Тетяна Синьоок: Війна очима лікаря (рецензія на книгу В. Стеблюка "Синдром АТО")

Війна очима лікаря Таких книжок в Україні направду бракує. Насамперед тому, що в період, коли війна триває і далі лишається оголеним нервом в повсякденні країни, важливо не забути «ані коми, ні тії же титли». І поки до філософського осягнення подій Революції Гідності й війни на Донбасі у формі художньої літератури ще далеко, на першому місці постає література документальна. Однак у ситуації загальної зневіри й недовіри постає питання: а хто має право писати про війну? Чия правда може бути найдостовірнішою і чи можлива достовірність в аналізі того хаосу, що спіткав нашу державу? Чий голос з-поміж голосів усіх охочих висловити свою думку має право звучати й бути почутим? Як на мене, це передусім живе слово очевидця. У цім сенсі книжка українського військового вченого-медика Всеволода Стеблюка «Синдром АТО. Нотатки «Айболіта» – це ліки проти безпам’ятства. Бо хай як боляче згадувати, скажімо, події Іловайської трагедії, здається, що це вже просто цеглина з безлічі страшних подій. А оскільки, за Олександром Довженком, «людська душа — це чаша для горя: коли чаша повна, скільки не лий уже, більше не вміститься», то й усвідомити все жахіття і увесь героїзм війни нема ані емоційної, ані

інтелектуальної снаги. І ми починаємо забувати, витісняти з душі інформацію про почуте. Ось це і є страшна несправедливість щодо наших воїнів і їхньої пам’яті – і її допустити не можна. Тому коли я прочитала, що Всеволод Стеблюк написав книжку про АТО, то не мала сумнівів, що прочитаю її хоча б для того, щоб виявити повагу до всіх, хто захищає кордони нашої держави, усвідомлено ризикуючи своїм життям. Про подвиг Всеволода Стеблюка, здається, чули всі. Це саме той лікар з позивним «Айболіт», що вижив під час проходження пекельного «зеленого коридору» і врятував понад вісімдесятьох українських воїнів. Інтерв’ю з цією людиною транслювали чи не всі канали, а от відгуків на його книжку поки що небагато. Напевно, це пов’язано з тим, що таку літературу не можна читати знічев’я, до неї треба бути готовим. Морально й інформаційно готовим. Не тільки про Іловайськ «Синдром АТО. Нотатки Айболіта» – це книжка про Іловайськ. З одного боку, це історія про те, як лікар Стеблюк на своїй славнозвісній бойовій машині Жужі рятував українських воїнів, вивізши їх із поля бою й надавши медичну допомогу. Однак Іловайськ – це тільки одна з головних тем цієї сповіді. «Синдром АТО» – не просто нотатки людини, якій випало відіграти важливу роль на війні і яка намагається впорядкувати болючі спогади із терапевтичною для себе метою. Це жива частина історії незалежної України. Частина суб’єктивна (а тому і справжня), подекуди невідредагована, непричесана. Зате безпосередня, дуже докладна і по-своєму провокативна. Скажімо, як поставитися до російського офіцера, який взяв наших хлопців разом із лікарем Стеблюком у полон, однак дозволив Доку позбирати поранених? Він міг і просто розстріляти полонених, адже Док уже встиг побачити озброєння, позиції ворога. Але чомусь ворог просто відпустив, подарував життя цим поцілованим Богом людям… Однак хіба можна забути, що цей-таки ворог вдерся на чужу землю й забрав життя її захисників? Химерна і страшна колізія життя. «Як до цього ставитися?» – спитав Всеволод Стеблюк свою аудиторію під час презентації книжки в Харкові. Запала тиша. – «От і мені важко сказати», – зізнався автор незручного питання. І таких незручних питань, зокрема і до української влади, у книзі багато. Та хай які дражливі моменти зачіпає автор, все одно в цій книжці ані крихти «зради», а тільки бажання розповісти про війну ту правду, яку Стеблюк-«Айболіт» бачив сам. «Синдром АТО» відкриває нам війну без прикрас. Тут чимало важких сцен, натуралістичних подробиць, тут багато поранень і смертей. Тут є Революція Гідності,є кривава зима 2015-го року, на якій Всеволод Стеблюк разом із

колегами рятували тих, кого можна було врятувати. І, звісно, є війна, є пекельний коридор під Іловайськом, полон, дострілювання поранених, ризик перемовин із росіянами, лікування поранених – своїх і чужих. Повернення додому і усвідомлення, що остаточно повернутися звідти не виходить. Водночас у книжці чимало веселих, по-своєму затишних замальовок із життя військових. Тут і пісні, й аромат польової кухні, і нові знайомства, і радість від почуття братерства. І читач бачить, що на війні є місце любові, зраді, дружбі – усьому, що існує в цивільному житті, от тільки на війні все це відбувається сконцентровано, щільно, швидко. Багато у виданні й екскурсів у минуле Всеволода Стеблюка, спогадів про ті світоглядно важливі епізоди з життя, де формувався характер майбутнього медика. Є тут згадки про розмови з дідом-фронтовиком, про Чорнобиль, про Революцію на граніті… Скрізь автор оповідає про межові стани усвідомлення свого громадянського обов’язку на складному шляху становлення рідної держави. Читати, не можна ігнорувати «Синдром АТО. Нотатки «Айболіта» для пересічного читача може постати ніби з якогось альтернативного світу, про який він ніби щось і чув, але трохи не в такій формі. Це альтернатива журналістським розслідуванням, сюжетам офіційних телеканалів. Це правда з уст людини, якій судилося вижити. Хто зна, можливо, не в останню чергу для того, щоб про все це розповісти. А наше читацьке завдання – не затуляти вух і слухати. Пам’ятати й розповідати іншим. І я перегортаю останні сторінки книжки і, хай як важко розлучатися з нею, передаю її і слово про неї далі. Принаймні це я можу зробити для своїх захисників.

Тетяна Синьоок-Шкарлута