Роман Корогодський "До Брами Світла. Портрети" (фрагмент про Сергія Параджанова)

210

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

розмовляти досхочу (не телефоном — нормально!), сперечатися; Ю.О. сміявся і запрошував: «Не відкладай на “завтра”, бо “завтра” я вмру. Пам’ятаєш: “Ой, попливи вутко…”». Я просив його не жартувати так похмуро. Чи саме життя Юрія Луцького не багатосерійний драматичний жарт? Однак попри всі «колінця» Долі Ю.О. ще за життя зійшов на верхів’я Гелікону як українець, громадянин Батьківського краю, всесвіту. А звідти у Вічність. І так мені хотілося там стріти свого друга, і погуляти й погомоніти досхочу. Бачу, як ми шпацеруємо, як нам затишно й комфортно. І це вже не жарт…

2002

ФЕНОМЕН НЕПРИБОРКАНОЇ ПРИРОДИ: СЕРГІЙ ПАРАДЖАНОВ

І. Параджанов і Україна Відразу застережуся: Сергія Йосиповича Параджанова неможливо увібгати в жодне визначення, жодні рамки, жодні понятійні ряди. До нього не приточити й жодних порівнянь. Це постать мітологічна. І міт його креативний. Бо ж ідеться про зірку. У нього був чудернацький критерій для будь-чого із двох пунктів: геніально (геній) і, даруйте, … лайно. Скажімо, Довженко, Фелліні, Тарковський — генії; 99 % Спілки кінематографістів — гм… не генії. Один відсоток — це Іван Миколайчук, Юрій Якутович, Григорій Гавриленко, Кіра Муратова… Ренесанс — це геніально; соцреалізм, як і все, що з ним пов’язано в небесах, на землі й на морі, — оте саме, що є ненормативною лексикою. Дивна людина! Предивна! Ніколи не знаєш, що він утне. Й не тому, що хоче якось виділитися, не задля екстравагантності, а тому, що фатально випадав із контексту ідеологічної сірості, в якому непорушно застиг культурний простір есесеру. За фахом кінорежисер, він був і драматургом, і актором, i музикою, і співаком, і художником широкого профілю, і диригентом, і балетмейстером, і психологом, і філософом, і етнографом, i фольклористом, і знаменитим колекціонером, і ювеліром, і знавцем народного мистецтва. Всі його відчування, спостереження, оцінки були професійними. Власне академічних знань він не мав. І це ще одне диво Святого Духа, яке в переважній більшості людей залишається нереалізованим. Художня й людсь-

212

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

ка інтуїція Параджанова — фантастична і ні на що не подібна. …Наведу такий епізод: у Будинку архітекторів тривало бурхливе обговорення проекту Ади Рибачук і Володимира Мельниченка. Йшлося про спорудження меморіального комплексу «Бабин Яр». Пристрасті кипіли, запанували біполярні оцінки «за» і «проти». Вже ніхто не думав, про щ о , власне, йдеться. I от надали слово Параджанову, і він тихим голосом попросив усіх встати — адже нас слухають тисячі безвинно страчених… Усі встали, і стало так тихо, що запаморочилася голова від емоційного стресу й усвідомлення моральної порожнечі дискусії. А може, й від сильної дози озонного повітря, що потужно увірвалося до задушливої атмосфери зали. Десятки прикладів проникливості Параджанова на глибину людського буття розкидано в основних його творах, починаючи, звичайно, з фільму «Тіні забутих предків», який є, поза сумнівом, шедевром світового кіно. Запевняю, що кіно Параджанова було i є недосяжною вершиною кіномистецтва України й Вірменії. І для світового українства ще зовсім неприступна елементарна констатація: один із кількох найвидатніших мистців XX ст. заявив про себе, начебто екранізувавши класичний твір Михайла Коцюбинського, а насправді дав геніальну версію «Тіней…», яка записала наше кіно до каталогу видатних здобутків мистецтва. Ми не надаємо значення тому, що Сергій Йосипович усвідомлював себе українським мистцем і навіть хотів бути похованим в Україні. А що Україна? Про совєтську годі й казати: окрім тюрми й таборів для мистців світового рівня совєти іншим не переймалися. <…> Хто лише не увічнений у нас у бронзі й граніті — від генерала Ватутіна до рядового Паніковського. Та й не про увічнення в матеріальних формах ідеться. Творець п о е т и ч н о г о кіно має бути на інший лад увічнений: як славно було б заснувати Товариство Сергія Параджанова, університетський Клуб Параджанова, постійні ретроспективи його фільмів, і не з елітними претензіями (по суті своїй — пиятики на пароплаві), а демократичні, на доброму інтелектуальному рівні. А також виставки творів

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

213

Параджанова, фотовиставки. Його присутність чи, навпаки, відсутність у духовному просторі України є тестом нашого громадянського суспільства. Легше за все констатувати: «Не було, нема й не буде»… У 60-х роках саме так це навіювалося. Та молода, творча, національно свідома інтелігенція не пристала на цю крижану приреченість. Зі спротиву муляжам соцреалізму постала естетика поетичного кіно Параджанова. З відкритого герцю з тоталітаризмом постав громадський протест проти політичних арештів у 1965 році, і символічно — на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна». У тій акції публічного протесту взяли участь найвизначніші постаті руху шістдесятництва — Іван Дзюба, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Юрій Якутович і, звичайно, Сергій Параджанов. Із відкритого герцю з системою комуністичного терору постала форма «колективних листів до совєтських генсеків і прем’єрів», що їх потім передруковували ЗМІ всього світу. Виринає картинка 1968 року… Іван Світличний, здається, Євген Сверстюк і я йдемо вулицею Прорізною вгору, а нам назустріч — Сергій Параджанов та Іван Дзюба. Зайшла мова про «Лист», який уже почали підписувати. Ми всіх «підписантів» попереджали, що влада може вдатися до репресій, психологічного тиску (виженуть із роботи, вузу, партії, заборонять друкуватися, занесуть до «чорних» списків, компрометуватимуть, засуджуватимуть). Сергій не став ані слухати, ані читати листа.

— Ба! Так тут уже є підписи…

— Звичайно. А ви нижче підпишіть…

— О, ні! Я можу бути тільки перший. Отут вгорі я підпишуся. — І оставив підпис: «Сергій Параджанов, кінорежисер». За свою громадянську позицію дисидент Параджанов позбувся роботи в Україні на десять років і волі на п’ять, чотири з яких провів у двох таборах, один рік помилування Луї Араґон виблагав у Брежнєва… Якось газета «Факти» намагалася показати Параджанова очима прокурорів і зобразила солідного Євгена Макашова

214

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

таким собі блакитнооким Альхеном. Я особисто знав Макашова (після справи Параджанова він пішов на підвищення до генеральної прокуратури). Так от: ми завжди маємо пам’ятати, що шістдесятник Сергій Параджанов, як й Іван Світличний, Василь Стус, Валерій Марченко, віддав за волю України своє здоров’я, а, зрештою й життя.

метр і їх ловили голі засуджені, їх переховували, їх відбирали прапорщики кольору хакі. *** Писати каяття не хочу, бо я не винен і знаю, що моє каяття надрукують у газеті як каяття. Не для того мене ув’язнили, щоб помилувати.

…Якось ми випадково зустрілися глибокої осені 1972 року. Були пригнічені: не мали роботи, йшло слідство у справах наших друзів, і ми мали ходити на допити в КҐБ. Сергій Йосипович почав гостру розмову зненацька: — Дзюбу заарештували… Ти знаєш?

— Так.

— Ну, чому ви всі його покинули? Злякалися?! Я заперечував, наводив приклади, а він не бажав слухати. Аж раптом чую: — Я для маленької Оленки (донька Дзюби. — Р. К.) фортепіано купив… Я вражено мовчу.

— Ну чого ти дивуєшся? Дитині треба вчитися грати, а інструмента нема. От я й купив, хай навчається музики. Фортепіано купив, а ти мені про казку. Нарешті зрозумів, що Сергій чув мене і лише вдавав, що не слухає. Так, я дійсно писав, певно недолугі, казки для Оленки Дзюби, Вірочки Сверстюк. А справжню казку творив Сергій Параджанов І був справжнім героєм своєї Казки.

*** Я змирився з усім і мене хвилює більше, чи знімуть з мене обов’язки двірника, аніж те, чи буду я режисером. І тут бувають скорочення штатів. На жаль, у мене не виявилося фаху. І якщо я не буду двірником, то доведеться йти у сторожі. Світлано143, можна змиритись. Адже рак страшніший. Страшніша проказа, страшніше божевілля й багато чого іншого страшніше. *** Після того, що сталося, я знаю: неможливе моє повернення у мистецтво, якщо я не розсуну меж можливого. *** Я вважаю себе чесною людиною і змінювати думку про себе — не хочу. Принижуватися теж: не хочу. Це моя місія. Я згадав смерть Алли Горської.

З листів Сергія Параджанова Моя провина! У тому, мабуть, що я народився, потім побачив хмари, вродливу матір, гори, собор, сяйво веселки й усе з балкону дитинства. Потім міста, ангіни, ти й до тебе, потім неслава й слава, некоронування й недовіра. І в тумані над освітленим табором восени кричали всю ніч гуси, які поночі заблукали. Вони сіли на освітлений кіло-

215

*** Не знаю, що чекає на мене, але знаю, що хотів померти на Україні… Хоч би там як, а я їй багато чим завдячую. Вона велика і друга моя Батьківщина. Тому кіно — смішно думати про нього.

Дружина Параджанова, Світлана Щербатюк. — Прим. упорядн.

143

216

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Лист Андрія Тарковського до Параджанова144 24 апреля 76. Дорогой Сережа! Прости — давно не писал. Все было как-то неопределенно. Был в Москве Рома Балаян, приходил ко мне — он очень хороший человек, по-моему. Я хотел поехать к себе в деревню, очень хотел, в начале мая, но не смогу — работа. Ты знаешь, театр. Ты знаешь, тут со мной смешная история вышла — какой-то человек передал мне 3 папки рукописей для прочтения. Он хочет быть писателем. Прочел. И озверел — бред страшный и с невероятной претензией. Я ему об этом написал и отправил письмо и рукописи. А он хвастался мне отзывами Каверина и Шкловского (!?). Ужасно огорчился я за Шкловского, который назвал рукопись этого графомана талантливой. Ну, ты-то, конечно, назвал бы ее гениальной. Мне показалось, что Шкловский не хотел автора обидеть (это в лучшем случае) или просто не захотел отставать от «нового» из принципа. Он, мне кажется, всегда стремился быть «впереди прогресса». А ты хочешь, чтобы я почему-то пошел к Брик. Милый Сережа! Не заставляй меня делать это. Во-первых, мне неловко. С какими глазами. Тем более, что я никогда в жизни не искал знакомств. Во-вторых, у меня настороженное отношение к людям, занимавшимся искусством. Это настолько интимное занятие, что занимающиеся контактами в рамках «искусства» вызывают во мне подозрения самого худшего смысла. А Брик, может быть, очень хорошая женщина. Получится обидно для нее и несправедливо. Поверь, не для меня это. Как ты себя сейчас чувствуешь? Как здоровье? Я, может быть, начну фильм по сценарию братьев Стругацких, который мы писали вместе. Цей лист вперше опублікував Роман Корогодський. — Прим. упо-

144

рядн.

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

217

До сих пор получаю письма по поводу «Зеркала» — одни очень хвалят, другие — ругают с такой же энергией. Ну, да мне все равно. Как хорошо было мне в деревне. Безо всяких фильмов и суеты. Громоздкая у нас профессия. В келью с ней не спрячешься. А иначе как ? Терпеть эту суету ужасно. Все эти звания, первые места, авантюристы, бездарные дельцы, подонки, продающие себя в розницу и оптом. Помнишь Кончаловского — Михалкова — Сурикова? Какая ужасная судьба! Проститутка, заявляющая: «Вам хорошо! А для того, чтобы вы могли заниматься «чистым искусством» (где он видел «чистое искусство»?) я должен копаться в дерьме»! Как тебе нравится! Теперь в его дерьме, оказывается, виноваты порядочные люди. Во всяком случае те, которые не зарабатывают на хлеб с маслом блядством. Немыслимо! И всей этой мерзости находится чуть ли не этическое оправдание. Но наплюем. Обнимаю тебя крепко. Желаю здоровья и по возможности покоя. Твой Андрей

Оксана Соловей про два фільми Напевно, не один читач пам’ятає фільм «Тіні забутих предків», що вийшов на екран 1964 року. Картина відразу звернула на себе увагу, обійшла чимало міжнародних фестивалів, одержала 28 медалей і відкрила режисера — Сергія Параджанова. Фільм знімали в Карпатах. Восени захожий чоловік зауважив неподалік Косова скелі синього кольору. Ніхто не міг пояснити, як виникла така з’ява. Крізь золоте осіннє рідколистя це виглядало разюче. Вже згодом чоловік довідався, що скелі пофарбували на прохання Параджанова для зйомки «Тіней». Недарма Іван Дзюба напише: «<…> Параджанов примусив барви сповна брати участь у створенні предметного та емоційного багатства фільму».

218

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Блискучий оповідач, Параджанов охоче згадував кумедні випадки, пов’язані з «Тінями». Мали знімати епізод оплакування Миколи. Поклали на стіл труну, посадили бабусь-плакальниць. «Починай!» Жінки не плачуть. Що таке? «Труна порожня». Кажу асистентові: «Лягай у труну». Асистент ліг. «Мотор! Почали». Жінки мовчать. У чім річ? «Він молодий». Найшли діда, поклали в труну, бабусі не плачуть: «Він чужий». Привезли діда з їхнього села, свого, любленого. Поклали в труну. Таке голосіння почалося, що й після зйомки спинити не могли. Або таке. Розшукали дідуся заграти народну мелодію для одного з епізодів. Він прийшов з інструментом: дощечка і струна.

— Що грати: веселе чи сумне?

— Грай веселе. Дід тирликає: бринь-бринь-бринь.

— А тепер сумне. Дід знову: бринь-бринь-бринь.

— Яка ж різниця?

— Не пойняв? Тоді так: я спершу гратиму веселе, тоді кивну і заграю сумне. Бринь-бринь-бринь. Киває, і далі: бринь-бриньбринь.

— Зрозумів?

— Ні.

— Тоді не берися знімати кіно про гуцулів. Та фільм зняли, мелодія в ньому звучить, і її чули в кінотеатрах багатьох країн. Після «Тіней» Параджанов почав знімати ще один фільм на кіностудії ім. Довженка — «Київські фрески». Але роботу припинили після перших кінопроб, звинувативши режисера в містично-суб’єктивному ставленні до подій Другої світової війни, і Параджанов перейшов працювати у «Вірменфільм». Писав сценарій, а 1969 року закінчив знімати «Цвіт граната», стрічку, відому також під назвою «Саят-Нова». Саят-Нова (наголоси в обох словах на останньому складі) — це псевдонім вірменського поета-ашуга Арутіна Саядяна, який служив при дворі грузинського царя Іраклія Другого, закохався в цареву

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

219

сестру, через намову і чвари залишив службу, став священиком, згодом монахом. Роки життя Саят-Нови (1712– 1795) мало що не збігаються з роками життя Григорія Сковороди (1722–1794). Це поети-сучасники, розділені простором. Як зізнається Параджанов, знімати «Саят-Нову» не було просто: і до нього, як режисера, спершу не було повної довіри: і актори грали незатверджені, і деякі сцени знімалися потайки. Змонтований із дванадцяти статичних епізодів, кожен з яких несе символічне навантаження, фільм виявився заскладним для масового глядача, звиклого до зовсім іншого типу картин, викликав дискусії на переглядах, гостру критику в пресі (а позитивних рецензій не було чи їх не друкували?) і обурення високого начальства («Інтелектуальний шантаж!»). Починалась офіційна нагінка на поетичне кіно. Параджанова позбавили роботи, а коли після усунення Шелеста у травні 1972 року до влади прийшов Щербицький — арештували. Невдовзі після оголошення присуду режисерові перший секретар ЦК КПУ заявив на пленумі, що нарешті так званий поетичний кінематограф переможений. Чи справді? «Цвіт граната» («Саят-Нова») і нині показують на Заході в кінотеатрах, де йдуть художні (не заробітчанські) картини. Зовсім недавно, вже цього року, його демонстрували в Нью-Йорку. Схоже, що скоро він з екрану не зійде. І от що цікаво: у виступі перед глядачами на перегляді картини в Мінську 1-го грудня 1971 року Параджанов згадував репліку Бажана, яка його вразила: «<…> фільм не вірменський. Даремно ви тішите себе думкою, що він вірменський, він радше український». Що конкретно мав на думці Микола Платонович, лишилося недоговореним. Чи дало себе знати якимсь чином спільне для обох народів джерело культури — Візантія? Кадри фільму стилем освітлення наче перегукуються з фресками Софії Київської… Тема для роздумів.

220

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

ІІ. Перед судом тоталітарним і вічності У світі існує безліч випадковостей, але якщо до них уважно придивитися, то стане очевидною їхня небом визначена властивість — траплятись саме тоді, коли найбільше про щось думаєш, чимось стурбований, щось тобі болить. Саме так сталося серед літа 1992 року, коли я натрапив на «Справу з обвинувачення гр. Параджанова за пп. 1 і 2 статті 122 і статею 121 УК УРСР», що була мені потрібна для збірника документів «Параджанов в Україні»145. Тоді я й написав статтю про Майстра «Феномен неприборканої природи»146 й проспект українського видання про визначного кінорежисера. Через тиждень я випадково познайомився з невідомим мені прокурором на ім’я Макашов Євген Васильович… Я не шукав цієї зустрічі. Більше того, ознайомлення з матеріалами слідства розширило мої уявлення й знання про неправедний суд над С. Й. Параджановим. Тому д о д а т к о в и х свідчень мені не було потрібно. Раптом, під час праці над фільмом «Українці. Любов» у Генеральній прокуратурі України, об’явився переді мною чоловік і назвався Макашовим. Блискавкою майнула асоціація — переді мною слідчий Параджанова на процесі 1973–74 рр. «На ловця звір біжить»… Це був справжній хижий звір у овечій шкурі, та не будемо бігати наперед. Я подаватиму окремі документи цього повчального судилища доби тоталітаризму, що зафіксоване у двох грубих томах з архівів Київського обласного народного суду. Із самого початку виявилися дві форми свідчень: перша — державно-адміністративна, що прагне засудити видатного українського мистця, й друга — людська, яка всіляко намагається порятувати улюбленця мистецького Києва.

145 Книга, яку готував Роман Корогодський, була опублікована у 1994 році під іншою назвою: Сергій Параджанов. Злет, трагедія, вічність: твори, листи, документи архівів, спогади, ст., фот. / упоряд. Р. М. Корогодський, С. І. Щербатюк. — К. : Спалах, 1994. — 278 с. — Прим. упорядн.

146 Корогодський Р. Феномен неприборканої природи [Про реж. С. Параджанова] // Друг читача. — 1992. — 15 лип.

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

221

Ось як це виглядає в документах, що наводяться зі значними скороченнями.

Характеристика кінорежисера-постановника І категорії Київської кіностудії ім. О.П. Довженка Параджанова Сергія Йосиповича. року народження 1924, вірменин, безпартійний, освіта вища — 1952 року закінчив Всесоюзний державний інститут кінематографії. Параджанов С. Й. працює на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка з 1952 р., спочатку асистентом режисера, а з 1953 р. режисером-постановником. Був режисером-постановником художніх фільмів: «Андрієш» (1954 р.), «Перший парубок» (1956 р.), «Українська рапсодія» (1958 р.), «Квітка на камені» (1960 р.), «Тіні забутих предків» (1964 р.), а також короткометражних фільмів: «Думка», «Наталія Ужвій», «Золоті руки» (1957 р.). Фільм «Тіні забутих предків» було удостоєно нагород на кількох м і ж н а р о д н и х фестивалях. За час роботи на студії поряд із творчими удачами у С.Й. Параджанова стався ідейно-художній зрив у роботі, за що він піддавався критиці. 1966 р. з цієї причини було припинено виробництво фільму «Київські фрески», а 1972 р. — виробництво фільму «Інтермеццо». Фактично по закритті у 1965 р. фільму «Київські фрески» С.Й. Параджанов порвав усі зв’язки з колективом студії (за винятком малотривалого періоду роботи над сценарієм «Інтермецо» на початку 1972 року). Маючи неурівноважений характер, С.Й. Параджанов допускав нетактовність по відношенню до працівників своїх знімальних груп, за що у 1954 та 1963 роках наказами по студії йому було винесено адміністративні стягнення — догану та сувору догану. Характеристику видано слідчому слідчого відділу м. Києва. Директор кіностудії — А. Путінцев.

222

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Новий директор кіностудії Альберт Путінцев саме й був тим адміністратором, який прагнув покінчити з поетичним кіно і так званою «параджанівщиною». Слухняно, методично і бездушно він здійснював завдання ЦК КПУ. Колишній директор Василь Цвіркунов також не здатен був зарадити справі, бо комуністична система не передбачає індивідуальності. Чим яскравіша індивідуальність, чим самобутніша, то вона нещасливіша, бо не може вписатися в систему «гвинтиків», що їх калібрують згідно з чинним стандартом; право ж безтурботно існувати надається людям ординарним. Параджанов не «влазив ні в які ворота». Його не можна було виміряти понятійними рядами тої доби. Тому я схильний думати, що оті премудрі дебати навколо сценаріїв «Київські фрески», «Інтермецо» треба розглядати як заздалегідь сплановану спробу позбавити режисера можливості творчо працювати. За кулісами стояли ляльководи із ЦК КПУ й смикали шнурівки. Їхня прихована й цілеспрямована ідея виштовхнути Параджанова з Києва, України мала обов’язково здійснитися. Давно було напрацьовано методу, за якою О. Довженко, І. Савченко, Дзиґа Вертов, М. Донськой, І. Чухрай, Г. Габай, М. Хуцієв у різні часи були виштовхнуті з України. Леонід Биков був також на цьому второваному шляху. С. Й. Параджанов навдивовижу активно впирався. І коли всі засоби морального, економічного тиску було випробувано, Параджанова заарештували. «Була б людина — стаття знайдеться…» Цей фольклор ще з 30-х років визначив безправність людини перед законами тоталітарної держави. Параджанов був беззахисним через свою безберегу щирість, надзвичайно імпульсивну вдачу: що думав, те й казав, робив те, що вважав за потрібне… Він із дитинства виховувався у світі красивих речей: дорога порцеляна, біжутерія, перстені, народні строї, стильні меблі, ікони, розмаїті коштовності — все це супроводжувало митця протягом усього життя. Для Параджанова матеріальний світ був не предметом купівлі-продажу, гендлярства, а світом краси, світом мистецтва, яким він щедро ділився з друзями. «Весь Київ» знав про пристрасть Параджанова робити друзям подарунки. Як художник, він не бачив звичайної ціни речі, а підпорядковував будь-який матеріал

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

223

ефектові мистецького задуму. Коли на слідстві зайшла мова про золоті царські монети, то з’ясувалося, що справді в нього було дві десятки, й одну з них він використав у колажі «Ісус Христос» замість… німба. Отже, найпростіше, здавалося, його впіймати на спекуляціях. Друга ідея ловців Параджанова полягала в оприлюдненні його інтимного життя й витлумаченні його як такого, що підлягає статтям карного кодексу. Знову-таки треба знати Параджанова! Він був нестримний у своїх забаганках, не в міру коверзував, неадекватно реагував на всілякі дурниці й при цьому був цілком позбавлений будь-якого почуття обережності. В ділі, а особливо у слові. І все це в нас, у нас! І в період повальних судових процесів над у к р а ї н с ь к о ю інтелігенцією, коли тоталітаризм усім на р о т а н а к и н у в к о л о д к у , Параджанов продовжував свій феєрверк у сутіні суспільного животіння, не звертав уваги на виводок молоді, що прилипав до нього, до його відкритого дому. Відкритого в прямому розумінні (ключ лежав під килимком біля дверей). Якось ми з дружиною й Роман Балаян прийшли до Сергія Йосиповича, та не застали вдома. Тоді Роман дістав з-під килимка біля дверей ключ, і ми пішли пити чай і читати листи до Параджанова від Вайди й Фелліні… Цим ключем користувалися десятки людей, і далеко не всіх цікавили листи. Під цим оглядом життя Параджанова проходило неначе в акваріумі, що відкритий для спостереження. Таким він був. Інакше він жити не хотів. Можливо, не міг. А за таких умов легко було «приклеювати» до нього людей, які дадуть певні покази. Світлана Щербатюк розповідала мені, що далекого 1963 року її викликали до Київського обласного управління КДБ, і молоденький ґебіст усіляко схиляв її, колишню дружину Параджанова, дати свідчення на чоловіка, з яким вона була розлучена. Вже тоді розпочиналися лови на Параджанова. Зверніть увагу: 1963 рік — режисер знімає «Тіні забутих предків», а слуги партії, наші славні чекісти, полюють на мистця. Це також — не зайвий штрих до історії української культури.

224

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Однак тоді ще не настав час «X». Така ситуація виникла 1972 року. Суд над Параджановим увінчував серію процесів над українською інтелігенцією, розпочату 12-го січня 1972 року. Далі миритися з феноменом Параджанова влада не могла собі дозволити. Директиву було спущено вниз, і фахівці зачали крутити «справу Параджанова». Перед тим як навести уривки зі свідчень, я мушу сказати про ритуал слідства як такий. Мені, на жаль, не раз випадало брати участь у цих «співбесідах». Тебе довго випитують, залякують, демонструють цілковиту обізнаність з твоїм життям у найменших подробицях. Спантеличеного, тебе схиляють до потрібних свідчень. Совєтська людина, що генетично несе в собі острах перед узаконеним терором, часом не витримує і дає «щиросердні» свідчення, як правило, за підказкою слідчого. У справі Параджанова, зазвичай, свідки трималися добре (хоча були й винятки), і жоден з його друзів не піддався намовам старшого слідчого з особливих справ Макашова, а трималися здорового глузду і правди. Це означає — не працювали на мету звинувачення, а захищали Сергія Йосиповича. Зі зразків такого захисту наведу два характерні свідчення, що належать колегам, з якими С. Й. Параджанов створив фільм «Тіні забутих предків», — свідчення відомих художників Лідії Байкової та Георгія Якутовича.

Протокол допиту Байкової Л.Т. від 13. ІІ 1974 р. Із Сергієм Йосиповичем Параджановим я знайома багато років за спільною працею. Якщо спочатку ми лише віталися, зустрічаючись, то після нашої роботи в одній групі, що знімала фільм «Тіні забутих предків», знайомство набуло змісту і стійкого характеру. Якщо я не помиляюся, ставилися ми одне до одного із взаємною симпатією. Я була значно старшою за Параджанова, бажаючи йому добра, я нерідко робила йому зауваження з приводу

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

225

необачних вчинків та неправильної поведінки. Йдеться в даному випадку про поведінку Параджанова-режисера. За час спільної роботи з Параджановим я переконалася, що він є режисером яскравого й оригінального таланту, самобутнього і тонкого художнього смаку, добрим у побутовому і творчому житті. До цих позитивних якостей слід додати [негативні риси:] його неурівноваженість, схильність до раптових спалахів, різкість у судженнях, самодурство, любов до гіперболізації та фантазування… і лише тоді стане можливим уявити собі Параджанова. Хоч я критично ставилася до фантазій Параджанова, та вважала їх навіть корисними для режисера-постановника. Я завжди і всім казала, що Параджанова треба сприймати таким, яким він є, з усіма його недоліками, або відкидати. Я особисто мирилася з його негативними рисами характеру, вважаючи, що, зрештою, він стане поважнішим, і саме в цьому напрямку впливала на нього. Мушу зазначити, що багато необдуманих, несерйозних вчинків Параджанова пояснюються його бажанням похизуватися оригінальністю, виділитися, звернути на себе загальну увагу, довести свою винятковість. У побуті й особистому житті Параджанов був надзвичайно невлаштованою і неорганізованою людиною. Створив неможливі умови спільного життя з дружиною Світланою Щербатюк, а коли вона пішла від нього — втрачав розум і домагався її повернення. Під настрій сварив Світлану за те, що вона «надумала його учити, корчить із себе педагога». <…> Всі свої картинки, ікони, одяг — «коштовності», що періодично з’являлися у користуванні в Параджанова, він роздаровував приятелям і першим-ліпшим, а здобувалися вони на базарах, за оказією. Сергій дуже просто передарував — те, що йому було подароване. До прикладу, я подарувала йому якось таджицький халат; якийсь час він поносив його, а потому пере­став. Я звернула на це увагу, спитала у Сергія, і він, не зні­ тившись, відповів, що подарував його якомусь акторові. Розмови про виняткові «цінності» у володінні Параджанова базувалися лише на нестримній фанта-

226

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

зії. До прикладу, всі знайомі Параджанова десятки разів чули про перстень, що його подарував Сергію сам католикос Вірменії. Насправді перстень з’явився у Сергія багато років тому, і його осердя (блідо-голубий камінь в оточенні дрібних алмазів) він купив за 45 карбованців у нашої спільної знайомої — Левітіної Лідії Яківни, інженера, вдови професора, яка працює в якомусь інституті і мешкає в Києві, по вул. Толстого, 15, кв. 31. А оправа коштує копійки! І навіть знаючи про мою обізнаність щодо придбання персня, Параджанов всім і всюди повторював про подарунок католикоса Вірменії. Аналогічною була ситуація з кубками, посудом — все називалося з пишністю, звучністю, патфосом, із посиланням на минулі століття і колишніх володарів — князів, королів тощо. Я справді люблю прикраси — обручки, перстені, браслети, брошки, сережки: крім того, що я жінка, я ще й художник. Параджанов знав про мою пристрасть до прикрас і після спільної праці над фільмом «Тіні забутих предків» подарував мені гранатову брошку. Останнім часом, коли Параджанов не працював і потерпав від матеріальної скрути, я пропонувала йому забрати його подарунок — брошку і розпорядитися нею, проте він категорично відмовився зробити це. В кінці минулого року я дала Параджанову саморобний браслет — недорогий, зібраний з елементів ферганського пояса. Обидві речі дозволила продати, а гроші лишити собі на витрати. Обручка і браслет побули у Параджанова, і він повернув їх мені. Впродовж багатьох років у мене зберігається перстень із сапфіром і діамантиками. Купила я його у ювелірному магазині в Москві за 500 карбованців (в перерахунку на чинні гроші). Параджанов бачив цей перстеник і намагався видурити його у мене. Але я знала, що він його подарує під настрій кому завгодно, тому каблучку йому не віддала й не продала. Вона продовжує зберігатися в мене. Соболиних шкурок я з Параджановим не купувала і не продавала. Дві шкурки я продала за 250 карбованців своїй знайомій. Купила я їх дуже багато років тому, і до їх продажу Параджанов ніякого стосунку не має.

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

227

Віктора Джорбенадзе я знаю. Він є тбіліським приятелем Параджанова. Познайомилися ми на квартирі Параджанова, котрий, зазвичай, розхвалював приятеля, відрекомендувавши його як великого архітектора Грузії. Джорбенадзе з Параджановим були у мене в гостях. Матері Джорбенадзе Сергій подарував камею, яку купив з моєю допомогою. Було це так: наша співробітниця Гаккебуш Катерина Михайлівна віднайшла у себе коралову камею, яку вважала давно загубленою. Камея була гарна, але старенька. Гаккебуш запропонувала мені її за 25 карбованців. Я від купівлі відмовилася, але порекомендувала показати її Параджанову. Саме він і купив камею за 25 карбованців, подарувавши її матері Віктора Джорбенадзе. З а п и т а н н я : Чи працював Параджанов над підвищенням свого професійного рівня? Яку фахову літературу він вивчав?

(Перед очима постає образ «першого учня», що тягне руку. «Мене, мене спитайте!». Потім він виростав у всезнаючого чарівника політнавчань, політсемінарів, партшкіл, що охоплювали геть увесь духовний простір і директивно розтлівали все живе й природне. Від біблійних часів оті первосвященики та книжники «підвищували свій професійний рівень, вивчали фахову літературу», щоб якось протистояти, заперечити вчення Христове. Аж вичерпавши свої скромні можливості начотників і «перших учнів», вони по-діловому звернулися до воїнства Понтія Пилата… Як для кулінарного технікуму «питання, звичайно, цікаві», і я до них ще повернусь, але тут важливо звернути увагу, як і з чого набираються бодай рисочки компромату, щоб на самому суді представити підсудного в невигідному світлі. Нормальні люди не здатні збагнути цю казуїстику й відповідають щиро й надто просто, а іноді — спрощено, не підозрюючи, як використають їхні покази). В і д п о в і д ь : Я взагалі не бачила ніколи, щоб Параджанов читав книгу чи газету. Він цим навіть хизувався. Разом з тим, і профаном він не був: чи то він от-

228

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

римав фундаментальні знання в інституті, чи то плідно вбирав знання через особисте спілкування з освіченими людьми. З а п и т а н н я : У своїх свідченнях ви згадали про матеріальні негаразди Параджанова останніми роками. А якими, на вашу думку, мали б бути у Параджанова доходи, аби йому не зазнавати «матеріальних труднощів»? В і д п о в і д ь : Я вважала, що Параджанов мав би працювати постійно і постійно отримувати зарплату. Одноразові виплати крупних грошових сум для Параджанова були протипоказані: він не умів регулювати витрати і розтринькував гроші понад усяку міру. Вічно він був у боргах; а чи повертали йому гроші, взяті в борг, я не впевнена. Назвати розміри грошової суми, якої вистачило б на всі витрати Параджанова, я не можу, оскільки він у своїх витратах був украй нестримний. З а п и т а н н я : Чи не впадало вам у вічі в поведінці Параджанова С.Й. ознак розладу психіки? В і д п о в і д ь : Я не лікар-психіатр і давати оцінку стану психіки Параджанова не можу. Я особисто ознак ненормальності психіки не спостерігала. З а п и т а н н я : Чим ви хочете доповнити або уточнити свої свідчення? В і д п о в і д ь : Хочу уточнити одну неточно записану з моїх слів фразу, відображену на сторінці 1 протоколу допиту. Я ставилась до фантазій Параджанова, вважаючи їх навіть корисними для режисера-постановника, не критично, а буденно: фантазує людина, то й хай. І ще одне. Причини розлучення Параджанова зі Світланою я точно не знаю. Можливо, розлучення більшою мірою було наслідком впливу батьків Світлани, аніж поведінки Параджанова. Інших доповнень та уточнень немає. Протокол прочитано, записано правильно. БАЙКОВА Допит провів слідчий: Макашов.

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

229

Протокол допиту Якутовича Г.В. від 18. ІІ 1974 р. Свідок показав: «На одній із виставок творів графіки до мене підійшов зі словами схвалення моїх робіт чоловік, що відрекомендувався кінорежисером Параджановим. Було це приблизно у 1962 році. Таким чином ми познайомилися. У 1963 році я ілюстрував книгу «Тіні забутих предків», а в цей час готувалася екранізація цього твору, і художник Гавриленко запропонував зустрітися з Параджановим, який був режисером-постановником фільму. У присутності Гавриленка і художниці Байкової Лідії Тихонівни я засперечався з Параджановим із питань художнього втілення твору засобами кіно, а через день-другий Параджанов запропонував мені увійти до знімальної групи художником. Я погодився. Спільна робота над фільмом дозволила мені ближче пізнати Параджанова, і ми заприязнилися. Робота над фільмом тривала впродовж 1963 та 1964 років, і бачилися ми щоденно. Якщо спочатку Параджанов видався мені екстравагантним, експансивним верхоглядом у питаннях прикладного мистецтва, то невдовзі я переконався, що він — самобутній талант, людина, що ґрунтовно бачить, оригінально розуміє і відчуває мистецтво. Працювати було важко: Параджанов капризував, був прискіпливо вимогливим. Та мистецтво вимагало цього, ми робили спільну справу, і фільм було зроблено. Створено фільм завдяки багатьом, але головна заслуга в його постановці, безумовно, належить Параджанову, як режисеру-постановнику. В подальші роки ми зустрічалися, досить часто разом з дружиною бували в гостях у Параджанова. Та останніми роками бачилися досить рідко. Вдома у Параджанова з’являлося безліч незрозумілих і нецікавих знайомих, спілкування з якими задоволення не приносило. Я приходив уже після спеціальних запрошень Пара­ джанова.

230

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Ніколи у Параджанова коштовностей — ювелірних та художніх — я не бачив. Його розмови про перстень католикоса Вірменії, портрет Потоцького, музейні раритети я вважав каскадом вигадок і фантазуваннями у стилі Параджанова. Золоту монету бачив у одному з колажів Параджанова. Де він узяв цю монету, куди подів — не знаю».

Подібні свідчення дали відомі скульптори Анатоль Фуженко, Юлій Сінкевич, Микола Рапай, кінематографісти Василь Цвіркунов, Михайло Бєліков, Нонна Юр’єва, лікар-вчений І. Трахтенберг, художник Ернест Катков, музикант Марина Чайковська, науковицець Ніна Фуженко, мистецтвознавець Сергій Григорянц… Саме тому, що їхня подібність до вже наведених свідчень є досить великою, я їх облишаю. Додати ще два свідчення, без яких картина була б неповною. Це ключові свідчення найближчого друга й помічника в творчості, видатного оператора Сурена Шахбазяна і колишньої дружини С. Й. Параджанова Світлани Щер­ батюк.

Протокол додаткового допиту свідка Щербатюк С.І.

25 січня 1974 р. м. Київ Слідчий з особливо важливих справ при Прокуратурі УРСР старший радник юстиції Макашов додатково допитав у Прокуратурі Української РСР свідка, дотримуючись ст. 167, 170 КПК УРСР, Щербатюк Світлану Іванівну. У даній справі свідчу: Я повністю підтверджую свої попередні свідчення у справі і на додаткові запитання можу роз’яснити таке: У шлюбі з Параджановим С.Й. я пробула 5 років: з 1955 по 1960 рік, хоч юридично шлюб було розірвано за

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

231

моєю ініціативою лише на початку 1962 р. Причини розірвання шлюбу викладено в матеріалах із розлучення шлюбу точно. Я не змогла бути дружиною Параджанова, тому що не знайшла в собі сил пристосуватися до його характеру, до його становища. Заміж я вийшла у 17 років. Параджанов вразив мене своїм інтелектом, розумінням мистецтва, широтою творчих задумів, яскравим самобутнім обдарованням. Життєвого досвіду я, природно, не мала, чоловіка любила і напочатку повністю піддалася його впливові, поділяючи погляди чоловіка. Це йому імпонувало, і перший час ми жили безконфліктно. Коли ж я почала мислити самостійно і відстоювати свою особисту точку зору, чоловік не зміг терпіти заперечень, і у нас розпочалися конфлікти. Певною мірою цьому сприяла відсутність у нас дітей. Лікарі казали, що я цілковито здорова, проте дітей не було, і Сергій хворобливо переживав цей факт, іноді образливо мені докоряв. Мені не хочеться згадувати зараз його докорів, але незаперечне одне: коли Сергій хотів кого-небудь образити, він знаходив способи зробити це особливо дошкульно.

1958 року у нас народився син. Сергій був радий цьому безмежно, однак народження сина не змінило характер його батька і наших відносин. Мені здавалося, що він байдужий до мене, що робота, численні друзі існують для нього в першу чергу. Я не можу сказати, що Сергій не звертав на мене уваги, ні, але поваги, рівного, постійного, доброго ставлення до мене не було. Наше спільне життя перетворилося на низку скандалів, що виникали часто-густо з дріб’язкових приводів. У часи спокою наші стосунки були прекрасними, та потому, з невблаганною регулярністю, любов і ніжність поступалися місцем роздратуванню і неприязні. Сварки були болісними. Вони виснажували нас морально й фізично. В періодичності конфліктів починала вимальовуватися закономірність, що лякала. Стан, у якому перебував мій чоловік у часи сварки, його несамовитість, невміння керувати собою і контролювати свою поведінку, починали викликати побоювання і наводили на думку про певні відхилення в його психіці. Я не була ідеальною дружиною, тим більше господинею. У мене, як

232

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

і в будь-якої людини, були свої недоліки, але Сергій часто придумував мені якісь гріхи і промахи та з притаманною йому енергією й переконаністю намагався довести, що придумане ним є правдою. Я пробувала виправдовуватися, проте з цього нічого не виходило. Кілька разів я йшла від чоловіка, намагаючись привести його цим до тями. Від батьків я намагалася приховати свої неприємності, тому що вони свого часу радили не поспішати із заміжжям, і мені не хотілося завдавати їм болю і розкривати причини наших сімейних незгод. Я дійшла до переконання, що нам слід розійтися. Сергій, мені здається, просто не вірив у те, що я зможу від нього піти, і був упевнений, що після будь-якого з конфліктів я рано чи пізно, повернуся до нього. Коли я подала заяву до суду про розлучення, і коли розірвання шлюбу стало реальним, Сергій вживав особливих заходів до того, щоб не допустити розлучення. З його вини судова процедура у всіх інстанціях тягнулася близько року. Хай там як, нас розлучили, і Сергій дуже болісно переніс це. Періодично Сергій бачився з сином, опікувався ним. Та інколи він втрачав контакт із сином. Йому починало здаватися, що син його не любить, і в цьому він звинувачував мене, вважав, що з моєї вини він позбавлений можливості постійно бути поруч із дитиною, бачити його зростання, виховувати його, і тому він часто не знає, як поводити себе із сином, про що з ним говорити, як знайти з ним спільну мову. Протягом 6–7 років після розлучення я бачилася з Сергієм дуже рідко. Ми стали зовсім чужими одне одному. Тим часом не раз протягом цих років Сергій вдавався до спроб помиритися. Його друзі як парламентарі умовляли мене повернутися з сином до нього. У 1968 чи 1969 році Сергій якось узяв нашого сина з собою до Канева. Там Суренчик отруївся, і його привезли додому у тяжкому стані. Хвороба сина, спільні турботи щодо його здоров’я якщо й не зблизили мене з Сергієм, то все ж якось нормалізували зовні наші взаємини. Я побувала вперше в помешканні Сергія, оглянула його роботи. Іноді у Сергія влаштовувалися сімейні вечори. На них були присутні подружжя Якутовичів, Бєлікових, Фуженків. На ці вечори запрошували й мене, відреко-

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

233

мендовуючи «мамою Суренчика». Мені здавалося, що, запрошуючи мене до товариства своїх друзів, Сергій хотів показати всім, що у нього є син і хоч і колишня, але дружина, що він такий же сім’янин, як і вони. Ні про яку патологію в поведінці Сергія я не знала. У мене особисто для таких припущень ніяких підстав не було, ніяких патологічних інтимних стосунків Сергій не проявляв. Про судимість Сергія я знала. Ще до реєстрації шлюбу він вважав за необхідне повідомити мені, що в минулому він перебував деякий час у тюрмі, потім його було піддано судові, спочатку засуджено, а потім повністю виправдано. За що Сергія притягали до кримінальної відповідальності, я не знала і про це його не розпитувала, оскільки вважала, що головне — це те, що його було врешті-решт виправдано. Я гідно оцінила і його чесність — він не захотів приховати від мене цей сумний факт своєї біографії. <…>

Друзі для нього не мали національної приналежності, віку, ієрархічного виміру: вірмени, українці, гебреї, італійці, французи, поляки, американці, грузини, росіяни; церковні ієрархи, видатні мистці сучасності, студенти, перекупки, фарцовщики, агенти КҐБ, міліціонери — все це друзі. Назву імена, найвідоміші у світовому колі: католикос усіх вірмен Вазґен І, Фелліні, Вайда, Дзюба, Тарковський, Брік, Араґон, Балаян, Осика, Іллєнко, Катанян, Боровський, Якутовичі, Миколайчуки, Гавриленко, Фуженки, Кадочникова, Бар­ ський, Чіаурелі, Демидова, Висоцький, Владі, Любимов, Ах­ ма­ду­ліна, Мессерер і нєсть їм числа. Він вирізнявся граничною, дивовижною відвертістю і повною нездатністю будь-що приховати. Ця здатність до привселюдного саморозкриття свого душевного світу часом і вражала, і відштовхувала мене. У цієї людини не могло бути свого потаємного, інтимного світу. Все ставало набутком для всіх. Мене уже запитували відносно психіки Параджанова, і я відповіла, що, живучи зі мною, Сергій на обліку у пси-

234

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

хіатра і психлікарнях не стояв. Однак, зі слів самого Параджанова та його родичів мені відомо, що після вбивства його першої дружини (це сталося в той час, коли Параджанов навчався у Всесоюзному державному інституті кінематографії, тобто років 25 тому) він переніс сильне нервове потрясіння. Іноді, особливо під час сварок, він вів себе таким чином, що можна було припустити, що його нервова система не в порядку і потребує лікування. Не можу сказати, що Параджанов нечесна – людина. Ні, такої вади я за ним не помічала. За своєю натурою він на диво обов’язкова людина. Знаючи цю його рису, часто користалися з цього, перевантажуючи його всілякими проханнями. Лише надавши допомогу людям, виконавши їхнє прохання, він міг відчувати себе розкутим. Він був вічним рабом безлічі зобов’язань, що заважали йому займатися працею, відволікали його від основної справи. Він мав дивну здатність забувати, про що йому не хотілося пам’ятати, і навпаки, щиро вірив у те, що підказувала йому його щедра уява. Іноді грані між реальним світом і світом фантазій стиралися, і тоді важко було відрізнити вигадку від дійсності. Він завжди був схильним до непомірної гіперболізації до найвищих її ступенів. На його думку і за його словами, люди, що оточували його поділялися на геніїв і нездар, красенів і потвор. Проміжні ступені, як правило, були відсутні. Як я уже зазначала, непомірна щедрість Параджанова межувала з марнотратством, була ближче до негативної, а не позитивної риси його характеру. Правда, йому начисто були чужими такі риси характеру, як скнарість, потяг до накопичування, розрахунок. Так, він — добрий. Та його доброта і щедрість часом адресувалися людям випадковим, малознайомим, на мій погляд, не гідним його уваги і подарунків. Принагідно хочу зазначити, що після розлучення я повернула колишньому чоловікові всі коштовності, подаровані мені за час нашого спільного життя. Серед них: діамантові сережки, подарунок матері Сергія, срібний браслет з аметистами та аметистове намисто, золоту брошку. Між іншим, до коштовностей

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

235

я завжди була байдужою на противагу моєму колишньому чоловіку, якому завжди подобалися гарні антикварні та ювелірні речі. Він був тонким знавцем їх художньої цінності. Куди поділися ювелірні вироби, повернуті мною Параджанову 1960 року, я не знаю, але думаю, що сережки, як фамільна коштовність, було повернуто матері. Взагалі ж я не бачила у Параджанова дорогих прикрас, за винятком персня, якого йому начебто подарував католикос Вірменії. За час нашого окремого життя в Параджанова з’явилися нові друзі. Декотрих з-поміж них я знаю, проте знайома з ними поверхово. А загалом двері квартири Параджанова завжди були відчинені для бажаючих туди увійти. Часто сам господар не знав поіменно всіх своїх гостей. Репутація квартири Параджанова як «прохідного двору» дратувала, стомлювала господаря, заважала йому зосередитися на роботі. Та варто було йому зачинити двері й відімкнути телефон, як він починав нудьгувати і кидатися в пошуках своїх друзів і загалом людського товариства. Серед гостей Параджанова траплялися люди будь-якого віку і обох статей, а не лише молоді чоловіки. Я не пам’ятаю, щоб Параджанов знайомив мене у себе з чемпіоном світу з фехтування Чижем. Але цього молодика я бачила в товаристві Параджанова, коли вони приходили в лікарню до сина. Сергій афішував чемпіонство свого супутника. Чиж подарував сину спортивну сумку. Де, коли і за яких обставин познайомилися Сергій із Чижом, а також що їх пов’язувало, я не знаю. З-поміж співробітників Параджанова я знаю багатьох, проте другом Сергія можна назвати лише оператора Шахбазяна Сурена. Він порядна, благородна людина і відданий товариш. І хоч Сергій не раз чинив неправильно щодо Сурена, той лишався завжди врівноваженим і розсудливим, пробачав образи і приниження, цінуючи в Сергієві непересічний талант. Нестеренка Євгена, лікаря-реаніматора, я знаю як знайомого Сергія. Ця людина двічі приносила до лікарні для хворого сина «срібну воду».

236

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Ні про яку схованку в помешканні Параджанова я не знаю. У квартирі Параджанова була двічі. Перший раз — із дозволу слідчого Вишневського для того, щоб забрати теплі речі сина, а також деякі речі з одягу Параджанова для передачі йому у слідчий ізолятор. Ключі від квартири Параджанова мені вручила людина, прізвища якої я не знаю, але звуть його Валентин. Він мешкав останнім часом на квартирі у Сергія. Речі сина і батька забирала у присутності цієї молодої людини. Нічого більше з квартири Параджанова я не забирала.

24 січня за дозволом слідчого Макашова була в помешканні Параджанова вдруге для того, щоб узяти абонентську книжку для сплати за квартиру. В помешканні знаходилася в присутності родича Параджанова — чоловіка його сестри — Абрамова Бориса Петровича. Приблизно за місяць до арешту я дала Параджанову свої золоті сережки з маленькими перлинами, попросивши полагодити їх (відірвалася перлинка). Сережок Параджанов мені не повернув. Де вони — я не знаю. Ось усе, що я можу роз’яснити, [відповідаючи] на задані мені запитання. Свідчення викладено власною рукою. ЩЕРБАТЮК Слідчий: Макашов.

Протокол допиту Шахбазяна С.В. від 01. ІІ 74 р. На поставлені мені запитання можу пояснити таке: Я, Шахбазян Сурен Вардкесович, з Сергієм Параджановим познайомився приблизно 1947–1948 року під час навчання в Москві у Всесоюзному державному інституті кінематографії. Серед студентів він був відомий як досить весела, товариська і талановита людина. Тоді нам разом не довелося працювати, оскільки навчалися на різних курсах.

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

237

Дипломна його робота (фрагменти з молдавської казки «Андрієш») була визнана кращою і високо оцінена Олександром Петровичем Довженком, який вручив йому диплом і благословив їхати на Україну. Мені відомо, що перед закінченням інституту в нього була річна перерва у навчанні в зв’язку із загибеллю першої його дружини. Таким чином, він закінчив ВДІК у 1952 році й за призначенням приїхав до Києва, де почав працювати асистентом режисера. Я почав працювати на кіностудії ім. О.П. Довженка з 1951 р. Перші два-три роки довелося жити у студійному гуртожитку, і тут ми познайомилися ближче.

1953 року він отримав першу самостійну роботу — казку «Андрієш», на яку запросив мене та оператора В. Верещака. Це була й наша перша самостійна картина. І преса, і глядачі зустріли її загалом добре, і ми всі отримали право на подальше самостійне [творче] життя. Вдруге мені довелося працювати з Параджановим через дванадцять років (у 1967–1968), коли кіностудія «Арменфильм» запросила його і мене для створення ювілейного кольорового фільму «Цвіт граната», присвяченого вірменському поетові Саят-Нові. В проміжку між цими фільмами ми хоч і не знімали разом, але продовжували дружити і спілкуватися. Обидва отримали 1956 року по кімнаті в будинку на вул. Довженка, 10 і проживали на одному сходовому майданчику з сусідами. На моїх очах, як мовиться, минула його молодість; він одружився зі Світланою Щербатюк, з якою в них народився син, на мою честь назвали Суреном. Минали роки складних його взаємин із людьми, зі студією, з керівництвом, які часом виливалися в гострі конфлікти через взаємне нерозуміння. Кілька фільмів, що їх він зняв до «Тіней забутих предків» за чужими сценаріями, були оцінені як «середні», і слави йому не принесли, хоч являли собою тривалий пошук тієї нової, складної форми кіновикладу, що привів до двох його останніх фільмів, про які так багато писали. В особистому житті безнастанна матеріальна скрута, складність його характеру та особливі стосунки з батьками дружини і з самою дружиною кінець кінцем призве-

238

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

ли до остаточного розриву, і саме в той момент, коли, нарешті, він отримав двокімнатну квартиру. Потім, у 1960–1964 роках, ми зустрічалися час від часу, оскільки я, працюючи над картиною «Закон Антарктиди», протягом 2-х із половиною років був постійно у віддалених експедиціях на Кавказі й Півночі, а він знімав з оператором Ю. Іллєнком «Тіні забутих предків». Згодом, із 1964 р. до 1966 р., я працював на кіностудії «Ленфильм», і лише після цього, як уже казав вище, ми зустрілися з ним на кіностудії «Арменфильм». Останніми роками, з 1968-го до 1974-го, нам разом не довелося працювати, а остання картина «Чудо в Одесі», до постановки якої готувалися в минулому 1973 р. на кіностудії «Арменфильм», була перервана через його арешт. За роки знайомства з Сергієм Параджановим та спільної з ним роботи у мене склалася про нього певна, осібна думка, оскільки судити про нього однозначно неможливо. Як мистця, як кінематографіста, що віднайшов у сучасному кіно свій стиль образотворчого мовлення, свою мову — я ціную дуже високо і вважаю, що його тривалі простої — урок для сучасного кіномистецтва. Щодо його людських якостей, вони досить суперечливі, нестійкі, й кожна людина, яка стикається з ним уперше, залежно від обставин, часу і кола присутніх людей, може скласти про нього суперечливу думку, відмінну від думки товариша, що знаходиться поруч. Він дуже різкий і нещадний (особливо в присутності гостей і публіки) стосовно своїх антиподів у творчості, оцінюючи їхні роботи на екрані або інші твори, чим викликав у них образу і навіть ненависть. У приватній же розмові з ними може терпляче і по-доброму переконати у своїй правоті і навіть запропонувати цікаве рішення по даній темі. Він над міру добрий і щедрий, (до хворобливості), щодо людей і гостей, які навідалися до його дому вперше і сподобалися йому з першого знайомства. Неодмінно це закінчується тим, що вони покидають господаря або в захопленні, або з погано прихованим збентеженням, прийнявши з його рук щойно зірвану зі стіни картину, його роботу або гравюру чи одяг, дріб’язок чи що-небудь іще.

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

239

Він товариський, багатослівний і дотепний. Дуже часто нестриманий. Залежно від настрою і стану міг, не рахуючись з обставинами та аудиторією, наговорити такого, про що на другий день щиро жалкував і каявся. Щодо цього було багато казусів під час зйомок картини «СаятНова» в м. Єревані, коли через дрібні виробничі незгоди (невчасно поданий реквізит або костюм) він міг посилати, минаючи місцеве керівництво, прямо до Москви на ім’я голови комітету несерйозні, абсурдні телеграми. По тому заспокоювався і прекрасно продовжував працювати. Про причини арешту С. Параджанова мені стало відомо на четвертий день після його зникнення. Я знав, що він приїхав із Москви і кудись щез. Розшуки його були марні. Лише заст. директора кіностудії тов. Гандибін Г.Я. у себе в кабінеті у присутності двох інших співробітників оголосив мені, що С. Параджанова заарештовано, і він притягається до кримінальної відповідальності за мужолозтво, а також за торгівлю коштовностями. Знаючи Сергія, я був свідком великої і справжньої його любові до мистецтва й розуміння його. Як правило, матеріальна цінність предмета його не цікавила. Він часом добував яку-небудь стару річ і знаходив у ній красу. Ніколи ніяких цінностей Параджанова я не зберігав. Знаю, що в давно минулих часах у Сергія були якісь фамільні цінності, які належали його матері. Дещо з цих цінностей дарувалося на весілля Світлані Щербатюк; дарувалося і багатьом іншим, про що я знаю зі слів Сергія. Я цих цінностей ніколи не зберігав. Гадаю, що коли вони зберігалися, то повинні бути у його матері. У мене вдома зберігаються дві речі, що належать Параджанову. Це — чаша і кавник. Опинилися вони в мене у зв’язку з тим, що Сергій влітку 1973 р., від’їжджаючи з сином на Кавказ, лишив мені їх до свого повернення, щоб їх не вкрали. Коли повернувся, то присилав до мене додому Григоряна, який мав їх забрати. Григорян їх оглянув і не захотів брати. Після цього поїхав. Ми більше не бачилися. ШАХБАЗЯН Слідчий: Макашов.

240

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Так само стримано та об’єктивно давав свідчення С. Й. Параджанов про своїх знайомих і друзів. <…> Здавалося, що все йде до виправдання С. Й. Параджанова, хоч ідеологічний тиск ЦК КПУ був очевидний, що виявилося в ганебній статейці в газеті «Вечірній Київ», яка мала посилити психологічний тиск на творчі інтелігенцію й залякати її. Однак результат був несподіваний і просто протилежний тому, що планували новітні інквізитори. Ось як це виглядає в протоколі суду: На запитання адвоката Шийко свідок Гавриленко показав: «Я з Параджановим дружу з 1955 року. В квартирі у Параджанова осіб легкої поведінки не бачив і не вважаю його дім притоном. Стаття, яку було вміщено у «Вечірньому Києві», дуже всіх нас обурила, тому що все це неправда. Параджанов не педераст і не утримувач притону. Я у все це не вірю. Я знаю Параджанова як хорошу людину, як талановиту людину і режисера, художника, знаю його як дуже доброго за натурою. Щодо обвинувачення в схилянні хлопців до мужолозтва — то я в це ніколи не повірю і не можу повірити, що Параджанов міг це зробити». На запитання прокурора свідок Гавриленко пояснив: «Якщо вчинить робоча людина злочин, його дії засуджують. Я особисто нічого не знаю про злочини Параджанова. В те, що він здійснив мужолозтво, я не вірю». На запитання прокурора свідок Ільєнко пояснив про судимість Параджанова: «Я нічого не знав, пізніше мені хтось сказав, що Параджанова колись судили, але я ніколи не вірив». На запитання адвоката Шийко свідок Ільєнко пояснив: «Параджанов талановитий режисер, художник, із натури дуже добрий. У Параджанова схильності до порнографічної літератури я не помічав».

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

241

На запитання щодо засудження Параджанова свідок Ільєнко пояснив: «Параджанов блискучий художник, талановитий режисер. Ми всі брали з нього приклад і вчились у нього. Завжди приходили до Параджанова за порадою. Я ходив до Параджанова додому, порнографії у нього вдома не бачив і не вважаю його дім притоном. До Параджанова ходили найпорядніші великі люди, художники, скульптори, режисери. Я не вірю в те, що Параджанов здійснив акт мужолозтва. Я Параджанова знаю як добру людину, він допомагав усім студентам, режисерам. Всім, хто до нього звертався і потребував його допомоги, він її надавав, не шкодуючи ні часу, ні здоров’я. Свідчення, які я давав на попередньому слідстві, підтверджую повністю. Я не вважаю, що в домі у Параджанова був притон, він дуже добра людина і всім допомагав. Поганого я за ним нічого не помічав, але так, як він, щоб двері не зачинялися цілий день для всіх, я б не зміг жити і працювати…» <…>

*** Колективна оборона, до якої вдалися приятелі Сергія Параджанова, люди відомі і шановані далеко за межами України, не могла так просто минутися. Тим більше, що процеси 1972–1973 рр. відбувалися згідно з ідеологічними настановами ЦК КПУ і КДБ, що дозволило розправитися з мислячою українською інтелігенцією, дисидентами, нагнати страху і створити атмосферу морально-психологічного терору, за умов якого запанує атмосфера, відома ще від часів Шевченка: «На всіх язиках все мовчить, бо благоденствує…». З цією метою у вироку був запис специфічно тоталітарного суду, щоб залякати решту й помститися над неслухняними. Ось уривок із вироку.

242

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Колектив та громадські організації кіностудії ніяких заходів виховного характеру щодо Параджанова не застосували, не цікавилися його укладом життя та поведінкою в побуті. За таких обставин і стали можливі ті злочини, за які засуджено Параджанова. Декотрим відвідувачам свого помешкання він демонстрував порнографічні зображення іноземного виробництва. Вироком судової колегії з кримінальних справ за здійснення цих злочинів його засуджено до 5 (п’яти) років позбавлення волі. Допитувані судом як свідки деякі провідні працівники кіностудії намагалися створити благосну картину щодо стану виховної роботи на кіностудії, заявляючи, що вони зовсім не вірять у можливість здійснення Параджановим таких мерзенних злочинів. Вони просто зжилися з неподобствами, що творилися на квартирі Параджанова. Вважаючи, що втручання громадськості кіностудії в той штиб життя, що склався останнім часом в помешканні Параджанова, могло б перешкодити здійсненню злочину Параджановим, судова колегія в кримінальних справах має всі підстави запропонувати значно поліпшити виховну роботу на Київській кіностудії художніх фільмів. Виходячи з викладеного та керуючись ст. 340 КПК УРСР, судова колегія з кримінальних справ Київського обласного суду ухвалила: Дану ухвалу довести до відома колективу Київської кіностудії художніх фільмів ім. Довженка для обговорення та належного реагування. Про заходи реагування необхідно повідомити Київському обласному суду в місячний строк від дня отримання копії ухвали. Головуючий — Г. Міщенко Народні засідателі — підписи Згідно: Головуючий — Г. Міщенко 24. V 1974 р.

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

243

*** І нарешті, найсуттєвіше — вирок: 5 років ув’язнення. Навіть далека від юридичної науки людина знає, що всю судочинну будівлю зводять заради єдиного: довести факт злочину і засудити злочинця чи винести виправдальний вирок, якщо він не винен С. Й. Параджанова було визнано винним задовго до процесу. І ця констатація по-справжньому істотна своєю трагедійністю. Параджанов винен у тому, що зробив зухвалу спробу вивести український кінематограф із баговиння провінціалізму. І «Тіні забутих предків» — яскраве свідчення можливостей національного кіно, що відтоді засвітилося зіркою перед усім мистецьким світом. Параджанов винен у тому, що створив навколо себе магнітне поле художнього середовища, до якого горнулися десятки відомих літераторів, кінематографістів, музикантів, художників, театральних діячів. Його авторитет був вищим за анемічні, ялові пересуди всіх творчих спілок, разом узятих. Параджанов винен у тому, що (саме на прем’єрі «Тіні забутих предків» стався скандал, коли І. Дзюба, В. Стус і В. Чорновіл відкрито спробували розповісти переповненому залу кінотеатру «Україна» про арешти серед української творчої інтелігенції. Параджанов винен, бо 1968 року першим підписав «Лист» — протест проти політичних репресій в Україні. І робив подібні громадянські вчинки не раз. Параджанов винен у тому, що своєю природною поведінкою, імпульсивною вдачею, самим своїм виглядом і невимушеною манерою говорити просто те, що думає, — самим стилем свого людського самоутвердження був категоричним запереченням рабського послушенства тоталітарному режиму. Він не знав «секретів» субординації й добре знав ціну чиновній раті. Параджанов був острівцем свободи в морі кіношної каламуті, де режим примушував мистців служити. Параджанов і колоніальна адміністрація совєтської України — органічно несумісні. Параджанов — феномен неприборканої природи.

244

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Та що тут казати — винен Параджанов, із головою винен: у духово пригнобленій колонії буквально вибухнув його талант, і конвоїри не знали, що з отим вірменином робити. Український буржуазний націоналізм не було як йому «пришити», а терпіти далі отаке мистецьке диво режим аж ніяк не міг. Тоді-то й з’явилося «мужолозтво і торгівля коштовностями». І тут я б хотів повернутися до постаті Є.В. Макашова. Він, безумовно, вправний фахівець і відразу зрозумів, що неможливо буде довести факт спекуляцій цінними речами; валютні операції — вигадка. Слідчий майже через двадцять років нахвалявся, що тут же відкинув цей пункт звинувачень. Він зосередив, як я розумію, всю увагу на тому, чого можна добитися п с и х о л о г і ч н о ю грою. І треба сказати, що він переграв свого підслідного. Тонкий юрист-психолог нав’язав геніальному художнику свою гру, гру за своїми правилами. Він діяв випробуваними засобами: зізнайся — і тобі все пробачать, щоправда, за однієї умови: — ти маєш покинути Україну. В які слова вдягав товариш Макашов усю цю гру, мені невідомо. Принаймні, аналізуючи свідчення підсудного, особливо «щиросердне» визнання своїх гріхів на суді й усіляке відштовхування захисних мотивів своїх давніх друзів, я зрозумів, що підсудний повірив у правдоподібну версію hарру еnd оцього процесу. Мистець неначе забув, що вся ідеологічна схема комунізму була побудована на підміні реальності, правди тлінною звабою правдоподібної мани, якою трубадури режиму запаморочували людям голови. Сергій Параджанов, який умів сам розіграти будь-який карнавал, своїм рентген-поглядом осягнути будь-які маски, змушений був прийняти запеклого вовка за Червону шапочку… Залишається зацитувати два документи цього трагічного для мистця процесу, щоб підтвердити гіпотезу щодо містифікації неправедного суду:

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

245

Заява Параджанова С.Й., який утримується в слідчому ізоляторі № 1 УВС Київської області, до Верховного суду УРСР Додаткові міркування до касаційної скарги на вирок Київського обласного суду. У зв’язку з моральною травмою, пов’язаною з моїм ув’язненням, моє дальше проживання в Україні неможливе. Неможливо повернутися в творчий колектив студії ім. Довженка і взагалі в мистецтво. Неможливий мій дотик до дальшого виховання єдиного 15-літнього сина, який проживає в Києві. Я гарантую Верховному Судові УРСР в разі рішення за моєю кас[аційною] скаргою про виправдання за частиною 2 статті 122 УК УРСР — терміновий виїзд з України. Гарантую також особисто припинити всі пересуди щодо мого арешту та погоджуюсь зробити це так, як будуть вважати за потрібне органи правосуддя. Свій осуд і виїзд з України, де пройшло моє творче становлення, я прирівнюю до трагічного кінця своєї творчої біографії. Прошу Верховний Суд УРСР з огляду на ці доповнення об’єктивно й справедливо вирішити мою долю, виправдовуючи мене за частиною 2 ст[атті] 122 УК УРСР.

*** Усілякі хитрощі, гра у справедливість і гуманність більше не були потрібні. Маску можна було скинути, і суд доби тоталітаризму продемонстрував свій достеменний агресивний, немилосердний, класовий характер: ***

246

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

Довідка за кримінальною справою Параджанова С.Й. Київським обласним судом 25 квітня 1974 року засуджений Параджанов Сергій Йосипович 9. І 1924 року народження, з вищою освітою, вірменин, який працює режисером Київської студії художніх фільмів <…> — за пп. 1 і 2 статті 122 і статею 211 УК УРСР за сукупністю скоєних злочинів до 5 років позбавлення волі у ВТК суворого режиму.

6 червня 1974 року Верховним Судом УРСР вирок залишено без змін. Голова Київського обласного суду С.І. Карюк.

*** Уже в 90-х роках Світлана Щербатюк цілковито підтвердила мою гіпотезу й розповіла зі слів Сергія Йосиповича деталі цього сеансу «гіпнозу», цього моторошного полювання комуністичного режиму на генія. Слова до діла не пришиєш, але навіть через дванадцять років у спогадах колишнього слідчого відчувалося непереборне бажання принизити свого «клієнта» (отак він назвав мистця). Параджанов і невіглас (книги в руках не тримав, нічим не цікавився), і провінційний штукар, якого так звані «демократи» (вони ж учорашні націоналісти) перетворили на святого. В такому дусі непрямо, обережно пробував товариш Макашов говорити, зондуючи ґрунт для своїх теревенів. Я слухав. Коли прокурор розповів про екслібрис, що його нібито йому подарував С.Й. Параджанов, я попросив його принести твір і відкрився: хочу видати збірник документів про мистця. Товариш Макашов був щиро здивований і навіть втратив рівновагу, коли почув, що це нам, смертним, треба читати книжки, а Параджанов був сам живою Книгою. Розповідати атеїсту про діяння й творення за доторком Духа Святого — справа марна, і я дав прокуророві свою статтю про С.Й. Параджанова з колючою дедикацією. Розійшлися ми з Макашовими ворогами.

Феномен неприборканої природи: Сергій Параджанов

247

Перечитую дивні листи Сергія Йосиповича із таборів до Світлани Щербатюк. Дивні, бо, знаючи перепади настроєвості мистця, ніколи не міг уявити, який запас моральної сили, витривалості, розважливого спокою, людської гідності й, насамперед, біблійної любові до родини, друзів зберіг він у собі. Водночас він страждав від ошуканства й підступної жорстокості совєтської Феміди, про що згадував у багатьох листах з таборів. Зацитую лише один характерний уривок із його листа до Світлани Щербатюк: У Києві нічого не буде вирішено на мою користь. Вони не поступляться навіть одним днем. Їм треба докопати все до кінця! І, вірогідно, це неминуче. У випадку, якщо вирок — неправосудний, то має нести відповідальність Макашов! Фактично, людина, що дезорієнтувала мене в період слідства й скористалася брехнею Воробйова. Мета Макашова була одна — знайти статтю, що супроводжувала б конфіскацію майна. Їм треба було розорити мене та викорчувати мене з Києва, що й сталося. Досвіду боротися з вовчими очима Макашова в мене не було. Я підписав справу і погорів…

P.S. Коли Вадим Скуратівський довідався про моє знайомство зі слідчим Параджанова, він вигукнув: «Я на нього в суд подам!» Переді мною постало сіре обличчя Макашова, діабетика, астеніка, сердечника, і подумалося: Бог йому суддя… Згадалася ікона «Страшний суд» й уявилося: кому Пантеон, усипальниця всіх видатних діячів Вірменської землі, і персти католикоса всіх вірменів Вазґена І покладають хрест на високочолу голову померлого Саркіса Параджанова; а кому — рутинне існування й наприкінці приголомшливий мат в образі пекла, казана зі смолою й чортами навколо. Отак люди по смерті опиняються на різних поверхах світобудови. Кожному — своє… Цей процес мав юридично-правовий, безумовно політичний (чого й не прагнув приховати режим) і, нарешті, моральний аспект. Говорити про два перших — нонсенс. Адже поняття «права людини» і сама «Декларація прав людини

248

Роман Корогодський • ПОРТРЕТИ

ООН» були поза законом. Моральний аспект — це нерв усієї «справи Параджанова». Тому я веду мову виключно в моральній площині. З історичної відстані видно, як «Піррова перемога» тоталітаризму в 60–70-х роках призвела до повного краху комунізму в усій Східній Європі наприкінці 80-х. Ми відчуваємо шкірою, які це болісні, стражденні процеси для цілих народів і країн. А уявіть собі, як тяжко було пережити ті конвульсії репресивного свавілля дисидентам 60–70-х років. Особливо тим видатним митцям, яких поглинала ніч совєтського тоталітаризму. Параджанов — серед них.

ГЕРОЇЧНА ФАНТОМАСІЯ І РЕАЛЬНЕ ОБЛИЧЧЯ ВЧЕНОГО, або НАДЗВИЧАЙНА СКЛАДНІСТЬ ПРОСТОТИ: ІВАН ДЗЮБА

Сорок років існує проблема — Іван Дзюба. Існує в різних часах і на на різних рівнях. Спробую назвати лише найпомітніші, найістотніші — зрештою, найконфліктніші147. Початкова — літературна, а точніше суспільно-світоглядно-естетична — проблема постала у зв’язку з появою першої книжки аспіранта Дзюби «“Звичайна людина” чи міщанин?» (1959 р.) Автор на хвилі «відлиги» зауважив повну невідповідність учинків героїв тогочасної української літератури «моральному кодексові будівника комунізму» і, зрештою, елементарним нормам людської порядності. Автор виявив не лише своє бачення суспільних конфліктів і вміння аналізувати твір як естетичну вартість (реальне знецінення слова!), а ще й свою інтонацію — іронічну. Отак зчинився перший с к а н д а л. Нечувано! Нікому не відомий «авторишка» знущається над українською літературою й бере її на кпини. А кожен український письменник числив себе спадкоємцем Кобзаря, Каменяра е t с . і критику щодо себе по-акторському щиро сприймав як вороже паплюження святая святих.

147 Літературний портрет складатиметься з опису подій, свідком і учасником яких я був, і розмислу над долею вченого й людини зі знаковим ім’ям — Іван Дзюба. — Прим. Р. К.