Страницы из фрішке

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА В ПНР 1948–1989 РОКІВ Поняття політична культ ура багатогранне. Автори досліджень наголошують на різних аспектах цього явища. Згідно з енциклопедією PWN (Державного наукового видавництва. – Прим. перекл.), це знання та система цінностей, а також моделі поведінки, закладені в основу діяльності суб’єктів (керівників і керованих), що різною мірою, виконуючи різні ролі, беруть участь у функціонуванні системи державної влади. У вужчому розумінні політичну культуру можна розглядати у двох площинах: – психологічній – як сукупність переконань, оцінок, позицій щодо інституцій та осіб, щo здійснюють владу, як визнані ідеали та цінності суспільного життя, уявлення про роль свого угруповання в політичному житті, ставлення до інших політичних рухів, а також історичні знання, зацікавлення політикою, розуміння тонкощів сучасної політичної гри, залучення до політичного життя. Отже, політична культура є «частиною суспільної свідомості; її формують одночасно три види ідеології, а саме політична, національна та історична»; – антропологічній – як «сукупність норм життя політикуму, а отже, правил урядування та впливу на уряди», нормативну систему функціонування державних та партійних органів, стиль управління та політичного керівництва, способи реалізації політичних прав індивідуумів (зокрема 398

прийняті методи боротьби за владу), принципи функціонування громадської думки, політичну мову, особливості організації державних свят і урочистостей1. Цілком очевидно, що антропологічний підхід легше піддається емпіричному описові. Тож з’явилося чимало наукових праць, які відображають різні аспекти такого розуміння політичної культури, зокрема й періоду ПНР2. Розглядати питання у психологічній площині набагато важче, для пошуку відповідей на нього потрібно скористатися соціологічними дослідженнями, хоч деякі висловлені в них твердження мають суперечливий характер. А проте, більше довідатися про стан суспільства в період ПНР та складні відносини між владою і суспільством дає змогу саме психологічний підхід. Досліджувати величезний комплекс явищ, що змінюються з плином часу, дуже складно. Попри численні монографії, присвячені тому чи тому аспектові тодішньої політичної дійсності, досі не з’явилася синтетична праця з історії політичної культури Другої Речі Посполитої3. З огляду на такі труднощі, можна лише ледь торкнутися визначеної теми і послуговуватися радше гіпотезами, ніж емпірично обґрунтованими висновками. Далі автор окреслює найважливіші, на його думку, обставини, що визначають польську політичну культуру розглядуваного періоду. Див.: J. Garlicki, A. Noga-Bogomilski. Kultura polityczna w społeczeństwach demokratycznych. Warszawa 2004.

2 A. Paczkowski. Pół wieku Polski 1939–1989. Warszawa 1995; J. Drygalski, J. Kwaśniewski. (Nie)realny socjalizm. Warszawa 1992 та ін.

3 Такий досвідчений дослідник історії Польщі 1918–1939 років, як Роман Вапінський, згадує, що заповзявся було створити цілісний образ політичної культури доби Другої Речі Посполитої. Але, з огляду на численні методологічні труднощі та недостатню кількість спеціальних досліджень, торкнувся лише одного аспекту проблеми – суспільної свідомості (R. Wapiński. Świadomość polityczna w Drugiej Rzeczy Pospolitej. Łódź 1989, s. 5).

1

399

Во єн на т р а вм а. В перші повоєнні десятиліття політичне, але не лише політичне, життя формувалося в умовах драматичних спогадів про Другу світову війну. У суспільній свідомості образ війни творили не тільки знання про величезні людські та матеріальні втрати, а й спомини про трагічний досвід окупаційної влади. На підставі спогадів про пережите в ті страшні часи сформувалося розуміння таких понять, як «війна», «мир», «окупація» і, мабуть, також «втрата незалежності», «втрата власної держави». Все це великою мірою визначало суспільні позиції: більшість громадян вважали ПНР таки польською державою, хоч і недосконалою. «Брак незалежності» означав неіснування польської держави, тож коли постала ПНР, її сприймали як державу, хоч і залежну, але з певним суверенітетом, а політиків та публіцистів (скажімо, з еміграції, чи представників самостійницьких течій опозиції), які категорично не визнавали ПНР, не розуміли. Досвід німецької окупації протягом багатьох років мав вирішальний вплив на ставлення поляків до німців. Крізь призму війни вони також розглядали історію польсько-німецьких відносин у перспективі тисячоліття, вбачаючи в них постійний конфлікт, зумовлений німецькою експансією. Здобуті в польське посідання землі над Одрою та Нисою вважали належною компенсацією Польщі за заподіяні збитки внаслідок Drang nach Osten, відновленням історичної справедливості. Це переконання всіляко поширювала влада, але так і без того думали більшість поляків4. Досвід війни – це також спогади про героїзм і слабкість поляків. Пам’ять про героїзм Нескореної Польщі (навіть у ті часи, коли вона зазнавала поразок або ставала жертвою далекосяжної маніпуляційної політики) жила у свідомості людей і творила образ воєнної минувшини, а також формувала судження поляків про E. Dmitrów. Niemcy i okupacja hitlerowska w oczach Polaków. Poglądy i opinie 1945–1948. Warszawa 1987; A. Pawełczyńska. Żywa historia – pamięć i ocena lat okupacji. Warszawa 1977; Z. Mazur. Obraz Niemiec w polskich podręcznikach szkolnych do nauczania historii 1945–1989. Poznań 1995.

4

400

самих себе5. Водночас зусилля нації (та її мучеництво) різко контрастували з байдужістю союзників, найпереконливішим доказом якої править той факт, що Варшавське повстання було покинуте напризволяще. Ці обставини визначали позицію не лише тих, хто пережив війну, а й наступних поколінь. Зазвичай поляки дуже обережно оцінювали шанси, не плекали надмірних надій і не довіряли зовнішньому світові, а також відкидали героїзм як модель повсякденної поведінки, сповідуючи своєрідний антиромантизм6. Цей чинник з плином часу, ясна річ, послаблювався, коли дорослішали покоління, які не мали особистого воєнного досвіду. Тут виразним переламним моментом, так само, як і для згаданого далі чинника, стали сімдесяті роки. З мі на на ціона льни х кордонів – втрата Східних окраїн* і переселення на Повернені землі – також мала характер воєнної травми. Болісних відчуттів зазнали не лише мешканці східних земель, переміщені на цілком чужі їм території, зовсім інакші в цивілізаційному та культурному розумінні. То була також проблема розриву історичної тяглості польської культури, анулювання багатьох напрямків польської політичної думки, відкинення або перенесення до музейних сховищ багатьох елементів традиції. Після війни поляки мусили почати нове життя, без Вільнюса і без Львова... Втрату окраїн після кількасотлітньої присутності поляків на тих землях сприймали як одну з найбільших історичних поразок. Через це змінилося поняття польської ідентичності: тепер націю вже неможливо було ідентифікувати так, як це робили, * Зустрічається також інша назва – Східні креси.

5 Пор.: T. Szarota. Życie z historią lub «żywa historia». II wojna światowa w świadomości Polaków po 50 latach, Polska 1944/45–1989. Studia i materiały.

T. II. Warszawa 1997.

6 B. Szacka. Przeszłość w świadomości inteligencji polskiej. Warszawa 1983; Eadem. Transformacja społeczna a świadomość historyczna, in: Ofiary czy współwinni. Nazizm i sowietyzm w świadomości historycznej, Warszawa 1997, s. 58–59.

401

наприклад, Міцкевич, Пілсудський чи Мілош. Постали високі бар’єри на польсько-білоруському, польсько-українському прикордонні тощо, і це заблокувало взаємопроникнення культур. Як наслідок, такі нові обставини, в поєднанні з Голокостом і виселенням німців (зокрема й з Центральної Польщі), створили умови для формування націй з повністю уніфікованою культурою. Польща стала національно однорідною, моноетнічною державою. З іншого боку, перехід земель над Одрою та Нисою Лужицькою в посідання Польщі можна було визнати одним з доказів перемоги у Другій світовій війні, єдиною великою користю, яку поляки отримали за свій героїзм та величезні втрати. Це тлумачили як відшкодування історичної несправедливості. Водночас пробуджувалися амбіції «піонерів», «нових господарів», які починають життя на нових територіях від нуля, але виникали й побоювання, що польська присутність там може виявитися нетривалою. Це складне плетиво почуттів обернулося, з одного боку, розкриттям потужного низового організаційного потенціалу, конче потрібного для закладення підвалин нового життя, скажімо, у великих містах на Західних землях, для створення там осередків культури та науки, а з іншого – актами вандалізму, зокрема нищенням слідів німецької культури минулих століть7. Розвиток Західних земель мав засвідчити право Польщі на ці території. Водночас у поєднанні з болісними воєнними спогадами спричинилося до посилення антинімецької орієнтації в суспільстві. І змушувало сприймати Совєтський Союз не як співвинуватця втрат поляків у час воєнного лихоліття, який (співвинуватець) різко обмежує суверенітет їхньої теперішньої держави, а в іншому ракурсі. Польща потрапила в політичну пастку: для відновлення повної незалежності вона мусила відтіснити СРСР на схід, а для посилення своїх позицій над Одрою та Нисою – зберегти совєтську політичну та мілітарну W. Kalicki. Ostatni jeniec wielkiej wojny. Polacy i Niemcy po 1945 roku.

Warszawa 2002 (передусім розділ «Obce duchy cieknących kranów»).

7

402

присутність. Такий стан речей усвідомлювали Міколайчик і полк. Жепецький, а 1956 року й пізніше – також Ґомулка8. Не с у в е р е н ніс ть ПН Р і спог а д и п р о період и б е з держа вно с ті (ч у жо з ем ног о па н у в а н ня ) . Обставини, що склалися в Польщі внаслідок 123-річного періоду бездержавності і найбільше позначилися на формуванні новітньої нації та відносин держава – громадяни, не раз ставали предметом аналітичних досліджень та рефлексій. Тут варто звернути увагу на ті чинники, які діяли в часи ПНР. Йдеться про розрізнення понять «держава» і «нація»; визнання, що націю становлять не всі громадяни, а лише середовище, об’єднане єдиною мовою, культурою, традиціями; твердження, що в ролі суб’єкта історії виступає радше нація, а не держава; надання поняттям «незалежність» і «бездержавність» такого сенсу, який вони мали в XIX столітті; культивування вкоріненого в польській культурі й традиції образу Росії як пригноблювача й репресивної потуги, що водночас стоїть на нижчому культурному та цивілізаційному щаблі9. Все це відчутно впливало і на суспільство, і на владу. Більше ніж столітній період бездержавності, передусім у контексті зовсім свіжих спогадів про Другу світову війну, був своєрідним memento, що звужував перспективи можливих змін. Про актуальність цих фобій свідчить той факт, що поляки постійно (а надто в перше повоєнне десятиліття) побоювалися, що Польща буде приєднана до СРСР як 17-та республіка. Вчення Католицької Церкви, а також твори світських літераторів висловлювали нове розуміння минулого, з яким погоджувалися більшість поляків: суб’єктом історії є нація. Тож тепер держава поставала як щось загалом відокремлене і зовнішнє. Поляки почува K. Kersten. Między wyzwoleniem a zniewoleniem. Polska 1944–1956. Londyn 1993, s. 60; Rewolucja węgierska 1956 w polskich dokumentach. Oprac.

J. Tischler. Warszawa 1995, s. 135.

9 Пор.: S. Kieniewicz. Wpływ zaboru rosyjskiego na świadomość społeczeństwa polskiego, «Dzieje Najnowsze», 1977, nr 4.

8

403

лися якнайтісніше пов’язаними з родиною та колом найближчих друзів, наступною важливою для них групою ідентифікації була нація. Між рівнем первинних груп і рівнем нації утворилася – в розумінні ідентифікації та емоційного контакту – своєрідна суспільна порожнеча. Що більше, як писав ініціатор таких досліджень і автор аналітичних висновків Стефан Новак, «Оскільки “нація” є різновидом моральної спільноти всіх поляків і має самодостатню цінність, – “державу” вони сприймають як певну систему наявних у нації інституцій високого рівня, що їм відводять […] суто інструментальну роль»10. За таких обставин комуністична влада також була змушена наголошувати на власній національній ідентичності і дбати про національну легітимацію, зокрема звертаючись до традицій. За тривалий період бездержавності поляки також виробили своєрідне ставлення до правової системи, державного управління, державних службовців тощо. Таке двоїсте ставлення, в якому завжди відчувалися непокора і дух протиріччя, послаблювало виконавчу спроможність тоталітарної держави. Ставлення до Росії та росіян узгоджувалося з образом і стереотипами, які усталилися в польській культурі. Пропоновані з боку держави знаки «дружби» громадяни здебільшого відкидали. Люди усвідомлювали, що російській потузі годі опиратися фронтально, проте водночас відчували неприязнь до Росії і вважали її нижчою в культурному сенсі. Ці поширені в суспільстві позиції рідко виказували публічно (з огляду на ймовірні репресії), проте масово виявляли в періоди політичного послаблення режиму. На щодень поляки демонстрували байдужість до урочистостей з просовєтським відтінком і неохоче брали в них участь (тема потребує ґрунтовного вивчення з залученням наявних джерел). Цікаво, що антиросійські, чи то пак «антисовєтські», позиції траплялися й серед апарату влади, хоч і рідко набирали форми безпосередньої реакції на певну подію чи факт.

S. Nowak. Postawy, wartości i aspiracje społeczeństwa polskiego, in: Społeczeństwo polskie czasu kryzysu, Warszawa 2004, s. 346–347 (нова редакція публікації 1984 року).

10

404

Етатизм в економіці. Відомий соціолог та економіст Вініціуш Нароєк звернув увагу на те, що громадяни призвичаїлися до надто великого впливу держави на повсякденне життя вже в міжвоєнний період: «Після подолання інфляції у другій половині двадцятих років заробіток на державних підприємствах і в установах був загалом вищий, ніж у приватній промисловості, зайнятість стабільніша, контроль за безпекою та гігієною праці ефективніший, соціальні інститути кращі та доступніші. В переддень постання Народної Польщі у свідомості трудівників виникли позитивні асоціації з діяльністю держави як працедавця, і цьому могла сприяти також та обставина, що максимальна економічна активність держави припала на роки поліпшення кон’юнктури після великої кризи, яке, зрештою, великою мірою було заслугою держави». Стиль роботи менеджерів «поступово виробився вже у секторі державної економіки Другої Речі Посполитої», а «у сфері симбіозу економіки й державної влади соціалістичних менеджерів-початківців могли багато чого навчити їхні санаційні попередники». Перед 1939 роком у суспільстві сформувалася певність, що державну владу можна використовувати для регулювання соціально-економічних процесів, і громадяни звикли до опікунської ролі держави11. На перший погляд, такі завваги суперечать твердженням про ставлення поляків до держави та державної влади. Однак, здається, вони просто відображають зворотний бік медалі. В цьому разі дистанціювання від держави як форми життя нації поєднувалося зі згодою на те, що держава відіграє роль організатора соціально-економічного життя та працедавця. Здатність держави розв’язувати соціальні проблеми і задовольняти матеріальні запити громадян стала важливим елементом легітимації системи, а неспроможність виконувати ті функції – особливо відчутна від кінця сімдесятих років – спричинила швидку делегітимацію режиму.

W. Narojek. Socjalistyczne «welfare state». Studium z psychologii społecznej Polski Ludowej. Warszawa 1991, s. 19–21.

11

405

Елементи такого сприйняття держави трапляються в польському суспільстві й досі і становлять одну з головних тем критики Третьої Речі Посполитої та «сентиментів» до ПНР. Ком у ні зм у Польщі як в аріа н т а втори т аризм у ч и то т а лі т а ­р изм. У Польщі демократичні традиції – в західному розумінні цього поняття – не були усталені. Традиція шляхетської демократії залишила, щоправда, виразний слід у культурі наступних століть, але передусім вона виявилася в сильному почутті честі, гідності та індивідуалізмі12. Традиційна автономність індивідуума супроти влади та риси шляхетської демократії не могли переродитися (хоч би з огляду на бездержавність) в ефективну парламентську демократію. Найбільша частина країни (та, що опинилася під російським пануванням) не мала нагоди дізнатися, що таке демократія, що таке самоврядність, що таке формування політичних партій як представництв інтересів (натомість партії, що виникали тут від кінця XIX століття, були різновидами осередків боротьби за відновлення державності, тому відіграли головну роль у формуванні політичної свідомості нації). Брак досвіду парламентської та самоврядної діяльності в російській займанщині, поряд з іншими чинниками, зумовив слабкість польської демократії після 1918 року. Травневий переворот 1926 року започаткував побудову авторитарної системи. Хоч залишилося досить велике поле для реалізації громадянських і політичних (численні опозиційні партії, преса, об’єднання) свобод, усе ж у державному та управлінському апараті, найпоширеніших засобах масової інформації панівне становище здобули представники одного політичного табору. Вініціуш Нароєк вважає, що встановлена після травня авторитарна система, яка досягла апогею у другій половині тридцятих років, стала «школою політичного конформізму для державних чиновників, а також своєрідною підготовкою суспіль Пор.: J. Tazbir. Kultura szlachecka w Polsce. Rozkwit – upadek – relikty. Warszawa 1983; Idem. Kultura szlachecka w Polsce. Poznań 2002 (зокрема прикінцева частина книжки).

12

406

ства до сприйняття народної демократії». Така думка, попри її контроверсійність, певною мірою відображає правду. Громадяни не вважали авторитарну систему управління чимось невідомим і повністю чужим, державні службовці вже звикли до того, що накази йдуть «згори» і що вони самі мають відповідати не перед виборцями, а перед «вищою» адміністрацією. Однак накинута комуністична система якісно відрізнялася від передвоєнного авторитаризму. Згідно з ленінським каноном, в одному центрі зосередили політичне, економічне та ідеологічне управління, монополістській партії підпорядкували весь державний апарат і суспільне життя. За сталінським зразком партію створили на засадах крайнього централізму, її керівниками на різних щаблях наставляли професійних функціонерів (партійний апарат), на державні та громадські посади призначали відповідно до системи «номенклатури». Повна централізація влади та її вивільнення з-під будь-якого суспільного контролю йшли в парі з накиданням чужої польським традиціям ідеології, ліквідацією (з допомогою терору) всіх політичних та громадських осередків, опозиційних щодо керівної комуністичної партії, врешті з намаганням знищити попередній досвід формування ідейної та політичної думки. Керівна верхівка зазіхнула також на систему цінностей і понять, завдяки яким люди зазвичай доходять згоди, провадять дискурс, оцінюють політичні події. Застосування маніпуляцій, підміна таких понять, як «демократія», «незалежність» тощо, блокували опис явищ і порозуміння. Розщеплюючи традиційну свідомість, влада мала намір створити нову систему цінностей, згідну зі спрощеними схемами марксизму-ленінізму. Ганна Сьвіда-Зємба у блискучому аналізі комуністичного режиму так визначила його суть: «…владоможці, будучи особливим, неконтрольованим керівним центром, стають на сторожі єдиних правил, що охоплюють усі форми сус­піль­ного життя, правил, насаджуваних примусово через апарат насильства» (виділення в оригіналі.– А. Ф.). У такій системі не було місця для спонтанного розвитку та для інституцій, де діють інші правила. Партія претендувала не лише на панування в 407

державі та суспільстві, а й на глибоке втручання в особисте життя індивіду­ума, в його свідомість13. Як видається, найбільшу протидію викликав саме замах на сферу індивідуальних свобод, зокрема свободу висловлювань. Набір переконань і моделей поведінки, притаманний комуністичній ідеології, був цілком чужий польській політичній культурі, навіть лівим рухам. У період сталінізму опір комуністичній системі, спрямованій на ліквідацію автономності індивідуума, нівельовано потужним апаратом терору. Суспільство, виснажене під дією обставин сорокових років (воєнна травма, нові кордони, розрив суспільних зв’язків), а також внаслідок істотних змін у соціально-класовій структурі, було особливо схильне до пристосування та виживання. А проте, індивідуальний опір таки виявлявся в різноманітних формах (зокрема й у вигляді поширення чуток, т. зв. радіо «Бі-Бі-Сі» – «Баба бабі сказала»), і в моменти послаблення системи швидко посилювався14. Усунувши внаслідок подій 1956 року найдошкульніші риси режиму, зокрема розширивши межі особистої автономності, припинивши терор, зменшивши ідеологічні утиски, прибравши ознаки несуверенності держави, що найбільше принижували почуття національної гордості, можновладці досягли «малої стабілізації». Попри збереження засад політичного устрою, як-от повне домінування однієї партії в державі та суспільному житті, захиталася система єдиних правил, оскільки громадяни здобули більшу автономність приватного життя, зокрема й право висловлювати власну думку в колі друзів та знайомих, виник, щоправда, обмежений культурний плюралізм. Отже, поляки відчували характерну роздвоєність: удома і серед приятелів досить вільно висловлювали власні думки, світоглядні переконання, серед них H. Świda-Ziemba. Człowiek wewnętrznie zniewolony. Warszawa 1997, s. 138.

14 P. Machcewicz. Polski rok 1956. Warszawa 1993. Пор.: D. Jarosz. Polityka władz komunistycznych w Polsce w latach 1948–1956 a chłopi. Warszawa 1998.

13

408

і релігійні, а в публічному житті, зокрема й політичному, у сфері діяльності громадських організацій, у школі тощо мусили підпорядковуватися правилам комуністичної системи (тут варто нагадати вже цитоване твердження Стефана Новака). Скоригований у такий спосіб режим досягнув неабиякої стабільності. Протягом багатьох наступних років більшість поляків вважали ПНР польською державою, а еліту ПОРП – вітчизняною диктатурою. Політичний устрій сприймали як об’єктивну даність, незмінну, незалежну від волі суспільства, як наслідок поділу світу та повоєнних внутрішніх змін у країні. Під час суспільних бунтів (про них йтиметься далі) люди домагалися, щоб влада поважала індивідуальну та корпоративну (творці культури, студенти, робітники великих промислових підприємств) свободу і право мати відмінний від офіційного католицький світогляд (Тисячоліття хрещення), шанувала громадян, тобто «сприймала їх як партнерів». Натомість не вимагали перебудувати систему управління (наприклад, поліпшивши схему формування керівних кадрів принаймні на місцевому рівні), визначити принципи відповідальності влади перед громадянами (хоч би у царинах, далеких від чутливої політичної сфери). Все це не означало, що поляки вважали систему ПНР цілком доброю чи правильною. На державну структуру (зокрема й місцевої влади) дивилися радше як на зовнішні рамці, намагаючись розширити поле автономії в цій структурі. Але не для того, щоб на здобутому просторі об’єднатися для спільних починань, а для того, щоб мати більше індивідуальної свободи. Про сприйняття державного апарату (зокрема й партійного) як зовнішнього обмежувача свідчить ставлення суспільства до державних ритуалів, наприклад, до парламентських виборів. Явка сягала близько 100% через те, що до виборів поляки ставилися як до ритуалу і відділяли свою участь у виборах від ставлення до політичної системи загалом. Викладену думку підтверджує, наприклад, висока явка серед католицького духовенства, Серед них і єпископів, і це в період дуже гострих конфліктних відносин між Церквою і кому409

ністичною владою. Такий стан речей – готовність виконувати ритуальні жести, яких вимагає влада, – почав змінюватися завдяки діяльності демократичної опозиції наприкінці сімдесятих років і особливо починаючи від Серпня 1980 року. Вел ика с оціа льно-к лас ов а т р а нс ф орм а ц і я . Важливою ідеологічною метою комуністичної системи була докорінна зміна класової структури через ліквідацію решток класу «експлутататорів» і збільшення чисельності робітничого класу, який мав би стати суспільним підґрунтям нового устрою. Об’єктом для набору до лав робітничого класу мусило стати передусім селянство. В цьому аспекті ідеологічні наміри комуністів збігалися з явним прагненням влади в Польщі здійснити соціально-економічну модернізацію, зокрема залучивши мешканців перенаселеної сільської місцевості до роботи у промисловості. 1938 року аж 60% працевлаштованих припадали на галузь землеробства, до того ж понад 50% селянських господарств належали до «малоземельних». Процес переселення до міст людей, не потрібних у селі, почався ще в часи війни і не припинився після 1945 року, зокрема через колонізацію Повернених земель. За статистикою, в сорокові роки до міст перебралися близько мільйона людей, протягом наступних шести років – приблизно 700 тисяч осіб, і ще пів мільйона постійно доїздили з села на роботу в місті. Процес міграції тривав у шістдесяті роки. Кількість зайнятих у промисловості протягом 1950–1970 років зросла з 2 мільйонів до понад 4 мільйонів. Число осіб розумової праці 1956 року становило 2 мільйони порівняно з 800 тисячами перед війною, а саме ця соціальна група зазнала найбільших втрат під час війни (у певних професіях вони сягали навіть 30–50%). У шістдесяті роки серед осіб розумової праці лише 1/3 походили з інтелігентських родин15.

W. Mędrzecki, Sz. Rudnicki, J. Żarnowski. Społeczeństwo polskie w XX wieku. Warszawa 2003. Пор.: Przemiany społeczne w Polsce Ludowej.

Pod red. A. Sarapaty. Warszawa 1965; Kształt struktury społecznej. Studia do syntezy. Red. W. Wesołowski. Wrocław 1978.

15

410

Такі швидкі й радикальні зміни у сфері зайнятості в місті, що відбулися за сильного ідеологічного тиску, призвели до глибокої ерозії тодішнього групового етосу інтелігенції, службовців, робітників. Десятиліттями формовані еталони поведінки та форми культури були істотно переінакшені, а подекуди і знищені. За таких обставин послаблювався опір монополістичній державі та її структурам, що, як вже згадано, сягали навіть найнижчих щаблів соціальної піраміди. Водночас особи, висунуті на нові соціальні ролі, великою мірою, хоч і по-різному, ототожнювали себе з новим суспільним ладом, який уможливив таке висування16. З лав таких висуванців – молоді сільського та робітничого походження – здебільшого формували новий апарат влади. Крім вже вказаних, то були найважливіші чинники, що гарантували системі стабільність і міцність. Висуванці вносили в міські соціальні верстви чимало рис, властивих сільській культурі та ментальності, серед них нехіть до інновацій, відстороненість від «чужих», низьку культурну сприйнятливість. Усе це доповнювали непевність щодо власного статусу, комплекси меншовартості у ставленні до «старої» інтелігенції, які додатково посилювали пов’язаність новоприбулих з системою. Покоління «висуванців», яке в шістдесяті роки переважало серед професійного апарату комуністичної партії, справило неабиякий вплив на її ідеологічний характер (поєднання комунізму з націоналізмом). Побічним ефектом великої трансформації, що відбувалася за сильного ідеологічно-пропагандистського тиску, стало поступове відмирання середовищ плебейських культур – селянської та робітничої. Ерозії зазнали й традиційна культура та етос «старої» інтелігенції, хоч молодші покоління таки засвоїли частину тієї спадщини, а загальнонаціональна традиція не перервалася. Істотні зміни почалися в сімдесяті роки, коли подорослішали діти «висуванців», вже позбавлені комплексу меншовартості й H. Palska. Nowa inteligencja w Polsce Ludowej. Świat przedstawień i elementy rzeczywistości. Warszawa 1994; D. Jarosz. Polacy a stalinizm 1948– 1956. Warszawa 2000.

16

411

призвичаєні жити в містах. Одночасно, по суті, припинився приплив населення з сіл до міст, зокрема великих: вони сформувалися як розвинуті міські осередки, хоч у щоденному житті багатьох міських родин і далі зберігалися численні елементи сільських звичаїв17. Зникнення антагонізмів між «старою» і «новою» інтелігенцією, стирання меж між «старим» і «новим» робітничим класом, особливо явні серед молодших поколінь, прискорили формування свідомості нових суспільних верств і відчуття групових інтересів. Такий процес хронологічно збігся з посиленням економічної кризи, яка унеможливлювала задоволення матеріальних потреб на бажаному рівні. Ст р ате г і ї легі ти м а ції т а їх кри зи. У перший період правлін­ ня комуністичної партії владу легітимували передусім тому, що послуговувалися маркистсько-ленінськими схемами пролетарської революції та диктатури пролетаріату. Водночас широко застосовували й інші конструкції: нездатність «буржуазії» зберегти незалежну державу (поразка у вересні 1939 року), буцімто фашистська та пронімецька налаштованість колишніх політичних еліт (вигадки про прогітлерівську політику чільників держави перед 1939 роком, якась начебто співпраця багатьох керівників антигітлерівського підпілля з німцями, яку широко використовували для ухвалення судових рішень), «запроданство» політичної еміграції та її співпрацівників у Польщі англосаксонській розвідці і непрямо – Західній Німеччині. Ці пропагандистські конструкції, зіперті на сфальсифікованих і вкрай тенденційних матеріалах, мали позбавити легітимності незалежницькі течії польського політичного руху і каменя на камені не залишити від легенди про незалежну Польщу міжвоєнного періоду. Новою легітимаційною стратегією стало оголошення «народної влади» виразником та організатором відбудови країни після руйнувань, гарантом втримання Повернених земель, послідовним захисником миру (аналогічно Style życia w miastach polskich (u progu kryzysu). Pod red. A. Sicińskiego. Wrocław 1988, s. 348 (стаття Анджея Сіцінського).

17

412

до інших комуністичних країн). Система мала також усунути багатовікову соціальну нерівність і створити можливості для соціального просування вихідців з класів, раніше обділених у матеріальному та культурному розумінні. Можна сказати, що з-поміж усіх легітимаційних стратегій ідеологічна, марксистсько-ленінська, мала невеликі шанси вкоренитися в суспільній свідомості, натомість решта стратегій здобували розуміння і, більшою чи меншою мірою, визнання. Водночас ймовірність легітимації режиму невпинно зменшувалася через явно сфальсифіковані нападки на самостійницькі течії польського політичного руху перед 1945 роком, поєднані з кримінальним переслідуванням. З огляду на задекларовану залежність ПНР від СРСР, а також її символічні ознаки (маршал Рокосовський на чолі польського війська), керівній верхівці було дедалі складніше говорити про ПНР як про справжню польську державу. Усунувши 1956 року найдошкульніші вияви несуверенності, припинивши кримінальне переслідування представників колишніх еліт, радикально обмеживши пропагандистські кампанії проти колишніх «буржуазних» політичних течій, відмовившись від поширення найвідвертішої (і тому явної) неправди про них і заразом послабивши ідеологічний тиск, влада полегшила собі завдання з запровадження стратегій легітимації і тим самим збільшила ймовірність їхнього успіху. В період, коли Польщу очолював Владислав Ґомулка (1956–1970), партійна верхівка наголошувала, що передусім держава має на меті підтримання миру та інтеграцію Повернених земель, над якими постійно нависає загроза з огляду на німецький ревізіонізм. І доконечність союзницьких відносин з СРСР мотивувала не лише ідеологічними потребами, а й державними інтересами. Роблячи наголос на завданні й далі відбудовувати країну після воєнних руйнувань, влада надавала великого значення також співпраці з громадянами для розвитку економіки та інфраструктури (наприклад, висунула гасло «1 000 шкіл на тисячоліття» (хрещення Польщі (1966). – Прим. наук. ред.). Водночас, як і раніше, ідеологічні схеми використовували, щоб 413

обґрунтувати монопольне правління партії, зв’язки ПНР з СРСР, обмеження свобод у сфері політики та культури, а також напрямки економічної політики. Але для легітимації режиму такі схеми виявлялися дедалі не ефективнішими, оскільки було чимраз важче знайти справжніх послідовників цієї ідеології. Тому щораз частіше керівна верхівка мусила апелювати до національних почуттів, маніпулювати антинімецькими та антиєврейськими настроями (надто ж протягом 1967–1969 років). Антисіоністська (натомість на практиці антисемітська) пропагандистська кампанія в Березні 1968 року стала надзвичайно важливим чинником згуртування апарату ПОРП та пошуку прихильників серед тих безпартійних, які успадкували антисемітський комплекс, а також дала змогу відмежуватися від партійної еліти періоду сталінізму, засудити її і показати суспільству нову еліту як «справжню, польську»18. В наступному десятилітті, за урядування Едварда Ґєрека (1970– 1980), влада вже не мала можливості використовувати негативні емоції людей (як-от страх перед агресією «чужих»), щоб узаконити свій статус. Після того як Федеративна Республіка Німеччина визнала кордон на Одрі та Нисі (7 грудня 1970 року), не було сенсу маніпулювати антинімецькими настроями. Відійти від антинімецьких схем змусили зміна поколінь (молодшої генерації воєнні травми вже не зачепили) та зиск, який ПНР сподівалася одержати від економічних відносин з ФРН. Завдяки політиці «détente» (розрядки) країна стала відкритішою перед Заходом, насамперед в економічній сфері, а за таких умов складно посилювати відчуття загрози, зокрема воєнної. «Антисіоністську» кампанію не вдалося б підтримувати протягом тривалого часу через те, що в Польщі фактично не було єврейської меншини, а сама кампанія компрометувала країну у світі. Однак антисемітизм залишався важливим чинником, що цементував деякі структури апарату Найдокладніше дослідження на цю тему див. у вид.: M. Zaremba.

Komunizm, legitymizacja, nacjonalizm. Nacjonalistyczna legitymizacja władzy komunistycznej w Polsce. Warszawa 2001. Див. також: D. Stola. Kampania antysyjonistyczna w Polsce 1967–1968. Warszawa 2000.

18

414

влади, хоч загалом зовні не виявлявся19. Марксистсько-ленінську ідеологію керівна верхівка використовувала й далі, але вже більшою мірою, ніж у попередні періоди, хіба що як ритуал влади. Ця ідеологія була мертвою навіть серед комуністів-функціонерів, але поширювати її належало з огляду на принципи існування всього соціалістичного блоку, а також зважаючи на те, що вона обґрунтовувала монополію партії на керівництво державою та заборону висловлювати альтернативні політичні ідеї, унеможливлювала формування громадської думки. А проте, на практиці легітимацію влади мали забезпечити передусім успіхи в соціально-економічній сфері, програма розбудови промисловості й інфраструктури, зростання матеріального добробуту громадян, розвиток масової культури, розширення контактів з Заходом, більша свобода пересування. Тож партія мусила дбати про формування соціалістичного суспільства споживання. Водночас намагалася пробуджувати національну гордість – віру у здатність поляків швидко еволюціонувати в економічному та цивілізаційному розумінні20. Можновладці сподівалися, що за таких умов конфлікти на ґрунті світоглядних та ідеологічних розбіжностей матимуть другорядне значення. І дедалі частіше зверталися до національних традицій, зокрема оголосили ПНР спадкоємицею попередніх форм польської державності (а надто – 1978 року, в шістдесяту В документації політичної поліції (Служби безпеки) для внутрішнього вжитку національність «єврей» приписували багатьом громадянам, навіть тим, які мали далеких предків-євреїв. Не раз абсолютно безпідставно так кваліфікували й поляків – лише через єврейське звучання прізвища. Також послідовно наголошували на тому, що серед опозиційно налаштованих до режиму груп вирізняються громадяни «єврейської національності». Такі тенденції у Службі безпеки діяли досить довго – від початку шістдесятих до першої половини вісімдесятих років.

20 M. Zaremba. Komunizm, op. cit.; Idem. “Bigosowy socjalizm”. Dekada Gierka, in: Polacy wobec PRL. Strategie przystosowawcze, Kielce 2003. Низку досліджень про функціонування системи вміщено у вид.: Komunizm. Ideologia, system, ludzie. Red. T. Szarota. Warszawa 2001; PRL. Trwanie i zmiana.

Red. D. Stola, M. Zaremba. Warszawa 2003.

19

415

річницю відновлення державної незалежності 1918 року), поступово розширювали коло сюжетів міжвоєнної Польської Речі Посполитої. Така легітимаційна стратегія ставала дедалі неефективнішою починаючи від 1976 року, оскільки відтоді чимраз більше загострювалася економічна криза і щораз відчутнішими були її соціальні наслідки. Як і раніше, пропагандистська машина режиму чинила спроби знеславити ініціаторів опозиційної діяльності та учасників протестів, називаючи їх ворогами держави та народу, «чужими», не належними до нації (найчастіше «євреями»), людьми невисокої моралі (хуліганами, скандалістами, дармоїдами)21. Після хвилі робітничих страйків та появи «Солідарності» обґрунтовувати легітимність монополістичної системи було дедалі важче. Відтоді партійна верхівка, виступаючи на захист режиму, передусім закликала до спокою, якого прагнула частина громадян, широко використовувала побоювання людей перед можливим великим кривавим конфліктом і загрозою зовнішньої інтервенції. Себе влада позиціонувала як оборонця держави та охоронця порядку (в дослівному розумінні слова). Застосовувала штампи «чужинець» і «низькоморальна особа» до багатьох чільників «Солідарності». До таких способів легітимації влада вдавалася після запровадження воєнного стану (13 грудня 1981 року) і в наступні роки, водночас намагаючись переконати громадян, що лише під керівництвом партії країну можна вивести з економічної кризи і відновити в ній стабільність. Від 1982 року знову застосовувала давню практику, вселяючи страх перед загрозою з боку Заходу, насамперед – Сполучених Штатів Америки. Заразом прагнула привласнити чимало елементів з нових незалежницьких традицій (Друга Річ Посполита й багато постатей, пов’язаних з її історією). З огляду на свої структурні та ідеологічні особливості, система зазіхала на цінності, що їх сповідувала велика частина суспільства: Пор.: M. Mazur. Propagandowy obszar świata. Polityczne kampanie prasowe w PRL. 1956–1980. Warszawa 2003.

21

416

державна незалежність, індивідуальна та політична свобода, релігійна свобода. Не з а лежніс т ь як цін н іс т ь і невіддільну від неї відданість національній традиції комуністична система найбільше зневажала в період сталінського ідеологічного наступу (1948–1956), меншою мірою – в наступні десятиліття. Пов’язана з СРСР і залежна від нього влада була ніби «приречена» фальсифікувати або замовчувати ті сюжети історії, де виринали саме польсько-совєтські стосунки. Йдеться про широке коло проблем, починаючи від польсько-більшовицької війни 1919–1920 року, переходячи до вторгнення в Польщу 17 вересня 1939 року, до репресій щодо польських громадян на землях, інкорпорованих у СРСР (зокрема й катинського злочину), до політики Сталіна щодо Польщі в наступні роки і закінчуючи совєтськими репресіями щодо учасників національно-визвольного підпілля 1944–1945 року. На такі теми, незалежно від застосовуваних у різні періоди легітимаційних стратегій ПНР, режим завжди накладав табу. Заборона глибоко уражувала національні почуття поляків, а в період після 1956 року – ще більше, ніж сам факт залежності держави від східного сусіда. Захист вартостей незалежницьких традицій об’єднував багато ветеранських середовищ, що функціонували поза межами офіційних організацій, чинних у ПНР. Він ставав основою порозуміння, творення спільноти, виховання молодшого покоління (на приватному рівні). Це була також важлива складова національної свідомості, яку формували в родинному чи дружньому колі, завдяки особистим контактам, попри можливі утиски чи навіть репресії (за «антисовєтську пропаганду»), які, втім, поступово послаблювалися. До заборонених тем належали також залежність польських комуністів від СРСР перед війною і під час війни, створення в Польщі комуністичного уряду (22 липня 1944 року) за ініціативою Сталіна. Така обставина ускладнювала легітимацію влади і заразом сприяла посиленню антикомуністичних незалежницьких позицій.

417

Відданість незалежницьким цінностям, найбільшою мірою притаманна поколінням, що пам’ятали війну, послабилася в шістдесяті та сімдесяті роки, коли відбулася зміна поколінь. А проте, відродилася наприкінці 1970-х – на початку 1980-х років як форма вияву національних почуттів з нагоди певної визначної історичної події (наприклад, масові відвідини варшавських цвинтарів у річницю вибуху Варшавського повстання; встановлення численних пам’ятних дощок на честь героїв війни та урочистості з цього приводу в багатьох храмах по всій Польщі). В організованому опозиційному рухові течія, що прямо зверталася до незалежницьких традицій, існувала від кінця сімдесятих років22. Ц і нніс т ь і н д и ві д уа льної т а полі ти ч ної св о б од и режим зне­ва­жав відкрито. Заборона поширення концепцій, що суперечать чинному устрою та політиці влади, й аналогічної діяльності становила одну з найважливіших рис системи. В періоди посилення ідеологічної роботи вона охоплювала також «неправильні» сюжети культури, науки, художньої творчості. Засадничими елементами устрою були повний контроль над обігом інформації, пресою, радіо, телебаченням, де найважливіші посади обіймали представники «номенклатури», і цензура, яка пильно стежила за змістом оприлюднюваних матеріалів. Тож зрозуміло, що громадянин і не чекав від медій ніякої іншої інформації, крім регламентованої. Правдиві відомості подавали або по-іншому висвітлювали події закордонні радіостанції (підраховано, що їхніми слухачами була третина чи навіть половина дорослого A. Friszke. Problem niepodległości w Polsce powojennej (1945–1980), in: Między irredentą, lojalnością a kolaboracją. O suwerenność państwową i niezależność narodową (1795–1989). Pod red. W. Wrzesińskiego, Wrocław 2001 (передрук у цій книжці, див. розділ «Проблема незалежності в повоєнній Польщі (1945–1980)»); «Póki my żyjemy…» Tradycje insurekcyjne w myśli polskiej. Pod red. J. Kłoczowskiego. Warszawa 2004; Spór o Powstanie. Powstanie Warszawskie w powojennej publicystyce polskiej 1945–1981.

Pod red. D. Gawina. Warszawa 2004.

22

418

населення). Певна річ, що працівників ЗМІ та діячів культури система спонукала, з одного боку, до «припасовування» та далекосяжного конформізму, а з іншого – до депривації та опору23. Діячі культури, а надто літератори, починаючи від 1956 року постійно чинили опір культурній політиці і виявляли готовість до полеміки з владою, створювали атмосферу, визначали коло вимог і форми протесту, що відіграли важливу роль у формуванні політичної опозиції. Відомі діячі культури ставали ініціаторами суспільних протестів, прихильниками й нерідко організаторами опозиційних осередків. Можна навіть сказати більше: твори, що зверталися до тогочасної західної думки чи до національних сюжетів, великою мірою стримували «совєтизацію» культури, сприяли відновленню та розвиткові національної ідентичності і зв’язків з цілком природною точкою дотику – західною культурою. Тож, зрозуміло, в періоди посилення індоктринаційної тенденції не лише діячі культури (з огляду на позицію щодо влади), а й їхні твори, що не вписувалися у пропагандистські схеми, ставали предметом політичних нагінок24. Починаючи від 1956 року, протести інтелігенції виникали саме через порушення права на політичну свободу, зокрема й свободу слова. Прагнення відновити свободу слова, а разом з нею інші громадянські свободи, об’єднувало людей, що творили головні осередки політичної опозиції, яка 1976 року набрала організованих форм25. Потреба повернути суспільству цю цінність спонукала до появи 1976 року самвидаву, тобто преси та книжок, що їх друкували і розповсюджували нелегально, поза цензурою. Польський самвидав, з понад 4 тисячами періодичних видань і приблизно та A. Krajewski. Między współpracą a oporem. Twórcy kultury wobec systemu politycznego PRL (1975–1980). Warszawa 2004.

24 Пор.: A. Friszke. Kultura czy ideologia? Polityka kulturalna PZPR w latach 1957–1963, in: Władza a społeczeństwo w PRL. Studia historyczne, Warszawa 2003.

25 Пор.: A. Friszke. Opozycja polityczna w PRL 1945–1980. Londyn 1994.

23

419

кою самою кількістю назв книжок, став неабиякою подією в історії країн комуністичного блоку. Право на індивідуальну свободу в усіх царинах, окрім політичної, режим порушував не постійно. Але й тут поворотним пунктом став 1956 рік. Відтоді влада, по суті, не втручалася у сферу особистих переконань громадян (доти, доки ті не висловлювали їх публічно), їхнього приватного й товариського життя. Від сімдесятих років відчутно розширилися межі індивідуальної свободи, коли йшлося про пересування, накопичення матеріальних благ, напівлегальний заробіток. Ц і нніс т ь св о б од и вір о спові д а ння була зневажена внаслідок приписування комуністичній ідеології месіанських рис. Поставивши перед собою мету виховувати нову людину, визначати її духовні обрії та свідомість, комунізм прагнув зруйнувати традиційну систему цінностей, засновану на релігії. Саме тому великого значення надавали створенню релігієподібних структур мислення, пропаганди чи навіть організаційних форм комуністичного руху26. Конфлікт з Церквою та релігійними віруваннями виявився з особливою гостротою тоді, коли комуністична «віра» почувалася на силі, послабився в період поступової ерозії тієї «віри», і повністю вигас до 1989 року. Загалом у суспільній свідомості поляків католицизм становив не лише релігійну віру, а й національну традицію, систему істин і понять, які впорядковують звичаї і окреслюють колективну ідентичність. Секуляризацію та атеїзм мільйони поляків сприймали як загрозу їхній культурній традиції. В часи сталінізму (1948– 1956) партія робила спроби послабити Церкву і встановити над нею контроль, повністю відділила її від держави, тим самим відтіснивши релігію в суто приватну сферу (а надто після усунення її зі школи), також широко розгорнула атеїстичну пропаганду, передусім серед молоді. Втім, керівна верхівка не наважилася відкрито оголосити атеїзм одним з напрямків державної політики, хоч і мала такий намір.

26

420

M. Kula. Religiopodobny komunizm. Warszawa 2003.

Владислав Ґомулка та кард. Стефан Вишинський 1956 року могли б піти на компроміс, оскільки влада прагнула якнай­ швидше відновити політичну стабільність, а без досягнення згоди з Церквою це було б неможливо. Втім, поле для компромісу виявилося надто вузьким, позаяк партійна верхівка, як і раніше, мала на меті здобути лояльність Церкви, водночас поширюючи атеїзм. Натомість примас Вишинський намагався відродити в суспільстві пошану до Церкви та католицьку віру, вбачаючи в цьому дуже важливий чинник збереження національної ідентичності, на яку зазіхав атеїстичний комунізм. Рух на захист Церкви та релігії об’єднував безліч людей і набирав форми справжніх суспільних виступів (велелюдні прощі, масова участь у мандрівках парафіями ікони Ченстоховської Богоматері, маніфестації 1966 року з нагоди Тисячоліття хрещення Польщі, виступи на захист хрестів, які влада усувала, тощо). З огляду на всі ці обставини можна було легко дійти висновку, що ідентичність поляка-католика й далі домінувала в суспільстві, а державний атеїзм та секуляризація мали другорядне значення. Однак, мабуть, відкрито ставати на захист Церкви і демонструвати свою релігійність були ладні здебільшого мешканці сіл та містечок, натомість людність у великих містах легше піддавалася секуляризації. Водночас міська інтелігенція та молодь воліли триматися осторонь таких процесів. Про характер польської релігійності промовисто свідчать статистичні дані. 1960 року безвірними себе вважали 1,1% сільського населення і 3% міського, а 1984 року – вже 7% поляків: ця цифра відображає масштаби впливу атеїзму. Частка вінчань, хрещень дітей та поховань за релігійним обрядом становила понад 90% у загальній кількості таких подій. Натомість меншою мірою були поширені релігійні практики. 1960 року вірними обрядові християнами були 47% мешканців сіл і 33,8% – великих міст. Істотно ті цифри не змінювалися до вісімдесятих років. Також у першій половині шістдесятих років половина суспільства висловлювала переконання, що поляк і католик – це рівнозначні поняття (такі уявлення виливалися у твердження, що не католик не може бути 421

поляком27). Майже для всіх поляків релігія стала головним ритуальним елементом культурної традиції, конче потрібним у найважливіші моменти життя. Але тільки половина громадян відчували потребу постійно контактувати з Церквою, ще менша частка суспільства в повсякденній поведінці спиралася на християнські цінності. Також часто наголошували на поверховості й суто ритуальному характері польського католицизму, релігійній емоційності й теологічній слабкості тощо. А проте, факт залишається фактом: католицька традиція була однією з найвиразніших ознак польської ідентичності. І якщо влада перешкоджала практикувати релігійні обряди, то люди, зокрема в певних професійних середовищах, сприймали такі дії як болісне обмеження. Чимало поляків у чільникові польської Церкви кардиналі Стефанові Вишинському вбачали провідника нації. Можна сказати з певністю, що більшість людей, серед них і досить багато осіб, пов’язаних з системою, визнавали високий авторитет примаса. З огляду на цю обставину влада в різні періоди вдавалася до тих чи тих легітимаційних заходів: у шістдесяті роки намагалася послабити пошану до чільника Церкви з допомогою жорстких пропагандистських кампаній, а починаючи, зокрема, від 1977 року, навпаки – схилити кардинала на свій бік, оскільки він міг допомогти відновити суспільну стабільність. Моральний авторитет примаса Вишинського визнавали також в опозиційних осередках, сформованих після 1976 року28. Обрання 1978 року краківського кардинала чільником вселенської Церкви – сходження на папський престол Івана Павла II – означало появу ще більшого авторитету. Поляки почали сприймати Папу як найвищий національний авторитет, що не підлягає критиці. Пошана до Івана Павла II сприяла відновленню національної Дані почерпнуто з вид.: Kościół katolicki w Polsce 1918–1990. Rocznik statystyczny. Warszawa 1991. Пор.: Swoi i obcy. Pod red. E. Nowickiej.

Warszawa 1990.

28 A. Dudek, R. Gryz. Komuniści i Kościół w Polsce (1945–1989). Warszawa 2003.

27

422

єдності. Ставлення до Папи чітко визначало поділ на «ми» (народ, суспільство) і «вони» (комуністична влада)29. Водночас Іван Павло II, наголошуючи на глибокій спорідненості польської ідентичності з католицизмом, надавав такому зв’язку інтелектуального, екуменічного, глибоко гуманістичного та персонального характеру. Мислення в такому напрямку, властиве багатьом представникам польського духовенства, стало важливим чинником формування нової ідейної ідентичності суспільства. Тому Церква відіграла неабияку роль у трансформаційних процесах вісімдесятих років. Заразом не можна не зазначити, що немало кліру та вірян і далі дотримувалися схематичних та неекуменічних уявлень про ідентичність поляка-католика, відмежовуючи в такий спосіб від себе помітну частину суспільства. Виразники таких протилежних позиції по-різному розуміли й захист права на свободу віровизнання: йшлося або про право визнання та практикування релігії, або про світське право, що більшою чи меншою мірою ґрунтується на релігійних цінностях. В другому випадку право на свободу сповідувати католицьку віру, що апріорі охоплювало всю спільноту, вступало в колізію з правом на індивідуальні свободи. Коли монополію на владу зберігала комуністична партія, ота суперечність мала суто теоретичний характер. Але після 1989 року, коли комуністи втратили своє монопольне становище, ця колізія виявилася одним з найважливіших факторів політичних розбіжностей у суспільстві. Феномен «С олі дарно с ті». Страйки влітку 1980 року, заснування і діяльність професійної спілки «Солідарність» протягом 13 мі­сяців започаткували процеси, що обернулися найглибшими революційними змінами в історії Польщі. У серпневих страйках 1980 року брали участь понад 700 тисяч людей, згодом «Солідарність» об’єднала у своїх лавах близько 10 мільйонів поляків, тобто більшість осіб дорослого віку. Цей рух висував вимоги не лише економічного та G. Bakuniak, K. Nowak. Proces kształtowania się świadomości zbiorowej w latach 1976–1980, in: Społeczeństwo polskie czasu kryzysu, op. cit., s. 272–275.

29

423

соціального, а й національно-визвольного характеру. «Солідарність» спромоглася подолати атомізацію суспільства і налаштувати індивідуальну свідомість так, щоб виявляти волю і здатність діяти разом для загального добра. Хоча не дійшло ані до «взяття Бастилії», ані до повалення влади, ані до кровопролиття, все ж підвалини соціально-політичної системи настільки захиталися, що залишився тільки один спосіб її збереження – своєрідний державний переворот. Революція «Солідарності» стала можливою, бо відбулася в той час, коли припинили діяти чинники, що стабілізували колишню систему. Поляки остаточно впоралися з наслідками воєнної травми: потьмяніли згадки про тогочасні трагічні події, майже зник пов’язаний з ними страх перед дестабілізацією. На Західних землях виросли покоління, що народилися на тих теренах і вважали їх своєю «малою батьківщиною», вже не боялися перегляду лінії західного кордону і не тужили за Східними окраїнами. У період політики «détente» послабилися побоювання перед совєтською інтервенцією в Польщу, а частина суспільства навіть не припускала такої можливості, перебуваючи в полоні певною мірою ідеалізованих уявлень про суверенність ПНР. Завершився процес бурхливих класово-соціальних змін. Населення міст, а надто великих, стало більш-менш однорідним і могло чітко себе ідентифікувати. Діти та онуки вихідців з села вже почувалися такими ж «містянами», як нащадки кількох поколінь міських мешканців. Їхню соціальну роль визначали освіта і професія, а не воля представників влади (хоч система й далі застосовувала механізми винагороди та службового просування, і суспільство це сприймало як вияв несправедливості, але такі заохочення вже не випливали з класового походження). Найважливіша для влади в сімдесяті роки стратегія легітимації, себто створення споживацького суспільства, зазнала краху через поглиблення економічної кризи. Тим часом завдяки Іванові Павлу II більшість поляків тепер мали чітке уявлення про критерії та коди, за якими могли себе ідентифікувати як нація, а вітчизняна проща Папи в червні 1979 року стала школою самоорганізації та самообмеження.

424

«Солідарність» спиралася на закорінені в національній традиції переконання, що суб’єктом історії є нація, а не держава. Вона стала своєрідною національною конфедерацією (поняття, відоме з давньої історії Польщі), яка через тиск суспільства спонукає владу розширювати сферу громадянських прав і реформувати стосунки влада – громадянин. У «Солідарності» яскраво виявлявся індивідуалізм (феноменальний для польської історії), але його спромоглися поєднувати з працею для загального добра і навчилися досягати компромісу задля справи, що стоїть вище за індивідуальні й групові інтереси та переконання. На відміну від інших великих польських повстань, «Солідарність» була напрочуд прагматичною: це стало наслідком використання історичного досвіду минулих десятиліть. Меншою мірою, попри весь пафос протистояння комуністичній системі, виявлявся емоційний конфлікт з партійцями при владі (то «вони», але все-таки поляки, а не окупанти). Пом’якшувала процес і Католицька Церква, яка закликала до стриманості. Важливу роль відіграли авторитетні лідери та радники демократичної опозиції, сформованої після 1976 року. «Солідарність» стала рухом за повернення всіх свобод, що їх придушувала система комунізму, чи то пак «реального соціалізму». Найважливішими серед них були політичні та громадянські свободи, якими 1981 року користувалися цілком вільно, оскільки Профспілка почувалася настільки сильною, що влада не могла застосовувати репресії. Об’єднання суспільства у великій, не підпорядкованій владі організації означало фактичне відновлення незалежності народу, хоч держава залишалася несуверенною. Можливість вільно висловлювати свою думку спонукала до рефлексій над проблемою несамостійності держави і до вироблення лінії поведінки з «великим протектором». У той період вдалося відвоювати свободу віросповідання і запровадити в публічне життя релігійні звичаї та символіку, а також істотно розширити сферу прав вірян та можливості місії Церкви. Прагматизм «Солідарності» виявлявся, зокрема, в застосуванні ненасильницьких методів боротьби (здебільшого страйк та 425

інші форми мирного тиску); у відмові від спроби повалити владу; в дотриманні принципу, що кожна конфронтація має приводити до порозуміння, тобто до компромісу, і завдяки такому консенсусу можна врегулювати стосунки між владою і суспільством (чи його групами), а вже на цій підставі – створити нову модель фактичних суспільних стосунків. Прихильники «Солідарності» вірили, що влада, досягнувши домовленостей з ними, визнає автономність суспільства і облишить спроби відновити тотальний контроль над ним. Усі важливі питання соціальної, економічної, культурної політики тощо відтоді належало б узгоджувати з суспільними представництвами у формі профспілок, зокрема «Солідарності». За таких обставин суспільний устрій мав би ставати дедалі демократичнішим, хоч трансформація відбувалася б не завдяки парламентській демократії. Створення-бо парламенту внаслідок вільних виборів тоді видавалося неможливим з геополітичних міркувань (обмежена суверенність держави) та з огляду на інтереси апарату влади, сформованого в ПНР30. Запровадження 13 грудня 1980 року воєнного стану означало, що влада порушила ці домовленості і спробувала відновити систему, яка не передбачає автономності суспільства. Драматичні події 1981–1988 років повністю усунули ознаки, притаманні польській «революції», але не зруйнували її головних принципів. Рух опору й далі діяв ненасильницькими методами (хоч до учасників руху влада застосовувала примус), а представники його головної течії ставили собі за мету досягти компромісу та порозуміння. Реалізувати ці прагнення вдалося за нових обставин, що виникли внаслідок поглиблення економічної кризи, завдяки постійному опору чималої частини суспільства (зокрема й пасивному, що виявлявся у відмові брати участь у виборах різного рівня та комуністичних святкуваннях) і змінам у міжнародній політиці після «перебудови» Ґорбачова. На «філософії» порозумінь і компромісів навесні 1989 року постав контракт Круглого столу, а згодом – і програма J. Holzer. Solidarność 1980–1981. Geneza i historia. Paryż 1984; T. Garton Ash. Polska rewolucja. Londyn 1987.

30

426

політичних змін, запроваджуваних під час гігантської трансформації державного устрою. Вперше надруковано англійською мовою у вид.: Political Culture in Central Europe (10th–20th Century). Part II. Edited by Magdalena Hułas and Jaroslav Panek in cooperation with Roman Baron. Institute of History, Polish Academy of Sciences, Warsaw; Institute of History, Academy of Sciences of the Czech Republic. Prague–Warsaw 2005.

427