Рецензія на книгу О. Стражного "Український менталітет: ілюзії-міфи-реальність

Рецензія на книгу Олександра Стражного «Український менталітет»

Українськість як діагностоване явище

Рецензент: Діденко Валерія Вікторівна

Кожен може обрати собі бога. Кожен може обрати собі національність. Навіть історію. Однак ніхто не може обрати собі менталітет. Нині у зв’язку з останніми подіями в Україні у соцмережах, в побуті та в професійному колі переважають надзвичайно патріотичні настрої, що часто знаходяться на критичній межі з націоналізмом та ген вище. Тим не менше, можна порадіти навіть цьому: у порівнянні з ситуацією півсотрічної давності добре, що хоча б якийсь підйом у свідомості наших з вами співгромадян та й відбувся. Чи не найважливішим приводом до таких змін були загальна орієнтація на Європу та Революція Гідності, що вдало розставили усі крапки на «і». Українець воліє бути собою. Та чи знає він, ким він є? У 2017 році видавництво «Дух і Літера» видає друком книгу Олександра Стражного, що носить багатозначну назву. «Український менталітет. Ілюзії – міфи – реальність». Смислове навантаження надпотужне: лиш узявши в руки книгу, читач усвідомлює, що усе так чітко зрозуміле раніше буде зруйновано, спростовано та спаплюжено. Так, українці – народ особливий. Унікальний. Неперевершений. Тільки не тому, що у нас так прийнято вважати. А з тієї причини, що наша культура є сумішшю усіх культур, що коли-небудь були на території України, разом узятих. І наша самобутність проявляється лише в тому, що ми можемо увібрати колорит різного-чужостороннього-прийшлого, виокремити з цієї мозаїки те, що пасуватиме нам або буде необхідним для нашого розвитку, змінити на свій «український» лад та залишити у своїй культурі. Автор починає аналіз менталітету від стародавніх племен Придніпров’я, і це можна зрозуміти – ми сучасні є усіма «ми » в минулому. Дуже ризикованими є коментарі стосовно Трипільської культури та її спорідненістю з українською (дослідники і досі остаточно не визначились чи можна розпочинати відлік української історії з часів першої датованої «трипільщиною» знахідки, чи це є усього-на-всього штучним подовженням нашої власної історії на кількасот років), не менш двозначними є прив’язка і до греко-римського компоненту та деякі інші аспекти. Проте Олександр Стражний не втомлюється повторювати, що ми можемо не брати то все на віру, його справа – розповісти історію. І відсторонена оповідь є єдиним

способом проаналізувати близькість так далеких на перший погляд народів, культур, етносів та національностей. Хоча для нього це все – менталітети. Менталітет – психологія. Він формує поведінку і сам нею формується. Проте з національністю менталітет має спільного мало. Українцем, згідно з ідеєю автора, буде той, хто виріс у лоні «українськості», прийняв мову, культуру, звичаї та традиції. Національність – не більше, аніж приналежність до етносу. Вважай себе скільки завгодно німцем, але якщо крізь покоління німецька культура не стала «домашньою» культурою твоєї родини, можеш залишити свої думки при собі: менталітет формується інакше. І український менталітет з’явився не в одну мить, коли хтось раптом усвідомив себе частиною групи і помітив певні закономірності у поведінці. Немов із зернинки проростало і довершувалось світосприйняття того, кого ми нині звемо українцем. Так, можливо екскурс аж до Льодовикового періоду може налякати читача, проте і на такі гучні вислови у книзі наводяться аргументи. Олександр Стражний до факторів впливу на формування менталітету включив усе, що могло б ним бути: для нього важливо не проґавити жодної деталі. Тому і трипільці, і слов’яни, і кочові племена, і греко-римський світ на перших етапах не пасли задніх. Традиційно – Київська Русь. Традиційно – Україна XIV-XXI століть. Без Ярослава Мудрого і Богдана Хмельницького нікуди. Цікаво, але очікувано, що сучасних українців ми впізнаємо у двох останніх категоріях більше, аніж у названих спочатку. Психологічні риси русичів ближчі нам духовно, а козак уже звично подається у вигляді найбільш значущого елемента українця як постаті. Проте необізнаній людині найбільш справедливим видаватиметься твердження, що на сучасного українця якнайпотужніше вплинули події останніх двох століть – вони достатньо свіжі, а колективна пам’ять – то річ серйозна. Попри поширену думку, що самобутність та самосвідомість щороку і щоподії зростає, Олександр Стражний підсумовує: світ не змінює нас, він сприяє тому, щоб просинались ті психологічні риси українця, котрі саме в цей момент так йому необхідні, а багато поколінь до того мирно дрімали у закутку. Нас сьогоднішніх та трипільців відділяють «всього лиш» 300-180 поколінь. З точки зору здорового глузду та елементарної математики, це не дуже багато. З точки зору історії – хтозна. Дуже делікатно розмежований кордон між Росією та Європою. Правильніше було б сказати – між російським та європейським менталітетом. А Україна гордо стоїть у центрі, не надаючи переваги нікому, хоч інколи стосовно останнього можуть виникати сумніви. До речі, як стверджує автор, мозаїка української душі якраз і складається з трьох величезних частин, які корелюють з розділами книги. Перлини самобутнього намиста – суто наше

надбання, хоча після прочитання книги починаєш сумніватись у тому, чи є взагалі у світі хоча би щось «суто чиєсь». Між Сходом і Заходом – на роздоріжжі, на межі, перед вибором, який шлях обрати та до кого хилитись. Відгомони забутих недуг – таки наслідки нашої насиченої подіями історії, які залишили слід у поведінкових моделях. Незважаючи на все, в українського менталітету є майбутнє. Так схожі на сусідів, але унікальні за своєю природою. Олександр Стражний не прагне навчити, втокмачити, переконати: він зацікавлений у тому, ким він сам є. Українці за своєю природою хазяйновиті, сентиментальні, оптимістичні, життєрадісні, еротичні. Їм (нам) притаманні якоюсь мірою меркантильність та безкорисливість, патріотизм та толерантність, акуратність та невибагливість. І хочеться вірити, що відгомони забутих недуг, серед яких є провінційність, «совковість», непослідовність та інші холодні речі, скоро перетворяться на ледь чутний шепіт, а невдовзі і геть зникнуть. Адже українці визначають себе працьовитими, волелюбними та гостинними: думки мають здатність матеріалізуватись. «Український менталітет. Ілюзії – міфи – реальність» – розповідь про те, хто, чому і як. Кожному народу потрібно пізнавати себе, аби «самобутність» не була порожнім словом. І українцям теж.