зварити, то уяви борщ... У мене дівка моя навесні, як ми переїхали на власну хату, місяця півтора, якщо не два, харчувалася піцою, різаними овочами та бутербродами. Ну ще йогуртами-десертами та фруктами. Звучить наче непогано, але ж я з дитинства знаю, що ТРЕБА ГОТУВАТИ, дітям ПОТРІБНА гаряча їжа, і взагалі НЕ ГОТУЄШ – НЕ ПОВНОЦІННА. І неекономна, страх. Ага, бабціни мозковіруси. Я у певний момент наважилася поговорити про це з малою, вибачитися, що я не спроможна зварити суп чи рагу, що я безпорадна зараз і, мовляв, пробач мені те, що ми харчуємося не як люди. А вона каже: «Мам, тьі шо, гонишь? Я ненавиджу рагу і суп, я й так у дідуся змушена це їсти. А ми харчуємося як тільки у мріях, мені всі заздрять! І взагалі мені заздрять, яка в мене мама – жартує як ми, розмовляє як ми, все розуміє, виглядає прикольно»... Ясно? Тобто все, через що я так переймалася і чого я боялася, виявилося повністю не існуючим, точніше існуючим лише у моїй хворій свідомості. Повір, твоя дівчинка абсолютно не думає, що ти її раниш і щось не так. Зважаючи на те, що ти розповідаєш, як вона планує забрати тебе з собою у гуртожиток, коли поїде вчитися, аби ти була поруч і смажила чебуреки... Ага, типова поранена! Боже, ні, ні, ніякий це не стокгольмський синдром, припини вже, тю. Дай дитині спокійно любити тебе! Ти ж чула, вони пишаються нами. І для неї ці роки будуть роками спогадів про те, як ви класно жили разом, як у вас була крутенська собака, як мама давала прочуханів жлобам і дурням на районі. Є прекрасний тест на те, чи хороша ви мати. Якщо коли вам зле, дитина намагається вас підтримати, допомогти – ви хороша мати. Якщо вона ще й вміє це робити – ви ідеальна. Ага, це і є ідеальна мати – та, яку її дитя щиро любить і яка до того ж спромоглася навчити дитину чогось по-справжньому корисного. За цю істину я буду голіруч битися з вами усіма у багні (і переможу!). А знаєте, що ще у вас є корисного для ваших дітей? Ваша хвороба! Не хвороба як така, а саме ваша. Не тої, хто не впоралась, а саме ваша. Сподіваюся, що й моя. Бо ми, вочевидь, справляємося, якщо наші діти так нами пишаються і вже самі здатні на щось. Принаймні раз у житті моя мала і кожен з ваших обов'язково із депресією зіштовхнеться. Чи після народження дитини, чи при суворих навантажень під час навчання, чи з віком серотоніни-допаміни моль поїсть. Буде дуже круто, якщо ваша дитина буде до цього готова, погодьтеся! То ж давайте не будемо ганяти їх від себе та ховатися, коли накатує неміч. Вони, на щастя, ще не звикли плутати любов і стокгольмський синдром.
А наші ці хвороби – це дуже важливий скілл. Адже саме завдяки ним малі інтуїтивно знають, як з таким впоратися, допомогти близькому, як дбати про себе, чого уникати, що навпаки потрібно. На жаль нас такого не вчили! Ми всього дізнавалися на власному досвіді і бувало, що дуже пізно. Наші мами не визнавали, що мають розлад, не йшли лікуватися, не пристосовували своє життя під особливі потреби. Так жили скрізь! Ми навіть не знали часто, коли нашим мамам було по-справжньому зле. А ці що роблять? Ну-ну, давайте я наобум пригадаю щось з того, що я бачила на власні очі. Намагаються розсмішити (зазвичай вдало) лізуть обійматися і цілуватися, можуть непогано нагодувати, витягують красиві вихідні сукні-сорочки, нагадують пити ліки, набирають ванну – бозна скільки ще варіантів. Зізнайтеся, тут ми впоралися! Може нам самим зараз страшно, важко і несила терпіти, але дітям, як не дивно, з нами добре! А з нашими дітьми добре людям. Чуєш, Марисік? Дитина, якщо ти її любиш і у різні способи це показуєш, ніколи не відчуватиме, що мати її поранила. По великому рахунку (*я ж казала, що про рахунки ще буде!). А стосовно «малого»... Можна, я трошки повихваляюся? У мене прекрасна, неймовірна мати і вона завжди була моїм другом! Але все одно я щось маю від неї болісного... Наприклад, вона надовго від’їжджала далекодалеко, на інший кінець Євразії, лишаючи мене із бабусями, які, м'яко кажучи, не товаришували між собою... Так було треба, я не тримаю на маму зла, та й все решта з нею пов'язане було просто клас! Але як натягнути на голову у три рочки, шо мама їде? Чи у шість у новому районі, серед чужих у дворі? Тобто по великому рахунку (або ж за моєю схемою) ти можеш бути ідеальною мамою, але все одно десь помилишся. Це так би мовити «програмні збитки», на які треба закладатися від початку, неминучі виплати за процес життя. Прагнення ж їх уникнути, перфекционізм та почуття провини призводять, на превеликий жаль, не до ідеального чи принаймні хорошого результату, а до спустошення себе й нових психічних проблем. І дитині завжди при цьому гірше. Втім, є хороша новина. Це все сьогодні нікому вже не потрібно. Хоча б вже тому, що наглядати за дитиною сьогодні нереально простіше, ніж навіть у мамині часи. Привид прабабусі, звісно, зневажливо дивиться на пральну машинку, ви через нього набули розкішний генералізований тривожний розлад, та все одно не перете власноруч. До цього ми звикли. Ми навіть звикли лікуватися від ендогенної, паскудна її матір, депресії. Дехто он навіть чебуреки смажить! Може, час звикнути, що наші діти нас цінують і люблять? Поки ми їх направду не поранили... Одеса, 2015 Збережено авторську орфографію і пунктуацію.