Ми i нашi гори мовчан

ГРАНТ МАТЕВОСЯН

>

ми і наші гори

.

ВИДАВНИЦТВО КИТВ 1975

ЦК

ЛКСМУ

«молодь»

С(Вірм) М 34 Грант Матевосян народився 1935 року в селі Ахнідзор Вірменської РСР. Свої перші оповідання письменник пуолікує ще студентом.' В 1965 році надруковано повість Матевосяна «Ми і наші горю. Вона відразу привернула до себе увагу читачів і критики своєю талановитістю і щирістю. В 1967 році в журналі «Дружба народов» були опубліковані оповідання «Серпень», «Алхо», «Месроп», за які письменник ді. став першу премію журналу. У творах Матевосяна ми бачимо гірські схили з ота-' рами овець і чередами корів, прозорі гірські ріки, вірменські села, що приліпилися біля підніжжя гір. Перед нашими очима проходить життя сучасного села, розкривається внутрішній світ сільських трудівників, пастухів. У повісті «Мати їде женити сина» письменник з любов’ю і співчуттям змалював жінку й матір Агун. Нас вражає в Агун її життєва сила, незборне прагнення самостійності, свободи. їй притаманне почуття власної людської гідності. Життя її було складне й нелегке, однак вона зуміла вистояти й перемогти. І ось настала її світла година — Агун складає гостинці — збирається їхати в місто женити сина. Автор із симпатією змальовує тварин, які весь свій вік працюють на людину. Надзвичайно тонко зображує він старого коня Алхо в повісті «Оранжевий табун», буйволицю в однойменному оповіданні. У буденних справах і взаєминах людей Матевосян уміє побачити поезію і високий зміст життя. Його творам властивий глибокий ліризм, м’який гумор, народність. Повісті Гранта Матевосяна перекладено на російську, молдавську, естонську, чеську, німецьку та інші мови! Українські читачі з інтересом прочитають книгу цього талановитого письменника в українському перекладі.

@ Український переклад. Видавництво «Молодь», 1975.

70303—071 М ------- ------- -— 89—75 М228(04)—75

МАТИ ЇДЕ ЖЕНИТИ СИНА Повість

Люди, пролітаючи над Цмакутом із Москви до Єревана, добираються за якісь там лічені сто двадцять — сто двадцять п’ять хвилин, а щоб добратись із Цмакута в Єреван, потрібно їхати цілий день і цілу ніч.

— Наше село, куме, далеко-предалеко...

— Скажеш таке, наче і не у Вірменії воно...

— І не у Вірменії, і не на цій землі... Там роками кожен божий день кібчик робить одні й ті ж кола і над селом, і над курми, із-за пагорбів раптом надходить град, щоб витовкти поле і перепелиць, вітер здмухує дека з вуликів, і вулики затікають дощовою водою; дитина, яку послали привести коня, розгублено стоїть по один бік балки, а по другий стоїть мокрий кінь, сама ж балка наповню3

еться шумом жовтої зливи. Велика скеля, що випирає з балки, років сто тому як тріснула, але не розпадається і нічого з нею не робиться, а чоловік ламає голову, не знаючи, чи біля неї будувати своє житло, чи біля Симонової хати, край галявини. А коли вже ані тут, ані там, то це, очевидно, найкращий привід для того, щоб зібрати свої пожитки і перебратись у Єреван. У Симона все склалось якнайкраще, син у Єревані, і коли вже спека в місті допікає, у Цмакуті готова тобі дача — приїзди й живи скільки заманеться. Агун таки домоглася свого — все життя поїдом їла: в місто, в місто, в місто. І ось уже двадцятип’ятирічний син її не де-небудь, а в самісінькому Єревані (а кортіло ж хоча б у Манасі, про більше і не мріяла).

— £еро! , Парандзем вона заборгувала три десятки яєць. Минулого разу син. сказав: «Яйця по десять копійок штука, ри^ нок — під боком, не привозь більше». Не розуміє, весь у дядька вдався, Нічого не розуміє і ніколи жити добре не буде, гроші так і пливуть, не рахує, паками їх одержує, паками їх і розпускає. Добре, аби дружина така попалась, що господарювати вміє, бо ж інакше пропадуть.

— Серо, п’ятсот штук по десять копійок — скільки буде?

— Не береш мене з собою, не скажу.

— Арифметику вивчив? Ти що це там читаєш?

— Не скажу, не береш мене з собою.

— Запиши десь: віддати Парандзем тридцять штук.

— Не береш із собоїр, не запишу.

— Ану, швиденько!.. Та піди поглянь, пасеться коняка чи заплуталась, швидко, кому кажуть! Математику син знав добре, іспит на носі був, а він пішов дрова рубать і ногу поранив. Не глибоко, але оскільки іспит на носі був — жалібно заплакав: «Ой, болить». Сірануш сказала; «Агунік, ти жінка, яка постраждала, оцінку поставлю, але без математики у сина 4

/ твого життя не буде, так і знай». Вона, здається, відповіла: «Якщо вдався у ваакерів — не пропаде, Сіранушджан, а якщо в цмакутців — не поможе нічого, навіть математика». Цікаво, читає Сірануш його статті? Вазген читає, і йому не подобаються: «Якщо я сяду писать, у мене вийде ще краще». Чого ж ти не пишеш, питається. І чорнило дома є, і ручка, сідай строчи, хто тобі заважає..

— Серо!

— Що таке?

— Любий професоре Серо, записав — тридцять яєць Парандзем?

— Не береш мене з собою, я тобі не професор.

— А я про' що кажу? (Сто нєць та ще п’ятдесят — скільки ж буде, сто п’ятдесят, чи що?)

— Про що?

— Кажу, ти пастух, Серо. Коли син у восьмому класі провалився на математиці, Симон сказав: «Пастухам повний трудодень іде, а до того ж гроші, давай, мати, відправлю його пасти. Нехай крутить хвости... Війни немає, здібностей — ніяких, бажання жити добре теж не видно, ну а картопля, щоб пузо набити, завжди знайдеться». Встань швидко!.. Пошукай якусь стару непотрібну книжку, паперу немає. Дитина встала перед книжковою шафою, подивилась, подивилась, пошукала очима, потім пішла по стільця.

— Там немає непотрібної книги, пошукай в іншому місці.

— Не береш мене з собою — я всі яйця поб’ю.

— Та ну?

— Всі до єдиного.

— Що ще добре можеш зробити, кажи зразу.

— Не береш в Єреван... Арташ усе господарство розтринькав, процвиндрив, а сину нічогісінько, крім килима і постелі, не дав. А подушка — що то за подушка була? Як нащипали в гусей пір’я, так у наволочку й накидали.

5

— Ну, гаразд, візьму я Серо з собою, а далі що? Корова прийшла — теляти немає. Батько з поля вернувся — вдома ні вогню, ні води, темно... Свині лишилися в лісі. Кібець курей порозкрадав. Мурадівський Пасть мимо проходив, поодчахував з груші всі гілляки, кури понеслись— коти яйця поїли... Ми з Єревана вертаємось, не дім, а хлів — ну, добре це чи погано?

— А мені яке діло?

— Все, що є в цьому будинку,— воно й твоє. І будинок твій. А я і твій батько — раби твої чи слуги — це вже як хочеш, так і називай.

— Не треба мені нічого.

— І брат твій так казав. А тепер поглянь, скільки Серо всякої всячини братові посилає. І знаєш, чому посилає... Загортай яйця як слід... посилає... щоб, коли прийде пора в інститут поступати, щоб брат свого Серо в університет улаштував... Ось так, по одненькому замотуй, клади ось сюди. (Цікаво, як поводитиметься невістка, попадаються ж такі підколодні гадюки, каже: «Мого чоловіка не мати народила, він таким готовим і був, він мій». Справді, трапляються такі нехлюйки — ти їм вози, вози, а в домі все одно пустка. От якби була білява, ставна, з косою по пояс, онучат би здорових народила...) На завтра обід є, розігрієш собі, а післязавтра Назік прийде наварить, та дивись, щоб масло даром не переводила. Післязавтра, коли твій батько з роботи прийде, скажи йому: «Слухай, тату, щодня ти на державній службі, он інші давно своє сіно згребли і звезли, а наше в горах пріє, а не сьогодні-завтра сніг ляже, як тоді буде, га?..» Піди зроби голосніше, гарну пісню передають. Все життя мріяла, щоб хоч один син із голосом вродився, пісні щоб співав, а ви всі як на підбір, глушпети безголосі.

— А хіба брат погано співає?

— Брат?... Вмерти мені за твого брата. Брат твій усе добре робить — і співає, і пише, і сміється, і друзі в нього гарні... Ой, крижі... Виростеш, підеш у ветеринарний 6

інститут, будеш ветеринаром, правда, Серо-джан? А ти загортай і слухай, вивчишся на ветеринара, в село повернешся. А в місті у тебе свій будиночок буде, і у брата твого в селі хата, і я, мати ваша, сяду і добре відпочину врешті... А батько наш для вас вулики держатиме. А коли вже вашої матері не стане, не забудьте прийти на могилу й сказать: «Ось, мамо, ми стали тими, ким ти хотіла нас бачити». Почую? Записав ти тридцятеро яєць Парандзем? Ох, щоб не було спокою твоєму дідові на тому світі, твоєму дідові Ішхану: світ великий, а ти, Агунік, із Симона людину зроби, з хліва — хату, із Армена — Арменака... ти все роби, роби, роби, а тоді ні здоров’я тобі не зосталось, ні охоти до радощів. Нехай інші з одних палат у другі переходять, а мені на роду Цмакут був написаний, а в Цмакуті — Симон. Людина — квітка, кожної весни розвиватися повинна, так само... Прийдеш, Серо-джан, на мою могилку, станеш в узголіів’ї: «Слухай, мамо, уАрменака все гаразд, і у мене все добре, тією дорогою йдемо, якою ти хотіла».

— Завела, своєї, зараз усі яйця перетовчу...

— Не плач, ти не з цих, не з симонівсьшго роду...

— А сама чого плачеш?

— Мені можна. Твій дядько Адам, а щоб йому... мене за двері виштовхав: «Іди, ти не для цього дому», твоя баба Арук щодня мене поїдом їла, кров з мене пила, а твій дід Абел, щоб йому каміння на груди, з поля вертається: «Ти ще тут?» Вранці прокидається: «Ти, безсоромнице, ще тут, наче не до тебе говориться!» А твій любий батечко стояв поряд, роззявивши рота, як халяву, справжнісінька ворона. Мене тоді не Агун звали, а арнаут \ — бачиш, я багато їхнього хліба з’їдала, якого не було. Син твого дядька, Грачік, був тоді ще зовсім маленький, пуцьверінок, так його навчили, щоб він кричав мені вслід «арнаут» і камінцями кидав. Таке-то, Серо-джан. А моя 1

А р н а у т — ненажера.

7

тітка Манішак... сестра мого батька... Встань, зараз же встань з місця, бач, розсівся! Ти що, все поробив, що розсівся? Коняка там зараз, один бог знає, як заплуталась, ану, біжи швиденько, чуєш, щоб твоєму дідові на тому світі пусто було, таке ж ледащо було, як і ти! Хутко, кажу!..

— І правильно робили, що так казали.

— Як казали?

— Що казали «арнаут». _ — Ой син у мене, ой і синочок, ой і утіха моя!

— А нащо ти мене вдарила?

— Біжи швидше поглянь, як там кінь, бо підведусь і так відлупцюю!..

— Агунік...

—і Ти дивись, уже не арнаут, уже по імені величають — Агунік.

—- Агунік...

— Кличуть тебе.„ — Це баба твоя, хай кричить, хоч лусне.

— Нехай.

— Агунік, Агунік!

— Та кажи вже, що там тобі?

— Серо! Серо!

— Ну, що там таке?!

— Серо!

— Та ну що?..

— Твоя мати що робить?

— Скажи, в Єреван збирається, скажи, лаштується, їй ніколи.

— Збирається, в Єреван, складається зараз...

— Скажи, їй ніколи, часу немає.

— В Єреван збирається?

— Ага.

— Хай вигляне хоч на хвилину.

— Скажи, часу немає, зайнята. Тепер я їм потрібна стала. Тепер по імені величають! Біжи поглянь на коняку! Та радіо вимкни.

8

У місті попридумували — радіо цілісінький день говорить, праска з ранку до вечора гаряча, у всіх кімнатах світло горить, і піч електрична ввімкнута, а лічильник не крутиться. Щось таке понапридумували, і все це даром. Треба буде почастувать Ерджо, щоб і нам лічильника зробив, як у місті. Спілка журналістів — гарне місце, квартиру незабаром дадуть. Еге ж, на всю Вірменію одна Спілка журналістів, а інженерів і ветеринарів — хоч греблю гати, хоч одбавляй. Молодець син, що по письменницькій лінії пішов. «Ви, безперечно, не бюрократ і розумієте, що таке може бути лише в сюїті і не може бути в житті, оскільки сюїта сама по собі, а життя само по собі», — ну й що тут особливого, хто так не написав би, сказав Вазген через те, що нічогісінько не збагнув. «Сюїта і бюрократ»... Син ще в школі добре опановував важкі слова. Це вона від нього перейняла слово “«суспільний» і вживала тепер проти Симона, оскільки Симон працює, працює, гне спину на кожного, а плата — завтра, або восени, або через рік, або ніколи. Всі заборгували Симону. Ні, не по письменницькій лінії повинен був піти Арменак, по партійній лінії, щоб усі тремтіли перед ним, щоб поважали-. Якби Арзуманян знав, що це онук Ішхана, обов’язково підтримав би, допоміг би. Онук Ішхана, син Агун. Так, товаришу Арзуманян, тієї самісінької Агунік, сироти, якій так і не пощастило вчитись у школі, про яку твоя сестра Маріам сказала: «Гарна дівчинка, Ішхан, скажи мачусі, хай тільки не мучить її». Яку потім, недовго думаючи, взяли і швиденько віддали в Цмакут — заміж. По партійній мусив би піти, щоб із центра дзвонити — як, мовляв, товариші, мати моя там живе-поживає, як? Нам це життя раз дається. На цій великій землі, під цим великим червоним сонцем кожна квітка один раз цвіте-відцвітає. І все. Далі — пітьма. Бог, коли прокляв людину, сказав: «Побачити тобі й не досягти». ...Вона наповнювала кошик яблуками і подумки наказувала синові — менше курити, їсти яблука, коли пишеш, 9

ночами не працювати, добре відсипатись, себе не мордувати. Людина, коли щасливо живе, довговічна. Кошик був важкий, у носі закрутило від знайомого запаху висівки. Вона побачила жовтий тік і повні лантухи, і приспаний біль на хвилю підвів голову, ніби гадюка, засичав, захолодив під грудьми. Вона тоді добре підвередила живіт. Надірвалась. «Давай підсобимо тобі, ну...» — сміючись, підморгував їй Коротун Арташ... І, закриваючи за собою двері марана *, вона подумала, що кожна людина живе своїм життям. І радість сина належить тільки йому, а на її долю випав біль у животі, війна з Симоном, весняні клопоти про насіння, влітку турботи про корову, восени думки про зиму. А син одержує паками гроші й тратить паками. Якщо невістка виявиться путящою, Арменак і нашим буде, і її, якщо ж ні — вважай, що сина не народжувала, не вирощувала. З балки вийшла і задріботіла вздовж тину свекруха — ледь-ледь постогнуючи, але ходить легко-легко. І не даси їй вісімдесяти — не більше шести десятків. Років п’ятнадцять тому стара ніби впала і спину пошкодила. Років п’ятнадцять тому вона розігріла цеглину, приклала до спини, а наверх підв’язалась вовняною хусткою. Так що це ще старе покректування, стара цеглина. Аякже. Добрі люди рано вмирають, а погань усяка крекче, але живе. Коли вона прийшла в їхній дім невісткою, свекруха була така ж, як і тепер, а ось вона уже й догнала її — стільки літ спливло, а свекруха однакова, не міняється. Очі у неї погані — якщо у селі хтось вибрався на полювання і здибає її на дорозі — тихо, мовчки повертає голоблі назад, або, скажімо, бригада на сінокіс зібралась у гори і раптом де не візьмись — вона, з півдороги повертаються, ідуть прямо в контору: «Сьогоднішній трудодень віддасте старій Абелі». А як гнівався покійний дядько Асатур. «Знову ти переді мною виросла, відьма ти проклята!..»

1

10

М а р а н — погріб для зберігання фруктів та овочів.

— Ласкаво просимо, — посміхнулась Агун, — твій костур мене тоді не вбив, твої наврочування мене не беруть. Заходь. Узявшися в боки, вона очікувала стару, потім згадала', що мусить до неї ставитись із презирством. І, ввійшовши до хати, зняла з відра намітку, щоб стара побачила каурму, і, стоячи ось так посеред свого житла, вона згадала цей будинок таким, яким він був у першу зиму розподілу: набряклі вологою стіни сочились, груба гріла лише саму себе, в кімнаті холод стоїть, а в мокрих пелюшках верещить дитина. Як вона тоді вереснула: «Ішхан!» Ой, що було, вітер задував дим назад, жінка Мурада, Србуї, принесла старі чоловічі сорочки, а Симон у цей час будував у селі клуб, він будував і дотепи відпускав — жартун знайшовся! Симон жартував дотепно і від цього був задоволений собою. Дитина плакала без угаву, пупа надривала, і вона нарешті збагнула: сорочки Србуї вошиві, дитина взялася червоними плямами і горіла, як свічка. Вигорнувши дитину із того ганчір’я, вона вибігла на вулицю, побігла в контору і закричала у телефонну трубку: «Ішхан!» — а слова не вимовлялись, бо сльози душили її І вперше роздулося воло завбільшки з кулак. А Симон із сокирою в руках дослуховувався до її слів і, затинаючись, казав із даху клубу: «І не соромно... Перестань соромити нас, ти чуєш?» Цілу ніч Симон з репетуючим немовлям на руках протупцював біля груби, а на ранок... Ой, померти мені за Самвела, ще ледь сіріло, а він прийшов розпаленілий, піт рівчаками тече, почервонів увесь... шістнадцятилітній, шістнадцять років було Самвелу, двадцять метрів бязі під пахвою приніс... Померти мені за Самвела... Ой Самвел, Самвел, добрі рано вмирають... І мати сказала синові — із Цмакута в Єреван: «їж, пий, розхвиськуй гроші, кури, нагулюйся досхочу, міняй дівчат, твою долю страждань я вже на собі перенесла». Стара поглянула — хлів стояв на місці, комора стояла там, де їй і належало стояти, вулики, четверо спарених \ II

і один окремо, стояли неподалік, дровітня біля стосу дрів, поручні пофарбовані синім. «Померти мені за Симонові руки», — сказала стара. Але Агун була переповнена слізьми і жалобою до Самвела і до решти своїх братів — бідолашного Вардкеса і безпомічного пияка, балакуна Воскана. Агун не схотіла навіть відказати старій, що Симонової частки в цьому господарстві немає, все це її нерви, її життя, ні, Агун тільки заманулось виплакатись, висміятись і сказати: «Ой бабо-бабо, згадай краще, як тобі треба було піти на сороковини брата, а піти не було в чому, і ти вирядилась у плаття Асатурової Манішак, а та не давала, і ти прямо з рук, у неї видерла, еге ж, бабо? Ось вони, твої сини які, і твій чоловік був не кращий». Відро по вінця повне каурмою, у кошиках яблука й груші, яйця по одненькому загорнуті у папір, цікаво, що під ними — Агунік? — п’ять головок"сиру, чого ж це вона так багацько бере, а стільки масла навіщо? — Агунік? — Куди це вона напташила стільки страви, кілограмів сорок—це ж стільки за рік корова дає — Агунік?

— А-унік! Ну що, що таке, моя бабуню? — зітхаючи, всепрощально сказала Агун. — Еге, мамо,—і пояснила, як малій дитині пояснюють: — Це масло для нього, він головою багато думає, він не дрова рубає, як твої сини, еге Ж , йому і їсти багато треба, щоб голова справна була; щоб метикував, що до чого, бо пише. Пише він, пише, — голосніше сказала Агун і показала, як саме він це робить.— Тут, бачиш, каурма, коли буде на роботу спізнюватись — кинув шматочок у рот і пішов. Це яйця, річ дешева, п’ятдесят десятків, у день по десятку — на місяць стане, перегодя ще кимнебудь передамо... Еге, мамо, наречена — висока, русява, здорова, інженер, любить мене — все за мною упадає і каже: «Або ви в місто перебирайтесь, або я в селі житиму з вами...»

Весна була. Вона ішла від криниці. Старе монастирське джерело, вода била ключами, засьорбуючись, виска- г кувала з нього холодна, чиста. По садах дозрівали черешні, а по рівній-рівній вулиці брат Арзуманяна катався на велосипеді... Сутеніло, а сама вона тоді туга, як жолудь, рожевощока, в тілі була. Біля будинку Арзуманянів вона звернула у свій двір — біля їхнього порога у сутінках стояло-двоє: один русявий, високочолий, з довгою шиєю; другий був незнайомий, чорнявий, головатий. Русявий доводився їй двоюрідним братом, звали його Нерсес. І вона відчула, що цей головань тут не просто так. Це був Симон. Похнюпившись, він стояв біля хвіртки, бавлячись лозинкою, водив нею по землі. І вона майнула до бабусі: «Ні, бабусю, ні, я не хочу!» А Симон дивився і так жалісно посміхався. «Подобається, Агунік, вийдеш за нього?» — на мить до столу підсів Ішхан. «Чого її питати, Ішхан-джан, — сказала мачуха. — її питати — вона весь вік воду з монастирського джерела носитиме та білизну пратиме, навіщо їй чоловік здався, еге?» Нерсес вийшов слідом за нею і забубонів під ніс: «Працьовитий парубок, тесля, тихий, ремесло має, чого ще треба... Приїдеш у Цмакут, будеш у гості до тітки ходить, і я недалеко, а він роботу любить, смирний...» Симон сидів у кімнаті, широкоплечий, підперши рукою підборіддя. Ішхан вийшов на балкон: «Гарний хлопець, Агунік, виходь за нього». За Ішханом вискочила мачуха і гаряче зашепотіла: «Не питай її, Ішхан-джан, я при парубкові не хотіла казати, дурепа вона, її питать — до старості засидиться...» І в цей час із темного саду вигулькнув Воскан і прокричав: «Це ж чия сестра дурепа, дарпасівська помийниця (мачуха була із Дарласа), п’ятнадцять років дівчині, а вони заміж видавать, кого?!» Воскан був п’яний, вій перечепився на сходах, упав і тут же заснув. І вона вирішила: піде з Нерсесом і з цим парубком, піде, щоб більше ніколи не бачити цю дарпасівську погань, а заодно і Ішхана. Карпет із посагу дарпасівська мачуха непомітно ІЗ

сховала, а також материнський килим, що прийшов у дім Ішхана із Шноха, а в Шнох прийшов із Арчеша. Ой, нехай тобі всячина, дарпасівська погань, і посагу було, що цей килим та карпет з павами й оленями, виплетений тіткою Наргіс. У Цмакуті з цього все і почалося. «Вдома у князя Ішхана ', мабуть, нічого й не залишилось, усе підчистила, все сюди перетягла, ахчі I II?» — сказав дід Абел. «У домі князя Ішхана я була гіахолком, рабинею була, у IІ ш х а н — вірменською мовою князь, тут ім’я.

IIА х ч і — звертання до дівчини, до молодої жінки.

мене там .матері не було, апі I», — відповіла вона. «Ух-ухух! — сказав Адам. — І язичка ж прихопила, так несподівано прийшла, так заявилась, а я думав, може, вона язика забула». А Симон стояв збоку і соромився сказати: не чіпайте, жінка ж моя, не ваша. А невістка Мане, та спідтиха нацьковувала на* неї усіх, а в очі втішала, жаліла Агун. Згодом, місяців через чотири, вони вирішили, вона — «ялова», безплідна. «Таж мені шістнадцяти немає, через те»,— сказала вона. «Прикуси язика!— Свекруха стояла біля дверей марана і брязнула замком об землю.— Язика вкороти!» Із слізьми на очах вона підняла замок, подала свекрусі і сказала: «Дім ваш — палац, Двадцять кімнат маєте, та тільки дитиною вас бог обділив». І та, що тепер гріє спину цеглиною і постогнує — вчепилась їй у коси і почала гамселить залізним замком по спині, по стегнах, по спині, йо спині з усієї сили. В чотирьох стінах' їли-пили, прали, мились, одягались-роздя-

I? А п і — - д і д .

гались, спали, прокидались: дід Абел, баба, Адам, Мане, Симон, Арпік, Аракс, Сіран, Акоп, Грачїк, Аветік, Амалія, Вазген, вона сама, родичі й знайомі з Овіта, родичі й знайомі з Дсеха, родичі й знайомі із Хачера, та ще азербайджанці, що заходили сюди із Ксаха торгувати. П’ять корів і близько двадцяти овець, чотири килими, два ліжка, кілька вуликів, машина для викачування меду, швейна машинка і найважливіше — самовар, щоб вечором чай

розпивать. Чай розпивать і всьому селу кістки перемивать. Як би там не було, ось так вони жили всі гуртом, і шкода було щось змінювати й ділитись заради якоїсь ванкерівської молокососки. «Якби ванкерівська була достойна розподілу — не прийшла б в одному ситцевому платтячку з того багатого краю». Вони вирядили Симона в Касах по хліб, Нерсес збирався в Манац. «Відведи її туди, звідки привів»,— сказали вони йому. Ні, не сказали, не відважились би так сказати, знаючи арнаута Ішхана, просто серце розривалося від однієї тільки думки, що ось так вона буде сидіти з ними, їсти картоплю з хлібом і глузувати з інших, тих, що погано живуть або добре живуть. Вона постаріє, помре і буде похована в цьому Цмакуті, а в місті Манаці життя вируватиме. Ні! Вони гайнули в Хачер і в Овіт, щоб підшукати для Симона тиху, плохеньку, сумирненьку, безсловесну худібку, таку кругленьку, покірну, вгодовану, а Симон, чорний, весь спітнілий, заявився з Ванкера: «Прийшов по тебе». Вона показала на спинці: «Дивись»,-— «А що я можу?» — відмахнувся Симон. На станції Дзорагес вона йому сказала: «Побудуємо собі тут будиночок, ти працюватимеш на станції, а я прибиральницею буду». Тепер він час від часу каже: «А й справді, було б тоді залишитись у Дзорагес, Агунік», На станції Дзорагес вона поглянула краєм ока на полицю великого магазину, потім перевела погляд на Симона і знову поглянула на полицю, і Симон усе розумів, усе сприймав, він був добрим і співчутливим. Симон сказав: «Тобі потрібні трусики, ахчі?» І вона кивнула головою і зиркнула в інший бік, і сльози підступили до горла. «Навіщо, а твої де?» — запитав Симон. А її штанята вдягла одна із Симонових сестриць, Аракс. Симон примружився, звернувся до продавця: «Скільки?..» І поки продавець відповідав, скільки це коштує, смагляве чоло Симона заросилося потом, через те що в кулаці у нього були затиснуті жалюгідні копійки. І, відвернувшись, вона заплакала через 15

Симона. Якщо поміж ними і було щось схоже на любов — так це було в просторому, яскраво освітленому магазині на станції Дзорагес. Батькова сестра Манішак перша побачила їх: «Ласкаво просимо, городянко, ти для чого тікала, щоб назад повернутися?» Батькова сестра Манішак стояла скраю в саду, біля будинку, який побудувала на злодійстві Ам : бо, — що їй відкажеш, тій тітці Манішак? «А вона знає, де в нас вікно, а де двері — через двері виходить, а у вікно заходить»,— сказав свекор Абел. І вона зрозуміла, що даремно повернулась. І пожалкувала, ой, як пожалкувала, що повернулась, тому що з немічних вони глузують, а перед дужими по землі стеляться. «Скажи їй, скажи ж... — вона штовхнула Симона ліктем, — скажи,- що дружина твоя, а не їхня». Вони на один рік відправили Симона в Дсах — до тамтешнього теслі вчитися ремеслу і про цей рік любили згадувати: «Скільки на тебе сили покладено». І Симон сказав батькові, затинаючись: «Апі... апіГякщо ми з нею житимемо окремо, апі, що ти на це скажеш, чи зможем?» — «О-о-о, он воно, як пішло-повернуло... Ну, коли вже так, то. я можу сказати, а чого б і ні». Симона послали робити корівника, а оцей шкарбан, що носиться з цеглиною на спині, закликала її у хлів, закрила щільно двері.... Господи, нічого я так не хочу, аби вона ось так, з цеглиною, прожила ще років двісті. Шогер... Шогер сама була із Дарпаса, здогадувалась, мабуть, як перепадає їй від дарпасівської помийниці, Шогер по воду ішла і почула її. плач — прийшла, витягла її з хліва, забрала до себе. І вона побачила, що і в Цмакуті можна жити. Коли вже смерклося, кинулись її розшукувати, прийшли і до Шогер і, стусаючи та підштовхуючи, повели додому — свекруха і Мане. Влітку вона завагітніла, і їй усе хотілось їсти, їсти, їсти, але хліб із сиром були під замком, і ключ десь загубився в зборках свекрушиної спідниці, за кожним її рухом стежили, не зводили очей — Мане, Аракс, Арпік, Сіран, Акоп, Гра15

.

чік, Амалія... Якось стара пішла на гостювання в Овіт, Абел, Адам і Симон були в полі, а Мане заходилася разом із дівчатами млинці пекти, ну і все масло витратили, горщик спорожнів — ось тоді вона вперше наїлась досхочу. А ще раз вона вдосталь поїла з невісткою тітки Манішак, потайки від тітки (при тітці шматок у горлі застрявав — тітка ставила страву на стіл і очей з неї не зводила). Стара повернулась і зразу кинулась до ключів: з марана вийшла, ніби нічого й не сталося, та раптом як вчепиться у коси Агун. У Агун тоді коси були товсті, довгі. Із них була лише СІран з жалісливим серцем. Сіран сказала: «Чого причепилась до неї? Ми всі їли разом». Арпік було дванадцять років, вона -розграфила землю на клітини і скакала по них. Аракс була вже засватана, Сіран вчилася кравецтву й була улюбленицею батька і братів. Стара обернулась до Мане. Мане в цей час мила каструлю. Мане прошипіла: «Підступшпся — заробиш каструлею по голові, я тобі не_ванкерівська сирота, ясно?!»— Стара порачкувала назад. Стара розгублено постояла з хвилину, а відтак знову налетіла на Агун: «Арнаут, курд, арнаут, курд!» — «По череві бий, нехай здохне ваше щеня, бий по животі, не треба мені від вас ди-ти-и-инц... по животі-і-і!..» — «Закрий халяву!» Потім вона качалась по землі і набивала землею рота, щоб виметать, виметать всі їхні млинці, і картоплю, і шмат хліба, і дитину заодно, і тут її знову запопала стара. Потім вона сиділа під копою; хмари пливли в піднебессі, під хмарами ширяв кібчик, Шогер решетувала зерно, а дороги й стежки сповнювались голосами, і тільки-вона була зайвою і непотрібною в цьому світі і не знала, як піти з нього. Якесь дивовижно сумовите малювалося їй життя. Ось вона посадила сина під яблунею і сама сіла поряд. На яблуні спілі яблука видно, і вона бурмоче, пошепки розповідає синові про своє сирітське дитинство, про далекі мрії і про те, як третього дня після її народження батько, Ішхан, ударив її милу неньку Шо17

гер, і мати за мить згасла, і як потім Агун виняньчила добра бабуся, як мордувала її дерпасівська мачуха, із світу зводила... Вівці прийшли, розбрелись по кошарі, дівчата пішли їх доїти, Мане з дійницею попрямувала до буйволиці. Акоп і Грачік стояли посеред дороги, щоб вилучити своїх корів. Шогер перерешетувала зерно і, поцупивши за гузирі два лантухи, потягла їх до свого обійстя і, минаючи їхній двір, гукнула: «Бабо Арус!.. Ходи-но сюди, я щось тобі скажу...» Добрі люди рано вмирають, а може, смерть їх робить дорожчими? Стара ступнула вперед, Шогер бокаса підійшла до неї, вони постояли одна проти одної з хвилю, потім стара заверещала. Шогер ще раз її луснула і, взявшись у боки, сказала: «Шістнадцять років їй, менша за твоїх дівчат, вагітна, совість у тебе є?» — Вона почекала, поки стара підведеться, і знову вдарила: «Дивись, карга, заявлю в сільраду. І щоб голосу твого я більше не чула!» — повернулась ї потягла лантух із зерном далі. Наступного дня Шогер повела її на колгоспне поле, і життя було велике-превелике: жовті ниви половіли, хвилювались, важкої роботи їй не дали — голос Кочара -лунав над ланами, і дзвеніло сонце. «Егей, ванкерівська...— кричали десь ізгори. —Дай на тебе поглянути, стомилась, неси воду швидше...» Ой, і куди ділося те життя! Кочар покликав її: «Егей, ванкерівська, якщо Абели не приймуть, дитину твою я заберу собі, а ти сама прийдеш?...» Добрі рано вмирають, де ти зараз, Кочаре, вбили тебе чи десь у полоні — твій голос і досі чути, він лунає над жовтими цмакутськими полями. Смерть робить життя дорожчим, і через те, бабо моя, я не бажаю тобі смерті, хто знає, раптом ти помреш, а я подумаю — доброю була, шкода, що померла. Та ще ось що було. Тринадцятеро дорослих в чотирьох стінах зимувало, та ще верстат притягли— тхк-тхк-тхк-тхк — для араксівського посагу килим тчемо. І так вони одне одного любили — де там жити нарізно! —•

20

тут якщо один рот розкривав, аби поглузувати з іншого, решта приставала до нього, і дворічний Вазген чеберяв, путаючись під ногами: він тільки-тільки починав говорити. Перше слово його було «апі» ( в цій сім’ї віддають шану старшим, замість учити дитину вимовлять «мамо», «матінко» — перш за все научають «дід»). Перше, що сказав малюк, було «апі», друге — «арнаут». Вони усі дружно розреготалися, поглядаючи, як Агун безпомічно мордується з верстатом, не знаючи, з якого боку До нього підійти. І стара сказала: «Доїти не вмієш, ткати не вмієш. Що ж ти вмієш, їсти?» Правду кажучи, вона нічого не вміла, дарпасівська погань її нічому не навчила, а де їй, сироті, було ще навчатись? І в лютому стара' схопила її за руку і виштовхала з дому, ще й собаку нацькувала. Батькова сестра, тітка Манішак, запитала її в свого порога: «Ти куди ж це, дівко, вирядилась?» — «Іду, щоб утопитись». — «Вода замерзла, почекай до весни». Манішак з невісткою, дружиною Нерсеса, ткали карпет, вони взяли Агун за руку, завели в дім, посадовили біля себе. На восьмий день почалися пологи, стара викликала тітку МанГшак і розсварилась з нею: «Ти навіщо її прийняла?.. Хочеш, щоб у вас розродилась, а тоді нам докоряти...» — «Вона твоя небога, а нам вона хто?.. Ну, коли прийняла, так і доглядатиму». Почались пологи, і тепер її чекала неслава, лайка, цькування — із немовлям на руках. І воліла, аби дитини на світі не було, кажуть, треба на голову подушку покласти і грудь не давати, або ж дати грудь, а самій заснути — задихнеться. Нехай не народжується, не народжується, і тоді вона сама собі пан — поїде в Тифліс, знайде собі роботу там, як-небудь проживе. Як завжди, з сокирою в руках заявився Симон додому. «Симон! — крикнув йому з ганку Нерсес. — Син твій Арменак народився! Армо, Арменак», — бубонів Нерсес, як завжди, під ніс. Симон стояв під вікном і переступав з ноги на ногу.

21

Нерсес, накинувши на плечі кожушанку, проходячи повз нього, кйнув ніби нехотя: «Іду до твоєї матері, треба з’ясувати, як далі бути...» Жмакаючи в руках шапку, Симон постояв, постояв і пішов слідом за ним з непокритою головою... Вікно було замерзле, надворі іній, пронизливий цмакутівський холод. На ванкерівському цвинтарі біля материної могили теж, мабуть, така ж холоднеча, а Воскан напився і спить де-небудь зараз на вулиці.,. Тітка Манішак пішла у хлів доїти буйволицю — буйволицю, кажуть, доїти нелегко, бо худоба норовиста, затоптати може. Чому цей світ такий нелегкий? Сільська баба-повитуха гарне життя напророкувала дитині, а вона заплакала і сказала: «Це не наша доля, бабо Кало». — «Не кажи, доню, ніхто нічого не знає». Гупаючи по замерзлій землі, вночі повернувся Нерсес: «Для тебе палати вибудували, Армо...» — Вони погодились віддати їй із Симо,ном буйволиний хлів. І вона знову заплакала. Дома у Ішхана підлога фарбована, червона, стеля блакитна, поручні на балконі сині, дерева в саду вапном побілені, хороше, світло... Як у Шогер в хаті килим з оленями висить, та ще штук шість складених лежить, та ще один витертий — на канапі. Груба у Шогер гуде від тепла, на столі — квашена капуста й картопля... А станція в Дзорагесе яскраво освітлена, і розгулюють там собі святково вдягнуті жінки, а в чоловіків погляди м’які, м’які... І вона знову заплакала, а тітка сказала: «Мало дитини, та ще ти завила... Цить, чуєш!..» І вона заплакала тихенько-тихо, майже нечутно, Біля дверей були прив’язані буйволи, один куток належав їй і дитині. Симон ходив на роботу, повертався пізно ввечері, вечір просиджував у батьківському домі, приходив уночі, спав у хліві, вранці знову йшов на роботу. Шогер приносила інколи миску супу або просто шмат хліба. Бувало і тітка, йдучи по воду, загляне до неї. Проходячи повз хлів, і свекруха зупинялась і з надією наслухала — чи живі ще? Посуду, щоб нагріти води, не

22

було, колиску Симон зробив сам, але ставить ніде було. Обід зварити, і то немає на чому. Від злості й голоду вона аж лускала. А дитина пхикала, простуджена, вона сама навіть пісень колискових не знала, щоб заколихати дитину. Дасть дитині грудь і бігає по хліві з кутка в куток. Якось вогонь погас, вона побігла до Мурадів за пріском, повернулась і бачить — двері розчахнуті, буйволиця в кутку, колиска перекинута, дитина кричить надсадно, аж лопається, а стара спокійно, ніби нічого й не сталося, дає буйволиці сіна... А її батько Ішхан лагідно пообіцяв із Манаца: «Коли виросте гарний хлопець — ручного годинника подарую йому...» В квітні почалась відлига, з даху закапало. Тітка Манішак закінчила карпет ткати і почала килим. Тітка Манішак взяла її з дитинкою до себе. Тітка з невісткою мали килим ткати, а вона воду носити, житло підмітати, хліїв чистити, а заодно придивлятися, як килими тчуть, щоб і собі навчитися того ремесла'. А Ішхан, безсовісний Ішхан, лагідно заохочував її з свого Манаца: «Молодці, ось так і підсобляйте одне одному, людина родичами живе». На початку травня здохла одна із п’яти корів Абела — вони сказали, що то був Симонів пай. Симон мовчки Погодився. Наприкінці травня дитина випала з колиски, обличчя розквасила. З дитиною на руках, що кричала без угаву, вона побігла до Парандзем, а та сказала: «Ну то й що, дитйна поплаче і вгомониться». Вона побігла до Мурадів, там у карти грали: «Кров тече? Потече і перестане. До весілля загоїться». Вона кинулась до Шогер: «Ой-ой-ой, личко в дитини знівечене». І вона не знаходила собі місця в цьому великому світі. Ще і в червні'вони жили в хліві. Покинувши ясний світ, вони жили в хліві, посеред кизяків і бліх. Наприкінці червня Симон уперше відлупцював її. Симон саме тоді робив рамки для клубу, він приніс раптом портрет Арзуманяна в новенькій, щойно виструганій рамці й повісив. Вона сказала: «Хороми свої... хороми прикраша-23

<еш?» Симон обернувся і навідліг ударив її: 3 дитиною на руках вона стала перед ним: «Убивай і мене і його, досить уже, терпець урвався, жити так більше не можу!» Він було ступнув до дверей, щоб іти в колгосп, вона перегородила йому дорогу: «Дім будеш будувати». — «Це ж на які гроші?» — «А ні на які — своїми руками!» — «Іди й будуй». Симон відштовхнув її й вийшов, вона наздогнала, стала знову перед ним: «Дім будуймо!» Симон відштовхнув її і пішов. Вона знову обігнала його і впала на коліна: «Дім будуймо!..» — «Ні» — «Тоді перебираємось у Манац». — «Снився він мені!» — «Дім будуй' мо!» — заверещала вона. Симон замахнувся сокирою, і тоді вона закричала не своїм голосом: «Доволі вже,‘ доволі! Мій божевільний батько весь твій рід із землі зведе разом з тобою, чуєш!» І вона схотіла сама шмагонути його й побачила, що ще б трохи, ще б краплю — і вона б з глузду з’їхала. Колгоспні збори вирішили допомогти Симону. Під кінець листопада вони вже перебрались у дім із ще сирими стінами. Пісок був у нижньому яру, воду брали з горішнього, каменоломня — коло будинку Атоенца Степана, вапно — на галявині Танзут, дерево — в лісі. І з краю в край по всіх цих дорогах носилася, мало не літала молода, енергійна і міцна Агун. А в колисці, під грушею, гуцикав син, з недомурованої стіни замилувано поглядав на Агун старий муляр із Муша. Воскан прийшов і допомагав днів із двадцять. Ішхан прислав кілограмів із п’ять гвіздків. Сам Симон розривався між колгоспними справами і будівництвом. Нічого й казати, світ був чудовим, але люди, люди були недобрі: майже половину дощок з майстерні викрали, потім почалась мовчазна шарпанина за старий дубовий окоренок. Симон хотів було його використати для підвалини, але в майстерню його притягнув Адам. Розпиляв і обтесав окоренок Симон, а все ж волами притягнув його в майстерню Адам, виходило — окоренок належав Адаму. Мушег віддав свої підвалини

24

Симону, але їх не вистачило. Симон узяв у майстерні одну із Адамових підвалин. Адам приїхав у двір волами, витоптавши по дорозі картоплю, цибулю, квасолю, потягнув свою підвалину туди, де мав будувати своє житло.

1 тоді Симон змушений був тесати сиру деревину — он ЇЇ і досі видко: крива, сучкувата. Після того заявився Атоенц Степан. Нічого, мовляв, коло мого дому яму буртувати, і взагалі — каменоломня його. Його чи не його, хтозна, але Симон спаленів. Степан штовхнув Симона, Симон з рискалем пішов на нього і на його сина Ашота, ударив, одного й другого по крижах і розсатаніло довбав кар’єр далі. Четверо чоловіків скрутили йому за спину руки, привели додому, і він з місяць не знаходив собі місця, бо голова розколювалась від болю. Згодом сільрада дозволила Симону користуватися каменоломнею, але він, наче мала дитина, образився і не брав звідти, а почав возити з далекого Каркапа: через те стіни до половини коричневі, а вище — із сірого крихкого каркапського каменю. Отаке. Піонери сурмили в сурми і збирались до школи. Дитячий садок охайної товстухи Маї, щебечучи, йшов гуляти під дерева. Дівчата, наспівуючи пісень під місячним сяйвом, ішли на колгоспні лани. Нерсес верхом на коні гасав з поля на поле, з села у Манац, і Агун несподівано збагнула, що кохає Симона. Вона заплакала над своєю і його долею. І п’яниця Воскан, і халамидник Нерсес, злодій і грабіжник Ішхан, розпусна і ощадлива тітка Манішак, дбайлива і щаслива Шогер, пихата Сіран із своєю швейною машинкою — все це їй було осоружне, навіть рідна дитина Арменак, у якого були і батько, і мати, а попереду — освіта й майбутнє. Посередині будинку лежала велика каменюка, Симон хотів підважить її, та підвередився. Стара прийшла, поклала йому на живіт яху ’, перегодя прийшов Адам: «Ти 1 Я х а — засіб народної медицини, який застосовують при ударах і переломах.

23

на мене через.ту підвалину, мабуть, сердишся, Симоне... даремно... а я ось прийшов камінь витягти...» Симон йому відказав: «Ні, Адаме, не горить, у тебе своя робота, а камінь не заважає, нехай поки що полежить». І Агун ще палкіше покохала Симона. Агун викинула геть яху старої, змайструвала свою яху, хоч і незугарна, але своя, хоч і не полегшало Симону, одначе своїми руками зробила, сама. Поки живіт не проходив, Симон займався легкою роботою — навісив двері й вікна, ліжко змайстрував. Те, що дали батьки, викинули. Місце для свинарника розмітив, розрівняв, буду для собаки збив, за теличку і віз сіна п’ятнадцять вуликів змайстрував Мушегу та ще Арташу —сім вуликів, за поросятко двері Гікору полагодив. У цьому домі все начиння, все, геть усе, аж до рогачів, на заміну яких коваль витребував у Симона топорище для сокири, лопатище та ще дещо на додачу, — в цьому домі кожна річ, аж до останнього цуценяти, якого дав Сако ніби й даром, але Так само даром дав Симонові портрет свого батька, щоб той рамку зробив, у цьому домі все, аж До іржавої залізяки, об яку ноги чистять,— усе: сокира, обручі для діжок, яблуні, бджоли, насіння кропу, розсада капусти — з’явилося з труднощами, народжувалось, наче дитина народжується, — з переймами, з кров’ю, з муками. І ніщо не дісталось легко, ніщо не знайшлося, не знеслось, як яйце, лише дерев’яні ложки з’явились несподіваним дарунком: якоїсь увечері на порозі виріс дід Нікал, свинопас: «Прийшов ваш дім привітати, до чого ж гарне житло зладнали... ЦІ ложки для вас вистругав, обідать будете ними... і миски зроблю, хіба мені важко...» Земля пером тобі, діду Нікале. У новому домі груба розсівала тепло всюди, і каганець був наповнений гасом, і в пляшці був гас. Якщо глянути знадвору — вікно у них тепле, запітніле. Стара думала, Агун приворожила її сина, і він сидить тепер з нею, і до неї посміхається солодко, і з нею теревені різні тере24

венить про його рід. Так не бути цьому! Але ж цього і не було. Симон лупцював її, як Сидорову козу. В цьому домі кожен предмет появився через побої. Тепер н$ б’є, постарів, та вже й на достаток начхати, головне в житті — здоров’я і радощі, позаяк людина не квітка, один раз на світі живе і в цьому могутньому віковіччі більше не повторюється, не воскресає. Проте стара думала, що син із невісткою живуть *у золотій згоді, а вони — в солом’яній незгоді. Овітовський панотець їй сказав: «Соромно, бабо, чого тобі треба від дітей? Нехай собі живуть, як живуть». Підібравши поділ, стара вітром майнула до дсехівського попа, потім до кіроваканського. Щоб усе це на твою голову і вийшло, бабо моя. Стара давала писати прокляття священикам. Ох і замордувала ти мене тоді, бабо! В Симоновій ковдрі Агун знайшла трикутничок налощеного паперу... Ще й досі нема, нема, а тоді дивись і появиться така цидулочка десь серед постелі. Агун гостювала у батька. Ванкерівський піп сказав їй: «Чоловік твій з тобою погано живе, дочко, над вашим домом тяжіє прокляття, але чоловік твій —людину добра, будете жити в згоді — лихо розвіється». Вона, повернувшись, розповіла все Шогер, і Шогер ніби прозріла. Шогер раптом зблідла: «Ахчі, дай мені лопату...» Вони копнули біля порога і, хай тобі грець, стара, щоб тебе земля не прийняла, знайшли цидулку. Коли вона була у Ванкері, Шогер бачила, як стара виходила з їхнього дому. Це було особливе наврочення, в аркуші списаного паперу було загорнуте волосся Агун. І Агун згадала, що волосся їй відрізала Сіран, а Сіран була підіслана тоді старою. У Симона голова лускалась від болю,-Вовк тієї зими прокрався у хлів, усіх овець задер. Теличка в хліві осталась одна, холодно.їй було, простудилась і здохла. Стара перейшла яр, піднялась до них і почала тужити над здохлою теличкою і все крутилася коло Симона. Агун терпіла-терпіла, нарешті терпець урвався — підлетіла і під самий ніс тицьнула цидулку, три25

май, мовляв, своє благословіння. Симон зірвався з місця, вдарив Агун. Агун, гірко плачучи, не кажучи жодного слова, зібралась і пішла до тітки. Тітчина невістка прийшла і забрала дитину. Потім Симон виставив матір за двері і зостався сам на сам з вичахлою грубою, без чаю, і нікому було змінити йому мокру хустку на скронях. Прийшла сестра Сіран з одним яблуком, заходилася розпалювати грубу — Симон пошпурив у неї чайником і ковдру скинув з себе, так і лежав невкритий. Двері відчинені навстіж, гила видулась... А Нерсес спав, підмостивши руку під голову дружини, нога на вервечці, спідня сорочка на Нерсесі білим-біла, і груба гугонить від вогню цілу ніч. А в їхньому з Симоном хліві двері розчинені, всередині задубіла теличка, і курей тхір, мабуть, передушив. А дорога додому — через гробки... Вона гукнула: «Нерсес!..» Але потім уже йшла мовчки. Потім вона сама собі сказала: «Буду я не ванкерівська, якщо я побоюся їхнього кладовища». І вона витягла з груби головешку і дитину взяла йа руки, щоб було до кого словом обізватися в дорозі. Намагаючись не думати про грофки, пішла. Побачила: двері розчахнуті, на підлозі черепки, чужий кіт по кутках нипає, ковдра сповзла із Симона, а сам він закоцюбнув, аж посинів. Вона сказала: «Симоне, любий мій брате, та що ж це ми з тобою робимо, га!.. Я ж сирота, мене пожаліть треба...» Але часу на балачки не було, навіть груби ніколи було розтопить, вона роздяглася до нитки і гола-голісінька лягла поряд із ним, щоб зігріти його собою. І часу, щоб одягтись як слід, теж не було. Вона підхопилась і поспіхом натягла на себе плаття. Ніде ні в кого вже не світилося. Вона побігла до тітки по вогонь. Біля гробків, тамуючи подих, спинилась, бо мало не на неї налетіла тічка. Що скажуть лікарі — це Справа їхня, але на печінку вона занедужала з того часу. Двері були зачинені зсередини, довелося грюкати, тітка пробурчала: «Ахчі... ахчі... у нас же мала дитина, син із невісткою сплять, як же це ти виходиш... і дверей за собою не за-

чнняєш!» Вона заверещала: «Дайте вогню, Симон помирає, по вогонь я прийшла!» — «Ну й надокучила, сили немає, — пробурчав Нерсес крізь сон. — Розходишся, так розходися, хоч нам даси спокій, не розводишся — дай людям поспати...» Вона грюкнула дверима і сказала: «Ноги моєї тут не буде! Людина помирає!» Тітка Манішак прибігла слідом за нею, принесла вогню ’і масло з медом. Треба ще було роздобути молока, Агун знову пішла через кладовище. Вітер пронизував наскрізь все тіло, і її то в жар кидало, то в холод — печінку простудила. Симонова хворість швидко пройшла, але вогонь і біль у голові перекинулись на очі і спалили одну зіницю. Він хапався за голову, качався на ліжку: «Ой голова моя, бідна голівонько!» І вона плакала разом з ним, тому що і в неї починала боліти печінка. Житло відсиріло, і треба було топити й топити грубу. Вона брала сокиру, замахувалася, а голова тріскалася, в очах чорніло. Це було саме тоді, коли Мурадівська Србуї принесла чоловічу сорочки на пелюшки. Симон тоді вже будував сільський клуб і жартами та дотепами сипав, а у дитини від вошових сорочок уся шкіра взялася пухирями, і вона, задихаючись, крикнула в телефон: «Ішхан, матір мою убив і мене хочеш із світу звести? Під суд віддам!..» І Самвел наступного дня приніс білої бязі. Чоловіки на стропилах клубу чули кожне її слово, а Симон сказав їй затинаючись: «Соромно, ахчі, соромно...» А Одземок Арташ цмокнув язиком: «Ну й жінка, оце був би голова колгоспу». Під час війни вона йому йідказала: «Гарні посади ви нам не віддаєте, чи не так? Одземок Арташ сказав тоді крізь сміх: «Давай підсоблю...» Вона підійшла до нього і, схопивши його за голову, пригнула до .землі. Шушан поклала їй лантуха на спину. Вона віднесла з току три лантухи, а під четвертим сіла. Коротун Арташ, чи то для того, щоб одержати пенсію, чи щоб збільшити її, прийшов у Єреван до Арменака і 27

сказав своїм лисячим голоском: «Не може того бути, щоб у тебе в міністерстві знайомства не було». Арменак відповів: «Знайомства немає, а якщо казать по правді, не хочеться мені морочитись». Отак. Світ то плюскне, то повниться, а ми — рід міцний, ми ще поживемо. І ніби стираючи порох з дорогого радіоприймача і поправляючи шовкову скатертину на столі, Агун сказала свекрусі, вдавано зітхаючи: — Постаріла, моя бабцю, без чоловіка, мабуть, нелегко, — і подивилась на стіну, завішену килимом, на килимі — олень.

— Авжеж, апі коли відходив, і мене мав би забрать на той світ, чого мені одній світом нудить?

— Ні, чого ж це так, матінко? — сказала Агун і затремтіла. — Хліб є, сир є, зуби у тебе цілі, хвалить бога; і сини твої усі троє до твоїх послуг, і сонечко гріє, навіщо вам помирати?

— Еге ж, — сказала стара, — кожна людина своєму лихові — господар. Вони ще і думати вміють, ще й розпатякують, та так до ладу.

— Нічого, бабуню моя, — сказала Агун, — і лихо на землі є, і ціну йому знати непогано. А що ж робити.бідолашній Шушан, Соні, Асмік, гікоріівіській Марго, -нерсесівській Марго, Вард, Маріам, Гоар, бідній крикливій Маро, Сато, що їм казати, якщо вони в двадцять п’ять років овдовіли?

— Добре тим, хто відійшов, погано тому, хто лишився. Поки Андро був тут, Шушан його поїдом їла, а як Андро не стало — Шушан бідолашна вдова?

— Правда, матінко, правда. Через прокляту свекруху ■чоловіка поїдом їла. А тепер, коли свекрухи не стало, тепер би, мабуть, Шушан з Андре і в згоді жили.

— Яка мати своїй дитині хоче горя?

— Ніхто не хоче, матінко, добра хочуть всі, та виходить по-іншому, все ламається.

28 ‘ •

Старій сподобався килим з оленем: «Ворса, правда, довгувата». І провівши рукою по килимі, вона сказала: — А бодай би його сира земля забрала, хто його . ламав.

— Авжеж, авжеж, я ж про що й кажу, матінко. Стара благословила руки, що зробили ці зручні стільці й такий чудовий стіл, потім обмацала скатертину, і вона припала їй до смаку, вона була достойна і її сина, і її невістки.

— Корову доїти нелегко, та навчитися можна, а килим — подивишся разів два, як інші тчуть, і вже сама можеш сідати за роботу, та,— сказала стара,— на язик замка не повісиш. І гарна ти була і ставна, а коли з відрами по воду йшла — задивитись можна, та через твій язичок у Симона не життя, а одна мука була, і сама ж через нього страждала, а весь наш рід став посміховищем для всього села.

— Хочу,— підняла брови Агун,—хочу, матінко, цей килим відвезти Арменаку. Що на це скажете? Он той, ага, з оленем.

— Куди спішить? — сказала стара.— Хай побуде поки в тебе. Якщо невістка добра попадеться, тоді й віддаси, а якщо вилупок якийсь, не приведи господи, тільки добро переведеш.

— Ішхан був виродок, Абел — людина. Обоє на той світ пішли. Усім нам туди дорога, ніхто не затримається. Одні раніше, другі пізніше. І Ішхана поховали, і Абела. На похорони Ішхана, моя голубко, десять машин, повних людей, з Кіровакана приїхало, п’ять — з Тифліса, десять— з Єревана. На могилу хуру квітів вивалили, і духова музика грала, військові. Із Сочі і то чоловік був. А скільки людей ішло за моїм свекром? Адам, Симон, Акоп, Аракс, Сіран, Аркіп ішли, шморгаючи носами, та ще ти в чорному платті своєї зовиці Тамари.— І, переждавши, поки все сказане осмислиться старою, поки

■розворушить її пам’ять, їцоб стара пережила заново ганьбу і біль минулих літ, Агун вела далі, наче байку розказувала, неквапом і стиха-: — Десять років, як на світі немає мого свекра Абела, десять років, царство йому небесне, лежить бідолаха без надгробка. Другі люди вчорашньому небіжчику відразу пам’ятник ставлять, а мій свекор — нещасний горопаха — так наче у нього ні синів немає, ні жінки й нікому могилу доглянути. Ніби якийсь заволока був, помер, сховали — і забули. Прохожий чоловік. А сини ж є, і не один, сини сидять дома за столом, язиками теліпають, хліб із сиром їдять, чай п’ють досхочу, розпатякують і перемивають кістки сааківському. Тіграну, атоєвському Степану, бежанівському Анушавану, асорівському Тіго. Хай собі сміються на здоров’я. Тому вони всі здорові, тому нічого з ними не трапляється. А я і вдень і вночі себе гризу і гризу — через те я така ось, на дідька схожа — не сорок мені, а всі вісімдесят. Якщо у вас є олія в голові, то згадайте, хто примусив Симона камінь тесати. Він мене б’є, лупцює, як Сидорову козу, а я кажу — то ж твій рідний батечко і без надгробка. Соромно, у твого батька троє синів, цілі, неушкоджені, хвалить бога, з війни повернулись. Куди воно годиться, щоб батько трьох дорослих чоловіків без надгробка й досі лежав, наче безпритульний який, казала я, а твій син Симон, бабуню моя, на мене з кулаками йшов. А другий твій син, Адам, трясця йому в бік, дивився з свого порога, як він мене лупцює, і кричав: «Так її, сяку-таку, дужче, дужче!» А ти теж, бабуню моя,— гірко-прегірко промовила Агун,— од свого порога примовляла: «Провчи її, сяку-таку, дитину мою перевела...» І,— Агун старіла прямо на очах, щоки обвисали, губи кривились,— і обтесали камінь. Обтесать обтесали, та що з того, камінь і досі валяється у дсехівському*яру, ось уже сьомий рік. Ви ждете, щоб я його ще вам і притягла, і щоб ще й битою була, як завжди. Та немає дурних. Поглянь на мене, хіба мені сорок — вісімдесят. А тобі хіба вісім десятків — ні, ЗО

чотири. Плачеш? Нічого, поплач, поплач. Я свого часу через тебе добре наплакалась...— І покинувши стару в доміг Агун вийшла, щоб не бачити її сліз і не мати до неї жалю, бо рід цей заслуговує не на співчуття, а на те, щоб у смолі кипіти. Чого вона вийшла? Тьху, таж у Єреван їде, збиратись «треба. А де ж дитина поділась? Ага, послала на коня подивитися, чи не заплутавсь. А де ж це він досі вештається?.. Осіннє сонце гріло землю, тихо обсипалося листя на узліссі, яблука на яблунях, налившись, полум’яніли серед уцілілих листків. Жовтим медом танула груша, розпікалася низка перцю, і дрімав, згорнувшись калачиком, біля будки пес. Дитина була в саду, вона обтрушувала персикове дерево, потім вискакувала з-під нього і стежила, як обсипається листя, навпригинці збирала його, знову трусила і знову втікала зміід дерева. Персик Агун принесла з Ванкера, він тут виріс, але безплідним, проте був дуже гарний, розложистий, і Симон сказав: нехай росте. Половина гілок на великій груші була ще зовсім зелена, там був прищеплений пізній сорт, який дозріває у грудні, а листки зеленіють аж до січня. Егей, усього не перекажеш... Агун хотіла сказати: «Серо, ти що це там робиш? Іди готуй уроки»,— і не змогла. їй бракувало повітря, задихалася. І, сівши на колоду, вона заплакала. І, плачучи, подумала, що молодшого в Єреван не відпустить, нехай собі робить дома шофером, або трактористом, або зоотехніком, нехай вечорами повертається додому, а вдома — невістка сидить, а вона сама то на неї поглядає, то на сина любується не налюбується. Кібець далеких днів ще заточував свої кола під хмарами, і голос його ще шугав над Цмакутом, над лісами і садами, над могилою сердешної Шогер... І Агун сказала крізь сльози і крізь сміх, Агун звернулась до свекрухи: — Слухай, слухай, а пригадуєш, як ти пустила поголос, що я повія, з чужими чоловіками гуляю?..

— Ну, годі, годі,— мирно промовила стара.— Що

було, то спливло. Лихою була, це тобі наука — зі своєю невісткою житимеш краще...

— Я бідова: гарна людина трапиться — житимем у злагоді, погана — ти ж мене знаєш, я спуску не дам. Господь бог мене такою сотворив, щоб я і себе їла й інших. Та тільки, — плачучи'сказала Агун,— тільки все одно себе тільки переводжу, з іншими нічого не робиться.

— Давай я літом на хазяйстві зостанусь, а ти їдьсобі в місто та підлікуйся.

— І здоров’я один раз дається. Я й ворогам своїм не раятиму, щоб у лапи лікарів попали.

— А Зарік он вилікувалась.

— Зарік жінка Ашота, а я дружина твого сина Симона. Он ти п’ятнадцятий рік із цеглиною на спині ходиш.

— Симон не лікар.

— Симон коваль, ребра і голову мені підкував.

— Через язичок твій добрий.

— Чого ви мені його не вирвали, якщо він вам так заважає?

— Треба, щоб жінка була жінкою. Коли віддавали ковалеву дочку Цовнар, мій Симон сидів під стодолою і плакав: «НаніI, Цовінар гарна, правда?» У мурадівської I Н а н і — мати, матінка, ненька.

32

невістки п’ятирічна чи десятирічна дитица вже була, ми хотіли невістку з Овіта цривезти, а Симон як заплаче і каже Адаму: «Ні, я її кохаю». Не зійти мені з цього місця. Двадцять п’ять років живеш у цьому будинку, а жодного теплого слова мій син од тебе не чув. Жінка є жінка, а ти ніколи не. була жінкою моєму Симону. Цовінар вийшла заміж, вибралась, мурадівська невістка зі-, старілась у мурадівському домі — сина мого ти на руках повинна носити й любити.

— У вас усе є, тільки однієї любові вам не вистачає. Стара підвелась.

— ПІДУ, не буду тобі заважати.

— Може, ще що хочеш сказати — кажи. А той, хто б мені міг заважати у роботі, ще на світ не родився.

— Нетеса ти,— промимрила стара.— Все в тебе добре, тільки грубіянка ти.

— Не була б такою — і досі у вашому хліві з буйволами разом у гною сиділи б. Устань зараз же з холодної землі! — крикнула Агун на дитину. — Оце ще мені горе на мою бідну голову!

— Що мала, те й дала, самі не в розкошах-хоромах жили. Був хлів — хлів і дала. Щось я тобі хотіла сказати, та й забула,— розгублено стала посеред саду стара.— Забула, чого й приходила.

— Аякже, була корова — корову дала.

— Дала, а вона здохла, вина не моя, нічого не зробиш, все нам гірко дається.

— Як здохла, тоді й віддала. Та це півбіди, корова і в мене могла б задубіти. А твої каверзи із попами, з навроками, аж до Кіровакана добралась, щоб цидулку звідти принести і під порогом закопати. Хочеш, покажу?

— Якщо не маєш сорому, покажеш.

— Це не тобі, а мені соромно?

— Я хотіла, щоб ви любили одне одного.

— В моєму роду такий товар не водиться.

— Авжеж, авжеж, Агун-джан..

— В моєму роду люди працьовиті, на ніжності часу не марнують. Та хіба твій син гідний, щоб його любили?

— Пішла б та й знайшла собі гідного, дала б спокій моєму синові, більшого я б і не хотіла.

— Сиротою я була, куди мені було йти? Матінки у мене не було, щоб од вас втекти під її крило.

— Матері не було, так брати були, батько був, дід з бабою були. Твій батько все місто грабував, обжирався.

— Не для мене грабував, сам об’їдався.

— Що правда, то правда. Через те й кажу, що мусила з Симоном жити в мирі.

2м

.

33

— А я що робила, якого ще миру треба? Що я, зжерла твого Симона, чи що?

— Собака жере, сама на себе не набалакуй.

— А я і є собака, з поганими людьми я гірше собаки, з добрими — вірна, як собака. Кожен має від мене те, на що заслуговує. Що маю, те і віддаю, чого не маю, того дати не можу, і не ждіть.

— Правду кажеш, Я ж це саме й кажу. " — Що правда?

— Що мій син від тебе любові не зазнав.

— Ми в цій вашій любові не розбираємось. ' — Кожна жінка повинна всолоджувати любов’ю свого чоловіка. Коли Абел приходив з косовиці або взимку з лісу повертався, я його садовила в ночви і в літеплі купала. Симон від тебе ні ласки, ні добра не бачив.

— Моя любов — мої діти.

— І моєю любов’ю були мої діти. Я своїм дітям добра хотіла.

— Помру, а про лиху людину не скажу «добра», нехай це буде і моя рідна дитина. — Сучка,— незлобливо, на правах свекрухи сказала стара.— Прикуси язика. Посоромся. Під ногою була дуже замашна різка, бо словами цих людей ніколи не проймеш, але якби вона зараз вдалась до різки, вона була б винувата, а тоді ще й голова від болю розламувалася б у неї. Агун встала, обдивилась навкруги і сказала сама собі подумки, що цей будинок, цей сад, цей хлів, пес, дві корови і дві телички — все це її, та ще двадцятеро овець і сімнадцятеро свиней, а мед уже викачаний ї розлитий по глиняних горщиках, а її син Арменак живе в такому місті, як Єреван. Чого ще треба? її син Арменак критикує в газетах секретарів райкому, а її чоловік Симон день у день цюкає сокирою, тягає пилку, взимку підлогу стелить, стелі підшиває, влітку працює в полі, а в негоду — дома... Тридцятеро курей кудкудакають на подвір’ї... Агун сказала все це собі, а тоді ще й 34

додала, що їй усього сорок три роки, а попереду ще стільки ж тихого, спокійного життя. І до неї, постривайте лишень, ще будуть приїздити з міста охайненькі, прилизані внучата в коротеньких штанцях та платтячках. Вони гостюватимуть у неї щоліта, ловитимуть метеликів на леваді і до міських дітваків і одне до одного звертатимуться з єреванським акцентом, освітлені білим цмакутським сонцем: «Ти, Самвел!» А невістка — справжня городянка,— примруживши від яскравого світлого дня очі, повернеться обличчям до річки: «Самвелик! Ходи-но додому обідати!» Постривай, постривай, про яку ще любов вона тут торочила?

— Сина свого коли-небудь у брудній сорочці бачила?

— Ні,— відповіла стара.

— Постіль синову брудною бачила?

— Ні. Не бачила.

— Чи було, щоб він до тебе голодний приходив?

— Ні.

— А чи було таке, щоб я ходила в новому, а він у старому?

— Ні.

— Щоразу півжиття страчу, поки примушу поголити бороду. Скільки могла, стільки й робила. Чого не було, того вигадати не силкувалася. Я не згорівська Сіруш, щоб волочитися з Арташем і до чоловіка лащитись. Або щоб корови збуватись та собі годинника придбати чи спродати овечки та купити черевички. На високих підборах. Чого припленталась, кажи! У дворі Адам загрюкав сокирою.

— Дитя моє прокинулось,— сказала стара,— Адам. — І тремтливими губами стара пробубоніла не то молитву, не то закляття, а тоді додала:—Адам, Симон, Акоп, Аракс, Сіран, Арпік. Моєї Арпік немає вже, був мій час — Арпік пішла. Моя дочка нещаслива. Філоївська Арус ішла по воду. Все повнішає і повнішає. І посміхається, розмліває. Коли Агун втекла у 2*

35

Ванкер і всі вони, задерши хвости, кинулись на пошуки для Симона дівчини, надибали цю саму Арус із Овіта. Покришка котиться — свій горщик знайде, так ось і вона їм підходила: сиділа .6 із ними, розпатякувала, чай сьорбала і все життя у хліві пройшло б (добре, хоч шули там дубові, років сто ще простоїть), і не довелося б їм гнути спину на будівництві нового будинку і сліпнути від вапняного пилу. Як вона їм пасувала б, а то сердешний Філо все цупить — тягне 3 колгоспу, все, що не запорве, а все одно сплять вони в лахмітті, що досталося з посагу, і регочуться, скалять зуби, а сміх, як гнила картопля. А чого сміються-жужуляться, в чому річ? Таж купили ліжко з сіткою, спокійно полежати не можуть на ньому: Арус важка, Філо — як пір’їна — скочується, падає на Арус. Мабуть, оце по-їхньому і зветься любов’ю. Ні, у нас цього немає, у нас вівці не стрижені, картопля не копана, наші свині розбіглися по лісі — ми не можемо хихотіти склавши руки.

— Арусі — покликала Агун. З відрами в руках Арус спинилась.

— У Єреван збираюся, поки відро наповниться, йди щось тобі покажу.

— Так далеко йти,— засміялась Арус.

— Важко, чи що? — здивувалась Агун.

— А ти думаєш, легко? — засміялась Арус.

— А як же я щодня піднімаюсь?

— Ти — Агун,— засміялась Арус. Сокира у дворі Адама замовкла, у теплій шапці-ушанці під спекотним літнім сонцем біля свого вічного воза стирчав Адам і, кліпаючи повіками, добирав слова. Він дивився на матір, на Агун і Підшукував у голові слова, щоб нарешті запитати: — Балакаєте?

— Ага,— відповіла Агун.— А тобі що, холодно? Адам закліпав, закліпав, а тоді запитав: — Це хто, наша баба?

— Баба, баба,— Сказала Агун,— Ваша улюблена матінка.

— Гм,—посміхнувся Адам.

— Що таке?—-запитала Агун. Про Адама вони самі розповідають, як йому, коли він учився в початковій школі, треба було прочитати напам’ять поему Ованеса Туманяна «Парвана», він заплакав* і сказав: «Важко говорити, ну його!..», хоча знав цю поему назубок. І ось цей самий Адам перевів очі з невістки на матір, подививсь, подививсь і раптом збудував цілу конструкцію зі слів: — А ти що, поклала стару на лопатки? Це на зборах Адам сидить, проковтнувши язик, а проти Агун він язикатий, та ще який, ще й поглузувати може. Коли він після п’ятирічної розлуки повернувся з Німеччини, Агун, пританцьовуючи від щирої радості, побігла назустріч і кинулася обнімати його, цілувати, він відступив убік і сказав: «Ось тобі дорога, ану, можеш одним махом домчати до Ванкера? Щоб там і залишитись...» Ось так завжди вони нашу радість на сльози обертали.

— У Єреван їду,—сказала Агун.— Ніколи мені з. вами розпатякувати.

— Щасливої тобі...— Адам покректав, покректав, насилу підшукавши потрібне слово, — дороги. Для мене одну...— Адам замислився, підшукуючи слова, голова Арус промайнула в мілкому переярку, стара щось бурмотіла собі під ніс, чи то молитву, чи то прокляття, Арус уже вийшла з переярка — Адам усе ще не міг закінчити речення.

— Тобі одну шапку купить,— сказала Агун.

— Ага,— засміявся Адам.— Подивись, якщо...— і знову немов натрапив на перешкоду.

— Подивлюсь. Якщо буде, привезу. Теплу-теплу, легеньку-легеньку, щоб і в серпні носити і в лютому. Адам ще раз цюкнув сокирою, збив шапку на потилицю і випалив: 37

— Ще зав’язки добрячі підшукай, міцні, не забудь тільки. Стара вже не бубоніла — промовляла, і це не було ані закляття, ані благання, вона зверталась до Агун: — У Симона ніколи не було рваної сорочки чи шкарпеток, і Симон ніколи не ходив голодний, і ти не віялась і не розтринькувала заробленого моїм сином, та ти мені не- до вподоби, не до шмиги, через те, що... І, стежачи за Арус, голова якої пропливала над тином, Агун раптом збагнула, що Адам мав на увазі, коли просив придбати зав’язки, зав’язки для її язика, і коли до неї це дійшло, вона підскочила, наче вжалена, і сказала старій: — Слухай, я їду на свято, не псуй мені настрою. Серо, притримай собаку, Арус іде.

— Я тобі не ворог,— сказала стара.— За головкою часнику прийшла, згадала, бо наш десь запропастився.— І ступаючи слідом за Агун в маран, де була сила-силенна усякого збіжжя, де панував лад, стара монотонно бубоніла: — Син іде до невістки, дочка — до зятя, всі розходяться, а ти зостаєшся одна, а з тобою, добрий він чи поганий, твій чоловік, тому, що тільки й того у тебе, що він, і однаково, чи в сорок років його втратиш, чи в вісімдесят — для тебе це найбільша втрата. Діти втрачають батька, невістка — свекра, онуки — діда, а ти сама себе втрачаєш, бо кому потрібен бовкун у ярмі... Через те, що ти з ним в одному ярмі все життя ходила. А пара вОлів у ярмі — це одне ціле, одне до одного звикли, одне одного розуміють і жаліють. Коли я була дівчиною, віл Ціран заслаб, тоді мій батько запряг вола Хндзора з буйволом. Ой і намучився, ой і набідувався покійний батько. Вже й оранка минає, а він з ними мучиться, один тягне, другий спиняється, покійний батько казав, що віл буйволу не пара, не люблять один одного. У святому письмі написано: якщо у тебе є ворог — дійди з ним згоди, домовся, щоб він тебе не віддав у руки неправедного судді, а суддя — катові.

38

А я тобі не супостат, я тобі мати, замість рідної твоєї матері.

—> Ну годі, затарабанила, бог мене без матері сотворив. Воли один одного шанують, собаки в одного хазяїна не кусаються, а Агун Симону жити не дає, чула я все це, досить. Серо... В дорогу збираюсь, сама знаєш, що очі в тебе погані... Серо, гайда в село, скажи батькові, спізнюємось, хутко!.. А твоє святе письмо на мене не діє, так і знай. Коли дитина була вже в яру, Агун крикнула навздогін: — Одна нога там, а друга тут. За п’ять хвилин щоб повернувся! — Вона стала спиною до старої і сказала жваво Арус: — Голубонько, хочу порадитися з тобою. Стара пішла додому, визбируючи по дорозі розкидані ломачки, перераховуючи вулики і-тішачись, що їх багато. Плач не плач, не зарадиш. Вона хотіла було звернути до Адама, та збагнула, що їй у цю мить потрібен Абел. А проклятих сліз не було... І куди тільки ділись засмучена радість -і світлий смуток, коли висохли рясні й цілющі сльози?

— Арус-джан, у Єреван їду. А стару я так провчила, що буде все життя згадувати... З тобою хочу порадитись. У Арус завжди поділ сорочки виглядає, чоловік її Філо краде колгоспну вовну, а Арус її навіть не миє — так і набиває нею матрац; сяде, розчепіриться коло груби, чужі люди їй килим в Овіті тчуть за гроші — і щоб Агун в Арус питала поради? Покинувши обід на плиті, Арус півдня базікає коло криниці, обід пригорить, каструлі згорять, наволочки почорніють від сажі, а Арус усе ляпатиме язиком коло криниці, плестиме плітки та чутки розноситиме про те та се.

— Арус-джан, їду старшого сина женити, — сказала Агун.г- Невістка інженер, сто п’ятдесят одержує, сто п’ятдесят — він, не рахуючи гонорарів. Гонорар, Арусджан, це те, що дають за статті, коли їх друкують.

39

Живуть не бідно, та й ми не гірше від людей, ось повезу всяку каурму-маурму, яблук, яєць п’ятсот штук, це дріб’язок, наш звичайний обов’язок. Ти для своїх синів збирала, ось і я стараюсь. Тут матраци кілограмів по дванадцять, а то і всі п’ятнадцять заважать. Твої, мабуть, важчі були, таж твій Філо не рівня моєму Симону, важчий. А якщо правду казати, тільки не ображайся, Арусджан,— схилила голову Агун,— у тебе ж вовна була немита, а я сйога добре вимочила. Ось цими руками. Опісля Два місяці руками не могла владати, але одне можу сказати з певністю, тут дванадцять кіло чистої вовни, жодної смітиночки. Це, значить, матраци. А тепер, Арус-джан, поглянь на ковдри. Простирадла, коли Армен на цілину їздив, а тоді в Москву — я йому кращі відправила,— простирадла Армен із Москви привіз. А покривала, Арус-джан, на їхній смак, теж із Москви. Те, що нам до смаку, їм може бути не до вподоби, ми ж селюки, мало бачили, мало знаємо. А вовну для ковдр я виміняла в Касаху, поміняла племінну на місцеву породу, вона краща, за що була ще й бита. Ага, саме через ці ковдри. А це підодіяльники, Арус-джан, їхня історія нелегка. Колись у мене був батько, Ішханом звали, коли мурадівська Србуї принесла для моєї дитини старі чоловічі сорочки, а моя дитина через них захворіла, Ішхан із Манаца в тисяча дев’ятсот тридцять шостому році, в лкь тому, прислав двадцять метрів білої, як зимовий місяць, чистої, як сльоза, матерії- Ох, померти мені за мого С.амвела... Через усю війну; через холод, через голод, у латаному лахмітті ходили, чого тільки не пережили, а ось зберегла, поробила підодіяльники для моєї дитини.

— Брешеш, Агун, в очі брешеш.

— Присягаюся його сонцем.

— Ну то й що, чим хвалишся, що тут особливого, га?

— Я така.

— Через те і дишеш на ладан у свої сорок, як баба стара.

4а

Авжеж, Арус-Джай,— пожвавішала Агун.— Карпет з того самого приданого, що принесла з собою моя мати з дому мого діда. А в дім мого діда цей карпет прийшов з дому діда моєї матері, із Арчеша. Дві подушки, одна з гусиного пуху, друга — не вийшла, гуси мої забрели в квасолю до Філо, а філоївська Арус напустила на них собаку, собака й передавив усіх моїх гусей, якщо пригадуєш. Нічого, Арус-джан, і пір’яна згодиться. Це килим, він його не хоче брати, але ж я для нього робила. А не хоче тому, що вони там у місті замовляють килим на всю стіну. Дасть господь бог сили, пошлю їм грошей на той килим, а не приведеться, то хай беруть цей, і хоч під ноги, хоч куди хочуть його дівають.

— Невістка твоя інженер, і син заробляє паками, навіщо ж ти для них стільки добра напташила?

— Паками заробляють, паками і тратять, за одну ніч із товаришами чотириста карбованців можуть розхвиськать. Цілу корову. А я, Арус-джан, назбирала не так уже й багато, а, крім того, це мій материнський обов’язок.

— Ахчі... ахчі, навіщо ти свого горопашного чоловіка поїдом їси, щоб потім його на вітер пустити?

— Е, коли мене викинули за двері, тебе хотіли для Симона висватати, шкода, що цього не сталося, сиділи б тепер, одне на одного лупали б очима і сміялися, от було б добре.

— Та він мізинця мого Філо не вартий, твій Симон.

— Ще б пак! Твій Філо щороку тонну вовни в дім приносить. Вміє людина красти, нічого не скажеш.

— Не гірше нас живеш, Агун.

— Це вже справа інша, Арус-джан. Про це давай не будемо розводитись. Ти ж знаєш мене, поки всього, що думаю про людину, не скажу їй у вічі, буду хворіти. Твій чоловік свій дім добром пакує, а мій — ні, але живу я не гірше від вас, це правда, а .може, ще й краще, і це все тому, що голова тут усьому — Агун. Повинна ж бути якась рівність .

41

— Як би там не було, Агун, а чоловіка твого можна тільки пожаліти, гне спину день при дні... ' — І на це я тобі можу відказати, Арус-джан: щоб не було так, як є, треба в голові кмітливість мати, а коли немає — гни спину.

— Життя нелегке, Агун. Однак ти все, все ускладнюєш. І себе мучиш і інших. Під час війни однією картоплею перебивались, пригадуєш, а скільки сміялись. Випадок із Коротуном Арто пригадуєш, сама ж винувата була...

— Життя для тих легке, хто до себе гребе. Коротун Арто з приводу пенсії до Арменака звернувся, Арменак сказав — побачимо.

— А чого, коли в нас у місті є така людина, до неї і треба звертатися, до кого ж іще?

— У батька весь удався, штани надіть забуде, а цмакутцям побіжить допомагати.

— Не чужі ж ми йому люди, чого й не допомогти?

— Мій чоловік наполовину мій, наполовину людський, а взагалі — колгоспний. Син у нього вдався. Якщо в ньому хоч крапля моєї крові є, він той хлів ніколи не забуде. Відро твоє вже повне, обід, мабуть, уже пригорів, іди, Арус-джан, не одриватиму тебе від роботи. Нічого не забула, все показала?

1 — Із свого убозтва стільки виділила, хіба мало?

— Гарне придане. Колись ще й корову давали, а тепер нащо їм корова?

— Замість корови, Арус-джан, я тут одну річ придумала, не знаю, що ти на це скажеш. Замість корови — п’ятсот карбованців їм даю. Тільки не на руки, щоб вони по ресторанах розхвиськали, а сама піду, куплю шафу, поставлю в квартирі.

— Невже-е? — здивувалась Арус.— Хіба в них уже й квартира є?

— Журналістам швидко дають. Для роботи окрема кімната, щоб спати — окрема, вони ж головою роблять.

42

— Невже? — обізвалась Арус.

— Він не хоче, щоб я йому шафу купувала, він удався в батька, нічого не розуміє. Йому треба, щоб одяг у шафі висів, а для посуду щоб окрема шафа, і треба, щоб піаніно було, але ж він не розуміє, що це все треба купити, щоб воно було. В ресторан піти — це він знає. І дівчина його така ж. За ними треба око та око. На піаніно, Арус-джан, боюся, в мене не вистачить, та й не розбираюсь я в тих піанінах, але меблі для їдальні куплю. З Москви, кажуть, привозять. Коштує це, Арус-джан, п’ять тисяч новими. Є й дорожчі, але на дорожчі в мене капшук малий.

— Добре,— кивнула Арус.— Дуже добре,— погодилась Арус.— Просто чудово. Тільки в мою голову все це не вкладається,— здивувалась Арус.— Ахчі, ти часом не з’їхала з глузду? — поклавши пальці на губи, подумала вголос Арус.—Ой, і дурна ж ти, ахчі. Хай би згоріла і твоя невістка, і твій син разом з нею, як оце ти їм під ноги кидаєш увесь свій достаток: Хоч би мовчки все це робила, а мене нащо було кликати? — обернулась на порозі Арус.—Твоя невістка — городянка, росла собі, як вареник у маслі, купалась у достатках, мабуть, і розкошах, а ти мозолями своїми заробила ті копійки, щоб віддати їх чужій людині. Правду кажуть: багатому все, а злидню — хвіст собачий... Себе не жалієш, свого нещасного чоловіка пожалій, безсоромниця... «А тепер, Арус-джан, іди й роздзвонюй на все село — симонівська жінка прийшла до чоловіка з одним карпетом, а для сина піаніно купує».

— І холодильник,— сказала Агун.

— Що?

— Холодильник. Триста карбованців новими, класти туди їжу. Не псується, хоч що хоч клади. Літом мацун їм посилатиму, масло, курей, що з’їдять, те з’їдять, а остачу— в холодильник. Мій батько Ішхан після своєї смерті сто тисяч у банку одписав на мене, тільки брат 43

Валод їх привласнив. Хочу сказати, що батько такий був, як Ішхан. Отак!

—- Майно твоє, і воля твоя. Що хочеш, те й роби. Як на мене, чоловіка мені твого шкода. Від чоловіка відриваєш—чужій дівчині віддаєш. Невістка має бути така, щоб у синовім домі голос Агун щось значив. Щоб казали до неї — бабуся, щоб називала невістка мамою, а вона б озивалась: «Що, моя доню». Для невістки треба буде купити важку золоту каблучку.

— Арус, — промимрила Агун. — Арус, щаслива я чи нещаслива?

— Що зайве базікаєш?

— Це ніщо, Арус. Все, що стосується майна. Ось тобі приклад: вовк за одну ніч тридцять п’ять, мушегівських Овець оббілував, тридцять п’ять овець було в людини, тепер сидить у порожній кошарі, так і гроші — зараз є, завтра чортма, мій син Армен сідає увечері з дружками в ресторані поїзда Тбілісі — Єреван, вранці залишає годинника, та хіба він один так робить, і їде задоволений. Щаслива я чи ні?

— Твій син Арменак, він твій син. А ось горло в тебе нікудишнє, ходиш із пухлиною, краще б про це подумала. А твоя майбутня невістка і до цього не бідувала, а тепер, як вийде за Арменака, не тільки жінкою його стане, вона всього Арменака собі забере, а тобі нічого не дістанеться. Тобі твій Симон останеться. Це моя думка, а ти як хочеш. Я своїм синам здоров’я дала, пару білизни та по ковдрі. А в мене мій Філо є, сьогодні удвох дві курки з’їли. А що ковдри синам дала, теж шкодую. Життя, воно ге-ен яке широке, куди не кинь оком, — усі живуть добре. Аби охота до сміху не пропала. А чи щаслива ти, чи ні, хто тебе знає, а про себе скажу — добре; що я Арус, а не Агун.

— Я нещасна, Арус, моєю мачухою була дарпасівська пройда, моїм батьком був Ішхан, двадцять метрів бязі 44

прислав, та ще раз жменю цукерок передав і пообіцяв неіснуючі тисячі, моєю свекрухою була абелівська Арус, а мій чоловік — Симон, — Ну, годі, на свято їдеш, чого киснеш? Ти чого оце мене покликала, щоб сльози свої показувати? Коли б ти мене послухала, то й половини грошей стане, щоб твою хворобу звести.

— Як повелося мені з першого дня бути нещасною, так хай і далі котиться. Здоров’я для радощів потрібне, а мені було відмовлено. Арус прикусила язика, щоб не сказати, але як тут не сказати, хоч і хвора була Агун і нервова, але як же змовчати і не сказати, що її тітка Манішак була ще гірша свекруха, ніж баба Арус, та ще й на додачу повією була: оббирала і Амбо, і Атоенца Степана одночасно, а нещодавно в їхній хаті виявили срібний черес Метаксе, виходить, і Авага теж — трьох відразу. А на невістку хіба це впливало як-небудь? Ні.

— Радість від самої людини йде, Агун-джан, якщо людина щаслива — не іншими, собою щаслива, і в нещасті немає на кого нарікати.

— Моя дитина в хліві знайшлася.

— А я де своїх породила?

— Я з міста сюди приїхала, а ти із Овіта. Батьківські палати — і чоловічий хлів.

— Ну, гаразд, хай щастить тобі в дорозі, мій обід давно зварився.

— Спасибі тобі, Арус-джан.

— Ти з міста приїхала, я з Овіта — в Овіті що, не люди живуть? Так воно виходить, чи що?

• — Про що ти кажеш? Люди в Єсентуки їдуть, в Одесу, за кордон їдуть люди, а ти — Овіт.

— Наче в твоїх Єсентуках чи деінде немає голодранців.

- •— Ахчі, ішла б собі, пізно вже.

— Люди, один раз спробувавши хліба в твоєї тітки '

'

45

Манішак, усе життя згадували його. Солоний був. Твій язик, Агун, — ворог твій.

— Ой, і не кажи, що правда, то правда, а хліб у мене не солоний.

— Розставлять в домі нові меблі й холодильник, а килим твій під ногами валятиметься, і дитина напудить на нього, а ти прийдеш — подивляться на тебе, спитають: «Ти хто?»

— Правда, правда, щоб він зчервивів, язик мій, погибель моя. Ну, не переймайся, ще побачимо.

— Ой ні, Арус-джан, серце моє чує, що буде воно так, менший і зараз каже: «Добре робили, що на тебе «арнаут» кричали». Невістка із сином посвариться, невістка, пригладжуючи волосся, вийде з другої кімнати: «Мамо,- ноги моєї більше не буде тут., скажи своєму безсоромникові...» І вона, захоловши біля книжкової шафи, крикне в кімнату: «Егей ти, єимонівський виродку, негайно викину тебе з дому, валодіиська підметка?..»

За часів Ованеса Туманяна грамотних було мало, вміли писати не всі, прославитись було важко. Ованес Туманян, Ованес Туманян. Ованес Туманян був одним із десяти грамотних, і тепер йому пам’ятник стоїть, і будинок-музей,є... Ованесе Туманяне, ось пожив би ти в цьому світі журналістом, побув би серед цього люду, побачили б ми, який ти Ованес Туманян. Тепер усі читають, усі пишуть, а Вазгену, чи бачили таке, Арменакові статті не подобаються, каже: «Я б і то краще міг написати».

Міг би ти, Ованесе Туманяне, вирізнитись із тисячі так, щоб і пам’ятник тобі спорудили, і колиску твою зберегли. «В цій колисці маленького Ованеса гойдали?» Чує моє материнське серце, Арменаку теж поставлять колись 46

пам’ятник. Його письменницький хедрт із Ванкера йде, через мене, я родом з Ванкера, мій батької Ішхан завжди говорив до прикладу, а цмакутівці всі недоріки, Симонів брат Ад^м поки скаже, що йому шапка потрібна, три дні мине. Три дні мине, а він так і не зв’яже докуіпи трьох слів. До речі, Арташес Арзуманян теж із Ванкера. «Мій язик — ворог мій». Таж завдяки язику моєму і висунувся мій син. Що в мене було? Один язик, один нікчемний чоловік і один карпет. Іди, йди, Арус-джан, на весь Цмакут розтеленькай, а через Цмакут — Овіту, місту Манацу аж до Ванкера, що дочка Ішхана Агун своєму синові Арменаку дарує на весілля тридцять тисяч карбованців новими і своє материнське благословіння, Пам’ятник треба буде поставити у Ванкері. Проте ще один пам’ятник варто було б спорудити на місці колишнього хліва: «Тут Агун, незважаючи на великі труднощі, викохувала людину, рівну Ованесу Туманяну й Арташесу Арзуманяну». «А мадам Софі ще довгий час була зваблива й молода, і на своєму віку вона ще багатьох чоловіків змінила, але так і не зістарілась, так і не померла — тому що в тих, хто помирає, могили є, а в неї немає. Очевидно, вона розчинилась, всюди просякнула, і світ певного мірою прософився». Ой, померти мені за твій язик — «і світ певного мірою прософився». «Певного мірою». «Розчинилась». «Просякнула».

— Серо!.. Цікаво, хто більший —- Ованес Туманян чи Арташес Арзуманян? Арташес Арзуманян зумисно літав в Америку, щоб війни не було. Кажуть, війна ось-ось мала вибухнути — Арташес запобіг. У ті дні по радіо тільки й чути було: «Арзуманян, Арзуманян», і вона Арменаку тоді сказала: «Чому ти не хочеш стати секретарем райкому?» Син був напідпитку, промимрив щось, ледь розібрала: «Не проміняю, нізащо не проміняю». У Вірменії тисячі 47

письменників і журналістів, кому не заманеться строчити — пише. Он і мурадівський Гікор вірші пописує. Адам теж надумався було своє життя на війні списать — Мане і сусідки коло килима падкували, варена каріопля на столі холола, а Адам умочив перо і знову замислився. Вона засміялася: думав. Тоді він вирвав сторінку із зошита, знову вмочив перо і знову замислився. Арменак засміявся: «Дядько книжку пише, великі гроші матиме». Адам образився, до холодної картоплі і не доторкнувся, покинувши чорнило і папір, пішов затесувати передок для воза. А після того він і його син Вазген, а з ними і Мане в один голос кричать, що Арменак погано пише. Арменак повинен був, як Арташес Арзуманян, у чорному костюмі інколи приїздити в село, і щоб селяни дивились на нього віддалік, трохи ніяковіючи перед ним, а Арменак щоб підходив до декого із них і подавав руку. Шкода дитини — кімната повна диму, а він же строчить та строчить, вранці встає як варений, роздратований, читає те, що написав уночі, і рве на дрібні клапті. А ти тут хизуйся, вихваляйся перед Арус, що його одна ніч варта тисячі. Нічого, сину мій любий, мука, вона для людей, а в тобі вже виробилась звичка до труднощів, ти їх подолаєш. Спершу мучаться, щоб потім не мучитись. Он Арзуманян який був могутній, та й то не зміг приїхати на похорони своєї дружини з Америки. Не знають муки тільки злодії. Та всяке було. Вони не знають, що таке сумління, вони не мучаться. Одні живуть із крадіжок, інші — із свого хисту, дарованого богом і матір’ю. Воно було б найкраще, аби й добре жилося, в достатках і щоб ім’я було незаплямоване. Правда, і грошима можна собі ім’я зробити, навіть чисте ім’я можна за гроші придбати, але згодом люди скажуть — погляньте, он той, що собі грошима дорогу розчистив. Батько твій весь вік дерево гриз, ти ж за перо взявся, а мій брат Валод до сорока дожив — не знав, як голова болить чи щось інше. Чисте ім’я, певно, справа непогана, але ж у світі скільки 48

Завгодно легкої, чистої роботи... Повинен ти був, сину, іти на керівну роботу. Живеш один раз, і треба посередині життя бути. А взагалі, правду кажучи, після мене хоч потоп. Ванкерівський князь Н і і і кол кров із людей ссав і п’янів, а мій дід Ваго п’янів від голоду. Князя Нікола всі проклинали, а мого священика-діда благословляли. І той богові душу віддав, і дей. Один ситим помер, другий — голодним. Усі оці пам’ятники, всі ці «зостанеться в пам’яті людській» — пусте де все. Живемо один раз, а там заб’ють віко — і всьому край. І з собою забереш тільки те, що бачив, те, що любив, що їв, пив і чим володів. А що скажуть про тебе уже після тебе — яке це має значення? Мій батько Ішхан крав, а його брат Вагаршак був нездалий для цього, через те й казав: «Соромно так жити, Ішхан, негарно». «Ділом займись, роботу підшукай справжню... — повеліла вона синові із Цмакута в Єреван. — Папір переводить кожен може, он і мурадівський Гікор вірші пише, ти собі роботу підшукай...» «Надрукують статтю — тоді каблучку куплю». А якщо не надрукують? Це однаково, що зерно, в землю кидаєш, як зійде, добре, може, і вродить, якщо його ще град не поб’є чи сонце не пересушить, ну, а може й таке трапитись, що під дощем пропаде. Поки риба у воді — на неї ціну не складають. Курчата весною кібцю дістаються, а восени — нам. Сьогоднішню копійку на завтрашню тисячу не міняй... «Надрукують — каблучку куплю». «Роботу собі підшукай, телепню, роботу, кажу...» — розмішуючи на вогні юшку для собаки, сказала вона з огидою. «Чуєш, мамо, позич троячку, завтра гонорар одержу — п’ятіркою поверну», «Ще троячку позич, мамо, шість карбованців буду тобі винний, щось гонорар затримують», «По хліб іду, мамо, підкинь копійок тридцять...» Коли тебе в зооветеринарний направляли, чого уперся і не пішов туди? Невже й цього треба було добиватися 49

через синці? «П’є-су пи-шу». Пиши, пиши, напишеш, поставлять, у селі всі бовдури роти пороззявляють, люди сміятимуться, а Симон, ох, і зрадіє... «По хліб іду-у...» Починала боліти голова. Стиснувши долонями скроні, вона повела очима, де б приткнутися. Ще здалеку, ще крадькома біль почав нещадно скородити м’який, безпомічний мозок, череп ось-ось мав розколотись, і верхня частина його повинна була тихо відокремитись, щоб розпечений мозок, як молочна піна, зашумував, піднявся вгору, збільшившися в об’ємі у кілька разів... Стиснувши голову руками, вона штовхнула ^плечем двері, що вели на кухню, і якийсь лускіт, наче поряд розірвалася блискавка, пронизав усе її єство. «Тенісний стіл для школи роблю». — «Будемо в теніс грати, тільки цього нам не вистачало. Ой матінко, голівонько моя, матінко!» В темряві вона розгледіла шершаву поверхню смугастого карпета, що застеляв канапу, і побачила подушку — мутаку, і знову відчула грубість мутаки і твердість трйкутного навощеного клаптика паперу в мутаці. «А щоб ти вдавилася своїми цидулками, стара карга!» Постіль була складена у великій кімнаті. «Ой, знайти б щось таке, аби держало голову, як обруч». Вона вийшла на балкон, і сонце, спалахнувши на мить, засліпило її і погасло. Стиснувши голову руками, вона стояла не рухаючись, і їй здавалося, що вона просіває Гарячий попіл. «Ой матіночко моя, голівка моя бідна-а... Пройде, зараз пройде. Ось двері, треба тільки штовхнути коліном, а далі ліжко». Придане, складене на купу, закривало вхід. «Як же пройти в кімнату?» Зараз вона спіткнеться і вдариться об що-небудь головою. Вона стала, похитуючись перед дверима і. боялась почути їхній скрип. Зараз поблизу лусне собачий гавкіт. Зараз півень закричить. «Ой матінко моя рідна, та й нікому мені допомогти!» їй треба було заткнути вуха, але вона забула це зробити. Вся скупана сонцем, вона стояла біля блакитних 50

поручнів, і похитувалась, і все поривалась до ліжка у великій кімнаті, і все забувала, що для цього треба лише ступнуть раз, ще раз... Руки підняла над собою, наче в танці, і, похитуючись, забурмотіла: —І навіщо воно мені все це потрібне, навіщо, навіщо?.. І для чого воно мені, для чого?.. Серо! Нехай краще мене уб’ють, нащо мені таке життя? — зронивши голову на груди, наче п’яна, шепотіла вона скарги. У кімнаті вона впала на ковдри, складені одна на одну, і сказала сама собі: — Негарно так, так нікуди не годиться, — і попленталася з подушкою до канапи. Сховавши голову в подушку, сказала до всіх:' — Живіть собі як хочете, робіть собі що хочете, будьте тільки в здоров’ї. А тобі, муко, що од мене треба?.. І, прислухаючись до болю, вона помітила, -що він тепер навіть подобається їй.

— А щоб тебе, — пробубоніла вона, як людина, що пройшла випробування і раптом ніби .перечепилась і впала-занурилась у літепло. Наче вона була хазяйкою чотирьох корів, і стоїть вона серед гір. Куди не глянь — зелено, і сонце сяє над головою. І всі чотири корови ждуть, коли вона їх видоїть, а четверо булькатих теляток прив’язані до одного пакола.

— Сон мені верзеться, мариться, — пробубоніла вона і побачила продовження. Вона розповідала синові, що. колись багато літала, а тепер чомусь перестала. Навколо було зелено і сонячно, і син сказав їй: «Якщо схочеш, то і зараз полетиш». І раптом-сам злетів у повітря і віддалився. «Ходи, ходи за мною, це неважко», — просвітлено і радісно гукнув син. «Ой, немає сили вже, немає сили, щоб піднятись, та й корів доїти треба», — удавано журно відповіла вона, але раптом — що це? — полетіла. І летіли вони вдвох понад літнім вигоном, понад селом, понад покосами.

V

— Доросла жінка, а сни дитячі бачиш, — докірливо пробурмотіла вона сама собі і згадала, що Симон запізнюється, І подумала, що коли вона й запізнювалась куди-небудь, то все через Симона. — Години не для цих людей існують, *—• роздратовано сказала вона і тут же сказала сама собі, що не треба злитися. — Спи, засни, якщо хоч на півгодинки зараз задрімаєш, тебе на місяць стане. ...Симон був у місті, поїхав продавати сир, корова їхня переходжувала строїв і мала з дня на день отелитись. Досвідчений Адам оглянув корову і сказав: «Ще двадцять днів». А вона не повірила Адамові і все ж лягла спати. Опівночі, коли саме сон налягає, її покликав голос Ішхана: «Агунік, Агунік, Агунік». Вона скочила і побігла у хлів, у хліві над коровою навприсідки сидів Арменак і кректав від хвилювання — теля йшло неправильно. Вони двічі, а то й тричі заштовхували його назад, поки воно не пішло так, як слід. «А ти тут звідки взявся, Арменак?» — запитала вона. «Уві сні діда Ішхана побачив, він на мене як закричить: «Корова ваша телиться! Тобі вже чотирнадцять років, а ти собі спиш, а корова там зараз здохне». Армен не повірив, що й вона почула голос Ішхана, що і її він розбудив. А ці, і Симон разом з ними, ще довго глузували з неї: «Іщхан сказав, телятко із зірочкою на лобі вродиться, уставай, Агунік, Симон у місті сир продає, тобі телятко приймати». Поклавши подушку на місце і поправляючи волосся перед дзеркалом, вона намагалась пригадати, чим була зайнята до того, як розболілась голова, і, вийшовши на ганок, зітхнула примирено, ніби переможена.

—Сердешний мій батько, він тільки на Симона не знайшов управи... Стіл йому особливий замовили, для тенісу, урядове замовлення. Симон сто років проживе. Симон проживе сто років, а мені і моїх п’ятдесяти досить. Ворон живе п’ятсот років. Коршак... коршак чи кібець?., Ворон п’ятсот років жи52

ве, яструб — сорок. «Ха, п’ятсот років стервом харчується, воно мені треба!» — сказав яструб. Собака у дворі не тямився від злості, гавкав на когось, хто був унизу. Худоби поблизу не було, людей теж, Адам у хаті — на кого ж де собака гавкає? Ага, собача ж юшка на вогні, тьху, забула геть. Так не можна, так більше не можна, коли-небудь цей біль ударить, уб’є її, треба лікуватись.

— І чого тобі, пес, треба, чого ти казишся? Унизу Адамів дім, яр, кам’яний кряж, дуб, далі — ліс. На узліссі було видно чорну корову. Агун налила собаці юшки, але той, зриваючись з ланцюга, несамовито гавкав, пориваючись у ліс. Собаки в цьому домі люто ненавидять усе живе. Той, що був до цього, здох від розриву серця, не собака був — мотор, так і гудів, так і кипів сам у собі. А ще раніше був Чамбар — той один налетів на вовчу зграю, покусав-пошарпав сіроманців", а тоді вони його самого на шмаття розірвали. У цьому дворі собаки .не більше чотирьох років держаться. Вони з Симоном уже не одного змінили — штук із сім (хоча в Адама, наприклад, всього тільки другий собака, а у свекрухи як був Басар.'так і досі живе, лагідний, тихий, ледачкуватий, не пес, а віслюк). Собака нашорошив вуха і почекав — з-за кам’яного кряжа вийшов Симон. Повільною — так що аж серце у тебе вискакує з грудей, — вайлуватою, непевною ходою просувався він стежиною. А куди квапитись, питається, ось він, дім, зараз і дочовпем до нього, спішити нічого. Кульгавий (з часів війни) Воскан, забившись з кимось об заклад на дві пляшки горілки, пер на плечах двопудову грудку солі від Манаца аж до самого Ванкера, а ви погляньте на цього, як він ногами пересуває. І, приклавши до очей долоню дашком, Агун сказала йому заклопотано, як сказала б його мати: — Тихенько, тихенько, не квапся, ноги заболять, куди його спішити.

53

Слідком за Симоном із-за кряжа появився головатий Серо, він раптом спинився і сів На землю. Перед дощем і на похмілля Арменак кривиться від ломоти в ногах, а все через свога батечка пречудового, який держав років три, а то й чотири, дитину в гумових чунях. Вона йому казала: «Симоне, ця гума дитину знівечить», а Симон їй: «Що, вже зносились?»

— Ти наче щось казала? — запитав Симон.

— Перепочинь, тоді скажу, — спокійно почала Агун, але не стрималася, зірвалася на крик: — Чогось дуже рано заявився, дома ще полеж трохи або на сонці покуняй, а там буде видно, що-робити! Симон не рухався з місця.

— У Єреван їду, — сказала Агун. — Запізнююсь. Ко-' ня мені треба. Він у яру прив’язаний. Привести треба. Симон усе зрозумів, повернувся і вайлувато попрошкував стежкою назад. Ну, що ти на це скажеш! Немає, щоб відразу піти самому по коня, а то розтовчи, розкажи... , — Не сиди на'холодній землі, встань, чуєш! Кому кажуть?! Дитина лінькувато хитнулась, підводячись, але коли Агун, поставивши розігрівати обід, проходила з кухні у велику кімнату, він усе ще сидів на землі.

— Та встань же, земля холодна!

— Не холодна.

— Холодна, кому сказано?

— Ти генерал, ти все знаєш.

— Що, ноги розболілись, Серо-джан?

— Не твоє діло.

— Ну, коли не моє діло, сиди здихай. Не інакше, як у цього ревматизм, ні-ні та й запхикає. Та що це за напасть, що за кара божа на цей дім? Що мені з того, що в газеті ім’я наше надрукують? Наше ім’я і всякі там слова про нас. Нащо воно мені, коли сили немає ані радіти, ані журитися.

54

— Встань із землі! Зараз же! Отак. Поки не пр'ийшли мої «помічники», прикину, що воно й до чого. Значить, так. Я їду в Єреван. Ось вона я, а ось моя поклажа. Так, це придане: дві подушки, дві ковдри, два матраци, гроші на простирадла треба відкласти окремо, це карпет і килим, так, карпет і килим, вважай, значить, два вузли (на станції людей — зборисько, ой і пильнувати доведеться), це яблука, це яйця — уже чотири вузли, сир і масло — шість, ага... каурма — сім, мед — вісім, ну і всякий там дріб’язок у руках — дев’ять. Сир і масло прилаштуємо разом у хурджині — значить, мінус один вузол, зверху приткнемо мацун, так, а те, що в руках — ще один мінус, — вийде вісім вузлів, а мед притулимо до масла, дуже добре, залишається шість вузлів, яблука чіпати не будемо, яйця — теж. Шість вузлів. Усе! Якщо мені ніхто не переб’є, я їду в Єреван з шістьма вузлами. Тепер на поїздах кр-адуть менше, завтра буду в Єревані. Все! Чого-небудь не вистачає! Коли Арташ Коротун перебрався в Кіровакан — п’ять вантажних машин біля дверей загуркотіло. Адам тоді сказав: «У нашому колгоспі стільки добра було, а я й не знав». Варення, квашенину і картоплю відправлю десь ближче до зими. Авелук! Не забути б авелук. Кажуть, Арзуманян його дуже полюбляє. Все? Нічого не забуто, а що зайве — так це найостанніше яйце, через те що взяла його на покладі; Ну, все. Ні, зажди, ще щось повинна була прихопити, щось важливе, а що ж саме?

— Серо-джан?.. Я щось хотіла з собою взяти, але голови не прикладу що.

— Що?

— Що, що, не знаю що, в голові дірка.

— Візьми з собою, скажу що. Вона засукала рукава, глянула скоса на сина і розреготалася.

— Не береш, та ще й регочешся?

55

— Що б я без вас робила, ой ти господи! Обнадієний хлопець хотів зміцнити позиції: — Заважати не буду, тихенько йтиму збоку.

— Невже?

— А може, ще на щось і знадоблюсь.

— На що ж це, цікаво?

— Наприклад, я пантруватиму за речами, а ти підеш на станцію воду пити.

— Ай справді.

— З тобою ж і додому повернуся. В Єревані не залишусь.

— Так ви всі кажете, а тоді слова не дотримуєте, знаю я вас.

— Минулого разу повернувся ж!

— А плакав хто?

— А що ж, тільки приїхали, а ти вже — збирайся.

— А дома на хазяйстві хто буде?

— Вернулись тоді, і все на місці — свині, кури на місці, і собака нагодований.

— А пригадуєш, як ви з батьком удвох зостались і собаку маслом перегодували?

— При чому тут я? Назік тоді забула, двічі обід посолила.

— Професоре Серо, ви чуєте мене, що таке — «просочитися»?

— Якщо візьмеш із собою в Єреван, скажу.

— Якщо скажеш — візьму.

— А про що це сказано — «просочитися»?

— Е-е-е, мало читаєш, нічогісінько не знаєш. Брат твій у твоєму віці казав «Август Бебель». І в твоєму ж віці не побоявся посперечатися із твоїм дядьком Акопом, який прийшов з армії, що Максим Горький помер у 1936 році, і виграв суперечку. Я гасила лампу, а він засвічував, я гасила, а він знову засвічував, книжки читав.

— Та «просочитися», що тут особливого?

6 1

— А все-таки, що воно таке — «просочитися»?

— Сочитися, просочитися — від слова «сік», сік сочиться. Просочитися, значить ** всередину всочитись. Бачиш?

— Професор, справді професор.

— А хіба не так? Кажи, що не так?

— А як же тоді мадам Софі розчинилась, розтанула, просочилася всюди, і світ через те трохи «прософився?»

— А хто така мадам Софі?

— Мадам Софі — жінка.

— Не знаю, мабуть, там неправильно написано.

— Як де неправильно написано, професоре Серо? Як це, мабуть?

— А так. Бувають же задачки по арифметиці неправильно складені, в умові помилка.

— Це твій брат написав.

— А як же ти прочитала? Хіба ти грамотна?

— Грамотна! Все, що написав твій брат, розповіла йому я! Твій брат каже: все, що я йому розповідала, а він записав — в один голос хвалять, а коли од себе він щось додає — хвалять менше. Неграмотна, ні. Вересень, жовтень, листопад відсиділа в школі, а в грудні мачуха забрала додому. Сказала: «нездібна». Сама вона дуже здібна і досі каже замість «Ішхан» — «Іхшян», «Іхшянджан»... Хлопець спробував було повторити це ім’я про себе, потім упівголоса.

— А що, і справді важке ім’я! —- якось по-войовничому не погодився він з матір’ю.

— Через те, що ти, Серо-джан, теж із роду Адамового. «Ши-і-і...ши-і-і...ши...» — Шапка? — «Ага».

— Ну добре, давай прочитаємо вірша напам’ять, побачимо, хто перший зіб’ється.

— А, охоти немає.

— Через те, що не знаєш.

57

— Це я не знаю? Я сама — поет! У мене на все село і вміння і слів стане, а ж родом з Ванкера, не забувай.

— Ну, тоді давай, хто швидше вірша прочитає.

— Чужі вірші читати? Я що, папуга, чи що, щоб чужі вірші повторювати? Я не папуга, товаришу Серо.

— Вуей,.— зовсім по-їхньому, по-адамовому протягнув хлопець. — Це ж виходить, ми папуги, чи як, що цілими днями напам’ять учимо все в школі?

— Папуги, а на додачу іще хтось. Ясно?

— А тоді... А чого ж ти лупцюєш мене, якщо я не вчу уроки?

— А це тому, що я хочу, аби ти людиною вийшов, перо в руки взяв, а не вила.

— А якщо і вила візьму, то що ж, уже й не людина буду?

— Будеш, будеш, угомонися. А таки візьмеш ті самі вила в руки, чує моє серце. Тільки доведеться до тебе когось приставляти, щоб була тобі указка: оцю траву сюди переклади, а оцю копичку прикрий як слід, щоб не замочило, підкинь волам сіна, до корів; дивись, не запізнюйся, а тепер іди вИчисти гній із хліва, — і вона, підперши рукою підборіддя, почекала, що на це їй скаже любий професор Серо. Хлопець подумав, подумав, зримо уявив усе, що йому напророкувала мати, і це йому не сподобалось: — Не буду я гній вичищати.

— Будеш.

— Ні!

— Ти в мене,хлопчик розумний, вигребеш гній, заробиш трудодень,' похвалять тебе — кіло картоплі дадуть, принесеш до батька, батько твій зрадіє... З’їсте картоплю і затанцюєте на радощах. Ну? Плечі вузенькі, голова велика на тонюсінькій, як ниточка, шиї — дитина підскочила до неї і тремтливим голосом раптом закричала, наче загавкала:

— Не буду! Сказано тобі, не буду гній вичищати! Сказано, в Єреван хочу! Беззвучно сміючись, вона пригорнула до себе сина і, чи то погладжуючи, його по голівці, чи то виважуючи її у себе на колінах, сказала: — Не будеш, сину, гній вичищати, а що ж ти робитимеш? Хлопець незграбно вивільнився з її обіймів, став перед нею і сказав, поблискуючи сухими очима: .— Мені твої нещирі пестощі не потрібні, я в Єреван хочу.

— їдьте, он вона, дорога, хто вас тримає. їдьте, а мені дайте спокій.

— А ти теж їдь, тебе теж ніхто не тримає.

— В місті Єревані жодного неграмотного немає — мене чекають.

— Чого одна залишаєшся? Он усе кругом тебе, все тут.

— Молодець! Так завжди одказуй.

— Не доберу, що ти кажеш.

— Те, що вам невигідно, того ви не розумієте.

— Слово честі, не розумію, про що ти?

— Ну, добре, гній ти вигрібати відмовився — це ми зрозуміли, поїхав у Єреван-— ясно. Ну, а там що робитимеш? Скажи, щоб мати твоя зраділа. Твоя мати вміє тішитись порожніми словами.

— Піду в тамтешню школу.

— А жити де будеш?

— У Армена.

— А як невістка візьме і викине тебе геть?

— Вуей!

■ — А що? Годину тому вмирала, може статись так — ляжу коли-небудь і більше не підведусь. Що робитимеш? А невістка з дому виставить! Що робитимеш?

— Виросту — скажу.

— Мати моя не дожидалась, поки я виросту, три мі59

Сяці мені було — згасла. А моя дарпасівська мачуха зробила з мене водоноса, на пахолка перетворила, а Прясти не навчила, ще б пак, я ж була нездібною. Дитина плакала, і жінці в горлі теж щось лоскотало і бубнявіло. Але, перескливши себе, посміхнулась і сказала до дитини: — Твій дядько Адам уже парубком був, а не міг жодного вірша розказати напам’ять, плакав на іспиті, бачте, йому важко було говорити. Тепер за тобою черга? Що ж, все-таки їхньої породи.

•І дитина сказала замислено, сумніваючись, із останньою надією: — А тато?

— Твій тато проживе з тобою сто сімдесят років. Твій батько казав: «Відправимо Армена в колгосп, пастухи багато трудоднів заробляють». Армен у місті, значить, він тебе пасти відрядить. Кожна людина стає тим, ким прагне бути. Шляхів багато, а воля одна. Кожна людина йде по вибраній нею дорозі. Так ким же ти станеш?

— Зараз не знаю. Сам зараз не знаю.

— У твої роки Армен п’єсу писав! — раптом закричала мати. — Казав, драматургом стану! Став! Став!

— Скажи, що ти знаєш напам’ять? Прочитай!

— З пам’яті, кажеш?

— Один вірш ти, другий — я. Хто більше.

— Гарно.придумав. Нагадуєш, щоб я авелук не забула. Ну, слухаю тебе, товаришу Серо.

— Не кажи мені — товаришу Серо.

— Не буду.

— Ованес Туманян. «Кінець зла». Якщо збиватимусь, не підказуй, я сам згадаю.

— «Кінець зла» написав Ованес Туманян чи Газарос Агаян?

— Не заважай. Ованес Туманян. Ованес Туманян. «Кінець зла»...

6 5

Стояла гора, Як світ той, стара. Внизу — килим лук, Вгорі —старий бук. В глибокім дуплі В затишку, теплі Зозуля жила, Дітей берегла'.

— «Під нею — запахущий луг, на ній — старезний бук»... Гарно!..

— Казав же — не заважай. Стояла гора, Як світ той стара. Внизу — килим лук, Вгорі — старий бук. В глибокім дуплі В затишку, теплі Зозуля жила. Дітей берегла. Ой, не рубай, Жити ще дай!*

— Ой, а як же лисиця, там ще ж лисиця була... Це ти мене збила! Вона знову беззвучно сміялась, і хлопець сказав їй вороже: — Що, може, ти краще за мене знаєш? .

— Та нічого я не знаю. Моє діло варити юшку для пса — я й варю.

— А чого ж смієшся?

— Чого сміюся? Ну так, сміюся. Був останній випускний рік, їхня дочка втекла із Овіта з учителем історії, кіроваканським хлопцем. І хоча на них спершу трохи гнівались, усе вийшло краще, аніж ко- I I Тут і далі вірші Ованеса Туманяна подаються в перекладі Д. Давидюка.

61

ли б вони сватались, мінялися каблучками — мовляв, заручені. Все склалось якнайкраще. У нього в Кіровакані був свій будинок, а сам учитель виявився пронозою, дружину свою зробив вожатою в школі та ще і в педінститут на заочний відділ влаштував. Одне було погано: не родичалися ні з ким. Проте чия дочка батькам діставалась, були б вони самі задоволені — менше клопоту. Тоді як бога чекали Арменака — від нього прийшов лист із Сибіру. Вдома стояла гнітюча тиша, все ніби завмерло. А газети одна за одною приносили ім’я Армена та його нариси, восени газети похвалили Армена —Армен їм більше не належав. Армена бачили в ресторані поїзда Єреван— Тбілісі, а тут, удома, панувала гнітюча тиша. І квашенина була ні до чого, і обід варити було нікому, всі яблука поточили Адамові онуки, а мед загуснув, зацукрився, його розтопили, він Знову загус, і так кілька разів, аж поки Симон не повіз його разом із маслом у Кіровакан чи то на продаж, чи то на подарунок кумові. «Дитина в мене буде, Симоне», — сказала вона. В крамниці — вона саме купувала цукор і масло — варданівський Арто об-. вів її поглядом з голови до ніг: «Хтось тут гарбузове насіння проковтнув», — і глянув на мануфактуру, на іграшки, перевів очі на Агун, далі на ситець. І всі, хто був у крамниці, засміялися, позираючи на Агун. «Однаково дитина буде, Симоне, чуєш, буде». — «Хай буде», — роздратовано погодився Симон.

— Я тому сміюся, що я собаці юшку варю, а ти свої вірші напам’ять не вчиш.

— Ну, то і бовтайся в своїй юшці, а з мене сміятися нічого.

— Он як?

— А ні, так прочитай щось напам’ять, умієш?

— Я неграмотна жінка.

— Коли неграмотна — не смійся.

— Ой, щоб ви крізь землю провалились і прямісінько в пекло, а не куди-небудь, це ж хто тут неграмотний? — 62

І, як дівчина, поправивши пасмо волосся, що вибилося! вона сказала: — Ованес Туманян. «Здобування фортеці Тмук». • — Ох-ох-ох!

— Ну так слухай! До мене, люди, в тишині Свій навертайте слух!

— А ми цього не проходили.

— І я не проходила. Вам про давно минулі дні. Повідає ашуг.

— Хіба це в третьому класі проходять?

— А я пройшла півкласа і два коридори. Ми тільки гості на землі: Ледь взнаємо життя, Відразу ж зникнемо в імлі, й нема нам вороття. З нас кожен смерті дожида, І не вблагать нічим. Та інша доля випада Діянням всім, людським.

— Діяння — що це таке?

— Діяння — це вчинки. Збирає шах скрізь вояків. Немає їм числа, Тмук оточив з усіх боків. Немов густа імла. «Татул, гадаєш: смілим зріс, То вічно жить тобі? Чому ж у кріпость ти заліз? г В обличчя глянь судьбі!» «Багато пихи. Надир шах, — . Князь мовив, — ти несеш,

№

Не раз бив грім по цих шляхах, Гора стоїть усе ж». Татул свої війська зізвав: Устав за строєм стрій. В сідло злетів, меча підняв І кинувся у бій. Іде Іран, іде Туран, — Мав руку ж князь міцну, — В бою розмів ворожий стан, Як хмару навісну.

— Твій полководець батько прибув. Житимете до ста років. А далі як?

— Далі? Довго розказувати, та мало слухати. Коли б не забути авелук... Літа ідуть, минаючи... Даремно із тих пір У простір обезлюднений Дочка свій кида зір. Над лихом лютим плакала Вона за роком рік, И перетворився в озеро Пекучих сліз потік. I

I кріпость зникла в озері, И царівна пресумна, І люд отому озеру Дав назву — Парвана.

Піднімаючись на горище, вона глянула вниз — Симон був коло груші, він вів за оброть коня, і ноги у нього підгиналися в колінах так, як у мурадівських синів. Не було вже й сили гніватись на нього. Світ був сумний-сумний. І дуплувата, з поточеним листям груша, на якій зеленіли прищеплені гілки, і Симон, який весь раптом поменшав і змиршавів, і тьмяна безбарвна шкура їхнього коня, і ця скеля, якій давно пора було розколотися навпіл, а вона не розколювалась, чомусь ще трималася купи, — все це було сумне, печальне до сліз.

70

«Ку-ку-ріку...» Ще недавно, коли ж це було, лишенько, зовсім недавно ми були ще дітьми, потім дівчатами, нареченими — сповнювались тугою й жаданням і чекали — чого? Чогось гарного чекали, і від цього чекання серця наші розривалися — чому? Півень співав під вікном — казали: гість буде. Відтак серця наші стомились і не билися лунко і бентежно. Ой, гість мав прийти, його чекали, чекали, чекали, і гість прийшов — крамар із Касаха на віслюку, з гранатами й брудними ногами. А потім була війна, ми ходили за плугом і плакали, молотили в клунях, тягали мішки, косили траву, пісні співали й плакали, з тугою очікуючи — чого? Потріпалось, потріпалось і завмерло, як зарізана курка, серце. Добре тим, що спочивають на зеленому цвинтарі, під кам’яними плитами: Гей, де зелені схили, Там джерело струмувало...

А далі? Забула, як далі. Ану: Розливалось довкіл, Заболотивши діл...

А я ж за нього п’ятірку одержала, а далі забула — ну, чого воно так? Вона не обізвалась на голос дитини. З авелуком у руках вона вмостилась на драбині і сказала, похитуючи головою: — Не поїду, ні. І знову все було в світі сумне, все, від початку до кінця. Справді, добре тому, у кого є втрати вічні, хто сумує| але нікого не кличе, і його ніхто не гукає, і він

може не корчитись від огиди і викликати огиду теж не може. Добре такому. Мандрівник притомився; Мав смагу на устах, — До води нахилився, Став легким дальній шлях.

65

Хотіли, щоб хоч один син був з голосом, щоб пісні співаїв — і то не вийшло. Начеб і не багато хотіли.

— Тату, чуєте,'тату, просочитись — це хіба не всередину ввійти?

— Що, що?

— Просочитись, кажу, хіба не... Симон сів на пеньок і заходився стягувати з ноги чобіт.

— Що? — Симон обернувся до хлопця.

— Просочитись — Це не всередину ввійти?

— Мабуть.

— Симоне.

— Що таке, ахчі?

— Симоне, чому поети рано помирають?

— Рано помирають?

— Ага, кажуть, у них щось у серці лопається.

— Але ж до своєї смерті доживають? їм досить.

— Скажеш таке.

— А що ж мені тоді казати — добре, що рано вмирають, чи що?

— Дотепник, ну й дотепник.

— Чого тобі від мене треба, ахчі? Чому запізнився?

— Пішки йшов.

— Від самісінького Овіта? Пішки? Симон глипнув на неї, але промовчав.

— Так тобі й треба... Казали тобі, їдь конем. Тобі заманулося машиною, коло шофера! Симон зняв і другого чобота, ноги поставив на халяви і поворушив пальцями.

— А ти ж знав, що я не впораюсь, чого не сказав собі: квапитись треба. Пригадуєш, як на похорони моєї тітки через тебе спізнились і не пішли? Пригадуєш?

— Я думав, що і назад машина трапиться.

— Він думав, значить...

66

— Туди була машина, я подумав, і назад буде, а ти ж знала, що не буде, чого було не попередити.

— Я ж тобі сказала — їдь конем.

— Про коня я і сам знав, а чого про машину, що не буде, не сказала?

— А ти б будинок свій на пристойному місці поставив... Що ж я — повинна сидіти тут під скелею і ворожити, буде чи не буде з Овіта машина? * — А я звідки знав, буде чи не буде?

— Мозок би свій розворушив.

— Немає. Чого немає, того немає.

— Через те і сидиш отак.

— Знов почала за рибу гроші! — гримнув хлопець.

— Ти, дитино, помовч. У дворі молодшого сина появилась стара і щось забубоніла то голосно, то ледве чутно: — Закатувала, до ручки довела хлопця... Та що ж це за напасть?.. Зведе вона його, на той світ зажене... Чого ж тобі треба од нього, чи не досить тобі, ахчі?..

— Не розмахуй там руками, не налякаєш... дотепники, погибелі на вас немає, один кращий другого.

— Яв Єреван хочу, я з тобою поїду.

— Ось тобі! — Агун грубо, по-чоловічому ткнула йому під ніс дулю, і це було вже понад міру. Це було те, від чого у Симона починала розпікатись голова. Симон устав, бухнув чоботи об землю, закинув сокиру в сад, плюнув і пішов. Вона на мить зніяковіла, збагнула, але на мить, що вчинила погано, і сказала сама собі, що ніколи не буде слухняною і поступливою.

— Це ви вмієте, — мовила вона. — Розбивайте, трощіть усе, пора вже, давно вже нічого не билося... — Ну, добре, не звертатимем уваги, треба ще авелук прилаштувати, а потім можна буде сідлати коня, нехай йому буде соромно. Не забути б велику картасту шаль. На руках буде дві п’ятірки, одна троячка, один карбованець,

досить. — Серо, — звернулась вона замислено, — дві п’ятірки, одна троячка і один карбованець — скільки буде? Але Серо не було. Серо плакав у хліві. Коли вона підійшла до нього, він вчепився за балку, а коли потягла його до себе, Серо лежачи почав гамселити ногами об землю.

— Ось так і захищай його, свого батька. Від усяких недолюдків. — І вона, переповнена люттю і слізьми, пішла до своїх вузлів. Значить, так, карбованець — шоферу, квиток на поїзд — три карбованці сімдесят копійок— троячки на квиток буде мало, п’ятірки — багато, треба, щоб усе було заздалегідь продумано, п’ятірки недоторканні, шофер поівинен повернути п’ятдесят копійок, бо на машині — п’ятдесят копійок, отже, здача шофера і троячка — квиток на поїзд. НІ, щось наче не так.

— Серо... на старі гроші квиток коштував тридцять сім карбованців п’ятдесят копійок... Стара десятка тепер карбованець. Скільки ж, виходить, коштує квиток тепер? Мій батько Ішхан і моя мачуха сварились за обідом і їли, а ці ніжні, цим хліб у горлі застряє, якщо хтось не те скаже. Ох, що вони вміють — нічого не вміють, ні сваритися, ані хліба по-людськи їсти. Серо, ти мене чуєш?.. Ось поїду в Єреван і більше не повернусь.

— І не треба.

— Зостанусь жити в Арменака.

— Зоставайся. , — Так само й Арменак казав, а тепер, коли корзини та торбини з їдою приймає — нічого, задоволений. Ну, годі, полаялись і досить, вставай, підводься.

— Ще наказує!

— Якщо шматочок гати дам — помиришся зі мною?

— їж свою гату сама.

— Вставай, кому кажуть! Знову загавкав їхній собака, і луною йому відгукнувся Адамовий собака, і знову забуркотіла у дворі молодшого сина стара.

68

Агун поглянула в той бік і сказала собі подумки, що вона герой, тому що не обзивається до старої. А не обзивається через те, що в неї клопоти, справи невідкладні.

— Отак, — Лагідно сказала Агун і обтрусила дитину, — зміни зайшли у твоєї баби Арус, круто повернула. Коли Армен випав з колиски і знівечив обличчя, вона стояла поряд, глухою прикинулась, а тепер хоч і глуха — бач, як вуха нашорошила, все чує, що я тобі кажу. Квиток на поїзд на старі гроші коштував тридцять сім карбованців п’ятдесят копійок, порахуй-но, скільки на нові буде? Твій брат теж по арифметиці шкутильгав. Скажи батькові, що будем обідати. Симону від недавна не смакували її страви. Зварить вона картопляну юшку — пересолила, каже, покладе яйця на стіл — переварила, каже, поставить плов — Симон скривиться, ось поросяча голова — погано обсмалила, яєчню, ти любиш яєчню — меду внеси, хочу з медом, сьогодні картоплю в мундирі їстимемо, поглянь, яка сипка... — інші, каже, чистять, з сіллю варять. Хто це —. інші? Мацун як вчиняєш, інші молоко з вершками заквашують. Та хто це врешті — інші? Воду в склянці на блюдечці подавай, під тарілку з супом маленьку скатерку ..стели, хліб ножем ріж, чи немає яблука або груші— в роті пересохло, а м’ясо всюди через м'ясорубку перепускають і котлети роблять. То хто ж це такий, хто це так робить?! А хто ж іще, як не шльондра Сона. Агун у травні в гори пішла, з вовками, з дощем, із градом воювала — а ця собі Симона пригріла-. Червень, липень, серпень, вересень. Не медовий місяць, а ціле медове літо Прожирували. Яйця переварила, плов не так зготувала, чому мацун без вершка, — ох, щоб ви крізь землю провалились, пропади пропадом ваш мед разом із яєчнею, і ваша сільрада, і ваша ганьба на все село — ідіть їжте тепер свою яєчню з медом! _ «За твій труд, невсипучий... котлети на столі ждуть, ласкаво просимо...»

69

76

Учора ввечері ніколи було й пообідати, все пакувалася. На хвилю замислившись, вона кособоку, невдалу гату розділила навпіл, половину — Симону, половину — на тарілку Серо. І тому, що вона до них була ласкавого, доброю, тому, що збиралася в дорогу — вона мала рацію теж, — вона, Агун, не попросила їх, а звеліла: — Поспішайте, бо мені пора.

— Пощади мене, Агунік, тобі мене не жалко?

— А мене не жалко, в брудних шкарпетках з хліва човпе прямо по килимах у кімнату. Хто чистить буде — той нехай і думає. Сймон глянув на килим, на свої ноги — Агун мала рацію, і стало ніяково через те,-що велика справжня правда була на його боці, а маленька фактично — на боці Агун. Так завжди виходило. Завжди.

— Пробач, — сказав він, — пробач.

— Серо!

— їду з тобою в Єреван!

— Ніяких Єреванів, швидше наминай. Накриши хліба і їж. • — Не хочу. І тоді вона сама взяла хліб і накришила його в миску: — їж! Гату — потім. Скільки з книжки зняв,., скільки покинув, чоловіче? Сказано, гатою закусиш!

— Грошей в касі не було, що було, те і взяв.

— Скільки всього?

— Сімсот.

— Сім тисяч, значить?

— Ага.

— А скільки треба було?

— Ти казала, десять.

— І що, в касі не було більше ані копійки?

— Скільки було — стільки взяв. Усе забрав. Що — на весь банк грошей не знайшлося?

— Що значить — на весь банк грошей не знайшлося?

— А те значить, що коли ти до живого дерева підійдеш, воно зразу ж усохне. Ложка завмерла в Симоновій руці, він сказав хлопцеві: — їж швидше. Хлопець їв, а сам Симон більше не міг, не їлося йому, не ковталося йому, в горлі застрявало. Дихати важко було, щось наче перехопило горло. Коли Арменаку було стільки, скільки зараз Серо, питання постало дуже гостро. Він косив траву, Арменак воду підносив, сіно підгрібав, словом, допомагав, несподівано слова самі вирвались, бо більше мовчати було несила: «Ти вже великий, Армен, — сказав він. — Жити мені важко, хочу матір твою вигнати, що ти на це?» Армен сказав: «Добре». Потім сказав: «Ні». Одійшов, приніс води і знову сказав: «Добре». Тоді додав: «А тобі не жаль її, що вона робитиме без нас?» Додому вони повернулися пізно увечері, мало не вночі, і наче на зло — вона їх чекала, добра, лагідна, смиренна, а на столі — курча, лобі, мед і чай. І такою була вся материнською, такою жіночною... Вона примусила їх помитися, бо в ночвах парувало літепло, уклала в ліжка, накрила тепло-лретепло, прикрутила гнота в каганці, а сама ще довго прала у дворі. Наступного дня Симон знову пішов з Арменом.у поле, хоча хлопець пхикав крізь сон, ніяк не хотів просипатись. Але Симон розбуркав його —- боявся заставляти вдома наодинці з матір’ю, вони б неодмінно розбалакалися б і хлопець розповів би їй про вчорашню розмову в полі.

— Скільки було в банку, стільки і взяв,—сказав Симон, —Дай спокійно поїсти.

—• їж, — сказала вона, — ще курка є. А скільки я мала з собою взяти, скільки мені не вистачає?

— Триста.

— Трьох тисяч, значить?

— Трьох.

71

— ї ти не можеш у Сакег забрати свій борг?/— Сако в горах, та й скільки він там мені винен? Шістдесят карбованців.

— Шістсот.

— Шістсот. «Шість і три», — прикинула вона в думці.

— Сако в горах, але ж Лусік удома. Коли в неї не знайдеться шістсот, то хоч триста десь завалялися, а ще триста поверне пізніше.

— Якщо вона навіть віддасть триста, вийде сімсот тридцять, що з того? «Сім і три», — прикинула вона.

— Як же це так, що ж я зовсім дурна, нащо обдурювати мене?

— Ніхто тебе не обдурює.

— Сім і три буде десять.

— А Сако нам винен шістдесят, половина шістдесяти буде тридцять, а в банку я взяв сімсот, сімсот і тридцять — ось тобі й сімсот тридцять карбованців.

— Серо, я тобі зараз олівець принесу, підрахуєш мені. З повного ложкою, яку Симон так і не доніс до рота, він завмер, скам’янів.

— Зараз курку принесу, — сказала. — В арифметиці я завжди погано розбиралася, сам знаєш.

— Старі гроші з новими плутаєш, — сказав Симон.

— Як би там не було, а зараз саме підходяща нагода забрати борг.

—• Немає в них тепер, овець спродають, тоді й повернуть.

— Наші вівці й досі не стрижені.

— Пострижу сьогодні.

— А якщо, — сказала Агун, — якщо він поїде в Кіровакан продавати свої овечки, хіба він повернеться з грошима? Ти б їх привіз, га?

— А чого ж це не привезе?

,— А тому, що він на ці гроші, Симоне-голубчику, розуму собі краплю купить, та ще ситцю, та черевики.

— Твоя правда, — сказав Симон.

— А ми свого боргу так і не побачимо. Що ж ми тоді робитимемо?

— Не знаю. У них зараз немає.

— Уй! До живого дерева підійдеш — засохне. .Хлопець підвів голову — ложка завмерла в батьковій руці — зараз івін відсуне тарілку і грюкне щосили дверима, а мати скаже: «Це ви вмієте». Різко повернувшись до матері, приготувавшись брязнути тарілкою об землю, хлопець показав їй підборіддям на двері: «Марш!»

— Більше не буду, гаразд, — принишкла вона.— Свого чесного, справедливого батечка завжди ось. так захищай. — І, схрестивши на грудях руки, вона вся зібгалася, згорбилася, стала маленька, пригнічена, слухняна, безмовна рабиня. Гату спекла, курку випотрошила — зварила, молоко краплю по краплі збирала, заощаджувала, овечий сир виготовила, правдою і неправдою в крамниці петльовану муку видерла, щоб у них хліб був смачний, а хто подякував, хто добре слово сказав? Навпаки. «Чоловікові жити не даєш, замучила». Замучила? А ви прийдіть, побудьте на моєму місці, побачимо, якої затягнете. Сирота, безпомічна, неграмотна, невміла — тут корова, там порося, там прання, там обід, та ще й собаці, хай би він здох, вари, та ще й на дозвіллі чотири килими витчи — «Лінія, у тебе крива, Агун». Вона заплакала, і щоб не псувати їм апетиту своїми «нюнями» — ще б пак, вони чутливі, — стала до них спиною і, зіщулившись ще більше, стала непомітною, невидимкою майже, і вийшла з кімнати. Але щоб її помічники були ситі й задоволені, вона поставила на стіл курку. І вийшла за двері. Наче служебка, наче рабиня, що звикла вже накривати стіл повним, а прибирати порожнім.

— То твоя мати, — сказав Симон, — із нею більше . так не поводься.

73

— А тобі вона жінка, без лайки й хвилини не проживете. .—Вона має право.

— Право, право, тільки й знає, що лаятись. .

— їж і мовчи. І слухай її, її слово — закон.

— Якби ти конем в Овіт поїхаїв, вона б не сердилась.

— Я думав, машина і назад буде, швидше повернуся. :— Стегна не хочу. » — А грудинку будеш?

— Ні, в зубах застряє.

— А ти не жуй.

— Га-га-га... А хто це — шовковиць наївся, а тоді огірків, і його роздуло?

— ВрацонцАвак.

— Ритин дід?

— Ага... Ритин, ага.

— А скільки він з’їв шовковиць?

— Пуд. Пудове відро.

— А що тоді було?

— Про це не можна говорити, коли їси.

— Відправ мене в Єреван.

— Коли будуть зимові канікули, повезу.

— Я хочу назавжди.

— Сьомий клас закінчиш — тоді.

— Тоді я і так поїду. Я тепер хочу.

— Кажеш, і так поїдеш? А нас одних покинеш? Що ж ми тут без тебе будем робити?

— Я звідки знаю. Що схочете, те й робитимете.

— Як це?

— А так... Армена ж відправили?

— Думали, вивчиться і повернеться, а він, бач, не повернувся.

— Ми з Арменом будемо в місті жити, а ви — тут. Я буду приїжджати до вас. Інколи.

— Добре. Сьомий закінчиш, там буде видно.

74

Симон, зморений і оглухлий, повертався з поля додому— вікна світилися, в саду жебоніла вода, в печі блимав вогонь, але вдома панувала тиша. «Знову, мабуть, з дочкою полаялись». Симон кашлянув і ввійшов у дім —.дочка не слухала свого улюбленого концерту «за заявками», не сиділа біля столу, вхняпивпіись, як завжди в книгу, Агун сама сиділа коло скрині з доччиним посагом і плакала.

— Ну що, знову покусались? .

—- Дочка наша в Кіровакан івтекла, Симоне.

— А як же іспити?

— Одержала п’ятірку і втекла, з учителем і втекла. Симон сів на канапу і почекав. Нічого такого не відбувалося. Горіло світло в кімнаті, висів килим на стіні, клекотіла вода в чайнику, на підвіконні лежали доччині підручники стосиком, і шморгала носом коло скрині Агун.

— А парубок, — спитав Симон, — парубок хоч порядний чи шантрапа яка-небудь?

—■ Учитель історії, — заголосила Агун.

— Ну, годі, годі, не плач.

— Вчора з нею полаялись, вона сказала: «Більше додому не, прийду», а я цим проклятим язиком — вирвати б його, з коренем вирвати: «Мені цього і треба», — захиталась перед фотокарткою дочки Агун. Симон, покректуючи, приліг на канапу, обіпершися на муштаку, і глухо сказав: — Приїде Арменак, що-небудь придумаємо, — і так і заснув на канапі, одягнутий. Армен того літа на канікули додому не приїхав, тільки все жарти сипав із Сибіру: «Без гонорару рядка вже не можу написати, через те листи рідко пишу». В газетах з’явилися його статті, такі собі, а не казна-що, але за них його восени похвалили. Він повідомляв, що приїде в листопаді днів на п’ять, але в листопаді він диктував статтю по телефону чи то з Болгарії, чи то з Чехії. Агун тоді 75

сповнилося тридцять сім років, Симону — сорок вісім. Коли Симону було вже вісімнадцять, а може, і всі двадцять, а Адам уже був одружений, дід Абел і баба Арус народили Акопа. А що тут такого, чого соромитись? Базіки побазікають, люди розумні скажуть, що важко жити на світі самотньо, як сич. А взагалі- дітей ми народжуємо для себе, а не для якихось там базік чи розумників. Трохи буде ніяково перед Арменом — його бачили в поїзді Тбілісі — Єреван у товаристві дівчат і хлопців, і хлопці обнімали, не соромлячись, у всіх на виду тих дівчат за шию, але, якщо Армен розумний, він усе збагне. «Народжуй, — сказав Симон, — тобі тридцять сім, мені сорок вісім буде». — «Симо-о-оне, — гукнув з-під Цицкара Фїло, — могорич з тебе-е-е... мо-го-рич!,.» Косарі причепились до Симона — мовляв, танцюй, ще один журналіст народився. Скроні сиві-сиві, тім’я світиться, волосся рідке — Симон потоптався на місці, зніяковіло посміхнувся: «Айта, відчепися, незручно». Тоді вони повели Симона на край поля: «Коси знизу вгору». І самі взяли за ним ручку. Перегодя випили мацуну і меду — за здоров’я новонародженого журналіста — і Симона послали по воду. А варданівський зизоокий Арто пристав, як сльота, ти, мовляв, повинен пронести мене на спині, але Мушег схопив Арто за руки і посадив йому на плечі Симона. Весь день минув зі сміхом, жартами, а ввечері по дорозі додому Симон сказав товаришам: «Ні, цей буде наш, той — для людей, а цей — нам». — «І не зоглядийіся, як за братом потягнеться, — лукаво посміхнувся Мушег, — у місто піде, дай боже здоров’я тому місту...» Ніч була темна, ліс густий, як багно, йшли, час від часу натикаючись на дерева. Коли вийшли, з лісу і наблизились до села, варданівський зизоокий Арто відступив на крок убік від стежки і шепеляво звелів: «Дивізія, ставай! — І, пропускаючи всіх наперед, сказав скрушно і весело: — Хай вам біс... клишоногі, сліпі, голомозі, наймо76

лод'ший з усіх вас я начебто, а погляньте на мене, чи хоч одна жінка в місті на такого пенька поласиться?» На околиці села Симон зупинився і покликав до себе на чарку. І коли вони проходили повз хату діда Нікала, що у івибалку, Симон мовив: «Кажу вам чесно, цього для села робили».—«Ніхто своїй дитині гірше не хоче»,— сказав Мушег. І Симон відповів: «А собі хто хоче? Патякаєте, наче діти, ніби воно так станеться, як вам того хочеться; життя саме по собі».— І Симон озирнувся і побачив Аршака з Врацонців. Він стояв по той бік рівчака, підшукуючи, де переступити його. «Земля пером тобі, Аршак». — «Агунік-джан, як почуваєш себе?» — тихо запитав Симон. «Хто це там з тобою прийшов?» «Хлопці наші, закликав на чарку». — «Які хлопці?» — «Та свої, косили разом». — «Дива-ак, от дивак!» — посміхнулась Агун, і Симон не зрозумів, чому вона так сказала. .у «Зараз виряджу їх», — сказав Симон і пішов у маленьку кімнату з літровою пляшкою — там, освітлені електричною лампочкою, лежали наповал, як перебиті, попритулювавшись один до одного, косарі — неголені, косоокі, беззубі, клишоногі, зморшкуваті — вони спали сидячи, і Симон збагнув, чому Агун так сказала.

— Ахчі, як же це все ти дотеребиш?

— Що, що, любий?

— Кажу, як стільки довезеш?

— Я кам’яна. Симон осідлав коло хліва коня, потім підвів його до конов’язі і прив’язав.

— Що, будемо складати?

— Ну, якщо ти ще на ногах стоїш.

— Ох і важенна. Адаме!

— Ні!

— Що ні?

— Не клич, удвох справимось.

— Егей, Симоне, що.там тобі?

— Воза робиш? "" 77

— Ага, помаленьку, — Ходи-но сюди. На дверях молодшого сигіа стояла зраділа стара.

— Отак. Помагайте одне одному, одне одного обороняйте, одне з одним радьтесь, так живіть, діти, — пробубоніла стара.

— Агунік. — Симон ввійшов у світлицю. Агун одягалась.

— У цій спідниці поїдеш?

— Ага, Симоне, — Хіба вона на тебе не тісна?

—• Знай своє діло. Одного коня осідлать — скликай усіх, і молодшого поклич, і Мурадів гукни, може, всім селом його треба сідлать.

— Все ляпаєш, ляпаєш, не даси і слова вставити.

— Для того, щоб вислухати твого брата Адама, треба рік часу і великі щипці. Чого тобі?

— Кажу, напишемо краще листа, хай собі їде за своїм товаром.

— Розумний, нічого сказати.

— Або я поїду, ти не справишся.

— Поїдеш і на місяць застрянеш. Тоді спитай тебе — яка там невістка? Та така собі, — скажеш, — дівчина як дівчина. — Що Армен робить? — Щось там робить^ — Набрати краму на сорочку і штани хотів, де він?" — Встигнемо, купимо. — Коли хочеш, Симоне, їдь.

— Там заслабнеш, знаю тебе.

— Моя хороба коротка, це ви стогнете і крекчете цілий вік.

— Ось вони, візьми. Куди сховаєш?

— Скільки тут? Симон почав рахувати, повільно, весь час збиваючись і починаючи заново.

— Брат твій іде, перестань, — прошепотіла вона.

— Сімсот.

— Сім тисяч?

— Ага. Куди ховатимеш?

— Яке твоє діло? — просичала вона. У війну вони поїхали в Тбілісі провідати хлопців — була Арус, Червона Сато, вона сама, згорівська Сіруш. Біля Манацу світло в поїзді погасло, і якась жінка заголосила раптом: «Забрали, забрали, у дітей забрали, з голоду помремо, душогуби!» Хтось, відсахнувшись, прилип до стіни, і тут наче хтось прошепотів Агун на вухо," що це її брат Валод. Агун черкнула сірником — він, і сказала: «Вало?» — «Агунік?» — сказав він і загасив сірника. «Ти що тут робиш?» — «А ти що це робиш, що це у тебе, ану?» Агун нагнулася над мішком: «Я тебе зараз у міліцію здам, негідник...» У темряві ще чиїсь руки тягли мішок до себе, і рук цих було багато. «Ішхану скажу, Валод, безсовісний... пожалій жінку», — попросила Агун. Валод засміявся: «Братва, це сестра моя, Агунік. Не сходиш у Манаці? Ішхан тобі мила купив». І перш ніж поїзд зупинився, вони чи то зіскочили, чи в інший вагон перейшли, а вже та жінка ох і дякувала, ох і дякувала їй.

— Дві п’ятірки, троячка і. карбованець — скільки буде?

— Десять, чотирнадцять.

— Відклади на квиток окремо. Скільки тут — троячка і карбованець — чотири? Хіба квиток чотири карбованці?

— Здачу віддадуть. За багаж, правда, можуть узяти.

—■ А що, там контроль?

— Звідки я знаю, Агун? — розгнівався Симон. — Я де, а станція де, звідки знаю, чи є там контроль, чи нема?

— Ну, добре, не гарячкуй, — прошепотіла вона. — Значить, це гроші на квиток. Ну і час вибрав, щоб брата кликати. Подивись по кишенях, чи не завалявся дріб’язок.

— Чого це йому там бути?

79

— Хто тебе знає, людина з грошима. Вийди до брата, дитину до мене пришли. Серо! Симон знову запротестував: — Ахчі, або давай я відвезу, або хай він сам приїжджає — не маленький, щоб йому возити. Тридцять уже.

— Де ти бачив, робота у нього така, голову сушить, скільки разів тобі казати можна, Оимоне? Серо, як з’ясувалось, на свої копійки купив авторучку, а згодом загубив її.

— Нічого, ти дім стережи як слід, а я тобі із міста ще кращу ручку привезу, від твого брата в подарунок. А цей проклятий гудзик під горлом прямо душив її — скільки разів просила дочку, щоб комір ширший шила. ... ( І жакетка вовняна під пахвами тісна, а може, це рукава кофти закотились — через те? І як це ті городяни вміють одягатися, що так припасовано той одяг до тіла, і ніде не тісно їм? Дивно, ніби і тісно і ніби широко. Виходить, вони вдягаються так, як треба. А може, це комір тісний через те, що воло побільшало? Коли в Єревані у сина і невістки свій дім буде, вона якось вибереться взимку на Днів двадцять і ляже в лікарню, невістка харчі носитиме, а вона там буде в’язати шаль і з сусідками по палаті розмовлятиме. Ну, гаразд, що це — горілка? Горілка і півкурки. Кизилова горілка. Контролери і провідник у поїзді не розберуть, чи грушева, чи кизилова, ось так і залагодиться справа з багажем. А як же бути із взуттям? Без гарних черевиків і нога під тобою не нога, а люшня. Але ж і без тротуару взуття не взуття. Так і не , призвичаїлась до тих міських закаблуків. Ну, нічого, колись і з цим упораємось. Коли це було — хтось у селі почав допитуватись, хто в Цмакуті найкраща серед невісток і наречених, і з’ясували, що найкраща симонівська Агун та ще Олена, Левонова донька. А тоді розміркували-роз-

судили, якщо врахувати, що у Агун двоє діток і жила вона в хліві і в неї свекруха не хто-небудь, а Арус, то 80 '

найкращою була Агун, а Левонова донька Олена ще дівує і буде видно, чи гарна вона, чи ні, коли вийде заміж за якогось нікчемного чоловіка. Вона витерла сажу з носа, і пригадалося їй село Ванкер, пригадалися джерело в монастирському дворі, стежка поміж садками, вечір і сама вона з відрами. Брат Арзуманяна катався на велосипеді, а біля їхніх дверей стояло двоє—русявий Нерсес і чорнявий Симон. Під час війни брат Арзуманяна був секретарем райкому, він приїхав на машині в Цмакут, засів разом з Коротуном у конторі й почав викликати одну по одній сільських жінок — гострих на язик умовляв, переконував, слухняних і роботящих хвалив, просив ще краще працювати. Арташ сказав Шогер: «Агун хай не заходить». Але Агун дала Шогер потримати дочку і сама зайшла в контору, і тоді Коротун Арташ сказав: «Ця у нас куслива, з нею треба обачливо, товаришу Арзуманяне». А брат Арзуманяна поглянув на жінку і р'аптом схопився з місця: «Вай, Агунік-джан, це ти?» І Арташу стало ніяково.

— Я готова.

— Сажу з лиця в Єревані змиєш? — Симон з Адамом вантажили поклажу. Вона зайшла в дім, стерла з щоки сажу і винесла надвір таку відповідь: — Якби я була така чорнолиця, як ви, то й сажі не видно було б. Коли Симон піднімав вантаж, шапка впала і оголилась велика голова. Лоб у нього почервонів, і весь він зігнувся у три погибелі. Адам же ніс свій вантаж легко і не кваплячись. Симон заточ*ився, забився об поручні, присів на коліна й застогнав. Вантаж вони розділили не порівну — Симону припало найважче, Адаму — те, що легше. Ось так вони завжди — поки сім раз не перевантажать коня, доти немає діла. Якось Адам поїхав у Касах по пшеницю, то кінь повернувся, нав’ючений із одного боку камінням: Адам поклав його для рівноваги.

8 1

4 84

«Не зривайся, дай собі спокій, дай собі спокій,— промимрила Агун. — Вони самі розберуться, що до чого, не останні ж дурні». Адам обійшов коня, прилаштував свою частину поклажі до сідла і зачекав, поки Симон прив’яже свою. А Симон мучився, не міг утримати хурдж.ин. Симон піднатужився й приладнав нарешті хурджин. І винувато посміхнувся: — Чим це ти набила хурджин, Агунік?

— Усякою всячиною, доїдемо до Гамера — викинем усе. Підштовхуючи, підсмикуючи, підпираючи, підтягуючи, а то й повисаючи, вони сяк-так примощували поклажу. Симон відійшов, щоб сісти на пеньку. Він кілька разів присідав, але пеньок ніби вислизав з-під нього. Адам, обмацавши і оглядівши поклажу з обох боків, сказав: — Добряче прилаштували ми з тобою, брате, на славу. А й справді, ахчі, ти чого це стільки нагромадила? | — Це що ж, на вашу думку, ви добре наклали? ■— спокійно запитала Агун. і Адам підвівся, приніс вузол з білизною і, примоцювавши його, сказав: | — Наша думка... тут... ноль... — Відтак перекинув | мотузку через коня і підтягнув її знизу. — А ось що думають з цього приводу у Ванкері? — і зашморгнув мо- - ; тузку. .

— У Ванкері думають, що ця здохлятина до Гамера недотягнеться.

— Підкладеш камінців, — сказав Адам.

— А таки доведеться Зробити так, як мій дівер. Отак вони перемовлялися, Симон байдуже дивився на них із свого пенька. Серо підібрав кашкета і натягнув >' батькові на голову. Симон в’яло поправив його і став схожий на Асоренца Мацака. .

— Ахчі, — сказав Симон, — ще раз тобі кажу, ти ... з цими бебехами не доїдеш.

-

— Серо, виводь коня з двору. ВсеІ А ви дивіться, щоб вам... на свою роботу й милуйтесь, дивіться й милуйтесь. Ну, ніби все. Повечеряють вони куркою, що осталась від обіду, хлібом і сиром. Завтра доїдять суп. Вранці кури знесуться, яйця будуть, 3,’їдять по двоє. На післязавтра обід їм зготує Адамова Назік, а післяпіслязавтра вона сама вже буде вдома. ВсеІ Двері зачинені, собака на прив’язі, приймач вимкнутий, .треба буде Ерджо почастувати кизиловою горілкою, нехай зробить такий лічильник, як у місті, такий, щоб не крутився. Серо був уже біля кам’яного кряжа — вантаж із коня не зсувався. Симон вийшов за ворота й попрошкував вузенькою стежкою до яру. Але йшов він якось так, ніби ось-ось мав підковзнутись, наче його щось тягло донизу. Адам знов уже стовбичив біля свого воза. Що ж ти там мені збиралася привезти?

—• Найтеплішу шапку.

— Молодець.

—- Уже йдеш? Хай господь бог помагає тобі! — сказала стара.

— Зоставайтеся з богом і при здоров’ї... (Щоб витріщивши очі дивитися, хто куди йде, що з ким несе!) Вони проминули будинки Філо, Мушега, порівнялись з будинком Сони. Повія Сона з’їхала з глузду і померла в кіроваканській лікарні. А сини вже багато літ живуть у Грозному. Живуть сини добре, але Сона в той Грозний і ногою не ступнула. «Тебе мої прокльони з світу звели, бо моя правда була, а ти,.як сука стара...» За тином, що крутився разом із стежкою, за двома вишнями і гущавиною дичок був дім атоївського Степана. І каменоломня. 'Степанів син Аресті так і звікував у халабуді. А вважалося ж, що каменоломня їхня. Далі був будинок директора Рубена. Будинок'у нього двоповерховий, поручні пофарбовані у блакитне, але на4*

ляканий Рубен чекає з жахом Арменового фейлетона, бо посвідчення про вищу освіту в нього немає ніякого; 83

час від часу він дає Симонові лагодити або парту, або тенісний стіл і гроші за це виписує. Кочарівський Грант купив у Кіровакані машину, він знає її брата Валода, і брат Валод його знає, і вони одне одного шанують, і коли цей кочарівський Грант приїжджає у село, він заходить до них, питає про здоров’я Симона й Агун, питає не так собі, а з особливою шаною. Завдяки Армену і Валоду. Був час, коли дядько Амбо з великим завзяттям почав будувати новий будинок, але згодом усе взяла до рук тітка Манішак. Будинок мав бути особливий — унизу великий підвальний поверх, а нагорі три кімнати, і особлива покрівля, під скло — для літа. Амбо сяк-так обмазав одну кімнату, поселився і сидить у ній з двадцять восьмого року, а будинок так і стоїть недобудований, з розкритим, як у господаря, ротом.

— їдеш дитину провідати? — каправими очима глянув на неї дядько Амбо.

— Ага, дядьку. А ви коли до міста переїдете? Діти порозбігались, а ви одні тут когутуєте, не сумно хіба?

— А що мені в тому місті робити? Той, хто служить, на- роботу іде, а старим що робити, лежні справляти? Овечок немає, поросят немає, коней немає — так і сидіти згорнувши руки?

-• — Старі там стають на сторожівство.

— Хай йому грець, краще я буду свої хороми глядіти.

— Не знаю, дядьку, не знаю, — сказала Агун, — наша доля, видно, така, щоб отут самим трухлявіти. Дітей у місто оддавати, а самим отут княпити.

— Хай щастить тобі в дорозі. Дитині перекажи, щоб вище, так би мовити, держав честь нації нашого роду. «Хто б уже казав». Із-за дверей визирнула Гоар поглянути, хто там розбалакує. Гоар щороку по килиму виготовляє. Якось узимку Агун хотіла піти до неї, щоб і допомагати, і вчи84

тись, проте Гоар сказала: «Мені з тупоголовими робити нічого». Агун зненавиділа її і голосно звернулася до старої із Джаджура: — Один великий килим на стіну, один — на тахту, не рахуючи карпета, дві постелі — більше не змогла. Хто більше мене витче, нехай пишається. Холодильник. Меблю для кімнати. Назустріч їй із-за гори, де був цвинтар, ішов Симонмаленький. Роботящий, нічого не скажеш, але ціну собі й здоров’ю своєму знає. У жнива і під час оранки бере ціпок у руки — нога болить. Як майстер він Симону в підметки не годиться, проте гарні замовлення грошовиті до нього пливуть. Він за тиждень швиденько все змайструє, а потім бере ціпок у руки — нога заболіла. Симон від цього прямо чорніє. Так йому і треба, думає Агун, нічого було вчити чужу людину свого ремесла в такому маленькому селі, як їхнє, а коли вже навчив, то терпи, не переживай за наслідки. Колись Агун усі свої міркування і виклала Симону, перепало їй, як завжди.

— У Єреван зібралась?

—- Авжеж.

— Щасливої дороги.

— Того й вам.

— Ми що — живем потихеньку. Потихеньку... А сам як не лусне, шия, наче у вола, і дома без чвар, хоч у кого в кого, а в нього й треба було б, щоб лоби тріщали: жінка ще з (війни злигалася з Арташем Коротуном. Будинок тітки Манішак тепер для неї рідний, хоча і сумний, бо ж не прийшов Нерсер з війни, а його діти у нього не вдалися — правда, роботящі, але до ласих посад незугарні. Добре було б, якби Арменак допоміг їм влаштуватися десь комірниками чи рахівниками. В Мелкумяна Івана одна за одною плодяться дівчата, і він їх щедро роздає, веселих і гарних — в Цмакут, в Овіт, в Кіроівакан.' Коли б Седа була більш грамотна, 85

взяла б її Агун за руку і відвезла хоч зараз у Єреван невісточкою— і гарна, і односельчанка, і добра. Така б не дала Армену забути Цмакут і рідну матір. Та й дівчини шкода. Світла, як білий день, бозна, якому Симону дістанеться вона в цих Овітах та Кіроваканах.

— Доню? Седа просівала зерно. Вона глянула на Агун крізь пелену куряви й зерна, золотоголова й усміхнена. Так і запам’яталась вона Агун, так і вподобала її — з повними міцними руками, по коліна в пшениці і чистий-пречиетий погляд.

— Хто його знає, — пробурмотіла Агун. Седа піднесла сито до сонця і насіяла в душу Агун смутку і сумнівів.

— Хай тобі доля гарного чоловіка пошле, — сказала Агун. Коли це було — Шогер стояла ось так під сонцем і віяла зерно, кружляв кібець попід хмарами, і раптом Шогер відвела вбік сито, підійшла до старої і як стусоне її, а та так і повалилась на землю.

— Гідний тебе не в Цмакуті живе і не в Овіті, ти націлюйся на Єреван, —- сказала Агун. Дівчина ледь посміхнулась, і плечі її здригнулись, в Агун же майнула думка: гарним щастя не випадає, а справжня, велика любов казна-кому дістається. Брат Арзуманяна взяв собі за жінку казна-кого, а Арменака в Єревані запопала якась розмальована чорнявка.

— Або ж поступай в університет, Армен тобі допоможе, я йому скажу. Сині очі дівчини наповнили серце Агун теплом і бентежністю.

— Егей, ахчі! Чуєш, ти ж запізнюєшся! — гукнув Симон.

— Хай тобі бог посилає гарного чоловіка, доню. — І, озирнувшись востаннє, Агун побачила її босі ноги, занурені в пшеницю по коліна, і ситцевий поділ, підвіяний 86

вітром. І Агун подумала, що в університетах не розуму вчать, а свідоцтва дають, бо розуму Однак не научиш, все від природи, тому і є дипломовані- дурні й мудреці без дипломів. ’ 1 * *,*Г■ ” “Ч ‘ Симон чекав її на шкільному подвір’ї, він стояїв біля турніка, кінь був прив’язаний до кілка, і Серо, ризикуючи порвати штани, намагався вчепитись за перекладину турніка. Кашкет на Єимоні надітий криво, сам же Симон, головатий, смаглявий, дивився порожніми очима на Агун. «Чоловік мій зараз злетить, закрутиться на турніку, —- зло посміхнулась Агун. — А що, він зміг би. Був час, він у нас і коханку мав, і кашкета правильно носив».

—- Ахчі, іди швидше, — розгнівався Симон.

— Перекрутись один раз на турніку! — крикнула Агун. — Чого тобі варто? Ану!

— Щоб тобі заціпило, остогидла, —• буркнув Симон і відійшов від турніка, а тоді, не знаючи, що чинити, люто, вороже глянув спідлоба на турнік і плюнув спересердя. —- Безсовісна жінка, ерепенить, як у лісі. Проте Агун ніде не було видно.

— Де мати твоя ділася, Серо?

-- Не бачив. І тут Симон розшолопав, що Агун зайшла до Сако — забрати борг. І стало знову ніяково, адже Симон учора їм натякав, що потрібні гроші, а в них не було. Що вони подумають про Симона, живолуп якийсь, а не людина, нічого сказати.

— Ну і наділила мене доля... — метнувся Симон. Перегодя дружина Сако Лусік та Агун вийшли із-за рогу і попростували до крамниці. Симон думав, -Агун озирнеться, засоромившись, проте вона і не думала обертатись — балакаючи, йшла поряд з Лусік.

— Агунік, — гукнув Симон. Вона не озиралась, тільки рукою махнула, що, мовляв, чула, і човгала далі, киваючи та зазираючи все в очі Лусік. — Кінь , застоявся, ахчі...

87

V

У магазині вона була недовго, і коли підійшла до Симона, на її виду світилась винувата дитяча усмішка.

— Ахчі, зуміла? — здивувався Симон.

— Ти нащо мені казав, що винуваті вони тільки шістдесят?

— Ці п’ять я ще з минулого місяця винуватий Мушегу.

— А хто ж це тебе позичати просив, га, дорогий чоловіче?

— Та-а, це коли про Арменака статтю радіо передавало, хлопці причепились, став, став, мовляв, коньяк.

— Поправ кашкета. Серо-джан... Призначаю тебе на два дні міністром у нашому домі. Привезу тобі авторучку, а в січні на тиждень єреванцем зроблю... А зараз марш додому! х — До Гамера, можна, дійду з вами?

— Нехай іде, Агунік?

— Щ6?

— Кажу, до Гамера піду з вами...

— Лети додому, хуткої Кури там, собака без догляду, зараз вівці з поля прийдуть, свині прийдуть, «до Га-ме-ра»...

— Що я — свинопас? Самі в Єреван ї-дуть, в мені кури, собака. — Серо, плачучи, повернувся назад. Симон жалісливо дивився йому вслід, Агун уже тягла за собою коня.

— Запізнюємось, мерщій! — розсердилась на чоловіка Агун. Симон взяв у руки вузол, спустився стежкою і вже чекав Агун з конем на перехресті доріг. Потім прив’язав поводи до оідла і пустив коня вперед. Звернувся до Агун: — З дитиною грубо поводишся.

— Твоя мати з тобою лагідно поводилась — і ось що вийшло. А я Арменака лупцювала... та йди швидше, не відставай.

9 8

— Ахчі, як же ти з цими бебехами до місця доберешся? — Симон закинув за спину вузол, і знову його ноги заснували непевно по стежці, ось-ось, здавалося, заточиться і впаде.

— Слухай, чоловіче, як це ти ноги переставляєш, що я ніяк не доберу?

— А що, я тобі заважаю, чи що?

— Розстебни комір. Бачив малого Симона? Викохав, здоров’я. По той бік містка, край дороги, сиділа дівчинка, а неподалік лежав якийсь чоловік на землі. Він повернув головуй глянув на них через плече. Симон, голосно тупаючи, перейшов місток, позаду тихо, безшелесно йшла Агун — нова невістка Врацонців сиділа з якимсь чоловіком, чоловік повернув голову, підвівся на лікті — це був Сурен, син Врацонца Аршака.

— Лаєтесь чи миритесь, айта?'— запитав Симон.

— І хотів би, та не виходить, дядьку Симоне, не виходить суперечка. Симон засміявся, почервонів.

— Смачна, мабуть?

— Смачна, поки смакується, побачимо, що з того буде, коли охота минеться.

— Не спіши, помаленьку, — поправляючи ношу, сказав Симон.

— Куди це ви -всім сімейством вибрались?

— Та ось, Арменак наш був вільний від твоїх клопотів, їдемо, щоб ощасливити його, пора вже. Сурен із Симоном розсміялись, а Агун крикнула до ображеної, як їй здалося, невістки: — Не вір їм, дочко, не слухай їх, а чоловік у тебе славного роду, вибрала вдало, молодець! — і непомітно штовхнула Симона в бік, прошепотіла: — А ти як батько не на висоті, зрозумів? І вони піщли далі, розмовляючи, чоловік із жінкою.

— На якій такій висоті?

мон.

— Авторитету немає у тебе.

— Хто сказав, що немає?

— Та йди швидше. Твоє слово повинне бути законом для нього. Навіть коли б він міністром став — а слово твоє для нього законом повинно бути. А він? Хоч раз зупинився з тобою поговорити про що-небудь?

— Тридцять років людині, сам усе мусить знати що й до чого.

— А хто не знає, того напоумляють.

— Що це, і Армена треба научати?

— Де в чому батьківське слово повинне бути законом.

— Це ти маєш на думці невістку? — зупинився Си-_

— А хоч би й це. Симон сказав роздратовано: — Ахчі, ахчі, він більше за нас бачив, у нього своїх очей немає, чи що?

— Очі є, та іванівську Седу і не розгледів.

— Ковалеву доньку?.. Не мели казна-чого! Ковалева донька стояла на сонці, пшеницю і золото віяла, вона стояла посеред пашні, боса, руки її золотіли високо-превисоко, пшенична гора виросла по коліна, а лузгу розвіював-роздмухував вітер аж до тину.

— А в школі як вона училась, ти знаєш? — запитав Симон.

— У цьому році закінчує, в десятий перейшла.

— Агун, воно дійсно так, твоя правда.

— Моя правда завжди, тільки нема кому слухати мене. Сільська дівчина швидко городянкою стає, та

села не забуває. А городянка так до села ніколи не призвичаїться... Однією ногою вона завжди в Цмакуті буде, через те, що не все за гроші й купиш, сільські продукти завжди потрібні. В місті повно письменників і міністрів, а для Цмакута і міністр, і письменник, і редактор, і композитор — на все і для всього один Арменак. На велику 90

людину великі й витрати, зменшаться витрати — ім’я меншим стане. Він тебе любить, усе повторює «мій батько», таж у тебе своєї думки в голові немає. А то б ти давно його умовив женитися на кому-небудь із наших. Ото ж я й кажу, що в своєму домі ти — ніхто, нуль без голосу. Слухай, чоловіче, як оце ти ходиш, не доберу толку...

—«А як? * — Клишоного. Симон випростався. Поправив вузол на спині й сказав спересердя: — Господи, це ж ти повернешся і захворієш на нашу голову.

— Ти що, справді з Овіта йшов пішки?

— Ні, спеціальним літаком летів.

— Сам винен, такий розумний...

— Скажеш йому — коли тебе виключили із школи, коли ти цілісінький тиждень не ходив на уроки, а підручники ховав у каплиці і бозна-де з пастухами тинявся, ще б трохи і сам пастухом став би — твій батько, хворий був, піднявся з ліжка і пішов у Овіт, і поки дійшов, сімома потами умився на тому світському шляху і в домі Хачатряна... теж скажи, якщо ти порядний син, то-подумай про нас, поклопочися.

— Ти ба... ти ба... Розумник, та чого ж ти мовчав, як води у рот набрав, коли я його у ветеринарний штовхала? Щоб тебе любили — все робиш по-їхньому, що тільки скажуть. А бачиш, що виходить — пише, пише, пише, а тоді все за ніч написане рве, хоче стати великим письменником і не розуміє, що цього не буде. Скільки тих письменників розплодилося, хто йому дорогою поступиться? ' • — По радіо, коли про нього розказували, так наче він великий, Агунік.

— Мелеш, як мала дитина. Ні житла свого, ані грошей, і батько не батько, і мати неграмотна, а сам він 91

кволий, а ти — «великий». Ти глянь, у тебе, чоловіче, і хода наче змінилась, як же це ти ходиш, не збагну.

— Постарів я, Агунік, постарів.

— Хе, наче з молодого був п'ожиток який, а тепер ще й «постарів». Якби ти проворний був, то знаєш, що зараз зробив би? Узнай — що?.. Твоя рідна мати Арус, як усі ви троє були на війні, коли доходила до ось цього місця, роззувалась, а далі йшла боса, ішла, ішла... Так хочеш знати, що б ти зараз зробив? Слухай, щоб тоді горланить на мене. Ти б зарізав двох-трьох овечок, м’ясо засолив би, купив би сорок пляшок пива і кілька пляшок коньяку в овітівській крамниці, ти мене чуєш? Слухай уважно, із овітівської пошти зателефонував би в Єреван: «Ану, збери усіх там редакторів, які є, вези їх сюди, скажи: батько мій усіх запрошує». Дві овечки — дрібниця. «Батько мій запрошує вас, щоб почастувати по сільському звичаю». Після цього б у твого сина усе пішло б, покотилося вгору, а то: «Мамо, дайте на хліб копійок тридцять». Подумай добре. Ну? — І, озирнувшись, вона помітила на Симоновім обличчі жалюгідну посмішку і зрозуміла, що так воно і буде, як сказала.

— Слухай, чоловіче, або давай я понесу цей вузол, або прив’яжи до коня... Рр-ри!.. Що так воно і буде, і вони оббілують овець, приготують бастурму, Симон піде в Овіт, та машини назад не буде, він простовбичить коло тих ящиків з пляшками днів зо два, по тому все візьме на спину (бо коня комусь віддасть) і, ламаючи ребра, зіпрівши, принесе, зігнувшись у три,погибелі, ці пляшки на собі, а гості наринуть, усе з’їдять, усе вип’ють, усе переб’ють, переламають, а тоді по-оїдуть, і знову не друкуватимуть Армена, бо в Армена важкий характер і невесела вдача. Ні, ніяких овечок! Арташес Арзуманян до всього своїм розумом, дійшов. Із села Ванкер до Москви добився, на весь світ став відомий. О мати божа, таж яка різниця між дочкою і сином? Ніякої: дочка, як тільки дійшла своїх літ — за92

між вийшла, і вже вона не наша — чоловікова; синові вісімнадцять сповнилося — віддавай його в науку до життя, хай місце своє шукає. І все. його слава не моя, його удача — теж. Біля каплички вона стала тихіша, перейшла на шепіт, і важко було вгадати, чи молитву вона про себе нашіптує, чи все ще свариться з уявними редакторами сина. З її молитов глузували і син, і дочка, бо вдома вона сперечалась, галасувала і кляла господа, звинувачуючи його в несправедливості.

— Молитися зібралась? — посміхнувся Симон. Вона підвелась, підійшла до дверей каплички, поспіхом перецілувала кілька хачкарів1, перехрестилась.

— Щоб допомогти — небагато хто таку силу має, а зашкодити кожен може. Не знаю. Після ванкерівського сурб-СаргісаI II, хто його знає, чи й варто поклони бити I

X а ч к а р — кам’яний різьблений надгорбок із зображенням хреста.

II

1 0 4

якійсь іграшці, а може, і варто. Твоя мати ген у того місця, де я сказала, боса, як мара, йшла, йшла, йшла, он біля того куща ставала на коліна і кругом усю землю вилизувала, тричі колувала кругом куща — «за мого Адама», тричі — «за мого Симона», тричі — «за мого Акопа». А худоба в хліві голодна, ненапоєна, у гної тоне. Ось таке-то. Колись, поки вона тут поклони била, у неї корова отелилась і теля затоптала.

— А ти хіба не молилась? — образився Симон. — — Ще б пак, ваша мати Арус вважала, що я повинна покинути дітей, що горіли від вітрянки, і прийти до оцієї цмакутівської руїни просити у бога милосердя. У Армена очі злипались, двадцять днів дитина очей не розплющувала, в мене лантух пшениці був, і ваш паскудний цмакутівський млин стояв, бо річка замерзла. Я гайнула

С у р б-С а р г і с — святий Саргіс. Тут мається на увазі церква святого Саргіса.

93

в Гамер — те ж самісіньке. І рушила я, Симоне-джан, на дарпасівський млин, а вдома довдядати дітей залишила Парандзем, а та заходилась варити картоплю, і не туди, що вода вся википіла, а картопля згоріла, на весь дім чад, та ще й груба димить. І діти сказали Парандзем — іди з нашого дому, та ображена й пішла. А на запах горілої картоплі забігла льоха, в домі повно диму, діти знервовані лежать, очей не розплющити, дрова в грубі водою залило, Армен устав, льоху вигнав, а вона голодна — назад преться. Цілісінький день дитина воювала з свинею. Прийшла я, Симоне-джан, а мій озвірілий Армен із сокирою в руках сидить на порозі, льоху піджидає, щоб сокирою луснути, сім років усього було йому...

Агун заплакала, а тоді, витерши осудливо:

сльози, сказала

— Мужчина ти чи ні, плентаєшся!.. А мені ще й молитись треба було в цьому цмакутівському курятнику. Хоча ваша мати і молилась, і всіх трьох вас живими й цілими повернула з війни, Однаково в селі кажуть — «чоловік Агун», «чоловік Мане», «чоловік за тобою як мур стоїть».

— Благаю тебе, чуєш, благаю, будь людиною, помовч, ради христа.

— «Чоловік»! Ніхто не знає, що це не чоловік, а молот над головою.

—^ Ну, дякую, щиро дякую. — Симон відстав трохи і сплюнув з огидою. Агун, не звертаючи на нього уваги, швидко перебирала ногами і правила своє: — З нього штани спадають, треба когось приставити, щоб штани йому піддержував, а вони — «чоловік у тебе є», «воли в одному ярмі жалують одне одного». Жалієш ти мене здорово, п’ятнадцять років, як ванкерівському сурб-Саргісу жертва обіцяна, діждуся я коли-небудь, - Що ти з місця зрушиш? У санаторій його відправ, у са-

наторій відправ, щоб одужав і з новою силою молотив мою голову. Відправ у санаторій, а навіщо, питається? Щоб через тиждень жирував із Соною.

— Далі йди сама, я повертаюсь. — Симон сплюнув і пішов назад.

—■ Повертайся. Іди до тих, хто тобі рідкі яйця зварить, котлетами почастує.

— Агунік, дивись мені, дожену, кістки переламаю.

— Ну, давай, давай.

— Тьху, та й годі! — Симон, гупаючи чобітьми, закрокував до села і знову скидався на асоренцівського Мацака, бо козирок знову з’їхав набік. А на серце Агунік в цю мить капнула пекуча гірко-солодка крапля жовчі: вона відчула її дбтйк до серця. _ «А-а-а... Щоб тебе...» — хотіла вилаятись Агун, але чомусь усі слова вмить розгубила, і івона сказала собі, що не треба хвилюватись, що дорога попереду нелегка. Агун посміхнулась і пішла за конем, чия поклажа була прив’язана надійно і міцно, так, ніби не чоловіки з цього роду прив’язували її. Із шпиля високого пагорба Агун озирнулась — Симон сидів на Камені, і ніби не Симон то був, а Асоренц Мацак, тому що одяг на ньому був поношений, а кашкет на голові перекособочився, як у Мацака. Треба буде купити йому шапку без козирка, щоб як не одягнув — було правильно. І тоді вона, Агун, буде не так роздратовував тись.

— Ну що, не йдеш, виходить? — засміялась Агун. Симон подивився на неї і відвернувся, Але здавалося, що він усе ще дивиться на Агун, бо козирок на голові був обернений у її бік.

• — Досить каменя гріти, вставай уже, — покликала Агун. — Авторучку тобі привезу.

—- Прошу тебе, щезни! Щоб мої очі тебе більше не бачили!

— А хто ж-іваші корови доїти буде? .

95

Симон ковзнув поглядом по ній і відвернувся, як і перше. ч —■ Ну, годі вже, вставай. Іди, яєчнею з медом тебе пригощу і горілки поставлю, іди, — покликала Агун. — Щоб випив і сказився, — прошепотіла вона.

— Іди геть! — крикнув Симон і, здавалося, навіть скочив на ноги. Проте він так само сидів нерухомо на місці, і важко було вже його розгледіти, бо колір одягу його зливався з кольором каменя. «Гав-гав-гав», слова по-людському одне одному не скажуть. Агун погнала коня і подумала, що треба буде приховати карбованців із двадцять п’ять — тридцять та купити Симонові нові штани і піджак. Не дорогі й не дешеві щоб були, а так, на будень. Все село в костюмах розгулює, один Симон уже п’ятий'рік своє лахміття доношує. Совість треба мати. А коли вже мова зайшла про санаторій, то треба купити костюм на карбованців сто. Безсовісний Валод-злодюга в шафі розвісив костюмів штук із вісім різних фасонів і вихваляється! Це літній, це на зиму, це на осінь, подобається тобі, сестро? А у Симона однісінька пара черевиків з тисяча дев’ятсот тридцять шостого року сохне, вона їх змащує маслом, змащує— а він їх так жодного разу і не взув. «Чого ж мені треба від цього нещасного, чого? — задихаючись прошепотіла Агун. — Що може, те й робить... Чого ж мені ще від нього, сердешного, треба?..» Біля грабових чагарів Агун озирнулась — Симон ішов понад балкою, і хода його була непевна, ноги підламувались, здавалося, дорога тікає з-під них. «Ціле життя з мурадівських синів глузували, щоб наприкінці життя по-їхньому ноги волочити. Таке мені щастя випало». Агун оглянулась біля амбоївського млина — Симон перебирав швидко ногами, то піднімаючись, то опускаючись — швидкий на ногу, нічого не скажеш, правда, наздогнати її ніяк не зміг. Агун стала і покликала: 96

1 0 9

— Добре, не муч себе, йди тихіше. Єреван від нас не втече... Так уже квапиться, так уже летить, наче на грабунок... Ану, швидше, ще швидше, бігом! — заверещала Агун. Симон пробіг по інерції ще кілька кроків, потім пішов тихіше, потім зупинився. Зупинився і став як укопаний, наче дерево,. вже підтяте під корінь, але ще мить потримається прямо, перш ніж упасти. Мозок його розпалився, і все в голові перемішалось, і. гіркота переповнила все його єстіво. Симон хотів вилаяти' і дружину, і того, хто її породив, але не зміг, бракувало повітря. * — Дурна, дурна голова, — пролепетав Симон, — конопляна голова. Недарма Агун каже, що і він, і весь його рід недорікуваті. Так воно і є.

— Коня в Гамері покину... Якщо хтось трапиться з наших, віддам йому, якщо не буде — в Гамері покину, чуєш, у Гамері! — голосно сказала Агун.

— Ти втомився, посидь, відпочинь трохи, а тоді помаленьку дійдеш... чуєш? — Серед ясного осіннього дня голос її пролунав лунко і виразно. — Поклажу гарно ув’язали, спасибонькиї Я пішлаї — Хвисьнула коня і щезла з очей. Лише через кілька хвилин Симон зміг вишпетити, вибатькувати і її, і весь її рід, вилаяти її пронозуватість і власну добросердість, а разом і сина Арменака, і взагалі — все на світі.

Агун з дітьми була в горах — у крамниці давали цукор. Симон взяв у пекарні шість паляниць і став у чергу за цукром, щоб відіслати разом з підводою, яка з дня на день мала від’їхати на стійбище. Хлопці розповідали в крамниці про те, що встругнув Асоренц Мацак у КГровакані. Асоренц Мйцак у Кіровакані запитав у продав-

щиці: «Ці жіночі штани скільки коштують?» А та й каже: «П’ятнадцять карбованців». А Мацак до неї: «Що, порожні?» , Цукор відпускали лише по три кілограми, але Симон причепився до Арто, і Арто побачив — Симон це. «Це майстер, наш, — звернувся він до людей, — ніхто не заперечуватиме, як відпустимо більше?» Черга сказала: «Видай йому, можна, він заслужив». П’.ять кілограмів цукру та хліб- Симон передав Агун із підводою; тоді вечір був, кіно показували, товста бібліотекарка Оля квитки продавала. Хто без квитка дивився, тоРо записувала в свій зошит, щоб опісля вирахувати із заробітку. Проходячи повз Олю, Симон не стримався, сказав, як завжди, свій дотеп: — Ахчі, ти що це, ще й досі не розродилися, близнюків збираєшся принести? Люди реготалися досхочу. Після того кожен, хто заходив, казав:- «Олю, ти ще й досі вагітна, коли ж ти розродишся?», «На якому місяці, ахчі?» Проте Оля була зовсім не вагітна, а так черевата. Тепер, кажуть, вона в Кіровакані живе і стала ще ширша. Оля не витримала, рознюнялась. А коли вона сіла поряд із Симоном кіно ■- , дивитися разом з усіма, Симон обійняв її за плечі і сказав, що пожартував, а від жартів не плачуть. А це в свою чергу викликало сміх: «Симон Олю обіймає, Симон з Олею домовляється!,,» . Юно закінчилося. Тепла ніч була затишна й темна. Люди розходились по домівках, жіночий голос гукнув у темряві: Егей, хто з верхнього краю? Симоне, ти додому не йдеш? Симон підійшов зовсім близько, впритул — Сона.

— Ти, Симоне? Ну і налякав же. Пішли, поряд не було нікого.

— Ахчі, ти одна; значить?

— А що?

98

— Де ж діти твої?

'— Старший ягнят пасе, — сказала.— Середній із училища ще не приїхав, найменшого в Цатер до брата відправила.

— Так і кажи, що порожня зосталася,— засміявся Симон. Сона у відповідь не засміялася, Сона торкнула Симона в темряві й тихо, глухим голосом сказала: — Я тобі не бібліотекарка Оля, ясно? В ущелині біля цвинтаря сказала: — Страшно,'і взяла Симона за руку, і м’якими персами чи ще чим -торкнулась Симона і на мить зігріла його.

— Я коло тебе, чого боятися?

— Тихіше говори,— прошепотіла Сона, і Симон не зміг вимовити жодного слова. Симон, одне слово, цієї ночі дома не ночував. А піднявся на світанку разом з півнями, одягнувся похапцем і зібрався було бігти навтікача. Сона спала роздягнута до голого тіла, смаглява в передсвітанковому серпанку. «Та вона ж цей... повія»,— подумав Симон, хотів було знову роздягнутись, але вже світало. Симон пішов, потупав коло своїх дверей, носком чобота змінив напрямок струмка, намірився було взяти лопату, щоб полити картоплю— Агун би зраділа,— але так і закуняв коло струмка. Прокинувся від того, що почув чийсь сміх. Симон розплющив очі, сонце на мить засліпило його — поряд сиділа Сона і травиною лоскотала йому шию. Одяг на ньому нагрівся, прямо розпікся на сонці. Він скочив на ноги, голова пішла обертом. Сона тихо сміялася поряд, і груди її трусилися Від цього. «Та вона ж повія, це певно». Симон перекинув її і занурився в сонце і запаморочення.

— Ай-яй-яй, май совість! На роботу! — зовсім близько пролунав голос Смбата, головою тоді був Смбат.— Обід уже скоро, а вони по домах одсиджуються, ну і ну...

— Іду, іду,— обізвався голос Парандзем. — Уже виходила, їй-богу, виходила... Смбат стояв на пагорбі Мураденц і розглядався на всі боки, і їм довелося довго пробути в гущавині лобі, тому що були прямісінько перед пагорбом Мураденц, і якби поворушились, Смбат неодмінно побачив би їх як на долоні. З тихим стогоном грядка лобі всмоктувала воду, картопля ’ цвіла дрібно під сонцем, яблука кругліли мовчки між листям; ластівки ліпили гніздо під карнизом Симонового будинку, ластівка щебетала і ширяла, пролітаючи зовсім низько над ними, майже черкала крильми, а тоді, різко- ламаючи політ, злітала прямісінько в небо; поволі темнів ліс від хмар, що проносились над ним, потім поволі світлішав, усміхаючись, наче дитина, в піднебессі плавав яструб, і варто було довго жити на цьому зеленому світі і навіть не страшно було померти й бути похованим серед цього зеленого супокою.

— Ну, годі, душно, зовсім задихалась...

— Однаково не встигнеш за Парандзем.

— Начхать. Сона прогнала курку із сідала, принесла яйця, розпалила вогонь, дістала масла з глечика і похвалила Агун за те, що надворі літо, а в Агун є ще торішнє масло. Підсмажила ніжну яєчню і хліб підігріла. В погребі мед знайшла в пляшці, полила ним зверху яєчню. І сіла перед Симоном, сплакнувши двома слізьми: — Жінки твоєї боюся.

— Стегна у тебе товщі, ніж у неї, чого боятися.

— Ти -ж її чоловік... а я, як сучка, по чужих дворах, винувата...

— Так і не робила б цього, і вини не було б.

— А те, що твоя жінка щоночі робить, це нічого, справедливо? Вона сказала, що ще до війни дошки на підлогу напиляні і досі на горищі лежать, а дома у неї долівка, а роботи небагато — всього на два тижні, якщо хоч прихап100

цем робить увечері і вранці. І сказане нею тягарем лягло на серце Симонові. Що ж це, виходить, весь світ на зиску та на розрахунках держиться? Пора літня, робоча, ночі короткі, а ти цюкай сокирою цілісіньку ніч? А те цюкання і в гори до Агун докотиться. Агун же усе відразу зметикує, підрахує та ще й рахунок пред’явить, а ти витовкмачуй їй, що Арто не вісімсот мав заплатити, шістсот, а Мушег —тисячу сто? Добре хоч Агун у математиці не розбирається, а то он з яких пір заборгував Матевосу із Дсеха п’ятсот карбованців, як тільки взяв у Арто, переправив у Дсех з одним дсехцем, а імені не знає.

— НІ, Сона, нічого не вийде.

— А я візьму та й гукну Симона-маленького.

— Про мене. Клич. Увечері Симон брів селом. Сона стягувала з горища сарая дошки і кидала, аж відляски йшли, на Землю, і так голосно запитала, коли він порівнявся з неЮ: — Ну як, майстре, завтра почнеш роботу? З поля верталися косарі. «Чи вона справді остання повія?» — подумав Симон. На сусідньому городі трудилося сімейство Ато, — Авжеж, починаю! Хочеш, хоч із цієї ночі почну,— єхидно, з іншим смислом відповів Симон.

— Пора літня, коли ж іще, як не вночі. Симон сів край дороги, переждати, поки пройде бригада косарів, щоб провчити як слід цю шльондру. А Сона стояла руки в боки і глумилася з нього. Проте, коли Симон підійшов до неї, вона опустила руки, і як він став перед нею зовсім близько, стрільнула очима, як ображене дівчисько. Покинувши Симона на стежці, сама пішла і стала на порозі, Симон поплентався слідом, вона зайшла в будинок. Зайшла в будинок і заплакала, заплакала так, як актриса: «Хіба я винна, що чоловік твоєї жінки з війни повернувся, а мій.— ні?» І вийшло воно так: Симон у село більше не ходив, він відтягнув дошки до хати, збив козли, обтесав, обстругав 101

половину дощок, а опівночі зайшов у хату на ночівлю. Уранці на столі смажена курка, Симон з’їв і пішов на роботу. Під вечір пустився дощ та так і не вщухав. Промокнувши до рубця, переставляючи важко ревматичні ноги, Симон повертався додому. Сона закликала до себе, роздягла до голого тіла і поклала в ліжко, через те що на зміну чоловічої білизни великого розміру у неї не було. Симона поклала в ліжко, а сама випрала, висушила і випрасувала його одяг. Дощ лив три дні, і хоч це, зашкоджувало врожаю і бджолам, та взагалі було непогано, бо Симон знав тільки одну «роботу». Дощ з розгону налітав на ліс, з яру ч-ути було клекотіння води, весь світ був якимось глухим і затишним. Симон під стріхою стругав, розмічав дошки, пиляв. А Сона сідала на низенький стілець, інколи сміялась і часто плакала — погода пригнічувала, але плакала більше від того, що якби не війна, був би у неї свій власний чоловік. У ці дні на обід було двічі м’ясо — один раз наймолодший Сонин син привіз із Патера — брат сестрі гостинця прислав, а ще половий бцчок розчахнувся в негоду, звалившись в урочище. Коли дощі ущухли, приїхав -середній син Сони, і було соромно, бо йому було вже шістнадцять років', а може, й сімнадцять, І він ніби те все зрозумів. І тому, мабуть, він за два дні поїхав назад, буцімто до друзів у місто. Насправді ж у нього в Кіровакані була дівчина, і він поїхав до неї. А там батьки дівчини взяли та й женили його на своїй дочці й одну кімнату виділили молодим, ще й на роботу швидко влаштували зятя. А найменший Сонин, який батька ніколи і в очі не бачив, бо ще в колисці був, коли брали його,—• цей, як цуценя, лащився до Симона і тінню за ним ходив до вечора. Симон із Соною говорив, що в дитини до теслювання любов, але то не любов була, а смуток за батьком, він і тепер, коли приїздить із Грозного, питає принагідно у добросердого Симона: «Як ся маєте, батьку? А пригадуєте, як ви нам підлогу, стелили?.. Наша бідна мати ще була жива...

Пригадуєте, -батьку?» В ті дні, коли Ще не вся підлога була покладена, докотилась чутка, що Агун посварилася з чабанами, чистила їх на чому світ стоїть, а все через Симонового пса, який чомусь не сподобався Чабанам і вони нацькували на сіромаху тридцять вовкодавів. А ще докотилися розмови, що краще Симону додому вже не повертатись. І взагалі, правильно зробили брати Єгор і Амаяк, що вигнали з дому після війни своїх жінок та привели нових. Хвалить бога, не так уже й тяжко виростити безбатченків — он хоч би взяти Грачіка, сина Єгора від покинутої Сіруш, теше камінь туф у Кіровакані, а після роботи ходить у чистій білій сорочці й блискучих туфлях. Та й взагалі, щастя людини в злагоді і супокої, у взаємній повазі, чого ніколи не було в їхніх сім’ях, у цій їхній дірці під скелею, запалась би вона в землю. Люди немов щось пронюхали. Єгор у полі сказав крізь сміх: — Симоне, егей, чого це ти.так посвіжішав, наче на курортах побував? Симон зашарівся, але теж засміявся удавано і відповів, як і належало: — А ти що думав? Жінки, ті швидко дотумкали. Лайлива, язиката Шушан ішла дорогою від кринички, стала, побачивши чоловіків.

— Чиє серце горить?! —крикнула вона, і завжди сором’язлива Маро відгукнулась: — У закоханих серце горитьі І язиката Шушан з квартою в руці підійшла до Симона, подала йому води, а саму її від сміху аж розпирало.

— Чого халяву розкрила! — розізлився Симон, а вона все реготала, не могла ніяк угамуватись. А тоді жінок чомусь потягло на співи, вони повертались із поля і голосно співали: У ніч таку місячну Любов солодка, лагідна...

103

11 7

Вони сіли перепочити і вели далі: У ніч таку місячну Любов солодка, лагідна...

Рушили далі і все наспівували: У ніч таку місячну... .

І як на них було гніватись, якщо вони всі були овдовілі: чоловік Шушан поліг у Празі, мароївський Ашот утік з призову, його спіймали і розстріляли в урочищі у тисяча дев’ятсот сорок другому році, але більшість чоловіків пропало безвісти. І жінкам уявлялося: десь у далекій Америці, пов’язавши краватку на шию, вони журяться за своїми покинутими в Цмакуті жінками... Такето. Але Симон знав напевне, що всі ці безвісти пропалі бились і загинули де-небудь під Керчю... Коли копали картоплю, Агун хотіла було' потягати за коси Сону, але лайлива Шушан із сапою напоготові кинулась на її захист: — Ти, ахчі... коли наші проти Гітлера пішли, .не за нас одних загинули, а що ваші прийшли живі-здорові, теж не для вас одних, чуєш, ні! — І як тут не крути, як не міркуй, а правда на її боці. Агун подала скаргу в сільраду і водночас притихла. І ще міцніше утвердилась у своєму гнізді під скелею, хай би вона згоріла. Агун укріпилась у ній, щоб потім з новою силою і люттю напосісти: — Чоловік на все село! Загальний! Колгоспний!.. Усіх повбивали, всі загинули, один Симон-герой не загинув — Симон вернувся село усолоджувати! А тоді трапилось ось що.

— Іди, людський чоловіче,— сказала Агун,— померла твоя, піди в дошки одягни її. І хвалить бога Всевишнього, що привезли її із Кіровакана в труні, і взагалі, краще було б на похорони не

йти, бо Агун не стрималася б і неодмінно викинула б який-небудь вибрик... А труну йому довелося б робити обов’язково — Симон-маленький у таких випадках зникав, як крізь землю-провалювався, бо в таких випадках труну за гроші не роблять. З колгоспу зібралися в Касах, двадцять безтарок ячменю треба було звідти перевезти. Симон мовчки приєднався до їздових, і не було його вдома три дні. Коні були шкапуваті, немічні, а в горах ще сніг лежав, дорога через ущелину була глейкувата, і вітер різкий віяв, а їздових із Симоном було п’ятеро на десять пар коней. Одне слово, набідувалися добряче. Була північ, коли бони відвели коней у стайню, мішки з ячменем віднесли під накриття, а самі розійшлися по домівках. Село спало під великим червоним місяцем. Хоча пахощі були весняні, ще було холодно, і тужава підмерзла багнюка потріскувала під ногами; підсніжники повитикали ріжки, наче маленькі козенятка; десь близько хропів собака. Цвинтар дивився гостро й мовчки. Симон не дійшов до гробків, постояв скраю — тут були поховані Єгіш, якого убила блискавка, дід Опанас, батьків брат Овсеп, дядьки Єсаї, Асатур, Акоп.

— Усім нам тут місце,— промимрив Симон і пішов далі.— І вам краще, ніж нам, вибачайте, що не так сказав... Тут були поховані Сато. Шогер, тітка Манішак, Азат, Аршак, Несо, несоївський Аршак — усі, і над усіма лежала кам’яна брила з вибитими іменами і прізвищами, а на брилі в Аршака висічені на додачу плуг і рушниця — жив, мовляв, на світі землероб і мисливець, хоча в житті він не був ані порядним хліборобом, ані мисливцем. А сорок вісім молодих чоловіків, ті десь зосталися далеко-далеко, безмогильними. Смерть не страшна, тому що забирає з собою тих, хто поряд з тобою, а сам ти безсмертний. Шкода лише, що трудівників зостається все менше і менше, а роботи не зменшується.

Біля хати Симон зійшов із стежки і зупинився розгублено коло хліва, звідки Сона скидала дошки для підлоги. Гола, в чому мати родила, Сона спала на ковдрі й була смаглява в ранковій сутіні, і чого цей світ такий безглуздий, незбагненний і брудний?' Симон як укопаний стояв коло хати Сони. Було холодно і самітно, і не було на світі жодного затишного місця, бо він прагнув лише Сони, а Сона була мертва і засипана землею, а будинок під скелею був для Симона ворожий і незатишний.

— Сона,— протягнув тихо Симон, через те, що коли б він сказав це слово голосно, загавкали б собаки, прокинулися' б сусіди, прийшла б Агун і заклекотіла б у своїй непогамовній люті. Агун добралася до Гамера і сиділа, очікуючи Симона;—вона сиділа на камені й плакала, бо їй було шкода коня, якого вона не могла розв’ючити. Вона лише розслабила в кількох місцях мотузку, а в одному місці мотузка заплуталась, переплуталася, і Агун сиділа безпорадна й плакала.

— Казав же тобі, що не під силу тобі все це! ^ — Наче сам здоровий... Це ти сам повернувся б назад, волочачи ноги,— заплакала Агун.

— Якщо я захворію — за мною є кому доглядати, а ось ти, не приведи господи, зляжеш, усі пропадем. І, Агунік... перекажи йому, нехай не квапиться із загсом, нехай зачекає: Чуєш? На дорозі десь біля Овіта заторохтіло вантажне таксі з приглушеним мотором, потім знйкло за поворотом, коротко прогуло й затихло.

— Та навіщо воно нам, усе це... І копійки не побачимо від його тисяч, ім’я прославиться його, а не наше, ї невістка добра буде чи погана — все одно чужою намбуде. Віддали городу — все. Як із дочкою вийшло? Те ж саме і з сином буде.

— Перестань молоть. Остогидла.

— Побачиш.

— Хочеш сказати, що така моя доля нещаслива?

— А кому солодко?

— Мені так особливо. Я шоферові сказав, щоб він місце тобі коло себе приберіг, вантаж у кузові приткнемо, а сама коло водія, спокійніше буде.

— Ну й придумав. Спасибі... Вантаж нагорі, сама в кабіні розсядуся, а овітівські дурні на моєму добрі розляжуться, м’яке місце собі знайдуть. У машині під брезентовим верхом набилося людей — ніде ноги просунути. Водій вийшов із кабіни, аби допомогти Симону, і звернувся до Агун: — Ти біля мене сядеш; тікін1 Агун. Вона простежила, щоб вантаж обережно впакували, і їй спало на думку, що така шана до неї не інакше, як із поваги до брата Валода або до сина Арменака, бо хто звертав би увагу на якогось там теслю. Врешті вона й сама без нічиєї допомоги вилізла в кузов.

— Дякую, сину, мені тут краще буде, бо від бензину голова болить.

— Перекажи йому все, зрозуміла? — гукнув Симон.

— Що?

— Те, що я тобі казав. *— Що саме, що? З вимкнутим мотором машина скотилась у яр, погуркотіла-погуркотіла і поповзла нагору. Симон стояв біля коня, піднявши руку, і чи то дивився їй услід, чи щось говориб.

1

Т і к і н — поважне звертання до господині. Оповідання

12 2

БУЙВОЛИЦЯ На самісінькому вершку гори’ синіла льодова шапка, біля якої розпускалися білі нитки невеличкої хмарки. Попід хмаркою заливався радістю, утішався білим світом жайворонок. А понад оцим усім: над хмаркою, над чередами, над кібчиком, над горами та лісами чисті вітри інших країн, палахкотячи жаром, несли велике-велике сонце. Трава тут була надзвичайно соковита, і корови знали, що ось-ось має з’явитися польовий сторож і, сварячись на них палицею, скаже, що ви, сякі-такі, траву переводите, мало вам паші,— тому й скубли її поквапливо й жадібно.. Вони вже, мабуть, давно були ситі, а сторожа все ще не було видно. Від крижаного вершка починався струмочок, збігав униз поміж коровами. Корови здо-

гадувались, що струмок десь поряд, ловлячи краєчком вуха його жебоніння. Вони скубли траву, і під животом у них швидко гналося молоко, і корови весь час казали собі, що десь поряд є струмочок. Серед теплих пахощів у лощині паслася буйволиця. З цієї лощини вітри ще не вивіяли жодного аромату. Сюди будь-коли могла наринути череда і враз витолочити, збити до голої землі соковиту рунь, через те буйволиця паслась насторожено, круто вивернувши шию і загрозливо посапуючи. Та раптом їй загірчило в роті, трава стала цупка й суха, наче солома. Струмок був неподалік, та при одній згадці про нього у неї по спині забігали мурашки. Значить, сонце зайшло за хмару. Вона хотіла зігнати із спини тінь, але шкура враз стала неслухняна, задубіла. Буйволиця здивовано прислухалась, як кров у її жилах уповільнювалась, гускла і згодом зашерхла зовсім, а світ стихав і гас у неї в ущах. Зараз хмара зірветься. Кудись зникли, заховалися вітрець, жайворонок, струмок... І раптом жили у буйволиці розширились знову, і по них вільно,, легко, дзюркотливо заструмувала кров. Буйволиця вийшла з лощини — в тумані добре виднілися корови, долина, мовчазна хмара, але в череді не було буйвола. Кров зігрівалася в ній дужче, приливаючи до колін з тихим болем,- а хребет уже приємними хвилями проколювало від шиї до хвоста. Вона переставила ноги, охоплена єдиним бажанням — помірятися силою з їхнім бугаєм, однак відразудк відчула, що не хоче йти, що злість тане, полишаючи її зовсім. У глибокій тиші трави ткали шовкові пахощі, і вони розстилалися по цій зеленій країні разом із невимовно солодким смутком. Буйволиця заревла. Корови підняли голови: не сторож, ні, то заревла буйволиця. Буйволиця рушила до літнього пасовиська. Обережно 109

вминала ногами вим'я. Вона йшла до бабки, щоб та її видоїла. Вигін хитнувся перед її очима і щез у ярочку, буйволиця трохи пощипала трави і зупинилась... Так, вона ж ішла до бабусі. Тільки ж чого це ще пасеться череда? Череда — то лише корови, а вона одна-єдина буйволиця, отак... Вона стала коло намету й почекала, поки вийде бабуся. ' . — Вже прийшла? — сказала бабуся. — Чого ж це так рано прийшла? Череда ще на пасовиську, а тебе вже принесло. Ну, гаразд, коли вже прийшла, давай подою. Таж вим’я у тебе ще не повне, чого ж ти прийшла? ' Доярка сердито смикала дійки, буйволиця принюхувалась: запах бабусі, і голос її, та доїть вона сьогодні погано. І доїтися їй перехотілося зовсім: далеко-далеко в теплому туманці стоять черідки буйволів, і один із них через ліси і гори подає їй свій клич.

—Свою бабусю бить?. Ох Сатік, Сатік. Хто ж тебе доїти буде?.. Мінасе... Щось із буйволицею сталося.

— А-а-а! То вона за буйволами.

— Ага. Вона за буйволами. Липень, серпень, вересень, жовтень, листопад, грудень, січень, лютий, березень... березень... так... квітень, травень. В добру пору отелишся, сонечко буде тепле, травень зелений буде;., твоєму буйволятку травичка молода наросте. Буйволиця була вже на пагорбі, глянула на широке світове роздолля, подивилася на вижухлі під сонцем далекі долини. На тих долинах валунами погойдувались лискучі від спеки буйволи, і один із них — дужий, розпашілий, задерши високо голову, посилав їй свій клич. Буйволиця замукала і побігла з пагорба... Перебрівши порослий крапивою ожинник, вона вві-" йшла в м’яко освітлений ліс, де верхівки дерев стриміли

високо, стовбури були гладенькі, _а земля лише де-не-де проступала, переснована жилавим корінням. Буйволиця по

слухала заспокійливе дихання лісу. Потім земля вдяглася прілим листям, медвежоТ трави побільшало, і заблищала й забіліла галявина з малиною. Малинник закривав буйволицю. Запах малини піднімався аж попід крони. Переплетені гілки хапали.буйволицю за роги, усе навколо шелестіло. Галявина залишилася позаду, і тепер у лісі стояла така тиша, що буйволиця ішла, як оглухла. Від землі йшов грибний дух, а сама земля під листям теж була зогнила — поповзла разом з буйволицею донизу. Яр був глеюватий, присмоктавшись до кожної ратиці, він почав розтягувати їй жили. Вибравшись із яру, буйволиця опинилася на узліссі. Днів через двадцять мисливець Адам, вдатний до всіляких вигадок та побрехеньок, зауваживши подовбану ратицями І^ину, постояв замислено на краю галявини; не наважуючись ступити далі, де мліли на осонні ягоди, повернувся до села і похвастався, натоптуючи люльку тютюном: — Сьогодні наткнувся на ведмедя. Летів на мій голос як оглашенний, у зворі порозчахував дерева і весь малинник перетолочив, хай йому біс. Піду, сказав я сам собі, піду, полювання заборонене... Скупана в' сонячному промінні буйволиця стояла на узліссі, облита білим світлом, напроти ячмінного поля. Сонце над нивою було щедре, кожен колосок випивав свою частку сонця і тихенько ховав її в зернята, і нива гойдалася і шелестіла з краю в край. Кущ шипшини з сиротливою рожевою квіткою, одненьким пуп’янком і десятком зелених плодів спокійно чогось очікував посеред поля. Сімейство мохнатих диких бджіл зосереджено гуло в повітрі над кущем. Скраю на полі стояла в сонячному промінні стара медова груша. Листя на ній було мало, і вона від вершка до самісінької землі нагрілася, жовта, як мед. Майже сім років як вона мучиться, постогнуючи і силкуючись залікувати глибоку рану, заподіяну їй блискавкою; всю ш

свою молодість вона змарнувала на те, але не встигла як слід затягнутися рана, коли прийшов недоумкуватий Мацак із Каранца, цюкнув сокирою по стовбурі і, роззявивши рота, сопучи носом, почекав, потім — наче дрова рубав — відідрав от стовбура на тридцять ложок і три ополоники. Що ж залишалося бідній деревині, як тільки доживати в кінці поля свого короткого віку, ждучи забарної смерті. Болото, утворене весняними дощами, зараз лускалося від посухи, однак під ногами у буйволиці воно задвигтіло, затрусилося, пригадавши собі, що воно болото. Розгублено поглядав на всі боки молодий горіх, бо з нього недавнечко пооббивали зелені плоди — на варення. Під ним грілась, умліваїЬчи від сонця, гадюка — кип’ятила й переварювала в собі краплю своєї отрути. А потім задимів розпечений цілоденною спекотою Каранцівський шпиль, одна по одній гарячі хвилі повітря накочувались на буйволицю, обпалюючи їй ніздрі й очі. Вона, перше ніж починати спуск, віддихалась і глянула навкруги. Село під горою наче вимерло — замовкли сади, не курилися стежки, в густому повітрі червоніли й чорніли дахи будинків. Тоненький струмок в’юнився попід тинами, завертав на Каранцеве капустяне поле. Широкочолі соняшники першими зустріли буйволицю. Тополині листки були перевернуті, і тому тополя сріблилася біля капустяної грядки, вона потроху крала воду в дволітньої яблуньки, у картоплі, в огірків та перцю, а найбільше в капусти, але з таким розпачливим виглядом, буцімто згорає від спеки й жде не діждеться ніяк спасенного дощу. Під яблунькою нудився рудий пес. Виблискуючи лисиною, білобородий дід Саркіс щось ворожив над вуликом, коли крізь4 густий гул почув якийсь дивний тупіт і підвів очі: коло соняшників стояло в поношеному дідовому піджаці городнє пугало, що дивилося на сусідські черешні.

12 8

Дідова хата стоїть при дорозі, поміж хатою та хлівом — широке подвір’я. У подвір’ї на карпетах сушилося зерно. Коло зерна, поклавши на лапи голову, куняв пес. Він казав собі: «Я — Басар, я пильную пшеницю, а горобці поки що не сплять». Він сказав собі: «Хто іде, хотілося б знати мені, хто це такий?» Він сказав собі: «Це йде бугай, хотілося б знать, куди це він зібрався в таку спеку?» Слабкі поштовхи землі ущухли, і пес крізь липучу дрімоту відчув чиюсь присутність і водночас погляд чиїхось важких очей. Собака розплющив око — ой, це ж буйволиця! Собака метнувся до неї, ткнувся радісно в її морду і вислизнув за ворота — зустрічати череду. Однак на дорозі, що завертала до їхнього двору, не було ні душі. Собака на мить замислився і побіг попід тином. Добігши до повороту, розчарувався: дорога під сонцем аж до Карнацівського пагорба була порожня. Спантеличено повернувся назад і вмостився між зерном і буйволицею. Не відводячи очей від собаки, буйволиця глухо мукала і не казала, чого хотіла, потім пішла до хліва. Штовхнула рогами двері і, переступивши поріг, уклякла на місці. Темний хлів поблискував холодними очима. Тут жалібний стогін і щось лиховісне ховалося по темних кутках. Можливо, той стогін ішов від спорохнявілих балок? А може, то причаєний у темряві павук дихав на неї страхом. У яслах лежала грудка солі, поволі танучи, зменшуючись у розмірах, виточуючи із себе вологу каламуть; ясельні дошки трухлявіли, дубові балки від власної ваги руйнувались, у хлів тихенько закрадалася смерть. І буйволиця позадкувала,— ага, так воно і було, то вона сама забрела у хлів, ага, так воно і є, зараз же літо. Буйволиця вибігла з хліва, глянула на обидва боки і заревла. Ось грядка капусти, а це — тин, а ген — Басар, он — зерно... Чого ж їй хотілося самій?.. У далеких 5 84

113

долинах до студеного водопою простують буйволи, і один із них — могутній і гарний. Буйволиця рвонула на дорогу, за нею слідом побіг пес. Він сказав собі: «Ану, поглянемо, куди це буйволиця піде». Буйволиця пішла вздовж огорожі. Там, де огорожа кінчалася, стояла ще одна хата, а перед нею грядка квасолі, обсипана червоними квітками, а посеред квасолі сучка: вона як не кусне когось, не обірве, не заробить по зубах патика або не вигавкається, то від люті аж плаче. Тому Басар обігнав буйволицю, спинився біля квасолі й, задерши хвоста й голову, гавкнув і захрипів на зло суці. Собака не вискочнів з городу — і Басар переможно провів буйволицю поміж огорожами, біля кринички, через запущений сад, мимо хачкарів і ветхої каплички — аж за село. * У річці за селом хлюпалися діти. Нунік і Гаяне трусиків не скидали, вони були дівчатка, а Овік, Тігран і Манук — хлопчаки, вони купалися голяка. Річка була прозора, дитячі голоси теж були прозорі, а довколишній світ ніжився під великим-превеликим сонцем. По рудій дорозі йшла буйволиця, а позаду слухняно плентався пес, і напевне вони ось так і мандрували б через міста й села,, через нехитре своє життя до своєї старості — до кінця днів отієї дітлашні. Буйволиця обнюхала пісок, обнюхав його і пес. Буйволиця перебрела річку, собака пошукав вузеньке місце, щоб переплигнути. Буйволиця, похитуючись, піднялась на невисокий косогір, пес нарешті знайшов підходяще місце, переметнув через річку і подався навздогін за буйволицею, що уже спускалася в ярок. Невдовзі буйволиця і пес опинилися на Кизиловій горі, з розплесканої внизу рівнини на гору набігали хвилі сухого пилку з квіток. Буйволиця озирнулась — пес, присівши на задні лапи, обдивлявся, щоб краще запам’ятати цю місцевість, бо коли його запитають: «Басар, куди пішла буйволиця?» — він приведе сюди. «А куди

далі пішла — не знаю». Пес провів поглядом буйволицю до повороту стежини, трохи посумував за нею, а більше за тим, що бабуся вже третє літо не бере його з собою в гори, відтак скочив і подріботів додому: птахи зараз отямляться і почнуть дзьобати пшеницю, все зерно видзьобають, і зернятка не зостанеться. Буйволиця разом із стежкою завернула в ярок. Там вона зможе знайти джерело — їй так хотілося води, та в цю мить у ніздрі вдарив кислуватий запах ріллі. Посеред виснаженого спекотою безмежжя десь поряд мали бути свіжі скиби чорнозему, самітна груша, а під нею лежать воли, а біля волів — два буйволи. Зараз один із буйволів, лежачи, відчував усім своїм хребтом присутність самиці, черевом ловив двигтіння землі під її ногами. Затримавши в ніздрях запах чорнозему, вона піднялась на пагорб — скільки сягало око, був той же випалений сонцем простір. Війнуло душним повітрям, висушило кислувату прохолоду нив у ніздрях буйволиці. Поле стало зовсім мертве. Буйволиця глухо заревла. Клич її поволі стихав у цьому безлюдді. Упершись чотирма ногами в землю, вона уловлювала для себе із голосів світу гуркіт важкої оранки, рвалось коріння трави, чорніла борозна, буйволи, підгинаючи ноги, тягли важкого плуга. Буйволиця, ввібравши у себе повітря, рушила вперед, толочачи ці невиразні звуки і дух в’ялої трави. Буйволиця помилилась... Поля не було. Починалось царство каміняччя, яке не зрушувалось під її ходою. Буйволиця стала — кам’яниста поверхня була байдужа. Буйволиця позадкувала, каміння теж відступило, несподівано провалюючись під землю. Десь серед оцих нив легенькою парою курилася рілля, десь на краю поля стояв самотою буйвол, і його погляд був прикутий до її спини. Вона почула голос, нашорошилась, наслухаючи,— ані звуку. Вона рушила знову. Земля під нею тепер була сипка і, розсипаючись маленькими хвильками, несла 115

струми від її чорних гладеньких ратиць до того одинокого буйвола. Помилилася вона й цього разу. Ріллі не було. Шар землі ставав усе тонший, а далі на гладенькій щоці плитняка її ніби вітром звіяло: перед буйволицею виросла скеля. Сліпа порожнеча розколини поманила її. Буйволиця заревіла, порожня тиша забриніла, відгукнувшись луною, а з грота' вихлюпнув сморід птахів і лисиці. Буйволиця пирхнула, відвернулась від розколини й поглянула в імлисту далечінь, де, напевне, господь бог беріг для неї буйвола, а може, й не беріг. Остання, латка землі випорснула з-під ратиць, буйволиця спіткнулась і ринулась униз, збиваючи на ходу каміння, щось відштовхуючи від себе, спускалася стрибками, відчуваючи, як уся кров приливає до очей, і лише їй одній не було чути її власного ревища. Рілля була така далека... І буйволиця знову помилилася. Тоді, підвівши очі до блакитного бога в небі, вона заревла що було сили, знову і знову. Вологий відчайдушний поклик її прокотився полями, висох на сонці і, змішавшися з тихими шерехами землі й сумом, перетворився в мовчання. Фіалки тут запліднились ще напровесні крапелинкою вологи із крильця джмеля, півники давно віддали землі на схов своє міцне сім’я, і були тут маки, що випили належну їм частку роси й тепла, а затим, замурувавши своє потомство в твердій коробочці, спокійно зустріли смерть. І були тут цвіркуни, що вивели цвіркунчиків, очікуючи посеред сухої трави вечора, щоб заспівати свою вечірню пісню; тут чогось шукало безшелесне перекотиполе, а за вузькою смужкою ріллі чорніла задивлена у весь цей світ буйволиця. Вона спустилася до нив і пішла повільно, знижуючись і піднімаючись разом із пагорбами. . Орач, дрімаючи в тіні груші з насунутим на очі картузом, краєчком вуха чув, як погнали волів до водопою, чув, як скапує з їхніх морд вода, як воли повертаються 116

до ріллі, і ще орач бачив якусь голу жінку з тугою •груддю і круглим животом, чув її гарячий сміх і, посміхаючись, казав їй: «Бути цього не може...». Зараз погонич нагнувся по грудку землі, шпурнути нею у буйвола — в теплій каламуті калюжі одноокий буйвол махнув головою. Орач відчув свіжість у повітрі, щось невидиме уже розпрямляло крила, щоб на землі стало зовсім прохолодно. Орач уловив позад себе чийсь погляд і сказав: «Бути цього не може», потім підвівся на ліктях і глянув каламутним поглядом поперед себе, побачив ту ж ниву, те ж сонце над собою і розмірене волове чалапання. Орач натягнув чоботи на ноги, встав, позіхаючи, з хрускотом розправив плечі, позіхнув, і тому, що голої жінки не було, уже розкрив рота, щоб вилаяти погонича, чого той, мовляв, гається з волами — серед ріллі стояла буйволиця і спокійно дихала.

— Тебе ж здали на м’ясопродукти, звідкіля ти тут знову взялася? Буйволиця заревіла хрипко, повернулась і пішла по свіжій борозні. ' — Тьху,—сказав орач,— так це ж не наша. Ти, голубко, буйвола'собі шукаєш. Бідна, бідна,— посміхнувся він. — А я свого на бойню.відправив. Коли одноокий вибрів з калюжі, він уловив дух свого племені і в ту Ж мить почув сумний клич буйволиці, його напарника навесні відправили на бойню, тепер його впрягли з найбільш норовистим волом — ланцюг на обох затягували так, щоб буйвол не покалічив цього впертого вола, а щоб віл зачіпав це ледачкувате, але дуже ще створіння. Круто вигнувши шию, буйвол нарешті розгледів буйволицю, і в ньому ворухнулась туга за своїм родом, він глухо ревнув і пішов назустріч. Вони зблизились, потерлись одне об одного головами, і він збагнув, що це не товариш для ярма,. Поклавши голову на спину

буйволиці, він почав, було благати господа бога воскре-. сити його напарника по ярму, але збентежився, зніяко1.17

вів та й забув за хвилю, чого хотів, бо в цю мить у ньому зажеврів і спопелів якийсь ніби незнайомий дивний тре-» пет його чоловічої статі. Одначе цей трепет був не чуттєвим виявом, а лише нервовою судомою, що на мить сколихнула його багатопудову тушу. Не підводячи голови з її спини, він сколихнув простір протяжним воланням, перед його зрячим оком прочовпали воли — пішли впрягатися. Самиця трошки зачекала. Проте самець тільки ревів. Вона погладила його своїми теплими боками, припала до нього шиєю, обійшла довкіл нього, обснувала своєю ніжністю його голову, його ніздрі, його черево, але самець стояв посеред борозни як укопаний — сліпий на одне око, нудний і байдужий. Буйволиця попросила в орачів дати їй на одну ніч і на один день їхнього буйвола, щоб потім подарувати їм одненьке круглоголове буйволятко, та вони вже вели його за вухо до ярма, і той слухняно підставив під нього свою покірну шию. Буйволиця дійшла разом з плугом аж до кінця борозни, там трохи збилася вбік і поманила його до себе, але він спокійно тягнув плуга. Тоді буйволиця тихенько штовхнула його рогами, і одноокий скоса глянув на неї з-під ярма — нікчемний, сумирний, із твердою огрубілою шиєю. Буйволиця ще раз пішла поряд із плугом, але ж одноокий був звичайним собі волом, як і ті, що поряд із ним. Буйволиця зупинилась, подивилася їм услід — плуг віддалявся. Вона вийшла на стежку, дійшла до кущів, стала й озирнулась — воли поволі-, з рівною натугою перевертали пухкі скиби чорнозему. Вона пробилася крізь чагарники, за яким був косогір, на мить загубила стежку, що збігала до джерела, знову, натрапила на неї, але стежка була вже стара, вилиняла серед каміння. Косогір перейшов у скелю, стежка шурхнула в розщелину скелі, зав’юнилася внизу. Тут несподівано починалася річка.

118

В цій річечці ще живе-поживає усамітнено християнська громадка річних форелей. Ось вона вся річечка — одна очеретинка, кілька пучечків м’яти, підводою — смарагдовий пісок, над водою два сонячні промінчики і чотири комашки на водяній поверхні, у воді — риба-мати, рибабатько, дівчатка-рибки, хлопчики — десяток діток. Але ж, але ж, але... Буйволиця не знайшла джерела. Його не було. Десь поряд ховались його запахи, його тихе жебоніння, але його самого ніде не було. Вона походила сюди-туди серед повівів незримого джерела, ледь-ледь не натрапила на нього, знову губила його — воно ніби висихало, випаровувалося й народжувалося щохвилинно десь поряд. І раптом під ногою дзенькнув чавун. Джерело струмувало під ним. Буйволиця підігнула коліна, щоб дістати до води, але чавун відштовхнув її морду. Вона підвелась, обдивилась і стала знову на коліна — чавун відштовхнув її знову, він був незборимий ' і безживний. Вона, підвівшись, уперлася лобом в нього, натисла рогами — він не відштовхував, але й не поступався. Йому було байдужедо її спраги, і буйволиця лишезлизала з його буртик'а вологий запах ;води. І роздратована буйволиця знетямилась, бо ж запах був лише запахом, а не водою. Вона знову навалилась лобом на чавун і нетерпляче покрутила головою, щоб проштрикнути рогами його, але чавун був гладенький і слизький. Вона з силою вдарила його, знову впала на коліна і, підігнувши голову під груди, крутнула нею. Одначе води не було, хоч вона й була тут. І буйволиця, зібравши всю свою напругу, почала вгвинчувати і вгвинчувати свої роги в твердість, але роги враз випорснули з-під неї, і вона впала на цементну плиту, що облямовувала чавун. Потім при світлі призахідного сонця йшла втомлена буйволиця, вона перейшла шосе, ввійшла в ущелину і невдовзі вималювалась синюватим силуетом на гребені, цієї гірської країни. З усіх чагарів разом повипурхували 119

вітерці, злітаючись на узвишшя, але жоден вітерець не доніс до буйволиці запаху буйвола. Сутеніло, рівнина вкривалася сумними тінями, на зубцях гір, згасаючи,' як свічки, холонули відблиски сонця. Буйволиця, замучена невідомістю, заревла і спустилася в темряву долини. Тиша була просякнута звуками води. Через кілька кроків буйволиця зрозуміла, що вода ця тепла, стояча. Далі, навпроти неї, стояв кінь, який сторожко поводив вухами, аж поки переконався, що до нього підходить буйволиця. Але й після цього кінь стояв нерухомо і сумно в нічних сутінках. Поблизу відчулась вода, що розлилась по грядках мілкими калюжками, які то тьмяно вилискували в темряві, то зникали в тіні від крил кажанів. Буйволиця наткнулась на огорожу, під ногами в неї хруснула якась галузка.

— Хто там? Буйволиця нерішуче спинилася.

— Ти кінь? В огорожі була щілина, й буйволиця, засунувши в неї голову, хотіла пройти на город — переплетене сухе гілляччя затріщало, обруціуючись на землю.

— Кажи, хто ти такий? Пахло прокислим кавуном, і зненацька бахнув рушничний постріл... Стежина під нею раптом зробила два короткі повороти і вивела її на кручу, звідти навпростець до кринички, потім — до розвалених хлівів і пірнула в ліс. Чи то в лісі, чи, може, в хліві плакала, як немовля, сова, пересипаючи той плач диявольським реготом. Прихилившись до стовбура живого бука, стояла вся в білому жінка — виглядала буйволицю. Десь знову зайшлося невтішним плачем немовля, прШмарливе фосфоричне сяйво погасло, і за живим буком буйволиця побачила гнилий пеньок. Потім пеньок знову перекинувся жінкою, і ця жінка мов120

чазним поглядом провела буйволицю на галявину світлячків. З рідкими, відтягнутими сосками, з дсшгим тулубом і широкими грудьми, з кощавим, сплюснутим черепом вовчиця нечутно відокремилась від куща і, метнувшись у розколину, припала до каменя. Від чиєїсь ходи легенько гойдалась земля. Хода уповільнилась, ніби замислилась. Зовсім завмерла. Вовчиця заплющила очі, затамувавши віддих, — ось, мовляв, і дійшла вона, уже й нежива. . Кроки нерішуче потупотіли. Буйволиця пройшла тро-, хи вперед, але розколина тепер була пасткою. Буйволиця спинилась — розколина була всього лише розколиною, і стежка вибігла на пагорб. Буйволиця пішла по-пагорбу. Пагорб дихав. Вона зупинилась, прислухаючись. Пагорб дихав, розколина задихалася від їдучого смороду вовчихи. Буйволиця огидливо форкнула і, розбризкуючи жорству, вибралася на великий рівний камінь та й завмерла в очікуванні. її погляд ковзнув по каменю, по вовчиці. У вовчиці наїжачилась шерсть. Вона відірвалася від землі, пружно загойдалася на розкарячених лапах і вишкірилась. Буйволиця насувалась на неї, ладна розтоптати її, розчавити на місці, і оторопіла вовчиця, сподіваючись спершу на легку поживу, відскочила вбік і, розставивши широко лапи, застигла. Буйволиця насувалась невідворотно, загрозливо, і тій знову довелося рачкувати назад. Принюхуючись до каменів, буйволиця на ходу вгадувала сліди вовчиці', каміння вдавлювалось під її ратицями в землю, а вовчиця, задкуючи, підібгавши -хвіст, усе рачкувала і рачкувала аж на край стежки... Воло у буйволиці м’ясисте, спина м’ясиста, і туго похитується вим’я... Буйволиця шарпнула головою й сказала вовчиці, щоб та відійшла далі, і та слухняно трохи відсунулась. Буйволиця тріпнула головою, пирхнула, і вовчиця ніби від поштовху відскочила ще далі... Розлючена буйволиця 121 138

заклекотала, гребнула ратицею, і вовчиці нічого не залишалось, як відступитйсь від свого замислу. А вдома її чекало четверо вовченят, вони до крові всмоктувались у її соски, витягуючи з неї усю силу. Буйволиця віддалялась. У неї під черевом м’яке, тепле вим’я... Хоча б половинку, хоча б трошки... хоча б покуштувати... його! Яке ж воно м’яке! — згадала вовчиця, і їй закаламутилося в голові, світ щез, розсипавшись на порох. Цілу вічність,, а може, це було недовго, світ був для неї у якомусь тумані, але до свідомості знову долинали звуки, воскресало сяйво, виринали в пам’яті голодні вовченята і холодні роги буйволиці... Точи-витискуй із себе молоко в той час, коли жовч роз’ятрює шлунок... Ох,'треба було скочити, впитися іклами в її холку і шарпати, шматувати... Нічого!.. Підростуть скоро і вони, допомагатимуть!.. Господи, якщо ти сотворив нас для такого нужденного життя, твоя воля, тільки ж благаю, поможи, щоб у молоці моєму не було жовчі, бо ж діти наші виростуть нервовими й безпомічними.

— Басар! Що ти там побачив?—'спитав пастух свого пса. Розштовхавши ліс, буйволиця вийшла на галявину і з полегкістю замукала. Корови попідводили голови і не поцікавилися — хто вона? Зовсім інакше повівся бугай: він миттю обернувся до неї мордою, обпалюючи її лютим поглядом... А вона лише пошукала очима — чи немає серед цієї череди буйвола?

— Ти чия, га? О! Буйвола хочеш? Чортма, —сказав пастух.

-— Ти... із Цмакута! Ти буйволиця старої Марго, еге ж? Ой-йой-йой! Як же це ти добилась до нас через ці гори та хащі? Набідувалась, мабуть. Лишенько ти моє, лишенько... Так виходить, що бабуся Марго ще жи-

ва-здорова... А бідолашний її син так і не повернувся з війни. Треба було б мені навідатись до неї і розказа-

ти, що зостався він в Балтійському морі. Тільки ж як я міг би таке розказати? Бугай поволі насувався на неї, руйнуючи ратицями мурашині гнізда, а вона ж шукала посеред корів свого буйвола, і їй було невтямки, що бугай затіває бійку. Вона вигнула шию і рушила назустріч бугаю. Вона набрала повні груди повітря і прискорила ходу, та бугая попереду вже не було, його вже посміюючись завертав пастух.

— Вона ж дівчина! А ти? Надумався битись, а З ким? — говорив пастух. — А ти теж штучка! Любиш роги чухать. Таке гладке, таке кругле, і на тобі! Та-ак... Щось мені уже років з десять буйволиний бугай на очі де попадався... Хто це тобі так вим’я подряпав? Собака? Чи, може, вовк? Та стій, стій, а глибоко, бісова душа, зуби всадила... Вона втекла від пастуха до череди — все-таки там повинен бути буйвол. Вона довго товклася в череді, обнюхувала кожну корову—і всі вони були коровами, їли траву, наливалися молоком, всі вони були вдоволені і ситі: трави — вдосталь, вода — поруч, галявини широкі, і разом з ними мирно посапує їхній бугай. Кинувши погляд у далечінь, понад широкими коров’ячими спинами, що ніби зливалися в одну широчезну спину, буйволиця розпачливо заревла, і це була не заздрість до їхнього безжурного існування, а може, останнє бажання: розтанути, щезнути, не бути. Брели колись у сонячному сяйві до далеких водопоїв череди буйволів. Похитувалась, тикаючись мордами в боки матерів, великоголові буйволенята з надутими пухириками ріжків на твердих лобах, молоді самиці були вже в передчутті материнства, а буйволи час від часу спинялись і ревним оком оглядали, чи, буває, не відстав хто 3 їхньої громади?.. Ішли та й ішли через залиті сонячною пазолоттю поля, і — куди ж вони ділися?

123

— До якого дідька тебе послати, щоб ти не в обиді була на мене?.. Давай я тебе пошлю... І пастух луснув її ціпком. Вона хотіла потрапити до Кечута, та Кечут був уже робітничим селищем, пиляв дерево, тонко розщеплюючи колоди на планки, потім гнув їх у стільці і відправляв до Ірану... Буйволиця оглянулась — пастух махав рукою: та йди ти вже! йди! туди!.. Пастух' нагнувся, удаючи, що хоче пошпурити в неї камінцем — буйволиця труснула головою і пішла. На узліссі крізь густе грабове віття, виднілися темні двері зеленої каплички. Круглий уламок плити, що лежав біля каплички, раптом заворушився і завмер. Потім знову ворухнувся, виявилося — то була спина якоїсь старої жінки, що перебирала губами молитву, захищаючи від вітру миготливу свічечку на хачкарі. Вона озирнулася, перехрестилась і лише тоді упевнилась, що бачить не смерть, а буйволицю. Добре, що це не сон, подумала стара. Коли сниться буйвол, це до важкої хвороби, або й до смер^ ті. Вона дивилася на буйволицю не змигнувши оком, аж поки не намацала патичка, зіперлась на нього і — господи помилуй! — почалапала на стежку. Вони довго дивилися одна на одну, аж поки буйволиця не зійшла з дороги,, і раптом у бабусі защеміло серце — та це ж буйволиця її сестри Марго. Ось уже скільки літ просить вона свого сина Степана відвезти її до сестри Марго, вона б Погостювала там, з’їздила б разом з сестриним онуком в Ечміадзін, приклалися б вони до патріаршої правиці і сказали б: життям нашим — даром божим — ми вдоволені.

—- Ти куди це? Чи тебе продала сестра Марго? Куди це тебе несе? Коли була я дівкою, три дні й три ночі їхала я через ці гори сюди, і зурна не вгавала ні на мить," бо меле заміж віддавали. Сестра моя плакала, а брат мій усе брови супив, на коні він сидів... Добрий братику мій, сестричко моя золотенька, мій сумний батьку...

Але буйволиця була вже далеко.

— Егей! — гукнула старенька, сподіваючись, що хтонебудь відгукнеться і дожене буйволицю, проте довкола на вицвілих полях не було ні душі. Старі очі швидко засльозилися, і буйволиця згинула, ніби й не було її тут ніколи. І стара надумала йти в село, щоб хто-нєбудь зателефонував у Кечут, а звідти щоб подзвонили а Єреван, а з Єревана — в Гугарк, а вже з Гугарка в Цмакут до сестри Маргарити: так ось, мовляв, так, сестричко Марго, сьогодні твоя буйволиця Сатік була за Чорагюхом, бозна, куди вона йшла, а твоя сестра її побачила, та спинить її не змогла, чи ти продала її, чи втекла буйволиця? Над стежкою сиділи три дівчини й хлопець, вони байдужим поглядом провели її, а далі замість трав’янистого вигону з чередами замерехтіло на сонці невагомо-прозове озеро. Розлігшися на піску, дівчата й хлопці уже підсумовували сказане ними за два тижні відпочинку: якіДо я пишу, малюю, бігаю, кохаю, скакаю чи вдягаюсь, то виходить, що я самостверджуюсь, а значить, думаю, що я неповноцінний; якщо ж я не пишу, не малюю, не бігаю, і не кохаю, і не скакаю, і не вдягаюсь, а просто лежу собі ось так голяка на мокрому піску, то мені байдуже до того самоствердження; а коли так, то я не хочу розмножувати чи розвивати свій вид, до якого належу, отже висновок: хай згине' мій різновид — не один із кращих різновидів,,. Голі, засмаглі1; самовпевнені, сонливі, вони відірвали голови від піску і побачили буйволицю. Музика Еагнера, філософські суперечки про живопис —і буйволиця? Потім, коли їм заманулося пригадати, що вони бачили в ту хвилину — чи то тінь літака, чи, може, дідька, — буйволиці вже не було, а репродуктор лише виблискував на карнизі білої тераси і обідати ще не кликали, бо було рано... Дівчата й хлопці не знали, звідки вони самі взялися тут, звідки беруться води цього озера, звідкіля понаво125

зили сюди стільки піску, з чого виникає електричний струм, що гріє піч на кухні, і як його туди провели. І раптом повітря не стало, воно кудись зникло з усього косогору. Буйволиця зупинилась — квіти, бджоли, листя, трави створили якесь інше повітря... Буйволиця пішла далі. Але дорогу буйволиці перегородило щось незрозуміле, чого вчора ще не було. Від лісистих синіх гір до скелястих схилів воно із квіток, із усіх листків і дупел висмоктало і ввібрало в себе всі пахощі й свіжість і, ввібравши в себе всю цю благодать, видихнуло взамін розпечений гіркий гар. Воно прикувало залізо до заліза, затопило асфальт асфальтом, обернуло глину на чавун і знову всотало в себе усі аромати 5 усього простору, що був затиснутий між лісистими горами й скелястими схилами. Усе було під його залізобетоном; стара, колись зелена долина, одинокий дуб, зарості очерету, чотири» маки, кущ шипшини, мохнате сімейство диких бджіл, біла ячмінна нива, буйвол, руда вівчарка, буйволенятко, — усе це лишилося далеко, під бетоном. Буйволиця стояла на кам’яній брилі і, охоплена страхом і сумнівами, не знала, що робити далі. Вона зійшла з стежки і попростувала до міста. Сонце уже закочувалось за пруг, а місто все тяглося попід кам’янистим узвишшям, і здавалося, йому ніколи не буде кінця-краю. Буйволиця жалібно заревла, піднявши до призахідного сонця сповнені докору очі, — мовляв, на кого воно залишає своє дитя в цьому зловорожому світі. І зосталась одна-однісінька. Безодня внизу наповнювалась ніччю. Шум унизу поволі розсіювався і вщухав. Потім в улоговині спалахнули мільярди вогників — над міс-, том навис світляний дах, —- здавалося, можна було пройти по цьому даху і дійти до далеких скелястих гір на цьому боці. / Буйволиця підійшла до урвища й одразу ж відступила, Вона тупала понад краєм улоговини в пошуках кін-

ця міста, але всюди було урвище. Та ось несподівано її торкнулось щось знайоме і обігріло, приголубило її всю. Може, то було лише бажання, щоб її подоїли, чи, може, то пес Басар обізвався до неї гавкотом, або ж з низького туману долинув до неї голос буйвола — вона ніяк не могла уторопати. Дорога додому в її пам’яті губилася, запах бабусиної хустки вона зовсім забула, а буйвол хоч і кликав її, але його не було, і все було неправдою — буйволиця поплакала трохи. Місто спало. Під ранок повіяло прохолодою. Буйволиця була вже на околиці міста, коли загавкав собака. Десь поблизу нашвидку, ніби схаменувшись, прокричав півень. Буйволиці хотілося спати, тупіт власних кроків доносився до неї здалеку, потім'війнуло сирою овечою вовною, та це їй певно примарилось, бо ж гори зосталися далеко-далеко позаду. Знову почулося мекання вівці, і бабуся сказала — сьогодні у тебе багацько молока, от розумниця. Буйволиця спіткнулась і прокинулася — земля тремтіла від швидкого овеиого дріботіння. Буйволиця почула свист пастуха, і це вже було не примарне. Після того Ще тричі хрипко мекнула та ж сама вівця. На кручі став, чхнув і пішов униз — до буйволиці й до міста — баран-вожак. За ним появилась сама отара і, мить повагавшись, ринула, потекла в місто.

— Вах-вах-вах, дивіться, — посміхнулись пастухи. — Місто розбагатіло, вже буйвола тримає. — І пастухи, і вівці, і пес, що їх супроводжував, були для неї близькі, свої. Опинившись серед них, буйволиця уже не боялася міста, але її присутність ураз занепокоїла пастухів: їм обом хтось ніби збоку нашепотів на вухо, що буйволиця нічия, безхазяйна, і вони миттю повірили в це, швидко перемноживши в голові три карбованці на триста кілограмів м’яса, одержали — дев’ятсот, сто віддали тому, хто запитає: «Ага, так ви продаєте м’ясо?..», а вісімсот порівну поділили Між собою. Коли такий достаток, займатися звичайною кражею — совісно, а ще совісніше 127

сидіти за гратами, але не вкрасти буйволицю, коли вона сама проситься, теж злочин, бо ж потім не раз згадаєш, що не вкрав, і не один раз за цим жалкуватимеш... Та ще й трапляються такі телепні голодні, які спитають: «Що то за м’ясо?» Відповіси: «Буйволине». Знову перепитає: «Чиє то м’ясо?» І не на руку твою дивитиметься, а в самісіньку душу.-І треба ж таке! Місто чорними вікнами ніби прислухалося до цих тривожних думок... З вікна другого поверху хтось кинув - недопалок і запитав: — Це вівці? * —*■ Ага, здорові були.

— А то буйвол?

— Ні, де там. Віслюк. Скупо блимали вуличні ліхтарі. Затиснута двома рядами будинків вулиця була заповнена кволим, змореним овечим потоком. Знову хрипко промекала вівця, і її голос відлунився, ніби з печери, І дивно було, що в цій пустці існував овечий гурт, погоничі і півсонні після тривожної ночі собаки. Т-а чи й могла ця вулиця вивести їх на пасовисько? Буйволиця вловила солоний запах крові й побачила цілу гору голів із скляними очима. УсГЇЇ нерви — нитка по нитці — безболісно зсудомлювались, вона якось враз охляла, ніби засмоктана теплим баговинням так, що кожної миті могла задихнутись, одначе не ворухнула жодним м’язом, щоб вирватися із нього. І чи то в уяв! її, чи то насправді — над застиглою отарою щось зненацька залопотіло, розпростерши широкі крила — може, птах, а може, смерть, — і буйволиця з цієї хвилини оглухла. Вівці стояли перед залізними ворітьми, збивалися докупи й тремтіли. Собака теж здригнувся, задкуючи, аж поки не пригорнувся до ноги буйволиці, ніби хотів проковтнути своє розпачливе скімління, потім він затих зовсім. Якийсь п’янкий дурман каламутив розум, відганяв страх, навівав на овець дрімоту. За кілька хвилин ворота тріснули, прочинилися, і буйволиця побачила чиїсь

нерухомі очі, які відпливали, відпливали кудись, гасли і знову втуплювались у неї, зелені й уважні. Отара, ніби відірвавшись од землі, посунула на подвір’я. Якась невідома сила лагідно-наполегливо підштовхувала і буйволицю в розчинені ворота. Раптом хтось із погоничів гримнув на неї сердито, примусив її повернути назад, потім знову крикнув і вда' рив її — і розбудив.

— Іди к бісовій матері, і на тебе прийде час, іди шукай свого хазяїна...

— Іди! — кажуть тобі. — І ще раз вдарив її. І буйволиця пішла звідси не оглядаючись. Шолудивий міський пес провів її трохи, намагаючись пригадать собі, чи не рідня вона йому, потім зупинився замислено, але із своєї засміченої пам’яті він нічого путнього не міг добути, тому повернувся назад до бойні, враз забувши про всю цю заплутану, без будь-якого кінця історію. У цей час у молодіжному туристському таборі Єрвант Хачатурян умивався. Він умивався холодною водою і подумки говорив собі, що він мужчина, що він справжній мужчина — темпераментний, як вірменин, і стриманий, як англієць, і що російська мова подібна до англійської у тому розумінні, що вона — мова міжнародна, а всі ці сорок польських дівчат закохані в нього до безтями, і взаємні ревнощі посіяли між ними розбрат, бо він смаглявий, волосатий і стриманий.

— На сніданок—п’ятнадцять хвилин, — не дивлячись ні на одну з цих дівчат, сказав Єрвант Хачатурян.— Варпет, я думаю, що через п’ятнадцять хвилин автобус буде готовий, — сказав Єрвант Хачатурян, не дивлячись на водія...

Вірменія — країна сучасного містобудування, давніх пам’яток і зручних шляхів. Вірменський народ працелюбний і гостинний. Якби в роки першої світової війни не винищили половини вірменів, цей народ міг би зараз 129

запросити до себе в гостину весь світ. Наші гори дикі й суворі. Але наші люди щедрі й дружелюбні, ось чому цю маленьку країну називають країною контрастів. З одного боку —сувора природа, з другого — привітні люди!.. Автобус посигналив, посигналив і загальмував. О!.. По шосе простувала якась громіздка смішна тварина, яка, очевидно, і не збиралася давати дорогу. Водій автобуса зійшов, зігнав її з дороги і тільки було взявся за кермо, як буйволиця знову вийшла на шосе. Єрвант Хачатурян висунув голову із вікна — присоромити пастуха, та ніякої череди попереду не було, буйволиця йшла одна. Автобус знову посигналив і з ревом помчав на неї, але буйволиця не звернула вбік, і автобус ледь-ледь не налетів на неї. Польські дівчата зауважили: — Ці вірмени — страшенно бурхливі й темпераментні. * Єрвант Хачатурян вийшов із автобуса, щоб відігнати буйволицю. Вим’я в неї було зранене. Притримуючи її за вуха, Єрванд зачекав, поки машина від’їхала, і ввійшов у автобус із виглядом переможця-тореадора. І там серед круглих теплих колін, трепетних тугих грудей, в атмосфері міжнародної коректності відразу заговорив, зручно вмостивши свій зад гімнаста в м’яке крісло.

— Ця тварина, здається, зветься буйволом. На Кавказі ще й зараз існує кілька скотарських народностей. Перші колонії польських вірмен виникли в середньовіччі. Поляки дали нашим пращурам усе — аж до внутрішнього самовпорядкування общин. Відомо, що в Грюнвальдській битві брав участь цілий батальйон вірменів. Кінорежисер Єжи Кавалерович за походженням вірменин. Кожен польський вірменин може стати Єжи Кавале-

ровичем, бо кожна полька талановита актриса. Увага! Починається підйом на Агавнаванк. Монастир засновано в вісімсот двадцять п’ятому році. Імені зодчого ми не знаємо, домовимося називати його Трдатом...— І він нахилився трохи вперед, як диригент — отак із похиленою

головою, в зелених окулярах, із скособоченою краваткою він зафіксувався одночасно і на фотоплівці, і в душах польських дівчат. Потім їхні очкасті голови, незважаючи на його простерту до башти руку, повернулись назад — на мукання. Буйволиця не мала ані найменшого відношення до архітектури, і дівчата посміхнулися, але Єрвант Хачатурян не міг бути поза увагою своїх слухачів.

— Ліричний відступ, — оголосив він, і вийшло так, що тепер у центрі уваги був він із буйволицею. Він підійшов до неї, зажмурився, вхопив за обшмульганий ріг і, обернувшись обличчям до фотокамери, вигукнув: — Знімайте на згадку про Африку. На спині у буйволиці вискочила гуля завбільшки з го.ріх, вим’я було роздряпане вовчими або собачими пазурами, від болю дійки стовбурчились в боки. її вигляд викликав співчуття до неї, і Єрвант Хачатурян, ламаючи в пустотливій посмішці губи, сьорбнув носом повітря і, не розплющуючи очей, все ще тримаючись за ріг, нечутно шепотів: — Ти куди це мандруєш?.. Як ся маєш, Сатік-джан, сестро моя?.. А бабуся моя як? А як там наші?.. А що ж мені робити? ' • З автобуса долинули звуки клаксона. Стиснувши гу,т би, Єрвант Хачатурян відійшов од буйволиці, запхав у кишені стиснуті кулаки і швидкими кроками попрямував до автобуса... День для неї збіг на крутому підйомі гори, розкидані на горі намети видалися їй літнім вигоном, хоча то були намети геологів. Геологи шурфували породу. Вони вимкнули мотор і привітали її: — Ласкаво просимо! ' Буйволиця проминула їх, але згадала, що добре наморилася, що ноги під нею підламуються та й, власне,

квапитись їй нічого, глухо заревла, пощипала між наметами траву і вирішила відпочити тут. Зітхнувши, лягла 131

на землю, випростала передні ноги, поклала важку голову на землю, і миттю її огорнула дрімота. Навколо"неї подзвонювали сухі стебельця квіток, її погойдувало, ніби в повітрі, потім вона зовсім заснула. Уві сні вона лизала серединку лоба своєму сумному торішньому буйволятку, воно тихенько постогнувало, а потім бабуся і пастух Мінас обдурили її,' накинувши шорстку шкурку маленького буйволятка на теличку і обливши зверху ропою. Уві сні вона все лизала велику голову знеможеної своєї дитини й схлипувала, і тиха її печаль була солодка, як сон. Кудлата шкурка її буйволятка сповзл-а на землю, і теля, просякнуте коров’ячим духом, затрусилося під її черевом, і вона відштовхнула його мордою і голосно крикнула. Буйволиця прокинулась, глянула каламутним поглядом перед собою: стукались стебельця квіток, розгойдані. вітром. Вона згадала, де знайшла собі притулок, і прислухалась — люди спали тихим сном. Десь -на прузі землі вив собака і дотлівало чиєсь вогнище, зорі випромінювали далеке холоднувате світло. Вона звелася на ноги, потяглася, розпрямляючи спину, і пішла попастися на освіжену траву... їй нікуди було податися. Звісно, світ великий і весь час збільшується, але він уже втрачав свою привабливість, бо з нього сходила легка зажура. Вона відчула, що десь поряд є стадо, проте збуджений раптом неспокій так само швидко вгамувався, згас. Стежка пахла повстю, собакою, бринзою, кисляком і гумовими чобітьми, але ж вона не могла побачити на протилежному схилі гори ні літнього вигону, ні буйвола. І їй було байдуже, що від джерела пахне стадом, і вона напилась води —пила побуйволиному і від насолоди аж застогнала. Вона не зійшла зі стежки, коли зустріла маленьку курдіанку, що йшла з двома відрами по воду, і не злякалася собачого гавкання. Чорна, велика і дужа, оточена розлютованими собаками, вона стояла, втупившись очима в землю. Та

/

ось вигулькнув курд, гукнув щось до собак, відкинув палицю, яку тримав у руці, і підійшов до буйволиці, почухав їй вуха — наче все воно так і мало бути. Появилась і мати того курда, оглянула буйволицю з усіх боків, схрестила на грудях великі руки, потім присіла навпочіпки, помацала вим’я, порахувала дійки — вони всі були на місці.

— Піко, — милуючись буйволицею, звернулась вона до еина,—твоя мати народила тебе сином, чого ж ти матері не можеш одну буйволицю купити, Шко? Курд' узяв буйволицю за вуха і повів до дверей намету.

•— Принеси солі, — сказав він матері. — Не,цю, чисту..Мотузку неси, — сказав він матері.

— Матері своїй Хоч одну буйволицю купи, Шко,. хай проживе вона тобі сто літ, Шко, щоб твоїх діток виростити, щоб твоїх овець доїти, буйволиний мацун тобі го1 тувати. Курд погладжував буйволицю по спині, почухав їй за вухом і раптом надрізав його чимсь і швидко посипав попелом, посипав і потер. Тепер курд мав п’ятдесят овець з надрізаним ухом, одну буйволицю, чотири корови, три кози, одну кобилу'з лошам і дві собаки. Буйволицю звати Наргоз. Хто каже, що кобила вкрадена? Ось її паспорт, хай на паспорт глянуть, ще лошатком у нього була.

— Видій, — сказав він матері, — вим’я повне, видій... їж сіль, — сказав він буйволиці. — Вухо твоє не дуже болить. Лижи сіль. Мати курда стояла, схрестивши на грудях руки, і плакала, потім, посміхнувшись, сказала синові: — Шко, якщо ти її відпустиш, її вовки розірвуть, правда? Шкода .буде, Шко, еге ж? • Курд мовчки чухав у буйволиці за вухом, по хвилі сказав:

— Ну певне з’їдять її вовки — вони, дурні, обов’язково з’їдять. Одинадцять років нашій буйволиці.

133

Дочка курда принесла двоє відер води. Подзвонюючи срібними прикрасами, вона заляскала в долоні, стала перед буйволицею.

— Яка гарна буйволиця в мене! . А де ж її буйволятко? Мати курда вимила мідяну дійницю і, все ще схлипуючи, залізла під черево буйволиці й почала доїти м’яко-м’яко: пхк-пхк-пхк. Буйволиця повела мордою — від доярки тхнуло вівцями, — розчепірила ноги і розслабила дійкй. Прохолодний вітер кудись линув, розпластавшись по схилу гори, не вивіюючи овечого духу вигону, було сонячно, але' не жарко, в небі над вигоном мовчки, ніби роздмухуючись, розпускала свої нитки біла хмарка, під хмаркою, розгойдуючись у прозорій колисці своєї пісні, радувався жайворонок: сонце, що, мовляв, сонце, що вітер, не жарко, а ось і бабуся. буйволицю доїть, до чого ж гарно, радісно. І раптом дійки стали тверді й разом закрились.

— Ой, лишенько, що це з нею? — здригнулась мати курда. Крізь серпанок дрімоти буйволиця побачила, як пробуджується, оживає підніжжя гори. Довкола ще тільки сіріло, а підніжжя гори залилося гарячою хвилею сонця. І ось там від гурту буйволів, що ніби виросли з-під землі, відокремився, збільшився і зачорнів її буйвол, він, високо задерши голову, протяжно-глухо заревів. Буйволиця постояла якусь мить, очі її зволожились, і запізніло, дуже запізніло відгукнулася на його поклик. Потім вона заніміла, осліпла і, задерши голову, відірвалась від землі.. Щось рвучко зігнуло її шию, зламало, майже зламало — мотузка, прив’язана до кілка... Буйволиця почекала, щоб курд звільнив її від налигача, але курд ще більше прикоротив мотузку, поквапливо намотуючи її на кілок. Буйволиця смикнулась ліворуч, право> руч, налигач був міцний, корінці рогів нестерпно заболі-

ли, та кілок разом із курдом раптом зірвалися з місця, їх протягло по землі. Вона утікала скоком, біля самої

морди і під ногами біснувались собаки, мотузка врізалася в ратицю, вислизнула, і кілок боляче луснув по череву, собаки заскімлили, залишаючись десь позаду, мотузка знову потрапила в ратицю, і буйволиця спіткнулась, упала на коліна й миттю звелась, приголомшена. Вона стала, подивилась вологими очима й заревла. Вигнувши шию, буйвол стояв нерухомо і теж ревів, тільки про себе. Зупиняючись після кожного кроку, вона зійшла униз і так само поволі почала наближатись до нього. Вони подивились одне на одного. І більше нічого вони самі не робили, усе інше зробив за них бог полів і буйволів. Бог скоротив поміж ними віддаль, поставив її шию під його воло, перемішав мішма їхні струми, закутав обох в густу повсть глухих зітхань, туги, нестями й безсоромства. І коли вони злились в одне ціле, буйволиці уже не було, вона була вже одним суцільним розпеченим лоном. І коли кров її відхлинула, вона відсторонилась від нього, замкнулась у собі, стала звичайною чорною буйволицею, майбутньою матір’ю. Гірські голоси воскресли, навколо все ясним освітилося світлом, обриси гір і буйволів захитались і стали нерухомі. Світ знову став світом. Курд хотів стати її хазяїном, невідомо чого хотів собака, що скакав їй межи очі, кілок з такою силою тріснувся об черево, наче вона перед ним завинила, а курдова мотузка ще й зараз завдавала болю. Буйволиця напилась води і, підвівши голову, побачила крізь тумани й дні свою бабусю. Вона знову хотіла рушити, але мотузка боляче впилася в ратицю. Краєм ока вона глянула на буйвола, він тепер видавався їй таким недоречним і безглуздим створінням. Мотузка заважала. Позаду почулась чиясь хода, це йшов буйвол, він ішов за нею, проте в цьому не було уже ніякісінької потреби, бо жив він не в її горах... Мотузка дратувала, буйволиця зупинилась, щоб якось позбутися її, і в цю.мить хтось потерся об її спину. Вона умудрилась, ударила рогами цього 135

дивного буйвола. Він стояв на стежці в цілковитому подиві, недоумкувато позираючи на неї. І знову мотузка врізалась в ратицю і надавила на око. Буйволиця зупинилась, щоб прислухатись до всіх своїх болів — в утробі потихеньку зав’язувався плід, в оці пощипувало, ратиця боліла, в хребті біль був давній, постійний, тупий, а в. тому місці, де вдарив кілок, він то спалахував, то згасав. Вона спотикалась і йшла, проте мотузка вже не впи-' валася в ратицю. Переждавши хвилю, вона махнула головою, звільнила роги від спогаду про мотузку і пішла далі швидко, впевнено, ніде більше не спиняючись. На п’ятий, день, увечері, коли корови з важким вим’ям розбрелися по дворах, вона зайшла разом з вечірніми присмерками на літній вигін. Вона прийшла так, як приходить з оранки віл чи жнець з поля, як простує в кузню плуг, як приходить літній вечір у село. Вона поволі пройшла між важкими коровами, що спокійно очікували, і стала напроти повстяного намету, вона й сама була завбільшки як намет, вона стала і втомлено промукала: — Му-у-у...

—- Ти моя хороша, — сказала бабуся, — прийшла!

АЛ ХО — Та я сам у гори зібрався, Гікоре...

— В гори? — ніби зніяковів Гікор. — Що ж робити?— Він постояв, немовби в замішанні, та нараз повеселішав, ніби знайшов вихід, —А ти поїдь на моєму. Тобі ж дрова везти. Кінь здоровий, накладай скільки хочеш. Правда, харапудиться, чужих не ' любить, — засумнівався Гікор.

—, йому ж років сім-вісім, не лоша, чого боятися, — засміявся Андро.

— Щось у ньо'го від жеребця зосталося, норовистий, — пояснив лис Гікор. І тому, що тон його був серйозний, Андро поцікавився теж серйозно: — Вихолощений він у тебе, кажеш?

— Де там, усе всередину загнане. Бджола в тебе добре ходить, —похвалив Гікор. — Айта *, даєш чи ні?

— А що, є якась різниця?

— Кажуть, що немає, але у мого є. Хочеш вихолостити -‘т- вихолости, а то всередину заганять — що це ще за мода? Коли це було — вчора, чи що, Сона з гір сходила — знавіснів, усе поскидав...

— Сідло у хліві, — сказав Андро, — кінь у балці. Та дивись, не перевантажуй, бо я знаю твої пуди. I

I

А й т а — егей, парубче— звертання до чоловіка.

137

Гікор по-старечому неквапно рушив до хліва, як справжній хазяїн, подумки вилаяв Андро: «Тюхтій нещасний, якщо знаєш мої пуди, нащо коня даєш... На його сідло помилуйтесь — тобі не коня держать, а...» А Андро здалося, що образив він старого, бо той з хліва вийшов роздосадуваний, Андро схотів згладить свої слова.

— Жартую я, Гікоре, жартую. Спустишся до звору, не лякайся. У воді білий буйвол стоїть.

— Невже? — не повірив Гікор. — Сам бачив?

— Коня переводив — бачив.

— Ти молодий, ще не таке побачиш! — Йому не сподобалось те, як стоять у Андро вулики, і груші гниють -у цього чоловіка—тут він уже геть розлютувався. — Ти буйволів ходиш видивлятися, а груші гниють, — сказав він і, як у колишні часи свого головування, дав швидке розпорядження: — Бочку замочи в канаві, хай вимокне добре. Завтра щоб жодної груші на дереві не було. Не одна сотня з-перед очей сплива, а він собі куняє серед білого дня... Коли він був уже над урвищем, Андро гукнув його: —- Дядьку Гікоре... Через гори підете?

— Там видно буде.

— Якщо через гори, скажи Ашхен, що днів через два буду... дрова підвезу...

-— Андраніку...

— Чого вам?

— Ти кому це коня віддав?

— Гікору.

— А нащо йому? «А тобі яке діло?»

— Не чую, любий!..

— В Касах поїде.

— І не жалко тобі худоби?..

— Що, в нього спина переламається, чи що?

— Еге ж, любий...

138

*

В міжгір’ї серед каміння щось наспівувала річка, велика мати двох дівчаток, схиливши голову на коліна, чи то дрімала, чи то журилась — про річку, про свої білі, незасмаглі ноги. Одна дівчинка, ображена, сиділа, підібгавши під себе ноги і відвернувшись. Сестра лоскотала її за вухом . соломинкою, вона, надимаючи губи, відхилялась ще далі, а мати робила свої повільні оберти за сонцем. Неподалік стояв Алхо і теж був засмучений. І все це було якимось тьмяно-пригаслйм і недоцільним, як вода на забутому млині, як трухлявіюче дерево на корені, як сонце, під яким розпласталося поле. Тому що річка мусить бути поділена між городами, а поза у матері двох дівчаток скидалася на позу вимивальниць вовни, дівчатка повинні були збирати малину й дикі груші. на галявині, згрібати сіно, підносити воду косарям, жінці слід було б стояти біля копи й навильники подавати або ж... Гікор постояв, подив ився-подивився на все це і, посміхаючись, похитуючи головою, пішов до Алхо.

— Що, вмираєш від нудьги? — спитав він. — Дорогу на Касах не забув? Алхо крізь дрімоту прийняв сідло, прийняв стремена, байдуже дав себе осідлати й потупцяв, заточуючись між камінням. Камінець у нього випорснув з-під ніг, і він гепнувся черевом об землю. «Нно-о!» — стремена врізалися в старі рани, лозина хльоснула попід черевом, і Алхо впізнав відразу старого лиса Гікора. Це означало — лещатами стиснуті легені, задуху й далеку дорогу, брехливість солодких підбадьорюючих слів. І важку поклажу. Алхо зітхнув і хотів було піти риссю, але вудила врізалися в губи, вимагаючи покірності й повільної ходи. «Кажеш, пригадав мене?..» Вудила вчасно попередили, бо відразу перед Алхо злетів підйом, і, якби він біг риссю, передні ноги у нього підломилися б і морда розбилася б об землю.

164

Обернувшись у сідлі, Гікор сказав про всяк випадок у бік дівчаток: — Дорослі вже, малина налилася, пішли б збирати, варення на зиму наварили б. Ца радість, батькові. Велетка голосно зітхнула і підставила живота під сонце, а дівчатка голосно розреготалися.

— Сестричко, до тебе кажу. — Гікор кивнув на матір дівчаток. Мати дівчаток глянула поверх колін з літнім лінивим смутком, а велетка вмостилася зручніше, і в цю мить Гікор збагнув, що ні... ні —для скиртування вона не придатна: шкода мови. І не для пастухів така, пастухи — невігласи, неголені, неосвічені. Ні, і не для пастухів.

— Повія, мабуть, — пробурмотів Гікор, поглянув ще раз і нічого не збагнув, думки переплутались, і сам собі сказав, що білий світ перевівся. — Якась порча почалась у світі,— сказав він собі, — зіпсувався, ускладнився, нічого не розібрать.Коли вони вибрались на гору і вийшли на дорогу, перед очима зав’юнилася стежка до хати Андро. Алхо так наївно хотів ошукать лиса Гікора. Зробив вигляд, що це звичайний день, і він із звору вийшов, і ось з дороги на стежку збився, додому йде. Алхо уповільнив крок, потім легко збочив з дороги на стежку, але гнуздечка натягнулась, і стремена врізалися в старі рани.

— Погляньте на цього лиса, на цього хитруна, — сказав Гікор і погнав його до села. Із заростів квасолі вискочила руда сучка з гострим писком. Алхо втомлено й роздратовано хвицнув її і зрозумів, що дорога буде важка —• під нестерпно важкою поклажею, з безконечною печією в грудях. І Алхо втомлено і гидливо хвицнув сучку. І відчув, як копито врізалось у щось м’яке і вийшло.

— Що, не можеш своєю дорогою іти до своєї хати?— гримнув з порога свого особняка директор школи Рубен.

16 5

— Іду кудою треба, а сучку держіть на прив’язі, — відказав Гікор.

— Сидить на чужому коні й чужих собак убиває.

— Біжи в сільраду, — сказав Гікор, і гнучка лозина хльоснула Алхо по стегні. Річ відома, гостроморда сука — люта і обов’язково налетить на тебе, і ти мусиш бриконуть її так, щоб на мить їй забило дух, а потім вона заскавучить, люди ж неодмінно почнуть сваритися, все це було зрозуміло, але лозини Алхо не сподівався. Тому людський світ видавався йому складним, заплутаним і незбагненним. Ось уже двадцять років він возить людей і їхні вантажі, двадцять років він під тягарем думає-передумує про них і не може зрозуміти їх. І не тому, що він, Алхо, кінь, а тому, що люди не послідовні у своїх вчинках; вони пам’ятають усі вчорашні провини і навіть бахваляться ними, а сьогоднішні — ні, сьогоднішнє їм зовсім незрозуміле, і що найдивніше — від. цього вони зовсім не страждають. Гікор привів його до кузні. Гострий запах паленого заліза був йому добре знайомий і поєднувався з дужим і лагідним ковалем минулих славних днів — він не вийшов їм назустріч із кузні і не погладив коня. Молодий парубійко в засмальцьованому, закіптюженому фартусі, з цигаркою в зубах підійшов, заломив йому ногу — чхк-чхк, і пішов назад у кузню. На дорогах, якими користуються люди, тільки завдяки оцим підковам, придуманим людьми, можна і ходить —за це їм Алхо був вдячний — дороги тверді, шпичакуваті. Але ж вухналь ввійшов криво, потрапив у нерв, а друга підкова була тісна. Алхо смертельно образився.

— Айта, чи не криво забив вухналя? — спитав Гікор, дослухаючись до голосів у кузні.

— Спекота, чуєш, спекота, — обізвався коваль зсе-

редини і розсміявся. — Трудодень, чуєш, трудодень. Не золото^йде — трудодень.

141

Алхо пішов накульгуючи й обережно, як хворий. Нерв болів.

— Ну, гаразд, не вмирай, — сказав вершник, розійдеться. Алхо від болю забув про вершника, про лозину і про люту, неприємну руду суку. Навіть про те, що він був осідланий, що попереду була далека дорога. Алхо спинився, але гнуздечка Струсонула йому голову і лозина ще раз просвистіла під черевом — «но-о-о-о» — і Алхо знову збагнув, що таким немилосердним, таким невгамовним і байдужим міг бути тільки лис Гікор. «Цікаво, куди підемо...» Тин перед ними розступився, пропустив їх і знову зімкнувся, квочка з курчатами перейшла дорогу. «Цікаво, куди підемо». Алхо почув дзвін ланцюга і побачив чорного шолудивого пса. Це був блошистий і тому завжди роздратований собака, завжди на ланцюгу. Ланцюг вільно пересувався по дротині, протягнутій через усе подвір’я, — цілісінький день пес бігав уздовж цієї дротини Від хліва до хати, від хати до хліва. Зараз він на мить зупинився і, бризкаючи слиною, голосно загавкав. І Алхо упевнився, що попав у лабети лиса Гікора, і згадав розпечені дороги, гедзів, застояну болотяну воду, незбагненну підступну гадюку — коротку, в’юнливу, що цілу годину невпинно порскала по камінцях, вилюжила, підкрадалася до нього, аж поки про неї не забули, і раптом метнулась — ударилась — ужалила. Ногу гостро закололо, за тим ніби нічого і не сталося, а потім нога запалилася, отерпла, і його почало солодкувато нудити. І голова теж розпаленіла й була ніби не його. А на нього, напівоглухлого, напівпритомного, все вантажили і вантажили. А йому самому нічогісінько не хотілося — згадки і жадання переплутувались, вислизали, і це було приємно, і не було гедзів, не було тягаря, щез Гікор. І добре було б, якби їх взагалі ніколи не існувало. Ужалила б його гадина на якомусь відлюдді, і в]н спо142

кійно прийняв би смерть. Але вони збагнули, в чому справа: — Змія ужалила, Гікоре.

—1 Невже-е? Здохне тепер. Що нам скаже Андро?* — Нічого не станеться, — сказали люди. — Поганяй його добряче, до поту, хутчій, хутчій... Суха й пекуча лозина нагадала про дорогу, про вантаж. -Про соковиту траву в долинах і студену джерельну воду. Про нелегкість початого шляху і легкість його наостанку. Про прикрий обов’язок плентатись на станцію і радість повернення. Про мурашок під час підковування і наївцу гордість уже підкованого. Про тугу за кобилою і про жах перед жеребцем. Про нездоланне бажання кобили і неймовірний шал жеребця. Про байдужість до тягаря, до волі, до роботи, до Гікора і до тісної, погано підігнаної підкови, його знову зробили володарем знощеного кістлявого тіла, його знову повернули на безконечні шляхи, яким немає ні кінця ні краю. Одного разу самовпевнений і самовдоволений бог підізвав до себе прапрапрапрапрадіда Алхо і сказав: «Ось, прапрадід Алхо, я створив тебе струнким і розумним, я розстелив зелений килим лугів перед тобою, придумав вовків, щоб тобі було від кого тікати, щоб ти завжди був стрункий, - і над тобою людину поставив — ось, коню, скажи мені тепер: скільки років тобі виділити?» І замислився дід дідів Алхо, тому, що бог створив його надміру розумним, знову замислився і відповів: «Двадцять років життя, творителю». І вподобав господь бог його відповідь, і вділив йому за його проханням. А людина з богом тільки переморгнулися. Таж навіщо тобі, прапрапрадід, задля чого тобі, питається, були потрібні оці двадцять літ, навіщо вони тобі, мені вони ні до чого...

— Чого цей кінь такий сумний?—запитала Гікора його мати.

— Ваше діло маленьке. Де мішки? , — На слабій худобині в Касах поїдеш, Гікоре?

143

— Не здохне, була б ти така здорова.

— В неї гвіздок, Гікоре.

— Ох!.. Якщо ти так розбираєшся, знайди обценьки. 'Через дірочку від вийнятого вухналя біль витікав поволі, наче мед, і для Алхо був приємний цей уже стихаючий біль і те, що знову став відчутний перехват стремен, грубість вудил, надокучливий гавкіт шолудивого пса. Дорога ішла в гори... Посвистування вітру в вухах і надзвичайно смачна трава... Алхо ступав веселіше. І до- . роги зосталося хіба що на годину, можна на одному подихові дійти... і почалась би смачна-пресмачна трава, якій ні кінця ні краю. \ — Думаєш?..— сказав Гікор і збив його вбік. Він повів його, до колгоспних садів. — Егей! Хазяїне! — гукнув лис Гікор. І Сторож у спідній сорочці косив траву під деревами. | Він пішов їм назустріч, по дорозі прикрутив собаку, і | Гікор, підтягуючи на гнуздечку Алхо, підійшов до нього, 1 і вони про щось почали розмову. Сторож начебто був не- і вдоволений від балачки,але вантаж Алхо збільшився і вагою яблук і груш. | — Огірків немає... Ну, гаразд, гаразд. Якщо так важко, не треба... Що з Касаха тобі привезти? ' Сторож нічого не хотів з Касаха, а огірки виявились ще важчі, аніж яблука й груші.

■ — Н-но-о-о... бісова дохлятина... справжнього ванта/ жу ти ще не бачив... теж мені генеральський стригун... ї всього шкапа Алхо... Гікор вивів його назад на дорогу і йшов так до тих пір, поки не урвався гавкіт сторожевого собаки; тоді Гі- і кор смиконув праве вудило. Алхо обернувся — ну, звісно, 1 по праву руку було дозріле поле. Стремено наказувало ■; рухатись, голос велів іти, але ж... попереду було поле. ] Алхо оступився. Але стремено, голос, різка одночасно } погнали його в це поле, і Алхо змушений був скоритись. І

Дивні істоти ці люди, подумав Алхо, одне і_те ж одні дозволяють, інші забороняють. Він би ніколи в житті не забрів самопасом у поле, тому що знав — вийде однорукий польовий сторож і, лаючи його, закриє в мокрому брудному хліві, а в брудний хлів йому не дуже хочеться. Ні, незбагненний цей народ — люди, це вже напевне. Одначе, коли Гікор мовчки перевів його через струмок, ввійшов у ліс і об’їхав скошену галяву, Алхо збагнув, що Гікор веде його на крадіжку. Далі починалося картопляне поле. Картоплю буде красти, подумав Алхо і зупинився.

— Молодець! — здивувався лис Гікор. Пасись, — сказав він улесливо, — для тебе паша. Пастись було ніде, вантаж був нелегкий — Алхо зупинився, очікуючи. Дерева ані шелеснули, бадилля не хиталось, нерухомо біліли квітки — кожна під сонцем чекала на свою долю збайдужіло, як Алхо, в невиразній спокійній зажурі. Алхо, витягнувши шию в струну, почекав, що буде далі. Присівши, сховавшись у картоплинні, як пес, причаївся Гікор, стояв неподалік сторож, обіпершись підборіддям на лопатище. Гікор рив картоплю руками, а сторож, висмикнувши лопату, нечутно ступаючи, раптом щез у лісі. Гікор, припавши до землі, рив картоплю. Алхо глянув на ліс, перевів очі на Гікора, очікуючи, що буде далі.

— Що, людину побачив? — повернув голову Гікор.

— Постояти не можеш спокійно? І раптом краєм ока Алхо побачив, як відокремився від найближчого дерева сторож з лопатою в руках. Алхо знав цього сторожа, возив йому картоплю на трудодні. Це був тихий, урівноважений дід, ніколи не бив, не розмовляв, не підганяв. Алхо хотів висловити свою радість від зустрічі, але сторож приклав пучку до губ —- цсс... А Гікор рив собі картоплю. І сторож, і Алхо спокійно стежили за рухами Гікора, не осмислюючи того, що він 14 5

6 84

робить, дивились на його рухливу спину в цьому застиглому світі. Гікор відірвався од землі, коли лантух був набитий під зав’язку. Він устав, розігнув спину і лише тепер зауважив сторожа.

— Ха-ха-ха-ха, — розреготався Гікор, і його сміх скидався на кінське іржання.

— Ти що це робиш? — запитав сторож.

— Ха-ха-ха-ха-ха, а я кажу, помітить чи ні...

— А нащо мене сюди приставили?

—Серпень, думаю, надворі, не інакше, думаю, як Адам траву косить. Взимку, здається, твоє сіно раніше від усіх скінчилося.

— Санасар не дозволяє косить.

— Санасар і не повинен дозволять, а ти коси.

— Не хочеться зв’язуватись.

—І то правда. Та дивись, щоб узимку знову сутужно не було, — сказав Гікор. — Поможи мішок прилаштувать.

— Ну й нагріб. Худоби не жалко?

— Нічого з нею не станеться. На те вона й коняка, щоб тягти. .

— Вже йдеш, — сумно поглянув услід сторож. — Побув би, погомоніли б, —Вночі на Касах їхати, поспішаю. Що тобі з Касаха привезти?

— Своє здоров’я. Потім гори війнули прохолодою і полегкістю. Гірський вітрець залоскотав попід черевом, у вухах, забився під в’юки і під черезсідельник, висушив піт, полоскотав у ніздрях і загойдався разом з полум’ям гриви. В сутінках на овиді табун спалахував оранжевими іскрами, вітер відносив убік іржання, і здавалося, що табун далекодалеко, потім іржання чулося майже поряд... Алхо, задерши голову, теж заіржав, подаючи клич і нагадуючи про своє існування, показуючи, що він не забув табуна, не забув його вільного лету і себе разом із табуном..Ал-

хо побіг швидше, і Гікор посміхнувся. «Молодецьі — і притишивши його, прилаштувався на сідлі поміж лантухами.— Тепер біжи...» Напроти, на невеликому кургані, курився літній вигін Цмакута. Дорога почала звиватись, пасовище кілька разів зникало з-перед очей і знову з’являлось, а дорога то збігала донизу, то стрімко піднімалась угору, вниз — угору, вниз—-угору. Вони вийшли прямо до стійбища, до самісіньких наметів, Нечутно і холодно похитувались у повітрі вогні чабанських багать, отари в загородах угомонились, собаки повмощувались на спочинок, корови від ситості пускали слину, маленьке лошатко безпричинно і безтурботно заіржало десь поряд, і хриплому, кістлявому Алхо забаглося всіх оповістить про свій прихід у країну мандрівних туманів і вологих гір. Але Гікор задзвенів стременами, й поклик Алхо прозвучав майже нечутно. ' — Андро? — В темряві хтось курив. ~~ Месроп?

— Гікоре, ти? — Голос скидається на Андроєву коняку.

— Поглянь, Алхо зі мною.

— Ох і наклав ти на нього. На стежці, руки під фартухом, схиливши набік голову, стояла Андроева Ашхен. Спокійна, тиха, покірна...

— Дядько Гікор? — сказала вона.

— Доброго здоров’я, Ашхен.

— Чи не наш це кінь?

—■ Він, він, Алхо.

— Дядьку Гікоре, Андро мав приїхати, чому не приїхав?

— Сказав, завтра-позавтра приїде, чекай.

— Масло у мене псується, дядьку Гікоре. А чого сьогодні не приїхав?

— Ну, це уже він сам тобі розкаже. Я звідки знаю, Ашхен, чого твій чоловік не явився...

6 '

147

175

— Авжеж... — погодилась Ашхен. — І наклали ж ви на нього...

— Що там «наклав». Мішок картоплі, яблук десяток. <— Та я нічого... Ашхен лише зауважила. Ашхен підійшла до свого намету. Ашхен жінка. Голова всьому хазяйству Андро. Ашхен не втручається в чоловічі справи. Вони самі знають, що роблять. А Ашхен жінка — вона корів доїть, овець доїть і чекає, щоб Андро привіз дрова. Ашхен, схиливши голову, буде чекать. Масло кисне, а коня відправили в Касах — Ашхен мовчки чекатиме.

— Кажете, мішок картоплі? Гікор повернув голову, Ашхен стояла, взявшися руками в боки. Гікор дивився на неї з презирством.

— Розвалили колгосп, тепер людей грабуєте?.. Знайшли дурника? В самого кінь, а в чужих тягнете? Свого бережете, а чужого ганяєте? Ну, кажіть, чого ховаєтесь?..

— Перестань молоть, — сказав Гікор, розвантажуючи Алхо. — Нема чого робить?

— Ти тут людей оббираєш і рот затикаєш? Старий лисі І— Тьху!.. Гікор зняв поклажу з АлхоГ щось сказав до своєї старої і заніс лантухи в намет. А Ашхен все ще пробирала його, тоді Гікор не стримався: — Закрий халяву, чуєш!

— Ти дивись, він мені ще й слова не дає сказать! І Гікор сказав — не до Ашхен, не до стійбища і не до своєї дружйни, а сам до себе. Але тому, що намети були розташовані один біля одного, і панувала нічна тиша, і повстяні стіни наметів були тонкі, — він сказав до всіх: і—> її ледащо, покинувши роботу, десь волочиться з чужими жінками, а вона тут ревище підняла, Гікор винуватий, що її масло протухло, ви таке бачили?!

176

Його стара трохи постояла, піднісши руку до губів, потім запитала вдавано зацікавлено — ніби лякаючись і мовби з подивом, з цікавістю молодих літ: — З якими це ще жінками, Гікоре?

— Ти все упакувала — я в Касах їду! — закричав Ґікор. — 3 якими жінками?! З Маріам, чи як там її ще? А ти курей поприв’язуй краще. Потім знову запала тиша, в темряві курив конюх, ремигали корови, поблискували вогники біля чабанів, і чабани згадували, яка худа Маріам — кістки та шкіра, але хто збагне цей світ, можливо, і в ній щось є-,.. Алхо відпочивав, підігнувши одну ногу, а в своєму наметі чорніла від люті Ашхен. Під зоряним небом дрімали в загороді теплі кобили, над валунистими крупами високо піднімалася крута шия лошати, в темряві тривожно кудахкали наполохані кури, і Ахло відчув, що до сідла прив’язали сонних обважнілих курей, а поряд з ними причіплювали ворки з мацуном.

— Тиждень знала, що в Касах поїду, не могла мацун одкинуть.

— Чого злитись, вода і в дорозі збіжить. Вода з ворка потекла лоскітливо по боках Алхо, кури відразу ж напаскудили на Алхо і залопотіли по крупі крилами, поверх усього цього був накинутий брезент і на ньому вгніздився сам Гікор. І перед Гікором затишно забовваніла, захиталася ніч, і життя йому здалося прекрасно влаштованим — тому що в Касаху на нього чекала ярова пшениця, а мацун сам по собі віддушувався, а сам він сидів на брезенті, а під ним було сухо й зручно. «Для вас мацун привіз ІЗ гір...», «Для вас найнатуральніший сир привіз, у горах роблений, своїми руками...», «Курей для вас привіз, прямо з гір...» Ох, а в долині спека, не продихнуть, а в горах вітерець повіває свіжий, і долинянам здається, в руках його також прохо177

лода, як і в горах. Так, так, Гікор усе це добре знав, він так і казав — «для вас», «з гір». У селі думають, що він комісію по пенсіях хабарами підкупив, грошей бог знає скільки підсунув. Навіть стара, й та так думає. Дурні, нічого не розуміють, не тямлять. Усе просто: голова комісії родом із Цахкута. Гікор прийшов до нього, взяв із собою мацун у торбинці. «Цахкутський, — сказав, — мацун, для тебе приніс, наші гори поряд із цахкутськими...» А в місті спека була задушлива, на вулицях під деревами, в парадних — у всіх дірках, отворах причаїлась духота, а вентилятори мотали гаряче повітря. «Цахкут по сусідству з нашими горами... під самісіньким небом... для тебе мацун привіз...» Вони проїхали мимо водопою. Десь зовсім близько в кущах прокричала нічна пташка. Запанувала тиша. Потім дорогу їм перебіг чи то вовк, чи то заєць, чи сам дідько. В тисяча... дев’ятсот... вісімнадцятому... чи дев’ятнадцятому? Восени несоївського Аршака саме на цьому місці знайшли. А гніду кобилу його років через п’ять хтось бачив у Кіровакані. її новий хазяїн сказав — у Касаху купив, а коли стали допитуватися, коли, мовляв, за яких обставин, — сказав, мовчіть, ідіть своєю дорогою, зрозуміло?.. Вийшли на роздоріжжя. Та стежка, що звертала ліворуч, вела в гори. Вона оперізувала все плато, з’єднуючи одні джерела з іншими, вигони з вигонами і табуни з табунами. Вона в’юнилася попід хмарами, це була прекрасна дорога — Алхо уповільнив ходу, на мить став і метнувся до неї — звернув ліворуч.

— Н-ноо-о... Вудила поранили губи, шию заломило назад, а Алхо все ще рвався до тієї стежки, що вела нагору. Вудила натягнулись дужче, губам стало ще болючіше, проте невідома сила несла Алхо ліворуч.

— Р-ри-и-и... Осатанів, проклятий...

150

Дихати стало ще важче, зірки з’явилися майже поряд— так близько, що можна копитами гребнуть, але ноги Алхо впиралися в тверду, висушену землю. Ноги шукали прірви, ущелини, безодні на цій землі, аби послати під три чорти це старе кістляве тіло, яке не знати чого й для чого ще досі топче землю. Алхо хотілось померти. Але вершник натягнув повід знову, цього разу однак з іншого боку. Він крутнув Алхо один раз, другий, потім сіконув його по спині з усіх сил і попустив вудила, Алхо пішов схилом, навмання, набрав на повні груди •повітря, і ні з чим незрівнянна прохолода нічного повітря пестила його зморені легені. ч — Зовсім згедзився... бісів кінь... Вони потім стояли над кручею. Кури вгомонилися, принишкли під брезентом, не лопотіли крильми, ропа з мацуна і бринзи скапувала на боки, роз’ятрюючи старі й нові рани Алхо, а внизу, біля підніжжя гори, мовчки вимальовувалося в темряві містечко. Це було знайоме містечко, і біль у тілі теж знайомий.

— Прийшли... І коли Алхо наздогнав на вулиці молоденького жеребця-стригуна, як і він, навантаженого, що впирався усіма чотирма тремтливими ногами, не виявляючи ніякого бажання рухатись далі, він сказав: «Іди... не опинайся. Це все марно». Під ногами зацокотіла бруківка, з фуркотом проносились машини, вряди-годи долинало плюскотіння річки, і все це було чимось своїм, рідним. Однак бідолашного жеребця не вели вбрід через річку, а тяглн на місток, шмагали, лаяли, підштовхували. А жеребець, звиклий до затишних гір, наляканий і приголомшений, не йшов, а лише здригався. Алхо підійшов до нього якомога ближче, дав себе розглянути й сказав жеребцю-стригуну: «Не бійся, це не прірва, це — місток... Іди... це вони так зробили <—■ наче хитке на вигляд,, але воно міцно зроблено.,, йди, не

151

пропадеш... а якщо і станеться щось, не біда... нічого не втратиш... іди...» І жеребець повірив йому, пішов, а с-ам Алхо був байдужий і до містка, і до машин, тому що був напівглухий, напівзрячий, і шкура його була лупцьована-перелупцьована, нечутлива. Стригун ішов, притискаючись до Алхо, проте недовго, біля базару їх розлучили, жеребця прив’язали до воріт і залишили на самоті з його відразою до всієї цієї рипучої метушні, серед куряви, бруду, під пекучим сонцем. Так він мусив вистояти доти, доки не буде продано весь сир і масло, поки не буде закуплено все необхідне в крамницях — сіл*>, хліб, ситець. Машини пролітали повз Алхо, проїжджали велосипедисти, кпили з Алхо і з Гікора, проїхали екскурсанти в автобусах, кинули букет квітів до ніг Алхо, помахали руками і щезли. Алхо зостався сам. Потім Гікор снідав біля кринички, бринза з хлібом була смачна, а вода в криничці —- хвалить бога, холодна. Знову проїхали велосипедисти, ті ж самі, і були вони всі життєрадісні, міцні. їхні велосипеди, добре змащені, легко ковзали по гудроні, а самі вони здавалися такими стрімкими, відрегульованими і досконалими, як і їхні машини. Завтра вони повинні були йти на косовицю, а сьогодні бавилися цими іграшками, і Гікор подумав, поглядаючи їм услід: «Аби вас навантажити добряче, подивився б, як би ви розгулювали...» Потім він задоволено перекинувся думкою на те, як він везтиме свою червону пшеницю додому і що її стане не на одну зиму... Кажуть, Америка, Франції ноту якусь послала... і Гікор звернувся до Алхо: — Ну, добре відпочив? Пішли далі... І шосе знову змінилося стежкою, ліс перейшов у ча-.. гарник, а згодщм і ці чагарники щезли, річка поширшала, заструмувала поряд, закаламутилась, останнє джерело було якимось затхлим, з теплою болотяною водою, потекла одноманітно руда, глуха і задушлива дорога.

152

От якби на світі була зелена долина, а в ній джерело, і не знав би Андро про цю долину. І щоб у цій долині пасся... біля джерела білий кднь. То ніхто не знав би, що цей кінь —Алхо. Однак це був би Алхо. Він ходив би по своїй долині, пив воду із джерела, відганяв би хвостом двох-трьох докучливих мух, думав би собі, що хотів, гуляв би досхочу, потім ліг би на сонці, розкинувся б, а лисиця подумала б, що кінь здох, і сіла б вогняна лисиця неподалік, дивилася б на нього з сумнівом і облизуючись. А Алхо раптом так форкнув би, так форкнув, що від лисиці й слід прохолов би. Ох, весело зірвався б Алхо на ноги і побачив би по другий бік долини кобилу — з широким крупом, чалу, на зеленому різнотрав’ї. Якби була на світі ця зелена долина, а на ній Алхо — білий і чала кобила поряд. Кружляв би Алхо по зеленій долині, пірнав би у зелені трави, а зверху над ним пропливали б білі хмари, було б гарно Клечально кругом. І нехай би потім прийшли вовки: ситий і добрий Алхо не мучив би їх і сам не мучився, віддав би себе на розтерзання, нехай жеруть. Під вечір дорога пожвавішала. В скошених пшеницях підпадьомкав перепел, червоний камінь вдалині перекинувся в червоного собаку, що зайшовся лютим гавканням, забачивши їх. Тутешні собаки такі ж люті, як і гадюки. Гікор зліз з Алхо і спробував утихомирить собаку — нічого не вийшло, той кидався йому мало не під ноги. Тоді Гікор шмагнув його гарапником і удавано засміявся, щоб бува не образився хазяїн, якщо він десь неподалік. Собака начеб відчепився, але, коли Алхо з Гікором трохи від’їхали, раптом вчепився коневі за хвіст. Як не стьобав його Гікор—той не відставав. Алхо урвався терпець, він побіг, куди очі бачили, по бездоріжжю, проте собака не відставав — так і мелькотів червоною плямою перед очима то праворуч, то ліворуч. Навіть тутешні вовки, й ті запопадливі— як причепї 53

Ляться, не відіб'єшся. Минулої зими кіномеханік з району цілу ніч на стовпі просидів. Ага, добре сказати — просидів... і Алхо мчав... . ...Спершу Гікор намацав торбину з мацуном, потім — під ногами брезент. Неподалік бовванів червоний • собака, та Алхо ніде не було видно. Зустрічна стара жінка сказала, що справді бачила коня, синього, з курми по боках, проте потім з’ясувалося—бачила вчора. Гікор обдивився навколо—Алхо не. видно. Повертатись назад Гікор не наважувався, боявся наскочити на червоного собаку. Він раптом згадав, як багато років тому, коли він ще був молодий, приїздив сюди купувати пшеницю. На світанку стали на перепочинок. Спішилися з коней;.' і раптом Акоц вигукнув: гадюка! Скочив Гікор на коня, тільки смуга з_а ним лягла. Прозвали його тоді вершником. А вже згодом, під час війни, коли він умудрився сина від армії звільнити, жінки прозвали його лисом. Лис Гікор. З ревом пролетів низько літак. Кажуть, за дві години до Москви Долітає. А в тридцять дев’ятому вони з Ле г воном шість діб плуганились потягом. Як сьогодні пам’ятає, Левон у Кремлі підійшов до дзвона, цар-дзвоном називався, велетенський, помацав його, глянувна сяючі башти і каже: «Слухай, Гікоре,-ми ж тільки тиждень як із Цмакута, еге ж?» і..Алхо все не було. Швидко насувалися сутінки. Гікор вирішив: одну із корів, усіх овець і коня продасть, виручку і те, що на ощадкнижці, віддасть своєму сину Генріку, що живе в Кіровакані, той побудує за рік будинок для батька й матері, і переїде Гікор у Кіро-вакан... І плювати тоді на село, досить... Гікор зігнувся — підняв торбину з бринзою — бринза добряче потовклася, покришились, біс би її побрав. І коли він знову почав видивлятись у.темряві Алхо, все ще не наважуючись іти назад, перед ним виріс Симон, той самий, до кого Гікор їхав по пшеницю. : ' •••••

183

— Айта... Айта, а я думаю, куди людина пропала, скинув її з себе, думаю... Ти що, задрімав верхи, чи що, а-ха-а...

— Що, кінь прийшов?

— Уже давно.

— Прямо до тебе?

— Ага. Прийшов і став у дворі. А ми голову ламаємо, чий кінь, дивимось, не йде з двору — до нас, значить, прибився, а тоді згадали, що ти до нас на ньому приїздив, а-ха-ха...

— Збісився, кдятий, як поніс, собака схарапудила... Вся бринза потовклась... А кури на ньому були?

— Були, були.

— Для вас привіз, із гір. Так ти кажеш, прийшов і у дворі став?

— Як укопаний — став і стоїть.

— Так йому велено,— засміявся Гікор.—Скільки хочеш навантаж і відпускай — сам прийде в Цмакут, прямісінько до хати... _ Першу воєнну зиму на Гікоровій картоплі прожило п’ятеро Симонових пуцьверінків та ше жінка, жили вони у Гікора в хліві. Іще одні жили, в підвалі, тепер, кажуть, у Єревані велика шишка, дочка їхня начебто доцентом в інституті. Треба буде колись розшукати, пригодиться. Справді, село тут велике й тісне, хата на хаті. Тут якщо присадибна ділянка в тисячу триста метрів, то ні на кірх не більше. Зате сільрада тут така як слід, справжня. Сварки припиняє, якщо дівчата вагітніють — сільрада тут як тут. І парубки тут, мабуть, вдатні косарі, але вони не косять, одягають нові костюми, стоять попід клубом, попахкують цигарками, перекидаються словами. А голова на них не покрикує, бо в крикові є щось таке домашнє,

свояцьке, чи що, а тут село надто велике для цього. Під час війни в таких селах голод найперший гість, а тоді

185

вже і в місто заглядає, бо тут не існує того ладу й дисципліни, яка існує в місті, і такого достатку, немає, як у малих селах. Це справді так, на вулицях сидять огрядні чоловіки — сидять, у нард грають, дощ піде — переходять у хати і там грають. А в Цмакут разом із дощем приходить неспокій за сіно. Гікор знав напевне — в місто не переїде ніколи,—- вночі під вікном у тебе буде репетувати п’яний швець із ножем у руках, а вранці узнаєш, що нічного сторожа зарізали на сусідній вулиці. А жити, може, осталось якихось років із десять. Гікор проживе їх у Цмакуті, помре — поховають поряд із Адамом, Мовсесом, дідом Гікором, Сааком, поблизу Ладо. У селі торохтів гучномовець.

— Тихі у вас люди,— сказав лис Гікор.

— А чого ж їм казитись?

— Я не про те,— Гікор навіть зупинився.— Он в нард грають. "Біля клубу, магазину і контори був такий натовп, що й не збагнути, хто тут головний, а хто — так собі. І всі вдягнуті по-святковому. Гучномовець висів над конторою. Проте-не скажеш, що ці люди крнцерт слухають..Може, вони ось так стояли і про щось міркували. Але ні* тутешні жителі не дуже люблять багато думати. Гікор добре вивчив їх за війну. Та там і вивчати було нічого, і без того все зрозуміло. Ці, люди всю війну провели так: їли картоплю, лягали, спали. Була картопля— їли, не було картоплі—сиділи, ждали, коли буде. А звідки вона береться, це їх не обходило, ні> світ великий, бог щедрий. і— Симоне... — сказав Гікор,— у вас справді з хлібом усе гаразд, чи ти жартуєш?

— Чого там жартувати, у мене одного тонц зо три.

— Слухай, а хто ж ваші поля косить, якщо-так багато хліба?

— Комбайн. . І Гікор посміхнувся:

156'

187

— Ну й комбайн! Молодець комбайн! Мимо них иромчав-проторохтів мотоцикл, на сідлі троє понурих парубків.

— Життя змінилося,— сказав Гікор.— Колись десять пудів зерна було десятьма пудами зерна, і ні подарувать ти їх не міг, ані прийняти.' Ну, ось... Нічого не зробиш, що у нас хліб нікудишній родить, а ваш до того добрий, що раз попробуєш — іншого в рот не візьмеш. Назустріч їм ішла дівчина, з виду городянка, серйозна, і ти відразу ж згадав, що у тебе під пахвою брудний брезент, а в руках мокра смердюча торбинка. Ось промчав знову мотоцикл із хлопцями. І самий задній перевісився й ляпнув дівчину по спині. І поїхали, навіть не засміялись. А дівчина не розгнівалась, це обурилась. Господи, навіть не здивувалась!.. І Симон ішов так, ніби нічого й не сталося.

— Вуей...— І Гікор збагнув, що в місті його син Генрік теж, можливо... вуей-ей... Міста переповнені жінками, ти їх усіх не знаєш, не знаєш, хто чия дочка, хто чия дружина, а якщо ти всього цього не знаєш, то й сорому, звичайно, не маєш.—Айта,—сказав Гікор,—Симоне, ледарів стає щось більше серед людей, воно ж і на хлібі мало б позначитись, а воно чим далі жити легше стає, еге ж? У Симона на будинку виріс другий поверх.

— Ти дивись,— пробурмотів Гікор. Алхо стояв у темряві біля хліва. Він нічого не їв, перед ним темніла купка сіна, однак Алхо був ніби чимось засмучений. Менший Синомів син, хлопчик років тринадцяти, стояв біля Алхо і то засвічував, то гасив кишеньковий ліхтарик. Голосно кричав гучномовець, і його ніхто не вимикав. Дирчав десь мотоцикл. «Собака, мабуть, вкусив його, через те й сумний»,— подумав Гікор.

— Ти ким робиш? — запитав він у Симона. Я 57 188

V

— Ким прийдеться. Я механізатор.

— Себто як механізатор? Тракторист?

— Ага, приблизно, так, можу і на тракторі, можу і на комбайні...

— Не брешеш? Симон знизав ллечима: мовляв, нема потреби тобі казать неправду. А син його то засвічував ліхтарика в своїх руках, то гасив, то засвічував, то гасив.

— А корову маєш?

— А навіщо вона мені?

— І справді... тільки зайва морока...— «Звісно, тобі ще не вистачало корови...» — А масло, а сир — як із цим? /' — Та буває...

— Ну, якщо буває...— «Ну і ледарі, ну і люди... І нащо тільки я на тебе стільки картоплі перевів під час війни?.. «Можу трактористом, комбайнером...» Бовкало нещасне!.. Корова йому не потрібна...» — Егей, хлопче, не псуй річ, поклади на місце! Симонів синок поглянув на нього байдуже, відвернувся і почав знову свою забавку з ліхтариком.

— Чого він сердитий, бив ти його, чи що? — запитав Гікор Симона.

— Ні, не бив.

— А поглянеш, наче битий якийсь.

— Мої всі такі — самі по собі.

— Погано.

— Мені що, хліба не просять.

— Не просять?

—Годую я їх, певно, але вони в мене самостійні, кожен для себе. Червоний собака примудрився-таки і вкусив Алхо за шию. Гікор попросив окропу. Його син Генрік у місті, звісно, теж волочиться за тими самими... в місті жінок багато...Ще б не волочитись, стільки вільного часу — відробив свої п’ять-шість годин,

З начальством у згоді, разом чаркуються, що ж йому там ще робити...-Річ ясна... Через те він такий дженджуристий. Все на ньому чисте... і краватка. Ні, тут без жіночої руки не обходиться, сам він не зміг би. Так воно, мабуть, і є... Якась жінка... І коли в село приїздить, більще трьох днів не сидить. Приїхав. «Здорові, здорові...» Потім позіхи ловить, а там, дивись, і чемодани лаштує. «Ти куди це?» — «Бувайте».—«Ти що, з глузду зсунувся?» — «На роботу треба». А картопля йому потрібна. Картопля. Капуста. Масло. Сир. Фрукти. Овочі. Ні, він не проти того, все це йому треба, тільки, бачите, він із собою не візьме — перешліть, мовляв, кимось. І ти тоді, висолопивши язика, ганяй, проси — на коліна ставай перед якимось шофером. Умовиш, а тоді тобі очі на лоба лізуть, преш ті лантухи на машину, крутишся, як муха в окропі, головою об одвірок луснеш — ги-ги-ги — до водія... «Зараз, зараз, постривайте.:, капуста лишилась...» А хай тобі грець! Потім і капусту витарабаниш на кузов, піт із лоба витреш і, переводячи дух, зітхнеш, що, хвалити бога, все так добре вийшло. А тоді в кожному лйсті , проси, щоб мішки переслав, для нього ж самого. Ти просиш, а він вдає, що не чує, що часу не має. А чим, питається, зайнятий? За спідницями десь віється по вечорах. Коли вода, по його розрахунках, мала вже закипіти, з’ясувалося, що прохання його ніхто не чув. Він попросив знову. І тоді Симон сказав: — Коняка ж, що з нею станеться? І Гікор збагнув, що тут єдина близька йому істота — Алхо. І гірко посміхнувся: — Звісно, коняка не трактор... І не комбайн.— Але потім Гікор злякався, не приведи господь, Симон подумає, що він із нього глузує.— Чужа коняка, не моя.

— Може, йоду дать? «То ти ще й глумиться?!»

— Скажи, хай принесуть...— «Як Же, ти скажеш, тобі 159

принесуть, та що ти за чоловій, тівій тюхтій соплі розвісив, ліхтариком бавиться, а ти сам за йодом підеш...».— Давай... Коли засовував у рану вату, кінь тремтів і весь заросився потом. Він прихилився до Гікора, і Гікор подумав, що він відкупить у Андро цю конячину, дасть стільки, скільки той попросить, буде її доглядати, разом і віку доживуть. Потім він зняв і почистив сідло. «І як тільки ми з тобою подолаєм оту гору, га, конику? Старий ти, я теж вутлий». Він знову вилаяв Андро за те, що той дає коня кожному, хто попросить. Такого коня, йому захотілося піти й відкупить Алхо. Або хоча б напоїти його.

— Хлопець напоїть, — зупинив його Симон. — Макбет!

— Ну да, він краще за нас це зробить,—посміхнувся Гікор, але холодні сині очі хлопця йому не сподобались. І, головне, він без угаву то засвічував ліхтарика, то гасив.

— Егей, Макбет, давай наввипередки, хто швидше.

— На вулиці задиркотів мотоцикл. Вони сиділи за столом, сьорбаючи чай, і хліб їхній був смачний, а «а столі стояло варення з інжиру. їхній червонястий хліб був смачний і запашний. Вони пообіцяли дати йому хліба стільки, скільки він зможе повезти. «У мене і гроші є приховані, заплачу...» — сказав він, але господарі тільки рукою відмахнулись, які там гроші, засіки тріщать. Таке, таке, у них у Цмакуті все добре родить, крім хліба, хліб — ніщо... не вистачає навіть. «Державний їсте?» — «А то ж який. Зерном берем і мукою, однаково недобрий...» А баба його зовсім зістарілась, мати, так та ще нівроку... Хотіла вона їм маселься прислати, та побоялася — скисне по дорозі, в дорозі жарко, асфальт.., Протягом усієї розмови Гікор прислухався до голосів на вулиці — хлопець не приводив назад Алхо, вони чомусь там затримувались.

— Щось син твій забарився,— сказав Гікор.

— Нікуди він не дінеться,— заспокоїв його Симон.

— Як учиться в школі — добре?

— Добре, добре, тільки до трактора його все тягне.

— Мені він... мені він якимось іншим видався.

— Правда, правда,^- засміялися .батьки.— На іспи* тах телефон влаштували, підказували один одному.

— Молодці,— кисло сказав Гікор. Вони не били Алхо. Вони привели його до водопою і дивились, як він п’є воду і як у нього роздувається від цього черево. Потім їм здалося, що він занадто багато д’є, і відтягли від води, та один із хлопчаків зауважив, що кінь п’є воду, не розтулюючи губів; вернулись перевірити — справді, Алхо пив воду, щільно стиснувши губи: щоб пісок і мул у рот не потрапили. Потім вони вивели йоіго на край села і пустили по дорозі. Алхо боявся цих тринадцяти-п’ятнадцятилітніх підлітків. Йому було легше перенести і дорогу до станції, і гостроморду суку, і червону суку, і важкий тягар, і шолудивого пса — всіх псів разом узятих, і на додачу гадюку, і гедзів — там він принаймні знав, що його очікує. А ці женуть по дорозі, і Алхо очікує прірви. Але її ніде не було, тільки позаду деренчав мотоцикл. Проте Алхо не йняв їм віри навіть тоді, коли вони його напували. А вони вели його, вели і раптом' зупинили, посперечались, кому сідати, потім усі троє вмостились на Алхо, і Алхо побіг. Незручно було йому, але нічого не вдієш, треба було бігти. Проте, коли за ним помчав мотоцикл — почалося катування: він то виникав спереду, заходив збоку, вискакував наперед, плутався в ногах, Алхо думав, що було б краще, аби його побили і на цьому все скінчилося б.

— Стривай, уже змокрів, хай одхекається...

— Гей, Макбет, у нього пальне вийшло, чуєш... Вони знову почали сперечатись, що краще: кінь чи мотоцикл. Мотоцикла потім не стало, але вони не припинили свої каверзи, наказували йому йти, а самі чіплялись 16 !

за хвіст' ледь хвіст не одірвався. Звісно, не одірвався, але було боляче. Було б краще, аби відірвали. Коли ж вони причепили ліхтарика до лоба, ним аж пересмикнуло від огиди, а тут ще вони почали його годувати.

— А тепер пасись,— сказав один.

— Пасись, — велів інший і пригнув його голову до землі. А третій підсунув йому під ніс якусь квітку. .

— їж квітку, тобі дають.

— Не розуміє.

— Темно, не бачить, мабуть. Місяць заливав землю молочним світлом, місячне коло спокійно розсівало це світло над землею. Миготіли зірки. Із усіх зірок тільки половина — зірки. Друга половина — планети, такі самісінькі, як наша. На плане- і тах, напевне, люди живуть. Люди з планет, мабуть, за- і раз дивляться на Землю у великі біноклі й бачать ■ •скошене поле, дітей, КОНЯ З ДИВНИМ сумним СВІТЛОМ ЛІХ- і тарика, .прив’язаного на лобі. Сумним і смішним. Коли Ґікор і Симон підійшли до них, місяць усе так \ само лив молочно-біле сяйво на поле, хиталась довгувата тінь від коня, тихо згасали скресаючі зірки, і, витріщивши очі, зосереджено й безмовно дивились на коня з ліхтариком чорноокі хлопчаки.

— Гіпноз робимо. Гїкор їх не бив і не сварив, усе-таки чужі. І Симон не ганив сина, він подумав, якщо хлопці не втікають, то тут усе гаразд. Гікор мовчки зняв ліхтарика, сховав до своєї кишені — не попросять, йому залишиться. Одне слово, буде ліхтарик у Цмакуті — це вже напевне. Може, не навантажувати того Алхо? Не голод же, зрештою, не посуха. А ці хазяїни, хоча б вони заступились за коня, так ні, бояться видатись скупими, лишенько! Алхо прийняв увесь вантаж, і його наче не стало. Ніби вмер Алхо.

— Айта, наче багато виходить... г

В Англії, чи де там, кажуть, якщо син виїжджає в інше місце на проживання, то дисти шле щомісяця, так, мовляв, і так, живий-здоровий, чого і вам бажаю. І гроші висилає —- акуратно, щомісяця, чорт забирай. Синів-: ський обов’язок. Так воно ж Англія - країна що. треба, там порядок люблять... Чи дійде Алхо? І раптом Гікор відчув свою втому, відчув свої шістдесят п’ять літ і відчув глибоку тривогу.

— Алхо... Він поправив на ньому вуздечку, сідло і стремена.

-г—— Алхо... ' Проте Алхо чвалав — з ледве чутним, приглушеним стогоном. Алхо йшов — наперекір вантажу, наперекір своєму життю йшов. Цікаво, навіщо було вбивати несоївського Аршака? Здається, гроші віз, так, гроші віз, спродавши на ринку масло, копійки, мабуть...

— Як же це ми з тобою тепер доберемось, Алхо?.. І він збагнув, що зістарівся і що дорога ця його виснажила. Він згадав ранковий веселий автобус і вилаявся: — Телепні господні, тьху на вас!.. Проте автобус зник з уяви, і перед ним постав Андро біля воза зі своїм віслючим обличчям.

— Ганчірка, а не чоловік, заради баби на все здатний... І згадалась йому Ашхен, проте він її не лаяв подумки. З відразою і огидою згадав похітливі червоні губи сина. І згадалась йому річка, Алхо на березі, дівчатка і вилаяв' подумки розімлілу на сонці велетку, уявив поряд з нею свого сина і вилаявся ще раз; його син Генрік поряд з нею видався маленьким, миршавим, і це йому дуже не сподобалось, тому що велетка могла схопити Генріка за білий ніс, і у нього перехопило $ подих... «З восьмого класу цигарки смалить, негідник»,— подумав він і згадав прокурену кімнату в райкомі, де бюро виключало його з партії і знімало з головування, А він і тоді був 195

ломовим конем — він не думав про сіно, його з партії виключають, а він думає, як там, у Цмакуті, картопля, не погнила б часом. І все намарно тривожиться — за всі можливі голодні роки, всі недороди, які будуть і яких не буде. Гікор згадав про зерно в коморі й про пшеничне поле і зрозумів, що так, як Алхо прикутий до свого вантажу, так і він, Гікор, навіки прив’язаний до цих латок поля і до цих комор у Цмакуті, чиї б вони там не були, свої чи чужі. Він висварив пекаря Вачо, що той пече несмачний хліб, і змушений був подумати про те, як він спродасть усе своє майно, все своє збіжжя і переїде жити до міста. Але він не міг і хвилини прожити в тому уявному місті, і від однієї згадки про це серце у грудях починало налататись дужче.

—- Алхо, Алхо мій... Він знову повернувся думкою до свого Генріка, згадав, як колись він приїхав до нього з ягням, як син запросив своїх товаришів по службі і дівку-секретарку, як Гікор з невісткою готував шашлик, дим їм виїдав очі, нарешті все було готове, і Гікор, ступивши в кімнату, побачив наїдених-напоєних осоловілих гостей: «Не дождались тебе, тату, шашлик треба гарячим їсти, випий за нас...» Він згадав свою безглузду гордість, що не знати куди поділася, згадав, як йому тоді захотілося розповісти про свою поїздку до Москви з Левоном і як його ніхто не слухав... І згадаів, як син тоді соромився його і своєї сільської жінки... Ох ти, господи мій... і тоді Гікор подумав, скільки дармоїдів на цій землі, і подумав, що й державу треба пожаліти, стільки дармоїдів, які тільки й знають, що байдики бити. Алхо, рідний... Ні, я так. Нічого, якщо вже стомився, давай я тобі підправлю ось тут... Так... так краще?

— Накрий мішки брезентом,— сказав Гікор дружині.— Коня як слід витри, накинь на нього повсть, щоб не прохолов. Свиней прожени — я спати хочу. Та не грюІ64

кай своїми казанками!—закричав Гікор.— Із Касаха їду, а бодай тебе з твоїм мацуном...— пробурчав він уже крізь сон. А потім, потім стелився вітерець, який лише буває у горах, стелився від вершини до вершини, роздмухуючи хмари, завфермою Левон сварився з конюхом Месропом, жінки доїли овечок, гавкали зголоднілі пси, з далекої далини подавав голос оранжевий табун, дружина Гікора зарізала курку, і тихо-тихо дрімав Алхо. Вівці побрели на пасовище, нагодовані собаки вже не виявляли бажання їх супроводжувати, проте були змушені ліниво плентатись за отарою. Алхо відпочивав навстоячки. Гікор вийшов з намету, сів біля виходу й позіхнув, набурмосений, похмурий. Прийшла Ашхен, сказала: «Ну й навантажив...»* Гікор огризнувся: «Іди собі, не твоє діло». Чабани відігнали від череди чуже теля, і разів двадцять перед очима у собак промайнула лисиця. Гікор спустився у долину, де Левон колов для ферми дрова. Месроп поволі йшов до табуна, а Алхо ліниво пощипував траву.

— їж,—.сказав йому Гікор.' Вранці Гікор запитав його: — Все ще пасешся? Добре, пасись. Повівав вітерець, який буває лише в горах, стелився від вершини до вершини, ледь торкаючись хмаринок, жінки доїли овець, і подавав голос оранжевий табун. Алхо підняв голову — широкозаді кобили випромінювали там пахощі й обіцяли солодку змору, не .таку, що буває від тюків. Алхо тихо заіржав і потрюхикав до них. Із табуна випорснув жеребець, поглянув на нього і налетів наче вихор. Відкинув Алхо, підім’яв під себе і, попирхуючи, відбіг. Повернувся в табун. І, озираючись, поглянув презирливо й люто: де там ця жалюгідна нікчема, що посміла підступатись до табуна? Алхо сів, потім звівся на ноги, зиркнув на табун—,

від кобилиць тягло теплом і пахощами квітів. Алхо заіржав. Жеребець обійшов свій табун легкою ступою і знову налетів на Алхо — підім’яв його й, звитяжний і лютий, повернувся до кобил. Небом пропливали кошлаті хмарини, бовванів серед зелені оранжевий табун, голосно вили зголоднілі пси. Алхо підвівся, став на тремтливі задні ноги, підвів голову — кобили випромінювали пахощі квітів і тепло,— Алхо заіржав і рушив за табуном.

— Гікоре! Коня вбивають... Гікоре...

— Гікоре! Відійди, Гікоре, затопчуть, відійди, ради христа! З вилами в руках Гікор пішов назустріч жеребцеві.

— Ледар, собака, кишки випущу, стерво... Гікора врятували собаки, оточили жеребця й відтіснили його від Гікора й Алхо. Алхо все ще поривався до оранжевого табуна, все ще йиіов до нього і не помічав Гікора. Алхо ішов, ішов, уже підминаючи під себе Гікора. . А оранжевий жеребець вирвався з оточення собак, ударив, укусив Алхо, розпростер його на землі і пішов до свого табуна, розметавши на вітрі вогненну гриву. І біля самісінького табуна знову дзирнувся й побачив, як Алхо вже вкотре встав, постояв хвилю й пішов за Гікором. Пішов дорогою, що вела його до наступних вантажів, пішов через село на станцію.

— Красно дякую,— сказано було Андро,— красно дякую тобі! Як Гікору буває треба в Касах, Алхо тут як тут, а дитина два дні на станції сновигає, так Алхо стомлений, спасибі...

— Андраніку...— покликала бабуся, мати Андро.

— Дай мені спокій, що сталося — Андраніку, Андраніку...

— Син твого брата на станції сидить, Андраніку...

— Хіба я винуватий, що він на станції сидить, га?..

МИ І НАШІ ГОРИ Тисячею ниток зв’язане це село зі світом — телефоном, електричними проводами, поштою, держпоставками — вовни, м’яса, молока,— сільпо № 15, програмою учбового року. Бібліотечний технікум посилає в село випускників, що петрають в режисурі та. транспарантах, районна контора кінопрокату надсилає сюди кінострічки, районна газета — спецкореспондентів; а село, в свою чергу, постачає в міста та інші села працьовитих наречених, які аж до пологів не випускають із рук ані грабель, ані вил, дає вузам здібну молодь. Люди, які стали посередниками у спілкуванні села з навколишнім світом, добровільно взявши на себе обов’язок — оцінювати все і всіх, ці люди, відгукуючись про мешканців села Антарамеч, повторюють завжди з доброзичливою посмішкою — «скромні трудівники». Розгадуючи кросворд, надрукований у черговому номері піонерського журналу, п’ятикласник в Антарамечі ніколи й не подумає повідомити про це редакцію. Він розв’язує кросворд, відкладає журнал і йде в бібліотеку по новий журнал або ж мандрує в поле — з рогатки полювати горобців, або в кузню — роздмухувати горнило, не відриваючи очей від розпеченої залізяки, або ж іде на колгоспний тік підсобити трактористові.

Антарамечські хлопці, що приїздять з міста на канікули, ідуть прямо у поле. Зустрічають їх там просто: — Приїхали? От і добре, ставайте до роботи, серпи на вас чекають. Із Антарамеча вийшов навіть один генерал. Буває, що й генерал приїздить у село серед літа. Йому кажуть: — Товаришу генерал, ану, берися за граблі.

— Та ви й без команди чимало наскиртували,— посміхається той. А генеральша якось образилась: Ви якісь малокультурні, хоча б поздоровили нас.

— Із чим?

— Ну, ось, маєте! Так його ж недавно в генерали підвищили.

— А ким же він був раніше?

— Як це ким? Звісно, полковником!

— Ти дивись,— серйозно, без тіні лукавства зробили висновок у селі. — Виходить, генералів роблять із полковників. I I

школі не було постійного вчителя німецької мови. Дівчата, яких після інституту направляли сюди, десь через рік забували про губну помаду, і, розглядаючи себе в дзеркальце, з відчаєм відвертались і, зібравши свої манатки, плачучи залишали село. На.виправдання вони самі 200

Геносе Манукян згадав літери, і з того часу випускники антарамечської школи на вступних іспитах в місті з німецької одержували тільки п’ятірки. На посаду рахівника став сторож току, теж безногий. У нього з головою колгоспу відбулася приблизно така розмова: ^ —Ох і рахівник нам потрібен, якби ти знав.

—Мені що, сторожую собі.

—Аз рахівницею уцорався б?

—А чого ж? Теж робота.

—Ну й гаразд. А сторожем на току... Сторожем на току призначили найпершого найстарішого голову колгоспу — Абгара, того самого Абгара, який тепер бавив онучку, а коли вкладав її спати, то починав лаяти свою стару. А та, звісно, не змовчувала — зчиняла галас, і самий перший голова, знітившись, цитькав ,на неї: «Не репетуй, дитину збудиш»,— і тюпав у контору. Приходив найперщий голова до теперішнього і казав йому: —Слухай, підшукай мені роботу, христа ради.

—Іди гляди дитину, заколиши її.

—Уже спить.

—Полайся з бабою.

—Уже полаявся.

— Ну, піди... — теперішній голова замислювався.

— Піди одерж пенсію та печива онучці купи. собі казали: — Хіба це життя? В кіно кадять, горлопанять, та ще й у папахах сидять... І одного разу директор школи сказав рахівникові: — Ти був на фронті?

— Сам знаєш, ноги позбувся.

— Я не про те. Німецьку знаєш?

— Ще б не знати, два роки в полоні був.

— Дітей навчати можеш?

— Та літери трохи забув...

— Нічого, приходь, разом згадаємо.

— У неї ще зуби не прорізалися.

— Купи для старої.

— І в неї немає, вони в мене обидві беззубі. І голови — старий і новий — замовкали, важко замислившись. ' — Ну, то я не знаю,— казав теперішній голова. — Не заважай, бачиш, справи.

— А пригадуєш,— не здавався самий перший голова,— ти був ще шмаркачем, під стіл пішки ходив, і в тебе соплі текли, а я тобі носа витирав, пригадуєш?

• і'

_ _ .

— Що мені з тобою робити? — зітхав голова.— Косити нездалий, пасти худобу — не можеш, на пасіку — не хочеш, меду в рот не береш. Давай змайструй дубові занози.

— Та я вже цілу гору натесав.

— Ще треба.

— Так ми ж залізні одержали.

— Дубові кращі.

— Хіба? Та й навіщо нам стільки?

— Ну, не знаю. І раптом звільнилося місце сторожа.

— Нікого не бери! — зрадів самий перший голова.

— Зажди, за рушницею збігаю. Старий навіть спіткнувся на порозі. Хоча вони рідко коли спотикаються, ці старі. Бо в їхніх кроках поєднується досвід дорослого і обережність дитини. І через те, що старий, який завжди надійно спирався на палицю, мов чабан на герлигу, спіткнувся, нараз особливо виразно проявилася в ньому жадоба до -життя — короткого відрізку часу, чарівного, але короткого. Антарамеч —старе село. В ньому стоїть дев’ятсотрічна церква. Чи то село виникло довкола неї, чи то церква виросла посеред села — невідомо. Вік села не встановлено. Фахівці, які приїздили із міста, сказали, що ця церква — пам’ятка давнини. її відзначили й архітектори: віконця у ній такі вузенькі, що хіба лише сонячний промінь через них пробивається та ще голуб залетить, а ось кішка вже й не протиснеться — проте всередині у ній видно, наче надворі. І архітектор, і історик, і дружина генерала, і. фінагент, і телефон,- в якого всього лише тридцятирічний «стаж» у цьому селі, і всі газети та кінокартини, директиви, подяки й почесні грамоти, догани і зауваження не

змінюють суті села. Змінюється його вигляд. Сьогодні в Антарамечі телефонну трубку по-діловому притискають до вуха, поважно переглядають газетні статті і, якщо ви 170

морочились коло машини і забруднили руки, вам подають ганчірку. Сьогоднішні стосунки антарамечця з телефоном не такі, як тридцять років тому. Немає вже ані тої поваги, ані недовіри, що їх колись викликав телефон. У тридцяті роки він був чимось таємничим і всемогутнім — якась дивовижна річ, якій то наказували, то загрожували, то переконували, то благали. Звичайно розмовляв по телефону голова, і в ті хвилини він теж ставав таємничим і всевладним, яким, наприклад, тепер здається антарамечському пастухові закодований атомник. Якось у голови колгоспу попросили коня — викликати із сусіднього села лікаря, і голова розсміявся: «Навіщо кінь, зателефонуйте, сам приїде».

— Та невже?!

— Кажу вам, телефонуйте.

— Зателефонувати — а що сказать?

— Пришліть, мовляв, до Антарамеча лікаря Астабатяна, дитина захворіла.

— А ти не глузуєш? Подзвони сам... Після цього голові частенько доводилося розмовляти по телефону на прохання односельчан, і ті були йому вдячні і відчували себе його боржниками. Так воно тривало до того часу, доки телефон одного разу не задзвонив під час його відсутності. Пастухи, що сиділи в конторі, переполошилися, дивлячись оторопіло на апарат. А телефон розривався, наполегливо кличучи кого.-небудь до себе. Пастухи переглянулись, потім виштовхали на середину того, над ким найбільше глузували.

— Сако, ти в нас найкмітливіший.

— Чого стовбичиш, підійди, не вкусить.

— Сако, а щоб тобі добра не було!

— Оце так Сако! І Сако підійшов до телефону і сказав телефону затинаючись: — Що-о?

171

Потім згадав, поправився: — Але. Пастухи так і лягли від сміху. .

— Ти поглянь, яка шишка! «Але» каже! Оце так! А Сако говорив далі: —- Що? Ага! Антарамеч. Ні, це Сако. Дзвонили із Гетамеча, повідомляли, що в Гетамеч для Антарамеча завезли товар — мило, сірники, ситець, гас, галети, вила; мовляв, нехай приїдуть та заберуть. Телефон перестав бути таємницею. Голос у трубці був настільки людським, ніби завмагазину Хечо стояв поряд — хоч бери та й лясни його по спині. І телефон для Сако став простою, звичайною і зрозумілою річчю, і Сако сказав: ' .

— ХЄЧО!

— Кажи, слухаю.

— Хечо!

— Альо! Кажи, Сако, Хечо слухає. : — Хечо!

— Та кажи ж, слухаю! — Хечо, кажеш, галети, гас, сірники, ситець іще що?

— Мазут, мило, цвяхи, вила.

— Хечо, то це, виходить, ти?

— Звісно, я, хто ж іще?

— Погляньте на нього, пан який, по телефону говорить, замість того, щоб хлопця прислати. На тому кінці дроту Хечо голосно розреготався.

— Хечо! — сказав Сако.— Ти сучий син, Хечо! Сако хотів сказати, що тепер, якщо треба буде, він і сам зателефонує куди слід, а не посилатиме дитину. Потім пастухи вирвали у Сако трубку і по черзі почали кричати в неї, в кого що було на язиці, і вигуки ці стосувалися більше Хечо та його батька — конокрада і діда — конокрада. Цим самим пастухи висловлювали своє схвалення тому, хто придумав телефон, його

батькові та його дідові. І продавець Хачик Погосяи саме так і сприйняв їхні вигуки. І телефон ввійшов у побут. Затим у село прийшла електрика, радіо і таке інше. До речі, електрикою називали в перші дні, та ще й потім довгенько, все нове в селі. Навіть звичайне залізне ліжко Сако називав не інакше як «елекричним». Електричне ліжко! Всі за боки бралися від сміху, а йому, бідоласі, здавалося, що людям просто хочеться дореготатись, і він сам сміявся разом з ними. Село хутко збагнуло різницю між електрикою та неелектрикою і, збагачене новими знаннями, надалі обробляло ту ділянку землі, що дісталася їм на планеті Земля. А ділянка, що дісталася Антарамечу, була справді чудова. Церква з голубами на даху, цвинтар, по якому не відгадати, у кого, тут із антарамечців пращури були багаті, а в кого бідні, через те що каменярі з покоління в покоління тесали надгробки на один зразок. За цвинтарем на схилах гори розкинулись поля. Там, де ниви кінчаються, пасуться білі й чорніі отари овець. А в ущелині, де в’ється річка, де спека зустрічається з прохолодою, вузькою смужкою тягнуться сади. Далі в завороті річки полонинка — Аторік, гладенька, наче стіл, вкрита соковитою зеленою травою, вигодуваною чорноземом. Посеред цієї трави і розташувалась шахматкою а нта рам енська пасіка з усіма своїми голубенькими хатками, з номерами — від одного до п’ятсот тридцятого. Звідси, на чотири, на п’ять кілометрів лунає неугавний бджолиний концерт, а на кілометр, а то й два тягне гарячим запахом меду. По той бік річки ведмідь, мабуть, присідає навпочіпки і дивиться вгору, туди, де пасіка, і, напевне, зауваживши ведмедя, посміхається крізь скельця окулярів старий пасічник: «Та чого ж ти там укляк, іди, йди, якщо вже такий хоробрий...»

— Звісно, будете за приклад нам ставити Антарамеч, — ремствували на районних нарадах керівники

173

інших колгоспів. — Ще б пак! Якби Антарамеч був наш. Одна пасіка в них чого варта... Господь розщедрився, дав їм усього вдосталь. Це й справді так, господь не поскупився. Хоча, подарувавши Антарамечу Аторік, господь не розставив на ній шахматкою голубі вулики. Це вже він дозволив зробити людям. І якщо люди не поклали собі перетворити ділянку землі, яка їм дісталася на планеті Земля, в квітучий сад, то не знайдуть вони у себе ніякого Аторіка, навіть коли б він був у них під самісіньким носом. А якщо й знайдуть, то не виявиться на ньому такого як слід . чорнозему, а замість нього буде яка-небудь погань на зразок глинозему — одне слово, обов’язково чогось Не вистачатиме. Я уже сказав про церкву. Нехай учені захоплюються нею — це їхня еправа. Для мене ж вона особисто свідчення того, що на цій маленькій ділянці планети дружба людини із землею триває довгі і довгі роки.

МАТИ ІДЕ ЖЕНИТИ СИНА....................................................... З БУЙВОЛИЦЯ

108

АЛХО

137

МИ 1 НАШІ

ГОРИ

107

ЛІТІ

І

1

а ■-

Матевосян Грант Игнатьевич МЬІ И НАШИ ГОРБІ СНа украинском язьше) АвтОризованнмй перевод с армянского ПАВЛА МИХАЙЛОВИЧА МОВЧАИА Художнв оформлення 1. В. Коптілоеа Редактор О. Т. Ленік Художній редактор В. П. Мазниченко Технічний редактор М. Г. Чередник Коректори І. К. Пушкарьова. А. П. Чепурна Здано на виробництво 11. 1. 1975 р. Підписано до друку 16. IV. 1975 р. Формат 70Х108'А». Умови. Друк. арк. 7,7. Обл.-вид. арк. 8,16. Папір друк. № 3. Тираж 30 000. Ціна 34 коп. Зам, № 84. Ррдена «Знак Пошани» видавництво ЦК ЛКСМУ «Молодь». Київ, Пушкінська, 28. Білоцерківська книжкова фабрика 'республіканського виробничого об'єднання «Поліграфкнига» Державного комітету Ради Міністрів УРСР у справах видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі, Біла Церква, вул. К. Маркса, 4.

Г РА Н Т М АТ Е В О С Я Н

гш І наша ГОРИ