зарубіжна література

освітньому процесі

3.0371-2022

навчальним

Міляновська Н. Р. Зарубіжна література : посібник зошит для 6 класу за кладів загальної середньої освіти Частина 1 — Тер нопіль : Астон, 2022. — 192 с. : іл.

ISBN 978-966-308-

Посібник підготовлено відповідно до модельної навчальної програми «Зарубіжна література. 5-6 класи » для закладів загаль ної середньої освіти » (авт . Ніколенко О., Ісаєва О., Клименко Ж., Мацевко Бекерська Л., Юлдашева Л., Рудніцька Н., Туряниця В., Тіхоненко С., Вітко М., Джангобекова Т.), рекомендованої Мініс терством освіти і науки України » (наказ Міністерства освіти і на уки України від 12.07.2021 № 795). Змістове наповнення посібни

ПЕРЕДМОВА

Посібник «Зарубіжна література. 6 клас» укладено відповідно до модельної навчальної програми із зарубіжної літератури, затвердженої Міністерством освіти і науки України у 2021 році. До посібника увійшли тексти літературних творів у повному або скороченому обсязі.

літератури в обсязі, передбаченому

для 6 класу, та запропоновано цікаву

інформацію. До кожного твору подано запитання та завдання, які передбачають закріплення та повторення вивченого матеріалу, стимулюють інтелектуальну та творчу діяльність учнів, розвивають їхнє мовлення та уяву. Запитання і завдання зазвичай розподілені за підрозділами: Готуємося до роботи з текстами Працюємо над змістом твору Міркуємо самостійно Узагальнюємо та підсумовуємо Пов’язуємо новий матеріал із вивченим раніше Застосовуємо теоретичні поняття

приносити людям естетичне задоволення,

і розум, творчо відображаючи

житті

завжди

відміну від науковців

меті точно фіксувати у своїх творах факти дійсності, вони не копіюють реальність. Що спитав унас Згадайко?

1. Які види мистецтва ви опановуєте в гуртках та на уроках у школі?

2. Чи завжди ви копіюєте дійсність? Якби митці просто відтворювали життя, яким би булотоді, наприклад, мистецтво танцю (хореографія)?

3. Згадайте, чим художня література відрізняється від наукової чи навчальної літератури. Твір мистецтва, який відображає якесь явище, не завжди показує його зі всіх сторін. Наприклад, зображуючи на картині бурхливе море, художник, користуючись фарбами, не може передати шум його хвиль, запах солоної води. Крім того, усім відомо, що море може бути не тільки грізним, але й

Тому вибір художни-

його

— мармур, глина, гіпс, метал, лід, дерево та інші матеріали. Різні види мистецтва по-різному сприймаються людиною: образотворче мистецтво — органами зору, музика — органами слуху, а література активно задіює уяву. Головним матеріалом літератури

не фарби, звуки, мармур чи інше,

слово, мова. Саме за допомогою

зображують усю багатогранність життя, різноманітність людських характерів, красу природи, безліч подій та безмір почуттів. Письменники, як і інші митці, не копіюють дійсність, а, спираючись на власну фантазію, життєвий досвід та історичний досвід усього людства, за допомогою художніх образів створюють свій особливий художній світ. Картини життя, які змальовуються у літературних творах, перебувають не в застиглому вигляді, як, наприклад, у живописі чи скульптурі, а постійно змінюються.

цьому художня література подібна до кінематографа. Проте, на відміну від кінематографа,

реальність.

літературних і фольклорних творах через художні образи

події, вчинки героїв, картини природи, виражаються настрої і, зрештою, втілюється задум автора, його ідея. Автори художніх творів, намагаючись донести свою думку і викликати у нас певні настрої, почуття і роздуми, звертаються до образів оповідача, образівперсонажів, образів-переживань тощо. У художньому творі можуть бути представлені, наприклад, образи дитинства, батьківщини, матері, солдата, природи, весни, любові, праці, юності та безліч інших. Отже,

творчим

життєвого явища, предмета, характеру, події чи ідеї. З допомогою художніх образів

вигаданий художній світ.

1. Які види мистецтва ви знаєте? Спробуйте схарактеризувати їх.

2. Розкажіть про літературу яквид мистецтва.

3. Поясніть, чим література відрізняється відінших видів мистецтва.

4. Як ви розумієте, що таке художній образ.

5. На прикладітворів поясніть роль художніх образів у літературі.

6. Поясніть особливості художніх образів у музиці, живописі, хореографії, архітектурі тощо.

7. Складіть табличку на три колонки: у перші колонці вкажіть види мистецтва; у другій

творення, з допомогою яких митці створюють

третій

органи чуттів, якими людина сприймає твір

10.У чому полягає сутність фейків1 і чим вони небезпечні?

відФантазерчика

.

1. Згадайте німецьку народну казку «Пані Метелиця». За допомогою якого художнього образу змальовано метелицю?

2. Поясніть відмінність між науковим та художнім описом цього явища природи.

3. Література змальовує художні образи через слово. А розкажіть-но, як художні образи можна зобразити у живописі?

4. Розгляньте картину Альфонса Мухи «Зима» (сторінка 6). Який образ є центральним у картинічеського художника?

5. Прокоментуйте особливості художнього образу цього

ЩО ТАКЕ МІФ? Слово «міф» у перекладі з грецької мови означає переказ, оповідь. Міфи є священними оповідями, в яких відобразилася вірування давніх людей; розуміння будови Всесвіту; уявлення про те, як виникли тварини та люди; про те, що таке явища природи (зміна пір року, дощ, вітер, вогонь, блискавка) та інше. Для людей стародавнього світу міфи мали магічне значення. Деякі з них входили до складу обрядів, за допомогою яких наші предки намагалися вплинути на природу (наприклад, просили у богів сприятливої погоди), намагалися забезпечити собі успіх на полюванні, у лікуванні хвороб тощо. Тому міфи тісно пов’язані з релігійними віруваннями того чи іншого народу. У міфах, як і в казках, зображуються незвичайні події, чудесні перетворення, дивні істоти. Але між міфами і казками існує відмінність. Вона полягає в тому, що казки сприймалися як вигадка, а до міфів ставилися як до оповідей про реальні події. Крім

Міфологією називають сукупність міфів, що виникли в усній творчості певного народу (наприклад, міфологія давніх греків, єгиптян, арабів, германців, слов’ян, американських індіанців). Також міфологією називають науку, що вивчає міфи.

ОСНОВНІ ГРУПИ МІФІВ У міфах різних народів є чимало спільних тем. Тому в міфології за тематикою виділяють такі основні групи міфів

У різних народів є чимало календарних міфів, в яких пояснюються причини змін пір року. У давніх греків це міф про Деметру та Персефону, у єгиптян — про померлого і воскреслого Озіріса, у народів Давнього Сходу — про звіра, що помирає та воскресає. У міфах знайшли відображення давні знання людини про будову світу, явища природи, тому часто в міфах про богів зображувалися істоти, наділені ознаками тої чи іншої стихії. Вони сприймалися як уособлення природних явищ: єгипетська богиня Тефнут — вологи і спеки, римська богиня Аврора — світанку, слов’янський Дажбог — сонця, китайська богиня Дяньму — блискавки. У більш пізніх міфах боги постають не лише як природні стихії, але і як сили, що опікуються людьми, їхнім побутом (покровителі сім’ї, дому, землеробства, ремесел), владарюють над почуттями (материнської любові, кохання, вірності).

Проте боги можуть бути покровителями не тільки хороших поривань людини, а й крутійства, зради, вбивства. У міфології різних народів є, наприклад, бог війни: у грецькій — Арес, у римській — Марс, у полінезійській — Ту, в германо-скандинавській — Одін.

Богиня Дянь-му з дзеркалами в руках

11

Бог Озіріс

Найбільш поширеними в давні часи були міфи про виникнення світу. Причому в одних народів існувало вірування, що світ був створений фантастичною істотою, богом чи чаклуном, а в інших — що світ самостійно розвинувся з хаосу, з темряви, води або яйця. Готуємося до роботи з текстом

1. Що означає слово «міф». Випишіть у зошит визначення, щотаке міф.

2. Поясніть причинивиникнення міфів у первісному суспільстві.

3. Чому ми можемо стверджувати, що міфи відображають релігійні вірування людей?

4. Назвіть спільні і відмінні риси міфів і казок.

5. Поясніть значення слова «міфологія». Випишіть у зошит визначення цього слова.

6. Назвіть відомі вам теми міфів. Поміркуйте, що може бути причиною виникнення подібних тем у міфологіїрізних народів.

7. Запишіть у зошит назви основних груп міфів

8. Розмалюйте зображення китайської богині блискавки Дянь-му. Поміркуйте, які кольори ви доберете. Завдання відФантазерчика

9. Уявіть, що ви не знаєте природи електричного струму і не розумієте, яким чином працюють електроприлади. Спробуйте пояснити цеявище з точки зору давньої людини.

10. Придумайте міф про бога Елéктро, покровителя електрики й електроприладів. Як ви будете просити милості бога Елéктро, якщо перегорить лампочка? Яку жертву йому складете, щоб несидіти у темряві?

11.

МІФИ ПРО ПРОМЕТЕЯ

цікавими є давньогрецькі міфи про походження богів і людей, про культурні здобутки та виникнення землеробства, ремесел, обрядів, введення яких часто приписується богам, напівбогам і героям. У міфах про богів розповідається про їхнє чудесне народження, життя та покровительство людям. Цікаво, що нерідко давньогрецькі боги зображувались у міфах як істоти далеко не ідеальні. Навіть верховний бог громовержець Зевс, повелитель усіх богів та людей, у своїх вчинках нерідко керується корисливістю, і бажанням помститися. Він скинув із трону свого батька Кроноса, щоб зайняти його місце. Через постійні подружні зради Зевса страждає його дружина Гера. Саму Геру, богиню шлюбу та кохання, міфи наділяють жорстокістю, мстивістю і навіть сварливістю. Богиня Гера ненавидить та переслідує позашлюбних дітей Зевса, який, у свою чергу, відчуваючи провину, не може за них заступитись. До нашого часу найпопулярнішими залишаються античні міфи про титана Прометея — захисника людського роду, безсмертного, який

лікарській справі. Тому смертні шанували титана як бога і встановили на його честь свято — біг із запаленими смолоскипами, які називалися «прометеї». До образу гордого незламного титана зверталося чимало митців усіх епох, серед них і українці — Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка та інші.

ПРОМЕТÉЙ1 Безплідна, дика місцевість на самому краю землі в країні скіфів2. Суворі скелі заходять за хмари своїми вершинами. Море гуркоче, б’ючись своїми валами об підніжжя скель. Далеко за скелями видніються снігові вершини Кавказьких гір. Поволі застилають далечінь грізні хмари. Ніколи ще не ступала тут нога людини. Сюди, на край землі, привели слуги Зевса титана Прометея, щоб прикувати його незламними ланцюгами до скелі. Слуги громовержця, Сила й Влада, ведуть Прометея. Не знають серця їхні жалю. Сумний іде за ними бог Гефест3 зі своїм важким молотом. Жахливу справу має виконати він — своїми руками прикувати друга Прометея. Але не сміє він не послухатися батька свого, Зевса. Сила і Влада звели Прометея на вершину скелі і підганяють Гефеста братися до роботи. Неохоче береться він за свій молот, тільки необхідність змушує його коритися. Але квапить його Сила: — Прикуй могутніми ударами молота до скелі Прометея. Даремний твій жаль, адже ти вболіваєш за ворогом Зевса. Гефест

Прометей допомагає Зевсу в битві

титанами

ба ще прибити його до скелі, проколовши йому груди сталевим, незламним вістрям. Зволікає Гефест. — Прометею! — вигукує він. — Як тужу я, бачачи твої муки! Нарешті зроблено так, як звелів Зевс. Прикований титан, а груди проколото стальним вістрям. Знущаючись, говорить Прометею Сила: — Тут ти зможеш бути гордим! Давай тепер смертним дари богів, викрадені тобою! Подивимося, чи спроможні допомогти тобі смертні. Але Прометей гордо мовчить. За весь час він не сказав ні слова, навіть стогін не вирвався у нього, — нічим не виявив він страждань. Пішли Сила і Влада, а з ними — і сумний Гефест. Сам лишився Прометей. Тільки тепер тяжкий стогін вирвався з пробитих грудей могутнього титана, тільки тепер почав він нарікати на лиху долю: — О, горе, горе! Стогнатиму від мук я тепер і багато-багато віків! Як знайти мені кінець моїм стражданням? Але що ж це говорю я! Адже я знав усе, що буде. Я мушу терпіти ці муки! За віщо ж? За те, що я дав великі дари смертним. О, горе, горе! Та ось з далеких берегів сивого Океану з легким повівом вітерцю примчали на колісниці до скелі океаніди. Вони чули удари Гефестового молота, донісся до них і стогін Прометея. Сльози заволокли прекрасні очі океанід, коли вони побачили прикутого до скелі

титана. Рідним був він океанідам. Батько його був братом батька їхнього, Океана. Глибока їх скорбота. Сповнені співчуття, просять вони Прометея розповісти, за що покарав його Зевс.

Прометей розповідає їм, як допоміг він Зевсові в боротьбі з титанами. Зевс переміг титанів і скинув їх, за порадою Прометея, в надра жахливого Тартару. Здобув владу Зевс над світом і поділив її з новими богами-олімпійцями, а тим титанам, які допомогли йому, не дав громовержець влади у світі. Зевс ненавидить титанів, боїться їх грізної сили. Не довіряв Зевс і Прометею. Дужче розгорілася ненависть Зевса, коли Прометей почав захищати нещасних смертних людей, яких Зевс хотів погубити. Прометей пожалів їх, що не мали ще розуму. Він вдихнув їм надію, якої не знали люди, і викрав для них божественний вогонь, хоч і знав, яка кара чекає за це. Страх не спинив гордого, могутнього титана від бажання допомогти людям. З трепетом слухали океаніди Прометея. Та ось на бистрокрилій колісниці принісся й сам віщий старець Океан. Океан намагається умовити Прометея підкоритися Зевсу. Океан страждає, бачачи муки Прометея. Він готовий поспішати на Олімп, щоб благати Зевса помилувати титана. Але гордо відповідає йому Прометей: — Дбай, щоб урятувати самого себе. Боюсь я, щоб співчуття до мене не пошкодило тобі. До дна вичерпаю я зло, яке послала доля. — О, бачу я, — сумно відповідає Океан, — що цими словами змушуєш ти мене повернутися назад, не досягши нічого! З болем у серці залишив Океан Прометея. А Прометей далі розповідає океанідам про те, що зробив він для людей, порушивши волю Зевса. З горна

лами, навчив видобувати їх і обробляти. Прометей приборкав для смертних дикого бика і наклав на нього ярмо, щоб могли користуватися люди силою биків, обробляючи свої поля. Прометей впряг коня в колісницю і зробив його слухняним людині. Мудрий титан збудував перший корабель. Раніше люди не вміли лікувати хвороб, але Прометей відкрив їм силу ліків, і ними смирили вони хвороби. Він навчив їх всього, що полегшує горе і робить життя радіснішим1. Цим і прогнівив він Зевса. Океаніди дивувалися незламній силі духу титана, який насмілився повстати проти Зевса. Та ось вигукнув гнівно Прометей: — Хоч як муч мене, громовержцю Зевсе, але настане день, коли й тебе повергнуть у ніщо. Позбудешся ти царства і скинутий будеш у морок. Здійсняться тоді прокляття батька твого Крона! Ніхто не знає, як відвернути від тебе цю злу долю! Тільки я знаю! О, повалений у прах, знатимеш ти, яка різниця між владою і рабством! Страх затуманив очі океанід, і блідий жах зігнав рум’янець з їх лиць. Простягаючи руки, білі, як морська піна, вигукнули вони: — Безумний! Як не боїшся ти погрожувати цареві богів і людей, Зевсові? О, Прометею, ще тяжчі муки пошле він тобі!

— На все готовий я! Чого боятися? Не судилося мені померти! Нехай робить, що хоче, Зевс. Недовго йому панувати над богами2! Ледве промовив ці слова Прометей, як у повітрі швидко, неначе падаюча зірка, пронісся посланець богів Гермес3 і грізний

17

— Я не проміняю своїх скорбот на рабське служіння Зевсові. Мені краще бути прикованим до цієї скелі, ніж стати слугою тирана Зевса. Нема таких мук, якими міг би Зевс налякати мене і вирвати з уст моїх хоч слово. Ні, не дізнається він, як урятуватися від долі! — Так слухай, що буде з тобою, коли ти відмовишся виконати волю Зевса, — відповідає Гермес. — Ударом блискавки він кине цю скелю з тобою разом у темну безодню. Там, багато віків позбавлений світла, будеш мучитись ти в пітьмі. Минуть віки, і знову підійме тебе Зевс на світ з безодні, але не на радість. Кожного дня прилітатиме орел, якого пошле Зевс, і гострими пазурами і дзьобом буде рвати він твою печінку; знов і знов буде відростати вона, і дедалі жахливішими будуть страждання. Прометею, чи не краще скоритися! Непохитним лишився гордий титан. Раптом задрижала земля; загримів оглушливий грім, і блиснула нестерпним світлом блискавка. Немов громаддя гір, знялися на морі пінисті вали. Захиталася скеля. Серед реву бурі, серед гуркоту землетрусу пролунав жахливий зойк Прометея. Завалилась зі страшенним гуркотом скеля з прикованим до неї Прометеєм у безодню, у віковічну темряву. Минули віки, і знову підняв Зевс на світ з пітьми Прометея. Але страждання не скінчилися; ще тяжчі стали вони. Знов лежить він, розпростертий на скелі, прикований до неї. Пече його знесилене тіло палюче проміння сонця, періщать дощі і град, а взимку лапатий сніг і льодяний холод сковує його. І цих мук мало! Щодня прилітає величезний орел; він сідає на груди Прометея і роздирає їх гострими, як сталь, пазурами. Орел рве своїм дзьобом печінку титанові. Потоками ллється кров і червонить скелю. За ніч загоюються рани, і знов відростає печінка, щоб удень дати нову поживу орлу. Роки, віки тривають

18

ві. Прийшла і мати Прометея, Феміда1, і благає сина зглянутися на неї — адже так нестерпно страждає вона, бачачи муки сина. Зевс забув гнів. Тепер держава його сильна, ніщо не може похитнути її. Та й править Зевс уже не як тиран, додержується законів. Він захищає людей і правду серед них. Тільки одне турбує громовержця — це таємниця, яку знає один Прометей. Зевс готовий, якщо Прометей відкриє йому таємницю, помилувати могутнього титана. Близький уже час, коли скінчаться муки. Вже народився і змужнів великий герой, якому доля судила визволити з кайданів титана. Прометей, як і раніше, ховає таємницю, знемагаючи від мук, але і його починають покидати сили. Нарешті великий герой, якому судилося визволити Прометея, під час своїх мандрів приходить сюди, на край землі. Герой цей — Геракл2, найдужчий з людей, могутній, як бог. З жахом дивиться він на муки Прометея, і жаль охоплює його. Здалека чується шум могутніх крил — це летить орел на свій кривавий бенкет. Він кружляє високо в небі над Прометеєм, готовий спуститися до нього на груди. Геракл схопив свій лук, вийняв із сагайдака3 смертоносну стрілу і пустив її. Пронизаний орел упав у бурхливе море. Мить

19

— Нехай не одружується громовержець з морською богинею Фетідою, бо хто б не був її чоловіком, від нього народиться син, який буде могутніший від батька. Прометей відкрив таємницю. Геракл розбив важкою палицею кайдани і вирвав з грудей його сталеве вістря, яким прибитий був титан до скелі. Скінчилися муки. Так здійснилося його провіщення, що смертний визволить його. Радісними вигуками вітали титани визволення Прометея.

текстом

1. Що вам відомо про титана

2. Поміркуйте, чим його ставлення до людини відрізняється від ставлення інших давньогрецьких богів.

3. ЯкудавньогрецькихміфахпроПрометеяпояснюєтьсявиникненнялюдини?

4. Як і чому давні греки вшановували титана Прометея? Працюємо над змістом творів

5. З якою метою Гефéст, Сила і Влада привели Прометея на край землі. Як ви гадаєте, чому виконання свого наказу Зевс доручив саме їм?

6. Чому Прометей вважав верховного бога Зевса невдячним?

7. Що сталопричиною гніву громовержця Зевсана титана?

8. Що свідчить про мужність Прометея-провидця1, який, знаючи, що його чекає в майбутньому, повстав проти волі Зевса?

9. Яким було життя людей, поки їм на допомогу не прийшов Прометей? Випишіть у зошит із тексту міфу все, щоПрометей зробив для людей.

10.З якою метою прибув до титанапосланецьбогів Гермéс?

11.Зачитайте, що відповів Прометей Гермесу. Як ви розумієте слова титана: «Я не проміняю своїх скорбот на рабське служіння

20

Міркуємо самостійно

18.Уявіть, якби людство не отримало прометеєвих дарів, яким було б його життя зараз.

19.Поміркуйте, чому прометеїв вогонь називають символом прогресу, розвитку і освіти. Прокоментуйте ланцюжок слів: вогонь – світло –освіта – освічена людина

20.Доведіть, що завдяки Прометею люди стали менш залежними від волі богів.

21.Запишіть речення у зошиті, добравши потрібне слово: «Образ Прометея є символом...» (краси, владолюбства, жертовності, сили, спритності, радості, покірності). Прокоментуйте зміст записаного вислову.

22.Грецькі гончарі особливо шанували Прометея і вважали його своїм покровителем. Поміркуйте і поясніть, чому. Застосовуємо теоретичні поняття

23.До якої групи міфів належить міф про Прометея?

24.Пригадайте, що є спільного і відмінного між міфами і казками.

25.Доведіть, щови вивчали міф, а не казку про Прометея.

26.Які художні образи змальованіу міфі про титана Прометея? ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ЗНАТИ БІЛЬШЕ До образу гордого незламного титана, який став символом жертовності і непохитності, зверталося чимало митців усіх епох, зокрема давньогрецький драматург Есхіл, німецький поет XVIII ст. Йоганн Вольфганг Гете, англійський поет XIX ст. Джордж Гордон Байрон, українські митці — Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка тощо.

Сюжети античних міфів знайшли своє відображення в багатьох видах європейського мистецтва: у літературі, скульптурі, живописі,

героїв часто

працях філософів

МІФИ ПРО ГЕРАКЛА Давньогрецький міф про могутнього напівбога Геракла1, найбільш шанованого греками героя, і до сьогодні залишається одним із найпопулярніших. На думку вчених, ім’я «Геракл» належало багатьом стародавнім воїнам, морякам, засновникам міст, а пізніше греки втілили їхні кращі риси в одному образі героя-напівбога. Про Геракла створено цілий цикл міфів, в яких описа-

загибелі,

у сім’ї

онука славного

був сам верховний бог Зевс. Краса Алкмени полонила громовержця і він вирішив скористатися довгою відсутністю Амфітріона. Зевс прибрав його подобу, прийшов у дім Алкмени і жив з нею як зі своєю дружиною. Алкмена завагітніла. Радісний Зевс у день її пологів перед богами-олімпійцями поклявся: хто в роді Персея народиться цього дня першим, той буде владарювати над усім своїм родом і царюватиме у найбільшому давньогрецькому місті Мікени. Звісно, Зевс мав на увазі свого сина. Але його ревнива дружина Гера вирішила помститися зрадливому чоловікові. Богиня затримала пологи Алкмени, і першим у роді Персея народився син Сфенела — кволий, хворобливий хлопчик Еврісфей. Ошуканому

Але Гера не відмовилася від помсти. Від самого народження Геракла вона прагнула занапастити його і почала з того, що послала до немовляти двох величезних змій. Але дитя Зевса було настільки дужим, що легко задушило їх рученятами у своїй колисці. Молодий Геракл добре володів зброєю, вправно боровся та влучно стріляв з лука. Коли мікенський цар Еврісфей покликав його до себе, Геракла прийшов, щоб виконати усі накази і здобути волю та безсмертя. Так майбутній герой отримав своє ім’я «Геракл» — «той, хто звершує подвиги через утиски Гери». Готуємося до роботи з текстом

27.Розкажіть про історію народження Геракла.

28.Поясніть, чому Геракл не став мікенським царем.

29.Як Геракл, син верховного бога Зевса, потрапив під владу Еврісфéя

30.Чому Гера переслідувала сина верховного бога Зевса? Яка угода була укладена між громовержцем і йогодружиною?

31.Як Гера хотіла занапастити новонародженого Геракла? Чому її плани не здійснилися?

32.Якими особливими якостями Геракл вже від народження вирізнявся зпоміж інших людей?

Поясніть,що означає ім’я Геракл. НЕМЕЙСЬКИЙ ЛЕВ (перший

до схилів гір. Ніде не

жодної живої душі: ні пастухів, ні землеробів. Усе живе повтікало з цих місць, налякане жахливим левом.

Тіфон — могутній потворний велетень, уособлення руйнівних сил.

Єхидна — кровожерлива потвора, напівжінка-напівзмія.

23

Довго шукав Геракл по лісистих схилах гір та по ущелинах лігвище лева. Нарешті, коли вже сонце почало схилятися на захід, знайшов Геракл у темній ущелині лігвище; воно знаходилось у величезній печері, що мала два виходи. Геракл завалив один із виходів величезними каменями і став чекати лева, сховавшись за камінням. Перед самим вечором з’явився дивовижний лев із довгою кошлатою гривою. Напнув тятиву свого лука Геракл і пустив одну за одною три стріли в лева, але стріли відскочили від його шкури — вона була тверда, як сталь. Грізно заричав лев, ричання його розкотилося, немов грім. Озираючись на всі боки, лев стояв в ущелині і шукав очима того, хто насмілився пускати в нього стріли. Та ось він побачив Геракла і кинувся величезним стрибком на героя. Мов блискавка, мигнула палиця Геракла і громовим ударом упала на голову лева. Лев звалився на землю, приголомшений страшним ударом; Геракл кинувся на лева, обхопив його могутніми руками і задушив. Взявши на плечі вбитого лева, Геракл повернувся в Немею, приніс жертву Зевсові і встановив у пам’ять про свій перший подвиг Немейські ігри1 . Коли Геракл приніс убитого ним лева в Мікени, Еврісфей зблід від страху.

по-

ських

СТАЙНІ ЦАРЯ АВГІЯ (шостий подвиг)

Незабаром Еврісфей дав нове доручення Гераклові. Він повинен був очистити від гною стайні царя Авгія, сина світлосяйного бога сонця Геліоса. Бог сонця дав своєму синові величезні багатства. Особливо численні були стада Авгія. Геракл запропонував Авгієві очистити за один день усі його величезні стайні, якщо той погодиться віддати десяту частину своїх стад. Авгій погодився. Йому здавалося, що неможливо виконати таку роботу за один день. Але Геракл повалив з двох протилежних сторін стіну, що оточувала стайні, і відвів у них воду двох рік. Вода цих рік в один день винесла весь гній зі стаєнь, а Геракл знову склав стіни. Коли герой прийшов вимагати нагороди, то гордий цар не віддав йому обіцяної десятої частини стад, і довелося Гераклові повернутися ні з чим. Страшенно помстився великий герой цареві Еліди Авгію. Через кілька років, уже звільнившись від служби Еврісфеєві, Геракл увійшов з великим військом в Еліду, переміг у кровопролитній битві Авгія. Після перемоги герой приніс жертви олімпійським богам і встановив Олімпійські ігри, які й проводились із того часу всіма греками кожні чотири роки.

КÉРБЕР1 (одинадцятий подвиг)

в Тірінф, як уже знову послав його на подвиг Еврісфей. Це був уже одинадцятий

Геракл

пітьму підземного царства. В підземне царство Геракла ввів вісник богів Гермес, провідник душ померлих, а супутницею великого героя була сама улюблена дочка Зевса Афіна Паллада. Коли Геракл увійшов у царство Аїда, з жаху розлетілися тіні померлих. Не втікала тільки, побачивши Геракла, тінь героя Мелеагра. З благанням звернулася вона до великого сина Зевса: — О, великий Геракле, благаю тебе в пам’ять нашої дружби: зглянься на осиротілу сестру мою, прекрасну Деяніру! Беззахисною залишилася вона після моєї смерті. Візьми її за дружину собі! Будь її захисником! Геракл обіцяв виконати просьбу друга і пішов далі за Гермесом. Назустріч Гераклові підвелася тінь жахливої Горгони Медузи, вона грізно простягала свої мідні руки і махнула золотими крилами, на голові її заворушилися змії. Схопився за меч безстрашний герой, але Гермес зупинив його: — Не хапайся за меч, Геракле! Адже це тільки безтілесна тінь! Багато страхіть бачив на шляху своєму Геракл; нарешті, він став перед троном Аїда. З захопленням дивилися володар царства померлих і дружина його Персефона на великого сина громовержця Зевса, який безстрашно спустився в царство темряви і смутку. Він, величний, спокій-

на свою величезну па-

26

— Я виконаю твою просьбу, але ти мусиш без зброї приборкати Кербера. Якщо приборкаєш його, то я дозволю відвести його до Еврісфея. Довго шукав Геракл Кербера у підземному царстві. Нарешті, знайшов. Геракл обхопив своїми руками, міцними, мов сталь, шию Кербера. Завив Аїдів пес; усе підземне царство наповнилося його виттям. Він силкувався видертись з обіймів Геракла, та тільки міцніше стискали могутні руки героя шию Кербера. Обвив хвіст свій Кербер навколо ніг героя, вп’ялася голова дракона своїми зубами йому в тіло, але все даремно. Нарешті, напівзадушений, пес Аїда впав до ніг героя. Геракл приборкав його і повів із царства темряви в Мікени. Злякався денного світла Кербер; весь покрився він холодним потом, отруйна піна капала з його трьох пащ на землю; всюди, де капнула хоч краплина піни, виростало отруйне зілля. Геракл привів до мікенських мурів Кербера. Злякався боягузливий Еврісфей, як тільки поглянув на страшного пса. Мало не на колінах благав він Геракла відвести Кербера назад у царство Аїда. Геракл виконав його просьбу і повернув Аїдові його страшного охоронця Кербера. ЯБЛУКА ГЕСПЕРИ́Д (дванадцятий подвиг) Найважчим випробуванням Геракла на службі в Еврісфея був його останній подвиг. Він повинен був піти до титана Атласа, який держить на плечах небесне

27

охоронялися драконом, який ніколи не склепляв очей своїх сном. Ніхто не знав шляху до Гесперид і Атласа. Довго блукав Геракл Азією і Європою; скрізь Геракл розпитував про шлях, але ніхто не знав його. Зайшов він на крайню північ, до ріки Ерідану. На берегах Ерідану з пошаною зустріли великого сина Зевса прекрасні німфи1 і дали йому пораду, як знайти шлях до садів. Геракл повинен був напасти на морського віщого старця Нерея, коли той вийде на берег; крім Нерея, ніхто не знав цього шляху. Геракл довго шукав покровителя моряків Нерея. Нарешті вдалося йому знайти Нерея на березі моря. Геракл напав на морського бога. Важкою була боротьба. Щоб визволитися із залізних обіймів Геракла, Нерей прибирав різні подоби, але все ж не випускав його герой. Нарешті він зв’язав стомленого Нерея, і морському богові довелося відкрити Гераклові таємницю шляху до садів Гесперид. Син Зевса відпустив морського старця і вирушив у далеку путь. Довелося йому йти через Лівію. Тут зустрів він велетня Антея, сина Посейдона, бога морів, і богині землі Геї. Антей примушував подорожніх боротися з ним і всіх, кого перемагав, немилосердно вбивав. Велетень зажадав, щоб і Геракл боровся з ним. Ніхто не міг перемогти Антея, не знаючи таємниці, звідки велетень черпав під час боротьби нові сили. А таємниця була така: коли Антей почував, що починає втрачати силу, він доторкався до землі, своєї матері, і поновлювалися його сили. Але варто було відірвати Антея від землі і підняти його в повітря, як зникали його сили. Довго боровся

кілька разів він валив

сили в Антея. Раптом

— другорядні божества, які жили в печерах, лісах, полях, горах, річках і джерелах, уособлювали сили і явища природи. За міфами, німфи були довговічними, але не безсмертними. Від шлюбів німф з богами народжувалися герої. Німфи були втіленням усього приємного і милого в природі. Зображувалися вродливими і веселими дівчатами.

28

Багато ще довелося зустріти Гераклові на шляху небезпек, поки дійшов він до краю землі, де стояв великий титан Атлас.

— О, великий титане Атласе! — звернувся до нього Геракл, — я син Зевса — Геракл. Мене прислав до тебе Еврісфей, цар Мікен. Він звелів мені дістати в тебе три золоті яблука із золотого дерева в садах Гесперид.

— Я дам тобі яблук, сину Зевса, — відповів Атлас, — а ти, поки я ходитиму по них, повинен стати на моє місце і тримати на плечах небесне склепіння. Геракл став на місце Атласа. Неймовірний тягар опустився на плечі Зевсового сина. Він напружив усі свої сили і вдержав небозвід. Страшенно давив тягар

Повернув-

я

до мого повернення небозвід,

титан зовсім позбутися

відповів хитрощами.

29

— Я згоден! — відповів Геракл, — тільки дозволь мені зробити собі подушку, я покладу її на плечі, щоб не давив їх так жахливо небозвід. Атлас став на своєму місці і звалив на плечі тягар неба. А Геракл підняв лук свій і сагайдак зі стрілами, взяв палицю й золоті яблука і сказав: — Прощай, Атласе! Я держав небозвід, поки ти ходив по яблука Гесперид, а вічно нести на плечах увесь тягар неба я не хочу. З цими словами Геракл пішов від титана, і знов довелося Атласові тримати на могутніх плечах своїх небозвід. А Геракл повернувся до Еврісфея і віддав йому золоті яблука1 . Працюємо над змістом

1. Перекажіть міфпро перший подвиг Геракла.

2. Доведіть, що герой був не лише надзвичайно сильною, а й розумною людиною?

3. Доведіть, що, знешкодивши немéйського лева, Геракл, у першу чергу, допоміг звичайнимлюдям.

4. Які з наказів Еврісфея були, на вашу думку, справді корисними для людей, аякі можнаназвати забаганкамиправителя?

5. Який із відомих вам подвигів сина Зевса справив на вас найбільше враження?Поясніть, чому.

6. Які фантастичні істоти зображені у міфах про Геракла? Яку шкоду вони завдавали людям? Як ви вважаєте, що або кого мали на увазі давні людипід

30

11.Поміркуйте, чому Геракл у небезпечних походах одягав на себе шкуру вбитого немéйського лева.

12. Порівняйте засоби захисту військових у різні епохи. Прокоментуйте зображення Геракла й античного, середньовічного і сучасного воїнів. Пов’язуємо новий матеріал з вивченим раніше

13.Згадайте, якГеракл звільнив Прометея.

14.Як ви вважаєте, чому в давньогрецькій міфології саме Геракл став рятівником благородного титана?

15.Що є спільного в образах титана Прометея і героя Геракла?

16.До якої групи міфів належать міфи про Геракла?

відФантазерчика

власний міф про подвиг Геракла.

Які фантастичні

г) поклоніння й упокорення Силі і Владі.

2. Прометей не хотів відкрити таємницю (0,5 бала) про те, а) де знаходяться найбільші скарби Греції; б) хто скине Зевса з трону; в) які великі дари він приніс людям; г) як був створений світ.

3. Щодня до Прометея, щоб дзьобати печінку, (0,5 бала) прилітав: а) яструб; б) грифон; в) Гермес; г) орел.

4. Прометея звільнив від мук: (0,5 бала) а) друг титана — бог ковальства Гефест; б) мужній герой Геракл; в) верховний бог-громовержець Зевс; г) посланець богів Гермес.

5. Зевс — (0,5 бала) а) творець Всесвіту; б) смертна людина, цар давніх греків; в) верховний бог давніх греків, головний серед богіволімпійців; г) верховний правитель, повелитель богів і народів усього світу.

6. Образ титана Прометея став символом

32

8. Геракл — це: (0,5 бала) а) давньогрецький співець; б) давньогрецький винахідник; в) давньогрецький герой, син Зевса; г) титан, син Прометея.

9. Геракл з дитинства відзначався: (0,5 бала) а) надзвичайною силою і мужністю; б) видатним розумом і освіченістю; в) хитрістю і підступністю; г) даром передбачати майбутнє.

10. Щоб отримати свободу і безсмертя (0,5 бала) Геракл здійснив: а) 3 подвиги; б) 7 подвигів; в) 12 подвигів; г) 33 подвиги.

11. До якої тематичної групи належать (1 бал) міфи про Геракла? а) міфи про створення світу; б) міфи про походження тварин та рослин; в) міфи про діяння героїв та напівбогів; г) міфи про виникнення

землеробства, мистецтв.

(1 бал)

бал)

ЗА ВИБОРОМ

1 ТА ІКÁР

митцем, скульптором і зодчим2 Афін3 був Дедал. Про нього розповідали, що він вирізьблював із білосніжного мармуру такі довершені статуї, що вони здавалися живими; складалося враження, що статуї Дедала дивляться і рухаються. Багато інструментів винайшов Дедал для своєї роботи; ним були винайдені сокира і свердло. Далеко йшла слава про Дедала. У цього великого художника був племінник Тал, син його сестри. Тал був учнем Дедала. Вже в ранній юності вражав він усіх своїм талантом, і можна було передбачити, що Тал перевищить учителя. Дедал заздрив племінникові і вирішив його вбити. Одного разу Дедал стояв з племінником на високому Афінському Акрополі4 біля самого краю скелі. Побачивши, що

пішно зійшов з Акрополя, підняв тіло Тала і хотів уже таємно закопати його в землю, але застали Дедала афіняни, коли він копав яму. Злочин Дедала було викрито. Ареопаг1 засудив його до страти. Рятуючись від смерті, Дедал утік на острів Крит до могутнього царя Міноса, сина Зевса і Європи. Мінос охоче прийняв під свій захист великого митця Греції. Багато чудових творів мистецтва виготовив Дедал для царя Криту. Багато років жив Дедал у Міноса, не хотів відпускати його цар з Криту; тільки сам він хотів користуватися мистецтвом великого художника. Дедал довго думав, як утекти йому, і, нарешті, знайшов спосіб визволитися з критської неволі. — Якщо я не можу, — вигукнув Дедал, — урятуватися від влади Міноса ні сухопутно, ні морем, то відкрите ж для втечі небо! Ось мій шлях! Усім володіє Мінос, лише повітрям не володіє він! Взявся до роботи Дедал. Він набрав пер, поскріплював їх лляними нитками і воском і почав виготовляти з них чотири великих крила. Поки Дедал працював, син його Ікбр грався біля батька: то ловив пух, що злітав від подуву вітерцю, то м’яв у руках віск. Хлопчик безтурботно грався, його вабила робота батька. Нарешті Дедал скінчив свою працю; готові були крила. Дедал прив’язав крила за спину, просунув руки в петлі, закріплені на крилах, змахнув ними і плавно піднісся в повітря. З подивом дивився Ікар на батька, який ширяв у повітрі, немов величезний птах. Дедал спустився на землю і сказав синові: — Слухай, Ікаре, зараз ми полетимо з Криту. Будь обережний під час льоту. Не спускайся дуже низько до моря, щоб солоні бризки не змочили твоїх крил. Не підіймайся й близько до сонця: спека може розтопити

і розлетять-

Ті, хто ба-

дал, щоб подивитися, як летить його син. Вони минули вже острови Делос, Парос і летять усе далі й далі. Швидкий політ бавить Ікара, все сміливіше помахує він крилами. Ікар забув поради батька: він не летить уже слідом за ним. Сильно махнувши крилами, він злетів високо, під саме небо, ближче до променистого сонця. Палюче проміння розтопило віск, що скріплював пера крил, повипадали пера і розлетілися далеко в повітрі, гнані вітром. Змахнув Ікар руками, але немає на них більше крил. Стрімголов упав він зі страшної височини в море й загинув у його хвилях. Дедал обернувся, дивиться. Немає Ікара. Голосно почав кликати: — Ікаре! Ікаре! Де ти? Озвися! Нема відповіді. Побачив Дедал на морських хвилях пера крил Ікара і зрозумів, що трапилось. Як зненавидів Дедал своє мистецтво, як зненавидів той день, коли задумав урятуватися з Криту. А тіло Ікара довго носилося по хвилях моря, яке стало називатися за іменем загиблого Ікарійським1. Нарешті прибили його хвилі до берега

36

3. Поясніть, якви розумієте вислів: «Мистецтво і злочин — несумісні».

4. Що, на вашу думку, гнітило художника у ставленні до нього царя Міноса, коли вінжив наострові Крит?

5. Розкажіть про втечу Дедалата його сина Ікара зКриту.

6. Поміркуйте, чим був політ для Дедала, а чим— для Ікара.

7. Як загинув юний Ікар? Чи послухався він порад батька? А ви завжди слухаєтеся порад своїх батьків? Міркуємо самостійно

8. Як ви гадаєте, чи доля покарала митця за злочин, вчинений багато років тому? Відповідь обґрунтуйте.

9. Спробуйте

про польоти? Застосовуємо теоретичні поняття

12.Пригадайте, які образи ми називаємо вічними.

13.Поясніть, чому образ міфологічного героя Ікара є вічним образом людини, яка прагне знань, нових вражень, яка навіть ціною власного життя рветься у височину. ОРФÉЙ І ЕВРІДÍКА

Великий співець Орфей жив у далекій Фракії. Дружиною Орфея була прекрасна німфа Еврідіка. Палко кохав її співець Орфей. Але недовго тішився Орфей щасливим життям з дружиною своєю. Одного разу, незабаром після весілля, прекрасна Еврідіка збирала з подругами німфами весняні квіти. Не помітила Еврідіка в густій траві змії і наступила на неї. Вжалила змія юну дружину Орфея в ногу. Голосно скрикнула Еврідіка і впала на руки подруг. Зблідла Еврідіка, склепились її очі. Отрута змії

37

втратою.

природа,

в похмуре царство

Аїда і дружину його

Персефону повернути йому дружину. Крізь темну печеру спустився Орфей до берегів священної ріки Стіксу1 . Стоїть Орфей на березі Стіксу. Як переправитись йому на той берег, туди, де лежить похмуре царство владики Аїда? Навколо Орфея товпляться тіні померлих. Ледве чути стогін їх, подібний до шелесту падаючого листу в лісі пізньої осені. Ось почувся здалеку плескіт весел. Це наближається човен перевізника душ померлих Харона. Причалив Харон до берега. Просить Орфей перевезти його разом з душами на той берег, але відмовив йому суворий Харон. Хоч як благав його Орфей, все чує він одну відповідь Харона — «Ні!» Ударив тоді Орфей по струнах своєї золотої кіфари, і широкою хвилею рознеслися берегами похмурого Стіксу звуки її струн. Своєю музикою зачарував Орфей Харона; слухає він гру Орфея, спершись на своє весло. Під звуки музики ввійшов Орфей у човен, відштовхнув його Харон веслом від берега, і поплив човен через темні води Стіксу. Перевіз Харон Орфея. Вийшов він із човна і, граючи на золотій кіфарі, пішов похмурим царством душ померлих до трону бога Аїда. Граючи на кіфарі, наблизився до трону Аїда Орфей і схилився перед ним. Дужче вдарив він по струнах кіфари і заспівав; він співав про своє кохання до Еврідіки і про те, яке щасливе було його життя з нею у світлі, ясні дні весни. Але швидко минули дні щастя. Загинула Еврідіка. Про своє горе, про свою тугу за померлою співав Орфей. Усе царство Аїда слухало спів Орфея, усіх зачарувала його пісня. Схиливши на груди голову, слухав Орфея бог Аїд. Припавши головою до плеча чоловіка, слухала пісню Персефона; сльози смутку тремтіли на її віях. Але все тихше бринять

кіфари, стихає спів. Глибока

навколо. Порушив

мов-

не-

уособлення мороку

38

зламною клятвою богів, що виконає він просьбу чудового співця. Так відповів Орфей Аїдові: — О, могутній владико Аїде, всіх нас, смертних, приймаєш ти у своє царство, коли кінчаються дні нашого життя. Я прийшов сюди благати тебе, щоб відпустив ти назад на землю мою Еврідіку. Поверни її знову до життя; ти бачиш, як я страждаю за нею! Подумай, владико, коли б відібрали в тебе дружину твою Персефону, адже й ти страждав би. Не назавжди ж повертаєш ти Еврідіку. Вернеться знову вона в твоє царство. Коротке життя наше, владико Аїде. О, дай Еврідіці зазнати радощів життя, адже вона зійшла в твоє царство такою юною! Замислився бог Аїд, і, нарешті, відповів Орфеєві: — Гаразд, Орфею! Я поверну тобі Еврідіку. Веди її назад до життя, до світла сонячного. Але ти мусиш виконати одну умову — ти підеш уперед слідом за богом Гермесом, він поведе тебе, а за тобою буде йти Еврідіка. Але під час подорожі по підземному царству ти не повинен оглядатися. Пам’ятай! Оглянешся — і зараз же покине тебе Еврідіка і повернеться назавжди в моє царство. На все був згоден Орфей. Поспішає він швидше йти назад. Привів швидкий, мов думка, Гермес тінь Еврідіки. Із захопленням дивиться на неї Орфей. Хоче Орфей обняти тінь Еврідіки, але зупинив його бог Гермес, промовивши: — Орфею, ти обіймаєш тінь. Підемо швидше: важкий наш шлях. Рушили в дорогу. Попереду йде Гермес, за ним Орфей, а за ним тінь Еврідіки. Швидко минули вони царство Аїда. Перевіз їх через Стікс у своєму човні Харон. Ось і стежка, яка веде на поверхню

Важкий шлях. Стежка круто здіймається

камінням. Навколо глибокі

39

в них постать Гер-

замріло сві-

би він Евріді-

вона у спов-

Можливо, вона

Еврідіка і буде

приречена на вічне блукання в темряві. Орфей притишує ходу, прислухається. Нічого не чути. Та хіба можна чути кроки безтілесної тіні? Все дужче охоплює Орфея тривога. Все частіше він зупиняється. А навколо дедалі світлішає. Тепер ясно розгледів би Орфей тінь своєї дружини. Нарешті, забувши все, він зупинився і обернувся. Майже поряд себе побачив він тінь Еврідіки. Простяг до неї руки Орфей, але далі, далі тінь і зникла в темряві. Немов скам’янілий стояв Орфей, охоплений розпачем. Йому довелося пережити вдруге смерть Еврідіки, а винуватцем цієї другої смерті був він сам. Довго стояв Орфей. Здавалося, життя покинуло його, здавалося, що це стоїть мармурова статуя. Нарешті, поворухнувся Орфей, зробив крок, другий, і пішов назад, до берегів темного Стіксу. Він вирішив знову вернутися до трону Аїда, знову благати

Еврідіку. Але не повіз

40

човні, марно

8. Що найбільше вразило Орфея в невдалій спробі повернути кохану дружину? Міркуємо самостійно

9. У чому полягала мужність і жертовність Орфея, який вирушив до царствапомерлих?

10.Що, на вашу думку, Орфей міг попросити особисто для себе у бога підземного царства, якийприсягнувся виконати будь-яке його бажання?

11.Зробіть висновок про велику силу кохання і мистецтва.

12.Поясніть, чому образ міфологічного героя Орфея став символом істинного митця, а його золота кіфара (або ліра) — символом поезії та творчоїнаснаги.

Завдання відФантазерчика

1. Уявіть, що ви співець Орфей. Розкажіть, про що співав митець у своїй пісні, яка змусила Аїда — похмурого бога царствамертвих — відпустити Еврідіку.

2. Запишіть у зошит найголовніші слова з пісні Орфея. НАРЦИС Син річкового бога і німфи, прекрасний, але холодний Нарцис нікого не любив, крім самого себе. Лише себе вважав гідним любові. Одного разу, коли він заблукав у густому лісі під час полювання, побачила його німфа Ехо. Німфа не могла сама заговорити з Нарцисом. Вона була покарана богинею Герою за балакучість. Коли ревнива Гера розшукувала свого зрадливого чоловіка Зевса серед німф, Ехо намагалася відвернути її увагу розмовами. З тих пір німфа Ехо повинна була мовчати, а відповідати на запитання вона могла, лише повторюючи

41

— Сюди! — відповіла Ехо. З подивом оглядається прекрасний Нарцис довкола. Нікого немає. Здивований, він голосно вигукнув: — Сюди, швидше до мене! І радісно відгукнулась Ехо: — До мене! Простягаючи руки, поспішає до Нарциса німфа з лісу, але гнівно відштовхнув її прекрасний юнак. Пішов він поспішно від німфи і сховався у темному лісі. Сховалась у лісовій непрохідній гущавині і знехтувана німфа. Вона страждає від кохання до байдужого Нарциса, нікому не показується, і тільки сумно відгукується на кожний поклик нещасна Ехо. Від нерозділеного кохання німфа Ехо настільки змарніла і висохла, що від неї залишився лише голос. А Нарцис лишився, як і раніше, гордим, самозакоханим. Він відкидав кохання всіх. Багатьох німф зробила нещасними його гордість. І якось одна із знехтуваних ним німф вигукнула: — Покохай же і ти, Нарцисе! І хай не відповідає тобі на твою любов людина, яку ти покохаєш! Здійснилося побажання німфи. Розгнівалася богиня кохання Афродіта на те, що Нарцис відхиляє її дари, і покарала його. Одного разу, навесні, під час полювання Нарцис підійшов до струмка і захотів напитися холодної води. Жодного разу не торкалися вод цього струмка ні пастух, ні гірські кози, жодного разу не падала в струмок зламана гілка, навіть вітер не заносив у струмок пелюстків пишних квітів. Вода його була чиста і прозора. Як у дзеркалі, відбивалося в ній все навколо.

спершись руками на камінь, що

віддзеркалився в струмку весь, в

42

відриваю-

не п’є, не

Нарешті, повний відчаю, вигукнув Нарцис, простягаючи руки до свого відображення: — О, хто страждав так жорстоко! Нас розділяють не гори, не моря, а тільки смужка води, і все ж не можемо ми бути з тобою разом. Вийди ж із струмка!

Замислився Нарцис, дивлячись на своє відображення у воді. Раптом жахлива думка прийшла йому в голову, і тихо шепоче він своєму відображенню, нахиляючись до самої води: — О, горе! Я боюсь, чи не покохав я самого себе! Адже ти — я сам! Я люблю самого себе. Я почуваю, що небагато лишилося мені жити. Ледве розцвівши, зів’яну я і зійду в похмуре царство тіней. Смерть не лякає мене; смерть принесе кінець мукам кохання. Залишають сили Нарциса, блідне він і почуває вже наближення смерті. Плаче Нарцис. Падають його сльози в прозорі води струмка. Дзеркальною поверхнею води пішли кола, і зникло прекрасне відображення. З жахом вигукнув Нарцис: — О, де ти! Вернись! Залишся! Не покидай мене, адже це жорстоко. О, дай хоч дивитися на тебе!

знову з’явилося відобра-

на нього Нарцис.

— Прощай!

І ще тихше, ледве чутно, пролунала відповідь німфи Ехо:

— Прощай!

Схилилася голова Нарциса на зелену прибережну траву, і темрява смерті вкрила його очі. Вмер Нарцис. Плакали в лісі молоді німфи, і плакала Ехо. Приготували німфи юному Нарцисові могилу, але коли прийшли по його тіло, то не знайшли його. На тому місці, де схилилася на траву голова Нарциса, виросла біла запашна квітка — квітка смерті; нарцисом називають її.

Працюємо над змістом творів

1. Спробуйте у десятьох реченнях переказати сюжет міфу про Нарциса. Запишіть ці речення у зошит.

2. Розкажіть про смерть Нарциса. У чому, на вашу думку, полягала безнадійність його почуттів?

Міркуємо самостійно

3. Порівняйте почуття Орфея і Нарциса.

4. У чому полягає жертовність Орфея і самозакоханість Нарциса?

5. Поміркуйте, чому психологи самозакоханість та крайній егоїзм називають «нарцисизмом».

6. Чому в міфі в характеристиці красеня використане слово холодний?

7. Уявіть зовнішність Нарциса. Усно опишіть його портрет.

8. Як ви розумієте вислови: «Прекрасний, але холодний, як скульптура»;

ДЛЯ ДОДАТКОВОГО ЧИТАННЯ ІНДІЙСЬКІ МІФИ1 Творення Спочатку не було нічого. Ні Сонця, ні Місяця, ні зірок. Лише води простягалися безмежно. Води зародили вогонь. Величезною силою тепла зародилося в них Золоте Яйце. Тоді ще не було кому відміряти час, та стільки, скільки триває рік, плавало Золоте Яйце в безмежному океані. Через рік із Золотого Яйця виник прародитель Брахма. Він розбив Яйце, і воно розкололося навпіл. Верхня половина його стала Небом, нижня — Землею, а між ними, щоб розділити їх, Брахма умістив повітряний простір. І він закріпив Землю серед вод, і поклав початок часу. Так було створено Всесвіт. А тоді Творець озирнувся навколо і побачив, що немає нікого, крім нього, і йому стало страшно. З того часу страх приходить до кожного, хто залишається сам. Але Брахма замислився: «Кого мені боятися, адже тут немає нікого?» І страх минув. Але і радості Творець не знав; і тому самотні не знають радості. І Брахма вирішив створити потомство. І силою думки своєї він породив шістьох синів, перших істот створеного Брахмою світу. Старший син був народжений з душі Творця; з очей Брахми народився другий син; третій явився з уст Брахми, четвертий — з правого вуха; п’ятий — з лівого; шостий — з ніздрів Творця. Від його синів походять боги й демони, люди, птахи і змії, велетні і чудовиська, корови та інші тварини, що заселили Небо, землю, підземний та підводний світи.

перших людей. Старшими його

Коли Яма помер, його любляча сестра Ямі довго гірко плакала, і не було меж її горю. Марно боги намагалися полегшити тягар її скорботи. На усі їхні вмовляння вона відповідала: «Але ж він помер тільки сьогодні!» Тоді ще не було ні дня, ні ночі. Боги сказали: «Так вона його не забуде! Ми створимо ніч!» І вони створили ніч. І ніч минула, і прийшов ранок; і вона забула про нього. Тому і кажуть: «Зміна дня і ночі дарують забуття горя». Яма, який був першою істотою, що померла, став царем Смерті і Справедливості. Він звершує суд над померлими, зважуючи добрі і злі вчинки та помисли людини. Після суду душа відправляється або на небеса, або у пекло. Міф про потоп Ману, син Вівасвата, звідний брат Ями, оселився на землі самотою поблизу південних гір. Одного ранку, коли він мив руки, як це роблять і по сей день, йому трапилася у воді, набраній для вмивання, маленька рибка. Вона йому сказала: «Збережи мені життя, і я врятую тебе». «Від чого ж ти врятуєш мене?» — спитав здивований Ману. Риба промовила: «Прийде потоп і вигубить усе живе». «Як же я можу зберегти твоє життя?» І вона сказала: «Нам, рибам, доки ми маленькі, звідусіль загрожує смерть. Одна риба пожирає іншу. Ти

тримай мене

коли

викопай ста-

буде потоп. Ти зроби корабель і чекай на мене. А коли настане потоп, зійди на корабель, і я врятую тебе». І в тому році, на який вказала риба, Ману побудував корабель. А коли настав потоп, він зійшов на корабель, і риба припливла по нього. Підкорившись її велінню, Ману взяв із собою насіння різних рослин. Потім прив’язав мотузку до рогу риби, і вона швидко потягла його судно бурхливими хвилями. Не видно стало землі, зникли з очей країни світу; одна вода була навколо них. Ману і риба були єдиними живими істотами посеред усього водного простору. Дужі вітри розгойдували корабель. Але риба пливла і пливла вперед водною пустелею і врешті привела корабель Ману до височенної гори Хімалая. Тоді вона сказала Ману: «Я врятувала тебе. Прив’яжи корабель до дерева. Але будь обережним, аби вода не змила тебе. Сходь з гори поступово, як спаде вода». Ману зробив, як радила риба. З того часу це місце у горах називається «Спуск Ману». А потоп змив усіх живих істот. Один Ману залишився, щоби продовжити людський рід на землі. Від нього походять усі люди.

Працюємо над змістом творів

1. Перекажіть зміст індійського міфу «Творення».

2. Розкажіть, чому Брахма створив потомство.

3. Як в індійській міфологіїпояснюється виникнення дня і ночі?

4. Перекажіть зміст міфу «Про потоп». До якого висновку підштовхує

ЄГИПЕТСЬКІ МІФИ1 Ра та Апоп Пітьма і зло породили велетенського змія, щоб врештірешт запанувати над світом. То було небачене страховисько, могутнє і спритне. Понад усе змій, якого звали Апопом, не любив Сонце. Чи може пітьма любити Сонце? А змій був дитям пітьми... Усі друзі Сонця-Ра ставали ворогами Апопа. І змій так люто ненавидів бога Ра, що навіть при згадці про нього починав дрижати од злості. Глибоко під землею — житло жорстокого змія. Однак і туди проникають сонячні промені, бо щовечора, завершивши свій похід над землею, Ра спускається до підземного світу. Нікуди від нього не сховатися! Скрізь це ненависне Сонце! — Я мушу позбутися Ра! — не тямлячи себе з люті, вигукнув Апоп. — Тільки коли на землі не стане цього бога, Пітьма і Зло запанують над світом! Відомо, що Ра кожного вечора мандрує водами підземного Нілу. А якщо випити воду підземної ріки? Тоді зухвалий Ра не зможе потрапити до царства пітьми... А там побачимо, що робити далі. Апоп надимає черево і припадає до підземних вод. Він п’є довго, вперто, води у Нілі стає все менше та менше. От і все... Річище порожнє, за кілька хвилин воно зовсім висохне. Ра ніколи більше не потрапить під землю!

змій гадає, що коли він вип’є підземний Ніл, я не спускатимуся більше під землю... — розміркову-

породженням пітьми і

Слава переможцеві! Слава Ра! Він здолав Апопа, притиснув його так, що той повернув підземний Ніл — випустив його зі свого бездонного черева! Тепер не варто вбивати змія, він переможений — нехай живе! Ра святкує перемогу! Ра — великодушний! Осяяний звитягою, бог Сонця продовжує свою щоденну подорож...

Даремно Ра пожалів Апопа. Зло ніколи не скориться світлові. Змій знову випив підземний Ніл, коли Ра тількино піднявся над землею. Наступної ночі все повториться знову. Змій Апоп, що не змирився із поразкою, знову нападе на Ра, а сонячний бог ще раз і ще раз доведе своє непереможність. Щоночі у підземному світі відбувається

49

Тефнут залишила Єгипет, а з нею пішла із земель Верхнього і Нижнього царства, а з нею пішла волога. На землю Єгипту впала страшна посуха. Як врятувати світ від спраги та голоду? Як повернути Сонячне Око? Довго роздумував Ра. — Покличте бога повітря Шу та бога мудрості Тота! — наказав бог Сонця своїм слугам. Коли ці боги з’явилися перед батьком богів, він проказав: — Шу, ти добре знаєш вдачу сестри своєї Тефнут. Подумай, що треба зробити, аби повернути її додому. Світ гине без життєдайної вологи! — Ти — мудрий і розсудливий, Тоте, — звернувся Ра до бога мудрості. — Може, знаєш, як вмовити Тефнут повернутися? Я вірю в тебе... Рушайте в дорогу, діти мої! Поспішайте! Від вас тепер залежить доля світу. І Шу з Тотом вирушили у

путь. — Ти гадаєш, нам вдасться

вмовити? — запитав Тот.

50

...Богиня Тефнут нудьгувала. Так далеко від дому, від близьких і звичних богів, з якими інколи можна було повеселитися. А пишні бенкети, які так часто влаштовували боги! Богиня вологи була такою самотньою...

— Ти сумуєш, красуне? — спитала велика мавпа, побачивши нарешті Тефнут. — Може, ти хочеш трохи розважитися?

Богиня підвела свої великі очі й здивовано глянула на непроханих гостей. Хто ці мавпи, що так зухвало розмовляють з нею?

— Ми можемо заспівати або затанцювати, — проказала друга мавпа. — Шкода, що така чарівна жінка нудьгує на самоті.

— Що ж, розважте мене, якщо справді хочете, — усміхнулася Тефнут. — За це я смачно нагодую вас. ...Мавпи зачарували богиню своїми танцями і співами. Вони були великими артистами. Тефнут сміялася й тішилася, мов дитина. — Ще, ще! — гукала вона. — Це чудово! Я винагороджу вас по-справжньому! Та раптом одна з мавп зупинилася і сказала: — Не гнівайся на нас, красуне! Ми охоче залишилися б з тобою, але саме сьогодні у богів великий бенкет, на який запрошено усіх співаків і танцюристів. Ми поспішаємо туди!

— У богів — великий бенкет? — запитала здивована Тефнут. — З якої нагоди?!

— Бог Ра, здається, збирається одружити когось зі своїх дітей,

— сказала

— Чиє весілля ти збираєшся справляти, Батьку? — нетерпляче спитала трохи присоромлена Тефнут. — Весілля? — Ра здивувався.

— Ну так, ось ці мавпи сказали мені, що поспішають на весільний бенкет... — і богиня озирнулася. Але за її спиною стояли не мавпи, абоги Шу й Тот і весело сміялися.

— То ти повернулася додому тому, що захотіла побувати на весіллі? — запитав Ра, який все уже зрозумів. — Гаразд, буде весілля! Тільки воно буде твоїм! Сьогодні ти вийдеш заміж за бога повітря Шу. Якщо у нього вистачило розуму, аби повернути тебе, сподіваюсь, він зуміє утримати тебе і надалі. Ці слова найбільше вразили Шу. Такого він ніяк не сподівався! Але розгублений бог мовчав. Годі було відмовлятися від дружини-красуні Тефнут. Усі боги кинулися вітати молоду пару. Відтепер щороку єгиптяни відзначають свято — день весілля Шу і Тефнут. Цей день називають «днем виноградної лози та повноводдя Нілу». Шлюб великих богів став символом родючості і врожаю. Слава великій Тефнут і великому Шу, які побралися весною, щоб люди на землі жили щасливіше!

ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ЗНАТИ БІЛЬШЕ Життя Давнього Єгипту повністю залежало від великої річки Ніл. Завдяки її водам на цих землях люди збирали врожаї, випасали худобу і навіть створювали в пустелях квітучі оази. Кожного

Єгипті повторювалися періоди посухи і повені

приходом весни, а завершувалася

дельті річки Ніл максимально

починав спадати у листопаді.

52

єгиптяни не знали, що життєдайні повені — це результат сезону злив на Ефіопському нагір’ї. Річка, стікаючи в долину Нілу, приносила в Єгипет вологу і родючий мул. Давні люди вважали сезонні розливи річки чудом і даром богів.

зміст міфу «Ра та Апоп»

2. Уособленням яких явищ природи є образи цього міфу?

3. Назвіть дійових осіб «Міфу про те, як Тефнут покинула Єгипет» Якими природними стихіями вони керують?

4. Розкажіть про наслідкитого, що Тефнут пішла в далекі краї. Міркуємо самостійно

5. Поясніть, як у міфах «Ра та Апоп» і «Про те, як Тефнут покинула Єгипет» пояснюються сезониповеней у долині Нілу.

6. Порівняйте образи давньоукраїнського Дажбога (українська література, 5 клас) і єгипетського бога Ра

7. Чому люди особливо шанували цих богів? Пов’язуємо новий матеріал з вивченим раніше

8. Визначте спільні мотиви в єгипетських міфах «Ра та Апоп» і «Про те, як Тефнут покинула Єгипет» та в українській легенді «Про зоряний Віз»

9. В яких вивчених вами міфах згадується підземний світ?

Жуль Верн (1828–1905)

Жуль Верн — видатний французький письменник, один з найпопулярніших авторів світової літератури. Жуль Верн, який народився у великому портовому місті Нант, з дитинства захоплювався кораблями, вітрилами, мріяв про далекі подорожі.

Одного разу 11-річний Жуль без відома батьків найнявся юнгою на шхуну, яка збиралася відплисти до берегів далекої Індії. Хлопчика повернули додому з судна, яке вже знялося з якоря. На вимогу батьків юний мрійник став не мандрівником, а юристом. Але Жуль Верн поставив собі за мету стати письменником і, як тільки випадала вільна година, брався за перо. Однак перші його твори особливого

Жуль Верн все життя працював над створенням величезної серії книг «Незвичайні подорожі». У цих творах автор багато уваги приділяв науковим відкриттям і дослідженням, утверджував віру в людський розум і прогрес. В його творах нерідко змальовується образ відданого своїй справі науковця або винахідника. Проте Жуль Верн застерігав від використання знань на шкоду людству і застосування технічних досягнень заради наживи і влади. Жуля Верна називають творцем науково-фантастичного і науково-пригодницького романів. За все своє життя він написав більше ста томів творів, серед яких десять наукових досліджень з географії, літературні статті і художні твори, у тому числі найвідоміші в нашій країні географічні романи «Діти капітана Гранта» (1868 рік) і «П’ятнадцятирічний капітан» (1878 рік). ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ЗНАТИ БІЛЬШЕ Жуль Верн — автор романів про неймовірні пригоди — описував не магічні і надприродні явища, а опирався лише на наукові факти. Він активно цікавився винаходами і відкриттями, і багато з них були покладені в основу творів. Коло знань письменника було вражаюче широке, і якийсь час навіть ходили чутки, що «Жуль Верн» — це колективний псевдонім1 групи фахівців, які представляють різні галузі науки. Водночас письменник зумів геніально передбачити розвиток багатьох сфер науки. Жуля Верна вважають співавтором великої кількості відкриттів. Цей факт

55

письменника?

січня

року

невдалого сезону полювання на китів шхуна-бриг

«Пілігрим»2 прибула до міста О́кленд на східному узбережжі Нової Зеландії. Корабель належав американському підприємцю Джеймсу Уелдону, а командував ним досвідчений капітан Халл. В Окленді Хал звільнив частину команди, яка була задіяна в китобійному промислі, і прийняв рішення йти в чилі́йський порт Вальпараї́со, щоб там розвантажитись, а потім плисти вздовж узбережжя додому, в Сан-Франциско. В Окленді «Пілігрим» прийняв на борт чотирьох пасажирів — дружину власника корабля місіс Уелдон, її сина Джека і кузена Бенедикта — вченого, який вивчав комах, а також стару темношкіру няню Нен. Команда ж поповнилася новим коком (корабельним кухарем) — португальцем на ймення Негору, чоловіком неприємним і неговірким. Дорогою до Вальпараїсо «Пілігрим» натрапив на затонулий корабель. На ньому вижили лише п’ятеро темношкірих пасажирів — найстаршим був Том, решта — молоді хлопці: Бет (син Тома), Остін, Актеон

Одного дня його помітив капітан Халл, взяв хлопця під свою опіку і познайомив з Джеймсом Уелдоном. Уелдон заопікувався сиротою. Він оддав Діка до школи в Сан-Франциско. Кілька років місіс Уелдон була Діку Сенду за матір, а малого Джека він любив, мов рідного брата. На жаль, полювання на китиху, яке організував покровитель Діка капітан Халл, завершилося трагічно — поранена тварина розбила шлюпку і всі члени екіпажу загинули, разом з капітаном і боцманом. Розділ 9. Капітан Сенд Скорбота і жах — такі почуття охопили пасажирів, свідків цієї катастрофи. Всі були приголомшені смертю капітана Халла й матросів. Страшна сцена розігралася в них майже на очах, а вони були безсилі бодай щось зробити для порятунку товаришів! Вони навіть не встигли вчасно підплисти на шлюпці, щоб підібрати поранених. І капітан Халл з командою навіки зникли в морській безодні... На «Пілігримі» не було ні капітана, щоб командувати, ні матросів, щоб виконувати команди. Судно перебувало серед безкраїх просторів Тихого океану, за сотні миль до найближчого берега, віддане на ласку вітру та хвиль. Лихо було страшне. На борту «Пілігрима» не зосталося жодного моряка! Ні, один усе ж зостався: Дік Сенд! Але він — молодий матрос, п’ятнадцятирічний юнак! Однак тепер він — капітан, боцман, матрос, одне слово, уособлює собою всю команду. На борту є пасажири — мати з сином та їхні супутники, і це ще дужче ускладнювало становище. Правда, є ще п’ятеро темношкірих. Це славні, хоробрі, сумлінні люди, готові виконувати його накази, однак вони анічогісінько не тямлять у морській справі!

Дік Сенд, схрестивши руки, непорушно стояв на палубі й дивився на хвилі, що поглинули капітана Халла, якого він любив, мов батька. Потім окинув зором обрій, силкуючись нагледіти судно, що в нього міг би попросити допомоги або хоч пересадити на нього місіс Уелдон. Але океан був пустельний. Навколо «Пілігрима», скільки сягало око, були тільки небо та вода. Дік Сенд надто добре знав, що вони перебувають далеко осторонь від морських торгових шляхів, а всі китобійні судна плавають іще далі, в південніших широтах, тримаючись місць свого промислу. Доводилось дивитися небезпеці просто в вічі, бачити все так, як воно було. Що й робив Дік, щиросердно благаючи у Всевишнього допомоги. «Що робити? — думав він. — Яке прийняти рішення?» Цієї миті на палубі знов з’явився Негору. Він пішов до камбуза1 відразу після катастрофи. Ніхто б не міг сказати, яке враження справила трагедія на цього загадкового чоловіка. Він дивився на згубне полювання, не зробивши жодного жесту, не мовивши жодного слова. Та ніхто в ті хвилини не звертав уваги на кока. Проте якби хто й подивився на португальця, то помітив би, що хоч він жадібно стежив за всіма подробицями полювання, обличчя його було незворушне. Негору попрямував на корму, де непорушно стояв Дік Сенд. Кок спинився за три кроки від юнака.

— Ви хочете поговорити зі мною? — ввічливо спитав Дік Сенд.

— Ні, я хотів би поговорити з капітаном Халлом, — холодно

а якщо його немає, то з боцманом Говіком.

— Але

що обидва вони загинули!

— Так. П’ятнадцятирічний капітан! — юнак підступив до кока. — Так, — сказала місіс Уелдон. — На судні є капітан — Дік Сенд! Прошу це пам’ятати. І він зуміє добитись послуху від кожного! Негору вклонився, насмішкувато промимривши кілька слів, що їх годі було розчути, й неквапливо повернувся до себе в камбуз. І Дік нарешті прийняв рішення! Він оглянув вітрила, потім обвів уважним поглядом людей на палубі. Юнак розумів, яку велику відповідальність бере на себе, проте ухилятись від неї не хотів. Очі всіх супутників були звернені на нього. І, прочитавши в цих очах беззастережну довіру, Дік Сенд у кількох словах сказав, що люди можуть цілком покластися на нього. При цьому Дік Сенд не переоцінював своїх можливостей. Юнак міг залежно від обставин ставити чи прибирати вітрила з допомогою Тома та інших темношкірих, однак йому ще бракувало знань, потрібних для того, щоб визначати місцеперебування корабля в океані. За чотири-п’ять років Дік Сенд досконало оволодів би прекрасним і водночас важким фахом моряка. Шляхом астрономічних спостережень він би визначав — як щодня визначав і капітан Халл — місцеперебування свого корабля з точністю до однієї милі, нинішній та подальший правильний курс. А поки що Дік Сенд міг робити це тільки приблизно, вимірюючи пройдений шлях лагом1, визначаючи напрямок компасом та вносячи поправки на дрейф. Проте він не злякався. Місіс Уелдон зрозуміла все, що відбувалося в душі сміливого й рішучого хлопця. — Дякую, Діку, — мовила вона твердим голосом. — З нами вже немає капітана Халла. Вся команда загинула разом з ним. Доля корабля в твоїх руках! Я певна, Діку, що ти врятуєш корабель і всіх нас. — Так, місіс Уелдон, — відповів Дік, — я постараюсь це зробити.

1 Лаг — прилад для вимірювання швидкості ходу судна.

59

— А ти можеш сказати, Діку, де перебуває «Пілігрим» тепер? — спитала місіс Уелдон. — Це дуже просто дізнатись, — відповів юнак. — Мені треба тільки глянути на карту, де капітан Халл учора позначив наше місцеперебування.

— А ти зможеш повести корабель у потрібному напрямку?

— Так. Я триматиму курс на схід, до того місця на американському узбережжі, де ми повинні пристати.

— Однак, Діку, — мовила місіс Уелдон, — ти, мабуть, і сам розумієш, що ця катастрофа може та й має змінити наші попередні плани? Звісно, відпадає всяка необхідність вести «Пілігрим» до Вальпараїсо. Тепер треба плисти до ближчого порту на американському узбережжі. — Безперечно, місіс Уелдон, — відповів Дік Сенд. — Можете не боятись. Американський берег сягає так далеко на південь, що ми до нього десь неодмінно та пристанемо. Дік Сенд говорив з упевненістю бувалого моряка, котрий чув під ногами палубу надійного корабля — корабля, який не повинен підвести його. Він уже був зібрався з допомогою темношкірих поставити вітрила й стати за стерно1, аж тут місіс Уелдон нагадала йому, що насамперед він має визначити місцеперебування «Пілігрима». І справді, це належало зробити передусім. Дік пішов до капітанської

їх-

60

Місіс Уелдон схилилася над картою. Вона вдивлялася в коричневу пляму, що нею позначено землю, праворуч од цього широкого океану. То був берег Південної Америки, велетенський бар’єр між Тихим і Атлантичним океанами. Розглядаючи, отак як вона, недосвідченими очима карту, де вміщався цілий океан, можна було подумати, що берег зовсім недалечко й довезти туди пасажирів на «Пілігримі» — легка й незабарна справа. Ця ілюзія незмінно виникає у кожного, хто незнайомий з масштабами морських карт. Місіс Уелдон і справді здавалося, що до землі рукою подати, як і на оцьому клапті паперу. Дік Сенд уявляв собі все це не так, як місіс Уелдон. Він знав, що до землі далеко, що до неї плисти чимало сотень миль. Але він уже прийняв рішення. Відповідальність, яку він узяв на себе, робила його дорослим. Настав час діяти. Треба було скористатися з норд-веста, що дужчав і дужчав, пересилюючи супротивний вітер, який повівав досі. Табунці пір’ястих хмар високо в небі вказували на те, що він віятиме досить тривалий час. Дік Сенд покликав Тома і його товаришів. — Друзі мої, — мовив він. — На нашому судні немає іншої команди, крім вас. Я не можу керувати «Пілігримом» без вашої допомоги. Ви не моряки, але у вас дужі руки. Тож коли ви ними як слід попрацюєте, ми зможемо повести «Пілігрим» належним курсом. А від цього залежатиме наш загальний порятунок.

— Капітане Дік, — відповів Том, — мої товариші і я — віднині ваші матроси. Доброї волі нам не бракує. Все, що ми здатні зробити за вашими наказами, зробимо!

— Чудові слова, Томе, — зауважила місіс Уелдон. — Так, чудові слова, — повторив Дік Сенд. — Проте нам слід діяти обережно. Я не хочу ризикувати, тож не буду ставити водночас усіх вітрил. Краще йти трохи повільніше, зате з більшою безпекою. Цього вимагають обставини. Я покажу кожному з вас, друзі мої, що він має робити. Сам я стоятиму за стерном, доки стане снаги. Вряди-годи я лягатиму на дві-три години відпочити — цього мені буде досить. Однак треба, щоб на дві-три години хтось із вас за-

61

ступав мене. Я вам, Томе, покажу, як керувати, послуговуючись компасом. Це неважко, і ви швидко навчитеся тримати правильний курс.

— Постараюсь навчитися, капітане Дік, — відповів старий.

— От і гаразд, — сказав юнак. — Постійте зі мною біля стерна до вечора, і, якщо я геть стомлюся, ви вже сьогодні заступите мене.

Розділ 10. Наступні чотири дні

Негору більше не поривався ставити під сумнів авторитет Діка Сенда. Здавалося, він мовчки визнав нового капітана. Він, як завжди, порався з ранку до вечора в своєму тісному камбузі, і його бачили на палубі дуже рідко. Зрештою, Дік Сенд вирішив замкнути кока у трюм, аж до кінця подорожі, якщо той бодай у чомусь його не послухається. На перший його знак Геркулес схопив би Негору на оберемок і відніс у трюм. Це не забрало б у дужого велета багато часу. Нен, яка вміла добре куховарити, заступила б Негору в камбузі. Кок, мабуть, розумів, що без нього могли б обійтися, і, тим паче, помітив; що за ним пильно стежать, тож поводився бездоганно. Вітер чимдалі дужчав, однак не змінював свого напрямку, й аж до ночі не виникало потреби переставляти вітрила. Міцні щогли, добряче залізне кріплення дозволили б йому витримати й набагато

вітер.

єдиними приладами,

щоб

62

вильно веде судно, а чи, може, через недосвідченість або ж недбальство дозволяє йому відхилятися від курсу. Та, як на лихо, в ніч проти 13 лютого, коли Дік Сенд стояв на вахті біля стерна, з компасом у каюті сталася біда. Міцне кільце, за яке було почеплено компас, переломилося, і він упав на підлогу. Помітили це тільки вранці. Ніхто не міг пояснити, чому зламалося кільце. Та хоч хай там як, а компас розбився. Дікові Сенду було дуже прикро. Тепер доведеться обходитись тільки компасом на рубці. Ніхто, очевидно, не винен у тому, що розбився компас, однак це могло мати неприємні наслідки. І молодий капітан вжив усіх застережливих заходів, аби вберегти єдиний, що залишився, компас од усяких випадковостей. За винятком цієї прикрої події, на борту «Пілігрима» досі все йшло гаразд. Дік Сенд розподілив вахту так, що йому випадало стояти за стерном уночі. Спав він по п’ять-шість годин удень, і цього йому, здавалося, було досить. На цей час Том і його син Бет заступали Діка біля стерна. Завдяки його порадам вони потроху ставали путящими стерновими. Місіс Уелдон бачила спокій Діка Сенда, й до неї повернулася впевненість. Звісно, як і всі люди, вона часом впадала у відчай, але швидко себе переборювала. Місіс Уелдон часто розмовляла з Діком Сендом. Юнак дуже цінував поради цієї розумної і сміливої жінки. Він щодня показував їй на карті пройдений шлях, що його наносив приблизно, керуючись

швидкістю корабля.

— часто казав Дік, — при

63

му, що не можна заважати Дікові в роботі. Малий Джек послухався і більше не турбував «капітана Сенда». Отак і йшли справи на «Пілігримі». Темношкірі хлопці старанно виконували свою роботу, з кожним днем удосконалюючись у матроському ремеслі. Том став боцманом — товариші одностайно обрали його на цю посаду. Він був старшим по вахті, поки молодий капітан відпочивав. З ним стояли його син Бет і Остін. Актеон і Геркулес відбували другу вахту під керівництвом Діка Сенда. Отже, поки один стояв за стерном, інші два несли вахту на носі. Молодий капітан, дарма що ця частина океану була далеко поза морськими шляхами, вимагав од нічної вахти якнайсуворішої пильності. Він ніколи не забував засвічувати бортові вогні: лівий — зелений, правий — червоний. І чинив вельми слушно. Стоячи всю ніч за стерном, Дік Сенд подеколи відчував непереборну знемогу. Тоді його рука орудувала стерном майже механічно. То давалася взнаки втома, але Дік зовсім на неї не зважав. В ніч проти 14 лютого молодий капітан, украй стомившись, врешті дав собі перепочинок на кілька го-

заступив біля

64

Під третю годину ранку старого Тома стало хилити на сон. Ніч він простояв, утупившись в освітлену картушку компаса, тож очі його врешті втратили здатність бачити, і він заснув стоячи. Якби тієї миті хтось торкнувся його або навіть ущипнув, він навряд би щось відчув. Тим-то він і не помітив, що по палубі прослизнула людська тінь. То був Негору. Прокравшись на корму, кок підклав під нактоуз якийсь важкий предмет. Потім він подивився на освітлену картушку і, ніким не бачений, пірнув у пітьму. Якби вранці Дік Сенд помітив підкладений Негору предмет, то негайно забрав би його з-під нактоуза. Адже то була залізяка, під впливом якої стрілка компаса, замість того щоб показувати напрямок магнітного полюса, тобто майже на північ, відхилялася на північний схід. Том незабаром прокинувся від своєї важкої дрімоти. Він глянув на компас. І подумав — бо інакше подумати й не міг, — що «Пілігрим» одхилився від правильного курсу. Чому він одхилився?.. Том повернув стерно, скеровуючи корабель на схід. Так він принаймні гадав... Але через відхилення стрілки компаса, якого Том навіть не підозрював, ніс судна тепер був повернутий на південний схід. [...]

Розділ 14. Що робити? Отак після подорожі, що тривала сімдесят чотири дні, з її штилями, північно-західними й південно-західними вітрами, «Пілігрим» розбився об рифи. Де ж саме розбився «Пілігрим»? На узбережжі Перу, як гадав Дік Сенд? Якщо це справді

здавалося безлюдним. Де-де

широкими тріщинами, а

положистому схилу можна було видертись і на гребінь. На гребені починався густий ліс. Його зелені хвилі

аж до сизих гір на обрії. Але жителів тут не було, принаймні жоден досі не показувався. Жодного будинку, жодної хатини, жодної осе-

65

лі. Жодного димку в повітрі. Жодних ознак того, що тут є люди. Діка Сенда дуже це здивувало. «Де ми? Куди нас закинуло? — питав він себе подумки. — І спитати нема в кого!» Справді, спитати не було в кого, бо якби до них наближався тубілець, Дінго б напевне почув його й загавкав. А собака тим часом гасав туди й сюди берегом, опустивши ніс, метучи хвостом землю, і глухо гарчав. — Глянь-но на Дінго, Діку! — мовила місіс Уелдон. — Дивно! — відповів юнак. — Він нюшить так, наче розшукує чийсь слід.

— Справді дивно! — прошепотіла місіс Уелдон. І враз, похопившись, додала: — А що робить Негору?

— Те саме, що й Дінго! Нишпорить берегом. Зрештою, тут він може робити, що хоче. Його служба скінчилася, коли розбився «Пілігрим». Негору й справді міряв кроками піщану смугу, оглядаючи косу й стрімкі схили, як людина, що потрапила в знайомі, але забуті місця. Настав час подумати, що робити. Насамперед треба було знайти якесь пристановище, якийсь захисток, де вони могли б перепочити й попоїсти. Цей, так би мовити, готель знайшов малий Джек. Бавлячись під скелястим берегом біля повороту до річки, він набачив один із отих просторих гладенько відполірованих гротів1, що їх вимиває бурхливе море високо в скелях під час припливів. Джек нестямився від захвату. Він покликав матір і урочисто показав їй грот. Через десять хвилин усі вже лежали в гроті на підстилці

водоростей. Навіть Негору виявив бажання

частку сніданку. Він,

сам густим

66

Посадивши собі на коліна сонного Джека, місіс Уелдон озвалася першою. — Мій друже Дік, від усіх нас я дякую тобі за ту відданість, яку ти виявляв досі. Проте ми ще не можемо звільнити тебе від відповідальності. Ти маєш бути нашим провідником на суші, як був капітаном на морі. Ми всі тобі довіряємо. Скажи: що нам робити далі? Місіс Уелдон, Нен, старий Том і його товариші не зводили очей з юнака. Навіть Негору пильно дивився на нього. Видно, кока дуже цікавило, що відповість Дік Сенд. Поміркувавши якийсь час, Дік Сенд сказав: — Насамперед, місіс Уелдон, треба з’ясувати, де ми. Гадаю, «Пілігрим» розбився біля перуанського берега. Можливо, ми перебуваємо в якійсь малозаселеній південній провінції Перу, що межує з пампасами. — То що ж нам робити? — спитала місіс Уелдон. — На мою думку, — відповів Дік Сенд, — не слід залишати цього грота доти, доки ми не з’ясуємо, де ми. Завтра двоє з нас вирушать на розвідку. Не може бути, що в радіусі десяти-дванадцяти миль немає людей. — То нам доведеться розлучитися? — вигукнула місіс Уелдон.

— Так треба, — відповів юнак. — Якщо ж ми нічого не довідаємося, якщо, всупереч усім сподіванням, цей край безлюдний... тоді ми придумаємо щось інше.

— А хто ж піде на розвідку? — спитала трохи згодом місіс Уелдон.

— Це ми зараз вирішимо, — відповів Дік Сенд. — У всякому разі, ви, місіс Уелдон, Джек, містер Бенедикт і Нен не повинні залишати грота. Бет, Геркулес, Актеон і Остін зостануться біля вас, а Том і я підемо. Негору, мабуть, теж волітиме зостатися? — докинув він, дивлячись на

Мабуть,

Негору.

Дік Сенд, — я не думаю, що

Зрештою,

надовго. Коли протягом двох днів Том

ні тубільця, ми повернемось до

67

припускаю! Гадаю, ми

не пройдемо й двадцяти миль у глиб країни, як уже визначимо її географічне положення. Зрештою, я міг помилитись у своїх розрахунках — адже не мав чим провадити астрономічних спостережень. Ймовірно, що «Пілігрим» розбився вище або нижче по широті! — Так... ти, звісно, маєш рацію, мій хлопчику! — відповіла місіс Уелдон, і серце в неї стислося. Малий Джек солодко спав. Місіс Уелдон поклала хлопчика на коліна Нен, а сама пішла на піщаний берег. За нею рушили Дік Сенд і решта чоловіків. Вони хотіли спробувати, скориставшись з відпливу, дістатися до розбитого «Пілігрима», де ще було чимало речей, які б могли стати їм у пригоді. Рифи, що на них розбилася шхуна-бриг, повиступали з води. Посеред усяких уламків височів каркас судна. Під час припливу він сидів глибоко в воді, а тепер стояв майже на суші. Це дуже здивувало Діка Сенда: він знав, що припливи й відпливи на американському узбережжі Тихого океану незначні. Та, зрештою, це можна було пояснити сильним вітром, що віяв до берега. Коли місіс Уелдон і її супутники знов побачили «Пілігрим», серця в них защеміли. Адже на ньому вони перебули стільки днів, стільки перестраждали! Боляче було дивитися на це покалічене — без щогл, без вітрил — судно, що лежало на боці, мов нежива істота. І все ж треба відвідати «Пілігрим», перш ніж море зруйнує його до решти. Дік Сенд з товаришами легко піднялися на палубу, чіпляючись за снасті, що звисали з бортів. Том, Геркулес, Бет і Остін заходились виносити з камбуза продукти та напої, а Дік Сенд пішов до кают-компанії.

проникла. Дік Сенд знайшов чотири

68

Взяв він іще іграшкову рушницю, що належала малому Джекові. Решта корабельного майна або затонула, або ж була попсована водою й не годилася для вжитку. Зрештою, нема чого перевантажувати людей ношею на кілька днів переходу до найближчого поселення. Провіанту, зброї та боєприпасів їм не бракує.

Розділ 15. Гарріс Вранці 7 квітня Остін, який стояв на варті, побачив, що Дінго, загавкавши, побіг до річки. Ту ж мить із грота повибігали місіс Уелдон, Дік Сенд, Том та інші. Певно, собака гавкав недаремно. — Дінго почув якусь живу істоту — людину або тварину, — сказав Дік Сенд. — У всякому разі, не Негору, — зауважив Том, — бо на того Дінго гавкає страх як люто. І справді, цього разу собака гавкав не на Негору — свого заклятого ворога з «Пілігрима». Якийсь чоловік спускався зі скелястого урвища. Ставши на пісок, він обережно пішов берегом, намагаючись жестами заспокоїти Дінго. Він, очевидно, побоювався цього лютого здоровенного пса.

— Це не Негору, — сказав Геркулес. — Ми нічого не втрачаємо від такої заміни, — зауважив Бет.

— Анічогісінько, — погодився Дік. — Видно, це якийсь тубілець. Він позбавить нас необхідності розлучатися. Нарешті ми дізнаємось, де ми. І всі четверо, перекинувши рушниці за спину, швидко попрямували до незнайомця. Побачивши, що люди, які йдуть до нього, озброєні, не-

висі-

зрозумівши,

нападати, після недовгого

Сенд міг тепер добре роздивитися

міцно збудований чоловік років під

посріблені сивиною чуприна й бо-

69

рода, засмагле, аж чорне обличчя, мов у того кочовика, що все своє життя мандрує на вільному повітрі по лісах та рівнинах. Шкіряна куртка, крислатий капелюх, чоботи на високих підборах з халявами до колін, на закаблуках великі остроги, які дзвеніли при кожному кроці. Дік Сенд відразу зрозумів, що перед ними не корінний житель пампасів — індіанець, а скоріше один з тих чужоземців-авантюристів, часто сумнівної слави, яких нерідко можна зустріти в цих глухих краях. Його манери, а також рудувата борода наводили на думку, що він англосакс за походженням. Дік Сенд упевнився в цьому, коли на його привітання «Ласкаво просимо!», сказане по-англійськи, незнайомець відповів тією ж мовою без будь-якого акценту: — Я також ласкаво прошу вас, мій юний друже! Підступивши ближче, він потис юнакові руку, а темношкірим тільки кивнув головою.

— Ви англієць? — спитав він Діка Сенда. — Американець, — відповів юнак. Незнайомець ніби зрадів і енергійно, чисто по-американському, ще раз потис хлопцеві руку.

— Дозвольте у вас спитати, мій юний друже, — сказав він, — яким чином ви опинились на цьому березі? І перше ніж Дік устиг відповісти, незнайомець зірвав з голови капелюха й низько вклонився. Бо саме тієї миті перед ним стала місіс Уелдон, яка нечутно підійшла до гурту. Вона й відповіла на запитання: — Ми зазнали катастрофи, містере: наше судно розбилося вчора об ці рифи. І насамперед, — вела далі місіс Уелдон, — ми б хотіли спитати у вас, де ми. — Ви на південноамериканському узбережжі, — відповів

дуже здивувало запитання місіс

—

у вас був щодо цього сумнів?

— Ви — в південній частині Болівії, неподалік од чилійського кордону. Дік Сенд обмірковував те, що почув од незнайомця. Він не дуже здивувався: не знаючи сили морських течій, легко помилитися в обчисленнях. Зрештою, ніщо не викликало сумніву в словах незнайомця. Вони — в Південній Болівії, тож нічого дивного, що берег такий порожній. Місіс Уелдон, що повсякчас була насторожі, відколи зник Негору, пильно приглядалась до цього чоловіка. Проте ні в його поведінці, ані в словах вона не помітила нічого підозрілого. — Даруйте, містере, — мовила вона, — за моє, можливо, нескромне запитання... Ви, здається, не болівієць?

— Я такий самий американець, як і ви, місіс...

— Місіс Уелдон.

— А мене звуть Гарріс. Я родом з Південної Кароліни. Та ось уже скоро двадцять років, як я виїхав з батьківщини і проживаю в пампасах Болівії. Тож я невимовно радий бачити своїх земляків. — Ви живете в цій частині Болівії, містере Гарріс? — спитала місіс Уелдон. — Ні, місіс Уелдон, я живу на півдні, біля чилійського кордону, а зараз їду на північний схід, в Атакаму.

— Виходить, ми перебуваємо поблизу Атакамської пустелі? — спитав Дік Сенд.

— Саме так, мій юний друже, і ця пустеля починається за гірським пасмом, що височіє на обрії.

— Пустеля Атакама? — перепитав Дік Сенд.

— Так, — відповів Гарріс. — Ця пустеля — своєрідний край Південної Америки. Це найцікавіша й найменш вивчена область материка.

— І ви їдете

спитала місіс Уелдон.

двісті миль звідси є ве-

71

Ця начебто щира пропозиція говорила тільки на користь американця. А він, не чекаючи відповіді, знову звернувся до місіс Уелдон:

— Ці темношкірі — ваші невільники?

І показав на Тома та його супутників.

— У нас у Сполучених Штатах вже немає рабів, — відповіла місіс Уелдон. — На Півночі рабство скасовано, й південним штатам довелось наслідувати їхній приклад.

— Так, цілком правильно, — сказав Гарріс. — Я забув, що війна 1862 року вирішила це серйозне питання. Прошу вибачення у цих добродіїв, — докинув він з ноткою іронії в голосі, як говорять американці з південних штатів, звертаючись до темношкірих. [...] Тим часом Дік Сенд обмірковував пропозицію Гарріса дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Адже перехід у двісті з лишком миль лісами та рівнинами — дуже стомливий; жодних засобів пересування не було. Юнак висловив свої міркування американцеві й чекав, що той скаже. — Світ, звісно, не близький, — відповів Гарріс. — Але за кількасот кроків од берега у мене стоїть прив’язаний кінь; я віддам його в розпорядження місіс Уелдон та її сина. Для нас, чоловіків, перехід пішки, як ви потім переконаєтесь, не буде ні надто важким, ні стомливим. До речі, коли я казав двісті миль, я мав на увазі той шлях, що ним не раз

ходив — уздовж звивистого

цієї річки...

— Томе, і ви, мої друзі, — сказав Дік Сенд, звертаючись до товаришів, — треба негайно приготуватись до переходу. Відберімо з провіанту те, що найлегше нести, спакуймо й розподілімо поклажу між собою. — А ви, Геркулесе, мабуть, дужий хлопчина, — зауважив містер Гарріс, оглядаючи темношкірого, неначе того було виставлено на продаж. — На африканських невільничих ринках за вас дорого б заплатили! — Та вже дали б мою ціну! — засміявшись, відповів Геркулес. — Однак покупцям довелось би добре попобігати, щоб упіймати мене! Всі взялися до роботи, щоб вирушити якомога швидше. Згодом, наздогнавши американця, юнак звернувся до нього з несподіваним запитанням: — Містере Гарріс, ви часом не зустрічали вночі португальця на ймення Негору?

— Негору? — здивовано перепитав Гарріс. — А хто він, цей Негору?

— Він був у нас коком на «Пілігримі», — відповів Дік Сенд. — І десь пропав.

— Може, потонув?

— Та ні. Ще вчора ввечері він був із нами, а вночі пішов геть — мабуть, попрямував угору берегом річки. Ви йшли згори, тому я й питаю вас, чи ви не бачили Негору?

— Ні, я нікого не бачив, — відповів американець. Розділ 18. Страшне слово Вже час би дістатись до асьєнди Сан-Фелісе. Місіс Уелдон дуже стомилася й не могла подорожувати далі в таких важких умовах. Боляче було дивитися і на малого Джека: його личко

дванадцять ночей,

навіть у такої ене-

тут іще хворий Джек,

брак ліків і догляду. Все це довело б до розпачу будь-яку жінку. [...]

Надвечір старий Том побачив у траві якусь річ. То був ніж незвичайної форми — з широким кривим лезом та колодкою із слонової кістки, поцяцькованою невигадливою різьбою.

Том підняв ножа і показав його Дікові Сенду. Юнак уважно оглянув знахідку і передав американцеві.

— Певно, тубільці недалеко, — мовив він.

— Атож, — відповів Гарріс. — Проте...

— Проте? — повторив Дік, дивлячись просто в вічі Гаррісові.

— Нам давно б уже час дістатися до асьєнди, — нерішуче сказав той, — але я щось не впізнаю місцевості...

— Ви заблудилися?

— Заблудився? Та ні. Асьєнда має бути щонайбільше за три милі звідси. Я вирішив піти навпростець через ліс і, мабуть, трохи взяв убік...

— Можливо, — відповів Дік Сенд. — Буде краще, якщо я один вирушу на розвідку. — Ні, містере Гарріс! — рішуче відказав Дік. — Нам не треба розлучатись. — Про мене, але поночі я навряд чи знайду дорогу. — Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі. Дві-три милі — це на годину ходи. — Про мене, — повторив Гарріс. Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши по нападі пропасниці, лежав у неї на руках.

шукати, де б краще спинитись

Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав: — Мовчіть, Томе! Нікому ані слова! На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища. Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу. Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав. Дікові насилу вдалося відігнати собаку. Старий Том стояв заклякнувши, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів: — Я вже бачив... бачив... Ці колодки... Ці ланцюги... Коли був малим... Я вже бачив... У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати... Ось-ось він заговорить... — Мовчіть, Томе! — сказав Дік Сенд. — Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх! І мерщій відвів убік старого. Для ночівлі вибрали інше місце і заходилися лаштуватись до сну. Вечеряли нехотя: втома здолала голод. Усі відчували якусь неясну тривогу, майже страх. Швидко спадав присмерк, невдовзі настала ніч. Небо вкрили великі грозові хмари. На заході між деревами далеко на обрії спалахували блискавиці. Вітер ущух, жоден листочок не ворушився.

тиша заступила денний шум, і,

повітря втратило

Сам тільки кузен Бенедікт спокійнісінько спав, не перейнявшись загальною тривогою, бо взагалі не був здатен передчувати щось лихе. Зненацька близько одинадцятої години десь далеко пролунав довгий грізний рик і відразу після нього — пронизливе виття. Том скочив на ноги і показав на густі хащі, що бовваніли вдалині. Дік Сенд схопив Тома за руку, але той встиг крикнути: — Лев! Лев! Старий упізнав рик лева, що його так часто чув у дитинстві. — Лев! — повторив він. Діка Сенда мов уразило громом. Не вагаючись ані миті, він вихопив ніж і прожогом кинувся туди, де спав Гарріс. Та Гарріса не було. Зник і його кінь. Отже, здогади і підозри Діка Сенда справдилися: він і його супутники перебувають зовсім не там, де гадали! «Пілігрим» розбився не біля берегів Південної Америки! Зіпсований компас показував неправильний напрямок! Гнаний бурею «Пілігрим» далеко відхилився від курсу, поминув мис Горн і з Тихого океану потрапив до Атлантичного! Яке жахливе відкриття!

Сенд нарешті впевнився в своєму здогаді, і страшні слова вихопились

нього з уст: — Африка! Екваторіальна

7. Хто після загибелі команди став капітаном шхуни? Як на це відреагували пасажири? АНегору?

8. У чому полягала особлива відповідальність молодого капітана?

9. Які дивні подіїпочали відбуватися з корабельними пристроями?

10.Що дивувалоДіка Сенда під час плавання до берегів Америки?

11.Що найбільше непокоїло Діка Сенда після висадки на невідомому березі?

12.Назвіть речі, які пасажири китобійної шхуни винесли на берег. Поясніть їхній вибір.

13.Розкажіть про зустріч з Гаррісом. У чому запевнив друзів новий знайомий? Що запропонував Гарріс потерпілим відкорабельної аварії?

14.Які підозри виникли у Діка Сенда під час переходу вглиб материка? Поясніть причини його підозр щодо щирості Гарріса.

15.Розкажіть про жахливузнахідку старого Тома.

16.Як ви вважаєте, чому Дік намагався приховати від друзів свої страшні здогади?

ЧАСТИНА ДРУГА Розділ 2. Гарріс і Негору Другого дня, після того як Дік Сенд із супутниками спинились на останню ночівлю просто неба, за три милі звідти в лісі зустрілися двоє. Про зустріч вони домовилися заздалегідь. Це були Гарріс і Негору.

— Отже, Гаррісе, — мовив Негору, — тобі не вдалося затягти ще далі вглиб Анголи загін «капітана Сенда», як вони величають цього п’ятнадцятирічного хлопчиська?

— Ні, друже, — відповів Гарріс. — Сам дивуюся, що мені пощастило завести їх за сотню миль од берега! «Мій юний друг» Дік Сенд чимдалі пильніше приглядався до мене.

і ще...

Ще б із

Та нічого —

Гаррісе, — урвав його Негору, — і

77

їх якомога далі вглиб вигаданої Болівії. Ти нічого не сказав мені про те, що робив останні два роки. А два роки в нашому сповненому випадковостей житті — то чимало, друже! Від того чудового дня, коли старий Алвіш, у якого ми були всього лише скромними агентами, вирядив тебе з Кассанго супроводити караван рабів, я нічого про тебе не чув. Я вже був подумав, що ти мав неприємності з англійським патрульним судном і що тебе повісили.

— Цим мало не скінчилося, Гаррісе.

— Не журися, Негору: колись та повісять.

— Дякую!

— А як би ти хотів? — сказав Гарріс із філософським спокоєм. — Таке вже наше ремесло! Всяк, хто займається работоргівлею на африканському узбережжі, ризикує померти не своєю смертю! Виходить, тебе впіймали?

— Атож.

— І засудили?..

— На довічне ув’язнення в каторжній тюрмі.

— Тисяча чортів! Каторжна тюрма! Вельми кепське місце для таких людей, як ми з тобою, що звикли жити на вільному повітрі. Я б уже волів, щоб мене повісили!

— Еге, із шибениці не втечеш, — відповів Негору, — а з тюрми...

— То тобі пощастило втекти?

— Так, Гаррісе. Через два тижні після того, як мене привезли на каторгу, мені вдалося сховатись у трюмі англійського пароплава, що йшов до Нової Зеландії, в Окленд. Півтора року я гибів в Окленді. Щоб не пропасти, я мусив братися за всяку роботу.

— То невже ти працював як чесна людина, Негору?

Довелось, Гаррісе.

Бідолаха!

Я тільки й чекав нагоди, щоб вибратися звідти,

ли не потрібні. Та, на щастя, зі шхуни-брига саме втік кок. Той не моряк, хто не вміє куховарити. І я сказав капітанові, що я кок...

— Проте, — урвав Негору Гарріс, — із розповіді «мого юного друга» я зрозумів, що «Пілігрим» не збирався плисти до африканського узбережжя. Яким же побитом він опинився аж тут?

— Зміна курсу судна і його поява біля берегів Анголи — то все моя робота, здійснення мого потаємного задуму! «Твій юний друг» — новачок у навігації. Ну що ж! Однієї чудової ночі я підклав під нактоуз залізяку; стрілка компаса відхилилася, і «Пілігрим», підхоплений бурею, помчав неправильним курсом, і врешті розбився біля узбережжя Анголи, куди я й прагнув дістатися! — І саме в цей час, — докинув Гарріс, — випадок привів мене на цей берег, мовби навмисне для того, щоб зустрітися з тобою й повести цих славних людей углиб країни. А вони ж, бідолашні, так вірили, що це Південна Америка! Мені спершу легко було видати цю область за Нижню Болівію, на яку вона й справді трохи скидається.

— Знаю, Гаррісе. І ось місіс Уелдон та її супутники перебувають за сотню миль від берега, в Екваторіальній Африці, куди я й хотів їх заманити.

— Ну, то що ти хочеш з ними зробити?

— Розділю їх на дві групи, — відповів Негору відразу, як людина, що давно має план. — Частину продам у рабство, а решту...

Португалець не доказав, однак жорстокий вираз його обличчя доволі ясно виказував його думки. — Отже, лишається тільки захопити цей цінний товар, — зауважив Гарріс. — А хіба це так важко? — спитав Негору. — Та ні, друже. За десять миль звідси, на березі Кванзи, стоїть табором невільничий караван, що його веде араб Ібн-Хаміс. Він чекає мене, щоб потім вирушити до Казонде. Караван супроводять тубільні солдати; їх досить, щоб схопити Діка Сенда і його супутників. Хай-но тільки «мій юний друг» надумає вирушити до Кванзи...

— А якщо не надумає? — Я певен — він вирушить. Він хлопець розумний, а до того ж, і гадки не має про те, що там його підстерігає небезпека. Дік Сенд напевно не наважиться вертатись до берега тим шляхом, яким я їх вів. Він знає, що заблудиться в лісі. Тим-то він шукатиме першої-ліпшої річки, що тече до океану, й спробує спуститися вниз за течією на плоту. В нього немає іншої ради. Я знаю «мого юного друга» — він вибере саме цей шлях. — Можливо... — задумливо сказав Негору. — Не «можливо», а неодмінно! — вигукнув Гарріс. — Усе вийде так, ніби я і «мій юний друг» домовились зустрітися на березі Кванзи. Розділ 6. Водолазний дзвін [...] Дік Сенд пригнувся. Він устиг помітити в затопленій улоговині табір тубільців і піроги1 з воїнами. З однієї такої піроги й випустили зливу стріл. Схопивши рушниці, Дік Сенд, Геркулес, Актеон і Бет почали стріляти по цій пірозі. Кілька тубільців було вбито. Дикі вигуки й рушнична стрілянина пролунали у відповідь на їхній залп. Але що могли вдіяти Дік Сенд і його товариші проти доброї сотні воїнів, які оточували їх з усіх боків? Місіс Уелдон, її сина, кузена Бенедикта схопили й кинули в одну з пірог. Вони не встигли ні мовити

слова, ні потиснути рук друзям. Дік Сенд бачив, як пірога по-

80

пливла до табору тубільців. Самого Діка Сенда, Нен, старого Тома й його товаришів теж кинули в пірогу, яка попливла в інший бік. Тубільцям, напевно, заздалегідь віддали щодо них якийсь наказ.

У пірозі сиділо двадцять воїнів. Слідом за нею пливло п’ять пірог. Дік Сенд та його товариші були спробували відбиватися. Вони поранили кілька тубільців і, напевно, були б заплатили за це життям; проте тубільці, мабуть, мали суворий наказ привезти їх живими. Пливли всього лише кілька хвилин. Але тієї миті, коли пірога причалювала, Геркулес вирвався з рук воїнів і стрибнув на берег. Два тубільці кинулись за ним, та велет вихопив у одного з них рушницю й, орудуючи нею як дрюком, розчерепив обом голови. Ще мить — і Геркулес під градом куль зник у лісовій хащі. Тубільці виволокли Діка Сенда та його супутників на берег; темношкірих закували в кайдани, як рабів. [...] Розділ 9. Казонде 26 травня караван невільників прибув до Казонде. Половина бранців загинули в дорозі. І все ж работоргівці сподівалися на неабиякий зиск: попит на рабів не меншав, ціни на невільничих ринках Африки були високі. Ангола провадила широку торгівлю темношкірими людьми. Португальська влада не могла їй перешкодити, бо работоргівці гнали каравани внутрішніми областями африканського материка — глухими і майже недоступними. Місто Казонде, розташоване за триста миль від гирла Кванзи, було одним з головних невільничих ринків Анголи. Торгівля людьми провадилась на «чітоці» — майдані в центрі міста. Тут «товар» виставлявся на продаж. Казонде,

міста Центральної Африки, ділилося на

торговій частині жили португальські, арабські

тут же вони збудували бараки для невільників.

другій частині містилася «резиденція» тубільного володаря. Звичайно це був жорстокий титулований п’яниця, що правив своїми підданцями, наганяючи на них страх усіма можливими засобами, а жив за рахунок щедрих дарунків работоргівців.

81

В Казонде весь торговий квартал належав Жозе-Антоніу Алвішу — тому самому работоргівцю, в якого Гарріс і Негору служили агентами. Саме тут була головна контора Алвіша. На головній вулиці торгового кварталу стояли одноповерхові будиночки з пласкими дахами — «тембе». В квадратних, обгороджених глиняними стінами двориках тримали худобу. Вулиця виходила на «чітоку», оточену невільничими бараками. «Резиденція» казондського володаря, яка межувала з торговим кварталом, була скупченням злиденних халуп. Одні халупи обгороджені очеретом, інші — живоплотом. Деякі зовсім не мали огорож. Серед плантацій маніоку, обсаджені папірусом, стояли хижки, де жили раби володаря, хижки його дружин, і «тембе» володаря, трохи просторіший і вищий за інші будівлі. Муані-Лунга, володарю Казонде, було років п’ятдесят. Володіння, що дістались йому в спадок, вже розорені попередниками, при ньому геть змарнувалися. Розпуста та пияцтво передчасно зістарили Муані-Лунга, перетворили його в жорстокого маніяка. Він з власної примхи калічив рабів, воєначальників і міністрів: кому відріже носа, кому вухо, кому руку чи ногу. Підданці нетерпляче чекали його смерті. Тільки один чоловік на все Казонде журився б, якби Муані-Лунга помер: Жозе-Антоніу Алвіш. Він був у приязних, майже приятельських взаєминах зі старим п’яницею, тож порядкував на його землях як хотів. Отже невільничий караван прибув до Казонде 26 травня. До міста дійшло всього двісті п’ятдесят знеможених невільників. Мов той гурт худоби, прогнали їх головною вулицею до «чітоки» й позамикали в бараки, що їх добрі хазяї не взяли б навіть під хліви. Там уже сиділи

Сенда залишили на «чітоці» під

хавільдара. Нарешті

у

майже не сумнівався, що місіс Уелдон, малий Джек і кузен Бенедикт уже десь тут. Ідучи в каравані по Казонде, він видивлявся їх на всіх ву-

82

лицях, заглядав у «тембе», а тепер роззирався по «чітоці». Місіс Уелдон ніде не було! Аж тут залунали фанфари, розляглися голосні крики. Дік, що сидів похнюпившись, підхопився на ноги. Кожна нова подія могла навести його на слід місіс Уелдон! Юнак відчув: він знову сповнений завзяття і готовий до дій. — Алвіш! Алвіш! — кричали тубільці й солдати, що сунули на майдан. Із-за рогу головної вулиці винесли кітанду, покриту подертою запоною. З кітанди зліз темношкірий стариган. Це й був работоргівець Жозе-Антоніу Алвіш. Кілька слуг із почту підбігли до нього, раз у раз згинаючись у поклонах. Услід за Алвішем з’явився і його приятель Коїмбра. Булькатий здоровило, з жовтим обличчям, із густою закустраною чуприною. Сам Алвіш, не такий обідранець, як його сердечний друзяка, виглядав трохи пристойніше в своєму ніби карнавальному вбранні — турецькій фесці, накидці, шароварах та капцях. Проте, подивившись на нього, аж ніяк не можна було скласти собі високої думки про власників факторій1, що провадили торгівлю рабами. Жозе-Антоніу Алвіш і Коїмбра розмовляли якимсь португальсько-африканським жаргоном, що його уродженець Лісабона навряд чи зрозумів би. Дік Сенд, звичайно, не розумів, про що саме говорили ці «негоціанти». Проте він здогадувався: мова йде про нього та його товаришів. Юнак переконався в цьому, коли на знак Ібн-Хаміса один із хавільдарів попрямував до барака, де були замкнені Том, Остін, Бет і Актеон. Чотирьох темношкірих підвели до Алвіша. Дік Сенд підступився ближче, щоб краще чути й бачити. Обличчя Жозе-Антоніу Алвіша засяяло від утіхи, коли він побачив дужих хлопців.

83

витися в зуби, то дістав такий удар кулаком, якого ще не удостоювався! Алвішів довірник відлетів кроків на десять. Кілька солдатів кинулись до Остіна, і він був би дорого заплатив за свій гнівний порив, якби Алвіш жестом не спинив їх. Работоргівець не міг дозволити, щоб йому зіпсували такий дорогий товар! До того ж, Алвіш од душі розсміявся, коли побачив, що в його любого друга Коїмбри з шести цілих зубів залишилось тільки два. Алвіш давно вже так не сміявся. Він був чоловік веселої вдачі. Хавільдар підштовхнув до Алвіша Діка Сенда. Алвіш, мабуть, знав, хто цей юнак, яким побитом опинився в Анголі та як потрапив до каравану Ібн-Хаміса. Зиркнувши на Діка Сенда досить лихим поглядом, Алвіш кинув по-англійськи: — А-а, маленький янкі1! — Так, янкі! — відповів Дік Сенд. — Скажіть, що ви зробите з моїми товаришами й зі мною? — Янкі! Маленький янкі! — повторював Алвіш. Він або не розумів, або не хотів розуміти Дікового запитання. Дік Сенд вдруге спитав його про те саме. А що Алвіш не відповідав, то юнак звернувся до Коїмбри, в якому, незважаючи на його спотворене пияцтвом обличчя, вгадувався європеєць. Та Коїмбра тільки замахнувся кулаком і теж нічого не відповів. Тим часом Алвіш зайшов у жваву розмову з Ібн-Хамісом. Певно, вони говорили про Діка та його товаришів. Мабуть, зараз їх знов розлучать, і хтозна, чи ще трапиться коли-небудь нагода обмінятися бодай кількома словами. — Друзі мої, — мовив Дік Сенд упівголоса, ніби розмовляючи сам із собою, — слухайте, що я вам скажу!

84

— Нен померла! — Перша жертва. — І остання, — сказав Дік Сенд. Цієї миті важка рука лягла йому на плече, і він почув аж надто добре знайомий голос: — О! Якщо я не помиляюсь, це ви, мій юний друже? Я невимовно радий бачити вас! Дік Сенд рвучко обернувся. Перед ним стояв Гарріс. — Де місіс Уелдон? — вигукнув Дік Сенд, підступаючи до американця. — Гай-гай! — відповів Гарріс удавано сумним голосом. — Бідна мати! Хіба вона могла пережити... — То вона померла? А її син? — Бідний хлопчик! — так само журливо провадив Гарріс. — Де вже йому було вижити в таких тяжких умовах!.. Сконав, звичайно! Отже, всіх тих, кого так любив Дік Сенд, немає серед живих! Годі уявити, що відчував юнак у цю мить. Охоплений нестямним гнівом і невситимою жадобою помсти, він підскочив до Гарріса, вихопив у нього з-за пояса ніж і вгородив йому в груди по самісіньку ручку. — Прокляття!.. — тільки й встиг вигукнути Гарріс і впав мертвий. Розділ 11. Пунш його величності Близько четвертої години пополудні в кінці головної вулиці загуркотіли барабани та інші африканські музичні інструменти. Юрба на «чітоці» вирувала й досі. Тривалі

голосів, не вгамували й

85

Коли його величність зліз із кітанди, залунали вітальні вигуки. Охоронці караванів розрядили в повітря свої старовинні кремінні рушниці, але звуки пострілів потонули в галасі багатотисячної юрби. Алвіш, вийшовши наперед, підніс володарю велику пачку свіжого тютюну — «заспокійливої трави», як його називають у Казонде. Це пришилося дуже до речі: МуаніЛунга з самого ранку був у кепському настрої. Коїмбра, Ібн-Хаміс та інші работорговці — араби і метиси — вслід за Алвішем запевнили могутнього володаря Казонде в своїй відданості. Але Муані-Лунга ні на кого не дивився. Він ішов майданом, широко розставляючи ноги, неначе під ними хиталася земля, і оглядав виставлених на продаж рабів. І якщо работорговці боялися, щоб він бува не забрав собі якогось невільника, то невільники не менше боялися, що потраплять під владу цього лютого звіра. Негору ані на крок не відступався від Алвіша. Він теж засвідчив своє шанування його величності.

місцевою говіркою.

а Муані-Лунга у від-

— Його величність дістане свою частку від прибутків,— докинув работорговець.

— Пити! — повторив Муані-Лунга.

— Мій друг Негору щасливий, що бачить володаря Казонде після такої тривалої розлуки.

— Пити! — все одно торочив п’яниця, від якого тхнуло горілкою.

— Чого ж хоче випити його величність — медової води? — хитро спитав Алвіш, добре знаючи, чого хоче Муані-Лунга.

— Ні! Ні! — закричав володар. — Горілки! А за кожну краплю вогняної води я дам моєму другові Алвішу… — По краплі крові білої людини! — підказав Негору, непомітно зробивши Алвішеві знак, на який той ствердно кивнув головою.

— Кров білої людини? Вбити білого? — перепитав Муані-Лунга, в якому враз пробудилися дикі інстинкти.

— Цей білий убив одного з агентів Алвіша, — провадив Негору.

— Так, він убив Гарріса, — підтвердив работорговець. — І ми повинні відомстити за це.

— Роби як хочеш, Алвіше, — відказав Муані-Лунга. — Але пам’ятай: крапля вогняної води за краплю крові білої людини!

— Гаразд! Буде тобі вогняна вода! Ти сам побачиш — вона заслуговує цієї назви. А як вона в нас запалає! ЖозеАнтоніу Алвіш почастує сьогодні пуншем володаря МуаніЛунга!

Його величність ляснув п’ятірнею по долоні свого друга Алвіша.

87

Всі оточили Муані-Лунга. Він, похитуючись, підступив до казана. Горілчане плесо надило його до себе; здавалося, він от-от кинеться в казан сторч головою. Алвіш притримав його й тицьнув у руки запалений гніт. — Вогонь! — крикнув він, лукаво усміхаючись. — Вогонь! — повторив Муані-Лунга й ткнув запалений гніт у спирт. Як спалахнув спирт, як гарно затанцювали-закрутились синюваті вогники! Відблиски полум’я надали обличчям людей, які оточили казан, того тьмяно-синюватого відтінку, що його людська уява приписує привидам. Сп’янівши від самого тільки запаху спиртного, тубільці загорлали й, побравшись за руки, закрутилися в шаленому танку довкола володаря Казонде. Алвіш, озброївшись величезним ополоником з довгою ручкою, помішував рідину в казані, що рясніла язичками полум’я. Муані-Лунга підступився ближче. Він вихопив ополоника з рук у Алвіша, зачерпнув вогняного пуншу й підніс до рота. Як заволав володар Казонде! Його проспиртована величність спалахнув, мов сулія з гасом. Вогонь не давав великого жару, але невтримно пожирав Муані-Лунга.

Розділ 12. Похорон Муані-Лунга [...] Спадкоємицею трону мала стати найстарша дружина Муані-Лунга — Муана. Вона звеліла негайно розпочати приготування до похорону. Цим вона проголосила свою владу, випередивши решту претендентів. Отож вона нака-

88

чок — притока Кванго. На дні потічка мали викопати могилу для Муані-Лунга. Тож на час похорону треба було відвести воду вбік. Тубільці заходилися споруджувати загату. Після похорону цю загату зруйнують, і вода повернеться в своє русло. Негору вирішив домогтися, щоб Діка Сенда принесли в жертву на могилі володаря. Він бачив, як юнак розправився з Гаррісом, коли той сказав, — що місіс Уелдон та Джек загинули. Підлий боягуз, Негору не наважився б підступитись до Діка Сенда, якби той був на волі. Але тепер, коли його бранець мав пута на руках і на ногах, Негору пішов до нього. Португалець був із тих негідників, яким мало замучити свою жертву — їм треба ще й вдосталь натішитись її стражданнями. Десь серед дня Негору подався до барака, де хавільдар пильно стеріг Діка Сенда. Юнак лежав долі. Цілу добу йому не давали їсти. Знесилений тяжким переходом, змучений болем од мотузок, що врізалися йому в тіло, Дік чекав смерті, як вибавлення від усіх мук. Негору зовні був спокійний, але цей спокій давався йому ціною неймовірних зусиль. Раптом обличчя Негору перекривилося: більше він не міг стримуватися. — Кожному своя черга! — люто вигукнув він. — Сьогодні я — капітан і хазяїн! Твоє життя, невдахо-моряк, у моїх руках!

— Поступаюся тобі своєю чергою, — холодно відказав Дік Сенд. — Але запам’ятай: на небі є Бог. Він карав за всі злочини. Час відплати не забариться.

— Якщо Бог піклується про людей, пора йому подумати й про тебе.

— Я готовий постати перед ним, — так само холодно сказав Дік Сенд. — Смерть мене не лякає.

Це ми ще побачимо! — загорлав Негору. — Чи не сподіваєшся

допомогу? Ні, тут, у Казонде,

89

— Все одно тобі не уникнути справедливої відплати. Іще на волі Геркулес, — мовив Дік Сенд. Спокійний голос і безстрашний погляд юнака доводили Негору до нестями. Португалець уже ладен був задушити свого беззбройного бранця. Він кинувся до Діка, щосили струснув ним, та враз схаменувся. Вбити свою жертву, не катуючи її? Нізащо в світі! Від ранку до вечора тубільці завзято працювали, споруджуючи загату. Роботою керував перший міністр, її належало закінчити вчасно, а то придворним не минути каліцтва: Муана, нова володарка Казонде, збиралася в усьому наслідувати приклад небіжчика-чоловіка. Коли воду з потічка відвели, посеред русла викопали яму п’ятдесят футів завдовжки, десять завширшки і десять завглибшки. На дно ями поклали живих жінок, рабинь його величності. Звичайно таких нещасних закопують у могилу живцем, але з нагоди чудесної смерті Муані-Лунга їх мали втопити разом із тілом їхнього володаря. За звичаєм, небіжчика ховають у його найкращому вбранні. Та цього разу зробили по-іншому — адже від його величності залишилися дві-три обвуглені кісточки. З верболозу сплели опудало, досить схоже на Муані-Лунга, ба навіть гарніше за нього. Всередину запхали останки володаря, а потім вбрали опудало в святкові шати. Урочистий похорон мав відбутися вночі при світлі смолоскипів. За велінням Муани, на похорон скликали всіх жителів Казонде. Коли спустився вечір, довга похоронна процесія протяглася головною вулицею від «чітоки» до потічка, де викопали могилу. Хід супроводжувався криками,

90

ні людські тіла, прикуті ланцюгами до вбитих у землю кілків. Вони були живі й ворушилися. П’ятдесят молодих рабинь чекали смерті. Деякі лежали мовчки, скорившись долі, інші плакали й голосили. Муана вибрала з-поміж убраних, мов на свято, дружин небіжчика тих, що мали стати його супутницями на тому світі. Одній із жертв, яка носила титул другої дружини, звеліли опуститися навколішки й спертись на долоні, щоб правити Муані-Лунга за крісло, як вона це робила й за його життя; третя дружина мала правити за бильце крісла, а четверта — за подушку під ногами в володаря. В протилежному кінці ями височів пофарбований у червоне дерев’яний стовп. До стовпа прив’язали білу людину — ще одну жертву на цьому похороні. Це був Дік Сенд. На оголеному до пояса тілі юнака виднілися сліди тортур, яким його піддали за наказом Негору. Дік Сенд спокійно чекав смерті. Він знав: надії на порятунок немає. Проте ще не настав час руйнувати загату. На знак Муани кат Казонде перерізав горло четвертій дружині Муані-Лунга, яка лежала в ногах у опудала. Це було сигналом до початку кривавої різанини. Крикам жертв вторувало перегукування катових помічників, яке тонуло в несамовитому галасі юрби. Нарешті Муана жестом наказала зруйнувати загату. Воду пустили тонким струмочком. Вона заливала тіла рабинь, що лежали на дні ями. Коли вода сягнула Дікові Сенду до колін, він зробив останнє зусилля, щоб розірвати пута. Нарешті потік увійшов між свої береги. Голови рабинь зникли під водою. І ніщо вже не вказувало на те, що

тут поховано понад п’ятдесят душ, принесених у жертву мертвому володарю Казонде.

Розділ 13. У факторії Гарріс брехав, кажучи, що місіс Уелдон, її син Джек та кузен Бенедикт загинули. Всі троє перебували ніде інде, як у Казонде. Малий Джек майже одужав. Відтоді, як вони покинули болотисті місця, пропасниця до хлопчика не поверталася. Звісно, якби мати й син ішли пішки, вони геть знемоглися б. Але їх несли в кітанді, ба навіть піклувалися про них, тож вони почували себе непогано, принаймні фізично. Місіс Уелдон нічого не знала про своїх супутників. Вона бачила, як Геркулес утік у ліс, але не відала, що з ним сталося далі. Вона тішила себе надією, що тубільці не вчинять розправи над Діком Сендом. Але Нен, Том, Бет, Остін і Актеон! Вони — темношкірі, і з ними, безперечно, поводитимуться як з темношкірими. Бідолахи! Чи могли вони думати, що їм доведеться брести в каравані невільників по цій страхітливій Африці... Місіс Уелдон не відала, що чекає її в майбутньому. Під час переходу від Кванзи до Казонде Гарріс і Негору не обізвались до неї і словом. А в Казонде вона жодного разу їх не бачила. Виходити з факторії їй не дозволяли. Чи ж варто казати, що кузен Бенедикт — ця велика дитина — нічим не міг зарадити біді місіс Уелдон? Це й так зрозуміло. [...] Незважаючи на своє становище і важкі думи, місіс Уелдон часто згадувала чоловіка. Вона уявляла собі, в якому він розпачі, не діждавшись ні її, ні сина. Звідки йому

на борту «Пілігрима»? Адже

92

ловіка повідомлення його оклендських кореспондентів про те, що місіс Уелдон відпливла з Нової Зеландії на борту «Пілігрима»! Чи повірить він, що дружина й син загинули в морі? А як не повірить — де їх шукатиме? Певне, на тихоокеанських островах або, може, на узбережжі Південної Америки. Ніколи в світі не спаде йому на думку, що вони потрапили аж сюди, до цієї страхітливої Африки! Так міркувала місіс Уелдон. Що могла вона вдіяти? Втекти? Але як? Тут пильнували кожен її крок. А якби їй і вдалося втекти, то, щоб дістатись до узбережжя, треба було б подолати понад двісті миль пралісом. Проте місіс Уелдон ладна була піти на такий ризик. Та перш за все вона хотіла довідатись про наміри Негору. І ось нарешті вона довідалася про них. 6 червня, через три дні після похорону Муані-Лунга, Негору прийшов до факторії. Він відразу попрямував до хатини своєї бранки. Місіс Уелдон була сама. Кузен Бенедикт подався на свою щоденну наукову екскурсію. Малий Джек грався десь на подвір’ї. Негору штовхнув двері, зайшов і, не вітаючись, мовив: — Місіс Уелдон, Тома і його супутників продано купцеві з Уджіджі. — Бідолахи! — сказала місіс Уелдон, утерши сльозу. — Нен померла в дорозі, Дік Сенд загинув... — Нен померла! І Дік! — скрикнула місіс Уелдон.

— Так, справедливість вимагала, щоб ваш п’ятнадцятирічний капітан заплатив життям за вбивство Гарріса, — відповів Негору. — Ви самі в Казонде, місіс Уелдон, зовсім самі, і мій тут над вами верх! — Що вам треба від мене?

— Ви, — провадив Негору, — ваш син і той недоумок, що гасає за мухами, маєте певну торгову цінність, яку я думаю вигідно реалізувати. Одне слово, я всіх вас продам!

— Я — вільна людина! — твердо мовила місіс Уелдон.

— Якщо я захочу, ви станете рабинею.

— Хто посміє купити білу жінку?

— Є людина, яка заплатить стільки, скільки я з неї заправлю.

93

— Як звуть ту людину? — не відступалася місіс Уелдон. — Джеймс Уелдон. Це ваш чоловік! — Мій чоловік? — вражено вигукнула місіс Уелдон. — Саме він. Ваш чоловік! Йому я й збираюсь не просто повернути, а продати дружину й сина. А пришелепуватого кузена віддам задарма. Місіс Уелдон питала себе подумки, чи немає в пропозиції Негору якоїсь пастки. Але він начебто говорив серйозно. Такому негідникові, для якого гроші над усе, можна вірити, коли йдеться про дуже вигідну справу. А ця справа таки мала принести Негору чималий зиск.

— І коли ви думаєте облагодити справу? — обізвалася місіс Уелдон трохи згодом.

— Якомога швидше. Тут. Джеймс Уелдон, мабуть, не побоїться приїхати до Казонде, щоб урятувати свою дружину й сина.

— Не побоїться. Але хто йому дасть про це знати?

— Я! Я поїду до Сан-Франциско на розмову з Джеймсом Уелдоном. Я-бо хочу продати вас не тільки швидко, а й дорого. Гадаю, Джеймс Уелдон не пошкодує на це ста тисяч доларів?

— Не пошкодує, якщо має таку суму, — холодно відказала місіс Уелдон. — Проте коли ви скажете моєму чоловікові, що мене тримають у полоні в Казонде, у Центральній Африці...

— Звичайно, скажу!

— ...то він не повірить вам без доказів. Він не такий необачний, щоб за першим словом кинутися до Казонде. — Він приїде, коли я привезу йому листа від вас! Ви напишете, в якому опинилися становищі, й засвідчите, що я ваш слуга, якому

Я не

врятуватись від дикунів...

листа! —

94

Розділ 16. Мганнга Коли кузен Бенедикт не повернувся в звичайний час із екскурсії, місіс Уелдон стурбувалася. Вона й гадки не мала, куди могла подітися ця велика дитина. Годі було припустити, що кузен Бенедикт утік із факторії, обгородженої таким високим палісадом. До того ж, місіс Уелдон добре знала свого дивакуватого кузена. Він би зроду не втік, не взявши з собою бляшанки з колекцією комах. А бляшанка лежала

Думати, що він доброхіть

— справжнє безглуздя. І все ж кузена

не було в факторії! Алвіш та його слуги невтомно шукали ентомолога. Невдовзі вони знайшли кротовий хід, який сполучав факторію з лісом. Работоргівець збагнув, що «мухолов» утік саме сюдою. Можна собі уявити, як розлютився Алвіш, коли подумав, що цю втечу буде привинено йому, і бариш, який він мав одержати від викупу, зменшиться. «Цей бевзь анічогісінько не вартий, — думав він, — а мені він обійдеться в добрі гроші. Якби тільки я його впіймав!..» [...] А тим часом у цій місцевості сталася незвичайна кліматична зміна. Дарма що час дощів минув іще в квітні, з 19 червня полило знову. Небо затягло хмарами, й безнастанні зливи затоплювали Казонде та округи. Для тубільців вони були справжнім лихом. Річки, вийшовши з берегів, затопили улоговини з уже достиглими посівами. Пропав урожай. Людям загрожував голод. Володарка краю Муана та її міністри геть розгубилися, не знаючи, як відвернути напасть. Вирішили вдатися до чаклунів. Але не до тих, що вміють

95

чків. Чаклун прийшов просто на «чітоку», й відразу натовп тубільців кинувся до нього. Небо цього дня було не таке захмарене, та й вітер начебто збирався змінити напрямок. Ці ознаки ясної погоди, що збіглися з приходом мганнги, відразу прихилили до нього серця всіх. До того ж мганнга був із себе дуже показний: чистокровний темношкірий чолов’яга, футів шість на зріст і, мабуть,

погляд та горда постава

повагу.

по три, по чотири, а то

селах разом із почтом помічників та слуг. Цей мганнга прийшов сам. На грудях у нього білою глиною були намальовані химерні візерунки. На ньому була пишна зі шлейфом спідничка з трави. На шиї — намисто з пташиних черепів, на голові — шкіряний ковпак, прикрашений пір’ям та намистом; стегна оперізував шкіряний пасок, на якому теліпалася сила-силенна дзвіночків. Все його чаклунське причандалля — черепашки, амулети, різьблені дерев’яні ідоли й фетиші, балабушки з кізяку, що неодмінно вико-

Африці

час усіх чаклун-

96

Натовп ішов за ним, наслідуючи всі його рухи, як ото зграя мавп іде за своїм ватажком. Потім мганнга, звернувши з «чітоки» на головну вулицю, попрямував до резиденції володарів Казонде. Її величність Муана, попереджена про прибуття мганнги, вже виходила йому назустріч із усім своїм почтом. Мганнга вклонився їй до землі, а тоді випростався на весь свій велетенський зріст, розпроставши широкі плечі. Він простяг руки до неба, по якому летіли хмари. Чаклун показав на них Муані й пояснив на мигах: хмари, мовляв, спершу підуть на захід, а потім, описавши коло, повернуться на схід. Далі, на превеликий подив городян і почту, чаклун узяв за руку могутню повелительку Казонде. Муана не виказала ніякого невдоволення поводженням чаклуна. Навпаки, вона скривила обличчя в гримасі, що мала означати милостиву усмішку. Проте чаклун потяг володарку за собою, а натовп сунув слідом за ними. Чаклун прямував до факторії Жозе-Антоніу Алвіша. Невдовзі він спинився перед ворітьми. Вони були зачинені. Мганнга штовхнув ворота плечем, і вони впали, зірвані з завіс. Захоплена Муана ввійшла з ним у двір факторії. Работоргівець, його солдати і раби підбігли до зухвальця, який зриває ворота, не чекаючи, поки їх відчинять, та, побачивши Муану, зупинилися і застигли в шанобливих позах. Алвіш, мабуть, хотів спитати у її величності, чому він має завдячувати за таку честь, але мганнга не дав йому говорити. Розштовхавши натовп, він став посеред кола й заходився ще жвавіше повторювати свою пантоміму. Він підносив руки до хмар, сварився на них кулаками, заклинав їх, наказував їм повернути назад. Муана, заворожена грою

97

мганнг? Аж ніяк. Навпаки, саме коли повелителька Муана та народ уже були певні, що злі духи, які наслали таке лихо, кинулися навтіки, проясніле зранку небо знов захмарилось, і перші важкі краплі дощу впали на землю. Настрій тубільців ураз змінився. Вони гнівно глянули на мганнгу. Муана насупила брови. Коло тубільців зімкнулося, догори знялися кулаки. Було б мганнзі непереливки, якби несподіваний випадок не спрямував їхню ворожість в інший бік. Мганнга, який був на цілу голову вищий від усіх людей, що юрмилися довкола нього, раптом простяг руку, показуючи на щось у дворі факторії. Цей жест був такий владний, що всі погляди мимоволі звернулися туди. Почувши вигуки й виття натовпу, місіс Уелдон та малий Джек вийшли з хатини. Саме на них показував чаклун лівою рукою, водночас підносячи праву до неба. Ось хто у всьому винен! Ця біла жінка і її син! Від них усе лихо! Це вони прикликали хмари зі своїх дощових країн, щоб затопити Казонде й виморити народ голодом! Мганнгу зрозуміли. Муана загрозливо простягла руку до місіс Уелдон. Натовп тубільців, несамовито лементуючи, кинувся до неї. Приголомшена місіс Уелдон схопила на руки Джека. Притиснувши його до грудей, вона стояла, заклякнувши перед знавіснілими дикунами. Мганнга попрямував до неї. Тубільці розступилися перед цим чаклуном, який не тільки знайшов призвідців лиха, а й ліки від нього. Алвіш, який вельми цінував життя своєї бранки, не знав, що йому робити, і теж підступив ближче до неї. Мганнга вихопив малого Джека з рук матері й підніс до неба. Здавалось, він от-от розчерепить хлопчикові голову об

щоб умилосердити духів.

98

він не міг на це погодитись, хоч хай би навіть усьому Казонде загрожувала гибель від нового всесвітнього потопу! Работоргівець кинувся услід за мганнгою, щоб спинити його. Але гнів натовпу враз обернувся проти нього. Муана звеліла схопити Алвіша, і він, розуміючи, що непокора дорого йому коштуватиме, відразу принишк, проклинаючи подумки дурне легковір’я підданців повелительки Муани. Дикуни й справді думали, що хмари підуть разом із тими, хто їх накликав. Вони не сумнівалися: мганнга кров’ю чужинців умилосердить духів і прожене геть од Казонде дощі, які завдали місту такого лиха. Чаклун вийшов з факторії, перетнув Казонде, вступив під зелене шатро лісу і тим же твердим сягнистим кроком пройшов понад три милі. Тубільці потроху відставали й нарешті, зрозумівши, що мганнга хоче залишитись сам, повернули назад. Чаклун дістався до берега річки, що її швидкі води текли на північ. Там у бухточці, схованій поміж прибережними чагарями, стояла на піску пірога, прикрита соломою. Мганнга обережно поклав у пірогу свою ношу, відштовхнув ногою легенького човна, а коли швидка течія підхопила його, мовив гучним голосом: — Капітане, дозвольте представити вам місіс Уелдон і малого Джека! А тепер — у дорогу, і хай усі хмари небесні ринуть потопом на голови цих бевзів у Казонде! Розділ 17. Униз за течією Ці слова мовив Геркулес, якого годі було впізнати в чаклунському уборі, а звертався він не до кого іншого, як до Діка Сенда. Юнак лежав у човні. Він був іще кволий і міг сісти тільки з допомогою кузена Бенедикта. Місіс Уелдон, опритомнівши, тихо спитала: — Це ти, Діку? Ти? Юнак був хотів сісти раніше,

Дік! — без упину

Геркулеса,

99

— Ще б пак! Чудовий маскарад! — засміявся Геркулес, стираючи з грудей химерні білі візерунки.

— Геркулесе! — вигукнула місіс Уелдон, простягаючи руку сміливцю.

— Він врятував вас, — озвався Дік Сенд, — врятував мене. Але він не хоче, щоб про це говорили.

— А як же вийшло з тобою, Діку?

— Місіс Уелдон, — відповів юнак, — я нічого не можу розповісти про себе. Остання моя думка була про вас, про Джека! Я марно намагався розірвати ліани, якими мене прив’язали до стовпа... Вода залила мене, піднялась вище голови... Я знепритомнів... А коли прийшов до тями, то вже лежав у заростях папірусу, а Геркулес стояв переді мною на колінах, лікуючи мої рани.

— Ще б пак! Адже я тепер лікар, знахар, чаклун, чарівник і ворожбит!

— Геркулесе, — мовила місіс Уелдон, — розкажіть мені все-таки, як ви врятували Діка. — Зрештою, не так уже й важко було пробратися потемки до могили й почекати, доки зруйнують загату, а потім пірнути й висмикнути з землі стовп разом із прив’язаним до нього капітаном. Будь-хто міг би це зробити. Так, це Геркулес, ризикуючи життям, урятував Діка Сенда. Але він не хотів признатися в цьому, бо був дуже скромний на вдачу. Зрештою, він не вважав себе героєм і безперестанку повторював, що будь-хто з його супутників зробив би те саме. Розділ 20. Епілог 20 липня місіс Уелдон та її супутники зустріли караван,

100

вники прибули залізницею до столиці Каліфорнії. О, якби старий Том і його товариші були з ними!.. Через три роки малому Джекові минуло вісім років, і він пішов до школи. Дік Сенд допомагав йому готувати уроки, уриваючи годинку від своїх занять. Повернувшись до Сан-Франциско, юнак гаряче взявся до навчання. «Якби на борту «Пілігрима» я знав усе, що належить знати справжньому морякові, скількох нещасть можна було б уникнути!» — раз у раз думав Дік. У вісімнадцять років Дік Сенд з відзнакою закінчив мореплавну школу й став капітаном одного із суден Джеймса Уелдона. В години дозвілля Дік завжди згадував старого Тома, Бета, Остіна й Актеона. Він вважав, що винен у їхньому нещасті. Місіс Уелдон також завдавала невимовного жалю думка про її колишніх супутників. Вона, Дік та Геркулес ладні були перевернути небо і землю, щоб тільки знайти друзів. Нарешті Джеймс Уелдон, завдяки своїм широким комерційним зв’язкам, натрапив на їхні сліди. Тома і його товаришів одвезли на Мадагаскар. Дік Сенд хотів оддати всі свої невеличкі заощадження, щоб викупити їх, але Джеймс Уелдон і слухати про це не схотів. Один з його агентів уладнав цю справу, і 15 листопада 1877 року четверо людей постукали в двері Джеймса Уелдона. То були старий Том, Бет, Остін

з англійської Петра

101

Працюємо над змістом твору

1. Що ви може розповісти про Гарріса і Негору? Якими були їхні плани щодо «загону капітана Діка»?

2. Яке рішення прийняв Дік, впевнившись, що Гарріс — зрадник? Доведіть, що в цій критичнійситуаціїпошуки річки є цілком логічні.

3. Розкажіть, як були полонені колишні пасажири «Пілігрима». Хто, на вашу думку, керував захопленням загону?

4. Що сталося з друзями капітана Діка дорогою до ангольського міста Казонде?

5. Для чого людські каравани приганяли до Казонде? Чим були небезпечні довгі переходи для нещасних невільників?

6. Опишіть місто Казонде — один із центрів работоргівлі. Хто був його володарем. Як він характеризується у творі?

7. Розкажіть про події, які відбулися на «чітоці»— майдані у центрі міста. Яка загроза нависла над Діком Сендом? Що сталося з його темношкірими друзями?

8. Як загинув володар Казонде? Що призвелойого до смерті?

9. Розкажіть про обряд поховання володаря Казонде.

10.Як було вирішенодолю Діка?

11.Розкажіть про життя місіс Уелдон та її сина в полоні. Що запропонував Негору жінці? У чому, на вашу думку, полягає складність становища люблячоїдружини і матері 5-річного хлопчика?

12.Як почувався в полоні кузен Бенедикт? Що вас дивує і що захоплює в образі цього вченого?Яким чином він опинився на волі?

13.Розкажіть, яким дивним чином була врятована місіс Уелдон та її син Джек. Що друзі дізналися про порятунок Діка Сенда?

14.Кому завдячували друзі своєю свободою? Поміркуйте, якби не винахідливість та допомога Геркулеса, щосталося

102

20.Жуль Верн писав про юного героя: «Він міг приймати рішення і доводити до кінця свої задуми». Доведіть, щоці слова справедливі.

21.Які стосунки панують у «команді капітанаДіка Сенда»?

22.Як поводиться у важких життєвих умовах Місіс Уелдон — дружина багатого судновласникаі їхній син?

23.Схарактеризуйте образ Геркулеса. Як ви гадаєте, чому автор дав таке ім’я своєму героєві?

24.Що вас обурює в поведінці Негору і Гарріса? Чим, на вашу думку, керуються у своїх вчинках ці герої? Міркуємо самостійно

Доведіть, що

Сенд та його друзі завжди були готові до самопожертви

постійно піклувалися один про одного.

26.Зробіть висновок, що автор роману засуджує работоргівлю і зневажливе ставлення долюдей іншоїраси.

27.Чому Дік Сенд після повернення до Америки «гаряче взявся до науки»? Поміркуйте, якезначення мали знання у розвитку подій у романі.

28.Доведіть, що роман Жуля Верна має не лише розважальне, а й пізнавальне і виховне значення.

29.Визначте головну думку роману Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан».

Застосовуємо теоретичні поняття

30.Пригадайтевивченіу 5 класі особливості жанру роману

31.Доведіть, що твір Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан» належить дожанру роману.

32.Поясніть особливості пригодницького роману. Доведіть, що твір Жуля Верна «П’ятнадцятирічний капітан» є пригодницьким романом.

33.Пригадайте з вивченого у 5 класі, що таке тема та ідея твору.

103

1. Жуль Верн — (0,5 бала) а) французький письменник; б) англійський поет; в) російський байкар; г) іспанський мандрівник.

2. Жуль Верн — автор: (0,5 бала) а) літературної казки; б) пригодницького роману; в) фольклорної казки; г) байки.

3. Китобійне судно мало назву: (0,5 бала) а) «Геракл»; б) «Полліанна»; в) «Китобій»; г) «Пілігрим»

4. Завданням команди вітрильника було: (0,5 бала) а) вилов дрібної риби; б) полювання на акул; в) незаконне перевезення рабів; г) полювання на китів.

5. Слово юнга означає: (0,5 бала) а) молодший матрос; помічник на судні; б) молодий пасажир; в) слуга капітана морського судна; г) учень кухаря на кораблі.

6. Шхуна-бриг була: (0,5 бала) а) пасажирським судном; б) військовим судном; в) науково-дослідним судном; г) китобійним судном.

7. Головним героєм твору Жуля Верна є: (0,5 бала) а) капітан Халл; б) Кузен Бенедикт; в) Джек Уелдон; г) Дік Сенд

8. Місіс Уелдон — (0,5 бала) а) дружина работорговця Алвіша; б) дружина капітана судна; в) дружина власника судна; г) кузина Діка Сенда.

104

бал)

тому

бал)

бал)

ТВІР ЗА ВИБОРОМ Даніeль Дефó (приблизно 1660–1731) Даніель Дефo прожив надзвичайно бурхливе життя, його кипуча енергія дозволила йому стати відомим англійським письменником, журналістом, бізнесменом та політичним діячем. Завдяки своїм працям на політичні, релігійні та економічні теми Даніель Дефо завоював в Англії великий авторитет. До нього за порадами звертався навіть король Англії. Але після зміни правителя Даніель Дефо зазнав переслідувань з боку уряду і змушений був переховуватись. Активна політична і журналістська діяльність призвела Даніеля Дефо до того, що він зрештою був заарештований, а величезні штрафи довели його до банкрутства. Треба сказати, що за все своє життя Д. Дефо тринадцять разів багатів та розорювався! На жаль, помер письменник у злиднях.

Свій перший і найкращий роман «Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо» Даніель Дефо написав у поважному віці — 59 років. Основою для цього пригодницького твору став реальний випадок,

моряком Олександ-

суперечки капітан корабля

острові, де моряк прожив більше

мало не здичавів

106

знаючи нестатків, сумуючи за батьківщиною, не маючи з ким поспілкуватися. Але вижити у складних обставинах і зберегти здоровий глузд йому допомагає віра в Бога та наполеглива праця. Завдання відФантазерчика

1. Уявіть себе дослідниками. Зберіть інформацію про Олександра Селькірка

в місті Йорк в Англії. Мій батько, розумна

дав мені освіту, сподіваючись, що я, вивчивши право, стану чиновником і проживу життя в достатку. Але мені понад усе хотілося бути моряком і бачити далекі краї. Одного разу батько, здогадуючись про мої наміри втекти з дому і пуститися в мандри, сказав, що допомагатиме мені в усьому, якщо я покину свої плани. А якщо ні, то він, звісно, ніколи не перестане молитись за свого сина, проте Бог ніколи не благословить мене... Я був зворушений слізьми батька. Але все одно проміняв рідний дім на пригоди, яких за наступні вісім років мого життя було достатньо. Однак остання моя морська подорож завершилася трагічно. Після жахливої бурі наш корабель сів на мілину поблизу невідомого острова. Бурхливі хвилі могли у будь-яку мить розбити його. Щоб врятуватись, екіпаж пересів у шлюпку і спробував дістатися берега. Аж раптом шлюпка перекинулася, і буря відразу ж розкидала нас у різні боки. Я ледь не загинув, але все ж таки мені вдалося видертися на берег. Опинившись

березі непошкодженим, я звів очі до неба й

що він врятував мені життя, та ще й

за

коли я вже втратив був останню надію; здається,

слів, якими можна було б правдиво

і поривання людської душі, врятованої, сказав би я, з самої могили. Я ходив по берегу, зводив руки до неба, і вся моя істота була переповнена думками про моє визволення. Я думав про своїх товаришів, що всі потонули, бо, крім мене, не врятувався жоден; принаймні я не бачив більше ні їх са-

107

мих, ні їхніх речей, крім трьох капелюхів, одного кашкета та двох непарних черевиків. Заспокоївши себе думками про своє щастя, я почав роздивлятись навкруги, щоб довідатись, куди потрапив і що маю робити, і мій радісний настрій відразу ж підупав, бо я зрозумів, що хоч і врятувався, але не втік від дальших страхів та лих. Я змок до рубця, переодягнутись не було в що. Я не мав нічого ні їсти, ні пити, а в майбутньому мені доведеться померти з голоду. Найбільше ж засмучувало мене те, що я не мав зброї і не міг полювати на дичину для свого прожитку. Одно слово, у мене не було нічого, крім ножа. Це було все моє майно. Це завдало мені такого розпачу, що я довго бігав мов божевільний по берегу. Коли впала ніч, я із завмиранням серця питав себе, що станеться зо мною, коли тут водяться хижі звірі, які вночі завжди виходять на полювання. Єдине, що мені здалось

було вилізти

товсте дерево поблизу: на ньому я вирішив пере-

108

Невдовзі після полудня хвилювання на морі заспокоїлось, і відплив був такий низький, що мені пощастило по сухому підійти до корабля на чверть милі. Тут я відчув новий напад горя, бо ясно побачив, що ми всі врятувалися б, якби залишились на кораблі. Пересидівши бурю, ми щасливо перебралися б на берег, і я не був би тепер такий нещасний, не маючи ні допомоги, ні товариства. Це знову викликало в мене сльози на очах. Та знаючи, що сльозами горя не здолаєш, я вирішив по змозі добратись до корабля. Скинувши з себе одежу, я ввійшов у воду й поплив. Виявилось, що весь корабельний запас був сухий; тому я, добре зголоднівши, передусім набив кишені сухарями і їв їх на ходу, бо мусив поспішати. Тепер я потребував тільки човна, щоб перевезти на берег речі, дуже потрібні мені, як я передбачав, на майбутнє. Даремно було сидіти спокійно та мріяти про те, чого я не міг дістати; потреба збудила всі мої здатності. У нас було на кораблі кілька запасних рей, дерев’яних брусів та щогл. Я вирішив зробити з них пліт і, вибравши кілька легших брусів, перекинув їх через борт, перев’язавши перед тим канатом, щоб їх не віднесло водою. Зробивши це, я спустився з корабля, притяг до себе чотири бруси й міцно зв’язав їх з обох кінців, скріпивши їх ще навхрест двома-трьома короткими дошками. Мій пліт був досить міцний і міг витримати чималу вагу. Насамперед я поклав на пліт усі дошки, що були на кораблі, а на дошки поставив три матроські скриньки. Добре зваживши, що мені найбільше потрібне, я склав в одну з них харчі: рис, сухарі, три голландських сири, п’ять великих шматків в’яленої козлятини, що була нашою основною їжею. Поки я робив це, почався приплив, і я з жалем побачив, як мою жилетку, сорочку й куртку, що я поклав на березі, понесло в море. Тепер у мене лишились тільки полотняні штани до колін, в яких я плив на корабель. Це примусило мене поклопотатись про одяг. Його я знайшов чимало, але взяв не більше, ніж було мені на той час потрібно, бо мене спокушало багато чого іншого, і насамперед — інструменти для праці. Після довгих розшуків я

109

знайшов ящик нашого тесляра, і це була для мене справді коштовна знахідка, куди цінніша в той час, ніж цілий корабель золота.

Найбільше клопотався я, щоб запастися зброєю та набоями. В кают-компанії я знайшов дві чудові мисливські рушниці і два пістолі, які й переправив на пліт разом з кількома порохівницями, невеликою торбою з дробом та двома старими іржавими шпагами. Я знав, що на кораблі було три бочки пороху, тільки не знав, де їх ховав ваш канонір. Але, пошукавши добре, я знайшов їх. Дві були зовсім сухі, а третя підмокла. Ці дві я переправив на пліт разом із зброєю. Тепер він був досить навантажений, і я почав думати, як мені добратись до берега без паруса, весел та стерна, бо найменший порив вітру в одну мить перекинув би все моє спорудження. Три обставини допомагали мені: перша — рівне та тихе море, друга — приплив, що мав гнати пліт до берега, і третя — невеличкий вітрець, що дув до суходолу. […] Тепер мені треба було оглянути околиці й обрати собі вигідне місце для житла, де я міг би скласти своє добро й зберегти його від усяких несподіванок. Я досі не знав, де я — на континенті чи на острові, в заселеній чи незаселеній країні; не знав, чи загрожує мені небезпека від хижих звірів, чи ні. Не далі, як на півмилі від мене був горбок, крутий та високий. Я взяв одну зі своїх мисливських рушниць, один пістоль та ріг із порохом і пішов на розвідку. Насилу видершись на вершину горба, я з великим жалем побачив свою долю, тобто побачив, що я на острові, оточеному

я вернувся до плоту

на берег,

110

все, що там лишилось і що могло мені придатись, насамперед реї, паруси тощо. А знаючи, що перший же шторм розіб’є його вщент, я вирішив відкласти всі інші справи, поки не перевезу на берег усього, що зможу взяти.

***

Я жив на острові вже тринадцять днів; за цей час я побував на кораблі одинадцять разів і перевіз на берег усе, що тільки могла перетягти одна пара рук. Я певний, що, коли б тиха погода тривала далі, я перевіз би частинами весь корабель, але,

до дванадцятого рейсу, я помітив, що знімається

Проте, дочекавшись відпливу, я все-таки вирядився

корабель. Під час попередніх рейсів я так ґрунтовно обшукав нашу каюту, що мені здавалось, ніби там нічого вже не зосталось. Але цього разу я вперше помітив шафку з двома шухлядами — в одній були три бритви, великі ножиці і з півдюжини добрих ножів та виделок, а в другій — гроші, частково європейською, частково бразильською срібною та золотою монетою, всього до тридцяти шести фунтів стерлінгів1 . Я посміхнувся, побачивши ці гроші: «О, непотрібний мотлох! — сказав я вголос. — Навіщо ти тепер? Ти не вартий навіть, щоб підняти тебе з землі. Один із цих ножів вартий

111

Цілу ніч дув міцний вітер, і коли на ранок я визирнув із намету, корабля не було вже видно. Це засмутило мене, але я потішив себе думкою, що я, не марнуючи часу й не шануючи сил, добув звідти все, що могло мені придатись, і коли б я навіть мав більше часу, мені однаково майже не лишалось уже чого брати. Я скоро переконався, що обране мною місце не годиться для житла: тут була низина біля самого моря, з багнистим ґрунтом і, напевне, шкідлива для здоров’я. А головне, не було поблизу прісної води. Зваживши все це, я вирішив пошукати іншого місця для житла. При цьому я хотів додержати кількох умов, конче для мене потрібних: поперше — здорова місцевість і прісна вода; по-друге — захисток від спеки; по-третє — безпека від хижаків — людей чи звірів і по-четверте — вид на море, щоб не втратити нагоди визволитись, коли б Бог послав який корабель. А кидати надію на визволення мені все ще не хотілось. Шукаючи підхожого місця, я нарешті знайшов невеличку галявину на схилі високого горба, що спускався до неї крутою стіною, так що вверху мені ніщо не загрожувало. З цього боку в скелі була невелика заглибина, ніби вхід до печери, хоч насправді ніякої печери в скелі не було. На цій зеленій галявині, перед самою заглибиною, я вирішив розкинути свій намет. Площадка мала завширшки не більше як сто ярдів, а завдовжки — приблизно вдвоє більше, а в мене перед дверима розлягався немов моріжок. Перше ніж розкинути намет, я обвів перед заглибиною півколо, ярдів з десять радіусом. У це півколо я понабивав

112

Вхід туди я зробив не через двері, а короткою драбиною через частокіл. Тепер я спокійно спав уночі, чого в інших умовах не міг би робити. Працюючи без краю й над силу, я перетягнув до себе в цю загорожу, чи фортецю, всі свої багатства: харчі, зброю та запаси. Я розкинув великий намет, щоб захистити себе від дощів, які там певної пори року бувають дуже великі й довготривалі. Зробивши це, я заходився копати в горі заглибину. Каміння та землю я виносив крізь намет у двір і зробив таким чином всередині огорожі насип на півтора фута заввишки: печера була якраз за наметом і правила за льох для моєї господи.

Мені спало на думку, що я загублю лік дням і перестану відрізняти будні від свят. Щоб запобігти цьому, я поставив величезний стовп на тому місці берега, куди мене закинуло море, і, вирізьбивши на широкій дерев’яній дошці великими літерами напис: «Тут я ступив на цей берег 30 вересня 1659 року», прибив її до стовпа. На цьому стовпі я щодня робив ножем зарубину; кожний сьомий день робив удвоє довшу — це означало неділю; перше число кожного місяця я позначав ще вдвоє довшою зарубиною. […] Тепер я почав серйозно міркувати над своїм становищем і почав записувати свої думки — не стільки для того, щоб залишити своє писання людям, що потраплять у таке становище (бо навряд чи буде в мене багато спадкоємців), скільки для того, щоб висловити все, що мене мучило й гризло, і цим хоч трохи полегшити свою душу. Розум мій поволі переборював розпач. Я скільки міг намагався втішати

що могло б статися ще гірше, і

Цілком безсторонньо, ніби прибутки й

я радощі, що траплялись мені, поруч

ДОБРО Мене

безлюдний острів, і в мене немає ніякої надії визволитись. — Але я живий і не потонув, як усі мої товариші з корабля.

113

Я відділений і відокремлений від усього світу, на горе й поневіряння. — Зате я відзначений з усього нашого екіпажу тим, що смерть помилувала мене одного. Я осторонь від усіх людей; я самітник, вигнанець із людського суспільства. — Але я не вмер з голоду й не загинув у цьому пустинному місці. У мене мало одягу, і скоро мені не буде чим укрити своє тіло. — Але я живу в жаркому кліматі, де, коли б я й мав повний одяг, то навряд чи носив би його. Мені ніде сховатись і немає чим відбити напад людини або звіра. — Але я потрапив на острів, де не видно таких хижих звірів, як на берегах Африки: що було б зі мною, якби мене викинуло туди? Мені немає з ким поговорити й розрадити себе. — Але Бог чудесно пригнав наш корабель так близько до берега, що я не тільки встиг запастись усім необхідним для задоволення моїх повсякденних потреб, а маю змогу й постачати собі все аж до кінця свого життя. Все це наочно свідчить, що навряд чи на світі було коли-небудь таке лихе становище, де поруч поганого не знайшлося б чогось гарного, за що треба було б дякувати. Гіркий досвід людини, що зазнала найбільшого нещастя на землі, показує, що у нас завжди знайдеться якась утіха, яку в рахунку добра та зла треба записати на прибуток. Отже, послухавши голосу свого розуму, я почав миритися зі своїм становищем. Раніше я все поглядав на море з надією побачити там корабель, а тепер я покинув марні надії і всі думки спрямував на те, щоб пристосуватись до умов свого життя і по змозі полегшити собі існування. Тому я взявся до праці. До того часу я зроду не брав у руки ніякого

а проте, завдяки працьовитості, ретельності та винахідливості, поволі

114

трачав на них стільки праці. Наприклад, коли мені була потрібна дошка, я мусив зрубати дерево, обчистити його від гілок, і поклавши перед собою, обтесувати, поки воно не набирало належної форми; після цього треба було ще вирівняти дошку стругом. Щоправда, за таким методом з цілого дерева виходила лише одна дошка, і робота над нею забирала у мене силу часу та праці, але проти цього у мене був лише єдиний засіб — терпіння. Насамперед я зробив собі стіл та стілець, використавши для них короткі дошки, які я перевіз плотом з корабля. Натесавши зазначеним вище способом довгих дощок, я приладнав до стіни мого льоху, одну над однією, кілька полиць, футів на півтора завширшки, і поклав на них свій інструмент, цвяхи, залізо та інший дрібний скарб — одно слово, розподілив усе по місцях, щоб кожну річ легко було знайти. Я понабивав кілочків у стінах льоху й порозвішував на них свої рушниці і взагалі все, що можна було повісити. Коли б після цього хтось побачив мою печеру, то, напевне, прийняв би її за склад речей першої потреби. Я мав усе напохваті, і мені було дуже приємно бачити своє добро в такому порядку, а особливо знати, що запаси мої такі великі. […] Тим

що, нишпорячи в своїх речах,

115

зерном для птиці.

мішок, коли приблизно через місяць побачив кілька маленьких зелених стеблинок, які щойно вилізли з землі. Я подумав, що це не бачена ще мною рослина, проте дуже здивувався, коли трохи згодом побачив десять-дванадцять колосків чудового зеленого ячменю. Важко описати подив і збентеження, які викликало в мене це відкриття. Досі я зовсім не керувався релігійними мотивами; у мене в голові було дуже мало думок про релігію, і всі події мого життя, важливі й дрібні, я пояснював собі випадком або звичайною у нас легковажною фразою — волею Божою. Я ніколи й не запитував себе, яку мету має провидіння і як керує воно подіями в цьому світі. Але, побачивши цей ячмінь, що виріс, як я знав, у непридатному для зерна кліматі, а головне, невідомо як сюди потрапив, я був дуже вражений і почав вірити, що це Бог дивом проростив його без насіння тільки для того, щоб прохарчувати мене на цьому дикому, безрадісному місці. Ця думка трохи зворушила мене і викликала на моїх очах сльози. Я був щасливий від свідомості, що таке велике диво природи сталося ради мене; та я ще більше здивувався, помітивши поблизу, під схилом скелі, рідкі стебельця іншої рослини. Виявилося,

116

брав так само дбайливо і з тією ж самою метою — готував з нього хліб або, вірніше, будь-яку страву.

18 червня. Весь день ішов дощ, і я сидів дома. Мені здалось, що дощ холодний; мене трохи морозить, хоч я знаю, що на цих широтах холоду не буває.

19 червня. Дуже хворий; мене морозить так, ніби надворі холодно.

20 червня. Не спав цілу ніч: страшенний біль у голові і напад пропасниці.

21 червня. Зовсім хворий; страшенно боюся розхворітись — що тоді зі мною буде без допомоги! Молився, але мало усвідомлював, що і як говорю.

22 червня. Трохи полегшало, але я досі з жахом чекаю нового погіршення.

23 червня. Знову погано; морозило, і боліла голова.

24 червня. Багато краще.

25 червня. Сильний напад пропасниці. Годин із сім мене кидало то в холод, то в жар; після цього я дуже знесилів і пітнів.

26 червня. Краще; запас м’яса у мене вийшов, і я ходив на полювання, хоч і почував себе дуже кволим.

27 червня. Знову такий сильний напад пропасниці, що я весь день лежав, не ївши й не пивши. Я вмирав від спраги, але був такий кволий, що не міг підвестись і принести води. Знову молився, але думки плутались; я не міг пригадати жодної молитви і тільки вигукував: «Господи, зглянься на мене! Господи, помилуй мене! Господи, поможи мені!» Так я пролежав дві чи три години, поки не скінчився напад. Тоді

страшний сон. Снилося, ніби я сиджу на землі за огорожею і бачу, як зверху, з величезної чорної хмари, вся в огні сходить людина. Полум’я, що огортало її, було таке сліпуче, що на неї ледве можна було дивитись. Ступивши на землю, людина відразу пішла до мене з довгим

117

списом у руці, ніби намірялась убити мене. Коли вона зійшла на горбок поблизу, то заговорила до мене, і я почув невимовно страшний голос. Все, що я зрозумів, було: «Незважаючи на всі випробування, ти не покаявся і тепер мусиш померти». І я побачив, як на цьому слові людина піднесла спис, щоб убити мене. Той, кому доведеться колись читати це, не здивується, що я неспроможний описати, до якої міри вразив мене цей страшний сон, особливо тоді, коли я спав. Не можна також описати, як запав він мені в душу, коли я прокинувся й зрозумів, що це був тільки сон. Лихо! В мене не було пізнання Бога. Добрі напучення моїх батьків вивітрились за вісім років мого безупинного блукання по морях з такими самими, як і я, нечестивцями, цілком байдужими до релігії. Я не пригадую, щоб за весь той час моя думка хоч раз звернулась до Бога або щоб хоч раз оглянувся на себе та замислився над тим, що робив. На мене найшло якесь моральне запаморочення: у мене не було поривань до добра і не було розуміння зла. Своєю черствістю, легковажністю та нечестивістю я анітрохи не відрізнявся від найгрубішого з наших матросів. У небезпеці я нітрохи не боявся Бога і не дякував йому за звільнення від неї. До розповіді про те, що сталося зі мною, я додам іще одну дуже звичайну річ: незважаючи на всі пережиті мною нещастя, я ніколи не догадувався, що це — перст Божий або справедлива кара за мій гріх. Коли я зазнав аварії і мав потонути біля цього острова, я не відчув каяття й не побачив у цьому справедливої кари. Щоправда,

на берег цього острова, коли

корабля потонула і

118

мій дух почав знемагати під тягарем хвороби, а тіло знесилилось від жорстокої пропасниці, прокинулась совість, що так довго спала в мені. Я почав гірко докоряти собі за минуле. Я зрозумів, що своєю неправедною поведінкою сам накликав на себе гнів Божий і ті жорстокі удари, що впали на мене один по одному. І я скрикнув: «Господи, захисти мене, бо горе моє надто велике!» Це була моя перша за довгі роки молитва, якщо я можу так назвати цей вигук. […] 3 липня. Напади покинули мене зовсім, хоч остаточно видужав я тільки через кілька тижнів. Поки я набирався сили, мої думки часто спинялись на біблейській цитаті: «Я визволю тебе», але неможливість визволитись була на перешкоді моїм надіям. Коли я сам себе бентежив такими думками, мені прийшло в голову, що я, зосередившись на визволенні від свого головного нещастя, знехтував уже здобутим визволенням; я спитав себе: «Хіба ж я не позбувся так чудесно недуги, найгіршого становища, в яке я міг потрапити і яке так лякало мене? Чим запобіг я цьому? Що робив я зі свого боку? Бог визволив мене, але я не прославив його,

119

ведності мого минулого життя. Враження від мого сну віджило, і слова: «Незважаючи на всі випробування, ти не покаявся» — раз у раз бриніли в моїх думках. Я щиро просив Бога навчити мене каятись, коли одного дня з ласки Божої трапилось так, що, читаючи Писання, я дійшов до слів: «Він піднесений, як князь і визволитель, щоб давати каяття й відпущення гріхів». Я кинув книгу і, здіймаючи руки до неба, з якимсь екстазом радості в серці голосно скрикнув: «Ісусе, сину Давида! Ісусе, ти піднесений, як князь і визволитель! Навчи мене каятись!» Це була перша в справжньому розумінні цього слова молитва в моєму житті, бо тепер я молився, свідомий свого становища і з правдивою християнською надією, заснованою на силі слова Божого. Відтоді, можу сказати, я почав сподіватись, що Бог почує мене. Хоч мені й жилося тепер не краще, ніж досі, зате на серці в мене полегшало. Від постійного читання Святого Письма й молитов мої думки були скеровані на речі вищого порядку. Я зазнав внутрішнього спокою, якого не знав раніше; здоров’я та сили мої повернулись, і я заходився обставляти себе всім, чого мені бракувало, щоб жити якомога впорядкованіше.

***

Настали четверті роковини мого життя на острові, і я провів цей день у молитві і зі спокійною душею. Мої погляди змінились: світ здавався мені тепер чимсь далеким і чужим: він не збуджував у мене ніяких надій, ніяких бажань. Мені не було чого робити в ньому, і не буде вже, мабуть, довіку. Я дивився

нього так, як ми, може, дивимось на нього

світу, тобто, як на місце, де ми жили колись

земної скверни: у мене

ні життєвих гордо-

я мав усе, чим можна було тішитись. Я був володар острова і, якщо хочете, міг вважати себе королем чи імператором усієї країни, якою я володів. У мене не було суперників, ніхто не сперечався зі мною за владу, і я ні з ким не поділяв її. Я міг би наван-

120

тажити зерном цілі кораблі, але це було мені непотрібно, і я сіяв саме стільки, скільки сам потребував. У мене було стільки лісу, що я міг би збудувати цілий флот, і стільки винограду, що вином та родзинками можна було б навантажити всі кораблі цього флоту. Проте я цінив тільки те, що було корисне для мене. Я був ситий і мав чим задовольнити всі свої потреби, — навіщо ж було мені все інше? Коли б я настріляв більше дичини або посіяв більше хліба, ніж міг з’їсти, мій хліб пропав би, а дичину довелося б викинути собаці або ж її поїли б черв’яки. Дерева, що я зрубав, лежали б на землі й гнили; я міг використовувати їх лише на паливо, а воно було мені потрібне тільки для готування їжі. Одно слово, природа й досвід навчили мене розуміти, що земні блага мають для нас ціну тільки доти, доки вони можуть задовольняти наші потреби; і хоч скільки нагромадили б ми багатств, ми можемо втішатись ними тільки доти, доки можемо користуватися ними, але не більше. Найзажерливіший скнара вилікувався б від свого пороку, коли б він опинився на моєму місці, бо я мав без краю більше добра, ніж знав, куди дівати його. Я не мав чого бажати, коли не рахувати деяких речей, яких у мене не було, — правда, дрібних, але дуже мені потрібних. У мене, як я казав уже, було трохи грошей, золота і срібла — всього з тридцять шість фунтів стерлінгів. І що ж? Вони лежали як нікчемний, непридатний мотлох; мені не було на що їх витрачати, і я часто казав собі, що з радістю віддав би всі ці гроші за шестипенсову пачку на-

121

сіння ріпи та моркви з Англії, за жменьку гороху та бобів або за пляшку чорнила. А тепер ці гроші не давали мені ні користі, ні втіхи. І коли б я мав повну шафу діамантів, вони так само не мали б для мене ніякої ціни, бо були мені зовсім не потрібні. Цілі години, а то й цілі дні, я в найяскравіших барвах уявляв собі, що я робив би, якби не врятував нічого з корабля. Я вмер би з голоду, а якби й не вмер, то жив би, як дикун. Коли б мені пощастило вбити козу або якогось птаха, я не зміг би оббілувати їх, попатрати й порізати. Я мусив би гризти їх зубами й роздирати нігтями, як дикий звір. Такі думки примусили мене глибше відчути доброту провидіння й бути дуже вдячним йому за своє теперішнє становище з усіма його нестатками й злигоднями. Хай подумають про це всі ті, хто за лихої години любить говорити: «Чи є в кого таке горе, як у мене?» Хай вони подумають, як багато є на землі людей, нещасніших за них, і в скільки разів їхнє власне нещастя було б жахливішим, якби того захотіло провидіння.

Працюємо над змістом твору

1. Який реальний випадок був покладений Даніелем Дефо в основу роману «Життя йнезвичайні та дивовижні пригоди РобінзонаКрузо»?

2. Як поставився юнак до благань батька? Чому герой називає свою втечу «негарним і безглуздим вчинком»?

3. Які почуття пережив

122

9. Якими видами діяльності займається Робінзон на острові? Чи поставало перед ним питання:вмію я церобити чи ні? Поясніть, чому.

10.Простежте, як ці види діяльності головного героя співвідносяться з етапами розвитку людськоїцивілізації.

11.Спробуйте уявити, якщо б Робінзон тільки зітхав і нарікав на свою лиху долю, чим би завершився цей твір і якшвидко.

***

Якось опівдні, йдучи берегом моря до свого човна, я раптом побачив відбиток босої людської ноги, чітко відтиснутий на піску. Я спинився, ніби вражений громом, ніби побачивши привид. Я прислухався, озираючись навколо, але нічого не почув і не побачив. Я вибіг на горбок, щоб бачити далі; спустився назад, походив берегом, але не знайшов нічого: інших подібних слідів не було. Я пішов ще раз подивитись на той слід і переконатись, чи справді це людський слід, а чи це мені тільки привиділось. Ні, я не помилився: це, безумовно, був відбиток ноги. Я ясно бачив п’яту, пальці, підошву. Як він потрапив сюди — цього я ніяк не міг збагнути. Дуже збентежений, пішов я додому, до своєї фортеці, не чуючи, як то кажуть, землі під собою. Я був наляканий до краю. Що дватри кроки я оглядався назад, лякався кожного куща, кожного дерева і приймав за людину кожен пень, побачений здалека. Не можна описати, яких страшних і несподіваних форм прибирали в моєму уявленні всі речі, які міркування снували у моїй голові і які безглузді наміри спадали мені на думку. Цю ніч я зовсім не спав. Я боявся тепер іще більше, хоч не бачив того, що мене налякало. Здавалося, мусило б статися навпаки і я мусив би трохи заспокоїтись. Але я

123

був такий збентежений, що мені весь час ввижались жахи, хоч я був далеко від того сліду, що так налякав мене. Іноді мені здавалось, що це диявол залишив свій слід, і розум приєднувався до такого припущення, бо, cправді, хто ж інший, крім диявола в образі людському, міг би забратись сюди? Де судно, що привезло б його? Де інші сліди? І яким способом могла потрапити сюди людина? З другого боку, дивно було гадати, що сатана прибрав людського образу з єдиною метою залишити слід своєї ноги в такому безлюдному місці, як цей острів, де було десять тисяч шансів проти одного, що цього сліду я ніколи не побачу. Якщо дияволові хотілось налякати мене, то він знайшов би для цього безліч інших способів. І чому, знаючи, що я живу по цей бік острова, він залишив свій слід на другому боці, та ще й на піску, де його змиє перший же прибій? Все це суперечило одне одному і не в’язалося з нашими звичайними уявленнями про хитрощі диявола. Такі міркування остаточно переконали мене, що диявол тут ні до чого, і я дійшов висновку, що це мусили бути найнебезпечніші істоти — дикуни з суходолу. Вони, мабуть, вийшли в море на своїй пірозі, і їх випадково занесла сюди течія або вітер. Вони побували на березі, а тоді вийшли знову в море, бо залишитись тут вони хотіли не більше, ніж я — бачити їх. Поки ці думки снували у моїй голові, моє серце наповняла вдячність за те, що, на моє щастя, я не був тоді там і дикуни не помітили мого човна. Інакше вони догадалися б, що на острові є люди, і, може, почали б розшукувати мене. Аж тут мій мозок вразила жахлива думка: вони знайшли мій човен і вирішили, що тут є люди. А коли так, то вони, напевне, прийдуть знову, — тільки в більшій кількості, і з’їдять мене. А коли вони не зможуть знайти мене, то знищать моє

кіз, і я помру з голоду. Яка чудна

провидіння — життя людини, і як чудно разом із зміною обставин міняються таємні пружини, що керують

пориваннями! Сьогодні ми любимо те, що завтра

сьогодні шукаємо те, чого завтра уникаємо; сьогодні бажаємо того, чого завтра

124

боїмось, навіть тремтимо на саму думку про нього. Я був тоді живим прикладом цього. Я — людина, чиє єдине нещастя було в тому, що вона вигнана з людського товариства, оточена безкраїм океаном, відрізана від людства і засуджена на довічне мовчання, немов небо вважало мене за негідного бути серед його живих створінь. Я, кому побачити кого-небудь із подібних до себе здавалось воскресінням із мертвих і найбільшим, за винятком спасіння душі, щастям, яке могло послати йому небо,— я тремтів від думки, що можу побачити людину, і умлівав з жаху перед самою її тінню, перед її німим слідом на острові.

*** Коли я дійшов до західного краю острова, де досі ніколи не бував, і подивився на море, то мені здалось, ще на великій відстані я бачу на морі човен. В одній з матроських скринь, що я перевіз з корабля, лежало кілька підзорних труб, але їх не було зі мною, і я не міг роздивитись, чи це справді був човен, хоч я вдивлявся в далечінь, поки не втомились очі. Дійшовши до берега острова, я зараз же переконався, що сліди людських ніг на моєму острові зовсім не така рідкість, як мені здавалось. Я переконався, що коли б, з особливої ласки провидіння, мене не викинуло на той бік острова, куди дикуни ніколи не причалювали, то я скоро дізнався б, що другу половину острова човни з суходолу відвідують дуже часто. Коли вони були далеко від суходолу, течія заносила їх на цей бік острова, як у гавань.

дуже часто, і пере-

Тут, бувши, за своїм

черепами, кі-

тіла.

де розкладалось

мабуть, сиділи під час своїх

125

варварських бенкетів. Від жаху перед страшним викривленням людської природи, що могла дійти такої пекельної жорстокості, у мене пропав весь страх за самого себе. Відійшовши трохи від цієї частини острова, я спинився, щоб отямитись від усього баченого. У глибокому душевному зворушенні я звів очі до неба і, вмиваючись сльозами, подякував Богові за те, що Він прирік мені народитись в іншій частині світу, де немає таких жахливих створінь. Із серцем, сповненим удячності, я повернувся до свого замку і відтоді став почувати себе спокійніше. Із своїх спостережень я переконався, що ці варвари ніколи не приїздили на острів по здобич — чи тому, що нічого не потребували, чи тому, що не сподівались знайти що-небудь у такому пустинному місці. Я знав лише одно: я прожив на острові майже вісімнадцять років і до останнього часу не знаходив людських слідів. Виходить, я міг прожити тут іще вісімнадцять років і не навернутись на очі дикунам, хіба що натрапив би на них через власну необачність. Тепер я клопотався тільки тим, щоб найкраще сховати всі ознаки свого перебування тут, принаймні доти, доки не знайду кращої від людожерів породи людських істот. День і ніч я думав тільки про те, як знищити кілька цих страхіть під час їх звірячих розваг. Я мріяв врятувати якусь нещасну жертву, призначену на з’їжу і привезену ними на острів. Мені хотілось, коли не пощастить знищити цих недолюдків, хоч налякати їх так, щоб відбити їм усяку охоту відвідувати острів. […] Остаточно склавши план нападу і не раз у думках здійснивши його, я почав щодня ходити на вершину горба, що стояв за три, а може,

милі від мого замку.

роздивлявся звідти, мій

126

щоденне вартування почало обридати мені, став мінятись і мій погляд на цю справу. Я почав ставитись до неї спокійніше і байдужіше. Я спитав себе, яке я маю право бути суддею й катом цих людей. Обміркувавши трохи все це, я дійшов неминучого висновку, що був несправедливий, коли засудив дикунів-людожерів, як убивць. Мені було ясно тепер, що вони не більші вбивці, ніж ті християни, що вбивають полонених на війні, або — як іще частіше буває — нищать мечем цілі армії, нікого не милуючи, навіть тих, хто склав зброю і піддався. Крім того, подумав я, мене не обходить, що дикуни додержують грубих, нелюдських звичаїв. Вони нічим не скривдили мене; так за що ж убивати їх? Коли б вони напали на мене і мені довелось боронити своє життя, тоді інша річ. Поки що я не був в їхніх руках. Отже, я не мав права нападати на них. Інакше довелося б виправдати поведінку іспанців, що вславились своєю жорстокістю в Америці, де вони знищили мільйони людей. Правда, ці люди були язичники й варвари, але, незважаючи на їх варварські звичаї та криваві релігійні обряди, треба визнати, що перед іспанцями у них ніякої провини не було. Такі

запал, і я почав потроху відмовлятись

пояснити

себе, як міг премудрий

щоб

127

їхня земля, звідки вони припливають та які в них човни і, нарешті, чи не можу я якимось способом переправитись до них, як вони переправляються до мене. Мене захопив план подорожі на суходіл, і я не міг думати ні про що інше. Цей план опанував мене так владно й непереможно, що я не мав сили опиратись йому. Поки він хвилював мене протягом двох, а може, й більше годин, моя кров кипіла, наче мене трусила пропасниця від самого тільки заворушення в моїх думках. Нарешті сама природа допомогла мені: знесилений таким довгим напруженням, я заснув міцним сном. Здавалося б, що мене й уві сні мусили переслідувати такі бурхливі думки, але в дійсності вийшло зовсім інакше, і те, що приснилось мені, не мало ніякого зв’язку з моїм хвилюванням. Мені снилось, ніби я вийшов, як звичайно, вранці з фортеці і побачив на березі дві піроги, а коло них — одинадцять дикунів. З ними був ще дванадцятий, полонений, якого вони зібрались убити й з’їсти. Аж раптом, в останню хвилину, цей полонений схопився на ноги, вирвався з рук, що тримали його, і побіг скільки духу. І я подумав уві сні, що він біжить у лісок коло фортеці, щоб заховатись там. Побачивши, що він сам і що ніхто за ним не женеться, я показався йому і посміхнувся, щоб підбадьорити його, а він кинувся навколішки переді мною, благаючи врятувати його. Я показав йому на драбину, щоб він переліз через огорожу, повів його в свою печеру, і він став моїм слугою. Ця людина була цілком у моєму розпорядженні, і я сказав собі: «Ось коли я можу переправитись на суходіл. Тепер мені немає чого боятись. Ця людина буде мені за провідника. Вона навчить мене, що робити і де роздобувати харч. Вона знає ту країну і скаже мені, в який бік прямувати, щоб мене не з’їли дикуни, і які місця я мушу обминати». З цією думкою я прокинувся під свіжим враженням сну, що потішив мою душу надією

128

Тим гір-

зрозумів,

мене єдиний спо-

ди-

куна; якщо можна, одного з тих нещасних, засуджених на з’їдення, яких вони привозили з собою як полонених. Найближче моє завдання було вигадати, як здійснити мій план, але розв’язати його було дуже важко. Нарешті я вирішив підстерегти дикунів, коли вони висядуть на острів, поклавшись в усьому іншому на розвиток подій та заходи, підказані мені обставинами; хай буде, що буде. Вирішивши так у своїх думках, я почав так часто ходити на розвідку, що це мені страшенно надокучило: бо я чекав більше ніж півтора року. […] Я почав уже вважати неможливим здійснити свій план і був страшенно здивований, коли одного ранку побачив на березі, на моєму боці острова, принаймні п’ять індійських пірог. Дикунів було не менше тридцяти. Вони розклали на березі вогнище і щось готували на ньому. Я не міг розібрати, як і що саме готували вони, а бачив тільки, як вони танцювали навколо вогню.

Спостерігаючи їх, я побачив, як кілька дикунів приволокли від човнів двох нещасних, очевидно призначених на убій, що до того часу лежали зв’язані в човнах. Одного з них відразу ж звалили на землю, вдаривши по голові чимось важким, мабуть, дрючком або дерев’яним мечем. Тим часом другий полонений стояв тут же і чекав своєї черги. В цю мить нещасний, почувши себе на волі, спалахнув надією на порятунок. Він раптом кинувся вперед і з неймовірною швидкістю побіг по піщаному берегу прямо до мене, тобто в той бік, де було моє житло. Признаюсь, я страшенно перелякався, побачивши, як він біжить до мене, тим більше, що мені здалось, ніби вся ватага кинулась до-

129

ганяти його. Отже, перша половина мого сну справдилась: дикун, за яким женуться, шукає притулку в моєму ліску. Проте я не міг сподіватись, що здійсниться й друга половина сну, тобто, що решта дикунів не буде переслідувати свою жертву і не знайде її там. Я залишився на своєму посту і дуже підбадьорився, коли побачив, що за втікачем женуться всього лише троє. Остаточно заспокоївся я, коли переконався, що він біжить далеко швидше, ніж його переслідувачі, що відстань між ними дедалі збільшується і що, коли йому пощастить пробігти так іще з півгодини, вони його не піймають. Я хутко опинився між утікачем та його переслідувачами, бо взяв найкоротший шлях і до того ж біг униз, по схилу горба. Почувши мої крики, втікач озирнувся і спочатку перелякався мене більше, ніж своїх ворогів. Я подав йому рукою знак повернути, а сам поволі пішов назустріч переслідувачам. Коли перший з них порівнявся зі мною, я збив його з ніг ударом приклада. Стріляти я боявся, щоб не привернути уваги решти дикунів, хоч на такій відстані навряд чи вони могли б почути мій постріл або побачити дим від нього. Коли перший з переслідувачів упав, його товариш спинився, очевидно, перелякавшись, і я швидко підбіг до нього. Але наблизившись, я побачив, що він тримав в руках лук і стрілу і цілиться в мене, Отже, я мусив діяти і першим же пострілом убив його. Нещасний утікач, побачивши, що обидва його вороги, як йому здавалось, упали мертві, спинився, але він був так наляканий вогнем і звуком пострілу, що розгубився, не знаючи, чи йти йому до мене, а чи тікати, і, мабуть, більше схилявся до того, щоб тікати. Я почав знову гукати й манити його до себе. Він зрозумів: зробив кілька кроків, спинився, потім знову зробив кілька кроків і знову спинився. Тоді тільки

пропасниці. Бідолаш-

полоненого

130

за порятунок. Я ласкаво посміхався до нього і манив його рукою. Нарешті, підійшовши зовсім близько, він знову впав навколішки, цілував землю притулявся до неї обличчям. Я підняв його, поплескав по плечу і, як міг, старався показати, що йому не слід боятись мене. Але справа, яку я розпочав, не була ще закінчена. Дикун, звалений ударом приклада, був не забитий, а лише приголомшений, і я помітив, що він починає приходити до пам’яті. Я звернув на нього увагу врятованого, показуючи, що ворог живий. У відповідь на це він сказав кілька слів своєю мовою і, хоч я нічого не зрозумів, але самі звуки його мови були для мене солодкою музикою, бо більше ніж двадцять п’ять років я не чув людського голосу, коли не рахувати свого власного. Але тепер я не мав часу роздумувати: дикун, якого я приголомшив, настільки опритомнів, що сидів уже на землі, і я помітив, що мій дикун почав жестами просити йому дати тесак без піхов, що висів у мене через плече. Я дав йому цю зброю. Дикун зараз же підбіг до свого ворога і одним махом відтяв йому голову. Він зробив це так спритно й моторно, що жоден німецький кат не міг би зрівнятися з ним. Кінчивши свою справу, мій дикун з веселим і врочистим виглядом вернувся до мене, зробив цілу низку незрозумілих для мене рухів, а потім поклав коло мене тесак і голову вбитого ворога. Я рушив уперед, кличучи його з собою і стараючись пояснити йому жестами, що залишатись тут далі небезпечно, бо за ним можуть відрядити нову погоню. Дикун у свою чергу відповів жестами, що треба раніше

мерців, щоб його вороги не знайшли їх, коли

це місце.

131

швидкого бігу було йому найбільш потрібне. Коли він підживився я жестами показав йому в куток печери, де в мене лежали великий оберемок рисової соломи та ковдра, що не раз правили мені за постіль. Бідолашного не треба було дуже припрошувати, він ліг і вмить заснув. Це був гарний хлопець, високий на зріст, зі стрункими, міцними руками й ногами. На вигляд йому було років двадцять шість. В його обличчі не було нічого дикого або жорстокого. Це було мужнє обличчя з м’яким і ніжним виразом європейця, особливо коли він посміхався. Волосся в нього було довге й чорне, але не кучеряве; лоб високий і широкий; очі жваві й блискучі; колір шкіри не чорний, а скоріше смаглявий. Обличчя в нього було кругле й повне, ніс невеликий. До того ж у нього був гарно-окреслений рот з тонкими губами і правильні, білі, немов слонова кістка, зуби. Проспавши або, вірніше, продрімавши з півгодини, він прокинувся й вийшов до мене. Я саме доїв своїх кіз у загоні біля печери. Побачивши мене, він відразу ж підбіг до мене і всіма приступними йому засобами старався довести свою безмежну відданість та покірність. Я зрозумів багато дечого з того, що він хотів мені сказати, і постарався пояснити йому, що я дуже задоволений ним. Відразу ж я почав говорити з ним і вчити його відповідати. Насамперед я сказав йому, що його ім’я буде П’ятниця, бо цього дня я врятував йому життя. Після цього я навчив його вимовляти слово «господар» і дав йому зрозуміти, що це моє ім’я; навчив вимовляти «так» та «ні» і розтлумачив значення цих слів. Я дав йому молока в череп’яному глечику, надпивши попереду сам та вмочивши в нього хліб; потім я дав і йому

мене. П’ятниця з охотою послухався

що їжа йому до смаку.

як тільки розвиднілось, дав

йому, що хочу одягти його, чому, як видно, він дуже зрадів, бо був зовсім голий. Коли ми проходили мимо того місця, де були закопані вбиті нами дикуни, він показав мені прикмети, якими він позначив ями, і почав подавати знаки, що нам треба

132

викопати обидва трупи і з’їсти їх. Тоді я постарався показати йому якомога виразніше свій гнів та огиду до цього, показав, що мене нудить на саму думку про це, і владним жестом звелів відійти від ям, що він і виконав якнайпокірніше. Після цього я повів його на вершину горба подивитись, чи поїхали вже дикуни. Вийнявши підзорну трубу, я направив її на те місце берега, де вони були напередодні, але їх не було вже й сліду, не видко було й жодного човна. Для мене було ясно, що вони поїхали геть, не потурбувавшись шукати своїх зниклих товаришів. Але цього відкриття було для мене надто мало. Набравшись духу і, значить, цікавості, я взяв з собою мого П’ятницю, озброївши його тесаком та луком з стрілами. Крім того, я дав йому нести одну з моїх рушниць, а сам узяв дві інші, і ми пішли на те місце, де напередодні бенкетували ці звірі. Мені хотілось мати про них докладніші відомості. Коли ми прийшли туди, перед нашими очима постала така огидна картина, що в мене завмерло серце і захолола кров у жилах. Справді, видовище було жахливе, хоч

133

Наскільки можна було зрозуміти з його пояснень, у цих дикунів була велика битва з сусіднім вождем, одним із підданців якого був і він, П’ятниця. Вони забрали багато полонених і розвезли їх по різних місцях, щоб побенкетувати та з’їсти їх так само, як це зробила та ватага дикунів, що привезла своїх полонених на мій острів. Я наказав П’ятниці зібрати всі черепи, кістки та шматки м’яса, звалити їх в одну купу, розкласти вогонь і спалити. Я помітив, що П’ятниці ще й досі дуже хотілось поласувати людським м’ясом і що він — канібал з натури. Але я виявив таке обурення на саму думку про це, що П’ятниця не насмілився дати волю своїм інстинктам. Я всіма способами старався пояснити йому, що вб’ю його, якщо він мене не послухає. Зробивши все це, ми рушили до замку, і я негайно ж почав обшивати свого слугу. Насамперед я дав йому полотняні штани. Після маленької переробки вони прийшлись йому до міри. Потім я пошив йому куртку з ко-

134

них планок і припасував їх так, що вони відчинялись усередину, а на ніч замикались на засув; драбини я теж забирав до себе. Таким чином, П’ятниця ніяк не міг пройти до мене у внутрішню огорожу, а коли б і надумав увійти, то неодмінно наробив би такого шуму, що збудив би мене. Але всі ці заходи були цілком зайві. Ніхто ще, мабуть, не мав такого ласкавого, такого вірного й відданого слуги, як мій П’ятниця. Ні гнівливості, ні впертості, ні свавілля, завжди добрий і послужливий, він прихилився до мене, як до рідного батька. Я певен, що коли б треба було, він віддав би за мене своє життя. Це він довів не раз, цим самим допомігши мені позбутись сумнівів і переконатись, що я зовсім не потребував перестороги. Він мені дуже сподобався, і я взяв собі за обов’язок навчити його всього, що могло бути для нього корисним, а головне — говорити й розуміти мої слова. Він виявив себе дуже здатним учнем, завжди веселим і завжди ретельним. Він так радів, коли розумів мене або коли йому щастило пояснити мені свою думку, що для мене була справжня втіха вчити його. Відколи він оселився зі мною, мені жилось так легко й приємно, що коли б я міг почувати себе в безпеці від дикунів, то, напевне, без жалю погодився б лишитись на острові довіку. ***

Я якраз міцно спав у своєму притулку, коли до мене вбіг П’ятниця, голосно гукаючи: — Господарю! Господарю! Вони їдуть, їдуть! Я вмить зірвався зі свого ліжка, похапцем одягся, переліз

135

про небезпеку, вибіг у

встиг я туди злізти, як зараз же побачив корабель, що стояв на якорі, миль за вісім від мого житла. За моїми спостереженнями, корабель був англійський, та й човен, як я побачив тепер, був англійський баркас1 . Не можу висловити, як це збентежило мене. Радість, яку я почував, бачачи англійський корабель, радість близької зустрічі з моїми земляками і, виходить, друзями, була така велика, що описати її я не можу. Разом з тим якесь таємне передчуття, якого я нічим не міг пояснити, застерігало мене. Передусім мені здавалось дивним, що англійський торговельний корабель зайшов у ці місця, що, як мені було відомо, лежали осторонь від усіх морських торговельних шляхів Англії. Я знав, що його не могла загнати сюди буря, бо останнім часом бур не було. Якщо це справді були англійці, то, напевне, вони з’явились сюди не з добрими намірами, і мені краще було сидіти, як і досі, ніж потрапити в руки розбійників та вбивць. Коли човен причалив і люди вийшли на берег, я з задоволенням побачив, що це були англійці, принаймні більшість із них. Всіх було одинадцять, причому трьох із них привезли як полонених; у них не було ніякої зброї, і мені здалось, що всі вони зв’язані. Я бачив, як четверо чи п’ятеро, що перші вистрибнули на берег, тягли їх із баркаса. Я губився в здогадках, не знаючи, чим пояснити те, що діялось. Аж П’ятниця крикнув мені, як умів, англійською мовою:

— О господарю! Дивись: англійці так само їдять бранців, як і дикі люди.

— Чому ти гадаєш, П’ятнице, що вони їх з’їдять?

— Авжеж з’їдять! — упевнено відповів він.

— Ні, ні! Ти помиляєшся, П’ятнице, — казав я. — Я боюсь, що вони вб’ють їх, але, можеш бути певен, що їх не з’їдять.

Весь цей час я, не знаючи, до чого йдеться, стояв, тремтячи від жаху, щохвилини чекаючи смерті трьох полонених. Я бачив навіть, як один із негідників зняв руку з великим тесаком чи кинджалом, щоб ударити одного з неща1 Баркас — невеликий вантажний або пасажирський човен.

136

сних. Кров захолонула в моїх жилах; я був певен, що бідолашний зараз упаде мертвим. Познущавшись так із своїх полонених, негідники порозходились у різні боки, немов хотіли оглянути місцевість, а ті троє, як я помітив, могли піти куди завгодно. Проте вони сіли під деревом і замислились з виглядом людей, охоплених відчаєм.

Я поволі почав готуватись до бою, але вже обачніше, ніж раніше, бо знав, що тепер матиму справу з небезпечнішим ворогом, ніж дикуни. П’ятниці, що зробився в мене чудовим стрільцем, я теж наказав озброїтись. Я віддав йому три рушниці, а собі взяв дві. Моя постать у волохатій куртці з козячих шкур і в такій самій шапці, з тесаком наголо при боці, двома пістолями за поясом та двома рушницями за спиною мала справді загрозливий вигляд. Я вирішив нічого не розпочинати, поки не смеркне.

нестерп-

137

Вони здригнулись, почувши мій голос, але, здається, вдесятеро більше перелякались, побачивши, що до них відходить така звіроподібна істота, як я був тоді. Ніхто з них не відповів ні слова, і мені здалось, що вони хотіли тікати. Тоді я заговорив з ними англійською мовою.

— Джентльмени, — сказав я, — не лякайтесь: може, ви знайдете друга там, де ви найменше сподівались зустріти його.

— Значить, його нам посилає саме небо, — дуже серйозно відповів мені один із трьох, скидаючи переді мною капелюх.

— Всяка допомога від Бога, сер, — сказав я. — Отже, чи не будете ви ласкаві сказати чужій людині, як можна допомогти вам, бо ви, як видно, перебуваєте в дуже скрутному становищі. Я бачив, як ви висідали, бачив, як ви про щось благали негідників, що приїхали з вами, і як один із них замахнувся кинджалом, щоб убити вас. Бідолашний омився сльозами й пробурмотів, тремтячи всім тілом: — Дуже довго розповідати вам, сер, усе, як було, — відповів він. — Наші лиходії близько. Але ось вам наша історія в коротких словах: я капітан корабля, мій екіпаж збунтувався проти мене. Мені ледве пощастило вмовити цих людей не вбивати мене, і нарешті вони погодились висадити мене на цей пустинний острів укупі з моїм помічником та одним пасажиром, яких ви бачите перед собою. Ми були певні, що загинемо, бо вважали цю землю за незаселену. Та й тепер ми ще не знаємо, що думати про нашу зустріч з вами.

— Де ці звірі, ваші вороги? — спитав я.

— Он вони лежать, сер. — І він показав у гущавину дерев. — У мене серце завмирає від страху, що вони вас побачать і почують нашурозмову, бо тоді вони всіх нас уб’ють.

— Чи є в них рушниці? — спитав я.

— Тільки дві, — відповів він, — та одну вони кинули в баркасі.

— Чудово, — сказав я. — Здайтеся ж тепер на мене. Здається, вони міцно заснули; нам було б дуже легко перебити їх усіх, але, може, краще буде забрати їх у полон.

138

На це капітан сказав, що між цими людьми є два одчайдушні негідники, і помилувати їх було б небезпечно. Але якщо позбутись цих двох, то решта, він певен, вернуться до своїх обов’язків. — Гаразд, — сказав я,— відійдемо насамперед трохи далі, щоб вони не бачили й не чули нас та не прокинулись, і вирішимо вкупі, як нам діяти. Всі троє дуже охоче пішли слідом за мною, аж поки ліс не сховав нас від ворогів. — Скажіть, сер, — мовив я, — коли я спробую врятувати вас, чи погодитесь ви на дві мої умови? Він випередив мої пропозиції, сказавши, що й він сам, і його корабель, якщо пощастить відібрати його в розбійників, будуть цілком до моїх послуг, а якщо не пощастить, то він дає слово, поки живий, бути мені відданим слугою, піти скрізь, куди б я його не послав, а при потребі померти за мене. Обидва його товариші обіцяли те ж саме. — Гаразд, — сказав я, — ось мої дві умови: перше — на моєму острові ви не домагатиметесь влади і, якщо я дам вам зброю, ви з першої ж моєї вимоги повернете її мені; не будете зловмишляти ні на мене, ні на моїх підданців на цьому острові і будете коритись усім моїм розпорядженням. Друге — якщо нам пощастить заволодіти вашим кораблем, ви без плати привезете на ньому в Англію мене й мого слугу. Він запевнив мене присягами, які тільки може вигадати людська винахідливість і щирість, що виконає ці цілком розумні вимоги, а крім того, повсякчасно буде вважати себе за зобов’язаного мені своїм життям. — Ну, гаразд, — сказав я. — Ось вам три рушниці, порох та кулі. А тепер скажіть мені, з чого, на вашу думку, мусимо ми розпочати? Капітан знову висловив, як тільки міг, свого вдячність, але заявив, що роль ватажка по праву належить мені. Тоді я сказав, що, на

думку, тут важко щось вигадати

139

керува-

На це він нерішуче відказав, що йому не хотілося б проливати стільки крові і, якщо можна, він волів би уникнути цього, але два непоправні негідники, призвідники бунту, поставлять нас у небезпечне становище, якщо втечуть, бо вони вернуться на корабель, привезуть сюди весь екіпаж і переб’ють нас усіх. — Значить, ви мусите пристати на мою пропозицію, — сказав я, — лише так і можна врятувати наше життя. Поки ми розмовляли, матроси почали прокидатись, і я побачив, що двоє з них підвелись. Я спитав у капітана, чи не призвідники бунту. — Ні, — відповів він. — Тоді нехай ідуть собі з миром, — сказав я, — може, саме провидіння збудило їх, щоб дати їм змогу врятуватись. Але коли ви дасте втекти решті, то це вже буде ваша провина.

Спонуканий цими словами, капітан схопив мушкет, застромив за пояс пістоль і кинувся вперед у супроводі своїх товаришів, теж озброєних мушкетами. Один із матросів, прокинувшись, обернувся на шум, знятий двома супутниками капітана, що хотіли вирушити перші, і, побачивши в їх руках зброю, гукнув решті. Та було вже пізно. В той момент, як він скрикнув, пролунали два постріли — помічника капітана та пасажира, а сам капітан розумно стримався, зберігаючи свій заряд. Стрільці так добре націлили, що одного вбили відразу, а другого тяжко поранили. Проте другий зірвався на ноги й почав кликати на поміч, але до нього зараз же підскочив капітан і сказав йому, що пізно кликати

благати Бога простити йому

добив його, вдаривши

Побачивши не-

140

безсуперечно коритися йому. Капітан задовольнився їх обіцянками і був ладен подарувати їм життя. Я не заперечував і зажадав тільки, щоб під час перебування на моєму острові в них були зв’язані руки й ноги. Поки діялось усе це, я відрядив П’ятницю та помічника капітана до баркаса, наказавши їм принести парус і весла, що вони й зробили. Тим часом вернулись три матроси, що, на своє щастя, були відсутні. Побачивши, що їх капітан із полоненого став переможцем, вони навіть не спробували опиратись. Отже, наша перемога була повна. Тепер капітанові й мені залишалось тільки розповісти наші пригоди один одному... Після цього я запросив його та обох його супутників до себе в фортецю, куди ми ввійшли звичайним шляхом, тобто через дах мого житла. Я запропонував їм підживитись тим, що було в мене, а потім показав своє хатнє господарство з усім хитромудрим приладдям, яке я зробив протягом багатьох років мого самотнього життя. Все, що я їм показував

141

розповідав, дуже диву-

побачивши мою

Я обіцяв їм показати її іншим разом, а поки що сказав, що нам треба подумати, як відібрати корабель у розбійників. Взявши всі участь у заколоті, тобто в такому злочині, за який годиться карати смертю, вони стоятимуть на своєму до останнього, бо добре знають, що коли здадуться нам, то по прибутті в Англію їх зараз же повісять.

Капітан, що міг тепер без перешкод розмовляти з полоненими бунтівниками, змалював їм у справжньому вигляді всю ницість їхнього поводження з ним і всю злочинність їхніх планів, давши їм зрозуміти, що такі вчинки призводять лише до біди, а то й до шибениці. Всі вони каялись, здавалось, від щирого серця і благали лише про єдине — щоб їх не карали. На це капітан відповів, що він тут ні до чого, бо вони не його полонені, а правителя острова; вони, мовляв, були певні, що висадили його на пустинний, безлюдний берег, а Богові угодно було направити їх на заселене місце, де губернатор — англієць. Він міг би повісити їх усіх, але він помилував їх і вирядить їх в Англію, де з ними вчинять по закону. Все це, певна річ, капітан вигадав, але його вигадка дала бажані наслідки, вони почали принижено просити не відправляти їх в Англію. Тепер мені спало на думку, що настав час мого визволення і що тепер легко буде умовити цих хлопців допомогти нам заволодіти кораблем. Отже, я відійшов у сутінь, щоб вони не могли роздивитись, який їх губернатор, і покликав капітана. Коли я гукнув неначебто здалека, один із наших людей, як було наказано, озвався й сказав капітанові:

що я зараз з’яв-

всі були ці-

десь поблизу.

йому свій

полонених на

потім повідоми-

142

ти мене, чи можна буде взяти їх з собою на корабель. Він сказав їм про образу, вчинену йому ними, та про становище, до якого вони дійшли. Сказав, що хоч губернатор і помилував їх тепер, та коли корабель прийде в Англію, їх, безперечно, повісять, а коли вони допоможуть йому відвоювати корабель у заколотників, то губернатор подбає, щоб їх помилували. Легко уявити собі, з якою охотою прийняли таку пропозицію люди, що майже втратили надію врятуватись. Вони впали до ніг капітана, заприсяглись додержуватись вірності йому до останньої краплі крові і заявили, що коли він виклопоче їм помилування, то вони довіку вважатимуть себе за його невиплатних боржників, шануватимуть його, як батька, і підуть за ним хоч на край світу. […] Тепер капітан міг спокійно налаштувати шлюпки та підібрати для них команди. Він призначив командиром однієї шлюпки свого пасажира і дав йому чотирьох чоловік. А сам він, його помічник і з ним п’ятеро матросів сіли у другу шлюпку. Вони так добре повели справу, що підійшли до корабля опівночі. Коли з корабля вже можна було їх почути, капітан наказав гукнути до екіпажу й сказати, що вони привезли людей та шлюпку і що їм довелось довго шукати їх; і ще розповісти їм що-небудь, аби тільки втягти їх у розмову, а тим часом підійти до борта. Капітан з помічником перші збігли на палубу і з допомогою своїх матросів прикладами збили з ніг другого помічника капітана та корабельного тесляра. Захопивши в полон усіх, хто був на палубі та шканцях, вони почали замикати люки, щоб затримати решту внизу. Тим часом люди з другої шлюпки, причаливши до носу корабля, захопили бак та

і забрали в полон трьох знайдених

143

відважно вистрелили в них. Помічникові куля розтрощила руку, двоє матросів були поранені, але нікого не було вбито. Помічник капітана, покликавши на допомогу, вдерся, незважаючи на свою рану, в каюту і прострелив новому капітанові голову. Куля влучила в рот і вийшла за вухом, убивши бунтівника відразу. Тоді весь екіпаж здався, і корабель було взято без зайвих жертв. Отак заволодівши судном, капітан наказав зробити сім гарматних пострілів, як ми умовились про це попереду, щоб сповістити мене про успішне закінчення справи. Чекаючи цього сигналу, я провартував на березі до другої години ночі. Можете собі уявити, як я зрадів тоді! Після того, дуже стомлений тривогами цього дня, я міцно заснув і спав, поки мене не збудив грім нового пострілу. Я миттю схопився, почувши, що хтось кличе мене: «Губернаторе, губернаторе!» — і відразу ж пізнав голос капітана. Залізши на гору над моєю фортецею, я побачив його там. Показуючи на корабель, він стиснув мене в обіймах і промовив: — Мій дорогий друже й рятівнику, ось ваш корабель! Він ваш з усім,

144

Працюємо над змістом твору

1. Розкажіть, як Робінзон знайшов людські сліди? Якою була його реакція на цю знахідку?

2. Що вразилогероя у звичаях дикунів? Яка небезпека загрожувала йому?

3. Який сон про порятунок дикуна приснився Робінзону і як цей сон справдився?

4. Дайте характеристику образу П’ятниці. Як Робінзон ставився до юнака?

5. Чому поява П’ятниці на острові стала для Робінзона радісною подією? Чи було проблемою те, що вони належать до різних цивілізацій і розмовляють різними мовами?

6. Як на острові Робінзона опинилися англійці? Чому їхня поведінка видалася герою підозрілою?

7. Ким виявилися полонені і яка доля наних чекала наострові?

8. Розкажіть про те, як Робінзон врятував капітана та його товаришів. Міркуємо самостійно

9. Що є спільного у долі Александра Селькірка, шотландського моряка, та долі Робінзона Крузо, героя роману англійського письменника?

10.На кого Робінзон нарікає і кому він завдячує за все, що сталося з ним у житті? Як ви вважаєте, чи справедливий такий погляд героя на своє життя? Чому?

11.Чому на острові для Робінзона не мають значення мода, політика, прибутки, гроші, кар’єра?

12.Як головний герой ставиться до речей, які його оточують на острові? Поміркуйте, а що ви з усіх своїх речей взяли б з собою в багатоденний похід? Чим ви керувалися

145

18.Уявіть, як могло би скластися життя Робінзона, якби він послухав свого батька. Як ви розумієте слова Робінзона: «Людина... ніколи не складає належної ціни благам, які має, поки не втратить їх»

19.Сформулюйте головну думку роману «Робінзон Крузо» і запишіть її у робочому зошиті. Завдання відФантазерчика

Уявіть, що ви збираєтеся в багатоденний похід. Складіть таблицю здвох колонок: у I колонку запишіть

найнеобхідніших речей, які ви взяли б собою;

колонку

найнепотрібніших речей, які ви не взялиб собою.

2. Використовуючи свою таблицю складіть 2 коротенькі усні розповіді:

«Про те, як Бобер і Їжак ходили в похід»; 2) «Про те, як Віслюк і Баран збиралися в похід, але так і не пішли».

3. До кожноїусної розповіді придумайте повчальний висновок.

ДЛЯ ТИХ, ХТО ХОЧЕ ЗНАТИ БІЛЬШЕ Надзвичайна популярність роману Даніеля Дефо «Життя та дивовижні пригоди Робінзона Крузо», написаного у 1719 році, викликала велику кількість наслідувань. У цих творах зображувалася доля людей, що опинилися далеко від цивілізації і змушені були виживати у складних життєвих умовах.

Таким чином у пригодницькій літературі з’явився новий жанр,

146

Чарльз Дíккенс (1812 – 1870)

Чарльз Д³ккенс — один ³з найв³дом³ших англ³йських письменник³в XIX стол³ття. У дитинств³ хлопчик захоплювався театром, л³тературою та з великим задоволенням вчився у школ³. Чарл³ дуже любив виступати перед друзями батьк³в: хлопчина добре сп³вав ³ декламував в³рш³, в³д природи надзвичайно спостережливий, в³н ³з задоволенням ³м³тував голоси, ³нтонац³ї знайомих, парод³ював м³м³ку ³ рухи, чим веселив дорослих.

І раптом життя с³м’ї р³зко зм³нилося — рад³сне дитинство Чарльза було зруйноване банкрутством та арештом батька за несплачен³ борги.

Вже у 10 рок³в хлопчик змушений був залишити навчання ³ почати працювати, щоб заробити своїй багатод³тн³й с³м’ї на прожиття. В³н самост³йно приїхав до столиц³ Англ³ї Лондона, де його влаштували на фабрику виготовлення вакси — пасти для чищення взуття. Кожн³с³нького дня беззахисна самотня дитина приходила на фабрику ³ по 10–12 годин (!) наклеювала на банки з ваксою етикетки.

почалося знайомство

яке в³н п³зн³ше опише

У своїй творчост³ Чарльз Д³ккенс багато уваги прид³ляв проблемам б³дняк³в, ³ особливо багато писав про д³тей, як³ кожного дня в³дчувають холод ³ голод, як³ найб³льше страждають через свою беззахисн³сть перед св³том дорослих проблем. Чарльз Д³ккенс спод³вався, що його твори допоможуть байдужим багат³ям в³дкрити оч³ на справжнє життя, перевиховають їх, як це, наприклад, сталося з героєм твору «Різдвяна пісня в прозі, або р³здвяне опов³дання з привидами» — з паном Ебенезером Скруджем, «людиною, що втратила душу» у гонитв³ за багатством.

до роботи з текстом твору

Що вам відомо про життя Чарльза Діккенса?

2. Чому тема бідності була болісною для англійського письменника? РІЗДВЯНА ПІСНЯ В ПРОЗІ, АБО РІЗДВЯНЕ ОПОВІДАННЯ З ПРИВИДАМИ (скорочено)

Строфа І. Марлеєва тінь Марлей помер. Це точно. Св³доцтво про його смерть було п³дписане пастором та ³ншими. Сам Скрудж п³дписав його, а кожний документ, п³дписаний Скруджем, мав велику вагу на б³рж³. Чи знав Скрудж, що Марлей помер? Звичайно знав. Вони, — Бог знає, ск³льки л³т,

148

гр³шник — заздрий, жадний, твердий, як крем³нь, але н³яке кресало не могло викресати з нього благородної ³скри, скритний, потайний та самост³йний, як той слимак. Через холод у душ³ ³ вся постать його немов заморозилась: н³с загострився, щоки зморщились, хода стала скутою, оч³ почервон³ли, тонк³ губи посин³ли, а голос хитрий та прикрий скрип³в. Холодний ³н³й лежав у нього на голов³, на бровах ³ на сух³м

всюди носив з собою холод; в найгаряч³ш³

ним свою контору ³ не давав їй нагр³тися хоч би на градус нав³ть на Р³здво. Надв³рний холод ³ тепло не впливали на Скруджа. Н³яка спека не могла з³гр³ти Скруджа, н³який холод не морозив його. Н³хто на вулиц³, зустр³вшися з ним, не спинявся, щоб прив³тно спитати в нього: «Як ся маєте, пане Скрудже? Коли ви зайдете до мене?» Старц³ не спод³валися в³д нього милостин³; д³ти н³коли не питали, котра година; н³хто н³коли за все його життя не попросив його показати дорогу... Скрудж не звертав на те уваги. Йому нав³ть подобалося протовплюватися дорогами людського життя, нехтуючи людським сп³вчуттям. Якось, перед одним з найкращих дн³в року, перед Р³здвом, старий Скрудж працював у своїй контор³. Година

похмура. Туман аж проймав. Скрудж чув,

такий густий, що

привидами...

к³мнат³, щоб нагля-

149

Але писар не м³г п³дкинути вуг³лля, бо скринька з вуг³ллям стояла в Скруджев³й к³мнат³, й кожний раз, як писар ув³ходив туди з лопаткою, щоб набрати вуг³лля, господар казав йому, що, мабуть, їм прийдеться розлучитися. І писар замотав шию б³лою хустиною ³ думав, як би його з³гр³тися коло св³чки, але це була трудна справа!..

— Будьте здоров³ з³ святим вечором, з веселим Р³здвом, дядечку! Щасти вам, Боже! — залунав зненацька рад³сний голос. То говорив Скрудж³в плем³нник, хутко вв³йшовши в хату.

— Що за дурниц³! — в³дказав Скрудж. Плем³нник з³гр³вся, швидко йдучи по холоду; на щоках у нього грала краска, оч³ блищали.

— Р³здво дурниц³, дядечку!? Ви, звичайно, так не думаєте?

— Думаю, — в³дпов³в Скрудж. — «Веселе Р³здво!» З якої реч³ тоб³ рад³ти? Ти, здається, довол³ вбогий…

— Змилуйтеся! — весело промовив плем³нник. — Краще скаж³ть, яке ви маєте право сумувати? З якої реч³ ви похмур³? Ви, здається, довол³ багат³!.. Та не гн³вайтеся ж... — Як же мен³ не гн³ватися, — бурчав дядько, — коли св³т заселений такими дурнями, як ти! «Рад³сне Р³здво!» Не говори мен³ такого. На Р³здво платять борги без грошей; воно показує, що чолов³к став на р³к старший ³ н³ на одну годину не став багатший. Коли б я м³г робити так, як бажаю, — скрикнув Скрудж з³ злют³стю, — то я б кожного дурня, що славить Христа, зварив разом з його р³здвяною стравою й поховав би, застромивши йому ялинку в серце!

— Дядечку! — благав плем³нник. — Плем³ннику, — одказав суворо дядько, — святкуй соб³ Р³здво по-своєму ³ не заважай мен³ святкувати його, як я хочу.

— В т³м то й р³ч, що ви його не святкуєте! — скрикнув плем³нник.

— Ну то не заважай мен³ зовс³м про нього не думати. Нехай

справд³, чи принесло воно

—

³ншим ³ Р³здво так само.

м³г би добути щастя, але я

150

Але, окр³м моєї великої шаноби до святого Р³здва, я ще вважаю цей день найкращим в роц³; добрий, веселий, ласкавий, прив³тний день! Єдиний з ус³х дн³в, коли вс³ вузьк³ серця ширшають, коли вс³х б³дн³ших людей вважають за своїх товариш³в, а не створ³ннями ³ншої породи. І через те, дядечку, хоч Р³здво й не поклало мен³ в кишеню ан³ шматочка злата або ср³бла, а я все ж певний, що воно мен³ дало добро ³ буде ще його давати; я славлю його... Та не гн³вайтеся, дядьку! А краще приходьте до нас завтра об³дати.

— Іди ти к… — перше н³ж я прийду до тебе!

— Але через що? Чому?

— А нащо ти оженився? — одпов³в Скрудж.

— Бо закохався.

— «Бо закохався!» — заворкот³в Скрудж з таким презирством, немов йому показали єдину р³ч, ще дурн³шу за «веселе Р³здво». — Прощавай!

— Але ж, дядьку, ви й тод³, як я був нежонатий, не були в мене н³ разу: нащо ж в³дмовлятися тепер моїм одруженням! Я н³чого од вас не хочу, чому ж нам не бути в добр³й згод³?

— Прощавай, — проказав Скрудж.

— Мене до самого серця д³ймає ваша невблаганн³сть. Н³якої сварки м³ж нами не було з моєї причини; я спробував просити вас заради Р³здва ³ до к³нця свят матиму веселийнастр³й. Бажаю й вам, дядечку, рад³сно зустр³ти Р³здво! — Прощавай, — знов промовив Скрудж. Незважаючи на це, плем³нник вийшов, не промовивши жодного гн³вного слова. В³н зупинився, щоб побажати й писарев³ щасливих свят, ³ той, хоч вже мало не зовс³м замерз, але в³д

151

— Сьогодн³ якраз с³м л³т, як Марлей умер, — в³дпов³в Скрудж.

— Ми певн³, що ви будете його щедрим наступником, — сказав пан, подаючи Скруджев³ п³дписний лист. Почувши злов³сне слово «щедрий», Скрудж насупив брови.

— У це Свято, — провадив дал³ пан, подаючи Скруджев³ перо, — б³льше н³ж коли хот³лося б купити деякого припасу для б³дних; вони дуже страждають в³д холоду. Тисяч³ людей не мають найпотр³бн³шого!

— Х³ба вже нема тюрми? — спитав Скрудж.

— Тюрем занадто багато, — в³дпов³в пан, опускаючи перо.

— А робоч³ доми1 ще є?

— Я хот³в би сказати, що нема. Але, на жаль, вони працюють.

— А закон про б³дних2 все ще в сил³?

— У повн³й сил³.

— Так! А я боявся: думав, чи не сталося чогось такого, що спинило їх д³яльн³сть. Я дуже радий, що помилився.

— Але ж ц³ установи навряд чи дають їжу, потр³бну для душ³ й для т³ла. Отже, ми дбаємо, щоб з³брати грошей та купувати хл³б, м’ясо, дрова й теплу одежу б³дним. Ми вибрали це Свято для своєї д³яльност³, бо в цю пору найб³льше доп³кає нужда ³ найб³льше бавляться багат³ люди. Ск³льки скажете записати в³д вас?

— Н³чого, — в³дпов³в Скрудж.

— Ви бажаєте зостатися нев³домим?

— Я бажаю, щоб мен³ дали спок³й, панове. Я сам не

152

— Коли б вони згодилися вмерти, — одказав Скрудж, — то ще й краще було б: поменшало б трохи людей, а то вже дуже намножилося!.. Вт³м, вибачте мен³, панове, це не моє д³ло. Досить чолов³ков³ знати свої справи ³ не м³шатися в чуж³. Прощавайте, доброд³ю! Побачивши, що нема чого говорити, пани п³шли. А Скрудж продовжував дал³ свою роботу, дуже задоволений собою... Тим часом туман зробився густий, а темрява стала непроглядна. Мороз м³цн³шав. На вулиц³ проти двору роб³тники ремонтували газов³ труби. Вони розпалили багаття. Навколо нього з³бралися доросл³ й д³ти в лахм³тт³, гр³ючи руки б³ля вогню. Вода у кран³ замерзла, ³ в³н став неначе шматок льоду. Т³льки св³тло в³д ламп у крамницях, прикрашених ялинками, кидало червоний кол³р на тротуар. Якийсь убогий хлопчик з червоним носиком, — бо мороз гриз його за носик так, як собака гризе к³стку, — спинився коло д³рочки в³д ключа у Скруджевих дверях, щоб пошанувати господаря колядкою, але т³льки що в³н засп³вав: «Щасти, Боже, господарю!», як Скрудж люто вхопив л³н³йку й вимовив такий скажений прокльон, що б³дний сп³вак од жаху переб³г на другий б³к вулиц³. Пора було замикати контору. Скрудж з неохотою встав з³ ст³льця, ³ по тому знаку писар погасив св³чку в своєму закамарку.

— Ви, певне, захочете бути завтра в³льн³? — запитав Скрудж.

Коли це для вас буде виг³дно… — Зовс³м не виг³дно ³ це не по правд³, бо я плачу вам грош³ за ц³лий день даремно.

153

лих калюжах ³ так святкуючи Святвеч³р. Пот³м в³н з ус³єї сили поб³г додому, щоб гратися з³ своїми д³тьми в п³жмурки, бо св³тити у них не було чим. Скрудж жив у т³й дом³вц³, що колись належала його пок³йному товаришу. Це був ряд темних к³мнат у здоровенному дом³. Д³м був такий старий та понурий, що, окр³м Скруджа, н³хто в ньому не жив. Вс³ ³нш³ квартири наймалися в ньому для контор. Дв³р був такий темний, що Скрудж мусив ³ти навпомацки. Густий туман вис³в над старими похмурими вор³тьми.

Тепер читачев³ треба звернути увагу на молоток1 б³ля Скруджевих дверей ³ добре запам’ятати, що в³н був зовс³м звичайний. Скрудж бачив його щоранку ³ щовечора. Пам’ятайте, що за вс³ с³м рок³в Скрудж не згадував Марлея, а згадав оце вперше перед вечором, як говорив з тими панами. Встромивши ключ у замок, Скрудж виразно побачив, що молоток — не молоток, а Марлеєве обличчя. Хоч навкруги було темно, однак обличчя св³тилося якимсь бл³дим св³тлом. Обличчя

154

Якщо ми скажемо, що Скрудж не злякався, то це буде неправда, але в³н знов узявся за ключа, якого впустив од страху, см³ливо в³д³мкнув двер³, ув³йшов ³ запалив св³чку. Скрудж промовив: «Дурниця!» — ³ з грюкотом зачинив двер³. Луна п³шла по ц³лому будинку, як од грому. Скрудж замкнув двер³ ³ помалу п³шов по сходах. Часто говорять, що можна проїхати шестернею по гарних стародавн³х сходах; а я скажу, що по Скруджевих сходах можна було, справд³ пронести впоперек катафалк1 . Може, через те Скруджев³ й здалося, що поперед нього в темряв³ посувається сам собою здоровенний катафалк. Ш³сть вуличних л³хтар³в не змогли б осв³тити сход³в, тому ви можете соб³ уявити, що в³д св³чки на них було досить темно. Але Скрудж п³шов нагору, не звертаючи н³ на що уваги. Темрява — р³ч дешева, ³ Скрудж любив її через те. Але ран³ш, н³ж замкнути двер³, в³н пройшовся по своїй к³мнат³, оглядаючи, чи все в н³й як сл³д. Задовольнившись оглядом, Скрудж замкнув двер³, переодягся, над³в н³чну шапочку ³ с³в б³ля вогню пити тепле питво. Кам³н був дуже старий, обложений голландськими кахлями з³ строкатими малюнками з³ Святого Письма. Там були Каїни й Авел³, дочки фараон³в, ангели, що зл³тають на хмарах; апостоли — взагал³ сотн³ ос³б. І все це зненацька перетворилося на обличчя того Марлея, що вже с³м л³т як умер… — Як³ дурниц³! — промовив Скрудж. Походивши трохи, в³н знов с³в. Закинувши голову на спинку кр³сла, в³н глянув на дзвоник, що давно вис³в без ужитку. Зненацька в³н почав

пот³м задзвонив голосно ³ до

155

дом двер³ з льоху в³дчинилися з³ страшенним гуркотом, ³ Скрудж почув бряжчання вже виразн³ше в нижньому поверс³, пот³м на сходах, а дал³ коло дверей до його покоїв… — Дурниц³! — сказав знов Скрудж. — Не хочу цьому в³рити.

Але в³н таки зм³нився в лиц³, коли привид перейшов кр³зь двер³, ув³йшов у к³мнату й встав перед ним. То була, справд³, Марлеєва т³нь у його звичайному каптан³1 ³ високих чоботях. Ланцюг, що тяг Марлей, прив’язаний йому до стану, був дуже довгий ³ звивався як хв³ст. В³н був зроблений з³ скриньок

грош³, з ключ³в, ³з замк³в ³ з м³шк³в з грошима. Все це було зроблене ³з зал³за. Скрудж пильно роздивлявся привида наскр³зь; в³н почував на соб³ погляд його смертельно холодних очей ³ сам холод³в од того. А все-таки в³н не в³рив ³ сам боровся з³ своєю уявою. — Ну, — сказав Скрудж холодно, — чого ви хочете в³д мене?

— Дуже багато, — в³дпов³в привид. Це був Марлеїв голос.

— Хто ви такий? —За життя ябув товаришем вашим—Яковом Марлеєм.

— Чи не могли б ви… с³сти? — спитав Скрудж, п³дозр³ливо поглядаючи на привида. Скрудж через те спитав, що не знав, чи може прозорий привид сид³ти. Привид с³в по другий б³к кам³на.

— Ви не в³рите в мене?

— Не в³рю. — Чому ж ви не в³рите своїм очам?

Бо часом найнезначн³ша р³ч впливає на наш³ почуття. Незначний розлад шлунку робить

156

— Дурниц³! Я вам кажу дурниц³!.. — сказав Скрудж. Почувши це, привид так страшно ³ сумно крикнув ³ з таким страшенним брязкотом затряс своїм ланцюгом, в³н зняв хустку, ³ його щелепа впала йому на груди. Скрудж упав на кол³на й затулив обличчя руками: — О, змилуйся! — скрикнув в³н. — Нащо ти, страшний привид, так турбуєш мене?! — О чолов³че, чи в³риш ти тепер в мене? — спитав дух. — В³рю, — одпов³в Скрудж. — Я мушу в³рити. Але чого привиди сходять на землю, чого вони приходять до мене? — О Скрудже! У чолов³ка душа не повинна бути замкнена, — треба, щоб вона зустр³чалася з³ своїми близькими, щоб мала сп³вчуття до ³нших; коли душа не робила цього за життя, то мусить спокутувати це по смерт³. Вона засуджена тинятися по св³т³ й бачити, — о горе мен³! — те бачити, до чого вже не може прилучитися, тих бачити, що за життя могла б з ними д³литися, що їх щастя держала в своїх руках,— привид застогнав. — Ви скован³, — промовив Скрудж тремтячим голосом. — Тв³й ланцюг був такий, як м³й, за с³м л³т перед цим. З того часу ти багато працював коло нього, ³ в³н зробився дуже важкий. — Якове, — почав Скрудж благаючи, — старий Якове, скажи мен³ що-небудь. Заспокой мене.

— Я не маю чим тебе заспокоїти, Ебенезере Скрудже, — одказала мара. — Заспокоєння приходить з ³нших волод³нь, його приносять ³нш³ посланц³ ³ншим людям. Я нав³ть не можу тоб³ всього сказати, що хот³в би. Я н³де не можу затриматися. Моя душа за життя н³коли не виходила

157

зовс³м справедливо обуритися за порушення громадського спокою в ц³лому квартал³. — О нещасна, скована ³стото! — скрикнув привид. — Ти не знаєш, що коли б людина хот³ла робити те добро, що вона може зробити, то життя здалося б їй коротким! Не знаєш ти, що н³яке каяття не може полагодити життя, страчене даремно. І я цього ран³ше не знав! І я такий був!

158

з³рки завело б мене

— Але ж ти завжди був хорошим, д³ловитим чолов³ком, Якове, — зауважив Скрудж заїкаючись, бо в³н став почувати, що Марлеєв³ слова приходяться й до нього. — «Д³ловитим»! — скрикнув привид. — Моє д³ло мусило бути — вс³ люди, добро, любов, сп³вчуття, доброчинн³сть, — оце все було моє д³ло! Торгов³ справи були т³льки краплею того моря справ, що мен³ було призначено. У цю пору року я найб³льше страждаю. О, чому я н³ разу не п³дв³в очей до т³єї з³рки, що завела волхв³в до убогої печери! Х³ба мало б³дних

— Без їхнього в³зиту ти матимеш таку саму долю, як я. Спод³вайся першого з них завтра в перш³й годин³ ноч³. Другого — на другу н³ч, в ту саму годину. Трет³й прийде на третю н³ч з останн³м дзвоном п³вноч³. Мене ти б³льше не побачиш; але пам’ятай, що було ц³єї ноч³. Привид почав одступатися в³д Скруджа, ³ за кожним його кроком в³кно потроху в³дчинялося, а як в³н д³йшов, то в³кно вже стояло одчинене. В ту хвилину Скрудж почув за в³кном невиразн³ гуки, що колихалися в пов³тр³. То був якийсь плач горя, каяття, жалю. Привид прилучив ³ св³й плач до них ³ поплив помалу в холодну н³ч. Скрудж з острахом п³д³йшов до в³кна ³ визирнув. В³н побачив силу привид³в, що л³тали в пов³тр³ та жал³бно стогнали. На кожному був такий ланцюг, як у Марлея. Було видно, що вс³ муки привид³в були в³д того, що вони хот³ли допомогти нещасним людям, але нав³ки втратили змогу... Дал³ вони зникли. Тиша знов запанувала в дом³. Скрудж зачинив в³кно й почав оглядати двер³, м³ркуючи, як це могла кр³зь них ув³йти Марлеєва т³нь. Двер³ були замкнен³. Скрудж хот³в сказати: «дурниц³!», але за першим же звуком зупинився. Тим часом Скрудж почув велику потребу в³дпочити; п³д³йшов до л³жка, не роздягаючись упав на подушку ³ в ту хвилину

159

9. Знайдіть у тексті і зачитайте, що говорять про Різдво Скрудж і його племінник. Учому полягає відмінність у їхньому ставленні?

10.Як Скрудж відгукується на пропозицію пожертвувати гроші на добрі справи? Що вас обурює в його висловлюваннях про бідняків?

11.Опишіть помешкання Скруджа. Чи хотіли б ви оселитися у цих просторих покоях? Чому?

12.Як інтер’єр помешкання характеризує Скруджа? Чому, на вашу думку, автор постійно акцентує увагу на холоді і темряві, які оточують старого? Як ви гадаєте, чому Скрудж любив холод і темряву?

13.Розкажіть про візит Марлея до Скруджа. Що привид розповів про своє теперішнє становище?

14.Чому Марлей назвав своє життя «витраченим даремно», адже він багато працював? У чому, за словами Марлея-привида, полягає призначення людини?

Строфа II. Перший з трьох духів

Коли Скрудж прокинувся, було так темно, що в³н ледве м³г одр³знити прозор³ в³кна в³д ст³н. Скрудж почав прислухатись, щоб почути, яку ж годину битиме годинник. На превелике його диво тяжкий дзв³н пробив аж до дванадцяти, пот³м став. Дванадцять!.. Годинник недобре йде. В³н придушив пружинку в своєму годинников³ з боєм… «Бом!» — Година ³ н³чого нема! — скрикнув Скрудж полегшено. Але в ту ж хвилину в хату полилося св³тло ³ запона на Скруджевому л³жку розсунулася. Скрудж схопився ³ нап³влежачи просто зустр³вся поглядом з тим неземним гостем, що його потурбував… Цей г³сть був чудна ³стота: в³н мав дитячу постать, однак був б³льше схожий на д³да. Волосся спадало на плеч³ ³ було зовс³м б³ле, але на св³жому обличч³ не було жодної

дуже б³ла, п³дперезана

160

— Задля твого добра, — в³дказав дух. — Вставай, ход³м з³ мною. — Дух ласкаво доторкнувся до Скруджа. Скрудж встав ³ п³шов за ним. Побачивши, що дух веде його до в³кна, Скрудж ухопився за духову одежу ³ благаючи скрикнув: — Я ж людина, я можу впасти! — Дай я доторкнуся до твого серця, — сказав дух, поклавши йому руку на груди, — ³ доторкання п³дтримає тебе тепер ³ пот³м. Вони пройшли кр³зь ст³ну й опинилися на с³льськ³й дороз³. Зник туман ³ темрява; був ясний зимовий день, ³ земля була вкрита сн³гом. Скрудж озирнувся ³, сплеснувши руками, скрикнув: — Боже м³й, та я ж тут р³с, я був тут дитиною! Дух ласкаво глянув на нього. Скрудж почув у пов³тр³ тисяч³ запах³в, з ними зв’язувались тисяч³ давно забутих дум, ут³х ³ турбот. — Твої губи тремтять, — зауважив дух. — А що це у тебе на щоц³? Чи ти пам’ятаєш дорогу?

— Чи я пам’ятаю дорогу? — скрикнув Скрудж з запалом. — Та я м³г би йти нею, зав’язавши оч³!

— Дивно, що ти протягом ст³лькох рок³в не згадав про неї, — зауважив дух. — Ну, ход³м! Вони п³шли дорогою. Скрудж уп³знавав кожний стовп, кожне дерево. Он м³сток, он церква, он в’ється р³чечка.

на них їхали хлоп’ята й

161

— Школа ще не зовс³м порожня, — сказав дух. — Там ще до ц³єї пори сидить самотн³й хлопчик, покинутий своїми близькими. Скрудж сказав, що в³н знає те, ³ заплакав. Вони звернули на стежку, добре в³дому Скруджев³, й п³д³йшли до темної буд³вл³. Це був великий будинок, зовс³м запущений. І всередин³ будинок був не кращий: к³мнати хоч велик³, та б³дно прибран³. Холод ³ порожнеча наводили на думку, що тут рано встають ³ мало їдять. В останн³м кутку будинку двер³ одчинилися ³ вони побачили порожню, похмуру к³мнату. Коло бл³дого вогню сид³ла самотня дитина й читала. Скрудж с³в на лавку й заплакав, побачивши себе самого, забутого, як бувало завжди на Р³здво… Пот³м Скрудж сказав, жал³ючи сам себе: «Б³дне хлоп’я!» — ³ знов заплакав. Утерши сльози к³нцем рукава, в³н промовив тихо: — Я хот³в би… але вже п³зно!.. Минулої ноч³ хлопчик колядував коло моїх дверей… мен³ хот³лось би дати йому що-небудь… На духов³м обличч³ з’явився замислений усм³х; в³н сказав: — Подивимося на друге Р³здво. При т³й мов³ маленький Скрудж став б³льший, к³мната потемн³шала ³ стала ще брудн³ша. І ось хлопець знов тут сам, бо вс³ хлопц³ пороз’їздилися додому на весел³ святки… Скрудж глянув на духа й боязко глянув на двер³. Вони одчинилися, ³ маленька д³вчинка, значно менша за хлопця, вб³гла в хату, кинулася до нього, почала об³ймати, ц³лувати,

по тебе! — Та й почала

162

Ти вже н³коли не вернешся сюди, ³ ми святкуватимемо ус³ свята вкуп³! Вона заплескала в долон³, см³ялася, коли це хтось голосно гукнув знизу: «Принес³ть скриньку панича Скруджа!..» Скриньку прив’язали до повозу; д³ти попрощалися з³ школою ³ поїхали садком, збиваючи колесами ³н³й з кущ³в.

— Д³вчинка була таким тенд³тним створ³нням ³ могла з³в’янути од найменшого подиху в³тру, — зауважив дух. — Але серце в неї було добре.

— О! — скрикнув Скрудж. — Твоя правда! — Вона пот³м умерла, вже бувши зам³жньою, ³ в неї, здається, зосталися д³ти? — спитав дух. — Тв³й плем³нник?

— Еге… — Скруджев³ стало н³яково. Скрудж ³ дух опинилися на людних вулицях у великому м³ст³. Люди посп³шали, карети мелькали. Дивлячись на вбран³ крамниц³, можна було бачити, що й тут святкують Р³здво. Дух затримався коло крамниц³ й спитав Скруджа, чи знає в³н цю крамницю. — Чи я її знаю! — скрикнув Скрудж. — Та я ж тут був у науц³! Вони ув³йшли. Там сид³в старий пан у перуц³ за високою конторкою. Побачивши його, Скрудж, не тямлячися, скрикнув: — Це старий Фецв³г?! Поздоров же його, Боже! Дал³ Скрудж побачив себе молодим парубком, який перебував у навчанн³ у ц³й крамниц³. Дружня атмосфера сповнювала крамницю,

163

Скрудж був у нестям³. Його серце було на бенкет³. В³н п³знавав кожну р³ч, згадував усе ³ був дуже зворушений. — За як³ дурниц³ вдячн³ с³ дурн³ люди! — сказав дух. — Господар витратив трохи грошей на простий бенкет, прийняв свою челядь. Х³ба це така велика р³ч, щоб заслужити за неї хвалу од людей? — Не в т³м р³ч, — одпов³в Скрудж. — Господар може зробити нашу службу легкою або тяжкою, обернути нашу роботу в муку або в ут³ху. Добре слово, прив³тний усм³х грошей не коштує; але часом добре слово — дорожче нам за велик³ кошти!..

Що таке?

в³дчув на соб³ дух³в погляд ³

спитав дух. — Ти про щось думаєш?

Н³чого… — сказав Скрудж. — Я т³льки хот³в би сказати к³лька сл³в своєму писарев³… Оце й усе. Старий Скрудж ³ дух знов опинилися надвор³. Скрудж побачив себе. Тепер в³н був старший — уже чолов³к зр³лого в³ку. Обличчя його ще не вражало неприємними рисами, як це було п³зн³ше, але вже мало ознаки скупост³. В очах у нього був якийсь неспок³йний заздрий вираз. Коло нього сид³ла молода гарна д³вчина в жалоб³; сльози стояли у неї в очах ³ блищали од св³тла, що йшло в³д духа. — Н³чого, — говорила д³вчина н³жним голосом, — вам усе одно; другий божок став вам за мене, мен³ нема чого журитися… — Який божок став мен³ за вас? — спитав Скрудж. — Золотий.

— Того потребує св³т. Св³т найб³льше буває суворий до б³дност³, дарма що ганить тих, що женуться за багатством. — Вс³ ваш³ величн³ почування

—

охота

164

— Тод³ я був ще хлопцем, — в³дпов³в нетерпляче Скрудж.

— Ви не так³ були, як тепер. Ми стали зовс³м р³зними людьми. Я не буду вам розпов³дати, як я часто ³ з яким болем у серц³ про це думала. Тепер я вертаю вам вашу волю… — Х³ба я добивався коли-небудь її?

— Скаж³ть, чи ви хот³ли й тепер добути моє кохання? О н³! Коли б ви були в³льн³, чи ви взяли б д³вчину без посагу. Коли б взяли її, то пот³м ви б жалкували. Я це знаю ³ вертаю вам ваше слово й волю, хоч серце в мене повне кохання до того, ким ви були колись. Дай, Боже, щоб ви були щаслив³ в тому житт³, що соб³ вибрали! Вона вийшла, ³ вони розлучились. — Духу! — скрикнув Скрудж. — Не показуй мен³ н³чого б³льше!.. Веди мене додому!.. Що тоб³ за вт³ха мучити мене! Не треба!.. Але невблаганний дух схопив його й примусив дивитись. Вони опинилися в другому м³сц³. К³мната була не велика й не пишна, але чепурна. Коло кам³ну сид³ла гарна д³вчина, дуже под³бна до т³єї, що Скрудж т³льки що бачив. Але в³н хутко впевнився, що вона була т³льки дочкою т³єї. В³н побачив ³ ту — вона стала тепер поважною й доброю мат³р’ю родини.

У хат³ був такий галас, що аж у вухах лящало, бо там було к³лька д³тей. Але мати й дочка тим не турбувалися, — вони см³ялися й т³шилися з дитячої радост³... Зненацька хтось застукав у двер³; дитячий гурт кинувсь до

165

Але згодом д³ти п³шли на другий поверх ³ лягли спати; все затихло. Тепер, коли господар, н³жно обнявши свою старшу дочку, с³в б³ля кам³на, Скрудж зрозум³в, що таке саме створ³ння, любе та прекрасне, могло б його звати батьком ³ бути весняним променем в сувору зиму його життя, — у нього навернулися сльози на очах… — Белло, вгадай! — промовив чолов³к, вдаючись з усм³хом до ж³нки. — Я бачив сьогодн³ твого колишнього приятеля. Побачивши, що в³н см³ється, ж³нка сказала, теж см³ючись: — А, знаю, знаю: пана Скруджа? — Так! Я йшов повз його контору; в³кна були не зап’ят³, а в нього св³тилося. В³н сид³в сам, зовс³м один у ц³лому св³т³, мабуть… — Духу, веди мене зв³дси! — промовив Скрудж над³рваним голосом. — Веди мене! Я не можу цього стерп³ти. Скрудж повернувся ³ побачив, що дух пильно дивиться на нього. Скрудж почав боротися з духом. — Веди мене додому, лиши мене ³ не приходь до мене б³льше!

Ледве в³н

166

3. Знайдіть у тексті, яка розмова відбулася між духом минулого Різдва і Скруджем після вечірки у Фецвіга? Що свідчить про початок змін у характері головногогероя?

4. Розкажіть про причину розриву стосунків між Скруджем та його нареченою. Як Белла говорить про те, що сталося з душею їїкоханого?

5. Порівняйте атмосферу у домі вже заміжньої Белли та самотнього Скруджа. Опишіть, які звуки чуються у цих оселях, яке в них освітлення, настрій тощо.

6. Як ви гадаєте, чи шкодує Белла, що не стала його дружиною?

світі...»

план

виглядіжиттєвих етапів Скруджа.

з трьох духів Скрудж захроп³в на всю к³мнату й прокинувся. С³в на л³жку й став приходити до пам’ят³. В³н знав, що дзв³н знов виб’є першу годину. В³н почував, що прокинувся якраз упору, щоб зустр³ти другого духа. Скрудж почав пильно дивитись. Йому хот³лося, щоб дух не застав його неспод³вано... Червонясте св³тло ринуло потоком на л³жко, де Скрудж лежав. Це св³тло було страшне Скруджев³ й турбувало його б³льше, н³ж дванадцять дух³в разом… Нарешт³ в³н почав думати, що джерело того св³тла в сус³дн³й к³мнат³, бо справд³ св³тло йшло зв³дти. Скрудж тихенько встав ³з л³жка ³, чалапаючи пантофлями1, п³шов до дверей ³ ув³йшов. К³мната була його власна, але вона дуже зм³нилася: ст³ни були гарно вбран³ св³жими г³лками; у вс³х кутках сяйн³ли яро-червон³ ягоди. В кам³н³ гор³в такий

кам³н вже багато-

167

тлюючи Скруджа в ту хвилину, як той визирнув ³з-за дверей. Скрудж боязко нахилив голову перед духом. — Я дух тепер³шнього Р³здва, — промовив здоровань. Дух був убраний в зелену кирею1, облямовану б³лим хутром. На голов³ був в³нок, зроблений ³з зимового з³лля, прикрашений блискучими льодинками. Темно-каштанов³ кучер³; обличчя добре, оч³ блищали. В³д нього в³яло рад³стю й щир³стю... — Духу, веди мене, куди хочеш! Останньої ноч³ я ходив по невол³, ³ та наука багато вд³яла… Я хочу скористатися з твоєї науки. — Доторкнися до моєї шати. Скрудж м³цно вхопився за духа. В ту ж мить вони опинилися на м³ських вулицях у р³здвяний ранок. Було дуже холодно, й люди згр³бали сн³г ³з сх³дц³в перед своїми дом³вками. Небо було похмуре, ³ менш³ вулиц³ були повн³ туману. Хоч м³сто ³ погода не з’являли н³чого веселого, однак люди, що згр³бали сн³г, весело перегукувалися ³ кидалися сн³жками, см³ючись в³д щирого серця. Крамниц³ блищали розк³шно… Аж ось почали дзвонити, скликаючи добрих людей до церкви, ³ вулицями посунула юрба повбираних у святкове вбрання та з найвесел³шими

168

Пан³ Кретчит була вбрана убого, в сукн³ дв³ч³ перелицьован³й, але прикрашен³й стьожками, як³ за невеличк³ грош³ надають сукн³ краси. Пан³ Кретчит за пом³ччю Бел³нди, своєї другої дочки, накрила ст³л скатертиною. Тим часом П³тер, старший син, пробував виделкою, чи зварилася картопля. На П³теров³ були страшенно велик³ батьк³вськ³ ком³рц³, що Боб дав йому над³ти задля свята. Двоє молодших Кретчинят — хлопчик ³ д³вчинка — з галасом уб³гли до хати, гукаючи, що вони кр³зь двер³ чули пах од гуски. Вт³шаючись мр³ями про п³дливу з яблуками, вони почали стрибати.

— Що це так довго нема вашого батька й братика Тайн³ Т³ма? — мовила пан³ Кретчит. — Та й Марта щось не йде!..

— Марта ось де, мамо! — сказала д³вчина, входячи в хату.

— Що ти так п³зно, моя дитино? — спитала пан³ Кретчит, ц³луючи Марту та з н³жною турботою зд³ймаючи з неї хустку.

— Треба було к³нчати багато роботи, мамочко.

— Ну, добре!.. С³дай коло вогню, з³гр³йся, моя любочко! Ув³йшов батько, маленький Боб. На ньому старе вбрання було позашиване й вичищене, щоб було святочне. В³н н³с на плечах Тайн³ Т³ма, бо Тайн³ Т³м, б³дненький, ходив на милиц³ ³ його н³жки були позаправлен³ в зал³зн³ лубки. Боб був усю дорогу веселий, бо од самої церкви був Тайн³ Т³мов³ за коня...

йому в об³йми, тимчасом як менш³

Пан³ Кретчит

169

Боб не всп³в н³чого б³льше додати, бо стало чутно, як застукала милиця об п³длогу; Тайн³ Т³м ув³йшов у хату й с³в на лавочц³ коло вогню. П³тер й мал³ Кретчитенята принесли урочисто гуску. Гуска справила таке враження, неначе то була якась надзвичайна птаха, та й справд³, в ц³й господ³ гуска з’являлася дуже р³дко. Господиня заправляла п³дливу, П³тер швидко розтирав картоплю; Бел³нда всипала цукор в п³дливу з яблук; Марта обтирала гаряч³ тар³лки; Боб посадив Тайн³ Т³ма коло себе; мал³ Кретчитенята поставили для вс³х ст³льц³, а дал³, с³вши на свої м³сця, повстромлювали соб³ ложки в рот, щоб в³н не просив гуски, доки до них д³йде черга. Аж ось полумисок поставили на ст³л, ³ Боб проказав молитву. П³сля молитви вс³ поважно вмовкли, бо пан³ Кретчитова вже розр³зала гуску й зв³дти показалася начинка, то навкруг столу п³шло т³льки шепот³ння… Нав³ть Тайн³ Т³м гукнув: — Ох, яка гуска! Н³коли не було такої гуски! Боб сказав, що в³н не в³рить, щоб коли-небудь пекли таку гуску. Вс³ дивувалися, що вона була така н³жна, пахуча, велика ³ така дешева. Вс³ наїлися, а молодш³ Кретчитенята замурзалися начинкою аж по сам³ брови... Об³д ск³нчився. На ст³л поставили яблука й помаранч³. Вся с³м’я с³ла навкруги вогню. Коло батька стояв увесь хатн³й посуд: два велик³ келихи й кубочок без вушка. Але гаряче питво ум³стилося в них. Боб почав весело наливати ³ промовив:

Дай же Боже вам, мої д³точки, ³ тоб³,

170

— Я бачу порожнє м³сце б³ля кам³на ³ заховану самотню милицю. Якщо ц³ т³н³ не зм³няться в прийдешност³, то дитина вмре. — О н³, н³! Скажи, що в³н буде помилуваний! — скрикнув Скрудж.

— Але що ж? Нехай соб³ вмирає! «Поменшає трохи людей, а то вже дуже багато їх намножилося!» Скрудж похилив голову, почувши власн³ слова, як³ згадав дух.

— Чолов³че! — промовив дух. — Коли в тебе людське серце, а не кам³нь, не говори н³коли тих лихих, дурних сл³в! Чи тоб³ ж зважати, кому жити, а кому вмирати? Може, на Божий погляд, ти менше вартий життя, н³ж м³льйони б³дних д³тей, як Тайн³ Т³м!.. Скрудж, почувши те духове дор³кання, ще нижче нахилив голову й опустив оч³. Але в³н хутко п³дв³в їх, почувши своє ймення.

— Моєму господарев³ завдячуємо ми цим маленьким бенкетом! — промовив Боб. — Випиймо ж за здоров’я пана Скруджа!

— Ми йому завдячуємо цим бенкетом?! — скрикнула пан³ Кретчит, червон³ючи од зворушення. — Я хот³ла б, щоб в³н був тут. Я сказала б йому свою думку про нього!

— Люба моя, — стримав її Боб, — перед д³тьми! В день Р³здва!

— Т³льки ради великого Свята хтось може пити за здоров’я такого скупого, злого, безжал³сного чолов³ка, як тв³й господар. Ти, Роберте, добре знаєш, який в³н. Н³хто не знає цього краще в³д тебе, м³й б³дний. Я вип’ю за його здоров’я т³льки задля тебе. Довгого

зро-

171

Марта ще т³льки вчилася у швачки, вона розказала, яку роботу вона зробила, ск³льки годин працювала ³ як довго вона наважилась спати завтра, бо їй дозволили бути завтра вдома. Родина Кретчит³в була не пишна. Повбиран³ вони були погано: черевики промокали, одежа зношена. Але Кретчити були щаслив³; вдячн³ за те, що мали; задоволен³ одне за одного та з того, як провели вкуп³ час. Дух благословив їх на прощання. Скрудж до останку пильно дивився на них, особливо ж на Тайн³ Т³ма.

Дух ³ Скрудж вийшли з хати й п³шли вулицею. Тим часом стало темно ³ п³шов великий сн³г. В кожн³й господ³ ждали гостей ³ в кожн³й господ³ ясно й весело палало багаття в кам³н³. О, як т³шився з того всього дух! В³н слав кожному домов³ своє благословення... Дух в³в Скруджа, але не казав, куди вони йдуть. […] В³н здивувався, зненацька почувши вт³шний рег³т. В³н ще б³льше здивувався, коли п³знав голос свого плем³нника ³ сам опинився в ясн³й хат³. Дух, усм³хаючись, стояв б³ля Скруджа.

172

— В³н дуже чудний д³док! — мовив плем³нник, — ³ не такий приємний, як би м³г бути. Але ж те зло, що в³н робить, карає його самого, ³ через те я не можу гн³ватися на нього.

— Я певна, що в³н дуже багатий, — промовила плем³нникова ж³нка.

— Що ж за користь йому з того багатства, моя люба! — в³дпов³в плем³нник. — В³н сам не має н³якого вжитку з³ свого багатства. Мен³ його шкода, я не м³г би на нього гн³ватися, хоч би й хот³в. Хто ж приймає кару за його лиху вдачу? Завжди в³н сам. В³н сам од себе в³дбирає вт³ху, — вимовив плем³нник. — Зам³сть того, щоб побути у весел³м товариств³, сидить соб³ сам у контор³ або в своїх к³мнатах, повних пилу. Я наважився запрошувати його до себе щороку; нехай в³н приймає це, як хоче, а мен³ його шкода!.. Все товариство почало см³ятися з плем³нникової над³ї перемогти Скруджа, але Фред не зважав на їхн³ посм³шки. П³сля чаю вс³ зайнялися сп³вами. Господар³ любили музику, ³ товариство гарно сп³вало гуртом. Плем³нникова ж³нка грала на арф³ ³, м³ж ³ншим, заграла п³сеньку, дуже простеньку. Ту п³сеньку завжди сп³вала та д³вчинка, що приїздила в школу до Скруджа. Коли залунала ця п³сня, Скрудж згадав усе, що показував йому дух, ³ серце йому все м’якшало та м’якшало... Скруджев³ стало так весело на душ³, що в³н би з охотою подякував хоч нечутним голосом усьому товариству. Але вся картина зникла, ³ Скрудж разом з духом знов рушили в дорогу. Вони л³тали дуже далеко, були в багатьох дом³вках, ³

173

— Моє життя на земл³ дуже коротке, ц³єї ноч³ воно ск³нчиться.

У ту хвилину дзвони вибили три чверт³ на двадцяту годину.

— Вибач за моє запитання, — сказав Скрудж, дивлячись на духову одежу. — П³д твоєю одежею я бачу щось чудне. Що це таке?

У ту хвилину з одеж³ духової вийшло двоє д³тей, — нещасних, страшних. Вони впали на кол³на, ч³пляючись за духову одежу.

То були хлопчик ³ д³вчинка — жовт³, худ³, обдерт³, зморщен³, дик³. В їхньому принижен³ було щось таке, як у гад³в. В їхн³х дитячих обличчях, зам³сть доброго ангельського виразу, було щось демонське, гр³зне. Н³як³ занепад та розпуста людськ³ не могли б створити потвор ³ наполовину таких гидких ³ страшних, як ц³ д³ти. Скрудж одступився, побл³дши в³д жаху: — Це твої д³ти? — Це людськ³ д³ти, — в³дпов³в дух, дивлячись на д³тей. — Вони ч³пляються за мене ³ скаржаться на своїх батьк³в. Хлопець зветься «Темнота», а д³вчинка — «Б³дн³сть». Стережись їх обох ³ всього їм р³дного; але найб³льше стережися хлопця! — Х³ба вони не мають н³якого притулку, н³яких засоб³в? — Х³ба нема тюрем? — в³дпов³в дух, проказуючи востаннє власн³ Скруджев³ слова. — Х³ба нема роб³тних дом³в? Дзвони пробили п³вн³ч. Скрудж озирнувся, але духа вже не було.

дзв³н, Скрудж згадав слова старого

³, п³дв³вши

174

2. Що свідчить про дружні стосунки та взаємну увагу в цій сім’ї? Чому про Кретчитів можна сказати: «Вони вміють цінувати маленькі радощі життя»?

3. Чому, на вашу думку, Скруджеві стало соромно своїх слів про бідних після того, як він побачивТайні Тіма?

4. Чи тримає Боб Кретчиту своєму серці зло наСкруджа? Доведіть це.

5. Яку картину застав невидимий Скрудж у свого племінника?

6. Яким є ставлення Фреда до свого дядька? Як ви розумієте його слова про Скруджа: «Зло, яке він робить, карає його самого...»?

7. Чому, на

запрошувати дядечка

та ставлення до бідних змінюється.

9. Як відбулося прощання Скруджа з духом теперішнього Різдва? Як ви розумієте слова духа: «Найбільше стережись темноти»? Яку темноту мав наувазі дух?

Строфа IV. Останній дух Помалу, поважно та мовчки наближалася примара. Коли вона п³д³йшла близько, Скрудж упав на кол³на. Нав³ть пов³тря навкруг духа немов випром³нювало тьму й нев³дом³сть. Дух був покритий чорною шатою, — вона закривала йому голову, обличчя й т³ло; видно було т³льки простягнуту руку. Коли б не та рука, то не можна було б одр³знити духову постать серед ноч³, що його обступала. Дух був величезного зросту; Скрудж почував, що таємнича присутн³сть духа сповняє його душу жахом. Дух не озивався.

— Чи я бачу перед собою духа прийдешнього Р³здва? — спитав Скрудж. Дух не в³дпов³в, а т³льки показав рукою вперед. — Ти будеш показувати мен³ т³н³ тих под³й, що повинн³ статись?

Скрудж

175

Дух не в³дпов³в. Його рука була простягнута просто вперед. — Веди мене! Н³ч хутко йде, а цей час дорогий для мене… Дух п³шов уперед так само поважно, як ³ прийшов. Скрудж п³шов за ним в т³н³ його шати. Вони опинилися на б³рж³ серед купц³в. Одн³ ходили то сюди, то туди; друг³ збиралися гуртками й розмовляли, крутячи свої велик³ золот³ печат³.

Дух став позад гурточка д³лових людей. Скрудж п³д³йшов теж. — Н³, — мовив великий товстий пан з величезним волом, — я н³чого б³льше не знаю про це. Я знаю т³льки, що в³н умер. Т³єї ноч³. — Що ж в³н зробив з³ своїми грошима? — спитав доброд³й з червоним обличчям та наростом на нос³. — Я н³чого не чув про це, — в³дпов³в, з³тхнувши, пан з великим волом. — Я знаю т³льки, що мен³ в³н їх не зо-

— промовив

чолов³ка, що п³шов би туди. Х³ба ми зберемо людей. Знов ус³ зареготали. Вони роз³йшлися. [...] Скрудж здивувався, що дух прид³ляє увагу таким пустим розмовам, але, розум³ючи, що вони мають щось означати, в³н почав дошукуватись, що саме. Треба уважно сте-

176

жити за ус³м, особливо наглядати за власною т³нню, як вона з’явиться: це допоможе в³дгадати таємниц³. Скрудж почав озиратися, щоб побачити свою власну постать, ³ дарма що годинник показував ту годину, коли Скрудж завжди приходив, в³н не побачив у гурт³ н³кого схожого на себе. Сумно стояв позаду нього дух, простягуючи руку. Скрудж в³дчув, що духов³ оч³ вп’ялися в нього; в³н затремт³в, йому стало холодно. Вони п³шли на сумний куток м³ста. Вулиц³ були брудн³ та вузьк³; люди обшарпан³, в подертих чоботях, п’ян³; з-п³д вор³т на вулицю ст³кав бруд ³ йшов смор³д; од цього кутка тхнуло злиднями. В середин³ цього вертепу була темна крамничка; у н³й продавалося р³зне брудне шмаття. П³длога була завалена купами мотлоху. Серед краму сид³в купець, — сивий крут³й, рок³в за с³мдесят. В³н укривався в³д холоду зав³сою, зшитою ³з лахм³ття. Скрудж ³ дух опинилися перед цим чолов³ком якраз у ту хвилину, як у крамницю тихенько прослизнула якась ж³нка з важким клунком. Щойно вона ув³йшла, як з’явилася друга ж³нка з таким самим клунком. За нею миттю з’явився чолов³к у старому чорному вбранн³; побачивши ж³нок, в³н дуже здивувався. І вони, ³ в³н зараз уп³знали одне одного. — Поденниця буде перша! — гукнула ж³нка, що випередила ус³х. — Прачка буде друга, а могильник — трет³й. Дивись, старий Джо, тоб³ буде добра здобич! — Заходьте, — промовив старий Джо. — Ха, ха! Ми робимо те, що нам належить! Ж³нка, що вже говорила, кинула клунок на землю ³ с³ла на лавку. Поставивши л³кт³ на кол³на й зухвало поглядаючи на вс³х, вона промовила:

177

р³ший за життя? Коли б в³н був добр³ший, то хто-небудь доглядав би за ним в його смертний час. — Оце найсправедлив³ш³ слова! Це найкращий йому вирок. Чолов³к у чорному насм³лився показати свою здобич перший. У нього було небагато: дв³ печатки, стаканчик для ол³вц³в, дешева шпилька, — ³ все. Старий Джо к³лька раз³в оглядав кожну р³ч, записував крейдою, ск³льки в³н може за неї дати; пот³м пол³чив ³ сказав: — Ось усе пол³чено, ³ я не дам б³льше, нехай мене спалять. Виступила пан³ Д³льбер. У неї були простирала, рушники, деяке вбрання, дв³ старовинн³ ср³бн³ ложечки, щипчики до цукру й к³лька чоб³т. Те Джо пол³чив так само. — Ось усе пол³чено. Коли ви захочете б³льше хоч на один пенн³, то я пожалкую, що був такий щедрий, — промовив старий Джо.

— Джо, розгорни м³й клунок, — сказала друга ж³нка. Джо розв’язав клунок ³ витяг великий та важкий шмат темної тканини.

— Що це таке? — спитав Джо. — Невже зав³са од л³жка? Невже ви її зняли разом з к³льцями, як в³н лежав на л³жку?

— Чому ж би мен³ цього не зробити? — см³ючись, одказала ж³нка. — Я не буду втримувати руки, коли треба т³льки простягти, щоб узяти щось, та ще в такого скнари, яким в³н був!

— Це його ковдра? — спитав Джо. — Спод³ваюся, що в³н не од заразної хвороби вмер? — спитав Джо. — Не турбуйтеся за це. Ти можеш оглядати цю сороч-

н³й

д³р-

178

— Ха, ха, ха! — реготала ж³нка, поки старий Джо одл³чував кожному грош³. — Ось ³ к³нець йому! За життя в³н одпихав ус³х од себе, щоб ми могли скористатися п³сля його смерт³! Ха, ха, ха!

— Боже милосердний! Що це таке?! — скрикнув Скрудж, тремтячи.

Скрудж одступив з жахом, бо усе зм³нилося, ³ в³н торкався до л³жка, а на л³жку лежало щось накрите подертим простирадлом, щось н³ме, але воно говорило за себе страшною мовою.

Скрудж озирався, боячись п³знати, що це за хата… Бл³де св³тло, що проходило знадвору, падало на л³жко, а на л³жку лежало т³ло чолов³ка, окраденого, покинутого, н³ким не

глянув на духа. Його тверда рука показувала в голови л³жка. Покривало було так недбало накинуте на пок³йника, що коли б Скрудж т³льки доторкнувся пальцем, то все обличчя в³дкрилося б. Скрудж думав про це, знав, як це легко зробити, але в³н не мав сили в³дгорнути покривало, так само як не м³г в³ддалити в³д себе духа. …Скрудж подумав: «Що, коли б цього чолов³ка воскресити? Як³ могли б у нього бути спогади? Скаредн³сть, жорсток³сть ³ клоп³т про наживу. В³н лежав у порожньому дом³, ³ не було там н³ ж³нки, н³ мужчини, н³ дитини, щоб сказати: «В³н був добрий до мене ³, згадуючи ласкаве слово в³д нього, я теж буду добрий до нього». — Духу, — промовив Скрудж, — це страшне м³сце. Лишивши його, я не забуду науки, в³р мен³! Ход³мо зв³дси! — Але дух все показував у голови. — Я зробив би це, але я не маю сили!.. Дух знов неначе подивився на нього. — Коли є в м³ст³ хто-небудь, кого хоч трохи стурбувала смерть цього чолов³ка, покажи його, — промовив Скрудж, ледве дишучи.

розгорнув, немов крило, свою чорну шату, ³ зараз з’явилася хата, осв³чена денним св³том. Там сид³ла мати з д³тьми.

нетерпляче ждала когось: ходила по хат³, спинялася на кожен звук, виглядала у в³кно, дивилася на го-

179

динник. Аж ось чути стук у двер³; ж³нка поб³гла й зустр³ла свого чолов³ка. В³н був молодий, але в нього на обличч³ завжди були печаль та клоп³т. Однак тепер обличчя мало незвичайний вираз: якась стримувана рад³сть; в³н немов соромився т³єї радост³. В³н с³в до об³ду, що був приготований для нього. Ж³нка п³сля довгого мовчання спитала слабким голосом:

— Ну, що ж там чути? Добре чи лихе? — спитала ж³нка. — Лихе, — одказав чолов³к. — Ми жебраки?!

— Н³, Карол³но, ще є над³я… — Над³я?! На те, що в³н подобр³шає?! — одказала вона. — Н³, в³н уже не може подобр³шати. В³н умер.

По ж³ночому обличчю було видно, що вона була добра, терпелива; але почувши це, вона зрад³ла ³ сплеснула руками. Вона зараз покаялася за свою рад³сть, але перший той порух був щирий. — Кому ж переведуть наш борг? — спитала ж³нка. — Не знаю, — в³дпов³в чолов³к. — Але до того часу в нас будуть грош³; а коли б ми їх ³ не мали... Це неймов³рно, щоб його родич³ були такими немилосердними, як в³н. В обох на серц³ стало легше; смерть того чолов³ка внесла спок³й ³ вт³ху в ц³лу господу. Отже, єдине зрушення од смерт³ того чолов³ка, що м³г показати Скруджев³ дух, була вт³ха… — Духу, покажи яке-небудь н³жне почуття, викликане смертю, — сказав Скрудж, — а то та темна хата буде в мене перед очима дов³ку!.. Дух пов³в його знайомими

книжку. Мати й дочки шили теж

«І, взявши

переступив пор³г. Чому

серед них», — прочитав П³тер, коли

180

хлопець не читає дал³? Мати поклала роботу на ст³л ³ притулила руку до очей. — У мене оч³ болять од чорного, — промовила вона. Од чорного! О, б³дний Тайн³ Т³м! — Вони слабнуть, як я працюю при св³чц³, — сказала пан³ Кретчит, — але я не хочу показувати хвор³ оч³ батьков³… Час би йому прийти! — Вже давно час, — мовив П³тер, — але мен³ здається, що останн³м часом тато ходить пов³льн³ше, н³ж колись… — Я… бачила, як в³н, було, швидко йшов з Тайн³ Т³мом на плечах… Але Тайн³ Т³м був дуже легкий, — казала мати, нахилившись над роботою, — ³ батько так любив його… А ось ³ батько! Вона скочила йому назустр³ч, ³ в хату вв³йшов маленький Боб в тому своєму шарфику, що був йому, б³дному, дуже потр³бний; без нього в³н би змерз. Чай був для нього приготований ³ стояв на грубц³. Вс³ старалися чимось пособити Бобов³. Коли в³н с³в, два молодших Кретчита вл³зли до нього на кол³на й притулили щ³чки до обличчя, немов хот³ли сказати: «Не журися, тату, не треба журитися». — Ти був там, Роберте? — спитала ж³нка. — Був, моя люба! — в³дпов³в Боб. — Я йому об³цяв, що ходитиму щонед³л³ туди. Моя б³дна, маленька дитиночко! — скрикнув Боб з³ сльозами. — Моя люба крих³тко!.. — В³н зненацька заридав. Не м³г утриматися… В³н устав ³ п³шов нагору в к³мнату, ясно осв³тлену й прикрашену зеленню; там лежала дитина. Б³дний Боб с³в б³ля неї ³, трохи схаменувшися, поц³лував маленьке личко. В³н покорився тому, що сталося, ³ з³йшов униз уже спок³йний. Уся с³м’я присунулася до вогню; мати й дочки взялися до шиття,

добр³сть Скруджевого пле-

що Боб тро-

добр³й дружин³! Якщо я можу

пригод³, — казав в³н, даючи свою карточку,

живу; будьте ласкав³, приходьте до

181

— Я впевнена, в³н має добре серце, — сказала пан³ Кретчит. — Ти б ще б³льше в тому впевнилася, коли б побачила його, — сказав Боб. — Я певний, що н³хто з нас не забуде б³дного Тайн³ Т³ма, бо цебула наша перша розлука. Правда? — Н³коли не забудемо, тату! — промовили вс³. Пан³ Кретчит ³ дочки його поц³лували, П³тер стиснув йому руку. Так, Тайн³ Т³ме, твоя душа була в³д Бога! — Духу, — сказав Скрудж, — ми скоро розлучимося. Скажи мен³, хто той мертвий, що лежав на голому л³жку? Дух прийдешнього Р³здва не в³дпов³дав ³ перен³с його туди, де збиралися д³лов³ люди. Але Скрудж знов не побачив себе там. Дух, не спиняючись, йшов вперед. Скрудж повернувся до духа ³, дивуючись з того, куди вони йдуть, ³шов за ним до зал³зних вор³т. Вони побачили кладовище. Отож тут спочиває п³д землею той нещасливий, що його ймення Скрудж зараз дов³дається. Це було м³сце, г³дне його: оббудоване навкруги високими будинками, заросле бур’яном, щ³льно заповнене могилами… Г³дне м³сце! Дух стояв межи могилами й показував на одну з них. Скрудж, тремтячи ус³м т³лом, п³д³йшов до неї. — Перш н³ж я наближуся до того каменя, — сказав Скрудж, — дай мен³ в³дпов³дь: чи це т³н³ того, що буде, чи того, що т³льки могло б бути? — Дух не в³дпов³дав ³ все показував на ту саму могилу. — Як люди живуть, такий їм буде й к³нець, — сказав Скрудж. — Коли ж вони зм³нять своє життя, то й к³нець зм³ниться. Скрудж наблизився до духа, увесь тремтячи, ³, дивлячись в

прочитав на вс³ма покинут³й могил³:

упавши на кол³на. — Невже

л³жку, — це я?.. Н³, духу! О н³, н³!

182

Уперше духова рука немов затремт³ла. — Добрий духу, — казав Скрудж, все стоячи на кол³нах, — ти жал³єш мене; запевни мене, що я можу зм³нити т³ т³н³, що ти мен³ показував, коли зм³ню своє життя. Добра рука затремт³ла. — Я шануватиму Р³здво ³ думатиму про нього ц³лий р³к! Я спокутую минуле тепер³шн³м ³ майбутн³м. Я не забуду науки ус³х трьох дух³в. О, скажи мен³, що я можу стерти напис з цього могильного каменю. — І з палким благанням в³н ухопив духову руку; дух старався зв³льнити її, але об³йми Скруджа були так³ дуж³ й втримали руку. Однак дух наостанку таки в³дштовхнув Скруджа. П³дн³сши руки в останн³м благанн³, Скрудж зненацька зауважив, що шата духова зм³нилася. Вона осунулася, повужчала й зменшилася, стала, як стовпчик в³д Скруджевого л³жка… Строфа V. Закінчення Еге, така, як стовпчик б³ля власного Скруджевого л³жка. Л³жко було Скруджеве, ³ хата була його. Але що було найприємн³ше, то це те, що майбутнє належало йому й що можна було ще каятися. — Я спокутую минуле тепер³шн³м ³ майбутн³м! — повторив Скрудж, схопившися з л³жка. — Ус³ три духи будуть жити в мен³. О Якове Марлею! Нехай святиться Р³здво! Я кажу це на кол³нах, так! Скрудж був такий зворушений, що голос його тремт³в ³ не слухався його. Все обличчя його було облите сл³зьми. — Її не з³рвали! — скрикнув Скрудж, схопившися за зав³су коло л³жка. — Вона тут, я тут, т³нь того, що мало статися, можна розс³яти! Я почуваю себе щасливим, як ан-

Скрудж, см³ючися й плачучи

кожному веселого Р³здва! Дай, Боже, щасливого Нового року всьому св³ту! О, який же я щасливий! Цей см³х був хороший, добрий

183

Скрудж поб³г до в³кна, в³дчинив його й став дивитися на вулицю. Н³ туману, н³ диму: сонячний, веселий, зимовий день. Небо сяяло, пов³тря було св³же. Чудово! Чудово!

— Який сьогодн³ день? — гукнув Скрудж хлопчиков³ в святочн³й одеж³, що блукав поблизу. — Який сьогодн³ день, голубе м³й?

— Сьогодн³?! — знову здивувався хлопчик. — Та Р³здво ж!

— Сьогодн³ Р³здво! — мовив сам соб³ Скрудж. — Так я не пропустив його! Духи зробили все в одну н³ч!.. Вони можуть зробити все, що захочуть. Звичайно!.. Слухай, хлопче-молодче! Знаєш ти курятну крамницю отам, через вулицю? — спитав Скрудж.

— Як не знати! — одказав хлопчик.

— Ой, який же ти розумний! А не знаєш ти часом, — чи продали того ³ндика, що за нього дано нагороду на виставц³?

— Отой ³ндик, що такий завб³льшки, як я? — спитав хлопець.

— Що за мила дитина! — скрикнув Скрудж. — Чиста вт³ха з ним розмовляти! Еге ж, отой самий найб³льший ³ндик.

— В³н ще й дос³ там висить, — одпов³в хлопець. — Справд³? — промовив Скрудж. — То п³ди й купи його. А сам вернися разом з крамарем, я дам тоб³ шил³нг. Хлопчик полет³в, як стр³ла з лука. — Я пошлю ³ндика писарев³ Бобов³, — шепот³в сам соб³ Скрудж, потираючи руки. — В³н н³защо не вгадає, хто прислав!.. Індик удвоє б³льший в³д його Тайн³ Т³ма! От буде славна

в³н писав адресу, в³н з³йшов униз,

на пороз³, Скрудж

— мовив в³н, гладячи

Здоров³ були, пане кра-

³ндик! Такого ³ндика

скажу, — я дам вам на в³зника.

184

Все те Скрудж мовив з найвесел³шим см³хом. Так само см³явся в³н вернувшися в свою хату. Поголитися було досить важко, бо руки у нього все ще тремт³ли. Але хоч би в³н ³ вр³зав тепер соб³ носа, то нал³пив би пластира та й був би все одно зовс³м щасливий. Нарешт³ Скрудж убрався в св³й найкращий одяг ³ вийшов на вулицю. Якраз тод³ люди виходили гуртами з дому, зовс³м так, як показував йому дух тепер³шнього Р³здва. В³н мав такий веселий ³ ласкавий вигляд, що троє чи четверо якихось добрих людей сказали йому: «Добридень, пане! З Р³здвом!» Незабаром зустр³в в³н того поважного пана, що приходив учора до нього в контору. Серце у Скруджа затремт³ло. — Доброго дня, пане, — промовив Скрудж, прискоривши крок ³ взявши пана за обидв³ руки. Спод³ваюся, що ви вчора вир³шили ваш³ проблеми. Ви взялися за добру справу! Дай вам, Боже, веселого Р³здва! Вибачте мен³, будьте ласкав³! Та чи не будете ви так³ добр³, що… — Тут Скрудж шепнув йому щось на вухо.

— Господи! — скрикнув пан. — Пане Скрудже, ви жартуєте?

— Жодних жарт³в! І прошу вас, н³ на коп³йку меншим. У цьому дарунку лише частина того, що мав би давати ран³ше.

— Шановний пане Скрудже, — сказав пан, стискаючи йому руку, — я не знаю, як ³ дякувати вам… — Благаю: н³ слова б³льше не каж³ть, — одказав Скрудж. — Заходьте до мене, будьте ласкав³. Дякую тисячу раз³в. Нехай вам Господь помагає! Скрудж п³шов до церкви, п³сля полудня в³н п³шов до плем³нника. Раз³в з десять пройшов повз двер³, поки зважився постукати. Дал³ таки постукав. — Чи вдома господар, голубонько? — спитав в³н служницю.

Дома, пане. В³н в їдальн³ разом з панею. Я проведу вас.

Дякую вам; в³н знає мене, — промовив Скрудж.

185

В³н заглянув у їдальню. Ст³л був накритий серед к³мнати дуже святково, а молод³ господар³ вкотре оглядали, чи все було до ладу. — Фреде! — промовив Скрудж. — Господи, Боже м³й! — скрикнув Фред. — Хто це?.. — Це я, дядько Скрудж. Я прийшов на об³д. Можна ув³йти?

Чи можна йому ув³йти! Скрудж повинен був дякувати Богов³, що плем³нник не поодривав йому рук, стискаючи їх. Щир³шої зустр³ч³ не могло й бути. Плем³нниця прив³тала його так само щиро, ³ вс³ гост³, як поприходили. Що за чудовий був то веч³р! Яка згода! Яке щастя! А наступного дня Скрудж прийшов рано в свою контору. В³н т³льки й думав про те, щоб зловити на зап³зненн³ писаря.

Так ³ сталося. Годинник вибив дев’ять — Боба нема; чверть на десяту, — Боба нема. В³н сп³знився на в³с³мнадцять хвилин. Скрудж сид³в перед одчиненими дверима, щоб побачити, як Боб

дверима зняв шапку

186

— Ну, то я вам от що скажу. Я не хочу б³льше терп³ти такого, — говорив в³н, вставши з³ ст³льця й штовхнувши Боба так уб³к, що той поточився назад, — через те я зважив платити вам б³льше. Боб затремт³в. В нього майнула думка оглушити Скруджа ³ одвезти в д³м для божев³льних. — З Р³здвом, Бобе! — сказав Скрудж, тр³паючи його по плечах. — Дай вам, Боже, кращого Р³здва, м³й любий, н³ж т³ Святки, що я багато рок³в робив вам. Я зб³льшу вам плату й буду старатися помогти ваш³й родин³. Ми поговоримо про це увечер³ за склянкою пуншу. Та запал³ть перше всього б³льший вогонь у себе в кам³н³! Скрудж зробив усе, що казав, нав³ть далеко б³льше; що ж до Тайн³ Т³ма, що видужав, то Скрудж став йому другим батьком. Скрудж став таким добрим другом, добрим господарем ³ доброю людиною, що навряд чи й був другий такий у доброму старому Лондон³ або в якому ³ншому доброму старому м³ст³. Дехто насм³хався з тої зм³ни, але Скрудж не зважав на те. В³н знав, що завжди знайдуться люди, охоч³ см³ятися з усього хорошого та величного. П³сля т³єї пригоди Скрудж усе життя поводився, як наказує любов до людей, ум³ючи одривати в себе й допомагати ³ншим, ³ про нього казали, що Скрудж ум³є шанувати Р³здво. Дай, Боже, щоб те саме можна було сказати про нас ус³х! Отже, прокаж³мо за маленьким Тайн³ Т³мом:

187

твору

викликала смерть Скруджа? Поясніть, що було причиною такої страшноїсамотньоїсмерті старого жмикрута.

Які

4. «Скрудж подумав: Що, коли б цього чоловіка воскресити? Які могли б у нього бути спогади?..» Спробуйте уявити спогади Скруджа.

5. Кого в усьому великому місті зворушила смерть старого скнари? Чому «смерть того чоловіка внесла спокій і втіху» в ту родину?

6. Розкажіть про нещастя, яке спіткало сім’ю Кретчитів? Які почуття переживають рідні?

7. Поясніть суть протиставлення в сценах у крамниці старого Джо та у домі Кретчитів після смерті Тайні Тіма

8. Як ви розумієте слова Скруджа: «Як люди живуть, такий їм буде й кінець»?

9. Що вразило Скруджа на кладовищі? Поміркуйте, що символізує вигляд занедбаних могил.

10.Яку обіцянку дає Скрудж духу прийдешнього Різдва? Чому, на вашу

Міркуємо самостійно

18.Чому автор зробив часом подій твору саме святкові Різдвяні дні?

19.Поміркуйте, у чому таким людям, як Скрудж, можна поспівчувати.

20.Що Скрудж помилково вважав життєвими цінностями? А що, на вашу думку, є справжніми життєвими цінностями?

21.Яка повчальна думка міститься у творі Чарльза Діккенса? Застосовуємо теоретичні поняття

22.Що таке інтер’єр?

23.Знайдіть приклади інтер’єру

прокоментуйтеїх. Пов’язуємо новий матеріал з вивченим раніше

26.Як у «Різдвяній пісні в прозі» автор втілив мотив подорожі? Пригадайте, в яких вивчених вами творах присутній цей мотив.

27.Назвіть приклади фантастичного у творі Чарльза Діккенса «Різдвяна пісня в прозі».

28.Яку роль у творі «Різдвяної пісні в прозі» відіграє фольклорний триразовий прихід духів Різдва?

Завдання відФантазерчика

1. Складіть таблицю з переліком вад Ебенезера Скруджа та рис вдачі, які він повинен у собі виховати (наприклад, скупість – щедрість).

2. Намалюйте святкову листівку і придумайте від імені Скруджа Різдвяне вітання для родини Кретчитів і його племінника.

3. Ви знаєте,

189

Потіште Знаюсю своїми знаннями. Оберіть правильну відповідь у тестах

1. Ебенезер Скрудж — це: (0,5 бала) а) власник торгової фірми; б) працівник їдальні для злидарів; в) бідний службовець; г) хворий хлопчик.

2. Скрудж вважав, що Фред: (0,5 бала) а) дурень, томущо шанує Різдво; б) дурень, томущо не шанує Різдво; в) гульвіса, нероба і забіяка; г) багатій-жмикрут, який не допомагає бідним.

3. Яків Марлей розповів Скруджеві про: (0,5 бала) а) плани щодо розвитку їхнього бізнесу; б) муки грішників-жмикрутів після смерті; в) кривди, яких він зазнав удитинстві; г) свою допомогубідним.

4. Дух теперішнього Різдва назвав найбільшою бідою людства: а) злостивість і заздрість; (0,5 бала) б) марнотратство і впертість; в) бідність і темноту(неосвіченість); г) скромність і поступливість.

5. Племінник прийшов до Ебенезера Скруджа, щоб: (0,5 бала) а) позичити грошей; б) поглузувати зі старого; в) поскаржитися на долю; г) запросити на Різдво.

6. Яків Марлей

це: (0,5 бала)

дух Різдва;

7.

Скруджа; б) бізнес-партнер Скруджа;

племінник Скруджа.

: (0,5 бала)

довгого залізного ланцюга;

на обличчі;

духів Різдва і Великодня;

кепкувань Боба Кретчита.

уважав, що бідних потрібно: (0,5 бала)

роботою;

утримувати ув’язницях;

коштовностями;

підтримувати найнеобхіднішим для життя.

минулого Різдва (1 бал) показав Скруджеві

у рядок, про яке Свято йдеться? (1 бал)

мені в кишеню ані шматочка злата або срібла, а я все ж певний, що воно мені дало добро і буде ще його давати; я славлю його...»

11. Впишіть ім’я героя, про якого йдеться у цитаті? (2 бали)

а) «_____________________ був старий грішник — заздрий, жадний, твердий, як кремінь, але ніяке кресало не могло викресати з нього благородної іскри, скритний, потайний та самостійний, як той слимак».

б) «Цей гість був чудна істота: він мав дитячупостать, однак був більше схожий на діда. Волосся спадало на плечі і було зовсім біле, але на свіжомуобличчі не було жодної зморшки. На гостеві була сорочка, дуже біла, підперезана блискучим поясом. _________________________ держав гілкувічнозеленої рослини. Але найдивніше було те, що од його голови йшло широким пасмом світло, — воно освітлювало все навкруги».

12. Вкажіть приклади опису зовнішності героя (портрета) (2 бали) й опису приміщення (інтер’єра): а) «Через холод удуші і вся постать його немов

хитрий та прикрий скрипів». портрет / інтер’єр

б) «Але він таки змінився в лиці, коли привид перейшов крізь двері, увійшов ухату

встав перед ним. То була, справді, Марлеєва тінь уйого

каптані і високих чоботях». портрет / інтер’єр

в) «Він жив утій домівці, що колись належала його покійному товаришу. Це був ряд темних кімнат уздоровенномудомі. Дім був такий старий та понурий, що, окрім Скруджа, ніхто в ньому не жив». портрет / інтер’єр г)«Кімнатабулайоговласна,алевонадужезмінилася:стінибули гарновбранісвіжимигілками;увсіхкуткахсяйнілияро-червоні ягоди.Вкамінігорівтакийвеликийвогонь,якоготойзадубілийкамін

бачив». портрет / інтер’єр

матеріал, що перебуває у вільному

в Інтернеті. Картина Альфонса Мухи «Зима» на сторінці 6; світлина скульптури Мартіна Кляйна на сторінці 7; давньоєгипетське зображення Озіріса на сторінці 11; малюнок Лі Юньчжі на сторінці 11; зображення з рекламних листівок для компанії Produits Liebig (1934 рік) на сторінках 13, 15, 16, 19; малюнки Мігеля Коїмбри на сторінках 24, 26; малюнок з сайту https://demidieux.fandom.com/wiki/Jardin_des_Hesp%C3%A9rides на сторінці 27; малюнок Раяна Лі на сторінці 29; картину Андріана Бекіарова на сторінці 36; картина Кетрін Аделаїди Спаркс на сторінці 40; картина Пласідо Костанці на сторінці 43; індійська картина XVIII століття на сторінці 46, давню єгипетську мозаїку на сторінці 49, давня єгипетська фреска на сторінці 50; ілюстрації Анатолія Іткіна на сторінках 57, 60, 64, 72, 80, 86, 91, 96; ілюстрації Ігоря Ільїнського на сторінках108, 111, 115, 116, 119, 121, 123, 127, 129, 133, 134, 137, 141, 144; кадри з мультфільму «Різдвяна історія» (2009 рік) на сторінках 149, 154, 158, 161, 166, 168, 172, 176, 186.

оформлення обкладинки посібника-зошита використано картину українського художника Minidem.

192