Zb rozv garmonizacia

Гармонізація людського і природного потенціалу Розбалансованість функцій використання природного капіталу та його відтворення призвела до широкомасштабних деструктивних процесів, які становлять реальну загрозу для здоров’я людини і розвитку суспільства. Так, сільськогосподарська освоєність земельного фонду станом на початок 2005 р. досягла 72 % території країни, з яких на ріллю припадає 56 %. Для порівняння – у США розораність території становить 19 %, Франції і Німеччині – 38 %, Італії – 31 %. Площа еродованих земель оцінюється в 49 % загального фонду сільськогосподарських угідь. Площа підтоплених земель становить 13,4 млн га (32 % сільгоспугідь). Загальна площа земель, використаних для нагромадження відходів (відвали, терикони, шлаконакопичувачі, різні смітники тощо), становить понад 160 тис. га. На одну людину припадає 400 т відходів. Щорічно в країні утворюється 35 млн м3 побутових відходів. Стан водних басейнів країни є кризовим унаслідок порушення режиму водних екосистем, зарегульованості річкового стоку, забруднення стічними водами та порушення екосистемної підтримки водних об’єктів (водоохоронні зони). Лісистість України становить 15,6 %, що майже втричі менше за лісистість Західної Європи (43,2 %), і не є оптимальною (20–22 %). Сучасний стан природних ландшафтів лише частково відповідає критеріям віднесення їх до Всеєвропейської екологічної мережі. У цілому антропогенне навантаження на національну екологічну систему слід оцінювати як традиційно несприятливе для її самовідтворення і посилення асиміляційних функцій природи. Водночас мінерально-сировинна база України має значний економічний потенціал, який спроможний не тільки забезпечити подальший розвиток економіки, а й відтворення національного потенціалу сталого розвитку, складових його територіальних екосистем як безпечного середовища для здоров’я людини і суспільства в цілому. Незважаючи на те, що Україна охоплює менше 6 % площі Європи, на неї припадає приблизно 35 % європейського біорізноманіття. Цьому сприяє розташування України на перехресті багатьох природних екосистем, шляхів міграції тварин і поширення рослин. На порівняно невеликій території утворилися чотири природні екосистеми: лісова, лісостепова, степова і приморська. Особливістю України є наявність унікальної для Європи степової екосистеми і потужної водної екосистеми Дніпра з різноманітністю природних ландшафтів. Проте «унікальним» також є й масштабне техногенне порушення природних ландшафтів та екосистем, особливо радіаційне забруднення лісової і лісостепової зон унаслідок Чорнобильської катастрофи планетарного масштабу. Усе це потребує від державних інституцій, посадових осіб, усього суспільства особливого розуміння і дій щодо застосування екосистемного підходу в практиці державного планування й управління, національного розвитку та життєдіяльності. Відмінною ознакою і фундаментальним принципом сталого розвитку є екосистемний підхід до вирішення проблем будь-якого масштабу і рівня: глобального, регіонального, національного та місцевого. Екосистемний підхід ґрунтується на одній із фундаментальних цінностей ХХІ ст. – поважному, обережному й ощадливому, а не споживацькому, ставленні до природи. На підставі таких підходу і цінностей мають бути змінені нестійкі моделі виробництва, споживання і життєдіяльності в інтересах сучасного та прийдешніх поколінь.

Як нова філософія екосистемний підхід життєдіяльності людства у ХХІ ст. закріплений рішеннями Всесвітнього саміту зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002). На саміті, зокрема, зазначалось: «Держави співпрацюють на засадах глобального партнерства з метою збереження, захисту і відтворення здорового стану і цілісності екосистеми Землі». На реалізацію такого підходу в Україні спрямована Комплексна програма впровадження на національному рівні рішень, ухвалених на Всесвітньому саміті зі сталого розвитку (Йоганнесбург, 2002), затверджена Кабінетом Міністрів України у 2003 р. Відхід від традиційної «ресурсної і споживацької» стратегії розвитку потребує зміни поведінки суспільства, розроблення нових концепцій державного управління, підприємницької діяльності, зміни методології оцінки ролі та значення екосистем у житті людини і суспільства. Однак у системі державного управління, що існує, переважають тенденції затратного підходу до використання природних ресурсів, навколишнього природного середовища та його екосистем. Інтегрована цінність природи як середовища життя людини, життєдіяльності суспільства ще не усвідомлена суспільством. Про це свідчить відсутність національної стратегії сталого розвитку, інтегрованих оцінок природного потенціалу країни, програми конкретних дій щодо зміцнення природних основ життя людини та життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. Екологічні системи, їхній потенціал мають оцінюватися не тільки як ресурсна база економічного зростання, а і як «природні основні фонди» для забезпечення життєдіяльності суспільства, домівка всього живого на Землі, для підтримання яких у належному стані потрібно постійно вкладати капітал. Тобто оцінювання екосистемного потенціалу має бути інтегральним: як економічний ресурс сталого розвитку і як екологічний ресурс життєдіяльності біотичної спільноти, й зокрема, її «розумного» представника – людини, що не хоче вкладати накопичений унаслідок використання природи капітал на відновлення її екосистем. Отже, інтегральна оцінка екосистемного потенціалу (глобального, регіонального, національного, місцевого) – це цілісна оцінка одночасно економічного ресурсу забезпечення життєдіяльності і розвитку суспільства та екологічного ресурсу підтримання функціонування й відтворення екосистем як середовища життєдіяльності живих організмів. Система інтегральної оцінки потребує розроблення національної науковометодологічної і нормативно-правової бази. Поки що такої цілісної системи немає, хоча окремі її елементи відпрацьовані, але не набули широкого практичного застосування. Це кадастри природних ресурсів та екологічний моніторинг. Сфера їх застосування обмежена орієнтацією на ресурсне забезпечення економіки. На екосистемний підхід зорієнтований екологічний аудит як інструмент реалізації екологічної політики та управління. В Україні ухвалено Закон «Про екологічний аудит». Проте багатоцільові функції екологічного аудиту залишаються не регламентованими і тому не реалізуються у практиці державного, галузевого й корпоративного управління. Україна політично приєдналася до основних міжнародних конвенцій. На законодавчому рівні затверджено національні і загальнодержавні програми, серед яких Національна програма екологічного оздоровлення басейну р. Дніпро та поліпшення якості питної води, Загальнодержавна програма формування національної екологічної мережі України на 2000– 2015 рр., Загальнодержавна програма охорони і відтворення довкілля Азовського та Чорного морів, Загальнодержавна програма поводження з токсичними відходами та ін. Механізми реалізації окремих програм відпрацьовані за міжнародною допомогою. Проте їх реалізація практично призупинена через політичні чинники, які не дали змогу сформувати цілісну національну систему екологічного управління з ефективними методами залучення інвестицій, еколого-економічного стимулювання, розподілу відповідальності між державою, суспільством і бізнесом. Необхідність у такій системі підтверджується станом екосистемного потенціалу України, який характеризується як антропогенно виснажений унаслідок непомірного використання і споживацького ставлення.

2

Екологія і здоров’я Здоров’я нації є важливим інтегральним показником цивілізованості суспільства та його соціально-економічного розвитку. Якщо прогнозувати з цих позицій ситуацію в Україні та оцінювати якість здоров’я населення, не можна обійти увагою той факт, що поряд із соціально-економічними і cпадковими чинниками та способом життя одним із найвпливовіших є денатуроване навколишнє середовище. У січні 2003 р. ООН у черговий раз наголосила на тому, що стратегічна екологічна оцінка має бути підґрунтям політичних і законодавчих дій, а невід’ємною частиною цієї оцінки визначила здоров’я людини. І це закономірно. Адже найголовніше гасло сучасності – нагальна потреба створити принципово нові взаємовідносини людини та природи. Досить зазначити, що за Індексом екологічної стійкості Всесвітній економічний форум у Давосі (2002) поставив Україну на 137 місце зі 142 країн. У 1998 р. в Україні відбулися безпрецедентні на той час події, коли науково-дослідні та урядові установи в рамках Європейської хартії навколишнього середовища та охорони здоров’я в партнерстві з неурядовими організаціями екологічного спрямування створили Національний план дій з гігієни довкілля на 2000–2005 рр. Уперше країна отримала комплексний вагомий і виважений документ з ґрунтовним аналітичним оглядом, окресленими основними принципами, механізмами і пріоритетами у рамках процесу між секторами охорони здоров’я, охорони навколишнього середовища, урядовими органами і громадським суспільством. Національний план дій з гігієни довкілля схарактеризував екологічну ситуацію в Україні та стан здоров’я її населення як кризові, визначив головні причини та пріоритети щодо їхнього подолання. Термін дії плану закінчився, хоча виконаний він відсотків на 20. Головна мета Плану дій – поліпшення громадського здоров’я за допомогою запобігання хворобам чи погіршенню самопочуття, пов’язаним з чинниками довкілля, не досягнута. В країні констатують динамічне погіршення демографічних показників і популяційного здоров’я населення на тлі соціально-економічного та екологічного неблагополуччя, яке характеризується високим рівнем забруднення навколишнього середовища шкідливими чинниками різної (хімічної, фізичної, біологічної) природи. Медико-демографічна криза У 1991 р. в Україні вперше кількість померлих перевищила кількість народжених. У подальші роки процес депопуляції неухильно зростав. Пік медико-демографічної кризи припав на 1995–1996 рр. Різке зниження життєвого рівня населення, непристосованість людей до нових ринкових умов, соціально-психологічний стрес, вплив незадовільних чинників довкілля негативно позначились на здоров’ї нації, рівні народжуваності та смертності. Чисельність населення України безупинно зменшується, за останні 10 років вона скоротилась на 4,1 млн. осіб. Як і раніше, залишається високою смертність чоловіків працездатного віку, яка майже вчетверо перевищує смертність жінок відповідного віку. Різниця між тривалістю життя чоловіків і жінок досягла 10 років, що перевищує біологічну розбіжність і свідчить про надсмертність серед чоловіків. Нині середня тривалість життя у чоловіків на 8–9 років, а у жінок – на 4–6 коротша, ніж у розвинутих країнах. Сумарний коефіцієнт фертильності жінок (кількість дітей, що народжує жінка протягом життя) становить менше одиниці, тоді як для звичайного відтворення населення потрібно, щоб його значення сягали 2,2–2,4. За темпами вимирання людей Україна входить у першу десятку країн світової спільноти, за тривалістю життя посідає 60 місце в світі. Преважною причиною смертності населення нашої держави є мультифакторіальні хвороби (серцево-судинні, онкологічні, ендокринні, психічні тощо), які формуються внаслідок взаємодії спадковості, соціуму і впливу чинників довкілля.

3

Поширеність захворювань серед малозабезпеченого населення на 45,7 % перевищує аналогічний показник серед забезпечених людей. На тлі зростання захворюваності за основними класами хвороб найбільше хвилює захворюваність дитячого населення України, яка має стійку тенденцію до зростання. Діти – найуразливіші протягом усього періоду свого розвитку – від запліднення до підліткового віку. Вони живуть у складному середовищі, що змінюється, і більше, ніж дорослі, залежать від місця проживання, навчання, праці та розваг. Гармонія екологічного стану довкілля і здоров’я людей Не зважаючи на наведені вкрай тривожні тенденції, становлення нової системи оцінки стану здоров’я людини і якості довкілля у їхньому взаємозв’язку відбувається надто повільно. Більшість досліджень впливу чинників навколишнього середовища на здоров’я базуються на демографічних показниках захворюваності, інвалідності. Зрозуміло, що ці показники не повністю відповідають визначенню здоров’я як «повного фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не тільки відсутності хвороб або фізичних вад» (ВООЗ), не аналізують ключовий аспект – соціально-економічну складову розвитку держави, не визначають усіх аспектів непростої взаємодії системи «довкілля – здоров’я». Нинішнє довкілля є системою, що перебуває на межі усталеності. За незначної зміни параметрів така система легко перетворюється на нестійку. Саме тому ідентифікація загроз і ризиків для здоров’я населення, їхнє вимірювання, оцінка та характеристика відкривають реальні перспективи в оцінці негативного впливу чинників навколишнього середовища на здоров’я населення. Отримана інформація має бути придатною як для обґрунтування управлінських рішень, так і для інформування населення. Людям належить право на здоров’я, творче життя в гармонії з природою при справедливому задоволенні екологічних та економічних потреб теперішнього і майбутніх поколінь (Ріо-де-Жанейро, 1992, Йоганнесбург, 2002). Ситуація, що склалася, потребує переходу від пасивного спостереження до активного управління процесами формування здоров’я населення та стану довкілля. Це надасть можливості провести на державному, регіональному рівнях соціально-економічні заходи, які зумовлять значний економічний ефект завдяки поліпшенню здоров’я нації, якості та тривалості життя громадян України. Неспроможність здійснити наведені кроки загрожує подальшим погіршенням стану довкілля та здоров’я населення. Вплив окремих чинників довкілля на здоров’я населення Головним проблемним чинником навколишнього середовища, яке спонукало міжнародну спільноту об’єднатися для спільних природоохоронних дій, було забруднення атмосферного повітря. Саме через неможливість вирішення питань стосовно транскордонного перенесення забруднень повітря на далекі відстані і для створення умов щодо впровадження спільних профілактичних заходів і технологічних розробок у рамках двох багатосторонніх процесів «Довкілля для Європи» та «Довкілля та здоров’я» Україна у 1999 р. у Лондоні презентувала Національний план дій з гігієни довкілля, який містив розділ з гігієни атмосферного повітря з переліком коротко- та довгострокових заходів зниження впливу забрудненого довкілля на здоров’я населення. Особлива увага до цієї проблеми спричинена хронічною дією атмосферних забруднень. Величезний промисловий потенціал, створений на відносно невеликій території України, став основним джерелом викидів шкідливих речовин у повітряне середовище. Серед населення України зростає кількість хронічних хвороб, порушень з боку захисних систем організму, що знову таки призводить до нових захворювань. Тобто утворилося замкнуте коло. Науковці свідчать, що через низьку якість атмосферного повітря в містах з металургійною промисловістю значно підвищилась загальна захворюваність і смертність населення, стала менша за очікувану тривалість життя серед новонароджених.

4

Нині, не зважаючи на багаторічний спад виробництва, обсяги викидів досягають 6–8 млн. тонн щорічно. У багатьох промислових містах рівні забруднення повітряного басейну залишаються значними і за останні два роки почали зростати. У містах з високим рівнем забруднення повітря захворюваність населення на хвороби серцево-судинної системи, дихальних шляхів, нервової системи, на злоякісні новоутворення, туберкульоз та інші хвороби на 20–40 % перевищує рівні захворюваності у містах зі слабким забрудненням. Особливо потерпають діти, організм яких чутливіший до несприятливого впливу чинників довкілля з хронічною неспецифічною дією, алергенним чи мутагенним ефектом. Зростає імунодефіцит, що є однією з причин підвищення рівня інфекційних захворювань. Біозабруднення атмосфери зумовлює додаткове навантаження на екосистеми. Назріло питання про вилучення з оточення людини рослин, потенційно небезпечних для хворих на алергію. Адже алергічні хвороби посідають одне з провідних місць. Найпоширеніший вид алергії – поліноз (сінна лихоманка) – реакція організму на пилок рослин, що проявляється навесні, влітку та восени. Нині готується проект Закону України «Про заборону використання в озелененні населених пунктів рослин, здатних спричиняти алергічні реакції», яким передбачено поступову (протягом 10 років) заміну небезпечних щодо алергій елементів озеленення населених пунктів. У країні сформувалося стабільне тло хімічних мутагенних і канцерогенних забруднень атмосферного повітря, водойм, ґрунтів, що значно перевищує встановлені гігієнічні нормативи. Найбільше це стосується пріоритетних груп канцерогенів – поліциклічних ароматичних вуглеводнів та їхніх індикаторних показників – бенз(а)пірену, нітрозамінів, важких металів. Головними чинниками забруднення довкілля канцерогенами є: 

значні обсяги викидів канцерогенів у повітря, скиди стічних вод, накопичення канцерогенно небезпечних відходів;



утворення великих геохімічних провінцій техногенної природи внаслідок багаторічної експлуатації велетнів індустрії на обмежених територіях;



зростання рівня автомобілізації. За міжнародними оцінками, частка транспорту в руйнуванні озонового шару планети становить 12–13 %. Як наслідок, підвищується надходження до Землі ультрафіолетового опромінювання, що призводить до зростання онкологічних захворювань;



проникнення канцерогенів у різні сфери життєдіяльності людини: повітря, воду, продукти харчування, товари побутової хімії, будівельні матеріали тощо.

Міжнародне агентство з вивчення раку до 85 % виникнення пухлин у людей пов’язує з впливом чинників навколишнього середовища та способом життя. Це агентство за класифікацією визначає більшість промислових об’єктів низки галузей народного господарства України як канцерогенно небезпечні для людини. Водночас інформативна оцінка реального стану забруднення довкілля України шкідливими чинниками, їхньої ролі в здоров’ї населення вочевидь недостатня. Адже за міжнародними даними, оцінка загрози хімічних речовин, окрім кількісних характеристик, повинна базуватися також на якісних критеріях, що визначаються широким спектром біологічної дії: токсичністю, кумулятивністю, віддаленістю дії, специфічним ефектом. У світі синтезовано майже 18 млн. хімічних речовин. Застосовують з них приблизно 5 тис. Гігієнічно регламентовано лише 400–500. Більшість хімічних речовин ніколи не оцінювали за мутагенною та канцерогенною активністю. За даними Національного канцер-реєстру України, триває зростання захворюваності населення на злоякісні новоутворення та смертності від них. До недавнього часу онкологічна патологія проявлялась у кожної шостої жінки і четвертого чоловіка. Нині йдеться про кожну п’яту жінку і кожного третього-четвертого чоловіка. Кумулятивний ризик розвитку новоутворень становить 28 % у чоловіків і 18 % у жінок. Беручи за основу динаміку змін у спектрі онкологічних захворювань та їхньої частоти, маємо усі підстави припустити, що

5

людський організм як біологічна система чутливо реагує на негативні явища навколишнього середовища. Отже, очевидно, що первинна профілактика раку має стати пріоритетним напрямом у зменшенні захворюваності населення на злоякісні новоутворення, а провідними механізмами – природоохоронні заходи та здоровий спосіб життя. До речі, експерти ВООЗ дійшли думки, що запобігання контакту з канцерогенними чинниками, вилучення їх зі сфери життя людини на виробництві і в побуті може сприяти різкому (до 70 %) зниженню захворюваності людей на рак. Для виконання завдань, пов’язаних із зниженням шкідливого впливу забруднення атмосферного повітря на здоров’я населення, можна використати два основні підходи. Перший – традиційний, який базується на управлінні джерелами викидів. Метою цього підходу є забезпечення дотримання національних вимог щодо якості атмосферного повітря. Цей підхід пов’язаний зі здійсненням моніторингу згідно з Постановою Кабінету Міністрів України № 343 від 9 березня 1999 р. На підставі шестирічного досвіду з цього питання можна констатувати, що: 

ресурсна база лабораторій, які відповідають за моніторинг, недостатня;



перелік забруднювачів, які реєструють, дуже обмежений і замість розширюватись – з часом тільки скорочується;



автоматизовані станції контролю якості атмосферного повітря не впроваджуються;



не вистачає програмних продуктів та інформаційних інструментів для збору й аналізу інформації;



незважаючи на розгорнуту Європейську програму щодо скорочення вмісту часток пилу діаметром 2,5, 5, та 10 мкм в атмосферному повітрі (які є одними з основних шкідливих забруднювачів повітря і значно підвищують смертність населення від раку легенів), в Україні немає ручних імпакторів та автоматизованих станцій визначення дрібнодисперсного пилу.

Другий підхід не суперечить першому. Він базується на управлінні здоров’ям населення, продуктивніший, потребує докладного вивчення просторово-часового розподілу концентрацій шкідливих домішок, кількісної оцінки впливу повітря на здоров’я. У доповіді ВООЗ «Стан здоров’я в світі» (2002) відмічено, що «Охорона здоров’я населення починається з оцінки чинників ризику для здоров’я, інформування щодо ризиків і розробки методів їхнього зниження, характеристики впливу чинників ризику на людей та ролі влади в захисті людей від цих ризиків». Новим для України є впровадження методології оцінки ризику для здоров’я населення, спрямованої насамперед на пріоритизацію природоохоронної діяльності у сфері охорони атмосферного повітря. Міжнародна спільнота широко застосовує цю методологію для характеристики якості атмосферного повітря, визначення збитків здоров’ю та оцінки економічної ефективності заходів щодо зниження викидів. Використання нових наукових даних щодо оцінки ризику сприятиме виконанню міжнародних домовленостей і конвенцій – Конвенції про транскордонні забруднення повітря на великих відстанях, Кіотського протоколу, Стокгольмської, Оргуської конвенцій та інших міжнародних документів. Під час виконання програм щодо аналізу та управління ризиком використовують саме другий підхід, ефективніший з управлінської точки зору.

6

Потенціал екологічної культури Повага до природи визнана однією з фундаментальних цінностей у Декларації тисячоліття ООН. Її формує екологічна культура, духовність, свідомість. Більшість політиків, освітян, науковців дійшли згоди, що четвертою складовою сталого розвитку має стати культура, духовність загалом і зокрема екологічна культура. Зміни у ставленні до природи, у поведінці в довкіллі людини, суспільства – це передумова зміни моделей споживання і життєдіяльності, виробництва. Визнано також, що відсутність духовності, екологічної культури – чи не найважливіший чинник, який стримує перехід до сталого розвитку і вирішення найгостріших екологічних проблем людства, цивілізації. Екологічна культура є складовою системи європейської екологічної політики і всіх сфер життєдіяльності. Є стандарти корпоративної культури з елементами екологічної культури (ставлення до природи). Шанобливе ставлення до природи притаманне українському народові, це його тисячолітня традиція. Усе, що сталося з природою в Україні – наслідок порушення тоталітарним режимом національних екологічних традицій, національної екологічної культури. Проблема полягає в об’єктивній необхідності відтворення цих національних традицій, якій протистоїть суб’єктивна агресивна споживацька психологія і ставлення до природи значно меншої, але заможнішої частини українського суспільства, а також деяких політиків. Курс на відокремлення бізнесу від влади, відродження національних традицій має сприяти відтворенню національних екологічних традицій, екологічної культури і духовності. В Україні є приклади формування еколого-культурних і культурно-екологічних центрів, які за умови державної підтримки можуть перетворитися на національну культурно-екологічну мережу у поєднанні з екологічним туризмом. Так, Карпатському біосферному природному центру належить перший в Європі тристоронній польсько-словацько-український заповідник «Східні Карпати» з унікальною етнокультурою. Дунайський біосферний природний центр також може стати міжнародним екологокультурним центром. Центрально-Український біосферний природний центр має пам’ятки Трипільської культури, Канівський меморіал Т.Г. Шевченка, ландшафтний парк «Трахтемирівський». Гірсько-Кримський біосферний природний центр славетний унікальними міжетнічними історичними культурними пам’ятниками. Дніпровсько-Степовий біосферний природний центр – унікальним для Європи степовим ландшафтом для розвитку екотуризму на базі природного заповідника Асканія-Нова. Можна ще згадати Шацький національний природний парк, Сіверсько-Донецький біосферний центр та інші, які можуть стати транскордонними еколого-культурними центрами. Отже, Україна має значний еколого-культурний потенціал, який може бути реалізований завдяки активній міжнародній співпраці з прикордонними країнами. Виконання Загальнонаціональної програми формування національної екологічної мережі України на 2000–2015 рр. має сприяти нарощенню потенціалу екологічної культури, але її реалізація, на жаль, не набула запрограмованих масштабів і темпів.

7