Text 6 13

ЗМІСТ Аналіз розвитку природно-заповідного фонду та формування кологічної мережі Черкаської області Хоменко О. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Інституційні проблеми створення та розвитку об’єктів природнозаповідного фонду України Мірошниченко О. В., Артамонов В. А. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 До питання формування національної природоохоронної мережі та збереження біорізноманіття Ковальчук С. І. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8 Біосферний заповідник «Чорнобильський» – проблеми і перспективи становлення Коніщук В. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 Функціонально-просторові особливості Галицько-Слобожанського екокоридору в структурі регіональної екомережі Поділля Мудрак О. В., Мудрак Г. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17 Яворівський національний природний парк – складова біосферного резервату «Розточчя» Біляк М. В., Любинець І. П., Стельмах С. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24 Природоохоронні ландшафтні екосистеми природно-заповідного фонду Уманщини Задорожна О. М., Совгіра С. В., Гончаренко Г. Є. . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28 Становлення екомережі в Дніпропетровському регіоні: ідеї, здобутки, втрати, перспективи Манюк В. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 31

АНАЛІЗ РОЗВИТКУ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ ТА ФОРМУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ ЧЕРКАСЬКОЇ ОБЛАСТІ Хоменко О. М., кандидат хімічних наук, доцент, завідувач кафедри екології Черкаський державний технологічний університет Черкаська область розташована на Східноєвропейській рівнині, у басейні середньої течії Дніпра. Площа Черкаської області становить 20,9 тис. км2 (3,4% від загальної площі України). Область має незвичайне поєднання ландшафтів і на території Черкаської області створено 520 об’єктів природно-заповідного фонду (ПЗФ), та кожного року проводиться вивчення і дослідження інших територій для надання їм статусу заповідних [1]. З метою збереження та відтворення типових та унікальних природних комплексів, біотичного і ландшафтного різноманіття, формування національної екомережі в області ведеться активна робота зі створення нових і розширення меж існуючих територій та об’єктів природно-заповідного фонду. ПЗФ області складає 520 території та об’єкти природно-заповідного фонду, з них: 22 об’єкти загальнодержавного значення та 498 місцевого значення, що займають площу 72107,74 га (за виключенням площі територій та об’єктів ПЗФ, які входять до складу інших 60910,49 га). Показник заповідності доведено до 2,9 відсотків. Для порівняння, середній показник заповідності в Україні складає 5,7%, в Європі 12–15%. У розрізі районів та міст обласного підпорядкування показник заповідності коливається від 0,1 до 12 відсотків. Тільки 2 райони області мають вищий від середнього по Україні показник заповідності (Золотоніський, Канівський райони) та 1 – наближений до нього (Чорнобаївський район). Низький рівень заповідності зумовлений значною розорюваністю земель. Зокрема, площа сільськогосподарських угідь області складає 1454 800 га (70% загальної площі області – 2 091 668 га), з яких ріллі — 1273 600 га (88% площі сільськогосподарських угідь). Відсоток розорюваності для більшості районів коливається від 62% до 80%. Разом з тим, за останні 5 років площу ПЗФ області збільшено на 21730,2 га, кількість об’єктів – на 67 (4 скасовано), показник заповідності – на 1,04 %. Особливо чітко розширення мережі об’єктів ПЗФ прослідковується з 2007 року. У цей період створено 56 нових та розширено межі 3 існуючих об’єктів ПЗФ. За рахунок проведених робіт площу ПЗФ збільшено на 21561,2 га. Динаміку кількості природно-заповідних територій (ПЗТ) зображено на рисунку 1. З рисунку видно, що кількість ПЗТ з 1972 р. зросла майже в 13 разів. Стабільне зростання кількості ПЗТ спостерігається з 1998 р. і найбільш динамічне протягом 2009–2010 рр. 2

600

500

400

Кількість

343

325

326

326

326

1986

1990

1995

1997

369

369

1998

1999

413

414

2000

2001

440

440

2002

2003

494

503

2009

2010

300

200

100 39 0 1972

1980

Рік

Рис. 1. Динаміка кількості природно-заповідних територій Черкаської області

Упродовж 2011 року з метою забезпечення природних комплексів і об’єктів, генофонду тваринного та рослинного світу оголошено 16 нових об’єктів ПЗФ місцевого значення загальною площею 242,59 га, з них 9 гідрологічних заказників, ботанічний заказник «Великосевастянівські Яри» в Христинівському районі, ландшафтний заказник «Березняк» в Лисянському районі, 2 ботанічні пам’ятки природи – «Вікові дуби» в Маньківському районі та «Топилянський велетень» в Шполянському районі, 3 паркипам’ятки садово-паркового мистецтва в м. Черкаси. ПЗФ області складають об’єкти наступних категорій: Канівський природний заповідник, національні природні парки «Білоозерський» та «Нижньосульський», дендрологічний парк «Софіївка», Черкаський зоологічний парк, регіональний ландшафтний парк «Трахтемирів», 221 заказник, 190 пам’яток природи, 52 парки-пам’ятки садово-паркового мистецтва, 51 заповідне урочище. Одним з найбільш ефективних засобів збереження цінних природних комплексів водно-болотних угідь на сьогодні є виведення земель із господарського використання шляхом створення на них об’єктів ПЗФ. З 16 об’єктів ПЗФ, що створені 2011 році у межах водно-болотних угідь чи примикаючих до них територій, оголошено 9 гідрологічних заказників місцевого значення – «Курячий», «Тарасів Яр», «Михайлівський» в Звенигородському районі, «Мартинів», «Любительський» в Маньківському районі, «Козацьке» в Драбівському районі, «Урочище Одая» в Тальнівському районі, «Олійниківка» в Катеринопільськомцу районі та «Став» в Камянському районі Черкаської області. З метою захисту та збереження цілісності об’єктів ПЗФ в області проводиться комплекс робіт щодо встановлення їх меж у натурі (на місцевості). Так, у 2011 році за результатами робіт зі встановлення меж об’єктів ПЗФ в натурі (на місцевості) розроблено 2 проекти землеустрою. На даний час із 3

520 територій та об’єктів ПЗФ винесено у натуру (на місцевості) межі 212 заповідних об’єктів, з них: 17 – загальнодержавного та 195 – місцевого значення. Один з перспективних напрямів втілення стратегії збереження біо- та ландшафтного різноманіття пов’язаний із розбудовою екологічної мережі. Формування екологічної мережі передбачає зміни в структурі земельного фонду області шляхом віднесення частини земель господарського використання до категорій, що підлягають особливій охороні з відтворенням притаманного їм різноманіття природних ландшафтів [2]. Структурні елементи перспективної екомережі області займають 719,5 тис. га, що складає 34% від площі області. Площа природно-заповідних об’єктів складає 53,7742 тис. га або 7,47% від загальної площі перспективної екомережі. Решта територій перебуває під антропогенним впливом. Природні комплекси, що перебувають під охороною в межах територій ПЗФ, є найбільш захищеними. Складові структурних елементів екологічної мережі області наведені на рисунку 2. 53,8 30,4

143,8 15,6 1,4

135,9

0,1

Об’єкти ПЗФ

338,5

Водно-болотні угіддя Землі водного фонду Ліси та інші лісовкриті площі Курортні та лікувально-оздоровчі території Рекреаційні території Відкриті землі без рослинного покриву або з незначним рослинним покривом Пасовища, сіножаті

Рис. 2. Складові структурних елементів екологічної мережі Черкаської області, тис. га

Оголошення нових об’єктів ПЗФ сприяє збереженню, охороні та відновленню біорізноманіття на територіях з цінними природними комплексами і об’єктами, запобіганню знищенню та пошкодженню ландшафтів, рослинних угрупувань, занесених до Зеленої та Червоної книг України, поліпшенню середовища їх існування. Література: 1. Регіональна доповідь про стан навколишнього природного середовища в Черкаській області. – Черкаси : Держ. управління охорони навколишнього природ. середовища в Черкаській області, 2012. – 213 с. 4

2. Хоменко О. М., Жицька Н. В. Розвиток природно-заповідного фонду Черкаської області : матеріали IV Регіональної наук. конф. студентів, магістрантів, аспірантів та молодих вчених «Екологія, неоекологія, охорона навколишнього середовища та збалансоване природокористування». – Харків : ХНУ ім. В.Н. Каразіна, 2011. – С. 53–55.

ІНСТИТУЦІЙНІ ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ ТА РОЗВИТКУ ОБ’ЄКТІВ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ УКРАЇНИ Мірошниченко О. В., кандидат економічних наук, заслужений економіст України, Миколаївська обласна громадська організація «Об’єднання економістів» Артамонов В. А., директор Національного природного парку «Бузький Гард» (м. Миколаїв) Порядком денним на XXI сторіччя, який прийнятий Конференцією ООН по навколишньому середовищу та розвитку в Ріо-де-Жанейро 3–14 червня 1992 року визначено, що для збереження та захисту генетичних ресурсів, видів и екосистем з метою забезпечення сталого управління біологічними ресурсами та їх використання необхідно забезпечити впровадження ряду термінових та рішучих заходів [1]. До основних шляхів вирішення цієї глобальної проблеми відноситься створення нових та розширення існуючих природно-заповідних об’єктів і територій. Проведеними дослідженнями доведено, що для забезпечення стабільного стану біорізноманіття необхідно відведення під заповідні об’єкти не менш ніж десять відсотків від території країни. Для України задача грандіозна, особливо враховуючи недосконалість, якщо не відсутність механізму її виконання в нашій державі. Надання заповідного статусу передбачає введення певних заборон та обмежень на використання земель та інших ресурсів в межах ПЗФ. При цьому фактично процедура створення заповідних об’єктів є тотожною процедурі введення заборон та обмежень на конкретних земельних ділянках, яке регулюється земельним законодавством. Порядок створення нових природно-заповідних об’єктів та територій прописана в Законі «Про природно-заповідний фонд України» ще у 1992 році, коли країна жила за законами СРСР і зокрема – Земельним кодексом УРСР 1970 року [2; 3]. За двадцять один рік правки до зазначеного законодавчого акту, який є основою усього природно-заповідного законодавства України, було внесено лише шість разів, і у цьому плані можна було б зауважити, що незмінні положення закону з юридичної точки зору були якісно прописані та не потребували змін. Хоча зрозуміло, що це не так, – земельне 5

законодавство в той же час стрімко змінюється: економічна, адміністративна, земельна реформи, які відбулись за двадцять два роки існування незалежної України внесли суттєві корективи у економічні відносини щодо користування землею. Лише діючий Земельний кодекс України з 2001 року змінився понад сімдесят (!) разів, чотири рази його положення тлумачилися Конституційним судом [4]. І, таким чином, за встановленою ще за радянського земельного законодавства процедурою потрібно виконувати нагальне загальнодержавне завдання введення заборон та обмежень на земельних ділянках, які повинні займати не менш ніж десять відсотків території країни. При цьому потрібно зазначити, що земельне та лісове законодавство розвиваються паралельно і в наслідок чого є доволі гармонійними між собою, але при цьому майже не відповідають заповідному, складається таке враження, що нібито ці закони розроблялися у різних державах. Прийняті у 2012 році зміни до земельного законодавства значно спростили вирішення питання надання у власність, користування або в оренду земельних ділянок [4]. Фактично це одноосібно вирішується місцевими органами Держземагентства, навіть повноваження державних адміністрацій значно скорочені при прийнятті таких рішень. У той же час процес створення об’єкту природно-заповідного фонду (ПЗФ) за складністю процедур наближається до процедури отримання дозволів на будівництво промислових підприємств. Він може бути заблокований на будь-якій стадії відмовою погодити межі хоча б одного із суб’єктів, які мають брати у ньому участь. Причому навіть при загальновідомій екологічній цінності природних комплексів, які розташовані на конкретній земельній ділянці, та навіть при розпочатому процесі створення об’єкту ПЗФ дану земельну ділянку швидше можна отримати у власність чи користування ніж добитись прийняття рішення про створення заповідного об’єкту. Хоча за будь-якою логікою надскладним повинен бути зворотний процес, який передбачав би скасування заповідного статусу, чи інші дії направлені на підвищення рівня тиску на довкілля. Законом «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що лише на сесіях місцевих рад приймаються рішення про створення ПЗФ [5]. Земельним законодавством сьогодні розмежовані землі державної та комунальної власності, тобто ті, що належать місцевим громадам, які управляються органам місцевого самоврядування. Фактично землі комунальної власності за невеликим винятком знаходяться в межах населених пунктів, і саме на ці землі розповсюджується юрисдикція місцевого самоврядування. Однак переважна більшість об’єктів ПЗФ знаходяться саме на землях державної власності поза межами населених пунктів, на які не розповсюджується юрисдикція місцевого самоврядування в земельних питаннях. Таким чином, склалась ситуація коли надання у власність, користування або в оренду земельних ділянок із земель державної власності, встановлення правового режиму, зміна цільового використання тощо вирішуються одноосібно органами земельних ресурсів, а завдання державного рівня щодо створення на державних землях, на яких знаходяться природні ресурси загальнодержавного значення, 6

об’єктів ПЗФ вирішуються органами місцевого самоврядування, які до державних земель відношення не мають. Подібний стан справ і з погодженням створення об’єктів ПЗФ і розширення їх території. Згідно з діючим законодавством потрібно отримати погодження власників та користувачів природних ресурсів. Такими ресурсами є землі, ліси, води, надра, повітря, рослинний та тваринний світ. З тваринного світу окремо виділяються ще мисливські та рибні ресурси. Як погодити створення заповідного об’єкту з користувачем мисливських угідь, коли законом заборонено мисливство в межах цього об’єкту? Як погодити із власником гірничого відводу на видобуток корисних копалин документацію щодо створення заповідного об’єкту, навіть якщо на цій території зростають сотні тисяч рослин, занесених до Червоної книги? Для отримання права на власність, користування земельною ділянкою для інших потреб такої кількості погоджень не потрібно. Таким чином, приватизація або використання земельних ділянок з різноманітною економічною метою є пріоритетними, адже процедура отримання цих ділянок спрощена. Як приклад можна навести типову ситуацію, коли земельні ділянки із земель запасу держаної власності, на яких знаходяться природні ресурси загальнодержавного значення – рослини і тварини, занесені до Червоної книги [6], надаються у приватну власність із подальшою зміною цільового використання із сільгоспугідь до земель забудови. Таким чином використання земельних ділянок з природоохоронною, екологічною метою хоча і декларується у якості одного з пріоритетів державної політики, через свою ускладненість і фактично не є таким. Абсурдність існуючої ситуації неодноразово відзначалася представниками природоохоронних об’єктів, наукових установ, громадськості, зокрема під час слухань Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи ще у травні 2008 року. Проте відповідне рішення Комітету щодо внесення на розгляд Верховної Ради України законопроекту про внесення змін до Закону України «Про природно-заповідний фонд України», у якому зокрема передбачити вирішення спрощення порядку створення територій і об’єктів природно-заповідного фонду та резервування природних територій для подальшого заповідання, особливо в частині погодження з органами державної влади, органами місцевого самоврядування та землекористувачами досі не виконане [7]. Наведене вище дозволяє дійти висновків щодо існування нагальної потреби у приведенні до взаємної відповідності природоохоронного та земельного законодавства України. При цьому існує беззаперечним пріоритетом є спрощення на законодавчому рівні процедури створення об’єктів природно-заповідного фонду та їх розширення, що надасть можливість значно покращити динаміку розвитку природоохоронних територій України. І в результаті призведе як до покращення ситуації із збереженням поки ще існуючих природних об’єктів, так і покращення загальної екологічної ситуації в Україні. 7

Нагальною є також і необхідність затвердження на законодавчому рівні розробленої майже десятиріччя тому програми розвитку заповідної справи. Закладені в програмі показники щодо створення (розширення) заповідних об’єктів дозволить на місцях враховувати перспективу розвитку їх мережі створення при управлінні земельними ресурсами. Література: 1. Agenda 21. United Nations Conference on Environment and Development (Earth Summit), Rio de Janeiro, 1992. 2. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» від 16.06.1992 р. № 2456-XII. 3. Земельний Кодекс Української від 08.07.70 р.№ 2874-VII. 4. Земельний Кодекс України від 25.10.2001 р. № 2768-III. 5. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 р. № 280/97-ВР. 6. Закон України «Про Червону книгу України» від 07.02.2002 р. № 3055-III. 7. Рекомендації слухань «Природно-заповідний фонд України: стан та перспективи розвитку», схвал. рішенням Комітету Верховної Ради України з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи від 12.05.2008 р. № 14/2 // http://ecoclub.kiev.ua/index.php?go=Pages&id=103&in=view УДК:502.4:504.54(477)

ДО ПИТАННЯ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРИРОДООХОРОННОЇ МЕРЕЖІ ТА ЗБЕРЕЖЕННЯ БІОРІЗНОМАНІТТЯ Ковальчук С. І., старший науковий співробітник Національного природного парку «Подільські Товтри» (м. Кам’янець-Подільський, Хмельницька область) За даними експертів ООН, у 95 країнах світу 60% екосистем деградували і виснажилися настільки, що їх уже неможливо відновити. Зрештою, далеко йти за прикладами варварського збиткування над природними скарбами не потрібно. Байдужість і безвідповідальність сягнули катастрофічних масштабів. Раділи мирному атому, дешевій енергетиці, а що з того вийшло? І ще дуже довго не зможемо оговтатись від аварії на ЧАЕС. Це не тільки тисячі людських смертей, а й тисячі гектарів життєдайної землі, виведеної з обороту, омертвілої, страждальної. Хворим стало біорізноманіття. 8

Як дітища науково-технічного прогресу з’явилися плоске телебачення, комп’ютеризація, мобільний зв’язок тощо. Телефонуємо, радіємо, а про власне здоров’я й здоров’я Природи, її складників ніхто навіть і не згадує. Прикро, але факт, що на очах подолян гине унікальний витвір природи Поділля – Товтровий кряж, який не має аналогів у світі. Здавалося, держава мала б оберігати його як зіницю ока. Та годі! Нажива окремих ділків на розоренні цього скарбу є важливішою за національні інтереси. Товтри для Поділля відіграють стратегічну роль. Вони насамперед виконують кліматорегулювальну функцію та створюють сприятливий гідрологічний режим ґрунту. Завдяки Товтрам регіон Поділля за флористичним складом займає третє місце після Криму і Карпат. Товтри – прихисток реліктових, ендемічних, рідкісних видів. Це своєрідна природна флористична вишиванка землі Поділля. Багатий тут і тваринний світ, особливо орнітофауна. Не випадково Товтри так вабили дослідників різних епох. Учені різних часів наголошували на унікальності цього витвору природи Поділля та недоцільності розробок на них вапняку. Прикро, що їхнього голосу не чули, та й сьогодні ні керівники, ні господарники не бажають до цього прислухатись. Акт вандалізму щодо розорення цього унікуму природи не вщухає й досі. Завдяки Товтрам ландшафтні комплекси створюють виняткову мальовничість і мають значні потенційні рекреаційні можливості. Серед них особливою принадою та ландшафтністю вирізняється Подільське Придністров’я. Товтрове пасмо – це цілий ландшафтний округ, що включає ряд індивідуальних пейзажів. Товтрове пасмо – це ландшафт-унікум. У його будові виразно розрізняють різні форми природних комплексів. Плосковерхий масив Головного Товтрового пасма, який височить над навколишньою рівниною на 50–60 м, простягаючись від села Іванківці на Збручі і далі через ряд населених пунктів Чемеровецького та Кам’янець-Подільського районів досягає Дністра в районі Старої Ушиці. Суцільність Головного Товтрового кряжа переривається долинами річок Збруч, Жванчик, Смотрич, Мукша, Тернава, які утворюють у місцях прориву через це пасмо величні скелясті урвища. Головне пасмо здебільшого вкрите широколистяними лісами багатого видового складу. Гостроверхні пасма бічних товтр у більшості збезлісені, скелясті. Міжтовтрові рівнини зайняті переважно орними землями. Ми лише фрагментарно зупинились на геологічній будові регіону Поділля, зокрема його неповторного витвору – Товтрового пасма, яке свідчить, яким непростим був його генез. Сьогодні це – безцінна історія та культурна спадщина, які безпосередньо пов’язані з формуванням Товтрового округу. Прикро, що вже значна частина цієї природної спадщини знівечена, а дивом ще існуючу продовжують хаотично знищувати у добу дикої ринкової економіки, де панує гасло «купи-продай і все розоряй». Виникла ціла галузь – гірничодобувна промисловість, яка нині у приватних чи комунальних руках ніщивно спотворює найцінніші й престижні ландшафтні комплекси природи, залишаючи після себе «місячні» кратери. Тому цілком резонно та об’єктивно вчені, громадськість, любителі природи та небайдужі люди вийшли у світ з 9

ідеєю створення національних природоохоронних установ, які б взяли під свою опіку і заступилися за скарби природи. Ціною великих зусиль таку природоохоронну установу на Поділлі Указом Президента України за № 474/96 від 27 червня 1996 року було створено. Це національний природний парк «Подільські Товтри» (далі НПП), територія якого становить 261316 га. У площу парку вмонтовано повністю два адмінрайони – Кам’янець-Подільський та Чемеровецький і частково – Городоцький. Основним завданням цього НПП є збереження, відтворення та ефективне використання природних екосистем і об’єктів, які мають особливу природоохоронну, оздоровчу, наукову, історико-культурну, освітню, естетичну цінність. Парк – неприбуткова поліфункціональна державна установа, діяльність якої переважно спрямована на збереження, охорону та відновлення природних цінностей. Це є домінантою функціонування НПП. Уже сама назва зацікавлює і насторожує. Адже йдеться про унікальний дар Природи, який не має аналогів ні в Європі, ні у світі. Цей парк – сакральний об’єкт Природи Поділля, його гордість. До того ж Товтри – історія Подільського краю. Дослідникам різних часів вдалося дізнатись чимало таємниць про цей скарб. Геологи і географи зуміли визначити його генезу, геоморфологію, архітектоніку, роль у регіоні Поділля і за межами [1, 2, 3, 5, 7, 12, 16, 17, 18]. Ботаніки, зоологи й понині працюють над інвентаризацією флори й фауни [11, 14, 13, 15, 6, 8, 9, 10, 4], а поети і митці оспівують у піснях, на полотнах тощо. Саме одержані матеріали досліджень стали основною передумовою формування національної екологічної мережі. На створення банку цієї мережі було витрачено понад 25 років настирливої, копіткої праці. Так була створена потужна природоохоронна мережа як матеріальна основа для створення національного природного парку «Подільські Товтри». Територія парку розташована саме у межах ландшафтного комплексу Товтрового кряжу. Усі заповідні об’єкти і стали його ядром, серцевиною. Прикро, що нині доводиться констатувати про знищення значної частини цього унікального витвору природи. А те, що залишилося, зазнає хаотичного знищення. І все це коїться у власній соборній державі Україна! Дивує ставлення посадовців, господарників і навіть деяких «науковців», які Товтрове пасмо розглядають як споживацький об’єкт в умовах функціонування природно-заповідної установи. І нині, на жаль, його наввипередки руйнують, змагаючись, хто вколупає найбільший шмат. Уже дозмагалися до того, що між селами Нігин – Вербка – Гуменці утворилася пустка. Замість монумента природи, неповторної краси ландшафту свистять злі вітри. На ладан дише відомий скарб природи, овіяний історією краю заказник загальнодержавного значення – «Кармалюкова гора» (765 га). Започаткував руйнування цього скарбу комбінат будівельних матеріалів, а завершує ВАТ «Цементний завод». Винуватцем у всіх маніпуляціях з розоренням гори є ДП «Кам’янець-Подільське лісове господарство», у підпорядкуванні якого перебуває цей витвір природи. 10

На території НПП функціонує 2 державних підприємства лісового господарства – ДП Кам’янець-Подільське та ДП Ярмолинецьке. Природа розпорядилася так, що Товтрове пасмо на більшості своєї території вкрите лісом. І саме ці території становлять основний кістяк заповідного фонду НПП. У ході реалізації Указу Президента України щодо створення парку, а згодом при підготовці проекту організації його території працівники лісового господарства як землекористувачі запевняли й давали обіцянки дати згоду на вилучення заповідних об’єктів на користь НПП. Але віз і нині там. І досі продовжують чинити супротив їх вилученню. А за цей час спустошують їх суцільними рубками без належного погодження з парком. У 2012 році повторно був переглянутий проект організації території парку, внесено відповідні зміни, доповнення, корективи знову без вилучення заповідних об’єктів. Питання щодо їх вилучення так і зависло в повітрі. Створилась ненормальна ситуація, коли дві державні структури, в яких по суті єдина мета, стали антагоністами, коли йдеться про охорону природної спадщини та оздоровлення довкілля і збереження біорізноманіття. Виходить, що бізнес турбується про бариші, а не про охорону природи та заповідних об’єктів. І це при тому, що в контексті реалізації сталого розвитку важливе значення мають ліси, які виступають складовою природно-ресурсного потенціалу та стабілізації зовнішнього природного середовища. Така ситуація потребує внесення відповідних змін щодо природоохоронного законодавства, де йдеться про те, що заповідний фонд може перебувати у підпорядкуванні землевласників та землекористувачів. За таких обставин невдовзі ми втратимо природно-заповідний фонд і нічого буде зберігати й охороняти. Хіба не зрозуміло, що для цієї категорії бізнесменів питання охорони природи, збереження біорізноманіття є другорядними. Їм дісталася земля і вони від неї мріють одержати якомога більше зиску. У царині збереження та захисту природи, її біорізноманіття існує ще й такий парадокс. За радянської доби ліси відносили до державної і колгоспної власності. З розвалом Союзу державні ліси так і залишились у розпорядженні держави, а колгоспні стали нічийними. Ось тоді і вигадали нову структуру «Агроліс», яка стала опікуном колгоспних лісів. Не обминуло це й Хмельниччину і, зокрема, територію НПП «Подільські Товтри». Загальна площа таких лісів у трьох адміністративних районах (Кам’янець-Подільський, Чемеровецький, Городоцький) становить 13976 га, з яких на парк припадає 10574,5 га, при цьому невилучений заповідний фонд налічує близько 10 тис. га. Здавалося б, вилучення ПЗО на користь парку мало б давно здійснитись без суперечок і перешкод, оскільки у правління лісового господарства є реальна можливість на місце вилучених лісових масивів прийняти на свій баланс навіть трохи більшу площу колишніх колгоспних лісів. Від цього держава й охорона природи тільки виграли б. По-перше, відпала б потреба у зайвій надуманій структурі «Агроліс». По-друге, збереглися б ще дивом не вирізані колишні колгоспні ліси. По-третє, вказані ДП лісового господарства мали б реальну можливість здійснити лісовідновлення вирубаних лісів, що 11

дало б можливість зберегти високий потенціал лісових ресурсів. Ліквідація комунальної структури «Агроліс» ознаменувало б собою певний крок у реформуванні лісової справи. Тим більше, що в цій структурі практично немає фахівців лісового господарства. Є лише одні лісоруби, які масовим зрізанням насаджень оплачують власну зарплату. Слід зазначити, що з передачею лісів «Агроліс» на баланс ДП лісового господарства значна частина працівників може залишитись працювати в ДЛГ. Коїться подвійне зло – спустошуються лісові масиви, перетворюючись на спортивні майданчики і збіднюється породний склад лісів, оскільки рубкам піддаються найцінніші корінні насадження. І зупину цьому немає. Облік, біологічна та наукова цінність ПЗО докорінно змінюються. З вирубкою деревних насаджень деградує трав’яна рослинність, змінюються життя тварин, птахів тощо. Якщо й далі триватиме така ситуація, то такі заказники загальнодержавного значення, як «Кармалюкова гора» (765 га), «Княжпільська дача» (822 га), «Совиний яр» (827 га), «Панівецька дача» (923 га), землекористувачем яких є ДП Кам’янець-Подільське лісове господарство, втратять свою первозданність і цінність як природна спадщина. Аналогічною є ситуація і в ДП Ярмолинецьке лісове господарство. Землі унікальних витворів природи – заказників загальнодержавного значення «Сатанівська дача» (1778 га) та «Іванковецький» (1014,5 га) «дерибанять», кому заманеться. Зрештою, якби названі об’єкти і не мали статусу заповідності, то суцільні рубки тут забороняються, оскільки всі лісові масиви Поділля відносять до І групи, які виконують ґрунтозахисні, водоохоронні, санітарно-гігієнічні та оздоровчі функції. Хіба цього не знають працівники лісу? Тому держава негайно і невідкладно має втрутитись у порушені доленосні проблемні питання у царині охорони та збереження скарбів природи, належним чином їх вирішити на користь природоохоронних установ з метою збереження національної природоохоронної мережі в ім’я нинішніх та прийдешніх поколінь. Література: 1. Барбот де Марни Н. И. Геологические исследования, произведенные в 1868 г. в губернии Киевской, Подольской и Волынской // Записки СПБ манер. о-ва, 1872. – Т. 8. 2. Бируля О. Геологія і гідрологія Поділля. – Вінниця, 1930. 3. Боднарчук В.Г. Геологічна будова УРСР. – К. : Рад. школа, 1947. – 254 с. 4. Боголепов В. Материалы по орнитологии Каменецкого уезда Подольской губернии // Записки о-ва Подольских естествоиспытателей и любителей природы. – Каменец-Подольский. Типография св. Троицкого Братства. Городской дом, 1915. – Т. 3. – С. 9 -50. 5. Геренчук К. И. Подольские Толтры // Изв. ВГО. – 1949. – Т. 81. – Вып. 5. – С. 530–536.

12

6. Зелінка С. В., Стойко С. М. Про необхідність організації регіонального Товтрового природоохоронного парку на Поділлі // Укр. ботан. журн. – 1983. – Т. 40. – № 1. – С. 87–93. 7. Знаменська Т. О. Товтровий кряж та його місце в структурі південнозахідної окраїни Східноєвропейської платформи // Геол. журн. – 1976. – Т. 36. – Вип. 5. 8. Ковальчук С.И., Задорожный М.А. Об охране Толтр Хмельницкой области // Географ. основы регион. Природопользования // Тезисы экол. республиканской науч. конф., Канев, 1984. – К. : Наук. думка, 1984. 9. Ковальчук С. І., Задородний М. А. Нові заповідні об’єкти Хмельницького Придністров’я // Укр. бот. журн. – 1986. – Т. 43. – № 4. 10 Ковальчук С. І., Задородний М. А. Пам’ятки природи Хмельниччини. – Львів : Каменяр, 1985. – 56 с. 11. Клеопов Ю. Д. Новітні відомості про флору Поділля // Укр. бот. журн. – 1928. – № 4. 12. Королюк И. К. Подольские Толтры и условия их образования // Труды ин-та геол. наук. Серия геол., 1952. – Вып. 10. – № 56. 13. Круцкевич М. М. Рослинність безлісних схилів Подільських Товтр : матер. наук. конф. по вивченню та використанню продуктивних сил Поділля. – Львів : Вид-во Львів ун-ту, 1967. – Вип. 2. – С. 13–18. 14. Кузнезова Г .О. Флора і рослинність Поділля як пам’ятка природи : матеріали про охорону природи на Україні. – К. : Вид-во АН УРСР, 1958. – Вип. 1. – С. 55–62. 15. Куковиця Г. С. Степова рослинність Дністровського каньйону та Товтрового кряжа на Поділлі та її флористичні особливості // Укр. бот. журн. – 1973. – Т. 30. – № 2. – С. 196–203. 16. Лазаренко Е. К., Сребродольский Б. І. Мінералогія Поділля. – Львів : Вид-во Львів. ун-ту, 1969. – 345 с. 17. Ласкарев В. Д. Геологические исследования в юго-западной России // Труды геол. комитета, 1914. 18. Михальский А. О. О геологической природе Холмистой гряды Толтр в Подолии // Известия геол. комитета. – 1895. – Т. 14. 19. Мороз І. І. Рідкісні рослини Товтрового кряжа Поділля та їх охорона // Охорона природи та раціональне використання природних ресурсів УРСР. – 1970. – С. 39–41.

13

УДК 550.424.4:502

БІОСФЕРНИЙ ЗАПОВІДНИК «ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ» – ПРОБЛЕМИ І ПЕРСПЕКТИВИ СТАНОВЛЕННЯ Коніщук В. В., кандидат біологічних наук, старший науковий співробітник, Голова Правління екологічної асоціації «Західне Полісся – заболочений край», завідувач лабораторії екології водно-болотних угідь і торфовищ Інститут агроекології і природокористування НААН (м. Київ) Доцільність створення державного заказника республіканського значення Чорнобильський обґрунтовувалась ще у 1987 році (Шеляг-Сосонко Ю.Р. та ін.). Були відмічені реліктовий вид – водяний горіх плаваючий, рідкісні рослини – сальвінія плаваюча, альдрованда пухирчаста, пухирник малий, їжача голівка мала, ситняг сосочковий [4]. Чорнобильський спеціальний загальнозоологічний заказник на площі 48870 га створено у 2007 році [5]. Зафіксовано 19 видів рослин і 38 видів тварин занесених до Червоної книги України [8,9]. Пізніше нами було відмічено майже 50% регіонально рідкісних видів флори і фауни Київщини на території Зони відчуження ЧАЕС [3]. Створення об’єкту вищого рангу на базі Чорнобильського заказника обговорювалося на засіданні Громадської ради при Державному управлінні охорони навколишнього природного середовища в Київській області. Було представлено доповідь, висунуто пропозицію і погоджено створення природного заповідника «Прип’ять-Дніпровський» (заступник голови Громадської ради Коніщук В.В., Протокол засідання від 17.01.2013 р.). Пізніше на засіданні Громадської ради при Міністерстві екології та природних ресурсів України, зважаючи на важливу біосферну функцію та міжнародне значення резервату було запропоновано і погоджено створення біосферного заповідника «Чорнобильський» (ініціював, представив виступ голова комісії з питань охорони біотичного і ландшафтного різноманіття Коніщук В.В.) (Протокол засідання від 23.01.2013 р.). Департамент заповідної справи Мінприроди (Канцурак В. В., Іваненко І. Б.), Державна науково-дослідна установа «Чорнобильський центр з проблем ядерної безпеки, радіоактивних відходів та радіоекології» (Гащак С. П.) також підтримали ініціативу створення Чорнобильського біосферного заповідника (Нарада від 28.01.2013 р.). Вагомий вклад у наукові дослідження заповідної території внесли співробітники Інституту зоології ім. І.І. Шмальгаузена НАН України, Інституту ботаніки імені М. Г. Холодного НАН України. Ідею створення заповідника схвалює міністр Проскуряков О. А. [6]. Лісові екосистеми мають складну вертикальну структуру і значну площу поверхні крон дерев. У зв’язку з цим ліси, особливо хвойні, мають значну 14

радіаційну ємність по відношенню до акумуляції радіоактивних аерозолів. Тому під час Чорнобильської катастрофи ліси відіграли вирішальну роль у затриманні радіоактивних опадів. Внаслідок Чорнобильської катастрофи радіоактивне забруднення різної інтенсивності сформувалися у лісах 17 областей держави. Частка лісів з щільністю забруднення ґрунту цезієм-137 вище 37 кБк/м2 у Житомирській, Рівненській, Київській областях складала відповідно 60, 56, 52% від загальної площі їх лісового фонду, та близько 20% у Волинській, Чернігівській, Черкаській, Вінницькій та Сумській областях. Найбільше забруднені ліси Київської області в межах зони ЧАЕС [7]. Відразу після випаду радіонуклідів на ліси починається їх вертикальна міграція з крон до надґрунтового покриву лісової підстилки, яка є акумулятором органічних речовин і основним депо радіонуклідів. У зоні відчуження ЧАЕС є загроза вимивання забруднених речовин і перенесення гідрологічним шляхом цих часток на значні території. Існує також пірогенна загроза, дефляція сприяє перенесенню полютантів на значні території, тощо. Тому потрібно проводити активні екосозологічні заходи, розробляти проекти реабілітації, рекультивації територій. Для диких тварин доцільно створювати ділянки із трав’яними кормовими угіддями, в яких за рахунок спеціального підбору видів зменшений коефіцієнт переходу радіонуклідів із ґрунту в фітомасу. Щільність забруднення Cs137, St90 Зони відчуження ЧАЕС понад 40 Кі/км2 що найбільше в світі, й навіть зважаючи на період напіврозпаду радіоізотопів ця територія ще довго не зможе бути використана у господарських цілях через наявність елементів трансуранової групи (плутоній, америцій), тощо [1]. Питання відродження забруднених територій порушувалось на міжнародному рівні, акцентувалась увага на ризиках і перспективах екобезпеки [2]. У Зоні відчуження ЧАЕС серед ландшафтів переважають лісові екосистеми (соснові бори), значно менше боліт, функціонує сім лісництв. Природно-заповідний фонд зони відчуження з 2007 року має наступний розподіл: пам’ятки природи 65 га (0,03%), заповідні урочища 135 га (0,06%), заказники 50638 га (21,26%), інші землі 187375 га (78,66%), всього 238213 га. На базі Чорнобильського заказника ми пропонуємо організувати біосферний заповідник Чорнобильський. У перспективі Інститут агроекології і природокористування НААН може бути науковим куратором заповідника, оскільки наявний відділ радіоекології, є дослідні стаціонари, захищено ряд кандидатських і докторських робіт по цьому регіону і радіоекологічній тематиці, а також є досвід кураторства біосферним заповідником «Асканія-Нова» ім. Ф. Е. Фальц-Фейна НААН, між іншим, саме з Асканії були завезені коні Пржевальського в Чорнобильську зону. Відділ радіоекології в агросфері Інституту агроекології і природокористування НААН активно проводить дослідження в межах Зони відчуження ЧАЕС. Зокрема за радіоекологічною тематикою захищено 3 докторські, 10 кандидатських дисертаційних робіт. У межах проектованого заповідника закладено постійні пробні полігони, експериментальні ділянки фонового моніторингу з 1986 року. На 2014–2015 рр. у лабораторії екології водно15

болотних угідь і торфовищ передбачені науково-практичні дослідження «Екологічна оцінка іхтіофауни та гідрогелофітів гирл річок (Прип’ять, Тетерів, Уж) Чорнобильського заказника».

Рисунок – Запропонована схема біосферного заповідника «Чорнобильський»

Таким чином, нами запропоновано схему проектованого Чорнобильського біосферного заповідника з метою збереження лісових екосистем і їх біорізноманіття, зокрема видів, занесених до Червоної книги України. Ядром заповідника буде Чорнобильський заказник з частиною акваторії Київського водосховища, а через Поліський екокоридор забезпечуватиметься зв’язок з Древлянським, Поліським природними заповідниками, національним природним парком «Голосіївський», регіональним ландшафтним парком «Міжрічинський», а також з Поліським радіаційним заповідником Білорусі. Ефективним механізмом оптимального збереження забруднених ландшафтів із мінімізацією загроз перенесення радіонуклідів є транскордонне співробітництво у контексті Пан’європейської екомережі та Поліської екологічної конвенції, яку потрібно обґрунтувати і ратифікувати між Польщею, Білоруссю, Росією, Україною. З огляду на радіаційне забруднення, дирекцію заповідника доцільно розмістити у м. Іванків Київської області. Нагальним і першочерговим питанням є наукове обґрунтування створення заповідника, проведення його зонування, підготовка проекту організації розвитку території і охорони екосистем. Література: 1. Атлас. Украина. Радиоактивное загрязнение / разработан ООО «Интелектуальные системы ГЕО» по заказу Министерства чрезвычайных ситуаций Украины. – К., 2011. – 52 с. 2. Двадцать пять лет Чернобыльской катастрофы. Безопасность будущего / Национальный доклад Украины. – К. : КІМ, 2011. – 368 с. 16

3. Методика створення списку регіонально рідкісних видів мікобіоти, флори, фауни (на прикладі Київської області) / В. В. Коніщук, С. Л. Мосякін, П. М. Царенко, С. Я. Кондратюк, О. В. Борисова, В. М. Вірченко, М. П. Придюк, Т. В. Фіцайло, Г. Г. Гаврись, В. М. Титар, Т. В. Шупова; [гол. ред. В. В. Коніщук]. – К. : Глобус, 2012. – 38 с. 4. Перспективная сеть заповедных объектов Украины / под общ. ред. Ю. Р. Шеляга-Сосонко. – К. : Наук. думка, 1987. – 292 с. 5. Природно-заповідний фонд України: території та об’єкти загальнодержавного значення / [Альохін О. О., Андрейчук В. М., Коніщук В. В. та ін.]. – К. : ТОВ «Центр екол. освіти та інформації», 2009. – 332 с. 6. Україна пропонує створити заповідник на забруднених після аварії на ЧАЕС територіях // Природа і суспільство. – №8 (68), 26.05.2013 р. – С. 3, 7. 7. Фурдичко О. І., Коніщук В. В., Ландін В. П., Мороз В. В. Радіаційне забруднення лісів і перспектива їх охорони у контексті біосферного заповідника «Чорнобильський» / Радіоекологія-2013. Чорнобиль-Фукусіма. Наслідки : матеріали наук.-практ. конференції в рамках між нар. форуму «Довкілля для України», м. Київ, 25-27 квітня 2013 р. – Житомир : Вид-во ЖДУ ім. І. Франка. – С. 13–15. 8. Червона книга України. Рослинний світ / за ред. Я. П. Дідуха. – К. : Глобалконсалтинг, 2009. – 900 с. 9. Червона книга України. Тваринний світ / за ред. І. А. Акімова. – К. : Глобалконсалтинг, 2009. – 600 с. ФУНКЦІОНАЛЬНО-ПРОСТОРОВІ ОСОБЛИВОСТІ ГАЛИЦЬКО-СЛОБОЖАНСЬКОГО ЕКОКОРИДОРУ В СТРУКТУРІ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОМЕРЕЖІ ПОДІЛЛЯ Мудрак О. В., доктор сільськогосподарських наук, професор кафедри методології освіти для сталого розвитку Державної екологічної академії післядипломної освіти та управління (м. Київ) Мудрак Г. В., асистент кафедри екології та охорони навколишнього середовища Вінницького національного аграрного університету (м. Вінниця) Постановка проблеми. Одним з аспектів збалансованого розвитку (ЗР) Поділля (Тернопільська, Хмельницька, Вінницька області), який займає 10,1% території України і за біорізноманіттям (БР) поступається лише Криму і Кар-патам, є формування й реалізація екомережі (ЕМ). Основними функціями якої є: 1) збереження репрезентативної сукупності середовищ 17

існування видів, що забезпечують популяціям видів достатню територію (для годівлі, розповсюдження молодих і дорослих особин чи для колонізації інших ділянок оселищ); 2) забезпечення можливостей для сезонних міграцій, генетичного обміну між різними локальними популяціями, їх переміщення з тих середовищ існування, стан яких погіршився; 3) захисту інтегрального характеру життєво важливих екологічних процесів (наприклад, повені, екологічні сукцесії і ін.); 4) збереження БР (видового, екосистемного, генетичного); 5) стабілізація екологічної рівноваги; 6) підвищення продуктивності ландшафтів; 7) поліпшення стану довкілля і забезпечення ЗР місцевих територіальних громад [9]. Важливими структурними елементами ЕМ є сполучні території (екокоридори, ЕК). На Поділлі вони мають статус національного, регіонального (міжобласного), локального рівня. ЕК – полоси лісової, лучної, водноболотної, степової і чагарникової рослинності по річковим долинам, горбогірним вододільним місцевостям широтної чи меридіональної спрямованості шириною від 2 км національного рівня, 1,5 км регіонального рівня, 0,1 км локального рівня. Головним функціональним призначенням ЕК є забезпечення просторових зв’язків між ключовими територіями (біоцентрами), тому основними критеріями для їх виділення є міграційні, територіальні, екотопічні, БР, cозологічні [5, 12]. Результати досліджень. Проводячи узагальнення науково-методичних розробок, використовуючи польові дослідження й враховуючи проект Зведеної регіональної схеми формування ЕМ України встановлено, що територією Поділля проходять 4 ЕК національного, 16 ЕК міжрегіонального і 18 ЕК лока-льного рівнів [9-12]. Аналіз значної кількості публікацій показує, що виокрем-лені меридіональні ЕК національного рівня, які проходять долинами великих річок є досить проблемними, оскільки їх русла є значно антропогенізованими. Важливим структурним елементом регіональної екомережі (РЕМ) Поділля є Галицько-Слобожанський субширотний ЕК національного рівня, площею 132437 га [8]. Функціонально-просторові особливості Галицько-Слобожанського широтного екокоридору національного рівня в межах Поділля. Загальна характеристика. ЕК в межах України є найбільшим за протяжністю, звивистістю й охопленістю території, оскільки перетинає зону широколистяних лісів і лісостеп. Він відіграє важливу зв’язуючу функцію між Поділлям і Поліссям, проходячи територією Західного і Центрального Поділля. Враховуючи вимоги до ЕК національного рівня, що мають включати максимальну кількість природних об’єктів, наслідувати природні межі і мати ширину в межах 5-14 км для створення необхідних умов міграції об’єктів видового різноманіття, у межах Поділля виділяється декілька його складових частин. ЕК проходить Гологоро-Вороняцьким кряжем, Кременецьким горбогір’ям (у ме-жах Західного Поділля він займає площу 51751 га), південносхідною частиною Малого Полісся й південною частиною Житомирського Полісся (в межах Центрального Поділля він займає площу 80686 га. Шумсь18

ко-Острозько-Нетішинська частина ЕК, шириною 4–10 км, становить 27954 га, а Цвітоська його час-тина, шириною 4–12 км, становить 52732 га). Фрагмент Галицько-Слобожанського ЕК прослідковується в західній частині Опільського горбогірно-лісового району, як складової частина Дністровського ЕК. Загалом система РЕМ Західного Поділля є складовою системи широтних ЕК Галицько-Слобожансько-Прикарпатсько-Дністровського вузла НЕМ у межах Опільського, Придністровського, Товтрового і, частково, Малополіського біогеографічних макроекокоридорів/біогеографічних макрорегіонів [9, 11]. Призначенням Галицько-Слобожанського ЕК є збереження унікальних для України центральноєвропейських соснових, дубово-соснових, грабоводубових, сосново-букових, звичайно- і скельнодубових лісів, справжніх й остепнених лук і лучних степів, заплавних лук і евтрофних боліт. Він забезпечує охорону близько 40 видів рослин і грибів, 30 видів тварин ЧКУ, що складає відповідно близько 7 і 8% від їх загальної кількості, 4 види тварин ЄЧС, 101 вид Додатків ІІ і ІІІ Бернської конвенції, 53 регіонально рідкісні види. Із угруповань ЗКУ ЕК забезпечує збереження 15 синтаксонів, або 11% їх загальної кількості [1, 13]. Кременецький горбогірний ЕК як частина Галицько-Слобожанського ЕК розташований у межах Гологоро-Кременецького горбогір’я і Малого Полісся. Його функціонально-просторовими особливостями є значна залісеність (до 50%), наявність лучно-чагарникової природної рослинності, що використо-вується під пасовища, незначна частка орних земель. ЕК виконує функції міграційних шляхів між природними ядрами «Вороняцьке» (КР), «Кременецьке» (КН) у складі НПП «Кременецькі гори», «Веселівсько-Довжоцькe» (КР) у складі Довжоцького і Веселівського ботанічних заказників загальнодержавного значення, «Суразьке» (КР) у складі лісового заказника загальнодержавного значення «Суразька дача», «Малополіськe» (КР), «СтіжоцькоІловецькe» (КР), «Горинськe» (КН), «Мальованськe» (КН) і ряду природних ядер місцевого рівня. Його ширина коливається від 2 до 14 км. За особливостями землекористування у межах ЕК можна виділити ряд відтинків: перший – від с. Крутнів Кременецького району до м. Кременця, що відзначається мозаїчною структурою ландшафтів, в основі якої лежить чергування лучних (14,9% території) і лісових (24,1%) екосистем зі значною часткою орних земель (40,1%) та земель під населеними пунктами і дорогами (біля 20%) (табл. 1). Другий відтинок – від м. Кременця до с. Мала Іловиця і далі до межі з Рівненською областю, має більш однорідну ландшафтну структуру з переважанням лісової рослинності. Його ширина – пересічно 4-8 км. У структурі землекористування переважають ліси, якими зайнято біля 60% території, 13,1% зайнято лучною і лучно-болотною рослинністю, 26,5% земель зайнята орними угіддями, дорогами і населеними пунктами [11]. Третій відтинок – Шумсько-Острозько-Нетішинська частина Галицько-Слобожанського ЕК – від с. Мала Іловиця до долини р. Горинь. Головними рисами природи у цій ділянці є: низинний рельєф поверхні, панування піщаних і супіщаних антропогенних відкладів; помірно континентальний 19

клімат з позитивним балансом вологи, що сприяє наявності густої гідрографічної мережі з широкими заболоченими річковими долинами; переважанням дерново-підзоли-стих і болотних ґрунтів, зайнятих хвойношироколистими лісами (більше 60% території), луками (10%), болотами і заболоченими землями (8%) [6]. Цей відтинок ЕК характеризується найменшими антропогенними змінами ландшафтних комплексів (ЛК). Значний вплив на водний режим території мали меліоративні роботи, проведені у 60– 80-х роках ХХ ст., особливо в басейнах річок, де проводилося так зване осушення боліт без двобічного регулювання стоком. Це спричинило істотні зміни ЛК боліт, проявилось у зміні водного і теплового режимів цих ЛК, трансформації ґрунтового, рослинного покривів, що дещо применшує екомережне значення деяких меліорованих у такий спосіб територій [2]. Найбільш розповсюдженими у екомережному відношенні ЛК цього регіону є алювіальнозандрові низовини, плоско-хвилясті, з дерново-слабо i середньопідзолистими ґрунтами, з низинними болотами, підборами і суборами. Рослинність і флора. Природна рослинність цієї ділянки ЕК збереглася значно краще порівняно з іншими, що спрощує проектування ЕМ на цій території. Це, зокрема, виявляється у високих показниках лісистості. Основними лісоутворюючими породами є: сосна (близько 60% лісовкритої площі), дуб (понад 20%), береза (10%), вільха (6,5%), осика (2,3%), граб (2%). Найбільш поширеними серед соснових лісів є зелено-мохові і чорницевозеленомохові, на більш знижених елементах рельєфу – чорницеві угруповання. Соснові ліси зеленомохові займають найбільш підвищені елементи слабопагорбованого рельєфу і плескаті вирівняні ділянки борової тераси Горині. Соснові ліси, які розміщуються біля міст Нетішина і Славута, характеризуються переважанням похідних асоціацій, тут внаслідок антропогенного впливу вони мають спрощений склад і будову ценозів, розріджений моховий покрив. Найбільш поширеними в цій групі є угруповання соснових лісів злакових з домінуванням у травостої мітлиці тонкої, рідше – костриці овечої. Поблизу м. Нетішина виявлені ділянки соснових лісів з ожиною шорсткою, яка знаходиться тут на східній межі ареалу. Невеликими плямами відмічені соснові ліси орлякові, які зростають на рівних ділянках із більш родючими дерново-середньопідзолистими супіщаними ґрунтами. Ці угруповання характеризуються високопродуктивним деревостаном, в якому переважає сосна з домішкою дуба звичайного і берези повислої. В складі лісової рослинності відмічені і сосново-дубово-грабові ліси. Вони представлені переважно ценозами асоціацій сосново-дубово-грабових лісів квасеницевих і зірочникових. Цінна ділянка старого дубово-грабового лісу збереглася в околицях м. Нетішина, де в складі деревостану збереглись окремі дуби, віком до 200 р., є й старі граби. Характерними для цієї ділянки є чорно-вільшняки, хоча вони і не займають тут значних площ. Одна з найбільш збережених ділянок цих лісів знаходиться в прибережній смузі заплави Горині біля м. Нетішина. Лучна рослинність не займає значних площ, основні її масиви знаходяться в заплаві р. Горинь. Поширеними є тут болотисті луки. Значні площі займають торф’янисті луки, які розміщуються як в центральній частині заплави, так і в 20

притерасній. Болотна рослинність представлена ценотичним різноманіттям евтрофних, мезотрофних, оліготрофних видів. Водна рослинність приурочена до русла р. Горині, незарослих озер, штучних водойм. Значне поширення вона має на мілководдях і вздовж берегів водойми-охолоджувача Хмельницької АЕС, де виявлені рідкісні ценози рогозу Лаксмана. У складі рослинного покриву виявлено 5 угруповань (2 лісові і 3 водні), які занесені до ЗКУ. Регіонально рідкісними є угруповання соснових лісів конвалієво-зеленомохових, соснових лісів крушиново-плаунових, дубово-соснових лісів барвінкових. Загалом склад флори Шумсько-Острозько-Нетішинської ділянки Галицько-Слобожанського ЕК сягає до 700 видів судинних рослин [3-4, 6]. Фауна ділянки ЕК представлена 255 видами хребетних тварин, з них 18 видів кісткових риб, 11 – земноводних, 7 – плазунів, 186 – птахів (109 гніздових і перелітних), по 34 – осілих і перелітних, 9 – зимуючих), 33 види ссавців [6]. Четвертий відтинок Галицько-Слобожанського ЕК – Цвітоська його частина – від долини р. Горинь до околиці м. Першотравенська Житомирської області. Вона являє собою екотонну, перехідну ділянку між Малим і Житомирським Поліссям. На ній проявляється характерний поліський тип ЛК (моренно-зандрові низовини, плоскі і слабохвилясті, з дерново-слабо- і середньо-підзолистими оглеєними піщаними ґрунтами, переважно під грабовими суборами та алювіально-зандрові низовини, плоско-хвилясті, з дерновослабо й середньо-опідзолистими грунтами, з низинними болотами, під борами і суборами). Місцевість рівнинна, характеризується відносно значним підвищенням поверхні (переважають висоти 200–240 м) і лише в долинах річок (Горинь, Утка, Смілка, Лизнівка, Лизня, Дружня, Глибочок, Хомора) трапляються відмітки нижче 200 м. Ділянка має ухил на північний схід і північ. Цей відтинок ЕК вкритий сосновими і дубово-сосновими лісами, болотною і лучною рослинністю, фрагментарно водною [4]. Широколистяні ліси зростають у південній частині, де багатші ґрунти. Хвойні (соснові) ліси зосереджені у північній й північно-західній частині. Серед широколистяних лісів найбільшу площу займають дубові ліси – вологі, у плескатих зниженнях. Грабово-дубові ліси трапляються невеликими острівцями на плескатих підвищеннях, адже для граба умови зростання тут несприятливі. Соснові і березово-соснові трапляються в північній частині навколо озер. Луки займають значні площі у західній і південній частині. Вони за своїм походженням є вторинними, адже формуються на місці інших типів рослинності – лісового, болотного – після втручання людини і утворились на місці осушених боліт у заплавах невеликих водотоків та на місці зведених вільшняків. Серед боліт за типом живлення переважають евтрофні – трав’яні й трав’яно-мохові. Тут виявлено 27 різних видів осок. Сфагнові болота зосереджені у північній й північно-західній частині (осоково-сфагнові й очеретяно-сфагнові). Орієнтовно на цій території зростає близько 600 видів судинних рослин. У складі флори поєднуються північні (бореальні), західні (центральноєвропейські й амфіатлантичні) види, а також види з широким ареалом. Тут виявлено 14 видів рослин, занесених до ЧКУ, 4 угруповання ЗКУ, 37 регіонально рідкісних видів 21

[7]. У структурі землекористування переважає лісова, лучна й водно-болотна рослинність, якою зайнято 80,6% території, 19,4% земель – сільськогосподарськими угіддями (орні землі становлять 14,2%), 5,2% – дорогами і населеними пунктами (таблиця 1). Галицько-Слобожанський широтний ЕК в межах Поділля, згідно зі Зведеною схемою національної екомережі, накладається на Бузький меридіональний ЕК, який охоплює значну частину його території аж до с. Губник Гайсинського району (Вінницької області). У межах Поділля до складу двох гілок Галицько-Слобожанського широтного ЕК входить 226 заповідних об’єктів (на 1.01.2012), загальною площею 49449,15 га. Особливу цінність північної гілки становить біоландшафтне різноманіття «Кременецького», «Суразького», «Горинського» і «Мальованського», а південної – «Центральнобузького», «Подільсько-Поліського», «Буго-Деснянського», «Середньобузького» і «Буго-Собського» природних ядер [9-10]. Особливості землекористування. ЕК характеризується сприятливою екоситуацією і є відносно комфортним за структурою землекористуванням. Майже 69,2% земель зайнято під природною рослинністю, близько 25,8% – під ріллею, понад 5% – під забудовою. Доречними оптимізаційними заходами для ЕК у межах Західного Поділля є створення НПП «Кременецькі гори», загальною площею 17 тис. га (в два етапи) та НПП «Мале Полісся» (25905 га) в межах Ізяславського і Славутського районів Центрального Поділля. Таблиця 1 Структура земельних угідь у межах Галицько-Слобожанського ЕК, % Частка Частка зе- Частка земель Частка земель під орниВідтинки екокоридору земель під мель під під лісовою ми землями, населеними водою луками рослинністю пунктами, дорогами Західне Поділля (Тернопільська область) Кременецький широтний екокоридор с. Крутнів – м. Кременець 2,4 14,9 24,1 58,6 м. Кременець – 2,2 13,1 58,2 26,5 c. Мала Іловиця Центральне Поділля (Хмельницька область) Шумсько-ОстрозькоНетішинський ЕК (c. Мала 8,3 10,8 62,7 18,2 Іловиця – долина р. Горинь) Цвітоський (долина р. Горинь 8,8 9,5 62,3 19,4 – м. Першотравенськ) 5,425 12,075 51,825 30,675 Загалом у межах ЕК

Це призведе до скорочення ерозійно-небезпечних площ, залуження і заліснення схилів, стрімкістю понад 50, більша частина ґрунтів на яких є деградованою, та надання пріоритетності рекреаційному виду природокористування. Наявність лісових, лучних, водно-болотних і наскельно-степових екосистем, різних ЛК, ендемічних і реліктових видів рослин (зокрема лікувальних), сприятимуть використанню їх для оздоровчої й лікувальної рекреації (фітотерапії). 22

Зараз біля 50 видів ВСР і тварин Галицько-Слобожанського широтного ЕК опинилися на межі зникнення. Тому невиснажливе природокористування в межах цього ЕК вимагатиме зміни акцентів господарювання в напрямку екобезпечного (органічного) сільського господарства, розвитку туристичнорекреаційної інфраструктури, виділення місць для кемпінгів, готелів, мотелів, зміни традиційної агропромислової спеціалізації на туристичнорекреаційну. Висновки. Для ефективного функціонування ГалицькоСлобожанського широтного ЕК необхідно провести комплекс заходів: 1) провести оптимізацію землекористування, запровадити екобезпечне виробництво сільськогосподарської продукції, призупинити видобуток корисних копалин у заповідних об’єктах; 2) запропонувати комплекс заходів по збереженню і відтворенню раритетного БР, репрезентативних і унікальних ЛК, здійснити ренатуралізацію фрагментованого рослинного покриву (особливо для відновлювальних територій ЕМ); 3) з метою збереження БР розробити екологічні стежки; 4) виділити водоохоронні зони і ПЗС, впорядкувати зони для масового відпочинку, визначивши рівень рекреаційного навантаження з метою зменшення «туристичної ерозії», сприяти розвитку екологічного туризму; 5) виокремити сприятливі зони для розвитку екотуризму; 6) зарезервувати території, що мають значне біоландшафтне різноманіття для створення нових і розширення існуючих ПЗФ (буферних зон навколо них) і РЕМ; 7) забезпечити невиснажливе природокористування, відновлення народних промислів. Література: 1. Дідух Я. П. Геоботанічне районування України та суміжних територій / Я. П. Дідух, Ю. Р. Шеляг-Сосонко // Укр. бот. журн. – 2003. – Т. 60, № 1. – С. 6–17. 2. Кучерявий В. П. Фітомеліорація: підручник / В. П. Кучерявий. – Л. : Світ, 2003. – 440 с. 3. Ландшафтознавчі основи формування і розвитку екомережі України: заключ. звіт по НДР / Ін-т географії НАН України. – К., 2004. – 200 с. 4. Маринич О. М. Фізична географія України [Підручник] / О. М. Маринич, П. Г. Шищенко. – К.: Знання, 2005. – 511 с. 5. Марушевський Г. Б. Збереження біорізноманіття і створення екомережі: інформ. довід. / Г.Б. Марушевський, В. П. Мельничук, В. А. Костюшин В. А.; Wetlands International Black Sea Programme. – К., 2008. – 168 c. 6. «Мале Полісся» – проектований національний природний парк України: (Хмел. обл.) / Під ред. Т. Л. Андрієнко – Кам’ян.-Под. : Мошинський, 2007 – 40 с. 7. Мальованка, чарівний край / Т. Л. Андрієнко, О. І. Прядко, М. Л. Клєстов та ін. – Шепетівка, 1998. – 24 с. 8. Мудрак О. В. Поділля в структурі національної екологічної мережі / О. В. Мудрак // Заповідна справа в Україні. Том 15. Вип. 2. – 2009. – С. 15–19. 23

Мудрак О. В. Збалансований розвиток екомережі Поділля: стан, проблеми, перспективи. Монографія / О. В. Мудрак. – Вінниця: «СПД Главацька Р.В.», 2012. – 914 с. 10. Науковий звіт з виконання науково-дослідної роботи «Підготовка проекту Зведеної схеми формування екомережі України (перший етап)» – К., 2008. – 127 с. 11. Регіональна схема формування екологічної мережі Тернопільської області / Відповід. виконавець: Інститут екології Карпат НАН України. – Львів – Тернопіль, 2005–2008. – 46 с. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ecoternopil.gov.ua. 12. Шеляг-Сосонко Ю. Р. Концепция, методы и критерии создания экосети Украины / Ю. Р. Шеляг-Сосонко, М. Д. Гродзинский, В. Д. Романенко. – К. : Фитосоциоцентр, 2004. – 144 с. 13. Шеляг-Сосонко Ю. Р. Екомережа України та її природні ядра / Ю. Р. Шеляг-Сосонко, В. С. Ткаченко, Т.Л. Андрієнко, Я. І. Мовчан // Укр. ботан. жур. – К. : Видавничий дім «Академперіодика», 2005. – Т. 62, № 2. – С. 142–157. 9.

ЯВОРІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПРИРОДНИЙ ПАРК – СКЛАДОВА БІОСФЕРНОГО РЕЗЕРВАТУ «РОЗТОЧЧЯ» Біляк М. В., директор Любинець І. П., начальник відділу науки та екологічної освіти Стельмах С. М., науковий співробітник Яворівський національний природний парк (смт Івано-Франкове, Львівська область) У наш час проблема охорони навколишнього середовища розглядається в глобальному екологічному контексті як охорона біосфери. Тому з метою гармонізації взаємодії суспільства і природи та моніторингу за потенціальними змінами в навколишньому середовищі обґрунтована система створення світової мережі біосферних резерватів, яка на даний час налічує 610 біосферних резерватів у 117 країнах світу. В Україні статус біосферного резервату мають 4 біосферні заповідники (Карпатський, Чорноморський, Асканія-Нова, Дунайський ) та три національні природні парки (Ужанський, Шацький, Деснянсько-Старогуцький). В 2011 р. рішенням 23-ї сесії Міжнародної координаційної ради програми МАБ ЮНЕСКО створено біосферний резерват «Розточчя». Біосферний резерват «Розточчя» розташований на території двох адміністративних районів Львівщини – Яворівському і Жовківському. Він охоплює більшу частину унікального за своїми природничими та історико24

культурними особливостями природного регіону Розточчя, який увібрав в себе риси Карпат, Полісся і Поділля. Звідси беруть початок ріки басейнів Чорного та Балтійського морів, зростають унікальні сосново-букові ліси, зустрічається багато видів рослин і тварин, які занесені до Червоної книги України та Європейського червоного списку. За територіальною структурою біосферний резерват «Розточчя» дещо відрізняється від інших. Він не є цілісною природоохоронною територією, а складає територіальний комплекс, який охоплює п’ять об’єктів природнозаповідного фонду. В його склад увійшли: природний заповідник «Розточчя» (площа 2084,5 га), Яворівський національний природний парк (площа 7108 га), регіональний ландшафтний парк «Равське Розточчя» (площа 19103 га), орнітологічний заказник «Янівські чаплі» (площа 16 га), заповідне урочище «Немирів»(площа 276 га) та землі зони співробітництва (площа 45828 га), що не належать до природно-заповідного фонду України. Загальна площа біосферного резервату «Розточчя» складає 74416 га. В структурі резервату передбачено зонування на заповідне ядро, яке становить 3314,6 га, буферну зону – площею 10874,2 га і транзитну зону, яка складає 60227,2 га. На біосферні резервати, в тому числі і на БР «Розточчя», покладаються основні функції, а саме: – охоронна – збереження біологічного і ландшафтного різноманіття; – логістична (наукова) – реалізація програм екологічних досліджень на базі біосферного резервату, організація системи моніторингу за природними і антропогенними змінами; – розвитку – підтримання сталого економічного, соціального та культурного розвитку. Важливу роль у забезпеченні виконання завдань, що стоять перед БР «Розточчя» відіграє Яворівський національний природний парк, 661,6 га території якого складають 19,96% заповідної зони БР, 1283,1 га – 11,78 % буферної, 5163,3 га – 8,57% транзитної. На території парку охороняється 3 ландшафти, 711 видів вищих рослин, 249 грибів (базидіальних макроміцетів), 11 земноводних, 7 плазунів, 204 види птахів, 52 – ссавці. В парку ведеться науково-дослідна робота згідно з програмою Літопису природи. Основна увага приділяється таким напрямам: 1. Інвентаризація флори і фауни, а також природних комплексів у цілому. 2. Моніторинг за станом популяцій рідкісних видів рослин і тварин. 3. Моніторинг стану мікропопуляцій мисливських видів ссавців і птахів. 4. Вивчення екології великих і середніх ссавців. 5. Вивчення впливу лісогосподарської діяльності на стан популяцій рідкісних і нечисленних видів флори і фауни. 6. Розробка практичних рекомендацій щодо збереження рідкісних представників флори і фауни регіону Розточчя. 25

7. Визначення потенціалів лісових екосистем для забезпечення оптимального біорізноманіття. 8. Впровадження сучасних методів просторового аналізу лісових екосистем на основі геоінформаційної бази даних. На території парку закладено 13 лісівничих пробних ділянок з метою вивчення структури і таксаційних показників деревостану, лісорослинних умов, трав’яного вкриття, 28 ботанічних пробних площ для вивчення особливостей ценопопуляцій рідкісних видів рослин, 2 комплексних, 1 орнітологічний, 1 теріологічний маршрути. На базі Яворівського НПП функціонують 2 філіали кафедр екології та біології Львівського національного аграрного університету та Львівського національного університету ветеринарної медицини та біотехнологій імені С. З. Ґжицького, проходять навчальні практики й беруть дані для написання курсових та дипломних робіт студенти різних вищих навчальних закладів. Крім того, виконується ряд науково-дослідних робіт в рамках угод про наукову і творчу співпрацю з вищими навчальними закладами та науковими установами м. Львова. Екологічне виховання і освіта стали одним з пріоритетних напрямів діяльності Яворівського НПП з моменту його створення. За 15 років діяльності склалася певна система ведення екологічної освіти, результатом якої є формування екологічної культури та свідомості населення. Співробітники установи проводять екологічні уроки, ведуть значну лекційну та роз’яснювальну роботу із школярами, підприємцями, сільськими громадами тощо. В ході зустрічей із населенням висвітлюється матеріал про ту чи іншу небезпеку, яка загрожує довкіллю в певну пору року, а також розглядаються шляхи їх подолання. Окрему ланку в екоосвіті становить організація та проведення екологопросвітницьких заходів, як наприклад: «Збережи красу Весни» (свято весняних первоцвітів), «Свято зустрічі птахів», «Поїдемо поговорити з лісом» (екологічна акція-змагання присвячена Дню довкілля), «Врятуймо лісову красуню» (акція на захист новорічних ялинок), конкурс дитячого малюнку на асфальті «Всі ми діти Розточчя» тощо. До проведення перелічених заходів залучаються члени діючих на базі Яворівського НПП чотирьох гуртків та двох трудових об’єднань учнів, серед яких – «Шкільне лісництво» та «Екологічна варта». Усі важливі події, акції та заходи висвітлюються у районній пресі, на обласному радіо, а також на веб-сайті Яворівського НПП і сторінках Інтернет-видань. З метою залучення широкого кола населення в Яворівському НПП відбуваються масові заходи, які покликані відродити давні обряди, звичаї святкування та традиції природокористування. Такі заходи, як «Йорданське святкування», «Великодня гаївка», «Купальський віночок» збирають близько 5 тис. осіб, у т. ч. майстрів-умільців, поетів та фольклорні колективи. Молодіжний фестиваль української туристичної пісні «Бабине літо», приурочений до Міжнародного дня туризму, щороку збирає творчі студентські колективи не лише з України, а й з-за кордону. 26

З початку 2009 року діє еколого-просвітницький центр (ЕПЦ) при адміністрації Яворівського НПП. Оснащений сучасним мультимедійним устаткуванням, ЕПЦ дає можливість урізноманітнити та суттєво збагатити подання важливої екоосвітньої інформації. Яворівський НПП володіє значним рекреаційним потенціалом для розвитку еколого-пізнавального, культурологічного, сакрального, спортивного (кінного, велосипедного та лижного) та кваліфікованого туризму (рибальство). У парку функціонує 6 автобусно-пішохідних турів: «Страдч – Чорні озера», «Шляхами Розточчя від Янова до Крехова», «Яворівські околиці», «Яворівський військовий полігон: минуле та сучасність», «Вікова історія Янова», «Розточчя – арена національно-визвольних змагань». Територією установи прокладено шість еколого-пізнавальних стежок: «Лелехівка», «Голуби», «Стежка Івана Франка», «Верещиця», «Головним Європейським вододілом», «Крехівські святині». Для організованого відпочинку облаштовано стаціонарні зони: «Верещиця», «Лелехівка», «Середній Горб», «Козулька», «Оселя Розточчя». Для рекреаційних потреб створено водойми загальною площею 9,0 га. Щорічно місця масового відпочинку відвідує близько 9 тис. відпочиваючих, а екскурсійними шляхами Яворівського НПП проходить понад 3 тис. туристів. Прикордонно-приміське положення та включення території парку до складу біосферного резервату «Розточчя» посилює значення рекреаційно-туристичних можливостей парку та сприяє розвитку міжнародного туризму. Яворівський НПП має значний досвід міжнародної співпраці. Вже 15 років парк тісно співпрацює з Розточанським парком народовим (Республіка Польща). В рамках угоди про співпрацю подаються спільні проекти, відбувається обмін делегаціями, проводяться конференції, семінари та інші заходи. Налагоджена співпраця з Гміною Ляшки (Республіка Польща) з метою подачі спільних фінансових проектів згідно Програми транскордонної співпраці-Польща-Білорусь-Україна. Важливим поштовхом до активізації транскордонної співпраці в регіоні стане створення Міжнародного польськоукраїнського біосферного резервату «Розточчя». Яворівський національний природний парк вагомо впливає на соціально-економічний розвиток території регіону. Діяльність парку сприяє створенню робочих місць на різних рівнях, у різних галузях економіки, включаючи транспорт, готельний бізнес, громадське харчування, торгівлю, побутове обслуговування, культурно-освітню діяльність, зв’язок, фінансову сферу та інформаційні технології. Покращується інфраструктура сіл, що прилягають до парку, створено об’єкти сфери обслуговування, поліпшено стан доріг, проведено газифікацію двох сіл, ведеться будівництво власного житла, частина якого може бути використана для розвитку агротуризму. Це в свою чергу створює додаткові джерела доходів населення. З розвитком відпочинкової галузі пов’язане і виготовлення та реалізація традиційних місцевих сувенірів. Отже, Яворівський національний природний парк як складова біосферного резервату «Розточчя» відіграє провідну роль в регіоні Розточчя. Резуль27

тати флористичних та фауністичних досліджень переконливо свідчать про те, що територія парку є надзвичайно важливою як для збереження біологічного різноманіття регіону в цілому, так і для охорони популяцій рідкісних та зникаючих видів рослин і тварин. Установа, завдяки своїм природним, історикокультурним, рекреаційним передумовам є центром масового оздоровчого відпочинку населення, створення туристичної інфраструктури, відродження історико-культурних традицій, проведення еколого-освітніх заходів, а також формування належної екологічної культури різних верств населення. ПРИРОДООХОРОННІ ЛАНДШАФТНІ ЕКОСИСТЕМИ ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНОГО ФОНДУ УМАНЩИНИ Задорожна О. М., аспірант Совгіра С. В., доктор педагогічних наук, професор кафедри хімії, екології та методики їх навчання Гончаренко Г. Є., кандидат біологічних наук, доцент кафедри хімії, екології та методики їх навчання Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини Нині у зв’язку з швидкими темпами індустріалізації і урбанізації, перед людським суспільством стоять завдання з охорони і відтворення природи – зберегти за допомогою заповідних територій ресурси Землі, необхідні для задоволення потреб сучасних і майбутніх поколінь. Кількість природоохоронних територій та їхня площа за останні роки у світі помітно збільшились, нині під охороною перебуває понад 12% поверхні суходолу. Площа природно-заповідного фонду України є недостатньою і залишається значно меншою, ніж у більшості країн Європи. Тому в сучасних умовах окрім збільшення об’ємів фінансування потрібна комплексна система фінансово-економічних та законодавчих впливів. Особливої актуальності набувають регіональні програми розвитку екологічної мережі та Програма формування національної екомережі затверджена постановою Верховної Ради України у 2000 році. Дослідження особливостей природних територій та об’єктів, які багаті на природне, генетичне, популяційне, видове, ценотичне різноманіття лягло в основу досліджень, якими займаються науковці: О. С. Барило, Ю. М. Возний, І. М. Каристан, Є. В. Качановський, Т. Ф. Коноваленко та ін. Науковці вважають важливими шляхами оптимізації природно-заповідного фонду: - збільшення відсотку заповідних об’єктів загальнодержавного значення; - встановлення місцезростання (конкретно) видів рослин занесених до Червоної книги України; 28

- складання списку рослин і тварин (встановлення їх чисельності), які підлягають регіональній охороні; - обстеження території навколо природоохоронних об’єктів з метою виявлення перспективних природно-заповідних територій. У зв’язку з цією проблемою на І-му Всеукраїнському з’їзді екологів підняті питання відтворення екосистем і розширені екомережі. Для реалізації вищезазначених шляхів нами досліджено заповідні території Черкаської області, зокрема Уманського району [3, с. 143]. Ґрунтовно досліджуються особливості природно-заповідного фонду Уманщини С.А. Гасіцою, зокрема дендрологічний парк «Софіївка», ботанічні заказники та пам’ятки природи. Національний дендрологічний парк «Софіївка, що в м. Умані, займає 1,686 км2 або 0,37% загальної площі природоохоронних територій, що дало змогу йому увійти до складу «Семи чудес України». До заказників на Уманщині належать: - Собківський ботанічний заказник місцевого значення; - Степківський ботанічний заказник місцевого значення; - Юрківський ботанічний заказник місцевого значення. Собківський ботанічний заказник створено на основі рішення обласного виконавчого комітету №12 від 12.01.1982 року. Заказник знаходиться в урочищі «Північне». Відстань до автомагістралі Київ – Одеса становить 1500 м, з півночі до автодороги Умань – Черкаси – 250 м, до села Собківка – 15 км. На площі 1,8 га ростуть деревовидні кущі аронії (горобини) чорноплідної. Опікуються об’єктом працівники Собківського лісництва Уманського держлісгоспу [5, с. 108]. Степківський ботанічний заказник створений на основі рішення Степківської сільської ради народних депутатів і рішення обласної ради народних депутатів за № 14-21 від 28.04.1993 року. Має площу 4,5 га. Розташований на березі річки Ятрань, між селами Ятранівка і Степківка. Відстань від заказника до автомагістралі Київ – Одеса складає 2,5 км. Заказник створений для охорони ландшафтного комплексу і рослинності типового первинного біофітоценозу, розташованого на виходах вивітрених гранітів Уманського плутону та водної рослинності річки Ятрань. Це ділянка з типовими елементами степової рослинності. На території заказника підлягають охороні 90 видів рідкісних рослин. Юрківський ботанічний заказник створений рішенням обласного виконавчого комітету № 12 від 12.01.1982 року. Площа становить 3,5 га, на якій міститься плантація кизилу. Знаходиться в урочищі Погорєльська дача, що в кількох кілометрах від села Юрківка вздовж автодороги Умань – Бершадь. Опікуються об’єктом працівники Юрківського лісництва Уманського держлісгоспу. Ботанічний заказник «Журбинка» належить до списку цінних природних територій та об’єктів місцевого значення, що резервуються з метою наступного віднесення їх до природно-заповідного фонду області. Знаходиться заповідний об’єкт в околиці села Ятранівка Уманського району, на території 29

фермерського господарства «Гарт». Площа його становить приблизно 5 га. Заказник створений для охорони ландшафтного комплексу правобережної бровки тераси річки Журбинка, яка є лівою притокою Ятрані та рослинності типового первинного біофітоценозу, характерного для схилів річкових долин і заплав малих річок західного Лісостепу. На території ландшафтноботанічного заказника «Журбинка» рослинне різноманіття сягає 190 видів вищих рослин [5, с. 111]. Сьогодні тут найбільш поширеними є: рогіз вузьколистий, очерет звичайний, осока гостра, комиш лісовий, оман високий, плакун верболистий, герань болотна, м’ята довголиста, костриця валійська, очиток їдкий, чебрець Палласова. Ботанічну цінність мають рослини: козлятник лікарський та оман високий. Не менш поширеними у Черкаській області є пам’ятки природи, із них на території Уманщини знаходяться: - Віковий дуб – ботанічна пам’ятка природи місцевого значення; - «Долина Миколи Чудотворця» – комплексна пам’ятка природи. Державна пам’ятка природи місцевого значення Віковий дуб – це природоохоронний об’єкт затверджений рішенням обласного виконавчого комітету № 597 від 28.11.1979 року. Дерево росте неподалік села Рижавка Уманського району в урочищі Ладижинське. Вік дерева – 500 років, висота 22 м, діаметр 170 см, запас деревини 22 м. Зелена крона кидає тінь на площу близько 350 м., в затінку можна розмістити майже 200 осіб. Опікується об’єктом Собківське лісництво. Комплексна природна пам’ятка «Долина Миколи Чудотворця» внесена рішенням обласної ради народних депутатів № 28 – 8/у від 28.08.2009 року до списку заповідних територій Черкаської області. Об’єкт розташований в адмінмежах Коржовокутської сільської ради Уманського району. Площа його становить 10,9 га. Знаходиться даний об’єкт в долині річки Ревуха, котра за селом Коржова впадає в річку Ятрань. На цій території охороні підлягають рідкісні та типові види рослин лучно-степового характеру, представники тваринного світу, наприклад, заєць-русак, черепаха болотяна, вуж водяний, ящірка зелена тощо. Скелясті виступи гранітних каменів у верхній частині долини представляють особливий інтерес. На одному з них в 2008 році й були виявлені сліди людських ніг та слід великого собаки. На Уманщині кількість парків-пам’яток садово-паркового мистецтва не перевищує 2,5–3,5% від загальної кількості об’єктів ПЗФ по Черкаській області. Одним із таких парків є парк-пам’ятка садово-паркового мистецтва «Дружба», який оголошено об’єктом природно-заповідного фонду України рішенням ОВК від 13.06.1975 року з метою охорони, збереження та раціонального використання рідкісних видів та порід дерев та кущів. Заповідний об’єкт знаходиться на території Синицького лісництва Уманського держлісгоспу. Парк розташований в урочищі Синицько-Паланський ліс. Його площа становить 9 га. З заходу відстань до села Синиця Христинівського 30

району – 0,5 км, до села Паланка Уманського району – 1 км. На території заповідної зони росте 426 видів різних рослин. Основними його завданнями є: - охорона та зберігання заповідного об’єкта; - проведення наукових досліджень та спостережень за станом навколишнього природного середовища; - підтримання загального екологічного балансу у регіоні; - поширення екологічних знань тощо. Загалом на території Уманщини сформовано загальну мережу природно-заповідного фонду, яка здебільшого охоплює найцінніші природні комплекси або їх ділянки. Проте ще не всі природні комплекси та об’єкти, які заслуговують на увагу, належать до природно-заповідного фонду. Крім цього, пропонується розширити площі природно-заповідних територій існуючих об’єктів на 6,5 км2. Література: 1. Гасіца С. А. Природно-заповідний фонд Уманщини. – Умань : Візаві, 2009. – 64 с. 2. Географія Уманщини : навч.-метод. посіб. / І. П. Козинська, О. І. Ситник, О. В. Тімець [та ін.]. – К., 2006. – 176 с. 3. Гончаренко Г. Є. Заповідні об’єкти Уманщини – майбутнє екомережі України / Г. Є. Гончаренко, С. О. Вараниця // І Всеук. з’їзд екологів: міжнар. наук.-практ. конф. (4–7 жовтня 2006 р.) : тези доповідей. – Вінниця, 2006. – С. 143–144. 4. Природа Черкащини: стан, проблеми раціонального природокористування та охорони в контексті виживання / Мороз П. І., Лук’янець В. Л., Косенко І. С, Мороз О. К. / за ред. акад. Мороза П. І. – Миколаїв : АТ «СІМАО», Одесса : ОКФА, 1996. – 400 с. 5. Природоохоронний потенціал ландшафтних екосистем Центрального Побужжя : монографія / [С. В. Совгіра, Г. Є. Гончаренко, І. В. Красноштан, О. М. Задорожна]. – К. : Наук. світ, 2012. – 200 с. СТАНОВЛЕННЯ ЕКОМЕРЕЖІ В ДНІПРОПЕТРОВСЬКОМУ РЕГІОНІ: ІДЕЇ, ЗДОБУТКИ, ВТРАТИ, ПЕРСПЕКТИВИ Манюк В. В., кандидат біологічних наук, доцент кафедри фізичної та економічної географії Дніпропетровський національний університет імені Олеся Гончара Історія формування екологічної мережі в Дніпропетровській області бере відлік від кінця 2001 року, коли після прийняття Верховною радою України Закону «Про загальнодержавну програму формування національної 31

екомережі в Україні на 2001–2015 роки» автором було розроблено перший варіант регіональної програми. Він складався з пояснювальної записки, низки таблиць і картографічної схеми області масштабу 1:200 000, на якій було винесено контури запропонованих ядер (ключових територій) і окремих екокоридорів. Структура і зміст головної частини проекту програми в цілому відповідав інтерпретації і підходам до формування екомережі, викладеним у національній програмі. Зокрема, було виділено чотири природних регіони в межах області, 10 територій, в межах яких передбачалося створення заповідних установ вищого рангу, та запропоновано ще 158 ядер природного і 9 ядер техногенного походження для подальшого заповідання. Також було виділено найважливіші ключові території в межах двох транснаціональних коридорів (Дніпровського та Українського степового), і запропоновано виділити регіональні екокоридори по долинах усіх водних артерій регіону (39 коридорів) [1]. Слід зазначити, що саме на першому етапі формування регіональної концепції екомережі для Дніпропетровської області вдалося впровадити принцип всеохоплення. Цей підхід ні на той час, ані дотепер в інших регіонах України, принаймні на рівні затверджених обласними органами влади програм не застосовувався. І хоча регіональну програму екомережі на початку 2000-х років так і не було затверджено, але у 2002-му році Дніпропетровською обласною радою прийнято знакове для розвитку заповідної справи рішення про резервування для наступного заповідання усіх 158 територій, що були запропоновані для створення ядер екомережі. До цього переліку віднесли усі великі балкові системи з відгалуженнями, лісові масиви, водойми та всі незабудовані і не змінені докорінно техногенною діяльністю ділянки річкових долин. З моменту прийняття цього рішення більшість земель у Дніпропетровській області зі збереженим природним рослинним покривом отримали особливий природоохоронний статус, оскільки при будь-яких операціях, пов’язаних з використанням земельного фонду на зарезервованих землях, органам влади необхідно було якимось чином враховувати цей статус. Питання могли вирішувати кількома шляхами, як наприклад призупиненням передачі земель, зарезервованих для заповідання, до прийняття рішень про створення на цих ділянках заповідних об’єктів із відповідних картографічним забезпеченням. Другий сценарій – надання земель в користування, але з вимогою дотримання певного охоронного режиму на цій території ще до моменту створення заповідної території. Однак для такого сценарію дуже непростим було питання юридично-правового забезпечення, механізм забезпечення заповідного режиму в разі надання земель в оренду або власність – незрозумілим. Зрештою, є й третій сценарій, неприпустимий з точки зору самої концепції екомережі, але найзручніший як для влади, так і для землекористувачів – це шлях вилучення рішеннями тієї ж обласної ради окремих ділянок із земель, зарезервованих для заповідання. Цей шлях вимагав наукового обґрунтування – але такий документ виявилося отримати доволі просто: як у регіоні, так і за його межами, є чимало науковців, які за певну оплату здатні 32

обґрунтувати будь-який злочин проти природи, не обтяжуючи себе роздумами про моральні наслідки торгівлі «науковими обґрунтуваннями». На практиці за 2002–2012 рр. в області реалізовувалися тою чи іншою мірою усі три варіанти. Окрім того, всі ці роки мали місце маніпулювання, пов’язані із неоднозначним юридичним статусом зарезервованих для ядер екомережі земель. Найпоширеніший варіант спекуляцій – це завищення вартості «послуг» за вирішення «дуже складного» питання відведення потенційним землекористувачам зарезервованих для заповідання земель. Наріжним каменем також стала й картографічна схема, яка є по суті головним додатком як до рішення про резервування, так і до самої програми екомережі, прийнятої 4-ма роками пізніше. Масштаб карти, в якому один міліметр зображення відповідає 200 метрам на місцевості, дозволяє вільно трактувати межу зарезервованої території. В одних випадках це дало можливість отримати земельні відводи «біля межі», а фактично в середині цінних для заповідання земель, а в інших, суперечливих випадках, запроваджувалася практика залучення експертів, які повинні оцінити, чи являє ця спірна ділянка певну цінність для заповідання, чи по факту вона являє собою антропогенно змінену ще до прийняття рішення про резервування ділянку, що не має ніякої цінності біорізноманіття і заповідання в цілому. Останній механізм також залишився майже не реалізованим, через те що в абсолютній більшості випадків після відвідання експертами ділянок з’ясовувалося, що на них однозначно знаходилися цінні екосистеми і місця існування рідкісних видів флори і фауни. Такий результат не задовольняв ані землекористувачів, ані представників органів влади, оскільки унеможливлював подальший процес торгівлі землею і ресурсами. Проте, не зважаючи на окреслені вище варіанти вирішення земельних питань на зарезервованих землях, самий факт прийняття цього рішення став на всі наступні роки найважливішим практичним інструментом, стримуючим масштаби антропогенного наступу на природні ландшафти і екосистеми в межах всієї Дніпропетровської області. У 2006 році, після незначних доповнень, рішенням Дніпропетровської обласної ради нарешті затверджено регіональну Програму формування національної екомережі в Дніпропетровській області. Вона передбачає створення в області до 2015 року 3 національних природних парків, розширення діючого Дніпровсько-Орільського природного заповідника, створення 17 регіональних ландшафтних парків, та ще 174 об’єктів природно-заповідного фонду як ядер екомережі переважно природного походження, 5 об’єктів на техногенно порушених землях (фактично відповідають категорії «відновлювальні ділянки екомереж»). Крім того, в програмі визначено 4 водно-болотних угідь, що використовуються як рибгоспи, але мають дуже важливе значення для коловодних птахів, та 42 об’єкти геологічної спадщини, що потребують заповідання. Загалом відсоток земель природно-заповідного фонду передбачено збільшити до 8% від площі області. На наступному етапі, обласною владою розпочалася цілеспрямована діяльність із заповідання земель. Поки що важко оцінити результативність цих заходів, але в будь-якому разі попри всі перешкоди в регіоні завдяки цим 33

заходам вдалося зрушити заповідну справу з місця. Так, у 2008 році в області з’являється перший регіональний ландшафтний парк («Придніпровський»), а згодом ще два ландшафтних парки – «Дніпровські ліси» та «Самарські плавні». Обласною владою вирішено виконувати програму поетапно, із комплексним опрацюванням адміністративних районів, для чого щорічно виділяються кошти на розробку проектів створення нових ландшафтних заказників за результатами дослідження територій, зарезервованих для заповідання. Нині в головних рисах опрацьовано Покровський, Межівський, Павлоградський, Васильківський, Синельниківський, Юр’ївський райони, у 2011–2012 рр. розпочалися роботи по Верхньодніпровському, Криничанському та Широківському районах. При створенні заказників конфігурація меж визначалася переважно на основі басейнового принципу, закладеного в запропонованих нами картографічних матеріалах до проекту екомережі ще у 2002 р. Таким чином, в області за період з 2002 р. до початку 2013 р. створено 25 ландшафтних заказників, територія яких організована переважно за басейновим принципом [2]. Отже, за перші десять років після прийняття державою курсу на формування національної екомережі, в Дніпропетровській області вдалося прийняти раціональну і достатньо ефективну за механізмом реалізації регіональну програму, забезпечити мінімальним охоронним статусом абсолютну більшість ділянок із природними та напівприродними екосистемами, збільшити майже втричі площу земель природно-заповідного фонду, створити три регіональних ландшафтних парки загальною площею понад 12 тисяч га. Втім, реалізація програми починалася з дуже складного старту. Відсоток заповідності близько 0,8% навіть після збільшення площі заповідних земель майже втроє за період 2003–2013 рр. дає невтішно низький результат – 2,35%. Низка інших специфічних факторів для регіону промислового Придніпров’я, а головне – пріоритет економічного лобі перед здоровим глуздом, екологічними, естетичними та іншими цінностями, звели нанівець потенційні успіхи, які залишилися переважно паперовими здобутками. Змін у режимах природокористування більшості новостворених заказників не відбулося, натомість мають місце факти знищення природних екосистем як на заповіданих, так і на зарезервованих ділянках, і в більшості випадків їх не контролюють і не зупиняють. Однак, найбільш негативним стримуючим чинником для подальшого розвитку екомережі в регіоні є відсутність до цього часу національних природних парків, котрі як природоохоронні установи високого рангу могли б задавати певний заповідний тон для регіональної спільноти. В цілому ж діюча обласна програма екомережі навряд чи буде виконана в термін до 2015 року, і тому вже зараз необхідно здійснити всебічний аналіз досягнень та недоліків і приступити до обґрунтування нової регіональної доктрини заповідної справи, збереження біорізноманіття та розбудови екомережі в контексті загальних напрямків розвитку регіону в подальші десятиліття та згідно сучасних світових поглядів на цю проблему. Деякі головні засадничі принципи, які мають лягти в основу нової природоохоронної парадигми, є цілком очевидними вже сьогодні: створення су34

спільного інституту фахових кадрів у галузі управління природнозаповідними установами і призначення штатів співробітників для новостворених, але не працюючих дотепер регіональних ландшафтних парків; доведення відсотку заповідності щонайменше до 17%, а загальної площі земель з переважно природним рослинним покривом (сполучні території, відновлювальні ділянки, буферні зони, сіножаті й пасовища, рекреаційні території і т.п.) – до 60% від площі області; введення абсолютного мораторію на рубки в лісах із природними або відповідними природним деревостанами; введення особливої категорії природоохоронних територій – річок із вільною течією; введення абсолютного мораторію на розвідку і видобуток сланцевих газів; створення міжнародного біосферного резервату у Присамар’ї із виділенням центральної частини під зону абсолютно заповідного режиму; створення ряду національних природних парків і мережі регіональних ландшафтних парків у всіх адміністративних районах області; функціональне зонування великих ландшафтних заказників; організованих за басейновим принципом; впровадження режимів обмеження для екокоридорів та буферних зон; створення відновлювальних ділянок у найбільш проблемних (техногенних) районах; забезпечення виконання законів і подальше вдосконалення правового механізму щодо охорони рідкісних та зникаючих видів організмів та угруповань. Література: 1. Манюк В. В., Обухова К. М., Кретова Т. Б. Пропозиції до проекту програми формування національної екомережі Дніпропетровської області на 2003–2015 роки : матеріали наук.-практ. конф. «Проблеми розвитку природно-заповідного фонду Дніпропетровської області та шляхи залучення молоді до їх вирішення». –Дніпропетровськ : Гамалія, – 2003. – С. 35–69. 2. Манюк Вад. В., Манюк Вол. В. Заповідні куточки на Дніпропетровщині: заказники / [навч. довідник]. – Дніпропетровськ, 2011. – 120 с.

35