Text 1 2010

ЗМІСТ Екологізація розвитку продуктивних сил України в умовах глобальних викликів Хвесик М. А. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 2 Екологічна трансформація промисловості: інструменти державного впливу Гахович Н. Г. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5 Стратегический прогноз изменения климата, оценка его влияния на экономику и системы обеспечения жизнедеятельности населения. Внедрение механизмов Киотского протокола в Украине 8 Куруленко С. С. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Наукове обґрунтування змін до законодавства України стосовно компенсації збитків, нанесених пересувними транспортними засобами, наколишньому середовищу Непошивайленко Н. О., Мулін С. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 Стале рекреаційно-туристичне природокористування на природнозаповідних територіях Харічков С. К., Воробйова О. А. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Деякі напрями вдосконалення економічного механізму природокористування Молодан Г. М. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18 Проблеми формування ефективного економічного механізму управління ресурсозбереженням в Україні Кошева Г. О. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Семантичний аналіз терміна «збір за забруднення навколишнього природного середовища» Серебрянський Д. М., Новицька Н. В. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24

ЕКОЛОГІЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛЬНИХ ВИКЛИКІВ Хвесик М. А. доктор економічних наук, професор, член-кореспондент УААН, В.о. Голови Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, м. Київ Геополітичне і геоекономічне положення в умовах глобалізації є важливим фактором розвитку продуктивних сил кожної країни. Виходячи з цього, Україна має певні конкурентні переваги в світогосподарській системі, які при їх ефективному використанні забезпечать економічний і соціальний прогрес. До них належать такі: вигідне географічне розташування, спільні кордони з ЄС, Росією, наближеність до основних ринків збуту, транспортних коридорів тощо. Активізація використання цих переваг значно посилить якісні та кількісні характеристики розвитку держави. Зважаючи на існуючі сильні сторони, перспективним є включення України до участі в міжнародних проектах розвитку транспортної та підприємницької інфраструктури, транскордонної та міжрегіональної співпраці з метою утвердження її як потужної європейської держави. Тенденції демографічного розвитку є неодмінним фактором, який зумовлює економічну і соціальну політику держави. Україна за кількістю населення є однією з великих держав Європи і має його вагомі кількісні характеристики. Несприятливим фактором, який впливає на сучасний стан продуктивних сил та перспективи його розвитку в майбутньому, є зниження кількості населення в державі та погіршення його статево-вікової структури. Зокрема, якщо у 2001 році кількість населення в Україні становила 48,9 млн, то у 2007 році – 46,6, а у 2008 – 46,4 млн чол. Зниження природного приросту спричиняє деформацію вікової структури населення, а також скорочення природного збільшення трудових ресурсів. Формування подібних тенденцій зумовлюється впливом комплексу факторів, основними з яких є: зниження рівня життя населення, значна майнова диференціація, зменшення доступу основних верств населення до якісних товарів і послуг, зростання рівня захворюваності на соціально небезпечні хвороби, міграція населення працездатного віку за кордон тощо. Україна має унікальний у світі природно-ресурсний потенціал. Особливо це стосується земельних та рудних (залізо- і марганцеворудних) ресурсів, які можуть відіграти важливу роль у розвитку національної і світової економіки як її природна база. За оцінками фахівців РВПС України НАН України, орієнтовна вартість усіх природних ресурсів країни становить 5 трлн. дол. США, а основна частина цієї суми (близько 3 трлн.) припадає на земельні ресурси.

2

Для України характерний високий рівень освоєності території. Найвищий рівень мають західні і центральні області, Донбас і Придніпров’я. У степовій і лісостеповій зонах рівень розораності перевищує 70 %. До наслідків цього відносять зростання ерозійних процесів, частка яких перевищує одну третину загальної площі ріллі. Безумовно, така ситуація потребує радикальних заходів щодо зниження частки еродованих земель. Споживання води в Україні щороку зростає, що негативно впливає на стан водних ресурсів. Високими є також значення відведених (скинутих) зворотних вод. Проблемою розвитку лісового господарства є порушення балансу між лісосировинними запасами, обсягами лісоспоживання та екологічними вимогами. Необхідно вживати заходів щодо захисту і відновлення лісових насаджень з тим, щоб поступово переходити до забезпечення потреб країни переважно за рахунок власних ресурсів із збереженням основних екологічних функцій лісу. Україна має значний потенціал (енергетичні, рудні й нерудні та інші ресурси) для розвитку промислового комплексу, до складу якого належать підприємства, що видобувають і заготовляють природну сировину, виробляють засоби виробництва й товари споживання. Одним з можливих шляхів забезпечення держави відносно недорогим видом енергії є розвиток нетрадиційних видів енергетики (вітрової, сонячної, геотермальної тощо). Однак частка використання цих видів енергії у паливно-енергетичному балансі України не є значною. Тим часом великий потенціал України в цій сфері залишається незадіяним (а це більше як 25 % річних потреб держави в енергоносіях). Геотермальну енергію використовують у незначній кількості для обігрівання будинків і в бальнеології (СакськоЄвпаторійські курорти), а також обігрівання теплично-парникових господарств (Присивашшя). Крім зазначених районів, найперспективнішими регіонами країни щодо залучення в господарський обіг геотермальної енергії є Закарпаття і Львівська область. Вітрову та сонячну енергетику доцільно розвивати в південних та західних регіонах. Промисловий комплекс характеризується значним рівнем розвитку науково-технічного потенціалу, однак він використовується недостатньо. За оцінкою фахівців, висока динаміка промислового зростання в цілому ґрунтується не на оновленні технологій та інноваційних трансформаціях, а переважно на середньо- та низькотехнологічних категоріях товарів. Україна є однією з провідних аграрних держав Європи, із значними можливостями для подальшого розвитку сільського господарства та перетворення його у високоефективний, експортоспроможний сектор економіки. Це зумовлено функціонуванням аграрно-промислового комплексу, який значною мірою визначає соціально-економічний розвиток країни, рівень життя населення, його забезпеченість продуктами харчування, а промисловість – сільськогосподарською сировиною. Основою комплексу є сільськогосподарське виробництво, яке формує його сировинну базу і складається з рослинництва і тваринництва.

3

Значна продуктивна сила закладена в геоекономічному і геополітичному положенні України як транзитної держави – на її території зосереджений значний транспортний потенціал загальноєвропейського і світового значення. Це стосується нафто- і газопроводів, продуктопроводів, ліній електропередач, які зв’язують Україну з іншими державами, морського і річкового транспорту, залізничних шляхів та будівництва автомобільних коридорів, що простягаються з Європи в Азію. У контексті підготовки до чемпіонату з футболу необхідні реконструкція і введення в експлуатацію нових потужностей авіаційного та автомобільного транспорту, їхній розвиток згідно з європейськими стандартами. Соціальний комплекс є важливою складовою продуктивних сил держави, оскільки саме він сприяє найповнішому задоволенню зростаючих потреб усіх членів суспільства. У підвищенні життєвого рівня населення важлива роль належить житловому і комунальному господарству, пасажирському транспорту і зв’язку, системі побутового обслуговування населення, освіті, культурі, охороні здоров’я. У контексті подолання наслідків світової фінансово-економічної кризи важливим напрямом подальшого розвитку є формування шляхів протидії кризовим ситуаціям зовнішнього походження та зменшення їх негативного впливу. Основними заходами антикризового спрямування є такі: – розроблення державного пакета антикризових заходів, до складу якого належить перелік законів, постанов, указів з метою подолання наслідків світової кризи в Україні. Тобто йдеться про існування чіткої законодавчої бази протикризових заходів, яка є підґрунтям усіх інших змін; – стабілізація фінансових ринків, поліпшення функціонування банківської системи, фондового і страхового ринку, впровадження державних гарантій повернення вкладів; – створення державних резервів для подолання наслідків кризи, зокрема стабілізаційного фонду, з якого можна брати кошти у разі загострення кризових явищ у конкретній сфері (наприклад, у банківській); – розвиток внутрішнього ринку з метою формування території збуту продукції вітчизняних виробників, оскільки іноземні ринки матимуть значного попиту на вітчизняну продукцію; – посилення протекціоністських заходів з боку держави по щодо вітчизняних виробників. В умовах кризи саме держава повинна робити перші кроки щодо захисту українських підприємців, незважаючи на те, що такі дії не підтримують західні демократичні інституції; – запровадження вибіркового пільгового режиму функціонування вітчизняних підприємств, фінансових установ на період кризи, окремі поступки з боку держави при оподаткуванні, митних справах тощо. Наявність дієвої системи заходів подолання кризових явищ дасть можливість змогу зменшити несприятливі зовнішні впливи з інструментами їх реалізації, гарантувати державну підтримку розробки і впровадження зазна4

ченої системи, формувати можливість регулювання впливу світових процесів на розвиток продуктивних сил тощо. У випадку відсутності чітких підходів до подолання наслідків кризи вірогідними є такі наслідки: значний ризик впливу процесів зовнішнього походження на продуктивні сили держави і регіонів, можливі значні фінансові наслідки таких впливів, втрата конкурентних позицій виробників на зовнішніх і внутрішніх ринках тощо. Таким чином, у перспективі важливими завданнями є прискорення впровадження досягнень прогресу в різні сфери економічної діяльності, сприяння широкому використанню новітніх технологій суб’єктами господарювання всіх регіонів та державними органами через створення сучасної інформаційної інфраструктури, підвищення рівня використання Інтернету, розробки планів (програм) розвитку технологій інформаційного суспільства, поглиблення співпраці у сфері науки і технологій. Необхідно зміцнити людський і матеріальний потенціал продуктивних сил регіонів з метою поліпшення можливості фізичних і юридичних осіб широко використовувати досягнення науки і техніки в економічній діяльності.

ЕКОЛОГІЧНА ТРАНСФОРМАЦІЯ ПРОМИСЛОВОСТІ: ІНСТРУМЕНТИ ДЕРЖАВНОГО ВПЛИВУ Гахович Н. Г. науковий співробітник ДУ «Інститут економіки та прогнозування НАН України» (м. Київ) Серед основних здобутків трансформаційних реформ, пов’язаних з переходом економіки України на ринкові умови, найважливішим можна вважати перехід до платного природокористування. Промислові підприємства щорічно викидають в атмосферу 4,5 млн т забруднюючих речовин, технологічно використовують майже 6 млрд м3 води, скидають у звалища близько 1 млн т відходів, у складі яких є досить небезпечні для людей і навколишнього середовища речовини. Крім того частина мінерально-сировинних ресурсів, які використовують, є невідновлюваними і тому їх промислове видобування і експлуатація збіднює сировинний і екологічний потенціал природи. У плановій економіці (до 1991 р.), коли природокористування було практично безкоштовним, підприємства не сплачували за використання землі, води та інших природних ресурсів і не витрачали кошти на подолання наслідків заб-руднення навколишнього природного середовища. Лише у разі потужних техногенних катастроф з тяжкими наслідками для навколишнього середовища на підприємства накладали штрафи. Проте їх розміри були мізерні, а виплати здійснювалися не завжди своєчасно. Така система сформу5

вала у підприємців стійку тенденцію до нераціонального використання природних ресурсів. В умовах підвищення соціальних стандартів життя, складовою яких є дбайливе використання природних ресурсів в Україні і в усьому світі, виникає потреба у застосуванні ринкових підходів до підтримання екологічної рівноваги. Сьогодні в Україні ринковим інструментом екологічного регулювання є збори за забруднення навколишнього середовища, впроваджені з 1994 р. як обов’язковий державний податок. Вони стали основним джерелом формування природоохоронних фондів всіх рівнів, за рахунок яких здійснюється фінансування екологічних програм і природоохоронних заходів. Механізм екологічних платежів виконує дві функції: з одного боку, стимулює підприємства до зменшення забруднення довкілля, а з другого – створює додаткове джерело інвестицій у сферу охорони навколишнього природного середовища на державному, регіональному та місцевому рівнях. Таким чином в Україні реалізовано важливий природоохоронний принцип «забруднювач платить», але для цього треба було пройти багато кроків. Попри позитивні наслідки введення платного природокористування, можна почути багато критичних зауважень фахівців на адресу діючого механізму як недостатньо ефективного, який не забезпечує стимулювання підприємствзабруднювачів до реалізації природоохоронних заходів, а також як такий, що не створює необхідних обсягів надходжень і не дає змоги істотно зміцнити фінансову базу екологічної політики та реалізовувати масштабні екологічні проекти. Однією з причин такого стану була відсутність корегування платежів на індекс інфляції. Для виправлення ситуації Кабінет Міністрів України постановою від 14 листопада 2007 р. №1317 «Про доповнення додатка 1 до Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору» дав можливість платникам екологічних зборів своє-часно коригувати встановлені нормативи до рівня загального росту цін. Такий крок значно підвищив дієвість заходів і обсяги надходжень до державного бюджету. У 2008 р. підприємствами, організаціями, установами країни було фактично сплачено зборів за забруднення НПС і порушення природоохоронного законодавства з урахуванням погашення заборгованості за попередні роки на суму 1045,6 млн грн. Порівняно з 2001 р. сума зборів збільшилася у 7,7 раза. Основну суму зборів сплатили підприємства промисловості (87,6 %). Починаючи з 2000 р. склалася досить стабільна динаміка збільшення обсягів екологічних зборів і доходів бюджету за цієї статтею. За 8 років – з 2001 по 2008 рр. – обсяг зборів зріс у номінальному виразі майже у 8 разів. У промисловості основними платниками зборів за забруднення довкілля були підприємства, які виробляють і розподіляють електроенергію, газ і воду (фактично сплачено 447,3 млн грн., або 46,5 % сумарних обсягів по країні), металургійного виробництва та виробництва готових металевих ви6

робів (212,3 млн грн, або 22,1 %), добувної промисловості (197,9 млн грн, або 20,6 %). Позитивними наслідками таких кроків було те, що за період 2001– 2008 рр. при зростанні промислового виробництва в 1,9 раза обсяг шкідливих викидів в атмосферу у розрахунку на 1 млн грн ОРП зменшився на 35 %, технологічного використання води – на 43 %, утворення відходів промисловими підприємства – на 8,4 %. Проте, незважаючи на позитивний вплив на еколого-економічні відносини підприємств і держави, економічний механізм природоохоронної діяльності все ще недостатньо розвинений. Застосування деяких інструментів екологічного стимулювання, класичних для ринкових економік, перебуває поки що в зародковому стані. Це стосується, зокрема, пільгових позик, пільгового кредиту, гнучких екологічних податків, матеріального заохочення екологізації виробничої діяльності, диференціації ціноутворення згідно з екологічним критерієм. Отже, слабка реалізація мотиваційної функції економічних інструментів екологічного регулювання не сприяє впровадженню господарюючими суб’єктами природозберігаючих технологій і зниженню питомої ваги продукції з екологічно шкідливим вмістом, стримує зростання обсягів виробництва нової, екологічно чистої продукції і, як наслідок, призводить до погіршення стану довкілля, завдаючи збитків національному господарству через значні екологічні втрати. Але активізація фіскальної функції нинішньої системи екологічного оподаткування спотворюється нецільовим використанням зібраних коштів. Нап-риклад, у 2008 р. сума зібраних коштів за спеціальне використання природних ресурсів на 6527,3 млн грн перевищила видатки на ОНПС з державного бюджету, тобто за наявності коштів простежується недофінансування екологічних програм і природоохоронних заходів. Масштабність екологічних проблем, перетворила еколого-економічні відносини на одну зі складових частин національної безпеки. Вагомим чинником зменшення забруднення довкілля, збереження природних ресурсів та запобігання деструктивним екологічним явищам є безпосередньо природоохоронна діяльність суб’єктів господарювання. Власні кошти підприємств, як і в попередні роки були основним джерелом фінансування витрат на охорону довкілля (75 % загальних витрат підприємств). Загальні витрати підприємств, установ та організацій України на ці заходи у 2008 р. становили 12175,9 млн грн. В їхній структурі переважають поточні витрати – 8444,6 млн грн, або 69,4 % від загальних; майже третину становлять капітальні інвестиції – 32 % (3731 млн грн), які в основному використовують на капітальний ремонт природоохоронного обладнання – 21,7 % (809,4 млн грн). Оскільки в структурі промисловості України переважають сировинні та низькотехнологічні галузі, які до того ж створюють високий рівень техногенного навантаження, то зростання промислового виробництва супроводжується збільшенням як споживання дефіцитних природних ресурсів, так і забруднення довкілля. Перехід до еколого- і енергоефективної моделі про7

мислового розвитку значною мірою слід регулювати як підвищенням ролі податкового стимулювання екологоорієнтованих і ресурсозберігаючих заходів суб’єктів підприємницької діяльності, так і через репресивні фінансові інструменти, зокрема вилучення у підприємств природно-ресурсної ренти. Як свідчить проведене дослідження, щоб підвищити дієвість механізму фінансування природоохоронних заходів необхідно продовжити роботу з удосконалення нормативно-правової бази природоохоронної діяльності та впровадити систему економічного стимулювання підприємств і організацій за скорочення шкідливих викидів і поліпшення загального екологічного стану виробництва. Цьому буде сприяти надання пільгових кредитів та регресивне оподаткування суб’єктів господарювання і посилення державного і суспільного контролю за виділенням коштів та одержанням екологічного ефекту, а також створення загальнонаціональних умов залучення інших джерел для фінансування природоохоронних заходів, крім бюджету та власних коштів підприємств.

СТРАТЕГИЧЕСКИЙ ПРОГНОЗ ИЗМЕНЕНИЯ КЛИМАТА, ОЦЕНКА ЕГО ВЛИЯНИЯ НА ЭКОНОМИКУ И СИСТЕМЫ ОБЕСПЕЧЕНИЯ ЖИЗНЕДЕЯТЕЛЬНОСТИ НАСЕЛЕНИЯ. ВНЕДРЕНИЕ МЕХАНИЗМОВ КИОТСКОГО ПРОТОКОЛА В УКРАИНЕ Куруленко С. С. кандидат экономических наук, доцент, советник Председателя Национального агентства экологических инвестиций Украины Научные доказательства антропогенного воздействия на климат Земли были впервые представлены международной общественности в 1979 году на Первой Всемирной конференции по климату. В 1988 году Генеральная Ассамблея ООН приняла резолюцию, призывающую к «…охране глобального климата в интересах нынешнего и будущих поколений человечества». В том же году создана новая организация – Межправительственная группа экспертов по изменению климата (МГЭИК) – с целью сбора и оценки научной информации по данной проблеме. В 1990 году МГЭИК опубликовала Первый оценочный док-лад, подтвердивший реальность угрозы глобального изменения климата. В июне 1992 года на состоявшейся в Рио-де-Жанейро конференции ООН по окружающей среде и развитию, известной также как Саммит планеты Земля, была принята Рамочная конвенция ООН об изменении климата (РКИК ООН). Она вступила в силу 21 марта 1994 года. Сегодня, пятнадцать лет спустя, участниками Конвенции является 191 государство, а также Евро8

пейское сообщество. Практически всеобщее участие стран мира делает Конвенцию одним из наиболее широко поддерживаемых международных природоохранных соглашений. Украина ратифицировала Конвенцию в октябре 1996 года. В Четвертом докладе МГЭИК (2007 год) даны новейшие и более систематизированные материалы, касающиеся глобальных изменений климата:  глобальный рост температуры воздуха и океана, уменьшение площади морского льда, повышение уровня моря;  беспрецедентная скорость увеличения содержимого парниковых газов в атмосфере за последние 150 лет;  наибольшее повышение температуры в высоких северных широтах;  11 из 12 последних лет (в том числе в 2006 г.) – самые теплые за период c 1850 года;  за период 19072006 годов повышение средней глобальной температуры воздуха на 0,74 °С;  линейный тренд температуры за последние 50 лет – 0,13 °С за десятилетие;  сокращение ледяного покрова океана в Северном полушарии, повышение среднего уровня Мирового океана на 0,17 м;  увеличение экстремальных явлений погоды, активизация глобального гидрологического цикла;  уменьшение площади снежного покрова и морского льда, увеличение частоты глубоких оттепелей в районах вечной мерзлоты;  более длительные перепады тепла и жары, меньшее количество морозных дней в высоких и средних широтах;  удлинение вегетационного периода, более ранний «весенний расцвет» растительности;  тенденция к увеличению риска засух. Динамика изменения климата в Украине является синхронной по отношению к изменениям глобального климата:  среднее повышение температуры в приземном слое около 1 °С;  наибольшее повышение температуры воздуха в центральных и северных районах – до 2 °С;  уменьшение континентальности климата;  резкие перепады суточных температур воздуха, сопровождающиеся опасными метеорологическими явлениями;  усиление влияния Атлантики и Средиземноморья на климат Украины, потепление зимы. Следует отметить влияние изменения климата на сектора экономики Украины и жизнедеятельность населения: энергетику, водное хозяйство, транспорт, использование земель, сельское хозяйство, продовольственное обеспечение населения, экологическую безопасность, природоохранное и рекреационное обеспечение жизнедеятельности населения.

9

При этом необходимо отметить возможные последствия изменения климата:  влияние на потребность экономики в энергоносителях и особенности ее сезонной динамики;  влияние на структуру генерирующих мощностей и особенности сезонной динамики их использования;  изменение относительно стабильного речного стока на изменчивый;  проблема качества питьевой воды и уменьшение запасов водных ресурсов;  неустойчивость снегового покрова, увеличение количества ливней, ураганов;  подтопление, деградация, засоление грунтов;  уменьшение плодородия грунтов;  нестабильность сельскохозяйственного производства;  изменение сроков посевов, внесения удобрений;  изменение мер по защите от сельскохозяйственных вредителей и болезней;  миграция из сельских приморских местностей;  уменьшение объемов добычи продуктов питания морского происхождения;  рост затрат на охлаждение помещений и др. Выводы: 1. Наблюдается потепление.

2. Последствия в большей степени негативны.

3. Работа МГЭИК, Рамочная конвенция, Киотский протокол – удачный пример консолидации мирового сообщества в борьбе с глобальным потерплением.

4. Проблема глобальна, поэтому необходимо думать глобально, однако действовать – локально: рациональное природопользование, новые технологии, энергосбережение.

5. Стабилизация и последующее уменьшение негативного влияния на климатическую систему – один из основных факторов устойчивого (сбалансированного) развития как отдельных государств, так и общества в целом. Киотский протокол (КП) подписан Украиной 15 марта 1999 года, ратифицирован 4 февраля 2004 года. Срок действия Киотского протокола январь 2008 – декабрь 2012 годов. Для экономического стимулирования сокращения выбросов парниковых газов в атмосферу, Киотский протокол предлагает «гибкие» механизмы. Из них для Украины актуальны:  проекты совместного осуществления (ст. 6 КП);  торговля выбросами (ст. 17 КП). Разработан Национальный план мероприятий по реализации положений КП (Распоряжение КМУ от 18 августа 2005 года № 246 с изменениями в редакции Распоряжения КМУ от 5 марта 2009 года № 272-р).

10

29 апреля 2008 года Украины выполнила все условия в соответствии с требованиями КП. По состоянию на 1 января 2009 года для проектов совместного осуществления:  выдано писем поддержки – 151;  выдано писем одобрения – 26;  утверждены Нацэкоинвестагентством (трек 1) – 7;  утверждены Надзорным Комитетом (трек 2) – 4;  ожидаемые сокращения выбросов за период 2008–2012 годов,  около 135,7 млн т СО2-экв. Потенциальные возможности Украины в торговле выбросами:  установленное количество на период обязательств – 4604,2 млн т СО2-экв.  обязательный резерв периода обязательств – 2060 млн т СО2-экв.  национальный резерв периода обязательств – 1500,0 млн т СО2-экв.  излишки единиц установленного количества (ЕУК) на период обязательств – 1 000,0 млн.т.СО2-экв. В настоящее время разрабатывается нормативно-правовая база и реализуется Схема зеленых инвестиций. Международное сотрудничество в рамках РКИК ООН и КП: Действуют меморандумы о взаимопонимании между Украиной и Японией, Испанией, Нидерландами, Данией, Канадой, Францией, Италией. В процессе подписания находятся меморандумы с Австрией, Германией, Швецией.

НАУКОВЕ ОБҐРУНТУВАННЯ ЗМІН ДО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ СТОСОВНО КОМПЕНСАЦІЇ ЗБИТКІВ, НАНЕСЕНИХ ПЕРЕСУВНИМИ ТРАНСПОРТНИМИ ЗАСОБАМИ, НАВКОЛИШНЬОМУ СЕРЕДОВИЩУ Непошивайленко Н. О. доцент Дніпродзержинського державного технічного університету Мулін С. В. студент Національного гірничого університету Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини – невід’ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України.

11

До пересувних джерел забруднення належать автомобілі й транспортні механізми, що рухаються по землі, воді й у повітрі. Відповідний аналіз шкідливих викидів від різних видів транспорту України свідчить, що автомобільний транспорт є основним забруднювачем навколишнього середовища за кількістю викидів порівняно з іншими видами транспорту. Розподіл викидів основних шкідливих речовин, які містяться у відпрацьованих газах двигунів внутрішнього згоряння, між основними видами транспорту в Україні за 2006 р. наведено в табл. 1. Шкідливі речовини під час експлуатації рухомих транспортних засобів надходять у повітря з відпрацьованими газами, випарами з паливних систем і при заправленні, а також з картерними газами. У зв’язку з тим, що відпрацьовані гази автомобілів, надходять у нижній шар атмосфери (процес їхнього роз-сіювання значно відрізняється від процесу розсіювання високих стаціонарних джерел), тому шкідливі речовини знаходяться практично в зоні подиху людини. Тому автомобільний транспорт варто віднести до категорії найнебезпечніших джерел забруднення атмосферного повітря поблизу автомагістралей. Таблиця 1 – Аналіз викидів основних шкідливих речовин від різних видів транспорту в Україні за 2006 рік Вид транспорту Шкідливі Разом, т морський речовини, т автомобільний залізничний і річковий СО 1452477 33578 15453 1501508 CmHn 273644 6998 3838 284480 NOx 130125 16233 30429 176787 C 10325 2735 2424 15484 SO2 10002 3578 2039 15619 Pb 296 2,8 0,7 299,5 За даними статистичної звітності автомобільний парк України з роками збільшується. Згідно з порівняльним аналізом за період з 2006 по 2007 роки кількість усіх видів транспортних засобів зросла на 879,1 тис. од., що становить 11,75 %. Найбільше зростання у 2007 році спостерігається серед легкових автомобілів, зокрема на 872,7 тис. од., або на 14,59 %, та спеціального транспорту – на 12,6 тис. од., або на 5,3 % відповідно. У транспортному секторі за розподілом споживання пального 84,4 % припадає на автотранспорт, 11,1 % – на авіацію, 2,5 % – на залізниці і 2 % – на річковий транспорт. Розподіл споживання транспорту України різних видів пального в 2006 році свідчить, що основними його видами є бензин та дизельне пальне. На сучасному етапі розвитку України здійснюється екологічна політика, спрямована на збереження живої і неживої природи, захист життя і здоров’я населення від негативного впливу, досягнення гармонійної взаємодії 12

суспільства і природи, раціональне використання і відтворення природних ресурсів. Базовими нормативними актами, що регулюють відносини у галузі охорони навколишнього природного середовища в Україні є це закони України «Про охорону навколишнього природного середовища» і «Про санітарноепідеміологічне благополуччя населення» За забруднення навколишнього природного середовища відповідно до Інструкції про порядок обчислення та сплату збору його сплачують суб’єкти підприємницької діяльності (СПД) незалежно від форм власності. Але атмосферне повітря забруднює відпрацьованими газами не тільки транспорт суб’єктів господарювання, а й автотранспорт фізичних осіб (звичайні автовласники – громадяни). В табл. 2 відображено інформацію по місту Дніпропетровську щодо фактичного використання палива юридичними особами та загального обсягу реалізованого пального через АЗС міста. Дані табл. 2 свідчать, що різниця між кількістю бензину та дизельного пального, які використали суб’єкти підприємницької діяльності і бензином та дизельним пальним, що були реалізовані через АЗС, дуже велика. Ця розбіжність пояснюється тим, що пальне використовували не лише СПД, а також і фізичні особи. Отже, різниця – це пальне, використане фізичними особи, а також невелика його частина – юридичними особами, яка була не задекларована (тобто пальне, за яке збір не сплачено). Таблиця 2 – Обсяги використаного пального юридичними особами та реалізованого пального на АЗС м. Дніпропетровська, тис. тонн 2006 рік 2007 рік Тип РеалізоВикоРеалізоВикориспального вано че- Різниця ристано вано че- Різниця тано СПД рез АЗС СПД рез АЗС Бензин нее53,45 155,16 101,71 66,36 192,64 126,27 тильований Дизельне 98,36 153,49 55,13 107,35 185,36 78,00 пальне Стиснений природний 6,35 6,91 0,56 7,17 7,73 0,55 газ Згідно зі статистичними даними (за 2007 рік) у Державній автоінспекції Дніпропетровська зареєстровано 227 525 транспортних засобів, з них за під-приємствами закріплено 28 396 транспортних засобів, решту – 199 129 – за фізичними особами, тобто 87,5 % транспортних засобів використовують фізичні особи. У зв’язку з тим, що навколишнє природне середовище, забруднюють автотранспортні засоби як СПД, так і фізичних осіб, то і збір за його забруднення повинні сплачувати всі, хто це робить. Але є труднощі щодо обліку кількості використаного пального, перевірки фізичних осіб контролюючими органами (громадян), а також правиль13

ності обліку та повноти сплати цього збору. Виникають проблеми і при прийманні розрахунків збору за забруднення навколишнього природного середовища, проведення камеральних перевірок та розкриття схем мінімізації збору та ухилення від його сплати. Крім того, необхідно буде збільшити штатну чисельність податкових інспекцій в декілька разів, що призведе до збільшення видаткової частини Державного бюджету України на оплату праці цих додаткових працівників. Таким чином, не потрібно намагатися збільшити податкове навантаження на фізичних осіб і примушувати їх вести облік та сплачувати збір в бюджет, а перекласти цей збір повністю на виробників пального. Для цього необхідно визначити, з чого складається ціна пального, яку придбають СПД та фізичні особи. У собівартість бензину входить ціна нафти, витрати на її транспортування, переробку, заробітну плату, прибуток компанії, акциз і податки. Пропонується до ціни пального додати збір за забруднення навколишнього природного середовища у вигляді акцизу. Таким чином, збір буде сплачений до бюджету виробником за весь об’єм виробленого пального. Для виробника це не буде додатковим податковим навантаженням, тому що він суму цього збору включає у вартість пального. А покупець (споживач), купляючи пальне, компенсує збір виробнику. У такий спосіб сума збору буде сплачена в бюджет підприємством-виробником, а компенсує йому цей збір покупець. Збір у вигляді акцизу пропонується сплачувати за обсяги виробленого пального за місцем реєстрації юридичної особи – нафтопереробника за ставками та нормативами збору, затвердженими Постановами Кабінету Міністрів України. Якщо розрахувати збір за забруднення навколишнього природного середовища з урахуванням усього об’єму використаного пального, дохідна частина Державного бюджету у 2007 році у м. Дніпропетровську зросла б до 10,49 млн грн, що на 5,56 млн грн більше, ніж реально надійшло тільки від СПД, а у першому півріччі 2008 року з 2,73 млн грн зросла б до 4,32 млн грн, що на 1,59 млн грн більше. Таким чином, пропонується до ціни пального додавати суму збору за забруднення навколишнього природного середовища, в зв’язку з чим ціна за літр пального зросте на 2–3 копійки за літр. На основі наведеного можливо зробити висновок, що включаючи до ціни пального при його виготовлені збір за забруднення навколишнього природного середовища у розмірі 2–3 копійки за літр, економічний ефект від зарахування цього збору до дохідної частини Державного бюджету зросте від 158,24 % до 212,58 %, тобто в середньому вдвічі. Таким чином, необхідно вводити нові методи обліку «Збору за забруднення навколишнього природного середовища», щоб досягти системного підходу до платників даного збору.

14

Література: 1. Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 року №1264-XII (зі змінами та доповненнями).

2. Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку встановлення нормативів збору за забруднення навколишнього природного середовища і стягнення цього збору» від 1 березня 1999 р. №303 (зі змінами та доповненнями).

3. Наказ Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, Державної податкової адміністрації України «Про затвердження Інструкції про порядок обчислення та сплати збору за забруднення навколишнього природного середовища» від 19 липня 1999 року №162/379, зареєстрований в Міністерстві юстиції України 9 серпня 1999 р. №544/3837.

СТАЛЕ РЕКРЕАЦІЙНО-ТУРИСТИЧНЕ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ НА ПРИРОДНО-ЗАПОВІДНИХ ТЕРИТОРІЯХ Харічков С. К. доктор економічних наук, професор, заступник директора з наукової роботи Воробйова О. А. кандидат економічних наук, науковий співробітник відділу економічного регулювання природокористування Інститут проблем ринку та економіко-екологічних досліджень НАН України (Одеса) У рішеннях п’ятого Всесвітнього конгресу з проблемохоронюваних природних територій, який відбувся у м. Дурбан (ЮАР) з 8 по 17 вересня 2003 року, підкреслено фундаментальну і ключову роль мережі охоронюваних природних територій щодо забезпечення сталого розвитку суспільства і збереження біотичного різноманіття. На сьогоднішній день довкілля є не лише середовищем проживання людини, а й природним капіталом, що забезпечує людину безліччю ресурсів та послуг. Людська цивілізація переходить від ери, в якій обмежуючим чинником розвитку був капітал, створений людиною, до ери, в якій таким дефіцитним чинником стає природний капітал. Логіка ефективних управлінських дій за таких умов потребує максимального підвищення продуктивності використання природного капіталу та постійного нарощування інвестицій у збільшення його відновлюваної частини. Ядром відновлюваного природного капіталу будь-якої нації є її природно-заповідний фонд (ПЗФ), який має особ15

ливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність, сприяє збереженню природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтриманню загального екологічного балансу і забезпеченню фонового моніторингу навколишнього природного середовища [1]. Отже, при переході суспільства до сталого розвитку роль природнозаповідних територій важко переоцінити. Тому розвиток природнозаповідного фонду має бути одним з основних пріоритетів екологічної політики будь-якої держави. Відзначимо, що, на наш погляд, очевидною є актуальність розвитку на територіях природно-заповідного фонду рекреаційно-туристичної діяльності. Відповідно до статті 9 Закону України «Про природно-заповідний фонд України» [2] одним з видів використання територій та об’єктів природнозаповідного фонду є використання для оздоровчих та інших рекреаційних потреб. Відзначимо, що рекреацією на природно-заповідних територіях та об’єктах вважається відтворення у вільний час витрачених у процесі життєдіяльності (трудової, навчальної, побутової) розумових, духовних і фізичних сил людини, що здійснюється шляхом загальнооздоровчого, культурнорозважального і пізнавального відпочинку, туризму, санаторно-курортного лікування, любительського та спортивного рибальства і полювання, фізичної культури і спорту [3]. Рекреаційна діяльність у межах територій та об’єктів ПЗФ може здійснюватися за такими основними видами, як відпочинок (утилітарний), екскурсійна діяльність, туристична діяльність, оздоровлення, любительське і спортивне рибальство та полювання. Згідно з проектом Положення про рекреаційну діяльність у межах територій та об’єктів природно-заповідного фонду України, розробленого Міністерством охорони навколишнього природного середовища, основними напрямами рекреаційної діяльності у межах територій та об’єктів ПЗФ мають бути: - створення умов для організованого, ефективного туризму, відпочинку та інших видів рекреаційної діяльності в природних умовах з додержанням режиму охорони заповідних природних комплексів та об’єктів; - забезпечення попиту рекреантів у загальнооздоровчому, культурнопізнавальному відпочинку, туризмі, любительському та спортивному рибальстві і полюванні тощо; - впровадження економічного механізму плати за надання рекреаційних послуг і використання природних та історико-культурних рекреаційних ресурсів у межах територій та об’єктів ПЗФ; - обґрунтування і встановлення допустимих антропогенних (рекреаційних) навантажень на території та об’єкти ПЗФ; - інвентаризація та кадастрова оцінка природних рекреаційних ресурсів територій та об’єктів ПЗФ;

16

- організація рекламно-видавничої та інформаційної діяльності, екологічної просвіти серед відпочиваючих, туристів у межах територій та об’єктів ПЗФ; - формування у рекреантів і місцевих жителів ощадливого та гуманного ставлення до національного природного надбання. Але слід взяти до уваги той факт, що, виступаючи значним сегментом сфери послуг, рекреаційно-туристична сфера належить також до галузей інтенсивного природокористування. Тому державна політика у сфері природокористування, зокрема рекреаційно-туристичного, у досить активний спосіб повинна регулювати розвиток рекреаційно-туристичної сфери, насамперед, з огляду на дотримання вимог екологічно збалансованого (сталого) розвитку. Відзначимо, що на подолання різних конфліктних ситуацій, які виникають на рекреаційно-туристичних територіях (в тому числі природнозаповідних), спрямоване планування сталого рекреаційно-туристичного природокористування. Дамо визначення цього поняття. Стале рекреаційнотуристичне природокористування – це організований, ієрархічно керований процес коеволюційного розвитку природного рекреаційно-туристичного потенціалу й суспільства (за масової та усвідомленої участі населення), мета якого – забезпечити здорове продуктивне життя і відпочинок у гармонії з природою нинішньому та майбутнім поколінням на основі охорони й збагачення специфічної культурної й природної спадщини рекреаційнотуристичних територій [4]. Зауважимо, що на природно-заповідних територіях стале рекреаційнотуристичне природокористування передбачає реалізацію заходів в таких основних напрямах: - гармонійне поєднання людини, природного середовища та рекреаційної інфраструктури; - відвідування рекреаційних природно-заповідних територій та об’єктів; - мінімізація негативного впливу туристів на природне середовище та його компоненти при оптимальному рекреаційному використанні; - науково-пізнавальне освоєння природного (біологічного, ландшафтного, пейзажного) різноманіття і гуманістичного потенціалу природнозаповідних територій. Таким чином, висновок коротко можна висловити так: розвиток рекреаційно-туристичної діяльності є дуже актуальним саме на територіях природно-заповідного фонду, оскільки така діяльність поєднує в собі всі принципи сталого розвитку і повністю відповідає визначенню сталого рекреаційнотуристичного природокористування. Література: 1. Рекомендації комітетських слухань «Природно-заповідний фонд Украї-ни: стан та перспективи розвитку» // http://ecoclub.kiev.ua/index.php?go=Pages&id=103&in=view 17

2. Закон України «Про природно-заповідний фонд України» № 2456-XII від 16 червня 1992 року // http://zakon1.rada.gov.ua/cgibin/laws/main.cgi?nreg=2456-12 3. Гетьман В. І. Принципи рекреаційної діяльності на територіях та об’єктах природно-заповідного фонду України і заходи по їх реалізації // Устойчивое развитие экологического туризма на Черноморском побережье: сб. материалов 3-го симпозиума, 10–13 июня 2003 г., Одесса. – ЦНТЭПИ, 2003. – С. 27–39.

4. Воробйова О. А. Економіко-правові основи сталого розвитку рекреаційно-туристичного природокористування // Вісник соціально-економічних досліджень. – Одеса: Одеський державний економічний університет, 2008. – № 34. – С. 311–317.

ДЕЯКІ НАПРЯМИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ Молодан Г. М. голова наукової ради Донецької обласної організації Всеукраїнської екологічної ліги, директор регіонального ландшафтного парку «Меотида» Незалежність будь-якої країни може бути забезпечена лише шляхом сталого розвитку держави, тобто розвитку без шкоди власним природним ресурсам. Міжнародна спільнота визнала це, прийнявши ще у 1992 р. на спеціальній асамблеї Організації Об’єднаних Націй у м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія) Конвенцію «Про біологічне різноманіття», до якої Україна приєдналася на рівні однойменного закону у 1994 р. Слід також зазначити, що стан дикої природи є універсальним індикатором екологічного, економічного, політичного, соціального та культурного стану суспільства. Отже, цілком зрозуміло, що мистецтво управління використанням, охороною та відтворенням природних ресурсів і є політикою сталого розвитку держави. Основними інструментами цього процесу мають стати економічні важелі, що базуються на двох головних принципах: 1. Платність природних ресурсів.

2. Компенсація шкоди, що заподіяна довкіллю та людині. Слід визначити, що чинне законодавство України, яке, до речі, на декларативному рівні є найпрогресивнішим у світі, ці принципи повністю враховує у Законі «Про охорону навколишнього природного середовища» (ст. 3 18

«Основні принципи охорони навколишнього природного середовища») безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності; пункт і) стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища). З цього приводу виникає кілька запитань. По-перше, якими критеріями слід керуватися при визначенні розміру плати за використання ресурсу? Подруге, як повинні витрачатись одержані кошти? Здоровий глузд та елементарна логіка вимагають, якщо мова йде про сталий розвиток, щоб значна частина коштів, одержана за експлуатацію ресурсів, які можна відновити, йшла саме на ці процеси. При споживанні невідновлюваних ресурсів в першу чергу слід стимулювати розроблення альтернативних варіантів. На жаль, враховуючи стан економіки України, механізм, як зазначено вище, протягом ще тривалого часу буде лише добрим побажанням. Значно перспективніше як економічний важіль виглядає стягнення збору за забруднення природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Навіть не замислюючись над критеріями визначення обсягів стягнення, слід визнати, що країна (особливо в суперіндустріальних регіонах) отримує досить великі гроші, які потрапляють на спеціальні екологічні рахунки бюджетів різних рівнів – державного, обласного, місцевого. Скільки відсотків на який із рівнів перераховується – є предметом постійних суперечок депутатів відповідних рад. Деякі керівники підприємств-монстрів, стягнення з яких досягають мільйонів гривень, взагалі пропонують всі гроші повертати забруднювачам для природоохоронного будівництва. В цьому разі покарання буде перетворюватия на заохочення. Крім того, це суперечить Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», пункт б) статті 10 якого наголошує, що здійснення технічних та інших заходів для запобігання шкідливому впливу діяльності є обов’язком підприємств. Не зовсім зрозумілим виглядає пропозиція перераховувати всі кошти до бюджетів населених пунктів за місцем розташування підприємствзабруднювачів, а точніше, їхніх адміністрацій. Схема проста – чим більше шкоди довкіллю завдасть підприємство (а це десятки кілометрів навкруги або по течії річки), тим більше грошей отримає локально розташований населений пункт. У чому буде зацікавлена місцева громада, здогадатися неважко. Виникають закономірні питання: А як бути дикій природі та цілим адміністративним районам, які не мають промисловості, але потерпають від забруднювачів? Як бути рекреаційним зонам, куди влітку на відпочинок прибувають сотні тисяч працівників тих самих підприємств-забруднювачів і залишають гори побутових відходів та сміття? Відповідь на них дає Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища», пункт і) статті 3 якого наголошує, що … компен19

сація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є одним з основних принципів охорони довкілля, а пункт е) статті 10 наголошує на невідворотності відповідальності за це. Отже, згідно з чинним законодавством України кошти, стягнуті за погіршення природних ресурсів, передусім, слід спрямувати на компенсацію заподіяної шкоди. Треба лише визначитися у відповідних механізмах та інструментах. Здоров’я людини та жива природа – найвразливіші державні «ресурси», але саме для них Україна має механізми компенсації (хай частково) шкоди, заподіяної забрудненням. Національні природні та регіональні ландшафтні парки є природоохоронними та рекреаційними установами (Закон України «Про природно-заповідний фонд України»). Саме вони мають стати ефективним інструментом в економічному механізмі природокористування. Невипадково першим це усвідомило керівництво Донецької області, створивши найрепрезентативнішу в Україні природно-заповідну мережу і розпочавши фінансування регіональних ландшафтних парків зі спеціального фонду обласного бюджету. Кореляцію між вкладеними коштами і станом аборигенної біоти ілюстровано на прикладі регіонального ландшафтного парку (РЛП) «Меотида». Динаміка фінансування та штатної чисельності Показники, роки 2000 2001 2002 2003 2004 2005 2006 2007 2008 9 місяців 2009

Надходження коштів зі спеціального фонду обласного бюджету (на утримання парку), грн 50 000 290 000 473 500 523 476 830 419 1 219 022 1 746 346 969 463 4 284 423 9 254 472,19

Штатна чисельність 34 36 38 41 56 56 56 56 56 67

Аналіз стану біоти на прикладі модельних видів птахів (фонових, рідкісних і раритетних), свідчить про неперервну ескалацію чисельності та видового складу. Крячок рябодзьобий є фоновим видом колоніальних поселень гідрофільних птахів. Його чисельність на час створення РЛП «Меотида» коливалась у межах 700–1000 пар. Влітку 2009 р. лише в одній, новій колонії налічувалось майже 40 000 гнізд. Це найвищий показник для Європейського континенту. Гніздова популяція мартина каспійського (Червона книга України) за дев’ять років збільшилася з кількох до 2000 пар, тобто на 3500 %. Колоніа20

льне поселення цих птахів на Кривій косі Азовського моря сьогодні є найчисленнішим у Європі. Вперше на лівобережній Україні на кінцевій частині Кривої коси оселилися кучеряві пелікани (Червона книга України, Червона книга Міжнародної спілки охорони природи). Це єдиний випадок у 2009 р. успішного гніздування цього виду на території України!

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ЕФЕКТИВНОГО ЕКОНОМІЧНОГО МЕХАНІЗМУ УПРАВЛІННЯ РЕСУРСОЗБЕРЕЖЕННЯМ В УКРАЇНІ Кошева Г. О. аспірант Донецького державного університету управління В Україні економічний механізм ресурсозбереження перебуває на стадії становлення, причому окремі його підсистеми та елементи розвинуті й реалізовані неоднаковою мірою. Базовими елементами нинішнього економічного механізму ресурсозбереження та природоохоронної діяльності є збори за використання природних ресурсів й забруднення довкілля, податкові пільги, система фінансування природоохоронних заходів, механізм відшкодування збитків, зав-даних внаслідок порушення відповідного законодавства [1]. Зазначений механізм не спонукає до впровадження екологічно безпечних способів ведення господарства, стримує ресурсозберігаючу діяльність, застосування інноваційних ресурсозберігаючих технологій. Особливість формування цього механізму полягає в тому, що воно здійснюється досить фрагментарно. Це зумовлено рядом чинників, у тому числі політичними та господарськими прорахунками протягом трансформаційного періоду, застарілими засадами його створення відповідно до вимог колишньої адміністративнокомандної системи, причому розгортається процес формування економічного механізму ресурсозбереження одночасно зі становленням специфічних ринкових відносин. Крім того, чимало економічних інструментів ресурсозбереження є лише на рівні законодавчих положень, залишаючись і досі нереалізованими, і тому їх можна з повним правом назвати «віртуальними» [2]. Загальновизнаним нині є той факт, що вітчизняний економічний механізм ресурсозбереження спрацьовує з негативним результатом: національним товаровиробникам вигідніше здійснювати різні фіскальні екологічні платежі, ніж витрачати кошти на ресурсозберігаючі заходи чи ініціювати впровадження екологобезпечних методів господарювання. Серйозною проблемою сьогодення, яка потребує негайного розв’язання, є практика фінансування екологічних програм та ресурсозберігаючих заходів. Ця проблема, на мій погляд, є двосторонньою. З одного боку, вона виявляється як необхідність опрацювання дієвого механізму реалізації фінансування ресурсозберігаючих заходів, з іншого – як питання про 21

стан та обсяги фінансування заходів у галузі охорони довкілля та використання природних ресурсів. Нинішня практика фінансування заходів охорони довкілля та ресурсозбереження свідчить: реалізацію природоохоронних програм та проектів як у центрі, так і на місцях здійснюють за залишковим і частковим принципами фінансування, причому на дотаційній основі [3]. Практична відсутність фінансового інструментарію у вигляді лізингових схем, грантів, державних замовлень, спеціальних фондів зумовлює виникнення багатьох проблем при фінансуванні ресурсозберігаючих програм. Після прийняття Закону України «Про енергозбереження» багато органів державного управління спробували реалізувати економічний механізм ресурсозбереження, ввести окремий податок на енергозбереження, впровадити систему штрафів за наднормативне енергоспоживання, ввести пільги на проведення робіт з енергозбереження, на енергозберігаючі технології й енергоефективне устаткування. Передбачалося нагромадження отриманих грошей від економії енергоресурсів у спеціальних фондах. Однак гроші з цих фондів часто використовували не за призначенням. Певні норми закону не були трансформовані в податкове законодавство. Саме тому всі ці спроби не були успішними. Якщо говорити про такий економічний інструмент стимулювання ресурсозбереження, як субсидії, то в України вони відіграють протилежну, антиекологічну роль. Вугільна промисловість та електроенергетика в нашій країні розвиваються за рахунок державних субсидій. Підприємства цих галузей позбавлені стимулу знижувати енергоємність виробництва. Субсидування також сприяє здешевленню тарифів на енергію. У результаті ні населенню, ні промисловим підприємствам просто немає потреби бути ощадливими. Зовсім парадоксальна ситуація на державних підприємствах: там прагнуть витратити максимум енергії в поточному періоді, щоб одержати максимальні квоти в майбутньому. Субсидують природоємні проекти в енергетиці, зокрема атомній, надають субсидії виробникам неефективної сільськогосподарської техніки. Результатом такої політики є те, що Україна витрачає втричі більше енергоносіїв на одиницю ВВП, ніж Євросоюз. Недостатня диференціація цін на природні ресурси знижує ефективність застосування державних і територіальних програм управління попитом, які сприяють раціональнішому використанню ресурсів. Неврегульованість питань щодо джерел фінансування пільг, які надаються законом певним категоріям споживачів, є причиною завищення постачальниками оптової ринкової ціни у вигляді компенсації за понесені збитки. Збільшення оптової ціни спричинює зростання роздрібних цін на ресурси, що позначається на вартості кінцевої продукції, товарів і послуг, ресурсо- і енергоємності ВВП [4]. Аналіз проблем формування економічного механізму управління ресурсозбереженням в Україні дає можливість виділити основні бар’ри, що перешкоджають поширенню ресурсозбереження в промисловості й у побуті. Таким чином, сьогодні ситуація в країні диктує нові орієнтири і напрями розвитку суспільства, стає імпульсом нових технологічних рішень і нових 22

тенденцій у взаємодії виробництва та природи. Проте це можливо лише у тому разі, якщо буде створено ефективний механізм управління ресурсозберігаючими процесами, а управління буде орієнтовано не на виробництво як таке, а на виробництво екологічне. З метою призупинення наступу та усунення факторів прояву ресурсної та екологічної кризи в Україні необхідно встановити об’єктивний, але всеохоплюючий контроль за доведенням усіх екологічних платежів та зборів за забруднення довкілля і використання природних ресурсів до бюджету. Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що економічний механізм ресурсозбереження повинен мати чітко виражений стимулюючий характер з використанням для фінансування заходів з ресурсозбереження коштів від економії, яка досягається в результаті підвищення виробництва. Для розроблення економічного механізму ресурсозбереження принциповим є постановка питання про цілі розвитку економіки. Залежно від відповіді на нього й необхідно розробляти концепцію економічного механізму ресурсозбереження. Не можна формувати цей механізм сам по собі, у відриві від економічних процесів, що відбуваються. Література: 1. Веклич О. Сучасний стан та ефективність економічного механізму екологічного регулювання / О. Веклич // Економіка України. – 2006. – №10. – С. 63–68.

2. Мельник Л. Г., Скоков С. А., Сотник И. Н. Эколого-экономические основы ресурсосбережения: монография / под ред. канд. экон. наук, доц. И. Н. Сотник. – Сумы: ИТД «Университетская книга», 2006. – 229 с.

3. Мищенко В. Финансирование природоохранной сферы (Есть ли критерий достаточности?) / В. Мищенко // Экономика Украины. – 2008. – №8. – С. 46–55.

4. Веклич О. Совершенствование инструментов экологического управления в Украине / О. Веклич // Экономика Украины. – 2001. – №9. – С. 21–34.

23

СЕМАНТИЧНИЙ АНАЛІЗ ТЕРМІНА «ЗБІР ЗА ЗАБРУДНЕННЯ НАВКОЛИШНЬОГО ПРИРОДНОГО СЕРЕДОВИЩА»1 Серебрянський Д. М. кандидат економічних наук, доцент, начальник відділу податкової політики та методології оподаткування Новицька Н. В. кандидат економічних наук, старший науковий співробітник відділу податкової політики та методології оподаткування Науковий дослідний центр з проблем оподаткування Досліджуючи формування податку на забруднення, зазначимо, що ідея його створення належить Артуру Пігу. Поява цього податку пов’язана з розвитком економічної теорії добробуту. Згідно з цією теорією забруднення навколишнього природного середовища розглядають як екстерналії2. Суть цього терміна полягає в тому, що ринковий механізм не трансформує зовнішні витрати, яке несе все суспільство від забруднення НПС, у внутрішні витрати виробництва, що не відображається в цінах на продукцію підприємств – емітентів забруднюючих речовин. Існування екстерналій призводить до розходження між приватними та суспільними витратами (суспільні витрати дорівнюють сумі приватних і екстернальних, тобто тих, які несуть не забруднювачі, а треті особи), приватні витрати є меншими за суспільні. Артур Пігу в праці «Теорія добробуту»3 охарактеризував їх як «провали ринку», оскільки орієнтація лише на приватні вигоди і витрати призводить або до перевиробництва благ з негативними екстерналіями (забруднення повітря і води, високий рівень шуму і т. д.), або до недовиробництва благ з позитивними екстерналіями (відмова приватних осіб від зведення маяків, 1

Ідея до написання саме такої праці виникла після того, як в науковій літературі, проектах податкового, екологічного кодексів було висунуто пропозиції щодо необхідності заміни терміна «збір за забруднення навколишнього природного середовища» (далі НПС) терміном «екологічний податок». Виникло питання про доцільність вжиття таких заходів. Тому за мету нашого дослідження покладено проведення семантичного дослідження (аналіз) термінів «податок» і «збір» і з позиції теорії оподаткування з’ясувати, який з термінів найкраще розкриває суть такого економічного інструменту екологічної політики, як збір за забруднення нпс (діючий термін).

2 Екстерналія (зовнішній ефект) в економіці – дія ринкової трансакції (логічно обдумана, змістовна операція, яка повністю завершується або відміняється) на третіх осіб, не опосередкована ринком. Розрізняють позитивні та негативні екстерналії. Цей термін був введений у 1920 р. Артуром Пігу в книзі «Теорія добробуту».

3 Pigou, Arthur Cecil. The Economics of Welfare (London, 1920) рус. перев.: Пигу А. Экономическая теория благосостояния: В 2 т. М.: Прогресс, 1985.

24

прокладання доріг та ін.). Для того, щоб скоротити перевиробництво товарів і послуг з негативними зовнішніми ефектами і заповнити недовиробництво товарів і послуг з позитивними зовнішніми ефектами, тобто трансформувати зовнішні ефекти у внутрішні, необхідна інтерналізація4 зовнішніх ефектів. Вона може бути досягнута шляхом наближення граничних приватних витрат (і відповідно вигод) до граничних суспільних витрат (вигод). Вказівки на «провали ринку» слугували для А. Пігу теоретичним обґрунтуванням державного втручання в економіку: він пропонував як розв’язання цієї проблеми використовувати коригуючі податки для тих, хто здійснює негативні екстерналії та субсидії, для тих, хто здійснює позитивні екстерналії. Коригуючі податки одержали назву податків А. Пігу, їх суть полягає не в покаранні тих, хто створює негативні зовнішні ефекти, не у відшкодуванні збитків зовнішньому суб’єкту і навіть не в залученні коштів до державного бюджету, а у відновленні ринкової рівноваги на рівні, що забезпечує оптимальне, з погляду суспільства, виробництво і споживання благ5. При цьому податок повинен дорівнювати граничному збитку третіх осіб, а субсидія – їхньому граничному виграшу. Таке розв’язання проблеми інтерналізації потребує участі держави, яка має законні права стосовно оподаткування та субсидування. Податок Пігу (Pigovean tax) став одним з інструментів екологічної політики, де він виступає у формі податку на емісію забруднюючих речовин. Екологічний податок справляють з кожної одиниці продукції емітента в розмірі, що дорівнює граничному збитку реципієнта. Таким чином, можна сказати, що основною функцією досліджуваного податкового інструменту є регулююча: він призначений для відновлення ринкової рівноваги на рівні, що забезпечує оптимальне, з погляду суспільства, виробництво і споживання благ. Але всі податкові інструменти виконують, крім регулюючої, ще й фіскальну, контрольну, а в деяких випадках і екологічну функції. В свою чергу, зборам властива додатково компенсаційна функція. Необхідно враховувати також те, що досліджуваний податковий інструмент є основним джерелом формування фонду охорони навколишнього природного середовища, у якого є чітко налагоджена схема та інфраструктура функціонування. Цей фонд створено з метою концентрації коштів для цільового фінансування природоохоронних і ресурсозберігаючих заходів, спрямованих передусім на зменшення впливу забруднення навколишнього природного середовища на здоров’я населення. Таким чином, збори призначені для часткової компенсації збитків, заподіяних третім особам підприємс4

Включення оцінки позитивних та негативних зовнішніх ефектів, зумовлених діяльністю інших компаній, організацій, осіб, у затрати або дохід виробників цих ефектів для можливого здійснення їх ринкового регулювання (наприклад, пред’явлення санкцій за зовнішнє забруднення території компанії, підприємства).

5 Экономика общественного сектора / под ред. Жильцова Е., Лафея Ж. – М., 1998. – С. 87.

25

твами-реципієнтами забруднюючих речовин, що свідчить про те, що фіскальна функція цього податкового інструмента також є надзвичайно важливою. Контрольна функція збору за забруднення НПС проявляється у тому, що за його допомогою можна здійснювати контроль за викидами та скидами забруднюючих речовин у НПС. Також слід зазначити, що все-таки досліджуваному інструменту характерна компенсаційна функція, адже теоретично рівень податку має компенсувати збитки, завдані третім особам підприємствами-реципієнтами забруднюючих речовин. Таким чином, визначивши сутність цього податкового інструмента екологічної політики необхідно правильно вибрати термін, який би найточніше її врахував. Докладно про відмінності між податком і збором досліджено у праці 6 [ ], але найістотнішими з них можна виділити такі: по-перше, податки – це безумовні платежі, а збори сплачують у зв’язку з одержаною послугою, що надається платнику податку; по-друге, для зборів характерні відносини платності, еквівалентності, чого немає у відносинах зі сплати податків. Очевидною є відмінність між податком і збором у тому, що збір передбачає еквівалентність відносин платника з державою, а податок – ні. Це твердження стосовно аналізованого збору за забруднення НПС можна трактувати таким чином. Збір є платою, яку вносять платники залежно від обсягу та виду викидів і скидів забруднюючих речовин, тобто, з одного боку, розмір збору теоретично є еквівалентним завданим екологічним збиткам, а з другого – акумульовані від збору кошти повинні йти на фінансування екологічних заходів. Принциповою відмінністю податку від збору (плати) є цільове використання коштів від надходження зборів. Слід зазначити, що на практиці не всім зборам в національній системі оподаткування України характерна ця принципова особливість, оскільки в законодавстві визначається цільовий характер використання коштів, а реально вони просто «розчиняються» в бюджеті. Цільове використання є характерним виключно для тих зборів, які адмініструються спеціально створеним фондом фінансових ресурсів, наприклад, пенсійний фонд, фонди соціального страхування, фонд охорони НПС. Іншим механізмом, що забезпечує цільове використання, є облік зборів по спеціальному фонду держбюджету. Перевагою цього механізму, порівняно з механізмом фінансування через фонди, є менші витрати по адмініструванню цих зборів. Вадою є те, що в другому варіанті втрачається ефект контролю за використаними коштами та відповідальності перед суспільством за виконання цільових програм. З іншого боку, в умовах відсутності міцних владних інститутів, справедливої та ефективної системи розподілу фінансових ресурсів, функціону-

6

Основы налогового права / Под. ред. проф. Н. П. Кучерявенко. – Х.: Легас, 2003. –

С. 384.

26

вання спеціалізованих фондів є запорукою цільового та ефективного використання зборів7. Виходячи з цього, в нинішніх умовах розвитку суспільства та владних інститутів існування зборів зі спеціально уповноваженими фондами є доцільним, виправданим і ефективним. В сучасних умовах формування, розподілу та перерозподілу частини ВВП і національного доходу через бюджетну систему за допомогою податків є вкрай неефективним, про що постійно наголошується як представниками бізнесу, науковцями, так і деякими політиками. У суспільстві процес сплати податків до бюджету асоціюється з неефективним їх розподілом, оскільки суспільство не відчуває, що воно за сплачені податки отримує від держави якісні послуги (освіта, охорона здоров’я, охорона правопорядку, рівень обороноздатності країни тощо). До того ж постійно зростає недовіра суспільства до владних інститутів, що формують низький рівень добровільності сплати податків до бюджету. Тому суспільство хоче бачити, знати, на що спрямовуються ті обов’язкові платежі, які воно добровільно сплачує. У цьому контексті існування збору в податковій системі є досить доцільним та виправданим, оскільки він має чітку і всім зрозумілу мету запровадження і напрям використання надходжень від нього. Принциповою вадою збору є порівняно високі витрати на його адміністрування, які включають в себе адміністративні витрати з боку таких установ, як ДПА України, Міністерство навколишнього природного середовища, комітет з природних ресурсів, спеціалізований фонд. З огляду на зазначене, запровадження в системі оподаткування спеціальних зборів (екологічного характеру) є доцільним і виправданим. Цей висновок підтверджується таким твердженням: якщо необхідна модель, за рахунок якої чітко пов’язано формування та використання коштів, слід будувати її за рахунок збору [8]. Це дасть можливість акумулювати надходження від екологічних зборів у спеціальному фонді і відповідно до цільового спрямування його використовувати. При економічній доцільності та обґрунтуванні ефективним є створення спеціалізованого фонду, через який буде здійснюватися фінансування спеціальних заходів екологічного характеру.

7

За умови відсутності корупції. Мамалуй О. О. Правове регулювання загальнодержавних зборів в Україні // Університетські наукові записки. – 2005. – № 3 (15). – С. 228–231/ 8

27