Issuu

Товариство, яке змінило Політехніку

„Не заспокоюймося сьогодні своєю незалежністю і не допускаймо думки, що „Просвіта“ віджила свій вік ― вона зможе відійти в минуле тільки тоді, коли всі українські голови ідентифікують себе з Україною“.

Товариство, яке змінило Політехніку

Національний університет „Львівська політехніка“ Товариство „Просвіта“ Національного університету „Львівська політехніка“

Товариство, яке змінило Політехніку: мемуарне видання

Спогади, роздуми, документи, світлини

До 150-річчя Товариства „Просвіта“ ім. Т. Шевченка і 30-річчя його діяльності у Львівській політехніці

Львів Національний університет „Львівська політехніка“ 2019 1

УДК 061.2 (477.83-25): 82-94 Т 50

Видання присвячено 150-річчю Товариства „Просвіта“ ім. Т. Шевченка і 30-річчю його діяльності у Львівській політехніці. Історію виникнення і становлення Товариства викладено у світлинах і спогадах політехніків, які були учасниками буремних подій 80—90-х років минулого століття, брали участь у відродженні „Просвіти“ й упродовж багатьох років активно працюють у Товаристві, виховуючи гідних громадян України. Видання зацікавить не тільки тих, хто пам’ятає боротьбу українців за рідну мову й державу, а й молоде покоління, для якого це вже далека історія.

За загальною редакцією Христини Бурштинської Укладач і редактор Ярослава Величко

Світлини з архівів редакції тижневика „Аудиторія“, Товариства „Просвіта“, Студентського братства, а також Леоніда Сніцарука, Дмитра Григорчака й авторів спогадів. Унікальні світлини з 80-х ― 90-х років та деякі інші люб’язно надали Любомир Криса, Василь Овсієнко, Василь Мосюк. У деяких спогадах на прохання авторів збережено написання за нормами правопису 1929 р.

© Національний університет „Львівська політехніка“, 2019 © Товариство „Просвіта“ Національного університету „Львівська політехніка“, тексти, світлини, 2019 © Ярослава Величко, Дмитро Григорчак, дизайн, 2019

ISBN 978-966-941-407-6 2

Богдан Ігор Антонич

„Просвіті” На варті, на варті поставим щоденне зусилля невпинне, і світло просвіти розпалим, розоремо землю цілинну. Простуєм, простуєм шляхи і світло крізь пітьму, крізь морок несем. Будуєм, будуєм, будуєм мости в майбутнє, що ними до ціли ведем. Мов іскру погаслу, ми будим надію про завтра світліше, щоб віри не тратили люди, щоб бачили шлях свій ясніше. Простуєм, простуєм, простуєм, шляхи і світло крізь пітьму, крізь морок несем. Будуєм, будуєм, будуєм мости в майбутнє, що ними до ціли ведем. Готуєм, гуртуєм роками і труд починаєм з основи, щоб стала “Просвіта” за камінь, за цемент в майбутній обнові. Простуєм, простуєм, простуєм шляхи і світло крізь пітьму, крізь морок несем. Будуєм, будуєм, будуєм мости в майбутнє, що ними до ціли ведем.

„Просвіта“ — надійний партнер Львівської політехніки 30 років тому, в умовах радянської дійсності, у Львові зродилося Товариство української мови ім. Т. Шевченка і вже через пів року — у Львівській політехніці. За короткий час осередки ТУМ було створено на всіх факультетах, кафедрах та в інших підрозділах нашого інституту. Засноване патріотичними силами задля захисту рідної мови, яку імперська влада щораз більше витісняла з усіх сфер суспільного життя, у тому числі з освіти й науки, Товариство зайняло активну позицію у суспільному житті країни, здійснювало велику просвітницьку роботу й запропонувало дієвий план заходів із утвердження української мови, свою практичну участь і допомогу в його реалізації. Завдяки цьому воно швидко здобуло підтримку широкої громадськості, а відтак — і керівництва Політехніки. Ще 1989 року активісти Товариства української мови спільно з представниками адміністрації й академічної громади інституту уклали „Програму організаційно-методичних заходів ЛПІ по впровадженню Закону УРСР „Про мови в УРСР“, яку вже 1992 року було успішно виконано. З того часу зросійщений за роки радянської влади інститут став одним із найкращих українських високих навчальних закладів, у навчальних аудиторіях, наукових лабораторіях, позанавчальному спілкуванні якого звучить державна українська мова. Такого у стінах альма-матер ще не було. Адже за свою 200-літню історію Львівська політехніка не була українською, незважаючи на те, що виникла й розвивалася на українській землі, яка, на жаль, перебувала в складі інших держав. У навчальному закладі панувала відповідно і чужа мова (німецька, польська, російська). 4

1991 року Товариство української мови повернуло собі назву, а разом із нею функції й традиції матірної „Просвіти“, заснованої ще далекого 1868 року. Воно значною мірою доклалося до здобуття й утвердження Української держави, стало невід’ємною і чи не найвагомішою частиною духовного, культурно-просвітницького життя Львівської політехніки, надійним партнером адміністрації у справі виховання студентства. Впродовж 30 років активної діяльності у стінах нашого університету „Просвіта“ відкривала правдиву й звитяжну історію боротьби за незалежність України, повернула із забуття сотні імен славетних українців — добре знаних у світі, але табуйованих в Україні, навчала студентську молодь рідних традицій і звичаїв, зорганізувала сотні культурно-просвітніх заходів, серед яких — вшанування пам’яті жертв репресій і голодоморів-геноцидів, академій і вечорів, поїздок історичними місцями, зініціювала і здійснила багато інших добрих справ, які назавжди залишаться у скарбниці здобутків Львівської політехніки. Однією із таких чудових ініціатив є задум і реалізація видання про історію і діяльність „Просвіти“ у стінах альма-матер, яке сьогодні маю велику приємність презентувати. Від імені 200-літньої Політехніки вітаю одну з найкращих громадських організацій України — Товариство „Просвіта“ зі славетним 150-річним ювілеєм і 30-річчям діяльності в нашому університеті! Сподіваюся, що наша співпраця триватиме й надалі, бо завданням університету є не тільки підготовка висококваліфікованих і конкурентоспроможних фахівців, а й свідомих громадян Української держави. Юрій Бобало, ректор Національного університету „Львівська політехніка“.

Володимир Гайдук

Світу про „Просвіту“ Про світлу долю мріяли здавна Гуцули, подоляни, слобожанці І, встаючи до праці рано вранці, Життю всі віддавалися сповна. Але життя лиш збурювало їх: Впродовж століть терпіли вони біди: Гнітили люд лихі близькі сусіди, Ще й виставляли на вселюдський сміх. І повезли таланти чужині Наші краяни по усьому світу, А інші об’єдналися в „Просвіту“, Щоб обрії відкрились осяйні. І просвітліло мовби зусібіч, І потяглися люди за знаннями. Міста та села сповнились піснями. І стало менше різних протиріч. Та не хотіли цього вороги — Супроти стали Польща і Росія, Та гордий дух туман жури розсіяв, Щирі ж молитви додали снаги. Народ повстав. І маєм незалежну Жадану Україну зараз ми. За волю й долю станьмо знов грудьми, Віддавши шану всім борцям належну!

Розділ І

„Просвіта“ в історії України

• о д

та

то

к а и

Христина Бурштинська

Товариство „Просвіта“ — духовна основа відродження нації В українській історії закарбовано чимало різних дат, які живі в пам’яті народу. Були й такі, після яких нація довго петляла манівцями, які відкидали її природний розвиток на десятиліття назад, а часто призводили до непоправних втрат. Ми добре пам’ятаємо Крути і Базар, страшні роки Голодомору-геноциду. Назавжди ввійде в українську історію 30 листопада 2013 року — кривава ніч розправи з мирними демонстрантами, значна частина яких були студенти, що виборювали право жити в державі демократичних цінностей і свобод. А за тим із невимовним болем і важкими випробуваннями прийшов трагічний 2014-й. Впали від куль ненаситного нелюдського режиму герої Небесної Сотні, розпочалася окупація Криму і страшна російсько-українська війна, яка забрала тисячі життів наших звитяжних воїнів. Дуже важко дається Україні незалежність держави. Однак, були в нашій історії і радісні події. Серед звитяжних дат особливо яскраво видніє 8 грудня 1868 року — день, коли було створено Товариство „Просвіта“, яке так життєдайно заважило на долі народу. В незалежності України є велика частка праці і зусиль просвітян різних поколінь. „Весна народів“ пробудила національні меншини Європи до самостійницького культурного життя. Ще 1848 року засновано в Коломиї першу читальню, а Собор руських учених організував перше науково-освітнє товариство „Галицько-Руська Матиця“. Але дуже швидко (впродовж трьох років) значну кількість руських громадських організацій і приміщень захопили москвофіли. Москвофільство в Галичині зародилося з ідеєю слов’янофільства ― культурно-політичної теорії про спорідненість слов’янських народів. Росія використала цей рух як потребу гуртування народів довкола своєї імперії. Як подає сучасний історик О. Баган, галицькі москвофіли відрізнялись від чеських та сербських слов’янофілів тим, що заперечували ідентичність власного народу. У 1850-і роки москвофіли повністю взяли під свій контроль (не без допомоги російського історика М. Погодіна, який був довіреною особою самого царя і розпоряджався значними коштами, вкладеними у просування „русского мира“ на захід). У Львові москвофіли захопили Ставропігійський інститут — головну наукову установу краю, Народний дім, Галицько-руську Матицю, театр „Руська бесіда“, видавали часописи „Зоря Галицька“, „Галичо-русский вестник“, „Пчола“, 8

о а и т о

та

д о

ао

о а д од

• о д

„Новини“ та інші видання, створивши на основі церковно-слов’янської штучну мову, так зване язичіє. Можливо, найтрагічнішим у цій ситуації було те, що „погодінському кружку“ вдалося захопити ідеями москвофільства частину ієрархів Греко-Католицької Церкви, яка була основою духовного і культурного життя народу. Цей період І. Франко назвав „чорною ямою“ в житті галицьких українців. Під вплив москвофілів потрапили цілі села. Подібна ситуація склалася також на Закарпатті й Буковині. Від повного виродження Галичину врятувало поетичне слово Т. Шевченка, яке мало величезний вплив на молодь, і зв’язки з освіченими, високоінтелектуальними діячами української науки і культури Наддніпрянщини ― М. Максимовичем, П. Кулішем, О. Кониським. Відтіснила москвофілів із політичного і культурного життя краю „Просвіта“. Символом „Просвіти“ є постать жінки з зорею на чолі, смолоскипом у руках, яка несе людям світло освіти і науки. Перший загальний збір, на якому було проголошено створення Товариства „Просвіта“, відбувся 8 грудня 1868 року в залі польської міської стрільниці у Львові. Серед 65 засновників було найбільше молодих людей — студентів, учителів, урядовців. Отець Йосип Заячківський, який прибув із засніженої Лоп’янки, що коло Долини, звертаючись до молодого покоління, сказав: „А як доробитеся куска хліба, щоби вас Бог охороняв від тої сьогочасної чуми, від огидного космополітизму, котрий є погибеллю всякій народности“. Якими актуальними і в наш час є слова цього славного зачинателя „Просвіти“! Першим головою „Просвіти“ було обрано молодого, але вже знаного композитора Анатоля Вахнянина. Він заявив, що метою Товариства є повернення до ідей, декларованих Головною Руською Радою 1848 року, Емблема „Просвіти“. виголошених Собором Руських Вче9

• о д

та

то

к а и

Будинок польської міської стрільниці на вулиці Курковій.

них та відкинутих москвофілами. Збір проголошував єдність українського народу від Карпат до Кубані, окремішність від народу польського та російського. Фактично основні засади діяльності „Просвіти“ — працю для піднесення і розвитку народу сформулював у своєму виступі студент Андрій Січинський, який, роздумуючи про діяльність майбутнього товариства, наголошував: „Кожний нарід, що хоче добитися самостійности, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільности, народні маси піднести до тої степени просвіти, щоби ця народна маса почула себе членом національного організму, відчула своє громадянське і національне достоїнство“. Ідея відродження жила в серцях духовних пастирів, ентузіастичних студентів, відповідальних інтелігентів, які постановили прокласти дорогу просвіті серед майже суціль неписьменного народу. У шовіністичних польських колах насміхалися, що в Рутенії (Галичині) залишилися тільки „поп i хлоп“. Але і цей, здавалося, Богом і людьми забутий край прагнув змін. Значним поштовхом до відродження Галичини стала „Русалка Дністровая“ з її творчими ідеями і живою народною мовою. Спершу „Просвіта“ навіть не мала своєї домівки, тому засідання Головного Виділу Товариства відбувалися у приватних мешканнях голів А. Вахнянина, Ю. Лаврівського та інших, згодом „Просвіта“ займала одну кімнату з ласки народовецького товариства „Руська Бесіда“*. 10

о а и т о

та

д о

ао

о а д од

• о д

Тільки через 27 років після заснування, 1895 року, завдяки пожертві К. Левицького „Просвіта“ перебралась у власну імпозантну будівлю на площі Ринок, 10. Як пише С. Перський у „Популярній історії товариства „Просвіта“ у Львові“ (1932 р.), це була перша українська організація, яка мала власний будинок, тому примістила в себе всі українські товариства, фінансові засоби яких у той час були скромнішими. Насамперед, віддячила „Руській Бесіді“, на другому поверсі розташувалося Наукове товариство ім. Шевченка з бібліотекою і музеєм, одну кімнату займав „Клюб русинок“, поруч — співоче товариство „Боян“ та академічне товариство „Ватра“. У домі „Просвіти“ розташовувались і такі інституції, як „Дністер“ та інші менші фінансові, культурні та професійні товариства. Головною метою „Просвіти“ стала культурно-просвітницька діяльність, допомога українським школам, видання української літератури та розповсюдження серед народу, проведення різних національних святкувань та маніфестацій. Спочатку передбачалося, що членами Товариства будуть люди маєтні; вступний внесок виносив 4 крони і щомісячний ― по одній кроні. Для прикладу: 1 вівця в той час коштувала 2 крони. Такі великі внески не сприяли кількісному збільшенню Товариства; 1869 року воно налічувало 100 членів; 1870-го — 204, 1872-го — 145, 1874-го — 289. Власне тому згодом Статут змінено в сторону зменшення членських внесків, що сприяло значному притокові нових членів. Слід сказати, що Товариство отримувало на видавничу справу субсидії від австрійського уряду. Так, 1870 року „Просвіта“ завдяки старанням віце-маршала Крайового Сейму Ю. Лаврівського (другого голови „Просвіти“) одержала від держави 2 тисячі крон на видання книжок. Вона видавала підручники для українських шкіл,

Будинок „Просвіти“ на пл. Ринок, 10.

• о д

та

то

к а и

народні календарі, власну періодичну газету „Письмо з Просвіти“. Ще на першому зібранні вирішено видавати книжки українською мовою без польських, російських чи церковно-слов’янських слів. Всі ілюстровані народні календарі Товариства пронизує думка, що духовний, суспільний поступ нації неможливий без утвердження національної мови. Що прикметно: налагоджено співпрацю з видання підручників з представниками України, що значно сприяло високій якості видань. „Просвіта“ започаткувала і здійснювала видання творів українських письменників у серії „Просвітні листки“ та „Руське письменство“, зокрема „Історію Руси“ І. Нечуя-Левицького та О. Барвінського, твори М. Шашкевича, Т. Шевченка, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, О. Кониського, видала український молитовник, написаний народною українською мовою, друкувала порадники як вести господарство, зокрема збірнички „Рільництво“, „Порадник для любителів скотарства“, випускала газету „Господар“, сприяла створенню ремісницького товариства „Побратим“. Для отримання коштів було засновано Фонд „Дар Просвіті“. Сума пожертв на народну справу від 1908 до 1920 рр. склала 174 195 крон, що перевищувало до-

Діячі „Просвіти“ та НТШ у 1889 році. У першому ряду: Михайло Павлик, Євгенія Ярошинська, Наталія Кобринська, Ольга Кобилянська, Сильвестр Лепкий, Андрій Чайковський, Кость Паньківський; у другому ряду: Іван Копач, Володимир Гнатюк, Осип Маковей, Михайло Грушевський, Іван Франко, Олександр Колесса, Богдан Лепкий; у третьому ряду: Іван Петрушевич, Філарет Колесса, Йосип Кишакевич, Іван Труш, Денис Лукіянович, Микола Івасюк. 12

о а и т о

та

д о

ао

о а д од

• о д

ходи від внесків своїх членів і було на ті часи значною сумою. Тяжке економічне становище українців, їхня залежність від банків і лихварів, які брали високий процент за позику, споПерший голова нукало „Просвіту“ працювати і „Просвіти“ Анатоль Вахнянин в цьому напрямку. Зроджена з (1841-1908). потреб народного життя, „Просвіта“ дійово реагувала на потреби людей. При читальнях організовано каси взаємопомочі, кооперативи, крамниці, шпихлірі, гуртки сільського господаря, дитячі садки. Найздібніших студентів, зважаючи на труднощі з отриманням фахової освіти, „Просвіта“ посилала на науку в закордонні університети та фахові школи. Так підготовлено ряд фахівців, які працювали в українських кооперативах „Маслосоюз“, „Центросоюз“, що успішно конкурували на міжнародному ринку. У 150-літній ювілей „Просвіти“ хочемо ще раз згадати імена видатних діячів, які зміцнили Товариство організаційно, збагатили його матеріально, заклали потужний духовний фундамент багатовікової традиції „Просвіти“. Ось ці незабутні імена: Олександр Барвінський, Іван Брик, Борис Грінченко, Анатоль Вахнянин, Августин Волошин, Михайло Галущинський, Йосип Заячківський, Іван Калинович, Степан Качала, Юліан Лаврівський, Кость Левицький, Омелян Огоновський, Євген Олесницький, Іван Панькевич, Омелян Партицький, Юліан Романчук, Володислав Федорович, Андрей Шептицький, Ілля Шраг, Василь Щурат та інші. Не може не вражати чисельність діячів „Просвіти“. Фактично кожен регіон Галичини, місто чи містечко мало своїх поборників української ідеї і правди. За прикладом Галичини товариства „Просвіти“ організували і в Східній Україні: у Києві, Чернігові, Миколаєві, на Кубані. Навіть у Томську, Зеленому Клину і в Братіславі виникли його осередки. Для утвердження свідомості народу, піднесення рівня його цивілізаційного поступу працювали цілі родини, зокрема Огоновських, Барвінських, Олесницьких, Шухевичів, Устияновичів, Озаркевичів. Церковні діячі та священники не тільки 13

• о д

та

то

к а и

Олександр Барвінський (1847-1927)

Іван Брик (1879-1947)

Августин Волошин (1874-1946)

Михайло Галущинський (1878-1931)

Борис Грінченко (1863-1910)

Йосип Заячківський (1810-1894)

Іван Калинович (1884-1927)

Степан Качала (1815-1888)

Юліан Лаврівський (1821-1873)

о а и т о

та

д о

ао

о а д од

• о д

Кость Левицький (1859-1941)

Омелян Огоновський (1833-1894)

Євген Олесницький (1840-1917)

Іван Панькевич (1887-1958)

Омелян Партицький (1840-1895)

Юліан Романчук (1842-1932)

Володислав Федорович (1845-1917)

Ілля Шраг (1847-1919)

Василь Щурат (1871-1948) 15

• о д

та

то

к а и

підтримували діяльність „Просвіти“, а й дійово в ній працювали. Був видатним діячем „Просвіти“ Митрополит Греко-Католицької Церкви Андрей Шептицький. 13 грудня 1913 року „Просвіта“ взяла участь у події надзвичайної ваги — Андрей Шептицький передав громадськості музей, який заснував своїм коштом, а „Просвіта“ подарувала музеєві цінні пам’ятки із свого архіву, що започаткувало становлення української музейної справи. Окупація Галичини російськими військами під час Першої світової війни стала страшним лихом і для „Просвіти“. До 1920 року кількість читалень скоротилася з 2 944 до 50, бібліотек — з 2 664 до 10, членів Товариства — із 197 тисяч до 2,5. Російський уряд боявся впливу Галичини на солдатів-українців, які були в лавах російської армії. І недаремно — уже в перші дні окупації Львова вояки розкупили всі примірники „Кобзаря“, які були на складі „Просвіти“. Після війни, незважаючи на постійний спротив польської влади, „Просвіта“ відновлює свою діяльність. І вже 1939 року вона мала 3 075 читалень, 3 000 бібліотек із загальною кількістю близько 700 000 книжок, 1 485 власних будинків. Створена для виборювання політичних прав українців, захисту української мови, утвердження засад державності, перед Другою світовою війною „Просвіта“ була наймасовішою національно-патріотичною організацією Галичини. До неї належало 360 тисяч членів, тобто 15 відсотків усього дорослого населення. Фактично це була „держава в державі“. При Товариствах діяли: бібліотека, хор, оркестр, театральний гурток тощо.

Реферат про стан філії „Просвіти“ в Коломиї. 16

Статут Товариства „Просвіта“ у Києві.

о а и т о

та

д о

ао

о а д од

• о д

Не менше, ніж у видавничій та економічній сферах, досягнула „Просвіта“ у сфері духовній. Із неї вийшли, розвинулись у самостійні організації НТШ, „Сільський Митрополит господар“, „Рідна школа“, Андрей Шептицький. „Пласт“. „Просвіта“ виховувала молоде покоління в дусі свідомого українського патріотизму, любові до рідної культури. Із „Просвіти“ зродились Січове Стрілецтво, герої Української Повстанської Армії. Вона формувала, доносила національну ідею до свідомості людей, бо те, що перестає існувати як ідея, зникає як дійсність. 1939 року Товариство „Просвіта“ було жорстоко розгромлено радянською владою. Багатьох активістів заарештовано, бібліотеки пограбовано, біля їхніх приміщень влаштовано аутодафе, на яких відповідальні за „новий порядок“ палили на кострищах книжки — тисячолітню пам’ять народу. Усе ж 70 років діяльності „Просвіти“ цілковито змінили наш край. Найбільша її заслуга в тому, що вона піднімала, виховувала маси через просвітні листки, бібліотеки, організацію театрів, хорів, культурні елементи в побуті, господарські новації. „Просвіта“ сприяла тому, що народ ставав освіченішим, заможнішим.

Члени Товариства „Просвіта“ у м.Турка (Львівщина, 1921 р.) 17

• о д

та

то

к а и

Вокально-струнний ансамбль Добромильської „Просвіти“, 1936 р.

Вона несла освіту у кожну хату, під кожну стріху, бо освіченіша людина — впевненіша і зарадніша. „Просвіта“ вчила бути народом, любити свою землю, свою культуру, пишатись нею і розвивати її, вплинула на національний світогляд українців, на усвідомлення своєї національної окремішності і навіть гордості. Відродилась „Просвіта“ у Львові 13 червня 1988 р. як Товариство української мови ім. Т. Шевченка, яке згодом прилучило собі назву „Просвіта“. Головою

„Просвіта“ села Стар’ява, приблизно 1936 — 1939 рр. 18

о а и т о

та

д о

ао

о а д од

• о д

„Просвіта“ в с. Братківці (Стрийщина, 1937 р.)

Львівської організації у ті бурхливі дні став відомий український письменник Роман Іваничук. Наші дні політичної нестабільності і напруги вимагають від нас стійкості і віри в справу, якій служимо, як служили їй великі попередники.

Члени „Просвіти“ й „Союзу українок“ у с. Ставчани на Львівщині, 1942 р. Детальний аналіз діяльності „Просвіти“ від часу її заснування до розгрому 1939 року подано в Нарисі історії „Просвіти“ (автори Р. Іваничук, Т. Комаринець, І. Мельник, А. Середяк; 1993), на матеріали якого ми посилаємося в цій статті

• о д

та

то

к а и

Йосиф Голик, Любомир Грабець, Орест Івахів Ми б лиш не покручі, не блазні, не лакузи, І вільний світ, і вільних дум союзи, І вільний дух у нашу кров кричить. Микола Вінграновський

Просвітництво в підрадянській Україні Вступ Така вже природа функціювання людського мислення, що будь-які події минулого, сучасного чи майбутнього кожна особа сприймає через призму моделей, сформованих власним досвідом, своїм оточенням і способом життя. Тому людям, які прожили шмат життя поза межами місця свого походження, або ж молодим, народженим і вихованим у нових чи інших умовах, іноді важко збагнути нюанси того, що пережили попередники чи й однолітки за інших життєвих обставин. Можливо, спогади про це певною мірою сприятимуть розумінню подій та обставин, які не були особистим надбанням читача. Важливо також співставити погляди різних людей на одні й ті ж події, а також — свої враження від пережитого із враженнями інших свідків тих самих подій та їх осмислення.

Повоєнні рефлексії Наше повоєнне дитинство припало на період, коли ще відлунювало збройною боротьбою проти „нового порядку“, який на терени Західної України принесла на багнетах Червона армія та утверджували неперервними рейдами каральні підрозділи НКВС, включно із нічними візитами до помешкань із брутальним гупанням у вікна та підсвічуванням ліхтарями ліжок із сонними людьми. У пам’яті зринають спостереження зі шкільного життя, коли дорогою до школи на тодішній вулиці Ломоносова (тепер Кирила та Методія) на подвір’я будинку, в якому „засідала“ так звана „тройка“, що виголошувала вердикти своїм жертвам, безперервно заїжджали потоки „воронків“ (спеціальних автомобілів для перевезення в’язнів); чутки про політичні процеси та провокації, що мали би залякувати людей. 20

т и т о

д ад

к а

• о д

Пригадуються розповіді старших людей та колег — свідків „добровільного“ записування селянства до колгоспів — новітньої форми закріпачення, без права виїзду до міст через ненадання їм ідентифікаційних документів (паспортів), обов’язковість оплати навчання в старших класах задля отримання атестату про середню освіту. Не пройшло повз увагу галичан і вивезення до Сибіру випускників Львівської середньої школи №8 разом із батьками, арешти Левка Лук’яненка та Івана Кандиби, політичні процеси над студентами університету ім. Івана Франка, медичного, політехнічного інститутів та інших вишів, особливо активізовані після загадкового й досі ще не з’ясованого вбивства Ярослава Галана (офіційна версія викликала сумніви навіть в офіціозного пропагандиста Владіміра Бєляєва). Деякі зміни настали лише після 1953 року (після смерті Йосифа Сталіна, а також так званої „критики культу особи“), що були покликані зняти суспільне напруження, „випустити пару“, примусити людей повірити у можливість побудови гуманного комунізму, попри сумніви Івана Франка щодо можливості такої гуманізації, про що він висловився ще 1903 року в праці „Що таке поступ?“. У цьому дослідженні було передбачено репресії 1930-х років та обґрунтовано неможливість побудови добра ганебними засобами. Наскільки мудрішим був Іван Франко від розхвалюваних ще й по сьогоднішній день західних прорадянських діячів Анрі Барбюса, Бернарда Шоу, Ліона Фейхтвангера, не кажучи вже про лавреата Пулітцерівської премії Волтера Дюранті, який свідомо спотворював інформацію про підрадянське життя, заперечував наявність штучного Голодомору в Україні, всупереч правді, яку розповідав британець Гарет Джонс. Було дещо наївне очікування, що після критики „культу особи“ розпочнеться повернення додому висланих людей із Сибіру, Казахстану та інших віддалених від України районів СРСР, натомість таємні інструкції на місцях гальмували ці процеси (часто межа осілості пролягала річкою Збруч), хоча формально реабілітовані отримували папірці, які начебто повністю поновлювали права їхніх власників. Ще навіть у 1970-х роках доводилося зустрічати людей, які намагалися викорінити спротив радянській владі на наших землях. Пригадуємо, як 1966 року хор Львівської політехніки спільно з іншими художніми колективами брав участь у творчому звіті Львівщини в Кремлівському палаці з’їздів у Москві. Після завершення концерту студенти, очікуючи прибуття свого потяга на Київському вокзалі Москви, заспівали українські пісні, які прихильно сприймали звичайні люди, але які викликали агресію одного із тамтешніх 21

• о д

та

то

к а и

московських міліціонерів. Як пояснив його вокзальний начальник, ці пісні навіяли йому спогади про його „роботу“ в каральних військах НКВС у Західній Україні, а вишивані сорочки дратували як ознаки ворожого йому українства.

„Лібералізація“ Фундамент для просвітницької діяльності формувала творча інтелігенція: письменники, музиканти, художники, мистецтвознавці. Цьому сприяла „хрущовська відлига“ 1960-х, яка забезпечила певне пожвавлення суспільного життя в Україні. Тоді активізувалося покоління шістдесятників — поетів і прозаїків Василя Симоненка, Ліни Костенко, Леоніда Кисельова, Миколи Вінграновського, Івана Драча, Бориса Нечерди, Бориса Мамайсура, Ірини Жиленко, Станіслава Тельнюка, братів Тютюнників, Володимира Дрозда, Валерія Шевчука. Здійснюється спроба інформування світу щодо існуючого стану України та її суспільства, зокрема, переміщення праці Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ на Захід. Щоправда, у Миколи Мушинки її вилучили на кордоні, зате Юрію Бачі вдалося перевезти. Певний суспільний резонанс мали поява повістей Івана Білика „Меч Арея“, Олеся Бердника „Зоряний корсар“, Бориса Антоненка-Давидовича „За ширмою“, Олеся Лупія „Грань“, Івана Чендея „Березневий сніг“, Романа Андріяшика „Полтва“, твори з серії „Романи та повісті“, в якій було опубліковано „Собор“ Олеся Гончара, поезії Івана Гнатюка, журнал „Вітчизна“ (№12, 1966) із новелою „Гординя“ Ярослава Ступака, де згадувалися події повоєнного часу в Карпатах і появи в гірському селі „кірзаків“ — терміну достатньо прозорого та зрозумілого для місцевої людності, проте не одразу зауваженого цензурою, що згодом обернулося відрахуванням автора з університету та забороною подальшого друкування його творів (приготовану до друку збірку новел із позитивною рецензією на неї було „розсипано“); вилучення з книгарні музичної літератури збірника статей Станіслава Людкевича, впорядкованого п. Зеновією Штундер, та звільнення її з роботи. Книги Євгена Гуцала, Теодора Микитина, Юрія Мушкетика, Володимира Малика на історичну тематику („Посол урус-шайтана“, „Фірман султана“, „Шовковий шнурок“); Віктора Петрова „Етногенез слов’ян“, Івана Шаповала „В пошуках скарбів“ (чи не вперше в цензорській практиці книгу не було повністю „посічено“ — вона з’явилася після конфіскації із підміненими сторінками) пробуджували цікавість до минулого й спонукали до задуми про майбутнє; статті Антоненка-Давидовича та Григорія Нудьги, сатиричні твори Вільяма Лігостова („Катастрофа в раю“ — журнал „Дніпро“, „Подорож до Ельдорадо“), Олега Чорногуза („Аристократ“ з Вапнярки“ та „Претенденти на папаху“) додавали життєвого оптимізму. 22

т и т о

д ад

к а

• о д

Просвітництво вишукує всі можливі форми, щоб донести до читача правдиве слово. Так, Василь Яременко в передмові до вибраних творів Григорія Сковороди із серії „Шкільна бібліотека“ нагадує про „Подорож Павла Алепського з Ляхів через Русь до Московії“, а книга Леся Танюка (який пізніше опинився в Москві) — про артиста школи Леся Курбаса Мар’яна Крушельницького (видана в Москві). Серед студентської молоді поширюються переписані від руки або надруковані на машинці нецензуровані вірші, обмін журнальними публікаціями, магнітофонними записами, зокрема, віршів Євгена Плужника (від Михайлини Коцюбинської), Василя Симоненка, спогадів про Остапа Вишню (Губенка), творів Mиколи Чернявського, Олекси Слісаренка, Миколи Філянського, Валер’яна Підмогильного та інших письменників „Розстріляного відродження“; від українців із Пряшівщини (Словаччина) надходять журнали „Дукля“ та „Дружно вперед“, зокрема, із цікавими статтями Юрія Бачі, газети „Нове життя“ (Словаччина), „Наше слово“ та „Український календар“ з Польщі, цікаве дослідження Ярослава Івашкевича „Ночі українські, або Життя генія“ про Тараса Шевченка (Ярослав Івашкевич — родич видатного композитора Кароля Шимановського, обидва значну частину свого життя провели в Україні, де народилися). Оприлюднюються праця Михайла Брайчевського „Приєднання чи возз’єднання?“ та його книга „Походження Руси“, відгук Івана Дзюби на висловлювання „некоєго пісатєля Аксьонова“ про київський музей Шевченка: „Да, здание чудесное, здесь мог бы быть университет или больница“, реакція на осквернення пам’ятника Т. Шевченку в Києві та спалення україніки в київській бібліотеці ім. В. Вернадського, стаття Євгена Сверстюка про суд над Погружальським, витяги зі „Щоденників“ Олеся Гончара. Викликали зацікавлення Фортепіанні твори репресованого Василя Барвінського (від 1915 до 1939 рр. — директор і педагог Вищого музичного інституту імені М. Лисенка) у виконанні Марії Крушельницької, що згодом з’явилися на платівці московської студії запису, „Колядки“ у виконанні Івана Козловського, „Галицькі пісні“ у виконанні Вєдєрнікова; набувала поширення серед молоді джазова музика групи „Медікус“ (керівник Ігор Хома, вокал Леся Стадник), „Арніка“ (Віктор Морозов), ансамбль „Ватра“ (Михайло Подолян) та його виконання пісні „Ватровий дим“ на слова Ігоря Калинця (музика Михайла Подоляна), Леся Боровець, тодішня молодіжна музика (українська версія „твісту“ Мирослава Скорика „Не топчіть конвалії“ на слова Ростислава Братуня та „Намалюй мені ніч“ Миколи Петренка), твори Володимира Івасюка, Ігоря Поклада і Тараса Петриненка, згодом Ігоря Білозіра, виступи Мареничів, „Тризубого Стаса“, групи „Кому вниз“ Андрія Середи, Братів Гадюкіних, Віки Врадій, Андрія Панчишина 23

• о д

та

то

к а и

(як і співи Оксани Петриненко та Бориса Гмирі), театрів „Не журись“ та „В кошику“. Сприймаються як народні пісні Платона Майбороди („Рідна мати моя“ на слова Андрія Малишка), Олександра Білаша („Два кольори“ на слова Дмитра Павличка).

Володимир Івасюк

Андрій Панчишин

Віктор Морозов

Василь Жданкін

Андрій Середа

„Тризубий Стас“ (Станіслав Щербатих)

Згадуються резонансні вистави львівського театру ім. Марії Заньковецької „Сестри Pічинські“ (сценарій Богдана Михайловича Антківа за романом Ірини Вільде), „Маклена Граса“ Миколи Куліша та заборонена напередодні прем’єри його ж п’єса „Отак загинув Гуска“ (режисер Лесь Tанюк), виставки на історичну тематику Андрія Антонюка з Миколаєва (обласного), Миколи Пимоненка та Миколи Кристопчука з коментарем у книзі відгуків: „Pисовать — рисуйте, но в историю не лезьте — не ваше это дело“, макетів скульптур Теодозії Бриж („Мавка“) та Петра Кулика („Іван Підкова“) у Львівському відділенні Спілки художників України, виставка оригінальних аплікацій трускавецького художника 24

т и т о

д ад

к а

Василь Барвінський: до ув’язнення...

• о д

... після.

Михайла Біласа та франкіани Євгена Безніска, малярства подружжя Маргіт та Романа Сельських у Картинній галереї, творів художника-самоука Никифора з Криниці (Дровняка), вперше відкритого для громадськості в міжвоєнний час Романом Турином, творчість Ярослави Музики та Галини Захарясевич-Липи, Осипа Сорохтея, Катерини Білокур, Марії Примаченко та Ганни Шостак-Собачко, Івана Остафійчука, інформативні та патріотично насичені екскурсії в музеї українського мистецтва Богдана Гориня; концерт, присвячений пам’яті Миколи Лисенка (з мурашками по шкірі при виконанні твору „Б’ють пороги“) та однієї з перших появ „на людях“ після повернення із заслання композитора Василя Барвінського. Помітною подією стали приїзд до Львова 1962 року поетів Івана Драча, Миколи Вінграновського, Дмитра Павличка та критика Івана Дзюби з проведенням вечорів у Спілці письменників і в університеті (з програмним віршем І. Драча „Куди йдемо?“), а також вечір пам’яті Василя Симоненка в будинку актора (на Малій сцені театру Марії Заньковецької), запланований Львівським клубом творчої молоді „Пролісок“ (серед його засновників — Михайло Косів, Михайло та Богдан Горині, Іван Гель, Михайло Осадчий, Стефанія Шабатура, Ірина та Ігор Калинці) як зустріч із самим поетом, а виявилися — з учасниками його похорону в Черкасах (23 грудня 1963 року). Великий майстерно виконаний портрет Василя Симоненка роботи Ярослава Мацелюха на сцені, вщерть переповнена зала, магнітофонні записи віршів, які начитав сам поет, схвильовані виступи Михайла та Богдана Горинів, інших людей справляли надзвичайно сильне враження. 25

• о д

та

то

к а и

Запрошення на вечір пам’яті В. Симоненка.

Афіша до вечора пам’яті В. Симоненка.

Емоційно наелектризованим був і Шевченківський вечір 1964 року в Клубі профтехосвіти ім. Ю. Гагаріна у Львові за участі Капели бандуристів Товариства сліпих. Влада намагалася обмежити читання віршів поета, підмінити їх „шароварщиною“, відмовитися від традиційного виконання „Заповіту“ або ж замінити його розлогою „Реве та стогне Дніпр широкий“. У цей час налагоджуються творчі стосунки з молодою Прибалтикою і як реакція — заборона виступу латиської поетеси Візми Белшевіци у Львові, з вимогою до неї залишити місто впродовж 24 годин. Помітною подією стало видання „Кобзаря“ в оформленні Софії Караффи-Корбут, приготованого для виставки Експо в Монреалі (Канада), „Енеїди“ в оформленні Анатолія Базилевича, творчість Георгія та Сергія Якутовичів, фільми „Тіні забутих предків“ (режисер Сергій Параджанов, оператор Юрій Іллєнко, одна із перших нагород „Південний Хрест“, Аргентина, 1965 рік), „Криниця для спраглих“ (сценарій Івана Драча, режисер Юрій Іллєнко), „Ніч на Івана Купала“ (режисер Юрій Іллєнко), „Камінний хрест“ (режисер Леонід Осика), „Вавілон ХХ“ (режисер Іван Миколайчук), „Білий птах з чорною ознакою“ (режисер Іван Миколайчук). По-новому відкривали для себе українців Володимира Вернадського, Миклухо-Маклая (козака Макуху з прізвиськом Махлай), Антона Чехова з „українського“ (за його висловом) Таганрога, родину Петра Чайковського з козацького роду Чайки, модерного Олександра Архипенка (за творами тоді ще українського 26

т и т о

д ад

к а

• о д

письменника Віталія Коротича), як і його цікавий твір „О, Канадо!“ (про зустріч з українською діаспорою в Канаді), про українця Іллю Рєпіна з Чугуєва на Слобожанщині, лавреата Нобелівської премії Іллю Мечникова, істориків Дмитра Яворницького та Дмитра Багалія, мовознавця Олександра Потебню. Захоплювалися знайденими в українських степах скарбами („Скіфське золото“ Бориса Мозолевського), неймовірним життям Сергія Корольова (за твором „Неопалима купина“ Сергія Плачинди) та й загалом цілою серією „Уславлені імена“, інтерв’ю танцюриста Махмуда Есамбаєва для московського журналу „Вокруг света“ з інформацією про племінного вождя індіанського племені в Канаді, українця за походженням (нещодавно цю історію докладно інсценізував Михайло Іллєнко у фільмі „Той, що пройшов крізь вогонь“), мультфільмами „Пригоди козаків“ та „Енеїда“ (режисер Володимир Дахно); насолоджувались блискучими перекладами Григорія Кочура, Миколи Лукаша, Василя Мисика, Дмитра Паламарчука, Бориса Тена (Хомичевського), творами Анатолія Дімарова. Світоглядно чітко виділяються публікації часопису „Пам’ятки України“, що його очолював сподвижник, креативний головний редактор Олександр Рибалко, про якого так тепло згадують сучасники, зокрема, видатний мовознавець-лінгвіст Костянтин Тищенко. У творчості О. Рибалка виокремлюються п’ять основних тематичних блоків: мовознавчі проблеми відродження питомо українського правопису та лексики, публікації з проблем історії охорони пам’яток, проблем соборності етнічної української території і відсіч спробам відколоти від неї окремі землі, статті з літературного джерелознавства ХІХ — першої половини ХХ сторіччя, статті про державну політику в царині культури. Часопис став однією із дійових ланок просвітництва. Відчутного впливу набуває Товариство охорони пам’яток (обласний очільник Ігор Кудин). Його підрозділ при фізичному факультеті Львівського університету, який очолював академік Ігор Юхновський, гуртував довкола себе молодь із різних навчальних закладів. Роки не стерли сильні враження від зустрічі з Романом Іваничуком на фізичному факультеті з приводу опублікування в серії „Романи та повісті“ його твору „Мальви“, що спонукав не лише до роздумів над історичним минулим, але й до певних аналогій із сучасністю. Довідуємося про діяльність київських: Клубу „Сучасник“ (за участю Леся Танюка, Івана, Леоніди та Надійки Світличних, Алли Горської, Віктора Зарецького, Людмили Семикіної, Галини Севрук, Євгена Сверстюка, Івана Дзюби, Михайлини Коцюбинської), історична секція якого (за участі Михайла Брайчевського та Олени Апанович) збиралася в приватному музеї київського скульптора Івана Гончара; університетського ансамблю „Веснянка“ (В. Нероденка) та хору „Жайвір“, що виник при Київській консерваторії (керівники — Б. Рябокляч, В. Смогитель і 27

• о д

та

то

к а и

В. Завойський). Справжнім „живим містком“ між Києвом і Львовом був Іван Світличний (Михайлина Коцюбинська), під час культурної інтеграції між Києвом і Львовом кияни довели пріоритет боротьби словом за тих історичних умов. Проявом сміливої громадянської позиції стає виступ Андрія Малишка на похороні Володимира Сосюри („Пробач, що не покрили Тебе славною козацькою китайкою по нашому звичаю, і не поклали на Твоє серце червону калину, як Ти це любив. Та червона калина Твоєї України червонітиме у Твоєму слові“), поширюється вірш Володимира Сосюри „Любіть Україну“, Богдана Стельмаха „Симоненкові“ (реакція на смерть поета). Зауважено сміливу позицію авіаконструктора Олега Антонова на захист Івана Дзюби від покарання за написання відкритого листа до ЦК компартії України „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ (у листопаді 1965 року підписав відкритий лист до ЦК КПРС — так званий лист 78-ми — з протестом проти політичних репресій щодо представників творчої інтелігенції УРСР та дискримінації української літератури), з’являється відгук на фейлетон журналу „Перець“ з висміюванням І. Дзюби, серед підписантів якого була Людмила Шереметьєва-Дашкевич; Ростислав Братунь намагається послабити владний тиск на родини репресованих. В Інституті кібернетики АН України за згодою академіка Віктора Глушкова видано першу в світі спеціалізовану „Енциклопедію кібернетики“, започатковано випуск українськомовного журналу „Автоматика“, під керівництвом академіка Миколи Амосова працює семінар, присвячений проблемам моделювання суспільних явищ та систем, що проголошує висновок щодо безперспективності жорсткої системи керування суспільством.

На традиціях „Пласту“ і „Просвіти“ Незважаючи на те, що діяльність „Просвіти“ і „Пласту“ в підрадянській Україні було заборонено формально, повоєнне покоління активних громадян виховувалося на їхніх засадах і продовжувалo просвітянські та пластові традиції негаласливо, але наполегливо, утверджуючи їх своїми діями і вчинками („Як не ми, то хто? Якщо не зараз, то коли?“). Молодь, якій вдалося уникнути виселення чи арешту, яка не виїхала за межі рідного краю, намагалася продовжувати організаційно-просвітницьку діяльність у нових умовах, особливо це стало можливим завдяки „хрущовській відлизі“. Це покоління пам’ятало міжвоєнну діяльність громадських організацій, життя громадянського суспільства, організованого громадського життя і намагалося продовжувати її в тогочасних умовах. Ми здійснювали ознайомчі поїздки пам’ятними місцями, культурологічні екскурсії, поширювали відповідну інформацію, брак якої відчувало тодішнє суспільство, брали активну участь у різноманітних творчих і спортивних товариствах, відвідували концерти, теат28

т и т о

д ад

к а

• о д

ральні вистави та виставки, що сприяло консолідації суспільних груп, утвердженню спільності смаків та поглядів. Якщо на початках „совєтизації“ була загальна налаштованість на несприйняття будь-яких офіціозних діянь, то згодом прийшло розуміння, „що цей дощ надовго“ і не можна віддавати ініціативу пришельцям, а потрібно намагатися входити в усі можливі структури, які працювали б на майбутнє Української держави, не втрачати керівні позиції в суспільстві. Прикладом для нас були Балтійські краї-

Мандрівки, які організовував Юрій Сітницький. 29

• о д

та

то

к а и

Незабутні мандрівки з Юрієм Сітницьким.

ни, які швидко усвідомили: якщо ігнорувати можливість обійняти навіть партійні позиції, тоді присилають чужорідні керівні кадри, байдужі, а навіть ворожі до долі народу. Життя підтвердило слушність такого підходу — саме керівництво литовської компартії (Бразаускас та його колеги) очолили відновлення литовської державності в 1990-х роках. У Львові теж з’явилися керівники, спроможні свідомо будувати підвалини для відновлення української державності. Вони утверджували свою професійність, водночас зберігаючи національну свідомість та чітку громадянську позицію. Так, завжди було приємно спілкуватися та відчувати взаєморозуміння ректора університету ім. Івана Франка професора Євгена Лазаренка, директора хімфармзаводу Романа Беряка, керівництва конструкторського бюро (згодом — Науково-виробничого об’єднання) „Термоприлад“, у яких панувала творча, ділова, професійна атмосфера, поєднана з доброзичливістю, взаємоповагою і товариськими стосунками, які, проте, не переходили в панібратство. Чимало до створення такого клімату спричинився головний інженер „Термоприладу“ Володимир Лах. Їхній приклад слугував відповідному вихованню молодшого покоління, яке поповнювало ряди працівників бюро або ж мало можливість контактувати з ними. У таких умовах активізувалась просвітницька діяльність як серед молоді, так і в різних середовищах львівської інтелігенції, зосередженої, зокрема, довкола доцента Львівської політехніки Юрія Сітницького, а також Теодора Зінька, Лариси Крушельницької із середовищем археологів, інженерів Ігоря Стернюка (тоді керував Львівським туристичним клубом „Карпати“), Юліана Воробкевича з дружиною Ольгою та синами Володимиром і Андрієм, обласного аптечного управління. З’являються твори молодих поетів Ігоря Калинця та Ірини Стасів-Калинець, Грицька Чубая, учасників згодом репресованого неформального молодіжного 30

т и т о

д ад

к а

• о д

угрупування „Скриня“ (Гриць Чубай, Олег Лишега, Віктор Неборак, Микола Рябчук, Роман Кісь, Віктор Морозов, Орест Яворський) та однойменного альманаху (1971). Пригадується цікава презентація збірки Ігоря Калинця „Вогонь Купала“ у Львівському відділенні Спілки письменників (1966). За тодішнім визначенням Володимира Яворівського: серед малоформатного збірника творів молодих авторів видавництва „Молодь“ це була чи не єдина жива збірка. Поряд із розкутою молодою поезією експонуються цікаві художні виставки, виникають хорові колективи: „Боян“ при Будинку культури зв’язку (керівник Євген Вахняк), капела бандуристів при Львівському відділенні українського товариства сліпих (керівник Дмитро Котко) та в центрі творчості молоді (керівник Володимир Дичак), молодіжні ансамблі: „Дністер“ при Львівському будинку вчителя (керівник Зиновій Чуловський), „Черемош“ при університеті ім. Івана Франка (одним із керівників якого був Богдан Михайлович Антків — артист театру ім. Марії Заньковецької, згодом — його старший син Богдан Антків), „Пролісок“ Дрогобицького педінституту, активізується „Галичина“ при міському клубі трамвайників (керівник Ярослав Чуперчук); успішно працює студентський хор Львівської політехніки (керівник Володимир Пекар, хормейстер Олег Цигилик, концертмейстер Юрій Антків) та ін. Пізнавальні зустрічі молоді в майстерні скульптора Євгена Дзиндри сприяли першому знайомству з українською музикою канадського походження, зокрема творами Богдана Весоловського, особливе враження справила його пісня „Лети, тужлива пісне, через море у край, понад Чорнеє море, рідним степам навздогін“. Гідна пошанування активність Народних університетів культури при Львівській консерваторії (керівник доцент Марія Білинська) з презентацією музики західноукраїнських композиторів, у музеї українського мистецтва (Михайло Батіг, Володимир Нановський, Віра Свєнціцька), картинній галереї (Володимир Овсійчук), міському лекторії (лекції Богдана Гориня).

Студентський Львів Внаслідок радянської пропаганди післявоєнні випускники сільських шкіл часто вважали своїх одногрупників із міських шкіл російськомовними, оскільки нав’язувалася меншовартість української мови, її трактування як мови сільського спілкування. Як же вони були здивовані, коли почули, що їхні міські колеги-студенти розмовляють українською навіть із російськомовними викладачами, пишуть конспекти українською, що навіть спонукало грека за походженням Миколу Кіріанакі перейти на викладання українською мовою. Завдяки такій атмосфері студенти-українці почали повністю послуговуватися рідною мовою. У групі було заведено конспектувати лекції, за потреби „на живо“, перекладаючи 31

• о д

та

то

к а и

почуте, відповідати на запитання та складати іспити українською мовою, незалежно від того, якою мовою спілкується викладач. У 1960-х роках студенти консерваторії започаткували перші прилюдні колядки. Зокрема, під новий, 1964-й, рік студенти дириґентського відділу виступили з колядками на центральному союзному телебаченні під час перегуку студентських колективів (також свої перші поезії читав Олесь Лупій, а з Києва виступала Надія Непорожня). За виступ отримали від ЦК комсомолу грамоту. Молодь ходила колядувати до львівської та київської інтеліґенції, зокрема, до Олени Кульчицької та Ростислава Братуня, де на них дуже радо чекали, „бо то наші діти прийдуть“. Та вже скоро, в 1970-х роках, за колядування під ялинкою міліція заарештовувала людей, студентів почали відраховувати з інститутів.

Молодь колядує в музеї Івана Гончара.

Виявом громадянської позиції була участь львів’ян у похоронах Олени Кульчицької, Василя Барвінського, Івана Крип’якевича, Станіслава Людкевича, Володимира Івасюка, на яких відповідні органи вели спостереження за поведінкою учасників, давали настанови щодо „правильної“ поведінки, попереджували про заборону виконання традиційних для громадянського похорону пісень (зокрема, небажаного „Чуєш, брате мій“ (на слова забороненого Богдана Лепкого, з мелодією його брата Лева). Коли помер композитор Василь Барвінський (9 червня 1963 року), то було негласне розпорядження не співати на його похороні. І ось прийшов пан Євген Вахняк (він керував консерваторським хором) та студенти консерваторії, і там йому хтось шепнув, що не треба співати. І от ця людина, яка здавалася інтеліґентно боязкою, раптом зірвалася: „Як не співати? Як можна не співати?!“ — ухо32

т и т о

д ад

к а

• о д

пив камертон, руки трясуться, і залунало „Чуєш, брате мій…“, „Сміло, други, не теряйте“. Коли ж винесли покійного й під’їхав катафалк, студенти не дали поставити труну всередину, а взяли її на плечі і так несли свого ректора професора Барвінського через увесь Львів униз на Личаківську, і звідкись з’явилося з десять пар маленьких діточок у біленькому одязі та з біленькими віночками, які пішли попереду процесії, хоча за сценарієм похорону таке не передбачалося. А перед тим у консерваторії було вилучено ноти моцартівської „Лякрімози“ („десь пропали“). Але, як не дивно, коли прийшли на цвинтар, то в руках у хористів виявилась маса відфотографованих поголосників. Тож хори відспівали моцартівську „Лякрімозу“ та інші пісні. Подібне відбувалося й на похороні художниці Олени Кульчицької (померла 8 березня 1967 року), історика Івана Крип’якевича (помер 21 квітня 1967 року) та Володимира Івасюка (похорон 22 травня 1979 року). Похорон Івасюка струсонув тоді ввесь Львів, усю Україну. Це була небачена у ті роки процесія, непокора радянській владі. Студентам забороняли йти на похорон під загрозою відрахування з вищих шкіл. Про час і місце похорону не повідомляли. Некролог з’явився лише в одній відомчій газеті — „Львівському залізничнику“. Коли труну, прибрану гілками калини і вишитим рушником, винесли з помешкання та хотіли встановити у похоронний автобус, сотні голосів зажадали: „На рамена! Нести! На рамена!“. Студенти консерваторії взяли домовину на рамена і понесли до Личаківського цвинтаря. Десятки тисяч людей з усієї країни супроводжували жалобну процесію, попереду якої йшла у національному строї Оксана Патик (донька львівського художника Володимира Патика), тримаючи в руках портрет Володимира Івасюка у миртовому вінку. За нею — засновник вокально-інструментального ансамблю „Смерічка“ Левко Дутковський і Назарій Яремчук із великим вінком із живих білих квітів, Василь Зінкевич. Далі — поети-піснярі Ростислав Братунь, Роман Кудлик, Мирослав Ваньо і Юрій Рибчинський, композитори Вадим Ільїн та Ігор Білозір, письменник Дмитро Герасимчук. Мареничі, надто пізно дізнавшись про похорон, прийшли вклонитись загиблому на цвинтар уночі. Біля місця поховання перше відверто сміливе слово (попри заборону влади) виголосив Ростислав Братунь, голова Львівської обласної організації Спілки письменників і головний редактор журналу „Жовтень“ (він, зокрема, сказав: „Не студента медінституту й консерваторії ми ховаємо сьогодні! І не лише автора музики до спектаклю „Прапороносці“. Ми ховаємо композитора, гордість України, автора „Червоної рути“, яку співає ввесь світ!“, а за кілька днів Братунь 33

• о д

та

то

к а и

Похорон Володимира Івасюка.

т и т о

д ад

к а

• о д

уже не був головою письменницької організації). Поет Роман Кудлик підтримав побратима по перу, студенти консерваторії заспівали „Чуєш, брате мій“. Люди ридали — сліз не соромився ніхто... Ростислав Братунь активно підтримував боротьбу прибалтійських країн, зокрема Литви, за незалежність, а незадовго до відновлення Незалежності України, на Другому з’їзді народних депутатів СРСР у Москві, передав письмове звернення тисяч українців із Західної України про легалізацію Греко-Католицької Церкви, а коли голова Верховної Ради УРСР Валентина Шевченко почала паплюжити українську символіку, то він, прорвавшись до мікрофона, виголосив: „Це прапор моїх дідів і прадідів, це прапор славетної історії моєї України“. Саме про Ростислава Братуня Андрій Сахаров скаже: „Вперше ми почули голос незалежної України“. Пригадуються і ювілейні вечори композитора Станіслава Людкевича, коли заборонили виконувати „Многая Композитор літа“ на його честь, та все ж Станіслав Людкевич. таки „Многая літа“ прозвучало як на 90-річному ювілеї у залі філармонії, так і

Вечір у філармонії з нагоди 100-річчя С. Людкевича. 35

• о д

та

то

к а и

Похорон Станіслава Людкевича.

на 100-річному ювілеї у вестибюлі філармонії при виході композитора із зали. На одному з ювілейних вечорів Станіслава Людкевича наполегливо викликали на „біс“ чоловічий хор, який співав „Сміло, други, не теряйте духа на страшному прю!“. При цьому не співали „рідну країну“, а „рідну Вкраїну“ (так як було оригінально в тексті пісні) та „Спасайте честь, свободу свою“. Пробували вечір уже припинити, але присутні в залі почали відплескувати ритм першого куплету пісні — ніби оплески, а фактично відбивався чіткий ритм пісні. Коло однодумців розширювалося, налагоджувалися знайомства між студентами Львівського університету ім. Івана Франка, Львівської політехніки, консерваторії, медінституту, педучилища. У вихідні чи святкові дні студентська громада збиралася на т.зв. „стометрівці“, недалеко від Оперного театру. Тут співали українські пісні, колядували, підтримували всілякі громадські акції та ініціативи. Спів студентів збирав багато людей — львів’ян та гостей, які активно реагували на ці виступи. Ми шукали цікаву інформацію (часто кілька зерен правди „між рядками“), обмінювалися книжками, „полювали“ за цікавинками, журнальними та газетни36

т и т о

д ад

к а

• о д

ми публікаціями, рукописними матеріалами, збиралися на товариські вечірки з неперервним виконанням пісень із різних українських земель, що збагачували репертуар учасників фольклорними скарбами, книжковими лотереями з роздобутих творів та жартівливими забавами на Андрія чи Миколая, відвідували концерти, виставки та вистави, неформальні вечори поезії за участі Ігоря Калинця, Ірини Калинець, Грицька Чубая на різних львівських помешканнях. Якою помічною була в ці роки книгарня „Поезії“ на вул. Жовтневій (тепер Дорошенка) з доброзичливою та привітною панею Стефою (дружиною лікаря Олександра Барвінського), а згодом — на Театральній. Спрагло читали поезії Миколи Холодного, якого можна було зустріти на процесах 1965 року під львівським обласним судом на площі Возз’єднання (нині Соборна). На цих судах пані Любомирі Попадюк вдалося кинути квіти засудженим, коли їх виводили із приміщення суду до машини, а Ліна Костенко на резервному виході суду з вулиці Пекарської спромоглася написати олівцем на стіні: „Хлопці, тримайтеся. Ваша Ліна Костенко“. Процес був закритим, на нього допускалися спеціально підібрані люди та свідки. Саме (тоді ще свідок) В’ячеслав Чорновіл подарував підсудній Мирославі Зваричевській троянду, яку він таємно проніс до зали суду. Влада на той час ще не виробила чіткого плану протидій, тож, щоби якось розігнати людей, які зібралися під судом, пустили машину до поливання вулиць навколо обласного суду.

Студентський хор „Гомін“ Студентам консерваторії спало на думку організувати студентський хор, зібраний із різних вищих шкіл Львова, який би своїм репертуаром будив та підтримував національну свідомість, пропагував би українську пісню та слово. Так згуртувалося близько 50 осіб ― студентів консерваторії, університету, політехніки, медінституту, поліграфії, музично-педагогічного та культосвітнього училищ. Восени 1964 року студенти диригентського факультету консерваторії Богдан Антків, Любомир Грабець, Григорій Голик, Олег Цигилик і Марійка Ткачик звернулися до ректора Львівської державної консерваторії ім. М. Лисенка, професора Миколи Колесси за дозволом провадити репетиції в приміщенні консерваторії. Ректор згодився. Розпочалися добір репертуару і репетиції. Хорові партії в окремих класах консерваторії провадили студенти цього музичного закладу (крім вище зазначених, ще й Юліан Балух, Орест Олійник та інші; нотний матеріал також готував Юрій Антків). Перший прилюдний виступ відбувся 28 травня 1965 року біля пам’ятника Іванові Франку на відзначення 49-ої річниці від дня його смерті. Після виступу зібралися в кав’ярні „Лебідь“ у Стрийському парку, щоб обговорити назву хору. 37

• о д

та

то

к а и

Перший публічний виступ хору „Гомін“ біля пам’ятника І.Франкові. Львів, 1965 р.

Вибрали — „Гомін“. Музичний редактор Львівського телебачення Мирослав Скочиляс планував організувати виступ хору на Львівському телебаченні та навіть закріпити його за студією. Студентська молодь, яка згуртувалася навколо „Гомону“, була свідома своєї місії, покликання до професійного самоутвердження та збереження власної гідності („Ми б лиш не покручі, не блазні, не лакузи, і вільний світ, І вільних дум союзи, і вільний дух у нашу кров кричить“ — як писав Микола Вінграновський).

Карпатські гастролі Із наближенням літа Любомир Грабець запропонував зробити рейд Карпатами, котрі він, як виходець із тих країв, добре знав, і принагідно виступити перед місцевими людьми з концертами. За тогочасними правилами звернулися за погодженням до завідувача міським відділом культури Т. Кушнерової. Наша пропозиція (у часі канікул давати безоплатні концерти, мандруючи „місцями бойової і трудової слави“) їй сподобалася, тож ініціативу вона схвалила і побажала нам творчих успіхів. У другій половині липня 1965 року частина хористів виїхала потягом до Ворохти, звідтіля лісгоспною вузькоторівкою — до гірської дороги, що вела до високогірної метеорологічної станції на полонині Пожижевській. У Ворохті до нас приєдналася інструментальна група з Коломиї, яку привела пані Галина Грабець — мама Любомира, засновник та керівник дитячої опери в Коломиї. Серед них: піаністи Оксана Левицька, Надійка Садницька, Емма Стойка, струнники Олесь Герета (альт), Олесь Фльорчук (скрипка), Ольга Стародомська (віолончель) із своїми інструментами, які доводилося носити зі собою в карпатських мандрах. 38

т и т о

д ад

к а

• о д

Програма інструментальної музики складалася з творів В. Барвінського та інших українських музичних композицій (скрипкові партії також виконували Любомир Грабець та Люба Гладка — студентка університету). У карпатській поїздці брали участь політехніки Леся та Іван Балінські, Христина Ждан, Богдан Кондратик, Олег Мартиняк, Зеновій Теплюх, Стефан Онисик, Ярко Федик, Орест Івахів, Євген Лещишин, Оксана Каменівська, Христина та Маркіян Пиціви; студенти медінституту Ольга Медицька, Ігор Герило, Юрій Нагірний, Йосиф Голик, Марія Жовнір, Теодозія Панчишин, Василь Кобилюх, Христина Чепіль, Дмитро Бойків; студенти консерваторії Григорій Голик, Богдан Антків, Любомир Грабець, Марія Ткачик, Ольга Іванишин, Оксана Левицька, Надія Садницька, Ольга Стародомська, Емма Стойка, Олег Герета, Олег Фльорчук; студентка університету Люба Гладка, студент Одеського художнього училища Юрій Лесюк, студентки педучилища Зеновія Басараб та Ольга Калинець.

Перехід Карпатами.

• о д

та

то

к а и

На Писаному камені, поблизу с. Верхній Ясенів Косівського району. У першому ряду (зліва направо): Юрій Нагірний, Йосип Голик, Ольга Медицька, Григорій Голик, Дмитро Бойків, Орест Івахів; у другому ряду: Марія Жовнір, Теодозія Панчишин, Оксана Каменівська, Євген Лещичак, Ігор Герило; позаду: Ольга Іванишин, Ольга Калинець.

Досягнувши метеорологічної станції близько полудня, вирішили одразу піднятися на Говерлу, яка здавалася доступно близькою. Не всі з нас були приготовані до тривалих піших переходів, тож ішли поволі, й коли останній учасник досягнув вершини, сонце сховалося за обрій і запанувала темрява. Попри те, що з нами були досвідчені туристи, група пішла не тою дорогою, і вийшла на закарпатський бік. Ковзаючи стрімкими схилами в цілковитій темряві, без харчів та відповідного одягу, після невдалих пошуків правильної дороги, врешті зійшли вниз до потічка, розпалили вогонь і так, сидячи пліч-о-пліч на поваленому дереві, дочекалися світанку. Вдень орієнтуватися було простіше, тож щасливо повернулися на полонину до стривожених нашою відсутністю колег. Другого дня повз гірське озерце Несамовите вийшли на Чорногірський хребет, яким перейшли практично від Говерли до Попівана. Перший пробний концерт відбувся на полонині Лудовій для єдиної родини, яка жила дуже далеко від села. Звідти зійшли додолу на села і почалися наші піші переходи селами Гринява, Яблуневе, Довгопілля, Устеріки, Верхній Ясенів, Криворівня (тут спеціально для нас демонстрували фільм „Тіні забутих предків“, який тільки-но вийшов на екрани), Верховина, переїзд транспортом лісгоспу до 40

т и т о

д ад

к а

• о д

лісорубів Буркута та Шибеного, Космача. Якоїсь попередньої домовленості з місцевими про концерти не було. Ми збирали людей власноруч написаними оголошеннями про запланований вечірний концерт. Пісенний репертуар хору був без обов’язкового, як на ті часи, офіціозу. Він складався з тих пісень, які подобалися його Перші слухачі хору „Гомін“ учасникам. У концертах звучана полонині Лудовій. ли українські пісні, музичні твори, а також вірші В. Симоненка, М. Вінграновського, І. Драча, Л. Костенко, Т. Шевченка, С. Руданського. Концерти мали величезний успіх і завжди завершувалися піснею „У вас і в нас хай буде гаразд“. А оскільки ми мали інструменти, то після концерту починали грати танці і молодь танцювала до третьої або й четвертої години ранку, а потім ми в тому ж клубі лягали спати. Люди тепло вітали нас у кожному селі, дивувалися, що концертуємо безоплатно. Приходили мешканці сусідніх сіл чи присілків, запрошували до своїх сіль-

Співаємо для гуцульської родини на полонині Лудовій. 41

• о д

та

то

к а и

ських клубів. Після концертів — щира подяка й захоплення. Свої враження горяни записували до „Зошита відгуків“, який ми клали на видному місці. А зранку під клубом на нас очікували слоїчки з маслом і сметаною, сир та яйця. Все те ми ретельно з’їдали, мили баняки, писали „Дякуємо!“ і мандрували в інше село. Від виступу до виступу репертуар поповнювався новими номерами — співами тріо, октетів, новими віршами. Із Чорногори, селами вниз, уздовж Черемошу, концертуючи, ми замандрували аж до Космача. Там дали концерт і довідалися, що в селі Шешори у найближчу неділю, 8 серпня 1965 року, заплановано відкриття пам’ятника Шевченкові. Родина Любомира Грабця була знайома з головою сільради паном Володимиром Михайлюком, учасником війни, національно свідомим чоловіком, координатором відновлення пам’ятника. Тож нас запросили на це свято. До Шешор ми прибули в суботу, 7 серпня, розгорнули намети для відпочинку на березі бурхливого потоку Пістинька, над водоспадом Гук. Нас радо зустрів пан Михайлюк. Він розповів про те, що київський скульптор Іван Гончар виготовив погруддя Т. Шевченка за зразком попереднього — роботи місцевого каменотеса Миколи Юсипчука ще за міжвоєнної Польщі, яке 1939 року селяни встановили самостійно без очікування „владного декрету“ і яке зруйнували угорські війська під час Другої світової війни; про те, як селяни збирали кошти на його

Наметовий табір хору „Гомін“ над водоспадом Гук. Шешори, серпень 1965 р. 42

т и т о

д ад

к а

• о д

Погруддя Т. Шевченка роботи Івана Гончара.

відновлення; про проблеми, які виникли з районним начальством, невдоволеним ініціативою громади встановити цей пам’ятник. Інформація про відкриття пам’ятника здебільшого поширювалася через людей, які влітку відпочивали в Шешорах. Тож до села поспішали приватні авта й орендовані автобуси зі Львова, Києва, Чернівців, Тернополя, Івано-Франківська, Коломиї, навколишніх місцевостей, піші групи людей.

Як „Гомін“ спричинив переполох радянських чиновників Неділя, 8 серпня. Чисте й безхмарне блакитне небо, по-літньому теплий і сонячний день. Погруддя поета на високому постаменті та висипаній могилі, прикрите білим полотнищем, потопає серед живих квітів. На площі, недалеко від пам’ятника, ближче до річки Пістинька, з дощок збудовано підвищення. До серпня ніхто з районного начальства не втручався і не заважав підготовчим роботам: насип підготовлено, на його вершині встановлено постамент, до якого провадили бетонні сходи, укріплено погруддя. Косівське партійно-радянське керівництво вже запросило на свято обласне начальство. І тут з’ясувалося, що… дозволу на відкриття пам’ятника нема, що необхідна спеціальна постанова ЦК про спорудження пам’ятника, а без дозволу Києва з відкриттям треба почекати. У таємній службовій записці ЦК КПУ розгорнуто повідомлялося про нібито таємний характер підготовки до відкриття відновленого пам’ятника, бо організатори завчасно розіслали 200 запрошень і повідомили всі навколишні міста і села про неузгоджений із райкомом день його відкриття. Рано-вранці 8 серпня стає відомо, що районне партійне начальство заборонило відкриття пам’ятника, мотивуючи тим, що… 8-го серпня в районі оголоше43

• о д

та

то

к а и

Погруддя Т. Шевченка на високому постаменті, прикрите білим полотнищем, охороняє міліція.

но робочим днем для збирання врожаю, бо район відстає (а два дні перед тим подавали звіти, що район випереджає план). Голову сільської ради В. Михайлюка викликали в Косівський райком партії, попередили про відповідальність за можливе несанкціоноване відкриття пам’ятника та пішки відправили додому. Щоб зірвати свято, міліція перекрила всі дороги до Шешор, з автостанції Косова у цьому напрямку не вирушив жоден рейсовий автобус. Мешканці райцентру та ближчих населених пунктів добиралися гірськими стежками. А з віддалених сіл і міст, куди інформація не дійшла, машини, натикаючись на міліцейські пости, шукали об’їзні дороги або залишали транспорт і далі йшли пішки. Врешті біля пам’ятника зібралися тисячі людей. Серед них гості з Києва: Тарас Франко з донькою Зіновією, Тетяна Цимбал, письменники і журналісти Юрій Назаренко, Леонід Кореневич, В’ячеслав Чорновіл; літературознавець Федір Погребенник з Чернівців, художник Іван Остафійчук зі Львова, доцент кафедри математики Львівської політехніки Микола Калиняк, краєзнавець Петро Арсенич з Івано-Франківська та інші. До речі, Тетяна Цимбал — учасниця забороненого в Києві вечора пам’яті Лесі Українки 31 липня 1963 року, на якому декламувала замовчану поезію поетеси „І ти боролась, мов Ізраїль…“, за що її звільнили із Київської філармонії; ініціатор спорудження пам’ятника Лесі Українці в Ялті і, як стало відомо з книги Б. Гориня „Туга Віктора Цимбала“, молодша сестра художника — вояка УНР. 44

т и т о

д ад

к а

• о д

Тарас Франко і Степан Крижанівський.

Згодом начальник районного відділу міліції через мегафон повідомив, що через жнива відкриття пам’ятника переноситься на інший день. На таку заяву районного чиновника старий, одягнутий по-святочному, гуцул підійшов до нього і, покурюючи файку, сказав: „Пане начальнику! Та того урожаю в нас так багато, що моя ґаздиня може серпом його зібрати за пів дня“. Почалася метушня, крики і невдоволення людей, які намагалися самі зняти полотнище з пам’ятника. Міліція, переодягнені в цивільне кадебісти відтісняли людей від пам’ятника. Наростало напруження, тому, щоб якось зупинити людей, функціонери Косівського райкому партії згодилися на концерт хору „Гомін“, але лише в приміщенні сільського клубу (приблизно триста-чотириста метрів від пам’ятника). Ну, а клуб такий, як сільська хата — сто людей поміститься або й ні. Ми вирушили до клубу, але ніхто з людей не йде, бо знають, що місць там обмаль. Приходить інструктор райкому Баланда і каже: „Ну то добре, йдіть на зарінок, давайте концерт“. Майже миттєво запліччя сцени вже було в килимах, портрет Шевченка в рушниках, квіти, косиці… Хор піднявся на сцену, за ним вийшов тоді ще широко не знаний молодий В’ячеслав Чорновіл і подякував мешканцям села за пожертви та повагу до особи, яку шанує вся Україна. Хор під керівництвом студента консерваторії Григорія Голика заспівав „Заповіт“, „Вічний революціонер“, а також „Цвітка дрібная…“ Віктора Матюка, вокальний октет — пісню „Ой, в гаю, при Дунаю“, інструментальний гурт під керівництвом студента О. Герети виконав твори Василя Барвінського та інших 45

• о д

та

то

к а и

Виступає хор „Гомін“.

композиторів. Концертна програма перепліталася читанням поетичних творів Т.Шевченка та інших авторів. Ольга Медицька продекламувала „До Основ’яненка“, „Розрита могила“; „Ти зрікся мови рідної?“ Дмитра Павличка, Богдан Антків — гуморески Степана Руданського „Варенікі“, „Гусак“. У паузах між піснями та інструментальними творами публіка щедро аплодувала. На сцену знову вийшов Богдан Антків і прочитав вірш Василя Симоненка „Де зараз ви, кати мого наро-

Грає камерний оркестр.

т и т о

д ад

к а

• о д

Любомир Грабець читає „Молитву“ Д. Павличка.

ду?“ Чи не вперше там було прочитано „Молитву“ Д. Павличка („Отче наш, Тарасе всемогущий“). Читав Любомир Грабець. Море оплесків та вигуків „Слава“… Раптом на сцену вибігають двоє чи троє осіб, відрекомендовуються працівниками районного відділу культури та райкому партії і вимагають припинити концерт, показати програму концерту, бо від неї „тхне…“. Почалося з’ясування: хто складав програму, хто та що дозволив. Публіка обурилася. На сцену вигулькнув незнайомець і промимрив якогось вірша про космос, народ його освистав, вигукуючи: „Геть зі сцени!“. Доки велися розмови з районним начальством, на сцену вийшла киянка Тетяна Цимбал, прочитала Шевченкову „Катерину“ та зачитала лист київського скульптора, автора погруддя Т. Шевченка Івана Гончара, який за станом здоров’я не зміг прибути в Шешори. Глядачі засипали виконавців оберемками живих квітів, вигуками „Біс!“ та „Слава!“. ЗаТетяна Цимбал зачитує лист вершився концерт піснею „Щоб в вас і нас від Івана Гончара. все було гаразд…“. Потім підійшли з букетами до прикритого полотнищем пам’ятника, поклали їх до під47

• о д

та

то

к а и

ніжжя постаменту й заспівали „Заповіт“, „На високій дуже кручі“, „Реве та стогне Дніпр широкий“. Після концерту попрямували на водоспад Гук бурхливого потоку Пістинька, на протилежному березі якого було розгорнуто наш наметовий табір, співали різні українські пісні, купалися та варили в казанах обід. Поряд із нами відпочивало та засмагало багато людей, які продовжували насолоджуватися нашим співом, приєднувалися до нього своїми голосами. Перед заходом сонця до нас навідались М. Косів, М. Осадчий, В. Чорновіл. Довго обговорювали наш виступ, ситуацію, яка склалася під час концерту, слухали магнітофонні записи віршів Василя Симоненка в авторському виконанні, читав свої вірші й Михайло Осадчий. Зранку 9 серпня за нами приїхав „бобик“ і четверо представників хору — Оля Медицька, Юрко Нагірний (обидвоє студенти медичного інституту), Богдан Антків, Любомир Грабець поїхали до Косова в райком партії на „розмову“. Як наслідок — заборона виступати на Івано-Франківщині й вимога впродовж 24 годин покинути територію області. Тож ми повернулися до Львова. І вже тоді довідалися про серпневі (1965 року) арешти по всій Україні. У Львові почалися переслідування, обшуки в помешканнях й арешти Михайла та Богдана Горинів, Мирослави Зваричевської, Михайла Осадчого, Ярослави Менкуш, Івана Геля, Михайла Косіва та Ганни Садовської, допити тих, хто співчував дисидентам і спілкувався з ними. Як зауважують мемуаристи, після 8 серпня 1965 року всі партійні чиновники відхрещувалися від того, що знали про рейд хору „Гомін“ у Карпати чи давали дозвіл на відкриття пам’ятника Т. Шевченку, хоч самі дату його відкриття

Співає чоловічий септет.

т и т о

д ад

к а

• о д

„Гомін“ біля пам’ятника Т. Шевченкові.

Пам’ятник Тарасові Шевченку, який офіційно відкрили в Шешорах 15 серпня 1965 року.

переносили багато разів — із 20 на 25 липня, з 25 липня на 1 серпня, з 1 на 8 серпня. Відкриття ж пам’ятника в селі Шешори з офіціозними промовами відбулося 15 серпня 1965 року під прапорами Радянського Союзу, Радянської України, портретами керівників ЦК КПРС та України. Були автобуси з „представниками“ різних сіл району, торговельні автомобілі з напитками та наїдками. Цього разу на сцені, прикрашеній гуцульськими килимами та рушниками, замість портрета Т. Шевченка помістили портрет В.Леніна. Про концертні виступи хору „Гомін“ в Івано-Франківській області були поінформовані в ЦК Компартії України та партійні чиновники Львів49

• о д

та

то

к а и

щини. У вересні, після повернення з літніх канікул, почалися регулярні виклики на співбесіди до міськкомів комсомолу та партії відповідального за літню поїздку Любомира Грабця. Всі чиновники, зазвичай, відмежовувались від нас. Лише одна-єдина працівниця львівського міського відділу культури, білоруска за походженням Шаргородська, не відмовилась від своїх зв’язків із хором. Вона сказала: „Я про этих ребят знаю, это очень хорошие ребята“. Вона обстоювала „Гомін“ до останку. Щоправда, згодом її звільнили з роботи. Оскільки незабаром репетиції хору в консерваторії заборонили, то почалося „оббивання порогів високих кабінетів“ у Львові та Києві з домаганням відновити його діяльність та визнати її некрамольною. Партійні функціонери обіцяли докладно все розглянути і повідомити про свої рішення хористів, але час ішов, а ніякої інформації не надходило. У консерваторії відбулися комсомольські збори, на яких обговорювали та засуджували діяльність „Гомону“ як „націоналістичного“ хору. Внаслідок того з комсомолу та консерваторії виключили Любомира Грабця (того ж року за сприяння директора Коломийської школи № 1 Едуарда Лукасевича він отримав там працю, згодом закінчив Івано-Франківський педінститут, став відмінником освіти України), почалося переслідування Григорія Голика (стояло питання про відрахування з консерваторії, але його обстояла як доброго студента та випускника останнього курсу викладачка Долгова, ветеран війни; 1971 року він захистив дисертацію в Московському науково-дослідному інституті художнього виконання АПН СРСР). Іншим хористам „винесли“ попередження та догани, зокрема Богдану Антківу (згодом він очолив Київську хорову капелу ім. Ревуцького та камерний хор „Боян“, став заслуженим артистом України, ініціатором колядування у Київській філармонії 1970-х років), а професора Миколу Колессу звільнили з посади ректора консерваторії.

Спадкоємність (від покоління до покоління) Оскільки серед учасників „Гомону“ було багато політехніків, то осердя хору (як політехніки, так і неполітехніки) влилося у студентський хор Політехнічного інституту. Як зауважили його „старожили“, відразу відчулося, що з’явилася група людей, об’єднаних спільними інтересами, до якої почали горнутися й інші хористи. Спілкування не обмежувалося лише репетиційним процесом, воно виходило далеко за його межі. Часто після концертів студентство гуртувалося біля пам’ятника Івану Франкові і починало співати українські пісні. І довкола, зазвичай, збирався величенький гурт людей, які приєднувалися до цього дійства. Активне життя втягало в свою орбіту дедалі ширше коло молоді — як однолітків, так і молодших. Поряд із участю у місцевих заходах, у вільні від навчання 50

т и т о

д ад

к а

• о д

дні і канікули починаються „вилазки“ зі Львова — спершу піші (в Карпати, за участи декількох десятків осіб), а згодом (від 1969 року) — у поєднанні з каяковими мандрами річками Дністер, Серет, Стир, Тетерів, Псьол, Прип’ять (Україна), Гауя (Латвія), Німан та Ігналінськими озерами (Литва) гуртування спільним співом та пізнавальними бесідами при вечірній ватрі. З приємністю згадуються студентські виїзди до Берестечка, в Кременець, Дермань, Пересопницю, Дубно та Остріг, Підлисся, на Гуцульщину з відвіданням музеїв у Коломиї та Криворівні, Красноїлля з музеєм Гната Хоткевича — організатора Гуцульського театру наприкінці ХІХ сторіччя (там ознайомилися з творчістю громадського діяча та етнографа Онуфрія Манчука через його родича Дмитра Дідушка), могил Миколи Чайковського, Володимира Кобринського та його родини у Коломиї, Бойківщини із спогадами про подвижницьку діяльність доктора Володимира Кубільника — засновника музею „Бойківщина“ у Самборі, монастирем у Лаврові з вірогідним похованням на його цвинтарі князя Лева, сина Данила Галицького, з горами Пікуй, Маківка та Ключ, Скитом Манявським, Урицькими скельними оборонними спорудами та Корчином (візити до якого перетворилася на щорічні відзначення Нового року у цікавого господаря — пана Володимира Каричорта, який був родичем отця Кирчіва, автора пісні „Крилець, крилець сокола дай“), відвідини Крехова, Жовкви та Гошева, інших місцевостей мальовничих Карпат; Олеського, Підгорецького та Золочівського замків, давнього Плісниська та монастиря на його околиці, у церкві якого вперше в Галичині відспівували Тараса Шевченка; Xотинської та Кам’янець-Подільської фортець, міста Кам’янець-Подільський, Нагуєвич, Добромиля та Урожа,

Перехід через Черемош біля Криворівні.

• о д

та

то

к а и

Мандрівна група молоді в Карпатах.

вшанування полеглих вояків Карпато-Української держави на Красному Полі поблизу Хуста, участь у відкритті пам’ятника І.Франкові в Дрогобичі 1966 року; місць, пов’язаних із Юрієм Федьковичем, Сидором Воробкевичем та Лук’яном Кобилицею на Буковині. Оптимальному плануванню поїздки, її інформаційному наповненню якнайкраще сприяла книга „Подорожі по Львівщині“ (автори Ярослав Тимчишин, Михайло Савка, Павло Тимошенко). Крім відчайдухів, які відверто й без страху „ставали на прю“ з режимом, потрібна була підтримка загалу, без якої результативність дій була малоефективна. Після хвилі репресій настав період позірного дотримання Гельсінських

Біля музею І.Франка у Криворівні. 52

т и т о

д ад

к а

• о д

угод, за якими стало можливим пересилання до таборів радянської преси. Здійснювалося оформлення передплати, збирання коштів для підтримки в’язнів, репресованих осіб, які поверталися після таборів, допомоги для мами Василя Симоненка, коштів на надмогильний пам’ятник Б. І. Антоничеві. Збройний опір під час і після Другої світової війни змінився моральним опором, який пропагував мирні методи боротьби, подібно до „супротиву без насильства“ Ганді, але з пам’яттю про традиції збройної боротьби. Народилася нова форма боротьби за збереження своєї ідентичности та виплеканої багатьма поколіннями попередників потреби відновлення власної держави („В своїй хаті своя правда, і сила, і воля“). Це була „наполовину ідеологічна опозиція“, оскільки дисиденти цього періоду намагалися полемізувати з режимом у межах їхньої системи понять, а не створювали альтернативну ідеологічну, політичну систему (Є. Сверстюк). Згодом була участь у кількасоттисячному велелюдному відзначенні 500-ліття козацтва на Наддніпрянщині (1990 рік), багатотисячних мітингах у Львові біля пам’ятника Івану Франкові та біля стадіону „Україна“, ланцюзі пам’яті 1989 року в середмісті Львова та загальноукраїнському єднанні до Дня Злуки (21 січня 1990 року), численних пікетуваннях Верховної Ради з різних актуальних питань, у Товаристві Лева, міркування академіка Миколи Амосова щодо необхідності державного суверенітету України як обов’язкової передумови її процвітання, спостереження за виборами на Одещині 2004 року, Помаранчевий майдан і Майдан гідності… Традиції „Пласту“ та „Просвіти“ передавалися наступним поколінням. За висловом Лариси Волошиної: „Сьогодні Україна поділена не на тих, хто критикує владу, і тих, хто вихваляє її, а на тих, хто хоче існування незалежної Української держави, і тих, хто планомірно працює на її знищення“. А тому завдання цих громадських організацій й сьогодні не втратили актуМолодь на Революції гідності. альності. 53

• о д

та

то

к а и

Післямова Назва хору „Гомін“ виринула знову 1969 року, коли виник київський етнографічний хор під керівництвом Леопольда Ященка, який теж зазнав владного переслідування. Натомість львівський хор „Гомін“ 1988 року відновив своє існування, але вже в іншому складі. Бібліографія: Йосиф Голик. Згадати, щоби не забути (рукопис) Інтерв’ю Грабця Любомира Омеляновича — віртуальний музей: http://archive.khpg.org/index.php?id=1249032971. Верстюк В. Ф., Дзюба О. М., Репринцев В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення: хронологічний довідник. – Київ: Наук. думка, 2005. https://uk.wikipedia.org/wiki/500-ліття_Запорозького_козацтва Володимир Сергійчук. Як Шевченка замінили Леніним. // Голос України, № 51, 16 березня 1995 р. Леонід Кореневич. Недопалок гріха. // Літературна Україна, грудень 1995 р. „Вільна Україна“, № 104, 29 травня 1965 року Білокінь С.І. СУЧАСНИК, клуб творчої молоді [Електронний ресурс] // — Режим доступу: http://www.history.org.ua/?termin=suchasnyk__klub_tvorchoji_molodi Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. — Київ: Либідь, 1995. Михайло Горинь. Запалити свічу. – Харків: Права людини, 2009 Данилюк Ю. З., Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х — 80-ті рр. XX ст.) – Київ: Либідь, 2000. Аудіоінтерв’ю з Є. Сверстюком. — 1997. // Архів ХПГ. — С. 11. http://archive.khpg.org.ua http://photo-lviv.in.ua/myhajlo-kosiv-pro-klub-tvorchoji-molodi-prolisok-video/ Богдан Горинь. Не тільки про себе (Книга 1) – Київ: Університетське видавництво „Пульсари“, 2006. http://vikna.if.ua/news/category/p1293148225.83/2015/08/09/38398/view http://gk.kosiv.org/news/965-vidkryttia-pam-iatnyka-t-shevchenkovi-v-s-sheshorakh.html Гук О.П., Кіц А.І., Гаєвська О.Є. та ін. НВО „Термоприлад“: історія, діяльність, персонал. — Львів: Видавництво Мс, 2006. https://books.google.com.ua/books?isbn=9668461355 Олександр Різник. Нереалізований поп-ідол чи співець-мученик (Володимир Івасюк), http://izbornyk.org.ua/heroes/hero11.htmІЗБОРНИК https://www.spadshina.com/news/interview/nataliya-kolesnichenko-bratun.html https://dt.ua/CULTURE/godinniki_zupinilisya_pislya_opivnochi_rostislav_bratun_volya_borg_ yakogo_ne_slatiti.html https://uahistory.com/topics/famous_people/4165 Володимир Воробкевич. Краса природи і пригоди кличуть нас. — Львів: Ліга – Прес, 2017.

Розділ ІI

Відродження

д од

• о д

Христина Бурштинська

„Просвіта“ у боротьбі за мову, духовність, державу Передумови створення Товариства української мови ім. Т. Шевченка

елетенські хвилі патріотичного піднесення із закличними гаслами „За Україну, за її волю!“ піднялися з незнаною силою в новітній історії України і були наслідком суспільно-політичних катаклізмів у державі, що під назвою СРСР на політичній карті світу існувала від 1922 року. Сформована на підставі марксистсько-ленінської ідеології, ця держава в національній політиці стала спадкоємницею Російської імперії із застосуванням каґебістських методів примусової русифікації, асиміляції, а для непокірних — фізичного знищення. Сьогоднішні студенти, які виросли вже в незалежній Україні, навіть ті, що цікавляться українською історією і культурою, не уявляють, у якій державі примусу, принижень, несвободи довелося жити їхнім батькам і дідам. Щойно з відстані часу прийшло усвідомлення подвигу патріотів, котрі віддавали день за днем, рік за роком свою духовну енергію, навіть життя на справу боротьби за Українську державу. Їхні імена навічно залишаться у вдячній пам’яті нащадків, у пантеоні незнищенного духу нашої нації. Перш ніж розглянути створення Товариства української мови, яке стало дійсно масовою організацією і відіграло значну роль у розвалі СРСР та проголошенні Незалежності, покажемо ті чинники, які, на нашу думку, були визначальними у пробудженні національної свідомості народу. Насамперед, це — дисидентський рух 1960–80-х років і трагічні наслідки Чорнобильської катастрофи, які спричинили масові антикомуністичні протести. Дисидентський рух в Україні не був одностайним: у Галичині він опирався на засади діяльності матірної „Просвіти“, „Пласту“, звитяги Січового Стрілецтва, націоналістичну доктрину ОУН і героїку УПА; на сході — на принципи українізації 20-х років із вірою в „шляхетний“ комунізм. Діяльність клубів творчої молоді, організованих у великих містах України, дискусії з молоддю щодо замовчуваних сторінок історії, насамперед Голодомору, спротив радянській системі в реґіонах Центральної України після програних змагань за Українську державу 1918–1922 років, правда про ОУН і УПА виробили чіткіший політичний світогляд, насамперед мистецької молоді. 56

та

о от

а о

д о

т д

Чималу роль відіграли мандрівки, спілкування однодумців поза контрольованими партією інституціями зі збором коштів на національну справу під назвою „Пізнай свій отчий край“. У Львові, наприклад, опираючись на пластові засади, такі мандрівки організовував завідувач кафедри автоматизації теплових та хімічних процесів Львівської політехніки Юрій Сітницький.

• о д

Юрій Сітницький.

Юрій Сітницький і Люба Соболь у Карпатах, 1976 р.

Славне родове коріння (його прадід Йосип Заячківський був одним із засновників „Просвіти“, батько воював у загонах УГА, опісля став професором математики в гімназії, а згодом в медінституті) стало основою світоглядних переконань, сміливих вчинків та мистецьких уподобань Юрія Івановича. Після смерті матері Ю. Сітницького, яка залишила сиротами сімох дітей, їх виховання взяла на себе бабуня Марія Заячківська, яка працювала вчителькою в початковій школі ім. Т. Шевченка у Львові і дала патріотичний старт не одній молодій зміні. Упродовж кількох століть у Галичині багатьма сферами життя народу, зокрема піднесенням освіти, культури, займалися священичі родини. Завдяки їхній діяльності традиції, мова передавалися від батька до сина, від роду до народу. 57

• о д

Мандрівки, які організовував Юрій Сітницький. 1976 р.

1985 р. 58

д од

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Ю. Сітницький збирав у туристичні мандрівки людей різного віку, але завжди було багато молодих. Він учив, як правильно організовувати походи різної складності, як гартувати організм і ставати витривалішими, як палити вогнище, прибирати сміття і дбайливо ставитися до природи. Був дуже вправним фотографом, і в його фотоарсеналі були тисячі світлин із різних мандрівок. Був справжнім галицьким інтеліґентом, глибинним патріотом без показної гри на публіку, не любив пустопорожніх розмов, а ще більше негідних вчинків. Деколи з нами в мандрівки ходив Тарас Чорновіл — приємний юнак, який знав напам’ять безліч віршів, а іноді і його мама — Оленка Чорновіл. Юрій Іванович кілька разів привозив на відпочинок до с. Дора, що біля Яремчі, дітей Юрія Шухевича — Романа й Іринку. Синові дисидента Тарасові не зразу поталанило вступити на навчання в Університет ім. І. Франка. Кілька місяців він навіть працював лаборантом на кафедрі інженерної геодезії геодезичного факультету Львівської політехніки. Але дуже швидко його звільнили, щоб не мати клопотів з „першим“ відділом. Він ще встиг принести мені запрошення на виставу „Маруся Чурай“, яку молодіжний театр „Мета“ ставив у залі третьосортного кінотеатру на вулиці Промисловій. У чималому гурті переважно молодих людей передавали як пароль: „А з нами тут син Чорновола“ (В’ячеслав Чорновіл перебував тоді в ув’язненні). Люди добре знали, що для національного руху означало це ім’я. Хочу вклонитися пам’яті Теодора Зінька, який розширив знання не однієї молодої людини з історії і культури різних реґіонів України. Він організовував кількаденні поїздки автобусами за маршрутами: Умань, Софіївка; Холодний Яр, Черкаси, могила В. Симоненка; Канів, Суботів, Чигирин; Волинь, Колодяжне; Кропивницький, хутір Надія, Кубань; гора Маківка; Полтавщина, Качанівка; храми Чернігова і десятки-десятки дивовижних мандрівок. Багатокілометрові переїзди від міста до міста не були нудні — читали вірші: і ті, які в під’яремній Україні друкувалися офіційно, і ті, що бродили серед народу в „списках“. Найчастіше нас супроводжували витвори душі і поетичного хисту Л. Костенко, В. Симоненка, В. Голобородька, М. Холодного, Л. Кисельова, М. Вінграновського. Багато співали, а коли із студентської автобусної гальорки лунало: „Пане Дорку, льоди, пане Дорку…“, наш вирозумілий організатор знав, що треба зупинитися біля яток з морозивом. о ширшого загалу прийшли твори провідника національно-визвольного руху В’ячеслава Чорновола, який 1965 року видав „Лихо з розуму“. У списках передавали історико-філософську працю „Інтернаціоналізм чи русифікація?“ Івана Дзюби та наукову розвідку „Возз’єднання чи приєднання“ Михайла Брайчевського. Багато забороненої літератури привозили інтелектуали з Києва.

д од

• о д

У Львові з’явилася „Історія України-Руси“ Михайла Грушевського, незнаний Пантелеймон Куліш, заховані від учнів „за сімома замками“ срібноткані вірші раннього Тичини, геть не ліричний О. Олесь: Переможіть ще стократ тисяч нас, Закуйте мертвих нас в кайдани… А ми не вклонимося вам, Єретикам і фарисеям, І ще раз скажемо синам Іти за нашим Моїсеєм. Поетична хвиля буквально огорнула студентство, збірки віршів В. Симоненка, І. Драча, Д. Павличка, Л. Костенко розліталися з книгарень до читачів, книжка стала бажаним подарунком на іменини. Зі страху перед негативним впливом на маси збірку Д. Павличка „Правда кличе“ після видання вилучили і знищили. Така ж доля спіткала і першу збірку І. Калинця „Вогонь Купала“ — значну частину накладу було вилучено, бо чого можна сподіватися від поета-інтелектуала, який у першому ж вірші пророчо заявив „З Галича вітер цілющий, з Галича вітер державний...“. Перша хвиля арештів розпочалась у серпні–вересні 1965 року. Тоді було заарештовано 19 осіб, серед них — Івана Світличного, Михайла Осадчого, братів Горинів, Михайла Косіва, Валентина Мороза, Опанаса Заливаху. Святослава Караванського ув’язнено без суду. Для О. Заливахи та його однодумців — митців та співавторів (Алли Горської, Галини Севрук, Людмили Семикіної та Галини Зубченко), які до 150-річчя нашого національного генія Т. Шевченка створили вітраж для вестибюлю „червоного корпусу“ КПІ, рік 1964 став трагічним. Комісія визнала вітраж „націоналістичним“ і напередодні 9 березня його знищили. Подію комуністичного варварства кулуарно обговорювала освічена Україна. Прикметною є біографія О. Заливахи, його хода до українства. Народився він на Харківщині, 1932-го родина втекла від Голодомору на Далекий Схід. Від 1947 р. навчався у Ленінградському інституті живопису, скульптури та архітектури ім. І. Рєпіна, звідки його відрахували за „поведінку, негідну радянського студента“ — не прийшов на зустріч із кандидатом у депутати. Інститут закінчив аж 1960 року. Про українство задумався, коли навчався в інституті і студентка зі Словаччини запитала: „А звідки ти? До якої культури належиш?“. 1957 року приїхав на практику до Косова і захотів бути українцем. Як сам казав, завдяки шістдесятникам зрозумів суть „Московської імперії“. 60

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Ескіз вітража.

5 років (1965–1970) відбував покарання „за антирадянську агітацію та пропаганду“ в Мордовському таборі. 200 мистецьких творів О. Заливахи вилучили і знищили. Згодом вдома, вже в незалежній Україні, створив іконостас з портретами загиблих товаришів: А. Горської, В. Чорновола, І. Світличного. Коли ми разом із відомим львівським колекціонером, головою клубу греко-католицької інтеліґенції І. Гречком гостювали в інженера В. Волицького, мене вразила картина на стіні. — Це — Заливаха, ще малознаний широкому загалу цікавий художник. — Як вдається так тонко, у тільки йому притаманній манері створювати власне український світ? — Відсидів, мав час для роздумів. Тепер він ваш земляк: Івано-Франківськ, Кошового, 20. Тільки обережно, за хатою стежать „шпіцлі“. Так потрапила я в дивовижний світ ОпаО. Заливаха. Скорбна Богоматір. наса Заливахи з його Скорбною Богоматір’ю, 61

д од

• о д

просвітленими чумаками і космічними соняхами. З життєвим кредо: „Все можна взяти у чужинця, окрім віри. Віра, взята у чужинця, вбиває“. У Політехніці знали про знищений вітраж і мимохідь порівнювали пафосні до примітивізму вітражі на комсомольську тематику напроти входу в мистецько оформлену близько 100 літ тому актову залу головного корпусу Політехніки. Ідеологічний морок досягав апогею — навіть в наукових працях на технічну тематику потрібно було посилатися на матеріали компартійних з’їздів, конференцій. Цей тиск супроводжувався неприкритою русифікацією і понищенням української культури. Подія, яка трапилася 4 вересня 1965 р. у київському театрі „Україна“, добре відома всім, хто хоч побіжно знайомий із національним рухом. Тоді під час прем’єри фільму „Тіні забутих предків“ відбувся публічний протест проти нищення української культури. Ініціаторами акції були І. Дзюба, В. Стус і В. Чорновіл. Ось як писав про це кінокритик та шістдесятник Р. Корогородський: „І. Дзюба повідомляє про арешти української творчої інтелігенції. Що здійнялося в залі! А на естраді гебешники кричать: Провокація! Увімкнули гучномовці, щоб заглушити Дзюбу. І тут у двох проходах з’явилися Василь Стус і Славко Чорновіл та закликали глядачів на знак протесту встати. Встала купка людей. Я оглянувся — може 50–60 людей стояли. Зал був набитий — 800 місць...“. Ми ще довго, за словами письменника Р. Івашика, були „людьми зі страху“. Однак, це був перший публічний протест. У 60–70-ті роки в боротьбу за державу стали десятки, а мусили стати тисячі. Друга хвиля арештів розпочалася у січні 1972-го. За той рік заарештовано й ув’язнено понад 100 осіб — знаних літераторів, художників, науковців, медиків: В. Стуса, В. Чорновола, Є. Сверстюка, І. Світличного, І. Геля, подружжя Ірину та Ігоря Калинців, Н. Світличну, М. Осадчого, С. Шабатуру, Л. Плюща і десятки-десятки інших. І. Дзюбу заарештовано за працю „Інтернаціоналізм чи русифікація?“, написану 1965 року. Про методи, які застосовували в „червоній імперії“ згодом напише поет могутньої сили і образності М. Вінграновський: Я знищив сто народів і культур, Я зґвалтував красу і ніжність людства. Я з тюрм увесь, концтаборів, тортур, Ганьба людини, я — взірець безумства. Це був за своїми масштабами величезний удар по українській культурі, але водночас система підписала вирок і собі: Україна вивільнилася від ідеї націонал-комунізму, яку на першому етапі діяльності сповідувало чимало дисидентів. 62

та

о от

а о

д о

т д

• о д

На думку Леоніда Плюща, в Україні російська імперська влада знищила три хвилі відродження: Перше відродження (XVII ст.) розтоптане чобітьми Петра І; Друге (розстріляне) пов’язане із сталінськими репресіями 1930-х років; Третє — задушили в 1960–1980 роках. Спочатку рух шістдесятників був рухом просвітницьким: за пробудження національної свідомості, за подолання страху. Але арешти, погром інтеліґенції спонукали поставити іншу мету — незалежність України. Старше покоління політехніків добре пам’ятає „справу Плетінки“ (1967 р.), талановитого науковця з радіотехнічного факультету, якого не тільки вигнали з Інституту, але й фактично знищили за Мирон Плетінка. те, що він засвітив свічку на могилі генерала УГА М. Тарнавського. Ще кілька років підряд на різних зборах освітнього характеру „злими і нетихими словами“ тодішній ректор Політехніки згадував М. Плетінку і його „негідний вчинок“. Тоді за нереагування на цю подію усунули від керівництва факультетом Ф. Замору, не взяли навіть до уваги те, що був ветераном Другої світової війни. Дісталось і непоступливому професорові Ю. Величку за „нечітку світоглядну позицію“. У незалежній Україні цим славним науковцям із ініціативи „Просвіти“ встановлено пам’ятні таблиці в корпусі факультету, де вони працювали. Наступ на все українське в ті роки був таким тотальним і неприкритим, що сьогодні мало хто може у це повірити. На семінарах з ідеологічних питань, які провадив секретар парткому, звучала вимога до керівників груп „працювати зі студентами в гуртожитках“, одна з них — знімати зі стін портрети Т. Шевченка й І. Франка, мовляв „таким портретам не місце в студентському гуртожитку“. квітня 1986 року на Чорнобильській атомній станції сталася аварія. Слід наголосити, що українська інженерно-геологічна експертиза стосовно будівництва Чорнобильської АЕС на трьох геологічних розломах на стокілометровій відстані від столиці була негативна. Але на будівництві ЧАЕС наполягала Москва. І що прикметно, станція була в прямому московському підпорядкуванні, це ж стосувалося керівного апарату і керівних кадрів. Фактично Україна впливу на станцію не мала, що після аварії призвело до напружених стосунків московського і київського вищого партійного керівництва. І коли на вимогу Кремля й особисто першого секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова партійний керівник українського ЦК Володимир Щербицький змушений був зорганізувати першотравневу демонстрацію, українські письменники

• о д

д од

виступили із засудженням партійної системи. У червні 1986 р. на з’їзді Спілки письменників Олесь Гончар заявив, що Чорнобиль змінив письменників і їхнє ставлення до світу. В Україні радіоактивні опади вразили 2300 населених пунктів і понад 3 мільйони людей, змертвіло місто Прип’ять, мешканці якого обслуговували станцію. Радіація зачепила всіх — від кухарки до високого партійця. Зоря Полин освітила своїм трагічним світлом один із злочинів радянської системи. По всій Україні вирували антикомуністичні античорнобильські мітинги. Мітингова стихія захопила і Львів. У Львові на велелюдному мітингу до річниці чорнобильської катастрофи всім учасникам роздавали синьо-жовту відзнаку з чорною смужкою. Це вперше, ще до підняття прапора над ратушею міста, на такому масовому зібранні освячувався наш національний стяг. У Львові національно-патріотичні акції організовував провідник національно-визвольного руху, засновник та головний редактор часопису „Український вісник“, який доносив широкому загалу слово історичної правди, висвітлюючи засади боротьби за незалежність, В’ячеслав Чорновіл (перший раз його ув’язнили 1967 року, а загалом в совєтській неволі він пробув 17 років). Ось деякі віхи цієї боротьби: 7 липня 1988 р. — проголошення на 50-тисячному мітингу за свободу і демократію біля Університету принципів Української Гельсинської Спілки, яка стала першою опозиційною партією до комуністичної. 4 серпня 1988 р. — жорстокий розгін мітингу собаками і ОМОНом, так званий кривавий четвер. Через рік, як пише сам В. Чорновіл: „…17 вересня 1989 р. ми вивели на вулиці Львова 200–250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію — ішло розвалювання комуністичної системи“. Через активну політичну діяльність, а найперше — створення осередків Української Гельсінської Спілки восени 1988 року партійна влада розгорнула „діяльність“ з усіма неприхованими схемами цькування щодо видворення В. Чорновола і М. Гориня з СРСР. Але вони звернулися до урядів держав, щоби ті їх не приймали. Хіба ж могла Політехніка не брати участі у цьому „високопатріотичному“ дійстві? Працівників збирали на відкриті партзбори, де в кращих сталінських традиціях ганьбили новостворювані політичні організації та їхніх керівників з обов’язковим осудом „негідної“ поведінки В. Чорновола і М. Гориня й голосуванням за видворення. Такі збори проведено, зокрема, на радіотехнічному й хімічному факультетах. У газетах обласного й міського рівнів з’являлися статті з вимогою „вислати із радянського Львова“ людей, які зганьбили місто й державу. До цих 64

та

о от

а о

д о

т д

• о д

зорганізованих голосів долучили і голос партбюро електрофізичного факультету Львівської політехніки. Але ця відрижка сталінізму вже не могла втримати імперію від розпаду. Чорнобильська катастрофа тільки прискорила цей процес, який з того часу став організованим і масовим. У всіх масових мітингах, маршах, поїздках ви могли зустріти десятки–сотні знайомих облич із Політехніки. З часом, коли в Україні створювалися партії: Народний рух, Республіканська партія, Конгрес українських націоналістів, Соціал-національна партія України (від 2004 р. — Всеукраїнське об’єднання „Свобода“), частина просвітян стала партійцями, однак вони в більшості залишилися просвітянами і брали участь у всіх просвітянсько-патріотичних заходах. До розпаду СРСР залишалося два роки.

Відродження „Просвіти“

ерез два роки після Чорнобиля, 13 червня 1988 р., після партзаборони зібратися в клубі будівельників, у Львові біля пам’ятника І. Франкові зібрався стихійний протестний мітинг, на якому було проголошено створення Товариства рідної мови, яке ставило за мету захист української культури, а особливо мови. Вів зібрання випускник Політехніки, інженер Ігор Мельник, який славно прислужився розвиткові української культури і утвердження української мови. Власне він запропонував обрати головою Товариства відомого в Україні письменника Романа Іваничука. Менш, ніж через рік, 1989 року вже було створено Всеукраїнське Товариство української мови ім. Т. Шевченка (ТУМ), яке об’єднало у своїх лавах численні гуртки та організації з метою відродити й утвердити українську мову як в Україні, так і серед українців зарубіжжя. Першим головою Всеукраїнського Товариства став Дмитро Павличко, через два роки — Павло Мовчан. До Товариства входили відомі письменники, науковці та освітяни. Авторитет ТУМ визначав вплив на ключові рішення з питань національно-політичного характеру. Завдяки позиції Товариства 1989 року було прийнято Закон про мови в Українській РСР, за яким на утвердження української мови відводили 10 років і який слугував основою для її утвердження у різних сферах життєдіяльності України. Навіть у суціль зросійщеному Донбасі було створено Донецьке обласне Товариство ім. Т. Шевченка. Осередки виникли в університеті, обласній філармонії, Спілці письменників, на ряді шахт. Воно діяло у жорсткому протистоянні зі силами компартійної номенклатури і проросійськими організаціями. На 65

• о д

д од

жаль, Українська держава, яку згодом очолили сили, далекі від національних позицій, не підтримала цих осередків українськості і не сприяла їхньому розвиткові. Передусім діяльність Товариства було спрямовано на обрання національно свідомих політиків до Верховної Ради Союзу, а згодом до Верховної Ради України, що дало можливість проголосити 1991 року, після серпневого путчу, незалежність України. Львів недаремно назвали П’ємонтом національного відродження. Адже із 150 тисяч членів ТУМ, які налічувала організація наприкінці 1989 року, 90 тисяч було зі Львівщини. У Львівському ордена Леніна політехнічному інституті ім. Ленінського комсомолу (таку назву мав тоді Національний університет „Львівська політехніка“) Товариство української мови засновано 14 грудня 1988 року. Історія його створення є не такою вже простою, адже партком Політехнічного інституту ідеї створення ТУМ не тільки не схвалював, але й був категорично проти. У перші роки діяльності Товариства, крім організаційних заходів, пов’язаних із утворенням осередків на факультетах і в інших підрозділах Політехніки, основною діяльністю стала участь у виборах, зокрема в агітаційних заходах за прогресивних кандидатів до Рад різних рівнів та участь у виборчих структурах — від голів і членів виборчих комісій до спостерігачів за дотриманням вимог законодавства. Особливо гостра боротьба розгорнулася в площині: кандидат від Комуністичної партії чи Руху? Державні структури мали добре напрацьовані схеми: видача бюлетенів за кількох членів родини в одні руки, вкидання у скриньку для голосування бюлетенів за кандидата-комуніста. Наші просвітяни Х. Соболь, В. Яремко, Л. Гриценко, О. Козій, Г. Захарчин та інші, які працювали у виборчих комісіях, чи були спостерігачами у східних регіонах, розповідали цілі історії про підступність провладних структур і порушення, що траплялися на виборах, навіть на Лев Глухівський. стадії передачі результатів із окружних комісій до Центральної виборчої комісії. На виборах до Верховної Ради України 1994 року „Просвіта“, особливо колективний член Товариства чоловічий хор „Орфей“, агітаційно-мистецькими заходами активно підтримували голову осередку Народного руху професора Політехніки Лева Глухівського, який балотувався від Конгресу українських націоналістів. Підтримка була дієвою, бо наш колега став народним депутатом. 66

та

о от

а о

д о

т д

• о д

На жаль, ще довгі роки комуністична фракція домінувала у Верховній Раді і голосування з різних питань відбувалося не на користь національно-патріотичних сил, які були в опозиції. Не можу не згадати тут мудрих слів першого демократично обраного ректора Львівської політехніки Юрія Рудавського. Рік 1992-й чи 1993-й. Він тоді мешкав на вул. Глибокій. Ми йшли вулицею Миру (нині С. Бандери), говорили про якісь поточні справи. Раптом він задумався і сказав: „Пам’ятайте, що жодна епоха не минає безслідно. Трансформація її у щось інше потребує тривалого часу“. І якщо в Росії комуністична ідеологія досить легко трансформувалася в імперську, бо такою вона по своїй суті була, то в Україні значна частина створила промосковську п’яту колону. Тим не менше, власне Товариство української мови ім. Т. Шевченка і Народний рух, який спочатку носив назву „за перебудову“, стали тими масовими організаціями, які мали значний вплив на національну свідомість мас і на владні структури. На жаль, як це траплялося в українській історії не раз, Рух перекавальцювали і свої, і чужі, не без допомоги й засланих провокаторів. За словами теперішнього голови „Просвіти“ Я. Пітка, керівники національно-визвольного руху були більше правозахисниками, ніж націоналістами, озброєними теоретичними засадами розбудови партій і боротьби з таким потужним ворогом і його ідеологічними інституціями, як Московська імперія.

Організаційна структура Товариства

своїй діяльності Товариство української мови (від 1991 р.— „Просвіта“) керується Статутом. Організаційна структура Товариства така: в підрозділі діє осередок, який очолює голова, котрий входить у розширену Раду Товариства. Товариство очолює Рада, в яку на загальних конференціях відкритим голосуванням обирають членів Ради (близько 30–40 осіб). Голову Товариства теж обирають на конференції. У Раді діють комісії: організаційна, мовна, просвітницька, інформаційна, молодіжної політики, очолювані головами. Рада має право докооптовувати нових членів Ради, якщо деякі вибувають. Фінансові справи контролює обрана на конференції Ревізійна комісія. Праця Товариства упродовж 30 років не була однакова за масштабами, потужністю заходів і впливом на суспільно-політичну ситуацію в Політехніці. Можна виділити такі основні види діяльності: боротьба за Українську державу; утвердження української мови; культурно-просвітницькі заходи. Активно працювали від часу створення Товариства, а більшість працюють і досі: Х. Соболь, К. Товстюк, Г. Захарчин, О. Івахів, З. Стоцько, О. Захарків, І. Ключ67

д од

• о д

ковська, О. Шишка, Л. Закалик, Г. Вознюк, Я. Величко, О. Козій, Л. Гриценко, згодом приєднались І. Фаріон, Н. Любомудрова, Л. Найда, О. Куриляк, О. Мацейовська, Г. Корж, Т. Пасович, Н. Павлишин, О. Недзведська. 1997 р. створено Товариство „Молода Просвіта“, яке успішно працювало у 2004–2011 рр., коли його очолювала активістка студентського профкому Мирослава Ковальчук. Очевидно, що суспільно-політична ситуація в країні: Революція на граніті 1990 року, Помаранчева революція 2004–2005 рр., Революція гідності (2013— 2014 рр.) і волонтерська діяльність (від 2013 р.) мали вплив на діяльність „Просвіти“.

Під прапором неба і сонця

листопаді 1989 р. у Політехніці на демократичних засадах обрали профком: довго обговорювали кандидатури, думали, голосували, перераховували голоси. Демократичні засади та протистояння „ми — вони“ вимагали на кожну процедуру значного часу, десь уже під ніч дійшло і до голосування членів нового профкому. До нього ввійшли: Орест Кунтий (голова профкому), нинішній голова Володимир Гайдук, Євген Шморгун, Тетяна Крушельницька, Мирослав Ненека, Людмила Бригадир, Володимир Олійник, Євген Пістун, Маркіян Бек, Іван Паралюх, Маркіян Нагірний, Віктор Яськов, Федір Клименко та інші, багато знаних не тільки у Політехніці, а й у міській адміністрації людей, у цьому профкомі я очолила культурно-просвітницьку комісію. Через два місяці, 21 січня 1990 року, мільйони українців вийшли на задекларовану Народним рухом України акцію „Живий ланцюг“ між Львовом і Києвом, ініціатором якої був відомий політичний діяч Михайло Горинь. У Політехніці перед вели просвітяни і рухівці, вони ж і були головною силою заходу. Дуже добре пам’ятаю спротив парткому, а коли вже змирилися з цією подією, вимагали йти з червоно-синіми прапорами. Таке неприйняття синьо-жовтої символіки і нашого предковічний герба — тризуба було вмотивоване бажанням затримати комуністичний експеримент у дещо зміненому вигляді, принаймні у межах основних республік СРСР. Але нічого з того не вийшло. Синьо-жовтий стяг кликав до боротьби за свою власну державу. На заклик Руху вийшли і колишні партійці, які обіймали в Політехніці серйозні посади: завідувачів кафедр, деканів. Біля мене стояв завкафедри вищої геодезії і астрономії Федір Заблоцький. Де взялися автобуси? Цю допомогу надали профспілки. ерез півроку, у липні 1990-го, Народний рух України організував поїздку під назвою „Марш на Схід“ задля зближення українців різних частин України. Ініціатива виходила з Києва, але, як це траплялося під час всіх револю-

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Політехніки на трасі біля с. Куровичі, 21.01.1990 р.

цій, головна „ударна сила“ була із західних областей України. Планувалося масове паломництво в козацький край — Запоріжжя, до козацьких святинь, пам’яток. Але головною метою було пробудити національну свідомість східняків, які значно довше жили під „кремлівською зорею“. Організатором від Політехніки виступив профком на чолі з його головою Орестом Кунтим. Поїхала більшість членів профкому, студенти і викладачі — ен69

• о д

д од

Марш на Схід.

тузіасти ТУМ і Руху: Марія Захарко, Мирослава Шиприкевич, Орест Івахів, Маркіян Нагірний та інші. Одяг — туристичний, із святкового — вишиті сорочки. Найгарнішу сорочку мав наш організатор пан Орест — із широкою темночервоною вишивкою, з аристократичним візерунком. За символіку відповідав секретар профкому Мирослав Ненека — везли козацьку малинову хоругву, ще не „узаконені“ наші рідні синьо-жовті стяги, тисячі малих прапорців. Коли під’їжджали до

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Тисячі радісних облич, хоругви і стяги…

Разом із народом — відомі політики, депутати. 71

• о д

д од

населеного пункту, Ненека „випускав“ прапор на волю, тримаючи його на витягнутих руках, і він радісно лопотів на повітрі. Зупинялися, спілкувалися з людьми, роздавали газети, діти бігали з прапорцями. У місті Бар партійне керівництво не дозволило зупинитися на ночівлю. Остерігаючись провокації, хлопці чергували всю ніч. Зате, коли колоною зі символікою, у вишиванках, з піснею „Гей у лузі...“ ми йшли вулицею міста, чули захоплену реакцію: „Послухай, „Червону калину“ співають“. По дорозі на Запоріжжя — десятки мітингів, найчастіше біля пам’ятників Т. Шевченку, вінки, промови, вірші і живе спілкування. Компартійна влада всіляко застрашувала народ. Приїжджаємо в село — ні душі, усе як вимерло, врешті-решт надходить бабуся і буквально ошелешує: „Казали ото, що западенці крадуть дітей. Лучше попрятатись. Хай їдуть у свою Западну...“. Після роз’яснювальної роботи: „Так ви со Львова? Почекайте, я вам зараз пиріжків винесу. Не бійтесь, від серця“. Цілком як в пісні, яку співала уславлена Соломія Крушельницька: „Була правда, була кривда — було розмаїто“. Могила отамана Сірка з тисячами людей — кількісно нас було, мабуть, більше, ніж у його козацьких походах. І незабутній марш в Запоріжжі. Температура повітря під 400 С, від напруги нещадно болить голова, тисячі радісних облич

Просвітяни на Січі.

та

о от

а о

д о

т д

• о д

і стяги, стяги. „Да ти смотрі, какіє коругви, какіє герби“. В очах мерехтить від барв прапорів, козацьких відзнак, гербів земель. Господи, яка дивовижна і багата Україна! До нашої колони приєднуються мешканці Запоріжжя, пропонують воду, морозиво. Перед очима проходять віки. Виступають Михайло Горинь, Іван Драч, Іван Заєць. Безконечне скандування: „Україні — волю! Схід і Захід разом“. Серця були повні надії. р. в Україні відбулася перша новітня революція, яку згодом назвали Революцією на граніті. Тоді студенти мирним голодуванням запротестували проти підписання нового Союзного договору, вимагали

1990

Студентська революція на граніті, Київ, жовтень1990 р.

• о д

д од

відставки Голови Ради Міністрів УРСР В. Масола, окреслили низку інших політичних вимог. Вони звели намети на тодішній площі Жовтневої революції (відтоді — Майдан Незалежності). Від Львова організаторами студентських акцій виступило Студентське братство і його лідери Маркіян Іващишин, Ігор Коцюруба, Андрій Салюк. Товариство української мови Політехніки підтримало вимоги студентів. Голова Львівської організації ТУМ Роман Іваничук виступав на мітингах і, аналізуючи масштаб протестної студентської молоді і підтримку її в суспільстві, сказав: „Це крах комуністичної системи“. Тоді, в ті буремні жовтневі дні 1990-го, обурений цинічним ставленням комуністичної більшості у Верховній Раді до студентів, із лав Комуністичної партії вийшов український письменник Олесь Гончар. Врешті, Верховна Рада заслухала вимоги студентів і начебто погодилася їх виконати (у результаті лиш пішов у відставку В. Масол) і 17 жовтня студенти припинили голодування. Наступного дня — 18 жовтня — над головним корпусом Львівської політехніки піднято омріяний у віках синьо-жовтий стяг. Його піднімали учасники Студентської революції Ірина Мамчур і Олег Кашівський, від викладачів — Микола Кукляк і автор цих рядків як голова культурно-просвітницької комісії. Від того часу на різних урочистостях, узаконений ухвалою конференції трудового колективу, український синьо-жовтий прапор завжди з нами (тільки через рік, 18 вересня 1991 р. Президія ВР України закріпила його як офіційний. У Львові ж прапор встановлено на вежі львівської ратуші ще 3 квітня 1990 р.). Добре пам’ятаю той день і перешкоди, які нам негласно чинили. Раптом виявилося, що десь „загубився“ ключ від гориУкраїнський прапор ща і нам довелося підійматися на дах ченад Політехнікою. рез обсерваторію (кафедра вищої геодезії та астрономії). вперше ми підняли Український прапор на урочистості посвячення першокурсників у студенти 1 жовтня 1990 року, яке відбувалося за новим, патріотичним сценарієм. …Майдан перед IV корпусом повний люду: ошатно вдягнені студенти, багато у вишиванках. Повагом виносять хоругву Політехніки, виходять ректор, проректори, декани в тогах і беретах. „Гаудеамус“ — віват академія, віват професори — середньовіччя торкається наших сердець.

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Найкращі студенти під звуки національного гімну піднімають закріплений на щоглі синьо-жовтий стяг. Слово ректора, прийняття присяги, вручення символічного ключа до знань і студентського квитка. За нашою прадавньою традицією — благословення від отця духовного на нову життєву дорогу і — „Боже, великий, єдиний“. До студентів звертаються представники влади, Міністерства оборони, Міністерства освіти і науки, організацій, фірм — слова напутні і вітальні, добрі і щирі. А після офіційної частини розпочинається художня. Піднесено зустрічають гінця з давньої Еллади, він пробігає через майдан із запаленим смолоскипом знань. Слова вірша написав літературознавець, професор Дрогобицького педагогічного інституту Михайло Шалата. Це прізвище багатьом політехнікам добре знайоме, адже його брат Степан Шалата, заслужений працівник культури — директор Народного дому „Просвіта“ Політехніки і тримає під своєю вправною рукою знані в Україні і поза її межами творчі мистецькі колективи. Чимало молодих людей, які прийшли на навчання до Політехніки, поповнять ряди співаків, танцюристів, скрипалів. Із фронтону головного корпусу „спускаються“ три жіночі постаті, які символізують створені уявою геніального скульптора Марконі три найперші фахи Політехніки: Архітектуру, Інженерію і Механіку. А сьогодні ж у Політехніці маємо десятки технічних напрямків і спеціалізацій. Як і належиться, статечно виходить перший ректор Львівської політехнічної школи та архітектор головного корпусу Юліан Захарієвич. Із його слів чи не вперше студенти дізнаються імена вчених, які науковими здобутками уславили Політехніку в світі: механіків Фіедлера і Губера, Тульє й Мариняка; електротехніків Круковського і Фризу; геодезистів Вайгеля, Грабовського і Ласку; хіміка Залозецького, геолога Медведського, математика Банаха. Звертаючись із добрими побажаннями до молоді, не оминає вчених нашого часу ― професорів Величка, Блажкевича, Толопка, та всіх і не злічити. „О рідні політехніки, впишіть в історію преславну нові достойні сторінки, хай виростуть із вас сучасні українські Банахи й Медведські во славу України, на добро усього світу!“. ісля фальсифікації виборів Президента України 2004 року, де за оголошеними ЦВК даними переміг В. Янукович, 23 листопада розпочалася Помаранчева революція з велетенським здвигом народних мас за відстоювання своїх політичних прав. У Політехніці не переривалися студентські страйки. Колони мітингарів збиралися біля І навчального корпусу і з синьо-жовтими стягами та вигуками „Ющенко — наш Президент!“ йшли на площу біля пам’ятника І. Франкові. Сотні студентів львівських вишів одразу

• о д

д од

Політехніки на Майдані, грудень 2004 р. (зліва направо): Мар’ян Клімковський, Ольга Мацейовська, Христина Бурштинська, Володимир Яремко.

після оголошення результатів виборів поїхали до Києва. На Майдані Незалежності виросло наметове містечко. Символи „Нашої України“ помаранчевими барвами розганяли безнадію холодної пізньої осені. Ректори Університету і Політехніки І. Вакарчук та Ю. Рудавський висловили обурення нехтуванням конституційних прав громадян і прикликали всіх, а зокрема студентів, до відстоювання права на вільне волевиявлення. Участь у революції повинні взяти мільйони — такою була головна думка. „Разом нас багато — нас не подолати“ — співалося у популярній пісні. Ми зв’язалися зі штабом революції, який розташовувався у Будинку вчителя. Купили багато прапорців різного розміру і на їхнє прохання — мило, паперові серветки, відра, мітли, дещо з посуду та інше. Як завжди, свій хист й організованість виявила наша касирка й секретар Технічного комітету стандартизації науково-технічної термінології Ольга Мацейовська. Власне їй згодом — під час Революції гідності й агресії Росії доручили вже чималі кошти, зібрані в Політехніці для родин Небесної сотні, воїнів АТО. І що прикметно: коли купували речі чи провіант для штабу, продавці, дізнавшись, для чого це, додавали щось і від себе: „Хай і наша частка йде на цю добру справу!“. Поїхали просвітяни й студенти до Києва автобусом із забитими фанерою деякими вікнами (цим автобусом їздили на вибори у Сумську область, де прихильники Януковича вдалися до таких каральних дій). Розташувалися у приміщенні приватного видавництва „Смолоскип“ завдяки сприянню Ірини Ключковської. Умови проживання, можна сказати, були досить комфортними: охайна кухня, вранці можна було зварити каву. 76

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Просвітяни вимагають справедливості.

Удосвіта ми віддали привезені речі в штаб і були вражені, що частина людей спали на підлозі на газетах. Віддали в штаб гроші, зібрані в Політехніці на потреби революції. На Майдан ходили, як на службу, за отриманими інструкціями: зранку — Верховна Рада, після обіду — Кабінет Міністрів. Хлопці чергували вночі. Володя Яремко, інженер з ІНЕМ, ходив на чергування з високою температурою, але витримав, спортивний гарт навіть дуже придався. Голова „Просвіти“ ІЕСК Богдан Бойчук у ті майданні дні був настільки зосередженим, що лише в день від’їзду, коли українська справа вказувала на позитивну тенденцію, поділився з нами своїми непідручниковими знаннями з історії Києва. Скільки доброї енергії, щирої взаємопідтримки ми тоді відчували! Здавалося, могутнє одноголосне: „Ющенко, Ющенко!“, „Схід і Захід разом“ назавжди змінить українську долю. Російськомовні називали себе українцями і обіцяли вивчити українську мову. Де взялися новоспечені чикаленки — дами в дублянках привозили в термосах гарячий чай із малиною, частували канапками. На станціях метро, на зупинках автотранспорту можна було прочитати насмішкуваті віршики і глузливі слова на Януковича. Веселий гумор перетворився на трагічний фарс, коли 2010 року він виграв президентські вибори і перед своїм безславним кінцем приніс в Україну стільки горя й біди. Відмова Януковича від Європейського вибору спричинила мирні акції протесту, які після жорстокого побиття студентів переросли в Революцію гідності. Політехніки підтримували новий Майдан безпосередньою участю, моральною і матеріальною допомогою. 77

д од

• о д

Поруч із Державним прапором і прапором Політехніки — прапор Євросоюзу.

Євромайдан розпочався з мирного протесту. Політехніки вийшли на „живий ланцюг“. Львів, 21 листопада 2013 р. 78

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Мова — держави основа

дним із найважливіших наших завдань була боротьба за утвердження української мови. На першому етапі діяльності члени Товариства української мови ім. Т. Шевченка, де тільки можливо (у своїх підрозділах, на різних зборах, конференціях, вечорах, а дуже часто після Богослужінь у церквах) збирали підписи громадян за державний статус української мови. І хоч сьогодні офіційно українська мова має статус державної, але треба визнати, що шлях утвердження української мови в Україні досі ще не пройдено, а для регіонів півдня і сходу держави ця проблема в котрий раз лише стартує. А після проголошення незалежності до утвердження української мови ставилися серйозно. Ось тоді, на початках нашого національного відродження, 1992 року, адміністрація Політехніки і Товариство української мови запросили ректорів східноукраїнських політехнічних вишів на круглий стіл. Представництво було чимале. Опікувався високими гостями ректор Політехніки Юрій Рудавський. Він і його команда добре розуміли вагу питання як найпершого Ректор чинника існування держави. Розмова була Юрій Рудавський. серйозна і непроста. Оцінюючи виступи очільників вишів, складалося враження, що вони прибули з російської глибинки, де не знайшлося фахівця, щоб відредагував їхні тексти. Обмінювались думками про проблеми і часові рамки утвердження української мови. Оскільки мені довелося модерувати цей захід, то добре пам’ятаю реакцію, зокрема ректора Донецького політехнічного, на пропозицію прискорити викладання технічних дисциплін українською. Він опирався на Закон про мови, прийнятий в Українській РСР 1989 року, за яким деяким областям відводилось на оволодіння державною мовою 10 років. Особливо наступальною була реакція професора з Медінституту Любові Петрух: „Як це зашвидко 5 років? А за скільки часу вивчають англійську, коли їдуть на запрошення в США? За кілька місяців, а тут 10 років!“. Ректорам зі східних вишів така заувага була явно не до вподоби. Від конфронтації нас врятувала перерва на обід, з якого гості на чолі з госпо79

• о д

д од

дарем довго не поверталися. „Радикали“ теж не здавалися, очікуючи продовження дискусії. І як ми були здивовані, коли десь із годинним запізненням всі ректори з’явилися усміхнені, з іншим настроєм. Що не кажіть, Юрій Рудавський мав дипломатичний хист і вмів знімати напругу, хоч не раз доводилось бачити його не таким добросердним. Та без державної підтримки, без контролю за дотриманням мовного режиму слабкі паростки утвердження української мови у вишах південного і східного регіонів буквально зникли під тиском реваншистських, антиукраїнських сил. Проректор Володимир Павлиш. На щастя, в Галичині і зокрема у нашій Політехніці ставлення домінантної кількості працівників до мови було як до найпершого чинника утвердження держави. Укладаючи Програму заходів щодо впровадження української мови в навчальний процес і всі сфери життя Політехніки, виділяли головні напрямки: опрацювання української науково-технічної термінології; перехід на українську мову викладання; опрацювання і видання методичної літератури, насамперед вказівок до лабораторних і практичних занять, і врешті — видання підручників і посібників. Від адміністрації виконання Програми курував проректор Володимир Павлиш. Сьогодні ніхто навіть не задумується, що тоді в Політехніці цілі факультети, як ось: будівельний, геодезичний, економічний, механічний, деякі кафедри хімічного, радіотехнічного, енергетичного були майже повністю зросійщені. Російська була мовою викладання (часто 1 чи 2 представники республік Радянського Союзу, не кажучи вже про студентів із соціалістичних чи капіталістичних країн, ставали оправданням вибору мови викладання). Особлива роль у вирішенні питання утвердження української мови і зміни статус-кво на користь державної належить кафедрі української мови і його тодішньому завідувачу Геннадію Вознюку, члену ради „Просвіти“ (тепер ці питання належать до компетенції нинішньої завідувачки кафедри Зоряни Куньч). Так, кафедра організувала курси з вивчення державної мови. Найбільші проблеми виявилися на кафедрі фізкультури, бо, як знаємо, і досі спортивні інституції є майже суціль зрусифікованими, та Військовому ін80

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Геннадій Вознюк.

Левко Полюга.

Олександра Захарків.

Ірина Фаріон.

Оксана Микитюк.

Галина Наконечна.

ституті, який входив до структури Львівської політехніки. Активно працювали над утвердженням державної мови в навчальному процесі, крім завідувача, викладачі кафедри української мови просвітяни Левко Полюга, Олександра Захарків, Ірина Фаріон, Оксана Микитюк, Галина Наконечна, Надія Голубінка, з технічних кафедр — Богдан Рицар, Мирослава Шиприкевич, Володимир Літинський, Галина Захарчин, Андрій Зелізний, Марія Ганіткевич, наша славна „технічна“ професура — Богдан СтадЗоряна Куньч. ник, Орест Лозинський, Богдан Гнідець, Зеновій Стоцько, Дмитро Толопко, Дмитро Федасюк, Орест Івахів, Іван Прудиус, Петро Каленюк, Зенон Грицьків, Йосиф Ящишин та багато-багато інших. А кафедра української мови і до сьогодні надає кваліфіковані консультації із суперечливих складних мовних питань всім, хто до 81

• о д

д од

неї звертається, щороку проводить серед студентів мовний конкурс ім. Петра Яцика, яким особливо опікується професорка Ірина Фаріон. Маючи мандат Вченої ради на здійснення контролю за мовою викладання, як і провадження документації, члени ради „Просвіти“ не тільки контролювали процес, ретельно вказуючи на відсотки в користуванні українською, а й допомагали в опануванні основ мови. Так, 1992 року завдяки спільній праці адміністрацій інституту і факультетів, завідувачів кафедр, Товариства „Просвіта“ роботу над виконанням Програми було успішно завершено. Першими розпочали видавати складнішу літературу суспільні кафедри, знаходячи і кошти, і засоби, далі йшла словникова база і стандарти з різних галузей, аж згодом підійшла черга на літературу науково-технічну. Перед вели економісти (директор Олег Кузьмін), енергетики (директор Орест Лозинський), серйозні видання з’явилися в Інституті комп’ютерних технологій, автоматики та метрології (Богдан Стадник), в Інституті прикладної математики та фундаментальних наук (Петро Каленюк). А термінологічна праця в Політехніці розпочалася ще до проголошення Незалежності, відразу після створення в інституті Товариства української мови. Термінологічні конференції, зорганізовані у Політехніці, збирали провідних науковців-мовознавців із Києва, Луцька, Харкова, Одеси, закордоння. Потужно запрацював Комітет стандартизації науково-технічної термінології, який від початку створення очолив знаний в Україні науковець у галузі енергетики, котрий бездоганно володів українською мовою, професор Володимир Перхач. Це йому належить крилата фраза „Житимуть нації, мовою яких говоритимуть комп’ютери“. Від 1996 року до сьогодні Комітет очолює професор Богдан Рицар — автор низки словників. Він започаткував практику заслуховування на пленарних засіданнях Міжнародних конференцій „Проблеми української термінології СловоСвіт“ доповідей про видатних діячів української науки і культури. Так ми глибше пізнали творчість українських учених Богдана Горбаля, Анатоля Вовка, Івана Пулюя. Готуючи доповідь про І. Пулюя, я мала можливість використати матеріали з родинного архіву, яким розпоряджався його внук Петер Пулюй, котрий особисто брав участь у конференції. Дискусії, круглі столи, на яких активно виступали професійні мовники, лінгвісти і „технярі“ — це була справжня робота над українським технічним словом. На геодезичному факультеті зусиллями великого авторського колективу, організаційної редакторської праці Володимира Літинського 2004 року видано 82

та

о от

а о

д о

т д

• о д

„Геодезичний енциклопедичний словник“, який охоплював 3800 термінів й отримав високу оцінку академіка Ярослава Яцківа, а також 2005 року відзначений як „Найкраща книга року“ на Форумі видавців. За підручник із мікроелектроніки член ради „Просвіти“ доцент Любов Закалик у співавторстві з іншими авторами отримала Державну премію. Швидке й ефективне утвердження української мови, проведення численних національно-виховних заходів стало можливим завдяки сприянню адміністрації Політехніки, зокрема проректора Маркіяна Павликевича, добре обізнаного з українською історією й культурою. Особлива роль у непростому питанні впровадження української мови в усі сфери життя інституту, зважаючи на історично-цивілізаційний розвиток України, без сумніву, належить Юрію Рудавському, який у ці нелегкі перехідні часи очолював Політехніку, і його команді, зокрема першому проректорові Петрові Костробію, прорекПроректор Маркіян Павликевич. торам Іванові Лопатинському, Юрію Рашкевичу, Євгенові Пістуну та іншим. Всі засідання і виступи найвищого рангу з приходом Юрія Рудавського відбувалися державною мовою і це фактично стало прикладом для інших. Він був добрим стратегом і дивився на багато кроків уперед.

Перший проректор Петро Костробій.

Проректор Іван Лопатинський.

Проректор Юрій Рашкевич.

Проректор Євген Пістун. 83

• о д

д од

То були часи, коли наукове місто з назвою Львівська політехніка з усіма службами, корпусами, студентськими гуртожитками разом зі Львовом занурювалось у темряву через вимкнене світло. Серед небагатьох вишів Львова Політехніка завдяки відданій і вмілій діяльності проректора Анатолія Мороза серед небагатьох вишів платила своїм працівникам зарплату, і це був єдиний спосіб родинам якось вижити, бо в інших навчальних закладах зарплати було „заморожено“ навіть на півроку. Власне у цей складний час у Юрія Кириловича виПроректор зріла ідея створити у Політехніці видавництво. Він так Анатолій Мороз. коментував мовну ситуацію: „Це все добре — проценти утвердження мови, ротапринтні методичні вказівки, та найголовніше — мова житиме повнокровно, якщо головні дисципліни будуть забезпечені підручниками, посібниками“. Саме для того 1993 року в Політехніці було створено Видавництво, яким від 1998 року керує Іван Паров’як і яке стало потужним центром видання науково-методичної літератури з різних галузей. Тут працюють кваліфіковані редактори, художники, верстальники, друкарі. Останнім часом видавництво щорічно

Видавництво Львівської політехніки, вул. Колесси, 4.

та

о от

а о

д о

т д

• о д

видає близько 100 підручників, посібників і монографій, а також інших, добре відредагованих, художньо оформлених, за потреби з кольоровими зображеннями книжок, які представляють різні науково-технічні галузі і займають достойне місце в підготовці студентів вишів, аспірантів та науковців. І тут варто сказати, що цей розвиток наш Видавничий центр отримав вже за нової адміністрації і підтримки ректора Юрія Бобала. Вчасним і ефективним розпорядженням Вченої ради Директор видавництва Університету стало проведення щорічного конкурсу на Іван Паров’як. кращий підручник, посібник чи монографію. Цей конкурс сприяв покращенню змісту і насамперед поданню інноваційного матеріалу, а також художньому оформленню книжок. Здавалось, можна тільки порадіти... Але в останнє десятиліття особливо стрімко в наше життя вривається глобалізація, а з нею й англізація. І якщо в країнах з утвердженою, розвиненою і вживаною у всіх сферах життя держави мовою загрози існуванню рідної мови немає, то в Україні маємо нові мовні виклики. Без чітко опрацьованої програми в державі утвердити українську мову не вдасться, навіть незважаючи на Указ Президента П. Порошенка, який передбачає затвердження цільової програми на 2018–2028 роки, „спрямованої на забезпечення всебічного розвитку і функціювання української мови як державної в усіх сферах суспільного життя, створення єдиного культурного простору України та збереження цілісності культури“. спогади знову повертають у минулі роки. Не всі сприймали українізацію прихильно. Були й такі, що погрожували судовими позовами за „мовну дискримінацію“. Погрози від Російського молодіжного братства та його голови К. Арбатова лунали й пізніше — після мистецької виставки „Мова — твого життя основа“. Виставку зорганізувала 2003 року голова мовної комісії „Просвіти“ доцентка (зараз професорка) І. Фаріон і проводила її в Політехніці 5 років поспіль. Мовою плакатів студенти реагували на образливий для українця стан речей з нашою мовою в українській державі і закликали його змінити. …У листопаді 2003 року я читала лекцію для студентів третього курсу в першому навчальному корпусі. Сутеніло. Після закінчення п’ятої пари до мене підійшов міліціонер і спитав, чи то я очолюю Товариство „Просвіта“. Після ствердної відповіді повідомив, що в міліцію Залізничного району подано заяву від Росій-

• о д

д од

ського молодіжного братства із звинуваченнями членів „Просвіти“ у розпалюванні міжнаціональної ворожнечі. Як виявилося, до Дня української писемності та рідної мови, який відзначаємо 9 листопада, студенти Політехніки розклеїли в місті свої мистецькі плакати. Обурення позивачів викликав плакат із запитальним фразами: „Не знаєш? Не розумієш? Не шануєш?“, а відповіддю слугував хвіст поїзда і стрілка з напрямком на Москву. Це були „кучмівські часи“, коли всі ці „общества“ в Україні попіднімали голови і дієво вимагали „двуязичія“. З’ясувавши, що організаторкою виставок студентських плакатів була доцент Політехніки Ірина Фаріон, вони почали її шантажувати. Ректор Юрій Рудавський, з дозволу якого ці виставки і конкурси проводились і який теж їх відвідував, ще й запрошував на них представників адміністрації міста і нагороджував особисто переможців кращих робіт, подав мені та Ірині Фаріон телефон адвоката й порекомендував спілкуватися з позивачами тільки через нього. Оригінальне рішення знайшла головний редактор „Аудиторії“ Ярослава Величко — організувати підтримку І. Фаріон через газету. Члени „Просвіти“ зібрали сотні підписів на підтримку нашої колеги, які й було опубліковано у кількох номерах газети. Згодом обласна „Просвіта“ оплатила друк і тиражування плакатів, які успішно демонстрували не лише у Львові, а й у вишах Києва та інших міст України. Загалом наш тижневик „Аудиторія“ є трибуною для членів університетської „Просвіти“ (головні редактори — Ярослава Величко, від 2013 р. — Тетяна Пасович). Видання такої газети у Львівській політехніці є предметом гордості Університету, адже подібного видання немає в жодному іншому навчальному закладі. На сторінках тижневика постійно висвітлюються питання культури мови та мовлення, публікуються огляди культурно-просвітницьких подій, просвітницькі статті з історії і культури України. Товариство „Просвіта“ через газету виступає із зверненнями на захист української мови і культури до Президента, Прем’єр-міністра, Голови Верховної Ради, Міністра освіти та науки України. Товариство численними зверненнями і протестами до державних та урядових структур країни реагувало на всі шовіністичні випади стосовно мови, зокрема і спроби запровадити другу державну мову. Особливо гострим був наш протест перед виборами 1994 року проти обіцянок Л. Кучми, кандидата у президенти, запровадити другу державну мову. Тільки під тиском громадськості Леонід Данилович не наважився це зробити. Ми ж добре розуміли, що „двоязичіє“ сприятиме знищенню української мови та повторному колонізуванню держави. То якщо хтось із песимістичним настроєм запитує: а що ж ми за 27 років Незалежності досягли? — відповідаю: дуже багато! Ми маємо у Львові україн86

та

о от

а о

д о

т д

• о д

ський технічний Університет, який досі українським не був. І утвердження української мови не поверхневе і декларативне, а глибинне, з виданням усього спектру навчальної і наукової літератури з кваліфікованим редагуванням, художнім оформленням — це велетенське досягнення Університету і його адміністрації.

„Ми — нація, сузір’я міліонів…“

адумуючись над тим, чому ж значна частина українців забезпечує свої духовні потреби чужою культурою, прийшла до невтішної відповіді: тому що ідеологія суспільних відносин держави СРСР мала на меті відірвати автохтона від його питомої культури і залучити всілякими способами до культури московської, щоб асимілювати. Цілі пласти української літератури, мистецтва було вилучено, затерто, а то й зовсім знищено. Не можна ж любити того, чого не знаєш. Тому „Просвіта“ вважає своїм патріотичним чином повертати забуті імена українських діячів культури, науки, доносити до українців масштаб, неповторність, витонченість нашої літератури, малярства, архітектури, музики. Це сьогодні в Політехніці студенти мають змогу відвідувати добре підготовлені і цікаві заходи, які організовує Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою на чолі з директоркою Іриною Ключковською, членом ради Товариства „Просвіта“. Діє в університеті культурологічний проект Ірини Фаріон „Від книги до мети“, який не може не захоплювати глибиною висвітлюваних тем. Не бракує й інших різних за масштабами просвітянських заходів. Духовне життя Політехніки — різноманітне, насичене і дуже цікаве. Треба подякувати організаторам за те, що ми можемо спілкуватися з визначними діячами і непересічними особистостями нашої епохи. Із слів великого мислителя Ґете, виховання — це один з найскладніших видів діяльності людства. І методів та нюансів цієї діяльності безліч. У цій непростій сфері Товариство співпрацювало і співпрацює з адміністрацією Університету, зокрема проректорами Богданом Моркляником і Ро-

Гості авторського проекту Ірини Фаріон: науковець, письменник, дипломат Юрій Щербак і поет Дмитро Павличко.

д од

• о д

На зустрічі з політехніками ― архиєпископ Полтавський і Харківський Ігор Ісіченко.

маном Коржем, профспілковим комітетом викладачів та працівників (голова Володимир Гайдук), профспілковим комітетом студентів (голова Богдан Поліщук), Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою (директорка Ірина Ключковська), „Молодою Просвітою“ (голова Мирослава Ковальчук). Тісною є наша співпраця з Народним домом „Просвіта“, який об’єднує та організовує мистецькі колективи, що є справжньою гордістю Політехніки (директор заслужений працівник культури Степан Шалата). На початку нашої діяльності першою за цю непросту справу взялася голова осередку ТУМ Науково-технічної бібліотеки Любомира Шуст. Наче передчуваючи, що невблаганна доля визначила їй недовгий життєвий шлях, вона у вельми стислі часові терміни організувала три незабутні поетичні вечори: Богдана Лепкого, Святослава Гординського та Євгена Маланюка. Вечір поета-лірика, письменника, літературного критика Богдана Лепкого відбувся у жовтні 1991 року. Вступне слово на ньому мав Михайло Косів. Ліричні твори поета читав Микола Крупач, викладач кафедри

Богдан Лепкий. 88

Святослав Гординський.

Євген Маланюк.

та

о от

а о

д о

т д

• о д

української мови Політехніки, який талановито й артистично виступав із поетичним словом автора і глибинно знав українську поезію. На вечорі він читав інтимну лірику поета і вірш із циклу „Голгота“. Брали участь у концерті студенти Ірина Везденко та Юрко Корогодський. Решту артистів Любомира запросила і були це: Галицький музичний дитячий театр, учні Львівської хореографічної школи, тріо бандуристок Музичного училища ім. С. Людкевича, вокальний ансамбль музично-педагогічного училища ім. М. Колесси. На цих трьох вечорах виступав народний чоловічий хор „Орфей“ — гордість Львівської політехніки. Через місяць, у листопаді 1991 р., Любомира Шуст разом із працівницею бібліотеки Людмилою Бригадир організовує вечір Святослава Гординського, — воістину епохальної постаті української культури. Видатний митець-модерніст, поет, мистецтвознавець, літературознавець, перекладач, він уславився ще як організатор культурного життя Галичини. Це зараз маємо в Україні видані твори С. Гординського, розвідки про нього, зокрема і ґрунтовну працю Богдана Гориня, видану у двох книгах „Гординський на тлі доби“. А тоді... Розпочинався вечір піснею „До лав Просвіти“ на слова С. Гординського, яку виконав хор „Орфей“. Слово про поетичну творчість цієї незвичайної постаті української культури виголосив знаний поет Володимир Лучук. Із розповіді Христини-Олени Саноцької про Гординського-митця постала постать, за словами Д. Павличка, „подібна до засновників европейської культури епохи Відродження“. Такий був вплив С. Гординського на українське мистецьке життя. Уривки з поеми „Сім літ“ прочитав М. Крупач, поезію „Дороги“ донесла до слухачів І. Везденко. Знаний в Україні бард Віктор Морозов вперше виконав пісню на уривок із поеми С. Гординського „Холм“. Враховуючи гармонію слів і виконання, її сприймали щиро й натхненно. Цікава історія написання цієї поеми. Восени 1939 р., з наближенням до Львова Червоної армії відповідно до угоди між Сталіним і Гітлером, щоб урятуватися від совітів, чимала кількість української інтелігенції виїхала до Кракова. Власне звідти С. Гординський поїхав до княжого Холма із задумом замалювати залишки вежі короля Данила. Ці руїни і нелегкі роздуми про давню столицю спричинили написання поеми. Він відчуває „в тверді брил кам’яних... міць могутню й важку ту, що в граніті віків свій нарізьбила карб“. В уяві поета оживають картини відстоювання незалежності княжої держави „над чорну зраду і монгольську хитрість“. 89

д од

• о д

У вечорі взяв участь гурт „Старе Знесіння“. На жаль, дисонансну ноту вніс танцювальний ансамбль Політехніки „Вірність“, що засвідчило, яким далеким від розуміння творчості митця був тоді наш загал. Третім вечором, зорганізованим далекого 1992 р., був вечір Є. Маланюка. В Україні він був зовсім незнаним. Після критичних висловлювань, очевидно, що замовного змісту, де поета названо не тільки „буржуазним націоналістом“, а навіть „українським фашистом“, його ім’я було піддано остракізмові і „залізних імператор строф“ повертався в Україну дуже довго. І однією з тих, хто посприяв поверненню автора „Стилета і стилоса“, була Любомира Шуст. Із розповіді поставала велична постать поета, який сам ішов до України непросто, довго вивчав історію землі, де на покордонні козаччини і голодного степу товклися турки, поляки, москалі. Сприяла формуванню інтелектуальна атмосфера в родині: батько зібрав гарну бібліотеку, у матері настільною книжкою був „Кобзар“ Тараса Шевченка. Про Шевченка поет згодом напише: Не поет — бо це ж до болю мало, Не трибун — бо це ж лиш рупор мас, І вже менш за все — „Кобзар Тарас“, Він, ким зайнялось і запалало. Ці слова не раз звучали на наших Шевченківських вечорах. Зустріч відбувалася у залі І навчального корпусу, яку було заповнено не повністю. Розповідь Любомира вела емоційно. Де вона в ті часи знайшла матеріал — невідомо. Тоді багато хто вперше почув ім’я цього великого поета-співця „Степової Еллади“. Більше того, за сприяння організації „Старе Знесіння“ Любомира Шуст видала брошури „Собор“ ( поезії Є. Маланюка) та „Листки“ (спогади сучасників).

Степан Шалата. 90

Любомира Шуст.

Людмила Бригадир.

та

о от

а о

д о

т д

• о д

60–80-х роках минулого століття на різних вечірках і зустрічах особливо популярними стали українські романси „Не питай, чого в мене заплакані очі“ на слова І. Огієнка та „Сміються, плачуть солов’ї“ на слова поета-лірика О. Олеся. Про Кандибу-батька широкий загал знав значно більше, ніж про його сина — „лицаря українського світла“, поета з загостреним національним чуттям Олега Ольжича. Імена націоналістів, які після розколу ОУН (1940 р.) залишиОлександр Олесь. лися в рядах мельниківців, до нас прийшли значно пізніше. О. Ольжич був заступником голови Проводу українських націоналістів (ПУН) і головою ПУН на українських землях. У червні 1994 р. минало 50 років після трагічної смерті знаного у світі науковця-археолога, поета, поліглота (знав 9 іноземних мов), визначного провідника ОУН. Ім’я О. Ольжича вшановували на державному рівні: святковий вечір відбувся в Оперному театрі у Києві, у Львові відкрили пам’ятну таблицю на будинку, де мешкав Ольжич, відбувся вечір у театрі ім. М. Заньковецької. Рада Товариства „Просвіта“ вирішила теж прилучитися до пошанування цієї славної постаті. Вечір відбувся у клубі-кафе Політехніки, як популярно тепер називають „У Шалати“. До спогадів про Ольжича ми запросили професора Корнія Товстюка, знаного серед наукової спільноти фізика, великого патріота і сподвижника національної справи. Він особисто знав О. Ольжича, не раз Олег Ольжич. зустрічався з ним. Сценарій я уклала на підставі спогадів сучасників Олега Ольжича, а найперше його дружини Катерини Білецької, використавши вірші і політичні праці цієї непересічної особистості. Ми в раді „Просвіти“ не раз цитували зроджене жорстокою епохою кредо націоналіста, подане поетом, наче витесане з граніту: „Захочеш і будеш. В людині, затям, лежить невідгадана сила“. Тексти Ольжича артистично доносив згадуваний на цих сторінках викладач кафедри української мови Микола Крупач, який науково опрацьовував художню літературу 20–30 років, згодом захистив кандидатську дисертацію, і постать О. Ольжича була йому близька. Вечір відбувся у грудні 1994 р. Тоді насипало снігу, були перебої з транспортом і ми хвилювалися, чи вдасться Володі Яремкові (інженер ІНЕМ) принести вчасно портрет Ольжича, який зберігався у родині К. Товстюка. Але він прибув на вечір не тільки з портретом, але й із знаним політичним діячем Михайлом Горинем. 91

д од

• о д

Микола Крупач читав натхненно, з тонким розумінням суті вірша: Не ждіть ніхто милосердя: Я камінь з Божої пращі. І всі ми почули, як Божа огненна рука Нам на чолах спочила і стягах з подобою лева. Тексти із спогадів мужньої жінки, дружини поета, довелося читати мені. Катерина Білецька у своїх спогадах пише: „Від нього випромінювало якесь надземне хвилювання. Він мав якусь чарівну міць, якою заворожував своє оточення“. Гіркі рядки про розстріли націоналістів німецькими окупантами він напише пізніше. Ольжич носив на собі тягар вини за смерть Олени Теліги та її чоловіка Михайла. Він також переживав розстріли інших, які загинули під час походу на Схід. Крім художньої частини, виступали: Корній Товстюк із спогадами про О. Ольжича, підкресливши, наскільки це була велична людина і незламний борець за Україну. М. Горинь розмірковував про те, що трагічна епоха Ольжича, Олени Теліги — епоха нескорених, зродила шістдесятників і нинішніх борців за національну справу. кадемію до 100-літнього ювілею Юрія Липи — поета, письменника, історіософа і мислителя, зорганізувало Товариство „Просвіта“ 2000 року. У творчості Ю. Липи чітко проступає ідея боротьби Бога в людині із світом несвободи. Цією Академією особливо зацікавився ректор Ю. Рудавський. Він зосереджував нашу увагу на опрацюванні чіткого сценарію. До роздумів про життя і творчість Ю. Липи ми запросили його доньку, відому громадсько-політичну діячку, просвітянку Марту Липу-Гуменецьку та професора Медичного університету ім. Д. Галицького Олександра Кіцеру, який чи не єдиний написав про Ю. Липу документально-художній твір. Уже самі назви творів свідчать про глибину проникнення Ю. Липи в історіософію України: „Українська доба“, „Українська раса“, „Призначення України“, „Розподіл Росії“, „Чорноморська доктрина“. Із уст Марти Липи прозвучало кредо великого патріота, члена Організації Українських Націоналістів про призначення нації. Нація за Ю. Липою виступає Божим твором:

Ми — нація, сузір’я міліонів, Ми — серце воль, Ми — буйна кузня сили! 92

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Марта Липа-Гуменецька.

Юрій Липа витворював історіософію і філософію, політику і мораль майбутньої української держави, виходячи із примату духа, вірності присязі не зрікатися своєї душі. У творі „Бій за українську літературу“ визначає полюси: Тарас Шевченко — Микола Гоголь. Ось як він пише про Гоголя, проектуючи цей образ на складну українську історію: „Є слабість людини в тому, що вона покидає свою Юрій Липа. расу, є зрада людини в тому, що вона служить чужій ворожій расі, але безсоромність, огидна безстидність зрадника є в тому, що він перед обличчям чужих хоче довести, що раса його уже упала, обезголовлена, знищена після того, як він її зрадив“. Ю. Липа говорить про Україну як землю, котрою проходять руйнівники: „Україна є правдивим полем битв. Без самоусвідомлення своїх духовних кордонів неможливий зріст нації“. І сьогодні, перечитуючи ці слова великоІван Липа. го українця, розуміємо, яким стратегічними, актуальними для нашої епохи і для прийдешніх поколінь були його розмірковування про майбутню долю України. Слухати Марту Липу-Гуменецьку було надзвичайно цікаво. Незважаючи на невиліковну хворобу (їй на той час було важко ходити), у всій поставі, у словах відчувалася сила, незламність духу, передана від її славного роду. 93

• о д

д од

Адже дідом пані Марти був Іван Липа — український громадський і політичний діяч, письменник, лікар. Знаємо його як співзасновника разом із М. Міхновським, Б. Грінченком Товариства „Братство Тарасівців“, згодом він обіймав посаду міністра в уряді УНР. До слова, ми не раз відвідували могилу цієї величної постаті нашої культури і політичного життя у м. Винники біля Львова. Професор О. Кіцера, знаний в Україні лікар, написав ряд цікавих художніх розвідок із життя видатних медиків різних епох. На вечорі він читав частину з твору „Ясна зброя Юрія Липи“, підкресливши високі моральні засади, вірність присязі, яку з честю проніс до кінця „яснозорий“ поет і воїн. Маючи можливість виїхати на Захід, він, сповідуючи присягу Гіпократа, лікував поранених упівців. Не міг залишити тих, котрі потребували його допомоги. Олександр Кіцера об’їздив місця Яворівщини, де в останні роки жив і працював Ю. Липа, побував в селах Буневі, Шустові, зустрічався із свідками арешту, автором спогадів Кіндратовичем. Він прочитав на вечорі сторінки, які відтворюють останні дні письменника-історіософа. 19 серпня 1944 р. Ю. Липа на подвір’ї забавляв своїх донечок. Ввійшли енкаведисти і повідомили дружині, що його забирають як лікаря для надання допомоги хворому. — Коли ж він повернеться? — запитала дружина, знана в мистецьких колах художниця Галина Захарясевич. — Слово радянського офіцера, що найпізніше ввечері. Ю. Липу, по-звірячому замордованого, знайшли на світанку 21 серпня в селі Шустова. Ще довго після Академії в кабінеті ректора ми розмовляли про Ю. Липу, про його „ЧорМогила Юрія Липи в с. Бунів Яворівського номорську доктрину“, її значенрайону. ня для сучасної геополітики України. 94

та

о от

а о

д о

т д

• о д

І про його непрості постулати: Людська історія є непривабливою. Боротьба людей, народів з політичними кланами є вічною. Мир — коротка мить, перепочинок. Україна має бути самостійною і виконувати роль буфера проти зазіхань Росії на Німеччину та Європу загалом. Влада — явище відносне і ніяк не священне, звільнення людини має початись з десакралізації влади. Як можна інакше дивитися на світ, як не з нутра нації.

е до створення Товариства української мови (1985–1988 рр.) національне відродження розпочалося з вертепних вистав, спочатку класичних, традиційних, а згодом із чітким політичним підтекстом. Серед студентства особливо популярними стали Андріївські вечорниці й свято Меланки. От тоді-то повитягали зі скринь старі сорочки, кожухи, барвисті хустки і забуті крайки. Макітри-горщики, макогони — різні атрибути народного побуту з’являлися на час святкувань у Політехніці, оригінальні забави звеселяли глядачів, а насамкінець „артистів“ пригощали варениками. Так відбувалося в економістів, де сценаристами і режисерами виступали Галина Захарчин і Надія Любомудрова. Не можу не згадати просвітянські заходи хіміків (О. Козій, Л. Гриценко), радистів (Л. Закалик, К. Товстюк) — у всіх було по-різному, але цікаво, ори-

Свято Меланки в Інституті економіки й менеджменту. 95

• о д

д од

гінально і з „душею“. У пам’яті витончені ліричні вечори української поезії з антуражем: осіннє жовто-червоне листя, десь одинокий вогник свічки, щемливі, ностальгійні поетичні слова Л. Костенко, Лесі Українки, О. Олеся, І. Франка, М. Вінграновського. В одній із газетних заміток фантастичні вечори, натхненником яких була Г. Захарчин, я називала епохою витонченої поезії. Зважаючи на „революційний“ час, цей потяг до мистецтва видавався справді фантастичним явищем. от Шевченко у час виборювання державності завжди йшов із нами. Він воскресав у пам’яті і воскрешав нашу свідомість, гартував волю і кожним словом учив любити цю землю, небо і її народ. У другій половині 70-х і першій 80-х традиційні для українців Шевченківські вечори практично не проводили, згодом їх відновили уже під назвою „І на оновленій землі...“ з піснями, гопаком, мало не з весільними рушниками, але... без великого слова поета. Під забороною для сценічного виконання перебували поема „І мертвим, і живим...“, поезії „Стоїть в селі Суботові“, „Холодний яр“, „Кавказ“ (деколи виконували симфонію С. Людкевича), „Розрита могила“, „Великий льох“, тобто майже всі твори антиросійського змісту. У перші роки після Незалежності, коли у Політехніці ще не було таких цікавих мистецьких колективів, Шевченківські вечори виглядали значно скромніше: доводилось запрошувати солістів, музикантів. Та вже скоро оновили свій репертуар хорові колективи „Гаудеамус“ (студентська хорова капела) і чоловічий хор працівників „Орфей“. Кілька років підряд вершинну поему Т. Шевченка „І мертвим, і живим...“ читала І. Ключковська. Мимохідь порівнювала її інтерпретацію поеми з професійними читцями не на користь останніх. Згодом відновили діяльність симфонічний і духовий оркестри, створено камерний оркестр, розширено склад та відновлено діяльність ансамблю бандуристок, створено театральну студію „Хочу“, а також кілька естрадних колективів. Сьогодні усі вагомі національно-просвітницькі заходи проходять за участю цих чудових колективів. Не є винятком і Шевченківські вечори, які останніми роками без перебільшення стали міськими. Усі наші ініціативи підтримує своєю увагою і фінансовим сприянням ректор Юрій Бобало. Народний дім „Просвіта“ підготовляв щороку оновлені художні виступи, в „Просвіті“ ми дбали про концептуальне поглиблене розкриття творчості поета за темами „Мова в творах Шевченка“ (І. Фаріон), „Філософські постулати в творчості Шевченка“ (І. Ключковська), „Шевченко проти імпе-

та

о от

а о

д о

т д

• о д

На Шевченківських вечорах завжди присутній ректор Юрій Бобало.

рії“, „Гетьманщина в творах Шевченка“, „Лицарі і гречкосії у творах Т. Шевченка“, „Т. Шевченко — каталізатор розвитку політичної думки в Україні“ (Х. Бурштинська). Щорічно, починаючи від 1988 року, не перериваючись, в Політехніці проводять конкурс на краще читання творів Т. Шевченка або поезій про нього. Кількість студентів-учасників — від 30 до 80 осіб. У деякі роки в нашому конкурсі брали участь студенти Університету ім. І. Франка, Української академії друкарства, Першої української гімназії. Цікавою є і географія студентів-учасників — Крим, Хмельницька, Чернігівська, Донецька, Рівненська області, В’єтнам. Деякі виступи — це міні-вистави з підготовленими музичними супроводами, модерною драматургією, у виступах звучали і власні вірші на Шевченківську тематику. Останніми роками до нас приєдналися з оригінальними композиціями студенти Інституту права і психології та Інституту сталого розвитку. Усім учасникам вручали грамоти, а переможців, яких визначало журі, нагороджували путівками в оздоровчі табори та грошовими преміями від профкому студентів та аспірантів, від Товариства „Просвіта“. Від газети „Аудиторія“ за вибір громадянської тематики найкращі виступи премійовано квитками у львівські театри. р. минало 125 років від відкриття головного корпусу Політехніки. Викладач з ІАРХ Олександр Жук знайшов матеріали про цю непересічну подію. Ми спільно з Народним домом „Просвіта“

2002

• о д

д од

У вестибюлі — погруддя архітектора головного корпусу і ректора Львівської політехніки Юліана Захарієвича.

уклали сценарій і провели вечір, намагаючись у виступі виконавця ролі головного архітектора корпусу цієї унікальної споруди, першого ректора Львівської політехнічної школи Юліана Захарієвича загострити увагу на словах, винесених на фронтон будівлі Litteris et artibus (Наукам і мистецтвам), який промовляє до професорів, студентів із балюстради напроти входу в актову залу. Хор „Орфей“ розташувався на одному крилі сходів, що ведуть на другий поверх. Добре пам’ятаю, що вечір відбувся 21 жовтня, на свято архистратига Михаїла. За задумом, ректор Ю. Рудавський і проректор В. Павлиш до постаменту з бюстом Ю. Захарієвича покладали кошик із квітами — як пошану до високого імені архітектора в історії Львівської політехніки. е одна особлива неординарна подія, яку організувала „Просвіта“, відбулась 1994 року завдяки патріотичній позиції і відповідальній праці доцента Юліяна Павліва, який зібрав архів політехніків, котрі навчалися у Політехніці і зазнали репресій від різних чужинських режимів: польського, німецького, радянського. Тих, що вижили, ми запросили на святкування Дня Соборності 22 січня. Схвильовані немолоді люди прийшли до нас із словами: „А ми думали, що ніхто нас до Політехніки не запросить“. Удруге урочисте відкриття виставки фотографій із довідкою про нескорених політехніків відбулося 2018 року з нагоди Дня захисника України. Цього разу ми вже відшукали значно більше героїв-політехніків. Особливо зворушливо було вітати у стінах альма-матер дев’яностолітніх Богдана Жеплинського і Ганну Іваницьку.

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Урочисте відкриття виставки „Нескорені“, 11 жовтня 2018 р.

Шановні гості з просвітянами.

Політехніки оглядають експозицію.

д од

• о д

Політехніці відбулось кілька зустрічей із відомими громадсько-політичними діячами Ігорем та Іриною Калинцями. Обидва поетичні вечори Ігоря Калинця проводили у клубі-кафе. До першого я написала сценарій, мала вступне слово, виступи підготували студенти. Читали з перших видань збірки „Вогонь Купала“ його знаний „Вітер“ та інтимну лірику, яка донині є кращим зразком цього жанру в поезії („Панно з очима більшими за айстри“, „Ми бігли, вибилися з сил“, „Несеш у брунатному тілі“) та інші. Із „Невольничої музи“ — „Конає Київ“: в короткому вірші — суть епохи, яку ми переживали: Нема вже Києва — Батиїв, Гора Батиєва й вода, Батиїв Бог і всі святиє. Донині ми не можемо збутися цієї ординської навали. Другий вечір організовувала Ірина Фаріон з її, як завжди, цікавим неординарним вступним словом. Студенти, переважно архітектори, читали поезію раннього періоду творчості. До інтелектуальної збірки „Леді і Марені“, яку літературознавці вважають вершинною в творчості лавреата Шевченківської премії Ігоря Калинця, названого „поетом з Божої ласки“, ми в дорозі. А в лютому 2018-го викладачі та студенти мали змогу переглянути перший фільм про життя і творчість Ігоря Калинця — потужної особистості в нашій літературі і громадсько-політичному житті держави. Організатором заходу була член ради „Просвіти“ Надія Любомудрова. Літературну творчість Ірини Калинець у Ігор Калинець. 60–70-х роках минулого сторіччя, признаюсь, у Політехніці не вельми знали, зате її ім’я як громадсько-політичної діячки уже було відоме широкому загалу. Перед широкою аудиторією студентів і викладачів пані Ірина виступала двічі, зокрема в Інституті телекомунікацій, радіоелектроніки та електронної техніки представляла вельми цікавий матеріал про зв’язок Київської Русі з Візантією. 2007 року українські патріотичні організації відзначали 70-річчя В’ячеслава Чорновола. Про різні аспекти діяльності шістдесятників і роки боротьби за українську державність ми дізналися з виступу Ірини Калинець, коли Товариство „Просвіта“ Львівської політехніки запросило її на урочистість із нагоди ювілею 100

та

о от

а о

д о

т д

• о д

цього видатного політичного діяча, яка відбулась в актовій залі головного корпусу. Запам’ятались її велична струнка постать, дзвінкий голос, блискучий стиль і сам виступ. У ньому було все: характеристика політичної діяльності В’ячеслава Чорновола, видання „Українського вісника“ (виходив 1970–1972, 1987–1989). У самвидаві друкували літературні та публіцистичні твори В. Симоненка, В. Стуса, І. Світличного, І. Дзюби, Ігоря та Ірини Калинців, В. Мороза, С. Караванського, Є. Сверстюка та інших. Тепло і з любов’ю згадувала Стефанію Гулик, Ганну Садовську, які розповсюджували „Вісник“, та безстрашну Олену Антонів, яка забезпечувала друк. Дізнались із виступу про боротьбу патріотів проти порушення прав та свободи слова, репресій стосовно політв’язнів; про акції протесту, факти шовінізму, українофобії, насильної русифікації. Атмосфера вечора була такою щирою, що розходитись не хотілось. І ми пішли на філіжанку кави з продовженням розмови про ті буремні часи. Пані Ірина розповідала про завершену наукову монографію, присвячену добі Київської Русі. З великою шанобою відзначаю її доброзичливість, без тіні зверхності чи позування, а була це постать знана у світі. 75-річчя Ірини Калинець ми відзначали в Політехніці 8 грудня 2015 р. спільно з МІОК та Народним домом „Просвіта“ на вечорі пам’яті цієї громадсько-поліІрина Калинець. тичної діячки, людини незламної внутрішньої сили та блискучого розуму. Того вечора говорили про її патріотичну працьовиту родину, про те, що її чесність, безкомпромісність не дозволяли їй змиритися з невільничим станом української нації. Пече мене запльоване ім’я, Пече мене одежа невольнича! Про її творчість Михайло Осадчий скаже: „Зі всієї поетичної дисидентської еліти — вірші Ірини Калинець найбойовитіші, наснажені духом утвердження життя, перемоги над смертю“. Сміло стала на захист ув’язнених дисидентів Валентина Мороза, Ніни Строкатої-Караванської; брала участь у підготовці матеріалів до нелегального журналу „Український вісник“. Ув’язнення відбувала в таборі в Мордовії разом із Стефанією Шабатурою, Ніною Світличною та іншими. Вони були учасниками акцій спротиву, підписали листа на підтримку Андрія Сахарова, до Комітету прав людини в ООН зі скаргою на табірні умови. Після звільнення пані Ірина створює культурологічний журнал „Євшан-зілля“, виступає з лекціями, її активності можна по101

д од

• о д

заздрити: бере участь у створенні Товариства Лева, Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного руху України, „Меморіалу“, у відродженні УГКЦ, створенні Маріїнського товариства. На вечорі пам’яті І. Калинець її твори читали студенти театру-студії „Хочу“. Твори Ірини Калинець у 8-ми томах для увічнення її пам’яті видав Ігор Калинець. Такі твори можуть зробити честь будь-якому першорядному майстрові. Студенти вибрали поезії з першого тому „Шлюб із полином“. …Зерно, відсіяне з полови — ласкавий засів моїх днів, коли скажу: я так любила і ненавиділа я так, що словом зраненим спалила свої заковані уста! І якщо у своїх політичних кредо І. Калинець безкомпромісна, то в історичних працях „Загадка України-Русі“, „Житіє Феодосія Печерського“ (п. Ірина признавалась, що ця постать дуже близька її душі), „Студії над „Словом о полку Ігоревім“ та в інших спостерігаємо аналітичний хист дослідниці. ечорів-зустрічей із головою Львівського Товариства „Просвіта“, відомим письменником та громадським діячем Романом Іваничуком за 30 літ відбулося хіба найбільше. Ми вважаємо Романа Івановича хрещеним батьком Товариства у Політехніці. Спілкування з метром української літератури (чи то було в актовій залі головного корпусу, чи в різних залах Науково-технічної бібліотеки, де організаторами заходів виступав осередок „Просвіти“ бібліотеки). Незмінною учасницею всіх вечорів була талановита письменниця і літературознавець Ніна Бічуя, а в останні 5–7 років також Іван Паров’як, Іри-

Роман Іваничук й Ірина Лонкевич під час презентації книжки маестро.

102

та

о от

а о

д о

т д

• о д

на Лонкевич (видавництво Львівської політехніки) та письменник і видавець вартісних творів сучасних авторів Василь Габор. Публічне спілкування з Р. Іваничуком відбувалося, починаючи від грудня 1988-го до 2016-го, а тепер, після відходу письменника з життя земного, воно перейшло в розряд духовного. Зустрічі-роздуми, завдяки колосальній ерудиції письменника, аналізові життєтрепетних питань і трагічної в певні історичні часи української долі, вміння прониклиХристина Бурштинська во бачити гострі проблеми сьоговітає дорогого гостя. дення, не могли залишити нікого байдужим і збирали повні зали. Та що й казати? Історична романістика в українській літературі до Іваничука і з двадцятьма романами Іваничука — зовсім інший масштаб цього літературного жанру. Пригадую, як на зустрічі в актовій залі головного корпусу зразу після Революції на граніті один із студентів подав записку: „Ваші „Мальви“ привели мене на Майдан Незалежності“. Не раз на зустрічах після прочитання роману „Манускрипт з вулиці Руської“ письменника просили розповісти, як він цей манускрипт знайшов, настільки правдивою і переконливою виглядала розповідь про середньовічний Львів. У Політехніці і в приватному колі друзів, які читали Іваничука, пам’ятаю, як ми обговорювали учасників Кирило-Мефодіївського братства. Власне Р. Іваничук подав широкому загалові майже незнаного одного з організаторів Братства кирило-мефодіївців, математика, філософа, перекладача і поліглота (володів двадцятьма мовами) Миколу Гулака. Він не пішов на компроміс із переконаннями, замінив такий потрібний для суспільного розвитку інтелектуальний багаж на вірність присязі й цим вчинком дав зразок чесності, порядності і стійкості. На противагу — Микола Костомаров, покаявшись перед самодержавною Фемідою, пішов на компроміс, що дозволило йому „викупити ... цей гріх сотнями праць з історіографії й цим допоміг нашому народові зберегти історичну пам’ять“. Складна дилема, яку ми на просвітянських вечорах не раз розглядали. 103

• о д

д од

Пригадується вечір 1998 року — до 130-річчя Товариства „Просвіта“, який ми спільно з Народним домом провели у Військовому інституті ім. П. Сагайдачного, який тоді входив до структури Політехніки. Сценарій написала я, використавши матеріали про діячів матірної „Просвіти“, з художніми номерами виступали наші студенти. Курсантів — повна зала. Слово має Р. Іваничук. Говорить про „Просвіту“, яка від 1988 р. стала його дітищем, його душею, для неї він не жалів часу, зусиль, енергії, своєї палкої вдачі. Через слово, „Просвітні листки“ в кожне село, під кожну стріху несла „Просвіта“ надбання свого красного письменства, підносила національний дух народу, вчила в тяжкі часи поневолення тримати меч. Зала притишено слухала слово мислителя. „Мисль і меч“ — до їхньої складної суті не раз буде вертатися художник слова у своїй творчості з питаннями, якою має бути мисль, коли загребущими чужинцями вибито з рук меча? Подібно до гірських мольфарів вмів розганяти грозові хмари безнадії, дарувати словом впевненість і віру в твердішу дорогу для нашої нації. Його україноцентризмом не раз заряджались сотні-тисячі слухачів. Ми йшли за ним рік-річно 13 червня до пам’ятника „Просвіті“, до постаті жінки, яка несла людям палаючий огонь науки та освіти, ініціатором спорудження якого був; збирались на Личаківському цвинтарі, щоби вклонитись пам’яті великих просвітян, їздили не тільки на просвітянські заходи до Києва, а й до наших славних міст: Стрия, Ходорова, Мостиськ, Миколаєва та інших не менш цікавих. Люди з радістю зустрічалися з головою „Просвіти“, а після 2000-го з почесним головою Товариства. Як завжди, за усталеним сценарієм, виступ Іваничука — це найцікавіше, потім запитання чи записки та автограф автора на книжках. Так ось: хтось із обивателів (це було десь у 2000-х роках) дозволив собі запитання „А як люди тепер в Україні жиють? Чи щось нам та Незалежність дала?“. Роман Іваничук вислухав спокійно, а тоді луснув громом: „А ви Бога не боїтеся?“. Його аргументація була такою, що викликала бурхливу підтримку залу. Загалом він був неперевершеним розповідачем. Часто у просвітянському товаристві, коли ніщо не зіпсувало йому настрою, сипав дотепами, не любив вульгарщини, розповіді витягав з пам’яті, як еквілібрист хустинки з рукава. …Хочу повернутися в далекий 1971 р. Столітній ювілей Василя Стефаника. Святкували у Львівському оперному театрі. Письменницька братія з’їхалася з усенької України. 104

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Ще до оголошення виступу ми знали про приїзд на урочистість „живого класика“ Миколи Бажана. І ось його виступ. Театральний „вулик“ вмить затихає: який блискучий стиль, уже тоді я знала, що він з неокласиків, слова припасовані, злиті, як брили в єгипетських пірамідах. Але ж... Нічого не можу зробити — чую „Людина стоїть в зореноснім Кремлі...“, де слова у вірші теж припасовані. А ось якого виступу ми всі дочікували, так це Романа Іваничука. Це був цікавий виступ зрілого митця, який хоч непросто, але славно увійшов в українську літературу. Про цей ювілей він теж розповідає у своїх спогадах-роздумах. Не можу обійти вечора в Політехніці, на якому Ірина Ключковська прочитала новелу Р. Іваничука „Бузьків вогонь“, що спонукало письменника до розповіді про вибір літературної дороги: новела чи історичний роман. Ми йшли з ним і за ним. Чи скоро з’явиться у широкого загалу Навчитель, який сам бачив і вмів показати іншим безмірні горизонти розвитку нації?

„Благословенна ця земля…“

овариство „Просвіта“, яке має ім’я Тараса Шевченка, напередодні великого ювілею — 200-ліття нашого національного поета і пророка, що припало на 2014 р., серед інших ювілейних заходів запланувало поїздку до Шевченківського краю. Шлях пролягав через Канів, Черкаси, Чигирин, Суботів, Холодний Яр, Керелівку, Моринці, Будище і через Київ — до Львова. Поїхали двома автобусами: представники адміністрації, двох профкомів — працівників і студентів, просвітяни, хор „Орфей“, театральна студія „Хочу“ від Народного дому „Просвіта“. Очевидно, що самостійно здійснити таку потужну акцію нам було б не під силу — в організації поїздки і виділенні коштів посприяли як адміністрація, так і профкоми. Готували поїздку ретельно, освячував її отець, доцент-хімік Тарас Жеплинський. Взяли зі собою національні стяги, вінки до могил Т. Шевченка і В. Симоненка, до пам’ятників Т. Шевченку. Особливо мистецько оформлений був вінок до Канівської святині — замовляли його у художниці, а кетяги червоної калини приніс доцент, член ради „Просвіти“ Зіновій Тіменик. Усе в цій поїздці розпочиналося і завершувалося молитвою. У Черкасах нам допомагав і поселив у готелі наш земляк настоятель Черкаської парафії Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ Юліян Шеремета. До Канева прибули вже в сутінках, силует поета чорнів у високості і наче розчинявся в небі. Скільки раз чула „Як умру, то поховайте...“, але тут, на цій нічній кручі над розпластаною долиною Дніпра ще сильніше відчувалась могутність його слова. Повертались до автобуса притишеними і сповненими таїни Шевченкового впливу. 105

д од

• о д

На Чернечій горі „Заповіт“ звучав по-особливому.

Розташувались у готелі і кожного дня відвідували нові місця, зокрема, у Черкасах — могилу В. Симоненка, земний шлях якого був таким коротким, але творчість якого мала колосальний вплив на молодь і хвилюватиме українців віки. Диригент В. Вівчарик розмовляє очима, і „Орфей“ стає довкруж могили. Пісня-шана його сподвижницькій творчості. Можна все на світі Вибирати, сину, Вибрати не можна Тільки Батьківщину.

У Черкасах вклонилися Василеві Симоненку.

106

та

о от

а о

д о

т д

• о д

У Моринцях і Керелівці зустрілися з іншими екскурсіями, відчули добросердне тепле ставлення. Імпровізований концерт біля „Хати дяка“ у Керелівці, студенти О. Шмакова, А. Теслевич декламують уривки з „Катерини“. Дуже лагідна сонячна днина. Біля могили матері поета — коротка заупокійна служба, хор співає „Вічную пам’ять“.

Помолилися біля могили матері Тараса, яка знаходиться поблизу Літературномеморіального музею Т. Шевченка в с. Моринці.

У гетьманській столиці Б. Хмельницького Чигирині мешкало понад 50 тис. осіб, місто мало Магдебурзьке право. За давніми описами на неприступній горі, яку з трьох сторін омивала річка Тясмин, містилася фортеця з дерев’яною вежею і трьома мурованими баштами, замок Хмельницького з годинником роботи австрійського майстра. У Чигирині розміщувалась державна адміністрація гетьмана, тут він приймав послів, тут навіть карбували гроші. 1677 року, уже після смерті Хмельницького, через рутинні гетьманські чвари, боротьбу за владу, коли одні запрошували на підмогу турків, інші — московське військо, турецько-татарська армія оточила місто, але взяти його не змогла. Через рік турки повернулись із 200-тисячною армією — місто було вщент зруйноване і невдовзі стало занедбаним повітовим містом Російської імперії. Т. Шевченко добре знав пекучу історію гетьманської доби, деякі деталі міг дізнатись від „славного козака“ професора Московського університету Осипа Бодянського. Зустріч із містом 1843 року зродила болючі слова: Чигирине, Чигирине, Все на світі гине, І твоя святая слава, Як пилина лине Над вітрами холодними. 107

• о д

д од

Цей вірш не один раз звучить у Політехніці на щорічних Шевченківських читаннях і вечорах. І донині нас тривожить синусоїда української історії. Останки великого гетьмана Богдана було поховано в Іллінській церкві в селі Суботові, недалеко від Чигирина. Ця церква — видатна архітектурна пам’ятка українського бароко, збудована гетьманом 1653 року (за іншими даними 1651) як родова усипальниця. Радянська влада так „шанувала“ пам’ять гетьмана, що зробила там склад, а згодом клуб. Т. Шевченко залишив нам, крім своїх геніальних поетичних творів, малюнки визначних культурно-історичних об’єктів та прикметних місць („Богданова церква в Суботові“, „Кам’яні хрести в Суботові“, „Мотрин монастир“). А вірш „Стоїть в селі Суботові“, написаний того ж 1845-го, за словами Є. Сверстюка, „року високого сонцестояння“ у творчості поета, біля пам’ятника Т. Шевченку в Черкасах прочитав М. Бурштинський.

Біля пам’ятника поетові в Черкасах ― імпровізований концерт. Вірш Т. Шевченка „Стоїть в селі Суботові“ читає Мирон Бурштинський. 108

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Не могли не заїхати до „Холодного Яру“, тут тисячолітні дуби слухали повстанські пісні у виконанні „Орфею“, а Олег Деркач із студії „Хочу“ прочитав однойменну поему Т. Шевченка. Мотронинський монастир, де гайдамаки освятили ножі в часи коліївщини, і який став у буремні 1918–1922 рр. осередком боротьби проти засилля Московії, тепер належить до Московського патріархату. Ця печальна струна затьмарила піднесений настрій, весь час наштовхуючи на думку: як ще неблизько до справжньої незалежності. У село Будище заїхали вже по дорозі назад: по четверо чи п’ятеро обхоплювали стовбури тисячолітніх дубів, які бачили на мальовничих галявинах козачка, який в дуплі одного з цих велетнів ховав свої вірші. Після богослужіння в патріаршому соборі Воскресіння Христового в Києві, що на лівому березі Дніпра, спільних фотографій на пам’ять — поверталися щасливі, піднесені до Львова. І невтямки було, що через кілька місяців незламний шевченківський дух устами Сергія Нігояна звернеться до всіх, хто стояв за правду і свободу, словами великого нашого пророка: „Борітеся — поборете!“ Т. Шевченко став духовним наставником Революції гідності.

Біля тисячолітнього дуба в с.Будище. 109

• о д

д од

„Орфей“ співає в патріаршому соборі в Києві.

а 2016 рік припадало дві ювілейні дати, пов’язані з іменем нашого другого національного генія Івана Франка — 160-річчя від дня народження і 100-річчя з часу смерті. Студія „Хочу“ Народного дому „Просвіта“ підготувала до ювілейних днів оригінальну композицію за творами із збірки „Зів’яле листя“ під назвою „Тричі мені являлася любов“. З успіхом вони виступали перед студентами Політехніки і на запрошення бібліотеки Харківського університету ім. Каразіна — перед харківськими студентами. Товариство „Просвіта“ зорганізувало у підрозділах університету конкурс на кращу стінну газету й читання творів І. Франка, виставку портретів Івана Франка та ілюстрацій до його творів. Вшанування Каменяра відбулося в різних інститутах і підрозділах університету.

Виставка прижиттєвих портретів Івана Франка та ілюстрацій до його творів у головному корпусі Політехніки.

110

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Студенти ІГСН вшанували Івана Франка виконанням пісень і читанням його поезій.

А студенти ІБІД — двадцятихвилинним читанням творів поета. 111

• о д

д од

Та найголовніше — для студентської молоді й активістів „Просвіти“ було організовано поїздку в село Криворівню, яке називали українськими Атенами через те, що в цій мальовничій місцині з унікальним гуцульським колоритом, де Чорний Черемош зливається з Білим Черемошем, збиралися видатні українські письменники, етнографи, історики. Тут бували Леся Українка, Г. Хоткевич, М. Коцюбинський, О. Олесь, А. Крушельницький, М. Грушевський, В. Гнатюк, В. Шухевич, І. Труш, польський письменник С. Вінцез. З цих визначних українців радянська влада знищила Г. Хоткевича, А. Крушельницького, є великі запитання до обставин смерті М. Грушевського. Літературно-меморіальний музей І. Франка створено 1960 р. завдяки старанням Платоніди Хоткевич і ректора Львівського університету ім. І. Франка Євгена Лазаренка у дерев’яному будинку Василя Якіб’юка. І. Франко бував у Криворівні з невеликими перервами 10 літ в літні місяці, починаючи від 1904-го до 1914 року, і власне зупинявся у цьому будинку. Особисто я не вперше відвідую цей музей і це чудове село з його шляхетними, доброзичливими мешканцями, які зберегли свої прадавні традиції і звичаї. Екскурсію по музею з цікавими деталями про життя поета провела для нас Ганна Луцюк (із дому Зеленчук). А зупинялися ми, мандруючи Карпатами, у її діда В. Потяка. Потяки і Зеленчуки — два унікальні достойні роди Криворівні. Тоді, у 70-х, музей І. Франка виглядав значно скромніше, а деякі експозиції і стенди було оформлено не так професійно. Тепер тут усе куди краще! У виставковому залі Франкового музею є експозиція, присвячена жінці непересічного таланту Катерині Плисці. За зв’язки з УПА молоду дівчину було засуджено на 10 літ таборів. Після заслання вона повернулася у рідну Криворівню, писала вірші, казки, малювала, створила 1 000 рукописних книжок, які показано на мистецько оформленому стенді. Прикрашають експозицію музею вишукані гуцульські речі: кахлі, одяг, кераміка. Поруч із музеєм — пам’ятник І. Франкові. Від імені Львівської політехніки ми віддали шану нашому генієві: стяги, урочистий вінок, пісні „Орфею“ та невмируще слово поета у виконанні студентів: „Та прийде час і ти огнистим видом/ Засяєш у народів вольних колі...“. У місцевій школі відбулася зустріч учнів і вчителів із політехніками. Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою підготував до ювілею поета зворушливу композицію „Діти світу читають „Лиса Микиту“, яку записали на відео і демонстрували дітям у школі. Судячи з радісної реакції залу, декламації нікого не залишили байдужим. У Криворівні є унікальна церква Різдва Пресвятої Богородиці, яку побудували у 1660-х роках на правому березі річки Чорний Черемош, але згодом через небезпеку повеней перенесли на лівий берег. Це одна з найстаріших дерев’яних церков, 112

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Дерев’яна церква Різдва Пресвятої Богородиці.

пам’ятка архітектури державного значення. У церкві молилися відомі церковні діячі: Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет, у 1961–1964 рр. служив отець диякон Василь Романюк, майбутній Патріарх Київський і всієї Руси-України Володимир. Її відвідували відомі державні і громадські діячі, дипломати, митці. Тут знімали деякі сцени фільму „Тіні забутих предків“. Сюди приїжджали з метою дослідження науковці з Польщі, Німеччини, Франції, Канади, Австралії, Японії. У церкві нас привітно зустрів отець Іван Рибарук, провів екскурсію, розповів історію церкви, зупинявся на унікальних церковних атрибутах цієї святині. Під склепінням церкви натхненно звучали духовні пісноспіви у виконанні нашого славного „Орфею“. Відвідали також музей „Хата-гражда“, де наприкінці ХІХ — початку ХХ століть проживала родина Харуків. Не оминали їхньої садиби І. Франко, М. Коцюбинський, В. Гнатюк. Цю хату-гражду у 1964 році використав С. Параджанов у фільмі „Тіні забутих предків“. 1916 року у Криворівні відкрили Етнографічний музей старожитностей Гуцульщини, Парох церкви Різдва Пресвятої його директором і водночас екскурсоводом є Богородиці Іван Рибарук. Іван Зеленчук, як виявилося, кандидат фізико-математичних наук. Експозицію цього приватного музею зібрано завдяки його любові 113

• о д

Учасники хору „Орфей“ у церкві Різдва Пресвятої Богородиці.

Поблизу „Хати-гражди“. 114

д од

та

о от

а о

д о

т д

• о д

Екскурсію для політехніків провадить директор меморіального музею І. Франка Ганна Луцюк.

до гуцульського краю, хисту та енергії. Музей не тільки унікальний своїми раритетними експонатами, а й мистецьким оформленням. Були ми також у музеї голови Центральної ради УНР, історика Михайла Грушевського, який мав у Криворівні свою віллу (у присілку Березово), яку російські війська спалили 1917 року. Тоді згоріло багато його особистих речей: книжок, рукописів. Відновлено музей 2004 року.

Інтер’єр приватного етнографічного музею в Криворівні.

115

• о д

д од

Політехніки на заходах обласної „Просвіти“ Не можу оминути численних загальноміських та обласних заходів, які організовувала Львівська організація товариства „Просвіта“ під керівництвом знаного громадсько-політичного ентузіаста, заслуженого діяча освіти України Ярослава Пітка, та в яких „Просвіта“ Політехніки брала дійову участь. До таких заходів ми залучали студентів, переважно через профком студентів та аспірантів і колективи Народного дому „Просвіта“. Це заходи з пошанування Тараса Шевченка, які проводять щорічно 9 березня біля пам’ятника Кобзареві; організація святкувань до Дня матері у Шевченківському гаю; щорічне відзначення 13 червня відновлення „Просвіти“ у Львові; організація та проведення у різних формах Дня української мови і писемності, участь у круглих столах і виступи на телебаченні. Особливо потужний захід зорганізовано 2017 року, коли сотні студентів великою колоною із стягами, гаслами про мову як сутнісного чинника життя народу і держави, з духовим оркестром попереду колони пройшли від ІV корпусу Політехніки до будівлі міської ради, перед якою відбувся концерт колективів різних навчальних закладів. В організації допомагали проректор Роман Корж, заступники директорів інститутів з виховної та організаційної роботи, тому він був справді масовим. Низку змістовних заходів до 150-річчя „Просвіти“ 8 грудня 2018 року організувала обласна організація Товариства. Це й урочистості біля пам’ятника „Просвіті“, і виступи хорів коло пам’ятника Т. Шевченку. Кульмінацією святкувань став урочистий вечір в Оперному театрі з участю Президента України і делегацій із різних областей.

Квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку несуть Ярослав Пітко й Ігор Калинець.

А взагалі за нашу 30-річну діяльність у Львові і зокрема в Політехніці відбулося чимало заходів, урочистостей, поїздок. Про них у своїх спогадах, очевидно, розкажуть інші автори і світлини. 116

Історія у світлинах

• о д

Самвидавна книжечка поезій Василя Стуса, яку виготовили просвітяни-хіміки Ольга Кречковська (Стояновська) і Зенон Боровець наприкінці 80-х років.

Пам’яті Алли Горської

Василь Стус

Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України. А ти шукай — червону тінь калини на чорних водах — тінь її шукай, де жменька нас. Малесенька шопта лише для молитов і сподівання. Усім нам смерть судилася зарання, бо калинова кров — така ж крута, вона така ж терпка, як в наших жилах. У сивій завірюсі голосінь ці грона болю, що падуть в глибінь, безсмертною бідою окошились. 117

• о д

д од

Просвітяни Леонід Сніцарук і Орест Кліщ із курсантами Військового інституту на Маківці, коли там ще не було Меморіалу.

118

• о д

Після проголошення Незалежності військовозобов’язані чоловіки Львівської політехніки урочисто складали присягу на вірність Україні. Присягає Орест Кунтий.

Одне із засідань обласної ради ТУМ, 1989 р. На передньому плані ― Євген Шморгун і Ганна Іваницька. 119

• о д

д од

Шевченківські дні на геодезичному факультеті. Вірші поета читали: викладач Х. Бурштинська, студенти М. Кожушко, Г. Фінцковська, Р. Шевчук, О. Сойка, І. Покотило, О. Васьків, 1989 р.

Стінна газета ТУМ геодезичного факультету, присвячена 180-річчю Тараса Шевченка, 1994 р.

120

о а и т о к

и о о т

• о д

Ярослава Величко

Товариство, яке змінило Політехніку „Просвіта“ у моїй генетичній пам’яті Коли 13 червня 1988 року національно свідома інтелігенція Львова зібралася на установчу конференцію Товариства рідної мови, компартійна номенклатура замкнула перед нею вхідну браму до клубу будівельників, у якому вона мала відбутися. Тоді велелюдна колона рушила до Каменяра на пораду і під пам’ятником українському генію просто неба проголосила створення товариства, яке згодом стало Всеукраїнським і повернуло собі назву „Просвіта“. Цей спогад викликає асоціацію з подією, яка відбулася 120 років перед тим — 8 грудня 1868 року москвофіли не впустили українську еліту до Народного дому на загальний збір і він відбувся в залі польської міської стрільниці на вулиці Курковій, де наші попередники проголосили створення Товариства „Просвіта“. А ще в архіві моєї пам’яті живуть Василь і Марія Герчанівські, які по закінченні учительської семінарії 1896 року поїхали в село, де, крім основної учительської праці, заснували читальню „Просвіти“, зорганізували хор, аматорський гурток і касу взаємодопомоги. Це тільки один приклад із великої подвижницької праці просвітян, але для мене він найдорожчий, бо то були мої прадід і прабабуся.

Світлини просвітян Василя і Марії Герчанівських у шкільному музеї в Станимирі.

Переді мною аркуш зжовклого паперу, дрібно списаний рівним каліграфічним почерком. „Станимир, 1899 рік. До світлого виділу Товариства „Просвіти“ у Львові…“. Цей архівний документ — звіт управителя школи Василя Герчанівського про відкриття читальні „Просвіти“ в селі Солова. Читаю-перечитую намистинки слів: „Заявляю, що і дальше моїм старанням буде віддаватися, як і дотепер, тихій, неголосній праці на полі просвіщення на121

• о д

д од

Фрагмент звіту В. Герчанівського в управу „Просвіти“ .

шого руського хлібороба та підвищення його так морально, як і матеріяльно, та щоб виховати його на славу нашої дорогої неньки-України“. Пам’ять про своїх учителів зберігають донині вдячні станимирці, які обладнали у школі кімнату-музей, де на почесному місці — світлини Василя і Марії Герчанівських. Із повагою згадують і родину моїх дідуся й бабусі — отця Михайла й Олени Величків у колись українському селі Босько, яке тепер належить Польщі. Вони розповідали селянам історію України, читали книжки й часописи, учили грамоти, ділили-

Біля могили о.Михайла Величка. Мешканка Боська розповідає про просвітницьку діяльність родини Величків.

122

о а и т о к

и о о т

• о д

ся хлібом й до хліба, а бабуся Олена та старша донька Теодозія, крім того, навчали вишивати, куховарити й випікати солодощі. Про це розповідали нам тато і цьоця Дозя, а також старенька мешканка Боська під час наших відвідин рідних теренів.

„Раби зростали до синів своєї України-матері“ Народжене й виховане в суспільстві, у якому культивували образ радянської людини без національності й історичної пам’яті рідного народу, моє покоління виростало недовірливим і замкнутим. Тільки вдома, утаємничено, батьки розповідали справжню історію України й не довершену ними справу — побудову незалежної держави. Але в умовах страшного тоталітарного режиму, під невсипним оком КДБ, компартії та комсомолу нас із дитинства вчили мовчати. На справжній вчинок спроможний був не кожен, та й ті за вільну думку опинялися в могилах, радянських тюрмах, концтаборах чи божевільнях. „Де зараз ви, кати мого народу?“ — писав Василь Симоненко й у 28 років зовсім не добровільно пішов із життя. За нез’ясованих обставин убито Аллу Горську. У в’язничному карцері прийняв мученицьку смерть Василь Стус. Одягала „пурпуровий плащ“ і йшла „на ви“ Ліна Костенко — і потім десятиліттями писала свої геніальні твори в шухляду. На 25 років ув’язнення замість смертного вироку було „амністовано“ правозахисника Левка Лук’яненка. Дякувати Богові, вийшли з таборів і брати Михайло й Богдан Горині, В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Ірина та Ігор Калинці й одразу продовжили боротьбу, випускаючи самвидавівські „Український вісник“, „Євшан-зілля“, „Кафедру“.

„Український вісник“, „Євшан-зілля“, „Кафедра“.

Я схиляю голову перед тими, хто не боявся і був готовий до боротьби. Я була не така відважна. Мені страшно було навіть брати в руки заборонені видання, але не читати їх вже було неможливо. Страшно було розшифровувати і множити магнітофонні записи нелегальних зібрань Гельсинської спілки, але про те, щоб цього не робити, не могло бути й мови. Страшно було збирати підписи за державність української мови, але, мабуть, прийшла така година, коли з’явилося щось сильніше за страх. 123

д од

• о д

Чи то чорнобильський вибух змусив замислитися над сенсом життя, чи то нова доба розбудила покоління, яке дозріло до почуття обов’язку перед своєю нацією? Що є найбільшою цінністю у житті? — запитував тоді себе не один. Найперше, що спадало на гадку, було здоров’я, а коли розмірковував дещо довше, то доходив інших висновків. Навіщо здоров’я рабові? Щоб ще краще працювати на свого власника? Навіщо здоров’я закутому в кайдани в’язневі? Щоб продовжити свої муки? Свобода особиста і свобода нації — ось без чого не можна бути людиною! І тільки власна справедлива держава зможе забезпечити особисту свободу! Такі думки долали сумніви й страх і додавали снаги. Так, за Стусом: „Раби зростали до синів своєї України-матері“. Пам’ятаю кожного, хто тоді ставив підпис під зверненням за державність української мови. То був не просто підпис — то було випробування на громадянську зрілість, сумління і мужність. За цим вчинком я формувала думку про рідних політехніків.

Пам’ятне 13 червня 1988 року Пригадую, як 1988 року на аукціоні гаварецьої кераміки, організованому Товариством Лева в Бернардинському дворику, зібралася молодь. Там уперше почула заклик створити товариство шанувальників рідної мови. А потім було 13 червня… …Того дня моросив дощ, але біля клубу будівельників на вулиці В. Стефаника зібралися сотні краян — знайомих і незнайомих. Браму було зачинено. Чутка про те, що секретар міськкому компартії Адам Мартинюк заборонив збори, викликала гнів і обурення. Хтось почав писати і збирати підписи під телеграмами протесту до „батька перебудови“ М. Горбачова та на адресу XIX партконференції, яка мала проходити в Москві. А неподалік — райвідділ МВС, мовчки снують нахмурені міліціянти… У повітрі й у серці зависла тривога від усвідомлення того, що робиш щось недозволене, небезпечне. Нерішучі погляди зупинилися на постатях відомих і шанованих осіб: як поведуть себе вони? Роман Іваничук і Микола Колесса, не вагаючись, ставили свої підписи! І тоді до петиції простягнулися сотні рук. Хтось запропонував піти до Франкового монумента і там, просто неба, провести збори. Хтось закликав влаштувати пікети перед міськкомом партії. Юрба рушила. Ми йшли на пораду до Каменяра. Не маючи досвіду проведення публічних акцій, вийшов на підмурівок пам’ятника ініціатор й організатор заходу молодий інженер з ВО „Кінескоп“ Ігор Мельник. Уперше промовляли перед такою „авдиторією“ Іван Макар, Василь Репетило, Ярослав Путько, Павло Шеремета, Юрій Волощак та інші. Магічно діяли на збурений люд виступи Михайла Гориня, Ірини Калинець, Романа Крип’якевича, Ганни 124

о а и т о к

и о о т

• о д

Мітинг біля пам’ятника І. Франкові. Промовляє випускник Політехніки Ігор Мельник.

Іваницької. Важко пригадати сьогодні всіх, хто виступав на тому першому імпровізованому мітингу. Зрештою, тоді я мало кого з них знала „в обличчя“. Отак — перед гранітною постаттю Каменяра створювали Товариство, обирали його раду. То було перше несанкціоноване віче у Львові, після якого покотилася лавина багатотисячних зібрань — 16, 21 червня, 7 липня, 4 серпня і т.д., і т.д. Людей розганяли собаками, били ґумовими кийками, залякували, але кожного разу їх збиралося дедалі більше й більше. Забороняли біля Франка — приходили до Оперного, забороняли там — збиралися коло ратуші, розганяли в середмісті — багатотисячними колонами вирушали на стадіон „Дружба“ (тепер „Україна“). Співали „Заповіт“ і „Молитву за Україну“. Уперше за довгі роки над Львовом залунало франкове „Не пора, не пора, не пора москалеві й ляхові служить“ та „Ще не вмерла Україна…“. Не тільки старші — молодь знала мелодію і слова заборонених пісень! Як много важить слово! Рідне слово, українське слово, уярмлене бандою окупантів, які взяли на себе право вершити долі народів, вирвалося рідною піснею, яка жила в серцях усіх поколінь. Ось що таке голос крови, ось що таке традиції матірної „Просвіти“!

„Розвалилася руїна, покотилася лавина…“ А установча конференція Товариства рідної мови* у княжому Львові таки відбулася — у тому ж клубі будівельників, тільки 20 червня. Влада зрозуміла, що забороною вже нічого не вирішити. Українці прокидалися із затяжного сну. * Саме такою була його перша назва, але в цьому випадку під дахом організації могли опинитися національні меншини, що нівелювало б прагнення українців утвердити в Україні мову саме титульної нації, тому від неї відмовилися і вже невдовзі назвали Товариством української мови імені Тараса Шевченка.

125

д од

• о д

Відчувалося, що вже „розвалилась зла руїна, покотилася лавина, і де в світі тая сила, щоб в бігу її спинила, щоб згасила, мов огень, розвидняющийся день?“. Від перших днів потужно запрацювала обласна рада на чолі з Романом Іваничуком. Як чорт ладану, боялися об’єднаних у громаду людей компартійні ідеологи, потопаючи в морі національного пробудження. Діяльність і дух Товариства відчувались у всьому. Численні акції в Галичині, поїздки на схід, повернуті із забуття імена репресованих чи табуйованих українських героїв, світочів науки й культури… Як гриби після дощу, почали з’являтися осередки ТУМ (так скорочено називали Товариство, що дало привід недоброзичливцям називати нас „туманами“, хоча це вже погоди не робило — просвітяни були горді свого призначення і розуміли лють влади, яка корчилася в передсмертній агонії) на заводах, в установах та закладах освіти. Роман Іваничук особливого значення надавав створенню осередків у зросійщених за роки радянської влади інститутах. Він наголошував, що ще 1907 року у статті „Визволення Росії й українське питання“ Роман Іваничук. Михайло Грушевський писав: „Поки українська мова не здобуде собі місця у вищій школі, поки вона не служить органом викладання в університетах та в инших навчальних закладах, поки вона не стала знаряддям наукової праці, у викладанні й літературі, доти суспільство, народність, що розмовляє цією мовою, почуватиметься на становищі нижчої, культурно неповноцінної нації“. Членові обласної ради Товариства, аспірантові інженерно-будівельного факультету Ігореві Кархуту було доручено підготувати ґрунт для створення осередку у Львівському політехнічному інституті. Рівночасно вели пошуки й переговори з представниками інтелектуальної еліти Політехніки, які змогли б протистояти чинному режимові, очолити Товариство й утвердити його в інституті.

Як упав „останній бастіон застою“ Відчуваючи страх перед вибухом патріотизму досі таких, здавалося, слухняних і покірних політехніків, партійне керівництво й адміністрація чинили шалений тиск на громаду, скликали збори колективів, на яких працівників змушували таврувати так званих „українських буржуазних націоналістів“ В’ячеслава Чорновола, братів 126

о а и т о к

и о о т

• о д

Горинів, подружжя Калинців. Із позиції „керівної і спрямовуючої сили“ доводили, що наш інститут — інтернаціональний виш, у якому „історично склалася українсько-російська двомовність“. Політехніку тоді називали „останнім бастіоном застою“. Ігор Кархут. Але зупинити процес уже було неможливо. У Львові вирувала хвиля багатотисячних мітингів, студенти об’єднувалися у Студентське братство, протистояння демократичних сил й компартійного режиму досягало критичної межі, патріотично налаштована громада Політехніки готувалася до перших демократичних виборів профкому й зміни керівництва інституту. І в цих умовах ініціятивна група майже підпільно готувалася до скликання установчих зборів Товариства, виробляла програмні документи. Урешті знайшлися люди з партквитками, науковими званнями й українською душею, які довершили процес скликання установчих зборів. Ми передали в їхні руки список кандидатур, котрих ініціятивна група пропонувала до обрання в раду осередку. Але цей список мав пройти ще цензуру парткому. На голову осередку пропонували доцента Олега Гриніва, який задовольняв обидві сторони. Режим уважав його своїм представником (адже він був заступником секретаря парткому), але ми знали Олега Івановича як розумну українську людину. Однак до останньої хвилини не мали певності, що збори таки відбудуться, і не знали, які сили на них переважатимуть. Олег Гринів. 14 грудня 1988 року 210 авдиторію головного корпусу вщерть заповнили політехніки. Віжки керування були в руках парткому. Ми дуже сподівалися на підтримку й авторитет Романа Іваничука, який, знаючи ситуацію в Політехніці, прийшов на збори. І ось вони розпочалися. Знайомство зі статутом і цілями Товариства, виступи про перебудову й розширення царини функціювання української мови чергувалися з гострою критикою керівництва інституту. Коли ж дійшло до виборів ради, ми помітили, що серед кандидатів переважають зовсім не наші висуванці. Так влада намагалася перетворити новостворену патріотичну організацію на свою маріонетку. Люди просили слова, але президія їх „не помічала“. Тоді хтось із делеґатів із місця вигукнув: „Чому до списку не увійшли Ігор Кархут та інші члени ініці127

• о д

д од

ативної групи?“ Голова зборів відповів, що вже пізно висувати кандидатури, кількісний склад ради вичерпано, підведено риску і проголосовано. І тоді взяв слово Роман Іванович. Делікатно, але дуже твердо, як умів „татко“ Іваничук, він пропонує поставити на голосування кандидатів від громади. І йому ніхто не посмів заперечити! Вибори відбулися на користь патріотичних сил Політехніки. На жаль, у мене не зберігся список Василь Шевчук. першого складу ради інститутського Товариства. Пам’ятаю, що заступником голови обрали професора-хіміка Василя Шевчука. Зате маю список ради, яку обрали 1989 року на черговій конференції. Через те, що в той час Олег Гринів очолив у Політехніці Народний рух, делегати висловили довіру доцентові Євгенові Шморгуну, його заступником обрали професора Ярослава Буджака. В організаційно-методичну комісію увійшли М. Климкович, В. Королишин, Є. Ференс (секретар ради), І. Паралюх (скарбник). Мовну комісію очолив Р. Білосевич, у її складі працювали Я. Буджак, В. Щербатюк і Л. Зорій. Культурно-просвітницька комісія Євген Шморгун. складалася з О. Волинця, М. Русина, М. Урбанович, а очолювала її Х. Бурштинська. У молодіжній комісії працював З. Боровець, а в інформаційній — В. Середа і я. А ще через рік, коли Євген Шморгун став депутатом Львівської міської ради першого демократичного скликання, просвітяни своїм головою обрали Христину Бурштинську, яка успішно організовує і провадить діяльність Товариства вже 28 літ!

„Українська мова в Україні має бути державною!“ Писати про роль і чин Товариства української мови та його подвижників у Політехніці можна багато: про численні культпросвітні заходи, і про формування на базі Товариства Народного руху, і про масову участь у живому „ланцюзі єднання“, і про громадянську позицію політехніків під час студентського голодування в Києві, і багато іншого. Але це теми вже інших публікацій, 128

о а и т о к

и о о т

• о д

про що, мабуть, у своїх спогадах розкажуть інші, а я серед безлічі значущих заходів мушу згадати ще одну дуже важливу і, можливо, переламну в свідомості багатьох подію. Христина За місяць по створенні осеБурштинська. редку в Політехніці, наприкінці січня 1989 року, відбулася зустріч із членами Спілки письменників України та редколегією журналу „Україна“ — одного з найпрогресивніших тоді українського видання. Цієї зустрічі партійні керманичі дуже боялися. Адже в цих стінах ще ніколи не збиралося відразу стільки видатних представників української творчої еліти, а партійна номенклатура середньої ланки, тим паче технічного інституту, була мало обізнана з українським художнім словом (чого іноді навіть соромилася й уникала контактів із освіченими літераторами, особливо тоді, коли начебто визнавала горбачовську перебудову, а насправді тремтіла від стрімкого народного здвигу). Запрошення видавали в парткомі й тільки особливо довіреним, переважно партійним активістам. Щоб потрапити на зустріч, треба було двічі пройти контроль: біля входу в головний корпус, а потім — перед дверима до Актової зали. Виступи гостей були сміливі як на той час. Вони говорили про економічні та соціяльні проблеми, національну свідомість і ніґілізм, про репресованих

Письменник, літературний критик Микола Рябчук, якого в часи застою відрахували зі студентів Львівської політехніки за публікацію віршів у самвидавівській „Скрині“, — гість політехніків.

129

• о д

д од

На зустрічі політехніків із творчою інтеліґенцією промовляє письменник Станіслав Чернілевський. Сидять Роман Федорів і Роман Іваничук.

діячів науки і культури, про національно-визвольну боротьбу в Галичині, про Голодомор в Україні 1932–1933 років, сталінський терор і злочини періоду застою, про потребу розширення царини функціювання української мови. Але саме з уст Романа Іваничука вперше в цих стінах уголос прозвучало: „Українська мова в Україні має бути державною!“. Поколінню, народженому в незалежній Україні, мабуть, тяжко повірити, що був час, коли не кожен міг насмілитися сказати вголос, перед широкою аудиторією такі слова. Але тоді це був вибух! Люди завмерли від несподіванки. Хтось із найсміливіших заплескав у долоні, хтось підтримав, долаючи страх, а тоді оплески стали гучнішими, аж доки не загриміла переможною овацією вся зала. Я спостерігала за своїми дорогими політехніками й бачила, як у них пробуджуються приспані українські гени, навіть у тих, котрі аплодували крадькома, ховаючи руки під столом. Ось яку роль зіграло вчасно вимовлене слово письменника, людини з високим авторитетом, просвітянина! Зрештою, в Україні письменники завжди були будителями народу, провідниками нації. І наочний приклад — діяльність „Просвіти“ впродовж усіх 150 літ. І на цьому новому етапі просвітництва саме письменниця Ніна Бічуя 1989 року створила й очолила однойменну газету — видання Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Я мала високу честь працювати в редакції „Просвіти“ поруч із нею, Тарасом Салигою, Романом Кудликом, Марією Базилюк від перших днів її заснування та напівлегального виходу в світ. Але це вже інша історія. 130

о а и т о к а

ко

о и

а о

д а

а оо а

к а

• о д

Ігор Кархут

Товариство української мови – перше масове об’єднання самоорганізації українців Перший мітинг біля пам’ятника І. Франкові 13 червня 1988 року я побачив із вікна трамвая, а вже на другому був особисто. Між цими подіями були обговорення ситуації з колегами в НДЛ-23, і рішення про участь у мітингу ми з інженером О. Гуралем прийняли разом. Події розвивалися швидко. Владі було вигідно прибрати багатотисячний натовп із вулиць у приміщення, тому вона не дуже опиралася й дала можливість провести 20 червня установчі збори Товариства рідної мови в клубі з неофіційною назвою „ГАЗ“. Збори проходили дуже бурхливо. Зал не вмістив усіх охочих. Проходи, коридори, не кажучи про крісла, було заповнено небайдужими людьми. У таких умовах уже офіційно було створено обласне Товариство рідної мови і його головою обрано письменника Романа Іваничука. За пропозицією О. Гураля мене обрали в раду Товариства. Пригадую перше засідання, на якому були присутні брати Горині, які хоч і не увійшли до ради Товариства, але давали дуже цінні поради щодо організації та напрямків роботи. Дуже вразили мене своєю рішучістю Ігор Мельник і Михайло Косів. Нам сказали, що створення Товариства підтримав перший секретар обкому КПРС Я. Погребняк і пообіцяв Іваничукові, що жодного тиску каральних органів не буде. Через день мене викликав до себе секретар парткому Політехніки В. Токар і запитав, як я, член партії, затесався між ті націоналісти. Я пояснив мету Товариства, спрямовану на розвиток мови, говорив про користь від цього для суспільства. Він запропонував мені викласти сказане в письмовій формі і принести йому. На засіданні ради Товариства це розцінили як тиск на мене, а батько, з яким я радився, сказав: „Є така приказка: подумав — не кажи, сказав — не пиши, написав — кайся, кайся, кайся“. Тому, зустрівшись через тиждень із Василем Марковичем, я відмовився будь-що писати. З його реакції я зрозумів, що Погребняк уже мав із ним розмову і тиску більше не буде. В обласній раді Товариства йшла структуризація, створювались секції. Всі обирали напрямок роботи за своїми уподобаннями. Я увійшов до сек131

• о д

д од

ції громадських ініціатив. Головою секції обрали Василя Репетила, мене — його заГолова секції громадських ступником. До нас приходило ініціатив обласної ради Товариства української дуже багато людей зі своїми мови Василь Репетило. ідеями, а також багато листів із проханнями про допомогу. Ми збирали літературу українською мовою і висилали її осередкам ТУМ на Зелений та Сірий Клини, у східні райони України. Активність людей була надзвичайно висока. Достатньо було тільки зробити оголошення і до наступного засідання вже був готовий до відправлення пакунок книжкок вагою понад 100 кілограмів, так що доводилось оформляти кілька посилок. Першого року такі посилки відправляли щомісяця. Ми також вимагали замінити російськомовні оголошення у громадському транспорті, на дорожніх знаках тощо на українськомовні, залучали до роботи нових активістів. На Різдво члени секції надрукували понад 100 примірників колядок, які роздавали всім охочим. Мабуть, усі пам’ятають цей вибух вертепів у Львові взимку 1988-89 років, коли вертепи співали в громадському транспорті, на вулицях. Ми з дружиною також долучилися до одного з них. Шили костюми, для мене — Ірода, дружина була персонажем „із косою“. Друкували на машинках вірші Л. Костенко, О. Олеся та роздавали для літературних вечорів. Допомагала й газета „Поступ“, у якій друкували матеріали про діяльність Товариства. Роман Іваничук зобов’язав кожного члена ради створити по два осередки на підприємствах і в організаціях, оскільки ініціативним групам потрібна була допомога, адже керівництво чинило спротив, навіть погрожувало, хоч і не прямо. Були приклади погроз звільнення із роботи. Розповсюджувались різні плітки та наклепи. Я про себе дізнався, до прикладу, що не маю права виступати на підтримку української мови, бо в мене мати не українка. Насамперед створювали осередки на тих підприємствах, працівники яких брали участь у роботі секцій Товариства. Вони об’єднувалися в ініціативні групи, а ми надавали їм методичну та організаційну підтримку. Адже, на диво, серед постанов партійних органів знайшлися й такі, що вказували на необхідність розвитку мов радянських республік, зокрема й української. Посилання на ці рішення вибивали ґрунт з-під ніг опонентів. 132

о а и т о к а

ко

о и

а о

д а

а оо а

к а

• о д

Першим Товариством, яке я допомагав створювати разом із ініціативною групою працівників, було на Картонно-біловій фабриці, що на Професор вулиці Японській (тоді Хасанська). Богдан Стадник. На зборах був практично весь колектив. Участь молодої людини (мені було тільки 26 років), члена обласної ради Товариства, надавала людям відваги. За настроєм я зрозумів, що керівництво фабрики мовчазно триматиметься осторонь, бо не зможе піти проти бажання практично всього трудового колективу. Моєю функцією було виступити на зборах і розказати про мету і завдання Товариства, напрямки роботи. Усе решта лягало на плечі працівників фабрики. Голови створених осередків Професор обов’язково були присутні на збоВіктор Прохоренко. рах ради. А в роботі секцій обласної ради Товариства брали участь голови відповідних секцій із осередків на підприємствах. Такі збори проводили щотижня, адже обстановка стрімко змінювалася. Тепер треба було готувати створення ТУМ у Політехніці. За це взялася група ініціативних людей, переважно працівників середньої ланки. Я тоді був аспірантом і розумів, що без підтримки авторитетних професорів іти на розмову до ректора не можна. Мушу признатися, що було страшнувато. Колеги мені підказували, хто міг би взяти на себе таку роль і не побоїться Професор піти на зустріч з О.Гаврилюком. З баЯрослав Буджак. гатьох працівників, з якими я говорив, погодились три професори — Б. Стадник, Я. Буджак, В. Прохоренко і доцент О. Гринів. Особливо довгою і цікавою була розмова з В. Прохоренком. Я зрозумів, що ми однаково розуміємо важливість створення Товариства у Політехніці, переконався, що нам це вдасться. 133

• о д

д од

Попередньо знову була зустріч у парткомі, до якої багато матеріалів підготував Олег Гринів. Ми були вже озброєні різними партійними постановами про підтримку розвитку української мови та запевненНезабутні нями про культуроРоман Іваничук логічний, а не політа Ігор Мельник. тичний напрямок роботи Товариства, тому ректор дозволив проведення установчих зборів, бо без цього не можна було створювати осередки на факультетах. Підготовка велася швидко і дуже активно. Збори проходили в 210 аудиторії головного корпусу. А вже за тиждень після створення Товариства осередки виникли на всіх факультетах і майже в усіх підрозділах. Як член обласної ради я брав участь у роботі осередку інженерно-будівельного факультету. У роботі обласного Товариства найбільшою проблемою була відсутність приміщень для зборів чи засідань, на які іноді збиралося більше сотні людей. Тому часто я організовував такі заходи в Політехніці — брав ключі від аудиторії ніби для консультацій і разом з В. Репетилом провадив збори секції громадських ініціатив із представниками від секцій осередків. На цих зборах часто виступали М. Косів, І. Макар, інші відомі члени Товариства, що сприяло зростанню його рядів, впевненості та рішучості в роботі. Багатьох із них, на жаль, уже немає з нами. Це Ігор Мельник, який вів усю організаційну роботу обласної ради Товариства, Роман Іваничук, що вів і захищав Товариство у перші найважчі часи, поки не ослабла репресивна система імперії, професор Роман Крип’якевич, Василь Репетило та інші. Товариство стало першим масовим об’єднанням самоорганізації українців, яке проклало дорогу відродженню УГКЦ, створенню Народного руху і нарешті — відновленню державності України. 134

д о а и т а к а

ко

о и

до а од о о

до

• о д

Олег Гринів

Від Товариства української мови — до Народного руху за перебудову Задум створити організацію для захисту української мови виник 1988 року. Пригадую гостру статтю Дмитра Павличка в „Літературній Україні“. Ще раніше виникало питання: чому в трьох південнокавказьких республіках мови титульних націй утверджені як державні на конституційному рівні, а в Україні — ні? Ідеєю створення в Політехніці Товариства рідної мови зі мною поділився член інститутського профкому доцент Микола Кукляк, з яким ми познайомилися в час моєї роботи в інститутському парткомі. Між нами склалися довірливі відносини. Варто сказати, що то були роки духовної і моральної деградації суспільства та його верхівки. У Політехніці ширилися анонімні доноси на працівників інституту. Особливо свавільно поводився „перший відділ“. Мої взаємини з керівництвом парткому постійно загострювалися. Згодом я дізнався, що й на мене дійшов донос з району, в якому я працював до вступу в аспірантуру. Сексот звинувачував мене в писанні „антирадянських“ віршів, хоч насправді це були епіграми на райкомівських пияМикола Кукляк. цюг у часи „застою“. Ось у такій атмосфері доводилося створювати Товариство рідної мови в інституті. Від початку 1988-1989 навчального року ми постійно зустрічалися з Миколою Кукляком, який добровільно взявся за підготування установчих зборів. Пригадую переповнену 210 аудиторію головного корпусу. Тоді, 14 грудня 1988 року, Політехніки обрали мене головою новоствореного Товариства. Завідувач кафедри російської мови, що сидів недалеко від мене, кинув фразу: „Каждый пришел со своим родным языком“. Його слова змусили задуматись, адже при такому підході сама ідея захисту української мови розчинялася в багатомовному морі. (На щастя, цьому запобігли наші інтелектуали на установчій конференції, що відбулася в Києві на початку лю135

• о д

д од

того 1989 року, коли було створено Всеукраїнське Товариство української мови імені Тараса Шевченка). Зранку другого дня після установчих зборів мені зателефонував анонім і почав дорікати, що я у своєму виступі не погоджувався з позицією Бориса Олійника, який заперечував переведення технічних вишів на українську мову викладання. „Та Борис Олійник — це Тарас Шевченко сьогодні!“ — проголосив він і виніс вердикт, що я не гідний очолювати осередок Товариства української мови. Перед республіканською установчою конференцією голів вишівських осередків Товариства запросили до заступника міністра вищої й середньої спеціальної освіти Леоніда Каніщенка. Нас було шестеро чи восьмеро, в тому числі троє зі Львова (Теофіл Комаринець, Євстахій Парасюк і я). Чиновник показав нам Теофіл Комаринець. план утвердження української мови у вищих навчальних закладах, поскаржився на відсутність підручників. А Володимир Мулява сказав, як відрізав: „Ваша логіка взаємно заперечна: українською мовою не викладають, бо нема підручників, а підручників українською мовою нема, бо не викладають українською мовою. Замкнене коло! Доки таке буде!? Коли вже з цим покінчимо?“. Каніщенко виправдовувався, що не він спричинився до такого становища, але все буде виправлено. Який тоді панував ентузіазм! На трибуну конференції виходили представники східних і південних областей, передавали в президію папки, казали: „Тут стільки-то десятків тисяч підписів за державний статус української мови!“. На конференції були секретар ЦК КПУ Юрій Єльченко й заступниця голови уряду Марія Орлик. До речі, в коридорі можна було побачити Бориса Олійника, але якоїсь активності він не проявляв. Гостро виступив Іван Драч, який обґрунтовував доцільність створення Народного руху України за перебудову, розкритикував позицію ЦК КПУ, вказавши на присутнього цекістського секретаря. У дні конференції я гостював у свого друга Миколи Грущинського, який працював у апараті вишівського міністерства. Він цікавився виступами, зокрема чиновників. 136

д о а и т а к а

ко

о и

до а од о о

до

• о д

Після повернення до Львова мене запросив ректор. Хто ще був у його кабінеті, не пригадую. Проте на всі такі зустрічі я намагався ходити з Миколою Кукляком. Потім ми аналізували розмови й передбачали подальший розвиток подій. Жодних суперечностей між нами не було, бо ми не мали якихось особистих інтересів. Мине небагато часу і ми переконаємось, що далеко не всі так підходили до громадської роботи в тодішніх „неформальних“ організаціях. Чимало було таких, хто вважав себе за єдиного рятівника нації. Та запам’ятався зразок подвижництва. Хочу сказати про Михайла Гориня, людини з природним розумом. Гадаю, що він міг стати видатним ученим у галузі психології чи педагогіки, якби інакше склалася доля. Згодом, під час моєї викладацької праці в Києві, ми часто зустрічалися з ним, обмінювалися думками. Його боялися ті, хто претендував на першість. Часто задумуюсь: чому жоден із президентів не вшанував його званням Героя України? Робота інститутського осередку нагадувала айсберг. Щоб провести якийсь захід, доводилося долати штучні бюрократичні перепони. Ректор домагався, щоб інститутський осередок Товариства виокремився з-під підпорядкування обласній організації. На моє заперечення, що наша організація визнана на офіційному рівні, бо на республіканській установчій конференції були присутні секретар ЦК КПУ та заступник голови Ради Міністрів України, він не зреагував, але вимагав, щоб для кожного засідання правління проректор виділяв якусь аудиторію. Як з’ясувалося згодом, він сподівався, що „перестройка“ закінчиться, як тоді казати, „перестрелкой“ і все повернеться на попереднє коло. Мені передали слова ректора: „Мені жаль цих хлопців. Їх скоро посадять“. Щоб припинити діяльність Товариства української мови, українофоби діяли за типовими схемами. З нашої виставки в інститутській аудиторії було викрадено Шевченків „Кобзар“, виданий наприкінці ХІХ століття. Дехто з керівників кафедр власноручно зривав вирізки з газет на дошці оголошень, в яких викривали антиукраїнську політику за часів сталінського тоталітаризму. Секретар партбюро одного з факультетів вимагав, щоб йому подали список членів Товариства. До речі, він досі працює в університеті. Запам’яталася мені наукова конференція в приміщенні філармонії напередодні свята святого Миколая. На конференції ухвалили резолюцію, яку напередодні довелося писати мені з Богданом Якимовичем, нині професором, а зачитував її Всеволод Іськів. Серед виступів вирізнялася промова Михайла Гориня, який наголосив, що українська мова буде захищена лише тоді, коли СРСР перетвориться на конфедерацію незалежних держав. Поет Ростислав 137

• о д

д од

Братунь вимагав очистити нашу історію, яку сфальсифікували за часів тоталітарного режиму. У серпні 1989 року обласна рада Товариства домовилася з управлінням освіти, щоб на зборах вчителів перед новим навчальним роком виступили уповноважені представники ТУМ. Мені довелося виступати перед вчителями Радянського району Львова. На конференції був присутній секретар міськкому компартії Адам Мартинюк. Хоч я записався на виступ ще перед початком конференції, мені надали слово тільки після кількох письмових наполягань. Особливо напружене було літо 1989 року. Майже через день наша ініціативна група зі створення Народного руху за перебудову збиралася на кафедрі професора Ореста Влоха у Франковому університеті, щоб підготувати рухівську передвиборчу платформу. Окрім господаря, постійно приходили Михайло Горинь, Микола Драк, Любомир Сеник, навідувалася Ірина Калинець, подавав свої матеріали Ростислав Братунь, інші однодумці. Прошу вибачення, що не всіх можу пригадати. Узагальнити пропозиції й оформити їх відповідно до правових вимог доручили мені як юристові за фаховою освітою. Довелося друкувати на машинці висловлені пропозиції, щоб підготувати до наступного засідання. Так було розроблено платформу на п’ятдесят сторінок. Звісно, такого документа ніхто не буде читати. На пропонову О. Влоха я скоротив її до трьох з половиною сторінок. Передвиборча платформа була схвалена на зборах активу обласної організації Товариства української мови імені Тараса Шевченка й крайовою радою Народного руху. Вона надрукована в спогадах Василя Шпіцера і в моїй книжці „Плебісцит на Майдані Незалежності“. З того часу основну увагу я вже працював у крайовій раді Народного руху України за перебудову. У статусі голови інститутського об’єднання Товариства української мови імені Тараса Шевченка я востаннє виступив 30 серпня 1989 року на річних зборах професорсько-викладацького складу. Як представникові обласної ради Товариства мені доводилося брати участь в установчих зборах різних організацій, де створювали свої осередки прихильники захисту рідної мови. Врізалося в пам’яті різке запитання ректора одного львівського інституту, якому не сподобалися мої слова про те, що скоро в усіх вишах області будуть осередки Товариства української мови. Він викрикнув з місця: „А скільки процентів занять проводять українською мовою у політехнічному інституті?“. Я відповів, що було немало, але для того й створено осередок Товариства, щоб докорінно змінити становище. Нині можу сказати, що боротьба за мову Тараса Шевченка й Василя Стуса триває і досі, хоч після проголошення незалежності України минуло вже 27 років. 138

д о а и т а к а

ко

о и

до а од о о

до

• о д

Олександр Шишка

Ми повертали українцям історичну пам’ять

руга половина 80-х років минулого століття відзначилася спалахом політичної активності львівських політехніків. „Горбачовська перебудова“ посприяла розвитку громадської ініціативи, створенню неформальних об`єднань і водночас послабила контроль компартії за громадськістю. І студенти, і викладачі брали участь у численних мітингах, виступали за надання українській мові статусу державної, легалізацію Греко-католицької церкви. Особливо зросла активність напередодні виборів 1990 року до органів місцевого самоврядування та Верховної Ради СРСР. На той час я уже підтримував тісні зв’язки з обласною організацією Товариства української мови ім. Т. Шевченка, якою керував відомий український письменник Роман Іваничук і яке пізніше отримало назву „Просвіта“, відродивши тим самим традиції довоєнного товариства, ліквідованого радянським режимом 1939 року. Мене найбільш приваблювало краєзнавство. Ще в юнацькі роки я захоплювався туризмом, працював у туристичних таборах у Карпатах. Знайомство й розмови з місцевими жителями збудили в мене зацікавлення історією рідного краю. Керівники туристичного гуртка А. Заремба, О. Федишин, Г. Дем’ян під час походів розповідали про місця, пов’язані з „неофіційною“ історією: боями 1914-1915 років на горах Ключ і Маківка, могилами повстанців 40-х років на Орівській гряді. Пізніше, уже під час роботи у Львівській політехніці, я глибше зацікавився історією Львова. Основним джерелом історичної літератури була бібліотека ім. В. Стефаника. Там я дізнався про чіткий поділ літератури на доступну широким колам читачів і закриту — у так званому спецфонді. Працівники бібліотеки С. Костюк, О. Канчалаба, З. Бродик не тільки відкрили мені доступ до генерального каталогу бібліотеки, але й заохотили до участі в організації книжково-журнальних виставок маловідомої довоєнної і діаспорної літератури. На той час уже було скасовано заборону користуватися матеріалами спецфонду, зокрема — відкрито доступ до праць М. Грушевського. Виставки, присвячені історії Львова, Греко-католицькій церкві, Західноукраїнській народній республіці, викликали широкий інтерес у читачів бібліотеки, сприяли поширенню просвітницьких знань. 139

• о д

д од

1989 року мене обрали депутатом Залізничної райради міста Львова, я увійшов до складу комісії духовного відродження й організував у Політехніці велику виставку літературних фондів бібліотеки ім. В. Стефаника з історії міста та нашої альма-матер. До того часу подібний захід без „благословення“ парткому був немислимий, а тоді заборонити його вже не посміли, але вирішили просто „не помічати“, незважаючи на запрошення. 1990 року у Львові з ініціативи громадських організацій і представників української діаспори проходив Конгрес Світової федерації українських лікарів. До цієї дати приватне підприємство „Гроно“ вирішили випустити сувенірну книжечку про рідне місто. Мені вдалося підібрати цікавий матеріал, який охоплював не тільки загальновідому історію, але й замовчувані сторінки: про середньовічну Львівську Русь, Княжий Львів, Листопадовий чин 1918 року, єврейську громаду та єврейський погром, здійснений польськими шовіністами. Надії на офіційне видання такої книжки не було, тому ми вирішили піти шляхом „самвидаву“ і за кілька ночей надрукували її в лабораторії оперативного друку Львівської обласної ради. Організування книжкових виставок, популяризація краєзнавчої літератури на підприємствах Львова і випуск цієї книжки привернули до мене увагу керівництва Львівської політехніки, зокрема вперше обраного демократичним шляхом ректора Ю. Рудавського та новопризначеного завідувача кафедри історії КПРС Л. Дещинського. Мені запропонували перейти на роботу директором Науково-технічної бібліотеки інституту. На цій посаді з допомогою інститутської та обласної „Просвіти“ вдалося реорганізувати відділ суспільно-політичної літератури, активізувати роботу культурно-просвітницького відділу, взяти участь в організації книжкового супроводу актуальних на той час наукових конференцій як гуманітарного, так і технічного профілю. еликий інтерес громадськості викликало розкриття так званих „білих плям“ історії України, зокрема і нашого університету. Члени „Просвіти“ долучилися до виявлення і вивчення поховань львівських політехніків на міських цвинтарях. Виникло питання про вшанування пам’яті політехніків — борців за незалежність України. Ось як це описано у біобібліографічному покажчику „Борцям за волю України“, підготовленому Науково-технічною бібліотекою: „На початку 1992 року у Львівський політехнічний інститут звернувся тодішній начальник відділу культури Львівського облвиконкому Олег Гринів і передав побажання громадських організацій встановити пам’ятну таблицю на честь провідника ОУН Степана Бандери на корпусі інституту, де він навчався. Цю пропозицію було підтримано на інститутській

140

и о

та и к а

то и

• о д

конференції НРУ, Товариством „Просвіта“ та політичними партіями, члени яких працюють у нашому виші. Ректор проф. Юрій Рудавський прихильно зустрів цю ініціативу, але при документальному вивченні справи з’ясувалося, що С. Бандера навчався на агрономічному відділі інституту, корпуси якого знаходяться у Дублянах, і сьогодні є самостійним сільськогосподарським інститутом. Однак, під час перших семестрів навчання С. Бандера мусів відвідувати лекції і заняття з математики, фізики та інших дисциплін, кафедри й аудиторії яких знаходилися в головному корпусі. Водночас, оголошення рядом партій 1992 року — роком 50-річчя УПА висунуло кандидатом на вшанування і Головного командира УПА генерала Тараса Чупринку — Романа Шухевича, який навчався в 30-х роках на факультеті сухопутної інженерії, що приблизно відповідає нинішньому будівельному. Природно, що виникло питання і про інших можливих діячів українського національно- визвольного руху, які мали відношення до нашого інституту. Було створено комісію під головуванням проректора Маркіяна Павликевича. До складу комісії ввійшли ст. викладач Олександр Шишка (заступник голови), доценти Марія Захарко, Христина Бурштинська, Роман Мих, Ярослав Швець, декан архітектурного факультету Богдан Черкес. Комісія висунула пропозицію створити меморіальний комплекс „Борцям за волю України“, в який, крім пам’ятних таблиць двом згаданим діячам, входила б ще стела з прізвищами інших видатних політехніків-українців та тематичний стенд у кабінеті історії інституту. В основу концепції для підбору кандидатур покладено такі положення: 1. Меморіальний комплекс повинен відображати всі види боротьби за Українську Державу — політичну, збройну і культурно-освітню. 2. Враховуючи об’єктивний термін існування інституту, обмежитися часовим проміжком 1917-1955 років. 3. Кандидатами повинні бути особи, які (кожен у своїй царині діяльності) здобули громадське визнання в боротьбі за становлення Української Держави проти польських, гітлерівських і більшовицьких окупантів. 4. Щодо тих діячів національно-визвольного руху, які на момент спорудження пам’ятника живуть або будуть виявлені під час подальших досліджень, передбачити вшанування їхньої пам’яті на тематичному стенді в кабінеті історії інституту. Комісія розглянула також питання про інші меморіальні знаки в інституті. Членами комісії підтримано пропозицію проводу Руху про реорганізацію оформлення вестибюлю 2-го поверху головного корпусу та пере141

• о д

д од

несення у зв’язку з цим пам’ятних дошок М. Березіна і П. Перчинського в кабінет історії інституту. Внаслідок проведених комісією досліджень ректором інституту було затверджено вшанування пам’яті таких діячів національно-визвольного руху: Степана Бандери, Романа Шухевича — генерала Тараса Чупринки, Миколи Шрага, Петра Франка, Олекси Гасина — полковника Лицаря, Катерини Зарицької, Андрія П’ясецького й Андрія Ластовецького. Меморіальний комплекс створено творчою групою викладачів архітектурного факультету Львівської політехніки під загальним керівництвом декана архітектурного факультету Б. Черкеса. Автор концепції комплексу — асистент Олег Лясковський. Барельеф Романа Шухевича і стелу виконав старший викладач Федір Василенко. Автор барельєфа Степана Бандери — старший викладач Богдан Попович. Монтаж здійснили працівники відділу капітального будівництва інституту під керівництвом проректора Станіслава Жернового. Комплекс споруджено на кошти, зібрані громадськістю Політехніки, виділені обласною державною адміністрацією і керівництвом ЛПІ.“ Урочисте відкриття комплексу відбулося 19 лютого 1993 р. у вестибюлі головного корпусу Львівської політехніки. Завершуючи репортаж про відкриття меморіалу, журналістка Марія Базелюк писала:

Меморіальний комплекс „Борцям за волю України“. 142

и о

та и к а

то и

Почесні гості — Юрій і Марія Шухевичі.

• о д

Виступає Ігор Калинець.

На урочистому відкритті співають студентський хор „Ґаудеамус“ і хор викладачів „Орфей“. 143

• о д

д од

„До благородної справи долучилося багато людей, яких покликав та об’єднав дух Бандери і Шухевича, Зарицької та Гасина. І якщо він спонукатиме кожного з нас не лише до миттєвого пориву, але й до щоденної готовності чесно і віддано служити нації, тоді в Україні зродиться нова генерація героїв і провідників. „Можливо, в першу чергу нам потрібні сьогодні герої...“ — ці слова належать поетові Ігореві Калинцю“. вою просвітницьку працю я продовжив дослідженням невідомих або замовчуваних сторінок історії давнішої та ближчої. Однією з перших була публікація, яка мала на меті реабілітацію необґрунтовано звинуваченого в націоналізмі доцента радіотехнічного факультету М. Плетінки. За те, що він поставив свічки на могилах видатних діячів Листопадового чину К. Левицького та М. Тарнавського на Янівському цвинтарі, його було звільнено з роботи в інституті. Стаття у співавторстві з Д. Федасюком, опублікована у часописі „Львівський політехнік“, хоч уже посмертно, але повернула добре ім’я цьому видатному вченому. 1993 року в інститутській газеті опубліковано мою статтю про родини Шухевичів і Старосольських, про сузір’я слави політехніків, відзначених на згаданій стелі, статтю „Три хрести“ — про жертви кривавого червня 1941 року, про трагічну долю А. П’ясецького, якого розстріляли фашисти. До 75-х роковин Листопадового чину вийшла моя книжка „Слідами листопадових боїв“. Усі ці просвітницькі публікації було адресовано насамперед студентській молоді. Варто згадати також ініціативу „Просвіти“ в організації акції „Українські родоводи“. Тоді в Науково-технічній бібліотеці було відкрито велику виставку родовідних дерев викладачів Львівської політехніки, матеріали якої передано на зберігання в Наукову бібліотеку ім. В. Стефаника. Цю роботу продовжила група львівських просвітян під керівництвом А. Огорчак, організовуючи щорічні конференції, за матеріалами яких видано п’ять томів родоводів із усіх областей України.

144

и о

та и к а

то и

• о д

Ірина Ключковська

„Просвіта“ у моєму житті Мої спогади про діяльність „Просвіти“ — це роздуми про значення просвітницької роботи, а також про пошуки і знаходження можливостей поєднання професійного і громадського для виконання надважливого завдання — виховання молодої людини, студентства — у час посттоталітарного і постгеноцидного періоду в історії нашої країни, у час військової агресії РФ проти України, що вимагає повної мобілізації наших інтелектуальних і духовних сил у фаховій і громадській діяльності на всіх рівнях.

Пробудження

творення „Просвіти“ у Львівській політехніці 30 років тому, цієї маленької ланки загальноукраїнського міцного ланцюга ― це час нашого з вами духовного народження. Період її становлення — це становлення нашої сили, відваги, мужності, готовності до праці для України. Відродження „Просвіти“ — це й творення мого особистого простору Свободи, коли народжувалося відчуття повного звільнення від страху, коли ставало неймовірно легко від вибору, зробленого для себе особисто і для своєї родини. Коли вже не зачіпали фрази, які час до часу чула на кафедрі: „А від неї націоналістичним душком попахує“. Коли я, дитина і внучка репресованих і політв’язнів, нарешті вдихнула на повні груди і перестала боятися, що викинуть із роботи, витикаючи історією моєї багатостраждальної рідні. З головою занурилася в громадську роботу, впряглася в плуга і стала на свою стежку. На щастя, на кафедрі іноземних мов, де працювала на той час, знайшла однодумця — викладача німецької мови доцента Маркіяна Степановича Нагірного, з яким ми крок за кроком спільно робили свою справу. Чи це було легко? Мабуть, ні. Колеги боялися ставити підписи під листом на підтримку української мови, завідувач викликав і казав, що в нас нема олії в голові, що ризикуємо не лише ми, але й підставляємо колектив. Були й такі, що за велінням сумління таки підписувалися, а потім просили витерти підпис, бо тривожилися, що це може їм нашкодити перед захистом дисертації. Пригадую, до мене підійшов парторг кафедри Федір Кіндратович Кузик і попередив, щоб була обережною, не запізнювалася на пари і, боронь Боже, не відпускала студентів, бо за мною стежать. Я дотепер відчуваю вдячність до нього, що в такий спосіб підтримав мене. Але якось на перерві між парами я голосно сказала, що, очевидно, проти мене почалися політичні репресії, і мене терміново перевели на посаду старшого викладача, 145

• о д

д од

Ірина Ключковська читає „І мертвим, і живим…“. 1988 р.

вочевидь передбачаючи зміни, на порозі яких ми вже стояли. До цього часу про таке я не могла й мріяти. Цей період відродження „Просвіти“ і відновлення Держави подарував мені зустрічі з прекрасними людьми. Пригадую, як 1988 року я сказала керівникові „Орфею“ Олексію Волинцю, що хочу читати на Шевченківському вечорі „Сову“. ― Чому ж „Сову? Читайте щось гостріше, — порадив він. І я обрала „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні…“. Пригадую цей неймовірний вечір у великій актовій залі першого корпусу, який не міг вмістити всіх охочих. Люди заполонили навіть проходи й балкон. Зала тріщала. Це був вечір-протест, вечір-утвердження нас із нашою століттями упослідженою мовою і цензурованим Шевченком. Це був період, коли кожну вільну хвилину ми віддавали громадській роботі. Часу не шкодували. Поруч були чудові колеги — Христина Бурштинська, Орест Кунтий, Ярослава Величко, Євген Шморгун, Олександра Захарків і багато-багато інших, які працювали чи й досі працюють у Політехніці, і ті, яких уже, на жаль, нема з нами. Це були роки протестів, мітингів, зборів, нарад, поїздок на схід України, підняття прапора над головним корпусом Львівської політехніки, перші демократичні вибори ректора, ланцюг єдності… Всього не злічити! Ми тоді й не думали про те, що треба все документувати, фотографувати. Зрештою, не було так дуже й чим це робити. 1990 року Товариство, яке від вересня вже мало офіційно затверджену на конференції назву „Товариство української мови ім. Тараса Шевченка „Просвіта“, досягло свого найбільшого розквіту й організації. На цей час на Львівщині діяв 1 141 осередок, налічувалося понад 77 000 членів. На науково-практичній конференції Львівської обласної організації Товариства „Просвіта“ ще в лютому 146

та

итт

• о д

1991 р. Роман Іваничук сказав „Я не певен, що всі створені нині партії існуватимуть і надалі в такій самій формі, в якій були започатковані. Але за будь-якої ситуації „Просвіта“ не перестане існувати“. Життя підтвердило ці слова. Пройшовши періоди становлення, утвердження і розвитку, ослаблення і зміцнення, „Просвіта“ Львівської політехніки до сьогодні залишається однією з найавторитетніших серед осередків області, а можливо й України. продовж 30 років Товариство не припиняло своєї діяльності. Змінювалися напрями роботи, ставилися різні акценти відповідно до викликів часу, але завжди були ентузіасти, які на своїх плечах тримали організацію, діяльність якої було сфокусовано на питаннях мови, культури і виховання. Скажу відверто, що практично всі наші починання та ініціативи підтримувала адміністрація Політехніки — нам давали найкращі зали й аудиторії, сприяли проведенню культурних заходів, численних концертів, вечорів, мітингів. Ми добре розуміли, що організація має майбутнє лише тоді, коли виховає і виплекає достойну зміну. Сила нашої „Просвіти“, насамперед, у тому, що вона націлена на майбутнє. Нам вдалося створити молоде крило — „Молоду Просвіту“, яку очолив Роман Берлінг, студент, а згодом аспірант і працівник нашого університету. Впродовж цих літ ми спиралися на життєдайну молодечу силу, енергію та розум. Створення „Молодої Просвіти“ було свідченням спадкоємності традицій, їхньої живучості. Згадаймо, що ще 1922 року студент Таємного українського університету просвітянин Володимир Татомир заснував перший гурток молоді, який отримав назву „Молода Просвіта“. Але створення „Молодої Просвіти“ мало ще одну конкретну мету — саме через молодих людей здійснювати виховну роботу. Залучення талановитих студентів, небайдужих до громадської роботи, вже тоді давало свої плоди. Саме тоді активізувалися Шевченківські читання, які багато років поспіль ми проводимо та інтерес до яких не зменшується. Пригадаймо також конференцію „Молодь і майбутнє України“, участь у літній екоетнографічній експедиції у Підгорецькому замку, яку очолила доцент Ореста Ремешило-Рибчинська, організацію серії занять із психології для студентів. „Молода Просвіта“ організовувала освячення студентських гуртожитків за участю капелана о. Теодора. На запрошення „Молодої Просвіти“ о. Теодор приходив на зустрічі і розмови із студентами. Молодопросвітяни також брали участь у впорядкуванні стрілецьких могил на Личаківському кладовищі напередодні роковин проголошення ЗУНР. Ось такий далеко неповний перелік того, чим жила і займалася молодь того часу. У перші роки „Молодої Просвіти“ найбільше доклалися до роботи на просвітянській ниві Роман Берлінг, аспірант факультету економіки, талановитий організатор, безвідмовний, ретельний, обов’язковий; Любомир Ванькович (ІЕФ); Максим

147

д од

• о д

Майбутні архітектори під керівництвом доцента Орести Ремешило-Рибчинської мандрують на Гавареччину.

Петришин (АРФ); Тетяна Маланчак (ФЕФ); Наталя Карабан (ФА); Святослав Осадце (ЕМФ); брати Юрко (ФЕФ) та Роман (ТТФ) Федоришини та ін. Як кожна організація, „Молода Просвіта“ Львівської політехніки на своєму шляху мала періоди злетів і падінь, спалахів діяльності і застою. Нині практично не чути голосів молодопросвітян. Будемо вірити, що це тимчасово, що скоро вони знову зазвучать на повну силу. Переконана, що це одне із найважливіших завдань, яке стоїть перед усіма нами. Бо лише тоді ми як організація матимемо майбутнє, коли за собою відчуватимемо гарячий подих молодих. раді інститутської „Просвіти“ я очолювала культурно-просвітницьку секцію. На думку спадають слова Михайла Косіва, виголошені на звітно-виборній конференції 8 вересня 1990 року: „Владу можна взяти силою зброї, чи силою парламентських змагань, але втримати її, побудувати міцну основу держави можна тільки працею і культурою. Отже, зробімо наше Товариство таким, яке було б готове до здійснення цієї історичної місії“. Ці слова й лягли в основу нашої багатолітньої просвітницької роботи. Ми добре розуміли, що маємо шанс заповнити прогалини в освіті студентської молоді, здеформованої комуністичною ідеологією через культурно-просвітницькі заходи. Їх було чимало. Крок за кроком ми повертали в духовне та інтелектуальне життя Політехніки імена тих, на кого московський режим наклав табу, кого століттями викорчовували з нашої пам’яті. Ми воскрешали із забуття і заборони історичні події, факти, імена: Олександр Олесь, Юрій Липа, Олег Ольжич, Олена Теліга, нецензуровані Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка.

Вчити і виховувати Від початку створення „Просвіти“ ми поставили собі мету — озброїти українську молодь, наше студентство здоровими знаннями, які дають змогу усвідомити свою національну ідентичність, пізнати власну історію, вкрадену і 148

та

итт

• о д

присвоєну чужинцями, своє місце в історії власній і світовій, пізнати забуті імена тих, хто працював і жив для України. Заходів було безліч. Серед них такі, що залишили непроминальний слід в історії, розвитку та діяльності Товариства. Згадаймо лише деякі з них. У час, коли лише постала незалежна Україна, коли розпочався процес очищення від совєцької ідеології, коли поволі відкривалася історична правда, вихолощена, витерта з освітніх підручників, ми, чи не перші в академічних й університетських середовищах, провели Академію пам’яті з нагоди 60-ї річниці вшанування жертв Голодомору 1932–1933рр. Тоді ще мало хто знав про Джеймса Мейса, видатного сина американського та українського народів, світового вченого-гуманітарія, яскравої особистості. Не знали ми й про його допомогу Робертові Конквесту в його роботі над книгою „Жнива скорботи“, про діяльність Комісії Конгресу США із вивчення Голодомору. Але вже тоді відкривали для широкого українського загалу, для студентства правду про наше минуле, яке так старанно приховувала система. Це був вечір-відкриття, вечір-заклик пізнавати свою історію. В Академії, яка відбулася в Актовій залі головного корпусу, брали участь студенти, викладачі, чоловічий хор „Орфей“. Удруге ми організували урочисту Академію через десять років ― до 70-ліття Великого Голоду в Україні. І відтоді щороку вшановємо пам’ять невинно убієнних дітей України різними більшими і меншими заходами, запалюючи свічу як акт національної пам’яті. Цю поминальну традицію зініціював Джеймс Мейс: в національний день пам’яті жертв Голодомору (четвертої суботи листопада) у певну годину запалювати у своєму вікні свічку. Це стало гідною відповіддю на слова о. Олександра Биковця, священника з Америки: „...Всі були готові на жертви, знали, що не сьогодні-завтра їх знищать, але їх турбувало передовсім: чи знатиме світ про це, чи світ щось скаже?.. І друга проблема — ще більш духовна: чи буде кому помолитися за всіх, хто загинув?“. Понині молимося, вшановуємо й пам’ятаємо. Важливо, що започатковані ініціативи з тих пір не гаснуть. Вони розвиваються і трансформуються у великі проекти, забезпечуючи тяглість наших починань. Щоб ідеї та особистість Джеймса Мейса сприйняв якнайширший загал — і студенти-політехніки „технарі“, і студенти з інших університетів, вчителі шкіл, представники громадських організацій, науковці — 24 лютого 2016 року в стінах головного корпусу відбулася зустріч із Наталкою Дзюбенко-Мейс, відомою журналісткою і поетесою, яка була не тільки дружиною, а й однодумцем Джеймса Мейса, продовжувачем його надважливої справи. Лейтмотивом 149

• о д

д од

цієї довгоочікуваної зустрічі стали слова самої письменниці: „Сьогодні наші мертві обирають кожного з нас“. У цитаті пані Мейс, винесеній у заголовок заходу, закладено концепт пам’яті, яка нас повинна вести далі. Не зупинятися на тому, на чому ми зупинилися нині. Заголовок нашої зустрічі кожен повинен спрямувати на себе. Кожен на своєму місці має робити те, що може. Ця зустріч, яка вийшла за межі нашої професійної діяльності, була нашим громадянським покликом і зобов’язала робити певні кроки. Саме тому ми звернулися до Львівської міської ради з ініціативою про найменування однієї із львівських вулиць іменем Джеймса Мейса. Ми зробили це публічно, зібравши підписи і передавши їх до влади міста. На жаль, Львівська міська рада нашу ініціативу не підтримала. Я відкрила для себе постать Джеймса Мейса завдяки газеті „День“. Готуючи першу Академію з нагоди вшанування жертв Голодомору-геноциду, я читала все, що друкувало це видання. Я глибоко вдячна газеті „День“ за те, що вона не лише співпрацювала з цим унікальним чоловіком, який зробив для нас більше, ніж цілі інституції, а й цілеспрямовано впродовж усіх років розповідає про нього і знайомить із Наталія Дзюбенко-Мейс його спадком, більше у Політехніці. того — єдина, яка встановила Премію імені Джеймса Мейса. Насправді лише з часом ми зможемо усвідомити важливість цього кроку, ініційованого Ларисою Івшиною. Це є, так би мовити, конкретна фіксація тих здобутків, які ще не оцінила (на жаль, мусимо про це говорити) Україна. На нашому заході виступали народний депутат Оксана Юринець, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка Галина Пагутяк, звучала музика у виконанні квартету Народного камерного оркестру „Поліфонія“ Народного дому „Просвіта“ Львівської політехніки, художнім керівником якого є Роман Кресленко. А студенти факультету міжнародних відносин Інституту гуманітарних та соціальних наук на центральних сходах головного корпусу за ініціативою заступника директора МІОК Андрія Яціва та з допомогою заступника директора ІГСН Олександра Горбача організували живу „виставку думок“. Флешмоб полягав у 150

та

итт

• о д

тому, щоб під музичний супровід творів української та світової класики привернути увагу людей до влучних та пророчих цитат легендарного подружжя. Готуючись до цього, студенти чітко усвідомили, що ці цитати ― це універсальний ключ не лише до пізнання нашої історії, а й до нашого майбутнього. Наприкінці зустрічі устами студентів у залі знову пролунали заповідні слова: „Ніхто не може вирішити за українців, як їм говорити і писати, окрім самих українців!“ (Джеймс Мейс); „Згорьована, окрадена Державо! Здійми у небеса Свого меча!“ (Наталія Дзюбенко-Мейс). І після цих слів угору знову здійнялися численні плакати з цитатами, які глибоко закарбувалися у свідомості кожного. Просвітницька акція вшанування жертв Голодомору триває і досі. Так, 17 квітня 2018 року відбулася зустріч зі Стефаном Романівим (Мельбурн, Австралія), головою Міжнародного координаційного комітету у справі Голодомору, генеральним секретарем Світового Конґресу Українців, президентом Союзу українських організацій Австралії, головою Проводу ОУН (р), яку організував Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків з діаспорою спільно з Народним домом „Просвіта“ Львівської політехніки. У своєму виступі Стефан Романів узагальнив досвід СКУ (від 1967 до 1993 рр. — СКВУ) та всього закордонного українства, яке в умовах бездержавності

Флешмоб від студентів. 151

• о д

д од

Стефан Романів розповідає про діяльність Комісії з вивчення питання Голодомору в Україні 1932―1933 рр.

країни поширювало у світі правду про Голодомор. Він наголосив, що це питання поряд зі здобуттям Української Самостійної Соборної Держави та збереженням національних і релігійних традицій завжди було в переліку ключових для української діаспори. Вагомим результатом її діяльності стало створення (1985 р.) і подальша активна дослідницька робота очолюваної Джеймсом Мейсом Комісії США щодо голоду в Україні (з англ. — Commission on the Ukraine Famine). Як наслідок, висновки Комісії про безпосередню роль Сталіна в організації цього страшного злочину проти української нації склали основу для подальшого визнання Голодомору геноцидом у парламенті США. Пан Романів повідомив, що СКУ спільно із Міністерством закордонних справ, Верховною Радою України створюють базу матеріалів і здійснюють координаційну роботу в кожній країні, щоб знову і знову торкатися цього питання в парламентах різних країн. Також СКУ створює нову організацію задля об’єднання нащадків, чиї родини пережили Голодомор. Молодь Політехніки взяла активну участь у цьому заході. Зокрема, студенти ІКНІ під керівництвом Людмили Бордюк, кандидата філологічних наук, доцента кафедри прикладної лінгвістики, були учасниками спільного проекту МІОК та Українсько-канадського дослідчо-інформаційного центру (англ. — UCRDC) і перекладали спогади нащадків тих, які пережили Голодомор. Марта Хархаліс, студентка-журналістка другого курсу, презентувала відзнятий у співпраці з МІОК фільм про діяльність СКУ і закордонних українців у справі дослідження Голодомору і поширення правди про нього у світі, а учасники народного театру-студії „Хочу“ Народного дому „Просвіта“ презентували музично-літературну композицію. 152

та

итт

• о д

МІОК також підготував серію матеріалів, зокрема виставку „Україна пам’ятає — світ визнає“ із цитатами представників української діаспори про Голодомор, із якою присутні мали нагоду ознайомитися у фойє головного корпусу Політехніки. росвіта“ крок за кроком повертала не лише історію України, але й відроджувала традиції. Особливою подією було відзначення у травні 1997 р. Свята Матері. Це був тематичний вечір „Матері національних геніїв України. Хто вони?“. На тлі екскурсів у різні періоди історії ми представили галерею образів матерів славетних українців, тих невідомих для широкого загалу жінок, діти яких творили славу і велич нашої держави. Це постать матері Короля Данила, яка ніколи не складала зброї і допомогла синам здобувати блискучі перемоги; Марії-Магдалени Мазепи-Калединської — порадниці і наставниці Івана Мазепи, друга і сповідниці великого Гетьмана, яка згодом стала ігуменею Дівочо-Вознесенського Києво-Печерського і Глухівського монастирів; матері Тараса Шевченка (з дому Катерина Бойко); Марії Кобилянської, німкені за походженням, яка за словами її доньки Ольги була „тихою мислителькою з небагатьма словами на чистих вустах, котрі не сплямувало жодне грубе, порочне слово“; Одарки Довженко, матері 14 дітей, в якої після смерті дванадцятьох залишилося лише двоє — Поліна і геніальний режисер Олександр Довженко; Ганни Симоненко-Щербань, яка для Василя Симоненка була найвищою святістю так само, як Україна. Важливо, що до організування заходу активно долучилися студенти, зокрема Олексій Петренко (ІБФ), Анна Гайдук (ФЕМ), Олесь Осередчук (ФКТ), Софія Катренко (ФКТ), Наталя Дорожівець (ФА). Не обійшлося й без участі колективів художньої самодіяльності: народної чоловічої капели „Орфей“ (керівник Олексій Волинець) та Народного камерного ансамблю „Аколада“ (керівник Володимир Савицький). е злічити всіх ініціатив нашої „Просвіти“. Але не можу оминути увагою ще однієї, яка згодом цілком несподівано дістала своє продовження і розвиток. Восени 1997 року я почула по українському радіо інформацію про те, що в лісовому урочищі Сандармох (Республіка Карелія), за 19 км від м. Медвеж’єгорськ, члени Карельського „Меморіалу“ Юрій Дмитрієв (Петрозаводськ) та Веніамін Іофе (Санкт-Петербург) знайшли місце, де органи НКВС від 27 жовтня до 4 листопада 1937 року розстріляли 1111 соловецьких в’язнів. Повідомлялося, що Сандармох став місцем розстрілу соловецького тюремного етапу 1937 року, в якому перебували відомі діячі культури, науки, військовики, технічна інтелігенція, священство. Серед убитих — 198 вихідців із України, зокрема митці Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров, Марко Вороний, Валер’ян Підмогильний, Сергій

„П

153

• о д

д од

Грушевський, Володимир Чехівський, письменник та міністр освіти УНР Антін Крушельницький. Вже через кілька днів ми вшанували пам’ять замордованих українців, цвіту української нації, провівши чи не перший в Україні мітинг-реквієм. Знаковою була моя зустріч із Ларисою Скрипниковою, головою Товариства Української культури „Калина“ з Карелії, з якою я познайомилася на засіданні Української Всесвітньої Координаційної Ради. Її очільник Михайло Горинь тоді сказав: „Не забудьте запросити на свій перший Ірина Ключковська Міжнародний конгрес „Діаспора як і Лариса Скрипникова. чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті“ Ларису Скрипникову. Це дивовижна жінка“. Так Лариса Скрипникова не прийшла, а увірвалася в життя Міжнародного інституту освіти, культури та зв’язків з діаспорою і Львівської політехніки своєю нестримною енергією, жагою до праці, великою любов’ю до справи, якою займається. Вона не полінувалася привезти на Конгрес (2006 р.) у плацкартному вагоні з далекого Петрозаводська виставку про пошукову роботу і встановлення пам’ятника в урочищі Сандармох, виступила з блискучою доповіддю „Сандармох. Увічнення пам’яті українців, страчених за межами України в роки політичного терору — справа честі місцевих українців“. Це особисте знайомство і приїзд поклали початок тривалій і міцній дружбі нашого Інституту, Львівської політехніки і Карельського товариства українців. Це візит до Карелії делегації МІОК із нагоди 15-річчя Товариства „Калина“, а згодом ― делегації Львівської політехніки, яку очолив Віктор Яськов, і танцювального колективу; це спільне видання книги „Хроніка діяльності Карельської республіканської громадської організації „Товариство української культури „Калина“, яку ми презентували в нашому Університеті 10 червня 2009 року. На зустрічі з нами був ректор Львівської політехніки Юрій Бобало, заступник голови ЛОДА Ігор Держко, доцент кафедри фізики Тетяна Крушельницька, родину якої було знищено 1937 року на Карельській землі. Окрасою заходу, як завжди, була мистецька програма, організована заслуженим працівником культури України Степаном Шалатою. 154

та

итт

• о д

Лариса Скрипникова, Юрій Дмитрієв і Сергій Колтирін на ювілейній академії „Сандармох. Пам’ять. 75 років великого терору“.

Вершинною подією цих зустрічей була ювілейна академія „Сандармох. Пам’ять. 75 років великого терору“ (3 жовтня 2012 року, Львівська політехніка), на яку, окрім Лариси Скрипникової, приїхали поважні гості з Карелії — Юрій Дмитрієв, дослідник, редактор Карельської республіканської „Книги пам’яті жертв політичних репресій“ та Сергій Колтирін, директор краєзнавчого музею Медвеж’єгорська. Цифра 75 із запалених 300 свічок, вінок із калини й барвінку, стенд із списком жертв, замордованих в урочищі Сандармох, проникливе виконання класичної музики струнним квартетом під керівництвом Назарія Яцківа — усе це стало могутнім емоційним заспівом до відкриття Академії. Виступи гостей справили сильне, незабутнє враження на слухачів. Їх доповнили виступи Грицька Гайового з Київського товариства політв’язнів і репресованих, голови ЛОР Олега Панькевича, Тетяни Крушельницької та головного редактора Всеукраїнської газети „День“ Лариси Івшиної, яка оголосила 2012 рік Роком „Списку Сандармоху“. Сплив час, змінилися обставини, розпочалася військова агресія Російської Федерації проти України. Лариса Скрипнікова була змушена покинути Петрозаводськ і змінити місце проживання, українці вже не можуть поїхати в урочище, де спочивають відспівані сини УкраЧисло 75 із запалених 300 свічок, вінок їни (добре, що встигли оплакати і помоіз калини й барвінку. литися на їхніх могилах), Юрія Дмитрієва заарештували. Але це вже зовсім інша історія. 155

д од

• о д

Просвітництво і професійна праця Одним із завдань „Просвіти“ є розвиток співпраці з українською діаспорою. Поволі налагоджувалася співпраця з українськими організаціями в Європі, Америці, Австралії, зокрема з Читальнею „Просвіти“ у Вінніпегу (Канада), Товариством української мови ім. Тараса Шевченка у Чикаго (США), Фундацією Святого Володимира у Кракові (Польща). Відомі науковці українського походження активно брали участь у проведенні перших просвітянських конференцій. Це Омелян Пріцак (творець „Гарвардського чуда“), Григорій Грабович (США), Богдан Гаврилишин (Швейцарія). Просвітяни не забували й найбільш упосліджених у національному відношенні українців Росії, Білорусі, Казахстану й інших країн колишнього СРСР. Представники Товариства „Просвіта“ активно долучалися до участі у світових форумах української діаспори. Зокрема 18–21 серпня 1990 року в Білому Борі, що у Польщі, ставили питання про залучення Східної діаспори до процесів українського національного відродження, апелюючи до Світового Конгресу Вільних Українців та інших міжнародних і українських організацій. Враховуючи те, що українські громади, які активно створювалися після розвалу імперії, й надалі залишалися без опіки й уваги, якої так потребували, львівські просвітяни самостійно вивчали їхні потреби, пересилали літературу, підручники, сприяли утворенню недільних шкіл, бібліотек. Ці напрями діяльності „Просвіти“ розвиваються й сьогодні. Варто згадати про співпрацю Товариства „Просвіта“ Львівської політехніки з Товариством „Просвіта“ з далекої Аргентини. Це зустрічі з українською громадою просвітян з Буенос-Айреса, допомога у формуванні бібліотеки, яку мають відкрити в Центрі української культури аргентинської столиці, участь у відкритті літніх українознавчих шкіл, виступи Надії Любомудрової, заступниці голови, та подарунки від просвітян-політехніків. Очоливши 2004 року Міжнародний інститут освіти, культури та зв’язків із діаспорою, я чітко розуміла, що професійна робота нашої інституції, зокрема науково-дослідна та навчально-методична, має бути тісно пов’язана з просвітництвом, яке є важливою частиною нашої роботи, а співпраця з Товариством „Просвіта“ — запорука нашого спільного успіху у вихованні молодих людей. Провівши розвідувальне опитування, ми з’ясували, що українці практично нічого не знають про українську діаспору, не можуть назвати жодної української організації за кордоном, жодного прізвища видатних діячів українського руху за межами України, не усвідомлюють важливості взаємодії зі 156

та

итт

• о д

світовим українством. Адже це колосальний демографічний (20 млн.!), інтелектуальний, культурний, політичний, економічний ресурс нашої Держави. Ми розуміли, що це незнання потягне за собою важкі наслідки, зокрема у прийнятті важливих рішень на законодавчому і виконавчому рівнях, блокуватиме взаємодію з українцями закордоння, якої вони так прагнули, зберігаючи і плекаючи українську тотожність в умовах чужини. Ми бачили, що держава залишається глухою до потреб української діаспори, що в суспільстві надалі панує стереотип родича з Канади, який присилає „пачки“, який і є домінантою у розумінні української діаспори. Так народився наш проект „Відкриймо для України українську діаспору“. Окрім цього, Україна опинилася ще перед одним викликом — потужною еміграційною хвилею, яка вимила з нашої землі 7 млн активних, сильних людей репродуктивного віку, які в середині 90 років виїхали до країн Європи. Перші роки було цілковите несприйняття і в діаспорі, і в Україні тих, хто в роки незалежності покинув землю. Почав творитися ще один стереотип „зрадника“, „втікача“. Ми ж, спілкуючись із трудовими мігрантами, розуміли, що це далеко не так. І поставили перед собою ще одне завдання — вивчити специфіку „четвертої хвилі еміграції“, досліджувати міграційні процеси, усвідомлюючи, що середина дев’яностих — це лише початок потужних нових еміграційних відтоків. Так ми започаткували великий дослідницький і водночас просвітницький проект „Назустріч новій хвилі“. Заглиблення у проблематику світового українства дало можливість сформувати основні напрями нашої діяльності, які є відповідями на запити. У цьому нам допомогли широкомасштабні заходи, зокрема п’ять конгресів „Діаспора як чинник утвердження держави Україна у міжнародній спільноті“. Проведення конгресів, на які приїжджали сотні діаспорян із 28–40 країн світу, — це не лише нагода для узагальнення досвіду українських громад зарубіжжя, а й унікальна можливість для аналізу та напрацювання стратегій для поглиблення співпраці світового українства й держави. Адже результатом проведення цих заходів були напрацювання і рекомендації, які ми адресували до органів виконавчої та законодавчої влади. Окрім цього, активне спілкування з учасниками, вивчення їхніх проблем і потреб дозволило нам грамотно структурувати нашу роботу і визначитися з напрямами нашої праці, пріоритетом яких ми обрали розвиток українознавства, започаткувавши проект „Крок до України“. Це й створення серії перших в Україні підручників з української мови як іноземної, проведення Міжнародних літніх українознавчих шкіл, створення першого в Україні та світі освітнього порталу „Крок до України“, проведення Першого світового Форуму українознавчих суботніх 157

• о д

д од

і недільних шкіл (17–22 серпня 2018 р.), на які з’їхалося учительство із 36 країн світу. Зрештою, про всі наші досягнення і успіхи читач зможе прочитати у виданих книгах („МІОК 2005–2010: Хроніка діяльності“ / За заг. ред. Ірини Ключковської — Львів: Видавництво Львівської політехніки, 2011; „МІОК 2011–2015: Хроніка діяльності“ / За заг. ред. Ірини Ключковської. — Львів: Видавництво „Апріорі“, 2016). сі наші заходи (презентації, конференції, круглі столи, симпозіуми, конкурси, конгреси і форуми) мали просвітницьку місію: знайомити людей із життям та діяльністю українців за кордоном, відкривати для загалу невідомі імена забутих наших світочів, діячів і дати розуміння того, що світове українство — невід’ємна частина України. На превелике щастя, саме у Львівській політехніці ми знайшли повне і глибоке розуміння необхідності праці для консолідації світового українства і для розвитку взаємодії між світовим українством та державою. Ми з вдячністю згадуємо і пам’ятаємо Юрія Кириловича Рудавського, ректора (1991– 2007) Львівської політехніки, який вірив, що Україна буде сильною своїми людьми в Україні і поза нею, і тому 1998 року прийняв наш інститут як підрозділ до структури Університету, піклувався ним і сприяв у всьому. Його справу продовжує Юрій Ярославович Бобало, від якого маємо постійну дієву підтримку, без якої ми не були б такими успішними. Таке розуміння не може не тішити, адже приємно працювати у вищій школі, яка дбає не лише про високий рівень професійної підготовки студентів, а й постійно плекає їхній духовний розвиток. Справжній дух демократії, свободи, просвітництва і гуманізму у найвищому сенсі цього слова витає у стінах Політехніки. Знаковими у цьому контексті були організовані для академічної спільноти політехніків і громадськості Львова зустрічі з духовними особами, главами українських церков. Адже нашим важливим завданням є також утвердження християнських цінностей. Саме ці особистості є незаперечними моральними авторитетами в суспільстві, до їхнього голосу прислухаються, їхнім настановам слідують. І тому важко переоцінити можливість позитивного впливу, який очільники церков можуть мати на формування моральних цінностей молоді. Однією з найяскравіших подій стала зустріч із верховним архиєпископом-емеритом УГКЦ, кардиналом Любомиром Гузаром, яка відбулася з нагоди 120-ліття Патріарха Йосифа Сліпого (13 березня 2012 р.) У своєму слові Блаженніший Любомир розповів про життєвий шлях Йосифа Сліпого, розділивши його умовно на три етапи: науково-педагогічний, душпастирський,

158

та

итт

• о д

Незабутня зустріч із Верховним архиєпископомемеритом УГКЦ, кардиналом Любомиром Гузаром.

розбудови української Церкви у глобальному вимірі та формування національної ідентичності української спільноти у світовому просторі. Звертаючись до молоді, Патріарх УГКЦ закликав її читати, глибоко пізнавати історію, реалізовувати свої здібності й таланти для добра ближнього та свого народу, тобто „бути собою“. 14 вересня 2012 р. відбулася ще одна духовна зустріч. Цього разу до Львівської політехніки на запрошення МІОК завітав Патріарх Київський і всі-

Світлина на згадку про зустріч із Патріархом Київським і всієї Руси-України Філаретом. 159

• о д

д од

Блаженніший Святослав — завжди бажаний гість політехніків.

єї Руси-України Філарет. Специфіка сьогоднішнього моменту, на думку Святішого, полягає у випробуваннях і викликах, які постали як перед кожним зокрема, так і перед українським суспільством і державністю. На рівні особистому сучасна духовна криза, за словами Патріарха, зароджується у самій людині і спричинюється зниженням рівня духовних цінностей і втратою правдивих орієнтирів, що в результаті призводить до спотворення людини як такої. На рівні ж суспільному для українців існують інші небезпеки, наслідком яких може стати втрата ключових елементів національної ідентичності і, відповідно, державності. Чи не основною з цих небезпек є втрата мови — фундаменту Української держави. Чіткий і сміливий вибір на користь власної мови ― крок до свободи й добра, натомість байдужість, на думку Патріарха, є зрадою та вибором зла. Як бачимо, слова Патріарха залишаються актуальними й сьогодні. Двічі у нас побував Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, з яким усім нам було корисно поспілкуватися, адже його власне життя є для молоді прикладом історії особистого успіху, до якого привела віра, наполеглива важка щоденна праця, постійне вдосконалення себе як особистості. На зустрічі Глава УГКЦ зауважив, що сьогодні християни мають велику силу, бо „коли хтось вірить у Бога, то Господь його впроваджує в спілкування зі Собою“. Віруюча людина стає членом Божої родини, і тоді вона здатна творити повноцінні людські стосунки з іншими. Тому Церква захищає незмінні родинні цінності та людські вартості. „Папа сказав, що віруюча людина має силу гуманізувати сучасне технологічне суспільство і протистояти „культурі відкинення“, — додав він. Вдруге відбулася зустріч з Блаженнішим 5 грудня 2017 року з нагоди відзначення тридцятої річниці проголошення Декларації польсько-українсько160

та

итт

• о д

го прощення та примирення. Розпочинаючи розмову, Блаженніший Святослав зауважив: „Зустрічі із студентською молоддю відбуваються у поворотні моменти нашої дійсності. Дуже символічно, що такі зустрічі відбуваються у Львівській політехніці — одному з найбільших вищих навчальних закладів України. Як не тут, то де інакше?“. Блаженніший зазначив, що 2017 року минає 30 років офіційного діалогу примирення між польським та українським єпископатом, в ході якого було проголошено ключове гасло: „Прощаємо і просимо пробачення“. Він також торкнувся теми міграції в Європі й зазначив, що еміграція не є лише українською проблемою, а має глобальний вимір. Ректор професор Юрій Бобало на ще одній духовній зустрічі з владикою Борисом (Гудзяком), яка відбулася 13 лютого 2017 року з нагоди 125-ліття

Владика Борис Гудзяк любить спілкуватися з молоддю.

від дня народження Йосифа Сліпого, зазначив, що „вітати визначних духовних й інтелектуальних провідників української нації у стінах Львівської політехніки вже стало доброю традицією“ і висловив сподівання на те, що „бесіда сприятиме утвердженню у вірі, допомагатиме у виборі правильних життєвих і цивілізаційних орієнтирів“. Це справді так. Адже Владика Борис, який знав Йосифа Сліпого особисто, також поклав своє життя для служіння Богові та Україні. Незважаючи на те, що служить у Франції, він продовжує працювати на благо України, інтегруючи українські традиції з європейськими у їхньому середовищі. Звертаючись до молоді, Владика сказав: „Ми маємо взяти відповідальність за Україну, за нашу науку, за нашу культуру“. На запитання про те, чого нам варто навчи161

• о д

д од

тися у Заходу, зауважив, що позитивом є існування законного порядку, який стосується всіх, а недоліком є крайній індивідуалізм, коли людина не потребує іншої. І узагальнив: „Нам треба йти тим шляхом щодо рівності перед законом, але є зупинки, на яких нам не потрібно виходити“. Переконані, що в наш такий неспокійний, турбулентний час, спілкування з духовними особами допоможе нашій молоді у пошуках орієнтирів і у виборі їхнього життєвого шляху. Особисті історії успіху утвердять наше студентство у вірі, що своє життя будуємо ми самі, і що лише наполегливою працею, старанням і навчанням, базуючись на міцних духовних і християнських засадах, можна вибудувати свою власну історію успіху. Духовні діалоги ми продовжили 30 жовтня 2015 року на Міжнародному симпозіумі, присвяченому 150-річчю Андрея Шептицького. Захід був вінцем десятків і сотень великих і малих подій із нагоди ювілейної дати, однак не був підсумком, а радше початком для пізнання самих себе і свого шляху через послання великого Митрополита, які прийшли до нас через добру сотню літ. У рамках симпозіуму відбувся круглий стіл „Андрей Шептицький: погляд церков та релігійних спільнот у світі“, ініційований нашим Інститутом. Учасниками стали духовні лідери України, зокрема архиєпископ Харківський і Полтавський УАПЦ Ігор Ісіченко, голова духовного управління мусульман України Шейх Саід Ісмагілов, Директор Американського Об’єднання для євреїв України Мейлах Шенхед та ін. Метою круглого столу було об’єднатися навколо постаті Митрополита Андрея та почути думки духовних лідерів України щодо унікального вкладу владики в єдність українців і мирний діалог із представниками інших конфесій, релігій та національностей. еред сотень просвітницьких заходів, які організував МІОК, не можна оминути зустрічі нашої студентської молоді з Богданом Гаврилишиним (Швейцарія), визначним теоретиком у галузі економіки, експертом світової проблематики, членом Римського клубу, ініціатором проведення економічних форумів у Давосі, доктором економіки університету Женеви, радником перших осіб України, головою Наглядової Ради „Благодійного Фонду Богдана Гаврилишина“ (9 грудня 2011 р. та 24 жовтня 2014 р.) Багато корисних власних думок адресував наш гість студентам. Вихід зі складної ситуації, в якій опинилася наша країна, науковець бачив у приході нової генерації — 20–35-літньої молоді, яка знає мови, розуміє суспільні процеси, вміє критично мислити, аналізувати і приймати стратегічні рішення. А найголовніше — виробити ціннісні орієнтири на морально-етичних засадах, сповідувати командний дух, позбутися отаманщини і почуття лідерства на

162

та

итт

• о д

все життя. Така трансформована молода зміна вселяє оптимізм, дає надію на зростання критичної маси однодумців, яка спроможна змінити Україну, збудувати державу, що відповідає зазначеним вище чотирьом принципам. Приємно було чути з уст цього філософа і мислителя сучасності, що Україна сьогодні потрібна Європі й світу як країна багата, насамперед, своїми людьми, їхніми цінностями, їхньою щедрістю і гостинністю, людською теплотою і щирістю у спілкуванні. Ці дивовижні національні риси — це наш капітал, який ми повинні зберегти і продемонструвати світові, На завершення зустрічі Богдан Гаврилишин, посилаючись на знаного філософа сучасності Фукуяму, підкреслив важливість збереження своєї національної ідентичності, яка має стати національною ідеєю для вищого керівництва держави і кожного українця. Лише наша самобутність, неповторність, сильна національна ідентичність цікаві світові. Саме завдяки цьому чиннику Україна має шанс виконати цивілізаційну функцію зв’язку і взаєморозуміння між Сходом і Заходом, налагодити між цими впливовими регіонами прагматичний діалог та співпрацю. У такому розумінні Україна більше потрібна Європі, ніж Європа потрібна Україні. Європейська інтеграція потрібна Україні як процес трансформації, здобуття відповідних якісних стандартів організації суспільного життя.

За столом президії (зліва направо): проректор В. Павлиш, І. Ключковська, Б. Гаврилишин, І. Алексєєв. 163

• о д

д од

Підсумком діалогу з людиною ренесансу, як його називали відомі політики Заходу, і Патріотом України стали його життєві максими, які він першочергово адресував українській молоді. Варто їх перерахувати ще раз: любов до України і сильна національна ідентичність; вміння мріяти і реалізовувати; чесна праця, наполегливість у здобутті знань та інтелектуальної інфраструктури; віра і оптимізм; свобода, національна і людська гідність; морально-етичні чесноти на християнських засадах. Щирого патріота Богдана Дмитровича завжди турбувала доля Батьківщини, і він стверджував, що попри складну політичну ситуацію, потенціал України величезний. Ми маємо всі природні ресурси, багато добрих і розумних людей. „Знаючи світ, можу із впевненістю сказати, що ми є винятково талановитий народ. Та, на жаль, стан України жахливий. Нині нам потрібне тотальне реформування всього: і політичної структури, й економічної системи, треба міняти статус країни та структуру Верховної Ради, потрібно реформувати судову та освітню системи, Конституцію... І все це має зробити молодь — нова генерація з відмінним поглядом на світ та здоровою системою цінностей“. Богдан Гаврилишин закликав молодь завжди залишатися українцями, за будь-яких обставин і умов, де б молоді люди не були: в Україні чи поза нею. рок за кроком ми відкривали для України сотні імен і громадських організацій, які творили і творять Україну поза її межами. Згадуючи пройдений шлях, як у калейдоскопі пробігають видатні постаті з минулого

Ірина Ключковська у товаристві Віри Вовк і Зої Лісовської.

164

та

итт

• о д

і сьогодення, яких ми презентували: Віра Вовк (Бразилія) і Зоя Лісовська (Швейцарія), Марія Паньків і Григорій Купріянович (Польща), Галина Маслюк (Греція) і Юрій Чопик (Іспанія), Евген Чолій (Канада) і Роман Стефанів (Австралія), Леся Храплива-Щур (Канада) і Роксоляна Тим’як-Лончина (США)… Ми відкрили для українського загалу Василя Хмелюка і Едварда Козака, Світовий Конгрес Українців і Світову Федерацію Українських Жіночих Організацій, розповідали про українців Франції, Іспанії, Канади, Греції, Бразилії, Парагваю, Польщі, Угорщини. Нашим пріоритетом завжди залишалися ті, хто найбільше потребує нашої уваги і опіки, — українці Східної діаспори й Російської Федерації, зокрема. Це були прекрасні проекти, які ми пропонували нашій академічній громаді і спільноті львів’ян — презентація діяльності об’єднання українських товариств Латвії, українців Татарстану, Карелії, великий проект з українцями Росії (Сургут) ― „Ніна Певна: повернення в Україну“, проект „Український шлях у Російській Федерації“ ― про створення в Росії „Наукового товариства україністів ім. Т. Г. Шевченка“. Науковці з різних регіонів Росії об’єдналися, щоб спільно працювати над українознавчими дослідженнями, ініціювати створення спільних українсько-російських дослідницьких робочих груп, проводити інтернет-конференції та наукові експедиції. Ініціатива створення цього наукового товариства зреалізувалася на ІІІ Конгресі, який МІОК провів у Львові 2010 року. На жаль, ці задуми не вдалося зреалізувати через війну, яку розпочала Росія, втор-

Ірина Ключковська біля могили Ніни Певної (РФ).

165

• о д

д од

Ірина Ключковська у Казахстані.

гнувшись на територію України. Українці Росії замовкли. Розпочалося активне переслідування і цькування діячів українського руху у РФ. Віримо, що багатомільйонна українська діаспора Росії виживе, продовжить свою, започатковану у дев’яностих роках роботу і спільний проект житиме. Реалізуючи просвітницькі культурні проекти на високому академічному рівні, презентуючи досягнення національної культури та обміну культурними досвідами, МІОК ставить за мету створення об’єднавчої інтелектуальної платформи для представників навчальних, наукових та культурних середовищ України й української діаспори. 166

та

итт

• о д

Кожен із нас посадив своє дерево.

Символічним вінцем просвітницького проекту „Відкриймо для України українську діаспору“ було висадження Саду світового українства, який закладено вперше у світі (13 червня 2010 р.) У Музеї народної архітектури та побуту у Львові (Шевченківський гай), місці велелюдному, яке так люблять львів’яни і гості нашого міста. Висаджено 40 саджанців дерев: яблунь, вишень і черешень. Біля кожного з них поставлено табличку, де вказано країну проживання українців. Львівські студенти та молоді люди українського походження, що приїхали вчитися до нас із Бразилії, Сербії, Росії, Казахстану, Лівану, з хвилюванням садили саджанці. Своє дерево посадили: Андрій Садовий, львівський міський голова; професор Юрій Бобало, ректор Національного університету „Львівська політехніка“; Роман Лубківський, Ігор Калинець ― лауреати Національної премії ім. Тараса Шевченка; Лариса Івшина, головний редактор газети „День“ і, звичайно, основні герої події — працівники МІОК, які пройшли чималий шлях зустрічей, перемовин, дискусій, переконань, аби втілити цю прекрасну ідею в життя. Тепер українці кожної країни мають своє дерево. І всі разом вони творитимуть Сад, у якому ростимуть дерева України. Вони будуть цвісти, плодоно167

• о д

д од

сити, сягаючи глибоко корінням у рідну землю. Сад як символ краси, сили, збірний образ українських традицій, символ збереження і примноження нашого українства, нашої єдності, що передаватиметься з покоління у покоління. и намагалися поширювати знання про українську діаспору через засоби масової інформації. Нам пощастило, що знайшли справжніх друзів і партнерів у середовищі ЗМІ, навіть у час негласного „табу“, яке було накладено на висвітлення діаспорних подій, коли для тогочасного політикуму питання діаспори було на маргінесі. Без сумніву, це передусім наша „Аудиторія“, наші журналісти на чолі з головним редактором Ярославою Величко, справу якої згодом продовжили Тетяна Пасович і Наталія Павлишин, і когорта талановитих журналістів, які ретельно з року в рік, з тижня на тиждень талановито висвітлюють нашу роботу, створивши фактично документальну хроніку наших подій. Без цього ретельного документування було б неможливо відтворити у спогадах працю просвітян Політехніки, зокрема періоду народження і розвитку „Просвіти“. За це їм безмежна подяка і низький уклін. Журналісти „Аудиторії“ впродовж цих років стоять на сторожі просвітництва, чесно виконують свою справу. Завдяки грамотно сформованій редакційній політиці маємо справжній літопис Товариства „Просвіта“ у Львівській політехніці, який, переконана, стане незабаром справжнім раритетом і безцінною джерельною базою для майбутніх дослідників історії нашого університету і нашого краю. Садимо Сад світового українства. Не можна обійти увагою співпрацю Львівської політехніки, Товариства „Просвіта“ й

168

та

итт

• о д

На відзначенні 20-ліття МІОК: А. Бокотей, Р. Яців, Ю. Бобало.

МІОК із газетою „День“, яка триває понад 10 років. Ми вже маємо свою власну історію успішного партнерства. За нами ― десять фотовиставок „Дня“ у Львівській політехніці, десятки зустрічей молоді з головним редактором Ларисою Івшиною, спільно проведені конференції і круглі столи, десятки наших публікацій на шпальтах газети, спільно висаджений Сад Світового Українства. Лариса Івшина — член Наглядової ради Національного університету „Львівська політехніка“. Спільно ми ставимо за мету залучити якнайширше коло українців до знань про свою історію, своє коріння, культуру та традиції, зацікавити їх українськими духовними джерелами, спонукати до пошуку і вивчення творчих скарбів, пізнати і проаналізувати найважливіші „больові точки“ сьогодення, які дісталися нам у спадок від минулого. Реалізуючи професійну просвітницьку діяльність, яка тісно переплітається з громадською, ми керуємося переконанням, що історія та культура української діаспори — це інтегральна частина історії та культури України, адже Українська держава будується умами і руками не лише громадян України, але й Українців поза її межами. Саме тому сьогодні прийшов час на новому рівні презентувати та інтегрувати здобутки світового українства в сучасний науковий, культурний і медійний простір України, з допомогою новітніх форм просвітницької роботи започаткувати рух на популяризацію досягнень українців у світі. У цьому контексті постає актуальне питання — відновлення цілих пластів історичної пам’яті з урахуванням визначної історії світового українства, неоціненного вкладу української діаспори в історію національної державності. Належне відновлення цієї складової нашої історії та культури, яка протягом 27 років незалежності України фактично 169

• о д

д од

ігнорувалася на державному рівні, сьогодні може послужити вагомим чинником глибшого пізнання власної історії і культури, підсиленням вікових прагнень національної державності, яку вороги України не перестають заперечувати, а також — інтеграційним чинником для українців у всьому світі. Не менш важливою місією сучасного покоління українців є оцінка великого вкладу української діаспори в Українську державність, віддання шани українцям за межами Батьківщини за збережену та примножену ними національну культуру, за їхні досягнення у науці, мистецтві, політиці, спорті тощо, які сьогодні повинні стати повноцінною складовою національної історії та культурного генофонду держави Україна. Це й буде нашим спільним найбільшим завданням на наступні десятиліття. Насамкінець від імені просвітян МІОК висловлюю щиру вдячність усім, хто долучився до спільної роботи на прославу „Просвіти“, України й для справи виховання нашої молоді. Окремо дякуємо Народному дому „Просвіта“ Львівської політехніки, його незмінному керівникові Степану Шалаті, заслуженому діячеві культури України, художнім колективам за мистецький супровід усіх наших заходів.

Ректор Ю.Бобало з колективом Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків з діаспорою. 170

Розділ IIІ

Утвердження української мови

171

• о д

к а

ко

о и

Ярослава Величко

Мова гартує дух Товариство української мови у Львівській політехніці запрацювало одразу після створення. Розпочалася нелегка, але дуже енергійна робота: прийняття нових членів, створення осередків на факультетах і в підрозділах, організовування культурно-просвітницьких заходів, залучення студентів й інформаційне забезпечення діяльності. Та найпершим і найважливішим завданням, яке поставило перед собою Товариство, було: впровадити українську мову в навчальний і науковий процес та документування зросійщеного за роки радянської влади інституту. З перших днів просвітяни наполегливо штурмували керівництво, вимагаючи переходу на українську мову. Це було найважче завдання і його виконання давалося дуже непросто, бо, як тоді пояснювали в інститутському парткомі, в Політехніці „історично склалася українсько-російська двомовність“. І тільки після того, як 28 жовтня 1989 року Верховна Рада ухвалила Закон „Про мови в Українській РСР“ (хоч і досить недолугий, але все ж таки закон!), справа зрушила з місця. Адже керівництво як у столиці, так і на місцях, звикло жити за інструкціями згори, тому вже не опиралося (хоч і не без того, що пробувало маніпулювати громадською думкою). 25.01.1990 р. у „Літературній Україні“ було надруковано Звернення правління Товариства української мови ім. Т. Шевченка „До осередків Товариства української мови імені Тараса Шевченка, до всіх, кому не байдужа доля української мови“, в якому повідомлялося про створення Республіканської комісії (на чолі із заступником Голови Ради Міністрів УРСР М. Орлик), що мала підготувати „Державну програму розвитку української мови та інших національних мов в Українській РСР на період до 2000 р.“ Щоб не допустити профанації намірів Товариства, республіканське Правління ТУМ задекларувало свою участь у підготовці документа і закликало громадськість проявляти ініціативу на місцях. У відповідь на заклик рада об’єднання осередків Товариства української мови Львівської політехніки подала свої рекомендації до складу інститутської комісії з підготовки заходів щодо розширення сфери функціювання української мови. До неї увійшли члени ради Товариства і його симпатики, а також представники від адміністрації, парткому, профкомів та комітету комсомолу: новий голова інститутського ТУМ доцент Є. Шморгун та доцент О. Гринів (на той час уже голова інститутського Руху), професори Я. Буджак, Б. Стадник, Ю. Готра, доценти Г. Вознюк, Х. Бурштинська, М. Кукляк, М. Космина, Л. Лукащук, а також 172

о а а т

• о д

О. Морушко (студентський профком), М. Хрущ (комітет комсомолу), С. Шалата (клуб художньої самодіяльності). Очолив комісію проректор В. Павлиш. 21 лютого 1990 року в „Радянському студенті“ (ч. 6) для ознайомлення громадськості було опубліковано напрацьований комісією проект „Програми організаційно-методичних заходів ЛПІ по впровадженню Закону УРСР „Про мови в УРСР“ див. одатки , яку після доопрацювання вже у квітні затвердила Вчена рада Політехніки, чим підтримала й узаконила процес переходу інституту на українську мову. Це мало величезне значення, адже з того часу виконання запланованих заходів уже було на офіційному контролі високого інститутського органу. Згідно з цією програмою повне впровадження української мови в усі сфери життя інституту мало завершитися 1992 року (за планом Міністерства освіти — 1994-го). І розпочалася активна й послідовна робота з упровадження „Програми…“. До слова, велике значення для досягнення нашої мети мало створення у Львівській політехніці (якраз наприкінці грудня 1989 року) кафедри української мови, яку очолив Геннадій Вознюк, узявши на свої плечі левину частку роботи. Уже в грудні 1990-го на звітно-виборній конференції Товариства його голова Євген Шморгун доповідав про перші досягнення: постійне зростання кількості викладачів, які провадили навчальні заняття українською мовою (понад 80%); запровадження курсів вивчення української мови для викладачів і студентів, зокрема іноземних; українською мовою провадили засідання рад факультетів, кафедр, зборів та інших заходів, а також документацію; почали виходити навчальні посібники; тривала робота над підготовкою словників, на українську мову переведено публікацію періодичних наукових видань. Звісно, що за такий короткий період неможливо було підготувати всі українськомовні підручники, тому спершу видавали конспекти лекцій і навчальні посібники, що мали стати основою майбутніх підручників. Слушними були пропозиції перекладати на українську мову не тільки найкращі російськомовні підручники, а й англійські, німецькі чи французькі, а також домогтися в Мінвузі вирішення питання про підготовку іноземних студентів до навчання українською мовою. Завдання на найближчий період, рекомендації керівництву Політехніки та первинним осередкам Товариства конференція сконцентрувала у відповідній ухвалі див. одатки . І що найважливіше: підсумки за два роки діяльності Товариства розвіяли будь-які сумніви в доцільності нашої роботи, переконали у правильності обраного шляху. Окрім термінологічних словників і підручників українською мовою, над якими працювали колективи кафедр, виставок, лекцій і вечорів, публікацій 173

• о д

к а

ко

о и

у перейменованій на „Львівський політехнік“ інститутській газеті просвітницьких статей з правдивої історії України, про репресованих діячів науки й культури, може, найпомітнішим наслідком присутності ТУМ у житті інституту стала жива українська мова, яка зазвучала на високих нарадах і зборах, на лекціях і семінарських, у коридорах корпусів і в гуртожитках. Виявилось раптом, що представники нашої адміністрації, професори, викладачі та персонал, які до того часу послуговувалися російською мовою, добре знають українську, незважаючи на те, що не для всіх вона була рідною. Але перші успіхи не стали підставою для заспокоєння. Відповідно до „Програми...“, в якій були передбачені покрокові заходи і терміни їхнього виконання, просвітяни спільно з представниками адміністрації регулярно перевіряли кафедри та інші підрозділи і оприлюднювали результати. Особливо пожвавішала робота після обрання 21 лютого 1991 року на посаду ректора інтелектуала і патріота Юрія Рудавського і завдяки Ректор співпраці його команди із ТовариЮрій Рудавський. ством української мови. Так, 18 червня 1991 року Вчена рада інституту заслухала виконання „Програми...“ і зобов’язала завідувачів кафедр, деканів факультетів, голів учених рад, методичну раду інституту забезпечити провадження робочої та методичної документації тільки українською мовою, а також рекомендувала: враховувати мовний рівень викладання під час атестацій і конкурсів на заміщення викладацьких посад; забезпечити видання навчально-методичної літератури лише українською мовою; до 1 жовтня 1991 р. на всіх кафедрах сформувати авторські колективи для підготовки до видання технічних словників, а також підручників, посібників, іншої навчально-методичної та наукової літератури українською мовою; для прискорення роботи над створенням української науково-технічної термінології і видання української технічної літератури, а також для координації цієї роботи з відповідними організаціями в межах України створити в інституті термінологічно-видавничу держбюджетну лабораторію з обсягом фінансування орієнтовно 40 тис. крб. на рік, а при факультетах — термінологічно-видавничі комісії див. одатки . 21 квітня 1992 року проректор Маркіян Павликевич і голова мовної комісії „Просвіти“ Ростислав Білосевич знову доповідали про результати виконання „Програми...“, на підставі чого Вчена рада ухвалила: „Вважати, що „Програма 174

о а а т

• о д

організаційно-методичних заходів ЛПІ по впровадженню Закону УРСР „Про мови в УРСР“ в основному виконана. Завершити перехід до функціювання української Проректор мови в усіх сферах життя інституМаркіян Павликевич. ту до 1 вересня 1992 року“. Окрім того, в ухвалі передбачено: створення видавничої та поліграфічної бази інституту; стимулювання роботи над написанням і підготовкою до видання українськомовної навчальної літератури та термінологічних словників; створення при кафедрі української мови, літератури та культури секції української мови як іноземної для навчання іноземних студентів; розроблення Програми діяльності інституту задля національно-культурного відродження України, підвищення мовно-культурного рівня працівників і студентів інституту та інше див. одатки . Важливим кроком на шляху до забезпечення навчального і наукового процесів українськими підручниками стало створення видавництва Львівської політехГолова мовної ніки. комісії ТУМ На своєму вересневому засіРостислав Білосевич. данні Вчена рада констатувала, що „Програма…“ виконана, але це не означає, що робота зупиняється. Керівництво інституту і „Просвіта“ й надалі дбатимуть, щоб українська мова й український дух назавжди запанували у житті Політехніки. Наостанок хочу згадати про ще одну значущу сторінку в історії нашої альма-матер, хоч, на перший погляд, вона і не має прямого стосунку до теми моїх нинішніх спогадів. У дні ГКЧП (1991 р.) на заклик Руху і Товариства української мови керівництво Львівської політехніки видало розпорядження про виселення з приміщення нашого навчального закладу компартійного комітету і комітету комсомолу, а також ректор підписав наказ про проведення наукової конференції з питань українського визвольного руху в ХХ столітті, яку на цей час підготувала кафедра історії України. Що не кажіть, а мова гартує дух! 175

• о д

к а

ко

о и

Геннадій Вознюк

Кафедра української мови — стартовий майданчик українізації Наприкінці грудня 1989 року у Львівській політехніці було створено кафедру української мови, літератури та культури, яка мала стати фаховим науково-методичним осередком впровадження в життя основних положень Закону УРСР „Про мови в Українській РСР“, сприяти відродженню культури, пропаганді гуманітарних знань. Своєрідним девізом невеликого на той час колективу стали слова „Плекаймо джерела духовності!“. А вже через рік на конференції Товариства української мови я доповідав про перші результати: що нам вдалося здійснити, які завдання попереду? Очевидно, кадрове становлення й науково-методичне утвердження нової кафедри — процес непростий і тривалий. Через те проблем і невирішених питань було чимало. Але ми щиро прагнули, щоб вона швидше знайшла своє місце, стала потрібною і помітною в інститутській структурі. Від перших днів активно й гнучко запрацювали інститутські курси удосконалення знань із української мови. Заняття проводили зі слухачами різного рівня у восьми групах, серед яких групи: професорсько-викладацького складу, науково-дослідної та навчальної частини, бібліотеки, кафедри фізвиховання, НДКІ. Було підготовлено відповідні програми для однорічних і дворічних курсів з урахуванням актуальних мовно-стилістичних аспектів, питань культури мови, із залученням кращих зразків української літератури. Переглядали й перебудовували програми з мови та літератури для слухачів підготовчого відділення, звертаючи особливу увагу на заповнення прогалин і „білих плям“ в історії української літератури XX століття, на сторінки призабутої спадщини талановитих художників слова. Уже з вересня 1990 року впровадили новий курс „Культура України в контексті світової культури“. Спершу читали його для студентів другого курсу всіх спеціальностей як факультативний, а вже з наступного року ― як обов’язковий предмет із складанням заліку на всіх факультетах. Підготували до видання лекції з цього курсу. Для тих студентів-першокурсників, які з різних причин не вивчали української мови, впровадили заняття, на яких вони вивчали її з початкового етапу, удосконалювали мовні навички. З великим ентузіазмом оформляли науково-методичний кабінет українознавства, формували кафедральну бібліотечку, готували навчально-методичні посібники. 176

д а к а

ко

о и

та то и

а да

ик к а

• о д

Одразу почали втілювати свій концептуальний намір співпрацювати з фахівцями спеціальних кафедр у підготовці перекладних словників технічної термінології, українськомовних підручників і посібників, курсів лекцій тощо, надавати відповідну філологічну допомогу викладачам, співробітникам і студентам-політехнікам. Зокрема, налагодили контакти з кафедрами теоретичної та загальної електротехніки (тут під керівництвом професора В. Перхача тривала ґрунтовна робота над великим російсько-українським електротехнічним словником), будівельного виробництва, автомобільних шляхів (вони готували українські підручники з відповідних дисциплін), бібліотеки (підготували цікавий перекладний словничок бібліографічних термінів), інших підрозділів. Уся ця діяльність здійснювалася згідно з чіткою й виваженою Програмою організаційно-методичних заходів Львівського політехнічного інституту по впровадженню Закону УРСР „Про мови в українській РСР“, яку спільно розробили ректорат, Товариство української мови із залученням представників громадських організацій, і затвердила Вчена рада ЛПІ. Програма поставила конкретні завдання щодо впровадження української мови практично перед кожним підрозділом, накреслила шляхи і терміни їх виконання. Вона дозволила створити в інституті сприятливу атмосферу, в якій приділялась повсякчасна увага до культури мови, зростали широкі гуманітарні зацікавлення співробітників і студентів, духовні якості, що є неодмінною умовою формування повноцінної технічної інтелігенції і цивілізованих громадян. Реальне виконання програми, подальша гуманітаризація навчального процесу, очевидно, увиразнили підстави для піднесення статусу Львівської політехніки до рівня національного університету. Наприкінці серпня 1990 року мені довелося брати участь у роботі I Міжнародного конгресу україністів, спілкуватися з представниками діаспори. У їхніх висловлюваннях не раз звучало прагнення допомогти землякам, але водночас підкреслювали, що за нас ніхто не зробить нашої роботи, що справа відродження повинна в першу чергу робитися в Україні, що ми мусимо стати не нахлібниками, а компетентними партнерами, на слово і діло котрих можна покластися. Ми всі розуміли, що настав період щоденної копіткої, цілеспрямованої, наполегливої праці, можливо, марудної чи малопомітної на перший погляд, але праці конструктивної і дуже потрібної, яка лягла одним із камінців у підвалини національно-культурного відродження народу та державного суверенітету України.

„Основна функція рідної мови — націєтвірна і державотвірна… Наше завдання — вибороти своєму народові гідне місце посеред інших народів силою української мови“. Іван Пулюй 177

• о д

к а

ко

о и

Ростислав Білосевич

Як ми впроваджували українську мову в заклади високої освіти Трохи спогадів із дитинства та юності Батьки мої були простими селянами. Вони змалечку привчали своїх дітей до праці, поваги до старших людей, любові до Бога та України. Поруч із Біблією на комоді лежали твори українських класиків та однотомник „Історії України-Руси“ Михайла Грушевського. Батько любив читати нам як Біблію, так й історію України, особливо в довгі осінні та зимові вечори та ще й при гасовій лампі, бо електрики на той час у нас не було. Коли в селі встановилася радянська влада, то довелося забрати зі стола Біблію (хоча це не відібрало усім членам родини глибокої віри в Бога), а історію України — далеко заховати. У школі, а пізніше в університеті ім. Івана Франка, де я навчався на механіко-математичному факультеті, брав активну участь у художній самодіяльності, усі п’ять років навчання співав у студентському університетському хорі під керівництвом Дмитра Довженка.

Незабутні бурхливі роки То були бурхливі роки шістдесятників, які мали глибокий вплив як на студентство в цілому, так і на становлення свідомих, патріотично налаштованих українців. Пам’ятаю, потрапити в той час на будь-який шевченківський захід в університеті, чи на заньківчанські вечори в театрі, чи на концерт Святослава Максимчука, присвячений пам’яті Кобзаря, було дуже важко. Доводилось долати всілякі перешкоди, щоб таки побувати там та відчути в повній красі живе, натхненне українське слово та рідну пісню. А це все приносило свої добрі плоди. Львівський державний університет ім. І. Франка в ті роки вважався найпрогресивнішим в Україні щодо викладання українською мовою. Але зараз, переглядаючи виписку зі своєї залікової книжки, згадую, що в 1957-1962 рр. лише 9 предметів із 38 читали українською, а решту — на „общепринятом“. Щодо Львівської політехніки, то ситуація була ще гірша. Цей інститут у 60-80 роки минулого століття був фактично зросійщений. Однак навіть тоді там викладали свідомі і принципові українські професори та викладачі. Коли я був асистентом кафедри опору матеріалів, то для мене став прикладом доцент Степан Посацький, який доклав багато зусиль і здійснив не одну поїздку до Києва, щоб отримати дозвіл на видання свого підручника „Опір матеріалів“ українською мовою („Вища школа“, 1963 р.). Лекції він 178

к и

о ад

а и к а

ак ади и око о

ти

• о д

читав українською. До нього на потік, так само як і до інших викладачів, що провадили заняття українською мовою, додавали кілька іноземців, які не знали української, бо перед вступом їх навчали два роки тільки російської. Степан Львович давав їм можливість самостійно вивчати курс опору матеріалів без відвідування лекцій, а на іспиті вони могли відповідати російською чи навіть німецькою, яку він добре знав. Я наслідував його приклад на практичних заняттях, провадив заняття українською, проте іноземних студентів не звільняв від відвідування занять, а просто окремі термінологічні вирази подавав паралельно двома мовами. Ще до відзначення 1000-ліття святкування хрещення України-Руси, 1988 року, за прикладом балтійських республік, у багатьох творчих колективах і вишах Києва та особливо в Галичині почався масовий рух за національне відродження. Українські патріоти гуртувалися та вимагали від влади надати українській мові ширшого застосування, дозволити гуртки і товариства рідної мови. З особливим щемом у серці згадую, як я збирав підписи викладачів і технічних працівників на теплотехнічному, інженерно-будівельному та архітектурному факультетах (там я викладав теоретичну механіку) про створення в Україні Товариства не англійської, німецької чи будь-якої іншої іноземної мови, а своєї рідної. Чи то не було парадоксом?.. На інших факультетах такі підписи збирали Адріан Кусий (ММФ і МТФ), Орест Кунтий (ХТФ і ФТОР), такі ж ентузіасти були майже у всіх колективах. Ці списки спочатку я особисто передавав у Львові Роману Лубківському, а пізніше ми надсилали в Спілку письменників України на ім’я її очільника Дмитра Павличка. Про це чомусь відразу стало відомо керівним на той час органам. Пам’ятаю, як мене та А. Кусого викликали спочатку в партбюро факультету, а потім і в партком інституту. Але такі профілактичні заходи уже ніяк не могли спинити загального руху за відродження національної гідності. На жаль, зараз не можу пригадати прізвищ тих кількох викладачів росіян і євреїв, які також підписувалися під зверненням політехніків до Верховної Ради України щодо прийняття Закону про мови та створення Товариства української мови. Але важливим є той факт, що такі люди були! Офіційного статусу Товариство набуло на установчій конференції у Львові 20 червня 1988 року, а вже 14 грудня його осередок було створено у Львівській політехніці. На факультетах і кафедрах та й в інших структурах також було створено відповідні осередки.

Для мене була честь очолювати мовну комісію Від самого початку створення в Політехніці Товариства української мови я мав честь очолювати мовну комісію, членами якої були Я. Буджак, Л. Зорій та Б. Щербатюк. 179

• о д

к а

ко

о и

Ще до проголошення незалежності України під тиском громадськості, а швидше від побоювання, щоб Україна часом не обрала приклад балтійських республік — відокремлення від СРСР, Верховна Рада України під головуванням Валентини Шевченко ухвалила „Закон про мови в Українській РСР“ (28 жовтня 1989 р.). Це було першим етапом боротьби за право української мови звучати в усіх державних органах і навчальних закладах України, зокрема в стінах Львівської політехніки. Почалася кропітка та наполеглива праця по впровадженню цього Закону в практичне життя. У квітні 1990-го Вчена рада Політехніки ухвалила „Програму організаційно-методичних заходів Львівського політехнічного інституту по впровадженню Закону УРСР „Про мови в українській РСР“, у складанні якої брали участь як представники адміністрації, так і громадськість інституту. Там були вказані чіткі терміни, конкретні завдання й особи, відповідальні за виконання. На відміну від державного Закону про мови, розрахованого на 10 років, наш інститут мав перейти на державну мову до 1992 року. Для цього було створено термінологічно-видавничу держбюджетну лабораторію, багаторічним керівником якої був професор Володимир Перхач. Обсяг фінансування лабораторії становив 40 тис. крб на рік. За моєї пам’яті за 1990-й і 1991-й роки ми тричі здійснювали перевірки виконання „Програми…“, за результатами яких підготували детальний аналіз виявлених недоліків із конкретними фактами, за якими рада Товариства, а відтак і Вчена рада прийняли відповідні ухвали див. одатки . У листопаді 1991 р. в інститутській газеті „Львівський політехнік“ у співавторстві з головою інформаційної комісії Ярославою Величко вийшла моя стаття „Підстав для заспокоєння немає“ (ч.13), в якій було вказано конкретні кафедри, факультети, імена завідувачів кафедр і деканів, де процес українізації йшов дуже повільними темпами або стояв на місці. 180

к и

о ад

а и к а

ак ади и око о

ти

• о д

Членів правління Товариства найбільше дивувало те, що досить багато викладачів вперто не виконували ухвали Вченої ради про впровадження української мови в навчальний процес і не переходили на викладання своїх дисциплін українською. Під час розмови з ними ми часто наводили такий аргумент: „За два роки ви давно вивчили б французьку чи іспанську мову, коли треба було б їхати працювати за кордон. Чому так важко вам вивчити мову народу, серед якого живете?“. Здебільшого, вони погоджувалися з нами, скаржилися на брак здібностей до мов, але не поспішали вивчати українську, хоча для цього були створені всі умови. При кафедрі української мови, літератури і культури уже два роки працювали курси української мови. Трохи пізніше там почав діяти семінар з питань культури української мови. Але ті викладачі, зазвичай, їх не відвідували. Про результати чергової перевірки я доповідав на Вченій раді Політехніки у квітні 1992 р., де знову було прийнято відповідну ухвалу і накреслено подальші заходи щодо завершення переходу до функціонування української мови в усіх сферах життя інституту до 1 вересня 1992 року див. одатки . Ці результати лягли в основу моєї досить великої за обсягом статті „Державна мова — обов’язкова для всіх“, що була надрукована у „Львівському політехніку“ травень р., . , див. одатки , де я поіменно назвав прізвища викладачів (51 особу), які й далі викладали російською. Після виходу статті деякі з них не віталися зі мною, а один навіть переходив на інший бік вулиці, здалеку побачивши мене. Але я не дуже засмучувався, бо такий метод переконання добре спрацював — у новому навчальному році таких, що не вивчили української мови, залишилося лише десятеро.

У Львівську політехніку — за досвідом Процес впровадження „Програми…“ став незворотнім. За нашим досвідом до Львівського політехнічного інституту почали приїжджати викладачі та науковці з багатьох закладів вищої освіти, переважно технічних, зі сходу України. 181

• о д

к а

ко

о и

Вони свідчили про справжній термінологічний голод в українських вишах. Тому Львівська політехніка взяла на себе відповідальне і важке завдання — готувати та видавати термінологічні словники з різноманітних технічних дисциплін. Як тут не згадати шановних колег, які були піонерами у складанні таких словників і зробили неоціненний внесок у розвиток української технічної термінології. Це професори Володимир Перхач, Марія Ганіткевич, тодішні доценти Олександра Захарків, Володимир Літинський, Іван Фецович, Богдан Рицар та інші. Про успіхи Львівської політехніки і її „Просвіти“ стало відомо в місті Лева. Львівська міська рада та міська адміністрація ухвалили розпорядження за № 213 від 25.02.1994 р. „Про проведення аналізу впровадження української мови у навчально-виховних закладах відповідно до Закону про мови в Україні“. Мене (посвідчення №4) разом із доцентом (тепер професоркою ЛНУ) Олександрою Сербенською залучили до складу комісії з перевірки навчальних закладів. …Минуло багато років, тепер я на пенсії і мешкаю в Тернополі. На пропозицію Ярослави Величко поділитися своїми спогадами відгукнувся з радістю. Адже з відстані часу ще раз осмислив пройдений шлях, згадав колег і соратників. З нагоди ювілею вітаю дорогих просвітян і висловлюю подяку всім викладачам та працівникам Львівської політехніки, які зробили вагомий вклад у справу українізації нашого навчального закладу. Насамперед хочу відзначити невтомну працю доцента (тепер професорки) Христини Бурштинської, яка тоді так успішно очолювала культурно-просвітницьку комісію, що згодом університетські просвітяни обрали її головою Товариства. Вона й досі очолює нашу „Просвіту“. А хіба можна не згадати роль кафедри української мови, створеної ще 1989 року, та її завідувача доцента Геннадія Вознюка! Адже відразу після відкриття кафедра стала центром українства — мови, літератури, культури, виховання. Глибокі слова вдячності світлої пам’яті ректорові Львівської політехніки професорові Юрію Рудавському, який особистим прикладом зробив надзвичайно багато для українізації цього великого навчального закладу, проявив себе мудрим стратегом та керманичем, справжнім державним діячем України. Велика подяка тодішньому редакторові „Львівського політехніка“ (від 1997 до 2012 року — головний редактор університетського тижневика „Аудиторія“), голові інформаційної комісії Товариства Ярославі Величко. Як журналіст вона не лише брала участь у перевірках виконання мовної Програми, але й спонукала нас писати та охоче публікувала результати перевірок у газеті, щоб ознайомити з ними широку громадськість. 182

ао

о а

ти

• о д

Ірина Фаріон

Мовна основа „Просвіти“ Деросійщення навчально-наукового процесу Із заснуванням катедри української мови у Львівській політехніці (25 грудня 1989 р.) університетська „Просвіта“ стала невід’ємною частиною нашого катедрального навчально-виховного життя. Від 90-х років і до початку двохтисячних я мала за честь очолювати мовну комісію цієї одержимої організації, аж поки повністю не перейшла до політичної роботи. Проте моя співпраця з „Просвітою“ ніколи не припинялася, а хіба набувала різних форм і передусім у всеукраїнському масштабі. На початку 90-х років основне завдання „Просвіти“ у Політехніці, зокрема її мовної комісії, полягало в деросійщенні цього вишу на рівні внутрішнього документування та навчально-наукового процесу. Йшлося передусім про переведення всього обігового документування та навчально-методичного матеріялу на українську мову. Просвітяни, зокрема катедра української мови разом із завідувачем Геннадієм Вознюком, здійснили тоді колосальну роботу з перекладу відповідних зразків справочинства, надали визначальну допомогу у переведенні всього методичного матеріялу державною мовою. Одним із перших завдань новоствореної катедри стало запровадження різнорівневих курсів української мови для викладачів та інших працівників Львівської політехніки. Від початку 1990 р. запрацювали курси: початкового рівня, де навчали української мови тих, хто її не знав; середнього рівня (зорієнтовані на осіб, які потребували вивчення граматичних особливостей української мови, маючи певний словниковий запас і досвід спілкування українською мовою); третього рівня (вивчення української стилістики та культури мови). Вони охопили всіх охочих підвищити свої знання української мови не лише для побутових потреб, а й для професійної діяльності (важливе місце в програмах курсів було відведено науково-термінологічним аспектам). Адресною авдиторією курсів третього рівня були провідні науково-педагогічні працівники спеціяльних та загальноосвітніх катедр, які укладали програми, готували конспекти лекцій, інші методичні матеріяли, писали навчальні посібники, підручники і словники з різних дисциплін, зокрема й технічного спрямування. На цих курсах працювали викладачі-просвітяни Зоряна Куньч та авторка цих рядків (для викладачів катедри військової підготовки), Оксана Микитюк, Галина Наконечна (для викладачів катедр гуманітарних наук та допоміжного персона183

• о д

к а

ко

о и

лу), Надія Голубінка (для викладачів катедри фізкультури), Геннадій Вознюк (постійне консультування працівників технічних катедр). Після завершення роботи курсів (1993 р.) викладачі катедри української мови систематично співпрацюють із колегами зі спеціяльних катедр, надаючи редагувально-консультативну допомогу в їхній науково-методичній роботі. Водночас філологи-просвітяни, зокрема Геннадій Вознюк, Оксана Микитюк, Оксана Литвин, Зоряна Куньч, Галина Наконечна, Надія Голубінка, у 90–95-і роки співпрацювали з Технічним комітетом стандартизації науково-технічної термінології (далі ТКС) університету в напрацюванні канону Державних стандартів України: терміни та визначення, зокрема їх редагували та рецензували. Особливо доклався до спільної праці тодішній завідувач катедри теоретичної електротехніки і голова ТКС професор Володимир Перхач. Відтак більшість із наших викладачів-просвітян захистили кандидатські дисертації з різних термінологічних галузей і долучилися до дальшої роботи Технічного комітету як науковці: Геннадій Вознюк (фінансово-економічна термінологія), Галина Наконечна (хемічна термінологія), Оксана Микитюк (абстрактна лексика як джерело термінотворення), Оксана Литвин (механіко-машинобудівельна термінологія), Зоряна Куньч (риторична термінологія). Таким способом на початку переломових 90-х ми охопили основні царини мовного освітньо-наукового та іншого життя Політехніки, найважливішим в якому, попри все, було запровадження з ініціятиви філолога Геннадія Вознюка та математика (тоді проректора) Петра Костробія, за підтримки ректора Юрія Рудавського, вперше в Україні в технічному закладі на всіх факультетах курсу практичної стилістики української мови, який згодом Міносвіти впровадило по всій державі з назвою „ділова українська мова“, чи „мова професійного спрямування“, аж поки міністр освіти С. Квіт (лютий 2014 — квітень 2016 рр.) своїм наказом зробив цей курс у негуманітарних вишах необов’язковим (наказ №1392 від 25.11.2014 р. „Про визнання таким, що втратив чинність, наказ Міністерства освіти і науки України від 09.07.2009 №642“, у якому йшлося про обов’язковість викладання у негуманітарних вишах української мови, історії України, культури. Для цього навіть вигадано обґрунтування: новоухвалений у Верховній Раді VII скликання Закон „Про вищу освіту“ від 1.07.2014 № 1556-VII, в якому начебто не прописано нормативних гуманітарних дисциплін). Правда, ухвалений Закон „Про освіту“ від 5 вересня 2017 р. у вкрай недосконалій і протекціоністській для мов нацменшин, а не для державної української мови, сьомій мовній статті під тиском суспільства таки приписав обов’язковість викладання у вишах державної мови: „2. Заклади освіти забезпечують обов’язкове вивчення державної мови, зокрема заклади професійної (професійно-технічної), фахової передвищої 184

ао

о а

ти

• о д

та вищої освіти — в обсязі, що дає змогу провадити професійну діяльність у вибраній галузі з використанням державної мови“ (див. http://zakon3.rada.gov.ua/ laws/show/2145-19). Отже, Національний університет „Львівська політехніка“ з ініціятиви провідного просвітянина Геннадія Вознюка за сприяння проректора Петра Костробія та ректора Ю. Рудавського був першим технічним закладом України, який запровадив доленосний курс української мови до обов’язкового вивчення!

Мова — це ворота у будь-яку систему знань. Через чужі ворота не входять до свого дому Основним рупором наших мовно-просвітянських ідей, зокрема культури мови і відновлення знищеного правопису 1929 року, став університетський тижневик „Аудиторія“ за редакторства просвітянки Ярослави Величко, де я запровадила щотижневу рубрику з культури та історії мови „Кохаймося в слові“ та публікувалася в рубриках „Політь бур’ян“, „Мова — як море“ та ін. Постійними дописувачами з проблем культури мови у виші і загалом стали доценти нашої катедри просвітяни Оксана Микитюк, Олександра Захарків та Геннадій Вознюк. Від 2004 року у суспільстві гостро сперечаються на теми чинного сталінського правопису і негайної потреби повертатися до низки норм Правопису 1929 року, знищеного московсько-большевицьким режимом 1933 року. „Просвіта“ взяла найактивнішу участь у цих дискусіях, а газета „Аудиторія“ перейшла тоді на основні норми правопису 1929 року. Окремі розвідки про це написала О. Захарків, я виступила з доповіддю на Львівській обласній „Просвіті“ і, зрештою, напрацювала монографію на цю тему „Правопис — корсет мови? Український правопис як культурно-політичний вибір“ (вид-во „Свічадо“), що і досі виходить додатковими накладами (2004–2017 рр.). Окремий розділ про розстріляних і репресованих творців цього історичного першого соборного і академічного правопису подано у моєму посібнику „Мовна норма: пошук істини“ (2017 р.). 185

• о д

к а

ко

о и

Передаймо нащадкам наш скарб — рідну мову Згодом основне поле нашої діяльности зосередилося у студентському середовищі, коли 1998 р. зародилася унікальна ідея відродити мовно-політичний плакат, на основі чого виник понад десятилітній мовно-мистецький проєкт „Мова — твого життя основа“. Спонукою до цього проєкту став мій банальний конфлікт у Львові у маршрутному таксі, де на моє зауваження вимкнути московську музику, я почула хамство з боку водія. Розповіла про це своїм студентам-архітекторам і запропонувала виявити їхню форму протесту через малюнок, зокрема синтез гасла і зображення. Приурочили ми першу виставку до нещодавно запровадженого Дня української писемности 9 листопада. Крім цього, була й загальнодержавна мотивація: системне грубе порушення з боку влади конституційного права українців послуговуватися державною мовою в усіх сферах життя. Це спричинило загрозливу для розвитку держави суспільну полярність, яка виявилась: у зіткненні двох протиборчих сил (носіїв імперсько-проросійської ідеології з владною підтримкою у східних і південних областях країни та національно-демократичними силами, завдяки яким і зреалізовано ідею України як незалежної держави); у двох концепціях сприйняття мови (мови як засобу комунікації та розумінням мови як духової фортеці, чинника національної безпеки, умови існування самої держави); у намаганні певних державних сил запровадити конституційну російсько-українську двомовність (яка де-факто активно процвітає) і у прагненні українців зберегти державний статус мови автохтонних носіїв, а не мови колишніх колонізаторів та окупантів. Тоді годі було припустити, що саме дуже поступові, подекуди кволі у більшості частин України українізаторські процеси, у центрі яких МОВА, стануть лакмусом на зрілість українців як самостійної нації, і врешті 2014 року вибухне московськоукраїнська війна як засадниче протистояння між ідеєю вільної національної України та її подальшим статусом московської колонії. Саме МОВА знову виведе нас у координати „або-або“, бо російська мова в Україні — це насправді Росія в Україні: дві антагоністичні держави на одній території — держава корінної титульної нації і держава-агресор, окупант. Отож ідеєю нашої виставки стало донесення до суспільства через плакатно-малярські образи розуміння мови як умови існування держави, чинника державної безпеки та реалізації себе як представника самодостатньої української нації. Серед завдань виставки: викривати антиукраїнську мовну політику; пробуджувати національну гідність і свідомість; повертати віками поневолювану націю у русло власного світорозуміння; скеровувати мислення і світогляд у 186

ао

о а

ти

• о д

націєтвірне і націєлюбне русло. Філософською основою виставки стало усвідомлення державотвірного начала в кожній людині, що здатна своєю націєцентричною позицією будувати власну долю і долю своєї самостійної національної держави. Отож у листопаді 1998 р. спільно зі студентами-архітекторами та дизайнерами за сприяння ректора Юрія Рудавського, дирекції Інституту архітектури, зокрема Богдана Черкеса та Андрія Павліва, студентського профкому, НТШ (Олег Романів), Львівської обласної ради і, звісно, „Просвіти“, ми організували унікальну виставку плаката на мовну тему „Передаймо нащадкам наш скарб — рідну мову“. Це було несподіване відродження мовного політичного плаката у студентському середовищі, що привело до неочікуваних і дуже важливих політичних наслідків. Студенти знайшли блискучі форми розкриття цієї проблеми через синтез зображення і гасла. Виставка швидко вийшла за межі Політехніки й набула системного щорічного характеру: тривала в листопаді від 1998 до 2008 року із залученням сотень студентів різних вишів Львова, зокрема Державного коледжу декоративного і ужиткового мистецтва ім. І. Труша та Львівського інституту банківської справи. Проте у грудні 2003 р. сталася безпрецедентна подія: голова ради російського молодіжного братства у Львові К. Арбатов звернувся до Галицького райвідділу міліції Львова з вимогою притягнути мене до кримінальної відповідальности начебто за розпалювання міжнаціональної ворожнечі, порушення Конституції України та низки статей Кримінального кодексу. Бурю викликав особливо промовистий плакат студентки Юлі Пєцух „Не знаєш? Не розумієш? Не шануєш?“ (зображено потяг і стрілку руху в бік Московії), який студенти з нагоди Дня української писемности розклеїли по Львову. Голова російського товариства ім. Пушкіна у Львові О. Свістунов щодо цього заявив: „Я не можу викладача звинувачувати в чистому вигляді ворожнечі, але в провокуванні — так. З нашого боку такого провокування немає. Ви не почуєте, щоб від російськомовного населення були гасла чи заклики до міжнаціональної ворожнечі. Ми намагаємося запобігти широкому конфлікту, аби не наступити на ті ж самі граблі й аби 187

• о д

к а

ко

о и

знову не спалахнув націоналізм, як це було на початку 90-х“ („Аргумент-газета“, 11.02.2004). Натомість виконувач обов’язків начальника міліції м. Львова М. Курочка відхилив вимогу порушити кримінальну справу: „Кримінальну справу щодо розпалювання міжнаціональної ворожнечі ми не порушували. Ще в грудні працівники міліції дали відмову, однак Російське молодіжне братство з цим не погодилося і 20 січня подало повторну скаргу. Ми знову відмовили у порушенні кримінальної справи, і матеріали скеровуємо в прокуратуру“ (там само). Після цих безглуздих звинувачень ми видали зазначений плакат багатотисячним накладом і максимально поширили його по Львову через більшість навчальних закладів, а „Просвіта“ Львівської політехніки зібрала сотні підписів від львів’ян на підтримку нашої позиції і виставки загалом. Ректор Юрій Рудавський забезпечив мені послуги персонального адвоката.

Українська мова — твого життя основа Наприкінці 2004 р. новостворена громадська організація „Конгрес захисту української мови“ з нашого подання оголосила щорічний учнівський і студентський конкурс мистецьких робіт у жанрі плаката, графіки, малюнка, аплікації, фотографії на тему „Українська мова — твого життя основа“. На цей Всеукраїнський конкурс надійшло 272 роботи, в яких не лише географія України, але й менталітет кожного окремого терену: Львівська обл. — 72 роботи, Тернопільська — 52, Сумська, Черкаська, Полтавська — по 20 робіт, Хмельницька — 18, Івано-Франківська — 16, Дніпропетровська — 13, Одеська — 12, Кіровоградська, Вінницька — по 10, Запорізька — 7, Луганська — 2. Презентація виставки відбулася у Щавливській гімназії Бориспільського району Київської области (організатор В. Стрілько, голова журі авторка цих рядків). Згодом та ж виставка відбулася у стінах Київського торгово-економічного університету за участи тодішніх депутатів Верховної Ради України. Малювали Мову діти і молодь віком від 5 до 19 років, і, можливо, через те більшість робіт виконано у романтично-сентиментальному стилі: образи квітів, птахів, дерев — себто пересолоджена веселково-калинова солов’їність, пейзажна краса без волі до експансивного відвоювання помосковщених теренів, ідилійне мовозамилування і мовозаколисування... Мова-квітка і мова-соловейко — 188

ао

о а

ти

• о д

нерозлучна пара по всій Україні. А доки вони ідилійно паруються, — „русскій язик“ солдафонською ходою окуповує незрівнянні пейзажі, перетворюючи їх у березові рощі. Звичайно, не провина авторів у такому романтично-дитячому (бо ж більшість із них діти!) тлумаченні мови, але це серйозна підстава для суспільства, і зокрема виховників-учителів, замислитится, чи потрібне нам здитиніле майбутнє з мовою — квітчастою декорацією? На цьому загальному заквітчаному мовному килимі як подув свіжого молодого рвійного вітру сприймаються гострі політичні роботи, яких, на щастя, не так мало, серед яких і роботи студентів-політехніків. Найгостріша і найзлободенніша тема серед робіт політичного спрямування — двомовність. Це той дамоклів меч, що не просто висить над Україною від часів СРСР, а вже зірвався на наші голови через московсько-українську війну 2014 року, основне питання якої МОВНЕ! Багато робіт було присвячено також суржикові — символові взаємообкрадання і взаємозабруднення мов, найочевиднішому знаку духового плебейства. Окрему групу становлять роботи з глибоко духовними філософськими гаслами, що, на превелике щастя, підносять Мову над її примітивним споживацьким тлумаченням у комунікативній функції. У такий спосіб відтворено широку палітру мовних проблем — від її загроженого функціювання у власній державі до функції духового фундаменту нації. Найважливіше, що це засвідчило позицію юних і молодих людей, які під керівництвом своїх наставників у можливий для себе спосіб розбудовують наш український мовний дім. Із цього погляду кожна художня школа, майстерня чи навчальний заклад додали своєрідної мистецької цеглини у зміцненні нашої мовної ідентичности. Неповторними на цьому тлі стали наступальні роботи студентів-архітекторів і дизайнерів Львівської політехніки та учнів зі Сумської студії „Країна мистецтв“; вражають своїм композиційним вирішенням і словесним наповненням роботи учнів із Підгаєцької художньої школи Тернопільської обл. Їхня Мова — це життєствердна категорія і танець української вічности; а роботи дитячої художньої школи з м. Переяслава-Хмельницького сповнені внутрішньої енергії і несподіваних малярських образів — у них непоборне майбутнє нашої мови. Серед цього багатства українського духу журі відібрало 10 найкращих робіт, авторів дипломовано і нагороджено. Це 189

• о д

к а

ко

о и

роботи: „Мова росте елементарно: разом з душею народу“ (Соломія Старак, Львів); „Без опори на мову Україна — Укрруїна“ (Іван Шматко, Сіверодонецьк); „Борітеся — поборете“ (цикл робіт Марії Сороки, Суми); „Хто ти? Патріот цінує своє коріння та мову“ (Іван Бондар, Суми); „Мова — це ієрогліфи, національні коди“ (Іванна Романюк, Рівне–Львів); „Мова українська здолає всі перешкоди“ (Вадим Однов’юнов, Суми); „Якою мовою балакаєш ти на тій землі“ (Мар’яна Чигер, Самбір–Львів); „Україні свій телерадіопростір“ (Олександр Чернявський, Запорізька обл.); „Рідна мова“ (Віталій Шупляк, Тернопільська обл.); „Я — українка“ (Настя Торяник, наймолодша п’ятирічна учасниця конкурсу, Суми). За патріотичне виховання молоді Ліга українських меценатів відзначила мене премією ім. Олекси Гірника (2004). Саме з цих виставок і почалося моє входження до великої політики. Упродовж наступних років ми працювали ще натхненніше і видали чотири добірки мовних плакатів (три з них — у видавництві Львівської політехніки) „Мова — твого життя основа“ (2001), „Я на сторожі коло їх поставлю слово“ (2002), „Мова — краса і сила“ (2007), „Слово — меч духовний“ (2012), які поширили по всій країні та за кордоном і провели десятки виставок у Ніжині, Києві, Острозі, Житомирі, Прилуках, Харкові, Сумах, Чернівцях, Ужгороді, Хусті, Одесі, Донецьку, Херсоні, Трускавці, Коломиї, Івано-Франківську, Кам’янець-Подільському, Луцьку, Тернополі, Кременці, Чернігові, Фастові, Черкасах, Кременчуці, Полтаві, Нетішині, Борисполі, Надвірній, Косові, Мені, Коропі…. У Львові виставка мовного плаката і презентація добірки мовних плакатів „Слово – меч духовний“ (вид-во Львівської політехніки) відбулася у Палаці мистецтв у Шевченківські дні (9–21 березня 2012 року). Єдиний виш, що відмовився розмістити цю виставку 2013 (!!) року, — Києво-Могилянська академія.

Міжнародний конкурс з української мови ім. Петра Яцика Частиною діяльности „Просвіти“ Львівської політехніки став Міжнародний конкурс з української мови, який зініціювали Петро Яцик та Ліга меценатів 190

ао

о а

ти

• о д

2000-го року. Маю за честь бути головою Наглядової ради цього конкурсу та головою журі у Львівській політехніці. Щороку сотні студентів бере у ньому участь, двоє із них перемогли в останньому міжнародному етапі: Оля Яремко (2004 р.) і Тетяна Іванишин (2016 р.). Крім цього, я заснувала премію імени Олени Пчілки (200 у.о.) для студентів за найкраще знання української мови і виплачую її щороку в травні під час урочистого річного завершення конкурсу.

Учасники та члени журі Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. 2017 р.

Депутатсько-політична діяльність як реалізація мовних завдань „Просвіти“ У 2006–2012 роках уже як депутат Львівської обласної ради від ВО „Свобода“ і заступник голови комісії з питань освіти та науки у Львівській обласній раді і водночас як просвітянка я зініціювала низку резонансних мовно-політичних акцій та рішень: Започаткувала рекламний проєкт „Скарб нації“ (назву і перший дизайн запропонували мої студенти-дизайнери) з популяризації на світловій рекламі визначних постатей нашої культури та політики у формі поєднання портрета та 191

• о д

к а

ко

о и

словесного гасла (створено понад 100 рекламозображень). Серед цих рекламних зображень були і мовні плакати студентів-політехніків, що брали участь у мовно-мистецькій виставці „Мова — твого життя основа“. Створила рекламний проєкт з культури мовлення у транспорті „Мова на колесах“ з метою популяризації культури спілкування у публічних місцях. Поширила у дитячих садочках плакати на мовну тематику і провела низку заходів у дитсадках із культури використання питомих форм власних назв (антропонімів). Напрацювала рішення Львівської обласної ради про заборону музичного супроводу у транспорті (рішення № 325, п. 3.6.5 від 20.12.2011 р.). Як депутат ініціювала створення постійних курсів вивчення української мови, у читанні яких брали участь просвітянки з Політехніки О. Захарків та Н. Дрівко і підготували на основі цього посібник (рішення № 818 від 23.01.2009 р.). Уперше в українській історії депутатства започаткувала десятихвилинки з культури мовлення на сесіях Львівської облради, на основі яких написала монографію „Мовна норма: знищення, пошук, віднова“ (2009, 2010, 2013, 2014 рр.), що вийшла багаторазовими виданнями і тисячними накладами. Зініціювала посаду радника-редактора в облраді, яку обіймає пані Надія Котик. У лютому 2010 року звернулася з резонансним Відкритим листом до президента В. Януковича з вимогою припинити омосковлення України: „Ваше покликання — служити московському хазяїну і вести Україну двомовним шляхом — при192

ао

о а

ти

• о д

родне і незмінне. Ваше гасло „дві мови — одна країна“ таке ж безглузде, як одна дитина — дві матері. Ви — минущі. Ми, українці всієї України, а не регіональної — вічні“. Організувала численні підписи під цим листом. І саме у цей час, після прес-конференції з оприлюднення цього листа, деякі львівські ЗМІ (станом на 2018 рік — це передусім інтернет-сайт „Варіанти“) спільно з представниками партії регіонів, зокрема П. Писарчуком та В. Колесніченком, роздмухують, на їхню думку, скандал про мій повчальний і невимушений майстер-клас у львівському дитячому садочку (див. https://www.youtube.com/ watch?v=fGsMVti9ueE) на предмет брутального порушення лексичної норми і вживання антропонімів у невластивих для них формах на зразок Маша, Міша, Пєтя (див. вище наліпку).

Від книги до мети Із метою популяризації та промоції української книжки заснувала на базі Львівської політехніки спільно з ВО „Свобода“ унікальний в Україні проєкт „Від книги до мети“ (2011–2017 рр.) зі щомісячного запрошення до Львівської політехніки знакових особистостей націєцентричного світогляду з презентацією їхніх праць та максимальним медійним супроводом. За шість років системної роботи у проєкті побувало 55 авторів і відбулося 48 презентацій, видано п’ять підсумкових альбомів „Від книги до мети“ (див. сайт проєкту http://www.vidknyhy-do-mety.info/). Знаково, що, у післядень заснування „Просвіти“ 1868 року, 9 грудня 2015 року у проєкті побувала дуже шанована гостя, головний редактор всеукраїнського часопису „Слово Просвіти“, лавреат Шевченківської премії України, член комітету з національної премії ім. Тараса Шевченка, заслужений 193

• о д

к а

ко

о и

працівник культури України, ведуча радіопрограм на Українському радіо, відома письменниця Любов Голота. Пані Люба презентувала збірку своїх творів „Там, де ніколи“. Як депутат Верховної Ради України від ВО „Свобода“ по мажоритарному окрузі м. Львова (була заступником голови комітету з питань освіти і науки ВР (2012–2014 рр.) ініціювала публічне закрикування в парламенті всіх депутатів, що виступають недержавною мовою, внаслідок цього кількість годин звучання російської мови зменшилося в 3,1 раза: якщо протягом другої сесії VI скликання мова окупанта лунала 560 хв. (263 виступи), то впродовж другої сесії VII скликання — лише 180 хвилин (144 виступи); Уперше на комітеті з питань освіти і науки ВР України 6 березня 2013 року публічно змусила депутата від компартії О. Зубчевського спілкуватися державною мовою. Це той депутат, що серед 148 інших депутатів-комуністів та регіоналів підписав звернення до Польського Сейму з вимогою визнати національно-визвольну війну українців у період 1942–1945 рр. геноцидом поляків! За образу його „чести“ 18 березня 2013 року він подав до суду і ця судова тяганина тривала довго і безрезультатно. Ініціювала Подання до Конституційного Суду України про неконституційність ухвалення 3 липня 2012 року у Верховній Раді закону „Про засади державної мовної політики“ В. Колесніченка та С. Ківалова і виступила з доповіддю в КС 13 грудня 2016 року як суб’єкт цього подання. Під час голосування законопроєкту „Про вищу освіту“ (липень 2014 р.) з моєї ініціятиви підтверджено правку (226 голосів) „мова викладання у вишах — державна“ замість накинутого під час другого читання „мовою викладання у вищих навчальних закладах є державна мова та інші мови відповідно до Конституції України“. У післямайданний час максимально зосереджую свою увагу на інтелектуально-просвітницьких дописах до часопису „Слово Просвіти“, спрямованих на викриття нової хвилі московізації України вже під ліберально-европейською пудрою, зокрема, через космополітизацію освіти. За просвітницьку діяльність Всеукраїнське товариство „Просвіта“ відзначило мене премією ім. Б. Грінченка (2008 р.), за пропаганду і популяризацію української книжки, зокрема проєкт „Від книги до мети“, Ліга меценатів присудила премію ім. Д. Нитченка (2012 р.). Наша боротьба за мову триває. Тепер вона набула особливих правових форм, закріплених у законі „Про освіту“: через підвищення статусу мов нацменшин обмежено статус державної мови. Сильні і вільні нації ніколи не поступаються національними пріоритетами, і мова серед них — визначальна. 194

ао

о а

ти

• о д

Богдан Рицар

На чатах української термінології

тановлення Української державности має спиратися не лише на військо, кордони, власні гроші, економіку, але й на духовий чинник — освіту, науку, культуру тощо. В останньому визначальну роль відіграє мова й термінологія з різних царин знань — і тут можна було б навести чимало крилатих слів, висловів і думок щодо їхньої ролі в широкому аспекті її розвитку будь-якої нації. Українська нація, порівняно з іншими, пережила чи не найпотужніший і найтриваліший період нищення її мови й термінології. Досить згадати слова заступника наркома освіти УРСР А. Хвилі на нараді ЦК КП(б) 26.04.1933 р.: „а) припинити негайно видання всіх словників; б) переглянути словники і всю термінологію; в) провести уніфікацію технічної термінології з тою термінологією, що є в Радянському Союзі і вживана й на Україні; г) переглянути кадри на мовному фронті і вигнати з цього фронту буржуазно-націоналістичні елементи; д) переглянути український правопис; е) змінити настанову щодо мовного оформлення УРЕ; є) видати спеціального документа, який би всі ці питання всебічно охопив і забезпечив цілковитий дальший розвиток української радянської культури на мовному фронті дійсно більшовицькими шляхами, так як цьому вчив нас Ленін, як вчить нас тов. Сталін“. І заходилися викорінювати: до правопису внесено 126 поправок, а розділ про чужі слова переписано цілком; написання їх майже цілковито виправлено за російським взірцем. Букву ґ вилучено з абетки. Правило, коли писати л чи ль, скопійовано з російського з усіма непослідовностями (Ісландія, але Фінляндія тощо). Норми російського правопису поширено навіть на слова, які ще до змін 1928–1929 pp. мали форму, відмінну від російської, зокрема хемія та магнет перетворили на хімію та магніт. Прикметники із суфіксами -ськ-, -зьк-, -цьк- так допасовано до російських норм, що неможливо було сформулювати правило на українській основі. Наказано, що треба дотримуватися узвичаєної вимови, але промовчано, що ця вимова не українська, а російська. Газети й инші видання переведено на новий правопис негайно (у травні 33-тього), ще до його затвердження і публікування. Уже на листопадовому пленумі ЦК і ЦК КП(б)У було поставлено криваву крапку на т. зв. „українізації“. П. Постишев доповів, що: „…за цей час було вигнано понад 2 тис. чоловік з системи Наркомпросу, понад 300 наукових та редакторських працівників. Тільки по 8 центральних радянських установах ми вибили понад 200 чол. націоналістів та білогвардійців, які займали посади завідуючих відділами, завідуючих секторами тощо...“. 195

• о д

к а

ко

о и

Цькували, звільняли, заарештовували й розстрілювали цвіт української мовознавчої науки ще десятки років. То які ж кадри залишились після таких кривавих жнив?! Застрашені й компромісно-угодовські ґвинтики, котрі запопадливо й затято працювали на те, щоб: „...не било допускаємо нікакіх отступлєній от общєпрінятоґо русскоґо правопісанія і чьтоби разрєшєніє на пєчатаніє проізвєдєній ізьящной словєсності давалось не іначє, как по рассмотрєнію рукопісєй в Ґлавном Управлєніі по дєлам пєчаті“. Після такого жахливого мовного погрому, який мала тодішня українська освіта, наука, культура, мистецтво, економіка, виробництво тощо, закономірно, що як мову, так і зміст усіх ҐОСТів, які були чинними в УРСР, було взоровано тільки на норми та правила „рускаґа язика“. Ще до проголошення Незалежності України — у час горбачовської „пєрєстройкі“ — у різних вишах і наукових організаціях України (переважно на Західній Україні) почали відроджувати осередки „Просвіти“ та утворювати Товариства української мови імені Т. Шевченка. 1988 р. таке Товариство розпочало роботу в нашому інституті, у рамках якого сформувалася мовна комісія. На радіотехнічному факультеті запрацював термінологічний семінар (організатори: Б. Рицар, К. Семенистий, Л. Сніцарук), у якому брали активну участь небайдужі до проблем української термінології викладачі й науковці з різних факультетів Політехніки, зокрема, із геодезичного факультету Володимир Літинський і Христина Бурштинська, а з кафедри української мови Університету імені Івана Франка Таміла Панько й Ірина Кочан. Усіх нас єднало спільне бажання — термінологічно грамотно викладати свої дисципліни українською мовою (до речі, на той час, окрім вишів Львова, в УРСР викладання провадили переважно російською, а українськомовної навчальної літератури було тільки 5 відсотків). І тепер — уже на 27-у році Незалежності України — мовне питання дехто не вважає важливим для держави, часто його використовують із політичних міркувань, а надто, перед виборами, бо, бачте, „не на часі“, як зазначають певні політики. Тепер, попри те, що є 10-та стаття Конституції України, кожен свідомий українець на собі відчуває недолугу (а точніше взагалі ніяку, нейтральну) політику нашого уряду щодо мовного питання в різних аспектах життя. Член Французької академії письменник Жан Дютур (1920–2011) слушно зазначав „…якщо існує загроза для мови народу, це означає, що є загроза і для існування держави...“. ехнічний комітет стандартизації науково-технічної термінології (ТК СНТТ, ТК 19), надалі Комітет, зорганізовано 22.07.1992 р. спільним наказом № 66 Держстандарту та Міносвіти України. Цим наказом „…з метою забезпечення виконання закону „Про мови в Українській РСР“ і втілення в усі державні та громадські сфери України української науково-технічної термінології та україномовного науково-технічного стилю“, на Комітет покладено такі головні обов’язки:

196

а ата

к а

ко т

о о

• о д

розробляти концептуальні засади й практичні рекомендації щодо внормування української науково-технічної термінології; організовувати та координувати розроблення, експертування, затвердження та впровадження українськомовних термінологічних стандартів; створити комп’ютерні засоби й сформувати банк стандартів української науково-технічної термінології; забезпечувати міжнародну співпрацю й обмін досвідом у царині стандартизації науково-технічної термінології, брати участь у діяльності відповідних комісій ISO (International Organization for Standardization) й ІЕС (International Electrotechnical Commission); організовувати обмін досвідом і перевишкіл фахівців у царині стандартування науково-технічної термінології. Тоді ж Держстандарт і Міносвіти затвердили „Положення про ТК СНТТ“, у якому зазначено головні напрямки діяльності, структуру і функції та склад в особі голови Комітету (Володимир Перхач — до 1996, Богдан Рицар — від 1996 і дотепер), двох заступників (проректори КПІ Юрій Якименко — від 1992 і дотепер, Володимир Шеховцов — від 1992 до 2009), відповідального секретаря (Богдан Рицар — від 1992 до 1993, Борис Іванків — від 1993 до 1997, Роман Рожанківський — від 1997 до 2009, Анатолій Івченко — від 2009 до 2010, Роман Мисак — від 2010 і дотепер) та трьох секретарів (у різні роки Ірина Чайка, Жанна Горечко, Роман Керик, а Ольга Мацейовська, Роман Микульчик і Микола Зубков — дотепер). Згідно з Положенням про Комітет царини діяльності за галузями науки й техніки були розподілені між Львівською політехВолодимир нікою (нафтопродукти; машини, обладнанПерхач. ня й інструменти; електротехніка; хемія; охорона здоров’я; сільське та лісове господарство; вимірювання, автоматика й інформатика), де розміщено секретаріат Комітету, та Київською політехнікою (гірнича справа; метали та металеві вироби; транспортні засоби й тара; енергетика й атомна техніка; будівельні, силікатно-керамічні вуглеводні матеріяли; текстильні та шкіряні матеріяли й вироби; харчові та смакові продукти; електронна техніка, радіоелектроніка та зв’язок; вироби культурницько-побутового призначення). Лише впродовж п’яти років (1992–1996) діяльності Комітету розроблено й затверджено понад 600 Державних стандартів України (ДСТУ), що в історії світової 197

• о д

к а

ко

о и

термінології вважається безпрецедентною подією. Для кожного проєкту ДСТУ було зазначено, що його виконують у рамках „Державної програми розвитку української мови“. Саме наявність такої програми й відповідного державного фінансування забезпечили розроблення основної маси термінологічних стандартів. Від 1996 р. кількість розроблюваних термінологічних ДСТУ істотно зменшилася через відсутність державного фінансування. Тільки останнім часом у зв’язку з намаганням України ввійти до Світової організації торгівлі (COT) цю роботу на базі міжнародних стандартів ISO та ІЕС дещо активізували. Від 1997 р. розпочато нові різновиди робіт: розробляння англійсько-українських й українсько-англійських термінологічних словників; залучення Комітету до активної співпраці з міжнародними технічними комітетами ISO, ІЕС на рівні дійсного члена цих комітетів; співпраця з INFOTERM та національними комітетами інших країн, зокрема Польщі; участь у державних програмах упровадження міжнародних стандартів, а також створення книгозбірні термінологічних стандартів; розроблення транслітераційної таблиці; інструментальних засобів банку терміносистем на сучасній комп’ютерній базі тощо. Головним завданням діяльності Комітету є експертування та розробляння проєктів термінологічних ДСТУ — дотепер проекспертовано понад 700 проєктів стандартів, левову частку яких погоджено й вони набрали чинності. Окрім марудної організаторсько-технічної роботи на початковому етапі було надважливо якнайширше провадити інформаційну. Цьому доречно прислужився єдиний у тогочасній Україні науково-термінологічний бюлетень „Науково-технічне слово“ та серія термінологічних брошур ― „Метеликів“. Їх видано (1992–1994) за інціятиви й безпосередньої участи тодішнього голови Комітету В. Перхача й відповідального секретаря Б. Іванківа. І хоча вийшло всього чотири числа „Слова“ та дев’ять „Метеликів“, вони мали неабиякий резонанс. На їхніх сторінках для широкого загалу викладали найпекучіші проблемні питання занедбаної й забороненої української термінології. Згадуючи ті далекі часи, зазначу — це був просто несамовитий період становлення Комітету й водночас української науково-технічної термінології. Для виконання такої титанічної праці ми на той час, по суті, нічого не мали, крім ҐОСТ’ів. Їх треба було не тільки перекладати на українську, але й переробляти, а також розробляти нові ДСТУ на терміни й визначення. Термінологічних словників — обмаль, а навіть видані (ми їх жартома називали „російсько-російськими“) були недосконалі. Якби не Фонд Карла Поппера, який тоді очолював Богдан Гаврилишин, було би нам дуже скрутно. Тож за кошти цього Фонду ми з доцентом Львівської політехніки Євгеном Шморгуном вирушили до Женеви, де в організаціях ISO та IEC закупили міжнародні стандарти і привезли їх до України. У Женеві ми відвіда198

а ата

к а

ко т

о о

• о д

Богдан Рицар і Євген Шморгун на території посольства СРСР у Женеві (1992).

ли посольство України, яке тоді було на території колишнього посольства СРСР, що займало в центрі Женеви величезну територію (тепер там посольство Росії). Наше ж посольство в 1992 р. містилося в невеличкій кімнаті (посольство Білорусі, до речі, мало поруч маленьку кімнатку під сходами). Коли стандарти ISO та IEC потрапили до Політехніки, і ми розпочали роботу над ДСТУ вже зі статусом ТК 19 Держстандарту України, то це був просто бум. Як тепер пам’ятаю, у кабінеті В. Перхача не було де сісти, бо на наш заклик розробляти українські термінологічні стандарти відгукнулося чимало фахівців із багатьох міст України. У Відні, дорогою до Женеви, ми відвідали два термінологічні центри Infoterm (International Information Centre for Terminology; директор Christian Galinski) та TermNet (International Network for Terminology; директор Gerchard Budin). Згодом Комітет став членом Infoterm’а, а її директор — учасником кількох конференцій СловоСвіт. Особливого значення в роботі Комітету набуають міжнародні наукові конференції СловоСвіт „Проблеми української термінології“, започатковані в 1992 р., та науково-методичні семінари для експертів термінологічних стандартів й укладачів словників. Учасники конференцій СловоСвіт (перші три щорічні, а далі щодворічні) — це провідні науковці, термінологи, філологи України та з-за кордону. Серед останніх у різні часи були учасники з Австрії, Білорусі, Великої Британії, Венесуели, Грузії, Литви, Казахстану, Канади, Молдови, Німеччини, Польщі, Росії, США, Угорщини, Узбекистану, Франції, Швайцарії. В ухвалах кожної конференції учасники з усіх сек199

• о д

к а

ко

о и

цій порушували конкретні й нагальні термінологічні проблеми та пропонували їх розв’язок. Окрім цього, окремо на адресу урядових структур учасники конференцій ухвалювали звернення з наболілих мовних проблем. На кількох останніх конференціях звернення стосувалося нагальної потреби відновити роботу правописної комісії. Нарешті 2017 р. (після 11 років) її роботу відновлено, але вона, на жаль, чомусь не вельми переймається пекучими проблемами української термінології. Причина тут дуже проста — до складу комісії не залучено жодного термінолога. Результати всіх конференцій СловоСвіт можна прочитати у Збірниках наукових праць учасників конференцій і Вісниках НУ ЛП „Проблеми української термінології“ (головний редактор від 2002 до 2012 р. Левко Полюга). На сторінках Вісників — теоретичні засади термінознавства та лексикографії, лексикографія та міжмовні зв’язки, унормування та стандартування термінології, термінологія природничих і гуманітарних знань. Цього року Львівська політехніка приймала гостей та учасників уже XV Міжнародного форуму термінологів СловоСвіт 2018. На деяких конференціях відбувалися круглі столи з актуальних мовнотермінологічних проблем. Дискутували про те, „Як забезпечити всебічний розвиток і функціювання української мови у вищих навчальних закладах України“ за учас-

На засіданні круглого столу „Terminology and International Knowledge Transfer“ директор InfoTerm’у Христіан Ґалінскі та голова ТК СНТТ Богдан Рицар.

тю ректорів провідних вишів України (1996), розглядали концепції сучасного українського правопису. У рамках VI МНК СловоСвіт 2000 відбувся круглий стіл „Terminology and International Knowledge Transfer“, доповідачами якого були з InfoTerm’у (Австрія) Христіан Ґалінскі та Ґабріела Завберер, а також професори Тарас Кияк (Київ), Михайло Гінзбург (Харків), Андрій Медведів (США). У доповідях наголошено на потребі гармонізувати міжнародні термінології для розвитку тісніших відносин з Европою та світом. 200

а ата

к а

ко т

о о

• о д

У президії VII МНК СловоСвіт 2002 Ярослав Ісаєвич, Богдан Рицар, Орест Попович, Олекса Біланюк, Ігор Шурма та Олег Романів.

Окрім круглих столів, ми проводили урочисті академії, присвячені відомим українським термінологам із діяспори. Зокрема, на VII-й МНК СловоСвіт 2002 урочиста академія вшанувала пам’ять українського термінолога Анатоля Вовка. Доповідачі: президент Української академії мистецтв і наук в Америці Олекса Біланюк, член Українського Термінологічного Центру Америки Орест Попович, Георгій Сулим (ЛНУ ім. І. Франка) та Марія Ганіткевич (НУ „Львівська політехніка“). Урочиста академія, присвячена пам’яті українського мовознавця Олекси Горбача, відбулася на VIII-й МНК СловоСвіт 2004, на якій була присутня дружина

Виступає Марія Ганіткевич. Перед початком академії на честь Анатоля Вовка. Зліва направо: Василь Шендеровський, Олекса Біланюк. 201

• о д

к а

ко

о и

науковця Анна-Галя Горбач (Німеччина). У рамках X-ої МНК СловоСвіт-2008 урочиста академія вшанувала українського термінолога та науковця Івана Пулюя, де, крім доповідачів, учасники зібрання мали нагоду почути його онука — Петра Пулюя (Австрія). На XII МНК СловоСвіт 2012 відбулася урочиста академія, присвячена пам’яті українського математика, голови НТШ у 1932–1935 рр., упорядника математичної, фізичної, астрономічної і хемічної термінологій Володимира Левицького. Богдан Рицар, Петро Пулюй Серед учасників і гостей конферені Мирон Бурштинський. цій СловоСвіт були також, крім згаданих раніше, такі відомі науковці з-за кордону як: учень лінгвіста світового рівня Фердинанда де Сосюра (Ferdinand de Saussure) професор Віденського університету Роберт де Боґранд (Robert de Beaugrande); український славіст, мовознавець Ярослав-Богдан Рудницький із Канади; український мовознавець Святослав Караванський зі США; українські науковці-хеміки Святослав і Марта Трофименки; керівник відділу ISO Ганс Тайхман (Hans Teichmann) із Женеви.

Учасники XIII МНК СловоСвіт 2014. 202

а ата

к а

ко т

о о

• о д

Виступ голови „Просвіти“ Христини Бурштинської на XIV Міжнародній науковій конференції „Проблеми української термінології СловоСвіт 2016“.

Провадження конференцій СловоСвіт важко було б собі уявити без дієвої участі нашої „Просвіти“ — традиційного співорганізатора конференцій — в особі голови Товариства Христини Бурштинської, яка разом із Оленою Куриляк, Геннадієм Вознюком і Леонідом Сніцаруком, а також Романом Мисаком, Ольгою Мацейовською та Романом Микульчиком є постійними членами організаційного комітету конференцій.

Олександра Сербенська та Христина Бурштинська на XI Міжнародній науковій конференції „Проблеми української термінології СловоСвіт 2010“.

Від 2000 р. Комітет започаткував термінографічну серію „СловоСвіт“, що вже нараховує 16 видань і ця робота триває. Назагал це словники з найсучасніших царин науки й техніки та книжки серії біобібліографій науковців-термінологів України. Цю термінографічну серію розпочав перший англійсько-український словник-довідник з інженерії довкілля інженера-еколога із Лос-Анджелеса (США), учасника IV МНК СловоСвіт 1994 українця Тимотея Балабана. Деякі словники серії профінансовані коштом НТШ Америки. У 2003–2004 рр. Комітет активно долучився до ініціятиви голови НТШ Олега Романіва щодо розроблення української локалізації операційної сис203

• о д

к а

ко

о и

теми MS Windows, бо в Україні тоді панувала (ще й досі трапляться) тільки російська локаліУ НТШ зація. Було організовав Нью-Йорку но низку семінарів і наБогдан Рицар і Орест Попович рад, написано чимало (2013). наукових статей щодо цієї проблематики. Так, зокрема, 19.03.2004 у Львові в НТШ відбулася науково-технічна нарада „Проблеми україномовної локалізації програмних продуктів компанії Майкрософт“. У нараді брали участь представники НТШ, наш Комітет, викладачі ЛНУ ім. І. Франка, Львівської політехніки, інших навчальних закладів, а також менеджер державних проєктів „Майкрософт Україна“ Олександр Орєхов, завдяки якому від липня 2004 р. по січень 2005 р. Комітет працював над програмою Community Glossary WEB-page — глосарія української локалізації (модератор проєкту Б. Рицар). Кожен охочий міг зайти на відкриту інтернет-сторінку Microsoft Community Glossary — Linguistic Partnership Project — Ukrainian Glossary й запропонувати свій варіант перекладу слів глосарія. 2006 р. за підтримки „Майкрософт Україна“ у термінографічній серії СловоСвіт за № 10 вийшов друком „Англійсько-український глосарій виробів Microsoft. Громадська редакція“ (2178 слів), презентація якого відбулася на IX МНК СловоСвіт 2006. Того ж року компанія „Майкрософт Україна“ дала прес-конференцію в Києві з нагоди випуску українськомовного продукту Microsoft Windows Vista та 2007 Office System, на якій доповідав голова Комітету. Підсумовуючи, зазначу, що наш Комітет від складних часів свого становлення до теперішніх трагічних подій, які випали на долю нашої країни, послідовно та принципово стоїть і далі стоятиме на позиції захисту українського слова, випрацюванні національних Видання ТК СНТТ на книжковому форумі стандартів і розвитку у Львові. української термінології в усіх царинах нашого повсякдення. 204

Розділ ІV

У боротьбі за державу

205

о от

• о д

ад

Володимир Яремко

Пора великих перемін

Хроніка подій кінця 80-х — початку 90-х років

Товариство української мови 1987 рік став переломним у новітній історії України. Горбачовська перебудова, хоч зовсім не мала того на меті, але створила умови для відродження національних рухів, які швидко почали розвиватися. Провідну роль у цих процесах відігравали радянські політв’язні і дисиденти, поступово до них приєднувалися національно свідомі сили суспільства, вливалися широкі народні маси. Улітку в Києві виник Український культурологічний клуб (УКК), у жовтні у Львові з’явилось Товариство Лева (ТЛ), у листопаді Ірина Калинець почала видавати нелегальний альманах „Євшан-зілля“ з художнім оформленням Стефанії Шабатури, 7 грудня Михайло Осадчий створив Українську асоціацію незалежної творчої інтеліґенції (УАНТІ) і видав перше число журналу „Кафедра“. Наприкінці грудня відновила свою діяльність Українська громадська група сприяння виконанню Гельсинських угод (УГГ), яку заснували дисиденти ще 1976 року, і яка була, за висловом Олеся Шевченка, „чисельно невеликою групою готових до самопожертви правозахисників“. Активізувався рух за відновлення Української греко–католицької і Української автокефальної православної церков (УГКЦ і УАПЦ).

Хода у Львові за легалізацію УГКЦ. 206

о а

ики

• о д

А 1988 року у Львові народилося Товариство української мови (ТУМ). Якщо УКК і УАНТІ об’єднували творчу інтеліґенцію, ТЛ було створено під крилом міського комітету комсомолу, УГГ згодом стала Українською Гельсинською спілкою (УГС), які апріорі не могли бути масовими, то ТУМ так само, як і передвоєнна „Просвіта“, залучило до своїх лав широкі верстви населення незалежно від віку, статі, професії ― як на заході, так і на сході, півночі й півдні України. Як згадує ініціатор створення ТУМ, випускник Львівської політехніки Ігор Мельник, поштовхом до його створення була публікація директора Інституту мовознавства АН УРСР Віталія Русанівського взимку 1988 року у газеті „Літературна Україна“ з пропозицією створити товариство шанувальників української мови. Цю ініціативу відразу підтримали у Львові, залучили до організаційної роботи під дахом Львівського віддіМітинг у Львові, 1988 р. лення Фонду культури Еммануїла Миська, Ростислава Братуня та інших авторитетних людей, написали проект статуту організації і скликали на 13 червня установчі збори, які мали відбутися в Палаці культури будівельників на вул. Стефаника. Але секретар Львівського міськкому КПУ Адам Мартинюк наказав зачинити вхідну браму і не впускати туди людей. Тоді громада перемістилася до пам’ятника Івану Франкові, де й відбувся перший стихійний мітинг і проголошення створення Товариства рідної мови. За тиждень, 20 червня, зібрання вже відбулося легально у тому ж приміщенні. Там було обрано керівні органи Товариства: головою став письменник Роман Іваничук, заступниками ― Михайло Косів та Ігор Мельник, секретарем ― науковий працівник ФМІ АН УРСР Юрій Зима, головою ревізійної комісії ― науковий працівник Інституту суспільних наук АН УРСР Всеволод Іськів. До складу обласної ради ТУМ обрали двох політехніків ― Ігоря Кархута й Олександру Захарків. А вже невдовзі в Політехніці виникла ініціативна група, яка напрацювала нормативні документи і скликала установчі збори, які відбулися 14 грудня в 210 аудиторії головного корпусу. Головою Товариства обрали доцента Олега Гриніва. До складу ради увійшли (називаю за алфавітом): Ярослава Величко (редакція), Олексій Во207

о от

• о д

Ігор Мельник.

Еммануїл Мисько.

ад

Ростислав Братунь.

линець (клуб художньої самодіяльності), Ігор Кархут (ІБФ), Володимир Королишин (ФЕФ), Володимира Кизима (підготовче відділення), Микола Кукляк (МТФ), Мирослав Ненека (ЕМФ), Микола Обідняк (СПКБ), Любомир Петренко (студент ФЕФ), Ірина Смогоржевська (НТБ), Богдан Стадник (ФА), Орест Чабан (ЕЕФ), Ярослав Швець (АРФ), Василь Шевчук (ФТОР), Євген Шморгун (ФА). Пізніше з цього складу вибули Кизима й Петренко і замість них кооптовані Тарас Салига (кафедра української мови) й Орест Кунтий (ХТФ). 17 грудня 1988 року в Києві засідав установчий комітет, а 11―12 лютого 1989 року відбулася Всеукраїнська установча конференція Товариства української мови імені Шевченка. Головою обрали поета Дмитра Павличка.

Установча конференція Товариства української мови, Київ, 11 лютого 1989 р.

208

Постанова Ради Міністрів УРСР „Про реєстрацію Статуту Товариства української мови імені Тараса Шевченка“.

о а

ики

• о д

У президії — Павло Мовчан, Дмитро Павличко.

ІІ Всеукраїнська конференція ТУМ. Промовляє Роман Іваничук.

У залі ― делегати від Львова: Роман Лубківський, Юрій Зима, Олег Гринів.

29—30 вересня 1990 року відбулася II Всеукраїнська конференція Товариства української мови імені Тараса Шевченка в місті Києві. На альтернативній основі головою Товариства було обрано народного депутата України Павла Мовчана.

Народний рух України за перебудову 1988 року обговорювали також ідею створення громадсько-політичної організації на зразок польської „Солідарності“. Пропонували назву: Демократичний (або Народний) фронт, але на одному з фінальних засідань у Спілці письменників УРСР проти таких назв заперечив Володимир Яворівський, мовляв: якщо в Україні буде якийсь „фронт“, то згодом „він поділиться на 1-ий, 2-ий, 3-ій, 4-ий і тоді Москва введе в Україну 1-ий, 2-ий, 3-ій Білоруський, Ленінградський і Сталінградський фронти“. Тому нову організацію вирішили назвати „Народний рух України за перебудову“. 16 лютого 1989 року в газеті „Літературна Україна“ надруковано Програму і Статут Народного руху, почалось обговорення в засобах масової інформації та в трудових колективах. 209

о от

• о д

ад

У ЛПІ осередки НРУ неформально вже діяли від кінця лютого під прикриттям Товариства української мови. Політехніки-рухівці обговорювали і подавали пропозиції до проекту закону про мови в УРСР, аналізували стан мовної політики і висували вимоги до адміністрації. Перший осередок НРУ в Політехніці зареєструвала група (9 осіб) працівників ГНДЛ-80 радіотехнічного факультету 21 квітня. Це були: М. Близнюк, Ю. Вавринюк, Ю. Гресько, В. Каркульовський, В. Лівчак, П. Луців, А. Тимчук, І. Фармага, І. Чура. Осередок очолив Юрій Вавринюк, Юрія Греська було делеговано в тимчасову раду осередку НРУ інституту. Згодом осередок поповнився іншими членами і став факультетським. А вже 5 травня під головуванням Ігоря Кархута в Політехніці було створено інститутський осередок НРУ, обрано тимчасову раду з дев’яти осіб. До неї увійшли: Петро Холод (ІБФ), Володимир Яремко (ІЕФ), Роман Яремкевич (ЕМФ), Мирослав Ненека (ЕМФ), Юрій Гресько (РТФ), Орест Кунтий (ХТФ), Володимир Загайський (МТФ), Юрій Моркотун і Христина Бурштинська (ГФ). А на установчу Крайову конференцію НРУ від Політехніки делегували Юрія Греська, Мирослава Ненеку і Володимира Загайського.

Юрій Гресько.

Мирослав Ненека.

Андрій Тимчук.

Конференція проходила 7 травня у Пороховій вежі, брав у ній участь також голова ТУМ ЛПІ Олег Гринів. До Крайової ради (так вона називалася, бо об’єднувала представників не тільки Львівщини, а й Івано-Франківщини і Тернопільщини) від Політехніки було обрано слюсаря НДЛ-40 Володимира Загайського, а згодом кооптовано Олега Гриніва і Юрія Добуша з ОКБ. Після цього у підрозділах ЛПІ було створено й легалізовано осередки, які разом із ТУМ і Студентським братством, а потім і з переобраними профспілковими комітетами (працівників і студентів) виступали єдиним фронтом. 210

о а

ики

• о д

Готуючись до Установчого з’їзду Народного руху України, наш осередок поповнився новими членами і обрав двох співголів: Маркіяна Павликевича від викладацького складу і Юрія Греська від науково-дослідних підрозділів. Делегатом на Установчий з’їзд обрали Ю. Греська, а також голову інститутського ТУМ О. Гриніва. Установчий з’їзд відбувся в столиці 8—10 вересня. У прес-службі з’їзду працював наш рухівець Андрій Тимчук.

Пам’ятка делегатові Установчого з’їзду НРУ.

У залі з’їзду. 211

• о д

У президії з’їзду: крайній праворуч ― В’ячеслав Брюховецький, другий ― Михайло Косів.

о от

ад

Гості Установчого з’їзду НРУ ― народні депутати СРСР від України (другий зліва ― Іван Вакарчук, другий справа ― Юрій Сорочик).

8 вересня 1989 року вранці до Києва прибула величезна група підтримки з різних міст України, серед них із Львівської політехніки ― старший науковий співробітник НДЛ-14 Володимир Цвіркун і автор цих рядків. Із кількома десятками прапорів колона пройшла до корпусу Київського політехнічного інституту, де мав відбуватися з’їзд. Таку синьо-жовту маніфестацію кияни побачили вперше.

Делегати вийшли поспілкуватися з народом. 212

о а

ики

• о д

Три дні, доки тривав з’їзд, площа перед корпусом була заповнена людьми з прапорами, які роздавали національну символіку і самвидавну пресу. Прибувало багато киян, особливо студентської молоді, до них у перервах між засіданнями виходили для спілкування делегати з’їзду, письменники і митці, журналісти, гості з української діаспори. Досить несподіваною виявилась присутність і виступ на з’їзді секретаря ЦК КПУ з ідеології Леоніда Кравчука. Головою НРУ обрали Івана Драча, головою секретаріату ― Михайла Гориня. 10 вересня, після закриття з’їзМихайло Горинь. Іван Драч. ду, відбувся похід із національною символікою від КПІ до пам’ятника Тарасові Шевченку, де було проведено мітинг. Як результат цих бурхливих подій ― відставка 28 вересня 1989 року першого секретаря ЦК КПУ Володимира Щербицького. 22 жовтня в Києві на площі біля Республіканського стадіону відбувся мітинг, на якому обговорювали виборчий закон і проект закону про державний статус української мови. Над багатотисячним зібранням майоріли синьо-жовті прапори, транспаранти з вимогою реєстрації УАПЦ і УГКЦ, прийняття демократичного виборчого закону і закону про мови (такі закони було прийнято відповідно 27 і 28 жовтня 1989 року). 30 листопада відбулась установча конференція об’єднання осередків НРУ ЛПІ, на якій були присутні Ростислав Братунь, Орест Влох, Михайло Голубець, Степан Давимука, Любомир Сеник, від компартійних структур ― Володимир Шевчук і Олександр Шлапак ― від комсомолу. Очільником нашої ради обрали Олега Гриніва, після чого він склав головування в ТУМ. Тоді конференція Товариства української мови обрала головою Євгена Шморгуна, а після того, як він став депутатом Львівської міської ради, ТУМ Політехніки очолила Христина Бурштинська.

„Меморіал“, профком та інші громадські об’єднання 27 травня 1989 року відбулась установча конференція Львівської регіональної історико-просвітницької організації „Меморіал“, яку очолив науковий працівник Інституту суспільних наук Євген Гринів. Я брав у ній участь, бо всі чоловіки нашої родини по маминій лінії зазнали репресій від окупаційних тоталітарних 213

о от

• о д

ад

режимів або загинули в боротьбі з ними. На цих зборах вперше публічно з’явився після ув’язнення і виступив з промовою Левко Лук’яненко, якого зала вітала стоячи. До ради організації було обрано політехніків Ярослава Гнатіва, Юрія Даниленка, Юліана Павліва, Віктора Щигеля, а також Ігоря Калинця й Романа Миха, які дещо пізніше почали працювати в Політехніці. У 1988—1990 роках виникли також суспільно-культурні товариства „Лемківщина“, „Холмщина“, „Надсяння“, які створили й очолили відповідно політехніки Орест Чабан, Леонід Квітковський, Йосип Романюк, Володимир Середа (від 2000 року об’єднав депортованих українців у СКТ „Закерзоння“). Усі вони засновувались у Львові, але згодом набували статусу загальноукраїнських. Члени цих товариств відвідували рідні терени, з яких їх примусово виселила польська комуністична влада, відновлювали могили предків і борців з окупаційними режимами.

Орест Чабан.

Леонід Квітковський.

Йосип Романюк.

Володимир Середа.

Важливою подією стало створення Студентського братства (травень 1989 р.). Спершу його учасники організовували вертепи, гаївки, концерти стрілецьких і повстанських пісень, акції у місцях героїчних боїв (на горах Ключ, Маківка), брали участь у пошуках могил українських героїв. Так, студентам вдалося розшукати і відновити могилу міністра уряду Ярослава Стецька ― Андрія П’ясецького, якого нацисти розстріляли 1942 року. Братчики-політехніки впорядковували могили, споруджували пам’ятники і встановлювали козацькі хрести у центральних і східних областях України, принагідно провадили там просвітницьку роботу серед місцевого населення. Восени з ініціативи члена „Меморіалу“, випускника ММФ Романа Мурія було сформовано групу зі Студентського братства для участі в розкопках криївки в околицях с. Тухля, де загинули члени боївки ОУН–УПА. На перепоховання тлінних останків героїв ми виїхали замовленим у ЛПІ автобусом. На чині перепохо214

о а

ики

• о д

Члени Студентського братства зі своїм прапором.

Мітинг на стадіоні „Дружба“ напередодні 1 вересня 1989 р. Виступає лідер Студентського братства Ігор Коцюруба.

вання були присутні мешканці Тухлі, сусідніх сіл, селища Славське, райцентру Сколе, львів’яни, працівники і студенти медінституту, співоча група Студентського братства Львівської політехніки, ветерани воєнізованих формувань у своїх одностроях. Вперше в повоєнній Україні чин перепоховання закінчився відданням військових почестей зі залпом із мисливської зброї. Добру згадку про себе залишив доцент Політехніки Юліан Павлів, який шість років був заступником голови обласної організації „Меморіалу“. Зокрема, він зібрав матеріали і 1994 року влаштував виставку фотографій колишніх політехніків, які боролися з різними окупаційними режимами. 215

о от

• о д

ад

В агітаційній роботі громадські активісти широко застосовували самвидавну пресу, макети якої виготовляли в Україні й возили в Балтійські республіки, де тиражували, а тоді привозили назад в Україну і поширювали через громадських розповсюджувачів. Так, у Львові виходили рухівське „Віче“, „Поклик сумління“ ― від „Меморіалу“, „Поступ“ ― від Товариства Лева. Під редагуванням письменниці Ніни Бічуї Товариство української мови видавало „Просвіту“. А молодь вирішила боротися з „імперією зла“ з допомогою гумору і сатири. Так висміювала противників перебудови молодіжна газета „Сальцесон“ з гаслом „Рух народів України за ковбасу“, а Студентське братство Політехніки видавало газету „Грюндік“ (за народною назвою пивного бару на вул. Грюнвальдській) під гаслом „Менше піни ― більше пива“. 30 жовтня 1989 р. відбулася ХХХ звітно-виборна профспілкова конференція викладачів і працівників Політехніки, яка обрала головою Ореста Кунтого і новий склад профкому. На першому організаційному засіданні було затверджено структуру профкому і створено комісії у такому складі: організаційно-масова ― О. Телеп (голова), М. Ненека, О. Верес, О. Панчук; із житлових питань і розвитку баз відпочинку ― М. Бек (голова), М. Грибок, В. Довгей, Ф. Клименко, І. Мельник, Р. Рудик, Я. Тиханський; соціально-побутова ― В. Яськов (голова), Р. Келюх, Ю. Криворучко; соціального страхування ― О. Кунтий (голова), В. Шевчук, Л. Бригадир, В. Лозбень, Т. Крушельницька; охорони праці ― В. Чіх (голова), Ю. Гресько, Л. Сторожинська; культури та просвіти ― Х. Бурштинська (голова), М. Йосипчук, М. Нагірний, Л. Закалик; оздоровлення та фізичної культури ― Є. Вільковський (голова), Л. Лібацький; виробничих питань та соціально-економічного розвитку — Є. Пістун (голова), С. Процик, В. Пуцило, М. Циців, З. Теплюх. Заступниками голови профкому затверджено Є. Шморгуна, В. Гайдука, О. Телепа. У склад президії профкому обрано О. Кунтого (голова), М. Ненеку (секретар), М. Бека, Х. Бур-

Орест Кунтий. 216

Володимир Гайдук.

Євген Шморгун.

Олег Телеп.

о а

ики

• о д

штинську, Б. Василину, В. Гайдука, Є. Пістуна, В. Пуцила, О. Телепа, В. Чіха, В. Шевчука, Є. Шморгуна, В. Яськова.

Повернення національного прапора У другій половині 1988-го і навесні 1989-го у Львові та області відбувалося безліч мітингів і пікетувань. Перша маніфестація, у якій взяла участь у переважній більшості учнівська й студентська молодь, відбулася у період висунення кандидатів у народні депутати до Верховної Ради СРСР, коли Центрвиборчком відмовився зареєструвати поета Івана Драча. Доречно згадати, що на вибори до ВР СРСР демократичні сили скерували спостерігачів, серед яких було чи не найбільше політехніків. Незважаючи на те, що вони були офіційно зареєстровані, влада чинила їм усякі перешкоди: не допускали на дільниці, виганяли, погрожували. Та спостерігачі були людьми сміливими й упертими і свою місію виконали гідно, тож до Верховної Ради Союзу увійшли демократи і захисники інтересів народу: Андрій Сахаров, Станіслав Шушкевич, Володимир Яворівський, Юрій Щербак, Володимир Черняк, Ростислав Братунь, Іван Вакарчук, Юрій Сорочик, Сергій Конєв та інші. У березні 1989 р. із нагоди 175-річчя від дня народження Т. Шевченка у Львові відбулася багатотисячна маніфестація за участі духовенства, яке відправило богослужіння під відкритим небом. Тоді використовували транспаранти, церковні хоругви, прапори і вимпели новостворених товариств і організацій. Не було ще тільки прапора національного. Cиньо-жовтий прапор вперше у Львові з’явився на „чорнобильському“ мітингу біля Порохової вежі 26 квітня 1989 року. Його підняли вгору кілька молодих хлопців, що стояли неподалік від групи політехніків. Кажуть, що в інших місцях було піднято ще два прапори, але мітинг був такий багатолюдний, що не все можна було побачити. І такий чин став сигналом провадити інші зібрання під забороненим в УРСР українським національним прапором. А вже наступного року, 24 квітня, на мітингу-реквіємі пам’яті Чорнобиля, в якому взяли участь усі демократичні сили Львівщини, було море національних прапорів, транспарантів із гаслами-звинуваченнями винуватців трагедії. Чи не найвизначнішою і найрезонанснішою подією 1989 року була участь опозиційних сил у демонстрації Першого травня, що збіглося з Великоднем. Десятитисячна колона (у ній також були політехніки Мирослав Ненека, Орест Кунтий, Юрій Вавринюк, Степан Баран, Микола Куліцький) із десятками великих синьо-жовтих прапорів і сотнями малих прапорців, із паскою на вишитому рушнику і портретом Шевченка, прикрашеним рушником, на чолі колони, долаючи 217

• о д

Мітинг-реквієм пам’яті Чорнобильської трагедії, 24 квітня 1990 р. 218

о от

ад

о а

ики

• о д

опір і не уникнувши кількох зіткнень із міліцією, пройшла вулицею Городоцькою і центром міста перед трибуною з вигуками: „Христос Воскрес!“, „Народний рух!“ Відтоді наш прапор замайорів у містах, селищах і селах області, а далі помандрував сусідніми областями. Якщо на перших мітингах співали „Заповіт“, духовні, а пізніше стрілецькі пісні, то вже разом із використанням національного стяга почали виконувати український національний гімн. Влітку сотні львів’ян із прапорами поїхали до Тернополя, а потім і на Волинь. На початку літа 1989 року у селі Пляшева вперше після Другої світової війни відбулося вшанування героїв Берестецької битви за участі Романа Іваничука і кількох тисяч маніфестантів із національною символікою. Наступного року на таких заходах були присутні Левко Лук’яненко і В’ячеслав Чорновіл, а 16 червня 1991 року з нагоди 340-річчя битви і відкриття пам’ятника героям на поле бою

Демонстрація у Львові 1 травня 1989 р. 219

о от

• о д

ад

У Берестечку, 18 червня 1989 р.

козаків із поляками прибули 95-літній патріарх Мстислав, голова ВР УРСР Леонід Кравчук, близько 500 тисяч учасників мало не з усієї України і серед них на трьох замовлених автобусах ― понад сто політехніків!

Українська хвиля Коли демонстрацією національної символіки було охоплено західні області України і столицю, постало завдання просування її (а разом із нею національних ідей) у решту реґіонів України. І тоді, за прикладом прибалтійських республік, був організований живий ланцюг під назвою „Українська хвиля“. Для масового виготовлення прапорів люди розкупили з магазинів усі сині і жовті тканини, бамбукові вудлища, пластикові та алюмінієві труби. У штабі НРУ, який очолював випускник МТФ Богдан Андрусів, нам виділили частину вулиці Стрийської — від монумента Слави до повороту на Сокільники. Цю ділянку, взявшись за руки, заповнили наші студенти і працівники разом зі своїми родинами. Частина політехніків виїхала автобусами й автомобілями на інші траси, зокрема, викладачі і студенти РТФ заповнили 26-й кілометр траси на Київ. Живий ланцюг відбувався у неділю, 21 січня 1990 року — напередодні Дня Злуки. Він охопив кілька сотень тисяч учасників, бо пролягав шляхами, які сполучали обласні центри, проходив через містечка, селища й села і простягнувся 220

о а

ики

• о д

Хіміки на Українській хвилі.

аж до Києва і далі на схід. Синьо-жовті прапори і людей, котрі їх тримали, бачили мільйони місцевих мешканців, тисячі водіїв і пасажирів автотранспорту, на залізничних переїздах — пасажири потягів. Я разом із родичами виїхав автівкою до Волочиська, а поверталися ми до Львова через Підволочиськ. Ми бачили, як по обидва боки моста через символ роз’єднання і злуки — річку Збруч — відбувалися мітинги, на яких виступали Богдан Горинь та інші лідери. Великий мітинг відбувся у Львові перед університетом ім. Івана Франка. У понеділок, 22 січня 1990 року, у Львові відбувся велелюдний мітинг і було піднято До учасників живого ланцюга український національний прапор на Високозвертається В’ячеслав Чорновіл. му замку. Крім утвердження національної символіки, живий ланцюг відіграв ще й мобілізаційну та агітаційну роль, бо в цей час почалась виборча кампанія до органів місцевого самоврядування і Верховної Ради УРСР, яка 18 березня 1990 року закінчилась перемогою демократичних сил у західних областях і в Києві, а також локальними здобутками на півночі і в центрі. 221

• о д

22 січня 1990 р. Підняття прапора на Високому замку у Львові. 222

о от

ад

о а

ики

• о д

Політехніки також відзначилися в агітації на передвиборчих заходах і в ролі спостерігачів на виборчих дільницях. Завдяки цьому вибори були чесними і наші колеги Володимир Пуцило та Ярослав Гнатів стали депутатами Львівської обласної ради, а Тетяну Крушельницьку, Євгена Шморгуна, Володимира Середу, Юрія Греська, Олексія Волинця, Ярослава Сватка, Зеновія Стрілецького, Леоніда Добродняка, Володимира Ромаку і студента Тараса Рибіцького обрали до Львівської міської ради. Головою депутатської групи ЛПІ стала Марія Захарко, яка була депутатом районної ради. Виконавча влада також формувалася з представників демократичних сил. Так, Олег Гринів обійняв посаду начальника обласного управління культури. Після перемоги на виборах національний прапор почали піднімати над державними установами за рішеннями місцевих рад і рад трудових колективів, але найпершими в Україні це зробили у місті Стрию — 14 березня 1990 року. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет України, але від радянських символів відмовлятися не захотіла.

Після проголошення Декларації про державний суверенітет України до народу вийшли народні депутати (зліва направо): Лев Горохівський, Олесь Шевченко, Левко Лук’яненко, Степан Хмара, Михайло Горинь, Богдан Ребрик, Ірина Калинець, В’ячеслав Чорновіл, Богдан Горинь, Генріх Алтунян. 223

о от

• о д

ад

Підняття прапора на щоглі Київської міської ради.

24 липня 1990 року синьо-жовте полотнище вперше після 12 червня 1920 року (коли війська Симона Петлюри залишили Київ) офіційно з’явилося у столиці України — його підняли на будівлі Київської міської ради на Хрещатику на знак ухвали Декларації про державний суверенітет України. Львівська політехніка з ініціативи Товариства української мови, Руху і профспілкового комітету за ухвалою трудового колективу підняла український національний прапор над головним корпусом 18 жовтня 1990 року.

Дні козацької слави Черговою подією з масовим використанням національної символіки на сході України були Дні козацької слави поблизу с. Капулівка Нікопольського району Дніпропетровської області на початку серпня 1990 року. І тоді, коли політехніки діставалися до мети на автобусах зі заходу на схід, ― із півночі на південь рухалося наше каякове товариство, щоб долучитися до цього величного маршу. 224

о а

ики

• о д

…Саме того літа ми вирушили в регату притокою Дніпра річкою Оріль. Розпочали плавання в точці сходження Харківської, Полтавської і Дніпропетровської областей, далі ― межею Полтавщини і Дніпропетровщини. За два тижні ми пропливли 115 км з малими прапорцями на каяках, більші встановлювали на наметах, плили за течією повільно і звістка про прапори нас випереджала. Нашу флотилію вітали місцеві мешканці, підпливаючи на човнах і зустрічаючи на пляжах, вітали з містків, у магазинах, поштових відділеннях. На привалах ми спілкувалися з місцевими мешканцями, роздавали національну символіку і самвидав, разом співали біля ватри. Відчували за собою делікатний нагляд спецслужб, бо місцева партократія добре знала, що в Галичині вже панує демократична влада, і, напевно, боялася, щоб ми не організували мітинг чи пікет, або, не дай Боже, захопили якусь сільраду. Закінчили плавання поблизу райцентру Царичанка. Місцеві чиновники забронювали нам місця у рейсовому автобусі, щоб ми скоріше забралися з їхнього району. У заповненому автобусі, співаючи пісень разом із іншими пасажирами, ми щасливо доїхали до обласного центру. Далі ― ще один переїзд рейсовим автобусом до кінцевої автостанції, від якої до місця призначення залишалося більше 10 км. Водій автобуса, почувши куди ми прямуємо, з власної ініціативи довіз нас до місця, де збирались учасники святкування. Гроші за свою послугу брати відмовився, тому одержав значки, прапорці і газети. Ми приїхали до табору пізно ввечері, у темряві розшукали друзів-політехніків, котрі біля ватри почастували нас гарячою їжею, розповіли про свої пригоди у подорожі, а ми їм про свої. Незабутнє враження справив на нас табір учасників Маршу козацької слави ― феєрверки вогнів від вогнищ і хвилі звуків від співів пісень, а вранці і вдень ― море прапорів, хоругв, вимпелів і парад національного одягу. Було багато цікавих зустрічей, розмов і знайомств із відомими політиками, митцями і науковцями, зокрема з Михайлом Горинем, Іваном Драчем, Миколою Поровським, Дмитром Павличком, Василем Голобородьком, Андрієм Бурячком, а також місцевими мешканцями і тими, що прибули зі сусідніх міст та областей. Одне із таких знайомств ― з молодим учителем мови і літератури Олексієм Воробйовим, депутатом Дніпропетровської обласної ради ― мало цікаве продовження. На Різдвяні свята 1991 року він привіз до Львова півтора десятка своїх учнів-старшокласників. Опікувалися ними наші просвітянки Ліда Гриценко і Люба Губаль, поселили в гуртожиток, організували цікаві екскур225

• о д

Марш козацької слави.

226

о от

ад

о а

ики

• о д

сії та відвідини вистав і масових заходів, познайомили з різдвяною обрядовістю. Рада ТУМ доручила просвітянам взяти їх на Святу вечерю у свої сім’ї, щоб діти зі сходу змогли побачити наш віковічний ритуал. Такі акції під назвою „Різдво для Сходу“ вже були традиційними і масовими. Дітей запрошували також у села, де різдвяні традиції збереглися у більш автентичному вигляді.

Екскурс в історію каякових традицій Якось у середині 80-х років доцент ІБФ Богдан Ониськів запропонував мені й Петрові Холоду поїхати на різдвяні і новорічні свята в Карпати спільно з лещетарським товариством. Ми охоче погодилися і весело провели кілька днів у Славському. Там ми познайомилися з багатьма цікавими людьми, а я ще й зустрів Богдану Любінецьку з радіотехнічного факультету, з якою вчився в ЛСШ №1 і не бачився багато років. Це товариство не тільки взимку возилося на гірських лижах, але ще й плавало на каяках влітку. 1987 року Богдана запросила мене на регату Псковщиною по річці Уща на межі між Латвією і Білорусією. Після цього впродовж багатьох років два тижні літньої відпустки я проводив у цьому каяковому товаристві. Влітку 1989 року, подорожуючи річкою Дубна в районі латвійський міст Краслава і Даугавпілс, ми використовували національну символіку — латвійську та українську. Найбільш пам’ятними були плавання річкою Оріль, особливо 1990 і 1991 років, які мали агітаційний характер. Перше закінчилось уже згадуваним святкуванням 500-ліття українського козацтва, друге ― участю у фестивалі „Червона рута“ в Запоріжжі. Варто сказати, що подібні регати, а також організовані лещетарські і піші переходи Карпатами зародилися ще в передвоєнні роки під егідою товариств „Пласт“, „Січ“ і „Сокіл“. У повоєнний час мандрівки відновилися 1953 року, а в другій половині 60-х стали регулярними. Організовані регати проходили ріками України, Пливемо з національною українською Білорусі, Прибалтики і Карелії, наі латвійською символікою. лічували понад тридцять, а іноді й більше учасників. Їх почергово очолювали випускники Політехніки Ігор 227

о от

• о д

ад

Стернюк, який, як і Богдан Ониськів, мав родинні зв’язки з митрополитом Володимиром, і учень Юрія Величка й Богдана Блажкевича ― Володимир Воробкевич. У 1988 і 1989 роках сплавами по Сіверському Дінцю і річці Дубна керував нині активний просвітянин Михайло Шпак. У різні роки у цих подорожах брали участь знані у Львові і поза ним особистості: Юрій Величко, Роман Крип’якевич з дружиною Олександрою, Лариса і Марія Крушельницькі, Борис Білинський, Надія Мудра і Ганна Садовська, Іван Гречко; політехніки Степан і Богдан Посацькі, Роман Базилевич із братом Ярославом, Богуслава Гринів з донькою Зореславою Шпак, Романна й Андрій Воробкевичі, Тетяна і Роман Брилинські, Богдан Березюк, Орест Івахів, Корнелія і Наталія Товстюк, Йосип Зелений, Орест Кліщ, Софія Кашкадамова, Богдан і Ярослав Боднарчуки, Мар’яна Долинська, Юрій Дубик, Василь Мосюк, Анна Середницька та багато інших. Разом із дорослими плавали діти й онуки. Відпочинок на каяках ― це не тільки перебування у човнах на воді і в наметах на березі, це також спілкування з місцевим населенням і подорожніми людьми під час переїздів автобусами і потягами, співи народних і патріотичних пісень, цікаві розповіді та розмови біля ватри, спортивні змагання й відвідування історичних і культурних пам’яток. У цьому товаристві було багато добрих співаків ― випускників музичних шкіл, училищ, консерваторії, активні учасники хору „Орфей“, але найкращою співачкою і солісткою завжди була донька Ігоря Стернюка, випускниця Ленінградської консерваторії викладач музучилища Орися. Володимир Воробкевич, який походить із родини пластунів, закінчує першу частину своїх спогадів „Краса природи і пригоди кличуть нас“ такими словами: „Описані в книжці подорожі та інші корисні заняття мали велике значення в плані українського патріотичного виховання, формування позитивних рис характерів, фізичного загартування та оздоровлення і, без перебільшення, були своєрідним продовженням діяльності українського Пласту у ті часи“.

Зустрічі, подаровані долею У середині серпня 1991 року після плавання річкою Оріль ми прибули теплоходом із Дніпропетровська до Запоріжжя на фестиваль „Червона рута“ і мали приєднатися до групи політехніків у лісосмузі на березі Дніпра. Наш товариш випускник РТФ Тарас Семенюк (тоді голова львівської організації Всеукраїнського політичного об’єднання „Державна Самостійність України“, яке створив і очолив побратим Левка Лук’яненка Іван Кандиба) зателефонував до свого земляка і той запросив нас до себе додому. Краянин виявився легендарним Мирославом Симчичом ― героєм визвольної боротьби 1943—1948 років, за що відбув 32,5 р. 228

о а

ики

• о д

у неволі. Його дружина Раїса нагодувала нас вечерею, а потім до пізньої ночі ми розмовляли на актуальні теми і слухали його розповіді про бойове минуле, поневіряння по таборах і тюрмах. Гостинні господарі приймали у себе ще трьох гостей із Дніпропетровська, які теж приїхали на фестиваль. Серед них була Марія Сокульська, батько якої Іван Сокульський ― поет і політв’язнь (у травні 1991 року його жорстоко побили агенти КГБ і за рік він передчасно помер), а мати Орина ― сестра Ярослава Лесіва (політв’язня і священника катакомбної УГКЦ, який за нез’ясованих обставин загинув 1991 року). Саме пані Орину згадує Галина Захарчин у своїх спогадах про перебування у Дніпропетровську нашої групи спостерігачів під час другого туру президентських виборів 2004 року. Це вона зустріла нас, розмістила в готелі і розподілила по виборчих дільницях. 2015 року у Львові на достроковій конференції Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Орину Сокульську було обрано головою. Мирослав Симчич у Запоріжжі провадив активне громадське життя, продовжив його і в Коломиї, куди згодом переселився. Він досі дає інтерв’ю, знімається в документальних фільмах. 2008 року в Коломиї йому встановили пам’ятник, 2013-го ― надали звання Почесного громадянина міста Львова. На початку січня 2019 року легендарному повстанцю виповнилося 96 років. Громадські організації збирають підписи під зверненням за присвоєння йому звання Героя України. Не можу обминути увагою і доцента-механіка Юрія Микольського, у якого ми з Тарасом Семенюком гостювали під час зимового відпочинку в Славському, слухали розповіді, дискутували. Він мав складний характер, дотримувався дуже радикальних поглядів. У своєму житті пан Юрій зробив дві найважливіші справи: спільно з доцентом Йосипом Зеленим запроектував і брав участь у будівництві гірськолижних витягів у Славському, а також частину свого будинку перетворив у Легендарний „Кривоніс“ ― народний музей, спорудив на власному обійМирослав Симчич сьогодні. сті криївку. Він охоче провадив екскурсії для відпочивальників, особливо туристів зі сходу України і сусідніх держав, школярів і студентів, 229

о от

• о д

ад

Музей Юрія Микольського.

У криївці.

розповідав про діяльність ОУН—УПА. Так, студентам із Варшавської політехніки він чистою польською мовою розповів історію визвольних змагань українців у сорокових роках.

Політехніка революційна Подій було стільки, що неможливо всі перерахувати, та особливо хочу згадати участь політехніків у пікетуванні Верховної Ради і в 100-тисячному мітингу біля Республіканського стадіону в Києві 30 вересня — 01 жовтня 1990 року, які переросли у всеукраїнський страйк. 1 жовтня працівники і студенти Львівської політехніки ― учасники Всеукраїнського попереджувального страйку також прийняли на мітингу ухвалу з про230

о а

ики

• о д

тестом проти підписання нового союзного договору, вимогою до Верховної Ради УРСР оголосити про вихід зі складу СРСР, розпуску КПУ і націоналізації її майна, а від адміністрації інституту ― ліквідації комітету КПУ, першого і другого спецвідділів, відставки ректора М. Гаврилюка й редактора інститутської багатотиражної газети. Такі вимоги ухвалювали вже не раз на зборах, конференціях, спільних засіданнях громадських і профспілкових організацій ще від початку весняного семестру, а також студенти під час страйку 1—7 березня 1990 року. Та наймасовішою і найрезонанснішою стала акція студентського голодування на площі Жовтневої революції (відтоді ― Майдан Незалежності), яка ввійшла в історію України як Студентська революція на граніті (2—17 жовтня 1990 року). Її організували Студентське братство Львівщини та Українська студентська спілка, що діяла в Києві та східних областях України. Лідерами від Львова були політехніки Маркіян Іващишин, Ігор Коцюруба й Андрій Салюк. Головними вимогами молоді були: недопущення підписання нового союзного договору; перевибори Верховної Ради на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року; повернення на територію УРСР українських військовослужбовців, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями тільки на території республіки; націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ; відставка голови Ради Міністрів В. Масола. Наслідком акції стали відставка голови Ради Міністрів Віталія Масола і відмова від проходження строкової військової служби за межами України. Та найголовніше ― студентська революція розбудила тисячі киян і мешканців інших міст України, продемонструвала, що зросло покоління, готове до боротьби за самостійну Українську державу, і показало, що з владою можна боротися.

Студентська революція на граніті, жовтень, 1990 р.

231

о от

• о д

ад

Політехніка еволюційна Водночас у Політехніці вже працювали над демократичним статутом інституту, обговорювали проблемні питання мовної політики і духовної сфери. Активісти вимагали від адміністрації припинити політизацію навчального процесу і науки; винести з усіх приміщень атрибути комуністичної ідеології; відмовитись від цільового набору студентів з-поза меж України; домогтися розподілу випускників інституту на місця праці в УРСР; перебудувати навчальний процес на основі сучасних методів педагогіки й впровадження у нього останніх досягнень науки і техніки; переглянути програми суспільних дисциплін, скоротити їхній обсяг, відмінити державний іспит із марксизму–ленінізму; розширити зв’язки із закордонними навчальними закладами задля обміну досвідом організовування навчального процесу, технічною i науковою інформацією та взаємного скерування студентів, аспірантів і викладачів на навчання й підвищення кваліфікації; здійснювати навчання і підготовку студентів-іноземців українською мовою; повернути стару назву інституту ― Львівський політехнічний інститут (замість ордена Леніна політехнічний інститут імені Ленінського комсомолу); проводити посвячення в студенти під національним прапором і за участі духівництва. Об’єднання осередків ТУМ, НРУ і обидва профкоми виступили на захист працівників і студентів, які зазнавали утисків від адміністрації за діяльність у прогресивних громадських організаціях, вимагали поновлення в інституті студентів, відрахованих за участь у передвиборній кампанії 1989 року та за участь у неформальних об’єднаннях. Унаслідок цих процесів ректор Михайло Гаврилюк взяв творчу відпустку, виконувачем обов’язків ректора було призначено проректора з наукової роботи професора Станіслава Воронова. Відтоді ректорат і компартійний комітет почали шукати і часто знаходили порозуміння з громадськістю. У багатьох спільних нарадах і круглих столах брав участь заступник голови студентського профкому Володимир Крайовський (від 1991 року ― голова профкому). У деяких починаннях нас підтримував комітет комсомолу ЛПІ, який очолювала студентка ЕМФ Марта Хрущ. Для організаційної роботи Товариства української мови було виділено приміщення (308 кімната у I н. к.). Проректор Станіслав Жерновий розпорядився відремонтувати його, забезпечити меблями і телефонним зв’язком. Професор Віктор Яворський дозволив за кошти своєї наукової теми замовити на Дослідному заводі дві металеві шафи. Добре попрацювали маляри: зробили побілку у золотисто-жовто-блакитних кольорах і так якісно, що вона добре тримається й досі. Коли голова ТУМ доцент Євген Шморгун побачив цей кабінет, то сказав 232

о а

ики

• о д

(і ніхто йому не заперечив), що ми підготувалися до тривалої роботи і боротьби. Ніхто з нас тоді не міг собі уявити, що незалежність буде проголошено так скоро і, використавши приміщення, через два роки ми передамо його кафедрі української мови. Так ніби й непомітно Політехніка змінювалася. Ради ТУМ і НРУ у взаємодії з профспілковим комітетом організували лекції на історичні теми і зустрічі з відомими політиками. Я пригадаю лиш ті, до яких був причетний особисто: з ЛариВіктор Яворський. сою Крушельницькою, Ярославом Дашкевичем, Богданом Якимовичем (організатор Марія Захарко), Ростиславом Братунем, Степаном Хмарою, Михайлом Горинем, Михайлом Швайкою і Миколою Плав’юком. Від початку 1991 року і до літа в актовій залі I н. к. цикл лекцій з історії визвольних змагань України у ХХ столітті читав історик і дисидент професор Валентин Мороз. Читав у залі повністю заповненій студентами, працівниками інституту та іншими львів’янами. Питання розглядав із позиції українських інтересів, у дусі притаманного йому україноцентризму і, як він сам казав ― українськими очима, а не через чужі окуляри. На одній із його лекцій ми збирали кошти на допомогу страйкуючим шахтарям. Дуже часто після лекцій ми збирались для обговорення у нашому кабінеті, порушували також питання політики у державі і на місцях, приймали гостей. Такі зустрічі тривали кілька годин і тоді мені випадала честь відпроваджувати пана Валентина до гуртожитку у районі вулиць Личаківської — Валентин Мороз. Мечнікова, де він тоді мешкав, та ще й у дорозі продовжувати цікаві розмови. Варто принагідно відзначити, що Валентин Мороз, ще перебуваючи в Канаді, закликав до створення в Україні парамілітарних формувань, які могли б у майбутньому стати основою української армії, бо, як він стверджував, на людство у ХХІ столітті чекають важкі випробування, пов’язані зі зміною клімату, міграцією і боротьбою за ресурси, організував фінансову підтримку Варті Руху, також велику суму передав газеті „За вільну Україну“’. Початок 1991 року проходив під знаком виборів деканів факультетів і підготовки до виборів ректора на альтернативній основі відповідно до затвердженого демократичного статуту. Першими деканами майже одностайно було обрано Зіновія Стоцька (МТФ) і Ореста Лозинського (ЕМФ). 233

• о д

о от

ад

27 лютого колектив Політехніки обрав ректором інституту Юрія Рудавського, який сформував команду проректорів здебільшого з тих, котрі добре зарекомендували себе у громадській роботі і співпраці з активістами. Особливо хочу відзначити Маркіяна Павликевича, який брав участь у підготовці статуту інституту, співголовував у раді інститутського Руху, готував його програму для ЛПІ, всебічно сприяв діяльності громадських організацій. 10 червня 1990 року за підтримки делегації політехніків його обрали головою об’єднання осередків НРУ Залізничного району. А його дружина Арета Павликевич очолила ТУМ Залізничного району. Практика призначення чи обрання за конкурсом громадських активістів на відповідальні посади триває і досі за керівництва університетом Юрія Бобала. Політехніка змінювалася на очах: нашу багатотиражку, Маркіян Павликевич. перейменовану на „Львівський політехнік“ (від 1997 року ― тижневик „Аудиторія“), 1991 року очолила Ярослава Величко, Зеновій Теплюх обирався деканом, Юрій Рашкевич і Маркіян Павликевич ― завідувачами кафедр, Володимир Пуцило очолював Військовий інститут, був завідувачем кафедри, Ірину Ключковську призначено директором Міжнародного інституту освіти, культури і зв’язків із діаспорою, Володимир Крайовський став директором студмістечка (нині проректор), Олег Телеп — начальником СПКБ, Дмитро Федасюк завідував кафедрою, був директором інституту (нині проректор), Галина Захарчин і Орест Івахів ― завідувачі кафедр, колишній голова Студентського братства Іван Паров’як ― директор видавництва, Христина Соболь і Петро Холод ― декани. Чимало просвітян і колишніх рухівців захистили докторські дисертації: Микола Кукляк, Лонгін Зорій, Христина Бурштинська, Тарас Салига, Орест Кунтий, Галина Захарчин, Степан Процик, Ольга Мних, Корнелія Товстюк, Богдан Рицар, Володимир Ромака, Володимир Самарик. У цьому ряду з приємністю хочу відзначити пасіонарну Христину Василівну ― гарну жінку і прекрасну людину, яка в усі часи була і є нашим духовним лідером. Професор Лев Глухівський був депутатом ВР України трьох скликань, троє наших активістів стали лауреатами премій: Шевченківської ― Ярослав Гнатів (за вклад у франкознавство), Державних у галузі науки і техніки ― Любов Закалик (за написання підручника), Ігор Кархут ― за проектування і будівництво стадіону „Арена Львів“. Заслуговують на згадку добрим словом професори: Орест Чабан, Віктор Яворський, Ярослав Буджак, Володимир Перхач, Богдан Гнідець, які давали муд234

о а

ики

• о д

рі поради, генерували ідеї, стримували нас, молодших, від ризикованих вчинків, своєю присутністю додавали нам сміливості і наснаги. Хочу згадати тих, хто виконував ніби рутинну, але потрібну роботу в ТУМ, НРУ, профкомах і профбюро. Це Федір Василенко, Ореста Ремешило-Рибчинська, Олег Телеп, Володимир Гайдук, Михайло Олійник, Теодор Мокрівський, Лев Величко, Василь Шевчук, Маркіян Нагірний, Микола Демедюк, Мирослав Русин, Петро Топільницький, Любомир Пархуць, Адріян Кусий, Ростислав Білосевич, Володимир Літинський, Мирон Щеглюк, Степан Козак, Мирон Циців, Іван Фецович, Богдан Щербатюк, Андрій Воробкевич, Богдан Василина, Леонід Лібацький, Віталій Лозбень, Святослав Баран, Олег Фелиштин, Віктор Жировецький, Любов Шуст, Марія Стефанишин, Мирослава Драгомижська, Ярослав Білий, Михайло Бей, Микола Блажівський, Василь Довгей, Володимир Бойчук, Василь Демків, Юрій Вегера. Велику організаційну роботу під час проведення масових заходів провадили Лідія Гриценко з ХТФ і Ярослав Мандич з ІБФ. Активними учасниками Варти Руху були Артур Висоцький з ІЕФ, Олег Буринський і Богдан Івасенко з НДКІ, студенти Ігор Вовк і Роман Дикий. Згодом кілька політехніків із різних причин пішли з Політехніки, але досягли успіхів в інших сферах діяльності чи на інших місцях роботи. Так, Мирослав Ненека створив електротехнічну компанію, Ярослав Сватко зайнявся видавничою діяльністю і провадить політичну програму на ТБ, Ігор Микитин у 1993—1997 рр. був членом Центральної виборчої комісії, працював у міській адміністрації, у 2005—2012 рр. був начальником Управління державної служби у Львівській області, від 2012 року ― директор Регіонального центру з надання правової допомоги, Юрій Гресько у 1992—2005 рр. очолював відділи у Львівській обласній адміністрації, Ярослав Гнатів очолював фонд комунального майна (1992-1996 рр.), був заступником голови ЛОР (1997-1998рр.). Деякі політики вважають, що прогресивні процеси на Львівщині наприкінці 80-х ― початку 90-х стали можливими завдяки тому, що нам пощастило з місцевою владою. Міським головою Львова у 1989-1990 роках був Богдан Котик, який сприяв створенню Товариства Лева і підтримував його діяльність, а також підтримував Товариство української мови. За те навесні 1990-го громада Львова обрала його депутатом Верховної Ради УРСР. Мабуть, варто сказати, що дружиною Богдана Котика була донька професора Миколи Шрага (сина Іллі Людвиговича Шрага, німця за походженням, ідеолога чернігівської „Просвіти“, члена Центральної Ради і претендента на посаду прем’єр-міністра в уряді гетьмана Скоропадського), який у 1917—1918 рр. був заступником голови Центральної Ради УНР, за що 1930 року його було заарештовано. Від 1958-го до 1970-го він працював на інженерно-економічному факультеті ЛПІ і навіть завідував кафедрою. 235

о от

• о д

ад

Першим секретарем обкому Компартії у 1987—1990 роках був Яків Погребняк, син якого був одружений із донькою Івана Дзюби, а тамадою на їхньому весіллі був Микола Вінграновський. Погребняк поважав Богдана Гориня за його професійну діяльність як мистецтвознавця. У них було багато неофіційних зустрічей і переговорів, які допомогли уникнути зайвої конфронтації з місцевою владою і демократично налаштованими львів’янами. Не був ортодоксом і не відставав у лібералізмі від Котика і Погребняка перший секретар міського комітету Компартії Віктор Волков, за що усі троє зазнавали нещадної критики з Києва і Москви.

Пам’ятний день 24 серпня 1991 року вже не залишилося, напевно, куточка в країні, де не було б синьо-жовтого стягу. Море українських національних прапорів побачив і Леонід Кравчук у Берестечку, і тисячі людей у Запоріжжі на фестивалі „Червона рута“, але за його узаконення ще треба було боротися. Як не дивно, але цьому посприяла спроба гекачепістів 19 серпня здійснити державний переворот. Сьогодні можна констатувати, що путч провалився не тільки тому, що слабкі були його організатори, а тому, що вже почало формуватися громадянське суспільство, яке продемонструвало готовність дати відсіч. Увечорі того дня я приїхав із Запоріжжя, а вже 20—22 серпня в профкомі ми обговорювали план опору. У ці дні перманентно відбувалися мітинги біля пам’ятника Івану Франкові. Громадські організації Політехніки підготували звернення до Вченої ради і ректора інституту (тоді ректором вже був Юрій Рудавський) з пропозицією засудити дії путчистів, підтримати нашу вимогу до Верховної Ради України про розпуск і націоналізацію майна КПУ, увести в Статут інституту положення про припинення на час виконання службових обов’язків членства у будь-якій політичній організації, виконати ухвалу осінньої конференції 1990 року про усунення з інституту компартійних організацій і їхніх молодіжних структур, виселення їх із приміщень і позбавлення матеріальних цінностей. 24 серпня до Києва автобусами і потягами прибули тисячі українців на пікетування позачергової сесії Верховної Ради з вимогою виходу зі складу СРСР. Серед політехніків були Орест Кунтий зі сином, Мирослав Ненека, Степан Козак, Юрій Даниленко та інші. Пікетувальники довго стояли з великим прапором (розміром 4 х 8 метрів), дочекалися проголошення Акту про Незалежність України і вже під вечір понад голови міліціонерів та спецназівців передали його депутатам від Народної Ради, які внесли прапор до сесійної зали. Цей епізод зафільмував Ярослав Кендзьор і його часто демонстрували на телеба236

о а

ики

• о д

ченні. Тоді депутати вийшли до народу і ми всі разом пішли на Хрещатик, де відбувся мітинг. Мітинги проходили і наступного дня, у неділю. 4 вересня ― знову поїздка до Києва на пікетування, однією з вимог якого було підняття національного прапора над Верховною Радою. Управління залізниці на підставі листа, який підписав проректор М. Павликевич, надало три плацкартні вагони (один зайняли представники обласної організації УРП, другий ― заповнили політехніки, третій ― інші активісти). Стояли ми довго на площі перед парламентом, вигукували: „Прапор на Раду!“ та інші гасла. А після того, як парламент із третьої спроби ухвалив постанову „Про підняття над будинком ВРУ синьо-жовтого прапора“, він здійнявся над будівлею українського парламенту як символ незалежної України, але… поруч із державним прапором УРСР. Це викликало велике обурення громади, однак це був ще один крок до мети. Ми вірили, що час працює на Україну і українців. Через два тижні постановою „Про прапор України“ Президія Верховної Ради дозволила використовувати синьо-жовтий прапор у протокольних заходах до прийняття нової Конституції України. Але попереду на нас ще чекав Всеукраїнський референдум, призначений на 1 грудня, який мав підтвердити проголошення Незалежності. Громадські організації Політехніки активно використали цей час для агітаційної роботи.

Силою слова і пісні Того літа в спортивно-оздоровчому таборі, що в селищі Морське, відпочивали родини чорнобильців із Житомирщини. Профком і рада ТУМ вирішили здійснити туди агітаційну поїздку. З нами поїхав також ансамбль „Заспів“, Ігор Микитин і Неля Товстюк. Проректор Станіслав Жерновий виділив для цього автобус. Приїхавши до табору, ми запросили усіх на концерт. „Заспів“ співав і грав народні мелодії, під які відпочивальники танцювали. Було дуже багато дітей, ми роздавали їм привезені книжки на історичні теми. З агітаційною промовою виступила член ради „Просвіти“ доцент Корнелія Товстюк. Такі агітаційні зустрічі ми практикували і в інших місцях. Найбільший успіх мали виступи мистецьких колективів, зокрема чоловічого хору Політехніки „Орфей“ під орудою Олексія Волинця. У другій половині 80-х художній керівник змінив репертуар, увівши до нього пісні, виконувати які раніше забороняла комуністична влада, ― духовні, стрілецькі, а потім повстанські й націоналістичні. А ще нас підтримували інші колективи, зокрема, ансамбль „Аколада“ під орудою Володимира Савицького, танцювальні та інструментальні колективи під загальним керівництвом і режисурою директора клубу Степана Шалати. 237

• о д

о от

ад

„Орфей“ під орудою заслуженого артиста України Олексія Волинця у вестибюлі Державного університету м. Дніпропетровська, жовтень 1991 р.

Долучилася до мистецько-агітаційних акцій і доцент кафедри вищої математики Марія Урбанович. Свою маленьку внучку-співачку Соломійку вона приводила спочатку на заходи факультетського рівня, потім інститутського, а далі вже були виступи на мітингах і різних заходах у Львові і поза Львовом, участь у концертних програмах на радіо і телебаченні.

Ансамбль „Аколада“, художній керівник Володимир Савицький. 238

о а

ики

• о д

Узаконення Незалежності і Державного прапора У день референдуму для участі в роботі спостерігачами на виборчих дільницях у Чернігівській області було сформовано три групи, які трьома автобусами виїхали у Козелецький і Бобровицький райони. Формуванням груп займався Ігор Микитин. Перемога на референдумі стала найвизначнішою подією ХХ століття в Україні, а може навіть на всьому східноєвропейському просторі. Ігор Микитин із головою А вже 28 січня 1992 року Верховна Рада офіційльвівського Руху но затвердила державним прапором України „наЮрієм Ключковським. ціональний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої ― синього кольору, нижньої ― жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3“. Це рішення було підтверджено Конституцією України, яку ухвалили 28 червня 1996 року. Від 2004 року Указом Президента Леоніда Кучми Україна офіційно відзначає День Державного прапора 23 серпня. Нині цей символ нашої Незалежності зберігається в почесному порталі приміщення ВРУ, який відкрили 23 серпня 2017 року.

23 серпня 2017 року, Верховна Рада України. Урочисте відкриття порталу, у якому зберігатимуть Прапор незалежності України.

P.S. У цих спогадах використано особисті записи, матеріали з офіційних джерел і неформальних видань, копії документів і протоколів засідань ТУМ і НРУ, які зберегли Орест Кунтий і Мирослав Ненека. 239

о от

• о д

ад

Орест Кунтий

На СІЧ! Три десятиліття, три майдани, ганебні вибори ганебного президента та підступна агресія потрібні були для того, щоб більшість наших співвітчизників відчули національну гідність, де Мова, Історія — святині, без яких нема майбутнього для нашої нації. Це до того, що був досвід УНР, була відома тріада Юрія Шевельова: три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і „комплекс Кочубеївщини“, яка увібрала висновки української еліти від Михайла Драгоманова, В’ячеслава Липинського до Дмитра Донцова, Миколи Хвильового. Отже, ми приречені на тривалу еволюцію, про що наголошували В’ячеслав Чорновіл, Михайло Горинь та інші лідери Українського Відродження, „Оксамитової революції“. Ми приречені на тривалу еволюцію, оскільки мусимо знову й знову вчитися на власних помилках, через те, що надто страшну спадщину отримали. Тоді, 1990-го, такого розуміння ще не було, була ейфорія, був надлишок політичного романтизму. І це був наш позитив, який штовхав на здавалось безнадійні справи. Спогади про одну з подій, учасниками якої були „тумівці“ Львівської політехніки, — тому доказ. Спогади є суб’єктивні, що природно, та не мають за мету детальний опис епізодів, перелік учасників. З висоти десятиліть пропоную аналіз фрагменту активності частини працівників найбільшого вишу Львова в бурхливий та водночас цікавий історичний період України. Літо 1990-го. Обласні, міські, районні ради галицьких областей УРСР були рухівськими. Синьо-жовті прапори, тризуб, Славень України стали повноцінними атрибутами місцевої влади на цій території. Проте було усвідомлення, що тут лише Український П’ємонт і без Великої України шансів на Державність практично нема. А Велика Україна ще не прокинулась. Надто страшними були наслідки катка нашої історії від Москви, насамперед, від більшовицької. Важкими були також наслідки „золотого вересня“ 1939 року для Заходу України. Проте Мова, ідея Державності ще жили, ще жила Українська церква в катакомбах. Ще збереглася достатня частка інтелектуалів, яка розуміла свою головну місію в тодішніх подіях. Усе сказане свідомо чи підсвідомо розуміло чимало політехніків. Відтак клич „На СІЧ!“ частина активістів сприйняла як можливість долучитися до важливої Всеукраїнської просвітницько-політичної акції. Основну організаційну частину взяв на себе профком, який мав досвід таких заходів. Десят240

• о д

Вирушаємо на схід.

ки кілограмів газети „За Вільну Україну“, єдиного на той час проукраїнського періодичного видання з накладом сотні тисяч, на якому був Герб ― Тризуб. Сотні значків із Тризубом, синьо-жовтим Прапором. Взяли також литаври як атрибут козацького куреня. Кожен учасник „походу“, а це два автобуси з дорослими та дітьми, віз вишиванку. Поїздка мала бути тривалою й передбачала зупинки в містах і містечках для зустрічей із місцевими мешканцями. Намети, харчі, сухе горюче, примуси, казанки. Врахували практично все, що потрібно було для походу. Першою зупинкою була Теребовля, районний центр Тернопільської області. Усе тут побачили українське, як на ті часи. Адже, це було типове галицьке містечко. Відтак оратори від ТУМ і наш Курінь загалом не мали роботи. Головні події нас очікували за Збручем. Першу „німу“ реакцію на наші автобуси, на яких майорів синьо-жовтий прапор, ми відчули на трасі — багато водіїв зустрічних автобусів та автомобілів не відповідали на традиційне шоферське привітання помахом руки. Отже, зомбоящик, партійна преса, місцеві „партячейки“ сумлінно зробили свою справу. А от у місті Бар, що на Вінничині, ми не побачили їхньої всесильності. Наш приїзд спровокував стихійний мітинг. І це притім, що флешмоб тоді ще не існував. Нехай не масовий, але сотня місцевих сміливців швидко саморганізувалася, і містом крокувала колона, чисельність якої зростала. Ми „розчинилися“ між місцевими мешканцями й почалося те, до чого готувалися — живе спілкування, роздавання преси та національної символіки. Адже те, що відбувалося на той час у галицьких областях УРСР, було для них свідомо спотворено й потрібно було тезово виправляти дезінформацію. 241

• о д

о от

ад

Усі у вишиванках, з національним прапором.

Стрижнем дискусії було болюче й водночас об’єднуюче для всіх питання — Мова. Ми пояснювали мету Товариства української мови, агітували за створення його осередків і масовий вступ до нього. На більше тоді не можна було собі дозволити. Ми жили за законами СРСР, де КДБ, прокуратура, міліція, армія сексотів слідкували за їхнім дотриманням. Ми швидко це відчули. Появився районний прокурор і міліціянти з ультиматумом покинути місто за те, що „організували несанкціонований мітинг“. Проте із розмови зі слугами тодішньої Системи було видно, що ні впевненості, ні чітких завдань на такі нестандартні ситуації вони не мають. Особливо вони „зм’якли“ після наших погроз повідомити про їхню поведінку депутатів Народної Ради, яка на всю УРСР „прославить“ батьків міста Бар. Отже, перші враження від ситуації на Великій Україні — Система хитка, її слуги невпевнені, навіть розгублені. Треба використовувати момент. Готуючись до наступних міст — Первомайська та Воскресенська (Дніпропетровська область), ми врахували уроки Бару та взяли курс на дипломатію. У сценарій входило покладання дітьми квітів до Тараса Шевченка, бюсти якого, на щастя, були тоді в багатьох містах і містечках УРСР. А далі ― вірші Кобзаря від дітей, виступи наших ораторів, зокрема головної просвітянки Христини Бурштинської. Усі у вишиванках, з національним прапором. Було сподівання, що це заінтригує мешканців. І справді ― до нас підходили сотні людей. Робота була для всіх — від дітей, які роздавали агітаційні матеріали, до дорослих, які, мабуть, вперше мали таку непрогнозовану та розмаїту за поглядами аудиторію. 242

• о д

Тема Мови не викликала особливих суперечностей. Дискусії були переважно навколо національних героїв, особливо „зрадників“ українського народу. Оригінальним вийшов діалог, який місцева жінка розпочала зі згадування Степана Бандери, використовуючи інформацію, котру десятиліттями втовкмачували нашим громадянам партійні ЗМІ. А коли ми запитали її про Нестора Махна, то почули: „Це наш народний герой!“. Як герой? Адже радянська історія трактує по-іншому. Отже, не все так погано. Не все, що вчила історія КПРС, сприймалось однозначно. Були публічні діалоги з грамотними, добре підкованими місцевими партійними діячами. Проте нам, технарям, також не бракувало знань, досвіду й дипломатії. У Кривому Розі ми фактично лише „засвітилися“. Надто велике місто для того, щоб можна було провести хоча б локальну просвітницьку акцію. До того ж наші опоненти підготувалися й дали зрозуміти, що вони тут господарі, а ми — непрошені гості. До Січі у с. Капулівка, де могила Івана Сірка, наш Курінь приїхав одним із перших. Місцева влада підготувалася — у полі виділила велику територію для наметів, уздовж дороги на кожному електричному стовпі вивісила червоні прапори (щоб ми знали, в якій країні живемо). Через кілька годин над табором низько, повільно і з гуркотом пролетіли військові літаки — психологічна обробка. Проте автобуси один за одним прибували з усієї УРСР, були й

Дорога на Січ. 243

• о д

о от

ад

У Капулівці вклонилися легендарному кошовому отаману Запорізької Січі Іванові Сірку.

козаки на конях, намети росли. як гриби. Народжувалась Новітня Січ-1990. Панували самоорганізація та самодисципліна, головний штаб лише координував роботу. Наступного ранку жодного червоного прапора вже не було, на їхньому місці майоріли синьо-жовті. Кожен учасник став мешканцем нової демократичної Республіки, хай тимчасової, хай віртуальної. Ці кілька днів ми жили за законами, про які лише читали в історичних книжках. Проте не заради того ми сюди приїхали. Штаб розробив графік поїздок у найближчі промислові міста Нікополь, Марганець та Запоріжжя. Були багатотисячні мітинги, на яких виступали лідери Товариства, народні депутати, представники НРУ. Отже, ми влились у просвітницьку роботу як рядові учасники Всеукраїнської акції. Були непрості дискусії, нас, „западенців“, сприймали, неоднозначно. Якось ми, на думку деяких місцевих, не вписувались у козацьке свято. „А який стосунок до Січі мають львів’яни?“ — одне з типових запитань опонентів. Те, що Петро Сагайдачний родом із Львівщини, для більшості з них було невідомо. Головна ж подія — поїздка до Запоріжжя. Було це також головною подією для міста і не тільки 1990 року. Такої масової колони у вишиванках, з національними прапорами не бачило не тільки Запоріжжя. Такого не бачив Київ і Львів. Краса, організованість, масовість поєднувалися із силою. Адже 244

• о д

в колоні були переважно молоді люди. Десятки тисяч запоріжців вийшли на центральну вулицю, усі балкони були заповнені. Частина з них вливались у колону, спілкувалися з нами, ділилися інформацією, спогадами. Один із місцевих, наприклад, розповів, що в 60-х роках у Запоріжжі було понад 60% українських шкіл й українська мова була „живою“ у їхньому місті, й погоджувався, що необхідно виправляти мовну ситуацію. Були такі, що не вірили в можливість зміни в цій Системі. Звичайно, така коротка акція не могла щось суттєво змінити, не могла переконати. Але вона показала, що є немало українців, які хочуть змін. Це були доволі потужні удари Дзвону: прокидайтеся! Після ходи був мітинг, багатолюдний і представницький. Виступали, переважно, представники легітимної на той час влади — народні депутати УРСР, лідери ТУМ (Дмитро Павличко), НРУ (Іван Драч), представники тодішньої партійно-радянської номенклатури (Степан Плющ) і проукраїнської частини Верховної Ради. Проте така дипломатія була виправдана. Нам „посилали“ сигнали необхідності єдності та виваженості. Чи було всезагальне схвалення такої м’якотілості? Не було. Частина „січовиків“, а це представники певної верстви суспільства, були налаштовані на необхідність радикальніших дій. Однак було й розуміння, що це не місце для дискусій. Головним підсумком Запорізького мітингу було — будьмо соціально активними, вступаймо у громадські організації, насамперед у ТУМ. Настав час змін!

Намети куреня Львівської політехніки. 245

• о д

о от

ад

Прокидайтеся, українці!

До Львова ми також поверталися через міста і містечка Великої України, але були вже впевненіші, активніші. Дещо змінились і місцеві люди. Мабуть, ці кілька днів інформаційного прориву далися взнаки. Що ми „везли“ додому, покинувши СІЧ? Було відчуття, як у назві збірки Олександра Олеся ― „З журбою радість обнялась“. Радість ― оскільки відчувався легкий, але таки подих Весни на Великій Україні. Відчувалась також слабкість, невпевненість недавно такої могутньої Системи. Особливу впевненість вселяла єдність у питанні МОВИ. На диво швидко сприйнялася національна символіка, а це внутрішня підсвідома готовність до єдиної Держави. Журба — бо ще не видно було чіткого плану, перспективи, впливової політичної сили, яка взяла б на себе місію лідера. Згадався епізод у кулуарах Установчої конференції ТУМ, де на запитання до Дмитра Павличка: чи є конкретна програма подальших дій, ― відповідь була приблизно така: розвалимо цю імперію, проголосимо Незалежність, а там побачимо. СІЧ-1990 змінила багатьох із нас — одним стало тісно і вони знайшли себе в НРУ, ще радикальніші — в УРП. Проте всі, як могли, працювали на Мову, розуміючи, що це надовго та потребує масовості, професійності, терпіння. 246

итт

• о д

Лідія Гриценко

1991-й у моєму житті Рік проголошення Незалежності України був особливий. Просвітяни-хіміки багато працювали, їздили, ходили на зустрічі, мітинги. Незабутньою стала поїздка до Берестечка. Такої кількості синьо-жовтих знамен я ще не бачила, а це ще не був офіційний прапор України. Надзвичайне піднесення супроводжувало всі акції, які тоді відбувалися. У Берестечко приїхали люди з різних реґіонів і ми бачили, що Україна пробуджується. Окрім цього, в нашому інституті тривала інтенсивна робота над українською технічною термінологією (зокрема хімічною). Над цим працювали професор Марія Ганіткевич, доцент Андрій Зелізний та інші. Але й серед українських емігрантів були науковці, які працювали в цій царині. Одним із таких подвижників був гімназіяльний товариш А. Зелізного — голова Управи українського термінологічного центру в Америці професор Анатоль Вовк. Деякий час свої пропозиції він передавав ли-

Хіміки у Берестечку. 247

о от

• о д

Андрій Зелізний.

ад

Анатоль Вовк.

стовно, але матеріалу було дуже багато, тому й виникла потреба привезти всі його напрацювання до України. Так склалося, що мої родичі, які жили в США і Канаді, запросили мене в гості. Тоді отримати дозвіл на таку поїздку було майже нереально, але я спробувала і… увійшла до тієї частинки „майже“. Отже, одним із найважливіших моїх просвітянських доручень було зустрітися з професором Вовком і привезти його напрацювання до Львова. На час мого приїзду до Нью-Йорка професор був на вакаціях і ми не змогли зустрітися відразу. Перша наша розмова телефоном відбулася 15 серпня і тоді я ще не знала, що буду в США значно коротше, ніж термін моєї візи, тому ми домовилися, що зустрінемося на летовищі, коли повертатимусь до України. Так і сталося. 28 вересня ми зустрілися на летовищі в Нью-Йорку. Здалеку я побачила старшого пана з течкою, розпухлою від паперів. Це була правдива передвоєнна течка: шкіряна, витерта на з’єднаннях, защіплена на шкіряні ремінці і тільки ручка була американська, нова. Я мала ще годину часу до реєстрації і добрих 40 хвилин ми говорили про „все в Україні“, про важливість роботи над термінологією, про його юнацькі роки, будинок батьків. Я запросила професора до Львова і в його очах побачила велике бажання приїхати. На превеликий жаль, за три місяці після нашої зустрічі Анатоль Вовк загинув під колесами автомобіля. А в моїй пам’яті він залишився високим, усміхненим, веселим паном із надзвичайно колоритною течкою. Матеріали професора Вовка дали новий поштовх у продовженні роботи над хімічною термінологією — зокрема М. Ганіткевич й А. Зелізному в укладенні російсько-українського хемічного словника, який вийшов друком 1993 року з посвятою „Пам’яті Анатоля Вовка, довголітнього голови Управи українського термінологічного центру в Америці“. Та повернуся до розповіді про своє перебування в Штатах. До Вашингтона я прилетіла 3 серпня і — почалося моє насичене „американське“ життя. Я багато їздила зі своєю родиною, мала цікаві зустрічі і розмови про Україну, Львів, українські орга248

ао

• о д

Лідія Гриценко виступає на зібранні Союзу українок у Рочестері (США) після проголошення Незалежності України.

нізації, наше бачення майбутнього України, про налагодження зв’язків для спільної праці. Всі намагалися передати тим чи іншим українським спілкам свої напрацювання, друковані матеріали. Я, звичайно, не відмовлялася ні від чого, тому пів моєї валізи було запаковано паперами. 19 серпня о 6 годині ранку за американським часом мені повідомили, що в СРСР відбувся путч. Усі мої спроби зв’язатися з Україною були марні. Телебачення транслювало on-line перебіг подій із Москви і — жодного слова чи кадру про Україну. Було страшно. У голову лізли різні думки — про запровадження надзвичайного стану, арешти… У США повідомили, що впродовж трьох днів можуть надавати політичний притулок усім охочим, котрі приїхали з СРСР. Завжди, коли це згадую, думаю: чи хтось тоді скористався цими пропозиціями, бо я, незважаючи на те, що віза у мене була на 6 місяців, одразу замовила зворотній квиток до Києва на найближчу дату — 4 жовтня. 22 серпня по телевізору на кілька секунд показали Верховну Раду України. Я побачила Чорновола, Головатого, Гориня і трохи заспокоїлася. На 24 серпня в нас було заплановано подорож до штату Юта і вранці ми виїхали. Дорога пролягала через степи, дуже подібні до українських. Зв’язок підтримували по рації. Аж раптом брат після чергового дзвінка зупинив авто і сказав нам усім вийти. Ми не розуміли, що сталося, а він серед тих неозорих американських прерій урочисто повідомив: „Сьогодні Україна проголосила незалежність!“. А потім усі без винятку українські товариства Америки радісно відзначали цю довгоочікувану багатьма поколіннями подію. 249

о от

• о д

ад

Галина Захарчин

Гаряча осінь 2004-го Агітуємо за Віктора Ющенка Напередодні виборів. Осінь 2004 року видалася гарячою. Гаряче було і в політичному просторі, адже наближалися вибори Президента України. Золотиста барва листя гармонійно доповнювалася помаранчевими кольорами, які зігрівали надією в ці кульмінаційно насичені дні. Численні мітинги, зустрічі, різноманітні акції заполонили Львів та й Україну загалом. Здавалося, що не було українців, байдужих до передвиборчого процесу — кожний брав участь відповідно до своїх цінностей, моралі й сумління. Для мене такі доленосні події дуже цікаві й показові не тільки з огляду безпосередньої участі та оцінки своєї ефективності як суспільної людини, педагога, науковця, а й з огляду глибшого пізнання людей, з якими працюю. Уже з початку жовтня просвітяни кафедри менеджменту організацій (тоді я працювала на цій кафедрі) Інституту економіки і менеджменту активно долучилися до передвиборчого процесу — агітували за кандидата в Президенти Віктора Ющенка, якого підтримувало Всеукраїнське товариство „Просвіта“. Щосуботи і щонеділі мої колеги з кафедри Ігор Грибик, Йосиф Ситник, Надія Любомудрова, Леся Струтинська і я мандрували селами й містечками Львівщини з агітаційними матеріалами і святим пере-

Ігор Грибик, Йосиф Ситник, Надія Любомудрова, Леся Струтинська і Галина Захарчин мандрують із агітаційними матеріалами селами й містечками Львівщини.

250

ао

• о д

В Уневі помолилися за успіх нашої справи.

конанням у правильності нашого чину. Спілкування приносило задоволення, бо на наших теренах люди були майже одностайні у своєму виборі. Почали з Унева, де освятили наші атрибути і помолилися за добру справу, а завершили в Уричі, де височіє велична фортеця Тустань, над якою ми встановили український державний прапор.

Повертаємося з Урича. Всі горяни — за Ющенка.

251

о от

• о д

ад

Їдемо на схід спостерігачами 25 жовтня студенти ухвалили Звернення до викладачів, у якому зазначили, що не хочуть більше терпіти злочинний режим і виходять на вулиці з протестними акціями. У Львові вирують політичні мітинги. Студентські протести набирають обертів. 1 листопада, понеділок після виборів. Почувши результати виборів, почуваюсь пригнічено: багато голосів (фальшивих чи реальних?) виборці віддали за мораль темних сил. Іноді підкрадається зневіра, але тільки на мить, бо силою волі не даю їй перерости в апатію. Розумію: тільки активна дія може змінити реальність. Готова до акцій протесту, щоб захистити правду і справедливість. Знаю: ми переможемо, хоча шлях до перемоги дуже важкий. 2 листопада, 16.00. Збирається екстрене засідання Ради Товариства „Просвіта“ Львівської політехніки, щоб обговорити політичну ситуацію й ухвалити рішення. Члени ради від Інституту економіки і менеджменту прийшли в повному складі: Надія Любомудрова, Оксана Юринець, Йосиф Ситник і я. В очікуванні Ірини Ключковської, яка щойно повернулася з Києва, обговорили й ухвалили Звернення до викладачів і студентів Львівської політехніки, в якому чітко зазначили свою позицію і консолідовані дії в цій непростій ситуації. Голова Товариства Христина Бурштинська повідомила, що під проводом „Просвіти“ організовується поїздка на схід України. Охочі мають звернутися до голови Львівського обласного об’єднання ВУТ „Просвіта“ Ярослава Пітка. Вирішуємо на другий тур виборів поїхати спостерігачами від „Нашої України“ до Дніпропетровська. 19 листопада. Вранці-рано Леся Струтинська, Йосиф Ситник і я вирушаємо з гуртожитку № 6, що на вул. Сахарова. На прохідній не дивуються, бо за останній місяць уже звикли бачити нас утрьох із різними агітаційними атрибутами. Під’їхало замовлене таксі, кажемо: до Порохової вежі і вмощуємося на сидінні. За розмовою не зауважили, як таксі зупиняється біля Палацу урочистих подій, бо шофер подумав про ту „Вежу“-ресторан, що в Стрийському парку. Непорозуміння залагодили, але час втратили. Наші соратники-просвітяни телефонують, хвилюються, де ми, бо автобус уже чекає. Нарешті ми добралися до призначеного місця. А тут — весь наш п’ятий курс, національно свідомі Мирослав Криса, Василь Оленич, Володя Новосілець, Іра Вентик із чоловіком, Віталій Кобецький, Володимир Валевський! Радіємо за нашу молодь. 252

ао

• о д

Автобуси вирушають. 14.36 — перша санітарна зупинка біля Зборівської гори. Виходимо з автобуса і читаємо викарбувані на камені слова: „Подорожній, зупинись на хвилинку“, що ми і зробили. Стоїмо, відпочиваємо, обговорюємо перспективу. Раптом свист — це наші студенти так зустрічають раптову появу хлопців у формі. А то ще західна Україна. Що ж буде далі? Наразі все обійшлося і продовжуємо рух на схід. 20 листопада. Ніч минула відносно спокійно, вранці випав перший сніжок. Зупиняємося в П’ятихатках. У хатині під назвою „У Галины“ нас привітно зустрічають симпатичні господарі, смачні домашні котлети, млинці, кава і сніг за вікном. Як поєднуються в такий час доброта і щирість звичайних простих людей і брудна політика та пропаганда? Снідаючи, провадимо ненав’язливу бесіду. Господарі тихо кажуть, що вони також за Ющенка, але бояться, щоб їх в Америку не потягнули…

Дніпропетровськ. У хатині під назвою „У Галины“ нас привітно зустрічають симпатичні господарі.

Від’їхали приблизно 70 км, і нам знову перепинили дорогу міліціонери, почали з’ясовувати, куди і навіщо їдемо. І знову все обійшлося, нас відпустили, але вже об 11.38 знову затримують за 18 км від Дніпропетровська, біля „Лазаренківського бика“. До нас доходять чутки, що у водія з першого автобуса забрали паспорт, перевіряють, чи автобуси не крадені. Доки триває з’ясування, гуртуємося і радимося, що робити. Може, доведеться добиратися пішки? Нарешті відпускають і ми рушаємо знову, але вже через 30 хв. дорога перекрита міліцейською машиною. Чергова зупинка, вихід із автобуса, напруга, ухвалення рішення: поїдемо в об’їзд. І ось уже в’їжджаємо в Дніпропетровськ. 253

• о д

о от

ад

Дніпропетровськ. „Шимпанзе шутят“ 20 листопада. Вечоріє, падає дощ зі снігом, але приємно вражає присутність помаранчевого кольору. Стрічки на деревах, хай і поодинокі, та зігрівають душу й обнадіюють. Під’їжджаємо до обумовленого місця — цирку, в якому відбувається атракціон із символічною назвою „Шимпанзе шутят“. Зв’язуємося зі штабом. Під’їжджає голова дніпропетровської „Батьківщини“ пані Орина в гарному помаранчевому шалику. Всіх скеровують на вул. Плеханова до штабу Ющенка. Там дуже багато людей із різних куточків України. А ми думали, що тільки львів’яни такі завзято патріотичні. Проходимо короткий інструктаж, записуємо всі можливі контактні телефони: штабів Ющенка, „Батьківщини“, преси, довірених осіб Ющенка тощо, навіть телефон лондонського офісу. Керують процесом дніпропетровські симпатичні хлопці: юрист Віталій і член ТВК Георгій Рябцев. Нас розподіляють парами по об’єктах. Зауважу, що кожен проситься на найскладнішу дільницю — такі всі безстрашні! Зазвичай квота така: два спостерігачі і представник преси. Мені випадає разом із Йосифом Ситником іти спостерігачем на дільницю № 40, що на вул. Героїв Сталінграда. Оля Мних має доволі

Дніпропетровськ зустрічає нас цирковою програмою „Шимпанзе шутят“. 254

ао

• о д

пікантну дільницю — пологовий будинок, Надя Любомудрова, Ігор Грибик і Юрко (Надин кум) потрапляють на складну дільницю — № 53, Леся Струтинська разом із Володимиром Старчевським — у Бабушкинський район на віддалену 535 дільницю. Після розподілу роз’їжджаємося на нічліг окремими групами і бажаємо успіху один одному. Хлопці (Йосиф, Ігор, Юрко) потрапляють на приватну квартиру до родини художника. Надя, Леся, Оля і я їдемо до готелю „Спорт“, що на вул. Щорса, 4. До нас приєднуються наші політехніки Володя Яремко, Олег Іванчук, професор медицини зі Львова Павло Скочій, вчителі зі Львівської академічної гімназії та інші. Заходимо до готелю і приємно дивуємося: під стелею навколо люстри висить суцвіття помаранчевих кульок, а нас зустрічає адміністратор із помаранчевою стрічкою на маринарці. Ставлення персоналу доброзичливе, що вселяє надію. Поселяючись до готелю, тихо радіємо, що в нашому номері є такий-сякий душ, три ліжка й одна розкладалка, на якій в цю історичну ніч спатиме Надя. Та ми ще не поспішаємо вкладатися, а спускаємося до нижньої зали, прикрашеної помаранчевими стрічками. Обслуговуючий персонал привітний, позитивно налаштований, кажуть, що голосуватимуть за Ющенка. Ми радіємо. Повернувшись до свого номера, витягуємо зі сумок святковий одяг, щоб достойно представляти спостерігачів від блоку Ющенка, час від часу перечитуємо Закон про вибори й обговорюємо можливі варіанти поведінки в проблемних ситуаціях, виробляємо тактику і стратегію критичного менеджменту. Сон не йде, хвилюємося, до серця підкрадається тривога. Хоч я твердо вірю в перемогу, але в такій ситуації ще не була ніколи. Як то воно буде завтра? Що принесе Україні цей день і що продемонструють виборці? З такими думками задрімала. 21 листопада. Вранці на свою дільницю прийшли завчасно, щоб психологічно налаштуватися. Першим нас зустрів міліціонер, поступово почали з’являтися спостерігачі і представники преси від інших кандидатів. Знайомимося з головою дільничної комісії і звіряємо, хто серед членів комісії „наш“. Здається, це три особи, прізвища яких ми записали. Заступник голови, молодий хлопець, також „наш“. Процес виборів починається відповідно до Закону. Перевірили кількість бюлетенів, кількість відкріплених посвідчень, яких було видано 20, а отримано 110; формуються дві бригади на виїзд. Перша має 255

• о д

о от

ад

обслужити 37 виборців, друга — 36 виборців. Загальна кількість виборців — 2800. Члени комісії не дуже доброзичливі, особливо голова, яка близько 11 год. ранку робить мені зауваження щодо психологічного тиску на членів комісії, бо я „рухаюся по дільниці“. Вона каже, щоб я тихо сиділа на лавці спостерігачів. Спокійно пояснюю, що відповідно до статті 69 Закону про вибори я маю право рухатися по території дільниці, а щодо психологічного тиску, то це неправда, бо за 2,5 год. я пройшлася тільки шість разів (спеціально рахувала), тобто це мінімальна кількість. Йосиф Ситник зауважує, що деякі талони видають без печаток і підписів. Загалом особливо видимих порушень не виявлено. Десь під обід появилися представники медіа, запитують, як справи і чи є порушення. Спостерігач від Януковича, бритоголовий кремезний чоловік, непривітний, видно, що знайомий тут із усіма, вільно походжає і не особливо переймається виборами. Дуже завзятим виявився наш соратник, молодий хлопець із Хмельницька, який активно відстежував події і зробив зауваження навіть щодо плакату, на якому зображено як голосувати, вбачаючи в цьому політичну агітацію за Януковича. Плакат зняли. Передзвонюємося з нашими, звідуємо, як у них справи. Ігор Грибик із 53 дільниці повідомляє перші дані і надиктовує Ситнику прізвища відкріпників, щоб ми перевірили, чи у нас нема аналогічних прізвищ. Надходять повідомлення від Мирослава Криси: їх попросили покинути дільницю, але вони не злякалися і через законну процедуру поновлюються. Строчать акти про порушення один за одним. Оля Мних уже нудьгує: на її дільниці всі під команду лікаря проголосували за Януковича і акти про порушення не допомогли. Я постійно контактую зі своєю племінницею Софійкою Захарчин, яка разом зі студентами Києво-Могилянки спостерігає на 23 дільниці і час від часу консультується з нами, як діяти в критичних ситуаціях. Добре, що ми у Львові прослухали гарний інструктаж і тепер можемо консультувати. Процес підходить до завершення. Ми втомлені і трохи пригнічені, бо відчуваємо, що махінації відбуваються, але ми безсилі це виявити. Напруження наростає, коли підходить час підрахунку голосів. Для нас створюють несприятливі умови й обмежений доступ до підрахунку, відгороджуючись столами. Наші зауваження й обурення не допомагають. Я бачу, як купа бюлетенів за Януковича значно перевищує купку бюлетенів за Ющенка і відчуваю, як калатає моє серце і пересохло в горлі. Тривожно на душі і 256

ао

• о д

розбирає страшенна лють, яку надмірним зусиллям стараюся вгамувати. Телефонує Надя і подає емоційний сигнал: процес підрахунку вона взяла в свої руки і вчить, як треба рахувати. Отака вона у нас! Молодець! А нам це не вдається, бо у нас голова комісії чітко знає, що і як робити. Підсумки невтішні: 1224 голоси за Януковича, 666 — за Ющенка, 154 — не підтримують нікого, 18 — недійсних. Підписуємо протоколи, беремо свої примірники, до того ж із боєм, бо ніби не вистачало відповідної кількості, але ми змусили їх дописувати ще. Розчаровані відвозимо протоколи до штабу і роз’їжджаємося по своїх місцях. Було далеко за північ, коли я приїхала до готелю. Зла і недобра. У вестибюлі такі ж сердиті сидять Леся і Оля. Увімкнули телевізор, потрапили на інтерв’ю Славка Вакарчука, який дебатував із людьми Януковича — Таїсією Повалій і її чоловіком. Вакарчук у помаранчевому шалику говорив спокійно і переконливо, а вони тупо обстоювали Януковича. Дуже вразили слова співачки про те, що не може бути президентом людина з таким обличчям, як у Ющенка (!). Від безсилля перед темнотою людей виступають сльози. Розуміємо, скільки українців перебувають в одновекторному інформаційному полі. Повна ізоляція від правдивого стану речей, брехлива інформація, страшний образ галичан і страх перед Америкою зробили своє — їм ближчий зек Янукович. До речі, наш округ суто пролетарський і, дивлячись на цих убого одягнених людей, розуміємо, чому так сталося. На дільницях, де було більше молоді, результати кращі. Очевидно, молоде покоління починає мислити по-іншому. І це дещо вселяє надію. Надя зустрілася із прекрасними людьми — викладачі дніпропетровського вишу, з якими підтримувала контакти, люди мислячі і патріотично налаштовані. Зрештою, спілкуючись із продавчинями в магазині, молодими дівчатами, які також голосували за Ющенка, розуміємо, що не все втрачено в цьому краї. 22 листопада. Виїзд із Дніпропетровська об 11.22. Після теплого прощання із п. Ориною, спільного фотографування і взаємних запрошень у гості, вирушаємо до Львова. Наші студенти Мирослав Криса, Василь Оленич, Володя Новосілець, надивившись на фальшування виборів (все зазнимкували) і не погоджуючись із „перемогою“ Януковича, вирішують їхати „на Київ“. Приємно дивує нас професор Скочій — він теж хоче їхати до столиці. Але не вдалося. Поверталися до Львова з твердим бажанням продовжити боротьбу за правду до кінця. 257

о от

• о д

ад

Майдан Повернувшись до Львова, прийшла на кафедру із гнітючим настроєм, а наші студенти-магістри телефонують: „Де ви? Ви нас учили критичного менеджменту. Ми у Києві! А Ви?“. Це спрацювало миттєво. Зразу ж відправляємо гінця за квитками. Збираємо теплі речі, запасаємося продуктами і тактично продумуємо, як їхати і що робити. Я вирішила пройтися по інституті, може, ще хтось захоче поїхати. Заходжу на кафедру маркетингу і логістики, якраз засідання кафедри провадить професор Євген Крикавський. Я перепрошую і кажу, що збираємося на Майдан, хто з нами? Відразу піднімаються Оля Мних, Володя Яремко і Назар Глинський. Вони готові! На пероні нас проводжали, як на війну, бо не знали, що буде. Інформація надходила тривожна і невтішна. Їхали двома партіями, щоб була заміна. Першими вирушили Йосиф Ситник, Степан Буняк, Ольга Мних, Володя Гавран, Володя Яремко, Мар’ян Клімковський, Андрій Теребух, Назар Глинський, Ігор Новаківський, Ярослав Панас і я. Другою чергою їхали Надя Любомудрова, Оксана Стернюк, Оксана Юринець, Ігор Грибик із братом. Їхали з тривогою, але без страху. На залізничному двірці, як тільки вийшли з потяга, одразу відчули помаранчево-революційний дух. Багато студентів і літніх людей із помаранчевими стрічками, шаликами скандують „Ющенко!“, усміхаються до нас і запрошують приєднатися до їхнього гурту. Настрій у всіх піднесений, тривога зовсім зникла, а навколо майдану Незалежності неймовірна атмосфера гармонії й толерантності. На Хрещатику тисячі людей із різних куточків України, зустрічаємо навіть

На Майдані. Стоять (зліва направо): А. Теребух, Я. Панас, О. Мних, Й. Ситник, Г. Захарчин, В. Гавран, В. Яремко; присіли: І. Новаківський, С. Буняк.

258

ао

• о д

гурт студентів із Оксфорду із українським прапором. На регіональну приналежність вказують опізнавальні знаки із написами: Закарпаття, Одеса, Білорусь, Запоріжжя, Полтава, і вже зовсім містечкові: Майорівка, Левандівка, Васильків, Боярка — всіх і не перелічиш! Навколо розташовані намети, в яких живуть по п’ять–шість осіб. Обов’язки в наметах розподілено дуже чітко, кожен твердо знає свою функцію. Дівчата пропонують чай/каву, але ми вирушаємо до Українського дому, щоб зареєструватися. Там тисячі людей, і нам треба подбати про нічліг. Я телефоную до Ірини Ключковської, вона також радить насамперед знайти нічліг, адже невідомо, скільки часу доведеться стояти за правду. А через кілька хвилин уже дзвонить і повідомляє, що вона сконтактувалась із Атеною Пашко і нам дозволять заночувати у видавництві „Смолоскип“, що на площі Контрактовій. У видавництві на нас уже чекала Ірина й оперативно допомогла вирішити важливі питання. Нам виділили приміщення на другому поверсі, яке ми ділили зі студентами Львівського університету ім. І. Франка. Це була кухонька, де ми всі дружньо харчувалися, і велика кімната, в якій ми спали на підлозі. Усі разом вирушаємо на Майдан і долучаємося до нашого гурту, хоч це нелегко, оскільки людей дуже багато. Холодно, люди підтанцьовують під такі милі серцю слова „Разом нас багато!“. А нас, політехніків, зігрівало усвідомлення, що ми разом виконуємо свій обов’язок. Зустрілися з нашими студентами-магістрами, які чергували в будинку профспілок і зраділи, побачивши нас, своїх викладачів. Прекрасне молоде покоління! Атмосфера надзвичайно миролюбна, таке враження, що на цю землю зійшла вселенська любов. Усі всміхаються і готові допомогти один одному. Показовий приклад: у метро, коли ми чекали на потяг, Андрій Теребух просто притулився до стіни, до нього зразу ж підійшли дві пані, питаючи, чи йому не погано і чи треба допомогти. Це зворушило. Української мови почастішало, так приємно, що люди намагаються розмовляти українською. На Майдані почули фразу: „Макс, чуєш, сам собі дивуюся — я розмовляю українською“. Українська мова — мова свободи, ми всі тут заради нашої свободи! Незважаючи на безсонні ночі, всі веселі, співаємо, холод не заважає. Наші хлопці в наметових містечках чергують переважно вночі, а Володя Яремко і днює, і ночує на Майдані — так перейнявся почуттям обов’язку. Відчувається, що всі стоятимуть до кінця. Протягом дня пікетуємо то Кабінет Міністрів, то насолоджуємося акордами барабанщиків-віртуозів. А на самому Майдані спілкуємося, слухаємо виступи політиків. Відчуваємо себе справжніми революціонерами. Домова кухня на площі Контрактовій — місце для комунікування. Саме сюди приходимо перепочити, підкріпитись канапками, зустрітися зі знайомими (здається весь Львів перебрався 259

о от

• о д

ад

Почуваємося справжніми революціонерами.

до Києва), обговорити ситуацію, порадіти із маленьких перемог, відкоригувати графік чергувань на різних об’єктах. Менеджмент високого класу! Людям, які в наметах, медики надають допомогу, вітаміни, протизастудні засоби, піклуються, як можуть. У багатьох навчальних закладах влаштовано нічліг для приїжджих. У Народному домі кожен має змогу поїсти, перепочити, отримати теплі речі, але головне — поспілкуватися і перебувати в середовищі однодумців. Кияни вражають — допомагають, чим можуть. Свого часу я вчилася в аспірантурі в Києві і не пам’ятаю такого прояву доброзичливості, як нині, такого

У Народному домі працює пункт харчування.

260

ао

• о д

патріотизму. Вражає висока самоорганізація і дисципліна на Майдані. Усе злагоджено, впорядковано, жодної злоби, жодного свавілля! Ми доброзичливо махаємо руками навіть людям із синіми шаликами — прихильникам Януковича. Багато людей із Донецька, Луганська, Дніпропетровська після наших бесід починали тихенько знімати свої сині стрічки і прислухатися до нас. Не всі зразу погоджувалися, розуміли нас, але поступово прозрівали. Тоді ми тішилися несамовито, бо кожного вечора, коли приходили з Майдану до видавництва на нічку, розказували, кому вдалося переагітувати „януковичів“. Люди прозрівали і ми щасливо скандували: „Схід і Захід разом! Ми єдині!“. Щоранку на майдані Незалежності відбувається Служба Божа, яку відправляли священники трьох конфесій, люди розпочинали кожен новий день боротьби з молитвою на вустах. На Майдані ми гартували свій дух і проходили вишкіл людяності. Віримо, що переможемо, бо правда перемагає завжди! Ми тримаємося до кінця, щоб захистити свої ідеали, право на чесне життя. І ми вистояли, і ми перемогли! Оголошено про ще один тур виборів, і наша команда вирішує: ми знову поїдемо спостерігачами від „Нашої України“ до Дніпропетровська!

Знаю! Вірю! Можемо! 24 грудня. Цього разу подорож буде залізничним транспортом і охочих поїхати значно більше. До нашого вже загартованого товариства додалися інші члени кафедри менеджменту організацій — Володя Гавран, Ярослав Панас, Роман Батючок і Оксана Стернюк, яка, правда, їде до Маріуполя. А взагалі з ІНЕМ їдуть

Цього разу виїжджаємо поїздом.

261

• о д

о от

ад

ще Оля Мних, Володя Яремко, Артур Висоцький, Мар’ян Клімковський, Ірина Тимчишин, Оксана Чушак з деканату. Очолює наш десант Володимир Старчевський. Розташувалися у трьох вагонах, бо в одному не помістилися, але до трапези збираємося у нашому, третьому вагоні. Витягуємо зі сумок усе, що маємо. Виявляється, що є аж дві курочки з часничком, дуже пахучі. Як не як — сьогодні християнська Європа святкує Святий вечір. І ми всі разом, і нас багато, і ми святково вечеряємо. Хлопці політично працюють, бо в нашому вагоні всякий люд їде і сьогодні ще дозволяється агітація. В. Гавран із Р. Батючком дуже переконливо полемізують із старшою панею інших політичних поглядів, а І. Грибик активно спілкується з двома молодими панянками, спрямовуючи їх на путь істинний. Взагалі атмосфера доброзичлива і не тільки в політичному плані, а й суто побутовому. Юрко, відомий як кум Наді, невтомно допомагає провідниці виконувати важливі функціональні обов’язки (розносить чай, постіль, добре слово скаже, порядкує). Під час зупинки у Хмельницькому Володимир Старчевський вискочив на перон і повернувся із запашною кутею, яку йому приніс товариш. Ми всі залюбки поласували нею. 25 грудня. Ранок. Проїжджаємо П’ятихатки, згадуємо добру хатинку-кафе „У Галины“. За вікном — сніг, а попереду — вибори! Цей приїзд до Дніпропетровська був значно приємніший, ніж минулого разу. На двірці нас знову зустрічає пані Орина, влаштовуємося у вже знайомому готелі „Спорт“, але в іншому, значно кращому корпусі, в якому був і штаб Ющенка. Цього разу моїм напарником був пан Володимир з нашої академічної гімназії і ми мали іншу дільницю з пролетарським електоратом. Там я познайомилася із вчительками, які були спостерігачами від Януковича. Ми довго Ласуємо смачною говорили, дискутували і, хоч кутею. вони теж належали до інтелігенції, але я дивувалася — наскільки вони пройня262

ао

• о д

Дніпропетровськ рясніє помаранчевими кольорами.

ті совдепівським духом: страх перед Америкою, бандерівцями, несприйняття української мови. Виборці теж справляли гнітюче враження. Хоча результати голосування були значно кращі, ніж минулого разу, але все ж тут перемагав Янукович…

Готуємося до ролі спостерігачів.

263

• о д

о от

ад

Львівська політехніка. Понеділок, третя пара, наш дорогий революційно-помаранчевий п’ятий курс. Майже всі магістранти на місцях, тільки Мирослава Крису не знаходжу поглядом. Він ще в Києві. Якщо відверто, то мені не дуже хотілося розказувати студентам про книжні формальні істини, адже вони так багато зробили для перемоги Майдану і продемонстрували унікальний антикризовий прикладний менеджмент у конкретній напруженій ситуації. Тому я вирішила провести політичну пару і поговорити про політичний менеджмент та роль людського чинника. Починаю політично-патріотичну лекцію, бачу зацікавлення в юних очах і даю студентам завдання: оцінити те, що відбувається в нашій країні і на Майдані, зокрема з погляду ціннісних орієнтацій, антикризового менеджменту, технологій лідерства; виділити головні проблеми і рушійні сили, а також поділитися своїми відчуттями та спробувати оцінити свою роль чи позицію у цьому вирі подій. Студенти замислились і затихли. І я задумалась: чи могли ми ще кілька місяців тому спрогнозувати те, що довелося пережити? Чи вірили, що спроможні підвестися з колін і стати до боротьби? Куди поділася байдужість, недовіра, безсилля? Ми достойно пройшли нову школу — школу людської гідності! А згодом ми всі одержали подяку від Президента України як учасники Помаранчевої революції, яку нам у Львівській політехніці урочисто вручив Володимир Старчевський. Вірю! Знаю! Можемо! — цей девіз революції допоміг нам обстояти правду і перемогти!

Подяку від Президента України Віктора Ющенка Галині Захарчин вручає Володимир Старчевський.

264

о а а

• о д

Тарас Жеплинський

Моя помаранчева революція Чотирнадцять літ віддаляють нас від подій Помаранчевої революції, та кожен учасник пам’ятає свої надії на великі переміни в державі, пов’язувані з обранням нового Президента України. Назавжди в пам’яті збережуться тривожна ніч очікування результатів другого туру виборів, оголошення ЦВК сфальсифікованих „підрахунків“ голосів виборців, наша рішучість відстояти свої людські права і цей воістину всенародний здвиг проти брехні ― за демократію, справедливу владу і нове життя. Сотні тисяч українців, ні хвилини не вагаючись, заповнили вулиці і площі своїх міст, а відтак вирушили на головний Майдан столиці. Про це ― уривки із щоденника одного із учасників цих події. 24 листопада 2004 року (середа, вечір). ...Останні хвилини прощання на пероні Львівського двірця. Тримаємося з Оксаною за руки і вже нічого не говоримо. Рушив поїзд в далеку дорогу... У вагоні всі слухають радіо. Навіть наші політично нейтральні супутники, що поверталися додому після відпочинку у Трускавці, мають вигляд зацікавлених. У репортажі львівська міліція спростовує чутки про два літаки із спецназівцями, що нібито приземлилися у Скнилівському аеропорту. „Ми будемо захищати львів’ян“, — повідомляє якийсь начальник силовиків. Приємно, але настрій таки досить пригнічений. Помолившись з отцем Сергієм на коридорі, лягаємо спати. Лежачи на полицях купе, продовжуємо молитву, але вже потиху, кожен окремо. 25 листопада (четвер). Уранці прибуваємо до Києва і йдемо реєструватися у штаб наметового містечка... Мені видали оранжеву поліетиленову накидку, ватяні штани, калоші, додатковий светр, армійські рукавиці з відокремленим вказівним пальцем — і почалося моє перше чергування „на периметрі“. Постійно підходять люди, висловлюють підтримку, приносять чай, картоплю у мундирах. Дехто пропонує гроші. Диктую їм щойно записаний телефон штабу Ющенка. Мітинґ. Виступає Дмитро Павличко, а також його приятель із Польщі. Він сказав, що поляки з нами і що очікується приїзд до Києва Леха Валенси. Після декількох інших виступів Олександр Зінченко закликав усіх іти до будівлі Кабінету Міністрів. Пройшовши через підземний перехід, опиняємось посеред велелюдного походу-демонстрації, що просувається в одному напрямі і скандує одне-єдине 265

• о д

о от

ад

„На периметрі“.

близьке всім слово: „Ю-щен-ко!“. Підіймаємось вгору по вулиці Грушевського і помічаємо зі сторони стадіону „Динамо” прихильників Януковича. Вони, ставши в шеренгу вздовж усього пагорба біля вулиці Грушевського, вимахують кулаками і своєю біло-синьою символікою. Видно також три аґітаційні намети цих же кольорів. Дехто щосили кричить, що Янукович — це їхній президент... Наші гасла змінилися: „Донецьк, Донбас приєднуйтесь до нас!“, „Слава шахтарям!“, „Ми — один народ!“, „Схід і Захід разом!“. Під цей акомпанемент із середовища „оранжевих“ відділилися люди і, долаючи стрімкість пагорба, почали займати вільні місця у шерензі „синьо-білих“. „Отче наш, що єси на небесах...“ — молимося з отцем Сергієм, просячи в Бога миру, любови і взаєморозуміння серед зібраних тут людей. Бог вислухав нас. Навіть щонайменшої штовханини не відбулося між представниками ворогуючих сторін. „Оранжеві“ почали прив’язувати оранжеві стрічки до біло-синіх прапорів. При тому зберігалась максимальна толерантність. І коли на пагорбі вже не залишилося жодного прихильника Януковича (більшість їх відійшла до стадіону або вгору до будівлі Верховної Ради), їхні аґітаційні намети залишились недіткнутими. Від будівлі Кабінету Міністрів почали від’їжджати „Мерседеси“ та інші престижні іномарки з дипломатичними номерами. В одній із них був Ющенко. Це спричинило нову хвилю радісних вигуків і скандувань. У цей час на Майдані далі вирує величезна кількість людей. Виступає зі своїми піснями Марійка Бурмака, час від часу демонструють включення 5-го каналу. 266

о а а

• о д

Обід ми мали в наметовому містечку. Вітаміни — для профілактики; гречана каша, квашена капуста, канапки, чай — для тіла; сало, часник і цибуля — для підтримки національного духу. Це з намету-кухні. Окрім того, відбувається підгодовування іззовні: киянки приносять чай, піцу і всякі солодощі власного виробництва. Підходять бізнесмени і, довідавшись про потреби мешканців містечка, прямо із сусідніх магазинів ящиками приносять зимове взуття, шкарпетки, цигарки. На деяких коробках напис: „Ми з вами!“. Для утеплення наметів підвезли додаткові керимати і товсті (15 см) пінопластові щити. Кериматами наші хлопці утеплили стіни наметів, а під дно встановили пінопласт. На вечірньому мітинґу оголошено про створення Комітету національного порятунку. Потім Юлія Тимошенко закликала розпочати безтермінове блокування будівель Адміністрації Президента і Кабінету Міністрів. Натовп рушив до вказаних об’єктів. Надзвичайне піднесення і радість безапеляційно панують навколо і запалюють навіть найбайдужіших. Які тільки оранжеві декорування не понавидумували учасники революції! Дехто надів маску оранжевої лисиці чи кота, у декого оранжевий віночок чи навіть пофарбоване в оранжевий колір волосся, хтось веде собаку в оранжевій накидці чи з оранжевим нашийником. Вулицями їдуть авта з оранжевими наклейками, різної величини прапорами та обв’язаними оранжевими стрічками колесами. Усі радіють з нагоди створення Комітету національного порятунку. Телефонувала Оксана. — Як ти там? По телебаченню передавали, що вночі влада готує напади і провокації. — Не переживай! Тут надто багато людей. Вони не зможуть нам нічого зробити. Уздовж вулиці Грушевського натовп вітає кожну машину. А ці організовано сигналять у ритм головного скандування революції: „Ю-щен-ко!“. Два короткі сигнали, один довгий. Дівчата під цей ритм посилають усім повітряні поцілунки і до кожного неприкрашеного авта прив’язують оранжеву стрічку. 26 листопада (п’ятниця, ніч). З часом кількість людей біля будівлі Кабінету Міністрів почала стрімко зменшуватись. Так ніби й не було заклику до блокування. Однак близько сотні людей все-таки залишилося. Найбільш дисциплінованими виявилися члени „Пори“. Вони, рівномірно розділившись, розташувалися біля бокових входів до будівлі Кабінету Міністрів. Біля головного входу — збірна команда. 267

• о д

о от

ад

На Майдані.

Дедалі більше почав даватися узнаки мороз. Навіть дихати холодно. Мерзне ніс... Підходжу до зваленої неподалік купи одягу. Тут є все: светри, куртки, штани. Вибираю собі вовняну хустку і перев’язую нею обличчя, залишивши лише щілини для очей. Окрім того, відчувається страшенна втома ніг (протягом цілого дня довелося сидіти десь близько 20 хвилин за обідом). З купи одягу вибираю найбільш непотрібні речі і з них влаштовую собі сідало на бордюрі вулиці Грушевського. Авта вже припинили свій біг повністю. Підійшов хлопець. — Вам погано? — Ні. Все гаразд! — Може, щось треба? Я тут недалеко живу. — Принеси, будь ласка, чаю. Через пів години принесли термоси з чаєм. Біля головного входу зібралася група співаків, які затягнули народних пісень... Під’їхав чорний „Мерседес“. Четверо таємничих пасажирів у темних плащах, нічого не кажучи, стали біля головного входу до Кабміну і почали оглядатися довкола. Встаю зі свого сідала і підходжу до людей, які вже зібралися біля незнайомців. Виявилось, що це представники служби безпеки Ющенка. Вони попередили, що між 3-ю і 6-ю ранку передбачаються провокації. Знову залунали пісні, складені колись козаками, стрільцями і повстанцями. Як хорист допомагаю з тональностями. Ніхто нікого не переспівував, не 268

о а а

• о д

хизувався своїм голосом, але всі співали в ритм, сильним голосом і з максимальним натхненням. Ще через пів години нам призначено старшого — болехівського адвоката, родом із Бубнища — Івашківа Василя Михайловича. Він навчив нас ставати „в лаву“ (у кілька рядів, тримаючи один одного попід руки). Через деякий час біля нас проїхали три автобуси з омонівцями і зупинилися на розі Інститутської. Потім приїхали ще два порожні автобуси і завмерли поперек Садової, з обох її кінців. На мить спів затих, але незабаром зринув знову. Підійшов чоловік із навушником і невеличким мікрофоном біля нього. У відповідь знову припиняємо спів і творимо „лаву“. Тримаючись попід руки, відчуваю, як труситься сусід праворуч. „Це не від страху, це з холоду“, — чомусь переконую сам себе. Новоприбулий теж виявився чоловіком зі служби безпеки Ющенка. Він попередив, що наближається група провокаторів. Це готові на все люди з кримінальним минулим. Їхнім завданням є спровокувати сутички та заворушення у Києві. Наслідком буде введення надзвичайного стану в Україні. Тому ми в ні в якому разі не повинні відповідати аґресією на грубощі провокаторів. Якщо будуть бити, можна лише прикриватися від ударів, але не завдавати ударів у відповідь. Автобуси, які щойно під’їхали — це автобуси Ющенка. Їх поставлено спеціяльно для того, аби завадити організованому руху колони провокаторів. — Серед вас є кияни? Виявилось, що принаймні один є. — У разі появи колони знімайте з себе всяку символіку й приєднуєтеся до неї. По дорозі з’ясовуєте стан прибулих: п’яні чи тверезі, кількість людей, наявність зброї, кийків, ланцюгів, чи їх супроводжує міліція, які номери машин супроводження (київська міліція на нашому боці). Виходьте з ними на Інститутську. Тут буде стояти наша людина — чоловік з мокіком. Сідайте до нього. Він завезе вас до наших людей, які знатимуть, що робити. Незважаючи на те, що вони „будуть знати, що робити“, по тілу пробігли мурашки. Хтось пожартував: — Цікаво, чи Ющенко присвоїть нам звання „Учасник бойових дій“... Чомусь пригадалися повстанці. Їм ніхто не обіцяв ніякого звання. Готуючись до нападу, вони чекали на прихід смерті. Імовірність вижити в них була мінімальна. Ми чекаємо на провокаторів, імовірність залишитись неушкодженими дуже велика — і все одно моторошно. Але пісня знову підбадьорює. „Лента за лентою“, „Червона калина“, „Ой там на горі Січ іде“... Час від часу заглядаю у двір Кабміну через ґрати брами, біля якої ми стоїмо. Окрім військовика у звичайному мундирі, якого постійно було видно, 269

• о д

о от

ад

з’явилися спецназівці в сірих картатих одностроях і бронежилетах (бачив п’ятьох). Але заспокоює замок, що висів на брамі, унеможливлюючи раптовий напад на нас із двору. Разом із дяком пройшов біля нас священник, співаючи: „Пресвятая Богородице, спаси нас“. Усі перехрестилися. Час тягнеться страшенно повільно. Попри захриплі голоси, далі співаємо. Через автобуси, що стоять поперек нашої вулиці, не бачимо, що відбувається на Грушевського та Інститутській. Особливо на Інститутській, де стоїть автобуси з міліцією — як ми пізніше довідались, там силами міліції (це були курсанти міліцейської Академії) було створено живий коридор до крайніх дверей. Однак скористатися цим коридором нікому не вдалося. Завдяки свіжим людям, що почали приєднуватися до пікетувальників, і втручанню Юрія Луценка (він запропонував усім за командою дружно ступити 5 кроків уперед) цей коридор було зім’ято. Курсанти повернулися до автобусів і під вигуки „Міліція з народом!“ поїхали геть. До нас підійшов Луценко, повідомив, що міліція поїхала. Але в Кабміні працює 3 тисячі чиновників, які можуть спробувати прорватись, щоб винести компрометуючі документи. „Ні один рудий тарган не повинен пройти!“. У відповідь обіцяємо, що не пройде... ...Знизу наближається група з Івано-Франківська, скандуючи: „Янукович, здавайся! Бо ми привезли яйця!“. Серед перехожих натрапив на викладачів-політехніків. Виявляється, вони теж стояли цієї ночі біля Кабміну, лише з іншого боку будинку. 27 листопада (субота). Після спільної молитви обговорюємо подальші дії. Наші години блокування Кабміну від 15-ї до 19-ї. По дорозі читаємо нові гасла: „Моліться за тих, хто вас переслідує!“, „Творіть добро тим, хто ненавидить вас!“ (Мт. 5:44). Уже здалеку чути гуркіт залізних барабанів. Раніше це були розрізані навпіл металеві бочки. Біля них, спалюючи всередині дрова, мали грітися прихильники Януковича. Але через те, що цих осіб біло-голубої орієнтації витіснили з пагорбів „оранжеві“, бочки залишилися без діла. Тепер їх перевернули догори дном — і маємо чудові барабани, яких я нарахував 21. Кількість барабанщиків значно більша (по 2, а то й по 3 на кожен барабан). Попереду дириґент (часом мав двох помічників, але діяли узгоджено). Залунавши в п’ятницю, ці барабани не змовкали аж до кінця революції... ...Почалося засідання Верховної Ради. Всі придатні до стояння місця навколо її будівлі зайняті людьми. Кожне голосування і кожен виступ су270

о а а

• о д

Барабани революції.

проводжуються гучними вигуками. Біля нас поставили великий монітор, котрий дає змогу і пікетувати Кабмін, і пильнувати за подіями у Верховній Раді. Раптом унизу вулиці Грушевського з’явилася колона-процесія, з хрестами, хоругвами, іконами святих і портретами Януковича (потім хтось назвав їх похоронною процесією „проффесора“). „Оранжевий“ натовп спочатку спробував загородити їм дорогу і не дати просуватися далі, але здоровий глузд переміг. Їх пропустили. Однак усі місця на відстані 30 метрів до огорожі навколо будівлі Верховної Ради виявились зайнятими. Тому „біло-синім“ бідолахам не залишалося нічого більше, як „намотувати“ кола навколо будинку Верховної Ради. О 21-й заступив чергувати „на периметр“ наметового містечка. 28 листопада (неділя). Від ранку почав моросити дощ. Втома від нічного чергування і сирість пронизують усе тіло. Хандра. Її трохи розвіяв шашлик, що його запропонували мешканцям наметового містечка на сніданок. Ярослав Цикало домовився з братами-студитами, і ми після сніданку пішли до них на Святу літургію. Біля патріаршого греко-католицького собору, який будують на лівому березі Дніпра, наразі стоїть маленька каплиця, розрахована на 30 — 40 осіб. У ній священники відправляли Службу Божу. При вході знімаємо свої накидки і заходимо досередини. Гарний спів як отця, так і дяків, але вистояти дуже тяжко. Після відправи священник закликав киян зголошуватись допомагати приїжджим. 271

• о д

о от

ад

Після того дружним гуртом ідемо в монастир братів-студитів. Покупалися, поїли і пішли на кілька годин поспати. Снилося, що в пікетах біля Кабміну не вистачає людей. Це розвіяло сон, і я прокинувся. Наметовим містечком прокотилася тривожна новина: уночі силами ОМОНу та інших приїжджих спецпідрозділів готуються розблокування будівлі Кабміну та Адміністрації Президента, а також напад на наметове містечко. 29 листопада (понеділок, ніч). О 2.30 на основі наших парохіяльних хлопців, а також байкерів зі Сихова, що мешкали в сусідньому наметі, сформовано загін з двох підрозділів. Разом 18 чоловіків. Кожному підрозділу визначено старшого. Навчений попереднім досвідом, пояснюю хлопцям, як поводитися при спробах нападу. Двома шеренгами підходимо до Кабміну. Тут уже багато людей (як ніколи). Начальник пікету визначив нам місце в першій шерензі навпроти головного входу до будівлі Кабміну. Стаємо в лінію, строго визначивши місце для кожного. На пагорбі навпроти безперестанку гримлять барабани, вистукуючи ритми відомих гасел „Ю-щен-ко!“, „Гань-ба Це-Ве-Ка!“, „Нас багато і нас не подолати!“ та ін. По вулиці Грушевського, незважаючи на пізню пору, йдуть прихильники Ющенка. Серед них помічаю однокласника Володю Макогона з братом Віктором. Запрошую їх до нашої команди. Для створення суцільної неперервної шеренги і з’єднання із сусіднім загоном якраз бракувало двох осіб. Підійшов незнайомець: — Біля Верховної Ради перекрито дорогу і стоять автобуси з ОМОНом. Що робити? — Залишатись на своєму місці, — кажу у відповідь, а сам думаю: що можна було б зробити ще? Згадалося, що після повернення до наметового містечка я дивився програму 5-го каналу (в містечку теж є телемонітор) і при тому записав номер телефону, що його продиктував начальник київської міліції. Цей щирий прихильник Ющенка просив телефонувати за цим номером у разі загострення ситуації. Тепер ця інформація виявилась як ніколи актуальною. Дзвоню і отримую інструкції: „Дізнайтеся, скільки є автобусів з омонівцями і чи вони вийшли з машин“. Незнайомець, який повідомив мені звістку про ОМОН, погодився уточнити дані: автобусів 7, було більше, але частина їх поїхала в бік Печерська, омонівці з автобусів не виходили. Отриману інформацію передаю по телефону. Зателефонував Віталій Фарат: „На вулиці (назвав її) багато омонівців. Треба сюди людей!“. Прошу його уточнити інформацію: скільки автобусів, чи вийшли бійці. Того з’ясувати не вдалося, але що почув, те також передав по телефону. 272

о а а

• о д

Вгору по вулиці Грушевського проїхав автобус з омоном. І про це подаю інформацію теж. Як не дивно, страху не відчуваю ніякого (на відміну від першої ночі). Підбадьорюю інших. Близько 7-ї почалися запитання: „Коли нас замінять?“. Пояснюю, що ситуація надзвичайна і нічого не відомо. Водночас дозволяю відійти тим, хто вже не має сил. Не відразу, але дехто почав відходити. З’явилися свіжі люди. Це феномен Помаранчевої революції — постійне поповнення сил приїжджими людьми. Зателефонувала Оксана: вона вже приїхала до Києва з моєю сестрою Дарою, її сином Остапом, Зеником Боровцем і Любою Петришин. Підійшов Юрій Луценко і пояснив, що до будівлі Кабміну можна пропускати технічних працівників і київських міліціонерів. Представників персоналу Кабміну контролювали кілька разів. Перша шеренга запитувала професію і пропускала тих, хто назвався сантехніком, електриком, прибиральницею. Друга шеренга дивилася посвідчення — чи є там відповідний запис. Третя шеренга (власне спеціялісти штабу Ющенка) перевіряли достовірність посвідчення. Такий контроль себе виправдав. Експертам удалося знайти і випровадити двох чиновників, що під виглядом техпрацівників спробували потрапити до Кабміну.

Кадри з Майдану. 273

• о д

о от

ад

30 листопада (вівторок). Шукаючи місця, щоб зігрітися, підійшли до костелу, що за Народним домом. Якраз була меса. Відправляли українською мовою. Дуже гарні співи і гра на орґані. Після закінчення відправи священник повідомив, що після спільної зустрічі представників різних релігійних конфесій було вирішено щодня о 19-й годині молитися за мир і спокій в Україні. В цей час протягом години кожен, хто молиться, повинен запалити свічку і поставити її на вікно. О 20-й прийшли на мітинґ і відразу ж помітили тисячі свічок у руках людей, що стояли на пагорбі і містку біля Жовтневого палацу. Виступав генерал із закликом до військовиків не підтримувати злочинні дії влади. Іван Драч читав свою заяву, з якою він звернувся до російської інтеліґенції. Відповіла вдова Сахарова. На жаль, не може приїхати до Києва, але думками з нами. Потім грали харківські гурти „П’ятниця“ і „Танці на майдані Конґо“. Далі говорив Луценко: — Нас питають: „Чому ми не беремо нічого штурмом?“ Так, ми могли б узяти штурмом і Адміністрацію Президента, і Кабмін, але ми діємо мирно, у рамках чинного закону. Водночас ми не повинні розслаблюватись. Сьогодні Верховна Рада не прийняла відставки Кабінету Міністрів і вже хотіла відмовитися від попередніх рішень щодо фальсифікацій під час другого туру виборів. І тільки рішучі дії людей, що стояли надворі, запобігли вчиненню цього злочину. Коли люди (понад 300 осіб) увірвалися досередини приміщення, провладні депутати розбігалися у різні боки, наче щурі. 2 грудня (четвер). Людей залишилося уже досить мало. Оксана і Марися узялися допомагати робити канапки в обладнаному під кухню наметі, я знову „на периметрі“. На Майдані триває мітинґ. Наголошуючи на необхідності дотримуватися пильности й толерантності, Луценко попередив, що сьогодні увечері на Михайлівській площі прихильники Януковича мають намір провести свій мітинґ... Ідемо знову на Михайлівську площу. Тут уже сформувалася досить потужна група прихильників Ющенка (близько 3 тисяч). Команди Януковича не видно, однак стоїть автобус з міліцією. Біля Міністерства закордонних справ видно ще автобус з омонівцями і 150 міліціонерів. Зв’язуюся зі службою охорони порядку і подаю інформацію. Ідемо до Міністерства закордонних справ і далі, до фунікулера. Тут стоять ще 3 автобуси з омонівцями. Дехто з них пішов до фунікулера попити кави. Підходимо до них: — Хлопці, ви з нами? — Ми з народом! 274

о а а

• о д

Ніхто не хотів потрапити в кадp. Дивно!!!

Повертаємося на площу. Біля пам’ятника жертвам Голодомору звертаємо увагу на групу молодих хлопців (15 — 18 років) без будь-якої символіки. Щоб перевірити їхні наміри, розігруємо із Зеником певну сцену: я хочу сфотографуватися, Зеник мене фотографує. Стаю на тлі гурту цих хлопців. Усі відвертаються, ніхто не хоче потрапити в кадр. Дивно!!! Такі ж групи виявляємо навколо всієї площі. І знову ніхто не хоче потрапити в кадр... Зеник, скинувши із себе символіку, ходив у гущу і виявив їхній розпізнавальний знак: синьо-жовта стяжка з біло-синіми кінцями зав’язана на рукав. Таку стяжку він роздобув і для себе. Розвідану інформацію знову передаю телефоном. О 18-й пішли молитися у костел. О 19-й повернулися на площу. Картина змінилася радикально: оранжевих прапорів нема зовсім, лише синьо-жовті (з біло-синіми кінцями). Виявилось що всі прихильники Ющенка пішли на Майдан. Ідемо туди. Тут нам удалося стати майже навпроти сцени. Цікаво було побачити Ющенка, Тимошенко та польових командирів революції не на екрані телевізора (монітора), а „наживо“. Відразу вони стали якісь ближчі, хоч і менші, ніж на моніторі. На мітинґу Ющенко дав відповідь опонентам, які закликають скасувати результати виборів і розпочати все спочатку. Він порівняв вибори із футбольним чемпіонатом. Фінальний матч завершився, рахунок нічийний. Тоді судді призначають серію післяматчевих пенальті, але ніколи команди не переграють увесь чемпіонат спочатку. 275

• о д

о от

ад

3 грудня (п’ятниця). Сьогодні приїхала свіжа група з церкви. Дехто повернувся, а дехто приїхав уперше. Скликаємо всіх на молитву і нараду. Після телевізійного виступу пані Янукович на Майдані — свіжий вибух народної творчості. На древках із прапорами Ющенка (на самому вершечку), а також на одязі (на місці погонів) з’явилися апельсини із встромленими шприцами. Окрім того, кожен мешканець наметового містечка вказав на своїх валянках „країну виробника“: „Made in USA“… 6 грудня (понеділок). Майже цілий день поперемінно з Романом чергували „на периметрі“. Мешканцям містечка видали нові перепустки — у вигляді стрічки-браслета на руку. Таку стрічку мені дав Назар Жибак. Казав, що купався з нею — не промокає. Увечері всі байкери поїхали до Львова, залишилися Славко Шпилька, Зеник Колиняк, його батько і ми двоє. О 18-й пішов пікетувати Маріїнський палац. Тут відбувалася розмова за „круглим столом“ між Кучмою, Хав’єром Соланою та Ющенком. 7 грудня (вівторок). Уночі „на периметрі“ чергував батько Зеника. Хлопці спали в наметі, але було оголошено сполох через якусь провокацію. Ходив під будинок Верховної Ради. Величезне піднесення і маса народу. До людей вийшли Порошенко і Луценко — сказали, що ніякого розколу між Ющенком і Морозом нема, що депутати поїхали до Кучми, а засідання Верховної Ради продовжиться у другій половині дня. О 15-й — знову до Верховної Ради. Людей, як ніколи, багато, однак рішення так і не було ухвалено. Мітинґ закінчився десь близько 21-ї. Сказали, що завтра все має вирішитись і буде святковий феєрверк. Шкода, що мушу від’їжджати вже сьогодні. Але основна робота зроблена, і це найважливіше. Востаннє обходжу наметове містечко. 465 наметів різних форм, з різними мешканцями, але всі творять єдиний моноліт революції. Тут навколо те, що називається духом пробудженої нації. Зайшов у каплицю, яку встановили біля міськради, і почав молитися на вервиці. Згадав слова Богородиці, сказані в Джублику: „Якщо змовите сім разів вервицю, усе, чого не попросили б — сповниться“. „Господи, допоможи їм ухвалити завтра правильне рішення“. Я молився по дорозі, на вокзалі і в поїзді. Вийшло 7 вервиць. РЕВОЛЮЦІЯ ПЕРЕМОГЛА! 276

о о т

ка

ти

• о д

Надія Любомудрова

Волонтерська місія „Просвіти“ Чи сподівались ми, що колись у нашому житті настане такий час, що будемо спільно дбати про наших Героїв, наших Захисників? Що будемо молитись за тих, хто на війні, хто забезпечує наш спокійний сон? Що дзвінок зі сходу від бійця-колеги стане найочікуванішим? Що слова: „Бережіть cебе!“ — будемо вимовляти як наказ, як молитву?

Підтримка Майдану Восени 2013 р. Україною котилася хвиля мітингів прихильників євроінтеграції, які в той час називали студентськими, бо саме студентство стало найактивнішим поборником підписання угоди про асоціацію з ЄС. Мирні зібрання переросли в цілодобові чергування в наметовому містечку в центрі столиці. А потім сталося жахливе — серед ночі студентів жорстоко побили „беркутівці“, розтрощили намети, пролилася перша кров… І покотилася нова хвиля народного обурення, до Києва масово виїжджали громадяни усіма можливими видами транспорту, над Хрещатиком і Михайлівською площею вже витав дух революції. Народ повстав проти режиму Януковича і його „донецької банди“. У Львові відразу сформувався обласний штаб національного спротиву, ініційований підприємцями. Усі працювали на основі повної довіри та самодисципліни. Тоді ж у Політехніці відбулося спільне засідання профкому й ради Товариства „Просвіта“, де було прийнято рішення оголосити збір коштів для підтримки громадянського спротиву. Відповідальність за правильне і цільове використання доброчинних коштів було покладено саме на раду університетської „Просвіти“, бо впродовж усіх років своєї діяльності Товариство напрацювало надзвичайно важливий репутаційний капітал — ДОВІРУ! По усіх кафедрах, інститутах, підрозділах працівники університету надзвичайно оперативно збирали гроші, і ми відразу передавали їх у штаб. Перша сума становила 10 000 грн. (це була досить вагома сума, нею можна було повністю оплатити поїздку до Києва великого автобуса). За кілька днів ми передали в штаб ще 15 000 грн., а згодом ще 10 000 грн. То був час, коли ми навіть не задумувалися про цінність грошей, бо вже перейшли в іншу ціннісну площину: Свобода, Гідність, Незалежність, Верховенство права. На Майдан почергово їхали студенти і працівники (часто цілими сім’ями), одні заміняли інших. Серце України жило, постійно наповнюючись новими учасниками протестів із усіх куточків країни. Кожен готовий був долучитися хоч яки277

• о д

о от

ад

Політехніка подбала про своїх революціонерів.

мось способом до загального спротиву режиму й узурпації влади реґіоналами. Пригадую, коли я збиралася до Києва, то наші просвітянки передавали кошти для поповнення телефонних рахунків студентів-політехніків, які постійно перебували на Майдані, щоб вони були на зв’язку з родиною та мали гаряче харчування. Знайшовши намет із написом „Львівська політехніка“, я передала ці гроші, радо спілкувалася зі студентами, відчувала і свою причетність до великої спільної справи, Майдан зростав щоденно і переріс у велику Республіку Свободи ― територію, де кожен знаходив для себе справу відповідно до своїх умінь і вподобань: хтось викладав барикади, хтось забезпечував теплом і їжею, хтось прибирав, хтось чергував, стояв на варті — це був величезний злагоджений механізм безперебійного функціювання, за яким спостерігав увесь світ і який підтримували усі українці світу. Навчальний процес у Політехніці не зупинявся, але наші студенти вахтовим способом постійно були присутні в наметовому містечку як невід’ємна частинка великого живого організму. Протистояння наростали разом із зимовими холодами. Налякані реґіонали приймали найганебніші закони, вигадуючи, як би то задушити революційний запал народу, який повстав. Тодішня влада виставила проти мирних громадян кордони внутрішніх військ, озброєних вогнепальною зброєю. Перші сутички 278

о о т

ка

ти

• о д

сталися на свято Водохреща. Найактивніші хлопці почали розгойдувати техніку, якою було перекрито проїзд, і відтягнули автобус внутрішніх військ. На вулиці Грушевського запалали вогні, полетіли „коктейлі Молотова“. У перших рядах було багато наших політехніків, які згодом розповідали про цю гарячу ситуацію. Активісти створили ГО „Автомайдан“, і долучали власний транспорт усюди, де це було необхідно. Вони ж постраждали першими — найняті тітушки спалювали їхні автівки, трощили авта і калічили автомайданівців. Наша „Просвіта“ однією з перших відгукнулася на потреби Автомайдану, загалом, включно з підтримкою потерпілих учасників, ми перерахували їм майже 25 000 грн. Та найтрагічніші події сталися 18–20 лютого 2014 року. Це були дні найбільшої скорботи за час Революції гідності, коли на вулиці Інститутській почалося справжнє пекло. Силовики пішли в наступ, оточивши Майдан із усіх боків. Вони отримали наказ стріляти, і це призвело до масових убивств протестувальників. Десятки уражених насмерть снайперськими кулями, сотні поранених… Невимовна печаль огорнула Україну. Не відриваючись від екранів, не змовляючись, ми передзвонювали постійно одні одним, перепитували, чи є зв’язок з рідними (у багатьох просвітян у Києві живуть родичі, які постійно були на Майдані). Ми молилися денно і нощно, цілодобово жили Революцією і відчували, як змінювалася свідомість громадян: люди ставали добрішими, чуйнішими, готовими допомогти. Усе частіше над Майданом жалобно звучала „Пливе кача“… В останню путь проводжали Героїв Небесної Сотні, сиротами залишилися їхні діти, овдовіли дружини, самотніми стали батьки. Спільнота друзів мережі Фейсбук відразу ж утворила закриту групу „Допомога дітям Героїв Небесної Сотні“, і в ній ми почали обговорювати, як допомагати

Політехніки — Герої Небесної Сотні: Юрій Вербицький, Володимир Бойків, Андрій Корчак, Олег Ушневич. 279

• о д

о от

ад

сім’ям полеглих на Майдані. „Просвіта“ Львівської політехніки активно продовжувала збір коштів — тепер уже цільово передавали гроші родинам Точина, Дигдаловича, закатованого Вербицького, Топія, Бойківа. На прохання матері для дітей загиблого Полянського купили і передали велосипед, комп’ютер і мікрохвильову піч. Долучалися політехніки фінансовою допомогою до організації дитячих таборів, поїздок сімей і поранених майданівців на лікування чи реабілітацію, допомагали купувати дорогі медикаменти. Загалом за окремими списками було перераховано понад 290 000 грн. Облік надходжень і витрат коштів вівся дуже ретельно завдяки гіпервідповідальності члена ради університетської „Просвіти“ Олі Мацейовської, кожну значну суму й адресну допомогу обговорювали на засіданнях ради Товариства, періодично звітували на шпальтах тижневика „Аудиторія“.

Допомога армії і родинам полеглих Крах режиму Януковича і його прибічників був легімітизований, екс-Президент втік до Росії, як і більшість його соратників. А для українців почався новий історичний відлік — навесні 2014 року „зелені чоловічки“ з обличчям російських військовослужбовців захопили Крим, а в Донецькій і Луганській областях сепаратисти з допомогою московських військових організовували масові бунти, незаконні збройні формування захоплювали державні установи, почався розгул тероризму, організованого російськими спецслужбами… Так „рускій мір“ вторгся на нашу суверенну територію, так Росія почала неоголошену війну з незалежною Україною. І тоді заговорив Голос крові, пролитої в боротьбі зі всіма окупаційними режимами, це був поклик священного Духу наших Праотців — вставати і боронити рідну землю, її цілісність і Свободу. Загони добровольців рушали на схід, подекуди відразу з Майдану. Армія була занедбана, майже небоєздатна, ворогу вдалося закріпитися територіально в новостворених так званих ДНР і ЛНР. Війна неминуче несе за собою жертви. Хроніка подій того часу — щоденні звіти про кількість полеглих у боях, захоплені терористами території, наші втрати… Щоб рятувати свою країну, українці об’єдналися великим Волонтерським рухом. Надзвичайна самоорганізованість, висока свідомість, відповідальність, самодисципліна, жертовність волонтерів стали запорукою народження нової Української Армії, спроможної захистити свій народ. В обласних центрах формувалися штаби і пункти Народної Самооборони, які координували дії волонтерів із забезпечення потреб українських військових. А діставати/купувати доводилося геть усе — від берців до бронежилетів і тепловізорів. Політехніки активно долучилися до придбання на суму 280 000 грн. понад 70 бронежилетів для прикордонників, які вирушали в зону військового конфлікту 280

о о т

ка

ти

• о д

охороняти наші східні кордони. На 2 000 грн. було закуплено рацій і понад 10 000 грн. витрачено на тепловізори для батальйону „Айдар“. Для порятунку поранених, надання першої необхідної допомоги ще на полі бою, не вистачало необхідного спеціалізованого медичного обладнання. За погодженням із керівництвом Львівського військового госпіталю в нашому університеті було оголошено збір коштів для придбання портативного апарату штучної вентиляції легень. Необхідні 245 000 грн. ми зібрали частково з допомогою учасників благодійного концерту, організованого Народним домом „Просвіта“ (директор — заслужений працівник культури Степан Шалата). На вході до актової зали просвітяни організували скриньки для доброчинних пожертв, і всі, хто йшов на концерт, клали до скриньок різні суми, хто скільки міг. Серед жертводавців було багато студентів, навіть тих, що вчилися на комерційній основі і не отримували стипендію. Запам’яталося, як після концерту треба було терміново перерахувати гроші зі скриньок, щоб знати загальний баланс. Ми розподілили поміж собою банкноти за номіналом, і виявили, що було кілька купюр по 500 грн. і понад 500 купюр ― по 1 або 2 грн. Відчувалося, що ці одно-двогривневі банкноти — це студентські „заощадження“, зекономлені на оплаті проїзду чи некупленої булочки. Усі розуміли важливість і необхідність допомоги нашим військовим. Сподіваюся, що з цим медичним апаратом вдалося врятувати не одного пораненого бійця. Страшною трагедією згадується 2 травня 2014 року. Тоді в районі села Карлівка Донецької області окупанти збили 2 наші вертольоти Мі-24П, загинули всі члени екіпажів. Жертвами війни стали п’ятеро вертолітників 16-ї окремої бригади армійської авіації, що дислокується у Бродах: підполковники Сергій Руденко, Руслан Плоходько, Олександр Сабада, майор Микола Топчій, капітан Ігор Грішин. На засіданні ради „Просвіти“ ми прийняли рішення передати допомогу безпосередньо сім’ям загиблих (по 10 000 грн. кожній). Дорогою до міста Броди я хвилювалася, думала, якими словами починати розмову з дружинами загиблих. У містечку для військових мене зустрів майор Євген Малютин, близький товариш загиблих вертолітників, і ми разом пішли до помешкань їхніх сімей. Молоді жінки-вдови у траурному вбранні з невиплаканими сльозами в очах, маленькі діти, які гралися з котиком, — їх хотілося обійняти і розділити ту страшну невимовну тугу, яка наповнювала тишею кімнату. Дізналася, що за плечима військових була не одна миротворча місія, вони виконували свій професійний обов’язок у різних країнах, вижили в спекотній Африці, а поклали життя, захищаючи рідну землю. Потреби військових були дуже різноманітні, але волонтери швидко навчилися вирішувати будь які проблеми. І навіть купити автомобіль-позашляховик, наварити на ньому спеціальні захисні пластини, доукомплектувати додатковими 281

• о д

о от

ад

Авто для АТО від Політехніки.

куленепробивними пристосуваннями — все це для нас стало абсолютно доступним і реальним. Дізнавшись, що наш колишній колега-політехнік Степан Буняк (після Помаранчевої революції обраний головою Великолюбінської селищної ради) командує ротою 24-ї ОМБ, одразу сконтактували з ним і допомогли придбати авто з необхідною для фронту комплектацією.

Наш колега Степан Буняк (праворуч) із бойовим побратимом.

Ситуація на сході України загострювалася, ворог постійно накривав артилерійськими атаками наші позиції, потрібен був надійний захист укріплень і бліндажів. Тоді ж виникла потреба в будівельних матеріалах. Степан Буняк надіслав через месенджер список, із яким я поїхала на гуртівню. Треба сказати, що усі, хто чув слова: „Це нашим хлопцям на фронт“, — моментально включали весь ланцюжок можливих знижок, дзвонили дилерам чи старшим менеджерам, і ціна на необхідні товари зменшувалася майже вдвічі. А коли шукала необхідні автозапчастини, то бували випадки, що продавці віддавали їх безоплатно зі словами: „Колись купив для себе, але на фронті це зараз більше потрібно, передайте 282

о о т

ка

ти

• о д

Зустріч із захисниками України в ГО „Народна самооборона“.

нашим хлопцям“. Мій список телефонних номерів поповнювався після кожного нового знайомства. Так сформувалася „волонтерська база даних“, знаходити необхідне ставало простіше. У місті вже знали, що в Політехніці є свій неформальний благодійний фонд, і до нас зверталися інші волонтерські організації. Так, на прохання ГО „Небайдужі серця“ і ГО „Допоможи фронту“ ми перерахували кошти на придбання аптечок і кровоспинних препаратів, загальною сумою понад 8 000 грн. Долучалися до волонтерського руху і наші студенти. Своїми силами вони придбали для 80-ї аеромобільної бригади автомобіль Mitsubishi L200 для вивезення поранених із зони бойових дій. За ініціативою студентів номером автомобіля зробили відоме гасло „ПТН-ПНХ“. Гроші на автомобіль збирали у „Студентському штабі підтримки учасників АТО“ та штабі громадської ініціативи „Читацький батальйон“ серед своїх колег в інститутах і гуртожитках. Авто на схід повіз аспірант Львівської політехніки, який на кілька днів приїхав до Львова із зони АТО, і назавтра вирушав туди знову.

Волонтерство в госпіталі Війна тривала, новітня історія України поповнювалася новими подіями — бій за Волноваху, Дебальцеве, Донецький аеропорт, три хвилі мобілізації. Поміж тимчасовими перемир’ями за Мінськими домовленостями армію поступово ре283

• о д

о от

ад

Авто для Української армії ― подарунок від студентів-політехніків.

формували, але тим сильнішими атаками відповідали ворожі „Гради“. Наш слух вже звик до нових термінів: „двохсоті“, „трьохсоті“. Усе більше ставало поранених, яким необхідна була оперативна допомога: придбання медикаментів, протезування, адаптація до нових умов життя. Тоді на засіданні ради „Просвіти“ було прийнято Звернення „Допомога армії ― справа кожного“, яке було опубліковано в університетській „Аудиторії“ 26 лютого 2015 року. Основний акцент волонтерської діяльності „Просвіта“ скеровує на допомогу пораненим бійцям. Тоді я познайомилася з лікарським персоналом реабілітаційного відділення Львівського госпіталю і наші дії стали чітко координовані. У цьому відділенні перебували на реабілітації важко поранені бійці, прооперовані в Харкові або Дніпрі. Більшість із них — „спинальники“: з ушкодженнями хребта, втратою чутливості кінцівок, неможливістю ходити. Найдефіцитнішими медичними засобами для них були сечоприймачі Ультрафлекс, катетери, урідоми. Усі ці засоби доводилося замовляти через постачальників із-за кордону, щоб якомога швидше передати хлопцям, бо постачання в госпіталь ще не були налагоджені. І знову спрацьовувала „волонтерська інформаційна база“. Деякі ме284

о о т

ка

ти

• о д

дикаменти і медзасоби вдалося отримати від шкільної подруги, яка проживає і працює у Франції. Історія кожного бійця — це історія Героя, хоча розповідали про себе буденно, без жодного пафосу, інколи надто скромно, наголошуючи, що нічого такого героїчного не вчинили, а просто виконували свій обов’язок. Михайло Ляля (1992 р.н.) і Роман Гаврильчак (1984 р.н.) були в одній вантажівці під час відступу з Дебальцева, їм довелося розривати вороже кільце. Коли в автомобіль влучив артилерійський снаряд, хлопців порозкидало в різні боки. Вони отримали важкі поранення, пережили операції в Дніпрі. У Львові обидва потрапили в одну госпітальну палату. Для їхньої адаптації треба було знайти так звані активні візки „Pantera“ (ціна 3 000 EUR), легкі в керуванні і зручні в користуванні. Для Михайла знайшли і придбали такий візок через мережу буквально за два тижні. Потім додатково купували хлопцям спеціальні протипролежневі подушки. Щоразу, коли приходила в госпіталь, дивувалася тій життєвій силі, яка випромінювалася з юнацьких очей. Кожен із них вірив і сподівався на чудо, що знову зможе ходити, повернутися до стану повноцінної свободи рухів. Лікарі підтримували цю непереборну віру (часто всупереч жорстокому діагнозу), мотивуючи хлопців активно займатися на спеціальних тренажерах, які допомагають відновлювати функції організму. Історія Сергія Загасайла, нагородженого орденом „За мужність“, нагрудним знаком „За військову доблесть“, особлива. Десантник львівської 80-ї бригади,

Михайло Ляля і Роман Гаврильчак вірять, що знову стануть на ноги.

285

• о д

о от

ад

родом із Добротвора, майже два роки перебував на лікуванні. 24 травня 2014 року в бою під Слов’янськом під час мінометного обстрілу він прийняв на себе основний удар, прикривши товаришів. Важке поранення голови і ушкодження мозку, контузія правого ока, рани шиї, багатоуламкове осколкове поранення плечової та ліктьової кістки правого передпліччя, відрив пальця і численні важкі поранення обидвох гомілок. Він переніс 13 (!!!) операцій, у тому числі операцію з видалення осколків із мозку. На голові ― титанова пластина. Сергію потрібна була тривала та інтенсивна нейрореабілітація в кваліфікованих профільних медичних закладах. Його мати п. Алла — викладач коледжу, тому додатково спрацьовувала і наша професійна солідарність ― ми переказали кошти на її картку. У телефонній розмові вона щиро дякувала політехнікам, вірила в одужання сина. Йому також допомагали і волонтери з-за кордону. Нещодавно бачила телепередачу, де Сергій давав інтерв’ю, вже сидячи і самостійно керуючи візком (бо перед тим він міг лише „розмовляти“ очима, був прикований до ліжка). Був випадок, коли лікар-реабілітолог Львівського військового госпіталю п. Леся передзвонила з чергування і попросила дістати спеціальне дієтичне харчування (на кшталт дитячого), бо після важких поранень і операцій молодий організм хлопця абсолютно не сприймав їжу, а для підтримання життєдіяльності йому вводили цей дієтичний розчин через зонд. Об’їздивши всі аптеки і магазини міста, довелося знову скористатися „волонтерською базою“. Відповідне харчування знайшлося на складах мережі магазинів „Антошка“, там же за узгодженням із керівництвом дали знижку 30% (пояснила, що це необхідно пораненому бійцю). До вечірнього прийому їжі мені вдалося встигнути привезти 6 банок того харчування. Весь персонал втішився, бо цього вистачало майже на цілий місяць. 26-річному Михайлові Єдинаку до демобілізації залишалося лише 2 тижні. Майже одразу після зняття гіпсу з поламаної ноги він пішов у військкомат добровольцем, служив у 128-ій гірМихайло Єдинак старанно тренується, сько-піхотній бригаді, пройшов через щоб знову повернутися на фронт. вогні станиці Луганської, Карлівки, Ав286

о о т

ка

ти

• о д

діївки, готувався повертатися додому в смт. Куликів. Але не судилося. Через травму хребта Михайло не може ходити, у нього лише почала відновлюватися робота внутрішніх органів. Але він дуже-дуже старанно тренується, бо вірить, що таки стане на ноги і буде ходити. Потрохи з’являється чутливість ніг, у лікарів є надія на можливість одужання. Ми довго бесідували про війну і життя. Є можливість продовження лікування в Німеччині, але на це потрібні гроші. Політехніки передали Михайлові 10 000 грн. Особлива подяка від Михайла членові ради „Просвіти“ професору Галині Захарчин за суттєву матеріальну допомогу. На прощання я запитала Михайла: „А якби зараз встав на ноги, чи повернувся би на війну?“ І хлопець без вагання миттєво і впевнено сказав: „Так!“. У госпіталі я познайомилася з Олегом Волощуком, кіборгом, захисником Донецького аеропорту, за кілька хвилин до того, як йому знімали шви. Передала 6 000 грн. з благодійних коштів від політехніків. Олега чекала важка й необхідна реабілітація. Його історія ― це неймовірна історія воїна-добровольця, Кіборг який вижив і готовий повертатися до активОлег Волощук. ного громадського життя на своїй рідній Черкащині. Понад пів року лікувань і перебування в різних госпіталях постійно поруч з Олегом була його дружина Світлана, а у Львові тата підтримувала ще й маленька донечка. Цей чоловік пожертвував на війну свій бізнес ― вантажоперевезення. Коли почалася війна, віддав свої вантажівки для волонтерської допомоги в зону АТО, там їх і „розстріляли“ так, що ремонту вже не підлягали. Тоді Олег пішов добровольцем в Черкаський батальйон. Їх було 33 з того батальйону, що обороняв аеропорт. Вижив лише Олег... А цього хлопця назвали „Той, що пройшов крізь вогонь“. Історія хороброго айдарівця Василя Пелеха, родом із Старого Самбора, облетіла весь світ. Василь зустрівся з жахіттям війни на 19-му Василь Пелех. році життя. Волонтери збирали кошти (наші полі287

• о д

о от

ад

техніки також доклалися до цієї акції) на протезування руки, яку Василю відрубали сепаратисти через патріотичне тату „Слава Україні!“. Боротьба Василя Пелеха почалася ще на Майдані. На початках був у „Правому секторі“, у Львові ― у забарикадованій Львівській ОДА. Після подій 18 лютого Василь вступив у 31-у сотню на Майдані, на якому пробув до останнього, у травні поїхав від Самооборони з „Києвом-1“ в Одесу, згодом воював у батальйоні „Айдар“, де були його побратими з Майдану. 26 серпня, коли хлопці везли пораненого товариша у Хрящувате до лікарні, потрапили в засідку. Їхнє авто обстріляли з підствольних гранатометів, осколок влучив Василеві в коліно. Від чергового гарматного пострілу загорівся ВАЗ (у ньому згоріли живцем троє бійців), вибухнули боєприпаси, Василя викинуло далеко від авта. Коли отямився, першою була думка підірвати себе гранатою. Але не встиг ― підбігли бойовики, почали бити прикладами і ногами. А коли побачили татуювання — тризуб і напис „Слава Україні!“, то один з бандюків схопив сокиру і відрубав юнакові руку, після чого його забрали в полон. Чому його залишили живим — Василь не розпитував. Можливо, аби всі почули, що за „Слава Україні!“ терористи божеволіють до жорстокості? А 27 вересня хлопця обміняли на одного з терористів. Волонтери знайшли клініку в Канаді, де Василю згодом протезували руку. 2015 року до Дня захисника України ми вирішили проплатили спеціалізовану процедуру (15 000 грн.) десантнику, старшому лейтенанту Віктору Легкодуху, який був поранений у бою під Жданівкою на Донеччині (отримав травму хребта, яка прикувала його до інвалідного візка). Ця процедура давала шанс на одужання, можливість знову ходити. Хіба міг бути кращий подарунок для нашого Захисника? За два тижні до Великодня (2016 р.) на засіданні ради „Просвіти“ ми вирішили допомогати адресно нашим захисникам — учасникам АТО, які після важких поранень перебували на реабілітації у львівському госпіталі, вчилися знову ходити, Десантник Віктор Легкодух. адаптовувалися до нових умов життя. 288

о о т

ка

ти

• о д

Тату на руці Вадима Зябліцева.

Вадим Зябліцев й Олег Морозевич.

Цього разу це були 25-річний Вадим Зябліцев з Бердичева, який пройшов через Дебальцеве, і Олег Морозевич (28 років, з Івано-Франківської обл., батько двох дітей, чудом вийшов із коми). У Вадима на руці татуювання: „Ніколи нікому не віддам рідного дому“. Це для нього не просто слова, це основний сенс його теперішнього життя. Якби не травми після поранення (поламані ноги і руку складали поетапно), то знову повернувся б на фронт. Хлопцям передали по 5 000 грн. І, враховуючи нагальні потреби реабілітаційного відділення, закупили медичних засобів на 9 500 грн. За словами лікаря-реабілітолога п.Лесі, це був найкращий подарунок до Великодня.

Доброчинність не має кінця За 4 роки неоголошеної війни Україна втратила тисячі мужніх захисників. Багато з них були юними, ще не одруженими, а багато й таких, в кого залишилися без батьківської опіки малі дітки. Сповідуючи наші українські традиції, знаємо, як очікує кожна дитина подарунок від святого Миколая. Щоб підтримати родини загиблих воїнів, рада „Просвіти“ вирішила організувати подарунки для їхніх дітей. Усі інститути Політехніки підтримали нашу ініціативу. Ми розподілили за списками (знову спрацювала „волонтерська інформаційна база“), хто і кому готує подарунки. Приємно зауважити, що в деяких інститутах постійно підтримують контакти із сім’ями наших захисників. Хочеться наголосити на ще одній важливій волонтерській місії „Просвіти“ ― ми передаємо багато книжок українською мовою туди, де їх бракує, де є необхідність читати і чути саме українське слово, вивчати українські традиції, знайомитися з класиками української літератури і сучасними авторами. У цьому нас дуже підтримало Видавництво Львівської політехніки. Разом ми пі289

• о д

о от

ад

Студентський аматорський театр „САД“ Центру студентського капеланства ЛА УГКЦ, більшість учасників якого ― студенти Львівської політехніки, колядують українським воїнам на Донеччині. 2018 р.

дібрали за професійним спрямуванням і відправили спеціалізовану навчальну літературу колегам Східноукраїнського національного університету імені В. Даля, евакуйованого з окупованого Донецька. Спеціально для учнів молодшої школи м. Лисичанськ (Луганська обл.) придбали бібліотечну підбірку дитячих книжечок серії „Апріорі ― дітям“, виданих у Львівському видавництві „Апріорі“. Таку ж підбірку дитячих книжок передали Товариству „Просвіта“ Аргентини, яке популяризує і підтримує все українське серед місцевої діаспори в Південній Америці. Ми усвідомлюємо, що там, де звучатиме українська мова, де знатимуть українську історію, де пишатимуться своїм українським походженням, — там буде Україна, якщо не територіально, то в серцях і домівках тих, хто вважає себе українцями. Ми віримо в нашу Перемогу, віримо в силу Духу безстрашних воїнів, які відстоюють нашу Незалежність! І сьогодні просвітяни Політехніки продовжують допомагати і нашим захисникам, і їхнім родинам, обираючи волонтерство, як покликання, як потребу, як спосіб мислення та усвідомлення справжніх життєвих цінностей. 290

Розділ V

Дорогами української слави і пам’яті

291

До о а и к а

• о д

ко

а и

Тетяна Пасович

Паломництво до Шевченкового краю

Політехніки — паломники до Шевченкового краю.

Серед численних просвітницьких заходів, про які мені доводилося писати як журналістові редакції тижневика „Аудиторія“, чи не найбільше запам’яталася поїздка до Шевченкового краю з нагоди святкування 200-літнього ювілею Кобзаря. Ініціатива здійснити це паломництво виникла серед просвітян на початку 2013/2014 навчального року і рада Товариства її схвалила. Завдяки підтримці ректора, профкомів працівників і студентів та аспірантів задум дуже скоро перетворився на захоплюючу реальність ― духовну мандрівку, сповнену пізнання, віри, історії.

Серед степу широкого… Окрім активних членів Товариства „Просвіта“, можливість побувати на землі Тараса Шевченка отримали учасники Народного чоловічого хору „Орфей“, театру-студії „Хочу“, переможці Шевченківських читань, активні у сту292

а о

и т о до

ко о о к а

• о д

дентському самоврядуванні студенти ― разом сотня політехніків. ― З Богом! ― побажав мандрівникам після короткої молитви капелан політехніків отець Тарас Жеплинський ― і два автобуси вирушили зі Львова рано-вранці 3 жовтня. Дорога до Києва, а згодом і до Канева одразу була наповнена духовною сутністю. Просвітяни та студенти читали поезії Шевченка, цитували „Розриту могилу“ (наймолодша учасниця „прощі“ ― переможниця Шевченківських читань Христина Паляниця, шестикласниця ЛАГ) та „Сон“, „Якби зустрілися ми знову“, „Три літа“ (Мирон Бурштинський). Голова Товариства „Просвіта“ Христина Бурштинська нагадувала про першу дорогу Шевченка в Україну після заслання 1843 року, потім про наступну, 1845-го ― козацькими місцями: Полтавщина, Черкащина (Чигирин, Суботів), де художник робить багато замальовок. Важко збагнути емоції людини, котра покинула Україну 14-літнім юнаком, а повертається Могила Тараса Шевченка зрілим чоловіком, але робимо таку спробу ― у Каневі на Чернечій горі. через його творчість. Ми водночас наче поринали в міжчасся: за вікном ― сучасні краєвиди Рівненщини, Житомирщини, Київщини, Черкащини, а в думках і в уяві ― ті його мандрівки, ті враження, перенесені на папір у поетичних словах і малюнках.

Автографи поезій 1843 – 1845 рр. „Три літа“.

293

• о д

До о а и к а

ко

а и

Вже на території Черкаської області зауважуємо вказівники ― Туристичний маршрут „Шевченків край“. Як переконалися пізніше, туристична інфраструктура цим і завершується, тому найкращий спосіб побувати на Шевченковій землі ― організована поїздка. Львівська політехніка встановила своєрідний рекорд ― така чисельна екскурсія вперше прибула і до Черкас, і в Чигирин, і на малу батьківщину Кобзаря. На відміну від часів Тараса Григоровича, сучасні дороги у великих містах ― це ще й затори, тому до Канева потрапляємо вже затемна. Піднімаємося сходами, жовте світло прожектора вихоплює монументальну постать Кобзаря. Дух захоплює не лише від сильного вітру і тим більше не від краєвиду „на Дніпро, на кручі“ (бо ж темно). Під пильним поглядом великого Українця сотня людей вже не здається великою масою. Студенти запалюють лампадки. Отець Тарас відправляє панахиду у супроводі духовного орфеївського співу. Шестикурсники ІТРЕ Микола Брич та Зоряна Мисяк кладуть вінок до підніжжя постамента, в цей час „Орфей“ співає „Думи мої…“. Зовсім по-новому на канівській вершині сприймається „Заповіт“. Ці особливі збори не обійшлися й без гімну Товариства „Реве та стогне Дніпр широкий“, зрештою, як не обходиться без нього жодне урочисте засідання „Просвіти“.

Серце України Змерзлі, але не вихололі душею, одухотворені, швиденько спускаємося до автобусів і вирушаємо в Черкаси. В готелі нас зустрічає отець Юліан Шеремета ― настоятель Черкаської парафії Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ (на зустрічі в Політехніці глава УГКЦ блаженніший Святослав розповідав про священника в Черкасах, котрий досліджує версію про хрещення Тараса Шевченка за греко-католицьким обрядом ― це якраз він). Отця Юліана скерували на батьківську землю Шевченка 2010 року, до цього він мешкав та служив церковній громаді у Львові. Пізнавши за цей час надзвичайно цікаву історію, традиції, духовне підґрунтя області, вирішив докласти і свою цеглину в об’єднання України. ― Україна ― це не тільки Львів, Галичина, ― каже отець Юліан. — Черкащина ― це надзвичайно цікавий край, і я хочу, щоб мешканці західних областей України це побачили і зрозуміли, щоб відкрили для себе серце України. Моя мета ― поєднати центральну Україну із західною. Я склав оптимальну триденну програму (вартістю 290 гривень): один день ― Умань, Керелівка, Моринці, Будище, другий день ― Чигирин, Суботів, Холодний Яр, третій ― Канів. Люди, які тут уже побували, захоплені побаченим і пережитим. Думаю, що ви теж будете вражені. 294

а о

и т о до

ко о о к а

• о д

Вибрати не можна Батьківщину У п’ятницю наша мандрівка має пролягти місцями козацької слави, котра, очевидно, наснажувала й усі наступні покоління. Вона надихала й Тараса Шевченка ― у „Кобзарі“ чимало славних і трагічних сторінок нашої історії. Тому всі наші зупинки ― короткі й тривалі ― супроводжувалися Тарасовими поезіями та піснями. Екскурсовод Людмила показує з вікна автобуса найгарніші будівлі обласного центру. Їх небагато, бо й загалом Черкаси в архітектурному плані не дуже цікаві. Засноване в ХІІІ ст. (перша письмова згадка 1305 року), місто було зруйновано під час Другої світової війни на 80 відсотків. Тарас Шевченко бував тут двічі ― 1843-го і 1845-го. Бульвар Шевченка тягнеться в обласному центрі на 11,5 км. Крім цього, тут мешкав, а головне ― творив Василь Симоненко (працював у газеті „Черкаська правда“). Його могила ― на центральній алеї 1-го міського цвинтаря, поряд похована і його мати Ганна, котра пережила сина

Політехніки покладають вінок до пам’ятника Василеві Симоненку. 295

• о д

До о а и к а

ко

а и

на 35 років. Зустрівши львівську групу, екскурсовод Людмила Сємєшкіна страшенно розчулилася: за її словами, саме львів’яни, довідавшись про скруту, в якій жила мати великого поета, допомагали їй матеріально. „Якщо Київ ― столиця України, то Львів ― столиця українців“, ― каже вона. Пані Людмила ще за Союзу водила екскурсії на могилу Василя Симоненка. Влада так боялася високого духу, закладеного в його творчості, що забороняла паломництво навіть до мертвого поета. Тепер же його могила впорядкована, встановлено пам’ятник, на якому викарбувані безсмертні слова: „Можна все на світі вибирати, сину, / Вибрати не можна тільки Батьківщину“. Ще раз слухаємо їх у виконанні „Орфею“. Під час панахиди починає кружляти сніг. Людмила Федорівна каже, що такий сніг падав і під час похорону Василя. Незважаючи на погоду, затишно. Політехніки читають Симоненкові вірші, кладуть вінок до підніжжя пам’ятника поетові в центрі Черкас ― і знову в дорогу. Звісно, з молитвою. Але молимося не лише за вдалу поїздку, а й за упокій душ наших українських героїв, родом із Черкащини. Отець Юліан Шеремета переконаний, що масова молитва делегації зі Львова посприяє швидкому будівництву першої греко-католицької церкви в Черкасах. Міська влада виділила під забудову УГКЦ 30 соток землі в престижному мікрорайоні Митниця (від „намитий“ ― за радянських часів мегаломанії й БАМів Дніпро скеровували іншими руслами, затоплюючи водосховищами села).

Місця козацької слави Мандруючи місцями козацької колиски та слави, слухаємо розповіді про козаків, про кобзарів. То там, то сям бачимо кургани, вітряки… У цьому краї народився Богдан Хмельницький. Він зробив Чигирин столицею України. Прикро, що від козацької слави мало що лишилося. Чигиринський район ― найбідніший в області, хоч має унікальні чорноземи. Не надто розвинута й туристична галузь. А історія краю ― багатюща. 2009 року тодішній Президент Віктор Ющенко зініціював відбудову резиденції Богдана Хмельницького в Чигирині, зруйнованої турками 1678 року (дотепер не вдалося знайти жодного зображення гетьманського двору, проте на Лівобережній Україні збереглися окремі муровані будинки козацької старшини кінця XVII сторіччя, які можуть слугувати взірцями, аби уявити, який вигляд мав чигиринський палац гетьмана Хмельницького). На місці гетьманського двору створюють історико-архітектурний комплекс „Резиденція Богдана Хмельницького“. Постав музей гетьмана, його будинок (маючи можливість жити розкішно, він облаштовував родинне гніздечко до296

а о

и т о до

ко о о к а

• о д

У такому будинку мешкав гетьман Богдан Хмельницький із родиною.

волі аскетично), відновлено в’їзну вежу, військову канцелярію, скарбницю та курінь козацької варти. Однак через незначне державне фінансування у гетьманській резиденції так і не добудували всіх запланованих споруд, а ті, що вдалося звести, не мають належного внутрішнього обрамлення та наповнення. Хоч музейні працівники підготували море експонатів, проектів і готові хоч зараз заповнити експозиції, підготувати цілі тематичні екскурсії, на все це бракує коштів.

Іллінська церква в Суботові — автентична.

297

• о д

До о а и к а

ко

а и

На горі над резиденцією ― церква святих Петра і Павла. Ця пам’ятка також відбудована. Особливо вражає різьблений дерев’яний іконостас. А з вершечка Замкової (Кам’яної, Богданової) гори на резиденцію й на ціле місто споглядає Богдан. Парк біля його підніжжя теж має давню історію. І також зазнав втручань „найрозумнішої істоти“: рельєф змінено, джерело так розширювали, що воно щезло взагалі… А ось побудована Хмельницьким Іллінська церква в Суботові, де він і похований (де його прах тепер, невідомо) ― автентична, її не перебудовували. У Тараса Шевченка чимало поезій присвячено гетьманові, чию роль в історії неоднозначно оцінено. Ото церков Богданова. Там-то він молився, Щоб москаль добром і лихом З козаком ділився. Мир душі твоїй, Богдане! Не так воно стало; Москалики, що заздріли, То все очухрали. Могили вже розривають Та грошей шукають, Льохи твої розкопують Та тебе ж і лають, Що й за труди не находять! Отак-то, Богдане! Занапастив єси вбогу Сироту Украйну! За те ж тобі така й дяка… Дорога до Холодного Яру пролягає повз Мотронинський монастир (224 метри над рівнем моря), заснований 1038 року. Зараз він (разом із гектарами землі) є у власності православної церкви Московського патріархату. Але оглянути храм (двічі відбудований) можна. Звідси почався гайдамацький рух. У Шевченка читаємо: Зайнялася Смілянщина, Хмара червоніє, А найперше Медведівка Небо нагріває. Горить Сміла, Смілянщина Кров’ю підпливає, Горить Корсунь, горить Канів, Чигирин, Черкаси… 298

а о

и т о до

ко о о к а

• о д

Світе тихий Найбільш бентежними й хвилюючими були відвідини місць народження й дитинства Тараса Шевченка. Керелівка (ми звикли до назви Кирилівка, яка побутувала з початку ХІХ ст., хоч музейні працівники вказують на походження назви від „керели“ ― дерев’яні ковші для просіювання зерна, які виготовляли місцеві мешканці) від 1929 року називається Шевченкове. На в’їзді в село нас зустрічає Тарас із ягням („я пас ягнята за селом“). І взагалі ― тут чимало камерних пам’ятників Кобзареві ― і при дорогах, і в музеї Шевченка. Село засноване ще в XVII столітті, перша згадка про нього датована 1618 роком. 1816 року Григорій Шевченко з дружиною Катериною (в дівоцтві Бойко) придбали дворище. Тут Тарас провів своє дитинство. Ще 1939 року на цьому місці відкрили літературно-меморіальний музей. 1992 року села дитинства Шевченка (Моринці, де народився, Керелівка, Будище, де служив козачком у пана, Вільшана, де починається перша наука Тараса) об’єднали в Державний історико-культурний заповідник „Батьківщина Тараса Шевченка”, від 26 січня 2006 ― національний. Проводячи екскурсію, музейні працівники розповідають про побут села тих часів і дитинство поета й художника, про його родину і творчість. У Шевченковому живе більше 30 родичів Кобзаря (5-е ― 6-е покоління). Експозиція наповнена давніми предметами побуту та меблями, віднайденими на території села. Тут і археологічні знахідки, і предмети домашнього вжитку, Пам’ятник матері Тараса Шевченка і вишивані та ткані речі (поповнюємо Катерині в Моринцях. свій лексикон новим словом ― холодайка, себто туніка), і прикраси. Є іко299

• о д

До о а и к а

ко

а и

ни, яким понад 200 років (мальовані місцевими богомазами, як тоді називали іконописців). Виставлені деякі твори талановитих родичів. Троюрідний брат Григорій Петрович ― перший фотохудожник села (кін. ХІХ ― поч. ХХ ст.). Племінник Яків, маючи 17 років, ніде не навчаючись живопису, майстерно змалював Тараса Григоровича. Та найцікавіше в експозиції ― автентичні речі Тараса Шевченка. Тут і його лист до брата, й автографи поезій (уявляєте, це все писане власноруч Кобзарем!), і картини. Стіл і лава з батьківської хати аж відполіровані руками відвідувачів ― кожному хочеться торкнутися меблів, де сидів Тарас. Вони не загороджені обмежувальними стрічками, тому ця трепетна дія доступна кожному відвідувачеві музею. Вражає портрет Шевченка, виконаний Катериною Костиркіною в техніці муліне (з відстані півметра й не скажеш, що то не малюнок). В музеї зберігається одна із трьох посмертних масок поета (ще дві в Києві). Зберігся камінь із батькової могили (вважають, що напис власноручно зробив Тарас). Григорій Якович був похований на сільському цвинтарі. Нещодавно його могилу віднайшли. Праворуч від входу на територію дворища ― пам’ятник мандрівному Тарасові з вузликом на плечі (його перша мандрівка ― до стовпів, які небо підпирають), за ним ― батьківська хата. Вперше її відновили 1989 року за малюнками самого Тараса, взявши за зразок збережені в селі будівлі (а в ті часи вони були подібні одна на одну). Але 8 вересня 1991-го ― за кілька днів після відновлення незалежності України ― хату підпалили. Та зараз вона знову стоїть на тому ж місці (це дещо збоку від того, де стояла справжня

Могила матері Тараса Катерини Шевченко.

300

а о

и т о до

ко о о к а

• о д

хата Шевченків). Коли заходиш всередину (низько поклонившись, бо двері тут дуже низькі, вікна малесенькі), млієш від пахощів сіна (на долівці) і квітів (усі глиняні посудини наповнені букетами трав). Усюди вишивка, ткані речі, образи. Тісно, але затишно. Подвір’я Шевченків чимале. Земля була не орна (пагорби, а внизу стави), відтак дешева, придбали її цілий гектар. Зараз це сад, де кожне дерево посаджено кимось із родини. Посаджу коло хатини На вспомин дружині І яблуньку, і грушеньку, На вспомин єдиній! Можна скуштувати Шевченкового яблука чи сливи, помилуватись калиною (їй понад 100 років). Студент Святослав Товстига, наприклад, привіз із Шевченкового жменю землі. У садку похована мати Тараса Катерина. Загальновідомий факт, що померла молодою, маючи лише 40 років (від сухот). Та вражає, що в такому молодому віці, усвідомлюючи, що кінець близько, розсудливо і спокійно дає розпорядження: враховуючи, що має п’ятеро малих дітей, просить поховати в саду. Таке спокійне, філософське ставлення до смерті, очевидно, передалося й синові. Як наголосив на панахиді на могилі Кобзаря в Каневі отець Тарас Жеплинський, це християнське сприйняття, з тонкою іронією (як і впродовж усього життя). Тільки святі люди, вважає отець Тарас, відчувають день своєї кончини і можуть із таким спокоєм про це писати: Чи не покинуть нам, небого, Моя сусідонько убога, Вірші нікчемні віршувать Та заходиться риштувать Вози в далекую дорогу, На той світ, друже мій, до Бога, Почимчикуєм спочивать. Пам’ять матері, яка подарувала українцям генія, вшановують усі, хто буває в музеї. Екскурсоводи зачитують присвячений їй вірш Лева Сорокіна. Наша численна група в музеї мусила поділитися аж на чотири частини, бо приміщення невеликі. Але біля могили Катерини збираємося всі. І над садом лине „Вічная пам’ять“ у виконанні „Орфею“, аж сходяться всі інші відвідувачі музею. „І виріс я на чужині“, ― читає учасник „Хочу“ Андрій Теслевич. 301

До о а и к а

• о д

ко

а и

„Учися, серденько, колись з нас будуть люде“ У цій садибі чомусь найзатишніше. Вшановуємо ще пам’ять Григорія Шевченка (його могила недалеко від пам’ятника Тарасові в Шевченковому ― одного з трьох за проектом одного автора, два інші в Черкасах і Торонто). Біля пам’ятника Кобзареві виникає імпровізований мітинг. Зібравшись до спільної фотографії, політехніки почали співати „Думи мої“ („Орфей“), читати вірші Шевченка: „Світе ясний, світе тихий“ (Зоряна Мисяк, ІТРЕ), „Стоїть в селі Суботові“ (Мирон Бурштинський). Їдемо ще подивитися на ту справжню хату дяка Богорського, в якого починав учитися Шевченко (хоч добре знаємо про ту „науку“; та талант і в таких умовах зумів пробитися) ― вона збереглася дотепер. Щоб на стіни, з яких, мовлячи по-сучасному, „стартував“ Шевченко-художник, могли подивитися й майбутні покоління, хату законсервували. Довкола великих вікон „ковпака“ ходимо й зазираємо на хату, з якої почався шлях Тараса у мистецтво. Останній пункт нашого насиченого дня ― Моринці, де Тарас вперше побачив світ. Щоправда, дорогою екскурсовод розповідає, що мешканці села Шампань вважають саме себе земляками великого Українця. Вони запевняють, що молоде подружжя ранньою весною їхало з гостей, і саме в Шампані в Катерини почалися перейми. Ми почали свою мандрівку з могили Тараса Шевченка, а тепер нарешті прибули до місця його народження. Екскурсія до хатини, де Тарас уперше подав голос, на подвір’я, де зробив перші кроки, ― найзворушливіша.

Батьківська хата Шевченків, відновлена 1992 року.

302

а о

и т о до

ко о о к а

• о д

Ложка дьогтю Готуючи до публікації в газеті останню частину розповіді про поїздку політехніків на малу батьківщину Тараса Шевченка, прочитала просто вражаючу інформацію: в Моринцях розібрали автентичну хату заможного чумака Тютюнника! Офіційне пояснення ініціатора ― очільника Черкащини: хату розібрали, аби відреставрувати. Влада виділила 2 млн. гривень, щоб до 200-річчя Тараса Шевченка відкрити у Моринцях етнографічний комплекс, де планують відобразити тодішнє життя чумака Мефодія Тютюнника з надвірними спорудами: воловнею, повіткою, клунею, коморою, льохом. І голова Черкаської ОДА Сергій Тулуб ще на початку серпня (правда, тоді чомусь інформація не вийшла за межі черкаської преси) вирішив, що автентичні (!) будови треба не консервувати (як це зробили з хатою дяка в селі Шевченкове), а „оновити“ їх. Хоч, як показує досвід інших країн (такої ж думки і кожен паломник із нашої численної групи), всі, хто хоче пізнати митця, шукає автентичні предмети, будівлі, меблі тощо, пов’язані з дитинством поета й художника, з його життям — це значно цікавіше, ніж хай гарна, але сучасна будівля. Свого часу у хаті заможного чумака був розташований музей етнографії першої половини ХІХ століття (зразки чумацького знаряддя, народного мистецтва, одягу, речей домашнього вжитку). Його створили на пропозицію заслуженого діяча мистецтв України Івана Гончара, який, перебуваючи в Моринцях 1964 року (з нагоди 150-річного ювілею Кобзаря) висловив ідею створити хату-музей з інтер’єром часів Тараса Шевченка. У січні 2014 р. ЗМІ повідомили, що реконструкцію завершено (http://www. umoloda.kiev.ua/number/2402/219/85455/). Зокрема, художник Віктор Зорькін запевнив: „Ті, хто колись був у Моринцях і вирішить приїздити ще раз, різниці ніякої не побачать: хата має такий самий вигляд, як майже століття тому, але завдяки реконструкції вона простоїть тут ще мінімум сто років“ (http://novadoba. com.ua/2380-khatu-chumaka-vid-restavruvaly.html).

„Мене там мати повивала…“ Отож, наша остання зупинка в Шевченковому краї ― Моринці. Тарасова доля звідсіль Подибала в сіру епоху. Пройшла через тисячу сіл — На Моринці схожих хоч трохи, — пише у вірші „Моринський етюд“ місцевий поет, член НСПУ Анатолій Савченко, у творчості якого Шевченкіана ― провідна тема. 303

• о д

До о а и к а

ко

а и

Саме тут народилася 1783 року мати Тараса Катерина ― в родині Якима та Параски Бойків (а зовсім не на Бойківщині, як помилково вважає багато хто, хоч, очевидно, походження її предків ― саме з бойків). Вважають, що вона була вільною, але пішла заміж за кріпака ― очевидно, з великої любові. Син Тарас народився в іншій хаті ― Копія (Андрія Колесника). Екскурсовод нам розповів, що управитель поміщика Енгельгардта примусив вагітну жінку працювати в холодній воді (витягувати коноплі зі ставка), від чого пізніше вона померла разом із ненародженою дитиною. Її чоловік Копій напав на управителя і побив його, за що „загримів“ у Сибір. Позаяк хата стояла пусткою, молоде подружжя Шевченків попросило дозволу переселитися туди із трьома дітьми з Керелівки від батьків Григорія (діда Івана, котрий прожив понад 100 років). Тарас дуже любив свого діда ― старий гайдамака розповідав малому чимало цікавих історій, зокрема про Коліївщину. Пізніше ті розповіді лягли в основу багатьох поезій, а в музеї у Шевченковому зберігся портрет дідуся Шевченкового пензля ― „Спасибі, дідусю, що ти заховав / В голові столітній ту славу козачу; / Я її онукам тепер розказав…“). 9 березня 1814 року у цій хаті народилася четверта дитина Шевченків ― Тарас. „У жителя села Моринці Григорія Шевченка і дружини Катерини народився син Тарас. Молитував і хрестив ієрей Олексій Базаринський“, ― записано в метричній книзі. Та позаяк за кілька років після заслання Колесник повернувся (часто випивав і тоді приходив до Шевченків, дорікав їм, що живуть у його хаті), то батьки 1816 року допомогли сім’ї Григорія придбати землю в Керелівці. Та пам’ятник матері Кобзаря з дитиною ― в Моринцях (встановлено 2006 року в день народження поета). І перші кроки Тарас Шевченко зробив саме тут, у Моринцях. Перші роки життя пов’язані з цими двома хатинами ― батьківською (хоч і чужою) та дідовою. Обидві хати відтворені 1989 року. Для наших сучасників вони надзвичайно подібні: низькі, з малесенькими вікнами, недалеко від входу піч, біля вікон лави, посеред хати (ближче до стіни, на якій образи) ― стіл. Навколо подвір’я Якима і Параски Бойків (батьків Катерини) виплетений із вербової лози тин. Поруч із хатою ― збудована ще 1796 року дерев’яна комора (клуня), 2004 року перенесена на це місце з Шевченкового. В інвентарній книзі села Моринці за 1796 рік записано, що сім’я Бойків має ниву, леваду, віз, пару волів, а також пасіку на 34 колоди. 304

а о

и т о до

ко о о к а

• о д

Ще біля хати Копія ― кузня, відтворена 2006 року. Хоча на той час (коли Моринцями володів Василь Енгельгардт) мешканці села здебільшого займалися хліборобством, скотарством та чумакували. Тарас Шевченко провів тут лише перші два роки (неповні), та на думку приходять не колискові, а радше поезії, навіяні розповідями дідуся Івана: Бувало, в неділю, закривши мінею, По чарці з сусідом випивши тієї, Батько діда просить, щоб той розказав Про Коліївщину, як колись бувало, Як Залізняк, Гонта ляхів покарав. Столітні очі, як зорі, сіяли. А слово за словом сміялось, лилось: Як ляхи конали, як Сміла горіла… Оглянувши обидві хати, намилувавшись мальовничим краєвидом (тут виразні яри і горби), знову збираємось біля хати Копія всі разом ― послухати Шевченкових поетичних рядків. Учасниця Народного театру-студії „Хочу“ Ольга Шмакова читає уривок із „Наймички“. Молодший науковий співробітник музею Станіслав Суржко, який дуже цікаво й емоційно розповідав про події 200-літньої давності, був ще більше захоплений проникливістю студентки. Аплодуємо їй і задумані покидаємо садибу. Наша насичена Шевченкіана промайнула надто швидко…

З Божим словом додому Духовним фіналом паломництва до Шевченка стала Служба Божа в Патріаршому соборі УГКЦ в Києві. Дорогою додому саме з літургії у столиці політехніки розпочали недільний ранок. Капелан Політехніки Тарас Жеплинський та Народний чоловічий хор „Орфей“ (художній керівник ― Володимир Вівчарик) узяли участь у відправі Божественної літургії. Викладачі співали так, що київський священник по закінченню Служби Божої відзначив їхнє особливе виконання молитов. А вже за кілька тижнів українці вийшли на Майдан. І Шевченко, який усім учасникам поїздки став ще ближчий і зрозуміліший, навіть через півтора століття по своїй смерті підносив дух революціонерів. І символічно став під кулі кривавого режиму разом із Сергієм Нігояном. А потім виринав то з шиною на плечі поміж стовпів чорного диму, то на барикадах. Тарас для українців ― уже не старий кобзар у кожусі та смушевій шапці, Кобзар ― революціонер, лідер, пророк. Тарас Шевченко ― знову актуальний. Втім, як завжди. 305

До о а и к а

• о д

ко

а и

Наталія Павлишин

Екскурсія до краю, який надихав геніїв Політехніки — Франкові Хочу розповісти про незабутню поїздку викладачів, працівників та студентів університету в серце Карпат — село Криворівню, яку організували Товариство „Просвіта“ та адміністрація Львівської політехніки за фінансової підтримки профкому працівників 7–8 жовтня 2016 року з нагоди 160-річчя з дня народження Івана Франка. Приїхавши в Криворівню, політехніки рушили величною ходою зі синьо-жовтими та червоно-чорними знаменами, щоби вклонитися великому Каменяреві, який своєю працею перетворив Галичину на П’ємонт національного відродження. Після урочистого покладання пам’ятного вінка з написом „Іванові Франку від Львівської політехніки“ розпочався святковий концерт за участі Народного чоловічого хору „Орфей“. Могутніми голосами політехніки виконали кілька

Вінок Івану Франкові від політехніків. 306

к к

до к а

ки

ади а

• о д

Учням Криворівнянської школи про Івана Франка розповідає професор Христина Бурштинська.

композицій на слова Івана Франка, зокрема народний гімн „Не пора“. Додали урочистості й виступи учасників Народного театру-студії „Хочу“. Студенти декламували його вірші, апогеєм стали „Каменярі“ — як свідчення сили і незламності духу (Іван Франко написав цю поему під час другого ув’язнення). Про велич Каменяра політехніки розповіли і в Криворівнянській загальноосвітній школи ім. Михайла Грушевського. Представники МІОК презентували учням проект „Лис Микита з цілого світу“ — школярі з Криворівні стали першими глядачами. Варто зауважити, що допрем’єрний показ викликав чимале зацікавлення в дітей. Адже вони мали нагоду почути, як їхні ровесники з різних континентів та країн декламують улюблену багатьма казку Івана Франка. Доповненням особливої зустрічі став виступ студентів ― учасників Народного театру-студії „Хочу“ Львівської політехніки. Політехніки також побували в Літературно-меморіальному музеї Івана Франка, який розміщений у будинку Василя Якіб’юка, народного лікаря, фотографа, музиканта, різьбяра, де від 1906 до 1914 року щоліта гостював Іван Якович із сім’єю. Приміщення вже відреставроване, а зовнішні стіни й кімната, де жив і працював письменник, — автентичні. Є там і чимало речей, якими він користувався: стіл, ліжко, тарелі, стілець, годинник, бартка, сак, яким ловив рибу. Загалом у музеї є п’ять кімнат, кожна з яких присвячена тим чи іншим видатним українцям, що свого часу гостювали тут. 307

• о д

До о а и к а

ко

а и

Краса Гуцульщини через музеї та постаті Впродовж двох днів політехніки милувалися українськими Афінами, де свого часу побували Михайло Грушевський, Михайло Коцюбинський, Леся Українка, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Ольга Кобилянська, Наталя Кобринська, Осип Маковей, Олександр Олесь, Володимир Гнатюк, Антін Крушельницький, Гнат Хоткевич та багато інших видатних людей; насолоджувалися красою гір, яка надихнула Сергія Параджанова на створення геніальної стрічки „Тіні забутих предків“. Від краси природи Криворівні та кількості визначних пам’яток-музеїв розбігалися очі та паморочилося в голові (в доброму значенні). Хотілося все почути, побачити, доторкнутися і сфотографувати, щоб мати на згадку. Без перебільшення — цікаво було всюди. Особливості Гуцульщини відкрили через Етнографічний музей старожитностей, який відображає етно-соціальну схему побуту карпатського краю: як і чим жили, займалися гуцули. Загалом Верховинський район дуже багатий музеями видатних письменників, науковців. Бо саме цей край цікавий для дослідження та вивчення і надихає на творчість.Зокрема політехніки дізналися й про так званий гуцульський „дерев’яний вік“ — боднарство — період, коли практично всі предмети побуту виготовляли з дерева; особливості різьби, яка була не лише окрасою, а й певним оберегом та особливою ознакою цього краю. Надзвичайної краси різьблені тарелі, хрести, скриньки — найпопулярніші сувеніри серед туристів із різних куточків світу. Ще більше колоритності Гуцульщини — в одному із найвідоміших і найпривабливіших музеїв Криворівні „Хата-ґражда“. Це пам’ятка архітектури (в документах згадується вже 1858 року), де жила родина Харуків, в яких часто гостював Іван Франко (неподалік від „Хати-гражди“ сіріє камінь Франка — його улюблене місце для роздумів) та Михайло Коцюбинський — там він надихнувся на створення своєї безсмертної повісті „Тіні забутих предків“. Саме в приміщенні цієї хати проходили зйомки однойменного фільму. Господиня дому (на час зйомки 308

к к

до к а

ки

ади а

• о д

стрічки їй був 101 рік) Параска Харук (її портрет, що висить при вході в одній з кімнат музею, намалював львівський художник Олександр Коровай) пильно стежила, щоб режисер Сергій Параджанов у фільмі зобразив гуцульські традиції правильно. Ще одним особливим штрихом екскурсії були відвідини старовинної місцевої церкви Різдва Пресвятої Богородиці (1719 р.) та цікаве спілкування з настоятелем отцем Іваном Рибаруком. Там політехніки побачили недавно віднайдену ікону 1730 року зі зображенням Ісуса Христа. Як наголосив священник, цей образ цікавий не лише тим, що можна зрозуміти, яким місцеві жителі уявляли собі Спасителя триста років тому, а ще й тим, що „цю іконку Довбуш видів“. Завершилася поїздка відвідинами відбудованої 2003 року вілли-музею видатного науковця Михайла Грушевського, який приїжджав до Криворівні у 1902–1914 роках. На жаль, автентична садиба не збереглася — 1917 року російські війська при відступі спалили її, як і Будинок „Просвіти“.

Львівські політехніки в церкві Різдва Пресвятої Богородиці. 309

• о д

До о а и к а

ко

а и

Галина Захарчин

Мандрівки історичними місцями Найперше — до Кобзаря Від часу створення осередок Товариства „Просвіта“ Інституту економіки і менеджменту Львівської політехніки провадив багатогранну діяльність. Особливо хочу розповісти про наші тематичні мандрівки визначними місцями України та закордоння, пов’язані з українською історією. Така ідея зародилася відразу після Помаранчевої революції, енергія якої спонукала до дії, а наше згуртоване товариство прагнуло не тільки пізнавати світ, але й самим долучатися до творення нової історії. У виборі першого мандрівного шляху всі були одностайні — Канів і святі місця Кобзаря! Отже: У суботу рано-вранці Ми прийшли під інститут, На плечах великі ранці — Починаємо маршрут! Поетично налаштовані, виїжджаємо зі Львова 24.06.2005 р. о 7.00 год. Перша зупинка в Озерному, снідаємо і жартуємо. Ольга Мних нагадує, що через 100 км. буде наступна зупинка. Всі розуміють цей натяк, згадуючи, як восени 2004-го дорогою до Дніпропетровська на вибори президента нас, спостерігачів від „Нашої України“, вперше зупинила міліція біля Зборівської гори. Як швидко спливає час! Зупиняємося у давньому місті Збараж. Оглядаємо старовинний замок. Тут, у музеї, була виставка дерев’яних витворів Володимира Лупійчука під назвою „Там родилась, царювала козацькая воля“. Намилувавшись замком і музейними експонатами, продовжуємо свій маршрут. Вечоріє, зупиняємося на нічліг у готелі міста Гайсин. За вечерею згадуємо всякі бувальщини і весь час повертаємося до недавніх подій Помаранчевої революції. Наші революційні студенти (Мирослав Криса, Василь Оленич, Володя Новосілець, Люба Білан, Віталій Кобецький, Володимир Валевський) разом із нами, і ми всі — одна велика українська родина! Ранкова зоря повела нас на Умань. Софіївка! Що може бути краще за це диво! (У Кам’янці-Подільському ми думали так само, на озері Синевир теж приходила така думка, і замок Паланок здавався неперевершеним!). 310

а д

ки то и

и и

• о д

Романтична історія створення парку графом Станіславом Потоцьким для коханої Софії додавала якогось магічного відчуття неземної реальності, що доповнювалася чудернацькими рослинами, дивовижним водоспадом, живописними схилами, підземними водоймами. Заглянули ми і в романтичний куточок парку „Острів кохання“, побували біля скульптури Венери і випили води з її джерела, занурилися в античний світ, помилувавшись фонтаном Змія. Прогулянка на човнах поміж вербами захоплювала і здавалося, що ти поринаєш в далекі часи, сповнені пристрастей, романтики, казки й реальності. Дня не вистачає, щоб оглянути всю цю красоту!

Умань. Софіївка. Прогулянка на човні.

Далі дорога пролягала на Моринці й Керелівку, до святих місць Тараса Шевченка. У Моринцях на подвір’ї — погруддя Шевченка, 1964 року встановлено меморіальний камінь з написом „Тут стояла хата, в якій народився великий український поет Т.Г.Шевченко“. Дорога мальовнича, з обох боків засаджена вишнями й черешнями, такими рясними, що „самі до рота скачуть“. У Керелівці (тепер с. Шевченкове) музей-садиба Шевченка, доглянута, охайна, затишна, багато квітів: мальви, чорнобривці і знову вишні, вишні… Згадалося: „Садок вишневий коло хати“ і пройняло до глибини душі. Степан Буняк (тоді член нашої кафедри, а зараз голова Мостиської РДА) взяв маленьку гілочку вишні із садиби і прищепив її у своєму саду в Великому Любині. І тепер це вже гарне деревце, а Степан має свій куточок раю, який поширився і на сусідський сад, оскільки він подарував деревце сусіду, а собі прищепив на дикій черешні ще одну бруньку. Дерево потужне, духом із шевченківського краю, а корінням нашим, тобто, Великого Любіня. 311

• о д

До о а и к а

ко

а и

У Керелівці відвідали могилу Тарасової матері, вклонилися, зайшли до чепурненької хатини, де проходило дитинство Кобзаря (відтворена в дійсних розмірах і збудована за кілька десятків метрів від місця, де вона насправді стояла). На місці, де стояла батьківська хата, — постать 13-літнього Тараса в бронзі. Босоногий, з чобітками за плечима, в полотняній одежині, він мандрує в далекі світи. Вдихаючи чисте повітря цього краю, подумалось, що геній мав народитися саме в таких місцях, де спокій і тиша, блаженство, повна гармонія зі світом і з собою ― як у раю. Енергетика надзвичайна, так легко, ніби виростають крила і хочеться злетіти. Повне відчуття свободи! А я думала, що так легко дихається тільки в моїх Карпатах.

Керелівка. Тут проходило дитинство Кобзаря.

312

а д

ки то и

и и

• о д

У світі є простори, чисті небеса, де здіймаються соколи з орлами, птахи високого польоту. Це — про Канів! На Чернечу гору йшли мовчки, у тиші знаходили слова для великого Кобзаря, несли вінок, привезений зі Львова, і нашу щиру молитву. Заспівали „Заповіт“, мимоволі потекли сльози у всіх, навіть чоловіків. Тут спочив титан Духу, наш Пророк, тут не одне покоління давало клятву на вірність Україні, міцніло духом Кобзаря, схилялося перед силою його слова. Тут, на Чернечій горі, прийшло розуміння, що істинні думки й щирі пориви серця з’являються саме в таких святих місцях. Тут ми відчули, що нема останнього шляху Кобзаря, а є шлях у вічність, до безконечності, бо Шевченкова правда ходить по світу.

Тиха молитва на Чернечій горі.

Ці незабутні миті взяли з собою, осягнули поглядом дніпровські кручі, омилися водами Дніпра і, оновлені, повернулися до Львова з надією на нові поїздки і нові враження.

Через рік — нова мандрівка Надія здійснилася, і уже через рік, знову у червні, знову в суботу, вирушаємо у подорож до Кам’янця-Подільського. До нашого незмінного революційно загартованого товариства додалися інші члени інститутської „Просвіти“, симпатики 313

• о д

До о а и к а

ко

а и

та активні студенти . Це місто вражає з першого погляду, саме тут, поряд із католицьким костелом височіє турецький мінарет, увінчаний золотою постаттю Богородиці, а вірменська церква стоїть поруч із українським храмом. Знаменита „чарівна арка“! Ми пройшли через неї і задумали бажання (моє наразі ще не здійснилося, але це не похитнуло віру у її чудотворну силу). Дружньо крокуємо через Турецький міст, внизу видніється річка Смотрич, а обабіч — величезні скелясті береги, які водночас є потужними природними фортифікаціями. Вражає все: каральна боргова яма на подвір’ї, Кармелюкова вежа, де був ув’язнений подільський опришок (його серце перестало битися не від ворожої кулі, а зради коханої жінки, отак!). Наші враження підсилила вечірня прогулянка до фортечного замку, як гарно сказала Надія Любомудрова, — „закутаного в містичне сяйво нічних ліхтарів“. Вечірня зоря освічувала шлях, гурт „Мандри“ співав „Вітре-цигане“, а ми вдивлялися в замкові вежі: чи не вийде звідти привид Гектора Кам’янецького? Не вийшов… Але ми не розчарувались і помандрували далі. Хотинська фортеця! Вона не раз змінювала своїх володарів. Посеред внутрішнього двору стоїть криниця, яка вже 7 століть поспіль напуває спраглих

У Кам’янці-Подільському. 314

а д

ки то и

и и

• о д

своєю чудодійною джерельною водою, додаючи силу та витривалість. І наше товариство причастилося до цього джерела, насолоджуючись смаком води і відчуваючи приплив енергії. Піднімаємося сходами до маленької церковці з білого каменю, де свого часу молилися перед звитяжними боями козацькі гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний і Богдан Хмельницький. В молитві схиляємо голови і ще раз переосмислюємо сенс життя. Подорож завершується в підземних лабіринтах Кришталевої печери — однієї з найдовших карстових печер. Карбуємо в пам’яті цю одвічну красу і свої відчуття, розчиняємося в часі й просторі і пробуємо зупинити мить. Здається, нам це вдалося, але лише на мить, якої, однак, вистачить на всю дорогу і на спогади. Повертаючись додому, вкотре переконуємося, що наша земля незбагненно цікава і багата. Бажання пізнавати це багатство не полишає нас і наше просвітянське товариство обдумує нові мандрівки.

Сонячне Закарпаття Червень 2007-го. „Просвіта“ ІНЕМ організовує чергову поїздку. Тепер шлях пролягає в сонячне Закарпаття, через чарівно-магічне озеро Синевир, оповите легендами і міфами. Це озеро — одне із найпривабливіших і найглибших високогірних озер України. За легендою, мальовниче озеро утворилося від потоку сліз графської доньки Синь, на місці, де її коханого, простого верховинського пастуха Вира, було вбито камінною глибою за наказом підступного графа. А факти говорять, що озеро утворилося у післяльодовиковий період, близько 10 тисяч років тому внаслідок перекриття річкової долини зсувами. Народна назва Синевиру — Морське око, через те, що посередині озера розмістився невеликий острівець площею в кілька метрів. Обійшовши озеро, ми сфотографувались біля тринадцятиметрової скульптурної композиції місцевих майстрів-умільців „Синь і Вир“, а деякі наші сміливці забралися аж на верх скульптури, щоб помилуватися її відображенням у воді. Скульптура увіковічила казку „про безсмертне кохання“, а наше товариство увіковічило свою подорож фотосесією. В автобусі дружньо заспівали „Рушимо, рушимо, рушимо, гей…“ і помчали до Мукачева, щоб помилуватися ще однією перлиною України — замком Паланок. Ще за кілька кілометрів до Мукачева виднілася ця горда твердиня, яка витримала не одну ворожу навалу. І знову криниця, спорудження якої обросло міфами, а ми слухали екскурсовода та уявляли, яка ж то титанічна праця вкладена в спорудження цього колодязя. 315

• о д

До о а и к а

ко

а и

Біля пам’ятника „безсмертному коханню“.

На час нашої подорожі Мирослав Дочинець ще не написав свого „Криничара“, тому ми інтуїтивно заглядали в кожний куточок і прислухалися до голосу мурів. І хоч я бувала в цьому замку частенько, адже розпочинала свою трудову діяльність економістом Мукачівського верстатобудівного заводу, та все ж відкривала Паланок заново, захоплюючись оповідками гіда про мужню графиню Ілону Зріні, яка протистояла в Паланку військам австрійського цісаря Леопольда І. Якраз за рік до нашої екскурсії (2006 року) цю красуню і мужню жінку увіковічили скульптурою на центральному бастіоні. А щоб наші бажання сповнилися, ми потримали палець князя Корятовича у бронзовій скульптурі на замковому 316

а д

ки то и

и и

• о д

подвір’ї, і на цей раз моє бажання здійснилося! Оглянули картинну галерею, попили запашної, майже як у Львові, кави, походили по всіх терасах і насолоджувалися спогляданням Мукачева, міста, яке „пробуджується після сну“.

Українці у Польщі Мандрівне просвітництво ми поширювали і за межі України. Незабутньою була поїздка в Польщу з місією відвідати могили видатних українців і віддати їм шану, щоб, пам’ятаючи про минуле, збагачувати майбутнє. Поїздка була добре організована за сприяння профкому університету та Інституту економіки і менеджменту, тематично й концептуально продумана просвітянами. Першим наміром було вшанування пам’яті Михайла Вербицького, автора державного гімну „Ще не вмерла Україна“, адже для кожного українця це святий обов’язок. Від’їхавши недалеко від кордону (десь 4–5 км), ми опинилися в с. Млини Перемиського повіту Підкарпатського воєводства (Польща), де могила композитора. На пам’ятнику викарбуваний тризуб і текст гімну. До слова, наша поїздка відбувалася восени 2006 р., а в квітні 2005-го за участі Президента України Віктора Ющенка тут було відкрито пантеон-каплицю. Поклавши вінок, помолилися, заспівали гімн. Щемно було на душі. Яка дивна доля Михайла Вербицького ― народився в українському селі, що було в складі Австрійської імперії, а спочиває в ко-

Біля могили Михайла Вербицького в с. Млини. 317

• о д

До о а и к а

ко

а и

лись українському селі, що тепер належить Польщі. І така доля спіткала не одного українця. Розкидало по світу цвіт української нації! Звідти подалися до ще одного унікального місця ― українського поселення Хотинця, де стоїть старовинна дерев’яна церква, яку внесено до списку ЮНЕСКО. Недалеко від Перемишля ― село Пикуличі. Тут ми відвідали український військовий цвинтар, де поховані вояки УГА та УНР. Із кошиком квітів підійшли до кургану, насипаному на одній із спільних могил, де встановлено

Біля пам’ятника „Борцям за волю України“ в Пикуличах.

318

а д

ки то и

и и

• о д

пам’ятник заввишки 8 м. у вигляді хреста із написом „Борцям за волю України“ ― він споруджений за проектом Олени Кульчицької, а також поклали квіти до могил героїв УПА. Далі дорога пролягла до Кракова, де на нас чекало багато цікавого, адже з цим містом пов’язано життя й творчість багатьох відомих українців. Розпочали із вшанування пам’яті Богдана Лепкого, українського письменника, поета, літературознавця, громадського діяча, який похований на Раковицькому цвинтарі, одному із найстаріших і найвідоміших цвинтарів Кракова, та й загалом Польщі. Він нагадує наш Личаківський цвинтар. Богдан Лепкий довший час викладав у Яґеллонському університеті українську мову й літературу і навколо себе об’єднував українське товариство. У краківському помешканні сім’ї Лепких бували Василь Стефаник, Михайло Яцків, Остап Луцький, Кирило Студинський, Михайло Бойчук (створив портрет Б. Лепкого, 1909), Осип Курилас, Олекса Новаківський, Кирило Трильовський, В’ячеслав Липинський, Михайло Коцюбинський, Ольга Кобилянська та інші відомі українці. Нам, просвітянам, особливо приємно було те, що Богдан Лепкий був членом управи (заступником голови) краківської „Просвіти“ і запровадив традицію організовувати постійні Шевченківські академії; був одним із організаторів вечора до 100-річчя від дня народження Т. Шевченка у Кракові, вечорів, присвячених Маркіянові Шашкевичу, Іванові Франку, Миколі Лисенку, Василеві Стефанику та іншим видатним українцям. Стишеною ходою підійшли до могили, помолилися і поклали вінок. Зауважили, що на надгробку є напис українською мовою: „Богдан Лепкий, поет“ і встановлений 1972 р. барельєф письменника (скульптор Григор Пецух). Сніжило, сніжинки кружляли в легкому танку, мимоволі підводимо очі до неба: чи не побачимо журавлів, які збираються у вирій?.. Уже відлетіли... І лишень „Мерехтить в очах Безконечний шлях, Гине, гине в синій мряці Слід по журавлях“ (Б. Лепкий, „Журавлі“.) Крокуючи алеєю цвинтаря, ми говорили про цю визначну постать в українській літературі, ділилися своїми асоціаціями. Я, для прикладу, згадала, як ще в далекі радянські часи, коли про Б. Лепкого не говорилося вголос, ми, студенти, підпільно зачитувались трилогією „Мазепа“ і яке сильне враження цей твір справив на наш світогляд. Христина Бурштинська, голова Товариства „Просвіта“ Львівської полі319

• о д

До о а и к а

ко

а и

Могила Богдана Лепкого в Кракові.

техніки, прекрасний знавець всієї української поезії, цитувала ліричні вірші Лепкого і розказувала різні цікаві історії. Мало хто з нас знав, що за кількістю написаного Б. Лепкий поступається тільки Івану Франкові, а також про його образотворче мистецтво. Цікавий факт, що на відзнаку 60-річчя Б. Лепкого художники організували в Кракові виставку його робіт, де були представлені картина „Мадонна“ (олія; Ванзеє, Німеччина, 1923), портрети, пейзажі, численні малюнки та ілюстрації до книжок. Від розмови про Богдана Лепкого перейшли до Василя Стефаника, який студіював у Кракові медицину. Власне, краківська атмосфера того часу і полонила Василя Стефаника, який поринувши у неї, більше займався літературою, ніж медициною, приятелював із відомими митцями, знаними літераторами, зустрічався з представниками польської декадентської групи „Молода Польща“. Однак, дуже тужив за рідним краєм і постійно приходив до залізничної колії, дивлячись як його земляки пересідають з одного поїзда на інший. Під враженням письменника від масової еміграції галичан народився шедевр — „Камінний хрест“. Ностальгія за рідним краєм була дуже сильна, але Краків відкрив для Василя Стефаника обшири творчого духу. І як же при цьому не згадати Соломію Крушельницьку, адже свою славу вона здобула на варшавській та краківській сценах. І саме в цей час, коли Крушельницька співала на краківській сцені, у Кракові навчався Василь Стефаник. Дороги митців перетнулися ― Василь Стефаник, завжди модно одягнений, дуже імпозантний пан, відвідував концерти Соломії Крушельницької і, ясна річ, була кава в краківській кав’ярні! Так помалу наша розмова почала набирати іншої тональності. Додалися романтичні нотки і виникло нестримне бажання пройтися вуличками і місцями, де бували Василь Стефаник і Соломія Крушельницька, посидіти в цій затишній кав’ярні „Под 320

а д

ки то и

и и

• о д

У каварні, де зустрічалися Василь Стефаник і Соломія Крушельницька.

зєльоним бальонікем“, де зазвичай збиралася мистецька богема. Це бажання ми реалізували, знайшли кав’ярню за допомогою Христини Бурштинської і повністю занурилися в богемну атмосферу. В очікуванні кави розглядали фотографії, картини, фотографувалися біля старовинного годинника, що був свідком не одної зустрічі. Кав’ярня зберегла цей богемський дух, і здавалося, що за сусіднім столиком сидять Соломія Крушельницька й Василь Стефаник і про щось мило бесідують. Ми не дослухалися до їхньої розмови, а в своєму спокої пили каву і слухали мелодійне поцокування старого годинника. Час спливав і так не хотілося покидати це затишне романтично-історичне місце… У Кракові ми не могли оминути українську церкву у центрі міста, із дивовижним іконостасом, запроектованим відомим Яном Матейком. Нам пощастило ― ми потрапили на вечірню службу, після якої поспілкувалися зі священником та подякували за збереження українських традицій. Повертаючись до Львова, завернули на захід від Перемишля ― до села Павлокома. Адже не могли обминути місце, яке стало символом трагічної долі українців на землях Закерзоння. Місію треба виконати до кінця, і на греко-католицькому цвинтарі наше просвітянське товариство поклало вінок до меморіалу 366 українцям ― жертвам польсько-українського протистояння. Зауважу, що ме321

• о д

До о а и к а

ко

а и

моріал було урочисто відкрито 13 травня 2006 року в присутності президентів України Віктора Ющенка і Польщі Леха Качинського. Від того часу щорічно як в Україні, так i в Польщі, українці вшановують пам’ять про невинні жертви у селі Павлокомі поминальними службами. Ось такою насиченою видалася наша поїздка до Польщі, ми долучилися до нашої історії, в якій поєднувалося трагічне із романтичним.

Стежками Івана Франка Серед незабутніх подорожей була мандрівка за участю харківських колег на батьківщину Івана Франка. Наші гості прагнули глибше пізнати велич Каменяра і власними ногами пройтися його стежками, на власні очі побачити місця, де народився титан мислі й слова, де збігало його дитинство. Державний історико-культурний заповідник „Нагуєвичі“ створений 10 березня 1994 року. У його структуру входять: садиба батьків письменника, музей І. Франка, скульптурна композиція „І. Франко і світова література“, художньо-меморіальний комплекс „Стежка Івана Франка“.

Учасники Міжнародної науково-практичної конференції біля садиби І. Франка (с. Нагуєвичі, 2006 р.). 322

а д

ки то и

и и

• о д

Ми із колегами з Харкова в Нагуєвичах.

Особливо вразив нас меморіальний комплекс „Стежка Івана Франка“ із прекрасною лісовою алеєю, вздовж якої розміщено дерев’яні скульптури персонажів творів письменника, „Поляна казок“ із дерев’яними скульптурами героїв казок Івана Франка, каплиця Різдва Богородиці. Харків’яни захоплювались усім побаченим, фотографувалися біля кожного казкового персонажу і обіцяли все розказати та показати своїм студентам. Обіцянку виконали, бо через рік бажання побувати в Нагуєвичах виявили їхні студенти. Ось так скріплювалася наша дружба!

Скит Манявський і „Золота підкова Львівщини“ А були ще й інші одноденні подорожі, які інститутська „Просвіта“ організовувала разом із профкомом (цю добру традицію співпраці заклав колишній голова профкому ІНЕМ, доцент Мирон Білик, який підтримував не тільки наші мандрівки, але й усі свята і вечори. Згодом цю традицію підтримав Богдан Іличок (голова профкому ІНЕМ у 2007—2016 рр.). Отак ми відвідали Скит Манявський (Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир в с. Манява), що на Франківщині, засновниками якого стали вихованці Афону Йов Княгинський та Іван Вишенський. Подейкують, що в Скиті було поховано гетьмана Івана Виговського, але могили його на території так і не знайшли, хоч і в інших місцях її також не знайшли. Неймовірно насиченою видалася подорож „Золотою підковою Львівщини“, яка розпочалася із відвідин музею-садиби духовного просвітителя, поета Маркі323

• о д

До о а и к а

ко

а и

яна Шашкевича у с. Підлиссі. Старі розлогі дуби, розкішні квіти, дерев’яний причілок; всі експонати музею дихають старовиною і налаштовують на роздуми про високе, духовне, вічне… Споминайте,браття милі… Може спомин спосіб дасть Воскресити в новій силі Руську славу, руську власть!

На батьківщині Маркіяна Шашкевича в с. Підлисся.

На виході із садиби — криниця-журавель з прозорою як сльоза студенною водою. Зауважуємо, що криниці, колодязі, природні джерела стають невід’ємною складовою кожної нашої подорожі. Це символічний знак! П’ємо з дерев’яного цеберка воду, черпаючи мудрість поколінь. І в книзі відгуків залишаємо щиру подяку працівникам музею. На нас чекають розкішний Олеський замок, пам’ятка архітектури ХIII-ХVIII століття, дещо занедбаний, але такий таємничо-містичний замок в Підгірцях (у підземелля ми не спускалися і не чули плачу „білої пані“), доглянутий та відреставрований Золочівський замок із його прекрасними експозиціями. Дорогою обдумували зі студентами, як залучити кошти і де знайти джерела інвестування для відновлення Підгорецького замку. Складали бізнес-плани, обговорювали альтернативи використання замків із максимальною вигодою для людей і держави. Працювала професійна думка, малювалася в уяві перспектива. Хто-зна, може ще наші за