з фінансуванням НЦД. Довелося подумати про інші способи «вкрадливого» вторгнення в поле ідентичності, і не лише через кіно. Слід сказати, що «українська радянська культура» до сьогодні вважалася більше радянською, ніж українською, тобто, для більшості людей існує або радянське, або національне. А «націо нального радянського» бути не може, хоча це цілий окремий шмат історії. Ми не можемо визначатися лише в категоріях радянського імперського дискурсу — або тільки в категоріях національного. Ми показуємо, що існував окремий період і цілий конструкт української радянської культури, і з цим треба працювати, не намагаючись вписати культуру у вузькі рамки однієї картини світу. У роботі Національного центру Довженка почався новий етап пере осмислення. Ми думали над тим, які додаткові символічні смисли слід долучити до наявного матеріалу. «Надлишковий капітал» — це те, чим ми зараз займаємося. Тобто, архів — це просто матеріал, до цього матеріалу треба додати надлишковий капітал — культурний досвід, ідентичність, історичний контекст, нові смисли. Саме він «продається» аудиторії як щось унікальне. У яких нужденних умовах створюється цей привабливий продукт — окреме питання. Є така історія з культурної антропології, як одного вождя індонезійського племені, що уникло впливу цивілізації, привезли в Нью-Йорк. Його взагалі не вражало нічого — ні літак, ні поїздки машиною, ні хмарочоси, ні лайнери. Але по дорозі до аеропорту він побачив електричні стовпи, на одному з яких підіймався вгору електрик за допомогою «кішок». Вождь попросив зупинити машину й став біля того стовпа, зачарований. Ця річ здалася йому орудною, він помислив її в категоріях своєї культури, адже «кішки» можна використати для лазіння на дерева. Решта приваб цивілізації в його світі не мають еквіваленту. Мушу сказати, схожий культурний шок переживають багато іноземних гостей, які приходять у НЦД.
Кіноархів: економіка пам’яті
91