Мистецтво в місті: зв'язки та розриви / Art in the City: Connections and Gaps by Foundation Centre for Contemporary Art

МИС ТЕЦТВО В МІС ТІ: connections and gaps зв’язки та розриви

ART IN THE CIT Y:

Мистецтво в місті: зв’язки та розриви

Art in the city:

connections and gaps

Contents

Зміст

Art in the city: connections and gaps . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4

Мистецтво в місті: зв’язки та розриви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

Kateryna Botanova. SPACES: Architecture of common . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12

Катерина Ботанова. SPACES: Архітектура спільного . . . . . . . . . . . . . . 13

«SPACES: Architecture оf сommon» projects . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18

Проекти «SPACES: Архітектура спільного» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19

Polylogue about «Yunist» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28

Полілог про «Юність» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 29

Iryna Solovey. Turning point . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50

Ірина Соловей. Поворотний момент . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 51

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist . . . . . 64

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного . . . . . . . . . . . . . 65

Ihor Ponosov. Collective mapping . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86

Ігор Поносов. Колективне картографування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 87

IhorTyschenko. Challenges of the public space . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91

Vira Baldyniuk, Lyudmyla Skrynnykova, Anna Pohribna. I know what we did last summer . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126

Віра Балдинюк, Людмила Скринникова, Анна Погрібна. Я знаю, що ми робили минулого літа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127

«Holidays on the block» projects . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144

Проекти «Канікул на районі» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145

Teta Tsybulnyk and El Parvulesko, Yulia Kostereva, Kateryna Mishchuk, Darya Tsymbalyuk, Sasha Dolhiy, Nadia Parfan. The other side of the holidays: experience of participants . . . . . . . . . . . . . . . . . 154

Тета Цибульник та Ель Парвулеско, Юлія Костерєва, Катерина Міщук, Дар’я Цимбалюк, Саша Долгий, Надія Парфан. По той бік свята: досвід учасників . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 155

Tetyana Bulakh. Portrait of Pozniaky . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184

Тетяна Булах. Портрет Позняків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 185

Maria Borysova. Free-time in neighborhood courtyards. Cluster Research in Pozniaky . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 198

Марія Борисова. Сусідське дозвілля в умовах двору. Кластерне дослідження Позняків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 199

Lyudmyla Skrynnykova. «Shades». Project by Kostiantyn Strilets . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 210

Людмила Скринникова. «Відтінки». Проект Костянтина Стрільця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 211

Art in the city: connections and gaps

Мистецтво в місті: зв’язки та розриви

This publication serves both to carry on and to complete a three-year cycle of arts projects conducted in the public space within the SPACES project platform, and created through the joint efforts of the Foundation Center for Contemporary Art (CSM) and our Eastern European and Ukrainian partners. SPACES — addressing public space dedicated for cultural uses in Eastern Europe — united seven arts and research institutes around the following: what space is there for independent cultural initiative in the modern city? How can public space which is either largely privatized or derelict be reclaimed for cultural use? And finally, what is and what should the role of agents for cultural change be in this transformation?

Ця публікація продовжує і завершує трирічний цикл художніх проектів у публічному просторі, створених CSM разом із українськими та східноєвропейськими партнерами у рамках платформи SPACES. Проект SPACES — публічні простори для культури у країнах Східної Європи — об’єднав сім мистецьких і дослідницьких інституцій довкола питань: де в сучасному місті є місце для незалежних культурних ініціатив? Як можна повернути переважно сприватизований або занедбаний публічний простір для культури? І, врешті-решт, якою є (і якою має бути) роль культурних агентів змін у цих трансформаціях?

Our previous publication — «In Search of Spaces of Negotiation» — recapped the project’s first year, and dealt with pilot projects of arts working with public space. This was not only an exploration of potential and language, but also of the motives for going outside the «white cube» of the gallery and interacting with a sufficiently aggressive urban environment. «How can we turn locals into allies and devotees?» was the question asked by artists Yulia Kostereva and Yuriy Kruchak in their project, «Local is the New Global». And this is exactly the question examined in our continued development track.

У попередній публікації «У пошуку просторів взаємодії», котра підсумовувала перший рік проекту, йшлося про пілотний досвід роботи художників із міським простором. Це був пошук не лише можливостей і мови, а й причин виходу за межі галерейного «білого кубу» і взаємодії з переважно доволі агресивним міським середовищем. «Як можна зробити локальну публіку своїми союзниками і прихильниками?» — запитували художники Юля Костерєва і Юрій Кручак у проекті «Локальне Нове Глобальне». Саме це питання і визначило подальший напрям розвитку.

«Art in the City: Connections and Gaps» contains two core projects: 2013’s «Architecture of Common» and from 2014, «Holidays on the Block». Both projects examined interactions among the artists, artists and their physical surroundings, i.e., the city, and artists and urban populations, problematizing the boundaries between artistic constructs and the potential of their transformation into practical actions.

«Мистецтво в місті: зв’язки та розриви» вміщують два основні проекти — «Архітектура спільного» (2013) і «Канікули на районі» (2014). Обидва досліджують взаємодії — між самими художниками, між художниками і фізичним середовищем (містом), між художниками і місцевими спільнотами, — проблематизуючи межу між художнім висловлюванням і можливостями/очікуваннями його перетворення на реальну дію.

«Architecture of Common» is a project about a utopian cultural institution located in Kyiv’s historic center created jointly by the CSM curatorial team

«Архітектура спільного» — це проект утопічної культурної інституції в історичному центрі міста Києва, створений спільно

Art in the city: connections and gaps

Мистецтво в місті: зв’язки та розриви

and eleven working artists. Kyiv suffers from a catastrophic lack of not merely public space for contemporary, non-commercial, experimental cultural work, but of supporting and developmental institutions. Artists agreed to address the challenge of establishing this type of institute, to be financed by a Ukrainian business magnate and philanthropist suffering from an image problem. Through the construction of a notional architectural object they explored the desired outcome, examining whether the arts community was prepared to work together both to shape and to assume responsibility for an institution of this kind. «Architecture of Common» developed as an experiment in collective curatorial work — a collective which was not dissolved with the formal conclusion of the project in May 2013. The artistic and curatorial group continued its discussions and assemblies for nearly a year afterward. They asked: should we hold ourselves accountable for the design of an actual center, and declare this intention? How can we avoid its privatization by a power magnate, and accomplish rather the creation of a community center? What can the artistic community do to assure that this type of center won’t end up isolated from the public it seeks to serve? How can we turn locals into willing participants and artists-in-arms? What work experience of the artistic community is applicable here now and in the future? The Revolution on Maidan and the events that followed, both predictable and quite unexpected, and they demonstrated the critical importance of combined effort and the potential inherent in imagining the unimaginable. The group’s efforts have proceeded along a course from the conceptualizing of a dependent, static institution to that of an independent and mobile institute (i.e., the «Container» mobile institute project, which continually seeks out new urban contexts and locations, and operates as a catalyst for the mobilization of local communities), supported by crowdfunding and crowdsourcing. This undeclared Russian-Ukrainian war and the call into service of all available resources enforced its own conditions on our efforts, resulting in the partial — if, as it would seem, not entire — suspension of the «Container» project. A definite sense has remained with us of the importance of preserving the lessons learned at Maidan, and of their necessity and further application in limited, yet vital, local transformations of both urban space and of the local population’s perception of itself and its potential. And this is how «Holidays on the Block» came to light and resulted in a month of interaction between the residents of Pozniaky, one

Art in the city: connections and gaps

одинадцятьма художницями і художниками разом із кураторками CSM’у. Києву катастрофічно бракує не лише просторів для сучасної некомерційної експериментальної культури, а інституцій підтримки і розвитку. Художниці й художники вирішили прийняти виклик можливості створення такої інституції за кошти олігарха й мецената із проблемною репутацією та дослідити, вибудовуючи уявну архітектуру бажаного центру, чи готова художня спільнота до спільної роботи для такої інституції та спільної відповідальності за неї. «Архітектура спільного» з’явилася як експеримент із колективного кураторства, який не завершився із формальним завершенням самого проекту у травні 2013 року. Група художників і кураторів продовжувала зустрічі й обговорення впродовж майже року по тому: Чи маємо ми брати відповідальність за проект реального центру і «заявляти» його як свій? Як не дати його приватизувати олігархові, а створити центр для спільноти? Що може зробити художня спільнота, аби подібний центр не опинився в ізоляції? Як перетворювати аудиторії на учасників і співхудожників? Як досвід спільної художньої роботи можна застосовувати далі? Революція Майдану й подальші події — водночас, очікувано й дуже несподівано — показали критичну важливість спільної дії та можливостей уявляти неуявлюване. Робота групи пройшла шлях від вигадування стаціонарної залежної інституції до інституції незалежної й мобільної (проекту «Контейнер» — мобільної інституції, яка шукає щоразу інших контекстів і локацій у місті, працюючи як каталізатор для локальних спільнот), з можливістю фінансування через краудфандинг і краудсорсинг. Неоголошена російсько-українська війна та потреба акумуляції всіх наявних ресурсів внесла свої корективи та змусила відкласти ідею «Контейнера». Проте не цілковито: було відчуття важливості зберегти майданний досвід і надалі застосовувати його для невеликих, але таких важливих локальних перетворень — у просторі й у сприйнятті людьми себе й своїх можливостей. Так з’явився проект «Канікули на районі» — місяць взаємодії з мешканками і мешканцями одного зі спальних районів Києва — Позняків, спроба разом із місцевими жителями, а також командою художників і активістів, запровадити практики залучення і мікрозмін. «Канікули на районі» на місяць перетворили парк Позняки та довколишні кав’ярні, кінотеатр і торговельний центр на простір щоденної комунікації людей: на збирання й переповідання історій,

Мистецтво в місті: зв’язки та розриви

of Kyiv’s outlying districts, and activists and artists working together to encourage involvement and small-scale change in local praxis. For an entire month «Holidays on the Block» transformed Pozniaky Park and its surrounding cafés, movie theaters, and shopping center into an everyday space for public interaction: for assembling and retelling personal histories, for drawing out and thinking through the space involved in everyday intercourse, for the establishing of urban kitchen gardens, for ecosculpture, evening readings, recitals, film screenings and much more. The epigraph for «Holidays on the Block» could be a phrase uttered by artist Alevtina Kakhidze who, together with local residents, planted a mini urban healthy flower bed in the park: «Now you have your own garden. But for it to continue, you personally will have to take care of it every day». Inquiries into the manner in which communities are formed and what potential joint activity has, particularly regarding the reclamation of privatized space for public use — these contain, and represent their own little side note to the events that took place on Maidan in the winter of 2013–2014. And this Maidan experience in itself, this experience of reclaiming, physically and psychologically, space for public access, and the further management and joint responsibility for that space, requires more than just the fixing of a historical event in collective memory; it demands frequent recurrence, as well as constant adaptation and rethinking. And it is here where the artist must act like a virus, like a tireless catalyst of social change and, as expressed by Russian philosopher Elena Petrovskaya, where the artist is an indispensable figure, never allowing the unrest of this experience to find its resolution.

мапування й пізнання простору щоденного побутування, створення міської клумби, еко-скульптур, вечірніх читань, кінопереглядів тощо. Епіграфом до «Канікул на районі» може бути вислів художниці Алевтини Кахідзе, котра облаштовувала разом із мешканцями міську клумбу в парку: «Тепер у вас є свій сад, але для того, аби він існував, ви самі маєте піклуватися про нього щодня». Питання полягає в тому, як формується спільнота і які можливості має спільна дія, яка перетворює сприватизовані простори на публічні. Це питання стає своєрідними дужками для подій Майдану зими 2013–2014 років. А, власне, досвід Майдану — повернення фізичних і ментальних просторів у публічний доступ, а тоді піклування і спільна відповідальність за них, — потребує не лише закріплення у пам’яті, а й постійного відтворення, перетворення й переосмислення. І тут художник як вірус, як постійний каталізатор соціальних змін (за російською філософинею Єленою Петровською) є фігурою цілком необхідною, аби цей досвід неспокою не завершувався. Катерина Ботанова

Kateryna Botanova

Art in the city: connections and gaps

Мистецтво в місті: зв’язки та розриви

SPACES: Architecture of сommon

SPACES: Архітектура спільного

Kateryna Botanova

Катерина Ботанова

As much as it has been recently written and said on the deep crisis of the notion of public space in the post-Soviet domain, the change in the relational network between people and places still needs to be elaborated on.

Хоч як багато останнім часом було написано й сказано про кризу поняття публічного простору на пострадянських територіях, ще й досі є що сказати про зміну в мережах стосунків між людьми і місцями.

Places, how we see them, how we use them, what we want from them, how much we are ready to contribute to them and how they form and inform us, have been in a state of flux during the last 20 years.

Місця, те, як ми їх бачимо, як їх використовуємо, чого ми від них очікуємо, як багато ми готові в них вкладати і якою мірою вони на нас упливають і нас змінюють — усе це перебувало в стані постійних трансформацій упродовж останніх 20 років.

During the Soviet period «public» de facto meant «state», where freedom was substituted by control, regulations and system of punishments. Everything public was potentially a subject to punishment, to repressions. The only safe zone was a private secluded place. Thus public spaces were perceived as no one’s land, as belonging to everybody, but needed, shared and participated in by no one. They manifested themselves mostly through squares, but also very wide sidewalks as well as parks and gardens. When political and economic pendulum swings to independence of now sovereign states and the extreme forms of capitalism of the «Chicago boys» style, it is the private as the only truly human substance, the only substance of trust that explodes into the public. What used to be spaces of fear now had to become spaces of private triumph. Public spaces per se became not just unclaimed, superfluous, but essentially unnecessary. As there were no «public» as any kind of unity or community to claim them, use them, take responsibility over them. And they did not stay abandoned for long: squares were occupied by kiosks and markets, sidewalks were used as spontaneous parking lots, parks and gardens quickly tuned into construction sites. Although it is not just economic criteria of effectiveness producing alienation between people as well as between people and their environment (both

Kateryna Botanova. SPACES: Architecture of сommon

У радянські часи «публічне» фактично означало «державне», коли свободу було замінено контролем, правилами й системою покарань. Усе публічне потенційно могло бути покаране чи зрепресоване. Єдиною зоною безпеки лишався закритий приватний куточок. Тож публічні місця сприймались як нічия земля, яка належить усім, але нікому не потрібна і ніким не використовується. Ці публічні місця маніфестували себе переважно через площі, а також через широкі зручні тротуари, парки й сквери. Коли політичний та економічний маятник перехилився на бік незалежності відтепер суверенних держав, а заразом і екстремальних форм капіталізму в стилі «чиказьких хлопців», у публічну сферу вихлюпнулось те радянське приватне — колись єдина справді людська і людяна форма існування — єдина, варта довіри. Те, що раніше було просторами страху, перетворилось на простори приватного тріумфу. Публічні простори як такі виявились не лише незапитаними, зайвими, а й, по суті, непотрібними. Адже не існувало «публічного» як певної форми спільності чи спільноти, яке б заявило свої права на них, використовувало їх, взяло за них відповідальність. І публічні простори

Катерина Ботанова. SPACES: Архітектура спільного

не надто довго стояли покинутими — площі окупували кіоски й більшменш стихійні ринки, тротуари почали використовуватись як парковки, парки й сквери швидко перетворились на будівельні майданчики. Хоча не лише економічні критерії ефективності призвели до відчуження між людьми, а також між людьми та їхнім оточенням (сьогодні і людей, і місця цінують тільки тоді, коли вони здатні продукувати певні результати й створювати ефекти, а не стосунки й досвіди). Важливі тут також суттєві зміни в механізмах і можливостях самоідентифікації, котрі з’явились останніми роками й лише незначною мірою залежні від економічних чинників.

people and places are valued only as long as they can produce certain results and create effects, not relations or experience). These are also major changes in mechanisms and possibilities of self-identification which occurred in recent times and are only partially dependent on economic developments. «The world is characterized not only by its division into sovereign states but also by the presence within it of a multiplicity of political authorities in different registers […] many of these authorities claim they are not political — only cultural, economic, religious, communal or whatever — and such a move often enhances their autonomy, not least in relation to the authorities that claim sovereignty», — writes Warren Magnusson in «Politics of Urbanism: Seeing like a city». Thus Magnusson proposes to redefine the notion of politics from that of setting a certain order controlled by a sovereign authority to that of an activity that generates «new spaces of action and new histories, in relation to which new identities, interests, and forms of authority are established». Living their tough everyday lives, caught in between constant political and economic changes and wrongdoings the post-Soviet societies are quite reluctant to see the new identities and forms of authority that can be recognized and acquired. They are still predominantly identifying themselves through ethnic-rooted national and I-am-what-I-own economical markers.

Kateryna Botanova. SPACES: Architecture of сommon

«Світ характеризується не лише поділом на суверенні держави, а також присутністю множинності політичних сил у різних регістрах […], чимало з цих сил стверджують, що вони не політичні — а тільки культурні, економічні, релігійні, комунальні чи ще якісь — і цей рух часто посилює їхню автономію, не останньою чергою щодо сил, які заявляють свій суверенітет», — пише Ворен Маґнусон у книзі «Політики урбанізму: бачити як місто». Таким чином Маґнусон пропонує перевизначити поняття політики: від визначення певного порядку, контрольованого суверенними силами, до діяльності, котра генерує «нові простори дії й нові історії, у стосунку до яких можуть утворюватись нові ідентичності, інтереси та форми сил». Пострадянські суспільства з їхньою непростою життєвою рутиною, перебуваючи у пастці поміж постійними політичними й економічними змінами й злочинами, неохоче озираються на можливості визнати й отримати нові ідентичності й форми політичних сил. Вони й досі переважно ідентифікують себе через етнічно-закорінені національні й економічні («я є те, що я маю») маркери. Таким чином велика кількість соціальних, ґендерних, локальних, просторових, базованих на діяльності та інтересах ідентичностей і досі не активовані, що, з одного боку, призводить до певного колапсу й непорозуміння ідентичностей (коли виявляється, що вже недостатньо сказати «я — україномовний українець із середнього класу» чи «я російськомовний українських шахтар, що ледь виживає»), а, з другого, — не дозволяє утворюватись новим групам і формам політичних сил. Разом із загальною атомізацією суспільств, дедалі більшою мобільністю і високим ступенем соціальної непевності й взаємної недовіри це продукує тотальне небажання підніматись над

Катерина Ботанова. SPACES: Архітектура спільного

Thus a large number of social, gender, local, spatial, activity and interestbased identities are not activated, which, on one hand, leads to a certain identity collapse and confusion (when it is not enough to say «I’m a middle class Ukrainian-speaking Ukrainian» or «I’m a barely-makingmy-ends-meet Russian-speaking Ukrainian miner» any more), and on the other — prevents new groups and forms of authority to be established. Combined with general atomization within societies, rising mobility and high degree of social uncertainty and mutual distrust, this produces total reluctance to raise about one’s own private interests to for the sake of if not public or communal, then at least common. «Speaking about everybody — they won’t be good anyway. So what sense does it make for me to be no good with everyone else? How about at least I have it somehow better», — Russian journalist and architecture critic Grigoriy Revzin have ironically pointed out about the contemporary Russian society. As the notion, needs and political implications of the public change in the post-Soviet societies, so does the notion of the place and the public place, which creates a public space. Nowadays the place is often constituted not by the reference to a physical space and possibly its history, but rather by a network of interrelations between different other places, people, ideas and by the actions that connect them all. And what is a public space then? It seems that it is not a point of gathering and sharing any more, but a spot that can produce new possibilities, routes and relations. Public spaces in the contemporary post-Soviet cities are neither provided by anyone, nor created eagerly and regularly by communities which need them. They are mostly fought for. And these fights are put against the ones that try to take them away (be it political authorities or economic interests). They are not put for the making, opening, building the spaces that can be if not public in a classical sense, but at least common, that can create new possibilities, generate new histories and help new identities to be established. Such a work needs a totally different form of collaboration and common action. Creating public places today needs a different architecture of the common — be it common needs, common action, common interests or common good.

рівнем чиїхось власних приватних інтересів заради якщо не публічного чи суспільного, то хоча би спільного. «Тож якщо про всіх говорити — їм буде погано в будь-якому випадку. Який сенс, щоби мені було погано з усіма? Нехай хоч мені буде якось краще», — іронічно говорить про сучасне російське суспільство російський журналіст і архітектурний критик Григорій Ревзін. Тією мірою, як змінюється поняття, потреби й політична анґажованість «публічного» у пострадянських суспільствах, змінюється і поняття «місця» і «публічного місця», що є конститутивними для «публічного простору». Сьогодні місце часто конституюється не відсиланням до фізичного простору та його історії, а радше мережею взаємозв’язків між різними іншими місцями, людьми, ідеями, а також діями, які їх усіх пов’язують. Що ж тоді є публічним простором? Виглядає на те, що це більше не місце зборів і обмінів, а точка, котра може продукувати нові можливості, маршрути й стосунки. Публічні простори у сучасних пострадянських містах уже більше не забезпечуються кимось, і не створюються радо й регулярно спільнотами, яким вони потрібні. Найчастіше — за них борються. І ця боротьба відбувається проти тих, хто намагається забрати їх (чи це політична влада, чи економічні інтереси). Вона не відбувається за створення, відкриття, побудову просторів, які можуть бути якщо не публічними у класичному сенсі, то принаймні спільними, які можуть створювати нові можливості, ґенерувати нові історії та допомагати артикуляції нових ідентичностей. Така робота потребує цілком нових форм взаємодії й спільної дії. Витворення публічних місць сьогодні потребує іншої архітектури спільного — чи це спільні потреби, чи спільна дія, спільні інтереси чи спільне благо. Публічні простори можуть існувати тільки коли існує реальна потреба в них, а не ідея потреби. Здається, у пострадянському просторі їх треба створювати з нуля з архітектурою, яку ми ще собі навіть не уявляємо.

Public spaces can exist only when there is a real need in them, not an idea of a need. It seems that in the post-Soviet region they have to be created from scratch and have an architecture we are yet to imagine.

Kateryna Botanova. SPACES: Architecture of сommon

Катерина Ботанова. SPACES: Архітектура спільного

«SPACES: Architecture of сommon» projects

Проекти «SPACES: Архітектура спільного» Олександр Бурлака, Іван Мельничук. Акт прихованих робіт Символічний фундамент, створений із 38 знайдених на місці залізобетонних блоків і 24 додаткових модулів, створив координатну сітку майданчика «Юності», дозволяючи учасникам формувати круглі столи, амфітеатр, лавки для відпочинку або інші просторові комбінації. Oleksandr Burlaka, Ivan Melnychuk. Act of hidden works A symbolic foundation, created with 38 blocks of reinforced concrete found at the location and 24 additional modules, forms the coordinate network of the «Yunist» site by letting the participants to arrange round tables, amphitheater, benches and other space combinations.

Мирослав Вайда. Без назви Це немов будинки, в яких не горить світло, недобудовані чи покинуті житла, що бовваніють примарами на околицях міст уздовж швидкісних автострад. Проїжджаючи повз них, хочеться побачити господарів або хоча б якісь ознаки їхньої присутності. Це спроба говорити, промовляти, відкривати вікна, провітрювати житла, висушувати (витрушувати) речі, слухати, запалювати світло. Це об’єкти, відкриті до заповнення, заселення, співпереживання. Myroslav Vayda. Untitled

«SPACES: Architecture of сommon» projects

These objects are like houses without light, not finished or abandoned like phantoms in the suburbs along the highways. While passing them by we always want to see their hosts, or at least some signs of their presence. This project is an attempt to talk, pronounce, open windows, air houses, dry out things, listen, and turn on the light. These objects are open for filling in, settling, empathy.

Проекти «SPACES: Архітектура спільного»

Alevtina Kakhidze. Overcoming alienation

Aлевтина Кахідзе. Долання відчуження

A big city disunites and alienates: What do we know about each other, about our neighbors, about people whom we meet at metro station, about flowers and trees around our houses, about those houses? We can overcome alienation with small steps, for example, by finding out the names of weeds, which grow wildly in the two flowerbeds, slowly walking towards the knowledge about everyone around us, even the weeds in the city.

Велике місто роз’єднує і відчужує: що ми знаємо одне про одного, про сусідів у будинку, про людей, з якими опинились разом на платформі метро, про квіти і дерева під власним під’їздом, про самі будинки? Долати відчуження можна маленькими кроками — наприклад, дізнаючись назви бур’янів, які ростуть самі по собі у двох міських клумбах, — дорогою до знання про всіх навколо, навіть про бур’ян у місті.

The artist decided to intervene in the two flower-beds at the entrance of the former «Yunist» factory. Together with a botanist she studied the weeds growing there and put the information signs similar to those in botanical gardens, so that everyone could get to know them.

«SPACES: Architecture of сommon» projects

Художниця вирішила здійснити інтервенцію у дві клумби перед входом до колишньої фабрики «Юність». Разом із ботаніком вона дослідила бур’яни, які там ростуть, і розмістила пояснювальні таблички, подібні до тих, які ми бачимо в ботанічних садах, аби про ці рослини могли дізнатись усі.

Alina Kopytsya. Rosesewing

Аліна Копиця. Трояндошиття

A common work-as-game has been lasting for four years already. In its course a carpet from red roses is being created in a magic way. The permanent participants and occasional passers-by have a chance to get involved into work as delight and movement as self-sufficient goal, by adding self-made roses to the carpet.

Спільна праця-як-гра, під час якої магічним чином відбувається створення килиму з червоних троянд, пошитих зі старого одягу, триває вже 4 роки. Постійні учасники й випадкові перехожі мають нагоду долучитись до праці як насолоди і руху як самодостатньої цілі, доповнивши килим власноруч виготовленими трояндами.

Проекти «SPACES: Архітектура спільного»

Тетяна Горюшина. Оркестр живопису Перформанс за участі відвідувачів, де мова живопису перетворюється на мову жестів, а рух пензля — на рухи у повітрі. Мовчання, фізична присутність поруч одне з одним і невербальна комунікація дозволяє наблизитись до мистецтва спілкування, не агресивного, надзвичайного, медіативного. Tetyana Goryushyna. Painting orchestra Participative performance where the language of painting becomes the language of gestures, and a movement of a brush becomes movements in the air. Silence, physical presence and non-verbal means help to get closer to the art of communication — non-aggressive, extraordinary, mediative.

Вова Воротньов. Паркан Місто постійно перебуває у процесі самовідновлення і перебудови. Цей процес неможливо завуалювати, і поки він триває, об’єкт існує у площині міста не в «парадному» вигляді, а як відгороджений, закритий від поглядів процес. Такою «завісою» є зелений дерев’яний чи металевий паркан, яким ще від радянських часів закривають будмайданчики. Художник виніс звичний усім фрагмент зеленого паркану за дужки його функцій і перетворив на монумент у собі. Цей паркан більше нічого й нікого не відгороджує, навпаки — дозволяє відчути себе одночасно перед і за парканом, тими, хто закритий, і тими, від кого щось приховано. Vova Vorotniov. Construction fence

«SPACES: Architecture of сommon» projects

The city is in a constant process of self-restoration and rebuilding. This process is impossible to veil, and as it goes an object exists in a city not in a «festive» form, but as a process closed from the sight. A green or metal fence which has been placed around the construction site starting from the Soviet times «curtains» it. The artist striped a very familiar fragment of the green fence from its function and turned it into the monument in itself. Nobody and nothing are fenced off by it, on the contrary, it lets everyone to feel oneself at the fence and behind it at the same time, as the ones who are enclosed and from whom the site is enclosed.

Проекти «SPACES: Архітектура спільного»

Aлевтина Кахідзе. Бажання. Можливості. Вислів. Проекція в публічному просторі Чи повинні бути бажання у сучасному мистецтві? Що робити, коли хочеться зробити проекцію на велику персикову стіну у місті, але для цього немає проектора? Чи повинна художниця слухатись того, що накидає їй місто? Чи змінювати місто згідно зі своїми бажаннями? Alevtina Kakhidze. Desire. Opportunities. Expression. Projection in public space Do desires need to exist in contemporary art? What shall be done if there’s a wish to project on the big peach wall in the city but there’s no projector for it? Does the artist need to listen to what the city dictates to her or to change the city according to her wishes?

«SPACES: Architecture of сommon» projects

Pavel Braila (Chisinau, Moldova). Spiral landscape — Yunist triptych A performance art piece which monitors its audience. Guests at the project opening, observing the visual performance — a singular open air creation — were initially unaware that they themselves had become objects of observation. Images from a camera attached to a model airplane controlled by the artist are relayed to the big screen — a moving picture on a vacant lot, and in this way playing on the theme of the absence of all those who are now present. And yet gradually in this whirlwind of motion a real view from the mountaintop is revealed, and the audience is drawn inside its own spiral which dominates the entire landscape.

Проекти «SPACES: Архітектура спільного»

Павел Браїла (Кишинів, Молдова). Спіральний ландшафт — Юність триптих Художній перформанс, який підглядає за своїми глядачами. Відвідувачі відкриття проекту, спостерігаючи візуальне дійство — своєрідний живопис у повітрі — спочатку і не підозрюють, що самі стають об’єктами для спостереження. Зображення із камери, закріпленої на літачку, який обертає художник, транслює на великий екран рухому картинку пустого майданчику, тим самим заграючи із темою відсутності всіх присутніх. Аж поступово у вихорі руху відкривається реальний вигляд із гори, а глядачів затягує всередину своєї спіралі ландшафт, що домінує над усіма.

Alevtina Kakhidze. Garden of symbioses

Aлевтина Кахідзе. Сад симбіозів

Symbioses — unique natural phenomenon — are a mutually beneficial coexistence of biological species. Through her performance and the paper origami-hats, prepared for all project participants, the artist talks about symbioses as links of coexistence and merging.

Симбіози — це унікальне явище у природі: взаємовигідне співіснування біологічних видів. Перформанс художниці та паперові панами-оригамі для всіх учасників проекту говорять про симбіози як про проміжну ланку між взаємодією та злиттям.

Yuriy Kruchak. Architecture of opportunities During the four working sessions in April 2013, the representatives of different activist and art communities worked together on answers to the three following questions: «Does an independent city art institution need to be ideologically engaged and if yes — how?», «How can we turn the local audience into our partners and adherents?», «What resources can we find and create for the common support of a cultural center which will work for the city?» These answers created a model of an independent culture center which the city misses. The artist presented this model together with the video depicting the key discussion moments. Юрій Кручак. Архітектура можливостей Упродовж 4 робочих зустрічей у квітні 2013 року представники різних активістських і мистецьких спільнот разом відповідали на три питання: «Чи має незалежна міська мистецька інституція бути ідеологічно анґажована і як?», «Як ми можемо зробити місцеву публіку нашими співробітниками і прихильниками?», «Які ресурси ми можемо знайти і створити для спільної підтримки культурного центру, котрий працюватиме для міста?» Iз відповідей на ці питання склалась модель незалежного культурного центру, якого бракує місту. Художник презентував цю модель, а також відео із ключовими моментами обговорення.

«SPACES: Architecture of сommon» projects

Проекти «SPACES: Архітектура спільного»

Аліна Копиця. Укриття Мушлі з дроту і тканини та дерево з парасольками, подібно до килимку із троянд, — це пошук нестандартних рішень для створення комфортнішого середовища у просторі, де цей комфорт відсутній (непередбачений або ще не створений). Коли парасолькове дерево — це спільний прихисток, створений із індивідуальних захистів від дощу, то мушлі — це цілком персональні майже будиночки, де можна сховатись і від сонця, і від людей, продовжуючи працювати над чимось спільним, наприклад, килимом із троянд.

Vova Vorotniov. Accents

Вова Воротньов. Акценти

Even remnants of destroyed buildings have their textures, remains of architectonics and structure elements, their history and memory. By highlighting the very surface, by laying emphasis on it (contrary to the wall painting we are used to, which hide the surfaces), we can return the memory about what has been forgotten and talk about what is only to come.

Навіть рештки зруйнованих будівель мають свої фактури, залишки архітектоніки та структурних елементів, свою історію та пам’ять. Підкреслюючи саму поверхню, розставляючи на ній акценти (на відміну від звичніших нашому оку розписів, які поверхні приховують), можна повертати пам’ять про те, що було забуто, й говорити про те, що ще тільки має прийти.

Alina Kopytsya. Shelter

«SPACES: Architecture of сommon» projects

Shells made from wire and fabric and a tree with umbrellas, same as the rose carpet, are the search of non-standard steps to create a more comfortable environment in the space where this comfort is absent (not planned or not created yet). If the umbrella tree is a common shelter created from individual rain protections, then the shells are totally personal almost houses where you can hide both from the sun and from people while continuing to work on something common, e.g. on a rose carpet.

Проекти «SPACES: Архітектура спільного»

Igor Ponosov (Partizaning Group, Moscow, Russia) with Sasha Kurmaz. Maps

Ігор Поносов (група «Партизанінг», Москва, Росія) спільно з Сашою Курмазом. Мапи

The artists arranged three Kyiv-themed map printouts — «Challenge Map», «Map of Interest», and «Bicycle Map» — on handcrafted stands, confronting viewers the task of marking the maps with locations and routes in the city which were important and relevant to them. The intention was to provoke selfreflection on what public space means, and what we are capable of doing with it. The fourth map — «the Partizaning Map» — featured photographs capturing humorous interventions undertaken by Igor and Sasha over the period of a few days in different areas of Kyiv. Through these acts of interruption in the routine, the artists sought to explore the limits of our perception of objects in public space, at the same time exposing and focusing on their occasionally inherent absurdity.

Художники розмістили на трьох саморобних стендах роздруківки мап Києва із темами: «Проблемна мапа», «Цікава мапа», «Велосипедна мапа» і запропонували відвідувачам проекту позначити на них місця та маршрути, важливі та актуальні саме для них. Тим самим намагаючись спровокувати у людей внутрішні питання: чим для них є публічні простори і що вони готові в них робити? На четвертій, «Партизанській мапі» були розміщені фотографії, що фіксували іронічні інтервенції, здійснювані Ігорем та Сашею протягом декількох днів у різних місцях Києва. Через такі втручання художники прагнули дослідити межі нашого сприйняття об’єктів у публічному просторі, разом із тим викриваючи та акцентуючи на абсурдності багатьох із них.

«SPACES: Architecture of сommon» projects

Myroslav Vayda. House

Мирослав Вайда. Дім

The house is a phantom construction. It contains everything what we know so well but do not want to see or would rather forget. We can see it, but cannot live in it. It is always near and away at the same time. You cannot enter this house, squeeze in or return into it. What is a «house» today? And who are «we» — all those wanting to live in it?

Дім-примара. У ньому все те, що ми дуже добре знаємо, але чого не хочемо бачити чи воліли б забути. Його можна роздивлятись, але в ньому не можна мешкати. Він завжди поруч і завжди осторонь. У цей дім неможливо увійти, втиснутись, сюди неможливо повернутись. Що таке «дім» сьогодні? I хто такі «ми», які хотіли б у ньому замешкати?

Проекти «SPACES: Архітектура спільного»

Pavel Braila (Chisinau, Moldova). Mirrors

Павел Браїла (Кишинів, Молдова). Дзеркала

The artist continues his exploration of the theme of absence, using found objects from the Yunist plant territory — a panel to which some component parts were once attached, but now is fitted with pieces of a broken mirror. Perhaps by restoring lost fragments of memory, may we finally, truly, see ourselves? The two mirrored panels are fragments of an authentic and an artificially recreated figure — a disjointed puzzle that provokes the urge to reassemble it and make it whole.

Художник продовжує працювати із темою відсутності, використовуючи віднайдену на території «Юності» панель із частками колись закріпленого на ній, а зараз розбитого дзеркала. Можливо, відновивши загублені фрагменти пам’яті, ми зможемо нарешті по-справжньому побачити себе? Дві панелі із дзеркал — фрагменти автентичного та візерунок штучно відтвореного — роз’єднаний пазл, який так провокує поєднатися у ціле.

«SPACES: Architecture of сommon» projects

Vova Vorotniov. Yunist (Youth)

Вова Воротньов. Юність

A caulked bas-relief of the end of 1970s — beginning of 1980s created by unknown artists as a symbol of the sewing factory «Yunist» has been closed during long time and forgotten in the building of the former factory at the site where construction could be built. Taken out to the project site, opened to the sights of project participants, this piece gains back attention and value of the art work that the new context almost turned into garbage.

Чеканний барельєф кінця 1970 — початку 1980-х років, створений невідомими художниками як символ швейної фабрики «Юність», довгий час лишався закритий і забутий у будинку колишньої фабрики на вул. Боричів Тік, на об’єкті, довкола якого незабаром мало розгорнутись будівництво. Винесений на майданчик, відкритий для поглядів учасників проекту, він повертає увагу і цінність художній роботі, котру новий контекст майже перетворив на сміття.

Проекти «SPACES: Архітектура спільного»

Polylogue about «Yunist»

Полілог про «Юність»

Kateryna Botanova: Enough time has passed and now we’re able to stand back and take a look at the general situation with what’s happening at the YUNIST plant.

Катерина Ботанова: Вже минуло достатньо часу й можна з більшої відстані подивитися на ситуацію загалом і на те, що відбувається з «Юністю».

Oleksandr Burlaka: What is the situation at YUNIST?

Олександр Бурлака: А яка ситуація на «Юності»?

Kateryna Botanova: So far, there hasn’t been any officially announced decision about which way ESTA Holding is going to go regarding to this property. Also it seems likely that the Akhmetov Foundation’s «Development of Ukraine» will take on the management of the prospective cultural center, and accordingly, take the lead in formulating its vision. This is where everything sits at present.

Катерина Ботанова: Офіційного публічного рішення про те, в який бік ЕСТА-Холдинг збирається рухатися відносно цього майданчика, поки що нема. Схоже на те, що, імовірно, Фонд Ахметова «Розвиток України» перебере в управління майбутній культурний центр та, відповідно, куруватиме створення його концепції. На цьому все наразі й зупинилось.

In addition, ESTA Holding Company has made clear its desire for everything to be out in the open and is determined that the area needs to be open to the general public. The «Summer at Yunist» Festival was held there from August through the beginning of October, and a number of different projects were held then: an exhibition of work by first-year art students from the Arts Academy; a ceramics exhibit; and other meetings and small-scale festivals. We can count the fact that the territory was busy as a plus, but looking at it another way, is this issue, this open, publicly accessible territory, just for show that there’s stuff happening there? Is this «stuff happening» justification in itself or should there be some specific level of quality evident in it? If big crowds are coming to a public space, is all this sufficient criteria to show that everything works, it’s all going well, so let’s do it this way? Look, this situation is two-fold: on the one hand both the legal status and the future are highly uncertain, though it’s clear that this is a continuing part of the discussion; on the other hand, the space made it through these summer events. There’s a permanent tent set up now. And that’s the situation as of now.

Тим не менш, ЕСТА-Холдинг декларував відкритість та вирішив, що майданчик має бути відкритим для публіки. Починаючи з серпня та до початку жовтня там відбувався фестиваль «Літо на Юності», під час якого були реалізовані різні проекти: виставка робіт художників першого курсу Художньої академії, виставка кераміки, зустрічі та мініфестивалі. Звісно, те, що простір запрацював, можна вважати плюсом, але, з іншого боку, проблема в тому, чи є показником відкритості території, публічності території те, що там щось відбувається? Чи це «щось» вже виправдовує саме себе чи там вже мають бути певні якості? Якщо на публічній території збирається багато людей — чи це вже достатній критерій, який демонструє, що це працює, що це добре, и нехай буде так? Ось зараз там подвійна ситуація: з одного боку, невизначеність юридична та невизначеність майбутнього, хоча зрозуміло, що це обговорюється; з іншого боку, літо цей простір прожив, там встановили постійний тент. Ось така ситуація зараз.

Polylogue about «Yunist»

Алевтина Кахідзе: Я ось все думала — ніби ж коли така людина, як Рінат Ахметов, починає щось подібне робити, то в принципі для громадськості

Полілог про «Юність»

це класно. Але лише якість самих проектів може дати відповідь спільноті та всім — добре це чи погано. І відбулася цікава історія, якщо вважати, що SPACES — це були доброї якості проекти. Вони підняли ситуацію високо, а потім все це скотилося вниз. І тепер суспільство не може постійно стежити, контролювати та цікавитися, що там відбувається. Це до певної міри розслабленість. Якщо ж казати про те, що аура довкола Ахметова — це приватний капітал і т. д., і якщо якість проектів низька, тоді й те, що у суспільстві щось відбувається — це лише мильний пузир. Я би сказала, що загалом це виглядає сірою ситуацією, дуже складною, на мій погляд, впливати на це дуже складно, неможливо… Катерина Ботанова: Для мене залишається відкритою проблема: коли ми говоримо, що таке добрий/ поганий проект, коли говоримо, як проект взаємодіяв із аудиторією, як художник взаємодіяв з аудиторією, то ми спираємося на свої професійні/внутрішньоцехові критерії, які більшості широкої аудиторії не те що не є близькими, але є просто іншою планетою.

Alevtina Kakhidze: I’ve always figured that when a person like Rinat Akhmetov decides to do something like this that this is basically great for the public. Still, only the level of the projects themselves can really show everyone concerned whether or not this is a good thing. And it has resulted in an interesting situation, if you consider that the SPACES projects were very high level. They gave the issue very high visibility only to see it all come tumbling down afterward. And at this point the public is in no position to constantly monitor, control, and take an interest with what’s going on there. Things have gone slack to a certain extent. When you consider the aura surrounding Akhmetov, that this is private equity and all that, and if there are inferior quality projects, then the fact that something public is happening is just a bubble ready to break. I’d say that overall this situation looks very cloudy, very complex, in my view, to influence this is really difficult, impossible…

Алевтина Кахідзе: А чому тоді ми там були? Для чого? Чи то було помилкою, що спочатку таких покликали, ось із такою якістю, а потім ось цих, з іншою якістю? Навіщо? Виявилась відсутність процесу, який би передбачав розвиток. Коли я йшла на проект, я була дуже зайнята, і якби мені сказали — просто візьми участь у проекті, пов’язаному з публічним простором й жодного розвитку цього простору не планується, я би відмовилась. Катерина Ботанова: Для тебе важливо те, що могло вирости потім? Алевтина Кахідзе: Так. Коли я повернулася після своїх поїздок, багато що для мене стало розчаруванням. Саша Бурлака: А мені здається, що загальна рамка міжнародної події, пов’язаної з містом, урбаністикою, активістами, екскурсіями набагато цікавіша й сильніша, аніж кейс локальної ділянки. Ця подія цілком могла відбутися в іншому місці, та була би цікавою в будь-якому випадку. І тут не варто приділяти увагу конкретній ділянці, конкретному проекту. Людмила Скринникова: Тоді яку роль грали там мистецькі проекти? Зокрема твій проект, який був дуже site-specific [проект Олександра Бурлаки та Івана Мельничука «Акт прихованих робіт». — прим. ред.]?

Kateryna Botanova: For me it’s an open question: when we say that something is a good or bad project, or how did a project connect with its audience, or how did an artist connect, then we’re relying on professionally discrete criteria which, for most of the audience, aren’t just unknown to them, it’s like something from an entirely other planet.

Саша Бурлака: Проект складався з двох частин. Основна його частин — організація масової події, для того, аби людям було де сісти та обговорити питання. І тут я би сказав, що наш проект провалився.

Polylogue about «Yunist»

Полілог про «Юність»

Alevtina Kakhidze: So then what were we doing there? And for what? Was it a mistake to ask these kind of people there in the beginning, first from one level and after from another? Why? What became clear was the lack of any process that would encourage development. When I joined the project I was otherwise extremely busy, and if I’d been told that I’d be taking part in a project connected to a public space but for which there wasn’t any development of that space in the offing, I’d have refused. Kateryna Botanova: So it’s important to you that it would develop after your involvement ended? Alevtina Kakhidze: Yes. I returned from my trips to a lot of frustration. Sasha Burlaka: To me it seems that the general framework of international events about cities, urban studies, activism, and excursions are much stronger and more interesting than a case involving our local space. This event could easily happen elsewhere, and would be interesting in any event. Right here and now it’s not necessary to pay attention to a specific area or project. Lyudmila Skrynnykova: So what role did the arts projects play in this? In particular your project which was fairly site-specific? (Oleksandr Burlaka and Ivan Melnychuk’s «Act of Hidden Works» project). Sasha Burlaka: The project had two parts. The essence of it was the organization of a large-scale event where people would have a place to sit and discuss the issue. And I’d say that this project failed. Kateryna Botanova: And you’re gauging it a failure based on what? Sasha Burlaka: Because of the weather and because there were so few people. Failure reflects the human factor. People who can’t make up their minds to take a stool and move it someplace else. The project’s second part — filling the territory with reinforced concrete blocks to organize the area for the entire rest of the time. There we were successful. Yuriy Kruchak: When I started working I determined that there is a place and an issue, and you don’t always get that kind of connection. So when I was organizing my project («The Architecture of Opportunities»), I understood that it was unlikely that it would be taken into consideration or have any further effect on the continued development here. But this opened up possibilities of talking with different people and, I have to admit, there was a lot of material shared there. Speaking of the location, it seems to me that this is an issue of management, of cultural management in particular.

Polylogue about «Yunist»

Катерина Ботанова: А провал ти чим для себе вимірюєш? Саша Бурлака: Погодою й тим, що було мало людей. Провал — це людський фактор, люди, які не наважуються взяти табуретку та пересунути її в інше місце. Друга частина проекту — заповнити територію залізобетонними блоками для того, щоби організувати на весь подальший час цей майданчик. Ось де був успіх. Юрій Кручак: Коли я починав працювати, я для себе вирішив, що є локація і є проблема, і це не завжди поєднується. Тож коли я свій проект організовував [проект «Акт Архітектура можливостей». — прим. ред.], то розумів, що він навряд чи буде прийнятий до розгляду й впливати на історію розвитку, та це давало можливість спілкування з різними людьми і, слід зізнатись, було достатньо багато спільного матеріалу. Якщо ж говорити про локацію, то мені здається, що це питання менеджменту і, зокрема, менеджменту культури. Ті люди, які приймають рішення, не завжди є професіоналами й не розуміють значення таких місць. Була дуже добра остання дискусія у рамках проекту CSM «Робоча кімната», коли Євген Глібовицький сказав, що зараз суспільство не до кінця

Полілог про «Юність»

розуміє, що йому потрібно. Тоді треба пропонувати, і пропонувати чіткі зрозумілі концепції з входом та виходом. Зараз можна створювати ідеї, які були б проактивними. І мені здається, що необхідно не стільки входити зі своїм художнім багажем, зі своєю концепцією, скільки бути націленими на колаборацію, розуміючи, що не завжди те, що ми хочемо запропонувати, є зрозумілим людям та інституціям. Катерина Ботанова: А наскільки для художнього проекту і проекту в публічному просторі в принципі важливою є перспектива та думка про те, що буде далі? Наскільки реальною є дія? Чи все ж таки дія, яку робить художній проект, включаючись у певне місце, є символічною? Тетяна Горюшина: Я можу сказати, що мені було абсолютно байдуже, що буде в подальшому на цьому місці, враховуючи нестабільність рішень. Для мене було більш важливим «тут і зараз», можливість підтримати ініціативу. Мені здавалося, що сам по собі апокаліптичний простір, зруйнований і розвалений, також об’єднує. Стосовно перспективи, мені цікаво, яка фільтрація почне відбуватися з появою «даху» в цього місця, наскільки легко та вільно можна буде туди заходити й кому? Дах — це до певної міри проблема. Це захист від дощу й холоду, але з погляду публічного простору вона вже може змінити ситуацію. The people who make the decisions are not always professionals and don’t understand the importance of places like this. There was a really good discussion during the CSM «Working Room» project, when Yevhen Hlibovytsky said that right now society doesn’t fully know what it needs. So we need to have proposals, clearly defined concept proposals with input and output. We can formulate proactive ideas now. But it seems to me it’s not enough just to show up with your creative, artistic baggage and your concept, with an eye on a collaborative effort, because we understand that the things we’d like to propose aren’t always clear to either people or institutions. Kateryna Botanova: How important are the prospects and considerations of what comes next for an arts project or a public space project? How realistic are these? Or is everything that an arts project does, that’s associated to a particular location, just symbolic in nature? Tetyana Goryushina: I can say that for me it absolutely didn’t matter at all what would become of this space, considering the shakiness of the decisions surrounding its fate. The «here and now» was more important to me — the chance to support the initiative. It occurred to me that this

Polylogue about «Yunist»

Катерина Ботанова: До питання локації та проблеми. У якому співвідношенні вони перебувають? Вова, у тебе були роботи, найбільше прив’язані до місця [проекти «Акценти», «Паркан», «Юність». — прим. ред.] Вони працювали саме з текстурою місця й у фізичному плані, і в плані пам’яті. Вова Воротньов: У мене зауваження з приводу якості або різного роду якості проектів, які нібито передпроекти, тобто тимчасові, орієнтовані на використання простору ще до того, як цей простір переросте й мутує в якийсь інший. Тут важливо від початку боротися за певну якість, більш рефлективний підхід, робити проекти, націлені тактично на якість і стратегічно на майбутнє публічного центру. І тут дуже важливо від початку завадити компанії використовувати цю відкритість у якості такої собі індульгенції. Саму по собі відкритість можна досить легко симулювати, адже вона не є якимось занадто революційним вчинком девелоперської контори чи забудовника, тому компанії часто намагаються її симулювати за допомогою лавочок або якогось не особливо корисного проекту. Тому за розширення якості потрібно вступати в дискусію з проектами, які використовують

Полілог про «Юність»

apocalyptic space in itself, ruined, violated, is able to unite. Concerning the prospects for it, I wondered what kind of filtration would begin to reveal itself when there was a roof of sorts on this place? How simple and freely could you go in and to whom would you go? A roof is a problem to a certain extent. Protection against rain and the cold, but looking at things from the perspective of a public space, it would really change the situation. Kateryna Botanova: What about the issue of location and the problems there? What’s the correlation? Vova, your work was largely connected to location (projects: «Accents», «Construction Fence», and «Yunist») which worked with local textures on both a physical and memory level. Vova Vorotniov: My comments are relative to quality or various modes of project quality, which are something like a pre-project, tentative really, and oriented on the use of a space before it can outgrow that use, and morph into something else entirely. In this situation it’s important to struggle for a certain quality right from the start, a more reflective approach, to develop projects, focusing tactically on quality and strategically on the future shape of this public center. It’s extremely important here to apply the brakes to companies looking to indulge themselves in this period of openness. Openness is faked easily enough, and isn’t a particularly «radical» step for a real estate developer or a contractor; companies are always trying to appear «open» by putting benches at a site or other projects that aren’t all that vital. So to broaden the quality here it’s necessary to open up the discussion to projects that really use the space, but set aside the broader range of concerns. Without that, you’ll have sporadic use of these platforms at best. As to site-specific questions, I approached my projects from a point of view outside the context of the space. And yet, at the same time, I was interested in something that followed what would be done here. I set out pieces that were relevant to this place and referenced the past more than the future, because I have real doubts about sculpture’s ability to influence the future. Discussions about future strategies are better served in the discussion format than in some sculpture ensemble. Kateryna Botanova: You’re not bothered by the fact that your sculptural construct will be destroyed once the project has finished? Remember the image Kostya Strilets had up on Facebook — of a young woman lying under the construction barrier. That isn’t a problem for you?

простір, але відкидають якийсь ширший спектр проблематики. Без цього відбудеться дуже спорадичне використання платформи. Що стосується site-specific, то я підходив до своїх проектів поза контекстом саме цього місця. Водночас мене цікавив цей контекст поза тим, що там буде. Я розділяю певну пластичну роботу, що актуальна саме в цьому місці і яка радше працює з минулим, аніж із майбутнім, бо маю сумнів, що пластично можна вплинути на майбутнє. Тому обговорення майбутнього і стратегій лежить радше в дискусійній площині, ніж у пластичному антуражі. Катерина Ботанова: А для тебе не проблема, що твої пластичні рішення після закінчення проекту були зруйновані? Згадати образ, який був у Кості Стрільця у фейсбуці — фотографія дівчинки-юності, що валяється під парканом. Чи це є для тебе якоюсь проблемою?

Vova Vorotniov: No. Maybe somewhat problematic that the construction fence installation came down during the festival and not after. But as for the rest

Вова Воротньов: Ні. Мені трохи проблематично, що інсталяція з паркану розвалилася в процесі фестивалю, а не після. Що стосується решти проектів, які були зафарбовані, викинуті, то в принципі мене як художника це не особливо чіпає, я усвідомлюю, що ці роботи були

Polylogue about «Yunist»

Полілог про «Юність»

тимчасовими. Але це знову впирається в цю проблематику якості: якби вони були замінені на якісні висловлювання чи пластичні рішення, тоді не проблема, адже потрібно якось чергувати об’єкти. Але оскільки ця заміна символізувала певний занепад, падіння планки якості, мене більше це хвилює в контексті втрати якості, а не з точки зору мене як художника. Алевтина Кахідзе: Мене якось це дуже турбує. Якби раніше була якась інтуїція або передчуття, що ця дівчинка-юність буде ось так лежати... Можливо, у мене занадто гостре и хибне відчуття персональної відповідальності, що я була там і була занадто оптимістичною, втратила відчуття реальності. Не знаю… of the projects that were painted over or thrown out — none of that really affects me as the artist. I understood that this work was all temporary. But it does touch again on the issue of quality: if these had been replaced some qualitative constructs or sculpture, that’s no problem, since there should be a rotation of these kind of objects. But as far as this change was symbolic of a definite decline, a drop in standards, it was in that context — the loss of quality — that it bothered me. Not in terms of me being the artist. Alevtina Kakhidze: This really bothers me somehow. If there had been some inkling, some forethought that this young woman would be lying there like that…maybe I had too strong a sense, too mistaken, of personal accountability. I was there and was too optimistic, and lost all sense of realistic perspective. I don’t know…

Аліна Копиця: У моїй ситуації були створені дійсно тимчасові речі, ось як килимок і «Укриття», розраховані на публічність. Але на «Трояндошитті» було зовсім мало людей, не було такого собі прохідного двору. Тому, можливо, і варто починати з фестивалів типу сучасної кераміки, щоби люди проходили повз і знали, що є такий простір. А потім на SPACES побачили іншого типу мистецтво. SPACES не був проектом у публічному просторі, це була подія для своїх — для тих, хто знав, хто був запрошений на фейсбуці, друзів художників й інституції. Мені не сподобалося, що було зовсім мало випадкових людей, які би просто проходили повз та змогли би побачити, відкрити щось нове для себе.

Alina Kopytsa: My situation centered on things that were intentionally created as temporary objects, like the rug and «Shelter», which were publicity dependent. But for «Rosesewing» there were so few people, there wasn’t a yard connecting to it. So, maybe, it would be good to start with festivals featuring modern ceramic work, so people could get a close look and know

Алевтина Кахідзе: Мої три проекти [«Долання відчуження», «Бажання. Можливості. Вислів», «Сад симбіозів» — прим. ред.] народилися на «Юності», але я могла би їх показати і в іншому контексті. Та тут моя позиція художниці змінюється на позицію активістки, і я не думаю лише про якість. Якщо ти турбуєшся про якість своїх робіт, то міркуєш про локацію, але прагнеш, аби проект був універсальним. Моя ідея роботи про стіну народилася на «Юності», але водночас це ідея про те, що художник має відходити від реальності, це робота про мрію та про можливості. Мої роботи були дуже прив’язані до місця, до мрії,

Polylogue about «Yunist»

Полілог про «Юність»

that a space like that exists. Later, at SPACES, we were seeing another kind of art. SPACES wasn’t a public space project, but an insider event — for people in the know, who’d been invited on Facebook, friends of the artists and the institutions. I didn’t like that there were so few walk-ups, people who could just be passing by and could get a look and get introduced to a new idea. Alevtina Kakhidze: My three projects — «Overcoming Alienation», «Desire. Opportunities. Expression», and «Garden of Symbiosis» — were born at Yunist, but could be exhibited in other contexts. Here my role as an artist changed to that of an activist, and quality wasn’t the only thing I was thinking about. If you’re bothering about the quality of your work then you’re concerned with location, but striving to make a project with a universal scope. My idea of work on the wall was born at Yunist, but it’s also an idea about how an artist has to escape from reality — it’s a work about dreams, about potential. My work was strongly tied to the place, to visions, to hypothetical possibility, to potential, to utopia. Like Alina said, there were so few people here, but I still pictured it that we weren’t in the park. I imagined my idea being born there and spreading out, maybe a piece going home with someone or someone accidentally unwraps one. I didn’t see my work as something designed for the casual passerby who, out shopping, accidentally strolls past and goes in. Alina Kopytsa: I was saying the same thing about «Rosesewing» which was more oriented on people just passing by. Kateryna Botanova: Let’s talk about the audience. For me, I think the most interesting question is the connection between audience, quality, and art, and how this is all tied together in a defined process of exchange. Who, basically, is the contemporary Kyiv audience for arts projects? Yuriy Kruchak: I’m struck by what Vova said about how he doesn’t see the potential to affect the future. To me this is a peculiarity that goes throughout post-soviet society, where we don’t see any possibility of influencing what happens tomorrow. In my project («The Architecture of Opportunities») it was clearly important to find those points of intersection between «today» and «tomorrow». Getting to Kateryna’s question: it seems to me audience/quality/art are strongly connected. If the conception of how a person can influence tomorrow is lost, he doesn’t see any need for quality, and it’s left up to the consumer. Besides that, it’s important to grasp right now that you are capable of influencing quality both for today and tomorrow.

Polylogue about «Yunist»

гіпотетичної можливості, потенції, утопії. Ось Аліна каже, що було мало людей, але я собі відразу все так і уявляла — ми ж не були в парку. Я уявляла, що моя ідея там народиться та розповсюдиться далі, можливо, панамка до когось додому потрапить, чи хтось її випадково розгорне. Я не відчувала, що моя робота розрахована на пересічного глядача, який, проходячи повз за покупками, випадково зайде. Аліна Копиця: Я це казала саме відносно «Трояндошиття», яке було більше орієнтованим на людей, які проходять повз. Катерина Ботанова: До питання аудиторії. Я розумію, що найцікавіше питання для мене — це зв’язка якість-аудиторія-мистецтво, і те, як це все замикається у певному процесі спілкування. Хто в принципі сьогодні в Києві є аудиторією мистецького проекту? Юрій Кручак: У мене є репліка стосовно Вови й того, що він не бачить можливості впливати на майбутнє. Мені видається, що це особливість усього пострадянського суспільства, яке не бачить можливості впливати на завтра. У моїй роботі [проект «Архітектура можливостей» — прим. ред.] якраз важливо знайти точки перетину «сьогодні» та «завтра».

Полілог про «Юність»

Повертаючись до питання Каті щодо якості-аудиторії-мистецтва, мені здається, що це дуже пов’язано. Коли зникає розуміння того, як людина може впливати на завтра, людина не бачить більше потреби у якості, вона лишається лише в ролі споживача. Між тим, важливим є розуміння, що сьогодні ти здатен вплинути на якість завтрашнього і якість сьогоднішнього. Пострадянська людина, яка втратила розуміння публічного простору, не розуміє, навіщо їй впливати на будь-що та займати більш активну позицію. The post-soviet individual who’s lost his sense of the public space fails to understand what he can influence or to take an active role in that. Kateryna Botanova: Sasha, so when people didn’t want to move the blocks in your («Act of Hidden Works») project, this is not the failure of your project, but societal failure. Its disinclination to change something, to act, or to play manifests itself in an extremely concrete form — the reluctance to shove a piece of furniture in order to sit down afforded a convenient opportunity for everyone to talk about this. Lyudmila Skrynnykova: When somebody moved the furniture for them, however, everyone started talking. Oleksandr Burlaka: Maybe they just don’t see this as public space? You find yourself in this piece of ground and there’s a guard, and a video camera, and before you touch anything you think it over a couple times. Yuriy Kruchak: I can reference all this to my personal work experiences outside Ukraine. When you set up your camera there, and you start shooting, the first thing that comes to mind is — I’m not allowed to do this. Once I ended up on some private property in Austria, got the camera ready to get some shots, and the whole time I’m expecting that, yeah, here comes some guard to pat me down and check my documents, put me up against the wall. But it wasn’t anything like that. It seems to me that this is a problem peculiar to our culture: we expect prohibition, even in open spaces. Alevtina Kakhidze: We’re a post-totalitarian society with a public space problem. We don’t consciously see these places as our own, but only objects of somebody’s desire. Yuriy Kruchak: The individual person does not see the contextual connection, and thus doesn’t see values and holds on to his personal desires. He doesn’t get that it’s connected to the culture and that this bas relief or

Polylogue about «Yunist»

Катерина Ботанова: Саша, тоді те, що люди не хотіли переміщувати блоки [проект «Акт прихованих робіт» — прим. ред.], — це провал не твого проекту, а провал суспільства. Його небажання будь-що змінювати, рухати, грати проявляється в дуже конкретних формах небажання порухати тумбочку так, щоби сидячи на ній, усім було зручно спілкуватися. Людмила Скринникова: Але коли тумбочки для них хтось рухав, всі включалися в спілкування. Олександр Бурлака: Можливо, просто це місце не сприймалося як публічне? Ти потрапляєш на територію, там стоїть охоронець, відеокамери, і тому перед тим, як щось взяти — ти спочатку тричі подумаєш. Юрій Кручак: Я можу посилатися на власний досвід роботи поза межами України. Коли там дістаєш відеокамеру та починаєш знімати, перше, що спадає на думку — знімати не можна. Якось у Австрії я зайшов на приватну територію, дістав камеру, щоби зробити декілька знімків, і весь цей час очікував, що ось-ось вийде охоронець і почне мене обшукувати, перевіряти документи, ставити до стінки. Нічого подібного! Тому мені здається, що це проблема саме нашої культури — ми очікуємо на заборону, навіть якщо простір відкритий. Алевтина Кахідзе: Ми посттоталітарне суспільство з проблемами публічного простору. Ці місця і в свідомості не наші, тільки в бажаннях вони чиїсь. Юрій Кручак: Індивід не бачить зв’язку з контекстом, тому не бачить і цінності, бажання берегти. Він не розуміє, що пов’язаний із культурою, і що потрібно зберегти цей барельєф чи чеканку. І той факт, що вона буде збережена, допомагає йому навчатися. Якщо купуєш щось — тоді це твоя власність, а розуміння, що треба зберігати щось разом — втрачене.

Полілог про «Юність»

that printing needs to be preserved. But the fact that it is preserved helps him understand. When you buy something, then that is your property, but the concept of joining together to preserve something is lost. Kateryna Botanova: The conversation has turned now to that point of connection between the past and the future, but then we’re really talking not just about education, but about enlightenment, and the preparatory role of the arts in that. This bothers me somewhat. For society to change, for the individual to change, for the inculcation of those matters which are not yet fixed in our consciousness or public structures — this requires time. We can’t expect that the SPACES project will just set up on the Yunist territory and immediately start generating audiences and alter the level and the perception of quality. We can’t expect that someone observing the project will immediately grasp that our past is important to us all. This is an extremely protracted and process-intensive thing that will produce its results in the long term, but we expect those results right away. Yuriy Kruchak: Then we’d better more clearly lay out what we mean by this current «arts paradigm». For instance, the presence of conflict. Until just recently I’ve held that conflict is a bad thing; conflict just leads to more conflict. Now I’m beginning to think that it leads to cultural development. Another matter is how we develop and attract more communities to get involved in this kind of conflict. It matters: are these communities ready for open dialogue? Right now these groups are all closed off. They all look at themselves as some kind of businessman or a group of businessmen, pursuing their own professional interests. Kateryna Botanova: Why only businessmen? Every community has its own professional sphere of interests, which is exactly what defines it as a community. Yuriy Kruchak: That’s another thing, how as a whole it modifies or develops culture, I mean if we’re talking about bigger issues than just the success of one particular group. Every group involved in the process should have an equal voice, and it’s crucial to get these voices into harmony, establish some kind of balance. There were no projects at Yunist which would have stirred up this kind of conflict or confrontation. Kateryna Botanova: You understand that the paradox of the current situation lies in that this «Architecture of Common» isn’t centered around conflict, but on the potential of joint work, collaboration. To get to some sense of conflict requires that there be some sense of community first.

Polylogue about «Yunist»

Катерина Ботанова: Ми зараз говоримо про мистецтво як про точку зв’язку між минулим та майбутнім, але тоді, фактично, ми починаємо говорити не просто про освітню, але й про просвітницьку, пропедевтичну роль мистецтва. Мене це трохи бентежить. Для того, щоб суспільство змінилося, щоб людина змінилася, щоби закріпились речі, незакріплені у свідомості та громадських структурах, потрібен час. Ми не можемо очікувати, що проект SPACES, вперше потрапивши на майданчик Юності, відразу створить там аудиторію та змінить ставлення і рівень якості. Ми не можемо очікувати, що глядач проекту відразу зрозуміє, що минуле нам важливе. Це дуже тривалі та процесуальні речі, які спрацьовують лише в перспективі, а ми очікуємо результат прямо зараз. Юрій Кручак: Тоді, ймовірно, потрібно чіткіше визначити, що ми розуміємо під художньою парадигмою сьогодні. Наприклад, присутність конфлікту. До останнього часу я вважав, що конфлікти — це погано, адже вони тягнуть за собою інші конфлікти, але зараз я починаю думати, що вони ведуть до розвитку культури. Інша справа, як ми такий конфлікт розвиваємо та залучаємо до нього різні спільноти. Важливо, чи відкриті ці спільноти. Тому що зараз спільноти закриті, і кожен бачить себе якимось бізнесменом або спільнотою бізнесменів, переслідуючи свої суто цехові інтереси. Катерина Ботанова: А чому бізнесменом? Будь-яка спільнота має цехові інтереси, саме це і робить її спільнотою.

Полілог про «Юність»

Юрій Кручак: Так, інша справа, як це в цілому розвивається та чи змінює культуру, якщо ми говоримо про більші речі, аніж успіх окремої спільноти. Всі спільноти, залучені до процесу, повинні мати рівні права, і важливою є гармонізація цих прав або встановлення певного балансу. На «Юності» не було проектів, які вибудовували би конфлікт. Катерина Ботанова: Розумієш, парадокс цієї ситуації в тому, що в «Архітектуру спільного» закладався не конфлікт, а можливість спільної роботи, спілкування. Для того, щоб вийти в точку конфлікту, має бути точка спільності. Ми зараз, говорячи про публічний простір, говоримо про владу. Говорячи про те, що ми як спільнота можемо робити або не робити з публічним простором, ми все одно практикуємо уявні можливості та права на владу, співвідносимо себе з нею. Алевтина Кахідзе: Це говорить про те, що ми не відчуваємо консолідації, сили між нами, саме тому ми так мислимо. We — now — in talking about public space are really talking about power. Talking about what we can do or not do with the public space as a community, we’re nonetheless exercising our presumptive capacity and rights on the authorities, and bringing ourselves into line with them. Alevtina Kakhidze: This speaks to the fact that we don’t have a sense of consolidation, of our shared strength, which is exactly what we’re considering. Yuriy Kruchak: From the very start of the project, conflict wasn’t a part of it, for me it was a chance for a dialogue. Another thing we could infer from this is whether or not we could affect the institution’s development. If we don’t want to wait for conflict to develop, we need to choose another methodology — even though conflict has long proven itself effective for cultural and social development — for it to produce some results. Kateryna Botanova: Why was I talking about power? Because in the situation at Yunist, the power situation is cloudy. And the choosing of who’ll be in charge is being delayed. This vacuum, which has been around since mid-February (2013) when the project public assembly formally approached Akhmetov, provides us with a point of reference. And no matter who is appointed, as soon as they are, we’ll have conflict. So while the vacuum exists both anything and nothing are possible.

Polylogue about «Yunist»

Юрій Кручак: Від початку в самому проекті не був закладений конфлікт, для мене в ньому був діалог. Інша справа, який ми з цього можемо робити висновок і чи можемо впливати на розвиток інституції. Якщо ми хочемо не чекати виникнення конфлікту, потрібно вибрати іншу методологію (адже конфлікт — це давно відпрацьована методологія для розвитку культури чи суспільства), щоби вона була продуктивною. Катерина Ботанова: Чому я почала говорити про владу? Тому що у ситуації з «Юністю» влада розмита. А момент вирішення фігури влади затягується. Цей вакуум, який існує з середини лютого [2013 — прим. ред.], коли Громадська палата проекту офіційно звернулася до Ахметова, прибирає точку референції. Щойно з’явиться референт — відразу виникне й конфлікт, а доти вакуум дозволяє відбуватися всьому і нічому. Юрій Кручак: Особисто для мене з нашим проектом був створений певний взаємозв’язок, що не так вже й погано. Конфлікт може бути результативним і не результативним, а розвиток конфлікту можливий лише тоді, коли є зв’язок між спільнотами, шляхи для комунікації. Інша справа, як ми можемо скористатися напрацьованим досвідом SPACES. Ми можемо піти й іншим шляхом та запропонувати певну персону на порожнє місце референта. Можливо, варто створити низку дискусій, круглих столів, асамблей та виявляти позицію, адже позиція «Юності» наразі не виявлена, і тому там може відбуватися все, що завгодно.

Полілог про «Юність»

Yuriy Kruchak: For me and my project personally there was a relationship created that wasn’t all that bad. Conflict can be an effective thing or ineffective, and developing a conflict is only possible when communities are in contact with each other. There’s also the matter of how we put the experience of SPACES to use. We could go another direction and suggest someone specific for the empty advisory post. Maybe it’s worthwhile to set up a series of discussions, roundtables, assemblies and make a position clear, since Yunist’s position isn’t laid out yet, and then you could define things any way you want. Oleksandr Burlaka: Still, from Yunist’s take on things, everything is copacetic. The conflict has resolved itself, so why should they feel compelled to discuss their future plans with anybody? Kateryna Botanova: What do we need that for? Forget about them. I understand that Yuri and Alevtina could use them, but what about the rest of you? Oleksandr Burlaka: Well, we really need to press, but I mean like earlier we picketed the company’s offices, a big protest, and the SPACES project came as a result of this conflict. If there hadn’t been that, there never would have been a decision to put up a cultural center. Yuriy Kruchak: I don’t think that the Yunist issue, the SPACES issue, should be closed; down the road they’ll send us a readymade, drawn up concept for us to read on their website. Vova Vorotniov: There’s one other nuance to this, and that is that the SPACES project was originally an institutional project with a defined time-frame, and it won’t be continued. But that leaves us with the activist approach: no budget and works on a voluntary basis. Alevtina Kakhidze: Yes, the obligations to CSM have been met… Vova Vorotniov: But the institution can get the activist process started by itself. Kateryna Botanova: So then let’s talk more about how we’re going to proceed?

Олександр Бурлака: На «Юності» між тим, з їхнього погляду, все класно. Конфлікт розсмоктався, чому вони мусять с кимось говорити про майбутнє? Катерина Ботанова: А нам це потрібно? Давайте по них забудемо. Я бачу, що Юрі та Алевтині потрібно, а решті? Олександр Бурлака: Ну, звісно, потрібно впливати, але я маю на увазі, що раніше пікетували офіс компанії, був масовий протест — і SPACES став результатом цього конфлікту. Якби не було конфлікту — не було би рішення робити культурний центр. Юрій Кручак: Я не думаю, що питання з «Юністю», питання SPACES можна закривати, інакше нас потім будуть відправляти читати вже готову, кимось написану концепцію на сайті. Вова Воротньов: Ще такий нюанс — проект SPACES був інституційний і він, маючи часові рамки, більше не продовжується. Але є активістський процес, де немає бюджету і працювати можна на добровільних засадах. Алевтина Кахідзе: Так, скінчилися зобов’язання перед CSM… Вова Воротньов: Але і сама інституція може запустити активістський процес. Катерина Ботанова: Тоді давайте далі говорити про те, куди продовжувати?

Polylogue about «Yunist»

Полілог про «Юність»

Turning point

Поворотний момент

Iryna Solovey

Ірина Соловей

The following serves as a critique of group activities conducted during the Urban Forum «Co-Presence in the Public Space», a part of the SPACES project. Attention focused on interrelations between stakeholders influential in the process of establishing a non-commercial poly-cultural center on the territory of the former Yunist plant. At the closing session held on St. Andrew’s Descent organizers determined to concentrate on matters of content and intended audience for the center. The Forum was intent on implementing insights gained from the discussions on the cultural center’s core concept and strategies for its further development. Those attending the final event were asked to envision a creative space which fosters the cultural edification of the city and the lives of its residents. This text is also put together to inform prospective multifaceted cultural collaborations of this type of potential sticking points and potential resources.

Це критичні нотатки про групову роботу під час Міського Форуму «Співприсутність у публічному просторі», частини проекту SPACES. У фокусі уваги були взаємоини зацікавлених сторін (stakeholders), що впливають на процес створення некомерційного полікультурного центру на території колишньої фабрики «Юність». Під час фінальної зустрічі на Андріївському узвозі організатори керувались рішенням сторін зосередитися на питаннях контенту та аудиторії центру. Міський Форум проведено, щоб застосувати отримані інсайти щодо формування концепту майбутнього культурного центру та стратегії його розвитку. Учасникам пропонували уявити творчий простір, який сприяє культурному збагаченню міста та життя людей. Цей текст поінформує майбутніх учасників подібної взаємодії в сфері культури про можливі больові точки і резерви потенціалу.

Moderator for the Urban Forum — Iryna Solovey. Co-moderators — Evhen Hlibovytsky, Yulia Philipovska.

Модераторка Міського Форуму — Ірина Соловей. Співмодератори — Євген Глібовицький та Юлія Філіповська.

Urban Forum participants came to this discussion from a variety of disciplines. In general, arts groups, commercial enterprises, various architectural concerns, and journalism were represented. There were no attendees from the City Council, which most certainly anticipated that a negative perception of State structure would hamper constructive dialogue in the group.

Учасники Міського Форуму долучилися до обговорення з різних сфер. Загалом були представлені мистецькі групи, комерційна компанія, різні архітектурні напрямки, а також журналістське середовище. Не було представників з боку міської ради, які, очевидно, передбачали, що негативне сприйняття державної структури може гальмувати конструктивний діалог у колі учасників.

Following the Urban Forum, during private conversations with a number of those who had participated directly in these discussions I listened to varying takes on the success of the final session, accompanied by a uniform expression of significant interest in continuing these efforts, anticipated as essential to the process of developing a viable model for a cultural center at St. Andrew’s.

Після Міського Форуму я мала приватні розмови з деякими безпосередніми учасниками дискусії, які по-різному оцінювали успішність фінальної зустрічі, але виявляли високий інтерес до подальшого розгортання подій, які за їхніми очікуваннями мають відбуватися в процесі створення життєздатної моделі культурного центру на Андріївському.

Iryna Solovey. Turning point

Ірина Соловей. Поворотний момент

Method

Методика

To facilitate this broadly representative dialogue, moderators selected the open forum model which aligns individual actions and urban contingencies, and is geared toward solutions that respond to issues which manifest themselves during the process. Practically speaking, the application of this yet untried thought process required the operators to remain open and address every complication which arose during group dialogues. Conflict or friction among groups representing differing positions would be approached as that which fosters a greater understanding of the adaption essential to the process of collaboration. The moderators held a series of sessions in advance of the joint session in order to better gauge the needs of groups on each side of the argument and of the project’s potential. The final session was comprised of a broadly inclusive circle, all of whom were committed to bringing balance and clarity to the collective-process, to achieving acceptable compromise, and to establishing the space for further project collaborations.

Для супроводу різностороннього діалогу модератори обрали методику в стилі Відкритого Форуму, що пов’язує індивідуальну поведінку з міськими викликами і передбачає пошук рішень, які вже вбудовано в проблеми, що виникають у процесі. Застосування цього нового способу мислення на практиці означало, що модератори залишаються відкритими і буквально вітають усі ускладнення діалогу під час групової роботи. Конфлікти чи тертя, що виникають поміж різними сторонами, потрібно сприймати як такі, що сприяють кращому усвідомленню зміни, яка має відбутися в процесі взаємодії. Модератори провели декілька підготовчих зустрічей, щоб отримати свіжий погляд на потреби сторін та потенціал проекту. До участі у фінальній зустрічі було запрошено ширше коло людей, які також були зацікавлені привнести в спільний процес баланс і ясність, навчитися досягати узгодження позицій та створити простір для нової фази взаємодії в проекті.

Process

Процес

Carrying out projects with the Garage Gang team which mobilized both urban and rural creative communities, I was able to observe how people implement and share their ideas, gain experience in responding to constructive criticism in public situations, and marshal the necessary strength to keep cool during disagreements, verbally acknowledge risks, encourage each other, deliver unexpected surprises, join in on outdoor exhibits, laugh and sing together. A group united in this kind of wideranging experience is transformed into a vibrant, strong, and creative effort, capable of responding better to real contingencies which arise.

Реалізовуючи проекти для мобілізації творчих спільнот у містах і селах, які втілювала команда «Ґараж Ґенґ», я спостерігала, як люди відкриваються і діляться своїми ідеями, вчаться реагувати на конструктивну критику в публічній ситуації, докладають зусиль, щоб зберегти рівновагу під час суперечки, вголос визнають ризики, заохочують одне одного, спонтанно роблять подарунки, долучаються до вуличної вистави, співають і сміються разом. Група людей, які разом проживають такий різноманітний досвід, трансформуються у сильну, енергійну і творчу спільноту, здатну краще реагувати на актуальні виклики.

The Urban Forum was called «Co-Presence in the Public Space», and offered to foster a greater understanding of a variety of viewpoints through the process of open dialogue aimed at designing a content-rich slate of activities at the future poly-cultural center to be built on the site of the old Yunist factory. Stakeholders During the lead-up to the Urban Forum, special attention was afforded to relations between the various project stakeholders. A more reflective understanding of questions around the division of authority among the stakeholders and relevant principles of collaboration was called for in order that we might examine hazards arising in the subsequent phases

Iryna Solovey. Turning point

Міський Форум отримав назву «Співприсутність у публічному просторі» і запропонував через діалог краще зрозуміти погляди різних людей у процесі визначення змістовного наповнення діяльності майбутнього полікультурного центру на території колишньої фабрики «Юність». Зацікавлені сторони На особливу увагу під час підготовки Міського Форуму заслуговував аспект відносин між зацікавленими у проекті сторонами. Заглиблення в питання розподілу влади між ними й актуальними принципами взаємодії потрібне було для того, щоб дослідити, відкрити й усвідомити

Ірина Соловей. Поворотний момент

of the initiative with the creation of the cultural center. Possessing that understanding would help clarify how to indirectly assist the sides and to foster critical, if not immediately apparent, areas of agreement among them. The moderators were working from the assumption that the formation of an urban cultural center involved five central players: cultural managers and artists, the controlling company of the land on which the center would be built, architects, municipal authorities, and journalists. During the course of the preliminary meetings the moderators determined that at this stage of the project the role played by the architects was a limited one. At that time journalists also did not see the media as having any role just yet, and during the sessions numbered themselves among Kyiv’s civic activists who opposed the construction of a mall in this historically significant neighborhood. Accordingly, the moderators determined that subsequent Forum interactions should be limited to communications between the business and cultural spheres. Discussion Our plan involved an opening Q & A session for the invited participants and concrete steps to foster broad audience involvement. Initial responses revealed a unanimity in the parties’ understanding of the importance of this project for the city of Kyiv. A variety of perspectives were expressed regarding the possible use of the polycultural center. The tone of «frankness» struck in comments by artist Volodymyr Kuznetsov elicited a brief discussion on the importance of reciprocity in any frank and open process. Specifically, that openness complicates the collaborative model within cultural institutions. Similarly, a young woman announced simply: «I’m in college. What I need is a relevant curriculum and the opportunity to put what I’ve learned to practical use!» A certain amount of attention was given to the thought that the center should be a place where a family can go. Artist Alina Kopytsa voiced her hope that the center would be a good place to spend time with friends. These discrete responses represent a portion of the general answer to the question «what’s it for?», namely, it’s there to provide a place for active communication, for greater understanding, and for a good time. Olesya Ostrovska-Lyuta, who had conducted research for the Khanenko Museum regarding the low representation of the age 35–49 group visitors to the facility, in her answer to «what’s it for?» suggested that attracting this particular age group is difficult because they are busy during museum working hours. The difficulties of drawing an «untapped» audience is also connected with previous negative experiences while visiting museums.

Iryna Solovey. Turning point

ризики, які постануть в наступних фазах реалізації ініціативи зі створення культурного центру. Маючи такі знання, буде більш зрозуміло, як посилити кожну зі сторін і змінити критичні, але неочевидні зв’язки між ними. Робота модераторів починалася з припущення, що в проекті культурного майданчика міського значення задіяні 5 головних гравців: менеджери культури і сучасні митці, компанія-власник простору для будівництва центру, архітектори, міські чиновники і журналісти. В ході підготовчих зустрічей з архітекторами модератори з’ясували, що їхня власна роль на цьому етапі була незначною. Журналісти на той момент не бачили ролі медіа, і на зустрічі ідентифікували себе з соціальними активістами на боці киян, які протестували проти будівництва нового комерційного об’єкту в історичній частині міста. Відповідно, модератори бачили сенс у тому, щоб розвивати подальші комунікації в рамках Форуму між представниками культури й бізнесу. Дискусія Наш план включав початкові запитання для запрошених учасників дискусії та кроки для залучення всієї аудиторії. У відповідях перших учасників відчувалась одностайність у розумінні значущості ініціативи для міста Києва. Висловлювались різні побажання відносно можливого змісту полікультурного центру. Лейтмотив «відкритості», який особливо

Ірина Соловей. Поворотний момент

виразно звучав з боку художника Володимира Кузнєцова, спровокував коротку дискусію про зворотний бік такого підходу. А саме: відкритість ускладнює модель взаємодії всередині культурної інституції. Так само чітко прозвучало з уст однієї учасниці: «Я студентка. Мені потрібні освітні програми і можливість практично використовувати мої знання!» Певну увагу привернула висловлена вголос думка, що майбутній культурний центр стане місцем для зустрічей з сім’єю. Художниця Аліна Копиця висловила свої очікування, що в просторі центру можна буде гарно проводити час із друзями. Ці персональні висловлювання є частинками загальної відповіді на питання «для чого», а саме — для активного спілкування, пізнання і гарного настрою. Свій варіант відповіді на питання «для кого» дала Олеся ОстровськаЛюта, яка покликалась на дослідження аудиторії Музею Ханенків, згідно з яким відзначають дуже низький рівень відвідуваності серед людей віком 35–49 років. Цю аудиторію складно привабити через їхню зайнятість у робочі години музеїв. Залучення «зрілої» аудиторії пов’язують також із не дуже приємним попереднім досвідом відвідування музеїв. Vladislava Osmak expressed her desire that any construction must take the historical setting of St. Andrew’s Descent into consideration.

Владислава Осьмак висловила своє побажання, щоб у розбудові центру було враховано історичний контекст Андріївського узвозу.

The majority of those present were able to publicly express their concerns regarding the center. Providing confirmation that public opinion would matter in the approach taken by the builder, at the start of the public session Yulia Filonenko expressed the ESTA Company’s sincere interest in the concerns and desires of the public regarding the center’s development.

Більшість присутніх мали можливість говорити публічно про свої інтереси щодо майбутнього центру. Як підтвердження того, що їхні слова будуть мати вплив на конкретні кроки з боку забудовника, ще на початку публічної зустрічі Юлія Філоненко озвучила високий рівень зацікавленості компанії ЕСТА у різноманітних відповідях і побажаннях громадськості щодо розвитку центру.

Turning Point

Поворотний момент

During this exchange of ideas about the need for cultural center one attendee commented how awful it was for to watch the Kyiv she remembered being slowly done away with. She went on that it was a lack of consideration for the city’s history that results in many of the current problems that are ruining its cultural heritage: «People from Troyeshchina (an outlying section of the city) need to be taught how to behave when they come into the city». Her statement angered a younger woman who said she lived in Troyeshchina, and that she cannot support the view that would segregate people from her part of town into a group less culturally refined than that of native Kyivites. The first woman responded with

В ході обміну думками про те, для чого потрібен культурний центр, одна із учасниць зауважила, що, їй неприємно дивитися, як нищиться Київ, який вона пам’ятає. Жінка говорила, що неповага до історії міста є причиною багатьох сьогоднішніх проблемних ситуацій із недопустимим руйнуванням культурної спадщини: «Треба вчити людей з Троєщини як себе поводити, коли вони приїжджають у місто». Це твердження обурило дівчину, яка, за її словами, живе на Троєщині. Вона сказала, що не поділяє такого погляду, який виокремлює людей з цього району у соціальну групу з рівнем культурного розвитку нижчим, ніж у корінних містян. Киянка у відповідь цій стороні відповідала вже

Iryna Solovey. Turning point

Ірина Соловей. Поворотний момент

feeling: «I’m only expressing my view of things. What you missed in my words was the pain I experience. I wasn’t trying to offend anyone. But if that’s how you took it, you are welcome to your own opinion». This exchange that seemed somewhat inconsequential at first glance provides a singular illustration of the forces at work in the idea of «community». You have perhaps also observed how behaviors within a large group working on a city-wide project often reflect those at play in the broader context of the community. Consider the above conflict. We observe one person — there’s always at least one — performs the role of the dictator up on his pedestal, pointing out who should be doing what, with little interest in what others have to say. Should «the dictator» take things too far, then «the social activist» will appear with the retort: «How dare you coerce others!» The tags we assign to these forces is not what matters here, what matters is to note their presence, their energy, and to learn to monitor the influence of their disruptive thinking and thoughtless actions on the forum. There is yet another figure which loiters around democratic assemblies, and similar in function to «the dictator». «The spiritual leader» who assembles the group. During this Forum, the role of spiritual mentor fell to the elements. A downpour forced the entire group under the cover of one tent. With everyone present now in such close quarters we sensed that all were now fully part of the conversation, and indeed, following this the interactions were noticeably warmer. The intervention of natural forces resulted in a turning point in human dialogue. This moment, for this community, became a moment of singleness of purpose. What’s to come for our Community? Arnold Mindell, a leader in one working group argues in his book «Sitting in the Fire: Large Group Transformation Using Conflict and Diversity» that every group repeats history. «Every community you can imagine proceeds through the following stages: •

the period where new possibilities or external threats unite the group

•

the dictator phase, when someone shows the rest what they should be doing

•

the battle for consensus about what comes next

Iryna Solovey. Turning point

емоційно: «Я лише висловила свій погляд на речі. Але ви не почули в моїх словах про біль, який я відчуваю. Я не намагалась нікого образити. Якщо ви так мене зрозуміли, то це лише ваше трактування». Цей другорядний, на перший погляд, конфлікт став своєрідною ілюстрацією того, як працюють сили під назвою «спільнота». Ви, можливо, й самі помічали, як невелика група людей, що працює над проектом міського значення, своєю поведінкою віддзеркалює і повторює ситуацію, що складається в широкому контексті громади. Візьмемо для прикладу описану вище суперечку. Ми бачимо одну особу (завжди знайдеться хтось!), яка, виконуючи роль диктатора, за звичкою стає на п’єдестал, і вказує, що і кому слід робити, не питаючи згоди інших. Якщо такий «диктатор» заходить надто далеко, то з’являється «соціальний активіст», який каже йому: «Не смій притискати інших!». Важливо не те, як ми називаємо ці сили — ми маємо помічати їхню присутність та енергію, вчитись відслідковувати їхній вплив у формі нав’язливих думок і бездумних дій.

Ірина Соловей. Поворотний момент

Існує ще одна важлива фігура, з якою люди стикаються завжди як в демократичних спільнотах, так і в умовах диктатури. Духовний лідер, який згуртовує людей. Під час Форуму роль духовного наставника виконала природна стихія. Розпочався сильний дощ і всі заховалися під наметом. В результаті присутні учасники стали ближчими один до одного, і ми відчули, що нарешті всіх нас включено до спілкування, і після цього розмова теж стала теплішою. Втручання природних сил створило поворотний момент у діалозі людей. В цей момент ми як спільнота переживали момент цілісності. Що чекає нашу спільноту далі? Арнольд Міндел, фахівець з групової роботи, в своїй книзі «Сидячи у вогні» стверджує, що будь-яка спільнота повторює історію. «Будь-яка спільнота, яку можна уявити, проходить через наведені нижче стадії:

•

the experiment with democracy, an attempt to invest everyone with equal rights

•

the period of ascent, when one view reaches a consensus, urges expansion to which there is no counter

•

the period of ‘counterpunches’ from the opposing side

•

a battle for territory in which, in the end, the people and the natural environment always pay

I’m hopeful that this recap of the events of the Urban Forum this May might serve as the completion of yet another stage, in particular for those who took part in the Forum. This has already occurred on an informal level, but in my view, it is time to pursue things in an organized fashion: This time an expanded awareness and integrated approach which takes into consideration the conflict which arises in social settings undergoing a period of rapid and unpredictable systemic change. It is exactly this type of conflict that Ukrainian urban settings are now experiencing. Awareness in this

Iryna Solovey. Turning point

•

період, коли нові можливості або зовнішня небезпека об’єднують людей

•

фаза диктатури, коли хтось вказує решті, що їм робити

•

боротьба за консенсус довкола того, що робити далі

•

експерименти з демократією — спроба надати всім рівні права

•

період підйому, коли одна сторона доходить згоди — настав час експансії, якою б не була зворотна реакція

•

період «ударів» у відповідь з боку інших сторін

•

війна за територію, яка завжди виливається в кінцевому рахунку проти людей і природного середовища

Мені б дуже хотілося вірити, що для групи людей, що буди свідками і учасниками Міського Форуму в травні, цей перелік можна доповнити ще однією стадією. На рівні неформального спілкування вона вже мала можливість проявитись, і, на мій погляд, настав час перенести її на організаційний рівень: Час розширеного усвідомлення і цілісного підходу, який враховує конфлікти, які постають в умовах суспільства, яке проходить період швидких непередбачуваних змін на системному рівні. Саме через такі конфлікти сьогодні проходить розвиток українська міська культура. Усвідомлення цього означає прояв уваги до того, що люди можуть

Ірина Соловей. Поворотний момент

case means demonstrating the understanding that people may experience uncertainty individually; that organizations will assess as yet unfamiliar projects as risky, attempting to forego the necessity of an initial test-drive; that already-familiar collaborative models will resist new ways of doing things. Working carefully in the advent of these challenges — which can surface in any cultural project — provides us with new opportunities to employ that which has not yet played its part in the development of this sphere.

переживати невпевненість на індивідуальному рівні; що організації будуть оцінювати незнайомі їм проекти як ризиковані і намагатимуться уникати необхідності першими проходити тест-драйв; що моделі взаємодії, з якими ми вже знайомі, будуть вступати в протистояння з новими способами дії. Уважна робота з такими викликами, які можуть виникати в різних культурних проектах — це нова можливість розчинити те, що вже не служить розвитку всього середовища.

It is difficult to assess the immediate impact of the Urban Forum meetings from this past May. The group meetings with the project stakeholders were not so much dedicated to uncovering new information as to revealing the working dynamic and potential limiting factors. This presents us with a paradox. The central driver in the development of the «Yunist on St. Andrew’s» cultural initiative is the agreement on all sides that this project bears major cultural significance for the city. This, at once, creates immense pressure on individuals, especially those drawn to the project’s development. They acknowledge of their great responsibility before the populace, and the correspondingly high cost of any mistakes made. Any false steps could result in the loss of this quite serendipitous opportunity — the opportunity to apply an alternative approach to a problem which utilizes the resources of the system in power.

Безпосередній вплив травневих зустрічей під час Міського Форуму важко відстежити. Групова (квазілінійна) робота із зацікавленими сторонами в проекті була покликана не стільки привнести нову інформацію в процес, скільки проявити наявну динаміку і можливі стримувальні фактори. Наразі ми маємо парадокс. Основним рушієм у процесі розвитку культурної ініціативи «Юність на Андріївському» є порозуміння між сторонами, що цей проект має велике значення для культури в місті. Водночас це створює колосальний тиск на окремих людей, особисто залучених у його розвиток. Вони усвідомлюють велику відповідальність перед громадою і відповідну ціну помилки. Хибний крок призведе до втрати можливості, яку місто отримало досить неочікувано. Це можливість поєднати альтернативний підхід із ресурсами домінуючої системи.

Who, in truth, is up to the task of designing a realistic alternative to the extant status quo? My response: those who are already working this way, day in and day out.

Iryna Solovey. Turning point

Хто може взяти на себе роль підготовки реальної альтернативи існуючому статусу кво? Мій варіант відповіді: ті, хто працює в цій манері щодня.

Ірина Соловей. Поворотний момент

Commonality beyond the boundaries of the post-socialist Anna Khvyl The research component of the SPACES project was dedicated to the observance of selected areas of the city through the prism of urban studies, and to formulate a concept of the transformation of the public space in four post-socialist capitals — Chisinau, Yerevan, Tbilisi, and Kyiv. Due to the dynamics of personal observation, reflections, and impressions, the project did not respond to the query as stated, and revealed the variety of discrete contexts latent in a generalized term like «post-socialist». Characterizing the selected cities as «post-socialist» links them via fragmentary joint histories, giving birth to unvarying mental images of typical housing blocks, of an industrial landscape alternated with a kitschy interior, featuring photo-print wallpaper and a pre-fab sideboard. It can seem at times that the term «post-socialism» so encapsulates a single idea, that there is little need to compare levels of urban modification; everything is so similar, typical, and ubiquitous, that this effort is just a waste of time. Whenever a Yerevan sociologist, a Tbilisi architect, or a Chisinau anthropologist start talking about the exclusion of the population from the public space, you automatically begin to nod your head knowingly. Parked cars filling Kyiv sidewalks, churches under construction in public parks, and architectural monuments renovated as shopping malls. Due to these «significant commonalities», it can be difficult to give full service to one’s local context, valuable as it may be in altering the understanding of the common terminology we employ when describing the transformation of the post-socialist urban space.

Спільне за межами постсоціалістичного Анна Хвиль Дослідницька складова SPACES була покликана поглянути на простір обраних міст із точки зору урбаністичних концептів і виробити розуміння трансформації публічних просторів у чотирьох постсоціалістичних столицях — Кишиневі, Єревані, Тбілісі і Києві. Проте зі спостережень за динамікою власних вражень і роздумів, проект не так дав відповіді, як поставив запитання і показав, скільки відмінних контекстів ховається за загальним терміном «постсоціалістичне». Характеристика визначених міст як «постсоціалістичних» об’єднує їх на основі фрагментів спільної історії, породжує в уяві сталі образи типової житлової забудови, індустріальних краєвидів упереміж із кітчевими інтер’єрами, фотошпалерами і тирсовими сервантами. Здається, інколи термін «постсоціалістичний» породжує настільки вичерпний образ, що немає потреби порівнювати місцеві модифікації — все настільки схоже, типове, універсальне, тому це буде лише марнуванням часу. Коли соціологиня з Єревана, архітектор із Тбілісі, або антрополог із Кишинева починають розповідати про виключеність громадськості з публічного простору, ти автоматично починаєш кивати головою і пригадувати запарковані машинами київські тротуари, забудовані церквами парки й реконструйовані під торгівельні центри пам’ятки архітектури. За цим «великим спільним» інколи важко розгледіти локальний контекст, проте він здатний змінити значення слів, якими ми описуємо трансформацію урбаністичного простору постсоціалістичних міст.

The post-socialist realities of Chisinau, Kyiv, Yerevan, and Tbilisi — much as their socialist past — originate at different junctures and exist under

Як соціалістичне минуле, так і постсоціалістичне сучасне Кишинева, Києва, Єревана і Тбілісі починається з різних вихідних позицій та існує в різних економічних і політичних умовах. Події, що відбулися за понад двадцять років після розпаду Радянського Союзу, інколи

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

varying economic and political conditions. The events occurring in the 20+ years following the disintegration of the Soviet Union are often more felicitous in understanding the contemporary state of the public space than are any policies handed down from the Regional Development Ministry a half-century ago. The Armenia-Azerbaijan border closing, the Russian-Georgian War of 2008, Chisinau’s 2009 «Brick Revolution», the neoliberal reforms that followed Georgia’s 2003 «Rose Revolution», the intensified pressure of big capital and commercialization so wellrepresented in Ukraine, have altered the development dynamic of these nations, and provided lessons writ large in the public space. Yerevan, December 2012 The research component of the SPACES project here was comprised of four field tours, each lasting roughly five days, beginning with a trip to Yerevan in December 2012. The flight from Kyiv required a four-hour layover at Sheremyetevo Airport in Moscow — a pointed reminder of the construct of Ukrainian-Armenian cultural interaction — that is, both in its absence and its nonlinear nature. An initial unaccompanied walk along the streets of the city elicited surprise at the rational organization and the less aggressive (in comparison with Kyiv) approach to new construction. It was less reminiscent of the residential monstrosities that line the Dnieper, and more of the odd mix of Rotterdam’s office quarter and Stalinesque New Empire. Following a random course around the city it soon grew evident that Yerevan — or at least its downtown — followed a logical structure comprised of ring boulevards and a cleanly delineated center. This city, which is in the running as one of the most ancient on the territory of the former-USSR, brings to mind a kind of modernist architecture utopian vision: built from nothing on land purged of historical blunders and the complications of nature.

більш значущі для розуміння сучасного публічного простору, ніж накази Держбуду, які видавалися півстоліття тому. Закриті кордони між Вірменією та Азербайджаном, російсько-грузинська війна 2008го року, Цегляна революція у Кишиневі в 2009-му, неоліберальні реформи після Революції троянд 2003-го у Грузії, посилення тиску великого капіталу і комерціалізація, добре знайомі Україні, змінюють динаміку розвитку цих країн і унаочнюються у просторі вулиць. Єреван, грудень 2012 Дослідницька складова проекту SPACES вибудовувалася з чотирьох польових візитів, тривалістю приблизно по п’ять днів. Початком проекту стала поїздка до Єревана у грудні 2012. Летіти туди потрібно було з чотиригодинною пересадкою у Шереметьєво, що влучно репрезентує структуру україно-вірменської культурної взаємодії, точніше, її відсутність та опосередкованість. Після першої самостійної прогулянки вулицями виникло здивування від раціонального планування і (порівняно з Києвом) меншої агресивності новобудов, які нагадували радше не житлові гіганти на дніпровських кручах, а якийсь химерний компроміс між роттердамськими офісними кварталами і сталінським ампіром. Рухаючись без карти випадковим маршрутом, ставало зрозуміло, що місто (принаймні його центральна зона), має логічну структуру з кільцевими бульварами і чіткими композиційними центрами. Єреван, що міг би позмагатися за звання одного з найдавніших міст, розташованих на території СРСР, нагадував утопічну мрію архітекторів модернізму — будувати з нуля, на територіях, зачищених від помилок історії та хаосу природи.

Over the next several days, our hosts — Utopiana.am — took us, researchers from four countries, on a series of guided walks about the city conducted by civic activists, urban studies researchers, and architects. During these group tours the topic of Yerevan’s reconstruction at the start of the city’s term as a soviet state capital was one to come up often. In contrast to the other three SPACES capitals, Yerevan did not simply undergo some reconstruction, it was entirely built anew. At the start of the 1920s the city’s population was roughly one tenth of that of Kyiv, four times smaller than Tiflis (Tbilisi), and two-anda-half times smaller than Kishinev. More a town than a city of some 50,000,

Протягом наступних днів поїздки організація «Utopiana.am» провела для нас, групи дослідників із чотирьох країн, серію прогулянок містом у супроводі місцевих активістів/ок, урбаністів/ок і архітекторів/ ок. Під час колективних дрейфів часто виникала тема радикальної перебудови Єревана на початку його існування як столиці радянської держави. На відміну від інших трьох столиць проекту SPACES, Єреван не просто перебудували, його фактично створили наново. На початку 1920-х років населення міста було приблизно в десять разів меншим, ніж тогочасне населення Києва, в чотири рази меншим, ніж у Тифлісі, і в два з половиною — від Кишинева. 50-тисячне містечко, населення якого займалося переважно виноробством і садівництвом, перебудували під столицю радянської держави.

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

Police evict a resident from her home, which is to be razed to put in the Northern Prospect. Yerevan, 2005. (A still from the film «Disappearing Memories», Director — Hayk Bianjyan). Поліція виселяє мешканку з її власного будинку, який мають знести для зведення Північного проспекту. Єреван, 2005. (Кадр із фільму «Спогади, що зникають», режисер — Хайк Біанджан).

whose inhabitants were employed primarily in winemaking and horticulture, and it was restructured as a soviet capital. Soviet Yerevan was developed as much to serve industrial purposes as to carry out the symbolic role of a capital city with the full slate of cultural attractions and administrative functionality.

Радянський Єреван розвивався не стільки, щоб обслуговувати потреби індустрії, скільки виконував символічну роль столиці з необхідними культурно-розважальними та адміністративними функціями. Щодо меншої агресивності сучасної забудови перші враження виявилися цілковито хибними. Якщо на візуальному рівні об’ємно-просторова структура новобудов центрального бульвару виглядала більш стримано, ніж київський Diamond Hill, то соціальний конфлікт, який стояв за історією його спорудження, був насправді гостріший. І якщо агресивний розвиток постсоціалістичного Києва породжує проблеми захоплення парків і ущільнення забудови, то у випадку постсоціалістичного Єревана це призводить до насильницького порушення права власності, масової втрати житла та збільшення кількості бездомних. Для зведення у центрі Єревану Північного проспекту, який чиновники та інвестори позиціонували як реалізацію незакінченого генплану 1924 року, з власних осель примусово виселили сотні сімей. Офіційно процес виглядав так, ніби міська влада скуповувала в мешканців житло. Проте запропонована компенсація не відповідала ринковим цінам на житло і не дозволяла купити відповідну нову оселю. Тих, хто відмовлявся добровільно звільняти будинки, влада виселяла, заручившись силами військ спецпризначення. На момент нашого візиту до Єревана у грудні 2012-го, на вулиці біля Адміністрації Президента вже понад півроку жила жінка на знак протесту проти її незаконного виселення. За приблизними оцінками було виселено близько десяти тисяч людей. Двадцять сімей подали позови до Європейського суду з прав людини і за сім років було вирішено лише шість справ, у результаті чого позивачам було надано відповідну грошову компенсацію. Випадок Північного проспекту також пов’язаний із проблемою руйнування архітектурної спадщини, оскільки двадцять сім будинків із тих, що були знесені, мали статус пам’яток. На сьогодні зведені замість садиб комплекси елітного житла лишаються переважно порожніми.

Our initial impressions of the city’s seemingly less aggressive contemporary building scheme also turned out to be entirely mistaken. If visually the spatial construct of the ‘new-builds’ along the central boulevard appeared decidedly more reserved than Kyiv’s «Diamond Hill», the social conflict which accompanied its construction was significantly more pronounced. And if Kyiv’s aggressive path to post-soviet development has resulted in damage to its parks and architectural crowding, then in the case of post-socialist Yerevan this has led to egregious property rights violations, a substantial loss of functional housing and an increase in homelessness.

Тбілісі, березень 2013

In order to lay the Northern Prospect through Yerevan’s center, portrayed by investors and city leaders as an objective called for in the city’s inviolable zoning plan (approved 1924), hundreds of families were forcibly relocated from their homes. Officially, the process resembled the city council’s buying up of residential properties. The compensation offered, however, did not reflect the properties’ market value, rendering families unable to

Наступним етапом дослідницького проекту була поїздка до Тбілісі у березні 2013. На рівні інформації для широкого загалу в Україні побутує образ Грузії часів президентства Саакашвілі як прикладу економічного дива, подолання корупції та ефективного реформування правоохоронних органів. Проте від самого виходу з аеропорту «оновлене» у місті насторожувало. З одного боку, їдучи машиною

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

purchase comparable housing. Those who refused to leave their homes were removed compulsorily by government special forces. At the time of our December 2012 visit, a woman had been living on the street near the Presidential Administration building in protest of her illegal eviction for nearly half-a-year. Altogether, approximately 10,000 area residents were displaced. Twenty families filed suit in the European Court of Human Rights, with only six cases being decided in seven years, though the plaintiffs in these were awarded appropriate financial compensation. The Northern Prospect case also figures in the destruction of the city’s architectural heritage, with 27 of the buildings which were leveled in the forced relocation having enjoyed landmark status. As of this writing, the elite housing erected on the site of the former farmsteads remains largely vacant. Tbilisi, March 2013 The next stage of our research project took us to Tbilisi in March 2013. In Ukrainian popular consciousness, Georgia under the Saakashvili Presidency represents a kind of economic wonderland — a land that overcame corruption and accomplished the effective reform of law enforcement. Yet, immediately upon leaving the airport the city’s «renewal» put us on our guard. From one side, while driving through the city center it was impossible to ignore the futuristic architectural enthusiasm — lit up for all to see — of the Peace Bridge, the Hall of Justice, or the Concert Hall: all highly visible projects driven by Saakashvili and employing Italian architects. From another side however, an impression formed that this «new city» was designed intentionally to be appreciated through car windows. An impression confirmed when you begin to explore the city on foot. The recently completed highway planned to relieve traffic congestion in the downtown area is reminiscent of the river that divides the city and reconnects it via bridges. A popular location in the city, and featured prominently in Tbilisi tourist photo albums, is the Rike Sculpture Park. During our evening walk through the park a vital element of the spatial organization of the place was made evident by the security guard who followed our progress from one sculpture to the next at a distance of about ten meters. In the spirit of social experimentation we attempted to sit in an area/object designated as an amphitheater. Our «accompanist» then approached us and roughly the following dialogue ensued: «You can’t sit here». «Why not?» «Because the Head Administrator is coming through now». The brevity of our interchange didn’t allow us to establish who was this Head Administrator, nor what restrictions had been

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

Тбілісі, 2012 Tbilisi, 2012

до центру міста, важко проігнорувати футуристичний ентузіазм ілюмінованої архітектури мосту Миру, Будинку Юстиції або концертхолу, зведених з ініціативи Саакашвілі за проектами італійських архітекторів. З іншого боку, складалося враження, що нове у місті розраховане на сприйняття з вікна автомобіля. Особливо це відчуваєш, коли починаєш рухатися пішки. Нещодавно побудована магістраль, покликана розвантажити трафік у центральній частині, подібно до річки ділить місто на зони, які сполучаються мостами. Однією з популярних локацій, що з’являється в туристичних фотоальбомах із Тбілісі, є скульптурний парк Ріке. Під час нашої нічної прогулянки по ньому важливим фактором просторової організації став охоронець, який переслідував нас від однієї скульптурної композиції до іншої на відстані десяти метрів. Заради соціального експерименту ми спробували присісти на об’єкт, що був означений як амфітеатр. Після чого відбулося зближення і приблизно такий діалог: «Тут не можна сидіти». — «Чому?» — «Тому що зараз прийде начальник». Коротке продовження розмови так і не дало можливості зрозуміти, хто такий начальник і які санкції передбачені за сидіння в амфітеатрі. Відчуття контролю в публічному просторі добре

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

envisioned to regulate sitting in the amphitheater. Kyiv residents are quite familiar with the sense of the monitored control of the public space, and this comprises part of what we are accustomed to citing when delineating our post-socialist argument. Yet, despite our separation in time from the soviet era, these aspects of authoritarian supervision and regimented public behavior are not necessarily subsiding. The Georgian example demonstrates the reverse: monitoring carried out by the regime — which portrays itself as progressive and open to innovation — is on the increase. Georgia’s neoliberal policies of the early 2000s took on a particularly radical form in comparison with other countries we researched as a part of this project. A closer look at these improvements, visible during our first walk on the newly constructed illuminated bridge — at a cost of tens of millions of lari from the state budget — reveals a protracted housing shortage. The thousands of homeless families who have been living for years in abandoned structures without water or heating remain a black mark on the Georgian capital. A portion of these homeless is made up of refugees from Abkhazia and Ossetia who came to Tbilisi in the early90s, settling in hotels, hospitals, and abandoned buildings. The rest of the homeless — whose numbers grew during the Saakashvili Administration — are those who lost their homes after defaulting on mortgages or losing their jobs. There are no reliable statistics for these cases. Housing petitions on file in these cases number more than 7,000. According to civic activists addressing this issue, however, the actual number is significantly higher. Сhisinau, September 2013 Following a May visit to Kyiv — detailed in an additional report — this stage of the project finished up with a trip to Chisinau in September 2013. This capital of a country of four million impresses with its combination of the great and the tiny, as well as the seeming absence of anything in-between. Broad soviet-era boulevards designed for the parading of military hardware and mass demonstrations cut across a region of one-story structures dating from the close of the 19th century. Moldova’s soviet period differs from that of the others included in the project in that it joined the USSR only in 1944, having been governed by Romania during the inter-war period. Nearly three-quarters of city structures were lost as a result of the combination of a 1940 earthquake and the subsequent bombardment during the War. Thus, the capital of the new soviet republic rebuilt itself, configuring itself in line with its preferences in form and function. Yet its massive government structures, opera theater,

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

знайоме мешканцям Києва і є чимось, що ми звикли пояснювати постсоціалістичним аргументом. Проте не обов’язково з віддаленням від радянського періоду, владний нагляд і регламентована поведінка на вулиці або громадських місцях послаблюються. У прикладі Грузії вони навпаки посилилися за режиму, який репрезентує себе як антиконсервативний і відкритий до інноваційних практик. Грузинський неолібералізм двотисячних набув найбільш радикальної форми порівняно з іншими країнами, які досліджував проект. Якщо уважно вдивлятися, навіть при першій прогулянці між ілюмінованими новобудовами з багатомільйонним бюджетом прочитується перманентна житлова криза. Великою сліпою плямою для грузинської столиці є тисячі бездомних сімей, що роками живуть у закинутих спорудах без води й опалення. Частина цих людей — біженці з Абхазії та Осетії, які переїхали у Тбілісі на початку 1990-х і оселялися у готелях, лікарнях та закинутих спорудах. Інша частина бездомних, яка власне і зросла за часів президентства Саакашвілі — це ті, що втратили житло через неспроможність виплатити кредит, або втрату роботи. Точної статистики подібних випадків не існує. Зареєстрована кількість заяв на квартиру складає понад сім тисяч. Але, зі слів активістів, що займаються цим питанням, насправді цифра є значно більшою. Кишинів, вересень 2013 Після травневого візиту до Києва, про який детальніше йтиметься пізніше, був завершальний етап проекту в Кишиневі у вересні 2013. Столиця чотиримільйонної держави вражає поєднанням великого і малого та відсутністю чогось середнього. Широкі радянські бульвари для проходу військової техніки і тисячних демонстрацій перетинають квартали одноповерхової забудови кінця позаминулого століття. Радянська історія Молдови відрізняється від решти учасниць проекту, оскільки остаточно країна приєдналася у 1944, перебуваючи у міжвоєнний період у складі Румунії. У наслідок землетрусу 1940-го та бомбардувань місто втратило близько ¾ житлового фонду, тому столиця нової радянської республіки будувала себе наново, вкладаючи у власні форми бажані функції та значення. Проте у гігантських спорудах Будинку уряду, Театру опери, модерністичної житлової споруди «Ромашка» і цирку вгадується не лише радянськість, а й синдром столиці маленької держави, яка прагне доводити своє право називатися столицею.

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

Новобудови, що були зведені протягом останніх двадцяти років у Кишиневі, так само вражають своєю неспівмірністю з розвитком міста. Проекти елітної житлової забудови і комерційних мегаоб’єктів ущільнюють центр столиці, проростаючи між скверами й історичною забудовою. І ця ситуація, звісно, нагадує постсоціалістичний Київ, але також нагадує і далеко непостсоціалістичний Лондон; а разом із тим має щось своє, притаманне тільки Кишиневу другого десятиліття ХХІ століття — гігантоманія маленької країни, що вибудовує власний історичний міф, обертаючись у хибній дихотоміі залишків румунського і радянського.

Кишинів, cічень 2013. Фото: Рамін Мазур Chisinau, January 2013. Photo: Ramin Mazur

modernist «Daisy» housing development, and circus invoked not merely the soviet spirit, but the syndrome of capitals of small countries which would imbue themselves with the privilege of being rightly viewed as «The Capital». And so it is with the new construction realized in Chisinau over the last twenty years; it strikes one as discordant with the city’s overall development. Elite-level housing projects and commercial office blocks crowd the city center, popping up in any available space among squares and historical structures — a situation which certainly recalls postsocialist Kyiv, but also the decidedly non-postsocialist city of London. Still, the city has a flavor all its own, something intrinsic to Chisinau of the 2010s — reflecting the big dreams of a small country in the process of forming a historical mythology of self which revolves around an artificial construct of remnants part Romanian and part Soviet. The battle for self-identification and the social tensions engendered by the same are reflected in a singularly pragmatic dynamism during urban protest movements here. A number of social initiatives are actively at work in the city, battling for free access to public spaces, opposing construction in

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

Боротьба за власну ідентичність і породжена нею суспільна напруга має досить прагматичне відображення у динаміці міських протестів. У місті активно діють декілька ініціатив, що виборюють право на відкритий доступ до публічних просторів, протистоять забудовникам парків і руйнуванню історичної забудови. Маючи подібні ідеї, деякі ініціативи ніколи не перетинаються, оскільки акумулюють навколо себе різні соціальні групи — румуномовне і російськомовне населення. На протест, що організовує російськомовна група «Збережи зелений Кишинів», не приходять активіст(к)и з румуномовної «Моє місто». Ситуація знайома й середовищу міських активістів Києва — боротьба проти однієї форми виключення лишається нечутливою до іншої форми виключення. * * * Залишаючи місце запрошеним експертам для рефлексії щодо київського контексту, перейду до висновків, а точніше, до питання, з якого починався цей текст — наскільки доречним для аналізу суспільних процесів сьогодні є використання термінів «постсоціалістичне»? Контроль за публічним простором, порушення права на житло, безсистемний розвиток міста, конфлікти ідентичності — чи можна пояснити подібні явища постсоціалістичним контекстом? Певною мірою так, хаотична трансформація централізованої системи прийняття рішень і відсутність практик низової організації створюють відповідні умови. Проте подібні випадки також характерні для країн, які не були частиною «другого світу», тобто соціалістичного табору, як, наприклад, протистояння в парку Ґезі в Стамбулі, або комерціалізація публічного простору внаслідок Олімпійських ігор 2012 у Лондоні. Означення простору як постсоціалістичного створює ризик не помітити нові загрозливі тенденції, пояснюючи проблеми сучасного через невдале минуле.

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

parks, and the destruction of historic landmarks. Though in possession of similar agendas, a number of singular initiatives fail to marshal their efforts as they tend to attract separate social groups — Romanian-speaking or Russian-speaking — to themselves. Activists from the Romanian-speaking «My City» group do not attend protests organized by the Russian-speaking «Keep Chisinau Green» movement. Again, this is a situation not unknown in activist circles in Kyiv, where opposition to one form of exclusionary policy is often unresponsive to other forms of protest of exclusionary policy. Having occasion now to hear the reflections of the participants on Kyiv, we turn our attention to our thoughts — or, more accurately, the question — with which this report began, namely, how germane is the term «post-socialist» to the study of contemporary social processes? Kyiv immersion momentarily leaving aside the reflections of the invited experts regarding Kyiv, let’s consider the conclusions — rather the question — with which we began this report — the relevance of the term «post-socialist» to analysis of social processes at work in the contemporary context. The control of public space, the violations of housing rights, unsystematic urban expansion, disputes around identity — is it actually possibly to address these types of phenomena in a strictly post-socialist context? The answer: Yes, but only to a degree. Conditions cultivated by the prevailing, chaotic transformation of the centralized policy-making structure and the absence of professional experience in local and/or grassroots organizations bolster this view. As do similar characteristics manifested in public incidents in countries which were never part of the socialist camp «second world»: the protests in Istanbul’s Taksim Gezi Park, or the commercialization of the public space in relation to London’s 2012 Summer Olympics. Designating the region as «post-socialist» brings with it the risk of overlooking more recent hazardous tendencies, and attempting to measure the challenges of the present exclusively through the failures of the past.

Занурення в Київ Спільна програма дослідницького візиту складалася з чотирьох компонентів — безпосередніх подорожей містом, зустрічей з активістськими й аналітичними ініціативами, внутрішніх обговорень і публічних подій. Готуючись до приїзду дослідницької команди до Києва, ми намагалися організувати програму таким чином, щоб уможливити для кожного учасника й учасниці індивідуальну інтерпретацію місцевого контексту. З власного досвіду коротких навчальних візитів до інших міст складалося враження, що часто у програмі не вистачає місця для того, щоб скласти свою власну думку про середовище, в яке потрапляєш. Через інтенсивність і перенасичення інформацією, переважно вдається зліпити в купу чиїсь думки і побачити лише ті місця, які тобі показують. Щоб створити більш сприятливі умови для персонального/суб’єктивного занурення у місто, ми вирішили розробити опитник-нотатник, над яким дослідниці й дослідники могли би працювати паралельно з участю у спільній програмі. До опитника входило декілька блоків запитань, які стосувалися суб’єктивного відчуття публічного простору Києва. Зібрані думки — це радше випадкові рефлексії, що покладаються на антропологічну інтуїцію. Ефективність такого підходу полягає у можливості вийти за межі асоціативного кола, напрацьованого всередині дискурсу урбаністичних досліджень Києва. У процесі подальшого пояснення або спростування вільних асоціацій, що виникають при фрагментарному знайомстві з містом, відкривається можливість поглянути на звичний нам контекст із іншої перспективи. Київські нотатки, травень 2013 Відповіді запрошених експертів/ок, які взяли участь у київському етапі проекту SPACES Чи мешканці і мешканки Києва мають відчуття, що простір належить їм? Якщо так, у чому це можна помітити? Чи сприяє публічний простір взаємодії між людьми, чи створює він відчуття сусідства і причетності до громади? Якщо так — як? Якщо ні — чому?

This joint research program was comprised of four parts: personal travel to the cities involved, encounters with civic activists and analytical studies, internal discussions, and public action. In preparing the research team for its trip to Kyiv, we attempted to arrange the program in a way that would allow each participant to develop his or her individual take of the Kyiv context. Personal experience in the short study tours of other cities left the impression of a lack of sufficient opportunity to collect ones thoughts about

«Загалом населення має відчуття належності до простору. Це можна помітити у ставленні мешканців до невеликих спільних просторів у районах. Соціальна інтеракція більше присутня у цих

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

the surroundings one found oneself in. The overabundance and concentration of information received frequently lent itself to hastily assembled conclusions and restricted us to visits only to designated locations. In the hopes of fashioning a more favorable environment for a personal, subjective immersion into the city, we decided to create a questionnaire which researchers could work on while simultaneously taking part in the organized, joint program. We included several blocks of questions on the form regarding their subjective impressions of Kyiv’s public space. These collected thoughts more accurately represent random considerations drawn from one’s anthropologically oriented intuition. The effectiveness of the approach lay in the opportunity it afforded individuals to step outside the group busy with formulating its discrete, urban studies oriented conclusions of Kyiv. In the subsequent process of rebutting or clarifying these proffered free associations which inevitably arise during a fragmentary introduction to a city, we were presented with an opportunity to regard a context with which we were already deeply familiar from a new perspective. Kyiv Notes, May 2013 Responses drawn from researchers taking part in the Kyiv stage of the SPACES project Do residents of Kyiv feel that the public space of the city belongs to them? If yes, where can this be observed? Do public spaces contribute to interaction among residents, or create a sense of neighborhood or community participation? If so, how? If not, why not? «In general, residents possess a sense of belonging in the public space. This is observable in the attitude of residents in outlying regions to the limited public spaces available there. Social interaction is more common in these small, partly secluded areas, though it is less observable in larger, designated public spaces». Ledian Bregasi, architect, Tirana, Albania. «The greater part of the population evidence low levels of activity in the city’s public spaces. This impression is drawn from the open event held at the space of the former Yunist plant, attended by people who were already previously familiar with one another. It seemed to lack a cross-section of social groups». Arevik Martirosan, sociologist, Yerevan, Armenia «Compared to Chisinau, Kyiv has significantly more public space which fosters interaction among residents — open beaches,

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

Недобудований Будинок культури, Виноградар, Київ, 2014. Фото: Олександр Бурлака Unfinished Culture Centre, Vinogradar, Kyiv, 2014. Photo: Oleksandr Burlaka

невеликих, напівприватних місцях, проте її важко помітити у великих і репрезентативних просторах». Ледіан Брeгасі, архітектор, Тірана, Албанія «Широкі маси мають дуже низький рівень активності у публічному просторі міста. Таке враження склалося з того, що на відкриті мистецькі заходи у просторі колишньої фабрики «Юність» приходили переважно люди, які були знайомі між собою. Мені здалося, що бракує перетинів між різними соціальними групами». Аревік Мартіросян, соціологиня, Єреван, Вірменія «Порівняно з Кишиневом, Київ має значно більше публічних просторів, які сприяють взаємодії між населенням — відкриті пляжі, парки, закинуті об’єкти в центрі міста, наприклад, Рибацький міст». Віталіє Спринчане, антрополог, Кишинів, Молдова

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

parks, and abandoned locations like the Fishermen’s Bridge». Vitaliye Sprynchane, anthropologist, Chisinau, Moldova To what degree are Kyiv’s public spaces to available to various types of events and applications? What kinds of social interaction predominate, and which are lacking? Social interactions of a recreational form dominate in public spaces. Other forms, whether educational or vocational, are rarely observed. Political, community-forming events involving residents are also lacking. There are several reasons for this: the absence of the tradition of grassroots organizations, and the unpreparedness of public space utilities to manage local political gatherings». Levan Asabashvili, architect, Tbilisi, Georgia «Kyiv’s public space was zoned for a narrowly-defined, single functionality. This reality is incongruent with the types of social interactions which obtain in contemporary society. Yet there are occasions here where the presence of local activists has resulted in an interesting mix of events». Ledian Bregasi, architect, Tirana, Albania «Community interaction in Kyiv is oriented less on the organization and use of the public space and more on personal use and family interaction. But the space could be employed to develop culture on the horizontal plane through redesignation of spaces which currently lack any specific function. It was pleasant to see that a number of activist groups working in the public sphere are addressing the issue of the visibility of the LGBT community in public life. Homophobia is a problem among the activist community in Yerevan, a problem which conflicts with the very idea of public space, the development of which is measured by the number of social groups which feel welcome and equally entitled to engage in urban life». Arevik Martirosan, sociologist, Yerevan, Armenia «The effect of Kyiv’s commercialization is evidenced in the city in which the wealthiest are afforded unlimited opportunity and experience and the economically disadvantaged are more and more excluded from public space. An example of this is the banks of the Dnieper, and the building of shopping centers on parkland. For instance, the city center — St. Andrew’s Descent — modified for commercial purposes and filled with high-priced coffee shops limits access to this area to low-income families. It’s quite noticeable that the city expends significant effort to accommodate the needs of big capital, while

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

Наскільки різноманітні способи використання публічного простору можливі у Києві? Які види соціальної взаємодії переважають, а яких бракує? «У публічному просторі домінують соціальні інтеракції, пов’язані з рекреативними практиками. Інші види, такі як освіта або робота, майже непомітні. Бракує також політичної взаємодії між населенням, яка би перетворювала його на громаду. Таку ситуацію можна пояснити декількома причинами — відсутністю традиції низової організації, непридатністю просторової організації для локальних політичних дій». Леван Асабашвілі, архітектор, Тбілісі, Грузія «Публічний простір Києва був спланований як монофункціональний з чітко означеним використанням. Цей факт не завжди відповідає типам соціальних інтеракцій, які існують у сучасному суспільстві. Проте в деяких окремих публічних просторах присутність міських активістів і активісток створює цікаву суміш використань». Ледіан Брeгасі, архітектор, Тірана, Албанія «Взаємодія між людьми в Києві направлена не стільки на організацію і використання публічного простору, скільки на більш особисті потреби і сімейні зв’язки. Проте сам простір дає можливість розвитку горизонтальної культури через переозначення і використання просторів, які зараз не мають чіткої функції. Було приємно, що деякі активістські групи, які працюють з міським простором, також ставлять питання присутності ЛГБТ-спільноти у публічній сфері. Однією з проблем середовища міських активістів у Єревані є гомофобія, що суперечить самій ідеї публічного простору, адже його якість вимірюється кількістю соціальних груп, що почуваються комфортно і мають право на рівних брати участь у міському житті». Аревік Мартіросян, соціологиня, Єреван, Вірменія «Під упливом комерціалізації Київ перетворюється на місто, де багаті мають безмежні можливості для життя і де бідним дедалі більше відмовляють у праві бути включеними до публічного простору. Прикладом цього є дніпровські набережні, а також забудова парків торгівельними центрами. Центр міста — наприклад, Андріївський узвіз — комодифікується і наповнюється дорогими кав’ярнями, що закриває доступ до цього простору людям із нижчим рівнем прибутку. Легко помітити, що місто докладає великих зусиль, щоб відповідати потребам великого капіталу, у той час, коли воно майже повністю ігнорує іншу частину мешканців». Віталіє Спринчане, антрополог, Кишинів, Молдова

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

simultaneously practically ignoring other segments of society». Vitalie Sprynchane, anthropologist, Chisinau, Moldova Do Kyiv’s public spaces elicit a sense of comfort and safety? «A feeling of comfort and safety don’t necessarily flow from a local government’s definition of «comfort» and «safety». This is clearly evident if you compare two types of public space in Tbilisi — one which was rebuilt and put under guard, and another which has not changed since soviet times and whose security is dependent upon an informal system of social oversight. Kyiv’s public space (at least, that which I saw) doesn’t look like the type which is accustomed to professional supervision, and despite that it exudes a sense of informality, of belonging, and safety. Concerning the potential to improve safety, there are a few ways to do it: 1) by diversifying the available use of the space; 2) by directly involving local residents in the improvement of the city; 3) through good design; 4) the reduction of formal supervision of the area — CCTV or police patrols, and development of confidence in community-based oversight». Levan Asabashvili, architect, Tbilisi, Georgia «The comfort level in a city can be increased through expanding the sense of citizen’s ownership of public space». Ledian Bregasi, architect, Tirana, Albania «Considering Ukraine’s record of sexual assault, which is similar to Armenia’s, it’s important to expend the necessary effort to make Kyiv’s public space safer for women. The women I spoke to here in Kyiv admitted that they are not always confident to go into the city alone come nightfall. The media often takes the approach of blaming the victim, claiming she was frequenting «the wrong place» at «the wrong time». A first step would be to be to address a woman’s right to walk alone at any time, and refocusing on the root of the problem — assault by one person of another». Arevik Martirosyan, sociologist, Yerevan, Armenia What will you find most memorable about Kyiv’s public space? Which historical or geographical characteristics could have been employed more effectively? «For me it was its informality of it». Levan Asabashvili, architect, Tbilisi, Georgia «The amount of public space and size of the city differs significantly from most European cities. Big public spaces militate against small-scale use, but on the other hand, this limitation presents an opportunity for development». Ledian Bregasi, architect, Tirana, Albania

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

Чи забезпечує публічний простір Києва відчуття комфорту і безпеки? «Відчуття комфорту і безпеки не обов’язково збігається з тим, що офіційна влада розуміє під «комфортом» і «безпекою». Це чітко видно, якщо порівняти два типи публічних просторів у Тбілісі — перші, які були оновлені та охороняються, і другі, які не змінилися з радянських часів і їхня безпека залежить від неформального соціального нагляду. Простір Києва (принаймні той, що я бачив) не виглядає таким, за яким ведеться спеціальний професійний нагляд, попри те він може надавати відчуття неформальності, приналежності й безпеки. Щодо можливості підвищення безпеки, тут є декілька шляхів: 1) урізноманітнення використання простору; 2) пряме залучення мешканців/ ок у процес трансформації міста; 3) хороший дизайн простору; 4) зменшення формального контролю — камер спостереження, поліцейського патрулювання, обшуків — і розвиток довіри до соціального нагляду». Леван Асабашвілі, архітектор, Тбілісі, Грузія «Рівень комфорту у місті можна підвищити через поширення відчуття приналежності мешканців до простору». Ледіан Брeгасі, архітектор, Тірана, Албанія «Варто докладати зусилля, щоб зробити простір Києва більш безпечним для жінок, зважаючи на культуру зґвалтування як в Україні, так і у Вірменії. Жінки, з якими я говорила в Києві, зізнавалися, що не завжди наважуються виходити самостійно в місто в пізній час доби. Медійний дискурс часто звинувачує жінок у тому, що вони стають жертвами насилля, адже перебувають у «неправильному» місці в «неправильний» час. Першим кроком могло би стати визнання за жінкою права гуляти наодинці в будь-який час і переміщення уваги власне на корінь проблеми — насильницьких дій однією людини щодо іншої». Аревік Мартіросян, соціологиня, Єреван, Вірменія Що у публічному просторі Києва найбільше запам’ятовується? Які історичні або географічні характеристики могли би бути використані більш ефективно? «Для мене це неформальність». Леван Асабашвілі, архітектор, Тбілісі, Грузія «Масштаб публічного простору і масштаб міста загалом дуже відрізняється від більшості європейських міст. Величина масштабу публічного простору створює перешкоди для дрібних практик використання, але, з іншого боку, у цих перешкодах і може бути потенціал розвитку». Ледіан Брeгасі, архітектор, Тірана, Албанія

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

Which historical or geographical characteristics could have been employed more effectively?

Які історичні або географічні характеристики могли б бути використані більш ефективно?

«The public space in Kyiv is memorable because it represents the physical expression of the cultural struggles that have taken place in the city. A way to make it more memorable would be to try to understand and show all the contradictions and differences that the society has been going through along the history. Showing all the contradictions would allow the emergence of a critic sense of public appurtenance». Ledian Bregasi, architect, Tirana, Albania

«Думаю, величезні можливості для простору соціальних інтеракцій для Києва відкриває наявність Дніпра з його островами й надзвичайною шириною». Віталіє Спринчане, антрополог, Кишинів, Молдова

«I think the Dnieper River gives Kyiv a huge opportunity since it provides the city with many opportunities to arrange spaces for social interaction.» Vitalie Sprinceana, anthropologist, Chisinau, Moldova

Anna Khvyl. Commonality beyond the boundaries of the post-socialist

«Публічний простір Києва запам’ятовується, бо він на фізичному рівні репрезентує культурну боротьбу, яка тут відбувалася. Щоб надати місту більш виразний образ, можна спробувати показати всі суперечності і відмінності, через які суспільство пройшло впродовж історії. Через демонстрацію відмінностей можливо розвинути критичне сприйняття». Ледіан Брeгасі, архітектор, Тірана, Албанія

Анна Хвиль. Спільне за межами постсоціалістичного

Collective mapping

Колективне картографування

Ihor Ponosov, the Partizaning Group

Ігор Поносов, група «Партизанінг»

Today in the field of urban studies, collective mapping represents a universally tested practice that appeals directly to the user of a municipality’s infrastructure. In essence, this technique is one mode of informal urban studies which can lead to the formation of new grassroots initiatives, and significant change in the future.

Нині в урбаністиці колективне картографування є загальносвітовою перевіреною практикою, що напряму звертається до безпосередніх користувачів міської інфраструктури. За своєю суттю ця методика є однією зі сходинок неформального дослідження міста, яке може стати приводом для запуску нових низових ініціатив та подальших значних змін у майбутньому.

In our mapping project, we did not set out to conduct exhaustive research on how to improve Kyiv’s public space. Nor did we attempt to identify where change has to take place. Via a tactile and often purely intuitive sense of the urban environment we, with our mapping and somewhat absurd form of urban intervention, attempted to address local residents with a question: what do they see as public space and what are they ready to do with it?

У рамках нашого проекту з мапами ми не ставили собі за мету провести «повноцінне» дослідження для «покращення» публічних просторів Києва. І навіть не намагалися виявити те, що варто було би змінити. Своїм картографуванням та абсурдними міськими інтервенціями ми через тактильне відчуття міського середовища, а інколи й просто інтуїтивно, спробували звернутися до людей із питанням: чим для них є публічні простори і що вони готові в них робити?

By selecting three themes focusing largely on pedestrian culture and the active use of open public space, we assembled much more than a list of problem areas (incidentally, not a very long list as it turns out), but also were alerted to designated bike paths, locations with great draw, and also some merely «nice places» that are part of a newly forming Kyiv landscape.

Вибравши три теми, сконцентровані в основному на пішохідній культурі та активному використанні відкритих публічних просторів, ми отримали не лише список проблемних місць, яких, до речі, виявилося не так вже й багато, але й позначили веломаршрути та безліч точок найбільшого тяжіння, а також просто «приємні» місця, які утворюють новий ландшафт Києва.

This is the landscape that we were trying to rethink via our intervention process, and which would end up in our own kind of «partisan» map. The map created by visitors at «Architecture of Common» is now available online. Those points marked on the map are not drawn from some scientific approach to mapping, but represent only a first step in wider recognition of the public’s involvement in its own city.

Цей ландшафт ми і намагались переосмислити своїми інтервенціями, яким була присвячена окрема «партизанська» мапа. Тим, що створили відвідувачі «Архітектури спільного», тепер може скористатися кожен в онлайн-режимі. Відмічені на мапі точки не є якоюсь серйозною науковою базою — це лише перший крок в усвідомленні людей своєї причетності до міста.

This is also a humble, regular missive to architectural and city planning organizations about the importance of including residents’ thoughts and needs in their public zoning plans. After all, this space was created for us, and who would know better how it should be used?

Це також і невеличке чергове повідомлення архітектурним та містобудівним організаціям про те, що у плануванні міських просторів насамперед потрібно врахувати думку й потреби мешканців міста. Адже ці простори для нас і створюються, і хто, як не ми, знаємо краще, якими вони мають бути.

Ihor Ponosov. Collective mapping

Ігор Поносов, Колективне картографування

Ihor Ponosov. Collective mapping

Ігор Поносов, Колективне картографування

Ihor Ponosov. Collective mapping

Ігор Поносов, Колективне картографування

Ihor Ponosov. Collective mapping

Ігор Поносов, Колективне картографування

Challenges of the public space

Виклики публічного простору

Ihor Tyshchenko

Ігор Тищенко

Any daily experience in the urban way of life — the use of a city’s resources within and beyond the confines of one’s home, quotidian interactions — are public acts and are performed in the public space. We are encompassed by this space nearly everywhere: on sidewalks, in parks, in mass transit, at the market, in museums, university lecture halls, centers of contemporary art, shopping malls, and the halls of government, even in social networks and internet forums which afford us the opportunity to merge our ostensible privacy with the incorporeal publicity of virtual space. Yet the dimensions and limits of what is «public» differs markedly from city to city, region to region, acted on and altered by forces economic, political, social, and cultural.

Будь-які повсякденні практики, пов’язані з міським способом життя — використання міських благ поза межами власного помешкання, споживання, щоденна комунікація є публічними і відбуваються у міському публічному просторі. Він оточує нас практично всюди — на тротуарі, в парку, в громадському транспорті, на ринку, в музеї, в університетських аудиторіях і центрах сучасного мистецтва, в торгівельних центрах і в громадських приймальнях органів влади, а також у соціальних мережах та інтернет-форумах, які дозволяють поєднувати видиму приватність із публічною імматеріальністю віртуального простору. В той же час вимір та межі «публічності» надзвичайно відрізняються в різних містах та регіонах, трансформуючись під дією економічних, політичних, соціальних і культурних чинників.

What mode constitutes public space, and is it always associated with the urban setting? Public space is a core feature in the concept of the urban way of life and democratic governance. This dual nature is a constant through the city’s protracted history. Since the time of its rise in ancient Greece, democracy as a means of organization of the polis — supplanting tyranny and aristocratic rule — has been associated with the city, that is, a community of citizens endowed with inalienable rights, and a space in which these citizens exist as a political entity. The public spaces of antiquity — the Greek agora and the Roman forum — were those in which the political and the commercial intersected, blended and played out in a representation of the daily «urban spectacle». The primary designation of these spaces was as a location where public officials and courts met in direct assembly, and where nothing placed limits on social interaction, and which ensured the free exchange of ideas, maintenance of political equity in the state apparatus, and where no seated official would be allowed to usurp the authority of the polis. Admittedly, this state of affairs was manageable in a period when the largest of the

100

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

У який спосіб існує публічний простір і чи завжди він пов’язаний з містом? Публічний простір є однією з ключових категорій розуміння урбаністичного способу життя і демократичного управління. Ця подвійність закріплена у тривалій історії міст. Із часу виникнення в античній Греції демократії як способу управління полісом, який прийшов на зміну тиранії чи аристократії, вона ототожнюється з містом: як із спільнотою повноправних громадян, так і з простором, у якому ці громадяни існують як політичні істоти. Публічні простори античності — агори грецьких міст та форуми римських — були тими місцями, в яких перетинались і змішувались політика, торгівля і репрезентація і розігрувався щоденний міський «спектакль». Основним призначенням цих просторів, а також місць зібрань посадових осіб і суду була безпосередня, нічим не обмежена соціальна інтеракція, яка в тому числі забезпечувала вільне циркулювання думок, підтримку політичного балансу у державі і не дозволяла посадовим

101

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

Hellenistic states — in the Classical period, Athens — boasted a population of between thirty and forty thousand men possessing full rights of citizenship. Public spaces of modern cities function in a significantly more complex fashion. All the above-mentioned spaces are «public» by definition, that is, intended by their designers for public use in a variety of modes, but far from all of them are truly public. A critical assessment of modern public space makes it clear that it is rife with contradiction and confrontation. On the one hand, it presents individuals with the opportunity of social representation and unlimited contact with strangers, the ability to assess their position in society, and the chance to achieve status as a political entity. At the same time (and with much greater frequency) public spaces become loci where the economically advantaged, assisted by government organs, mass media, and professional «creators of space» (architects, designers, municipal planners, urban studies and market researchers)effectuate political, economic, and cultural dominance. In addition, this increased control and dominant ideology are resulting in modes and approaches to the perception of space that exclude entire social groups from public space including the poor, the homeless, immigrants, and political minorities. Privileged political interests are routinely intertwined with economic interests, and authoritarian power structures often employ economic measures in public spaces in order to limit or forestall any civic political action. The central square of a city may be altered architecturally or leased out for commercial purposes in the hopes of preventing public protests, as indeed occurred at the outset of the EuroMaidan protests. Throughout the world, however, the opposite effect is more often evident: urban grassroots social movements, urban initiatives, and communities excluded from public space respond via protest and open resistance, reclaiming physical and discursive spaces, establishing their «right to the city» as witnessed in the Occupy Movement [Lefebvre, 1991, 1996; Harvey, 2012; Neal, Orum, 2010; Mitchell, 1995, 2003; Smith, Low, 2006], and the protests on Istanbul’s Taksim Square. The events of EuroMaidan in Kyiv and other Ukrainian cities in the winter and spring of 2013–2014 may likewise be evaluated in terms of the return of public space to the citizenry, and the establishment of rights to be «visible» political subjects, actively represented in the urban space. Socio-anthropological studies suggest that the nature of economic and political dominance and control in post-industrial, globalized societies is growing less evident, pervasive, and interiorized. With the emergence of neoliberal economic thought in the 1960s the private interests of local economic

102

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

особам полісу узурпувати владу. Звісно, це було можливо допоки повноправне населення найбільшої еллінської держави — Афін у класичний період — складало близько 30–40 тисяч чоловіків. Публічні простори сучасних міст функціонують набагато складніше. Всі згадані вище простори є «громадськими» за визначенням, тобто призначені їхніми проектувальниками для масового громадського використання у різних режимах, але далеко не всі з них є публічними. При критичному наближенні до сучасного публічного простору стає зрозуміло, що він сповнений протиріч і боротьби: з одного боку, він надає індивідам можливість соціальної репрезентації і необмеженого контакту з незнайомцями, можливість зрозуміти свою позицію в суспільстві, а також набути статус політичного суб’єкта. Водночас (і набагато частіше) публічні простори — це місця, де наділені владою економічні еліти за допомогою державних апаратів, ЗМІ і професійних «творців просторів» (архітекторів, дизайнерів, проектувальників, урбаністів, маркетологів) здійснюють політичне, економічне і культурне домінування і контроль над іншими. Крім цього, посилення контролю та домінантна ідеологія створюють такі режими використання та способи сприйняття простору, які виключають з нього цілі соціальні групи (бідних, безхатченків, мігрантів, прихильників опозиційних політичних сил). Зазвичай політичні інтереси еліт тісно переплетені з економічними, тож в умовах авторитарного правління економічні методи часто використовуються в публічних просторах з метою зменшення чи недопущення громадянської політичної мобілізації. Так, простір головної міської площі може бути змінено архітектурним чином або надано в комерційну оренду, щоб унеможливити на ній громадські протести, як це було на самому початку Євромайдану. В світі, щоправда, дедалі частіше відбувається навпаки: низові міські соціальні рухи, урбаністичні ініціативи і виключені з публічного простору спільноти відповідають протестом і спротивом, «повертаючи» (reclaiming) собі фізичний і дискурсивний простір і відвойовуючи своє «право на місто», як це було із рухом «Occupy» [Lefebvre, 1991, 1996; Harvey, 2012; Neal, Orum, 2010; Mitchell, 1995, 2003; Smith, Low, 2006] та протестами на площі Таксім у Стамбулі. Події Євромайдану в Києві та українських інших містах зимою та весною 2014 так само можна і варто розглядати в термінах повернення публічного простору громадянам та здобуття права бути «видимими» політичними суб’єктами через активну репрезентацію в міському просторі.

103

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

Два рівні приватизації публічного простору: дрібна торгівля на площі й «елітний» будинок на задньому плані, який окупував краєвид і частину Маріїнського парку. Ареснальна площа, Київ, 2014. Фото: Ігор Тищенко Small trade vendors occupied the square on the ground level and giant residential building for «new rich» on the background occupied the skyline and part of popular city park. Arsenalna sq. Kyiv, 2014. Photo: Ihor Tyshchenko

elites (in Ukraine these are identical with political elites) have increasingly dominated the public trust, fragmenting, commodifying, and privatizing the public space. In every instance, forcefully complex strategies are fashioned to demonstrate privatization or private management as the sole effective means of managing quondam public welfare. Ukrainian and, more broadly, post-soviet cities are proving no exception in this regard. Concurrently, in opposition to these strategies employed by economic elites, a variety of subordinated social groups and communities, and those excluded from the public space, have become active. Operating at the local municipal level, these employ a number of tactics in the appropriation of public space in which to make their cause visible, and challenging conventional notions of the «public» nature of the territory. Often this struggle results in open confrontation. On a fundamental level, public space is often «negatively» delineated in contradistinction to private space, and is expressed through particular modes

104

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

Соціо-антропологічні дослідження свідчать, що характер економічного і політичного домінування і контролю в постіндустріальних глобалізованих суспільствах стає все менш помітним, всеохопним та інтеріоризованим. Із виникнення у 1960-х роках неолібералізму як економічної доктрини, приватні інтереси міських економічних еліт (в Україні вони є одночасно і політичними) дедалі більше домінують над спільними, фрагментуючи, комодифікуючи і приватизуючи публічні простори. В кожному разі цьому сприяють потужні дискурсивні стратегії, покликані демонструвати, що приватизація або приватний менеджмент — це єдиний ефективний варіант роботи з колишнім спільним благом. Українські, і ширше — пострадянські міста тут не є винятками. Водночас на противагу цим стратегіям еліт, на локальному міському рівні функціонують різноманітні доміновані (subordinated) і виключені з публічного простору

105

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

of ownership, management, and public access, authorized forms of individual and collective behavior, rules of use, character and extent of social interactions, and certainly, varying discriminatory and exclusionary practices. This situation obtains in both western and post-socialist cities, with any distinction between the two growing increasingly blurry. An analysis of the function of modern urban spaces in which we interact with strangers, and which once were considered «public» (coffee shops, amusement parks, and shopping centers), shows that in fact these spaces are neither private nor public, but exist in a middle «gray area». In modern cities, «traditional» public space is becoming less associated with open squares, and more with places of which it is difficult to say with certainty whether they are public or not [Kohn, 2004]. Shopping centers, as one example: Open to public concourse, they are simultaneously privately owned, and an owner may prohibit certain types of social activism there. They ensure comfort and safety, but also reduce the broad diversity of human contacts to a standardized «commodity and cash» interaction. They are touted as spaces free of «undesirable» social elements (e.g., the homeless, beggars) and suitable for public consumerism [Goss, 1991; Zhelnina, 2011]. The public space in post-socialist cities has met with a particularly difficult fate. Research of the transformations of the last quarter-century shows that the economic restructuring of land use, large-scale privatization, and the deregulation of urban planning has significantly altered urban space and continues to do so. Traditional public spaces in the historical core of cities, and newer post-war, modernist, once ideologically loaded public spaces are converted for «goods», which must prove economically «efficient». The absence of local stewardship, and an as of yet unstructured sense of «public» following the collapse of socialism is, in cities, merely facilitating the exclusion of the social function of public spaces, and the privatization of «unclaimed real estate». Similar to the situation in western cities, privatization results in segregation and heightened control: prospective customers in these spaces are kept separate from non-clientele, and access by «undesirables» is rendered impossible, like in Kyiv’s Golden Gates Square, part of which has been converted into a private restaurant. Through remaining a de jure State-owned public space, these areas quickly sacrifice their function as a place of free public interaction, turning forbidding and often dangerous. The comfort and safety of a limited group of clients is rendered possible through the elimination of symbolically important urban public space, and their transformation into semi-enclaves. Less attractive spaces in terms of development located on the city’s periphery often fall into the trap of unregulated, low-level commercialization. Very few eastern European cities manage to pursue the

106

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

соціальні групи і спільноти, які вдаються до різноманітних тактик апропріації простору і своїми діями набувають видимості в ньому, трансформуючи усталені уявлення про «публічність» публічного простору. Часто ця боротьба набуває явних форм протистояння. На базовому рівні публічний простір часто визначають «негативно» — через протиставлення приватному, яке виражається зокрема у режимі власності, управління і публічного доступу, санкціонованих видах індивідуальної і колективної поведінки, правилах користування, характері та обсягах соціальних інтеракцій, і, звісно, різноманітних формах виключення і дискримінації. І для західних, і для постсоціалістичних міст це протиставлення актуальне, але воно дедалі більше розмивається. Аналіз функціонування сучасних міських просторів, у яких ми перетинаємося з незнайомцями і звикли вважати «публічними» (кав’ярні, парки розваг, торгівельні центри) свідчить, що вони фактично не є ані приватними, ані публічними, перебуваючи в свого роду «сірій зоні» посередині. В сучасних містах стає все менше «традиційних» публічних просторів на кшталт відкритих площ, і все більше таких місць, щодо яких неможливо однозначно сказати, наскільки вони є публічними [Kohn 2004]. Як приклад можна взяти торгівельні центри. Відкриті для публічного відвідування, вони водночас є приватною власністю, і власник може заборонити там певні види громадської активності. Вони гарантують комфорт і безпеку, але водночас зводять все різноманіття контактів між людьми до стандартизованих товарно-грошових відносин. Вони представляють собою очищені від «небажаних» соціальних елементів (безхатченків, жебраків…) місця публічного споживання [Goss, 1991; Желнина, 2011]. Досить складною є доля традиційних публічних просторів у постсоціалістичних містах. Дослідження трансформацій останньої чверті століття у них показують, що економічна реструктуризація землекористування, масштабна приватизація і дерегуляція містобудування суттєво змінили і продовжують змінювати міський простір. І традиційні публічні простори історичного міського ядра, і нові післявоєнні модерністські публічні простори, з їхнім колишнім ідеологічним навантаженням перетворюються на «товар», який має бути економічно «ефективним». Відсутність місцевого самоврядування і ще не побудоване після соціалізму відчуття «спільного» у містах тільки сприяють процесам відчуження соціальної функції публічних просторів і приватизації «нічийної нерухомості». Як і в західних

107

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

Поєднання приватного і державного інтересу в розвитку міського простору: реконструкція розв’язки включає будівництво підземного торгівельного центру. Поштова площа, Київ, 2013. Фото: Ігор Тищенко Reconstruction of the traffic junction include creation of the underground shopping mall, which is example of state-private development of public space. Poshtova sq. Kyiv, 2013. Photo: Ihor Tyshchenko

містах, приватизація має одним зі своїх наслідків сегрегацію і посилення контролю: потенційні споживачі в таких просторах ретельно відділяються від неспоживачів, а доступ «небажаних людей» унеможливлюється, як, наприклад, в Золотоворітському сквері в Києві, частина якого перетворилася на приватний ресторан. Залишаючись де-юре у державній власності, публічні простори швидко втрачають функцію вільної суспільної інтеракції, стають непривабливими і навіть ворожими. Комфорт і безпека небагатьох користувачів уможливлюється за рахунок виключення символічно важливих публічних просторів з міста і перетворення їх на напівприватні анклави. Менш привабливі з точки зору девелопменту простори на периферії міста часто потрапляють в тенета нерегульованої низової комерціалізації. Дуже небагатьом східноєвропейским містам вдається йти шляхом Open City, в якому публічні простори з вільним доступом є інтегральними елементами міської структури (хоча вже і не є фасилітаторами міської політики) [Stanilov, 2007; Axenov, Brade and Bondarchuk, 2006]. Зрозуміти функціонування публічного простору як фактору, що безпосередньо сприяє соціальному і культурному різноманіттю міського життя в сучасних українських містах неможливо без аналізу відносин контролю, домінування, виключення і репрезентації, які відтворюються в ньому, значно ускладнюючи абстрактне протиставлення приватного і публічного, державного і громадянського. Підходи до визначення публічного простору Традиційне уявлення про міський публічний простір визначає його як державну власність, відкриту для необмеженого загального доступу, і яка сприяє комунікації і соціальним інтеракціям. Утім, знайти такі простори в сучасних містах дуже важко, оскільки публічна і приватна сфери в них дуже сильно переплетені. Мінімум одна з цих умов буде порушена, коли ми розглядатимемо такі простори насиченої соціальної комунікації, як колишній завод на Видубичах, на якому проходить фестиваль «Гогольфест», або будь-який культурний простір, в якому відбуваються масові події. Це зазвичай приватна власність, доступ може бути обмежено платою за вхід, хоча в той же час такі простори набагато більше сприяють вільним незапланованим контактам між людьми, ніж будь-яка класична «нічийна» площа.

108

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

Канадська дослідниця Маргарет Кон у зв’язку з цим звертає увагу на важливий елемент інтерсуб’єктивності як здатності просторів

109

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

path of the «Open City», where public space with unhampered access is an integral element of the urban fabric (although there are no facilitators of urban policy) [Stanilov, 2007; Axenov, Brade, and Bondarchuk, 2006]. Lacking an analysis of the relationship of control, domination, exclusion, and representation which is generated in urban settings, and the significantly complicated abstract contradistinction of private and public, state and civic, it is nearly impossible to grasp the function and unmitigated contribution of the public space as a factor in the development of the social and cultural diversity in contemporary Ukrainian cities. Approaches in the Designation of Public Space The conventional view of urban public space defines it as public property open to unrestricted public access, and which promotes communication and social interaction. Locating space that fits the definition in modern cities is laden with difficulty because of the involved comingling of the public and private sectors. At the very least, one of the above conditions is compromised, when we consider locations teeming with social interaction — like the former territory of Kyiv’s Vydubychi plant, at which Gogolfest is held, or for that matter any space that attracts large public gatherings. This ordinarily private property, where access may be restricted via an entry fee, simultaneously embodies the kind of space which is much more conducive to spontaneous public interaction than other, more «neutral» properties.

сприяти незапланованим контактам між людьми, а також на те, що протиставлення приватного і публічного має різний сенс у політичній теорії, критиці культури й економіці. Аналізуючи процеси приватизації публічних просторів у Сполучених Штатах, вона пропонує визначати «публічний простір» як кластерний концепт, який складається з трьох важливих компонентів: власності, доступності й інтерсуб’єктивності. Це дозволяє поєднати визначення, що часто суперечать одне одному, і водночас не випустити жоден із компонентів, оскільки всі вони є конститутивними. Міські простори можна розташувати на довгій прямій, на «публічному» кінці якої буде класичний форум (спеціально створений державою простір для необмеженої соціальної комунікації), а на «приватному» — закрите для сторонніх приватне помешкання. Між ними розташовуються всі ті гібридні простори, які виконують публічні функції, але не відповідають всім критеріям традиційних публічних просторів: від кафе до торгівельних центрів. Кон пропонує називати їх «соціальними просторами» [Kohn, 2004: 1–17].

Canadian researcher Margaret Kohn draws attention to the matter with her discussion of intersubjectivity, i.e., the potential of a space to foster unplanned public interaction, and also to the juxtaposition of the concepts «private» and «public» which yield differing definitions in political theory, cultural and economic criticism. Her analysis of the privatization of public space in the United States leads to her proposed definition of «public space» as a grouping of concepts with three primary components: ownership, accessibility, and intersubjectivity. This allows for a combination of purposes which are ordinarily in conflict, and accomplishes it without bypassing any one of the component concepts. On one end of the spectrum of urban space we have «public» representing the classical forum, or space designated by the State for unrestricted social interaction, and on the other «private», or private premises closed to unauthorized access. Between these two points lie the hybrids of these: spaces which fulfill a public function — from cafes to shopping malls — but do not meet the full criteria of traditional public space. Kohn suggests these be considered «social space» [Kohn, 2004: 1–17].

Чи є «соціальні» простори «публічними»? Чи повинні вони забезпечувати доступність і як це відбувається в містах на практиці? Від відповіді на це питання насправді залежить, чи зможемо ми реалізувати в таких просторах свої громадянські права. Кон зазначає, що доступність та власність самі не визначають якість публічного простору, для цього необхідно враховувати характер інтеракцій, яким сприяє цей простір. Одні простори сприяють незапланованим контактам між людьми, в той час як інші спрямовують громадську увагу на певний об’єкт і посилюють колективну ізоляцію. Щоб наочніше продемонструвати це розрізнення, дослідниця крім «інтерсуб’єктивності» використовує також поняття «спектаклю», введене Гі Дебором. Простори спектаклю — кінотеатри, стадіони, виставкові зали та подіуми, а також ток-шоу, дебати тощо — збирають маси людей разом, але концентрують їхню увагу на самому спектаклі, забираючи у них можливість участі й діалогу, а відтак і співтворення нових вимірів публічності. [Kohn, 2004: 10–11]. В постсоціалістичних містах, з поширенням комерціалізації, таке «об’єднання в самотності» (вислів Гі Дебора) крім просторів спорту і видовищ, можна зустріти майже всюди: на вулицях центру міста, в транзитних просторах, які одночасно часто є «ринками» («ринок біля метро»), житлових масивах на периферії. Поширення дрібної вуличної торгівлі (в основному у вигляді кіосків) в усіх можливих порожніх просторах сучасних українських міст сигналізує про те, як важко в них розвивається неконвенційна інтерсуб’єктивність.

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

110

111

But is «social» space «public»? Should it be obligated to provide accessibility, and how is this reflected in common practice in urban settings? The answer to which depends on another question: do these spaces allow for the full exercise of civil rights? Kohn remarks that accessibility and ownership alone do not determine public space as such, for this one must consider the character of the interaction which takes place in this space. One type promotes non-structured public contact, while another directs public attention on a designated object, strengthening collective isolation. In order to clearly demonstrate this distinction Kohn adapts Guy Debord’s concept of «spectacle» to her consideration of intersubjectivity. Spaces for «spectacle», or performance — movie theaters, stadiums, exhibition halls, and public podiums, as well as talk shows, public debates and the like — congregate large audiences, but with attention of concentrated on the spectacle exclusively, thus removing the opportunity to participate in the dialogue, and to cooperate in the creation of novel dimensions of public life [Kohn, 2004: 10–11]. In post-socialist urban settings experiencing commercial expansion, in addition to sports venues and public performances, Guy Debord’s «lonely crowds» may be found everywhere: on downtown streets, in public transport interchanges which also function quite often as «markets» (the «market by the subway» phenomenon), and in residential areas on the outskirts as witnessed in the explosion of small-scale street vendors (principally kiosks), and in virtually every type of unclaimed space in modern Ukrainian cities. All these indicate how difficult it is to develop non-conventional intersubjective space. Over the last 30 years sociologists, geographers, architects, and philosophers have focused their attention on the formation of the public space, the tactics of its use, and the battles over it. Three chief constructs may be singled out in the defining of public space: the legal-economic, the socio-spatial, and the political [Neal, 2010], which complement one other to a certain extent, and correspond to the component definition of public space delineated by Margaret Kohn. The first construct deals primarily with an issue that may be formulated as «how does the law define public space, and who pays for it?» The issue arose in the United States due to a preponderance of court cases regarding the prohibition of the exercise of civil rights. Legal precedent was employed to establish the so-called «Public Forum Doctrine» which allows for three modes of public interest and the use of public space: quintessential (traditional) public forum, i.e., space deliberately set aside (typically by the State) for social interaction, public life, and the exercise of civil liberties; the non-

112

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

Останні 30 років увага соціологів, географів, архітекторів і філософів прикута до особливостей створення публічних просторів, тактик їхнього використання і боротьби за них. Можна виділити три основні підходи до осмислення публічного простору: легально-економічний, соціально-просторовий та політичний [Neal, 2010]. Певною мірою вони доповнюють один одного і відповідають трьом компонентам визначення публічного простору, виокремлених Маргарет Кон. Перший підхід, основне питання якого — «як закон визначає публічний простір і хто платить за нього?», сформувався в Сполучених Штатах внаслідок численних судових справ з приводу заборони реалізації громадянських прав. На основі прецедентного права була створена так звана «Доктрина публічних форумів» (Public Forum Doctrinе), яка передбачає три режими публічності і використання публічних просторів: Quintessential (Traditional) public forum — простори, спеціально створені (зазвичай державою) для соціальних інтеракцій, публічного життя і реалізації громадянських свобод; Non-public forum та Limited public forum — місця зі змішаним режимом доступності, в яких дозволені не всі види громадської політичної активності [Neal, Oram, 2010; Mitchell, 2003]. Юридичне визначення публічності/приватності простору переводить проблему з академічної в легальну площину, зазначає Кон, адже, керуючись законом, суди можуть зобов’язувати власників приватних просторів, які є загальнодоступними, не перешкоджати реалізовувати громадянам політичні права, і таким чином перетворюють їх на публічні. І навпаки, суди можуть забороняти громадську активність навіть у публічних просторах, створених державою, виключаючи їх із публічної сфери. Низку подібних випадків судового визначення публічності простору описує Дон Мітчелл. Варто зазначити, що в українському законодавстві відсутнє визначення «публічного простору»; в регулятивних же актах, які стосуються міського управління і будівництва, визначаються лише так звані «простори громадського використання» без політичної специфіки. Економічна складова цього підходу розглядає, які економічні механізми дозволяють бізнесменам з одного боку, створювати публічні простори, а з іншого — приватизовувати існуючі. Так, створення привабливих публічних просторів за допомогою дизайну, евент-менеджменту та заохочення креативних індустрій є однією зі стратегій девелоперів з підвищення вартості нерухомості та збільшення орендної плати. Перенасиченість публічних просторів часто призводить до посилення

113

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

Historical marketplace and traditionally vibrant public space in old town, now overloaded with parking and transit. Partly demolished structure in the centre is Hostynnyi Dvir («Guest house»), which was occupied by youth and transformed into inclusive space for culture. Later squatters were forcefully evicted to redevelop the property as shopping mall. Kontraktova sq. Kyiv, 2014. Photo: Roman Pomazan

114

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

public forum; and the limited public forum — locations with mixed modes of availability, at which not all forms of public political activity are allowed (Neal & Oram, 2010; Mitchell, 2003). This legal definition of the public / private interest regarding space transforms an academic concern into a practical legal application, asserts Kohn. In an application of law, courts may compel owners of private, generally publically accessible spaces not to hinder the exercise of civil rights on said territories, thus rendering those territories public. Conversely, the courts may restrict social activity even in state-sanctioned public spaces, excluding these spaces from the public sphere. Don Mitchell describes a number of cases of judicially determined public space. It should be noted that Ukrainian legislation lacks any definition of «public space»; those regulatory acts relating to urban management and construction are designated simply as «spaces for public use» minus any political designation. The creation of desirable public spaces through the use of design, event management, and the fostering of creative industries is just one set of strategies employed by developers interested in raising property values and rents. The oversaturation of public space

регуляції, що забороняє дрібну торгівлю та інші активності; пізніше менеджери такого простору (муніципалітети), щоб запобігти хаосу й отримати прибуток, віддають такі простори в оренду під вуличні кафе: так публічний простір перетворюється на приватний [Neal 2010]. Цей підхід тісно пов’язаний із політичним: чітке легальне визначення публічного простору безпосередньо впливає на те, чи зможуть в ньому репрезентувати себе різноманітні соціальні групи, чи вони будуть виключені звідти. Політичний підхід передбачає, що публічні простори передусім є просторами репрезентації, виключення та політичної боротьби громадян за свої права із тими, хто наділений владою і реалізує її у просторі міста. У витоків цієї моделі, яка досі є однією з ключових у сучасних підходах до осмислення міст, стоять теорії публічної сфери Юргена Габермаса і Ханни Арендт, а також праці французького філософа-неомарксиста Анрі Лефевра, зокрема його концепція «права на місто».

115

Традиційно насичений публічний простір у старому місті (середньовічна ринкова площа) тепер страждає від домінування транспортної функції. В центрі розташовано Гостиний двір, в якому існував інклюзивний культурний простір «Гостинна республіка». Контрактова площа, Київ, 2014. Фото: Роман Помазан

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

often results in increased regulatory actions which hinders petty trade and other activities. Those managing this type of area (municipalities),in an attempt to forestall disorder and realize a profit, subsequently offer these spaces for rent as street cafes. In this manner public space is rendered private [Neal, 2010]. The economic approach is closely linked to the political: a clear legal definition of public space has direct impact on whether the space is suited to allow — or disallow — representation of the broadest range of social groups. The political construct envisions public space as primarily representative space, of engagement in political dispute by a citizenry in pursuit of its rights, with those invested with authority and who exercise it within the urban space. At the root of this model, which remains central to modern conceptualizations of the city, lie theories of the public sphere forwarded by Jürgen Habermas and Hannah Arendt, and the works of French neo-marxist philosopher Henri Lefebvre, in particular his concept of «the right to the city». Lefebvre’s «right to the city» is the fair and impartial — without restriction — use of the benefits of urban life (including symbolic benefits).For Lefebvre, this represents the foundation of modern civil rights which common laborers and residents have been deprived of by big business concerns. Lefebvre’s followers, contemporary adherents to his approach include Don Mitchell, and Mike Davis, Sharon Zukin, Seth Low, Neil Smith, and Margaret Kohn. These analyze global processes of privatization and the decline of public space, instances of prohibited groups’ struggles for their rights, and mechanisms of «restoring» public space to urban communities.[Mitchell, 1995; 2003; Davis, 2006; Zukin, 1995]. The socio-spatial approach is characterized by an «instrumental» understanding of public space, and is currently the most accepted approach among architects and municipalities. It envisions the use of public space for daily social activities — assembly, communication, walking, and consumer activity — and which is absolutely necessary for the existence and viability of individual communities and cities as a whole. Modern adherents of the socio-spatial approach look to the classic research of urbanists Kevin Lynch, Jane Jacobs, and William Whyte. Central to this approach is an emphasis on an inclusive architectural organization of urban space that encourages the active social use of public space, thus contributing to the diversity of urban life. Two classic works — Lynch’s «The Image of the City» (1960), and Jacobs’s «The Life and Death of Great American Cities» (1961),depict two foci of this approach. Jane Jacobs demonstrates the social function of traditional public spaces, analyzing how aspects like security, diversity, and vitality are associated with certain spatial configurations, and how reckless intervention in the fabric of urban

116

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

«Право на місто» як право на рівне і справедливе, нічим не обмежене користування перевагами міського життя (в тому числі символічними), для Лефевра є базовим громадянським правом сучасності, відібраним у простих працівників-мешканців міст представниками крупного капіталу. Послідовники Лефевра, сучасні представники цього підходу — вже згадуваний Дон Мітчелл, а також Майк Девіс, Шерон Зукін, Сета Лоу, Нейл Сміт, Маргарет Кон аналізують глобальні процеси приватизації та занепаду публічних просторів, випадки боротьби виключених груп за свої права та механізми «повернення» публічних просторів міським спільнотам [Mitchell, 1995; 2003; Davis, 2006; Zukin, 1995]. Соціо-просторовий підхід характеризується «інструментальним» осмисленням публічного простору і є найбільш популярним сьогодні серед архітекторів і муніципалітетів. У його рамках використання публічних просторів для повсякденної соціальної активності — зібрань, спілкування, прогулянок, фланування, споживання — абсолютно необхідне для існування і життєздатності як окремих спільнот, так міст у цілому. Сучасні адепти соціо-просторового підходу орієнтуються на класичні праці дослідників і урбаністів Кевіна Лінча, Джейн Джейкобс, Вільяма Вайта. Загальним місцем цього підходу є наголос на інклюзивній архітектурній організації міського простору, — яка б якраз заохочувала активне соціальне використання публічних просторів і через це сприяла різноманіттю міського життя. Дві класичні праці — «Образ міста» Кевіна Лінча (1960) та «Життя та смерть великих американських міст» Джейн Джекобс (1961) показують два фокуси цього підходу. Так, Джейн Джекобс демонструє соціальне функціонування традиційних публічних просторів та аналізує, як такі аспекти, як безпека, різноманіття, життєвість пов’язані з певними типами просторової організації, і як необачні втручання в міську тканину здатні швидко зруйнувати соціальну гармонію. Обидві праці були початком критики модерністського підходу до будівництва міст. Представники цього підходу (зокрема організація Project for Public Spaces (pps.org), заснована Вільямом Вайтом) ставлять свої діагнози містам: «вмираючими» є ті, де зручні пішохідні зони, громадські парки і площі, квартали старої забудови центрів із локальними спільнотами поступаються місцем автострадам, парковкам, корпоративним офісним центрам із контролем доступу та одноманітній комерційній забудові. [Whyte, 2001]. І навпаки, «успішними» та «живими» є міста з численними інклюзивними та багатофункціональними публічними

117

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

space quickly erodes social harmony. These two works mark the genesis of the critique of the modernist approach to the construction of cities. Advocates of this approach (in particular William Whyte’s Project for Public Spaces — pps.org) put forward a diagnosis of a dying city: those where convenient pedestrian areas, public parks and squares, and historic residential centers of established local communities give way to freeways, parking lots, restricted access corporate office centers, and homogenous commercial construction[Whyte, 2001]. Conversely, a «successful» and «living» city is that with plentiful inclusive and flexible public space that allows opportunity for entertainment and communication to the entire community. The development of these spaces should be a participatory affair, and include a detailed analysis (often a comprehensive study)of the operation of similar spaces, and the relationship between social activity and public design elements. This emphasis on the vital necessity of public space for urban life and its thoughtful design represents a combination of the socio-spatial, political, and economic approaches. It should be noted that that socio-spatial approach has been adopted by progressive municipalities throughout the world as fundamental to their efforts regarding public space. The Struggle for Public Space and «the Right to the City» Urban public space is primarily a place for the exercise of one’s civil rights. Essential to this is the fundamental «right to the city», or the idea that the city is simultaneously both the goal and the means to it. In particular, this refers to the right to participate in the creation and appropriation of space. Lefebvre emphasizes repeatedly in this text that this right should belong primarily to those who have been displaced to the city outskirts by the dominant classes, and thus deprived of the benefits of an urban way of life and representational space, that is, the right for creation of symbolic residential space as «collective effort». The practical dimension of this right (relevant to post-soviet cities) includes public access to economic and symbolic resources and opportunities offered by the city [Lefebvre, 1996: 173–179]. In other words, the «right to the city» includes the right not to be excluded from the city’s public space, and the right of communities to represent themselves in said space. Don Mitchell observes that the right to the city and the functionality of public space are closely related: in a world that defines property as private, public space is the sole place of representation for those deprived of this right. Urban public space represents the only location in which a public articulation of demands, rights, and political struggle for rights may be effected. Only

118

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

просторами, що забезпечують можливості для дозвілля і комунікації для всіх представників спільноти. Дизайн таких просторів має розроблятись учасницьким чином і включати детальний аналіз (часто навіть цілі наукові дослідження) функціонування подібних просторів і зв’язку між соціальною активністю і елементами публічного дизайну. Такий наголос на вітальній необхідності публічних просторів для міського життя і їхньому ретельному дизайні поєднує цей підхід і з політичним, і з економічним одночасно. Залишається додати, що «соціо-просторовий» підхід прийнятий муніципалітетами багатьох прогресивних міст світу як основа роботи із публічними просторами. Боротьба в публічних просторах і «право на місто» Міський публічний простір — це передусім місце реалізації громадянських прав. Істотно, що одним із ключових таких прав сьогодні є «право на місто», отже, місто одночасно є і ціллю, і засобом. Це зокрема і право на участь у творенні просторів і їхню апропріацію. В однойменному тексті Лефевр неодноразово підкреслює, що це право має належати передусім тим, кого домінантні класи витіснили з центру міста на периферію, кого позбавили переваг урбаністичного способу життя і простору для репрезентації, тобто права на творення символічного простору проживання як «колективного витвору». Практичний вимір цього права (що релевантно і для пострадянських міст) полягає у доступі громадян до економічних і символічних ресурсів і можливостей, що їх надає місто [Lefebvre, 1996: 173–179]. Іншими словами, «право на місто» це зокрема і право не бути виключеними з публічного простору центру міста, право спільнот репрезентувати себе в ньому. Право на місто і функціонування публічних просторів як просторів репрезентації тісно пов’язані між собою, зауважує Дон Мітчелл: у світі, який визначає приватна власність. публічний простір є єдиним місцем репрезентації тих, хто її позбавлений. Міські публічні простори — це єдині місця, в яких може здійснюватись результативна публічна артикуляція вимог, прав і політична боротьба за права; тільки у публічних просторах можуть оперувати політичні рухи, власне вони і стають політичними тільки у фізичних публічних просторах. Мітчелл наголошує на важливості реальних, фізичних публічних просторів: «повертаючи» (re-claiming) собі їх, виключені соціальні групи самі стають публікою. Він робить висновок, що те, що робить простори публічними (тобто місцями, де потреба певної групи у «праві на місто» може бути побачена

119

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

public spaces are capable of enacting political movements, which in fact are rendered political exclusively in the public, physical spaces. Mitchell stresses the importance of real, physical public spaces: «re-claiming» these, marginalized social groups render themselves public. He concludes that what makes public space (i.e., places where the demands of a particular group possessing a «right to the city» may be seen and heard), is not some pre-set planning contingency or a long-held «public» tradition. Rather, this is effected when a defined group out of necessity appropriates space and renders it public. It is a reassertion of Lefebvre’s principle that appropriation — as a mechanism effecting the right to the city — is fundamentally distinct from private property rights. The latter implies exclusion, which is always secured by force which itself, in turn, is afforded legal protections [Mitchell, 2003: 19–35]. The chief objects under the scrutiny of this analytical approach and critique include the enhancement of the processes of privatization and commercialization of public space, the decline and rebirth of space, and the increase in control over public spaces by local authorities. In an analysis of these processes in Los Angeles and New York, Mike Davis and Sharon Zukin discuss the intensification of security of public parks and streets, the regulation of behavior, and the exclusion from public space of «undesirables elements», all administered by police forces. They also touch on the increase in urban areas of «gated communities» — private subdivisions with proprietary infrastructures and which are closed to outsiders. These latter are commonly developed on recently privatized, desirable properties of former community parklands, woods, and waterfront areas [Zukin, 1995; Davis, 2006]. The contrast of «safe suburbia», the «private, controlled, convenient space» with that of the «hazardous city», «inconvenient public space», and «crime-ridden slums» are often a central element in the public position of land developers lobbying for privatization. These processes of the privatization of public space, from sidewalks to city parks and squares, are also characteristic of modern Ukrainian cities. The increase in security procedures demonstrates that cities are increasingly under the control of municipal authorities through security patrols and visual surveillance, and which in some cases allow authorities direct control of public political activities, and otherwise the ability to respond quickly to «undesirables» and «undesirable activities». This also serves as an enhancement of «public order», often capable of paralyzing public, civic activity (judging from contemporary realities in both Russia and Belarus).

і почута) — це не якась наперед задана їх планувальниками чи традицією «публічність». Це коли певна група внаслідок вітальної потреби апропріює простір і робить його публічним. При цьому апропріація як механізм реалізації права на місто, — підкреслює він думку Лефевра, — критично відмінна від права на власність. Останнє передбачає відчуження, яке завжди забезпечується насиллям, більше того, це насилля буде законним, так як буде санкціоноване правом. [Mitchell, 2003: 19–35]. Основними об’єктами аналізу і критики в рамках цього підходу є посилення процесів приватизації і комерціалізації публічного простору, його занепад і відродження, а також ріст контролю публічних просторів з боку влади. Аналізуючи ці процеси в Лос-Анжелосі і Нью-Йорку, Майк Девіс та Шарон Зукін говорять про інтенсивну сек’юритизацію публічних парків та вулиць, регуляцію поведінки та Хрещатик і Майдан Незалежності під час святкування річниці Жовтневої революції, 1980-ті. Фото з книжки «Город праздничный», Київ, 1984 Khreshchatyk and Maidan Nezalezhnosti (former October Revolution Square) during oficial party rallies, 1980s. Photo from the book «Holiday city», Kyiv 1984

Mitchell and Zukin take further issue with the largely unconsidered employment of the socio-spatial approach to public spaces, which seeks

120

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

121

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

spatial enhancement (the organization of convenient multifunctional spaces, pedestrian areas, or mere beautification) which facilitates the engagement of some users (the middle or «creative» class) to the exclusion of others — typically the economically disadvantaged, the homeless, and migrant workers. The End of Public Space? The post-socialist option In the modern city, however, it is increasingly difficult to locate conventional markers of public life, including free, unlimited accessibility, clear delineations of public and private, concern for common interests, and unfettered citizen interaction. Classical urban public space is degrading rapidly, and disappearing (and occasionally not appearing at all).This phenomenon is associated both with the privatization of space, and with a general decline of public life, the disappearance of public rights, and the erosion of the concept of place in modern culture [Pachenkov, 2012]. These, as well as the rapid expansion of contemporary urban mobility (though certainly, this factor is not universally applicable, but only among the so-called «golden billion»), and access to global information networks leads to the conclusion that place, per se, is no longer viewed as something static and valuable. Places, including traditional urban public space, are stripped of their anthropological component — spaces of social exercise. This has led to the appearance of the phenomenon that the French anthropologist Marc Auge calls «the non-places» of supermodernity: «non-anthropological» space lacking either identity or history, transitory places of consumer interaction and indeterminacy. The most notable examples are airports and train stations [Auge, 1995: 75–79]. Russian researcher Oleg Pachenkov notes, however, that in modern cities the concept of «non-places» may be extended to almost every kind of space. The concept is applicable not only airport terminals and train stations, but also streets, squares and shopping centers (which, reflective of the nature of global capital, are identical in every city around the world) and virtually any urban territory employed for travel, the primary function of space in an era of mobility [Pachenkov, 2012]. Among the greatest hazards here is concealed the modernist enthusiasm for mobility, which has resulted in the erosion of the value of public space and its subordination to the requirements of transportation, and the displacement from them of social activity [Sennet, 2002: 18–23].A symbol of individualization is the personal vehicle, around which city life has revolved since the appearance of the initial modern urban utopias. And even as the most progressive international cities are largely moving away from cars as the primary means of public transportation, a core principle of Ukrainian urban development continues to be its automobile-centered orientation.

122

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

виключення з публічного простору «небажаних людей» (the undesirables) за допомогою поліції, а також про постання в приміських зонах «огороджених спільнот» (gated communities) — закритих для сторонніх приватних коттеджних містечок з власною інфраструктурою. Останні традиційно виникають на привабливих територіях колись спільних парків, лісів і узбережь, приватизуючи їх [Zukin 1995; Davis 2006]. При цьому опозиції «безпечна «субурбія», «приватний, контрольований, комфортний простір» / «небезпечне місто», «некомфортні «публічні простори», «злочинність, нетрі» часто конструювалися в публічному дискурсі як один із елементів лобіювання приватизації девелоперами. Процеси приватизації публічних просторів (від тротуарів до міських парків і площ) характерні і для сучасних українських міст. Посилення сек’юритизації відображається у тому, що в містах дедалі більше місць стають ретельно контрольованими владою через патрулювання і візуальний нагляд, що в одних випадках дозволяє їй контролювати публічну політичну активність, а в інших — оперативно реагувати на «небажаних» людей і «небажані» активності. Цьому ж слугують і посилені заходи охорони «громадського порядку», які здатні повністю паралізувати таку форму публічної активності громадян, як вуличні акції (судячи з сучасних російських і білоруських реалій). Мітчелл і Зукін критикують також і масове некритичне використання соціо-просторового підходу до організації публічних просторів, у рамках якого поліпшення якості середовища (організація зручних мультифункціональних просторів, пішохідних зон або просте прикрашання) сприяє заохоченню одних користувачів (середнього, чи «креативного» класу) і відштовхує інших — бідних, безхатченків, робітників-мігрантів. Кінець публічного простору? Постсоціалістичний варіант Утім, у сучасному місті дедалі рідше можна знайти такі конвенційні ознаки публічності, як вільний необмежений доступ, чітке розмежування публічного і приватного, занепокоєність спільними інтересами, вільна комунікація між громадянами. Класичні міські публічні простори стрімко занепадають і зникають (іноді навіть не з’явившись). Це пов’язано як із їхньою приватизацією, так і з занепадом публічного життя, зникненням самого феномену публічної людини, і з розмиванням поняття місця (place) у сучасній культурі [Паченков, 2012]. Так, стрімке зростання мобільності сучасного міського населення (щоправда, це стосується не всіх, а лише

123

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

Which of these features of urban transformation have manifested in postsoviet cities? The categories of public life under discussion are unsuited to any analysis of the nature of public space in soviet cities. In the Soviet Union, there was neither private ownership nor private use of land; all soviet urban space was «public» by definition. The State exercised strict control over land, determining all access and conventional manner of social activism allowed in the public space. In this sense, soviet public space was more «communal» than public; it belonged, formally, to everyone, but simultaneous state control rendered the space «inhospitable». With the return by post-Stalinist urban planners to modernist principles — functional zoning, mass public housing development, and attention to vehicular traffic — urban public space was divided into three groups: a system of public centers, a highway system, and green zones. In this arrangement public spaces, remaining under close

Палац молоді «Юність» у Донецьку, 2013. Фото: Олександр Бурлака «Juvenility» Palace of Youth and square in front of it, Donetsk, 2013. Photo: Oleksandr Burlaka

124

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

так званого «золотого мільярда») та доступ до глобальних інформаційних мереж призводить до того, що місце як таке перестає сприйматися як щось статичне і цінне саме по собі. Місця, в тому числі і традиційні міські публічні простори, втрачають свою антропологічну складову — просторові соціальні практики. Це вже давно призводить до появи феномену, який французький антрополог Марк Оже назвав «не-місцями» супермодерності — «не антропологічних» просторів без ідентичності та історії, місць транзиту, споживання і невизначеності. Найбільш характерні приклади — аеропорти та станції [Auge, 1995: 75–79]. Втім, російський дослідник Олег Паченков зауважує, що в сучасних містах поняття «не-місць» можна розповсюдити на майже всі типи просторів — не тільки термінали аеропортів і вокзали, але також вулиці, площі і торгівельні центри (які, як ознака глобального капіталу, однакові в усіх містах світу), взагалі будь-які території міста, що використовуються для руху, що стає головною функцією простору в епоху мобільності [Паченков, 2012]. Одна з найбільших небезпек при цьому криється у модерністському захопленні рухом, що призводить до стирання цінності публічних просторів, підпорядковування їх транспортним (транзитним) потребам і витіснення з них соціальної активності [Сеннет, 2002: 18–23]. Символом індивідуалізації є приватний автомобіль, навколо якого з часів появи перших урбаністичних утопій модернізму обертається місто, причому якщо найбільш прогресивні міста масово відмовляються від авторуху як головного засобу пересування, то в Україні автомобілецентричність продовжує лежати в основі містобудування. Які з цих особливостей міських трансформацій проявлені у пострадянських містах? Характер публічного простору у радянському місті не дозволяє говорити про нього в згаданих нами категоріях публічного життя: Оскільки в СРСР не було приватної власності на землю і приватного землекористування, всі радянські міські простори були «публічними» за визначенням; держава при цьому здійснювала ретельний контроль і визначала можливості доступу і конвенційні типи громадської активності в публічному просторі. В цьому сенсі радянські публічні простори були радше «спільними», ніж публічними: формально вони належали всім, але в той же час державний контроль робив з них «негостинні» простори. Оскільки постсталінське радянське містобудування повернулося до модерністських принципів, зокрема функціонального зонування, масової житлової забудови та орієнтації на автомобільний рух, міські публічні простори ділились на три групи: систему суспільних центрів, систему магістралей і систему озеленення. При цьому публічні простори, залишаючись під ретельним контролем,

125

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

control, were employed widely for demonstrations of soviet ideology, and the promulgation of regulated public behavior. Conventional types of activities conducted in public spaces included public (State) holidays, Communist Party and military parades, and so on. Alternative use of these spaces — for informal demonstrations, rallies, or protests — was prohibited. The entire spectrum of social infrastructure (medical, cultural, sports, and children’s facilities) and urban public space, in addition to public service and the demonstration of ideology, served primarily to ensure the normalization of «the soviet man/ woman», and the consolidation and reiteration of soviet norms[Engel, 2007: 287–290]. The only form of soviet public space in which ideological control was less rigorous was in recreation and «culture» parks. Following the collapse of the Soviet Union, the individualization of society affected former soviet cities — which were not «immune» to the rise of consumer culture and in which private property had been prohibited — more radically than it ever had western cities. The post-Soviet city demonstrates yet another characteristic feature which Oleg Pachenkov treated in his research on the «abuse of the public», or, Statesanctioned public abstractions like single-function use of designated urban spaces. As a result, these spaces are reserved (similar to the situation which obtained in the soviet period), for certain types of publically authorized activity (concerts, public holidays, carnivals, demonstrations, fairs, etc.). Yet any rights of appropriation of the space by certain social groups for unrestricted use are abrogated or declared unlawful. It is significant that the government represents itself as the legitimate representative of the normative public which is allowed to use this public space. This advances an ideological shift insomuch as contemporary society is comprised of variety of discrete groups, which evince varying forms of public life, and many of these have been denied their right to use the space. Other post-soviet urban settings are characterized both by global trends of privatization and commercialization of the public space, and by civic movements for their appropriation and return. Of course, present in these processes is always a local dimension particularly closely associated with the respective, past socialist experience of these locations. In Kyiv, for example, and primarily for residents of the city’s outlying regions, shopping centers — with their combination of affordable attractions, goods, and services — have been rendered not merely as accessible public space, but a safe and comfortable alternative to uninspiring, inconvenient, and even dangerous areas of the city.

126

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

широко використовувались для маніфестації радянської ідеології і заохочення до нормативної поведінки. Конвенційні типи активності в публічних просторах включали державні свята, партійні і військові паради тощо, при цьому будь-яке альтернативне використання цих просторів (для неофіційних маніфестацій, мітингів, протестів) не допускалось. І широка мережа закладів соціальної інфраструктури (медичних, культурних, спортивних, дитячих), і міські публічні простори, крім обслуговування населення і демонстрації ідеології, слугували в першу чергу нормалізації радянської людини, закріпленню і відтворенню радянського типу нормативності [Engel 2007: 287–290]. Єдиним типом радянських публічних просторів, у яких ідеологічний контроль був трохи слабшим, були парки культури і відпочинку. Із падінням Радянського Союзу індивідуалізація суспільства вразила колишні радянські міста, які не мали «імунітету» від постання культури споживання і були позбавлені приватного до цього, набагато радикальніше, ніж західні міста. Пострадянські міста демонструють ще одну характерну особливість, яку Олег Паченков зробив темою своїх досліджень. Це «зловживання публічністю» — державна охорона абстрактної «публічності» як монофункції певних міських просторів. Через це ці простори залишаються зарезервованими, майже як в радянські часи, для певних санкціонованих владою типів громадської активності (концертів, офіційних свят, карнавалів, демонстрацій, ярмарків тощо), в той час як право конкретних соціальних груп на апропріацію простору і вільне його використання повністю ігнорується і оголошується незаконним. Характерно, що влада оголошує себе легітним представником нормативної «публіки», якій дозволено використовувати ці «публічні простори». При цьому здійснюється ідеологічна підміна, адже сучасне суспільство складається з різних партикулярних груп, які демонструють різні типи «публічності», і багатьом з яких відмовляється у праві використовувати простір. В іншому для пострадянських міст характерні глобальні тенденції приватизації і комерціалізації публічних просторів, як і соціальних рухів їх повернення і апропріації. Звісно, у цих процесів є локальний вимір, тісно пов’язаний зокрема із відмінним соціалістичним минулим, але до прикладу, для сучасних киян, передусім мешканців периферійних житлових районів, торгівельні центри стали чи не єдиними доступними публічними просторами, оскільки вони є концентраторами доступних розваг, товарів і послуг, а також гарантують безпеку і комфорт на відміну від одноманітних, незатишних і ворожих просторів міста.

127

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

Майдан Незалежності під час Євромайдану, зима 2013. Фото з Вікіпедії Self-governed urban commons on Maidan Nezalezhnosti during the Euromaidan, winter 2013. Photo from Wikipedia

EuroMaidan and the Return of Public Space

Євромайдан як повернення публічного простору

The square that sits at the center of Kyiv, and which was named Independence Square in 1991, and now serves as the country’s main political forum, has never been zoned as a public space. Following the destruction of Khreschatyk Street (downtown Kyiv) in World War II, the street was cleared of rubble and the square significantly expanded, turning it into an ideologically Stalinist architectural ensemble. Khreschatyk served as the main arterial for solemn communist processions, and Maidan (at the time, «October Revolution Square»)a demonstration platform for the

Площа в центрі Києва, яка з 1991 року називається Майдан Незалежності і слугує «головною політичною площею країни», ніколи в своїй історії не планувалася як публічний простір. Після знищення забудови Хрещатика під час війни, саму вулицю і розчищену від руїн площу значно розширили, перетворивши на сталінський ідеологічний архітектурний ансамбль. Хрещатик став головною віссю для сакральних комуністичних процесій, а Майдан (тоді — «площа Жовтневої Революції») — місцем виступів партійного

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

128

129

Party leadership, both their podium and a massive monument to their ideology. In 1990, for the first time in the political history of modern Ukraine, the place was used as a space for public protest and representation by a community group previously excluded from the public sphere. This was the student-led «Revolution on Granite», and the inaugural tent city — that marker of tireless occupation of public space by repressed groups — on Maidan. In subsequent years, Maidan has become the main public space for representative public protests, the largest of which would be 2001’s «Ukraine Without Kuchma» protests, and 2004’s «Orange Revolution». Architecturally, however, Maidan was not yet suited for this level of protest, remaining as it was a great square of socialist inhospitality, divided into two broad avenues heavy with traffic. In this instance we are dealing with an excellent example of the concept of «introducing publicity» that Don Mitchell describes in reference to cases of the American struggle for public space. It was not the space itself which led to public action, but citizens who «revealed» its publicity as a result of extreme social necessity. In an effort to counterbalance this «revelation», and erase completely the location from the citizenry’s mental map of the place as one of public protest and wide civic group representation, in 2001 municipal and state authorities undertook a large-scale reconstruction of the area, designed to convert Maidan into a consumer center and «showplace», and one that could further generate a profit from retail businesses. And so Maidan spent nearly a decade, its metaphor of «community mobilization» transforming slowly into a metaphor of grassroots consumerism. The 2013–2014 protest movement that began on Maidan with peaceful student protests turned — after being violently dispersed on December 1st — into a permanent occupation (appropriation) of the square. In terms of the struggle for the occupation of public space, this was actually a collective demand of the «right to the city» — in the sense of voting rights (which the State Administration abrogated), the right to be «politically visible», and enacted in the city’s center. It was also simultaneously a claim to an open and non-segregated public space, not limited to banal consumerism and control. It is significant that one of the legal (as in the right of ownership to expel violators from privatized space) precedents cited in justification of the dispersal of the students on the night of November 30th was the «need to erect the municipal Christmas Tree on Maidan». This, by quondam statute, afforded the city administration the legal right to use force. Preemptive mechanisms for «clearing» public spaces had been carefully legislated in the years following Ukrainian independence. In one example, the square facing the Central Election Committee was occupied by an ordinary market for more than two years. The market was dismantled soon after EuroMaidan, but the entire time of its existence political protests were not allowed to be held there.

130

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

керівництва, що позначалось трибуною і масивним ідеологічним монументом. В 1990 році це місце вперше в політичній історії сучасної України стало місцем громадського протесту і репрезентації однієї із суспільних груп, витіснених із тодішньої публічної сфери. Це була студентська «Революція на граніті», причому це місце вперше було «окуповане» за допомогою наметів, що свідчить про певну усталеність практики окупації публічних просторів витісненими групами. В подальші роки Майдан став головним простором для репрезентації громадських протестів, найбільші з яких — акція «Україна без Кучми» (2001) та, звісно, Помаранчева революція. В той же час архітектурно він зовсім не був пристосований для цього, залишаючись великою непривітною соціалістичною площею, розділеною на дві частини широкою вулицею зі жвавим рухом. Тут ми маємо справу з гарним прикладом «привнесення публічності», які описував Дон Мітчелл у зв’язку з американськими випадками боротьби за публічні простори: не простір сам по собі сприяв публічній активності, а громадяни «відкривали» його публічність, виходячи із крайньої соціальної необхідності. На противагу цьому, щоби повністю виключити це місце з ментальних мап городян саме як місце громадських протестів і репрезентації різноманітних соціальних груп, міська і державна влада розпочала в 2001 році масштабну реконструкцію площі, яка була покликана перетворити Майдан на місце споживання і «спектаклю», отримуючи в тому числі і прибуток від торгових площ. Таким Майдан пробув майже 10 років, з метафори «громадської мобілізації» перетворившись на метафору низового споживання. Протестний рух 2013–2014 років, який почався з мирного студентського протесту, з 1 грудня 2013 року, після силового розгону, перетворився на постійну окупацію (апропріацію) Майдану. З погляду боротьби за публічний простір ця окупація фактично була колективною вимогою «права на місто» — в сенсі права голосу (який ігнорувався керівництвом держави), права бути «політично видимими» в центрі міста. Одночасно це була вимога права на відкритий і несегрегований публічний простір, не зведений до банального споживання і контролю. Характерно, що однією з легальних (в сенсі права виключати з приватизованого простору порушників права власності) причин для розгону студентів в ніч на 30 листопада була «необхідність встановлення ялинки на Майдані» (йолки). В тодішніх українських умовах це давало міській владі право легітимно застосувати силу. Подібні механізми превентивного «очищення» публічних просторів були ретельно випрацьовані за роки незалежності — так площа перед ЦВК понад два роки була окупована звичайним ринком, який демонтували одразу після Євромайдану, але весь цей час він не дозволяв проводити там політичні протести.

131

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

Immediately following protestors’ occupation of Maidan, the upper city («Government Quarters») were closed to public access, demonstrating the real spatial segregation that existed and continues to exist invisibly in Kyiv. Approaching government buildings was impossible until the dénouement of Maidan. Yet the Maidan, barricaded on all sides as at a military installation, allowed any and all who desired to enter freely as if into the heart of an enemy camp. From an anthropological point of view, Maidan was in fact a self-governing body politic (Gr. polis), divided into groups, each of which represented itself and oversaw

Безпосередньо після окупації Майдану протестувальниками, верхнє місто («урядові квартали») було перекрите для доступу, що показало реальну просторову сегрегацію, яка існувала і продовжує незримо існувати досі в Києві. Підійти до урядових будівель було неможливо до повної перемоги Майдану. Останній, оточений барикадами як військовий табір, цим самим дозволяв усім охочим бути вільно присутніми в самому центрі ворожого міста. З антропологічної точки зору Майдан фактично представляв собою самоврядне соціальне тіло («поліс»), і був поділений на групи, кожна з яких

Демонтаж паркану перед Верховною Радою, лютий 2014. Фото: Ігор Тищенко Removal of the fence in front of Ukrainian Parliament after the Euromaidan, February 2014. Photo: Ihor Tyshchenko

132

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

133

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

some aspect of the «city’s» function: from its self-defense units to its kitchen, medical services, the AutoMaidan, hospital security and countless others.

представляла свою власну групову ідентичність і відповідала з певний аспект функціонування цього міста: Самооборона, Кухня, Медична служба, Автомайдан, Варта в лікарні та безліч інших «сотень».

The most marked impact of Maidan as public space, that is, a location arising from basic necessity, was in society’s rendering a location for the realization of its «right to the city», and which resulted in the opening and reclaiming of other public spaces. It was Maidan that turned the Kyiv City Council (KMDA) and the Ukrainian House into free access zones, where overnight room and board was provided to all comers. Spaces opened by Maidan functioned as «traditional» public space: in the public domain and open to all. In the case of the Ukrainian House, it provided the citizenry with benefits never previously imagined, (benefits similar to those provided by the contested «Hostynyi Dvir» Trade House in Kyiv’s Podil neighborhood two years’ previously) — an open cultural space at which every Maidan community and urban protest movement was represented. Where film screenings, lectures, and training sessions were held, a library functioned, as well as a surgery, and which offered lodging for protestors.

Найбільш характерним виміром Майдану, як публічного простору — тобто як місця, яке виходячи із своєї базової необхідності, суспільство зробило місцем реалізації права на місто, було відкриття і повернення інших публічних просторів. Саме Майдан перетворив будинок КМДА і Український Дім на місця з вільним доступом, які до того ж забезпечували нічліг та їжу всім охочим. Простори Майдану функціонували як «традиційні» публічні простори — знаходячись у державній власності, вони ставали відкритими для всіх. У випадку з Українським Домом, громадяни отримали те, чим він взагалі ніколи не був, але чим був за два роки перед цим Гостинний двір — відкритим культурним простором, у якому одночасно були представлені всі майданівські спільноти і міські протестні рухи, відбувались кінопокази, лекції, тренінги, діяли бібліотека, хірургія і нічліг для протестувальників.

In the light of critical theory applied to the history of Maidan as public space, its unclear ending is also typical of the movement. In late summer 2014, the City Council once again cleared the square, resorting to stigmatizing rhetoric imputing «the homeless», and opened the Khreschatyk Street again to vehicle traffic. It’s impossible to imagine a greater blow that could have been delivered to the public aspect of a space that had functioned for eight months as a pedestrian area. This place which had witnessed urban collective mobilization, new forms of civil solidarity, was rendered again into an all-too-common eight-lane thoroughfare, doing its part for the despoilment of the air the city breathes. It’s as if arguments of infrastructure alone which, as may be observed, ever work to establish hegemony over public space had, once again, won the day.

У світлі критичної теорії в історії Майдану як публічного простору характерний також і його амбівалентний кінець. З одного боку, в кінці літа нова міська влада розчистила площу і вулицю, вдавшись до стигматизаційної риторики звинувачення «безхатченків», і відкрила знову транзитний авторух Хрещатиком. Більшого удару по публічності цього місця, яке 8 місяців функціонувало як пішохідний простір, годі було й завдати. Те, що було місцем міської колективності і мобілізації, місцем, де вибудовувались нові форми громадянської солідарності, знову стало банальною 8-смуговою проїзною частиною, яка робить свій внесок у деградацію якості міського повітря. Нібито виключно інфраструктурна логіка, за якою, як відомо, завжди є намагання відновити просторову гегемонію, знову перемогла.

And yet, on November 1, 2014, a nationwide competition («Territory of Dignity»), for the reconstruction of the public space downtown was launched. The lead-up to the competition proceeded in a fashion unprecedented in Ukraine: a participatory approach in search of consensus, which aims to transform the central streets and squares into an authentic (architecturally sound) public space, and, into the best of all possible monuments to the events of EuroMaidan.

З іншого боку, 1-го листопада цього року розпочався загальнодержавний конкурс на реконструкцію публічного простору центру міста («Територія гідності»), підготовка якого проходила в безпрецедентний для України учасницький спосіб пошуку консенсусу, і яка має на меті перетворення центральної вулиці і площі на справжній (в архітектурному, звісно, сенсі) публічний простір, найкращий із можливих монументів подіям Євромайдану.

134

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

135

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

Bibliography

Література

Auge, Marc (1995). Non-Places. Introduction to an Anthropology of Supermodernity. London & New York: Verso

Axenov K., Brade I., Bondarchuk E. (2006). The Transformation of Urban Space in Post-Soviet Russia. London & New York: Routledge

Davis, Mike (2006). City of Quartz. London & New York: Verso

Davis, Mike (2006). City of Quarz. London & New York: Verso

Engel, Barbara (2007). Public space in the «Blue Cities» of Russia. In: Stanilov, Kirill (Ed.). The post-socialist city: Urban Form and Space Transformations in Central and Eastern Europe after Socialism. Dordecht, The Netherlands: Springer, pp. 285–300

Engel, Barbara (2007). Public space in the «blue cities» of Russia. In: Stanilov, Kirill (Ed.). The post-socialist city: Urban form and space transformations in Central and Eastern Europe after Socialism. Dordecht, The Netherlands: Springer, pp. 285–300

Fraser, Nancy (1990). Rethinking the Public Sphere: A Contribution to the Critique of Actually Existing Democracy. In: Social Text, No. 25/26 (1990), pp. 56–80

Habermas, Jürgen (1991). The Structural Transformation of the Public Sphere. Cambridge, Massachusetts: The MIT Press

Habermas, Jurgen (1991). The Structural Transformation of the Public Sphere. Cambridge, Massachusetts: The MIT Press

Jacobs, Jane (1961). The Death and Life of Great American Cities. New York: Vintage Books

Jacobs, Jane (1961). The Death and Life of Great American Cities. New York: Vintage books

Kohn, Margaret (2004). Brave New Neighborhoods: the Privatization of Public Space. New York and London: Routledge

Kohn, Margaret (2004). Brave New Neighborhoods. The Privatization of Public Space. New York and London: Routledge

Lefebvre, Henri (1991). The Production of Space. Oxford: Blackwell

Lefebvre, Henri (1996). Writings on Cities. Oxford: Blackwell

Lefebvre, Henri (1996). Writings on cities. Oxford: Blackwell

Low, Setha (2006). How Private Interests Take Over Public Space: Zoning, Taxes, and Incorporation of Gated Communities. In: The Politics of Public Space (2006). Ed. by Setha

Low, Setha (2006). How Private Interests Take Over Public Space: Zoning, Taxes, and Incorporation of Gated Communities. In: The Politics of public space (2006). Ed. by Setha

Low and Neil Smith. New York & London: Routledge, pp. 81–104

Low, Setha and Smith, Neil (eds.) (2006).The Politics of Public Space. New York& London: Routledge

Low, Setha and Smith, Neil (eds.) (2006). The Politics of public space. New York & London: Routledge

Lynch, Kevin (1960). The Image of the City. Cambridge, Massachusetts: The MIT Press

136

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

137

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

Mitchell, Don (1995). The End of Public Space? People’s Park, Definitions of the Public, and Democracy. In: Annals of the Association of American Geographers, Vol. 85 (1), 1995, pp. 108–133

Мitchell, Don (2003). The Right to the City: Social Justice and the Fight for Public Space. New York: The Guilford Press

Neal, Zachary. (2010). Seeking common ground: three perspectives on public space. In: Proceedings of the Institution of Civil Engineers. Urban Design and Planning. Issue DP000, 2010, pp. 1–8

Neal Zachary, Orum Anthony (eds.) (2010). Common Ground? Readings and Reflections on Public Space. New York: Routledge

Neal Zachary, Orum Anthony (eds.) (2010). Common ground? Readings and reflections on public space. New York: Routledge

Sennett, Richard (2010) The Public Realm. In: The Blackwell City Reader. G. Bridge, S. Watson (eds.). London: Blackwell Publishers. Pp. 261–273

Sennett, Richard (2010) The public realm. In: The Blackwell city reader. G. Bridge, S. Watson (Eds.). London: Blackwell Publishers. Pp. 261–273

Stanilov, Kirill (Ed.) (2007). The Post-socialist City: Urban Form and Space Transformations in Central and Eastern Europe after Socialism. Dordecht, The Netherlands: Springer

Stanilov, Kirill (Ed.) (2007). The post-socialist city: Urban form and space transformations in Central and Eastern Europe after Socialism. Dordecht, The Netherlands: Springer

Zukin, Sharon (1995). The Cultures of Cities. Oxford: Blackwell publishers

Bauman, Zygmunt (2008). Tekuchaya Sovremennost’. St. Petersburg: Piter

Бауман, Зигмунт (2008). Текучая современность. Санкт-Петербург: «Питер»

Pachenkov, Oleg (2012). Publichnoye Prostranstvo Goroda Pered Lytsom Vyzovov Sovremennosti: Mobilnost i «Zloupotreblenie Publichnostiu». In: Novoye Literaturnoye Obozreniye, #117, 2012 Website: http://magazines.russ.ru/nlo/2012/117/p33.html Sennet, Richard (2002). Padeniye Publichnogo Cheloveka. Moscow: Logos

138

Ihor Tyshchenko. Challenges of the public space

Паченков, Олег (2012). Публичное пространство города перед лицом вызовов современности: мобильность и «злоупотребление публичностью». Новое литературное обозрение, No117, 2012 Точка доступу: http://magazines.russ.ru/nlo/2012/117/p33.html Сеннет, Річард (2002). Падение публичного человека. Москва: «Логос»

139

Ігор Тищенко. Виклики публічного простору

I know what we did last summer

Я знаю, що ми робили минулого літа

Vira Baldyniuk

Віра Балдинюк

What could be done to take the 12 libraries and 2 cinemas of Kyiv’s Pozniaky neighborhood — as well as its apartment courtyards, its vacant lots, and its neglected ponds — and fill them with the creative efforts of area residents? What does it take for art to effect change in a nation when there’s not a revolution going on? From where does this land trace its genesis — from its yards, neighborhoods, the left or right banks of the Dnieper? Where is contemporary art born — in the artist’s studio, the laptop, or on the ‘canvas’ of the construction fence? Seeking answers to these and other questions we set out on «Holidays on the Block» in Pozniaky Park in July 2014; we were looking to meet with area residents and discuss how the arts can work to the benefit of their surroundings. There was no lack of challenge to the assignment: with war ongoing in the east, we were hoping to discuss the arts with area residents and draw them into creative — if seemingly pointless — collaboration at a commercial center, raise serious topics that folks in the outskirts would normally rather leave alone, hoping only to come back home after work, fall into bed, and drop off to sleep watching today’s depressing newscast. Yet we felt it was important to get the conversation started, to establish a shared vision of the city and to work together to overcome the alienation between the people and the space they inhabit and which they often do not regard as public space.

Як зробити так, щоб усі 12 бібліотек і 2 кінотеатри Позняків, а також простори довкола закинутих озер, дворові майданчики та пустирі були наповнені креативною діяльністю жителів району? Як довести, що мистецтво може змінювати країну, і не лише під час революцій? Звідки починається країна — з двору, району, лівого чи правого берега Дніпра? Де народжується сучасне мистецтво — в художній майстерні, в ноутбуці чи на паркані? Із цими питаннями в липні 2014 ми вийшли з «Канікулами на районі» в парк «Позняки», щоб говорити з мешканками і мешканцями району про те, як мистецтво може змінювати життєве середовище. Це був серйозний виклик — говорити про мистецтво в час війни, залучати людей до безкорисної співтворчості у парку комерційних розваг, зачіпати важливі теми, про які зовсім не хочеться думати у спальному районі, куди мешканці повертаються після роботи, падають на ліжко і засинають над тривожними новинами. Втім, ми вірили, що важливо розпочинати цю розмову, формувати спільне бачення міста і разом долати відчуження між людьми та простором, який вони населяють і який часто не сприймають як публічний.

Pozniaky Park suggested itself as the most lively hub of this outlying neighborhood and a potentially excellent place to engage the locals in dialogue. At the crossroads between the subway station and the blocks of apartments it is possible to encounter all stripes of area residents: from parents with young children, to young adults and teens, retirees, petty merchants and bicyclists. The space itself, however, over the last several years has been transformed from green space into a commercial zone with dozens of small enterprises

Парк «Позняки» здавався нам найбільш пожвавленим простором спального району та найкращим із можливих місць для налагодження комунікації. На перетині шляху від метро до житлового масиву можна зустріти абсолютно всі верстви населення — батьків із дітьми, велосипедистів, молодь і підлітків, дрібних підприємців та пенсіонерів. Однак за кілька останніх років парк із відпочинкової зони перетворився на десятки комерційних майданчиків — від продажу їжі до різних видів розваг та атракціонів. Родина, яка приходить до парку, одразу налаштована на споживання послуг, «купівлю» вільного часу для мами за рахунок батутів чи машинок і цим же регламентоване дитяче

Vira Baldyniuk. I know what we did last summer

Віра Балдинюк. Я знаю, що ми робили минулого літа

142

143

selling everything from food to a variety of forms of recreation. Families who come to the park are at once confronted by services — trampolines and carts — where moms can purchase some free time and regimented children’s activities. Area residents were reluctant to accept that someone would offer photography, sculpture, or film-making lessons free of charge. Or simply want to talk without it somehow being connected to the Jehovah’s Witnesses. We had counted on the fact that following that winter’s revolutionary events, and prior to the project’s start people had become more open, generally speaking. Yet, while speaking with the locals we often noted a certain reticence and unease among the people. So our first priority was to re-orient locals to a noncommercial social contract and establish our interaction. We understood that the key to this was the need to interest local children — the most appreciative group — who would serve as an intermediary in dialogue with the adults. Before we got going, we were compelled to overcome the perception of this as the work of a children’s entertainment event agency, and right away remind everyone that «Holidays on the Block» was more than just fun and not exclusively aimed at children. Well, you’ll have that, but finding out that one of our most active diminutive participants asked his grandmother every morning

144

Vira Baldyniuk. I know what we did last summer

дозвілля. Людям важко було повірити, що хтось пропонує не за гроші навчитися фотографувати, ліпити, знімати кіно тощо. Не кажучи вже про просто поговорити, не відчуваючи при цьому себе свідком Єгови. До початку проекту ми розраховували на те, що після революційних подій люди стали загалом більш відкритими. Втім, спілкуючись із мешканцями, ми часто помічали закритість і стурбованість, тож першочерговим стало завдання переорієнтувати їх на некомерційний лад і налаштувати на взаємодію. Ключик до цього ми знали — потрібно зацікавити дітей, найбільш вдячну спільноту, яка стане медіатором у комунікації з дорослими. Не встигли ми розпочати, як уже довелося долати образ event-агенства з дитячого дозвілля і щоразу нагадувати, що «Канікули на районі» — це більше ніж розвага і не тільки для дітей. Хай там що, але дізнатися, що одна з наших найактивніших маленьких учасниць подій щоранку запитує бабусю «Коли ми підемо на свято?» — теж було радісно. Позняки (і це довів наш дослідницький практикум) вважається дружнім до дітей районом: багато майданчиків, довкола яких організовується соціальне життя двору, центри творчості і розваг. Здавалося б, навіщо ще ми, якщо все так добре? Але проект показав,

145

Віра Балдинюк. Я знаю, що ми робили минулого літа

«when are we going to the celebration?» was also quite pleasant. Pozniaky is considered to be a desirable neighborhood for children — a conclusion our research practicum also reached. It contains a large number of playgrounds around which the social and creative interaction and play in the high-rise yards are centered. It occurred to us to ask what we were doing there if everything was going so well. Yet the project revealed that collaborative industry engaged in the public space has a life of its own: something inclusive that results in new and unanticipated forms of interaction, otherwise unimaginable just anywhere.

Lyudmyla Skrynnykova I remember going with Vira and Anna to Pozniaky during the planning of the «Holidays». I saw this park with a pretty standard arrangement of freetime diversions, and looking around, people who felt entirely comfortable and sure that they belonged there. The ordinary life of a common park is a familiar picture that never challenged my worldview, but now I had a job to do there. Truthfully, it was a little scary. I was a stranger in this park, and of course, no one here was expecting us to show up. We weren’t coming in like the circus grabbing everyone’s attention right off the bat, nor did we have any predetermined approaches. The project open call was going on right then and I was nervously going over in my head the names of the artists involved whose job it would be to come up with the necessary approaches and soon. The kind of projects needed were those that could be incorporated into the regular flow of the region. Projects that related to life there. Observant, generous, and unpretentious. It required artists who could improvise and connect with the moment and with his audience. It was also necessary to get the place set up — clearly mark the territory. That’s where the thought of a conventional living room came from. On the park lawn set an area furnished like a home — the private prototype transferred to the shared space. We had to take risks here, ready for the possibility that our «room» could be destroyed any night. It also dictated that we’d look for simple, cheap, and preferably heavy objects for the project (and we hadn’t yet considered that we would have to be hauling this around every day). One significant bonus about art projects in public space that focus on education and social action is the existence of arguments with which you can really approach sponsors. We had excellent responses from met Leroy Merlin, Caparol, and UkrPalet. Considering what our budget was, this really saved us. Thanks to our partners, our Carpenter Mykola

146

Lyudmyla Skrynnykova. I know what we did last summer

що співтворчість у публічному просторі має свою унікальність — вона інклюзивна і створює нові й несподівані зв’язки, неможливі деінде.

Людмила Скринникова Пам’ятаю, як разом із Вірою та Анею приїхали на Позняки в період планування «Канікул». Я побачила парк із певним стандартним набором розваг для проведення часу, і людей, яким, це впадало в око, цілком комфортно і домашньо в ньому. Звичайне життя типового парку, багато разів бачена картинка, з якою до того я не мала світоглядних дилем. Але тепер це було місце моєї майбутньої роботи. Зізнатись — мені стало лячно. У цьому парку чужою була я, і, очевидно, що нас ніхто тут не чекав. Ми не були цирком, щоб відразу прикликати увагу, і ми не мали ніяких готових інструментів. На той момент уже тривав open call проектів, а я нервово перебирала в голові імена художників, з якими вдалось би ці інструменти швидко віднайти. Потрібні були проекти, які здатні вплестися в звичне життя району. Проекти, здатні до проживання та емпатії. Спостережливі, дуже не егоїстичні та непретензійні. Потрібен був художник, здатний до імпровізації та руху всередині моменту разом із тими, хто стане його аудиторією. Також потрібно було облаштувати місце — створити певний маркер території. Тоді з’явився образ умовної кімнати. На галявині у парку — місце, обставлене домашніми аксесуарами — прообраз приватного, винесеного у «спільне». Ми мусили ризикувати — готовність до того, що будь-якої ночі наша «кімната» може бути знищена, продиктувала пошук простих, дешевих і бажано важких конструкцій (про те, що все це доведеться нам щодня самим тягати, ми тоді ще не думали). Один суттєвий бонус мистецьких проектів у публічному просторі, із акцентом на освіті та соціальній дії — наявність аргументів, із якими реально йти до спонсорів. Нас дуже добре зустріли Leroy Merlin, Caparol та УкрПалет. У ситуації нашого бюджету це було спасінням. Завдяки партнерам, Столяру Миколі Степанцю, друзям та художникам у нас з’явилися класні меблі: великий стіл, диван, книжкова шафа й лавки — все це з яскраво розфарбованих палет.

147

Людмила Скринникова. Я знаю, що ми робили минулого літа

Stepanets, our friends and artists we came up with some totally cool furniture: big table, sofa, bookcase, and benches — all painted in vivid colors. We also took our projects from an open call with most of the applications coming not from artists. Some were even too attractive, but we chose ten who could teach, engage people in collaborations and do thoughtprovoking work that would relate to real-life situations and concerns. We consciously chose an area not designed for the arts, and so had to assemble the kind of special projects relevant to open spaces in contrast to what is exhibited in professional circles. The essence of these projects was something else entirely: light in form but weighty in action. We anticipated a skeptical reception of the project by colleagues, and finally, it turned out that way — out in Pozniaky, and other than the artists and a small number of friends no one managed to cross the river to see it. Which is probably OK. When you’re working in the public space your main audience isn’t the professionals anymore. I should add, though, that we did hear a lot of positive comments about the initiative from colleagues.

148

Lyudmyla Skrynnykova. I know what we did last summer

Отримали й проекти з open call’у, де найбільша частина аплікацій надійшла не від художників. Частина з них були занадто атрактивними, але ми відібрали десять таких, які могли навчати, залучати до співтворчості й провокувати думання, при цьому стосуватись імовірних ситуацій і потреб з реального життя людей. Ми свідомо пішли на немистецьку територію, а відповідно, мали втілити особливі за типом проекти, доречні для відкритого простору й відмінні від тих, що презентуються в професійному колі. Суть цих проектів мала бути інакша: легка по формі, але уважна в дії. Ми очікували на скептичне непомічання проекту колегами, і, зрештою, це й сталося — на Позняки, окрім учасників та невеликої частини друзів, із правого берегу так ніхто і не доїхав. І це мабуть Ok — в момент, коли ти перебуваєш у публічному просторі, твоя основна аудиторія — не професійна спільнота (хоча, треба додати, згодом ми таки почули багато позитивного про нашу ініціативу від колег). Що ж виявилось найскладнішим — реально увійти в життя людей. Цікавитись ним тоді, коли вони не хочуть, щоб ним цікавилися.

149

Людмила Скринникова. Я знаю, що ми робили минулого літа

As it turned out, the most difficult part is actually getting into people’s lives. To show interest in them when they don’t particularly want this. Or to offer them lessons in something, without which they would just peacefully enjoy their time out on the park benches. Take an interest. And don’t lose hear if they ignore you. Remember that you’re not a promoter trying to shove the «Holidays on the Block» flyer into their hand. Understand what kind of promoter you are. One who sets aside his personal professional interests. Who shifts the accent onto clarifying things, avoiding a certain kind of language. Who’s on strange turf and has forgotten about the place where they really «get» you. And above all does not forget why he’s here. Art projects aimed at interaction with the audience are a grueling choice, and the thing that drives them is authentic interest. The ability to talk and listen, to be consistent and patient, persuasive. And what’s more, the ability to present these vital and complex matters in a form accessible to everyone who’s listening. It occurs that in our professional sphere we’re too overloaded solving internal issues. Though sensitive and critical of reality, artists nonetheless remain quite conservative in how to go about transmitting their ideas and choosing where to install them. Instead, open interaction with the day-to-day of the majority is consciously avoided, and is unexamined when it comes to their professional efforts. Now we’re seeing a lot of programs made in and for the public space, but how valuable these projects are for those who use the public space is anyone’s guess. A vital part has been lost — that accessibility, communicating the idea, the possibility itself of making the connection. Communication was at the heart of the «Holidays on the Block» project. In the execution of it, though, we — the organizers — likely didn’t hold on to this well enough. The audience took us largely as an entertainment project meant for the kids. That common particularity of the average adult consciousness — not to see oneself as the object of some creative activity — was something we had to have been better aware of, arts professionals that we are. The «Locker Exchange», the conceptualization and creation of alternative courtyard sculptures, making plaster body part casts, painting pictures on old clothing, shooting a film about your neighborhood, planting flower beds, and mapping Pozniaky — for all of these, parents just brought their children and then stood off to the side to wait for them. And in those events that aimed at addressing the issues facing the region, and which needed adult participation, we encountered two types of obstacles: lack of motivation and

150

Lyudmyla Skrynnykova. I know what we did last summer

Пропонувати їм чогось навчитися, без чого вони спокійно сидять на лавці. Зацікавлювати. Не втрачати мотивацію, коли тебе ігнорують. Пам’ятати про те, що ти не промоутер, підходячи із флаєром «Канікул» до людей. І розуміти, що ти таки промоутер. Відсунути на другий план свої індивідуальні професійні інтереси. Зміщувати акценти при поясненні, не використовувати деякі слова. Бути на чужій території і забути про свою, де тебе впізнають. І, врешті, за цим всім не забути, навіщо ти зараз тут. Мистецькі проекти, націлені на співпрацю з аудиторією — виснажливий вибір, і їхня рушійна сила — непідробний інтерес. Це здатність говорити й чути, бути послідовним і терплячим, переконливим. І разом з тим — це вміння в доступну для зчитування форму вмістити важливе і складне. Здається, наша професійна сфера занадто переобтяжена вирішенням внутрішніх проблем. Будучи чутливими й критичними до реальності, художники, менше з тим, лишаються достатньо консервативними як щодо шляхів трансляції своїх ідей, так і до вибору їхнього адресата. Натомість відкритої взаємодії з буденністю більшість із них свідомо уникають, не розглядаючи її у площині серйозної роботи. Сьогодні ми бачимо достатньо проектів, зроблених в і для публічного простору, але наскільки ці проекти можуть бути цінними для тих, хто цей простір використовує? Втрачається важлива складова — комунікативність, сама можливість віднайдення зв’язку. У проекті «Канікули на районі» комунікація була основою проекту. На практиці ж і ми, організатори, мабуть, не провели її в достатній мірі. Адже аудиторія, здебільшого, сприйняла нас як розважальний проект для дітей. Природна особливість пересічної дорослої свідомості — не сприйняття себе суб’єктом творчої дії, яку ми як представники творчих професій мали необачність не врахувати. «Коробочки обміну», продумування та створення альтернативної дворової скульптури, відбитки частин тіла в гіпсі, малювання на одязі, знімання кіно про свій район, саджання клумби, мапа Позняків — на всі ці заходи батьки приводили дітей і в основному чекали поруч. У тих же випадках, коли події були пов’язані з осмисленням проблем району й потребували включення дорослих, було два типи перешкод: не вмотивованість та психологічний бар’єр в артикуляції своїх позицій/відсутність позиції, або ж — банальна неможливість лишити без уваги дитину, яка бавиться поруч. «Канікули на районі» стали складним і сильним досвідом, який яскраво засвідчив брак практики й знання підходів. Але побачити

151

Людмила Скринникова. Я знаю, що ми робили минулого літа

an inability to articulate one’s position or absence thereof to the problem or, the tedious necessity to always keep an eye on the child playing nearby. «Holidays on the Block» was a complex and solid experience that clearly revealed a lack of knowledge and of practical approaches. But in view of our mistakes — this represents a significant step forward, in which the main lesson learned is, do not lose heart. Art is, in the end, a social practice that can unite people with a variety of worlds beyond their own, and create social interaction. Working in ordinary locations over an extended period of time is perhaps a way of reaching that goal.

Anna Pohribna As we began our preparations for «Holidays on the Block» we were certain that we were really ready for this. We had the experience of the «SEARCH: Other Spaces» project where we learned to escape the vicious circle of authorizations that attend the creation of an arts project in the public space; we had two years of experience in the SPACES project under our belts, and with it came a deeper grasp of the role the arts play in the development of the post-soviet public space. The importance of decentralizing Kyiv’s cultural scene, the need for participatory arts projects and the effectiveness of this approach around the world were so clear to us that we failed to immediately grasp how much work we needed to do. This isn’t to say that things went badly, quite the reverse; the practical tips in cultural management of an outlying community formulated during the month-long experience on Pozniaky was a particularly useful thing, at least for us. New information that «Holidays on the Block» taught us was how, in addition to the typical duties you’ll need to do a bit of painting, hauling, and promoting (passing out flyers in the park), and you’ll learn to distinguish plywood from particle board and how to put your hands on 30 meters of very cheap pink fabric in the shortest possible time. You’ll simultaneously pick up on how to shift the narrative and explain who we are and what we’re doing. And if at first the association with an art picnic disturbs you, then later, when answering whether or not we represent some political part or mobile provider whose tent is set up just over there, you grasp the appropriateness of the comparison. But there was still another association that troubled us considerably: «Are you volunteers, or are you working for somebody?» A common question behind which lurks the assumption of a clear division of volunteerism or activism as an activity focused on public welfare and a job, which provides benefit

152

Anna Pohribna. I know what we did last summer

помилки — це вже суттєвий крок уперед, у якому головне — не загубити мотивацію. Мистецтво — це, зрештою, і соціальна практика, яка може поєднувати людей із різних зовнішніх світів та створювати соціальну взаємодію. Працювати в повсякденних місцях, протягом тривалого часу — можливо, це і є спосіб досягнення мети.

Анна Погрібна Розпочинаючи підготовку до «Канікул на районі», нам здавалося, що ми вже до всього готові. Ми мали досвід проекту «ПОШУК: Інші простори», який навчив нас виходити із зачарованих кіл дозволів на створення мистецьких проектів у публічних просторах, позаду були два роки проекту «SPACES», а з ним і глибше осмислення ролі мистецтва у розвитку пострадянських публічних просторів. Такими очевидними для нас здавалися важливість децентралізації культурного життя Києва, потреба партисипативних мистецьких проектів й ефективність такого підходу в світі, що оцінити обсяги необхідної роботи вдалося не відразу. Це не означає, що все пройшло не так, навпаки, і сформульовані після місяця на Позняках практичні поради з культурного менеджменту в спальному районі — це один із найкорисніших результатів, принаймні для нас самих. «Канікули на районі» навчили нас новому, коли ти, окрім звичних функцій, маєш бути ще трохи маляром, вантажником і промоутером із флаєрами в парку, вчишся відрізняти фанеру від ДВП і в найкоротші терміни шукаєш 30 метрів найдешевшої рожевої тканини. Заодно вчишся постійно змінювати риторику та пояснювати, хто ми і чим займаємося. І якщо спершу стривожено реагуєш на асоціації з арт-пікніком, то потім, відповідаючи на питання, чи ми не представляємо якусь партію чи компанію мобільного зв’язку, чий намет постав неподалік, розумієш, що це ще доречне порівняння. Утім, ще одна асоціація турбувала нас довший час. «Так ви волонтери чи на когось працюєте?» — поширене запитання, за яким ховається однозначний поділ на волонтерство/ активізм як діяльність для суспільного блага та роботу, що передбачає користь тільки для її виконавців. Додаймо ще й стереотип, що культура — це щось другорядне, її продукт не можна помацати, результати не можна виміряти відразу, і взагалі це простір натхнення та ентузіазму, який просто не може бути основною роботою. Побачивши в черговій статті про «задум волонтерів» на Позняках, ми вкотре замислилися

153

Анна Погрібна. Я знаю, що ми робили минулого літа

only to those performing it. And we’ll throw in the stereotypical charge that cultural is of secondary importance; that it’s product is intangible, its results unquantifiable, and its scope one generally marked by inspiration and enthusiasm, which isn’t any kind of serious work. Upon seeing a series of articles about «volunteer efforts» in Pozniaky, we started wondering about the limits of activism. Does the fact that grunt funding doesn’t provide a livable wage make me an activist? Am I required to split up my typically untypical day during a project into an 8-hour workday and some volunteer work? Is there any point to thinking about this when the country’s at war, but volunteer work functions as the engine of change for societal norms? And here we understood that there exists a threat of professionalization, when we’re not forthcoming about the institution we are working in and our work status, what consequently makes cultural managerial work (behind the scenes enough as it is) even more invisible. But when three of you are at it, and the project goes on for a month of working nearly every day, this is hard work, and afterward you feel the exhaustion of a real activist. So, one conclusion to store away is that it’s better to put your efforts into establishing communications with potential partners for your project before it gets going, and don’t take on such an intense events schedule (precisely: don’t do 29 events in 23 days). Certainly this kind of project needs time, but ongoing interactions will be the result, though free time and human resources are even more important factors and without them you’ll lack a fundamental thing — communication.

154

Anna Pohribna. I know what we did last summer

про активізм та його межі. Чи робить мене активісткою те, що жодне грантове фінансування не передбачає повноцінної оплати праці? Чи маю я розмежовувати свій звичний ненормований день під час проекту на 8-годинний робочий час і волонтерство? Чи взагалі доречно про це думати, коли в країні війна, а волонтерство є двигуном змін і соціальною нормою? Усе ж, ми зрозуміли, що існує і загроза депрофесіоналізації, коли не згадуючи, де й ким ти працюєш, ти робиш невидимою й без того приховану роботу культурної менеджерки. А коли нас троє, а проект триває майже місяць і майже щодня — це нелегка робота, після якої відчуваєш справжнє активістське вигорання. Тому один із висновків на майбутнє — краще вкласти зусилля в налагодження комунікації з потенційними учасниками й учасницями проекту до його початку та не робити події настільки інтенсивними (точно не робити 29 подій за 23 дні). Звісно, проектам такого типу потрібен час, тільки тривала взаємодія матиме результат, але вільний час і людський ресурс — це ще важливіший фактор, без якого не буде основного — комунікації. Ми вкотре переконалися у непередбачуваності проектів у публічному просторі, коли змушені залежати від погоди, відсутності електрики, місця, де зберігати речі, і у зв’язку з цим інколи скасовувати чи переносити заплановане, втрачати аудиторію і виробляти в собі гнучкість і винахідливість. І не варто звужувати поняття публічного простору до парку, площі чи іншої локації просто неба. Для такого

155

Анна Погрібна. Я знаю, що ми робили минулого літа

We had our suspicions confirmed about the unpredictability of projects conducted in the public space, those which rely on good weather, or when there’s no electricity, or storage space, or when it happens that you have to cancel or suspend something you’ve scheduled, and you lose your audience but you develop some flexibility and resourcefulness as a result. And it’s no good limiting your understanding of public space to parks, squares, or other locations out in the open. For these types of projects you need to have a premises of some sort with a roof and, ostensibly, walls, where you can hold part of the festivities, get in out of the rain, work, invite folks in for a cup of tea, because your continuous presence at the place where you want to work together with locals to create a project is a kind of token of mutual trust and reciprocity. We were pleased that the Aladdin Shopping Mall and the Mumi Café would meet with us and propose their locations to host the event, however in the future it’ll be important to get these supporters for a location on board beforehand. The district libraries and old cinemas (with the excellent example provided by the KinoPravylo Film Club at the Fakel Cinema) will be open to some very timely cooperation. Perhaps this kind of cooperation with the municipal cultural institutions that define the cultural landscape of the city’s outlying regions will influence government’s position toward independent arts initiatives. And we’re not just talking about the «legitimizing» of some activity (though it is an argument for the city council to work jointly with some familiar project of «clearly cultural value»), but about a continual process of changing the concept of what constitutes culture in the outskirts of the city. We knew that the project concept would go on after the «Holidays» had completed, if we could identify shared values in our local initiatives and inspire one somebody to set out. So we’re glad to see how the cultural space, affected by the cultural initiative «Our Lake» that arose near Lebedyne Lake at the same time as the «Holidays» and kept working into the late autumn, still drawing people whom we got to meet at the quad in Pozniaky Park. Overall, among the most pleasant surprises of these cultural and social projects is the creation of new networks and connections, where active people can meet who could work together down the line. Some of these projects realized during the «Holidays» soon were involved in creative research of their small region, and others conducted a limited study of communities that frequent the yards of Pozniaky, gaining experience for their own projects. It was vital for us to convert the open quad in Pozniaky Park into a meeting place for all kinds of initiatives and spaces, where their voices can grow even louder. So today the Center for Contemporary Arts serves as a mediator of the process rather than an institution offering Pozniaky a prefabricated cultural product.

156

Anna Pohribna. I know what we did last summer

типу проектів просто необхідно мати приміщення з дахом і бажано стінами, де можна проводити частину подій, ховатися від дощу, працювати, запрошувати людей на чай, оскільки тривала присутність у місці, де хочеш спільно з місцевими мешканками і мешканцями створити проект, уже є запорукою довіри і взаємодії. Ми раді, що ТРЦ «Аладдін» і «Мумі-кафе» пішли нам назустріч і запропонували свої локації, але на майбутнє варто завчасно знайти друзів на місцевості. Районні бібліотеки, старі кінотеатри (маємо чудовий приклад кіноклубу КіноPravylo в кінотеатрі «Факел») можуть бути відкриті до співпраці і вона дуже на часі. Можливо, така взаємодія з муніципальними закладами культури, які формують культурний ландшафт віддалених від центру районів, уплине і на ставлення влади до незалежних мистецьких ініціатив. І йдеться тут навіть не про «легітимізацію» своєї діяльності (хоча для місцевої адміністрації спільний проект із чимось знайомим і «очевидно культурним» — це аргумент), а про тривалий процес зміни уявлення про те, якою може бути культура в спальному районі. Ми знали, що ідеї проекту житимуть і після завершення «Канікул», якщо ми знайдемо спільні цінності з місцевими ініціативами та надихнемо когось на нові кроки. Тому раді бачити, як до пізньої осені функціонував культурний простір біля озера Лебедине, що з’явився паралельно з «Канікулами» зусиллями ініціативи «Наше озеро», і як долучаються до них люди, котрі познайомилися на галявині в парку «Позняки». Взагалі один із найприємніших результатів культурних і соціальних проектів — це створення нових мереж і зв’язків, умов для знайомства активних людей, які можуть разом працювати далі. Одні, втіливши мистецький проект під час «Канікул», невдовзі здійснюють творчо-ігрове дослідження маленького міста, інші ж провели невелике дослідження спільнот у дворах Позняків і здобули досвід для власного проекту. Нам було важливо перетворити галявину в парку «Позняки» на місце зустрічі різних ініціатив та простір, де стануть гучнішими їхні голоси. Тому CSM у цьому процесі є радше медіатором, аніж інституцією, яка запропонувала Познякам готовий і монолітний культурний продукт. «Канікули на районі» були значною мірою дослідницьким проектом. Ідеться не тільки про дослідницький практикум «Портрет Позняків», а й про мистецькі проекти та загалом про методику нашої роботи. Ми уявляли виклики спального району, але потрібно було перевірити, чи збігаються наші уявлення про проблеми і потреби Позняків і роль культури в житті цього району з баченням його мешканок і мешканців.

157

Анна Погрібна. Я знаю, що ми робили минулого літа

«Holidays on the Block» was largely a research project. And we’re not talking about the Portrait of Pozniaky research practicum, but about our projects and generally about our method. We envisioned the challenges facing an outlying residential area, but it was necessary to check whether our understanding about the issues and needs of Pozniaky matched the viewpoint of its residents on the role of culture in their midst. Net to this park where we «spent our Holiday», people where regularly setting fire to a construction fence surrounding an unlawful building site, though only a few of them ever approached us afterward to share their vision of things. This turns into a situation where people are ready to defend their rights and join the fight with the contractor. But to take the next step and attempt to rally around another is more difficult still. «Holidays on the Block» is spoken of often in the context of community building, of getting to know your neighbors, even though we had not settled on this as a core objective. It’s difficult to build a community in a month’s time, especially in the park’s transit area, but you can create the conditions for the emergence of new modes of community which are not necessarily dependent on their affiliation to the Pozniaky region. Increased community participation by area residents and their participation in the development of their region is a time-intensive process which needs input from more than just the arts. In Kyiv there are numerous initiatives where local communities are rebuilding themselves, landscaping their own and their neighbors’ yards, disseminating information of what’s happening in their region and joining in the fight against developers. This works out well for them, just as it works for others to work in another sphere where they consider the issues of public space, writing about it in scientific journals and other articles where they can influence municipal zoning policy. Our task? To show that art can also be a social tool for providing a voice to those who largely are not heard, and for the creation of other methods and forms of interaction.

158

Anna Pohribna. I know what we did last summer

Поруч із парком, де ми проводили «Канікули», люди регулярно палили паркан, зведений довкола місця незаконної забудови, але тільки одиниці підходили потім до нас і ділилися своїм баченням. Складається ситуація, коли люди готові обстоювати свої права і об’єднуватися в боротьбі із забудовником, але зробити ще крок і спробувати об’єднатися довкола іншого вже складніше. Про «Канікули на районі» часто говорили в контексті побудови громади, знайомства сусідів між собою, але ми на цьому етапі не ставили собі це за основну мету. Складно побудувати громаду за місяць, ще й у транзитній зоні парку, але можна створити передумови для появи нових форм спільності, які не обов’язково ґрунтуються на територіальній приналежності до Позняків. Посилення громад і загалом участі мешканок і мешканців у розвитку свого району — дуже тривалий процес, до якого має долучатися не тільки мистецтво. У Києві існує чимало ініціатив, які розбудовують саме локальні громади, займаються благоустроєм своїх і чужих дворів, поширюють інформацію про новини свого району чи об’єднуються в боротьбі проти забудовників. І це справді їм вдається, так само, як іншим вдається працювати на іншому рівні й осмислювати проблеми публічного простору в наукових і публіцистичних статтях чи впливати на містобудівну політику. А наше завдання — показати, що мистецтво теж може бути соціальним інструментом надання голосу тим, кого переважно не чути, і засобом створення інших форм взаємодії.

159

Анна Погрібна. Я знаю, що ми робили минулого літа

The other side of the holidays: experience of participants

По той бік свята: досвід учасників

Teta Tsybulnyk, El Parvulesko «So, who’d want their windows pointed out?»

Тета Цибульник, Ель Парвулеско «Ну хто захоче показувати свої вікна?»

In the «Your Window, Your Story» project, we offered the residents of 31 Dragomanova Street just across from Pozniaky Park the chance to tell us a little about themselves. Their stories would be recorded on story boards arranged on the lawn near their building with colored ribbons joining the story boards to the storytellers’ windows. A «story» was to be basically whatever the subjects felt like telling: a way to say ‘hello’ to the neighbors, an anecdote from their job, a story about their pet, a description of their favorite part of the neighborhood.

В рамках акції «Твоє вікно — твоя історія» ми пропонували жителям будинку за адресою Драгоманова 31, навпроти парку «Позняки», розповісти про себе маленькі історії. Написані на дощечках, ці історії мали бути розміщені на галявині біля будинку та пов’язані кольоровими стрічками з вікнами їхніх власників. «Історією» могло бути, в принципі, що завгодно: привітання сусідам, згадка про свою професію, розповідь про свого домашнього улюбленця, опис улюбленого місця на районі.

On the one hand we hoped to help liven up area residents and draw them out: to meet new people, and foster greater involvement in their neighborhood. On the other hand, we hoped the effort would allow a faceless high-rise to open up, to find its voice, and reveal the fascinating lives being lived behind its concrete walls. Finally, we hoped to provide a visual mark distinguishing this building from the dozens of nearly identical high-rises surrounding it. To break up the monotony in this bedroom community.

З одягного боку, ми прагнули оживити громаду мешканців і спровокувати їх на нові знайомства та взаємодії. З другого — дозволити анонімній багатоповерхівці розкритися й заговорити, показати за бетонними стінами живих і цікавих людей. З третього — візуально виділити будинок із ряду десятків подібних та сколихнути монотонний ритм спальних кварталів.

For several hours on three nights in a row we loitered with our pamphlets near the building entrances, cajoling, joking and conversing, and offering all comers the chance to take part. And every night we saw that our poster describing the project had been ripped down. Each night also brought a wide range of reactions to our proposal: from apathy to unvarnished irritation, from skepticism to commiseration.

Три вечори поспіль ми по кілька годин стоїмо під під’їздом із буклетами. Чіпляємося, спілкуємося, жартуємо, запрошуємо до участі. Кожного вечора помічаємо, що афішу з інформацією про нашу акцію хтось зриває. Кожного вечора зустрічаємо найрізноманітніші реакції: від апатії до роздратування, від скепсису до співчуття.

«What’s with the ribbons? Please, none of that St. George nonsense?» probed a tall young man in a military jacket. (Wearing a black and orange

«Що за стрічки? Сподіваюсь, не георгіївські?» — насторожено уточнює високий хлопчина в мілітаристській куртці. Запевняємо, що ні — кольорові, на що він кидає: «Дивіться мені!» і співчутливо попереджає, що в цьому будинку живуть метробудівці, а вони не дуже схильні до участі в подібних заходах.

Teta Tsybulnyk and El Parvulesko. The other side of the holidays: experience of participants

Тета Цибульник та Ель Парвулеско. По той бік свята: досвід учасників

178

179

St. George ribbon — a symbol from the soviet victory in WWII — has been revived in recent days by Ukrainians expressing support for Russian-backed intervention in eastern Ukraine and Crimea. ed.) We reassured him that these would be all different colors, to which he came back with: «Look at me!» and kindly advised us that subway construction crews lived here and they’re not extremely likely to join in something like this. That the building was 90% occupied by the families of subway builders was something we had found out the day before from a 70-year-old woman out walking her white poodle. Senior citizens proved to be the most ready to listen to our pitch. They didn’t pretend to be in too much of a hurry and were inclined to courtesy. The woman took a brochure, promising to read it through. And yet she politely declined to explain why she was not personally interested in taking part. She rushed off, cutting her poodle off in the middle of his business. Her neighbor, a respectable-looking woman of 45, and with whom we had also briefly spoken the previous evening grew flummoxed while outlining her thoughts on our proposal: «I’m just not into that sort of thing». One builder’s son, a younger man named Ihor, lives with his family in a sixth-floor apartment. He carries a bag of peaches, in a rush home from work. He’s one of very few who stops, with the intent of hearing us out. «I don’t see the point of it», he decides in the end. He goes on to explain that everybody in his wing knows each other, a lot of them having worked together on subway construction crews. We suggest that there’s always something new to learn about your neighbors. That dressing this building up in ribbons would make it stand out in the Pozniaky neighborhood. Ihor suggested obligingly that we focus on questions of greater relevance: like how bad the garbage smell is in the entranceway, or how the residents haven’t caught on to separating out their recyclables, and how the plant just down the road owned by the ex-PM Akhmetov burns garbage nightly. Oleksandr from the tenth floor is 55, and isn’t in subway construction, but works as a security guard at a store. In good spirits, he offers to help us out, calling us «girls». He trusts right off, and without going to deep into the matter, says he’ll do whatever we need, and without waiting for our questions tells us about his wife and daughter. He excuses himself over and over for having had a bit to drink earlier, and fades back into the entry; he’s got to work a two-day shift starting tomorrow.

180

Teta Tsybulnyk and El Parvulesko. The other side of the holidays: experience of participants

Про те, що будинок на 90% заселено сім’ями будівельників метро, ми дізналися ще за день до того від сімдесятирічної пані з білим пуделем. Люди старшого віку проявляють більше готовності вислуховувати. Вони не імітують поспіху і мають час для ввічливості. Пані взяла нашу брошуру, обіцяла почитати. Однак сьогодні так само м’яко і ввічливо вона уникає пояснень, чому саме її не зацікавила участь в акції. Вона прискорюється і навіть не дозволяє своєму пуделю закінчити робити калюжку. Її сусідка, респектабельна пані років сорока п’яти, з якою ми також коротко поспілкувалися вчора, зніяковіло резюмує свою реакцію на нашу пропозицію: «Мені таке не цікаво». Син метробудівця Ігор живе зі своєю сім’єю на шостому поверсі. Ігор несе пакунок із персиками, поспішає з роботи додому. Він — один із небагатьох, хто зумисне зупиняється вислухати нас, намагається зрозуміти. «Я не вижу в этом смысла», — підсумовує він. А потім розповідає, що люди в цьому парадному і так один одного знають, а деякі з них навіть працювали разом на будівництві метро.

181

Тета Цибульник та Ель Парвулеско. По той бік свята: досвід учасників

Ми кажемо, що про сусідів завжди можна дізнаватися щось нове і що прикрашання стрічками зробить цей будинок особливим місцем на мапі Позняків. На що Ігор по-товариськи радить нам зосередитися на більш суттєвих питаннях: у під’їзді погано пахне сміттєпровід, у жителів будинку немає звички до роздільного збору сміття, а недалеко від будинку завод Ахметова палить ночами сміття. Олександр років п’ятдесяти п’яти, мешкає на десятому поверсі, працює не будівельником метро, а охоронцем магазину. Він досить ніжно і жартівливо пропонує нам допомогу, називає нас «дівчатками». Він наперед довіряє нам і, не заглиблюючись у суть нашої пропозиції, дозволяє робити з ним все, що нам потрібно, а також, не очікуючи запитань, розповідає про дружину і доньку. Знову і знову вибачається, що випив, зникає в під’їзді — йому завтра йти на дводобову зміну. Але частіше, поки ми стоїмо під будинком, трапляються менш приємні розмови. Дехто показово уникає спілкування, дехто холодно вибачається, що поспішає, молоді люди механічно обіцяють почитати брошури, дякують, але тікають від розмов, запитань, емоцій.

More often than not, our presence near the building elicits less pleasant exchanges. Some demonstrably avoid any contact with us. Others stiffly decline and hurry off. Younger people respond perfunctorily that they’ll read the brochure, thank us, but rebuff any attempts at conversation, any questions asked, any requests for their impressions. «So, who’d want their windows pointed out?» puzzles a woman in her fifties as she and her husband disappear into the dimly lit entry. Occasionally an inebriated young man from one entryway down approaches us, asking: «you from some church, or what?» Irritated, he suggests we stop bothering people, threatens us physically and heads off, and steps in the puddle left behind by the poodle. Three evenings of conversations without a single, solid «yes». One is left with the impression that we had perhaps been trying to converse with people whose language we don’t speak. In the end we decided to formulate a picture of this communication which had not worked out. To analyze where we had gone wrong. Perhaps we had truly offered the residents something they didn’t need?

182

Teta Tsybulnyk and El Parvulesko. The other side of the holidays: experience of participants

«Ну, хто захоче показувати свої вікна?» — дивується нашій наївності жінка років п’ятдесяти, хутко зникаючи разом із чоловіком у напівтемряві парадного. Декілька разів підходить нетверезий молодик із сусіднього під’їзду, запитує: «Вы что, из секты?», роздратовано рекомендує нам не чіплятися до людей, погрожує фізичною розправою та йде геть, по дорозі вступаючи в калюжку, що лишилася від пуделя. Три вечори розмов, жодної остаточної згоди. Залишається враження, ніби ми намагалися спілкуватися з кимось, чиєї мови не розуміємо. У підсумку вирішуємо осмислити і візуалізувати цей досвід комунікації, яка не склалася. Аналізуємо помилки. Можливо, ми дійсно пропонували мешканцям геть не те, що їм було потрібно? Щоб якось виправдати своє втручання в життя людей, обмірковуємо їхні актуальні турботи, про які ми випадково дізналися під час спілкування. Згадуємо нарікання Ігоря на проблему сміття. Збираємо навколо будинку десяток порожніх пластикових пляшок, які й стають матеріалом для підсумкового етапу нашої акції. Ми виписуємо на папірцях найсоковитіші репліки, почуті від жителів будинку, і вкладаємо їх у пляшки. Підв’язуємо їх кольоровими стрічками

183

Тета Цибульник та Ель Парвулеско. По той бік свята: досвід учасників

To justify ourselves somehow, our intrusion into their lives, we thought awhile on their concerns — things we had stumbled across during our interactions. We recalled Ihor’s complaints about the garbage. We picked up ten empty plastic bottles from near the building; these would serve as material for the summary stage of our project.

на дерево в парку. Тепер це дерево оповідає документальну п’єсу нашої невдалої комунікації. Занотовані нами репліки мешканців — також мимовільні «історії». Але не відкриті і сплетені в полілог, а ізольовані й закорковані у прозорих капсулах. Щоб їх прочитати, сторонні перехожі мають проявити трохи уважності й наполегливості.

We wrote out on notepaper those words we had heard during our conversations with the residents of 31 Dragomanova Street, placed them in the bottles, and hung the bottles with colored ribbons from a tree in a park. The tree serves to document the tale of our failed attempts at communication. Our fragmentary conversational notes are also a type of unintentional history. But not bound into a record, but as discrete witness sealed in an empty capsule. To read it, passersby will be required to demonstrate a bit of resolve, a smidgen of consideration.

Наше кольорове дерево одразу приваблює відвідувачів парку. Діти граються зі стрічками, дорослі дещо спантеличено, але з інтересом вчитуються в репліки в пляшках. Закрадається думка: можливо, наша помилка була в тому, що ми йшли від дескриптивного, а не перформативного. Замість візуального дива намагалися спокусити словом. Переконували замість того, щоб зачаровувати. Казали про важливість колективної дії, ведучи індивідуальні розмови.

Our colorful tree quickly began to draw people to the park. Children played with the ribbons, adults didn’t quite know what to make of it, but read the notes in the bottles with interest. A thought creeps in: perhaps our mistake was in trying to tell but not to show. Instead of catching their eye, we tried to catch their ear. To convince rather than charm. We were pushing the importance of collective action by holding individual conversations. Indeed, it occurs that our proposal was decidedly personal in nature; not everyone is so ready to share private information with everyone from their neighborhood, nor especially to draw attention to their homes. This provided us with a sense of the limits and protocols of urban communication. Approaching these people, we pictured ourselves in their place, and the typical rush of life in the city, the inattention, the avoidance of needless social interaction with strangers. We planned for a participatory event but failed to accomplish its immediate goal when not a single person agreed to tell their story on a ribbon hung from their windows, and little by way of renewed social interaction was fostered in the building. Yet, this contact with the residents helped us better understand their frame of mind and their concerns. It further demonstrated the strictures as well as the isolation of urban life, where often the mere observance of a neighbor’s or a stranger’s life is an acceptable substitute for communication with them.

184

Teta Tsybulnyk and El Parvulesko. The other side of the holidays: experience of participants

Крім того, виявилося, що наша пропозиція була досить інтимною — далеко не кожен захоче ділитися інформацією про себе зі співмешканцями району і тим паче привертати увагу до свого житла. Це дало нам відчути межу можливого і дозволеного в міській комунікації. Звертаючись до людей, ми згадували і уявляли на їхньому місці самих себе, з таким звичним для міста поспіхом, неуважністю, втечею від зайвих соціальних комунікацій із незнайомцями. Ми планували зробити нашу акцію партисипативною, але не досягнули її прямої мети, адже жодна людина не спустила з вікна стрічку зі своєю історією, а всередині під’їзду навряд чи виникли нові соціальні зв’язки. Однак спілкування з жителями будинку дало нам краще зрозуміти їхні настрої та турботи, а також продемонструвало регламентованість і самотність міського життя, в якому спостереження за діями сусідів чи незнайомців часто заміняє спілкування з ними.

185

Тета Цибульник та Ель Парвулеско. По той бік свята: досвід учасників

Yulia Kostereva. ParkRadio

Юлія Костерєва. Паркрадіо

Among the objectives of the «Holidays on the Block» project was the research of neighborhood life in Kyiv. When I think of «a neighborhood», I think primarily of its inhabitants. During my work on the «ParkRadio» project I was engaged in communicating with them directly.

Одним із завдань проекту «Канікули на районі» було дослідження життя околиць міста. Район для мене — це передусім його мешканці. Під час роботи над проектом «Паркрадіо» мене цікавила можливість безпосереднього спілкування з ними.

Recent events in Ukraine have affected the social environment for individuals and society as a whole. Essential to my work was researching and recording what had changed recently. If I was to conduct effective research of the situation, subjectively speaking, my own incredulity toward any information coming from mass media and single sources required that complete candor be an indispensable criterion in this study. Audio recordings were selected as the media of choice for this project because sound communicates emotion and affords the sense of direct contact with the person who’s speaking. It also allows the speaker a sense of freedom to more fully express his thoughts. I chose to focus on individual accounts which, in contrast to public meetings, allows for personal communication.

Події в країні вплинули на систему координат як окремих людей, так і суспільства в цілому. Мені було важливо дослідити й зафіксувати, що саме змінилося в суспільстві за останній час. Для дослідження ситуації необхідно мати критерій, таким критерієм для мене є відвертість, оскільки я сама відчуваю брак довіри як до інформації, яку отримую з мас-медіа, так і від окремих людей. Аудіо як медіа для цього проекту було вибране через те, що звук передає емоції і дає відчуття безпосереднього контакту з людиною, яка говорить. Водночас людина почувається вільно і може більш відверто висловлювати свої думки. Для цього проекту я вибрала формат приватних історій, які на відміну від публічних зустрічей дають можливість особистого спілкування.

In 2013 and 2014, the nation has undergone a tremendous upheaval. Societal shifts have set our social and political constructs reeling. It’s time to offer communities new tools for development and networking. Local radio provides the opportunity for social integration and addressing local issues. I initially planned to begin the project with an open meeting, hoping

Упродовж 2013–14 років країна пережила великі зрушення. Суспільство змінилося, сталі конструкції соціального й політичного життя похитнулися. Саме час пропонувати спільнотам нові інструменти для розвитку і налагодження зв’язків. Локальне радіо дає можливість соціальної інтеграції та вирішення питань на локальному рівні. Я планувала почати проект із відкритої зустрічі, на якій сподівалася залучити активних жителів

186

Yulia Kostereva. The other side of the holidays: experience of participants

187

Юлія Костерєва. По той бік свята: досвід учасників

to encourage area activists to join forces. When this didn’t achieve the desired result, I started looking for ways to connect with local activists.

району до спільної розбудови ресурсу. Відкрита зустріч не дала бажаного результату. Тоді я почала сама шукати контактів із активними людьми району.

I attended events in the region and met with their organizers, talking with them about radio as a tool for citizen involvement. One area I looked into in my search for area activists was social networks geographically identified with the region. Via these networks I attempted to integrate ParkRadio into the community’s social structure, broaden my base of local individual contacts, and spread information about pertinent materials and where they could be found. I wanted to show how simply and democratically information could be spread through local radio broadcasts, as well as its social and artistic potential. One result of this was coordination with a women’s group interested in radio as a means for instruction and dissemination of information on alternative forms of education in the region. This was a theme that resonated deeply in the area which, given the projected population, had been constructed with an insufficient number of schools and kindergartens. This joint effort of ParkRadio and the women of this region continues to develop to this day.

Я відвідувала події, які проводилися в районі, спілкувалася з їхніми організаторами, розповідала про можливості радіо як інструменту громадянського руху. Одним із місць пошуку активних людей були соціальні мережі, географічно пов’язані з районом. Я намагалася через них інтегрувати «Паркрадіо» в соціальну структуру району, розширити індивідуальні контакти, а також поширювала інформацію про вже наявні матеріали, з посиланнями на те, де з ними можна познайомитися. Цими діями я хотіла показати, наскільки простим і демократичним способом поширення інформації є локальне радіо. Наскільки багато можливостей, як соціальних, так і художніх воно надає. Результатом цієї роботи стала співпраця з групою жінок, яка зацікавилася можливостями радіо для вивчення і поширення інформації про альтернативну освіту і виховання в районі — дуже актуальна тема з огляду на те, що при активній забудові району кількість дитячих садків і шкіл не відповідає потребам мешканців. Ця співпраця між «Паркрадіо» і жінками розвивається і дотепер.

These recorded histories have so engaged my creativity that I have continued with them even after the wrap up of the «Holidays on the Block» project. A number of the stories that we recorded in the Pozniaky neighborhood were integrated into subsequent projects. My interest in developing the artistic and social potential of local radio continues, as well as that in the technical possibilities available in the concept of radio. I believe that these personal stories of the overcoming of individual fears and prejudices, of personal accomplishment and active engagement provide an overall picture of social change. People are adapting their apartment blocks to be more suitable for their needs — cleaner yards, safer crosswalks, and more interesting lives. To accomplish this they simply needed to join together and become active participants in their communities. Of chief interest to me were the circumstances that provoke citizens to action, particularly within the «Holidays on the Block» program. One such story was that of a woman who felt the need to research her roots «so she could fly». This was impossible with her own family and so she studied the history of her husband’s family — three generations of which had lived in Pozniaky and never moved anywhere else. How they had witnessed the area’s transformation from a swamp to private homes and multi-storey structures. This story led off a cycle of stories that explore social change as viewed through women’s personal histories.

188

Yulia Kostereva. The other side of the holidays: experience of participants

Формат аудіоісторій виявився настільки цікавим для мене в художньому сенсі, що я продовжила його і після завершення проекту «Канікули на районі». Деякі з історій, записаних на Позняках, були інтегровані в подальші проекти. Я продовжую цікавитися і розвивати як художні, так і соціальні можливості локального радіо, а також цікавлюся технічними можливостями втілення ідеї радіо. Я вірю, що з приватних історій перемог над собою, над своїми страхами й упередженнями, власних звершень і переходу до активних дій складається загальна картина змін у суспільстві. Люди можуть зробити власний будинок зручнішим, подвір’я чистішим, перехрестя біля дому безпечнішим, а життя цікавішим. Для цього треба згуртуватись і ставати активними учасниками творення спільного буття. Особливо мене цікавили обставини, які спонукають людей до активних змін, активної позиції — звісно, в контексті проекту «Канікули на районі». Однією з таких історій виявилася розповідь жінки, яка відчула необхідність знайти своє коріння «щоб мати змогу полетіти», а оскільки з її сім’єю це виявилося неможливим, вона дослідила історію родини її чоловіка, три покоління якої жили на Позняках і ніколи нікуди не переїжджали, були свідками того, як район перетворювався з болотистої місцини з приватними будинками на багатоповерхову забудову. Ця розповідь стала початком циклу історій, які досліджують зміни в суспільстві через приватні історії жінок.

189

Юлія Костерєва. По той бік свята: досвід учасників

Kateryna Mishchuk. Unbench Pozniaky

Катерина Міщук. Unbench Pozniaky

Following a winter like last, which would test Ukraine for both frost-resistance and stress-resistance, the spring has released a remarkable string of civic projects and initiatives. Any number of these are defense mechanism outgrowths, a sky-blue over gold wall of resistance to psychological warfare manifested in «paying our dues» through beneficence, and «healing» through volunteer work. «Holidays on the Block» was simultaneously an arts and a social project, but it can’t be cast purely as «art therapy». Quite the reverse, in a certain sense it appealed to the socially conscious individual, those supporters of social initiative ever ready to actively join in. Maidan taught us a great deal: commiserating, aiding, and striving, and doing it together. «The Holidays» was intended to record these changes in public consciousness at this turning point for the country.

Після тяжкої зими, яка цьогоріч випробовувала Україну не лише на морозо-, але й на стресостійкість, весна позначилася появою безлічі громадських проектів та ініціатив. Багато з них виникли як захисна реакція, що дозволяла синьо-жовтими парканами відгородитися від психологічної атаки, благодійністю «відкупитися», волонтерством «залікувати» рани. Проект «Канікули на районі» — мистецький і соціальний водночас, однак лише арт-терапією його назвати важко. Навпаки — у якомусь сенсі він апелював до суспільно свідомої людини, яка підтримає соціальну ініціативу та буде активно долучатися до її подій. Адже під час Майдану ми багато навчилися — співчувати, допомагати і працювати разом. «Канікули» мали б зафіксувати ці зміни у громадській свідомості в переломний для країни момент.

The Unbench Pozniaky project presented area residents with the opportunity to take used car tires (like those famously burning on Maidan during the protests) and turn them into a park lounge area. This wasn’t just about «rehabilitating» the area; our interest was to incite area residents to take an interest in civic affairs.

190

Kateryna Mishchuk. The other side of the holidays: experience of participants

Проект Unbench Pozniaky в рамках «Канікул на районі» пропонував мешканцям разом навчитися перетворювати шини не на барикади, а на паркову лаунж-зону. Йшлося не лише про певну «реабілітацію».

191

Катерина Міщук. По той бік свята: досвід учасників

In this case, equipping a park, and coming up with an alternative approach to conventional park benches. This effort would show that by joining forces something like expelling a band of hooligans (Ukrainian, titushky) from a neighborhood — a lesson Kyivites learned well this past winter — can be readily accomplished. We worked from the assumption that locals would also safeguard something they had built themselves and which had immediately proven popular among their children. The next day, however, the tire benches were completely ruined. Instead, it seems that a lack of foresight and heedlessness is something we’ll have to battle long and hard to be rid of.

Насамперед хотілося заохотити жителів району долучитися до громадської справи, зацікавити їх справою облаштування парку, створити альтернативу традиційним лавкам. Показати, що спільними зусиллями це так само легко, як проганяти зі свого житлового масиву банди «тітушок», як у цьому переконалися кияни взимку. Зрозуміло, передбачалося, що мешканці з не меншим ентузіазмом охоронятимуть створені для них та ними самими об’єкти, які одразу ж привернули увагу дітей. Але вже наступного дня вони були знищені вщент. Натомість легковажність та недалекоглядність — це те, чого ми ще довго будемо позбуватися.

Darya Tsymbalyuk. A Pozniaky book «Portrait of a neighbor»

Дар’я Цимбалюк. Книга Позняків «Портрет сусіда»

Working with strangers always entails risk — especially working with residents on the city’s outskirts, who frequently take a less than enthusiastic approach to the arts. This is, however, exactly what interests me most. It can seem sometimes that the arts are becoming more and more dependent on «an inside joke» — interesting only to those involved in the arts. Art is — for me — above all a language, a communication tool. When a language dies, it garners interest only among academics, while a living language can take a variety of

Робота з незнайомцями — це завжди ризиковано, а особливо з мешканцями спального району, які не завжди з ентузіазмом ставляться до мистецтва. Але саме це для мене й найцікавіше. Іноді я боюся, що мистецтво переростає в insidejoke, цікавий лише для мистецького кола. Для мене мистецтво — це передусім мова, інструмент комунікації. Коли мова стає мертвою, вона цікава лише вченим, а жива мова має багато форм. Під час «Канікул на районі» я дозволила районній мові

192

Darya Tsymbalyuk. The other side of the holidays: experience of participants

193

Дар’я Цимбалюк. По той бік свята: досвід учасників

shapes. During the «Holidays on the Block» project, I let the local language define my project for me, and offered the local residents the chance to depict Pozniaky the way they saw it. To me the area seems huge and grey. I was initially a little intimidated by the overabundance of high-rises and the lack of trees. It became clear, however, that local residents found their region to be bright, colorful, and cozy — in short, their home. I considered doing a project on solitude in the big city, but as it turned out, residents had a strong sense of family and derived real enjoyment from the area’s large child population. I noted that people often approach the arts with skepticism, but this is only because they’re unsure of what can be done through the arts. While it’s true that the outskirts do not yet represent the optimal audience for this kind of work, still any dialogue, even that which doesn’t prove particularly productive, is much needed. Step by step we will turn strangers into friends. Our final evening working in Pozniaky bore this out: it was an evening of the arts, warm and welcoming, exactly the way the locals see it. Sasha Dolhiy «Locker exchange» — an exchange of impressions The gist of my work consisted in constructing — at the project site in Pozniaky Park — a set of wooden lockers like you see in a supermarket. Any person, an adult or a child, could place anything they liked in a locker. It could be a handwritten note, a proposal, a flower, a book, a photograph, a handkerchief with a lipstick kiss, a toy, pastry, or an apple — anything imagination allowed — as a surprise. Any other person could then take it and leave something of theirs in return, thus making an exchange with someone unknown to them. At the start of the experiment all the locker doors had keys. Someone desiring to take part in this unforced interaction would place his object into a locker, lock it with a numbered key, and place the key into a different empty locker. The person who finds that key would then take it, place his object in that locker, and with the left key, open the corresponding numbered locker, take what was hidden there, and leave the key to the locker in which he had placed his surprise. A person could then go about his day with the feeling of delight that comes from knowing he had prepared a gift for someone. In this way, as long as a large number of people took part, all the lockers would gradually be filled. This invisible mode of communication

194

Sasha Dolhiy. The other side of the holidays: experience of participants

створювати мій проект, запропонувала мешканцям району описати Позняки такими, якими вони їх бачать. Мені Позняки здавалися великими й сірими. Я спершу їх трошки злякалася, бо забагато високоповерхівок і замало дерев. Але виявилося, що для мешканців Позняки — блакитні, рожеві, жовті, затишні, домашні, щасливі. Я думала, що роблю проект про самотність у великому місті, а виявилося, що люди відчувають тепло родин і радість від великої кількості дітей навкруги. Я помічала, що люди часто скептично ставляться до мистецьких ініціатив, але вони просто не знають, що саме можна робити з мистецтвом. Так, спальний район — поки не найкраща аудиторія, але будь-який діалог, навіть не дуже продуктивний, потрібен. Крок за кроком ми з чужинців стаємо ближчими. І наш останній вечір на Позняках це підтвердив: він був мистецьким і затишним та теплим, як ті Позняки, якими їх знають позняківці.

Саша Долгий «Коробочки обміну» — обмін враженнями Суть моєї роботи полягала в тому, що в парку «Позняки», місці проведення проекту, встановлюється конструкція, складена з дерев’яних камер схову, як у супермаркеті. Будь-яка людина, доросла чи дитина, може покласти в такий бокс усе, що забажає. Це може бути письмове послання, пропозиція, квітка, книжка, фотографія, серветка з відбитком від помади, іграшка, тістечко чи яблуко — все, що можна уявити як певний сюрприз. Будь-яка інша людина може забрати це та лишити навзаєм щось від себе, тим самим зробивши обмін із кимось незнайомим. На початку експерименту в усіх дверцятах були ключі. Людина, яка бажала долучитися до такої спонтанної взаємодії, кладе предмет у комірку, закриває її ключем з номерком, а сам ключ кладе в іншу порожню комірку. Інша людина, яка знаходить ключ, кладе свій предмет в ящичок, а знайденим ключем відкриває іншу комірку та забирає собі те, що в ній заховане, лишаючи в ньому ж ключ від комірки, в якій заховала щось від себе. А далі людина йде у своїх справах із відчуттям втіхи від того, що підготувала для когось подарунок. Таким чином, за участі великої кількості людей поступово можуть заповнитися всі комірки. В цьому невидимому спілкуванні —

195

Саша Долгий. По той бік свята: досвід учасників

рух до зближення незнайомих людей та усвідомлення себе частиною більших, хай і невидимих зв’язків. Що ж, все було втілено, як і задумувалося. Але реальність внесла свої корективи. Нічого надзвичайного чи негативного — все було досить несподівано і певною мірою весело. Лише в передостанній день проекту задзвонив телефон і я дізнався, що якийсь обурений відвідувач парку написав на ящичках гнівне нецензурне послання. Я негайно поїхав на Позняки.

represented movement toward familiarization with a stranger, and the awareness of self as a part of a greater, albeit invisible network. Well, everything was implemented just as we had conceived it…though reality offered its own adjustments. Nothing extraordinary or negative, really — it all turned out quite unexpectedly, and somewhat enjoyably. It was only on the next-to-the-last day of the project that my phone rang and I learned that some indignant park visitor had scrawled an angry, obscene message on the lockers. I immediately headed off to Pozniaky. Near the installation I met a woman with child’s stroller smoking a cigarette. She began threateningly: «When our boys come back from the Anti-terrorist Operation, you’ll all see what’s in store for you..»., and in conclusion, «if you don’t get this out of here right now, I’ll burn it down tonight». At first I tried to explain to her about the project, and that district administration had agreed to it, issued a permit, and pointed out a few things, but she wasn’t listening. I gave up: «You’re hopeless. I can’t talk to you anymore. If you want

196

Sasha Dolhiy. The other side of the holidays: experience of participants

Поруч із конструкцією я зустрів жінку з дитячим візочком та цигаркою в руках. Вона почала погрожувати: «Коли наші хлопці повернуться з АТО, всім вам буде по самі…» і взагалі — «якщо зараз все це не розберете, вночі все спалю дощенту»… Спочатку я намагався їй пояснити, про що цей проект, і що з адміністрацією району все погоджено, що є дозвіл, наводив якісь аргументи, але жінка мене не чула. Я здався: «Ви неадекватна, з Вами розмовляти я більше можу. Хочете палити — паліть!». На цьому наш «діалог» завершився: вона сіла неподалік палити цигарку, а я продовжив працювати над інсталяцією. На щастя, ні в цю, ні в наступні ночі пожежі не відбулося. Інсталяція проіснувала в парку «Позняки» два наступні тижні і була дуже затребувана дітьми. Вони окупували конструкцію та почали обмінюватися всім, що завгодно, в основному малюнками. Протягом всього часу я приїздив на місце, перевіряв цілісність, ремонтував несправності, підвозив нові комплекти ключів, які поступово розійшлись по кишенях. Розібрати конструкцію довелося після закінчення «Канікул на районі» та повідомлення про те, що ящички наступного дня мають вивезти на сміттєзвалище. Після першого ознайомлення із задумом проекту «Канікули на районі», він видався мені доволі простим: прийшли, щось поробити, потусили, зібрали речі та пішли. Але це було лише перше враження. Насправді все виявилося

197

Саша Долгий. По той бік свята: досвід учасників

to light up, then go right ahead!» On that note our «dialogue» was ended. She sat not far off smoking, and I turned to my work on the installation. Fortunately, neither that night nor the next was there any fire. The installation stood in Pozniaky Park for the next two weeks, quite popular among local children. They filled the structure and began sharing everything, mostly pictures. Throughout the duration of the project I visited the place, checked up on it, repaired anything that needed repairing, and brought a new set of keys to replace those that had gradually disappeared in unmarked pockets. Disassembly of the construction followed the «Holidays on the Block» project, along with the announcement that the lockers would be brought to the dump the following day. When at first considering the concept of «Holidays on the Block», it appeared simple enough to me: go out, set something up, see it through, and afterward pack up my things and go home. But that was just a first impression. In fact, it was all so much more interesting. And more important — the project was able to touch people, and over the course of a month, connect them to others open for interaction. A goal which it achieved. At its core, the «Holidays on the Block» project was both an arts and an educational project in one. It consisted of a number of separate disciplines, and carried real potential for live interactions and the exchange of information. In 2012, I was in the MMM group that participated in a Center for Contemporary Arts project «SEARCH: Other Spaces». At that time we worked on developing the «Cultural Layer» project — where we made fifty copies of works by famous artists and placed them in elevators of apartment buildings in different parts of Kyiv. I admit that at the time I wasn’t absolutely clear on what line CSM was pursuing by organizing what were risky projects from the viewpoint of an average citizen. Only now, two years after participating in the project, has the sense of that strategy become clear to me. Currently, CSM is perhaps the sole link in a chain that brings together contemporary art and people who have yet to closely consider it. This is a vital aspect in the construct of this endeavor in which interaction alone can make any difference. I’d also add that this project does not focus on provocation, but exactly on the process of co-creation: a process that is, unfortunately, rarely pursued in other institutions. For me it was one of a few experiences in a project conducted within the public space — not a project just directed at an audience, but engaging the audience

198

Sasha Dolhiy. The other side of the holidays: experience of participants

набагато цікавішим. І що найголовніше — проект зміг зачепити людей, на цілий місяць прив’язати до себе тих, хто відкрився для взаємодії. Це справді досягнення. За своєю суттю проект «Канікули на районі» і мистецький, і освітній водночас. Він складався з багатьох окремих дисциплін та ніс у собі можливість живого спілкування та обміну інформацією. Ще в 2012 році я у складі групи МММ брав участь в проекті CSM «ПОШУК: Інші простори». Тоді ми працювали над створенням проекту «Культурний шар» — зробили 50 копій робіт відомих художників та розмістили їх у ліфтах будинків у різних районах Києва. Зізнаюся, в той час мені не була достатньо зрозумілою лінія, яку веде CSM, організовуючи такі авантюрні з погляду пересічного громадянина проекти. Лише зараз, через два роки після участі в проекті, сенс цієї стратегії став мені зрозумілим. CSM на сьогоднішній день — чи не єдина ланка в тому ланцюгу, який поєднує сучасне мистецтво та людей, які раніше не зіштовхувалися з ним впритул. І це дуже важливий аспект існування сфери як такої, адже лише взаємодія може дійсно щось змінити. Зауважу також, що

199

Саша Долгий. По той бік свята: досвід учасників

as active participants — those who will interact with my system. The indifferent spectator is always more rigid in regard to what he’s looking at, always less generous and open when coming in contact with an object or installation, if contact is part of the event. But this is not about gallery space, to which you go consciously knowing or suspecting that it will peopled by devotees and friends. On the street, and for the people you’re encountering there — this is primarily an interruption in their lives, their familiar world. Response to this intrusion can be quite aggressive. Or indifferent. I was surprised, even shocked, at the reactions to my installation which, even in advance of its completion, had lived its life and served its purpose. And afterward, which resulted in a «circle dance» around it. This is the best and most understandable assessment which could be offered, saying, «See? It works!» It is always a little odd to hear good reviews of your work, and in this case extremely odd because there were so many. On the day the smoking woman threatened to burn the installation down, a number of people heard what was said, approached me and offered, «Don’t worry. Keep going. It’s a very good thing you’re doing. Everything will be okay». And a man in his 60s went a little beyond the call, sitting out until probably midnight guarding it; I had left the construction around eleven that evening and he was still there, silently observing me. Many asked during installation what it was going to be, and I could see their faces change when they learned the purpose of my project. And all this was an illustration that clearly does not always register in everyday life — it was my greetings from a utopian world that exists only in imagination, but now gradually is starting to seep into the reality of our shared world. I planned my work without focusing on any particular age group — as a concept, it was intended exclusively neither for adults nor for children. It was about exchanges between any one person and any other. But reality provided one unexpected adjustment — interaction with the lockers started largely among children. Which was both a plus and a minus. And because of it, I figure that my work is unfinished. So I’m keeping these lockers in my workshop — «Ether» — for a future continuation of this experiment. And for the many who are already anticipating it.

200

Sasha Dolhiy. The other side of the holidays: experience of participants

проект орієнтувався не на провокацію, а саме на процес спільного творення, чим, на превеликий жаль, досить рідко займаються інші інституції. Для мене це був один із небагатьох досвідів створення проекту в публічному просторі — проекту не просто для глядачів, але разом із глядачами як учасниками — тими, хто взаємодіє з моєю системою. Незацікавлений глядач завжди більш суворий до того, що він бачить, і завжди більш скупий на контакт із об’єктом чи інсталяцією, якщо цей контакт є її частиною. Адже це не галерейний простір, до якого приходять свідомо, знаючи або підозрюючи, що там відбуватиметься — поціновувачі, друзі. Для вулиці та людей те, що ти робиш — це передусім втручання в їхнє життя, в їхній звичний світ. І реакція на таке вторгнення може бути цілком агресивною. Також це може бути повна байдужість. Я був дуже здивований та вражений реакціями на мою інсталяцію, яка, ще навіть до завершення, вже жила своїм життям та виконувала свою функцію, а після завершення — створювала «хороводи» довкола себе. Це найкраща та найбільш зрозуміла оцінка зробленого, яка говорить: «Це працює!». Завжди дивно чути добрі рецензії на свою роботу, а тут зовсім дивно, бо їх було багато. В той день, коли жінка з цигаркою погрожувала спалити інсталяцію, багато людей чули її слова, а потім підійшли до мене й сказали: «Ви не турбуйтеся, продовжуйте, це дуже гарна справа, все буде добре». А один чоловік років 60‑ти сів трохи далі, і, ймовірно, потім стеріг півночі, бо я з монтажу пішов близько одинадцятої вечора. Він непомітно спостерігав. Багато хто запитував під час інсталювання, що це буде, і я бачив, як змінювалися їхні обличчя, коли вони дізнавалися про призначення мого проекту. І все це було ілюстрацією того, що явно у повсякденність не вписується — це був привіт із мого утопічного світу, який існує лише в уяві, а тепер потроху переміщується в реальність, у наш спільний світ. Свою роботу я планував без розрахунку на якийсь певний вік — у задумі вона не була для дорослих чи окремо для дітей. Вона була про обмін будь-якої людини з іншою. Але відбулася одна неочікувана корекція дійсністю — взаємодіяти з комірками почали в основному лише діти. Це і плюс, і мінус одночасно. З цієї причини я вважаю свою роботу незавершеною, і тому зберігаю ці комірки у своїй майстерні «Ефір» для майбутнього продовження експерименту. І багато хто вже чекає на нього.

201

Саша Долгий. По той бік свята: досвід учасників

Nadia Parfan. Apricot season. A trailer from an (unmade) film

Надія Парфан. Абрикосовий сезон. Трейлер (незнятого) фільму

Kyiv’s population numbers more than four million, most of whom live in the so-called «outskirts». With the exception of private homes in these regions, residents of these areas have almost nowhere to assemble and pass their free time. One gets the impression that neighborhoods like Darnytsia, Pozniaky, Borshchahivka, and Vinogradar differ very little from each other: the ubiquitous yellow shuttle buses, chain supermarkets, construction sites, and a host of small, pre-fab, short-term building — sales booths, kiosks, and sheds.

Населення Києва — це понад 4 мільйони людей, більшість яких живе у так званих «спальних районах». За винятком власних помешкань у цих частинах міста майже немає місць, де можна збиратись і бути тривалий час. Складається враження, що Дарниця, Позняки, Борщагівка і Виноградар мало чим відрізняються між собою: всюди однакові жовті маршрутки, мережеві супермаркети, прибудинкові території і, звісно ж, МАФи — малі архітектурні форми, тимчасові споруди, будки, кіоски, ларьки.

The geography of this type of «temporary» construction defines the logistics of a neighborhood. Near the subway station stands «kiosk city» — rows upon rows of kiosk sprawl near the roadways. Smaller enclaves of the same sit adjacent to municipal bus and tram stops, supermarkets, and local administration buildings — anywhere where there is heavy pedestrian traffic. Solitary units can also be found between high rises and before entryways. They carry all kinds of goods, from beer to chewing gum, cigarettes, batteries, and toilet paper. Some offer shoe repair. Some work as flower shops, while others deal exclusively in undergarments. Pawnshops, beauty shops, Georgian fast food, and currency exchanges.

Географію МАФів визначає логістика мікрорайону. Навколо станцій метро стоять кіоск-city — великі масиви кіосків з рядами, які розповзаються вздовж доріг. Менші анклави розкидані біля зупинок громадського транспорту, супермаркетів, адміністративних споруд — там, де проходять піші маршрути. Зовсім поодинокі стоять між будинками перед під’їздами багатоповерхівок. У них продають дуже різні товари: пиво, воду, печиво, жуйки, насіння, цигарки, гральні карти, батарейки, чорнило і туалетний папір. Або ремонтують взуття. Є спеціальні кіоски, які торгують виключно квітами чи трусами. Кіоск-ломбард, перукарня, грузинська випічка, обмін валют.

It used to be that kiosks were made of sheet metal, and older models are reminiscent of bulletproof bunkers from a battleground. With the advent

Були часи, коли кіоски варили з листів заліза — старі МАФи нагадують куленепробивні військові бункери. З приходом пластику мілітарну естетику замінила демократична вагонка — найдешевший

Nadia Parfan. The other side of the holidays: experience of participants

Надія Парфан. По той бік свята: досвід учасників

202

203

of plastic, the military aesthetic of the kiosk has been supplanted by affordable siding that protects the building’s façade from wind, damp, and extreme temperatures. Residents are fed up with these structures, their shabby appearance, and their occupancy of any and all open space. In the first days of his term, former boxer-turned-mayor Vitali Klitschko announced «a war on kiosks». In the summer of 2014, 300 kiosks were removed. When I traveled into the outskirts in July, all the exits from the Pozniaky subway led to a dense forest of these portables. Life swirled around them, and I pictured how soon none of this would remain here. Along with the kiosks, the people who work here, the products they place on sale and the services they provide would all disappear. The removal of long-running corruption schemes between city officials and the police and the kiosk owners would also affect the daily interactions between salespeople, farmers with their produce, and local residents. Gone, too, would be the fiddler who plays in the Pozniaky tunnels during the work week. «Apricot Season» is the result of several days of videotaping daily life at the kiosk stands at summer’s close. The project began as an attempt to record a portrait of Maia, who works in a kiosk near the exit of a long pedestrian tunnel. The whole region is familiar with the fruits and vegetables she sells, despite the fact that the BILLA Supermarket is nearby, as are any number of competing produce stalls in the market. Maia and her neighbors took to my idea, but it wasn’t long before her bosses grew suspicious that I was involved in some industrial espionage. That’s when the filming stopped. The art of «Holidays on the Block» was viewed as a shady deal by the kiosk bosses of Pozniaky. The worse the conditions, the more time was needed to be spent in developing trust with the subjects. But when it came to the available public space: the smaller the area, the tighter the relations between those dividing it up among themselves. If by the next «Holidays on the Block» the kiosks near the Pozniaky subway station have been removed, Maya and her colleagues will have been put out of their jobs. And some other architectural alternative will have to fill the space left by these temporary structures.

204

Nadia Parfan. The other side of the holidays: experience of participants

матеріал, що захищає фасад від вологи, вітру і перепаду температур. Зараз до таких МАФів ставляться зневажливо — за вбогий зовнішній вигляд та привласнення відкритого простору. З перших днів на новій посаді мер-боксер Віталій Кличко «оголосив МАФам війну». За літо 2014 у місті демонтували 300 кіосків. Коли я приїхала «на район» у липні, всі виходи з метро «Позняки» вели до густого лісу вагонки. Біля кіосків вирувало життя. Я уявила собі, що за якийсь час його більше не буде. Разом із кіосками зникнуть люди, які в них працюють, товари, які вони продають, послуги, які вони надають. Розрив корупційних зв’язків між міською владою, міліціонерами і власниками МАФів обірве також щоденні відносини між продавцями, селянами, мешканцями району, як і мелодію скрипаля, який грає на Позняках у будні, а по вихідних виступає на справжніх гуцульських весіллях. «Абрикосовий сезон» — це результат кількаденного відеоспостереження за життям кіосків у розпал літа. Він почався зі спроби зняти фільмпортрет Майї, яка працює в кіоску на виході з довгого переходу. Її фрукти й овочі знає весь район — незважаючи на близькість «Білли» та багатьох «конкурентів» по ринку. Майя і її сусіди добре сприйняли мою ідею, проте за якийсь час їхнє начальство запідозрило мене в промисловому шпигунстві. Зйомку довелося припинити. Мистецькі «Канікули на районі» — сумнівна справа для кіоскових босів на Позняках. Чим жорсткіші умови, тим більше часу потрібно для побудови довіри. А от з простором все навпаки: чим менше місця, тим тісніші стосунки виникають між тими, хто його ділить між собою. Якщо до наступних «Канікул на районі» біля метро Позняки демонтують кіоски, Майя і її колеги втратять робоче місце. На зміну тимчасовим спорудам має прийти стала архітектурна альтернатива.

205

Надія Парфан. По той бік свята: досвід учасників

Portrait of Pozniaky

Портрет Позняків

Tetyana Bulakh

Тетяна Булах

The majority of Kyiv’s massive housing projects, including those of the Pozniaky region, are of Soviet design. Yet, in the last twenty years, macroeconomic changes as well as a new set of cultural priorities have fundamentally affected a reconsideration of both physical and cultural space. These changes and the challenges they spark comprise the central focus of our research practicum «Holidays on the Block», or «Downtime in the ‘Hood».

Відповідно до специфіки проектів масової забудови, більшість житлових зон на Позняках планувалася ще в Радянському Союзі. Проте за останні 20 років зміна економічної системи та нові культурні домінанти суттєво вплинули на переорганізацію простору як у фізичному, так і в культурному планах. Ці зміни та разом з тим і виклики, які вони спонукали, і стали основним фокусом для наукового практикуму «Канікули на районі».

This practicum functions as a logical extension of CSM’s «Holidays on the Block» socio-cultural study. That creative initiative was largely oriented on women and children who remained in the city during the period ordinarily reserved for summer vacations, examining Pozniaky as a multi-layered socio-cultural setting. The approach to this practicum may not only rightly be considered as «interdisciplinary», but also «inter-vocational» in that the open call for participants elicited applications from more than twenty candidates coming from widely varying fields of experience and education. The mix of architects and sociologists, artists and literary critics would assuredly result in multifarious debate. Other benefits arose from matching participants who live in «the outskirts» with those for whom Pozniaky would prove a fresh space to gain perspective. The practicum was molded around a selection of project profiles drawn from joint research interests. For each research subset we selected an appropriate methodology or methodologies — questionnaires, in-depth interviews, proactive illustration or visual data analysis. The practicum took shape as an experimental probe in order to produce a critical «scan» of Pozniaky, and in this article we aim to shine a light on the core concepts inherent in our findings. Defining the region of Pozniaky and delineating its boundaries presented one of the first questions we were faced with. The neighborhood, administratively

206

Tetyana Bulakh. Portrait of Pozniaky

Практикум став логічним доповненням до соціально-культурного проекту CSM «Канікули на районі». У той час як творча програма здебільшого була орієнтована на жінок та дітей, які залишилися у місті на час літніх канікул, практикум вивчав Позняки як багаторівневе соціокультурне середовище. Підхід практикуму можна назвати не лише інтердисциплінарним, але й різнодосвідним, оскільки у відповідь на open-call зголосилося понад 20 учасників з дуже різним дослідницьким та освітнім досвідом. Від архітекторів і соціологів до митців та літературознавців — таке поєднання гарантувало багаторівневу дискусію. Іншим продуктивним моментом було співставлення учасників, які проживають на районі і тих, для кого Позняки стали новим простором для інтерпретації. У рамках практикуму учасники об’єдналися навколо кількох профільних проектів, залежно від спільних дослідницьких зацікавлень. Для кожного міні-дослідження ми обрали відповідний метод або поєднання кількох методів — опитувальник, глибинні інтерв’ю, метод проактивних малюнків або аналіз візуальних даних. Практикум став експериментальною спробою критично «просканувати» Позняки, і в цій статті хочеться висвітлити основні ідеї та підсумки досліджень. Власне, саме визначення району Позняки та його меж стало одним із перших проблемних питань. Адміністративно ця частина Києва належить

207

Тетяна Булах. Портрет Позняків

speaking, is a part of Kyiv’s Darnytsia Region, but prior to municipal reforms in 1999, it was placed under the city’s Kharkiv Regional administration. Fittingly, the Pozniaky subway station serves as an important toponym and local geographical marker. Pozniaky, then, is what historical geographer Ruth Hale would refer to as «a vernacular region»1: a region not defined by administrative designation, but one that defines a community and allows its residents to identify with it. Yet when a region lacks clearly delineated boundaries which would set it apart as a discrete neighborhood then regional identity and psychological associations are afforded vital significance. In Pozniaky’s case, this rendering is particularly fascinating as it has been constructed in a complex set of circumstances and surroundings. The housing projects, or «bedroom communities», exhibit a unique microstructure set in a rhythmically monotonous space. There is perhaps no more eloquent expression of this than that depicted in the well-known soviet comedy «Irony of Fate». These «cookie cutter» housing projects vary so little one from another, the compositional similarity of the structures present a relentless visual uniformity which area residents commonly refer to as their «stone jungle». Nonetheless, the transformations visible in these architecturally homogenous surroundings evidence significant distinguishing marks. For instance, it is readily apparent that in recent years the square located near the Pozniaky subway station and the area surrounding it have assumed an important role in the public space of the region. Employing the term of American urban planner Kevin Lynch, the area serves as a spatial «landmark», and a «strategic node» for residents: «a spot in a city into which an observer can enter, and which are the intensive foci to and from which he is traveling» [Lynch, 1960: 47]. The latter point embodied in its function as a logistical and transport link, given that the square flanks the route to the subway and the Boryspil Highway — the main transportation arterials for area residents. In one experiment, researchers set up two interactive signboards to be viewed by passersby. The board placed in the pedestrian area near the subway didn’t last the day. The board placed in the park, however, not only was not damaged, but fostered communication processes, with passersby posting announcements and penning commentary. Separate research also shows clearly that the park serves as an element of neighborhood identification: it is the central point for orientation on «mental maps» of the area as indicated by respondents to our study, and likewise often appears in photos uploaded to social media sites. 1

Translation of term was proposed by Ievgeniia Sarapina in «Vernacular Kyiv: the City of My Imaginary»

208

Tetyana Bulakh. Portrait of Pozniaky

до Дарницького району, а до міської реформи 1999 року відносилась до Харківського району. Разом із тим, станція метро «Позняки» є важливим топонімом, таким собі географічним означником місцевості. У цьому плані Позняки, за аналогією до терміну Рут Хейл (Ruth Hale), можна назвати «вернакулярним районом»1, тобто таким, що не відповідає фіксованій адміністративній одиниці, але який формує спільноту і дає можливість мешканцям ототожнювати себе із цією спільнотою (Hale 1971). Водночас, коли немає чіткого означення кордонів, які б визначали та обмежували приналежність до районної спільноти, важливого значення набуває ідентичність району та його ментальний образ. У випадку з Позняками це особливо цікаво, адже така ідентичність вибудовується у непростому фізичному середовищі. Масові житлові забудови, або ж «спальні райони», мають специфічну мікроструктуру та монотонну ритмічність простору. Напевно, найбільш красномовною ілюстрацією цього стала радянська комедія «Іронія долі». Мікрорайни-близнюки залишають небагато можливостей для розрізнення. Подібні композиційні структури створюють одноманітність та візуальну насиченість, яку мешканці Позняків часто називають «кам’яними джунглями». З іншого боку, трансформації у такому однорідному середовищі вирізняються та мають велике значення. Так, наприклад, нескладно помітити, що сквер біля метро «Позняки» та зона навколо нього за останні роки стали важливим елементом публічного простору району. Послуговуючись термінологією американського урбаніста Кевіна Лінча (Kevin Lynch), сквер став як просторотворчим орієнтиром (landmark), так і стратегічним вузлом району (node) — «точкою міста, через яку спостерігач входить у простір, яка є його інтенсивним осередком, і з якої

Переклад терміну запропонований Євгенією Сарапіною у статті «Вернакулярний Київ: місто мого уявного».

209

Тетяна Булах. Портрет Позняків

«Дошка ідей», створена Даною Косміною і Сергієм Ковальовим «Idea Board» by Dana Kosmina and Sergiy Kovaliov

відбувається подорож у простір» [Lynch, 1960: 47]. Останнє зумовлене логістикою та транспортним сполученням, адже сквер розташовано дорогою до метро та Бориспільського шосе — основних транспортних розв’язок, які уможливлюють мобільність мешканців району. В одному з дослідницьких експериментів учасники розмістили дві дошки для інтеракцій із перехожими. Та, що була розташована в пішохідній частині біля метро, не простояла і дня без руйнування. Дошка, розміщена в парку, не лише не була пошкоджена, але й стимулювала комунікативні процеси — люди залишали на ній коментарі та оголошення. З інших досліджень також видно, що парк часто ставав елементом районної ідентичності — він був центральним місцем для позначення на ментальних картах, які малювали респонденти, часто зустрічався на фотографіях у соціальних мережах. Для ідентичності Позняків виникнення такого відкритого публічного простору є знаковим. Це пояснюється тим, що однією з характеристик спального району вже у пострадянський період є комерціалізація публічного простору. Зі зміною політичного та економічного устроїв з’явилися й нові просторові елементи. The emergence of this kind of open public space is meaningful for Pozniaky’s self-identification. A point often elucidated as characteristic of bedroom communities in the post-soviet period is the commercialization of these communities’ public space. These recently introduced spatial elements are related to the changes in the economic and political spheres. For instance, mall complexes have not merely filled unused land in the outskirts, further loading what was already an intensive public space, but they have become a hub for socialization among area residents. They fulfill the function of a city center, providing the local population with access to resources (cinemas, shops, and service centers) once reserved for a conventional urban «downtown». Yet another marker of the development of the outlying regions is represented in the privatization of public space, which has led to the phenomenon of alienation from that space by the locals. Yulia Skubytska describes this in some detail in an article recounting her research of Pozniaky, and in which she brings to light a litany of consequences of the chaotic crowding and (mis)appropriation of territory. The seemingly «spontaneous» appearance of unplanned for structures and the subsequent reorganization of the space through the addition of fencing, kiosks, and designated parking areas results in 1)the elimination of common

210

Tetyana Bulakh. Portrait of Pozniaky

Так, наприклад, торгівельно-розважальні центри не просто зайняли незадіяні території спальних районів, ще більше насичуючи і без того інтенсивний простір, але і стали основними місцями соціалізації для мешканців району. Вони переймають функції центру міста, надаючи мешканцям доступ до ресурсів, які раніше монополізував центр (кінотеатри, магазини, сервісні послуги). Крім того, ще одним маркером розвитку спальних районів стала приватизація публічного простору, яка породжує феномен відчуження. У своїй статті це детально описує Юлія Скубицька, яка досліджувала територію Позняків і визначала кілька наслідків хаотичного заповнення та привласнення території. Через появу стихійних об’єктів, які перерозподіляють простір, на кшталт парканів, кіосків, відгороджених парковок, відбувається (1) ліквідація спільного простору для мешканців, (2) розподіл простору на «свій-чужий» та (3) знижується можливість комунікації мешканців [Скубицька, 2012: 84–85]. Таким чином, сквер став альтернативним простором соціалізації із яскраво вираженим функціональним навантаженням. Його благоустрій, освоєння та наповнення скульптурними елементами стали одними із ключових елементів образу району.

211

Тетяна Булах. Портрет Позняків

residential public space, 2)a division of the area into «ours» and «theirs», and 3)a reduction in opportunity for residential interaction [Skubytska, 2012: 84–85]. Thus, Pozniaky’s square has become a striking example of a decidedly functional alternative for socialization. Its adaptation and incorporation of sculpture works into the park have become core elements of the area’s identity. Open public space possesses great social significance, as it provides a setting for interaction among residents. The question arises naturally: qualitatively, what comprises this interaction at present? Researchers confirm that in large part the activities in parks and other open public spaces are centered around shared opportunities for eating and drinking. Though, certainly, other changes are noted: live music can be heard in parks from time to time, yoga lessons, dances and sporting events. Space creates potential for interaction, potential which is already manifest in some regions. Societal apathy and alienation among residents are also inevitable characteristics in view in the urban outskirts of the post-soviet period. Exceptions certainly exist, but in these regions «neighborhood communities» are rare. One practicum project examined three different microregions in Pozniaky, noting the interactions among neighbors as well as their willingness to join in organized cultural activities. One issue that was identified during interviews among the locals was the lack of qualitative communication between neighbors. In other words, people living in proximity to one another are actually quite far removed from each other’s lives. This phenomenon of estrangement is distinctive throughout the «bedroom communities» of the post-soviet space, and not merely in Kyiv. Moscow’s Graduate School of Urban Studies and the UrbanUrban unit undertook a large-scale joint sociological study during the equipping of one of the city’s courtyards. The authors of the study approached it with ambitious research goals: seeking to interview 3,000 area residents, and encourage them to take part in joint planning sessions for their courtyard, for which municipal funds had already been allocated. Employing an array of enticements and channels of communication, the researchers elicited less than a 15% response rate from the locals. The primary reason for this is the low level of trust among strangers and casual acquaintances in these regions. This factor does not merely hamper the participation of locals in deciding local problems, but often serves as an obstacle to small talk («hello») with immediate neighbors. At the same time, researchers established that this particular problem was entirely absent in one building which had been constructed as a soviet-era, youth program co-op. In the late-1980s, residents took an active role in building their house. This experience laid the foundation for authentic «neighborliness»,

212

Tetyana Bulakh. Portrait of Pozniaky

Відкритий публічний простір має велику соціальну цінність, бо створює місце для взаємодії мешканців. Інше питання — якою є якість цієї взаємодії на даний момент? Спостереження учасників практикуму підтвердили, що велика частина активностей як у парку, так і в інших відкритих публічних просторах зводиться до спільного споживання їжі та напоїв. Хоча, безсумнівно, зміни також можна простежити — в парку час від часу грає жива музика, проводять заняття з йоги, танцюють або займаються спортом. Тобто простір створює потенціал для взаємодії, а вже реалізація такого потенціалу відбувається у різних напрямках. Соціальна апатія та відчуженість мешканців є також невід’ємною характеристикою спального району пострадянського періоду. Існують винятки, але «сусідську спільноту» тут знайти непросто. Один із проектів практикуму досліджував три різні мікрорайони на Позняках, вивчав взаємодію сусідів у цих мікрорайонах та готовність стати активними учасниками культурних подій. Проблема, яку було окреслено під час опитування мешканців — відсутність повноцінної комунікації між сусідами. Іншими словами, люди хоч і живуть поруч, насправді живуть окремо. Такий феномен відчуження властивий загалом пострадянському простору спальних районів, і не лише у Києві. Спільний проект Вищої Школи Урбаністики та ресурсу UrbanUrban провів масштабне соціологічне дослідження в ході облаштування одного московського двору. Маючи високі дослідницькі амбіції, автори ставили за мету опитати близько 3000 мешканців та залучити їх до спільного проектування двору, на яке вже було виділено міське фінансування. Із залученням різних каналів та способів комунікації, інтерв’юерам вдалося отримати відповіді менше 15% мешканців. Основне пояснення такої ситуації — низький рівень довіри між незнайомими та малознайомими людьми. Він не лише перешкоджає залученню мешканців до спільного вирішення локальних проблем, але часто стає перепоною для базового спілкування (просте вітання) із найближчими сусідами. Водночас учасники практикуму визначили, що така проблема була фактично відсутня в одному будинку, який будувався як молодіжний кооператив. Наприкінці 80-х мешканці самі були залучені до робіт і брали активну участь у будівництві. Такий спільний досвід заклав основу добросусідству і, відповідно, нівелював феномен відчуження принаймні для кількох поколінь мешканців. Соціальне відчуження та недовіра, які супроводжують просторове відчуження, були помітні і в спробах учасників практикуму на Позняках

213

Тетяна Булах. Портрет Позняків

and accordingly, did not provide the opportunity for alienation to establish itself, for at least the first several generations of residents of that building. The societal alienation and distrust which attends spatial alienation was noted during researchers’ attempts to conduct interviews with residents of Pozniaky. Spontaneous contact on the street often resulted in extreme reactions by passersby and a refusal to be interviewed. Respondents often wondered whether there was some political or commercial agenda lurking behind the questionnaire, which provoked considerations among researchers regarding the character of public contact and interaction over the last two decades. The economic reversals, demographic tendencies, and flourishing of criminal activity in the outskirts — all of which continue to color stereotypes of these areas — are also counted as factors in the formation of a mental image of the place. In a number of interviews relevant questions of safety in the regions was raised as a factor that negatively influences social contact out of doors. If a tendency to social apathy and alienation is considered to be characteristic of the post-soviet space, then the Pozniaky study provides opportunity to track a new trend of social activism which follows hard on the heels of EuroMaidan. During the revolution, solidarity in the face of a common threat provoked residents to organize local block watches, overcoming their estrangement and extending themselves beyond their societal comfort zones. This activity was fostered through communication on social media, and by the efforts of the POKH regional watch groups on Facebook. A discrete occasion of social activism observed at the time of the study was the burning down of the construction fence of an illegal building site near the subway. Residents quickly and spontaneously united to oppose an attempt to build a mall complex on «free» territory. This type of development may indicate the presence of an inchoate socially active community accommodating itself to the roles of «opponent of privatization and commercialization» and that of «defender of the public space», all in the public interest. One practicum project focused directly on area activists. A general characterization of those most concerned with social happenings in the immediate area where they live is that they are typically in their 20s and 30s; most of them have lived or traveled outside Ukraine; and they have moved to Pozniaky only recently. It is their hope to diversify the spatial and cultural monotony of the region, and to foster social contact with other civic initiatives. This type of activist represents those who are poised to become the drivers of positive physical and social change.

214

Tetyana Bulakh. Portrait of Pozniaky

провести інтерв’ю із мешканцями району. Спонтанні контакти на вулиці часто викликали напружену реакцію перехожих та небажання спілкуватися. Часто респонденти цікавилися, чи за опитуванням стоїть якась політична чи комерційна сила, що також відсилає нас до роздумів про характер вуличних контактів за останні 20 років. Економічні перипетії, демографічні тенденції та криміналізація спальних районів, яка до сих пір відгукується у стереотипах про спальні райони, також є факторами, які формують уявлення про таку місцевість. У кількох інтерв’ю було актуалізоване питання безпеки району як фактор, що негативно впливає на встановлення соціальних контактів на вулиці. Якщо тенденція до соціальної апатії та відчуження вважається характерною для пострадянського простору, то у випадку з Познякам можна простежити і нову тенденцію соціального активізму, яка особливо артикулювалася після подій Євромайдану. Під час революції згуртованість перед спільною загрозою спонукала мешканців району організовувати локальні чергування і таким чином долати відчуженість та виходити за межі зони свого соціального

215

Тетяна Булах. Портрет Позняків

комфорту. Цьому посприяла й можливість спілкування через соціальні мережі та роль районної групи «ПОХ» на фейсбуці. За час проведення практикуму прояв активізму можна було спостерігати під час спалення паркану незаконної забудови біля метро. Спроба побудувати черговий торгівельно-розважальний комплекс на «вільній» території зустріла спонтанно організований супротив з боку мешканців. Такий розвиток подій може вказувати на формування соціально активної спільноти, яка бере на себе функцію протистояння приватизації та комерціалізації, а також функцію захисту публічного простору задля громадського блага. Один із проектів практикуму зосереджувався саме на активістах району. За його підсумками можна узагальнити, що соціально активні люди, які переймаються тим, що відбувається за порогом їхнього помешкання — це переважно молодь близько 30 років, більшість яких мали досвід проживання за кордоном та переселилися на Позняки відносно недавно. Вони мають ідеї, як урізноманітнити просторову та культурну монотонність району, підтримують соціальні контакти з іншими громадськими ініціативами. Такі активісти потенційно можуть стати рушієм позитивних змін як у просторі фізичному, так і в соціальному вимірі. The emergence of civic activism is also observable in the arts sphere. Filmscreenings at the Fakel movie theater, urban sculpture, events in the square near the subway — from the responses we received it was clear that these types of initiatives are viewed as crucial to the region. A particular emphasis was placed on the importance of events that attract children and teens, and that the events include an educational aspect. The question arises: who should organize this? Largely, the assumption among area residents is that the responsibility lies with, in particular, the Darnytsia Regional Administration. This perspective readily calls up echoes from the past, when it was part of the State’s regulatory function to arrange public events and entertainment.

Зародження громадянського активізму можна простежити і в культурномистецькому плані. Ініціативи з кінопоказами в кінотеатрі «Факел», міська скульптура, заходи у сквері біля метро — із відгуків респондентів зрозуміло, що такі ініціативи вітаються як важливі для району. Особливий акцент робиться на тому, що вони мають залучати дітей та підлітків і мати виховний вплив. Проте залишається відкритим питання: хто повинен організовувати такі заходи? Здебільшого існують очікування, що це мають робити інші інституції та, зокрема, Дарницька районна адміністрація. У такому ставленні неважко вловити відголоски минулого, коли регуляторна функція держави розповсюджувалася і на сферу дозвілля.

Spontaneous arts events provide a surprising visual marker of Pozniaky. The phenomenon of «ZHEK-art» (acr., City Utilities Services) or recycled art, is becoming characteristic of public spaces in the region, and is adding contour to the neighborhood’s face. Though the aesthetic merits of this kind of «art» — swans made from tires, playhouses tucked in between greenspaces, and other small-scale art forms — may incite heated debate, they also possess a certain sentimental value.

Спонтанні мистецькі вияви стають цікавими візуальними маркерами району. Окремо хочеться згадати феномен «ЖЕК-арту» або ресайклінг-мистецтва, який також стає знаковим у заповненні районного простору та формуванні особливого «обличчя» району. Хоча естетика таких творів може викликати запеклі дебати, лебеді з шин, іграшкові будинки між насадженнями та інші малі креативні форми часто несуть особливе сентиментальне навантаження.

216

Tetyana Bulakh. Portrait of Pozniaky

217

Тетяна Булах. Портрет Позняків

In the early years after the fall of the Soviet Union, the prevailing approach of anthropological academia was the examination of the development of post-soviet countries from a transitological perspective, that is, the shift from socialism to capitalism and neoliberalism. With time it became evident that this linear development scenario was misguided, and that the term «post-socialism» represented a hybrid formation which joined rudiments of the soviet social order with identifiably modern new modes and adaptations [Ghodsee, 2011; Burawoy and Verdery, 1999].

The takeover and re-zoning of public lands; overcrowded, chaotic and unplanned for (and for which current building contractors continue to fail to plan) parking lots; the informational din of omnipresent advertising, posted bills, and the ubiquitous billboard; the spatial congestion caused by noncompliant (unzoned) business enterprises — all of this, too, is part of the puzzling heap that has shaped this region in recent years. But in this teeming portrait a more recent positive trend is also visible. Activism, a certain common accountability, and civil initiative appear, revealing that the potential for change is here, as is the opportunity for «the outskirts» to create and articulate their own identities.

Перші роки після розпаду Радянського Союзу в академічній площині антропології превалював підхід розглядати розвиток пострадянських країн з перспективи транзитології — переходу від соціалізму до капіталізму та неолібералізму. Проте з часом стало зрозуміло, що такий векторний сценарій розвитку є хибним і що термін постсоціалізм позначає гібридне утворення, яке поєднує рудименти радянського устрою із характерними сучасними новоутвореннями або адаптаціями [Ghodsee, 2011, Burawoy and Verdery, 1999]. Розглядаючи Позняки та його соціокультурні особливості як предмет експериментального дослідження, ми можемо говорити саме про таке химерне поєднання різних нашарувань з минулого та трансформацій із сучасного. Простір, який проектувався як регульований та розмірений елемент більшої системи, у реальності став простором часткової ізоляції та хаотичного «завоювання» (contested space). Захоплення та перепланування публічної території, переповненість хаотичними парковками, на які не розраховували (і не розраховують) забудовники, інформаційний шум у вигляді рекламних вивісок, клеєних оголошень та нагромадження білбордів, просторове подразнення стихійними комерційними формами — це все химерні набутки району за останні роки. Але в такому насиченому портреті можна розгледіти і тенденцію останніх років, які, безсумнівно, додають позитивних штрихів. Активізм та первні спільної відповідальності та громадських ініціатив доводять, що є потенціал для змін у районі, можливість акцентування й творення його ідентичності.

Bibliography

Література

Burawoy Michael, Verdery Katherine (1999). Uncertain Transition: Ethnographies of Change in the Postsocialist World. Rowman & Littlefield

Ghodsee, Kristen (2011). Lost in Transition: Ethnographies of Everyday Life After Communism. Duke University Press

Hale, Ruth Feser (1971). A Map of Vernacular Regions in America. Ph.D. dissertation , Universiity of Minnesota

Lynch, Kevin (1960). The Image of the City. Cambridge Massachusetts: The MIT Press

Skubytska, Iuliia (2012). “Chuzhyi” spalnyi rajon // Anatomiia mista: Kyiv. Urbanistychni studii. Kyiv: Smoloskyp

Скубицька, Юлія (2012). “Чужий” спальний район // Анатомія міста: Київ. Урбаністичні студії. Київ: Смолоскип

Our research observations of Pozniaky and its socio-cultural peculiarities reveal a particular layering of a variety of influences from the past and transformational influences of the present. Space designed as a regulated and clearly defined element of a larger system has, in reality, become a partially isolated and contested space.

218

Tetyana Bulakh. Portrait of Pozniaky

219

Тетяна Булах. Портрет Позняків

Free-time in neighborhood courtyards. Cluster research in Pozniaky

Сусідське дозвілля в умовах двору. Кластерне дослідження Позняків

Maria Borysova

Марія Борисова

The «Portrait of Pozniaky» research practicum brought together a number of participating groups which over two weeks’ time worked to shed light on particular features of life «in the outskirts» as seen through the eyes of local residents. Our group — Anna Dobrova, Maria Borysova, Dmytro Isaiev — took as its goal the tracking of the communication and leisure activities of neighbors. We chose an apartment courtyard as the focal center of our research, since it is here — in the enclosed space of the yard and the things that take place there — which reveal the state of things and the potential for development of civil society. The cluster chosen in our study is the interior yard of a set of adjacent high-rises and their grounds. Certainly, the residents of this cluster who form the particular and, to a certain extent, alternative setting of each yard, are a vital component to the study, and so we conducted a series of expert interviews among them. We also analyzed the courtyard’s architectural layout, and the spatial arrangement of the buildings.

Дослідницький практикум «Портрет Позняків» об’єднав кілька груп учасників, які впродовж двох тижнів працювали над висвітленням характерних рис життя «на районі», як його бачать місцеві жителі. Наша група (Анна Доброва, Марія Борисова, Дмитро Ісаєв) поставила собі за мету простежити комунікацію й дозвілля сусідів. Ми обрали двір як центр дослідження, адже саме внутрішній простір двору і практики в ньому є показником реальної ситуації та потенціалу розвитку добросусідства. Кластер у нашому випадку — це внутрішній двір разом із прилеглими будинками та територією довкола. Звісно, важливою складовою виступають мешканці кластера, котрі створюють особливе й певною мірою альтернативне середовище двору. У мешканців обраних кластерів ми брали експертні інтерв’ю, а також аналізували архітектурну організацію дворів і просторовий контекст будинків.

We turned our attention to the issue of communication among neighbors, inasmuch as this is affected by the widespread practice of spending free-time in Kyiv’s downtown rather than in the neighborhood. What’s more, getting downtown is not a quick trip for everyone, nor are many of the distractions available there affordable to everyone. Thus the development of cultural outlets in the urban bedroom communities is an integral part of the overall development of the city.

Ми звернули увагу на проблему спілкування сусідів, оскільки найпоширенішою зараз є практика проводити час у центрі міста й розважатися там. Утім, швидко дістатися до центру можуть не всі, так само не всі можуть собі фінансово дозволити певні види відпочинку. Тому розвиток культурного життя у спальних районах є невіддільною складовою загального розвитку міста для людей.

For our research we chose the cluster of buildings at 31 Dragomanova Street, between Sribnokilska Street and 19 Knyazhi Zaton Street. These locations have many shared characteristics as well as their discrete peculiarities in the organization of their space, and the draw of local residents to social interaction in the yards. Our analysis of the architectural components and particulars of the interactions of neighbors allowed us to evaluate the interplay of space and its local residents.

Для дослідження ми обрали кластери на вул. Драгоманова, 31 та між вул. Срібнокільська і вул. Княжий Затон, 19. Ці локації мають спільні риси, але разом із тим істотні відмінності і в організації простору, і в залученні мешканців у соціальне життя двору. Аналіз архітектурної компоненти та особливостей сусідського спілкування дозволяє нам простежити взаємовпливи простору і мешканців.

Maria Borysova. Free-time in neighborhood courtyards. Cluster research in Pozniaky

Марія Борисова. Сусідське дозвілля в умовах двору. Кластерне дослідження Позняків

220

221

Вулиця Драгоманова, 31 Простір Поруч із будинком розташовані озеро і парк «Позняки», але вони не сприймаються мешканцями як «свій» простір, оскільки трохи віддалені від будинку і є добре знаним публічним простором для всіх жителів Позняків. Від озера будинок відокремлено господарськими прибудовами, кафе із зеленими насадженнями та територією майбутнього будівництва, яка давно вже обнесена парканом. Основною зоною комунікації мешканців безпосередньо біля будинку є двір, але що заважає їхньому спілкуванню та відпочинку?

1 - old outdoor exhaust vent

1 - старий вихід вентиляції

2 - children›s play area on the roof

2 - місце гри дітей на даху

3 - empty lot available for use

3 - простір, який можна використати для нових платформ дозвілля

4 - an impromptu parking lot 5 - foul-smelling garbage dumpsters

4 - стихійна стоянка машин 5 - с мітники з неприємним запахом

31 Dragomanova street The space A lake and Pozniaky Park are located near the building, but local residents don’t look on it as «their space», as they are somewhat removed from the building and are a well-known public space for all of Pozniaky. The apartment structure is separated from the lake by commercial structures, a dodgy-looking café landscaped all around, and an empty construction site which has stood long set off behind green construction fencing. The primary area of direct interaction among the residents near the building is their yard, but what is it that impedes their communication and relaxation among one another?

222

Maria Borysova. Free-time in neighborhood courtyards.Cluster research in Pozniaky

Основна платформа комунікації сусідів — це лавки під під’їздами. Однак вони розташовані біля смітників із неприємним запахом, а іншого місця для спілкування фактично немає. Більша частина двору належить дітям, для яких є ігровий майданчик, і машинам, що окуповують простір між під’їздами і майданчиком. Двір частково втрачає свою функцію, стаючи парковкою і місцем роз’їзду машин. Прикметно, що раніше такої ситуації не було, оскільки поруч існувала стоянка, яку знесли заради майбутньої забудови (на сьогодні цей простір обнесено парканом, але будівництво досі не розпочато). Щодо ігрового майданчика, то діти скаржаться на застаріле устаткування. Більше того, на майданчику розташовано стару форму виходу вентиляції, яка з розповідей місцевих дівчат 10–12 років використовується як «п’єдестал»: « … ми на ньому показували виставу, … граємо в карти». Хоч дозвілля можна частково назвати вирішеним (навіть просторово), зрозуміло, що діти шукають нових місць і розваг. Четверо з шести опитаних у цьому кластері дівчат називають улюбленим місцем для ігор дах на їхньому будинку. Саме цей простір вони відчувають приватним і затишним, саме там вони можуть «відпочити». Звісно, це викликає конфлікт поколінь і практик, оскільки батьки не дозволяють дітям гратися там із міркувань безпеки. Соціум На основі окреслених умов виникає ситуація, коли мешканці не відчувають себе цілісною спільнотою. Відсутність організованого дозвілля і простору для відпочинку викликає у людей враження, що місце, де вони живуть — це культурна пустка. Найбільше цим занепокоєні діти, які вірять у можливість спільного дозвілля

223

Марія Борисова. Сусідське дозвілля в умовах двору. Кластерне дослідження Позняків

The principal area for communication among neighbors is the benches that sit outside the entrances to each section of the high-rises. These are located, however, near foul-smelling garbage dumpsters, with no other practical location for residents to sit and talk. Most of the yard is occupied by a children’s playground, and by cars which fill the entire space between the entryways and the playground. The yard has sacrificed its original function in part, becoming a parking lot. This situation did not obtain in the past in that a designated parking lot stood near the building, the location now occupied by the construction fence and the as yet to be begun construction. The local children complain that the playground equipment is old and worn out. An old heat vent also stands in the playground. Local 10 to 12-year-old girls say the like to use it for a «pedestal». «We like use it to give our performances… or to sit and play cards». Though entertainment seems somewhat a (spatially) determined matter, it’s clear that the children are looking for new places and new diversions. Four of six girls in this grouping who responded to our questions said that their favorite place to play is on the roof of their building. They view the space as private, and cozy, where they can really — in their words — «relax». Certainly this results in generational and practical conflict, as parents do not permit children to play there out of concern for their safety. Socium Given these conditions, circumstances arise when local residents are unable to perceive of themselves as a fully-integrated community. The absence of structured leisure activities or the space for the same fuels the impression among them that this place where they live is a cultural wasteland. Those most bothered by this are the children, those who count on opportunities for time together with any and all of their neighbors and are willing participants in any available activity. Currently, the greater part of these joint activities take place inside their apartments, which local kids see as a problem. And yet it is interesting to note that residents of this cluster nonetheless take part in joint celebrations, e.g., children’s birthday parties and Christmas caroling. Yet the unresolved issue of space lingers. Lyudmyla, 57, says about the problem of neighborhood activities: «It’s odd. For that kind of thing you need to put in a playground. Why not put one in right here, for instance?» Other than the playground, there are areas near the building which could be used for activities, and the question arises why aren’t they, and why do local residents not view them as such? Of course, most sit and visit on the benches near their entryways or on the playground when they’re

224

Maria Borysova. Free-time in neighborhood courtyards.Cluster research in Pozniaky

з усіма сусідами й самі готові брати участь у потенційних заходах. Наразі такі спільні заходи здебільшого відбуваються по квартирах, і місцеві діти вважають це проблемою. Цікаво, що мешканці цього кластера все ж таки мають досвід спільних свят: дні народження дітей, колядування. Однак очевидним залишається невирішеність питання простору. «Це цікаво. Для таких заходів потрібно майданчики робити. Тут ось не займеш дитячий майданчик, наприклад», — висловлюється щодо спільного сусідського дозвілля Людмила, 57 років. Навколо будинку є зони, окрім майданчика, які можуть використовуватися для спільного дозвілля, але постає питання, чому вони не можуть бути використані і чому мешканці не розглядають їх як такі? Звісно, найбільше сусіди спілкуються на лавках біля під’їздів і на майданчику, коли гуляють із дітьми. Проте на цих же лавках вечорами і вночі розважаються незнайомці, поведінка яких заважає мешканцям будинку та лякає дітей. Вони знову виявляються витісненими із власного простору, але оскільки мешканцям бракує спілкування, вони не можуть організуватися, аби вирішити цю проблему. Крім цього, відсутність повноцінної комунікації між усіма сусідами завадила створити усталену стоянку, аби звільнити двір від машин. Ми пропонували людям уявити спільне сусідське свято, оцінити його ймовірність і вплив на подальше життя будинку. Що цікаво, двоє респондентів указали на позитивний уплив (не)можливого сусідського свята, який полягав би саме у майбутній допомозі одне одному (можливо, така потреба спричинена відчуттям спільного ворога в особі наркоманів 1 і забудовників?). Так само серед позитивних упливів зазначається спілкування, хоча ніхто з респондентів першопочатково не вказував його серед речей, котрих бракує. З отриманих відповідей ми можемо зробити висновок про неусвідомлене уявлення ідеального двору, якого люди прагнуть, але не відчувають організацію простору та мотивацію сусідів достатніми, аби перетворити свій двір на центр спілкування і спільного дозвілля.

З 9 опитаних мешканців кластера 5 зазначили серед проблем присутність наркоманів під під’їздами будинку. Троє дівчат (від 10 до 12 років) по сьогодні вражені через те, що одного дня на прогулянці біля будинку побачили труп одного з наркоманів.

225

Марія Борисова. Сусідське дозвілля в умовах двору. Кластерне дослідження Позняків

out with their children. In the evening and late night hours, however, nonlocals hang out at the benches, their behavior a disturbance to residents and frightening to the children. Locals again find themselves squeezed out of their own space, but the general lack of communication renders them incapable of organizing in order to resolve the issue. What’s more, this absence of adequate communication among neighbors has prevented the creation of a designated parking lot which would free their yard of cars. We suggested that people consider a neighborhood celebration of some sort, and that they assess its likelihood and its residual effect on life in their building. It is worth noting that two respondents indicated the positive effect arising from this (un)realistic celebration would lie in the potential support neighbors would extend to each other (perhaps in a shared alignment against drug addicts 1 and land developers). Improved communication was also listed among the potential positive effects, though not a single respondent initially indicated this as a problem area. From the assembled responses one may reasonably arrive at some conclusions about the loose concept of «the ideal courtyard» that people would like, but also that they don’t see how the space should be organized, nor sufficient desire among their neighbors to reshape their yard into a neighborhood commons. Sribnokilska street and 19 Kniazhyi Zaton street The space Particular to this housing cluster is its playground — quite near the central communication area of a number of buildings. The circular area is open, with sufficient unoccupied area all around it, partly distinguishing it from the other playground located at the center of the block, but tucked away between some trees and a parking lot. Vyacheslav, 27, an area resident says: «Kids have never played there». It’s a place to drink and smoke, and locals put up with the noise from the place at night 2,

9 of surveyed residents said of cluster 5 spoke of the presence of drug addicts in the building entrances. Three girls (10 to 12 years) are shocked to this day because one day on a walk around the house they saw the corpse of one of the drug users.

2 The problem is not the alcohol itself, but the manner of its use and behavior of those using. For comparison, women at the first playground calmly reacted to a known to them man who was walking with his little daughter and drank beer.

226

Maria Borysova. Free-time in neighborhood courtyards.Cluster research in Pozniaky

1 - central circular children’s playground 2 - small square between buildings 3 - neighborhood meeting place near building entrances 4 - empty lot available for use 5 - flower bed and pond landscaped by local groundskeeper

1- центральний круглий дитячий майданчик 2- майданчик між будинками 3 - місце комунікації сусідів під під’їздами 4 - вільний простір, який можна використати для нових платформ 5 - к лумба з водоймою, зроблена двірником

Вулиця Срібнокільська — вулиця Княжий Затон, 19 Простір Особливістю цього кластера є дитячий майданчик — центр комунікації людей із багатьох будинків неподалік. Він відкритий, круглий за формою і має багато вільного простору навколо. Це частково пояснює разючу відмінність цього майданчика та іншого, розташованого всередині кварталу. Останній схований між деревами й машинами, як сказав один із мешканців В’ячеслав, 27 років: «на ньому ніколи не грали діти». Там розпивають алкоголь, палять, мешканці потерпають від шуму

227

Марія Борисова. Сусідське дозвілля в умовах двору. Кластерне дослідження Позняків

while the area behind the building stands neglected 3. Its condition prevents its use as a play area, resulting in a space unvisited by those who disapprove of the rowdy behavior they’ve no choice but to tolerate.

вночі 2, а зона за будинком абсолютно занедбана 3. Її стан заважає використовувати зону для відпочинку, як результат — цей простір стає вільним від тих, хто засудив би девіантну поведінку гамірливих компаній.

On the other side of this cluster, there is a small green zone if front of the building at 19 Kniazhyi Zaton Street. These residents are fortunate for their municipal caretakers of their yard who are also civic activists. Residents told us about Maria who used to work here as a caretaker, and, who on her own initiative, planted shrubs in the yard. Currently, Leonid Oleksiyovych Lomonosov, a caretaker whose masterful landscaping creations grace every corner of Kyiv, is putting a pond and flower beds in the front yard. Yet this little park lacks benches, a decision that one respondent calls intentional, to discourage drunks from gathering there. The place serves as a contact point for building residents, but only partially; conversations begun here are rushed, ending too soon, with nowhere further to go or a place to sit. Questions of a place for area youth to hang out remain unaddressed; not a single survey respondent regarded the area as a place to relax with friends. Playground equipment for younger children has been installed here — the only group whose direct need has been met.

З іншого боку кластера, перед будинком за адресою Княжий Затон, 19, можна побачити невелику зелену зону. Мешканцям справді щастить із двірниками, які є ще й двірниками-активістами. З розповідей мешканців ми дізналися про колишню працівницю Марію, яка з власної ініціативи саджала кущі. Сьогодні перед будинком двірник Ломоносов Леонід Олексійович, який вже має цілий список власноруч висаджених шедеврів садової справи у різних куточках Києва, ладнає озеро і квітник. Однак у цій зеленій зоні взагалі відсутні лавки (з розповіді згадуваного респондента, їх спеціально забрали, аби на них не збиралися пияки). Місце стає точкою комунікації мешканців будинку, проте вони позбавлені комфорту: немає куди рушити далі, розмова пришвидшується і згодом завершується. Питання дозвілля і місця відпочинку для молоді є зовсім невирішеним, жоден із респондентів не назвав двір місцем відпочинку і дозвілля. Доглянуті ділянки належать лише дітям — саме для їхніх потреб обладнано ігровий майданчик.

Socium

Соціум

The question of space is intertwined with societal questions. In «The Life and Death of Great American Cities», Jane Jacobs demonstrates to what degree any constructed object in a city is dependent upon the use of those who frequent the space it occupies. This cluster on Pozniaky is an excellent example of this process. Despite the lessthan-optimal use of the building’s front yard, it is a place for residents to gather, where they have done some occasional landscaping, held a contest for the best horticultural design, conducted clean up days.

Питання простору щільно пов’язані з соціальним аспектом. У своїй роботі «Смерть та життя великих американських міст» Джейн Джекобс демонструє, наскільки вже ніби створений об’єкт міста залежить від практик людей, які використовують простір. Цей кластер є гарним прикладом таких процесів. Попри неповне використання простору перед будинком, саме він згуртовує мешканців, які час від часу самі висаджували кущі, проводили між собою конкурс найкращої садової скульптури, влаштовували суботник.

Yet the center of social life here remains the playground. The practice of celebrating — everyone together — children’s birthdays outside is common. Children comprise, generally speaking, a key component of the social interaction that takes place in this yard. Whether it’s a parent or grandparent with a child, neither has any particular preference for this or that place. The older generation who «don’t need a thing, what could they need?» 4 watch after the kids. Kids have their own

Однак центром соціального життя кластера постає згадуваний дитячий майданчик. Існує навіть практика святкувати дні народження дітей на вулиці, «усі разом». Взагалі діти є основним компонентом формування спільноти довкола майданчика. Чи це мами-тати з дитиною, чи дідусі-бабусі — вони часто не прив’язані до певних

3 Interestingly enough, this space between buildings is always in a shadow, which is missing on the playground. But there is where cars are settled confidently. 4 From the stories of two old women from the first and second clusters.

2 Проблема полягає не в самому алкоголі, а в способі його вживання та поведінці учасників цієї дії. Для порівняння, жінки на першому дитячому майданчику абсолютно спокійно реагували на знайомого чоловіка, який гуляв із маленькою донькою і пив пиво. 3 Що цікаво, у цьому просторі між будинками завжди тінь, якої бракує на майданчику. Проте там впевнено розташувалися машини.

Maria Borysova. Free-time in neighborhood courtyards.Cluster research in Pozniaky

Марія Борисова. Сусідське дозвілля в умовах двору. Кластерне дослідження Позняків

228

229

view of public space, easily adapting to a play area no matter where it’s located. In situations like that affecting this apartment cluster and their open spaces, people are quick to find common ground: •

they’re all there for the same purpose, focusing on children;

•

they don’t have territorial associations with their yards — this is an inter-spatial group that gathers wherever convenient

•

conditions nudge everyone to ready cooperation and support (looking after a child, returning lost items, etc.)

Still, it’s important to take a look at the story of 19 Kniazhyi Zaton Street. It had been built as a cooperative, so gathering in the commons by the locals is something the older generation is accustomed to. But as we observe, the youth are excluded from yard life. The youth consciously cede the ground to a more visible group — young children. The youth also possess a wider view of the yard’s inadequacies, and have put forward some defined remedies. As an example, one young man from Sribnokilska Street was thinking about having film screenings in the area between the playground and the kindergarten. But lacking the necessary motivation and because of uncertainty around neighborhood support, area youth are in no rush to test their ideas. With parents and young children interacting on the square, teens and young adults tend to be spread around, gathering in other areas. The answers to our survey illustrated to what degree different age groups differed in their opinions of the need and state of the commons. For the youth there aren’t enough cultural options or attractions, for the older generation things are fine apart from the situation with the playground equipment, which for them — because of the children — is what comes first. The organization of this public space affects the interaction between area residents, urging them toward — and away from — shared activities with their neighbors. In the case of both clusters there are groups of people whose public space needs are not taken into consideration, either spatially or via local praxis. They feel excluded from the public space and are frustrated by the lack of motivation among their neighbors for more responsible and courteous use of the area. In the case of both clusters, there are territories which, if put to different use, could significant improve the lives of locals, increase the open commons area, and create a space for the youth.

230

Maria Borysova. Free-time in neighborhood courtyards.Cluster research in Pozniaky

просторів через особисті преференції. Старші покоління, котрим «вже нічого не треба, а що їм може бути потрібно?», 4 слідують за дітьми. Діти ж своєрідно сприймають простір, легко вписуючи до «своїх» місць далекі і близькі майданчики. У випадках, як із цим кластероммайданчиком, людям легко знайти спільну мову, тому що: • • •

вони мають спільне дозвілля, зосереджене на дітях; не так ревниво ставляться до простору свого двору; це міжпросторові групи, які формуються на зручних майданчиках; обставини підштовхують до того, аби легко знаходити спільну мову і розраховувати на допомогу (подивитися за дитиною, передати втрачену річ тощо).

Більше того, варто звернути увагу на історію будинку по вул. Княжий Затон, 19: його будували кооперативом, тому гуртування й використання простору громадою є звичним для старшого покоління. Однак, як ми бачимо, молодь виключено з життя двору. Молоді люди свідомо поступаються простором більш визнаній групі — дітям. Разом із цим молодь бачить ширшу картину недоліків простору двору й пропонує конкретні дії. Наприклад, хлопець з вул. Срібнокільської думав про відкриті кінопокази між майданчиком і дитячим садком. Проте і ця група мешканців не поспішає ставати ініціаторами заходів через низьку мотивацію і невпевненість у підтримці сусідів. Також на це впливає розпорошеність молоді по території кластера: якщо батьки та діти завжди разом комунікують на майданчику, то підлітки групами зосереджуються в різних точках двору. Відповіді респондентів показують, наскільки різняться потреби і ставлення до простору різних вікових груп. Молоді не вистачає культурних закладів і місць для відпочинку, тоді як старшому поколінню вистачає всього, окрім устаткування на дитячому майданчику, оскільки вони ставлять потреби дітей на перше місце. Організація простору двору впливає на спілкування мешканців, підштовхуючи їх до спільного дозвілля, і навпаки. У випадках обох кластерів існують групи людей, інтереси яких не представлені просторово чи в практиках мешканців. Люди почувають себе виключеними з життя двору і шкодують щодо невмотивованості сусідів до більш відповідального і дружнього використання спільного простору. У випадку кожного кластера існує територія, яка за умови іншого

4 Із розповідей двох бабусь з першого та другого кластерів.

231

Марія Борисова. Сусідське дозвілля в умовах двору. Кластерне дослідження Позняків

When asked about the potential for introducing neighborhood activities, respondents often 5 react negatively, having taken part in organized activities (clean-up days, celebrations) and are already familiar with their neighbors (having met them on the stairs or in the hallways). Alterations to the internal yards on the block could certainly create greater opportunity for activities within sight of the buildings, and thus help shape a different attitude to public space among local residents. The development of a neighborly attitude would result in a new atmosphere in this bedroom community, and result in engaging activities making life here more amenable to locals and affording them a space in which to spend their free time.

використання могла би значно покращити життя мешканців, розширивши зони відпочинку і створивши простір для комунікації молоді. Хоча люди на питання про ймовірність впровадження дружнього сусідського дозвілля часто 5 відповідають негативно, багато респондентів мали практики спільної дії (суботники, свята) і знайомі зі своїми сусідами (щонайменше з під’їзду або поверху). Зміна внутрішнього простору кварталу могла би створити більше можливостей для дозвілля біля будинку, а отже — й сформувати інше ставлення мешканців до публічного простору. Розвиток добросусідства створив би нову атмосферу спального району, доповнив би його життя цікавими активностями і зробив би місто комфортнішим для життя та насолоди вільним часом.

5 Only one answer is absolutely positive and 4 are clearly negative out of a total of 15 respondents (10 people gave a mixed response).

5 Лише одна абсолютно позитивна відповідь і 4 однозначно негативні із загальної кількості 15 респондентів (10 осіб дали неоднозначну відповідь).

Maria Borysova. Free-time in neighborhood courtyards. Cluster research in Pozniaky

Марія Борисова. Сусідське дозвілля в умовах двору. Кластерне дослідження Позняків

232

233

«Shades». Project by Kostiantyn Strilets

«Відтінки». Проект Костянтина Стрільця

The watercolor title «Shades» is an artistic probe which looks beyond the superficial phenomena of golden-blue interventions going on in Ukrainian cities. Initially, this is an attempt to deconstruct these events into discrete fragments and inquiries in the hope of further identify them in their entirety. Something that may last after the gold and blue draped on buildings and construction barriers has begun, in time, to fade.

Акварель «Відтінки» — це художня спроба зазирнути за поверхню явища жовто-блакитної інтервенції в українських містах. Це спроба спочатку розкласти його на фрагменти й запитання, щоб далі пошукати ціле. Щось, що залишиться за жовтим і блакитним на будинках та парканах, коли ці кольори затруться часом.

If we consider this «gold and blue» aspect of our cities as a manifestation of national identity, and those who paint the town «gold and blue» as subjects of this manifestation, then we may not lose, but rather contemplate the sense, behind these colors — this notion of our identity and the meaning that each one ascribes to that.

Якщо розглядати «жовто-блакитність» міста як прояв його національної ідентифікації, а людей, які роблять місто жовтоблакитним — як суб’єктів цього прояву, то як за кольорами не втратити, а роздивитися суть — саме поняття ідентичності й ті смисли, які насправді в нього закладає кожен?

It’s a simple thing to note how different all the shades of gold and blue employed in portraying «the real thing» are from one another. The sky blue shade of examples of the country’s flag hung on the streets appears in any number of absolutely different shades of blue. The gold reflects a wide spectrum of color from a soft lemon to bright orange. Does this colorful metaphor not illustrate the internal contradictions and distinctions concealed by one, seemingly similar expression offered by countless scores of people across the country?

Неважко зауважити, наскільки різними насправді є відтінки жовтого й блакитного, які використовуються для створення того, що означується як «єдине». Блакитний з національного прапора в реаліях вулиці проявляється використанням абсолютно різних відтінків синього. Жовтий — множинністю варіацій від світло-лимонного до жовтогарячого. Чи не ілюструє така кольорова метафора всі ті внутрішні протиріччя та відмінності, які криються за одним, здавалось би, цілком подібним жестом сотень людей у різних куточках країни?

Those who wear a golden-blue ribbon, or paint their streets, or merely recognize the symbolic phenomenon of these colors co-identify with a community of the like-minded. To a certain extent that person places himself in opposition to all who think otherwise or who oppose this symbol entirely.

Той, хто носить жовто-блакитну стрічку, розфарбовує вулицю чи просто вітає таке фарбування як явище, ідентифікує себе зі спільнотою тих, хто думає так само. До певної міри він протиставляє себе всім, хто думає інакше або категорично проти.

234

Lyudmyla Skrynnykova. «Shades». Project by Kostiantyn Strilets

235

Людмила Скринникова. «Відтінки». Проект Костянтина Стрільця

The objective of «Shades» is to address private contemporary existence. To address the individual as a part of a pluralistic society. To address the internal appropriation of that which is really going on among us.

Робота «Відтінки» — про персональне проживання сучасності. Про індивіда як частину дуже різного суспільства. Про внутрішнє наповнення того, що з нами відбувається насправді.

In all likelihood, «Shades» will need a period of settling down, and simply, time in order to distinguish itself from the roar issuing from these colors.

Ймовірно, «відтінкам» потрібна тиша. І трохи часу, щоб віддалитися від шуму кольорів.

Lyudmyla Skrynnykova

236

Lyudmyla Skrynnykova. «Shades». Project by Kostiantyn Strilets

Людмила Скринникова

237

Людмила Скринникова. «Відтінки». Проект Костянтина Стрільця

SPACES: Архітектура спільного/SPACES: Architecture of common Генеральний партнер / Main partner

Партнер / Partner

Підтримка / Support

Міжнародні партнери SPACES / SPACES international partners

Інформаційні партнери / Media partners

Проект SPACES підтримано Культурною програмою Східного партнерства Європейського Союзу SPACES project is funded by the European Union through the Eastern Partnership Culture Programme

Дослідницький проект «Залучення громадян до відкриття публічного простору» відбувся за підтримки Міжнародного фонду «Відродження» Research project «Ensuring the Public Space for Citizens: Innovation and Inclusion» was supported by the International Renaissance Foundation

Канікули на районі/Holidays on the block Проект «Канікули на районі» відбувся за підтримки Представництва Фонду імені Гайнріха Бьолля в Україні «Holidays on the block» was supported by the Heinrich Böll Foundation’s Office in Kyiv Київ, Броварський пр-т, 3В

Київ, Броварський пр-т, 3В

Відтінки/Shades

Art in the city:

Мистецтво в місті:

CSM, 2014

project team: Vira Baldyniuk, Kateryna Botanova, Kateryna Gorlenko, Tetyana Melnychenko, Anna Pohribna, Lyudmyla Skrynnykova

команда проекту: Віра Балдинюк, Катерина Ботанова, Катерина Горленко, Тетяна Мельниченко, Анна Погрібна, Людмила Скринникова

English translation: Il’ja Rakos

переклад на англійську: Ілля Ракош

Ukrainian copy editor: Vira Baldyniuk

редакція українських текстів: Віра Балдинюк

photos: Oleksandr Burlaka, Dana Kosmina, Sasha Kurmaz, Roman Pomazan, Kostiantyn Strilets, IhorTyschenko, Dan Voronov, Kateryna Yaremenko

фотографії: Олександр Бурлака, Дан Воронов, Дана Косміна, Cаша Курмаз, Роман Помазан, Костянтин Стрілець, Катерина Яременко

design and typesetting: Mykola Kovalchuk, Kostyantyn Palamarchuk

дизайн і верстка: Микола Ковальчук, Костянтин Паламарчук

catalogue authors: Anna Pohribna, Lyudmyla Skrynnykova

упорядники каталогу: Анна Погрібна, Людмила Скринникова

connections and gaps

зв’язки та розриви

CSM вул. Фрунзе, 14–18, офіс 18, Київ, 04080, Україна тел.: +38 044 5019461 csmart.org.ua info@csmart.org.ua CSM 14–18 Frunze St., Office 18, Kyiv, 04080, Ukraine tel.: +38 044 5019461 csmart.org.ua info@csmart.org.ua