Page 1

ЗВИЗДОБОЛІД

дадаїзм постабортика прозоку мікроповісті текстові скетч­шоу афігенна верстка фрашки QR­кодотексти інтертекстуальність АНТИЛОПІЯ ГРА­ФУТУРИЗМУ втрачені манускрипти попусканьки чорний гумор неоапокаліптика небелиці наноромани бидлосрач гротеск класичний романтизм переклади підтютюкування розчкріпачення СЛОВА шифротексти пук і сик ТОТАЛІТАРНИЙ САМВИДАВ мета­метафори дебіл в трусах ланцюгова метонімія рахіто­рутина зшиток стьобів структурна порнолінгвістика БРУТАЛ двоєгрудіє НЛП­поезія гіпножаба

пакітос­макакос обезнирчений обезпоченець порабощєніє старперів

захалявна книжечка андеграунду


ЗВИЗДОБОЛІД антилопія футуризму

збірка класичної футуристичної та сучасної класичної і футуристичної прози, сюрреалістичної поезії, дадаїстичної пеозопрози, прозоку, хоку, хрюку, тантричних текстів

продюсерська студія ’Брутальні Ангели’

brutalangels.org

ISBN 989­876­04­9 © видавництво "ще той ПЕС", 2011 © верстка ''по кому дзвін, Скрібус і Ко'', 2011 © ілюстрації ’ BigBrotherWatch production’, BBW 2008 © творчий задум `Shizosietion Fiuche INC`, 2011 © реалізація ’два Сізіфики’, 2011 © тексти: колаж­центр ’ГРИМАСА БОЛЮ’

200_вічність


Не треба виривати ноги з камінням і шукати нествореного. Прочитана, переглянута, прогорнута чи випадково відкрита на цій сторінці книжка….?

Післямова Ця книжка (далі Вона, Її, Їй, Нею…) була замислена видавцями спочатку як фантазія, згодом як ідея, потім як захоплення і вже під кінець як Вона сама, така яку ви Її бачите. Зібгана, сплетена і склепана Вона по­мистецьки автентично, а часто безтурботно безпідставно. Вона забагато бере на себе, перебільшує свою вагомість, зазнайкувато виринає з­поміж літературних виходів різних штибів.. Ви це і самі мали узріти. Однак, Вона, існує не лише для того аби розвинути, поглибити, зруйнувати, пом’якшити, підготувати, здивувати, потішити, позлити….але перш за все для того, щоб прогоріти яскравим вогником для кожного людського життя, яке Її читало, читає і буде читати. Вона передає естафету, не замикається на собі, не чваниться і не вимагає слави чи привілеїв. Це естафета розвитку, проби, новаторства, жарту, гартування нових сплавів якості врешті решт. Ця книжка, даруйте Вона, хоче, щоб час, витрачений вами, розгорнувся вже і зараз + там і якось новими вітражами споглядання/сприйняття/розуміння/нагнітання. Вона кидає виклик, який не залежно від того чи приймаєте чи ні, вже змушує вас реагувати і вчитися його: уникати­або­ сприймати, розвивати­чи­спрощувати, хвалити­чи­ганити, передавати­чи­замикати. Вона як бумеранг – точно десь якось відіб’ється. У ній закладено дріжджевий потенціал для читачів, авторів, художників, розповсюджувачів … тому і для гарного шмата суспільства. О прийдіть всі струджені і зануджені і не лише класикою, і Вона вас пригорне. Читайте! Діліться! Передавайте естафету іншим! Творіть! Не лінуйтеся! Заради успішного майбутнього! Аве, футуріо!


щирість тотальну синергію, співпрацю, симбіоз creative common, безкоштовний софт, вікіпедію переосмислення цінностей, традицій, авторитетів постійне розширення контекстів самосуд в умовах всезагальної безкарності конструктивну активність самоосвіту реформи швидкісний інтернет в конституції соціальний капітал гетеросексуальність інтертекстуальність альтернативу ексцентричність як джерело народження ще­естетики інтерсуб’єктивність замість об’єктивності диваків і чуваків позбавлення пенсіонерів права голосу ядерну самоіронію глибинне проникнення право на повстання мета­метонімію, складні ланцюгові метафори та багаторівневі асоціації самвидав самокритичність

МИ ПРОТИ

страху як першопричини рабства ліні беззмістовності протестних акцій ’стоптаних чобітків’ і ’смажених ковбасок’ вторинності і запізнілості течій, ідеологій, рухів шаблонів рутинізованої буденності невігластва декларативності що породжує бездіяльність ситої ліні догматичності обжерливості обмеженості спустошуючих сумнівів і надмірних саморефлексій вузьколобості, позерства шароварщини аморфності і блідої безликості постколоніальної культури овочизму провансальства закостенілості та архаїчності суспільства бидла упрощенства хуторянства мажорства стереотипності


… і повіє огонь новий, пан­футуристичний!

присвячується усім хто бореться зараз

Інструкція з експлуатації туалетного паперу Антологія Вітчизняного Сучфутуризму

ця книга зробить вас інвалідом

Суто наскрізь футуристична книга, яка мов свиноматка­плодюха, з якої виростуть тисячі романів, проектів та інших дуповдрюцькувань, відригалень та інших пшикозакидонів та недопозавідколоприВпідЇ*ОНІВ. О, щойно на ваших очах було винайдено слово із 8(восьми) прийменників та одного ї*она. Негайно засвідчую, що ця книга зламає і заб’є слабких, виб’є грунт з­під догматиків та всуне факіл в руки фанатиків. Попереджую, що ці декількадесят сторі...цей папір взагалі по­моєму токсичний. Жити всім треба, ну а дешево...Коротше моє намагання сказати про пандемічність і високозаразність книжки завалилося ще під час зодчества фундаменту. Тому пропоную оприходувачам та іншим посмітюхам не сердитися, коли все у що ви вірили, а точніше єдине, що тримало вас пістолетом разом з хвостом, зруйнується під атаками смислів, в пологах в самому процесі під шаром трави сторінок. Якщо ви знаєте істину, з кожним новим словом вона вислизатиме. А через вісім метрів хмари по небу ви просто безсило хапатимете рот повітрям, тупо як риба запустіло вирячивши очі кудись туди, де на стіні до вас підповзатиме, нагло скрадаючись, розуміння відносності. Проте через декілька днів чи років як ви, екс­Повелитель істини, окалічієте у вас почнуть загострюватися решта органів відчуття. Посилиться, розшириться сприйняття, а отже і бачення, а разом з тим усім ще й боком вилізе хаос і буде виливатися потоками асоціацій, бризканням вільних радикалів. Що ж, коли ви вже знаєте на що йдете, і погоджуєтеся із умовами контракту, залишилася мізерна, але абсолютна до виконання імперативна умова. ПІБ_____________________

Підпис чужою кров’ю____________

Грудним молоком____________

Компотом____________

Своєю____________


“Датою ж народження українського футуризму є 1914 рік – тоді вийшла друга – футуристична – збірка Михайля Семенка “Дерзання”; в цьому ж році вийшла ще одна його збірка ”Кверофутуризм”, яка закріпила за М. Семенком гірку славу порушника спокою”. | А шо? “Розвінчання культу особи і поета ШЕВЧЕНКА, ФРАНКА, УКРАЇНКИ” | Таким чином надасться значення усім іменам, стилям, жанрам, напрямкам, технікам.

Своєю масштабністю і соціальною утопічністю пан­Футуризм заявив про себе як про один із найбільш новаторських і парадоксальних етапів в історії світового авангарду, маючи, за визначенням багатьох критиків, серйозну і трагічну основу, яка, зрештою, виявилась політично незадіяною. Втім, оригінальні теоретичні знахідки українських футуристів не були належним чином поціновані ні сучасниками, ні нащадками. Цілісна концепція розбудови мистецтва за нових суспільно­політичних умов не знайшла собі належного застосування. Слід було визнати, що футуристична революція зазнала поразки, а сам панфутуризм не знайшов у літературному середовищі ні визнання, ні розуміння. Цей період{футуризму} трактувався швидше як прикрий епізод, ніж як художньо значуще явище в історії української культури. Подібний стан речей зберігається, на жаль, і до сьогодні, тому доводиться говорити про український літературний модернізм і літературний авангард як про напрямки найменш поціновані сучасним літературознавством. (с) Український Футуризм(кому треба той знайде) Читач має бути готовим. Є книги простенькі і легенькі. Вони ні про що, але їх читати цікаво, швидко, зручно. Таке собі ненав’язливе чтиво. Ця книжка зовсім інша. Вона певною мірою схожа на У. Еко ’Ім’я Рози’. Тут теж є повно посилань, натяків, ілюзій, цілеспрямованих тематичних іроній, самоіроній у певних класичних або сучасних контекстах, витворених цілком конкретними книгами, фільмами, музикою, науковими теоріями та суспільними феноменами. Розуміємо, що нам не уникнути закидів про герметичність, та все ж Звиздоболід є лакмусовим папірцем для нового покоління(людей яким зараз 17­25 років) на інтелектуальність та ерудованість. Тому наважимось сказати, що якщо прочитавши Ви не зрозуміли 70% і більше, тоді ви просто далекий від літератури, неглибокий, поверховий, неосвічений, тупий недочитач. Даруйте за грубість, але це щирість і ’даби воизбежать многочисленних нападок’ з боку галасливих, крикливих, але як і здебільшого є та буває, тупуватих але активних людей.


1. 2.

Драйзери Драйвери до книжки

ніцше, кант, поппер, попель, павич, пришляк, паганіні, петерсон, попучкаушкас, пруст, кафка, фаулз, басьо, чубай, далі, деріда, дельоз, данте, джойс, дідько, додлі, томан іржійозеф, мархес­борхес, мазох, винничук, валері, врунгель, височан, врубенс, в’єрі, ворхол, де сад, де фо, ді дро, лунь дунь, я, брехт, бертольд, салагуні, неш, ді до, іван, померлий автор, че, чапек, капор, 3. 5.

серіали: зникла кімната, айтішники, південний парк, пімпсони, друзі, записник смерті......

4. знати що таке футуризм, сюрреалізм, дадаїзм, гнидобудзм, деконструктивізм 5. Розбиратися у сучасному українському літературному процесі, у собі 6. відчувати нудоту від простоти і архаїчності класики 7. Розрізняти поняття класики, модернізму, неомодерну, постмодерну 8. знати що таке позитивізм, метафора, метонімія і тропи загалом, структурна лінгвістика, 9. могти хоча б приблизно уявити що таке складна багатоланкова метафора, ланцюгова асоціація, розрив логічних зв’язків між поняттями, інтерсуб’єктивність 10. 11. Тепер ми чітко і голосно можемо сказати: Так, ця книга не для всіх. Вона для дуже маленької кількості людей, які не тільки можуть називати себе інтелектуалами, а й зможуть підтвердити це численними рівнем своєї обізнаності із щонайширшими сферами, витворених культурними артефактами контекстів. Інші ж скажуть: ’фігня, можна мозг зламати, поки читаєш.’

Якщо ж ви не знаєте всього цього – ця книга дає вам шанс і чудову нагоду дізнатися.


про автора

Бодя – переселенець з Івано­Франківська, житель троєщини. Пишається тим що сповідує націоналізм і цим старається заповнити весь сенс свого життя. Деколи штучно, але переважно справді щиро. Страшенно наївний і недалекоглядний. Дуже сприйнятливий до критики, тому що завдяки ній він хоче вдосконалитися і стати крутішим ­­­ проста корисливість. Зациклений на кар’єрі і самопіарі. Хоче бути екстраординарним і не прогнозованим але не завжди це виходить. Захоплюється у легкій формі расизмом. Плекає ненависть до негрів. Чи ненавидить китайців не знаю – не було прецеденту для такого висновку. Не так добре бачить людей як йому здається. Хотів щось замутити з Анею, але коли остання нахабно і настирливо відхилялася від його поцілунків, то сказав: «вона морожена». Одягається досить цікаво. Сімейні труси сперечаються з шортами з приводу хто з них спідня білизна (тобто труси ненав’язливо проглядаються з­під шортів, а може то шорти нагло закривають труси). Не знаю чому але дуже любить пафос. Всі мої друзі згідні з тим що Бодя часто марить і говорить занадто запально про дрібні речі. Також є думка Славіка шо Бодя дуже серйозний. Також Богдану подобається керувати і просуватися вгору за рахунок інших (чого лише варта неузгоджена недотепна промова на анг мові, коли всі були ошелешені від Бодиної елегії на честь нової викладачки). На кінець скажу що Бодя найбільш успішно з усіх знайомих і друзів шукає місце під сонцем і використовує власний потенціал.

Лисий. Наждачоподушка. Падали хмари йому услід Лягала тінь під колеса дахів Міняла барви під натиском сонця суха трава Він іншов як біг, і як вмів – хотів І один його подих – то вже політ А один лише стогін – уже голосіння. Вибухала магма із отих горизонтів Капотіло сонце, звиваючись вдаль Він прийшов як сніг… Ну і зник як сніг Загорнувши в долоні полову часу Подарунком надій спломенів як вогонь вчорашній.


мотта е н пр

я д ін а Ш

н Са

я л ов

Я немовля і їжджу в громадських колясках. Я немовля комуніст. Ми по колу пускаємо соску І відстрілюєм тих хто гидує З двох років мій корєш працює п’ятирічку виконав в вісім. Він не знає що є відпустка в ньога мама померла в колгоспі

на ранок наступного дня, їй туго розтискали пальці вона задубіла просто за робочим столом – під тягарем холодного тіла завжди провисають дойки. Так було і нині. В мене тато буду_ Дніпрогес Другий тато стаханить у шахтах його завжди манили нори, Ну там печери всілякі і діри, отвори що не говорять Довідка: отвори що не говорять – спелеовирви на поверхні тіла, позбавлені голосових зв’язок, а відтак навічно можливості співати, кривлятися та їсти, що і є основними ф­ціями того іншого отвору. Поки ви тут гра_ у мистецтво в селах кури ходять голодні закінчилось м’ясо на трупах куробалізм ячить вже сьогодні. У дитинстві була дразнилка: ’Відпочинь, відпочинь – сраку в голову задвинь!’ ну а потім джихат, магістраль, коренізація, НЕП, шпиталь далі світло яскраве, мутні голоси, крові плями....­Скальпель сюди! Твоє тіло сиділо в театрі, я там ліфчик намацав в партері під кріслом Я не знаю, урок, амнезія, провали білі і сірі, я в палаті, а поруч – месія сидить і сьорбає душі чаєм. Твій отвір мені нічо не говорить. Мабуть помилився з під’їздом.


Дуб і краб

Тиша навколо, нікого не чути. Все­всенько поснуло. Моровиця неначе пройшлася хатинкою: ані шереху, жодного джерельця світла, дзижчання мушки, чи пиляння комарика. Ніченька опустила свої великі повіки на село, і село проломилося в товстеньку ополонку сну. Косарі та плугатарі тихесенько де­не­де по хатах схлипують дужими мартенівськими легенями, які певне наїлися трохи порохняви польової, дітлахи посіпують пальчиками, бавлячись лови у вісні. А молодняк хто як: одні полюлюкали смачно в тепленьких ліжках, інші попід хатами, попіддашшям, попідтинню вешталися тактично, і розважливо пробували втрапити додому, аби не стривожити заздалегідь півня, або й батька. Проте се мова тільки описує як все тихо і намагається запевнити, що нічого особливого бува як завжди..проте… в одному будиночку, ген там, де дорога звертає праворуч і прямує прямісінько в степ, а потім наздоганяє Чумацький шлях і вже виграє маревом блискотливих зірочок чорнявого неба. Саме там, поруч з тією дорогою, стоїть поблизу чотирьохстолітнього дуба хатинка, яка тіниться у крислатій кроні свого супутника, маючи сховок від надто допитливого місяця­повника або розпашілого липневого сонечка. Стоїть собі як песик на прив’язі, поблизу того деревища, і ніби оживає. Біля такого дуба все проникається глибокою пошаною. Та тьфу на ту повагу. Це не г оловне! Набагато важливіше те, відчути, не кажу повірити бо й не повірить ніхто. Дуб просто був навіжений. Це слово саме до нього. Зверху наче спокійний, старечо поважний, втомлений сотнями років, проникнений у землю багатющим досвідом вкорінення, бородавково­мохнатий, зовсім не вухатий, але час від часу маразматичний та примхливий. Саме звідси і тягнуться ниточки його дивакуватості, тобто навіженості. Спершу не сподобалися йому шпаки. Зганяв час від часу те гайвороння з себе, а згодом почав конвульсійно стріпувати з себе, взявши в компаньйона вітругана. Разом вони чесали гілля дуба, розпорошуючи птахів по небу, інколи бува і розтираючи мов часник по грінці, по самому долу. Дуб­вбивця, прокаркували залякані ворони і летіли собі геть. Старечі стегна та закам’янілий тулуб деревця, могли дати фори молодій осичці чи вербі, у вправляннях у гнучкості. Подейкують, так було не завжди. І пошепочують, що це справа рук, точніше розрядів блискавки, яка добряче разочок луснула дубняку в самий пуп, після чого дубець почав вести себе цікаво. Так ніби корінням натрапив на філософський камінь – щоденно все більше і більше розгинався, прогинався, вгинався і звивався. Покручував гіляками туди­сюди, лякав пролітай­поруч птаство, бешкетував з вітром, ловлячи своїми лопатями його за шию, та запускаючи його сторчголов в будиночок. Останній смирно поскрипував шибками,однак мовчав солдат! Він тут наймолодший! Навіть тин, що огинав дубця, хатку і в’юнився опріч дороги, і то виглядав старішим. Зяяв шпаринами та прогнилостями, моховитістю та лишайкуватістю, кривизною і людською байдужістю. Однак скільки б гайвороння і особливо шпачиння не обтер об землю дуб, тин завжди залишався осторонь цих терзань. Чимсь симпатизував він своєму многовіковому сусідову. Отака собі ось накопичилися братія на подвір’ї у старенького Юхима. Частенько його навідували внучки, особливо влітку. .


Дітлахи сплять, потерті джинси, кинуті аби­як і куди­як, збоку лежать на бильці ліжка. У банці картає свою скляну долю краб. Джинси не те, щоб були надзвичайними, особливими чи магічними, щоб про них тут заводити мову, просто вони відчували і вміли говорити. Надивилися якось разок на дуба, і належалися під його благодайним віттям­тінню. Залишені раз на тині сновигати цілу ніч, наслухалися перешіптування дуба з вітерцем, та його загравання з совами. Отже джинси лежали в кімнаті і давай заводити мову.. не знали вони про що говорити, адже ніколи не говорили. Тому першим мову почав Драйтай (подерті джинси які так представилися згодом) ­ Ей хлопці! Йов! Чуєте мене. Маю до вас рухливу темку. Чо ми тут сидимо і втикаємо? Порепані мої нетрі, потерті фанфарти, до тебе звертаюсь і прошу ковток фанти! – у стилі реп сказав Потріпай (потерті джинси) Розлетівся шум. Крайнеба палав у вогнищі передосінньої баталії тепла і холоду. Пурхотіли, курличучи останні ключі лелек. Небом роздавалася поважна музика авіадвигунів. Насувалася буря….. – промовили Нові джинси, які себе по­іншому так і не змогли ідентифікувати. Ну ти і загнув мен, оце в тебе патетичний базар, а я краще вип’ю яблуневий узвар! – зачитав свою тему Потріпай. У тебе чувак, одні напої в голові? Не можеш балакати про більш щось ну.. – загнувся Драйтай, так як словникового запасу йому не відраювати. Ха! Бовдур! Задвігнув тут тему, а бачу язику свому зробив ти дилему! Йов! – зачитав­випалив Потріпай. Хлопці! Не сварітеся, а обнімітеся, молю вас благаю… і на над ранок в темній гаї – тут Нові джинси були перебиті реготливими словами Драйтая Кого цитуєш, тіліньку, пустоверту, тумане вісімнадцятий! Ти не вмієш не завченими з Кобзаря чи ще когось фразами говорити, вільно висло..ува.. – знову зажувало праву кишеню об ширінку і Драйтай не зміг нічого промовити. Слів бракувало. Похнюпився і ледь не переважився через край ліжка. Нові джинси ледь усміхнулися, адже не гоже було кепкувати з побратима по нещастю, тобто по вадам мовлення. Реготав лише Потріпай… Тим часом, як тривав цей розплідник нацвітуприбитих теревень, краб вибрався люто з банки, і поволі підсувався до зграї балакливих надокучливих джинсів. Підкрався мовчи, легенькими перебіжками, промовляючи собі в умі: «скоро я засну спокійно і подавлю це божевілля». Блиснули клешні, кімната аж тріпонулася з переляку. На мить блиснуло світло від фар машини, яка проїжджала чумацькою дорогою, та освітило кімнату. Тінь клешнатого краба збільшилась у десятки разів під дією цікавих світло­ракурсів. Джинси оторопіли та одні за одними перетворилися під натиском комбайнерського завзяття клешнастого на шмаття ганчірок. Пурхали ще декілька секунд ниточки, замочки та заклепки в повітрі. А тоді настав супокій сумирний. Краб сплюнув діловито, розставив клешні та замилувався своїм побоїщем­ шматовищем. Видко гріла його радість за содіяне


*** Сонце поволі встає І напускає туман Так завжди тебе Я обіймаю за стан. Місто чекає реформ Люди біжать хто куди Так я цілую тебе, Щоб не робити біди. Листя опало з дерев Б’ють морози рекорди Так складав я нові Для тебе любові акорди. ІІІ Кипить місто ідей Розчинився вже туман Так відчував я тоді Тіла твоїх мембран Іноді згадую вдень Свої безсонні ночі Так пригадав я собі Твої заспані очі. Море бушує у такт Хвилі штурмують пісок Так слухаю твій Найніжніший голосок.

IV Темінь спустилась з небес Місто стишує хід Так розтанув наш Взаємоідейний лід Сонце спати іде Вітер тіні хита Так уявлялась мені Твоя ніжна …. Люди впадають у сон Сичі тихо гудуть Так, знаю я Нам навіки буть.

автор Ґабріель Ґарсія Маркус


ТРИ ЖИРНІ КРАПКИ

Дійові особи: Самогубець, Ембріон Великої Рогатої Худоби, Філософ, Однонога Жаба, Єдине Щастя, Труп, Фашист, Муххамед, Галюцинація, Автоматна Черга, МІзки на Стіні, Протез, Дозиметр, Мутант, Прибулець, Гуцул, Гальванічний Елемент, Унітаз, М’ясник.

Самогубець: Життя – хрінові, тупе і беззмістовне.

Ембріон великої рогатої худоби(ЕВРХ): та ти шо? Блін!от біда!

Філософ: не бійся милий друже. Життя повне всіляких неочікуваностей і пригод. Однонога жаба: шо є то є. Єдине Щастя: а також вони багато різного роду насолоди. Труп: правду стерво каже, та не завжди ті захоплення мають добрий кінець. Фашист: але якщо бути слухняним ­ все буде пучком! ЕРВХ: яким таким, слухняним? Муххамед: підкорятись Божим законам, дитино. Галюцинація: замовкни! Я не винна. Що ми з тобою тісно співпрацюємо. Продовжуйте, будь ласка. Автоматна черга: отож на чому ми зупинилися?! Ага, згадала(урочисто) за непослух передбачаються… Мізки На Стіні: певні покарання. Протез: не лякайте. Бувають і легші. Труп: авжеж. Дозиметр: перепрошую панове, мушу попередити про поповнення у нашому дружньому колі. Мутант: Галльо пацани, як житуха?

Дозиметр: та не покращилася від твого приходу, виродку! Прибулець: якщо дозволите повернемось до попередньої теми. Гуцул: а це ще що за один? Філософ: та то наш гість. (мовчанка) …тож повертаємось. Передаєм слово … Гальванічний елемент: мені, мені!! Дякую(плаксиво) але також не забувайте, що вас можуть використовувати.(образливо дивиться на Дозиметр) Унітаз: так. Чиста правда. Браво! ЕРВХ: бачу, блін, краще взагалі не народжуватись М’ясник: чому ж, всяка істота для чогось потрібна. (улесливо посміхається) Філософ: отож на цій… (вимикається світло, чути грубу лайку…вмикається ліхтарик і видно лице філософа.) …шляк би її трафив!! Ноті ми прощаємося. (світло вемикається і чути звук ядерного вибуху.)

Ga Ga Markus


*** дивись мудак, прийде світанок ти не прогав, а торбу наготуй хапай свій келих, лахи і натуго вшнуруй повіки совість в терпкість постолів а потім лиш кахикни, як будеш вже під лісом і я тебе знайду, де з­за кущів косою рубають матір правди у мештах з­під надхмурених дібров.

крововилив з каміння Дзвінке повноліття не в тих відсвічує зіницях дзвіниці, не в ті ти руки, перса уклака під тягарем тепла від чоловіка самотність губ, обрізана коса. Ти обняла, світанок сонця свідок той гіркий під тягарем не тим себе цілу в усюди, віддала плечей терпкий той запах, змах бровиний засіпане у сні й спросоння, намерене в хворобі життям напружене дитя, маленьке.. і плаксиве (удалеч стежкою кудись дві торби нащось понесло) кудись дві торби понесло у нащось далеч

о р сь к т ав бет Ти

ий

д Му

ак

*** о кванта пінти, кванта пінти раджеше, збуджений у вухо пощо прибив так недолуго в кущах втомлена гордість глухо із продірявленим цікавістю плащем сидить і коливається об косу


Понтмодернізм або

Фрагменти одної цілості

ся ь єт у м ри

Уже додому сум заходив, рукою пестячи траву. Ру­ру­руру, скільки хочу і краду. Сємки кидаю й жую. Рот працює як махіна – трактор, пактор, кострубактор. Метр за метром – зуби ріжуться. Я болю і ворушуся. Свині падають в кущі – там чекають свинозбирачі. Що вже злізли із пе­­­­чі! Отож трава пестячись колише вітер, а той скубочеться й регоче. Гелгоче. Зозульці голову мороче. Че. – Че був мужик! ­ МужИИИк! Вжик вжик і не мурава вже росте, а стебла голі­обрізолі. Ну а сіно вже в стодолі, набирається із духом, щоб залізти Мілці в бебех й просочитися між ребер. В генделику поміж сизуватого димцю ніжно ворушилися розм’яклі пиячки, куняючи і лагідно побурмотюючи один до одного. Медвяно текла заспокійлива музика, повільно розтягуючи задоволення. Гарні, округлі, теплі цицьки пріли у дружини Лейби в пазусі. Тож Пивна Меріен ‘стояла я і слухала весну’ стояла і прислухалася чи не слизькотять циці, коли вона дихає. Пльось­хльопць, ­ сиділи циці і хлюпотіли, наче ґульки ті ста у олії, ніби неспечені булочки. Стриножений, він зламано сидів, упокорена гордість зябоніла з очей. Кров, що витікає. Поранений, але такий гордий – він до кінця виснажився і просто звалився з ніг. Він більше не може боротися. На пручання вже немає сили. Уся енергія порозливалася у перші миті божевільної напруги. Просто смиренно сидів – гіркотів. Гірко, принижено. У ньому було щось від розпачу. Щось від затухаючого пульсу. Можливо, то гасла надія. П’яничка Васько задумливо сидів, потупившись, ухнюпивши


плечі – бо він чудово розумів як почуває себе впадений келих. Я хочу тебе відтяти від тої глухої землі. Глухої до горя підлоги. Нащо жиє цей світ, в якому має місце нечулість і байдужість? Утоптані в лайно всі поривання добрі – вже засмерділися, із булькотом за кумпанію. На неї постійно клали. Вона звикла. Проте все частіше плакала. Але це був не плач – це більше нагадувало похлюпування, чи навіть сухе горлове поскрипування. Ніколи не розглядали як цілісну особистість. Просто використовували, ґвалтуючи всі такі ніжні почуття. Їм усім, тобто людям – пофіх що ти дверна ручка. Ручко то й ручко. Дверна – так і сиди собі в дверях. Жити не заважай, офермо, рукоблуднице гладкоствола. Хочу пити. Дощ паде. Пробиваю головами стіни. Насправді ж, просто б’юся пальцями об клавіатуру. Закінчилася вода ­ пересохло шлангорло. Щось солоденьке так і хоче з’їстися. Солоденьке – я хочу тебе! Скажи! Скажи, що ти моє, а я – твій. Будь у мені, а я буду у тобі весь. Упиватимусь аж вищатиму. Пальці розбивають собі голови. Вони вже геть дурні. Стали. Їх доконали я і КЛАВА. Так­так, Героям Слава! І я там був – тоді ще жид сонцем крутив, а я пироги зворохобив у макітрі, пальця – в носі. Ви ніколи не задумувалися навіщо у світі існує свербіж? І чому не існує венеричних хвороб? Чому їх не має ніхто собі на увазі. Тож вип’єм за нашу дорогу всіп’ю..всімлю. Дитина померла уві сні. Але все нормально, вона заснула на колії, повзучи до супермаркету мамі по пачку сірників. Та варила святковий пудинг – мали збігтися дітвора на день народження до любої доці. А доця померла у ві сні. Кажуть дуже легко помирати уві сні. Так ніби левітуєш, дуне легенько вітер. Візьме тебе і піднесе. От і несе той вогонь, поки клавіші прогинаються під знесиленими відчайдушніми, як останніми, ударами громових кісточок пальців. Поки все зачинається наново. авторство не встановлене автор висцяв текст на снігу і СКРИВСЯ


Ваші слова як дві печені картоплі: однаково смачні й однаково втамувати апетит негодні.

День хоку

Кажуть хоку – це намистини японської культури, анклави традиційних культурних шматів в історії постійно наздоганяй­захід Японії. Декілька і виникає образ­зшиток справжності, декілька рядків. Трохи і відразу спалахує уява, трохи влучних слів. Читаєш і не вникаєш, або читаєш і заглиблюєшся – манять хоку водночас своєю легкістю, свіжим звучанням незвичних словосполучень, і звісно товщами алюзій, спогадів, фантастичних замальовок, які виникають при аналізі та вкоріненні у думки автора. Хоку – це пошук! Пошук сенсу, пошук втраченого, пошук автора, пошук авторового натхнення, пошук інколи себе, або й інколи своєї уяви, якщо вона не надто може розгулятися. Отже хоку – це ще й тренажер для колажування нашим розумом чогось нового, або геть старого. Анархія смислів – теж в’є гніздечко де­не­де поміж хоку. Свіжість надія та сум, барви природа людина, дія смерть і життя, спогад квіти любов…. Все це можна зустріти у багатьох піснях, проторених класиках, понівечених перекладачами поезіях.. у хоку ж їх не треба зустрічати, ані шукати. Воно просто є. Голі, явні, прямі, присутні, не закомплексовані, незаникані, відкриті, ессенціальні, витиснуті – вони філігранно відрізані зі стовбурів, тіл, об’єктів повсякдення – та покладені на трьох поличках – на трьох рядочках. А читач, мов дослідник в лабораторії, приймає рішення як, чим, коли наповнювати ці слова, відтворювати японську реальність на свій лад, тим самим пізнаючи країну східнього сонця і мабуть себе.

Клава і комп – мої ви друзі. Глянув на вас і … Через дві години гарний твір!

Маячня витає в небі. перші крики більшовиків. маяк Фароський.


Чорний світ навколо Як чудово ввечері вдихати морозне повітря Мерзнуть бездомні Верхній хоку наче гітара. Шум у кімнаті замість неї. Хочу жити на квартирі. Безліч лічі є на світі. Не злічити відео на ютюб. А ти сам зніми цікаве щось. Не лінуйся, а може­вдруг.

вк л ю ап а ч и ! В к л т клю ично л ючи! р е е чі л ама тіла п вли. ти ц лис я яв з ам . ок .

Кастро Фідель. Дер Шпіґель мовчить. Філадельфія завжди сонячна.

Що за суржик зверху з’явився. Плаче мова наша рідна. Іній перший цьогорічний на квітах. А квіти на цвинтарі. нікому їх доглянути. свище вітер.

Люди і льойте. українська і німецька. а люди­нації такі різні.

Шевченко і мацуебасьо би плакали. а мені смішно. збираю квіти польові.


По р Зар ослі л І д и о сл і і с о м чум л ія с аки тепов і лі л ія і н – я а во яри. к га зі з рно сіл лю . .

Фейсбуклайк. Твітер. Цвірінь. Вконтакті. Подобається: Грицько.

автор: 831­ший

Алюзія потихла . Мугика коні десь на полі. Жалюзі зажмурилися.

Дивізія Галичина. Пийте йогурт краще. Кефір таки найкращий.

Шпак­неборак шука. Вишня потроху достига. Хоку до кінця добіга. Ф ан ф Мол ари к он ф ьбе Де р т заки етті га к ом л иу цих нутий оп! р хок у? оками

ПРО АВТОРА: ___________


Погорблені і зачумлені

Світ для мене став іншим. Таким самим лишив мене світ для себе.

Кілька разів рука тягнулася в темряву, наштовхувалась на відмову. Ще раз. Ще рано. Ще раз. Остаточно прокинувся за дві з чвертю години до неї. Подивився на стелю, стеля ­ на нього. В шпарках розеток ворушилося щось вічне. Пора. Прохолодні зашкарублі ворсинки зачухали ноги. Убрід крізь тривожну павутину неспокою. По підлозі убрід. Крізь густе і штучне волокно мурашка теж пробиралася через килим, проте вона відчувала пустельний і безживний ліс. Їй точно не пахло молодою вдовицею. Вперто тримає курс!, а я зійшов здистанції..., ­ двері вагону клацнули, думка осиротіла. Зраджена, забута, на пероні. Сумний сірий погляд втопився у пітьмі разом з останнім вагоном. Обережно двері зачиняються. Наступна станція ’Шаленство Самотнього Ентузіазму’. Потім їли яєшню з салом, До синців тисли Мотрі груди... О, минуле! Твоїм васалам І в майбутньому тісно буде! (Є. Плужник) Виразно відчуваю самоту. Стукіт її кроків відлунює задиханими і глухими ударами пульсу, одноманітними думками в скорнях, з дня на день тими самими вчинками. Впродовж студентських днів життя як і час шалено і невблаганно пролітали крізь пальці мов пісок. Тому раз по раз час від часу я мусив усамітнюватися і навіть не читати, щоб хоч трохи сповільнювати плин вічності. Життя проливалося на землю як дощ. Я відчував, що з кожною краплею відпущений мені час танув, хмара маліла передвіщаючи вихід сонця. Сонця смерті. Очі, що я бачив востаннє в сльозах. Ті, що йдуть на смерть вітають тебе! І заздрили нам серафими з небес. Але коханя наше сильніше було за тих, хто мудріші\старіші, ніж ми. Придушені крики в руїнах. Поглянь, мої очі прозорі і до дна чіткі від утоми. У зашморгу неминучих перехресть – шурхіт ночі Коли повільно, спантеличений від ніжності, йшов сніг. Я – тиша всіх поснулих крил. Тільки втомлене тіло моє пам’ятає тебе дотепер. О, як болять спогади. В цих спантеличених думках як у обірваному павутинні, виліз в подертих почуттях на потрібній станції і похрамав у ліс. Осінній холод притулив біля багаття авторів вогонь всередині горів і думку до вогню стелив.


ів ец ь б л о с р о го в о е к ер ав д л с Один розумний креативщик дуже любив слова. А слова його.

Слова прилипали до нього, мов пиявки. Вони лоскотали його уяву, вони пробуд жували його серед ночі, вони нападали на нього в трамваях, тролейбусах, метро. Вони маніпулювали, любили, цілували, топтали, не навиділи, прощали, кохали і росли­зростали у висоту і в ширину і в глибину, глибоко­глибоко, і доросли аж до самого центру землі. Слова­герої, слова­нападники, слова­ захисники, слова­маги, слова­меги, слова­вежі. І вирішив тоді цей розумний креативщик посадити слово. А слово було Бог. Взяв він це слово і посадив його в землю, під червоною калиною, де дівчина з криниці воду брала і пісню гарну співала. І нічого вона про розумного креативщика не знала. І весною, коли цвіли квіточки: фіалки, барвінку та бузку, прийшов розумний креативщик подивитися на те, що він посадив і побачив там маленький пагінець. А жара була. І почав він підливати своє деревце та, щоб ніхто не бачив, підливав він його вночі. А деревце росло і ніхто не знав, що це за деревце таке чепурненьке зростає. А дівка теж милувалася цим деревцем, часто сиділа коло нього та нашіптувала щось, щось таке приговорювала собі. І виросло деревце, а замість пелюсток на ньому ­ слова. А була вже осінь. І вирішив тоді розумний креативщик зібрати урожай та накрутити трохи соку зі слів і напитися його. Але коли він підійшов до дерева, то побачив, що слів на ньому немає, а край дороги – Дядько з великим мішком. ­ Дядьку, то мої слова. ­ Твої слова? ­ Мої, я їх посадив. ­ Е ні, дорогенький, не твої. Зараз я візьму ці слова і понесу в Комітет Авторських Прав та


зареєструю їх. ­ Ні дядьку, я посадив слово і всі слова, які виросли на дереві – належать мені. А дядько довго не думав, витягнув автомат та й убив креативщика, а сам сів на коня і поїхав на базар і продав усі слова оптом за 2 гривні. А той, хто купив, а звали його, Пєтя Забрьоха­Невмиваний поїхав та зареєстрував усі слова. І настала велика война. Але не просто война. Война за слова. Багато людей пішло в партизани, а ті, хто не захотів, організували комітети. У новинах писали: Левко вбитий за шоколад ЛЕВ, Пармезаненко звірськи замучений за своє прізвище у підвалі власного будинку, Дмитро Анінійович Хвощ недбало вжив слово Кола, за що був приговорений до розстрілу. Настав час, коли неможливо було говорити, бо скрізь стукачі та сексоти підслуховували слова, а каральні загони знищували за їх вживання. На слово МАМА було накладено мараторій, бо з`явилася локшина із такою назвою, навіть Я неможливо було казати, бо був такий сік. Особливо жорстокою була система штрафів. Якщо ви писали якесь зареєстроване слово – ви платили штраф у залежності від бюджету фірми­власника слова. За двічі вжите слово відрубували палець, за тричі – колесували. Усі люди притягувалися до суду, окрім правлячої еліти, якій дозволялося вживати будь­які слова беззастережно. По вулицях ходили яничари в масках. В той же час з`явилася нова абетка і новий правопис. Це було щось на зразок пташиної мови. Але часом і КУКУРІКУ не можна було говорити і писати, бо могли зявитися такі чіпси, або ще щось, набагато частіше КВА­КВА, але теж із деяким острахом, молоко МУ лякало всіх мам, а горілка ХРЮ – всіх тат. Комітети виписували штрафи. Люди покидали міста, вони поверталися в село. У селі


хоч поїсти щось було. Вийшов підручник “Як добре бути німим” із 48 млн. тиражем, який розійшовся за півдня. Коли ви йшли по вулиці і хотіли з кимось заговорити – від вас утікали. Багато людей позашивали роти, позаліплювали вуха пластеліном, а багато ходило у протигазах. Настала суспільна депресія. Дерево Слів взяли під охорону. На нього начепили табличку: “Об`єкт під напругою – 1000 V ”. І тоді я познайомився з Носорогом. Він вийшов із внутрішнього двору будинку на Львівській і ми привіталися. Носоріг подарував мені портрет СЛОВА, який він намалював своїм рогом і сказав: ­ Тільки одне не зареєстровано – це слово СЛОВО.

­ Слово СЛОВО? ­ Так, ­ сказав він і я зразу ж згадав ТІК­ТАК і замовчав. Ми мовчки пішли вулицею, минаючи розмітки на дорогах та людей у протигазах. ­ Цвіріньк­цвіріньк, ­ сказав Носоріг. ­ Цвіріньк, ­ відповів я. Носоріг почав набирати розгін. ­ Заскакуй! Я заскочив йому на спину і ми понеслися. Носоріг ніс мене подалі від цивілізації, кудись дуже далеко. Ми летіли і під нами були люди, континенти, моря. А потім – пустеля, неокрая, неозора, неохопна. Він висадив мене і сказав: ­ Тепер ти вільний. Я поглянув у безкраю далечінь і подумав: як добре, що в пустелі неможливо посадити ДЕРЕВО СЛІВ.


Міс Піксі­Ваніла Чорна Бейбі Естетизація вульгару. Гидостудії.

Стилістика брудної візіології виділень.

Туалет. Два пісураи і Три закриті кабінки. Мабуть то для срання, ­ думаю я і підходжу до пісюару. Підлаштовуюся. Ширінка подається легко мов жінка. Тьох! Цвьох! Виповзає головний герой, придивляється, роздумує, трохи крутить носом, але діватися нікуди – зачинаю цюняти. Біля мене поруч, буквально на сусідньому пісюарі примостився і розгорнув діяльність ще один офісний краб. Мить і срумінь торкнувся молочно­білого плеса емалі. Напруження, тонке як дріт, тоне як корабель від пробоїни. ПЕтрол зачинає стуменіти з простреленого бачка. Машині добре. Релакс починає розтікатися по всьому тілу від місця епіцентру звільнення. Уявляю собі як повільно витискається з шприца голуба рідина, так само повільно розповзається від місця уколу млосно­солодке задоволення. Розслаблення сягає своїх меж. В кабінці поруч лунає голосне пердіння. Мене сіпає, поїзд сходить з рейок, ­ обдаю гарячим струменем сусіда. Від його істеричного реготу очевидно напружилася і зачинає коливатися діафрагма. Наступної миті бачимо картину: афісний клозет на 2 стійла і 3 сідала, стоїть нормальний пацан, сцить собі(це я), біля нього за сусіднім прилавком в угарі від істеричного припадку реготу, коливаючи діафрагмою – пісь!­пісь!­кає ще одне мудло. Далі макрозйомка. Раптовий і сильний сміх викликає біфуркації діафрагми. Це спричиняє аномальні перепади тиску потоку в системі. Труба зачинає порскати, цівкати, вистрілювати рідиною. (рідина в трубі зачинає чмихати, порскати і цівкати.) Далі вистрілює гейзер короткою чергою миттєвих спалахів (1010100010010). напруження наближається до свого апофеозу. Кульмінація тремтить як тятива гітари, чути як ледь дзвенить напівпрозоро струна у луці...бринить і зависає, відтягнена за пальці. Гагах! Гейзер фонтанує, порскоти азбукою морзе розлітаються в різні сторони скроплюючи і освячуючи мого напрника. В третій кабінці хтось зачинає гучно ригати, плюскіт бльовків і шматків у риглі схожий на дощ із ринви. Швейцар тихенько починає молитися. Пердіння вивергається вдруге. Ангел хоронитель вишмаркується мені в плече і непритомніє. Свистить як куля фінальний пук, за ним автоматна черга перебивається кулеметним тріскотом, сурмить звіщаючи агресію битви, як свічечки у вікнах, рев тисячі сердешних срак по всьому світу. Тьохкає ширінька. Виходжу з туалету. Остання крапля зникає в кулуарах.


СОЛОГУБ

СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБ СОЛОГУБСОЛОГУБ

*** Я дуже хочу зірку з неба Чи перлину з морського дна, Пустопорожніх слів не треба­ Твоя любов нудна. Побачити я хочу Атакаму, Чи видертись на Еверест, Погладити гарненьку ламу, А потім літаком­ у Брест. Тобі ж це зовсім не цікаво, З друзяками краще пивка, І згадувати, як яскраво, Ти сигаретного гасив "бичка". Пусті твої всі обіцянки, Напам"ять знаю їх. Ти думаєш, дурні це забаганки? Ну що ж, крізь сльози гіркий сміх...

Не сумісні "Веселі ромашки, біленькі лілеї, Стрибучі комашки, пахучі алеї,"­ Тобі це кажу,а ти лиш смієшся, І вранці буджу, ти не піддаєшся. Люблю я співати, а ти любиш тишу, Я хочу кричати і звуку не стишу. Ти любиш театр, я ­ музичні канали, Читаєш ти Сартра, а я ­ лиш журнали. Ти хочеш в Європу, а я ­ в Антарктиду, Ти любиш роботу, а я ­ біганину. Ідемо ми в гості, а ти протестуєш, Гра з друзями в "кості", а я лиш нудьгую. Ти любиш природу, я ­ в місті гуляти, Ціную свободу, тобі ­ керувати. Ти плавати вмієш, я й в ванні втоплюся, І вказувати смієш, але я не корюся. Ти слухаєш Баха, від попси я тащуся, Твій пудель в кімнаті, я ж собак так боюся! Від "Титаніка" плачу ­ ти не розумієш, Розбила авто ­ ти ледь не зомлієш. Готувати не вмію, прибирати і прати, А ти посуд помиєш, не будеш кричати. Для наших всіх друзів купа є дивного, Як можна буть разом, не маючи спільного? З тобою ми різні, правда, я знаю, Зовсім не сумісні...та я так кохаю...


Осінні рецидиви Осінні муки з Вас не злиже дощ І не знеболить попіл неба рани Рецидив віри щось візьме на скоч Рецидив зради розкладе капкани Вороння нервів вип’є з медом чай Густий відвар колючого полину Ти ще живий. Проте твоя печаль Давно придбала чорну домовину І вже стоїш на підвіконні туги Жовтневий вітер квилиться з дахів Ти не стрибнеш. Стрибають сильні люди Блаженна ж смерть чека на слабаків. І стерпиш. Накинеш сірий дощовик. Навушники та максимально звуку Сьогодні знову ти один із них Все осінь. Їй таке на руку… КАТАРСИС НЕМОЖЛИВИЙ Сьогодні знову я залишусь тут У срібній пастці сірої вовчиці. Я вип’ю з кров’ю паростки отрут, Віллюся маревом в її сумні очиці. І буду я нестись на чотирьох. Не в лісі, в граді спокушусь на вбивство. Не сліплять фари, сліпить тільки дощ, Нестримна Калі спопеляє місто. І я проклята волею богів Бік о бік з хижим вірним другом Ступаю з оскалом до тлінних мертвяків, Та плоть їх густо обросла недугом! Замучені раби серед катів ­ Вони байдуже зиркали на ікла. А двох вовків прийняли за двох псів… Світало. Була я. І зникла…

Талановита дівчина з КБМ(клуб брутальних мужчин), але мені зламали профіль вконтакте і я не зміг добутися до її імені.

ПОВЕРНЕННЯ Не тільки боляче вертатися назад .

В холодні , дикі ,майже мертві стіни. Не тільки спокій тихих канонад , А просто легкість мила й непостійна… А просто море, море свіжих сліз. Тоді і там , де все не так спонтанно. Той дивний і страшний політ , Немовби знак у пригорщі туману… Немовби знак…трикутник на чолі. Прокляттям в серці вкоренився в душу. Ти мій попутник …й на твоїй землі Я чужим птахом зоставатись мушу. Я мушу довго битися об лід , За сотні літ ні разу не розталий. А може нам пробачити цей світ І повернути, що у нас забрали ? А може нам вернутися назад В холодні, дикі , майже мертві стіни… І чути спокій тихих канонад… Й згадати тих, кого не полюбили ?.


Стрибає сором помежи пальці сміявся хором сьогодні вранці Революційне Трахну байдужість, обуздаю лінь, Дам по чолі слабкодухості моїй, Вирву хребет й прошепочу амінь Я на могилі паршивості моїй.


Ліс і степ

Блювулюа Сівулюзьє. Вдівець. 32 роки. Інвалід. Виховує двох дітей. Пенсії не отримує. Сім’я живе впроголодь. Жінка ­ Степанія Гарпун, померла від загострення цукрового діабету в стайні. З під бика її тіло так і не обнаружили. Ви вибрані, Еврідіко

Пірнали кущі під ноги її, дерева видиралися своїми високими шпилями, намагалися задиракувато шугнути своєю виссю в очі кожного, хто перетинає їхні межі. Кордони пустовертого степу, хоча багатого на сонце та тракторні гусениці, в’їдалися антропогенноюдуже прямою смугою в кущепикі передлісся пралісу. Степ здавалося хотів би впитися посмачніше і нахабніше, гадючіше і прудкіше у плоть густодерев’я, вициганити трошки для себе галявинок і лисих місцинок у тінях передніжжя грізних дерев. Так неначе йому було б легше від оволодінням шматочків, незаселених кореняками деревяними, ґрунтів. Одвічні сусіди, і дві горді стихії! Ліс розлога об’ємна і прохолодна, степ же горда вільна і крайнебоока. Володарем темряви уявляв себе ліс, вахтером свіжості, ляльководом тіней крислатих крон, кошиком спраглощей солодких літніх, затінком від морозів сипучих тріскучих, ковдрою мохів, офшорною зоною для грибів, вмістилищем порослих бородами веремій і легенд. Степ же манив своєї простоликістю, широкою безкраєю душею, безмежжям простоти і горизонтом невибагливості. Жовтуватий і спілий, золотавий та пахнючий, зеленкуватий попідліттям і спітнілий попідранням, джунглі для почварі травяної, мегакосмос для коників стрибунців і гуляйполе для пройдистепників­характерників. Тужило обличчя нагріте сонцем і спечене мазутом сільгосп техніки, нутрощі пересобачені вилами тракторів ­ земля степова страждала.. вже й не жалілася на плювання у її очі, і грубі розмови у її присутності. Степ був одинаком і болюче сприйняв появу матюкливих комбайнерів, клятливих селян, відвоювання земель його рідних і паплюження їх під будинки, греблі, водосховища і міста торохкотіння мурашиних тимчасових інфраструктур. Дозволив він нанести шрами на своє обличчя, навіть цілі пересадки


шкіри та глибокі врізування у м'ясо, ген під шкіру. Мутації не боявся степ, бо знав, що він заручник і не з його волі робляться діла сії. Лише тихо споглядав величавим травяним плесомсотні тисяч кв км і чатував за зірками, спілкувався з Чумацьким Шляхом, загравав з самим Творцем. Помічав степ людей з давніх­давен і забував про них. Не надто насолювали йому мабуть. Однак приглядався до них він завжди, чигав своєю цікавістю та спостережливістю все більш, із зростанням інтенсифікації освоєння українських степівтак мова іде про наш степ. Накинулися банди п’яних урядів і гайда шматувати кривдити Розлогого та Вічного, Сонцесяйного і Щип­щип­травяногоце коники так описали степ . Змалів у розмірах велетень, однак скріп душею, зневажився серед племені людського, проте вознісся перед Понтом Евксинським і Небом Чорним. Ліс відступив трохи на північ, закутався болотами і неродючими пісковиками, однак не боягузив ніколи і проростав і відвойовував і огризався. Не встигли люди оглянутися, як заростали пусті ділянки різним верболозом, вкривалися щетиною стовбуровою пониззя річок, яри і байраки. Ось таку прудку зброю і гнучку тактику вигадав собі Ліс: вербою атакував і нагадував про себе, давав знати про свою славу і плодючість, тінистість і ростючість колишню, навіть серед Степу широкогона Вкраїні милій. однак вкорінювалися бункери і атомні блоки у його неторканих нетрях, виростали міста і проростала лісова промисловість. Було Великому Зеленому і коли ківш трепету співпереживання та такої рідкісної співучасті з племенем блідошкіримвиявлено ознаки расизму двоногимось так!все правильно скуштувати. Бігали партизани і втікали від ворогів, а потім бігали вороги і кивали п’ятами від партизанів. Спостерігав з цікавістю Володар Темрями і Майстер Маскування за перебіжками, проте здебільшого дрімав, однак і час від часу просинався від потатакувань автоматів і наїздів важких дивізій, і не гірш пробуджувався від нальоту скурвлених, закованих в залізо двигунів з крилами десь у небі, які ще насмілювалися цілитися у Нього. Нехлюйство і не менш! Але Він мав крислате, не гірш ніж багатосотлітні дуби­велети, серце, тому не тримав на них зла, ні на кого, навіть допомагав партизанам, скрушно похитував чолом, накувойджував холодок у їхні пазухи в жаркі літні деньки і вкривав моховинням протоптані стежки. Ворогу ж Офшорна­зона­для­грибівсинонім лісу підсувала не те, що стежки кудлаті, а навіть кошики грибів­поганок підступних. І губилися і травилися серед Царства Лісового нетутешні: чи приблудні з інших земель, чи нетутешні своїми серцямиросійські і українські кагебісти . Дякувало якось Зелене Королівство, що обдарувала природа його небагатими ґрунтами та непролазними хащами.


КОSТРУБАЦІЯ (БіоГРАФІЇ ПШИКВЕЛИКИХ) Частина перша

життєпис дивних

Ямоступ Молятуп

Ковбасо­Маєро Паралітос

Паралітос як ви зрозуміли це псевдонім. Все, чого ви не бачите на автопортреті було спаралізоване. Найсильніший в емоційному аспекті безперечно роман ‘Носоточіння крові’. Після його публікації фраза ’прийди, коли кров носоточить’ стала культовою для цілого покоління підлітків­ самогубців братства ‘Постнекрофіліка’. Друге місце напевно ділять збірки його нанороманів ‘Сенсосхрещення’ та ‘Написане в утробі’ в хворобі написані. Автор у кожній книжці своїй тупо ‘стібається’ з читачів. Грубо їх попускає, змушує горбатитися.

типовий провінційний поц. Монгольський винахідник XVI cт. Дивно що досі збереглися його кольорові фотографії, проте ж як відомо: час не має влади над красою. Як свідчать стародавні хронічки, що вже розлізаються(а тому їм можна вірити) цей високогірний козел пастух мав неабияку кмітливість в мозку і був непосидючим, за що заслужив скепсис, яким запоясалася свідомість усіх робочих овець у справи яких регулярно втручався. Серед його найвидатніших винаходів знаходимо гіпсо­бетон, залізо­картон, бляхо­пластилін, шлако­ тампон, шифер­поліпропілен. Також Ямоступ вперше вдосконалив


технологію виплавки шерсть­бетону та модернізував виробництво пластмасо­льону і скло­поліетилену. Саме завдяки його пра­праці затишні оселі односельчан були накриті міцною і легкою соломо­черепицею, а перекриття у всіх заможних родинах обов’язково було з глинодерева чи гнилодерева(в рукописі якраз тут пляма дуже дивного аж до непристойності походження, тому розібрати для однозначного трактування однозначно що важко). Також кілька одіозних вчених беруться стверджувати, що саме олівцю Молятупа, а не Да Вінчі належить перші ескізи креслення метало­клаптикового(чи то пакі мигдале­свастикового, ­ пробачте, знову ті плями) вікна. Очевидці розказують, що Ямо не мав відбоюскота від молодиць, які бігали до нього як в селі по горівку. Бо саме лише від нього одного в той час у тій забитій­болт Богом країні можна було почути ніжний теплий, аж до шепоту на вушко збудливий­ збудливий комплімент ‘Звариноги!’ і ‘Зварируки!’. Після його відвідин дівчата тижнями блукаючи мов причинні лісами, довго не поверталися додому, а потім раптово, наче нічого не сталося вжик! і поверталися додому і вже більше ніколи їхнє життя не було вже таким як колись. Єдиний написаний за життя твір ‘купасалакубатура’, текст якої не зберігся. Він зараз вважається найкращим письменником своєї епохи. Написані і ще пишуться сотні рецензій. Майже кожен сучасний член Спілки Письменників вважає за честь використати мотиви монгола. І нарешті прикінцева деталь – жодних переконливий свідчень існування Ямоступа Молятупа не збереглося. Кажуть останній папірець, який міг щось прояснити був використаний в дуже нагальній справі в приватній французькій квартирі в спальному районі Марселю в уборній.

Убильоцький БОдан Мілайовіч

(він же Жуков Остап) ніцвсевідомий український письменник, мільярдоєдиний, хто попри незмагання видати свої твори народжував їх(книги) потай у шухляді в домашніх умовах. Засунувши штори, щоб ніхто не бачив, повкручувавши енергозберігаючі свічки в канделябри, користуючись допомогою кустарних акушерів, він відрІзав


пуповиння першим двом книгам ‘Словопотьмаренню’, ‘Поняттєвий застій’ та ‘Кастрація змісту’. Після кількох невдач, розуміючи безвихідність хаосу та мертвість громадських організацій зі сприяння молодим літературним геніям, у 2011р. Богдан взяв тачки(якими возять гній у селах) і виїхав у Штати, де продавав хот­доги та людей у сексуальне рабство. На дозвіллі як спадала вільна хвилина він в’язав безрукавки, светрики і штопав шкарпетки, після чого вийшла восени, коли найдощовіший день хилився до багряного сонячного вечора, його остання книга ‘Ампутація сутності’. Після цього полісьорбрідкий поліглот зник із радарів. Так би мовити від’єднався від апаратів життєспостереження і дехто подейкують, що пись­корифей пішов і оселився в лісі, де проводив дні в суворому пості, медитаціях та задушевних розмовах з грибами. Власне гриби і надали цю інформацію подейкачам, але достовірність цього джерела досі не проблематизується. Далі ситуація тільки усугубобублювалася аж поки не впала в траву. І пролежала там доки через три століття і рівно двадцять років маленьких хлопчик, пасучи свиномавп, не наткнувся і не вийняв на світ. Тоді ж грандіозним семитисячним тиражем видалась автономія­анатомія­ антологія ‘У світі балакання лісу’. Цей довершений продукт був спостереженнями ніби вченого, які він проводив у перерві між філософськими грибодиспутами. На сторінках перед нами враз виростають людогібони, кротожирафи, бегемотоіндики, шурхотять китохробаки, їжачкують шерсть файломікроби в п’янобасейнах, врізаючись у симулякризовану плоть ракових кострубацій. Його часто питали: ­ Табула раса? ­ Та була ваша, ­ спокійно відповідав мудрець. У Пн. Ірландії є один стінорозмазнепосвяченим пояснимо: то є графіті , що гласить ‘шизоповість ­ макровсе’. Це єдине свідчення про глобальне світототальне визнання таланту автора, засновника жанру шизоповісті. Ключовим елементом жанру є стерторядок. Життя великих завжди обривається…і це завжди так трагічно, …так несподівано. Серце Бодана Милайовіча припинило битися за п’ять хвилин до півночі десь в густих товщах лісів Амазонії. За однією з версій, інерція кишкохляпа стала фатальною, бо розчавила митця вздовж рейок як пласт тіста, змочивши чотири з половиною метри блискучої в темряві ліхтарів вузькоколійки. Кажуть, що навіть оком не моргнула черепашка, що проповзала поруч, проте БОженькова кара одразу її настигла – вона так і не встигла перетнути колію до прибуття наступного кишкотяга. Її наче молотком одіна розхруснуло. Кишки потягнулися вдалеч. Тріпочучи у ніч, наче випранкисвіжовипрані речі, яких теліпає вітер.


Какоблуд Нестор Лінчович

сербський поет, новатор, експерт в галузі літературної дегенеративної герменевтики. Унікальний тим, що ціле життя ходив по лезі бритви підтюпцем, яка в свою чергу висіла на соплянці, а та будучи убезпеченою гарантіями чесного слова та браком нахабності виявилася найнадійнішим, що поет спрожив у свому животожитті. Одразу після виходу в світ в селі Кокнишпак накладом 200 примірників в типографії сільради його першої збірки, слава про цього майстра слова облетіла пів світу і зупинилася в сусідньому селі, в хатині славою славно­славетно уславленого сила!­перекладача на усю галактику та й поза нею і скромного селектора тютюнопорічок та продавця­на­ціле­село тютюнкомпоту його нічимнепримітної вселеньцькості раб Божий, Гумотрус Пшикосум Котияєчко. Від цього невсипучого роботяги не тікав ще ні оден національний сербський літературний достойник. Він(Котияєчко) із місцевим ковалем Х.З. Попусколіусом зловили п. Нестора і той люб’язно погодився, після чотирнадцятьох годин мордування, на переклад своєї збірки російською, берберською та андалузькою. Далі ще одна рецензія від ісконноканоно літкритика сонячної іспанії Пакіто­Макакос і вже на устах усієї Мексики тільки одне ім’я – ‘НАГНУВ І ЦЮКНУВ’. Ім’я тої збірки правда було інше, але старенькі люди розказують, що їхні діди памнєтают робочу назву тамтошного проекту.(далі шепотом) це було щось схоже на португальське ‘СРАКОМОРДІ ЧИ МОРДОСРАКІ’. Ну зрозуміло, що відразу впадає в очі маркетингова спрямованість на латиноамериканських читачів. Але то все чутки. На ранок 8 серпня за григоріанським літочисленням десь в Кирдяківських садах поета знайшли прикатаним травою до землі. Тіло було ще тепле, але вбивця скрився в комишах, тому його так і не знайшли. Хто прикакав Какоблуда до землі так і не відомо. Справу невдовзі закрили за відсутністю складу слочину. Але ми ж то добре знаємо, що там якась містика із способом смерті та прізвищем. На декотрих кухнях у бідних районах Мехіко досі подейкують про якогось мучачос, цебто панка років 30­43 із великою родимою плямою на внутрішньому стегні, який втім ніколи не носив темні окуляри. А дехто навіть приписує все родовому прокляттю та таємному ссередньовічному ордену ‘Комишові Хмаротрухлі’ із штабквартирою в однойменій очеретопосадці, що локалізована в болотосмузі площею 0.7 кв гектара. За роботу навіть був взявся відомий детектив ля­Тропцятко, але на наступний день містично помер від ожиріння, викликаного асфіксією. Більше ніхто ні за шо не хотів братися. ‘Тож спочивай герою незабутий, містично укокошканий десь там.’


Михайль Семенко

Народився цей поетюга невідомо коли – метрику згубив, ні разу не прочитавши. (Крім своїх писань принципово нічого не читає)… Рід Семенків старий і знакомитий, хоча й не був уписаний у книги дворянських і князівських родів, зате згадується в кримінальних хроніках XVI та XVII віку(див. Енциклопедію Блокгауза т. XII, стор. 4711). Прадід Семенка Павло Семенчіо, славнозвісний гишпанський хвальшивомоментник часів Колумба, як відомо, надоумив великого мореплавця поставити яйце(куряче), надбивши його носок. Для чого це було зроблено – невідомо. За другими версіями, Павло був францисканський чернець, що дав заповіт не женитись, але це останнє ніякого відношення до Михайля не має. Той­же факт, що Михайль існує в природі, доводить, що Павло Семенчіо не був дуже твердий в своїх переконаннях. Першими писаннями Михайля були писання носом по долівці, після яких він почав він почав натхненно писати непристойності на парканах. З восьми років пробував він робити срібні четвертаки з олив’яних пломб(до полтинників ще додумався), та з того нічого не вийшло, що яскраво свідчило про дегенерацію фамільних талантів. Зневірившись у четвертаках, втік він на Клондайк шукати золота, та спритний Джек Лондон зі своїми персонажами все вже вишукав, і Семенко мав чорта пухлого. В індійських джунглях полював Михайль на тигрів і пардів, але нестача провіянту, а головне, білизни, примусили повернутися його на батьківщину, в село Кибинці, біля Миргорода. Переїхавши з Кубинців до Києва, Семенко підпав під суворий догляд царських жандармів та поліцаїв, що пильно стежили за парканами, проводячи і там свою реакційну політику гнобительства української літератури… Та недарма казав філософ: «генія гони в двері – він лізе у вікно»(Писання Аристотеля, т. XII­ й стор. 87. накладом автора, Кобеляки, 1914 р.) На виручку прийшов папір, і Семенко давай задаватись, кохати, мертво петлювати й так замертво петлювався, що як далі бути, не знає. В особистому житті Михайль людина лагідна. За квартирю платить не хоче, ще з меншою охотою дає гроші в позику. Палить люльку, як є тютюн, а немає – не палить. Од співжиття з Сонькою­Золотою ручкою мав сина, на якого поклав всі свої батьківські надії – та даремно. Син не визнає батька, патроном обрав геніального поета Клима Поліщука, навіть прізвище його присвоїв… Та це вже наслідування материнських здібностей…(Див. Натузіус і Зетегаст – Скотознавство та скоторозплодження). Тепер Михайль Семенко організував групу, до якої поки­що вступив він один. Проф. Омелько Буц(Олекса Снісар)


УПОВАННЯ МЕРЦЯ

Ягайло Стрьомний Васильович

(фемто­поема)

Я умираючи не сіпну й пальцем, і піни з рота не побачите мого, о працьовиті карлики тупих бажань о грішного життя товсті, зачумлені тубільці!

І подих Смерті вже опалює плече, туманить погляд грішно­сивий її кістлявий силует. Бреде з набухлими сосками, своїми жовтими ногами вичавлює душі осколок із грудей. Ці білі відстовбурчені кістки, цей чорний прах, що в’ється у очей твоїх безодні. О Ваша Хижосте, даруйте пару днів із щедрої, мертвотної руки… Та поміж ребрами її, цієї тліні що на мене всілась, я бачу купку блазнів, що прийшли мене зарити в перегній. Я бачу ви зібралися сьогодні – усі ким догорожив: кого любив, до кого – був байдужим, Я чую у кімнатці наюрмилось густо так, що ледве Смерть притислась поміж Вас. Пробачте.. сльози деяких святих близьких облич не пізнаю крізь снігопад недуг і хуртовину років. Я плутаю слова, бо сплутані думки сітями страху, поточені старечості розгулом хробачливим. О, бачу й ви прийшли – сер поп, пан дяк й мучачо – майстер трунних справ Федотов. Ну що ж баритись – у труну пакуйте, як слід забийте цвяхи, щоб бува не виліз і вперед – гайда на цвинтар! Дядьки співають і свічки палають, смерть позіхаючи зіперлась на косу Купи собі бензопилу! ­ гукаю, ­ ти ж бачиш, що за утвар плодиться в суспільстві. Ти тільки подивись, що ці падлюки надумали вчинити – МЕНЕ.. під землю опустити, закидати грудками і навішати вінків. Я ж поряд, тут, я наскрізь бачу вас, убогі духом пранцюватих тіл квартиронаймачі Он Штефка син, мугир із мугирів, всім огирам начальник! – приліз лише задурно щоб напитись, тупого виховання ембріон. А той циклоп, що мружиться від сонця, ­ на біса ти прийшов?! На дідька став обабіч удови?! О невідомий паскуднику, я спостерігатиму за вами із гори, о хтива утвар аморальних зазіхань! Хоч я в труні, і хоч забитий, я хоч гнию і бавлю хробаків, та я не дам свою глумити честь,


іл. А. Середи

ви чуєте, падонки?!! Лопати стукотять … я чую шум прибою – приплив­відплив, приплив­відплив… і за кидком кидок. Поволі риба розпливлась і чути ще лиш голосіння чайки, що схлипує, схилившись над хрестом. Угу­уу! Сутужно вітер виє, дощ барабанить в чорнозем – я чую як просочує нерівні стіни кривавих барв соляна кислота. …………….. Я здичавів – не чую голосів, не бачу сонця і не їм, не п’ю. Який сьогодні день не знаю і число По­правді кажучи вагаюся чи жовтень надворі, чи може січень вже веде свої війська сніговиків. Не пам’ятаю навіть коли спав останній раз, забув коли останній раз ходив у гості чи у офіс на роботу. Боюсь, що скоро загнию від сущого і явного розледащіння, що способом життя він нагнітутий. А черв’яки!!, ви бачили цю погань?!, цих злісних вітамінів для к ротів, що перелазять із труни в труну, кепкучи з коал? Коали у клоаці! Га­га­гга! Здається божеволію потрохи, та ви б і не таке утнули, будучи на моїм місці Де по сусідству спочиває мертвих чоловік із двісті. Ви тільки уявіть – тут слизько, мокро, і смердить. Повсюду лазать невсипущі хробаки – і длубають, і свердлять щось, придурки! Та й запах тут не дуже – як не як – провітрювати, бачте, мовляв, не дуже зручно. Все з мене досить цього цирку і театру – поховайте вдома дітей – я виходжу!


Боа Дубльон

"Хруст"

Гео Шкурупій

"МАШИНА"

дим домн гом дамб, жах в томі тем днів, гог лун, в тінь бань, жени тіл втому. Бомб вибух, удар в бетон з цементу спин, з рельс жил; смерти ніж, ріж, жир жри іржу крови! Пара поп пахне потом... птах нижче пари. Піт крап в рот ром... гра в грюк гартів.

Шерех шин шкребе шкло, зойк, дзиг коліс зігзаг замерзло нагадує плес блиск

цирк рук торк кран, струна дзиг више, хай механік забуває чмих­чох машини. Гом, гуд, тряск рям, швидше, швидше шин черк.. там, тут, тут і там спів і свист смерті. Дня нема, ночі нема, мруть дітИ, мре мать, ритм­сказ рве нитку твого, мого, його життя.

Дощ.

Олексій Савицький

''МАКАКА Й КАКАО"

Мент дум не жде, грому глум дінеш де? Блиск спис, мент зойк, болю тиск... Ах! Кров....

(пародія на футуризм) Пив Макака какао Кив Макака какао­како Макака в атаку –

Кидь – не каву в какао, А какао в каву – Пить Макака, А воно кака! Макака в атаку Кидь не какао в каву, А каву в какао Пить Макака, А воно кака. Макака – раком – Ку­ку­рі­ку­у Куд­ку­да­а Ках­ках­ках Це поезія для робітника!

Сум. Шепіт. Гілочки­галузки. Клекіт. Стукіт. Жах в очах. Копита. Квіти на підлозі. Ти сердита.

Морок. Тиснява. Блідий Місяць на листку. Сліпий. Гавкіт по селу. Собаки. Виють попід тин. Бурлака ЗвЕстися уже. Не може Затоптати голод. Ніг кривавих Передсмертний холод.


СНІГОВА КОРОЛЕВА

Зіпунов Михайло\ZIPA\, 12­01­2006

Жила собі маленька дівчинка. Усім гарна була, ось тільки хворіла часто. Ну, там, ГРЗ, ангіна, грип, бронхіт і тому подібні задоволення. Буває, хворіє­хворіє, тиждень­два, тільки видужає, вийде на вулицю ­ трах­бах! І знову ­ давай чхати­ кашляти. Друзі й знайомі вже і так, і сяк намагалися її на ноги поставити ­ меди­ малини­ліки­вітаміни несли торбами. А все ­ повз касу. А до речі, звали дівчинку зовсім не Білявка, а... гм, як же її звали? Не пам'ятаю... Добре, назвемо її для зручності Юлею. І от виходить, хворіє собі вона перманентно, та все мріє про те, щоб якось раз прокинутися вранці (ну, або вдень прокинутися ­ не суть важливо) і відчути себе цілком здоровою й більше ніколи в житті не хворіти. І якось іде вона по вулиці взимку, раптом дивиться ­ іде їй назустріч… чоловік голий! Ну не зовсім голий, а в трусах сімейних, але однаково ­ погодитеся ­ серед заметів ця картинка виглядала трохи екстравагантно. І от стоїть Юля, дивиться на це чудо природи, а мужик прямо до неї й простує. Підійшов мужик до неї й мовив людським голосом: «Здрастуй, дівчинко, мене кличуть Порфирій Іванов. Я знаю, що ти завжди мріяла не хворіти. Радуйся, дівчинко, тому що почув я мрії твої й прийшов до тебе допомогти. Якщо хочеш бути здоровою ­ загартовуйся!» І розтанув як дим, нібито його й не було. Ну, а дівчинка й почала загартовуватися. Холодний душ двічі на день, купання в ополонці, босоніж по снігу при будь­якому морозі і такі інші навіженства. Дійшло до того, що свою квартиру вона відрізала від загального опалення, і взимку й улітку спала з відчиненим вікном. Позаочі її навіть стали називати ­ Снігова Королева. І дійсно ­ більше жодного разу Юля не хворіла. Однак лихо підкралося до дівчинки з іншого боку. Здоров'я ­ хоч куди. Личко ­ гарне, фігурка ­ зашибісь, та от щось роки спливають, а нареченого на обрії досі немає й немає. Зажурилася Юлія. Думає, очевидячки, прокляття якесь наді мною вчинив цей Порфирій... Пішла вона до ворожки, щоб зняти чари злі. А ворожка уважно так подивилася на Юлю й каже: «Іди звідсіля, дівко! Немає чарів злих на тобі. Бачу, гарна ти й здорова. І розумом начебто Бог не обділив, а от тіко не створив поки що Господь нареченого тобі під стать. Повинна ти його сама знайти». Прийшла Юля додому, змахнула сніг зі стільця на кухні, сіла та й задумалася ­ де ж я нареченого шукати собі буду?


Воно й не дивно. Давно вже злі язики, у заздрості страшній від вроди й здоров'я Снігової Королеви, розпустили чутки, що вона трохи несповна розуму. От усі потенційні кавалери й стали оминати квартиру її десятою дорогою. Та й, поклавши руку на серце, навіть без язиків злих, от самі скажіть ­ сталі б ви з отакою дівахою зустрічатися? Про яку романтику при свічах може йти мова при мінус 10 градусах у квартирі? Вона­то дівка звична ­ їй всі пофіг, а в парубка, мабуть, і думка ніяка піднесена на такому морозі не встане. От так до тридцяти рочків у дівках вона й проходила. Так тіко чим далі, тим більше засмучуватися стала вона від таких розкладів. Рік минає. Ще один. Ще... А наречених ­ як не було, так і немає. І тільки уві сні все частіше їй голос ворожки чувся: не створив поки що Господь чоловіка тобі під стать. І от якось раз прокинулася Снігова Королева й вирішила ­ все! Баста! Настав час брати бика за роги, а не тягти кота за яйця! А було це вже року на 35 життя. І от що, виходить, надумала наша Юля. Вирішила вона виховати собі чоловіка під стать. Щоб і здоровий був як бик, і морозотривкий. Вирішила вона взяти собі яке хлоп'я рочків 7­8 та й виховати за власною методикою, у любові, повазі до виховательки й системи загартування Порфирія Іванова. А як досягне пацан повноліття ­ вийти за нього заміж. Ну, от ви скажете, що, вочевидь, баба вже зовсім головою поїхала, якщо такі ідеї вигадувати стала. Та й сам ти, Зіпо, мабуть, несповна розуму, якщо такі казки дивні розповідаєш... Що я можу вам відповісти на це... Звичайно, певний привід замислитися ­ має місце бути. З іншого боку ­ Маринка й Серьожка Дяченки написали якось «Скрута» свого. Дик там в одному сімействі була така практика, що чоловіки знаходили собі маленьких дівчаток та й виховували собі з них дружин. Я так думаю ­ раз Дяченкам таке з рук зійшло, значить, і мені дозволено.


Отже, вирішила Снігова Королева діяти. Певна річ, що громадськість навряд чи потерпіла б отаке неподобство... Та й де хлоп'я підходяще взяти на виховання ­ теж питання. Довго думала Юля ­ як же все зробити. Думала­думала ­ й нарешті придумала. Продала квартиру в центрі міста. На виручені гроші купила собі земельку на півночі країни (щоб якнайхолодніше було). Побудувала хатинку на відшибі ­ щоб ніхто чужий не шустав. Господарство завела... ну там усякі хрюшки, кури­гуси (бо ж не було тобі ще пташиного грипу) та інші кролики. І почала по містах різних роз'їжджати ­ майбутнього чоловіка вишукувати серед дітвори. А діти що ­ їм тільки дай на тітку в купальнику подивитися. Приїде в яке місто, по вулиці пройдеться ­ дітвора й збігається. А Снігова Королева дивиться ­ вибирає. І от якось впав у око Сніговій Королеві один хлопчик. Вона йому відразу «Ескімо» дає ­ пригощайся, мовляв. Той і взяв. Запитує в малого – а звати тебе як? «Ка­а­айф!» ­ говорить пацан, облизуючи морозиво. «Кай? Яке цікаве ім'я...» ­ подумала Снігова Королева. А морозиво не просте було. І не наколоте. А наклофелінене. Пацан швиденько відключився. Снігова Королева його в мішок посадила, сіла в джип ­ і по газах! Привезла додому й почала виховувати. Так вони й жили б собі довго й щасливо. Тільки й батьків малого зрозуміти потрібно – хтось синочка серед білого дня вкрав і навіть звісточки ніякої не залишив. Розсердилися батьки й звернулися в агентство з розшуку зниклих дітей "Г.Е.Р.Д.А." В агентстві серйозно віднеслись до замовлення. Поставили на справу Найкращого Агента. Довго шукав Найкращий Агент зниклого хлопчика. Провів опитування свідків, зібрав усі можливі відомості ­ й прийшов до висновку, що хлоп'я викрали. Прийшов до батьків хлопчика й сказав: так, мовляв, і так, знайду я сина вашого, тільки грошей треба багато.


Батьки засмутилися, але подітися нікуди ­ продали свою квартиру, машину та дачу й стали чекати. Найкращий Агент ґрунтовно підготувався до далекої подорожі: купив собі квартиру, машину, дачу, взяв термос із чаєм і бутерброд, а також фото хлопчика, відбитки пальців та зразок ДНК і вирушив у дорогу. Довго чи коротко їхав Найкращий Агент. Вже й чай у термосі став закінчуватися. Та й половини бутерброда ­ наче й не було. А дорозі все не видно кінця. Але Найкращий Агент був завзятий. До того ж не міг він повернутися з порожніми руками до батьків хлопчика. Ніяк не міг. Убили б. Їхав він, їхав. Уже й бутерброд доїв. А чаю у термосі залишилося ­ на самому дні. Як раптом надвечір стара, глуха дорога привела його до якогось будинку. Заходить Найкращий Агент у цей будинок. І бачить ­ сидить посередині кімнати в позі лотоса Снігова Королева й на холодильник медитує. А з холодильника якесь скиглення долинає. Найкращий Агент швидким кроком підійшов до холодильника, відчинив дверцята, а звідтіля вискакує Кай весь в інеї й зубами цокотить. Це Снігова Королева його загартуванням займалася. Найкращий Агент швидко зорієнтувався в ситуації й дістав пістолет... Ну, ви, напевно, вже й самі зрозуміли, чим казочка закінчилася, ­ Найкращий Агент подивився на Снігову Королеву й закохався в неї без пам'яті. Глянула Снігова Королева на Найкращого Агента ­ і в неї серденько тьохнуло. От так і знайшла Снігова Королева свого чоловіка, що був їй під стать. Як бачите, казочка закінчилася дуже щасливо. Мораль цієї казки, дітки, така: якщо хочеш бути здоровий ­ загартовуйся! А хлоп'я Найкращий Агент убив зі свого пістолета, щоб зайвих свідків не було.


и

к

л

мачоменмучачо НІКАЛАЙ (чорномаз)

ц

aiku

"МІЙ КЕНТ РИГАЄ РОЗСИПАНОЮ ГРЕЧКОЮ"

* ** Море купається у сонячнім промінні Чайки сідають на жовтий пісок Класну у бабки купили тараньку

*** Співають вранішні пташки Я повертаюся додому Так і не знаю, де мої труси

*** Кохана взлостилась, пішла Сказала, що не хоче більше знати Шо за сука лишила в мене тампони? *** Чудовий фестивальний вечір Якийсь бухий їсть розсипану гречку ­ Він не знає, шо це мій кєнт наригав *** Летять пташки кудись у далі За обрій сонечко сідає Пора витягати другу пляшку

*** Ми співали разом у ванній Я лизав твої соски Поспівали – досить, хочу інші

*** Скільки казати тобі, моя люба, Що ти для мене надто груба? Нє, ну не то, шоб ти була пузата, Просто характером ти твердувата. Для моєї ніжної персони Тре чутлива дольче донна А не те, шо ти, тварина Тільки б трахатись без спину. Не зійшлись наші дороги ­ Мені не тре тої тривоги Ти черства та ше й тупа – Знайди такого ж лушпака


*** Життя торохкотить по бруку як пальці по зубах, затиснені в кулак Я марю... стогін звуку! Біле світло, штори, круки засохлості стигмати всі в губах. Я буду дзьобати моменти бо твоя посмішка конфузить мій папір твоє волосся, що стікає з дір мережить слизозаметіль урізаних прапрадіну в надбрів’ях солоні залпи кабанів.у Кривий стілець вертебить душу і трохи муляє гузло, думки покосами наношу дядькам­приматам на чоло. І на почоллі і в почоті сирдос в покутті заридавши звасає морок через душу дифузить вени підла осінь. Стара під пахвами кіннота летівши в запалі німім гусей сичання дуб упрів. Ти підбігаєш, втираєш дубові чоло.. Картата, вистріл, посміховість* шуми, свербіж, голодота** Прапрадіну – якщо ти внук, а в тебе прапрадідом вуйко Одін. **Голодота – тривале перебування без їжі, внаслідок тимчасового втрату сенсу *посміховість – сумна у божевіллі пасовиськ дрібнота(розгадка слова, ще більші лірична і загадкова. Нічого не пояснює)

Митро Шарфохняп, 19 р, пацієнт Київської

психіатрічної лікарні №1 імені І.Павлова. Любить малювати, грати в шахи, надзвичайно швидко розгадує судоку найвищої складності. Не зважаючи на Синдром Аспергера та середню форму шизофазії, Митро пише дуже якісно­химерну поезію. Тому даємо шанс читачам і автору запізнатися одне з одним. Вже готується до друку дебютна збірка поезій ’Легіон нечистивих’. Цим прикладом хочемо заохотити інші видавництва не забувати про існування талановитих людей у подібних закладах.

**** Старий задроблений коштур поношений життя розгулом підтоптаності хмар в зіницях втома згорблено биринить бринять вуста, судомлячись вистукують роки, рука із висохлими плямама тепла не самохіть також, тремтить


Вікторія Левицька

фройд

На канапі у пана Фройда. І щокою – у дикий лет. Якщо ти – послідуща хвойда, Ампутують тобі скелет. Замість нього поставлять мозок, Перетворять в велике щось. Станеш ти невимовно гостра, Якщо здохнути не вдалось… Не вдалося. Уже не вдасться. Ти у третім купе одна. Трусить поїзд зимова трясця. Ти притулена до вікна. Тіло м’якне. Розмокли нерви. Ось вже й вид за вікном набрид. Як же звався твій хлопець первий? Прометей? Світовид? Давид? Як же звався твій перший потяг? В сенсі – поїзд, а не любов. По вагону гуляє протяг. Пане Фройде, бувай здоров!


МАНСАРДАІДВОЄ

Буаньєрі Попоцо­поцо II Еріх Гарсіа Тук­Пацюк

&

Закрутилися двоє у безворушних німих обіймах. Два погляди на вікно, впевнених і трохи далекуватих. Здавалося б неначе саме кохання стоїть збоку, та легесенько усміхається, вовтузиться і чудується своїм живим образом, відбитим у молодій парі, як біля дзеркала кожна поважна панянка. Однак на душі у кохання було не так вже і спокійно. Відчувала вона, що ця пара не того калібру, в якій кохання – це коли обоє закоханих дивляться не одне одному в очі, а в одному напрямку. Кохання здогадувалося, що дивлячись крізь вікно своєї кімнатки, він та вона просто намагалися не думати та відпочити в обіймах одне одного від одне одного. Саме так! Його погляд сфокусувався на яструбі, чи то орлі, а напевно таки на вороні, адже де ж взятися гордій дикій вільній птиці серед зачахнутих міських буднів. Проте він вбачав у вороні саме орла. Орла хижака, орла свободолюбивця і просто незаскленого різними життєвими стосунковими робочими психологічними проблемами самця. Ворон просто ширяв, шукав щось, або може просто літав! Він дивився на нього з надією, що його думки втечуть від неї, втечуть від їхніх нав’язливих, застиглих у взаємозалежності стосунках. Вона ж проте просто не думала нічого. Їй було добре. Не те щоб голова паморочилася, але все ж таки в обіймах… ммм це її підкупляло. Погляд її зосередився на середнього віку парі років 30, які ішли, повільно погойдуючись поміж осіннього падай­листя, ген там міським парком. Ось пара десь зникла під завісою маленьких пам’ятних могилок, ось знову


вигулькнула з того боку доріжки. Вона з уважністю стежила: просто, тупо і романтично. Ворон крякнув, хлопець аж відсахнувся від своєї дівчини. «ні! Це ж не орел! І я не бездушна тварюка. Я просто скажу, що все гаразд, що нам варто спробувати ще раз, адже таке часто буває у людей. Але ой як цього не хочеться. Оці бездушні просиджування разом. Думаєш все гаразд. Цілуєш її. Навпомацки бродиш у своїй свідомості вечорами і все важче і важче можеш знайти її ­ моє недавнє світло мрій, спогадів, сьогодення. А зараз оце сидимо. Вона теж напевно не пищить від радості бути зі мною. Але звикла. Звикла піклуватися про мене, гуляти, телефонувати, пропонувати запитувати радитися». Ці думки промайнули за пів секунди у його голові. Вона здивовано глянула на нього та знову притислася до його грудей. Йому стало від цього паршиво. Фальш його почуттів до її наївного дитячого консюмерського кохання почала вичавлюватися як фарш з м’ясорубки крізь його очі, вуха, мову та руки. Спершу він глянув різко ненависно на неї! Руки готові були відкинути її тіло, як непотрібний щит після проголошення миру. Його язик ледь стримувався за ротовою в’язницею. Однак вона почала першою: «Андрію, а чому ти мовчиш? А знаєш, мені з тобою так добре!». Не повірив Андрій у її слова. Вуха його сприйняли її репліку як відверте глузування з його чисто вивітрених почуттів. Він геть заплутався. Не зганяв злість у криках та розбираннях, а навпаки закупорився у своїй маленькій гороб’ячій душечці, яку часто плутав з людською. Світ здався йому немилосердним, але надія жила ще у ньому, що він кохатиме її, а вона щиро його. Проте відчував він як ця надія безустанно немилосердно розїдала нутрощі, душила болем легені. У таких внутрішніх конвульсіях продовжував страждати­сидіти Андрій. Очі, неначе у мертвого, втупилися у небо, шукаючи вже будь­якої пташки аби з нею поглядом погуляти. Проте не прилітала жодна. Кохання втерло сльозу і полинуло геть. Погляд Андрія задубів. Серце притихло. Катя відчула лише через дві години, що її обнімає труп. Катрусина холодна флегматичність та вдавана спокійна любов вбила Андрійка.


8­ма кара Єгипту ­ мокре волосся Вероніки Люблю курити на просторі, Ідей забагато, у гості йду. Дихає поранений лебідь. Тужаться кроленята, Чим туляться до смутку. Дощ паде.

Аврелія Кнур

? ­ 2012

Горить задиблена земля. Людей старих ковтає в морок. Он всі ідеї – диви порох. Горох, обскубаний завжди. попри дорогу мить летить. Ти довго ще чекання моє плестимеш. Мойра звиродніла, в’яжучи траву порізуючи руки. Тихо так спитала і зашикнула. Ми принишкли, думаючи: Кайф. Клює. Де? Онтам. Всі дадаїстам по стограм. Прозоку (етимологія – слово походить від злиття слів ‘проза’і ‘хоку’) – дуже короткий жанр в постмодерністській літературі. Засновником жанру вважається Богдан Д., відомий український постмодерний прозаїк, поет, перекладач, літературний критик, культуролог, гуморист. Уродженець клокаки Галичини, що згодом емігрував до Києва, на навчання, осівши там. Батько ‘п’яти’ненароджених дітей (тут читай злісний адепт контрацепції) і нового літературно­мистецького спрямування, яке знаходиться на перетині гротескно­бурлескного дискурсу тонко вплетеного у витончений класичний античний канон. Сам автор визначає свою творчість як ацкую єресь і тіхонічкіє мракобєсія шедевральні вульгарно­елегійні ескізи на абсурдній канві тотального життєвого хаосу та симпатичної пузенятко­їжачкової невимушеної і легкої гри фортуни і солодкої випадковості. А сам жанр, як подейкують вперше з’явився на світ у лютому 2011 року у приватному літературному парі між

ПРОЗОКУ


Богданом Д. та М. Романом, іншим яскравим постмодерним виплодком есеїстом, прозером та віршаром, видатним хокеїстом хокуїстом, щенеперекладачем, найяскравішим постстуктуралістським теологом сучасності (дадада ето он, он самий ­ пупочка), маркетологом, політтехнологом, експертом з узбецьких студій верблюжодвоєжонія. Знаний у вузькихвузесеньких літературних колах як злісний кровоздавач (тут читай ошалілий донор­фанатик), пестунчик фортунки іже талонний завсідатель університетських салунів і харчевень. Поза сімейними колами також впізнаваний за родимками та волоссям в інтимних місцях бородатістю, тюремними вибриками з єбуками і кінським реготом. Літературні критики вішають на нього вбивство Кенеді вироблення нових та вдосконалення старих текстових прийомів наративу одушевлених речей(повість про банкомат? вказати джерело), але сам Роман від цього жорстко відмахується і строго посилає всіх на поприще архетипних уявлень доморощенської сільської цивілізації.

Мона Ліза спустила штани, тьохнула ширінка(повзунка) в темряві вогкій. Зблиснув єхидний ржданчик, дупа іскривилася, вторячи лице. Парохотяг хлюпочучи вагонами, витруцькував з тунелю потами пронасичені тіла, газетні плями на столах ковбасні Смажив Ясь бульбу – 60% опіків, вправлене стегно. Гузня вся роз’ятрена, в пухирці Бородаті хлопці причикнули в затінку, запатлана, в пухирці, міхурці, рубці…а це голови просунувши між ніг. шрамці, вугорці і дивні­дивні фіялкові плямки. Бороди торкають землю – мурашки ідуть Руки задрапатені, нагло ісцарапані, нирки на абордаж. Сипляться із веж на повпровисли, ­ висять на гумці від трусів, ­ штурмових солдатів валуни лушпиння жилочці тоненькі. Дві бобинки­дурочки, дві соняхІв. сестри­цибулочки. Не падайте ковшем на Хто би міг подумати, ой хто би міг голову. ХТЗ тестопядесятьчотири.(біжутерія харківського тракторного піротехнічного подумати, що пейсаті гопи, що так грибозаготівельного диспансеру і як там церво серйозно і нагіпопотамлено уминають – славетний бульбо орач, городовспомагач і м’якоть, сковорідцею підсмажених взагалі приємна трясуко­залізяка – солодкий зерняток сонця спогад дитинства – зелений тракторць). то ортодоксальні євреї. Жах нанизує тятиву на плечі, із ненарожденної малечі. Десь із піддашшя доноситься стогін предтечі. Біжить людина з обрубками рук. З обрубків капає кров однойменно. Вутлі машини пустотливо помахують дверцятами, немов пінгвінчики на морозі лапками. ХТО БЛЯ і камо грядуть ВОНИ?


***

Із дикими воплями, в лівій руці тримаючи підгнилу островку, а правицею шурупаючи в носі, ошальоно вивергав ногами землю, пурхотів в напрямку цвинтару, молочарні і дитячого садочку задимлений Прилуками вдатний собі метерпядесять пиячок­ остеохондрозник Томаш Бонавентура. Ззаду весело торохкотіли діти, троцькаючи худенятамивихудал ими, істощалими конєчностями в порохняву польової магістралі, весь час задихано сопучи і дико ржучи, коли травичка лоскотала ноги.

***

Галя, Петрик і Кіндарт позадкували, насторожено сікаючи поглядами(наче сикають гуси). Але гусей не було і що найстрашніше – качки також десь запропали. Тетафізична мамуся… метафізична татуся…не можу підібрати слова ніяк…уявна бабуся прокльонно злайбатила зігнутнений поперечище і гай­гай взалася рахувати курят проти осені, тикаючи кожній боляче пальцем в груди і грізлі­кажучи: ‘Пеершша, ддругаа, восьма, цята’ – дідько баба кудкудахта. Хотькудати! Бгай у вухо, попихай тичкою. Це мудрість від дядька Краба ‘Джек Поцовата Клешня’.

ПРОЗОКУ

***

Підмугиканка …коли нема шо робити або просто негоден Співати втямно, доладно темп: помірний, належний: Понад хмарами зорі парами, коливаються коливаються, коливаються мами лаються Тепер ти Катю маєш щось сказати, Катя! Попід плотами з ідіотами, задихаються задихаються, місяць журиться Крістоф жмуриться Цицька пурхає попід плотами, затискається задихається.


цЕЛОФАННА ПРОМОВА

кІРІЛ шКУРОДЬОР

Народе! Друзі! Широкий світе! Свободо! Едемократіє!Голопузий чуваче, ось там за рядами камянобрилої картоплі, Завірюхи озледенінь антиморальних, Паростки Нової Ери, Передвісники Епохи Нещадно доброї, Пуцьвіріньки підсніжників, Забуті і Знедолені, Розчавлені і Зачаровані, Апатичні і Коренізовані! Звертаюся до вас з найвищого планетарного поста щоб засвідчити свою відданість та любов до вас, моїх підданих! Виклики один за одним струшували минуле століття, вимагали ризиків та війни за право людей на своє щастя, вимагали безперестанних сутичок проти вогнищ гніту, тоталітаризму і антигуманізму. Сьогодні ж перед нашими очима постають геть інші проблеми: проблеми персоніфікації та обожестлювання Свободи та Едемократії! Скажіть громадяни світу, хіба за це поклали голови наші батьки, грудьми стали за свої права, оббивали собі коліна у шанцях та порогах бюрократій, мерзли на зборищах з прапорами в руках, пили чай з прохололих термосів роками, тупцюючи на майданах і бульварах пролетарського світу!? Невже надаремно проорювали вістрями відданих душ, та шпальтами серйозних нелякливих пик наші пращури шлях у сьогодення,останнє пристановище СВОБОДИ! Для чого, скажіть мені, недосипали ночей чарівних і глибоких, а потім гнались у всі боки наполеони й чегевари, мазепи гусси і кронштади, гарібальді і ньютони, енйштейни лукарси і пейнтони, маслоу гідденси і фройди, берліни гаєки й арнольди, обамиклінтони і блери, шевченки маври й комбайнери, бендери й бандерАси, красиві хлопці й поліглоти, вівці клони гриби­двоноги, мутанти герої нечисть атланти. Тесей персей пелей й паріс ніколи дуп не гріли inGreece, а бігли поперед батька ледь не в річку Стікс, а часом і до самого цербера під ніс, загравали з музами далеко від Ітаки, циклопам очі витовчували мов голлівудські маніяки, гідрам голови зривали, свободу таким чином прославляли, на прапор підносили оракулів з Дельфів, не чекаючи у боротьбі з орками на з’яву ельфів! Не рвали трави у гірськолижних районах, давали козлам свободу в флаконах, хтіли, що робили і


мандрували і раділи, відчували героями себе, плювати хотіли на лаве, гриміли майордомами опуклих сідниць, закутаних в стоги сіна копиць, і знали геть чисто що їм треба, тим паче, що мучила їх не одна проблема. Вони ішли і їли, спали і співали, зазнавались попускались, вітались обнімались, терпіли жорстокі роздачі, наставляли спини невдачі, не кривили душею й не торгували маячнею, не чистили зуби, проте не їли і хубба­ пуби, не читали журналів і полювали на сапсанів, вмивались і недуже, сварились і предуже, ригали травились, наминали і постились, проте кіптятливо надокучлива думка в очах пломеніла завжди: «як так зробити, аби наші діти жили під крислатим деревом слободИ». Що ж до останньої, то варто послухати Гітейлердонсона. Ооовввееее! Ууууяяяяя.ааааяяяааяяяуууу. мууумбееееее! Зірвав з себе каптура чей цоловяга років сорока п’яти і запустив у розлогі поли громади ескадрильцю гніво розпалювальних, виособлюваних словечок, які чвалом гуртруболили нарід, вмигучувалися в мізки, крутили там все на свої засувки. Інколи вмикали риму, джаз і захоплено просили не цілувати нікого в зад. Слова були вибухової сили, могли змусити людей поцілувати і скотину. Але ж це все пертурбації жодним чином не сягають 23 жовтня, коли на подіумі почулися справдешньо щирі і невибагливі слова людини, яка поклялася нещодавно захищати свободу, нещадно палити смітники сумнівів у своїй пам’яті, та закутки лайна вигрібати з свого менталітету, не читаючи навіть жодного рядка по­репаного репу. Однак криваві сторінки минулого добряче в’їлися в голови наших батьків, тоталітарне нав’язливе минуле покинуло наш видимий світ, однак все ще залишилося у наших серцях та пориваннях. Про що іде мова? Мова іде саме про поклоніння великій Свободі і Едемократії! Вибачте, якщо комусь таке зауваження завдасть болю або штрикне під саме серце, але це лише на краще. Свобода починає пожирати своїх маленьких пуп’яночків, діточок і врешті решт


нас з вами та нашу справжню, що живе скромно у кожному серці – свободу­волю. Люди! Я вас закликаю обернутися думками до предків, відчути стогін їхніх скривджених душ та стати до боротьби! Це не розвінчання культу Свободи і Едемократії! Ні! Це просто вияв великої справедливості, це шум правди, крик раціо та гнів небес! (по залі майдану прогулялося невелике пожвавлення, чуються схвальні нотки).. Моровиця байдужості та блудливої довіри захлиснула раніш обачливі шлейфи суцільного тиску очей, які шукали правди, верифікували реальність і не давали спуску своєму легковажному оптимізмові! Наразі мушу вас запевнити, перебуваємо ми всі по вуха в ржавілій трубостічній содеомократії та совокбоди! Розвергається небо! Повітря клобучеться та шепотить, атмосферний тиск наварюєтсья у різних комбінаціях локаційно по периметру площі, ультразвукові лопати матеріалізуються знізвідки і починають лупасити гребені голів на площі. Едемократія і Свобода з’являються у вигляді кіборгів­пателень і починають терор своїм шкварчанням обезголовленими ідеалами… починається битва! Хтось вигукує легендарні слова, пророче інтегративне гасло для всіх подальших поколінь партизанської війни: Хай живе переможний прапор нашої вільної епохи – Целофан!


ГАЛИНА БОКШАНЬ

ПРОРОЦТВО ДЛЯ ПРОВІНЦІЙНОГО МІСТЕЧКА Впадатимуть в небо річки хмарочосів, Вінками купальськими вікна вечірні Пливтимуть, паруючись, наче по Росі, І хвилі бетонні зібгаються щільно. Самотньо блукатиме зболений страдник – Аж папороть млітиме в діжках тепличних, Стрибаючи через вогні автостради, Шукатиме квітку чийогось обличчя.

ЛЬВІВСЬКИЙ НАТЮРМОРТ Любові Долик

На керамічній таці – мево Ринку: Статечний кавник – Ратуша на варті, Бруківкою розпеченою – грінка, І цукорниці вежа черевата. Каплички ледь паруючих горняток, Сріблиста ложка – ліхтарем доладним, Вершкова піна – грива левеняти, І чорна кам’яниця чоколяди.

Добірка поезій ’Пророцтво для провінційного містечка’


КУЛЬБАБОВИЙ ДЖАЗ

Постбатальне

Ми в текли в ід усіх – Перкусійно радій  На частотах «радійног о» джазу.   У куль бабі-таксі  Голомозий в одій –  Як ця кв ітка, роздмухана часом.  

Оцинков уємо почуття. Я сль озу опускаю знаменом, Безнадійно зім’ ятим ув оці. Вже ніхто не підніме цей стяг , Не промов ить утішно до мене: «Мій знеможений прапороносцю…»

Ми такі дітв аки У дітклив ості рук –  В делікатності зв ив ин в алторни.   У жов тав і в інки  Синкопов аний рух  Заплітає ав тів ок затори. ГРАФІТІ

Нас дім заг арбав - Заг нав г розою, Зчав ив , як фарби В аерозолі. Тікай зі мною В розмокле city: Там дощ – стіною,   А ми – г рафіті!

НІЧНІ МАНДРИ

Жов те св ітло кімнати – як цедра Чи прудка містечков а таксів ка З ретро-шашечками тв ог о св етра, З номерами – доконче на «сімку». Спіль ні спог ади – за пасажирів , За столом ( чи кермом? ) – дв а безсоння. У заторі сусідні кв артири Нам будиль ником зрання клаксонять .

Добірка поезій ’Пророцтво для провінційного містечка’


Бубу Сталегрів Могуч

Тополі качалися ледь не по землі, вимітаючи своїми вітами приляпнуту дощем придорожню куряву. Курява поки ще тільки зашорошила дощові кульки, як вміє сама лише кокосова шушка липнути до рафаелло. ­ Трясця твої спалені, на дворі ж злива!!, ­ визирнула в приотворені двері старесенька жінка. Грубші і грубші водяні бульця падали на землю так негусто, що поміж них можна було пробігти майже неушкодженим. Але як вже вціляла одна, то робилася широка мокрінь то на рукаві, то на шортиках, а то й на маківці. – мамо, диви як весело!!, ­ гігікав з радощів синко, шпарячи від хати до стодоли, а від стодоли та й від стайні під дашок. Босі ноги приємно цяляпали по грязюці, зтепленій літньою проливою, а потім смачно ковзали по клаптях моріжку, де густіла собі трава­щітка. Старий бороданько певно знову дойкав хмари, бо хто б ще зміг такий пустотливий, чудовий дощ викликати, ­ мурмосилися думки в малого. Краплі дужчали, швидшали і вціляли все влучніше, все частіше. Гримнув грім укотре – не сильніше і не слабше, аніж до цього, просто вкотре. Рокіт прокотився небосхилом, джеленькаючи хмарами. Дощ заряснішав. З того і з того боку небокрай різали блискавиці, підсвічуючи гарним фіялковим баривом. Небо зробилося ясним­ясним ніби вдень, ще один спалах шарпонув повітря і зник, але хлопець вже лежав, врізнобіч розкинувши руки, набоці, приклавши голову на траву. Краплі летіли довго, кілька хвилин вільного падіння щентились, розбивались на бризки і стікали тихенько по обличчю. Довкола шуміла трава, впиваючись солодким дощем. На благому светрику залишилося вже зовсім мало сухих місць. Віконце оселі блимало світлом мерехтливої гасової лампи, у кіптяві якої головою в печі застрягла господиня. Обірвані від важкої роботи старечі руки вже мало допомагали, спина не давала на себе покладатися, а моці з кожнимя, здавалося, днем ставало все менше. Отак і мордувалася Стефа, намагаючись протиснути назад голову, чий шлях перепинили дрова, що осипалися і загатили вхід печі. ‘На маєш тобі на


старість, дурепо ти стара!!’, ­ кряхтіла сама на себе. ‘Сказано ж бо: не пхайсі куда вже несила, най молоді тим займутьці. Але нє, то би була не ти, якби не полізла вогонь піддувати. Вже вспієш і хліба спекти і борщику зварити, приїдуть діточкИ голодні – і одразу за стіл.’ Вогник лампи собі киптів, даючи слабий відблиск на те, що діялося в хаті, й зовсім губився надворі за мряччям дощу. А той лив і лив. Вода палила з неба як навіжена, наче востаннє, ніби потім мала настати велика засуха. Струмені були такі, що здавалося вже от­от поллє суцільним потоком. На невеликому подвір’ячку побіля хати вже то там, то там робилися теплі, бруднуваті калабані. Час від часу деякі з них зливалися у велику і це було цікаво спостерігати. Вода вже підступала хлопцеві до вуст, що непритомно обійняв землю. Двір перетворювався на одну суцільну калюжу, плесо води ставало глибшим. ‘Треба діяти!’ – рішуче вискнув слимак, що саме в той час ховався за листочком, спостерігаючи за усім, що діялося. Цей слимак був простацький, бідний, без хатки, бо можливо така вже була його природа. Він пружними поїздами, послизами впевнено наближався до хлопця під нещадною, звалюючою атакою здоровенних крапель. Ні він не борсався, а з величним поглядом лиця героїчно продирався до малого. ‘Малий!!’ – гукнув слимак, заглянувши просто у заплющені очі дитини. ‘Малий!!’ – невідступно і твердо повторив герой. А далі спрямував свої ріжки хлопцю до носа і пульснув ними, вдихнувши незвідану енергію і бажання жити. По хлопцю пробігла конвульсія, закашлявся, відчепірив очі. Але знову впав непритомний. В цей час ‘Хрясь!!!’ – слимак вже у кігтях яструба, зноситься ввись. ‘Трііззь!!!’ – перепинили мокрому і голодному птаху дорогу телефонні дроти. ‘Плюпсь!!’ – розпластується тіло молюска об слинявий асфальт. ‘Жвяксь’ – траснули кишки слимачка під колесами прожогого бобіка, де в кабіні весело поспішали до матері на гостини її старші сини із дружинами.


сон вона була низенькою і почала товстіти та колись була красивою і вона пила вино вона пила вино в ліжку і говорила і кричала і проклинала мене а я казав їй прошу тебе, мені треба трошки поспати. ­ поспати? поспати? ти, сучий сину, ти ніколи не спиш. тобі взагалі не треба спати! я поховав її якось рано вранці я відніс її на Голівудські схили ожина і зайці і скелі пробігали повз мене і коли я вирив яму і втикнув її туди животом донизу і закидав брудом зійшло сонце і було тепло і мухи були ліниві я майже нічого не бачив все було таке тепле й жовте. мені вдалося доїхати додому і я ліг у ліжко і я проспав 5 днів і 4 ночі.

гєник беляков. народився і мешкає в Києві. Студент. Поет. Перекладач.

розрахунок

Ван Ґоґ відрізав своє вухо віддав його повії вона викинула його з надзвичайною відразою. Ван, шльондрам не потрібні вуха. їм потрібні гроші. я гадаю ти саме тому був таким великим художником: ти не розумівся більше ні на чому.


ТЕАТР АБС УРДУ Важко читати, болить голова? Хапай вагонетку й біжи по дрова! Сам придумав

Ромео вИсів зачепившись своєю кудлатою бородою за балкон. Груди Джульєтти бентежно розвівалися на вітрі, тріпочучи наче прапори кохання всім своїм виглядом промовляючи: ’ Ромео, тримайся! Будь мужнім! Не падай, молю, мій солодкий! ’ . Ромео прохрипів: - ‘ Томлюся, млію і щемлю,

(тинь, - урвалась одна волосинка на

бороді) Твоєю незбагненністю сповитий.

(тинь- тинь)

Мій крик душі готовий устелити Бруківку, по якій ступаєш ти.’ (трииинь- тинь- тинь) ‘ Я тягнуся від твого словесного поносу, Ромео! ! ! ! ! ! ’ Ромео гепнув на землю, зблід і нервово почав смоктати великий палець. Найгірше у цьому любовному трикутнику почувався дід- садівник, який ох як не любив, коли йому смокчуть пальці! ‘ Тебе нема і горизонти кам’ яніють, Та іскорки того вогню, що ти мені дала Їх вітер не задув, ні- ні, вони таки жевріють, Вони ще вибухнуть вогнем – моя любов жива! ’

Публіка плаче. Всі плачуть. Трибуни ревуть. Спектакль вдався на славу. Падає завіса. Друться штори. КІНЕЦЬ.

Ромчик Хавлюк


Студія візії майбутнього. Аналітична записка N 24 Життя у мегаполісі кишіло, йшло через верх, а тому будинки кожних 20-30 років зносилися, а на їхньому місці будувалися нові, вищі, менш затишні, проте більш розлогі, менш людяні, проте більш затребувані новим підростай-поколінням. Будівлі були геть запорошені і немиті, адже у моді стояв новий байдуж-стайл: дати природі самій впорядкувати міські вулиці, якими вільно розгулювали табуни порваних газет 20-річної давнини, що були навмисне викинуті з місцевого архіву після остаточного найновітнішого оцифрування. Літали ті газети, можливо, аби нагадати, як колись безтурботно та з певним циганським бунтарським стилем потопав Неаполь у смітті. Нові породи дерев, що не скидали листя, відсутність потреби у пакетах та паперових газетах, журналах…. спричинили те, що вулиці стали надзвичайно чистими. Авеню перетиналися стрітами,… а може і навпаки. Будинки росли вгору, вкопувалися в землю, вишкірювалися до сонця та вітру геотермальними та вітровими установками відповідно, аби не дати вітругану та фотонам розгулювати так просто по містах. Міста…міста. Стиль їхній став шорстким, а життя надто впорядкованим. Буквально 5 років тому були винайдені та чудово інтегровані у побутове життя звичайних власників смартфонів такі функції як миттєве розпізнання будь-якої інтонації голосу, поєднання Інтернету та всіх інших електронних приладів у єдину глобальну об'єктивізаційну мережу (ЄГОМ), небувала оптимізація обміну-сортування-пошуку-поєднання найрізноманітніших метаданих. Життя спростилося. Багато пророцтв кінця 20 ст. справдилися. Наприклад дехто пророкував, що скоро у мережі Інтернету буде 300 млн. тостерів, інші ж казали, що Інтернет погубить багато активних видів діяльності, скоротить витрати у одних галузях, та створить ще більше витрат у інших та нових. Відтепер борщ можна було зварити лише замовивши пунктик з меню у е-кухарці на кухні по телефону. – помугикував собі Єлезар в умі і відчував самотність. Все так швидко вирішується, проблем майже не залишається. Весняне повітря геть не пахне ані бузиною, ані акацією, ані іншими польовими квітами. І не відгонить від лісу тою свіжістю, тим повітрям настояним на хвої, мосі, норах лисиць та випадкових багнюк, серед яких понуро міг бродити борсук. Бувало колись налетить орда вітрюганів, почухає верхівки дерев, понишпорить дерев’яними зеленими нетрями та погуркоче далі, взявши у заручники чисте і забарвлене лісовим князівством повітря, ген у поле, місто, степ, автостради… відчували люди подих лісу, працювали сумлінно на своїх нивках, молотили ціпочком пшеницю, співали пісень і спілкувалися з собою та довкіллям. По іншому все заклалося в сьогоденні. Ще одне пророцтво справдилося: до 2030 року не буде майже жодної людини, не піддатливої до алергії. Життя ішло без жодних коректур


І потекли невидимі сльози тополь, акацій, бузків, горобини, ліщини, чиї коріння стали зайвими у рідному прадідівському ґрунті, чиє листя і весняне цвітіння – стало вбивчим і люто ненависним людям. Квіти були зірвані! Це було велике жниво скорбот, як підігнав у це контекст сучасник, коли вийшла державна цільова програма із зміни генної структури квітів. Вони були зірвані, насіння ретельно збережено і в лабораторних умовах виведені нові види – квіти, які «пахнуть нейтрально». Було створено ця програма для захисту алергенного населення від цвітіння квіток. Ліси та поля ставали санітарними зонами нового покоління для все ще пустотливого юного людства. Цю епоху ще називають епохою справджених пророцтв. Адже усі більш-менш раціональні прогнози справджуються один за одним з невеликими, у десятки років, похибками на хронометражній лінії найсучаснішої історії. З одного боку з нетерпіння очікує світова громадськість колонізації первинної північних полюсів Марсу, а також з острахом згадує ще один прогноз, згідно з яким розмноження людських осіб припиниться до 2075 року. Єлезарові захотілося чогось враз, але чого ж саме? На це він не зміг відповісти. Усе, що можна було помріяти, спеціальні соціальні служби виконували у досить короткі терміни. А мрія піти і зробити щось, що не налазить на голову, як це могли б порадити люди з минулого століття, для нього було розірви-мізки неправильністю! Раптом, а можливо цілком передбачувано згідно з черговим пророцтвом, помітив у автобусі Єлезар напис тоненькою ледь видною ручкою біля самого краю шибки. Приглянувся ближче… і помітив: Час розмірність адекватність, Розмаїта геть строкатість Книги келихи шампанське Де це ділось все? Засранці! Ви набридли! Хочу болю! Хочу розперіщить долю! Хто теж хоче не жувати… . .

«!От біда, не видно далі геть нічого!» подумав він, але тут відразу помітив маленьку ручку, неначе залишену для нього, аби він продовжив цю поемку. Єлезар, вхопився за цей маленький предмет і з надією продовжити чиюсь роботу почав мізкувати над дописом. Однак, прилинула його зупинка і він змушений був вийти. Вийшов він з власної волі. А чи тоді був просто змушений вийти пасажир на своїй зупинці з міркувань безпеки-ефективності-оптимізації – історія не оповідає. Проте, збулося маленьке не надто відоме пророцтво 2010 року: «люди матимуть безліч можливостей зробити себе хоч на дрібку щасливими, але їм не вистачатиме духу».


Гиктар Покручений

Бараболіз

Я тотально смертний, локально - обмежений в часі. Це настільки трагічно, що усі інші обмеження типу моралі, норм, інститутів, держави, націй, громадської думки є лише блідим і миттєвим спалахом тіней на дні в глибині Маріанських западин, що їх ніхто ніколи не бачитиме. ***

Я напившись не можу пити. В чому справа? Де тут підвох? Підступ очевидний. Саботажники заливають не в ту діру не так як треба і мудрості нема, катма благенько позіхнувши посивіла старенька мамина рука. *** В тебе здається цицьми, а в мене куріпка. Вона каже напише спочатку ’борідка’, а вже потім композиційно розкриєш в сюжеті куріпку. А я кажу пішла на! Беру віника і йду лоскотати слонів попід одним із численних хоботів нечисленних слонів. Їх би було більше, але вінник то в мене один, та ще й зметений огризок, а не молодиця в розквіті сил. ***

Якось раз тато переївся домашнього повидла і підпалив нас з братом під ковдрою. Поки він довго нас замотував і ситуація нагніталася, нам з Васильком доводилося по черзі впісюватися, час по раз зригуючи від несподіванки і недовисловлених емоцій. ***

Антимоскітний расист, расомоскітний семіт, приколупень і взагалі поц широкого профілю із двома вищими освітами, ПТУшною контузією, пережитою задовго до штехербрехерня і невдовзі після самогубства, якраз на перетині синусоїди систематичних запоїв та неврастенічних приступів.


*** І тут в розпалі розмови я заволодів її уявою, крутячи свій сосок проти годинникової стрілки. а що буде, якщо крутити за? Ну тоді заволодієш її увагою. Втома хилиться від голови, падає в волосся і засинає. Останні шкарпетки давно віймились і догорають у багатті з лише шкарпеток. Бляшанки виїджених консервів, самотній горошок емігрантом у шлунку покинуті батьківщини розкладаються і гниють за 5-7 років, якщо їх свідомо, а головне дбайливо потовкти, сплющити, дехто навіть пробує топтати. А потім просто закопати і піти. Заснули всі, лише волосся, і соловейко ...о вже притих. я підмітаючи канву щілин замкових, з брезентових голів нап’юся ночі, сплівши куманець. І кину камінець туди в город, де твій росте патик, (згорьований в насінні на колінах)... і вічний той вогонь. Нахмурений в руїнах справляючи потребу ночі землею спершись на костур. Бобру дивився просто в очі, бобром повітря підкупив. Стриножений галоп, в дівочі очі як в ополонку впав, Посмоктуючи лід обтятим горлом.

з

з ар Б

ар Б

а

а

б

б

о

о

лі

лі

з ар Б

а ар Б

а

б

б

о

о

лі

лі

з

з лі о б а ар Б

Б

ар

а

б

о

лі

з

Футуризм – це такий простір для творчості, що я бляха відчуваю серйозну моральну перевагу над усім, хто мене не поважає. Пойняв, кожний! Я до тебе звертаюся, Займенник!


Па в у к

на

пуантах

Пізній час... Пізній час? А не пізній - який? В шепіт стрілок забилась печаль, В рух химер циферблатом туди й навпаки, Ні, не жаль, ні сльозинки не жаль... Голос сипло сідає від сліз і вина, Наче усмішка міма - струна. Їй замовкнути б зовсім, та тільки вона Із шести залишилась одна... Тихий, густо заповщений час-камертон Лунко тихне, сповільнює біг. Шестибально сколихує згаслий півтон Танець-мука шести сірих ніг. Сиве тільце плете час зітхання і сну Дріботливим стаккато по стінах, В арабесках снує біль за кожну струну... Він злетів би... От лиш павутина...

************

Ковила - моє тіло, і думки - ковила... Синім вітром затерте все зболене, Розпростерлось навзнак, відіскрилось дотла Все роз`ятрене й кров`ю замолене. В скронях, ніби вітри поселились навік, Зим баладами перепоясані, Щось волинять тягуче в куточках повік, І танцюють на серці паяцами. Поросло ковилою все спрагле тепла, В гіпнотично-сланкому мереживі Гріюсь серцем не я вже - м`яка ковила Крила, ніби в гарячці, вилежую...


Клерні Пі уродженець не Англії, а диких сарматських степів. Мріяв осідлати з

пр

оа

дитинства тарпана. Юнацька кличка "Сагайдак" так і не стала його псевдо, і користуєься надалі своїм лаконічним ім'ям. Вважає, що рельси ніколи вто тому не відімруть. ра

Потяг Нежиті

Соплі потекли з носа, вуха настовбурчилися і вслухалися у зітхання гортані, надимання легень та народження чергової слизистої порції так званої «нежиті». Але жити з нею можна. Волосся погойдувалися ніжно-тихо, немов маленький Івасиктелесик у колисоці. Волосся поздригувалося з переляку чи випадкових шмаркань час від часу і не могло все ж таки ніяк вирватися з-під влади туго надітої шапки. Патла пітніли, порохнявіли своєю одинокістю і чекали теплішої погоди, аби можна було погуляти з вітром і здригатися від подувів, а не від сякань об шмаркачку Ірунця. Поїзд прямував, попихкував, зупинявся, мчав. Його мета призначення Лідс. У салоні ніжно залитому цигарковим димом сиділи похнюплені чоловіки років 30-40. Їхні пики були поконспіраторськи скувойджені, штані гарно випрасувані, а засувки на вікнах старезні, та й самі вікна до половини опущені. Мабуть це було літо. Снігу не було видно, однак була вже ніби ніч, і дерева видавалися всі чорними… важко судити яка пора року. Швидше за все середина весни, кінець літа, або тепла осінь. Десь так собі квітень-травень, серпень-жовтень. Не все так робиться прожогом, треба деколи день-два почекати, а тоді вже рушати. А я б взагалі вкладав гроші у інше справце. Хоча нагрітися можна усюди. Треба ж мати лише витримки лепту і удачі пір'їнку. Ти прямо як твій дідусь говориш. Все загальні фрази.. Окей. Хтось ще буде цигару. Мені її дістав племінник. Хвалився що від самого Фіделя отримав у подарунок. --- натягнута від втоми усмішка тупотить сором’язливо по обличчю. Ага від Фіделя. Ще б сказав від самого Кастро! Тобто? Ну!!! – промовив той так, ніби той до кого він промовив був бараном без жодного сумніву і в прямому значенні. Як можна отримати люльку від двох осіб різних, якщо це одна – Фідель Кастро?


Ага від Фіделя. Ще б сказав від самого Кастро! Тобто? Ну!!! – промовив той так, ніби той до кого він промовив був бараном без жодного сумніву і в прямому значенні. Як можна отримати люльку від двох осіб різних, якщо це одна – Фідель Кастро? А якщо взяти і махнути нам на Кубу десь так влітку? Все вляжеться. Буде відпуска у всіх. Хто там буде дуже розглядатися? Га? Та я не знаю – сором’язливо зашмензяв шапкою ше один з когорти. До речі було їх п’ятеро там. Тільки не всі так шмально дискутували. Дехто позиркував у віконце крізь сигаретний димок, і думав мабуть про пачку цигарок… лірика.. Не знаєш-не знаєш, а потім штани будеш рвати у себе на спині, ой на сраці. На спині то.. Гусяча смерть, кажуть, це називається! – сказав і впевненими заспаними очима глипнув із туману сер номер-якийсь-там з когорти джентльменів, що їхали у купе, якщо вже хтось міг забути. Шльопни цього бевзя ліпше, або припали чимось пику. Досить варнякати. Розревілися як старе подружжя. То їм то, то їм сто. Де будемо розходитися? Я виходжу у Меринтоні. Байсвіл. Вайсхемп ….. ….. Пролунали одним за одним станції, на яких чолов’яги мали сходити, аби такою купкою не висипати у Лідсі посеред центрального вокзалу. Дружина Френка нічого не мала знати. Та й нашо їй. Рудоволосий яскравим мотоциклом катав її всі вихідні міським парками, а Ганна, задерши ноги минала зграї переляканих голубів, розсипаних смітників і казочці кінець. -

Маразм всім щиро кланяється і гордо ховається за шторами. На його місце виходить Абсурд, збирає усі квіти, вишмаркується добряче в хустинку так, що вуха настовбурчилися і вслухалися у зітхання гортані, надимання легень та народження чергової слизистої порції так званої «нежиті». Театр зачиняється. Будь ласка покиньте свої місця та не забудьте речі у вагонах. Наступна станція Алют!


Гуньо Шквер (псевдо П'ю-Пітер)

Оповідки старого склерозника

Режим моїх фантасмагорій – період зламаних хребтів, країна схилених голів, епоха стоптаних колін у вигині спини сумнім. А зараз я повім історію про інше – святу історію любові, де двох сердег спіткала нагла смерть. Причиною того в той час були суспільна думка, чутки і різні пересуди – порочності суспільної хмарки. Отож почнем з самого місця: Він хвацько розстебнув ширінку і миттю вихопив пістоль: О, зебро снів моїх юнацьких! О, лицарю збезчещених надій! Дощ падає на дроти. Телефонні. Вони мокрі і самотні. Тому тужно гудять. Дощ тихо стукотить. Краплинки розбиваються об мокрі мертві спини. Ці спини довгі і худі, почорнілі від щоденної напруги. Вони прогнулися від пустоти щоденно вічних слів. Німотні учасники тисяч чужих розмов, постійно несвоїх емоцій. Це гнітить їх ще більше. Моя ти дірко у човні! Там, де в пузатих складках плодяться мікроби, там моя пристрасть закипає потом, пастуше дум моїх овець! Мій водолій життєвих соків, прийди ж, прийди! Прийди! Прийди! Ні, я не можу, моя Жозефіно! Я маю долг - збирати наріжне каміння! Мій Водолій життєвих соків – хіба кайлом спрацьованих народів ти честь собі здобув? Про що дзюркоче піт в прооринах чола твого, які снують ідеї по черепа твого будівлях? Нам знадобиться кухлик чаю і шматочок хліба. Ми всадовим за стіл цей новий день. Я гомонітиму з тобою, з ним, а ви – зі мною. Розмова потече у даль. А потім він дістане з торби подарунки – нову надію, зерна нових мрій. І оживуть старі, зачахлі, висохлі думки, заб’є-пульсує давно-давним забуте джерело. Впадуть колодки із старих повіток, де ми тримаєм сокровенний той вогонь, що тлів так вірно кожну вересневу ніч, коли безсило піднімалися з колін й закінчивши молитву йшли до сну ми. -Барильця губ пошерхлі як стара мотузка. О, не кажи таке, благаю помовчи! У цій стражденній хвилі чути луск – то тріснула галузка, а з нею і моя любов – на друзки. Все потонуло у безжаллі дум. Сніг м’яко ковзав по куполах церков і прилипав до хрестів. В снігу біля брами хвіртки, що вела до дзвіниці лежала закривавлена рука. Далі в снігу розпростерлось її продовження. Але ці двоє лементливих закоханих – їм не було ніякого діла до цього тіла, а проте воно і планувало, і вже через декілька днів мало нагло влізти в їхнє життя і наробити там каки. А поки що, поки сюжет собі розвивається, давайте пошкрябаємося в пузо і задамося отаким питанням, а опісля почитаємо віршець.


Ярко Цваніх

Я їхав в тролейбусі після виснажливого дня. Свідомість роз’їдали гіркі роздуми про власну слабкодухість, яку раз по раз проявляв протягом дня. Зранку не наважився зробити зауваження гопу в тролейбусі, який смалив так, що аж виїдало ніздрі, виправдовуючись перед собою дуже залізно-бетонними аргументами; по обіді мов відлюдник до посиніння чекав сприятливого моменту, щоб вставити свої 5 копійок не перебиваючи співрозмовників, які, схоже, чхали на таке саме шанобливе ставлення до мене. А ввечері я вже сам рив себе під корінь за те, що згаяв такий чудовий день, не зробив жодного зусилля волі вартого уваги, не вчинив жодного подвигу і ні разу не переміг себе. Отож сьогодні я був середньостатистичною мізерністю, посередністю яка пливе за течією і скоріше за все буде доживати віку із дітьми у 3-кімнатній хрущовці. Відчуття не з приємних, – презирство до самого себе. Я спіймав її погляд у шибці тролейбуса, де на дзеркалі ночі вляглося її відображення. Силует ледь помітно посміхнувся, завваживши, що я попалив контору. Перевів погляд на неї, сидючу на кріслі із влягнутими на сумочці, ненатрудженими міщанськими руками – а й справді: в кутики рота злякано забилася полохлива усмішка. Мені теж стає трішки ніяково і я, згадуючи дитинство, сам починаю швидко-швидко кліпати, очі – сльозитися, а погляд – розгублено метатися не знаходячи за що б вчепитися, адже по-справжньому хочеться дивитися тільки на неї. Думки в голові починають суєтитися наче родичі перед Великоднем: ‘ чи вона помітила, що я на неї задивляюся? Як я виглядаю? Спокійно, тримайся пристойно…не червоній як неповнолітнє дівчисько!!!! Чи по-дурному буде, якщо я зараз підійду, - вона ж напевне буде сприймати мене як пришелепкуватого!! О Боже!!, таки почервонів, придурок!!! Це комедия, вона певно зараз регоче десь глибоко всередині із того, як я по-дурному поводжуся!!!! Господи, куди діти очі?


Вони мене видають.’ Перебитий і декілька разів поскладаний, зашрамований під самісіньке отово(воно ж око) та вкритий маленьким волосинками, ніс свіжозапханого пасажира цілковито перемикає мою увагу. ‘чоловіче!!! Та із носом такої конструкції сміливо можна позувати для абстракціоністів. Такий шнобель воістину моментально абстрагує від усього на світі. Товстелезна багатокалорійна думка про форму носа і про можливе його застосування наштовхує на такі глибокі роздуми, що інші думки сміливо тупцюють до виходу з голови’, - думаю я. Вона знов вихопила мій погляд із вирію блудливого ковзання по групці смердючих, але блягородних пасажирів, які із гидливими і вульгарними усмішками помпували в себе тепле,і як на мене, чомусь неприродного кольору ,пиво. Про їхню блЯгородність свідчили їхні ‘бля’ та городське походження. ‘Поки товстий схудне, то худий здохне’,- саркастично подумав кондуктор, що теліпався наді мною, наче шмата повісивши на трубі своє зголодніле і зреброване тільце. Ця думка була просто випалена на його буденно-фанерних зіницях, що розпинали приперте до вікна,опецькувате тіло, чиї ноги наче горді колони стирчали із-під 150-ти кілограмів небитої ваги, а захланний рот втелющував у себе слизьку сосиску невідомого походження. На селі після війни такими кабанчиками орали город не тільки собі, а й близьким родичам. Дівчина

із

грайливими

знову проблисками

в

очах наново

простромила

мене

поглядом і щоки мої почали стікати кров’ю, показуючи на люди тільки несміливий рум’янець. ‘Мій дід сказав би: ‘зашарівся бахур’ якби був представником сільської ентелігенції, а так як був собі звичайним алкоголіком то й казав: ‘по пиво, мля!! Бігом!!!

від

цієї думки

мої губи

затремтіли

і

понеслися

вгору

та

вбоки,

демонструючи світові всю фешенебельність і кривизну моїх білосніжних зубів.    краще б я не посміхався!!!! Із виразу обличчя, переляк і здивування, шокована

я зрозумів,

комплектацією

до вікна і довго вдивлявся зустрілися вікон

тролейбуса,

напівпрозорі

у

що

моєї

по якому були розмазані

дівчина на пару з друзями-бобрами ротової порожнини. в

дзеркало

ночі.

Я відвернувся Наші

погляди

відображеннях протилежних які

ніч

перетворила дзеркала,

в де

випадково

надцятого

понеділка

закохалися

два

силуети.


Наталя Даниленко

Єжик

«Тепер я знаю, звідки взявся фіолетовий. Його народили макові поля якоїсь дуже місячної ночі. Вони колихали його своїми квітами й плекали синім промінням вірного супутника. А вранці цнотливо ховали його в обіймах червоних пелюсток. Але до ранку ще довго. До ранку мені треба було ще так багато встигнути… Я йшов, зачарований маковим полем, а квіти немов шепотіли мені: “Тепер ти знаєш нашу таємницю, нікому не розказуй”. Це була таємниця великого кохання вогняного маку й холодного місяця. Аж раптом мою замріяність збентежили важкі кроки неподалік. Загрозливі, вони ставали дедалі ближче. Я хотів впасти й причаїтися поміж маків, та вже було запізно – мене помітили. Кремезний чолов’яга накинувся на мене зверху й схопив так швидко, що я не встиг прийняти свою звичну оборонну позу. Я хотів був закричати, але переляк стиснув горло, й жоден звук не захотів вилазити. В голові запаморочилось, і я не зчувся, як уже лежав у багажникові вонючої автівки. Згори доносилися хриплі чоловічі голоси, але зрозуміти слова було неможливо. Що їм треба? Всі мої плани було зруйновано… Я лежав на дні іржавого багажника й думав, як непросто бути їжачком. Завели мотор, і їдкий запах бензину задурманив голову. Я зімлів. А вранці прочуняв уже тут, на якійсь ганчірці під дверима, вмочений носом у кисле молоко». новому поколінню курчат, що вилуплювалось у нашому курникові. Вони, малі й цікаві до всього, звісно, дивувалися сусідству колючого Єжика біля нас, курей. Втім, він був тут свій, і, незважаючи на його іншість, ми любили його безтями. — Дядьку Єжику, ну розкажіть нам іще щось про маки й місяць! — не могли вгамуватися малята. — На сьогодні досить із вас! Вже сонечко сідає, вас квочечка спатоньки гукає! — ніжно всміхавсь їжачок і підганяв бешкетників до гнізда. Я стояла в самому кутку курника й пильно вдивлялася в молодого красеня. Мені подобався цей батьківський вираз його лиця. Мені взагалі подобалися чоловіки старші за мене. Після розмов із ним я геть дивитися не могла на цих пафосних півників, що повсякчас скубли однин одного. Тільки зовсім тупі куриці могли закохуватись у таких! Єжик був зовсім іншим. Він був не такий, як усі. Може, це тому, що він їжак? — Про що замислилася, курчаточко? — непомітно він підійшов до мене. О, я вже давно була не курчатком… Як говорив наш Півень, «ця курка вже давно на виданні», й якби я менше перебирала півнями, вже сама могла б бути квочкою… Але Єжик лестив мені. Я всміхнулася. — Єжику, а оце все, що ти розказуєш дітям про макові поля й місяць… Ну, це… це правда? — А ти мені не віриш? — він глянув прямо в мої очі. — Просто вони такі різні… й кохають одне одного… хіба так можливо? — У нашому світі немає нічого неможливого, — він сів і закурив люльку. Цю історію Єжик переповідав кожному


Ми мовчали. Сиділи й мляво дивились, як білий дим піднімався вгору й, здавалося, долітав до самого місяця… Мені випало порушити тишу першою: — Уже час іти спати, — я встала й на прощання клюнула його в око. — А хочеш я доведу тобі, що все можливо? — Як? — Ходімо зараз на макове поле, я покажу тобі фіолетовий. Сина червоних маків і синього місяця… Ти пересвідчися в усьому сама… Може, я була надто молодою, може, надто закоханою… але я погодилась. Єжик був завжди розсудливий і відповідальний, тому те, що він зважився на таку шалену витівку заради мене, дуже лестило мені. Ще ніхто з курей, яких я знала, не наважувався провести ніч поза курником. Ми рушили. Помаленьку йшли ми під нічним небом. Зорі сяяли так яскраво, що ми бачили кожну комашку під ногами. Та наші закохані очі сяяли ще яскравіше. Час від часу я задоволено квоктала, поглядаючи на свого любого Єжика. А він пригощав мене солодкими черв’ячками. Аж раптом мені почулися хитрі кроки позаду нас. Я озирнулась і… завмерла від страху. На мене ненажерливими очима дивилася лисиця. «Це кінець» подумала я. На моїх курячих очах виступили сльози… Але Єжик не розгубився. Він випростався в повний зріст, накинувся на мене й умить огорнув всю своїм тілом, так що я опинилася в середині колючого клубочка. Руда спробувала ткнути в нас своєю мордою, але Єжик швидко покотився на неї. Ми нещадно дряпали їй носа й кололи очі. Вона кричала від страху й ховала лапами голову. І ось Єжик завдав останнього удару — він прокотився по її спині… Знекровлена звірюка мусила відступити…Здавалося, ми перемогли. Але все не так просто. За мить нас уже оточила ціла зграя лисиць. Вони підступали з усіх боків, світили своїми червоними очиськами й жадали помсти. Єжику було не впоратися з ними… — Пробач, що все так вийшло… — зітхнув він, — я хотів як краще… Я ж не змогла вимовити ані слова… Єжик продовжив: — Зараз я використаю свою таємну зброю, але це дуже ризиковано… Ми можемо більше не побачитися… Я тремтіла. Що він придумав? Невже ми можемо врятуватись? А Єжик щосили тужився… Він напружив кожен свій м’яз, намагаючись ніби щось виштовхнути з себе… Ще секунда і… О диво! Бомбою розлетілись у всі боки його колючки! Гострі й влучні, вони впивались у плоть кровожерливим тварям і завдавали смертельних ран. Вмить зграю ворога було знешкоджено. …Єжик лежав напівживий-напівмертвий і абсолютно голий. Я схопила його під крило й чимдуж побігла додому. Там на нас уже чекав розлючений Півень. Але побачивши, що зробив із собою Єжик заради мене, він пробачив нас, і вже наступного дня весь курник святкував наше з Єжиком весілля. Так і досі живемо ми в мирі та злагоді. З часом у Єжика замість колючок відріс біленький пушок, і обнімати його стало ще приємніше. Я дуже люблю свого Єжика, й уважаю, що кожен чоловік міг би мати його собі за приклад.


Аврелія Кнур

Прохасько недописав Таня…хочеться почати здалеку, щоб все вийшло без похапцю, нефальшиво. Хочеться почати з відтінків, а потім вже перейти до кольорів. Почати з темряви і рухатися до світла. Добре. Все таке минуще, а тому так наснажує тугою і щастям. Щастям туги. Тугою щастя. Коли ми розійшлися, не розходячись. Чи швидше не розійшлися, розходячись. Я нічого сильного не відчув. Найчіткіша ностальгія – в часи припливу щастя, звершень, досягнення мети, мрій, який так давно прагнув. Я пізнав злеліяне через так довго часу, що вже встигла затертися сама суть першопочаткового бажання. Був голодний стільки, що вже потім коли їв – смакувало не так як би мало. Після всіх чекань. Це якесь пристосування. Не знаю, може це якесь життєствердження перед вічністю, але зміцнівши в певних галузях – я хочу взяти реванш. За дитинство і ранню юність. Хочу переглянути наслідки нерівної боротьби з тодішніми обставинами і перемогти їх зараз. Зараз вони мені не рівня. Я тепер граю у вищій лізі, бо така закономірність життя. Я хочу перемогти обставини закономірністю старішання. Час проходить, і цим можна воювати проти незворотності миті. Входити двічі, тричі, та скільки завгодно в одну і ту саму річку. Треба просто трішки часу, щоб набратися певних усвідомлень. Хочеться повернутися до невдалих моментів гри ще на початку кар’єри і зараз захопити глядачів набутою майстерністю. Щоб відновити, а насправді доторкнутися і знову відчувати близькість у просторі, просторувати близькість у відчуттях з тою, яку не зумів тоді відчувати найсильніше за все, а тому відволікся. І все зникло, загубилося, вивітрилося, застоялося, віддалилося, відсторонилося, залишилося десь там, але не відчужилося. Осінні ранки, коли зникають зорі як і зникають з дерев красиві, теплобарвисті листки, наскрізним холодом заганають зі світу усе тепло в душі. В маленьких людських бастіончиках тоді найбільша концентрація опору проти природи, проти згасання літа, проти неминучості. Відсіч вмиранню тепла як істинності, сутності літа вживається з народженням дощливої осені. Осінь є нічим іншим, як розтіліном і розкладом попередника. Осінь – це смерть літа. Зима – це забуття тих, хто померли.


Весна – це лише народження. Є тільки літо і більше нічого. Все інше, то тільки зміни єдиного, облюбованого нами стану. Тай наш стан – це тільки проекція літа. Отож моя ностальгія за нею, це тільки проекція її кохання. Ті почуття, що були в неї, наче світло далеких зірок – зараз долинає до мене і наче вино – виходить через вінця, сп’янюючи мене ранньої юності коханням непройшлим. Знаєте,

як взимку пахнуть

яблука.

Вони тоді пахнуть

найсильніше,

чомусь

із

погіршенням умов, в яких вони зазвичай ростуть і розвиваються вони наче починають мироточити.

Сочити неймовірні аромати,

яких ніколи

б не почув ніхто,

якщо б не

існувало зими. Мої відчуття дуже схожі на запах яблука, коли вона там, а я – тут , а ми – делеко.

Де-юре нічого не закінчено,

але де-факто – нічого

немає.

можливо і є такі стосунки, коли люди живуть порізно,

далеко,

а втім потім вліті, коли приходить пора – за якоюсь видуманою

довгими

зимовими

і

вечорами вечори

наповненими, але ніколи певно не грибочки, грубці,

що всі

дбайливо

заготовлені

Бо те все – то любов.

згодою,

все, що думалося, все,

що могло би зробити всі ті нелітні Я чекаю літа,

іншими,

мовчазною,

осінніми

разом мандрують у гори, де сповняється

тільки влітку.

Хоча з

зробить.

такими

Бо це стається

щоб віддати їй всі насушені білі зберігаю

в

трилітрових

бутлях

на

суниці, чорниці, пахучі трави чай-зілля.


Терентій Павлович

Маніякальні пустощі

Знаєш! А в твоєму творі щось таки є, чуваче! Треба більше старатися старатися і писати мінімум бездарщини і зовсім не так банально, як я оце тобі зараз тут щось раджу. Одним, словом, Раджеше! Відмінки ти майже не плутав цього разу, однак варто все ж таки… плюх! Кров м'ясо мізки кістки трубочки хрящі хребці… розкидані по всій кімнаті, яка була немитою три місяці і небіленою чотири роки. Крислаті ледь не вухаті, повні ентузіазму та впевненості, віри і надії, терплячки і пофігізму, обмеження та терпіння, спокою й оптимізму. Плели марево своїх слинистих ілюзій, париво бульдозерних пасток для маленьких комашок. Хотілося їсти, бажалося жити, кохалося так чудово на тих запорошених гойдалках-символах неприбраних кімнат. Павукам було байдуже на Раджеша і його вчителя української мови і творописання. Але це погляд чисто гуманоцентричний. До болю несправедливий. Павуки плели і чекали, дивилися на сонце, не помічаючи, мабуть, як і дурні горобці та мухи, шибок у вікнах. Гадали що сонце ллється просто так до них … і все. Які думки? Проїхали. Ой. Муха така цікава залетіла в кімнату,але відразу почула щось недобре. Кров і розтріпане кольтом тіло – приємно пахли, однак помітила муха, як павуки хитренько завмерли в хтивопожадливому очікуваннібажанні. Здалося навіть їй, що павуки просто медитували і складали якісь подячні піснімантри-панегірники за таку ласу жертву. Ні! Муха відкинула ці геть дурні думки. Які ж до біса кляті пісні-мантри у павуків?!!! Аж крильцями від власної дурості-упередженості замахала. Вони просто елегії почали творити і легенько щось мугикати собі під лапи і бороди, подумала Муха. Томужодних мантр і панегірників, Муха знала це точно. Лисячо-впевнені, єхиднощирі очі павуків світилися палантирама посеред кімнати. Вони собі буборухкали, змовницьки звиваючись невидимо туди-сюди. Лоскоти проймали їхні холодні патлаті неголені тіла. А головне голодні! Бур'яном поросли їхні шлунки, а дупи позсихалися так, що ромашка ані звіробій ані чистотіл не розкупорять їх. Лише м’яско, тільце, супчик з мухи, ніжно приправлений секрецією щелепи та спраглого, нетримай-100-років-ані-комарика-в-роті животика. А павуки! Які там жили павуки.


Симфонія німих статуй завмерлих павуків заряджала павутину та і все довкілля мерехтливою танцюй-радістю, яка вводила потроху у транс нашу Муху. Хотілося їй поближче до цих чудо-створінь, які так розумно все продумали, так мовчки геройськи очікували її і зараз від щастя, вона це відчувала, заломлювали свої оченята й лапенята. Ох вже ці малі чортенята! Голод панував у цій кімнаті так довго, що лише думка про Муху могла б підірвати язиків хмару цілого загону жабголодушок. Проте павукИ…. Люцифера внукИ. Роками жертву дожидають, і знічев’я 'ї з’їдають. І_якшо треба почекати, заради певності і смаку, то кинуть жереб й нумо грати, тим уподібнючись маньяку. Лукаві очі зирк та зирк, а муха вже нічирк-нічирк, до них себе усю несе, жертовно все пливе-пливе. В обійми смерті і тенет, до павукових гам-лабет. Не йди, о Мухо, ні не треба, не слухай ти все їх пісень,

а глянь у небо, ой у стелю!бо вже ти стала їх мішень.

О наша доленько чарівно, сопілко наша, гірко-гірко! Без тебе гірко нам жилось, і кожнодня щось марилось. Бува хлюпочем язиками ми про тубільськітами-тами, а їсти хочеться й болить, серденько твердне й лементить, бо хоче бідне жити-жити, і мушок їсти, не лічити. Лічити з пам’яті з фантазій, пригадувать старі часи, як мило бавились на таці, комах зжираючи на всі боки. Прекрасні мухи й комарі, такі прекрасні владарі, ви наших шлунків і життів, князі світліші всіх віків. На вас чекаємо роки, немов месії ждуть жидки, і вже як хвиля та настане, коли діждемся ми весни, то цілі рої мух й комашок все рвуться крізь наші пруди. Тоді ми раді до нестями і їсти рвемся батогами до тих тілечок ням-ням-нянь, як смачно пахне вся ця погань.


а, п ав в а. р ає е м р я , р у к . о м и ї т р ук ь б и п у н е ає к ав і т Кол ах мир є н в очоли вми ста К а кв і т е! р и л а, к р у ч Р о з п р ав к з ь о б н а б і к . Поклади д так болюче, Не диваийсьсивий вік. п о в аж О т ба П р о р ч и ш , кв і ти в і д стебело сслтир крізь тебецвíли. іли. Чо м рн і т р о в і з кр и л (небава по криціа, о і скркрила, и т ь с я) .

ий, ший. ні, д о л м о б ’ я ч и х о ю ті . к у в ктрь голунасінинала ніч ітіннічі . в у с б в а р и в Колїдав п’кяо було виро ст старечих зиагкруковіуз. з’ ого о одня Алетуи не сходуилсні й наяпвав у траву. Й якої щ кві и буяли римав і в з В о н к не в ит якорем даехретвраави в а т с ін В у р К у зеленихрвглиистбіимнарева Че р е з б а ив с я до че р в и він спуст З емний д всюди цвітах–окбурдо сли квіти: и летіти? Г клітіілля сплел и й в ін м ом у е т р ав и р т в о в п Х р ам ав у круовайся ена розкри ті . т че, , п привоя кві овзи, йде туча По н е м з гу зби взи ину ба т ам в а п че. , де ючи омі не р о с ж с т ход и ебл а ил и к ми, о си .


Біографія

Дим

С о н це

Захід

Ресори м’яко погойдувалися, машина легко плила по шосе. Зизоокий, напилений ластовинням водій звільна тримав руки на кермі, а точніше просто поклав їх, стомлений від задушного, спекотного дня. Узбіччям проминали різні дерева, кущі і навіть трави, не рахуючи вже людей, а також собак. Все це нещадно палилось сонцем, що розпростерло свій вогонь і випалювало-висушувало все і всіх довкола. В бетонних шестикутних клумбах доживали останні дні заморені квіти. Зизий не знав напевно були то гладіолуси, а чи майори, а втім дощу сьогодні не буде точно. Прошерхлий дим коптив і без того висушену горлянку пасажира, що зім’явся на задньому сидінні і блаженно курив. Схоже, це приносило йому неабияке задоволення саме в ті моменти, коли нікотин та інші смоли на мить переставали вуглити горлянку та легені. Тоді блаженство розтікалося по ньому всьому. З цими двома сидів ще один, але з цієї парочки він вирізнявся товстими окулярами та худенькими, витонченими руками, які, здавалося, не знаходили собі заняття, будучи відірваними від клавіш. Піаніст, довго ще? Та піаніст на це тихенько напружився, щось клацнуло і він м’яко викотився на розм’яклий, пахучий асфальт, який зовсім непооддалік м’яли діти своїми маленькими п’ятами. Машина різко загальмувала. Та ну його. Поїхали, я жах як хочу пити!! Схоже, це тільки так здалося застраханому Юзефу, бо насправді лінкольн 67-го року тільки трошки збавив швидкість. Ошелешений водій з цікавості скинув з десяток миль за годину. Викидьок із зусиллям піднявся, механічно кілька разів обтрусив штани, прилизав спотілу чуприну і не з цікавістю, а швидше з в’ялою необхідністю, що диктувалася нудністю бездіяльності, попрямував вздовж вулиці на північ, де в кінці виднівся якийсь заклад, для спраглих душами у таку пору.


‘Бринить-дзижчить щоранку в пелюстках, Невтомною зневагою до ліні, Із гордості кривим відтінком у очах, Пузата бджілка Лілі.’ Не звертай уваги, Сем хороший, він просто не зміг отямитися після того, як банк розорив його. Він не зміг виплатити позику. А мені начхати, налий мені лимонаду! А ти, Семе, вали звідсіль, поки я тебе не отямив як слід. У мене був складний день і дитинство, та й взагалі із першим коханням провально вийшло, так що я не збираюся втирати тобі соплі шовковим рушничком/рукавчиком. Второпав, мудило? Ось ваше віскі! М’якше з ним. Залий собі в багажник своє віскі, я йду з цього свинарника, кози!! На дворі вже чекав коричневий лінкольн. За крок від машини, люб’язно відхилилися дверцята і зизоокий привітно жестом запросив усередину. Третій заліз, машина подалася вперед, сонце відкотилося на захід. Спека трохи спала, але лінь не покинула тілей. Вечір ще не розвіяв у повітрі задушливість дня, тому разом із киснем лінь ще раз по раз потрапляла у кров. Колеса стиха оберталися, ледь-ледь втахаючи в асфальт, що пахтів теплою смолою. Ну як? ….Він згоден. - розморено блякнув новоприбулий. Міс Андерсен була вельми щасливою людиною. У своєму халаті в горошок вона, переживала всі миттєвості літа, порпаючись наче курка у садку над своїми квітами. Весь світ весело обертався у її калейдоскопі. Вона дбайливо розпушувала землю, мовби навмисне не підозрюючи, що зараз біля її воріт зупиниться притомлений лінкольн. Ресори м’яко погойдувалися, машина легко плила по шосе. Зизоокий, напилений

ластовинням водій звільна тримав руки на кермі, а точніше просто поклав їх, стомлений від задушного, спекотного дня.


Про природу речей

(кот яча сенсол огія)

Кіт Учений

Спочатку не було нічого. Був тільки Вічний кіт і Вічна сметана.

Тоді Вічний кіт створив Небо. Оскільки Небо створювалось з нічого, воно було зовсім темним і його не було видно. Щоб його стало видно, Вічний кіт причепив до нього Місяць. Місяць – велика миска Вічної сметани, забрана (причеплена) на небо для того, щоб Усі Коти її бачили ночами і не забували про своє призначення, для чого вони на цьому світі. Сметана забрана на Небо за те, що вона вічна, біла і жирна. Зорі – розхлюпана Вічним котом з миски Вічна сметана. Усі коти – створені Вічним котом за образом Вічного кота, щоб виправдати існування Вічної сметани. Котам дано Вуха, щоб вони за ними могли себе чухати. Щоб було чим чухати за Вухами, Котам дано чотири Лапи – по дві на кожне Вухо. Щоб Котам було легше і ближче дивитися на Місяць, Люди будують будинки з Дахами. Люди – створені Вічним котом для того, щоб було кому будувати Дахи і чухати Котів за Вухами, коли у Котів Лапи зайняті або їм просто в Облом. Облом – стан, в який впадають Коти, щоби виправдати існування Людей, коли Людям інколи в Облом будувати Дахи. Дахи – Коти там живуть у вільний від чухання Людьми за котячими Вухами Час. Час – вимірюється Місячними Циклами. Місячний цикл – від наповнення миски Вічною сметаною до з’їдання її Вічним котом і знову до наповнення. Вічна сметана наповнює миску сама нізвідки і вічно!!! У це вірить кожен Кіт, у це не вірять Люди, саме тому Люди живуть не на Дахах, а під Дахами. Слава і хай буде з вами ! Вічному коту

Вічна сметана


Прізвище Задачний

Раки-Небораки -

Мене нудить… беееее. Зараз ригну чимось. І де тут та радість та задоволення про яке всі казали. Феее. Ледь можу дихати. Тарасе! Хто ж тебе просив забивати свій живіт на всі сто баксів. Заплатив десять баксів так з'їж на двадцять, ну на тридцять, але ж не стільки. А тепер ще і жалієшся! Та яких сто баксів. Ну випив півтори літри соку та зїв отих тістечок по жмені усіх видів, трохи печені. Вперше між іншим їв баранину! Але це не означало, що я вже мав пропустити свиню і коров'ятину! Хай буде. Йдемо десь полежимо. Так, можна, але де? Швирк у парк, що біля самого пляжу іде. Там у тіньку можна полежати.

Пішли двоє друзів-заробітчан відлежувати на травичці свої забиті шлунки відносно дешевою їжею з китайського ресторану,де можна за 10 доларів наїстися досхочу або донеможу. Ішли вони розкуреною машинами набережною вулицею обабіч обліпленою традиційними одноповерховими дошка-і-вагонка будиночками, а може і бунгалами. Була третя дня і ніхто не насмілювався потикатися у розбірки сонця та кліматичної зони Маямі, тому переважно всі висиджувалися вдома, насолоджувалися фієстою та дякували кондиціонерам, що немов реакціонери все не здавалися і намагалися повернути лад (температуру) догори дригом. Проте термометр не ставав на сторону жодного з супротивників, тому охолоджувачі задовольнялися статусом кво на рівні цілком прийнятних 23 градусів за С. Надворі ж лютувала грізна хурделиця розбурханих сонячних променів, які ламали температурні рекорди один за другим з дня на день, так, що якби вони були на олімпіаді, їх вже б запідозрили у допінгах. Проте ніхто сонце не винуватив, а холодильники сором’язливо тупили очі додолу, тужилися і ще більше крутили своїми задами-компресорами, викидаючи ще більше фреону в атмосферу. Але вони не винні! Така вже їхня природа – збільшувати латентно озонові дірки. А як вони тішили своїх господарів ніжною прохолодою порції освіжайпива!!! Уууу. Не передати. На вікнах стояла армія, закута в емалеві сніжно-білі щити – безжалісна, але і не жалюгідна, армія жалюзів.


Своїми хоробрими тільцями відбивали атаку за атакою квадрильйонніщомікросекундні ескадрильї фотонів, які врізалися в них на максимальній швидкості всього всесвіту і гинули, розігріваючи при цьому своїх ворогів. Такі собі бісової матері камікадзе. У кімнаті крутився вітряк, намагаючись хоч якось прислужитися поруч з усією ватагою антисолярного повстання. Крутився, поскрипував і гордовито поглядав на інші електроприлади. Особливо він чудувався, заздрив і косо поглядав на ArtCoolLG – систему охолодження від корейської фірми. Знав вітряк, що дні чи роки його вже злічені і недовго лишилося йому так почесно висіти по центру вітальні, адже користі з нього було мало. Проте він був даниною традиціям, моді, стилю, а можливо, і цього найбільше боявся вітрячок, просто даниною ліні та байдужості господарів. Проте не так вже і було погано цьому двадцятирічному вентиляторові. Справи у електроплити були куди гірші. Давненько вже не вмикали її господарі. Спека була навіжена і зайве джерело тепла було б просто невиправданим та зрадницьким по відношенню до спітнілих та відданих справі охолодження кондиціонерові, вентиляторові і навіть холодильникові. Плитка нудненько простоювала цілими спекотними днями печально поглядаючи на вікно, та подружньому радіючи за свого сусіда по кухні – холодильника, до якого бігала радісна дітвора по морозиво, і не менш радісний татко по бляшанку пивка. Матуся теж заглядала раз по раз у холодильник, аби витягнути якісь напівфабрикати та розігріти їх у мікрохвильовці. Ох! А її плитка люто ненавиділа. Оцю стерву мікроскопічну, в яку навіть не улізеться нормально нафарширована індичка на день подяки, оцю зухвалу громительку традицій та кухонного спокою. Своїми ледь шумними електрохвилями вона ятрила-випалювала нутрощі електроплитки. Проте плитка тримала себе у спокої та чекала холодних зимових вечорів, коли господиня зможе зі спокоєм увімкнути усі її камфорки та наставити купу каструль та приготувати щось смачне для всієї сімї! От тоді і мікрохвильовка плаксиво хнюпиться, ще гірше ніж холодильник, потіючи фреоном, від того, що її ігнорують і ба! навіть заводять мову господарі про те, яка вона шкідлива, що вона змінює склад білків, робить транс генні жири і ще купу всяких наклепів. Червоніла і переживала мікрохвильова піч і вже майже звинувачувала свою суперницю – електричну плиту, у таких ненависних розмовах. Проте це відбувалося кожного року. Взимку хазяї нахвалювали електроплиту та грозилися перейти на здорове харчування, а тому обіцяли викинути мікрохвильову піч. А влітку забували тактично-кон'юктурно про свої обіцянки і все робили навпаки. З роками ці два кухонні пристрої для приготування-розігріву їжі примирилися і у веселій компанії холодильника коротали як спекотні літні, так і не дуже зимові деньки-вечори-ночі. Оцих два бовдури, нафаршированих хавлом дешевим поперлися до пляжу, прилягли у тіні поміж дерев і поснули. Проснулися аж під вечір під все ще жарким сонцем. Носи їхні були гірші за печену картоплю. Шкіра на обличчі та руках-ногах лущилася краще ніж на круто зварених яйцях, а пекла самі здогадайтеся як. Побагровілі раки-небораки пішли розбиті сонцем в найближчу сторону крайнеба.


Ми ха й л ь С е м е н ко

взагалі чого я сюди прибув у Київ? Місто досить нудне весною смердять акації улицями ходить гидко і не знаєш чи це ти в парк попав чи десь в селі між чумаків мені не місце тут я почуваю що зупинивсь далі ні на йоту не посуваюсь через два роки вниз піду обстановка мене огрублює товариство викликає гримаси тікати звідси! Тікати з Києва! До живих людей бігти тонких інтелігентних що живуть сьогоденням сьогоднішні нерви рвуть немає нічого більш прекрасного

рломм губ о г м * * * рерізаним о сміхо пе хололи нав ровані з е н і з а яв и ча сто уди рушилтені й роз і к оганьб ені в с і і з не в ір вс узі мої Др

іцнішебе веду м у с * о * * л е т и к д ан н я т н я . Зап а страж е згоран щання я н повільн на про ду. на бухнемо но на ро ніхто В и написа в и ч а т ак і не бучніш. т і в с б ев І можіда, за насшу міцніш як сьогоднішній день л бо я не дожену його тут ти копальто. е л п а З те б н и кожного дня зостаюсь ззаду з ас тут, між своїми. Геть родичів – у серці моєму місця немає рідному всьому рідним жити буду після 40 літ. Геть усе що спиняє мене що шкодить моєму бігові що душу мою еластичну старить! Лагідність тягне мене під рельси благополучіє мене вбиває. Не хочу слави тут, між своїми, де за мішок сміття та козацього вуса славу. Що мені за діло до Києва та родичів коли про Семена мусять марсіани знати. Почувалося дощово й по-осінньому облудно в душі цілий день парихмахер на гітарі бринькав ….. ні, мені було тільки тоскно – тільки тоскно в серці моєму розкладалась диня


Я

Я — жертва погасаючого світу. Я — поранений звір. Можливо, що прибув на аероліті І кинув довкола зневажливий зір. Дух мій в захопленні можливостей футурних, І в крові — безліч архаїчних атавіз. Я — в пестінні хмарок пурпурних, Я — скрізь. Я ховаю в собі всі горіння й інстинкти, Я — синтеза поетів і мрій. Я пережив усі конфлікти, І дивний на мені стрій. І коли встануть всі звірі й люди, І коли кинуться всі предки й вороги,Я розстебну свої закривавлені груди І покажу, скільки в мене снаги! І побачать міць синтетичну й могутню, І попрохають крові на плями й сліди,Я віддам всю свою силу за хвилю незабутню — Я — вічний, сміливий і молодий! І так скінчиться боротьба стосила, І ледве потушать мої хвилі віки. І я припаду до ніг женщини і скажу їй: — Мила, Дай мені відкусити шматочок твоєї заголеної руки!

РІЧ

Я хтів щоб не розуміли люди щоб з мене завше сміялись щоб замість привітання бачив тільки простягнуто-презирливий палець всі вони такі малі їх так багато я сам про них думаєш думки заполонили сплелись почування і їх так багато я сам тому веселий журний очі мої багато бачать крові нерви всі дотикаюсь до речей тайну чую прочуваю дихання дихає кожна річ я сам хтів щоб не розуміли люди щоб з мене сміялись щоб не казали що я сфінкс щоб був такий немудрий як вони всі їх так багато я сам.


Мирон Пальцюк - студент. Безкоштовно їсть інжир у Криму.

Зимова Казочка Прийшла вона рвучко нетихо і без попередження. Розчахнула неба дверцята і ринула з багатьох-багатьох хмаринок на землю снігом, сніжком, сніжинками, морозом, морозцем морозюком морозищем. Позашивала зима розпанахані черева річок, дозволила лисицям і вовкам вільно пересуватися туди-сюди, повкривала своїм поглядом віконця чудасійними візеруночками. Іванко щодня як снідав перед школою поглядав на віконце, що було на кухні. Але про Іванка трішки згодом, а зараз мову треба довершити про чарівницюхудерлицю, заметіль-бабу-джміль! Саме так! Джмеліла як дзиґа її завірюха, несла купу радості для малечі, погупувала по стареньких дахах Львова, по новеньких лише прожогом поскользувала і гнала далі – шукати старі дахи. Приємно було мабуть зимі відчувати себе маленькою бешкетницею! Адже як і діти могла вона повеселитися протягом року недовго. Діти під час канікул, а зима під час… своєї ж однойменної пори. Заморозила за ніч вона декількох бомжів, що сердешно-тупо валялися попідтинню міському, скрушно затискаючи в руках оберемки газет. Бавилася з поїздами, які тулилися на вокзалі у депо, а особливо подобалося їй напосиджувати над тими, які вночі пхалися у Львів: в’юнилася біля колій, махала кулащичами-ручищами заметільними машиністам, кидалася під колеса, погойдувалася по коліях. Дужчала зима і набирала все нових сил. На підмогу прийшли циклони з Польщі: львівська зима радо їх зустрічала на підходах до міста, браталися худерлиці і насипали з радості кучугури снігу. Не хотіла зима наша видатися польці провінціалкою, тому перед самим прибуттям зими-подружки закучугурила наша рідна декілька поїздів, заморозила пару тролейбусних маршрутів, нагло поначіплюючи шматки льоду на дротах. Торохкотіли пів дня комунальні тролейбуси, а зима неначе всміхалася у свої прокурені вуса. І з’єдналося дві зими і почали брести вуличками туди сюди. Подобалося польській пані підходити до кожного діла спокійно та виважено, тому львівська зима мусила гасити свій шал заморожуючи де-не-де все нових безхатьків.


Іванко задивився на віконце і помітив новий візеруночок: якесь латаття ліній і сум’яття ніжно кристальних фігурок-кривих. Гарно! По боках віконця не було малюнків, а просто залите кружальце тоненької крижинки. Пальчиком водив по віконцю і зшкрябував сніжокпорошок. Чай за той час холов, масло потихесеньку тануло після холодильника і соковито заходило у пори біленастого хліба. Сонечко тільки сходило та освітлювало царство зими для Іванка. За цю ніч зима добряче попрацювала, мабуть подумав він, адже його очі жваво з вогником забігали по подвір’ю як тільки він прийшов на кухню. Поки мама нарізала хліб, погляд пасся його по гуляйполі зимової анархії, до якої не дійшли ще мітли комунальних служб та простори якої не орали трактори-снігозбирачі. Відчув Іванко пильний ніжний погляд любої матусі. Обернувся. «Чайочок, хлібчик з маслом, вкритий товстеньким шаром ріденького меду та зефір в шоколаді чекають на тебе» - неначе промовляла вона. Ствердно кивнув він і ще попросив трішки погледіти: запримітив він маленьку синичку на годівничці сусідів поверхом нижче. Цвірінь-цвірінь мабуть казала вона. Іванко не чув, але бачив її радісні потріпування крильцями, різнотраєкторні пострибування вздовж периметру, апетитні подзьобування пшенички і іншої якоїсь крупи. Не видко було, адже зима мов підліток-райтер вкрила графіті скло на чим більшій кількості будинків, не надто роздумуючи над замислом, меседжем, формою та змістом. Синичика доїла свою ранкову порцію людської турботи і небайдужості та пурхнула крізь шати сніжинок у невидимість. Падав сніг. Іванко обернувся і взяв у руки спершу чай. Лимончик сумирно закисляв напій, масло і мед проникали у хлібові глибини, зефір стояв сам-самотою, знаючи, що його доля закінчиться найшвидше. «хрум-хрум шурм-рум-шум» -- зашурували зуби хлопчика і зефір впав благально, сокрушений щелепою, до підніжок шлунку. Так було завжди. Першим у бій йшов десерт. Далі пару посьорбувань чаю і куськусів хліба. Декілька таких повторів, десяток-сотня маленьких думок, пару поглядувань через вікно, аби було цікавіше, лагідне погладування мами по голові – і сніданок завершений. Можна іти до школи. Матуся обійняла синочка, показала ручками аби він довго не грався на вулиці після школи, бо холодно дуже, і сказала, щоб він був чемний. Іванко теж пальце-жестами відповів і запевнив, що любить її. Вже хотів іти, але зворохобився, обернувся і сказав так само мовчки, що сніданок був дуже смачний. Мама вдячно усміхнулася і прикрила за ним двері. «о, здоров! Я тебе чекав вже три хвилини!» «Привіт! Та трішки довгенько я їв. Мама ще й зефіри сьогодні поклала збоку, тому я трохи не вписався у графік» - усміхається і швидко прямує з Лесиком до школи.


н й кияни

ну ді вч и м ає к, що

хома чо р ни

Тол і

Стар о ілу. а. т о п з вин мороась дівчин , а р і що при Коли унна с о б ач а к а ш не з ’ яв ил ч я і п с с ч т у і н с р г о а н , з д р и га с н и м п о м у б о р д я Ц и ц і є м у у м е а н е м о я юсь в том пр елі, По мо ще бул чиї б л у ти и були ні не втраплялвя: к і з п ’ я н ає п і д о б і й м ах А о п ах , и л о К и м о бл в і к н ам д е л і , грудазав, туди них звідскі – і ц и и а ч с ч т щоб дчвекаючи,япм бригантрах астоомдумав прьойони жі.но ч е р і ф ан о к и з а а, аст а два міл и грудей ч і с н е в Чого б икрасти рні зірв у, що нири мільн и ляка душу ати т і , п р и с т р ас т і о р ч к о в я м с м Т н і з кри а я не зва ене злоді у. ітнілчі иі може вдідоти ше сті п с ком у г жаю н й? ь с Де роботи цієї ги грудопо ховаю руди хол а це, в і д е с те р п л ю і - ’ Н І ! ’ с о л о н е од н і я н е н е в д ом лице. вм Після любови з тебе стається озеро. розмріяною ходою Тиха вода, у якій хтось колись втонув. всновую вулиці Плавають риби, втомлюючи розмовами. невже то вона біля паркану Люди приходять — потрібний бульбі намул. Щулиться?.. Ах, залиште мене! Тільки вночі пам’ять твоя оголена, Чому ви завжди Знову рікою (хай хоч у снах) стаєш. за моїми ногами І забуваєш, що ти всього лиш озеро. Тягнетесь?.. Тіло своє берегу віддаєш. -Ви! - Міліони Може, й не так. Може й не варто мріяти. Підведених очей Пам’ять старих, надто слизькі в’юни. і широких Стегнами хвиль впертися у каміння би. Самечих задниць Коцом із листя вкритися б … до зими. Адже – тепер Прийдуть рибалки, правда, це буде вдосвіта. Революція!!! Навіщо ж Берег зустріне поглядом здохлих риб. Що-дня Вдень пам’ять спить. Ти — лиш глибоке Полюція? озеро. Коли в душі Тільки не плач — сльози не для старих. Смітник І насіння налущено...

Марія Криштопа

Озеро

Юліан Шпол(Михайло Яловий)


про автора

рах - співець гір та власних претензійних думок. Шукає переродження у поєднанні з природою. Ігнорує терикони, закінчив Харківський університет ім. Каразіна, інколи малює. Раніше вів власний блог "Егей", мав алергію на зоряний пил, виготовлював шпаківні, а взимку спочивав від овець на карпатських полонинах. Звідси його містерія обототожнювання довкіллям. Не знайдений ніде, тому живе вічно. А р ка д ій Тет

Ідентичність мита-помита-розмита і її монолог Хай бережуть тебе янголи, а потім берегтиму я

Темрява знову поглинає мене. Простір звужується і починає тиснути на мене. Задушливість перетравлює і пригнічує. Я знову у бездушних товщах натовпу, чия холодна і так-якзавжди поведінка плекає мою самотню непотрібність. Ой! Щось прорвалося зверху, проштовхуючи мене все вниз, все глибше. Я не можу щасливо розчинитися, радісно злившись із Собіподібними. Вони схожі тільки формою, окрім зовнішності, здається, немає нічого, що нас об’єднує. У нас різні шляхи і найвірніше, що ми вже ніколи так і не зустрінемося. Для чого тоді зав’язувати якісь стосунки? Марно. Те, що мене засмоктує у щось невідоме, не надто хвилює мене, принаймні уже. Мені вже близько двадцяти, але найцікавіше і найскладніше почалося кілька тижнів тому. О-о-о, я ковзаю по якихось вузьких, темних коридорах. Стіни заросли якимись огидними наростами, що смердять, а де-де поміж цього смороду стікають якісь химери, певні істоти, яких мені важко оцінити. Їхні зовнішні органи лежеть поза межами огидності чи то вишуканої привабливості. Я ще таких не бачила!


А-а-а, як боляче…а ще більше сумно. Щойно з мене витекла частина мене. Я потрохи втрачаю себе, старішаю, розпадаюся. Не можу зупинити своє розкладання. Як я вже не намагалася, на жаль зовнішні закони могутніші за усі мої прагнення, незважаючи на усю щирість їхньої палкості. Огидний сон, м’яка подушка Пекучість лізе до очей Бадьорість падає з плечей. Конає в мосі попелюшка - твоя дружина… В смолі здихає Бармалєй.

Я складаю ці безсенсовні вірші, намагаючись хоч якось перебити стійкий присмак вічності та глухої однакової беззмістовності та пустосуттєвості. Давно не відчуваю пощипування від ідеї щастя служити людям. Просто так є і нащо з того радіти? Зараз я прямую на завод, що займається очищенням та фільтрацією води. Та це ще нічого, гірше було, коли довелося повзати по кислоті, коли з тебе висмоктують всі соки, видирають кров, паразитують, кусають якомога більше, щоб лише вижити. За твій рахунок. Завдяки. Я пройшла огидні нетрі гняття та упадку більшості живого сущого. Так, -скрушно усміхнувшись, - може тому і стала таким філософом. Свічка мріє про підсвічник Вогник моргає аж-аж, Та без сірника ніяк.

Мене задрало зберігати інтригу!! Все!!!, я вам скажу таємницю твору, як і мою. У нас з ним одна таємниця. На двох. Я вода. Задоволені. Я один-налив! Який зачерпнула в лісі з джерельця маленька Настечка і занапастила мене навіки. Я собі мирно сповідувала кругообіг, тосувалася з хмар на листячко й в потічки, а після усиновлення-приручення – пекло зняло у мене свою обгортку. Мене спочатку смажили на вогні, далі вживлювали в тіло те, що називали овочами, м’ясом. До речі, поки я це пишу, то трішки забуваюся. Тому і пишу. Бо забуваю, знаєте, про те що треба шукати вищий сенс. Не йдіть, ще трошки побудьте. Благаю! Побудьте місцем, де я розчиняюся. Я вода. Один-налий. Психоделіка скажете? А ви б і не такої запурінькали, коли б вас процідили крізь зуби, стиснули мигдаликами і ковтнули у кілометри кишок, а далі друге народження з клоаки і довга подорож у компанії таких самих покидьків кілометрами вже твердих кишок. Їх ще іноді називають трубами. Чи трупами? Здається все ж таки трубами. До мене ставляться як до даності, а чи знаєте ви щось гірше у житті? Я вода. А хто ти?


Од На та ніже вниі , м и дво л М і с е и гукаю в тонко сльозі рцю покрит п На оїд рі ро і роз зиранебо відчай байстрюки! ки М и пгороді емо в сте сп Нема. Н юся довкол душним пок В наш оїде лоб Пар ори неначе п ема. Невже па з-під руки риком С п На робу ій хатм навсода. иж. ш. Пішли н ре словутий овимирали . Р го й і т ігд Лук’ ян Г а дно та обр динозавр? ви, Овеідний рищі днас на арган а. Параска ервасій Опа о сли корала * * * р х і л к р аю і д Б з д о ж и . П о р о з т а Д о м н а Ф е о д н ас Н аз ар м и , п р аб ай е н и В же не пвали мов тор ора та Горп о ща . . новий Ш ис атиме пр ішній сніг. ина. . . в ай кружляє евченко. . . Ч о вас чудови ! а по с аду о коле со й ра су безупин х книг , х ра За димнибіймає робі птовий реке но о д і ти р але черв ми стовпамнгуда. калті, онах, о о и п н і хв и л ходят но в і ніч у халпаанталті. ь Прогтрнаьмому пророі круозкотить ь люди, т одиорномчках і в палаеблі, м, ‘ В е с елка а оголошує не під силу Х ч апо ий и, м ило ку, Хому чи ’ видає ‘ Спі прогноз. . В В тк дурнє стін ик з мта, жін І т і л ь к и т аю т ь ( а л е ц н е т і С и л о с ’ Я оїда альн у, та . рка, ч и з п е р е п о з ус и л л і н е з д а л о с ь ) . . П м и в м ам З і н у а С і , в , е п л в обличч ою дуже г юдськім, р У ’ їла дку е сик урку кані й і за повії і Джорджа бидко стане: Тракто и к ь З с у с і л а п о М т ар а в . и ден о л ввижаєт абрисом м’ ачиться Яки о м ь с я ‘ м а л я ки м тор свободу ежного І Зжер еняткрних дуркілась б м к а р т юточка О л Кош’ їла чоів-придобрасливоома, кс ана’ гинесвзоабоду незраоду З кл о п е н е и щ а є в д о . за кторного рили І д о м ув ш е м а п и в тра о його вк ві І и кн н е н е тє ті л о р и і р ж а о б од у Г а ме е тр о т в в і н з а с в н ав і . Т мен так онав в ка я низько В і с к в кл о н и с л и н у тож овчи хвиневинний пом кторець їну. т р а р з а укр а вме


Коли на вікні конденсат, Коли обвисають вітрила, Коли ампутує хірург Птахам перелітним крила, Коли загадають діти Останні свої бажання, Я полюблю тебе, любов, Покохаю тебе, кохання. І облітають зірки, І опадають голки. Я кохаю тебе любов, Я люблю тебе. А толку? .авин имакувз имитолоз енот й ясьтєавоХ .еліб ос елп имабир имилпет ежір озеЛ ,азереб ажівс огвод юецинирк дан ьтїотс І ізереб ан икнюлам ісв яливх анелмотвереп а .а л и м з

Холоне все глибше осінь барвистого саду ріки свої рукави розмотали сувої душа дім свій облишить і життя вже позаду одинокі ми хоч нас двоє

Ніч над сонцем. Молоко в долонях. Та дорога вже вросла у бур`яни. І автобусу стелився брук спросоння, А у горлі, наче друга схоронив. Розцвітали сни в тропічній мальті. Птах весною вкине їх до лон. Кров мотоцикліста по асфальті: захід сонця. Сходу не було.


Громадянин Хайло

Своє

Давайте, зачну потрошку. Мишко живе в Київі. Павло живе в Київі. Павло високий та білявий. Мишко теж високий, теж білявий, проте, чорнявий. Мишко, та Павло - друзі. Якось Павло зайшов до Мишка у гості з візитом дружби. Ви ж люди дорослі, вам пояснювати не треба, як все це відбувається. Коли візит кінця сягав, запитав Мишко в Павла: -Павло, друже, дай відповідь чому в останній час ти такий бадьорий, цілеспрямований та в гарному настрої, не забувши вказати дози, протипоказання та побічну дію. Павло посміхнувся загадковою посмішкою сфінксу у період течки, відкрив рота і виголосив: - Тр е б а п р о с то н ап р о с то з н ай т и с в о ю х в и л ю . -Поясни. -Дивись. І Павло витяг з надр чорної шкіряної куртки мініатюрне радіо. Почухав вухо. Грала якась попса. Музика раптом перервалася схвильованим діджеєм. "Наша служба новин тільки що передала, що Павло сказав дивись, дістав мініатюрне радіо і рапотм почухав за вухом. Чекаємо на Ваші дзвінки." Мишко хитнув головою на знак розуміння та пробачення (пробачення - то про всяк випадок).: - Яс но . Я о с ь тільки с в ій о р ган друку знайшо в . - А це як? - Див ис ь. І Мишко притяг купу газет. Там була й "Мишкова правда", "Мишко сьогодні", "Мишкові факти та коментарі", "Мишковий день", "Мишковський комсомолець", "Очінь інтєрєсная газєта(секція М - Мишко)". Павло відразу схопився за "Інтєрєсную газєту". - А й ді йс но , ці кав і р ечі пишуть . Я в і з ь му почитати? - Б е р и, ті ль ки кр о с в о рда не р о з гадуй. - З года. Ну, я почухав. І почухав. Так, чухаючи, Івасика й зустрів. З Івасиком взагалі неймовірна чудасія трапилася. Але, ви ж про це знаєте. Не могли не чути. У всіх мас - медіа Івасика згадували. Не чули? То, шукайте!


Петрольна пастораль Симфонія вранішніх пробок

.

ни я д а

Музики на фурах зібрались. (Фура - залізна труна: ом р Г МузИка зсередини, ззовні кубло З атмосфери, опадів, вітру, продуктів згоряня бензину.) Пересічний спрямовувач фур, сам спрямований вкрай робінгуда стрілою. Консервований бос, босик чи босенятко, В уяві давно вже на зустрічі бізнесовій, Чи в обіймах секретуток.

н

л Ха й

(павза. збігати, помотати головою, хапнути ротом свіжого повітря.) Мабіла, мабіла, єдина відрада.... Ty de?

Ta kazly zagatyly dorogu..... І раптом загублена: HAI!! Z NOVYM ROKOM!!!! А ти ображався, що позабували на свято. (так, нікого не забув... а!) Міліцьонер... Страж правопроїзду. Дирижер симфонії. Паласата дирижерська паличка. Невловима нагадка Гарі Потера. Чаклує, рулить невпинну річку машин. Матюкається. (хвінал) Фурщики грають сифонію ранку, Нафта крекована в рушіях тліє. Створено ранку настрій і запах, Аромат невловимий бензину.

о


із бортових записок юнги, знайдених в адмілартейській скрині. Місце знаходження: невизнана Придністровська республіка. Місце втрати: казанське ханство. Наново переспівано Такил Мугулом. Перекладено на сербську: Геркою Кіпічом. Українською ретрансльовано Мавриком Гавриком.


я маю флешку, отож я грішна колише вітер достиглі вишні я маю кішку, це навіть смішно це чоловічий? Мені ще трішки.* Шепоче мишка кудись під ліжко самотній галстук плюшАвий мішка.

плямлена книжка стрибає в ліжко сидить під плотом картавий мотиль

а

є,

ч а ь з н іс т о н я іс н н іл е ц л с к е я р а к б ід р е п т є н ти ж а и т н и * ч * о щ

втомився злитись лишив на потім кудись напитись упав зі сходів

вступив в гидоту кривава зірка солодкий голос продажна дівка тримаю руку дивлюсь в потилок*** обгризлі ніхті смішок

д

е

м

о

н

п

с

р

т

о

р

с

а

т

ц

о

ія

т

а

г е т ь к о ч в и о с с т т о і ж ви и п т а т д я к * о

* * * потилок – назва чоловічої потилиці, коли цей чоловік тримає тебе за руку

в

о

ї


запишіть сюди щось своє або не своє веселе і небанальне. байдуже хто автор, головне

що тільки так ця книга стане завершеною. А ви ­ її співтворцем. І всі ми ­ наблизимося.

Твоєю с мертю п ритолоч Бруньки ена трав роси змо а, рдовані Навіщо, назавше тілом не , зугарна Сконала та стара ти й при – тлумила траву?!


Те що має бути попереду Очевидно зрозуміле, легкодоступне, масове. Ми не претендуємо на масовість. Це вона претендує на нас.(алюзія на ч.норіса?:) гра слів. Фривольність асоціацій. Схрещення контекстів. Породження нових форм і нових смислів. Небанальна манера оповіді. Стиль, що виносить мозок. Епатажно красивий глибокий суб’єктивізм. Гримаси, що проступають крізь текст. Художня деталь, що рельєфна і нестабільна. Вона рухається! У заданих діапазонах. покладена на вівтар потрійної подвійної гри, відображається в дзеркалі з права на ліво, ­ заманює рукою наперсточник у кімнаті де структура зрослась з фактурою невідомо коли і ким; глибина змінється у вагу, а вартість переходить в запах, а затим в кількість. Ходімо. Бачимо на грунті лише невиразні, натяком на підозру, нечіткі сліди чийогось перебування і справ...хз чи темних. Той хто читав – це наче копати. Всеодно не вгадаєш, що викопається. Той хто закопував бо не відає що кинув у ямуящик. ..зіграв у ящик. Чому нам подобаються? Народні афоризми. Та може тому, що бо кожен – це гарна побутова метафора. Проза алюзій, натяків, гіперпосилань, ремінесценцій. Без минулого немає майбутнього. Без традицій – новаторства. Без системи нема андеграунду. Втомився від класики від класиків. Переситився однотипністю. Від нудотно шкільної поезії, зашмульганих розмірів, рим, банальних прозових технік, затертих від тисянадцятого використання хочаться запастися під землю, народитися назад, емігрувати в . Наше покоління, ми... ми більше не хочемо запобігливо схиляти голови і на кожному святі цитувати Шевченка, Андруховича та ін патріархів на відміну від багатьох т. зв. Поціновувачів славетних традицій та інших самозакоханих нарцисів в шароварах з балалайками. Досить. Хай все котиться в дупу. Ми спраглі до нового. До справжньої творчості не обмеженої не лише Грінченковим словником, а взагалі будь­якими словниками, правилами, законами. Розмальовую лице фарбами, сокира вже застромлена на стежці. Проголошуємо вихід на новий рівень. Сподіваємося Вам сподобалося. Ось Вам суничка.


Звиздоболід Футуристичний альманах

Продюсерський центр ’БРУТАЛЬНІ АНГЕЛИ’ brutalangels.org

Підписано до друку 9.11.2011. Формат 19.5х19.5/18. Гарнітура Міракл. Друк офсетний. Папір офсетний. Зам № 926­831 Тираж 1000 і пів прим. Віддруковано на заводі ТОВ ’’Конотоппапірмаш’’ 63200, Полтавська область, м. Конотоп, вул Е.Лайтмена


ЗВИЗДОБОЛІД

20 найкарщих авторів 100 найоригінальніших дадаїзм уривки неоапокаліптика прозоку замальовки

фрашки постабортика класичний романтизм

текстів

попусканьки

БРУТАЛ підтютюкування мікроповісті рубайматка­стиль

АНТИЛОПІЯ ГРА­ФУТУРИЗМУ

текстові скетч­шоу наноромани зшиток стьобів

hate­speech

втрачені манускрипти

афігенна верстка QR­кодотексти захалявна книжечка афоризмів

м

іп асн

лям

и

ВУЛЬГАР ТОТАЛІТАРНИЙ creative сommons

ФАТАЛІТІ

інтертекстуальність

ZVYZdobolid  

antologyofsurrealismetc

ZVYZdobolid  

antologyofsurrealismetc

Advertisement