Сьомий обрій by Artem Lutsenko

Сьомий обрій Літературна антологія

Видавництво

Типовий пое т 2016

Сьомий обрій. Літературна антологія [Текст] / Кіровоград: «Типовий поет», 2016. – 72 с.

Ця антологія є мостом між двома літературними студіями – «Обрій» (Кіровоград) та «Сім герц» (Тернопіль).

Міст

«Міст» – це всеукраїнський мистецький незалежний проект, головна мета якого – побудувати культурний (мистецький) міст між містами України, створити своєрідний трансфер митців, ідей та культурних проектів. У рамках проекту «Міст» молоді представники багатьох видів мистецтва із різних міст України організовують взаємні творчі вечори, літературні читання, виставки, концерти і т. д. Митці, незалежно від географії, повинні триматися разом, допомагати один одному в реалізації та популяризації проектів – літературних, театральних, образотворчих, музичних. Ця антологія є мостом між двома літературними студіями – «Обрій» (Кіровоград) та «Сім герц» (Тернопіль). Зробимо співпрацю хорошою традицією!

Зміст Зміст Сім герц (Тернопіль) Юрій Вітяк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 9 Катерина Грушовська . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 Олександр Костюк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 21 Підфігурний Олег . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27 Cукманюк Сергій . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33 Обрій (Кіровоград) Кирило Поліщук . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Артем Луценко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ольга Алєксєєнко . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Наталя Нічишина . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Каріна Геніх . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

41 49 55 61 69

Сім герц

Про студію

Літературна студія «Сім Герц» – тернопільське мистецьке об’єднання засноване 16 лютого 2013 року як реакція на розпад літстудії «87». Угруповання працює у інтелектуальному ключі, культивує принципи елітарної штуки. Чільне місце у творчості авторів займає образність. Тексти тяжіють до еспереминтального письма, помарковані поєднанням версифікаційних традицій та новаторства , наснажені елементами потоку свідомості, вирізняються фрагментарністю та еліптичністю. Назва «Сім Герц» постала як абревіатурне шукання із первинним звучанням «Сім Гертс» (студія імені Гуртруди Стайн). Присвята авторці поняття «втрачене покоління»зумовлена думкою, що кожна генерація певною мірою є загубленою, кидається з крайнощів у крайнощі з наміром знайти і зайняти певну соціальну нішу. Згодом найменування графічно видозмінолись, почавши позначати особливу частоту текстів. Засідання угруповання супроводжується методом «електричного стільця», запозиченого у німецької літературної групи «47», і адаптованого на свій лад. В основу цього методу закладені різні кола критики – це шлях від літературознавчого аналізу до рецепції пересічного читача, що передбачає поліваріативне потрактування творів. Окрім того, присутній етап оцінювання формальних та концептуальних сегментів, подачі та загального враження від текстів. Літературна окремішність студії – це не позиція заради позиції, а свідчення іншого бачення мистецьких процесів, виявлення особистих переконань та прагнень, що нерідко дисонують із панівними тенденціями.

Сім герц

Юрій Вітяк

Засновник і координатор літстудії «Сім Герц», екс-учасник лістудії «87», член львівського мистецького об’єднання «А.Б.О», учасник Другої літературної школи літклубу ‘Маруся’, лауреат літературної премії імені С.Будного, автор поетичної збірки «Кармазинове небо», член НСПУ.

Сім герц

*** Брунькою вени набрякли. Вийду із мряки Яковом людям нестиму послання Світу волання хором вилущені зі вчора... проворно... Серце стираєш на жорнах, Сколюєш вилами. Я ж тебе вимолив Прілими римами, З громом і гриманням, Жалем і жаром, Вихолодом… Торкайсь щиколотки, Нема колодки. Думками солодкими В’їдайся в скроні, Як в рихле тісто, Забудь про вісті На вістрі чуток. Ковток … ковток їдучого диму, у нашому домі Годі! На сполох – рядками… Хапай руками! З вереском Гінзберга Прибийся берега, Люби заклякло. Брунькою вени набрякли. Вийду із мряки Яковом людям нестиму послання Світу волання хором вилущені зі вчора... проворно…

Сім герц

*** Пам’ять не прірва, з корінням би вирвав Глевкість розмов по німих підворіттях, Ліктем розсічені сутінків сіті, Сухість пустельну голосу, Мелос занедбаних міст, Лігво, як стійло, Всі мене судять На повний ріст, а хто розуміє? Розлукою звуки, а рідні, як гільза, Протухлого ранку збираю валізи, Тут подих до подиху на рахівницях, Тут зрада до зради повернені лицями, Знекровлені рими, Ще крок, та стримуюсь. Ще крок між віхами... Наважся вперше На зламі їхати Із клаптиком віри. Пам’ять не прірва, з корінням би вирвав.

Сім герц

*** Ґудзиком місяць розстібує неба шинель… Розпрямивши плечі під важкістю небосхилу, Ти чадо атлантів, що віки не мочать, не схлипують, Що липою пахнуть, з богами біжать на дуель, Немов по перону галопом, Вилазь зі смути окопу, Чифірну ковтай любов Під мовчазним покровом, За неї не шиють шеврони, А ранять і ронять, Як висохлі крона дерев. Хай рев розгортається лунко, До пристрасті «Струнко!», До пристрасті з трунком Готуйся! Шикуйся! Не кайсь! Бо завтра ….безвість, Німіють лиця…. Цілунком ключицю вкривай, І крапка, і край… Люби, як дуби, Шелестом… На повні груди. Життя- карусель… аж нудить Терпіти нівроку. Вилазь зі смути окопу, Так, ніби на волю бранка, Чифірну ковтай любов Захланно...до ранку.

Сім герц

*** Рвані рани подмухай, де люди лишають відбитки… Плями на зшитках. Не вірять, що я зі слів, Бо ніччю живу, як нетля… Звуки в нитки і петлі Зав’язую… навколо в’язів… Потайки…і кожним м’язом Орда думок – осиний рій… закрій рядків – у мотанки, Не треба спиці… Ляльки без імені і хрестиком лиця, Апостоли пальці брудні у десницю… Випалюють сміхом, без страху, Так ніби по змаху з пістоля, Міліють в мені океани від рани І тонуть щодня кораблі, І жоден не верне. Кулак по столі, немов у таверні, Ще й зір з висоти: - Ти жменя землі, де не лущаться зерна, Аби прорости. Для чого всі жертви? Для чого пости? Спускайся з небес для маршрутів піших! - Мовчіть, бо вмираю при кожному вірші! Синцьований викриком, за крок до тління, А слово моє не дарує спасіння, Хоча б хотів зцілити рухи. Рвані рани подмухай, де люди лишають відбитки… Плями на зшитках. Не вірять, що я зі слів.

Сім герц

*** Так, як пемзою по повіках, твій проминальний постук… Затискаю п’ястук, ніби яструб улов, Перегукую вірних, хто освячує простір, І вандалів, що трощать без прощень любов. Що із шахти по крихтах серця на-гора Вагонетками на ура, Щоб прозаїки Викладали мозаїки У книги про кригу людей, Тих, хто зрадливим порухом, Як окропом чи обухом По раменах Обіймає… і йде, Хтось же лігма сувоєм Із собою в двобої, Підпираючи двері, Заходиться ревом Даремно… На плитах студенних… Щоденно… Жити, як викриком вирок, Бо віра у вирі, Бо віра у вирій, Покалічена лезом. Так, як пемзою по повіках, твій проминальний постук… Затискаю п’ястук, ніби яструб улов, Перегукую вірних, хто освячує простір, І вандалів, що трощать без прощень любов.

Сім герц

Катерина Юрій Вітяк Грушовська

Студентка Тернопільського державного медичного університету, учасниця Тернопільської літературної студії «Сім Герц», фіналіст Молодої республіки поетів 2014, 2015, Dictum 2013, 2014, учасниця IV Літньої літературної школи в Карпатах.

Сім герц

*** чому ти тремтиш, Анно? чому ти лягаєш в кургани за тими, хто рани твої порцелянові єдиним лиш порухом порохом посипає, і пахне стратами, і мостить для тебе постельку з церати, щоб ти не змогла звестися, подихати, на ноги стати, щоб кожен твій зойк проростав сонетами чи сонатами стишених алебастрових трав. цей ранок тебе ковтав-не ковтнув надпив/надкусив/всотав - покірність твоя висота //.. я вкотре торкаюся кволих її долонь, я чую весь плач, що пронизує смальту її гортані, її кров це вогонь, що червоною ниткою вросте у карміновий ранок - чому ти тремтиш? я вкотре запитую стиха, а вона посміхається замість того, щоб дихати

Сім герц

*** доторкнувся мов вклав у долоню зернятко рису цей доторк нефритовим листям в мені розрісся наповнив і зменшився зменшився стоншався злущився стерся у цятку а скільки любовей вміщалося в нім спочатку ? і скільки тепер таких у мені померло таких що зі мною сплелися і я перетворююсь в стебла і я перетворюють в гілля і віття і листя (занадто багато втрат для того щоб не молитися) так тепло і солодко терном і солодом терпкістю сіллю смолою золою (пташко зозуленько серденько золотко) нащо ти так? такт розтинає такт \.. цей доторк - казав - стане моїм натхненням а натомість я проросла у ньому густою темінню

Сім герц

*** в мене у грудях живе мушля під час шторму у ній я не мушу кричати хоч краплини морські осідають на ґратах реберних сіллю я молилася і просила щоранку щоночі щопонеділка і в день рівнодення дай мені сили я ж повітряний змій без повітря я нігті без пальців я назва станції без перону без місця й без літер у назві очі мої прозорі очі мої про місяць і небо і бісів цей всесвіт мовчать я не знаю де мій початок ти мене прив’язав до себе дротами залізними я на поверсі сімдесятому як мені звідси злізти щоб не зникнути я мозаїка із бурштину заповзаю у мушлю ховаюсь тону

Сім герц

*** весна закоротка для недоречних слів з тобою повітря міцніше на десять із залишком атмосфер повиснув мій світ між площинами доторків - і посивів а потім до родимки зменшився - і завмер без тебе навколо народна республіка із дощів краплинними ритмами я розчиняюся між трави тут тихо й безпечно - метелики і хрущі і спить поміж листя акації мій вартовий а якось одного ранку / енного місяця / невідь-якого року сонце кришитиме простір й під ноги кидатиме просом я проросту ромашками - вінок для котрогось пророка і ти усміхнешся, подумаєш, що здалося

Сім герц

*** десь під північ він знищить усе, що кричала відстань, кожен лист, що пропахлий морем, сирими портами проростав у каютах цвіллю, зів’ялим листям все, що пам’яттю стало та спокоєм вже не стане він палитиме їх, а вважатиме палить себе самого, попіл ниткою протинає зап’ястя, гусне навколо тиша, кожне слово камінням у шиби, тліють клапті, горить дорога, місяць магмою розтікається, кисень стає густішим потім знову настане ранок, він примусить себе подихати, між агоній стискатиме хрестик, що тихо вростає в шию, скаже: ‘сестро, сьогодні судоми були стабільно тихими але швидше впускайте морфій, мені ж не багато лишилось’.

Сім герц

Олександр ЮрійКостюк Вітяк

Cтудент ТДМУ ім.І.Я.Горбачевского, учасник літстудії «Сім Герц»

Сім герц

*** Коли з океаном поріднюсь – то розмокну душею, тілом розкинусь на кілометри далекі. Очі відам на з’їдення чайкам, бо вони не потрібні на дні. Ребра відкину тигровим акулам голодним псам солоних морів. Кров розіллю між коралових рифів, бо гострі такі, що торкнувшись, впиваються в м’ясо. Занадто твердо стало на суші : зачумлені люди, голодні і босі рвуть на шматки одне одного. Рвуть та ревуть, навіть не знають за що, за забави напевне. І та смола у людському повітрі, осідає в легеннях і горить несамовитим, диким, нещадним вогнем : з тріскотом, шкварчанням, а подекуди із запахом паленого волося. Такого їдучого, такого смердючого, що надовго лишається в носі і лоскочить кістлявими пальцями мозок зсередини, а потім іржавим ножем колупає собі вихід наззовні. Моя свідомість проростає китами, я буду із ними співати мертві пісні. Співати людям, що прийшли благати в океана , забрати у них катовані нерви та дні. Співати тим, хто не в змозі жити за правилами предків. Затвердо на суші, не з тих я твердих, що на землях лишились - в океан зариваюсь, там любо мені.

Сім герц

*** Мене забрало море у лісів, я нарешті сприйняв це. Я був дитиною лісу і завжди себе так асоціював. Нічого не приносило такого задоволення як ходити босоніж по вологому моху, вдихати найсвіжіше повітря із легень дерев, слухати прощальні пісні падаючого листя. Там, у лісі, свої правила, в дечому навіть жорсткі і ти мусиш або підкорятись їм, або ти не ввійдеш у нього. Так заведено з першочасів і ти не маєш права думати не так. Там все по-іншому : там вогні жертовні, там джерела повнокровні силою природи, там трави майже як бороди лісових богів, що сплять десь глибоко у корінні дерев. Ті боги древні, а дерева ще древніші бо вони їх породили, вони напували божків своєю живицею, колихали на вітках дерев. Кожна рослина пульсувала життям і я любив це - я поважав життя. Але сьогодні все змінилось: я закохався у море - у море всесильне, у море безкарне, у моє море. Відчуття зеленого моху на ногах я проміняв на відчуття мокрого піску, легені лісів - на вологі зябра моря, пісні листя - на крики чайок. Я сповнююсь силою води, мої блакитні очі зливаються в один колір горизонту, я як річка своїм тілом впадаю у вир морів і надіюсь, що мене приймуть за свого річкового бога. Сьогодні я вам даю клятву : серед морів океаном стану.

Сім герц

*** Коли я з’явився на світ, то зрозумів, що доволі невчасно. Я третій син богоподібного вітру, мироточивий птах із білими крилами, майже як сни померлих від холоду людей. Мої два старші брати не повернулись додому, навіть після сурм моїх батьків. Ходити по світу та їх оспівувати - єдино як я можу їх возвеличити. Мій спів пробуджував у людей бажання говорити правду одне одному і вони за це мене ненавиділи. Вони кричали що я – брехливий пророк істин вчорашнього дня. Вони злі, а у таких людей замість волося виростають змії. Шиплячі, отруйні, звивисті і без очей. Одного разу найстрашніший чоловік полював на мене. Гадюче волося були зібране у кінській хвіст і досягало майже колін. Він приніс мене у мішку із жахливих сновидінь. Я опинився в його мисливській хатині серед диких лісів і тернових чагарників. Непролазних і жорстоких. Він посадив мене у клітку із кісток його дітей. Кожного дня він приходив і надрізав мої крила. Зібране пір’я ставив біля ікон невидимих богів. Казав, що коли піднесень богам буде вдосталь, то я замовкну назавжди. Але одного вечора він не прийшов. Його діти почали плакати і питати мене : «де наш тато ? Чому він більше не приносить нам молока ?». Я сказав, що молоко стоїть у кутку кімнати і скисає третє століття. На сьомий день прийшов Той, хто вірить у правду. Я ніколи не бачив таких як він у цьому світі. У нього не було змій. Він відпустив мене і казав, щоб я будив правду у людях, бо скоро прийде прощення.

Сім герц

*** Я витаю думками. Мені води глибокі і рідні казали, що треба ідти у перший клас першого вересня в нове тисячоліття. ми - перші, ми - ми діти прогресу, нам на колгосп завезли худобу. Найсвіжішу із мертвих. я хочу жити повно криком водоплавних птахів і дивно волочити дзвін по селі по смерті сіна, що косили і мій брат на весні 2010 пішов дуже сильний дощ із блискавкою що вбила його і йсвою співжительку із міста Хмельницького у маленькій хрущівці за Сталіна чи Леніна. Байдуже, вони померли за довго до початку світу в старому заповіті, де кидали каміння у неправдениць, що шили занизько блакитно над жовтим - знизу уособлює державні символи України як країни такої, що лежить занадто близько між Канадою і Римом як брати Грінвіч навпаки то буде негативна плівка, яка проявляється сріблом із кров»ю фото виходить боком кожному негативному герою із п»єси «повість минулих літ»були і у Карпатах зранку випаде до 40 см атмосферного фронту «як на західному» - без змін і ти не знаєш як далі жити у виразі мрій вашої оселі у новому «солпак», що розчиняється в унітазі із кожною випущеної ракетою на зустріч сонцю утворюється дірка в озоновому шарі як шарнірний суглоб тріщить, коли ти тікаєш біжиш. Я не зміг, мене наздогнали.

Сім герц

*** У мені розрослось щось дуже тепле. Розрослолось у мені новими кістками. Вирвались із лопаток, щоб подихати свіжим повітрям. Повітрям, яке розганяв між світів мого хазяїна. Семикрилий вітер прийняв у колиску грози мене вже дуже давно. Я став його улюбленим сином. Я – вітропоклонник, вічний вигнанець, а тепер ще й зрадник, бо повстав проти свого батька. Я-бо зрадив більше нікого не любити крім свободи. Ти – дівчинка, які нічого не вміла, крім того, як годувати вовків із рук. Скільки ти вигодувала вовченят і пустила гуляти по небу ? Скільки ж блистіло їх хутро між зірок Зодіаків. Ти вічно могла їх споглядати між сузір»їв і згадувати їх імена на власній вигаданій мові. Та лісові демони, жахливі покручі, не любили втрачати своїх діточок і тому вигнали тебе із лона праматері. Вирвали із тебе вовчу мову, зробили німою у розмові із зірками Я не міг дивитись на дівчинку без щасливого завтра. У моїх очах зародилась вода. Та плакати одним оком, ше не зовсім себе втратити. Мені потрібно зняти своє соколине пальто, щоб вкрити твою зраду

Сім герц

Олег Підфігурний Юрій Вітяк

Привіт, мене звати Олег, рідше – Підфігурка. Я прожив недовге життя, починаючи з 1994 року і поки не збираюсь визначатись із фінальною відміткою. Народився у м. Бережани і, незважаючи на те, що останні 5 років мешкаю, навчаюсь та працюю у Тернополі, тернополянином себе не вважаю. За професієї та покликанням я педагог, викладач англійської та німецької мов, хоча працевлаштувався я у зовсім не сумісну із цим сферу – ІТ. Бажання писати з’явилось ще у дитинстві. Хоча мені за 18, писати так добре, як хотілося б, поки не навчився. Сподіваюсь, все попереду, не тільки в мене і не тільки в плані літератури. Як казав один хороший дядько із Закарпаття: «Якось воно буде, бо ще так не було, щоб якось не було».

Сім герц

Ніж Вистачить слів, нам обом цей багаж нести. Я відчуваю, що плід твоїх зрад достиг та вкотре, наївно, тобі віддаю цей ніж. Ріж. Гупне востаннє за гратами ребер мотор. Ти, як ніхто, радість і біль на повтор, ти мені дім, ти мені власна планета. Де ти? Те, що єднало, вигорить в нуль, до тла. Скажи, хто віддасть стільки ж свого тепла? Просто скажи, чекати на їхні кроки доки? Просто прийми це. Серцевий мотор остиг. Хіба нам потрібні над згарищем цим мости? Бо все що лишилось мною й тобою між це ніж.

Сім герц

Прощай Час прийде і розставить усе по своїх місцях: чому це багаття то гасне, то знову палає, чому ти так легко на відстані все забуваєш, чому кожен злет зміняє падіння і крах? Я бачив тебе поглинуту щастям і горем, я вірив тобі, як вірить сліпий собаці. Чому ж тепер сотні збудованих нами палаців глибинами чорними у себе ковтає море? На правду й брехню ділити у чому зміст твої почуття, що з роками втрачають цноту, що мені з факту, що зараз ти тут, навпроти, якщо поміж нами вже набудували міст. Якщо тобі досить і рветься терпець через край, якщо в цьому серці не досить тепла на двох, якщо у мені твій помирає бог Прощай.

Сім герц

Нікуди не… Відкласти на завтра, те, що було на вчора. Видерти крила із знеможілих плечей і кохати тебе по печерах, рівнинах і горах, допоки болить. Допоки ще кров тече. Допоки ще літо в бокалі жевріє вина, допоки вітри тріпочуть твоє волосся, я хочу, щоб світ обертався навколо твого вікна, кружляв нас у танці, доки не скажеш: «досить». Я пробачу тобі кожен подих не в такт з моїм. Усю сірість вулиць я перефарбую у мідь, щоб ти усміхалась скульптурою з-поміж руїн. Просто залишся. Чи й зовсім Нікуди Не їдь.

Сім герц

Шрам Завтра тут буде тісніше, аніж сьогодні. Повітря загусне і дихати буде нічим. Коли усвідомиш, що віддавав лише ніч тим, кому міг віддати сотні. Пам’ять не в’яне, а більше вгризається в нерв. Об’єктив пам’ятає кожне подерте фото. Щирим очам ти чинив божевільний спротив, кохаючи тих, що мали у серці черв. А вони усміхались. Сильніше тиснули на шрам. Сонце твоє ховали собі до кишень, обертаючи в темінь, твій найсвітліший день. Залишаючи душу на розтерзання псам. І бігти від цього – з часом зітреться взуття. Повітря загусне і дихати буде нічим, коли усвідомиш, що віддавав лише ніч тим, кому міг віддати життя.

Сім герц

1942 Послухай, онучку, воєнний летить літак, з часів, де навкруг: землянки або траншеї, де стріляли у спини своїх і чужих і євреїв, де вмирали за просто так. Там ікони міняли на кусень черствого хліба. Там, діти – батьків, а батьки – хоронили дітей. А Бог не прийшов, іскру не подав Прометей. Прийшла тільки смерть і… погибель. Послухай, онучку, ці очі бачили крові, більше, ніж ти – будь чого в цім житті, бо кати розпинали на вулицях, без хрестів. Зараз терпну на кожному слові. Послухай, онучку, благаю, послухай й прости. Я також свинцем ціляв у ворожі спини, бо серце – із плоті, серце не з каменю й глини. Я також стріляв і мстив. Ну все, витри сльози. Знаю, що пам’ять не згасне. Я, мабуть, не з’явлюсь більше до тебе в сни але ти приходь, на цвинтар, хоча б щовесни і пам’ятай про мене лише прекрасне.

Сім герц

Юрій Сергій Вітяк Сукманюк

Світлотехнік. Коли не лінь, то малює, виписує каліграми, грає музику і займається графічним дизайном.

Сім герц

*** маленький човен на глибині кинути там свій якір центр сірої сфери лише так клює спокій

Сім герц *** зажмуритися десь далеко за тими деревами вже зайшло сонце починають цвісти вишні початок травня тихо-тихо і тільки чути як хрущі б’ються об шибку кажу передавайте привіт Антоничу і йду на кухню вимикаю світло тихо

Сім герц

*** йде такий дощ наче там справді хтось розбив горщик дороги стали подібними більше на річки і я не можу перейти на інший бік думаю стати б маленьким корабликом і поплисти спокійно за течією і байдуже що мені у протилежний бік

Сім герц *** літо повільно входить краплями у лінії на моїх руках залишаючи майже не помітну ватермарку

Сім герц

*** навіть в штиль не пускай штурвалу. твій товариш навіки вітер один прикриє твій тил. так буде спокійніше. ти ж один. ти в простому моросінні знайдеш для себе бриз

Обрій

Про студію

«Обрій» – літературна студія при Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка. На сучасному етапі літстудія є майданчиком самовдосконалення, обміну ідеями та творчого зростання для молодих письменників міста.

Обрій

Юрій Вітяк Кирило Поліщук

Поет, прозаїк, музикант. Учасник поетичних фестивалів та читань у багатьох містах. Лауреат та дипломант кількох конкурсів, серед яких «Cyclop» (Київ, 2014), імені Валерія Гончаренка (Кіровоград, 2015), «Корнійчуківська премія» (Одеса, 2015) та ін. Публікувався у антологіях, газетах, журналах. Автор поетичної збірки «Поза каменем» (2015 р.)

Обрій

БУЛЬВАР СТРАШИЛОВА Вицвіла пляма сонця стікала по сірій стіні неба і без зайвих звуків зникла за будинками. Голі дерева на цьому тлі здавалися темними тріщинами, які ось-ось і перетворяться на справжні діри, з яких потече ніч. Птахи сонно снували над дахами, собаки вистрибували з-за сміттєвих баків, перехожі поспішали замкнутися у бетонних домівках. Я вийшов зі школи у звичну для кінця другої зміни темінь. Зі мною у сторону, де за кілька кілометрів дороги лежав мій будинок, рушило ще кілька гобітів, тобто моїх однокласників – один одного проводжати. Я був у туфлях і спортивках, мої штани лежали у рюкзаку, тонка куртка була розчахнута, під нею розстібнута олімпійка, під нею футболка. І все це могли бачити перехожі, які були вдягнені так само. На моїй голові, як і на головах однокласників, безцільно лежали шапки – мені мама її вдягала для годиться «адже все-таки зима». Погода вперто не видавала пори року. Тут зиму від літа відрізняла лише присутність або відсутність голопузих туристів, яких ми, відверто кажучи, ненавиділи усією душею. Ми вивалили зі шкільного подвір’я у павутину вузьких плутаних вуличок, де на дорозі є місце одному автомобілеві, а на тротуарі одному пішоходові, тому йшли рядком, мов гусенята. На цих вуличках перманентно пахне морем. По цьому запахові можна орієнтуватися – чи не веде вулиця знов до берега, адже ці тонкі асфальтовані змії з одноповерховими будинками у своєму череві петляють скажено. Але довго плентатись не приходилось – на горизонті виростали багатоповерхівки, а йти їхніми дворами цією темрявою було рівнозначно самогубству. Але і альтернатива була невтішною.

Обрій

Тут з’являвся він – бульвар Старшинова. Хто такий Старшинов, і що таке бульвар, я достеменно не знав, але це не заважало мені щодня використовувати його доріжку, йдучи до і зі школи. Але і «бульваром Старшинова» його ніхто з місцевих не називав. Для нас він був бульваром Страшилова. Обґрунтування ця назва для тих, хто хоча б краєм ока бачив його, не потребує. Порепана асфальтована доріжка з острівцями пожухлої трави, яка де-не-де пробивалася крізь сіре тіло; похнюплені ліхтарі, що горіли через один, і то інколи; скелет багатоповерхівки, яку почали тут будувати і закинули цю справу ще 10 років тому, а через те недобудова перетворилася на безкоштовний громадський туалет, яким користувалися усі продавці з ринку; одинокий магазин «Іриска»; і невідомо скільки сотень метрів глухого непроглядного нічого, обрамленого з обох боків тьмяними вогниками вікон багатоповерхівок. Вночі – це був чорний космос із мерехтінням далеких невідомих зірок обабіч. Вдень – поле, яке розрізала тонка асфальтована ріка, що несла течією людей на роботу чи до школи. Не вистачало лише перекотиполя – і можна було б знімати вестерни. Те, що ходить, але не має ніг – себто чутки – були про цей бульвар різні. Переважно – когось підрізали, побили, пограбували. І якби таких історій було одна-дві – то окей. Але вони брали не своїм жахом, а кількістю. Тому безглузда статистика стверджувала, що мало не кожного третього на Страшилова спіткала халепа, а тому й були підстави ходити тут по два – бо третьому, по статистиці, точно має влетіти. Тож наша компанія, підходячи до бульвару, потроху починала танути – однокласники повертали у свої двори. До середини

Обрій

Страшилова, де ще була якась цивілізація, зазвичай, нас доходило троє – я, Сергій та Даринка. Тоді звертала і Даринка, яка, якщо чесно, йшла цією дорогою тільки через товариство Сергія. Далі нас було двоє, а тому статистика нас не стосувалася. Цього разу усе було не так, а тому і передчуття були тривожні. До мене із Сергієм приєднався Мишко, який жив недалеко від наших будинків, але зазвичай їздив додому автобусом. На запитання «чого сьогодні пішки?» відповів просто і вишукано: «Застукали із куривом. Перестали давати кишенькові». Сергій такій компанії був не радий. Відверто нервував, і все намагався залякати Мишка перспективою зламаного носа, щоб той відстав. Але однокласник продовжував вперто йти з нами, сіпаючись від будь-яких сторонніх звуків. Йому було ніяково, бо я всю дорогу мовчав, намагаючись пришвидшити крок, а Сергій відганяв його від нас. Мишко сам щось вирішив зморозити. – А під тим ліхтарем я цілувався – похвалився Мишко тикаючи пальцем у залізну квітку цивілізації. – Ага, – відповів я – може не «під» а «з» ліхтарем? Мишко зашарівся, а Сергій нервово реготнув. Пам’ятаю час, коли цих жовтих кульбабок на металевих стеблах ще не було. Тоді єдиним джерелом світла був лисий місяць та мерехтливі далекі вікна. Іноді ще бомжі підсвічували собі дорогу ліхтарями під очима. А так – темрява. Та і тепер не особливо щось змінилось – ліхтарі були настільки тьмяні, що цигарки в зубах перехожих на тому боці бульвару тліли яскравіше. Але де в біса ті перехожі зараз? Хоча, мабуть, добре, що

Обрій

нікого немає. Без людей безпечніше, бо і вся небезпека йде переважно від людей. Ставало холодніше, довелося застібнути куртку і насунути шапку на лоба. – Ти третій, Міхаїл – урочисто звернувся до Мишка Сергій – А на кожного третього, по статистиці, тут здійснюють напад. – Хто? – дрижачим голосом озвався Мишко. – Бандюки! – підтримав я Сергія. – Нє, я не боюся бандюків. У мене папа міліціонер. –Та причому тут бандюки – на ходу почав вигадувати Сергій. – Думаєш дарма бульвар Страшиловим називається? Не те, що тут страшно, а що тут живе сам Страх! Говорив Сергій якось незрозуміло, неправильно і непереконливо. Але Мишко чомусь зовсім знітився. Сергій це помітив і його понесло: – О, так! Колись тут діялись страшні речі! Жахливі! Один турист цього літа, кажуть, забрівши на бульвар втратив глузд, бо бачив його! Йому вдалося зпетляти, і тільки тому він вижив. – К-к-кого бачив? – Страх! Страх у чистому вигляді! – С-с-страх? – Так. Коли і чому він тут поселився не знає ніхто. Але вже багато жертв потрапило у його гострозубі щелепи, – Сергій сам здригався від своїх слів, адже темрява обсіла нас зусібіч, його голос звучав ще переконливіше. – Але що там щелепи. Які в нього очі! Жахливі, велетенські, червоно-криваві, без повік – щоб не моргати, і обов’язково тебе помітити!

Обрій

Ноги Мишка почали човгати голосніше, його погляд розсіяно бігав доріжкою, він постійно озирався чи ніхто не дивиться із темряви йому у спину. – Жодна нормальна людина не полізе сюди, особливо коли сяде сонце! – продовжував Сергій. – А чого ж ви ходите тут? – недовірливо запитав Мишко, який трохи оклигав, бо переконався, що окрім нас на вулиці нікого немає. – Тут людей менше і туристів влітку майже нема, – відрізав я. – А ви не боїтеся Страху? – Боїмося, – відповів я чесно. – Але є щось, що більше за Страх. Але Сергій вже не чув наше бубоніння, а вигадував собі і далі нових і нових жертв страшного незрозуміло чогось. Коли ми побачили скелет недобудованого будинку трохи заспокоїлися – за ним ринок, а там і люди ходять, і машини їздять, і ліхтарі віддають своє світло охочіше. Але Сергій не припиняв вигадувати: – … і той погляд. Так! Якщо він не може дотягнутися своїми пазурами – він вбиває поглядом… Але тільки Сергій встиг це вимовити як ми отетеріли від жаху і вросли в асфальт. На нас зі скелету недобудови витріщилися два здоровецьких червоних ока. На якусь мить ми подумали, що то цигарки у зубах бомжів, що забрели сюди на ночівлю. Але вони не миготіли і були значно більші за полум’я цигарок. Ті очі сіяли мороз міцніший за цю зиму. Першим відтанув Мишко. Він зірвався з місяця, і перечіпаючись через власні ноги, чкурнув у зворотному напрямку від новобудови – в бік дворів незнайомих нам будинків.

Обрій

Ми із Сергієм не могли зрушити свої свинцеві ноги, і ліхтарі почали розгоратися яскравіше, ніби хизуючись перед нами, що вони можуть, а ми ні. Боялися конкуренції. Але я міг би цілком зростися із бульваром, закам’яніти і стати ліхтарем, якби Сергій не буцнув мене ліктем під ребра і ми не побігли як навіжені від того місця. Очі все дивилися на нас, я відчував це спиною, бо озирнутися не мав сміливості. Наступного дня дощило і я під’їхав до школи автобусом. Сергій добирався дворами. Надвечір небо стало напрочуд ясним, повітря свіжим і теплим. Було ще видно і тому ми вирішили вертатись додому бульваром. Той кривавий погляд однаково стояв у мене перед очима весь час, ну то й що, що зустріну його знов. Це всього лише вигадки. Та ще й не найкращого оповідача – Сергія. Мишко не йшов із нами бульваром, а покульгав дворами, щось перед тим буркнувши собі під носа. Цього разу на бульварі було щось, чого раніше не було. Купа щебеню, цегла, якісь машини. Ми підійшли ближче. На нещодавно зведеному паркані красувалася табличка «Будівництво торгівельного комплексу». Пройшовши далі ми також помітили, що біля скелету теж з’явилася огорожа і різного роду техніка. Ми зрозуміли, чого ми злякалися вчора, і що то за дивні червоні очі, що стежили за нами із темряви. То були дві катафоти, прилаштовані на причіп, на якому стояла бетономішалка. Блін, подумали ми, цивілізація дісталася і сюди. Хоч яким моторошним не був бульвар, але все ж до того він був цнотливим клаптем міста, який не нагадував курорт, а тому від нього не тхнуло. Тепер немає і його. А це ще страшніше ніж ті два диявольських ока, що вилупились на нас крізь темряву вчора. Того дня, повернувшись додому, я дізнався, що ми переїжджаємо з міста.

Обрій

*** Потяг цокотів зубами, а я все бачив у зникаючих гірських ландшафтах ту вулицю, що лякала мене і снилася ночами, але так кликала на себе, адже любила доторки моїх розбитих у футбольних баталіях кросівок. Повертаючись раз на рік до міста у якості ненависного туриста, я здійснюю паломництво на жах і квінтесенцію мого дитинства – бульвар Страшилова. Там досі блукає марево мене десятирічного. Уривчасто, перебіжками від ліхтаря до ліхтаря, намагаючись зігрітись у променях його фальшивого і холодного тепла; заплющує очі від страху пустки і від небажання бачити пухлини будинків, безглуздо розсипані сувенірні кіоски, банкомати, бутіки і ринок, який розростається мов гангрена на тому клаптику землі, який так само пахне морем і ще пам’ятає відбитки моїх маленьких підошов.

Обрій

Юрій Вітяк Артем Луценко

Автор проекту «Типовий поет», лауреат літературної премії «Сокіл степів» (Кіровоград, 2014), лауреат конкурсу відеопоезії «Чорна підкова» (Черкаси, 2015).

Обрій

*** будемо тут, поки зорі бісяться, будем задряпувать чорні мітки. будем бродити поверхнею місяця хтозна-навіщо і хтозна-звідки. світло від сонця марно й даремно летить, поки зорі бісяться. будемо тут до наступних затемнень ставити плями на місяць. будемо пити, блукати вікнами кожен ковток нарікати віщим. будем блукати, поки не зникнемо знати для кого і знати навіщо.

Обрій *** нас зрадило небо ніби розходиться сум і мина вдягай чужі імена, збивай до кісток псевдоніми нас зрадила неба рука прокляттям порожньої зали, щоб рими невпинно cтікали на вцілілий край сірника.

Обрій

*** коли дні рахуватимем разом, ти живитимеш мій двигун. стане руба останній пазл, і слова наберуть вагу. коли я цінуватиму дотик не за камінь, а за плоти, і акорди горітимуть всоте твоїм подихом золотим. я думки не проллю крізь сито, я нових не візьму з полиць, я краплинами буду пити святу воду твоїх таємниць.

Обрій *** серце б’є недобиті ритми, харчується ревно примарами. ударні стають ледь помітними, удари – частіше марними. я дарма проживаю всесвіти, я дарма відшліфовую колесо. все одно крик останнього вироку відбудеться рідним голосом.

Обрій

*** ми в механізмах – беззубі й малі, кожен твій крок, нещадний і вбивчий, лишає глибокі могили в землі, лишає притоптані квіти і вірші кожен наш спогад – ікона пустель, кожен півкрок – домовина примарі лишай без кисню мої квітники, лишай по веснах бездушний гербарій.

Обрій

Юрій Вітяк

Ольга Алєксєєнко Учасниця літературних читань, культурних заходів, переможниця «Битви поетів» та «Супербитви поетів» у 2015 р. (м. Кіровоград). Вокалістка й авторка пісень гурту «Приходьте завтра» (м. Кіровоград).

Обрій

*** Побути у спокої. В тиші. Хоча б хвилину. В нестерпному шумі не чую вже власних думок. Мабуть, римувати сльози я все ж покину – Такий у безпам’ятство перший рішучий крок. Уже не в’яжуться сенси, слова-новотвори, Ховаються рими, кульгає затертий ритм. Зі мною щось зле чи світ став раптово хворим? Добреду до весни? Перейду ще хоч кілька зим? Напівбожевільна, благаю: помилуйте! Тиші! Тіло живе розкладається мертво в рядки. Від добра не шукають добра. А знаходячи гірше, Прогрузають по саму душу й не можуть втекти.

Обрій *** Називати лише цікавістю те, що зводить наш сон на нуль... Вистачає ж нахабства вриватися хижим злом експансивних куль! Не зважати на право, конвенції й ламкість географічних меж. Спокій більше в думки не вернеться, але й ти із думок не втечеш. Вгризлась зброя твоя заборонена мідним цвітом в сумління й думки. Даю згоду на ніжне вторгнення, бо хіба ж від такого втекти?

Обрій

*** Світанок вибілює очі твоєму покою, Місяць пелюсткою падає в сонну траву. А я на рахунок «три» захлинаюсь тобою! А я на рахунок «три» прокидаюсь й живу. Горить на вустах алкоголь і розсипаний попіл. Кінчики пальців грубішими стали від струн. А я на рахунок «три» піддаюся природі! А я на рахунок «три» в муках совісті мру... Просочене тіло німим грозовим криком. Спека акацій приводить до тями: жива! Та вп’явся у горло погляд проникливо-дикий, І чутно шепіт гріховний: «Один, два...»

Обрій *** Я не хочу інших рук, І очей чужих теж не треба. Мені б тільки в обійми до тебе, Бо найкращий душі моїй друг. Ти не чуєш тепер моїх слів, Уникаючи їх, ніби протягу. У минуле не ходять потяги, Як би ти того не хотів. Обмани мене, повернувши, Хоч на слові хай буде ніжно. Кажуть люди, усі ми грішні, То врятуй хоча б наші душі…

Обрій

ПОТЯГ Знайомі для мене і звук цей, і тиша, І галас перонів здається близьким. Буть потягом – просто: ні далі, ні швидше, І мчиш собі, повен людей... і ні з ким. А повз тільки небо, платформи, вокзали, Всередині – дзенькіт чашок об чашки. Нас сотні, нас тисячі рук пов’язали, Та стрілки, мов ножиці, ріжуть зв’язки. Чимдуж і подалі, за обрій... з кінцями!.. Піддати б на кілька десятків літ ходу! Чомусь в цій бляшаній коробці з дірками Найбільш відчуваєш жагу і свободу.

Обрій

Наталя Нічишина

Народилася 1 листопада 1998 року в Кіровограді. Змалку захоплюється читанням. Любов до Шевченкового слова ввібрала від прабабусі Валентини. Перший вірш написала у віці 9 років під враженням від екскурсії на Тарасову гору в Каневі. Наразі її мета – успішно закінчити 11 клас і вступити до вишу, а також розвиватися на поприщі літератури.

Обрій

*** Так багато перехожих – Обмаль рідних душ. Я шукаю очі схожі На букет бриндуш. Таких синіх і крилатих, Із ясним чолом, Щоб п’янили ароматом, Не струнким стеблом. Їх плекати б, як троянду Принц Екзюпері І ніколи не пізнати Іншої зорі. Зазираю квітам в очі – Бачу пустоту. Рідну упізнати хочу – Та щораз не ту. А життя таке примхливе: Мало щастя знать, Так його ж іще утримать І не поламать. Не зробитися рабою, Рабом не зробить. Щоб не битвою палкою Стала кожна мить. А якщо вогняні хмари Стріли розіллють, В грудях стишаться удари, Згіркне те «люблю»? Тільки б не скувати клітку,

Обрій

Не спалить степи, бо сполохається квітка – випустить шипи. Нитка між серцями може Стати як ланцюг. Невже знову перехожий, А не серцю друг?

Обрій

*** Спалахнув ліхтарем вечір Теплий морок м’який туман Тонкі вилиці гострі плечі Білі руки – рівня снігам Спалахнув ліхтарем вечір Темні очі – гіркий цинамон Дощ солоний планує втечу Із зіничного й хмарного лон Спалахнув ліхтарем вечір Сіре місиво плесо калюж Кит небесний ікру мече На щоках бліді пуп’янки руж Чорні тіні минуле за рогом Слабнуть руки і нікуди йти Стіни-привиди бита дорога Білий попіл – колишні листи Люди – колби байдужі мари терпкий присмак п‘янкого хмелю Знищте вилийте чорні барви А то цілу планету заллють! Сум отрутою в серце мітить Сонця схід – рятувальний пас Врешті спокій вогні досвітні Ліхтар тужно зітхнув… і погас.

Обрій *** Століття оце – вік незграбної кальки, Бездумних повторень заучених слів. На милицях змучене слово кульгає – Відгомін несправжніх недопочуттів. А в слові ж душа! То душа скостеніла, Змалилась і всохла, затерлась до дір? Усе, що колись було вічне, нетлінне, Пожовкло, як м’ятий газетний папір. Століття торочить заїжджені фрази, Ржавіє, скрипить генератор ідей. Невже все написано, зроблено, сказано У світі чи недо- чи то надлюдей? Наш спадок – і човен, й вітрила напнуті: Бери і пливи, тільки весла змайструй. То що ж заважає творить самобутні Слова, як джерела: лиш пий і смакуй? А пам’ять історії – штука непевна. У ній натовп клонів недовго живе. Писать вже написане – справа даремна, Аби жити вічно – карбуй щось нове.

Обрій

*** Що буде, коли час зірве всі маски, Очистить наші душі від лушпиння Великих перемог, дрібних поразок, змете старих взаємин павутиння, Коли постанемо одне ми перед одним Такими, як задумав нас пан Бог, І буде кожен наче на долоні Без страхів перед іншим, осторог? Що далі: по життю рука за руку Чи журне «прощавай» неначе постріл? Зривать на самоті плоди розлуки Чи карбувати в серці твою постать? Я – кат твій чи омріяне спасіння? Ти – мій чи перехожий у кав’ярні? Пливуть над нами небеса осінні, звучать із них мелодії весняні. І віриться у квітень і відлигу, В богиню долі і солодке слово. І наші душі – як закриті книги, які кортить відкрити знову й знову.

Обрій *** Лише тепер я розумію тебе, друже, Твої депресії в сімнадцять років. От тільки ти за рік чи два одужав, А я ще довго буду злющим вовком На дружню скалитися допомогу, Ридати і кидатися словами, Молитися поезії – своєму богу, Ілюзії плекати, жити снами. Одне змінилося: я врешті стала старша Відчула, як смакує слово «сильна». Я знаю: міцність духа – це інакше, Ніж кинуть на поталу себе зливам, Навмисно глибшу прірву виривати, Щоб перескочити і зватися героєм. Відвага і жертовність – це солдати, Що безіменні падають на полі бою. Я стала далі бачити і тонше чути. Моя душа колись чутлива огрубіла. В ній є тепер і домішки отрути, І різні форми одного і того ж тіла. А в іншому я поки що та сама, Хоч рвуся в глиб і вгору, як комета. Пишу вірші, вмиваюсь небесами, Збуваюся в пророцтвах і прикметах. В моїх руках є прихисток для сонця. Я досі вірю іноді у диво й казку, Хоч добрий янгол на моїй іконці Так часто терпить болісні фіаско. Я йду манівцями, які топтали досі Лише безумці і палкі фатали, На битому високому порозі Ламали ноги чи увись злітали. Ти теж там, на середині дороги. Чи вже на фініші? Я знаю точно,

Обрій

Що ти здобудеш врешті перемогу Над світлом дня і темрявою ночі. Утім, відкиньмо ці гучні заяви, Ми виросли давно з красивих гасел. Коли зведе нас доля на заграві, То буде байдуже байдужій масі , З якої прірви, із яких депресій Я витягла тебе, а ти мене – натомість, Народне визнання – затертий вексель, В рядку «до сплати» - серце і свідомість. Нам слава мріялася чи свобода? Ми зрадили собі чи лиш змінились? Навчилися долати перешкоди, Одне на одного чомусь озлились. Я не скажу під пострілом гармати, Що сталося із дружбою навіки, Нізащо нам ніколи не згадати, Які між нами розлилися ріки. А врешті, нащо? Що нам до тих версій? В нас шлях один, а цілі так різні. Мій сум – важкий відгомін тих депресій, Які колись тебе нещадно гризли. Тепер ти – спокій і стійка платформа, А я – хиткий місток між сотень станцій. Тепер я знаю: депресивність - норма, коли складаєш вірші у сімнадцять.

Обрій

Юрій Вітяк Каріна Геніх

Народилася 27 лютого 1996 року в с. Злинка на Кіровоградщині. Навчається на 2-му курсі факультету філології та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. В 11 років відбулася перша спроба пера. Є переможцем регіонального туру Всеукраїнського конкурсу «Україна, в якій я хочу жити» та багатьох декламаторських конкурсів. Друкувалася в районній газеті «Маловисківські вісті».

Обрій

*** Яка завзятість порсатись в багнюці І обтирать об ближнього рукав! Бредуть мільйони Каїнів по світу, Шукають слід, де Мойсей блукав! Воліють істини й гризуть її мов пси, А які щирі й ніжні голоси! І правду проповідують усюди, З якої душу вибивають Юди! Тужавіють щодень в новій крові, Ще недорослі Авелі нові! Отак і йдем крізь час, і крізь майбутне! Прощаючи тривожне й незабутнє!

Обрій *** Уяви собі: я - планета. Маю серце - ядро життя. І мільярдами на планеті Поселилися почуття. Небо, зорі в мені високі, Хмари, дощ, а який рясний! То міняються пори року: Плачу - осінь, сміюсь - весні! Як пташки у мені літають! Як полюють в мені вовки! А коли мене щиро кохають, Я дарую свої зірки. Прокидається літо, спека, Сонце гріє, бува пече. Тож кохання моє - небезпека, Що цілує твоє плече. Є низини, висоти, балки, гірські скупчення, океан. І думки, мов сумні рибалки, Запливають вночі в лиман... На планеті існують вічні: Горе, щастя, любов, печаль, Зло-добро, вікове-пересічне. Квітне-в`яне зелена шаль. Щось розкрило свої оченята, Перший подих, кричить, живе. Інше стихло, втомилось співати, Лише пам`ять до нього зве. У планети було минуле... І майбутнє у неї є! А теперішнім зветься «ранок», З котрим сонце її встає! Зима

Обрій

*** Танцювали в небі білі пави, Біле сонце в пестощах купали, Тріпотали щастям над землею І в танку у тім кохались з нею. Винами впивалися мисливці Ніжності небесної убивці. Впала пава - місто вкрила Холодом порошать крила...

Обрій *** Геть від моїх колін! Тріск у каміні полін, Виношовковий спів Зиму від тебе грів. Падай в колодязь снів! Ти повертатись смів? Я за твоє «Люблю» Вбити тебе звелю!голосом.

Літературно-художнє видання

Сьомий обрій Літературна антологія

Упорядник – Кирило Поліщук Технічний редактор – Артем Луценко

HTTP://VK.COM/T_POET HTTP://VK.COM/JOURNAL_SHTOPOR

Підписано до друку 10.01.2016. Електронна книга. Видавництво «Типовий поет» (066) 267-25-15 E-mail: ArtemiyLutsenko@ukr.net