крит ична б іб ліотек а В. КОРЯК
ОРГАНІЗАЦІЯ ЖОВТНЕВОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Д Е РЖ А В Н Е ВИ ДАВН И Ц ТВО
У К Р А ЇН И
КРИТИЧНА БІБЛІОТЕКА В. КОРЯК
ОРГАНІЗАЦІЯ Ж О В ТН ЕВ О Ї ЛІТЕРАТУРИ ГАЗЕТНІ ТА ЖУРНАЛЬНІ СТАТТІ 1919— 1924 р. р.
ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
1925
Есхіли, Софокли, Евмени, Пізандри, Флаки й Піндари! Хто там ще? Заводьте, заспівуйте веснянки. Укладайте новітні гімни пітійські. Про те, як нові аргонавти та їхали… На бурштинові острови на Електриди! („
Містецтео* ч. 1 р . 1919).
***
Мак червоний (Фрагменти спогадів про Андрія Заливчого) Посадіть, о атенці, троянди на моїм гробку, трояди пахущі й розвітклі… …Солодко буде мені тамо, над Ахеро ном, снити, що збільшила щастя. (К. Тетмаєр, Епітафія)
Душа юнака зійшла у Геданос ! Хай буде тихо! Не треба ж алю ! Він поляг на полі бою. Із темними силами життя. Він бивсь за Мрію. За Царство Казки. Тихо, побожно й урочисто згадаємо. ** Авдиторія. Сидять байдужі, холодні люди. Апатично слухають. Але ось сидить молодесенький студентик. Цілий — увага. Пильно, пильно вслухається і лагідна посмішка освіт лює чоло, а очі горять і сиплять блискавки. Це була сама божественна Молодість. Ціле буяння життя в постаті, виразі обличчя, очах. Це було щ астям: бачити в людині таке про будження весняних творчих сил, що ось-ось вибруньку ються і виявлять себе — завтра. Такі обличчя не забуваються і кидаються ввічі серед тисячного натовпу. Серед майдану.
Губерніяльна тюрма. Одиночка. Прогулка. Грюкають засови, розчиняються обшиті залізом двері. Виходе ю нак… 7
Та - ж сама радісна посмішка. Ті-ж очі. З якою цікавістю, з яким довір’ям безмежним поглядають вони на світ! Як! цікаво жити! Яка чарівна, прекрасна таємниця — Життя Краса і загадка. І юнацька душа снує пасмо своїх думок — химер. Палких надій. Сподіванок… Мрій… І ви тут? — І я… Читаєте ? Так, Оскара Уальда. — Познайомимось. Ми десь уже бачилися. Я пригадую. — Дуже радий. Андрій Заливчий.
Спільна камера і спільні прогулки. Більшість камери — українці. Почали вчити польську мову — перекладати „Меланхо лію“ Тетмаєра. Але нудно ставало од вічного читання, од „принципіяль них дискусій“. Жаль було за волею, за близькими, рідними і такими далекими… Часом щось „находило“ на цілу камеру. Ставало тихо. Тоскно. І от зненацька з кутка починалася розмова двох „дядьків“ ; — Ех хе - х е х ! зітхає один. — Що тобі? — Та не вдома! — А тоб що? — Та молочко-б похехекував. — Хіба є корова? — Та ні бичок… та й той недоїться… Ціла, камера од несподіванки розлягається сміхом. Сум забуто. Починаються жарти, сміх. Українці затягають пісню. Але хто-то зламав тишу? питається хтось. — Х то-ж як не полтавець? — Який ? — Андрій Заливчий. Хтось сміється — сказано: нема кращого краю на світі як полтавська губернія ! І полтавці найкращі люди. Втру чається сам полтавець. — А опішнянські сливи — найкращі в світі сливи… ** Етап. Тула-вокзал. Ніч. До пересильної тюрми йти через ціле місто з „факельцугом“. Верхів ні. Смолоскипи. Фантастичний похід. Дівчина політична —каторжниця в знесиллі падає з своєю торбою. Підходе юнак, бере її речі. — Андрій Заливчий. 8
* *
Тургайщина. Челкар. Пересилка. Камера брудна неймо вірно. Щ о-року буває тифозна епідемія. Треба мити камеру. Нікому не хочеться доторкнутись до підлоги, захарканої, наллятої з „параші“… Один юнак закараскує штани по коліна, руки по лікті і лізе аж під нари, де ніхто ніколи не зважувавсь мити за всі дижурства— хто це такий ретель ний, — питаються здивовано? — Х то-ж як не Заливчий. ** Ір гіз1). Місто серед степу в Киргизії. На 4 0 0 майже верстов самий степ. Ні залізниць, ані якого житла навколо „міста“. В самому „місті“ біля 1000 мешканців — киргизи, татари. Трохи росіян. В однім глинобитнім будиночку в малесенькій кімнатці туляться троє політичних засланців: латиш, вірмен і укра їнець. Латиш мовчазний і холодний як крига. Все читає, думає, пише. Мовчки. Методично. Ритмічно — як заведена машина, Вірмен нічого не може робити. За що не візьметься — кидає. Більше лежить на ліжку, або ходить по хаті. Сумує. Тужить. Тихо тужить за рідним краєм, але ні слова нікому. Юнак — українець нудиться од безділля з примусу. Всю енергію віддає фізичній праці — ходе на базар, палить цілими днями піч „кугою“ — тонким річним очеретом. Всі троє голодують. Хронічно недоїдають. Заробітку немає. Гроші надходять неакуратно. Та й нікому надсилати, ледве латиш найшов лекцію. Вірмен, єдину втіху знаходе в листу ванні. У його зрідка буває свято — як одержить гроші і купує „орюку“ горіхів, родзинок і гризе цілий день. Укра їнець теж знайшов собі розвагу. Коли надходить вечір — всі троє приносять оберемками цілий стіжок „куги“ і роз топлюють пічку. Українець полюбляє вигідно розташува тись біля печи і раз-у-раз посувати довгі стебла куги у вогонь. Цікаво!.. Надзвичайно цікаво стежити цілими годи нами (поки-то нагрієш хату кугою) як -то полум’я жере стебло, як язики перебігають з одного стебла на д р у ге… Темно в хаті. Немає ні гасу, ні свічок. Тільки смуга світла простяглася по хаті і освітлює самотню юнацьку постать, що мрійно дивиться на огонь. А на стіні паде збільшена тінь замисленого юнака. Як різблена постать… Одвічного мрійника… Про що думає він? Де гуляє в цей час його молодеча уява? Які бачить Нові Світи? О, певне, це такі чудові, ці уроєні світи так неподібні до дійсности. Світлі. Щасні, як 1) Іргіз верстов на 200 од Орську, де було заслано Шевченка. 9
молодість. Як вічна творчість. Як казка… Огонь догорає. Вірмен і латиш уже сплять давно, а юнак ще сидить зами слений і загортає попіл. Він іще мріє. Про Царство Казки … І сам він стався тим маком червоним, що встеляються ним шляхи до Брами… 1919
***
Тарарам (Вражіння)
Двічі два — чотири. ( Таблиця множення)
Критика — велика річ. Вона показує шляхи поетам. Одчиняє нові обрії. Виховує смаки. Піднімає культурний рівень (громадянства). Має велике соціальне значіння. Творці, що правда, не полюбляють критиків, але то зрозу міло… Хіба приємно, коли тобі натикають носом. Гамсун писав про критиків, що одягають окуляри, переглядають книжки, фоліанти і як ненажери все про хають : „дайте мені ще одну книжку, звідки я міг-би пози чити ще дрібку здорового глузду“. Велика то є річ здоровий хлопський розум. А Стріндберг кпив собі з того. А Беклін? Як розпаплюжив критика отим портретом з заціпленим у роті пером Культурність суспільства міряється культурністю критики. Тут завжди буває: варт Пац палаца і палац Паца. Але це не зменшує антогонізму публіки і критики. Життя і літе ратури. Верцадла і його господаря. Отже: Українська література: не мала зерна неправди за собою (навіть поміщицька, цареславна). Але боялася, що — нам будуть фабрики кувати ідеали — присягалась, що український рух є лояльний супроти російської імперії. Петлюра в „Украинской Жизни“ пропо нував урядові царському використати український рух в цілях боротьби з польською експанзією на „юг России“ Але ось в Українській поезії спинився тарарам. І вчинив його — Михайль Семенко. 10
Мотиви соціяльної боротьби в сучасній українській літературі
'
Я не кажу: сучасні митці „повинні“ мати натхнення з визвольних стремлінь пролетаріату. Ні, коли яблуня п о в и н н а родити яблука, а грушка приносити груші, то митці, що стоять на точці погляду бур жуазії, п о в и н н і повставати проти тих стремлінь. Мистецтво часів занепаду „по винно“ бути занеподаючим. Це неминуче… … Хто вважає можливим офірувати формою „за для ід еї“, той уже не мистець, я к -що й був їм раніш … … Вартість твору мистецтва становить остаточно зміст. Твори, що ї хні автори дбають тільки про форму, завжди висловлюють певне безнадійно - неприхильне відношення авто рів до їхнього соціяльного оточення. Г. В . Плеханов
Непривітно здибала українська література пролетарську революцію. Олесь умістив ув органі київської кооперації відомого вірша: „Меча Республіці!“ — вимогаючи оружної ліквідації селянського повстання проти Центральної Ради, символісти — як посвідчив Семенко — втікли, або-ж почали втворювати проречисті „символи“ на кшталт Я. Савченка: В горі червоний ворон кряче.
Символа було з'ясовано компетентною критикою: „Вітер рве яркогарячий прапор, символ крука, що приносить нам смуток“. Тільки епігони модернізму хатянського, що правда: в одній — однісінькій особі футуриста Семенка — відразу станули до праці. Група „Музагет“ була хіба що легальною представницею старого „громадянства“ — його молодої генерації і захову вала себе одверто опозиційно. Загалом беручи — українська література виїхала за кордон. Були особисті „виїмки“, а власне „випадки“, що де-хто не виїхав, чи то не встиг, чи як, але те не міняло ситуації. А ситуація здавалася такою, що на Україні не було української літератури. Але то тільки так здавалося. Перш за все стара література виявила здатність при стосовуватися до обставин. Вийшов альманах „Музагет“, що рекомендує себе „громадянству“, яко вкладку „в скарбницю нашої національної культури", вийшов „літературно-кри тичний альманах“. 120
Де було продовження старого, хоч і новими іменнями. Але ось виходе радянський журнал „Мистецтво“ в Київі, збірник „Червоний Вінок“ в Одесі. Тут у перше приходять цілком нові люди. Починається нова література. Перша генерація цієї літератури: Чумак, Еллан, Ми хайличенко, Заливчий, Коцюба. „Два світи“ — ось одна з перших прокламацій цієї гене рації. Два світи — ясно про що йде мова. Велике місто. Величні будинки, мідні як гранит, кремезні як скеля, збудовані ніби руками якихось велетнів, з душею митців стояли струнко й непохитно в дивнім натовпі середмістя… І чекали вони тих, хто, далекий од праці, дбав про розвагу та втіхи, з а ж м у р и в ш и о ч і на злидні людські… Инші дивились очима багато наражених вітрин та реклам і гукали … Банкіри, акціонери, біржові дільці й фабриканти … купці й промисловці… Заходьте ласкаві панове — ви маєт е-ж акції й туго набиті кишені, які знову так легко наповнить вам. Слід лише вжити для цього один дріб'язок, маленький, простенький, звичайно відомий вам всім — заплатить поменше ремісникам ваших майсте рень…
Таке середмістя. „По-за середмістям, в околицях, тиша стоїть і спокій панує. Не видно на вулицях веселої юрби, ні руху безкрайного, не чуть там вигуків вітрин і реклам, ні гомону чи сміху людского, ні бігу шаленого. Там робітництво живе!
Списано з присмаком морального обурення, досить схематично, життя та працю робітництва і те, як «… раптом порвались напружені струни терпіння. Спала по кора, розкрилися очі, душа закричала — Годі ждати … До бою !..— До бою! За правду і волю, за світло і сонце. До бою! Червоне проміння п алає!
Такі й подібні статті вміщувано тоді в збірники у від ділі красного письменства і ця прокламативна література, сповняючи журнали, газети, різні збірочки, своє діло ро била. Звичайно, ще Плеханов у свій час писав: „Як що письменник замісць образів оперує логічними доказами, абож як - що образи вигадує на доказ певної теми, тоді з його не митець, — а публіціст, хочай-би писав не розвідки та статті, а романи, повісті чи то театральні п'єси“. Такі яс краві образи, що якось беспосередньо з інтимна п р о м о в л я ю т ь до д у ш і , дав Андрій Заливчий: „Так я себе при гадую“, „Зарізяка“, „Родина“, „їсти“, „Хворий“, „Я утопився“, „Обкладки“, „У школі“, „З благородними дітьми“. Це не було співбоління до народу, це був голос самого того села, зойк болю селянської дитини, що в йому було й обурення й гнів великий і заклик до боротьби по - за тими малюнками 121
селянських злиднів та дикунства—якось відчувалося самособойно. Проходили перед очі ці занедбані селянські діти, такі несхожі на людських дітей, — замурзані, загулюкані „мурзи“, голодні з їхніми недитячими „мріями“. „Ох, я к -б и швидче вмерти… О дягли-б чистеньку льолю і у труну - б положили, на стіл поставили, квітами б уквітчали“ . ..
Тяжко, непривітно їм у-дома, не мед і в школі. Ось учитель - русифікатор з його „наукою“ : — Першим чином учитель розповів, що його не можна нази вати дядьком, або як - небудь инакше, а треба називати ЬІікандром Вікторовичем, і що не можна до його звертатись мужицькою мо вою, а треба старатися панською.
Гнат Михайличенко оспівує великий символ цілого того панського ладу: „Нема величніше, нема нічого натхненіше тюрми!“
„Нема велічніше, нема нічого натхненіше необмежної тюрми“. Це була нова література, з новими мотивами без неньки України, а хоч і була, часом, і тут Україна, то якась зовсім инша: Церкви старовинні — в повітря ! Вишневі садки — під сокиру! Прорвати Карпати тунельом ! Динамітом — пороги Дніпрові! — Гей, Сивий, вже бачу тебе я у шорах камінних — у шлюзах. О, степу! О Луже Великий ! Ти будеш лиш море пшениці і жита, прорізане стрілами колій, блискавками експресів розкраяне. Криворіжжя, Донеччина — Ви - ж два смоки гиганські, що смокчуть з підземних глибин блискучу й чорну кров огнедавчу, й вона - розливається в жилах заводів і фабрик; а ті, ненажерні, ди хають вороже й списами своїх димарів погрожують небу..
Такички з мрії пролетарського по духу поета, що оспі вував майбутній розвиток продукційних сил — зростала ідея електрифікації. Були це церші зелені бруньки молоденької літератури Жовтня на Україні. Прийшли перші її поети і незабаром впали у реальній, життьовій, а не літературній боротьбі перші жертви, перші мученики. Чумак, Михайличенко, Заливчий… На шпальтах щоденної преси розгублено багато творів, що відбивали події, кликали до боротьби. Такі твори Ко цюби „До нового“, „Хто йде“. Передсмертні візії на полі горожанської війни, настрої села під час зміни влади й повороту панства. На жаль це все розгублено і завданням нашого часу є визбирати те все з провінціяльної преси, з невидрукованих рукописів, що певно чекають кращої долі по закутках Ук раїни, на руках у авторів — активних учасників боротьби. 122
Визбірати й видати, бодай яко документальний матеріял для пролетарських митців, спадщину, залишену першими по коліннями завойовників нового світу. Ця література Жовтня ще невідома, недосліджена в цілому була багата новим своїм соціяльним змістом і дуже часто вбога формою. Мав рацію поет — інтелігент, спаглядач революції, пиш учи: Н е з г р а б н і , соромливо к в о л і Майбутнього життя бруньки В собі сховали всі квітки.
Але поруч з цією новою, „формально“ недосконалою літературою, продовжувалася стара українська література. І що далі, то болі ставала вона формально досконалішою, викінченою, вишуканою ... Найхарактернішим з представників цієї літератури є белетрист Підмогильний і поет Филипович. В їхніх творах багато філософії і містики. Снує десь на Полтавщині мі стичні свої візії Філянський, але воно не надається до друку. На п'ятий рік революції виспівуює Филипович… землю і вітер. Він дає шедеври версифікаційної техніки класичної, як от „Снігова Королева“ : Ластівка милая, Герда. Вірна дитяча душа. Швидко, спокійно і твердо В путь невідому р уш а.
Або маєте про Соломею, про сонце, про грозу, про все, що хочете, аби воно було незалежне від революції, від її трудів і днів, але єднало душу філософа-поета з вічністю, з одвічними космічними змінами… Під час революції 5-го року Мережковський писав: „Я теж пролетарій, бо нічого не маю і продаю свою працю літературну за гроші“. То так і Филипович є робітником: Я робітник в майстерні власних слів Та всі слова я віддаю усім. Будую душі, викликаю гнів Любов і воліб ввожу в кожний дім.
Та ще Бальмонт мовив: „я для всех и ничей“. Хто для всіх, той для нікого. Той виявляє свій соціяльний інди ферентизм, а це вже знаменно для цієї літератури. Для того, аби вона надавалася до друку, не повинно бути в ній нічого одверто контр-революційного. І пристосовуються! Друкують люди з своїх творів усе „нейтральне“, а воднораз утворюють певну манеру, що захоплює своєю „чистою формою та технічною досконалістю і митців з ворожого табору, дезорганізує, деморалізує їх. І вони починають го ловну увагу звертати на форму, бо, мовляв, що до змісту боятися нічого — він цілком виразний — революційний. Але 123
захоплення формою фатально мотиться і на змісті. Форма, певна кожна форма, властива певному змістові, вимагав його, тягне до себе. Саме бажання наздоганяти поетів фор малістів, не пасти задніх, скеровує цілу увагу на формаль ний бік і каже погорджувати ідейним багажем твору. В цій тенденції легковажити змістом і фетишизувати форму і ховається особлива тактика буржуазії супроти нової літератури. Соціяльна боротьба в літературі відбивається своєрід ним походом ф о р м а л і з м у на ідейний зміст творчости. Оборона ідейної беззмістовности в ім'я чистої художньої форми, боротьба з „соціологією“ та „публіцістикою“ ось войовниче гасло старої літератури, ось бомба, підкладена під пролетарську творчість для зірвання її з середини. Це є конечне. Еволюція старої літератури дійшла до тої межі, коли кожний крок уперед є крок до безодні, до занепаду. Вперед шляхів немає, лишається тупцятися на місці, бо еволюція літератури є неможлива в рамцях ево люції чисто формальної. Поруч з нею мусить іти еволюція ідейного змісту. Але нових ідей буржуазія не має, або вони такі, іцо не надаються до мистецького втілення. Лишається чиста форма, метафізика, містика. Або — занепад. Форма сама себе знищує, висаджує в повітря, — ліквідує. Замісць буржуазної „еволюції“ літератури маємо її діялектичний розвиток. Знищення, самоліквідація старої літе ратури, панфутуризм, або тупцяння на місці— неокласпцізм, або кроки назад, поворот до первісних форм. Таке спостерігаємо і в літературі закордонній. Там Клим Поліщук пише просвітянське оповідання „Отаман Зелений.“ — Ідейний зміст — апологія бандитизму! Справжній майстер не здатний так низько впасти. Він волів - би краще ідейний цінізм — „гедонізм“, а ніж банди тизм оспівувати. Так робить Олесь Ц Клими Поліщуки пишуть у „Літературно-Науковому Віснику“ *2) з садизмом хворої людини про те, як ніби-то селяни пустили під лід дітей з голодуючих губерень („Непрошені гості“). Іван Липа пише „Утома“ — пригоди домовласника, вояка білого війська, застуканого червоноармійцями. Богдан Лепкий плаче: Я втомився, знеміг, Я не чую вже ніг, і валюся на шлях У сльозах.
Що тепер? Що тепер? Вітре, ти хоч повій! І скажи, чи я вмер, Чи жи . . .
1) Диви статтю т. С. Пилипенка „Вісти“ ч. 12, 1923 р.
2) Проф. Грушевський відсахнувся від цього „ЛНВ“, що видається Дмитром Донцовим, і в листі до „Впереду“, здається, оголосив, що цей журнал нічого спільного немає а „ЛНВ“, що в свій час був перенесений Грушевським зі Львова до Київа, і там „тимчасово“ спинився друком. 124
Володимир Самійленко сміється на кутні: Я більш люблю шляхі земні. Аніж шляхи космичні; На те я маю сто причин І всі вони логічні.
Візьміть залізну колію : Ви їдете до Львова Або до Відня (про Москву Я не кажу ні слова).
Поки вони сміються на кутні, на Радянській Україні сміються з їх незаможники від щирого серця. В повітовій газетці (на Уманщині) пише незаможник Я. Кислий про Лозанську Конференцію, а в кінці каж е: А мов буржуям слово — Годі вам, катове, Із трудящих всього світу Точить море крови. Зісталось вам одно тільки,
Після всеї справи: Прокататися до Марса Для своїй забави, Бо тут вам уже не місце Годі управляти. . .
І що найцікавіше, то це те, що там - ті, на тім боці, відчувають гаразд це щире незаможницьке бажання і — схиляються перед ним. Гірка доля! Цей таки Самійленко хоч і полюбляє землю, та б а ! Обставини зле складаються і він змушений мріяти про подоріж — на М арс... Ах, дайте, дайте нам місток До Марса, до Венери ! Не нищуть може там людей,
Не продають на ринку; Там може в т о м л е н а 1душа Зазнала б відпочинку.
Може ви гадаєте, що це буржуазія людожери, свині, звіри, що купують і продають цілі "краї і народи на світо вому ринкові? Може це Антанта, може імперіялісти? Б а -н і —це пролетарська революція! Щоб не було сумніву маєте гідний кінець: поет хоче від революції втікти на Марс, (бо очевидячки непевний того, що десь на землі є захисток від неї). І десь я там зложити - б міг Хвалу природі неньці, Бо може - ж там нема Че - Ка І всяких конференцій …
Бачите, яка корисна річ прйрода, що її притьмом хотять виспівувати ці поети, котрі не ладні славити конференцій робітників та селян, цих звірів диких, цієї свиноти, пан ського бидла, що сміє забирати собі голос у справах відбу дування свого оновлєнного краю … Не всі одначе до такого дописуються. Є просто смертельно стомлені люди, що виходять з бою і заявляють, що вони не беруть участи в соціяльній боротьбі, не визнають Лойд-Джорджа та Петлюри, а вірять тільки — в Бетховена … Вони силуються в мистецтві знайти забуття, сховатися від життя 1). 1) Як відбиття таких настроїв цікава е книжочка Т. Горобця. „Ди кий Виноград" — див. стор. 132 (стаття „Галицькі аристократія“). 125
Коли вони творці, то в творчості е вони чистими кон секвентними формалістами. Але „чистих“ формалістів обмаль. Переважний тип поміркованого формаліста, навіть „майже“ революціонера, а часом то й майже марксиста, що визнає і зміст і, з ласки своєї, до певної міри ідейність у творчості І, „СОЦІАЛЬНИЙ підход“ в тлумаченню творів мистецтва, яко додаток до „наукового методу“, ц .-т. формалістичного. 6 письменники, котрі „не цураються“ і соціальних мотивів і дають їх між инчим, аби це не було лише „на шкоду художності“, яка є головним, мовляв, у мистецтві. Бо - ж мистецтво — мистецтво, а не шевство. Колись Пачовський іще мовив: „Штука є штука. Я не пру туди жад них ідейЦ Григорій Косинка у збірці „На Золотих богів“ дав непо ганих кілька шкіців з часів горожанської війни. Прекрасна мова, стислий, гартований стиль. Виклад об’єктивний до того, що читач не розбере—за кого є власне автор—з рево люцією, чи проти неї, чи споглядає, як стороння людина? Це загалом уважається верхом „художности“, коли твір можна розуміти хто як хоче. Писав про це Потебня, але не погано написав і Плеханов... Революція пролетаріяту є таким мистецьким твором, що кращі митці не можуть не захоплюватися нею, най більш чулі, що найбільш відчували життя мас, а такими були всі небуденні таланти, всі генії людства. В доби реакції кращі митці не йшли слугувати пануючим, а йшли на високощі самотности, втікали від життьової боротьби. В добу революції вони кінець кінцем кидали табор ворогів народніх мас. Все рухливе, молоде, свіже переходило на бік барикад. Звичайно кожна класа мала і своїх вірних співців. І може ще в хвилю останнього бою ще буде останній, лебединий спів лунати співців старого світу — може ми є напередодні появи нової поезії лютого, затятого, але на свій кшталт дужого й залізного класового ворога — поезії фашизму ? .. Яків Савченко, що писав колись про червоного крука, випустив в 1921 р. книжку поезій „Земля“, де нові забреніли ноти, а нині перед мене лежить його рукопис - поема „Світовий Жовтень“, що починається так само, як колись починали всі пролетарські поети. О, нас мілійони мілійонів. І в нас серця, як скелі. . .
А кінчається... О, світе старий! В безодні сходив і зійшов ти, Гниєш смердючим надлом у ярах Над світом небо розтеляє Жовтень, Співа в душі у нас, в крові, в оча х. . . 126
До таких мотивів прийшли випробовані майстри україн ського слова. Є відомости, що навіть Олесь має співробіт ничати в радянській п ресі… Таке то діло! Що казати про тих, що для їх ціла творчість є „соціяльним мотивом“? Ці монолітні душі ще може, й перебувають, часом, під ворожим впливом. Може вони, ці отруйні впливи, будуть згубні для молодої творчости окремих одиниць ? Може! Маємо приклад, як Брюсов до смерти захвалив (за формальні досягнення) кількох пролетарських поетів, що замісць рево люції та пролетаріату почали виспівувати Русь, то-що. Але то тільки епізоди великої боротьби і за першими йдуть і прийдуть нові генерації пролетарських митців. І вони, ці, наступні, остаточно визволяться з цупких лабет майстрів слова старого світу. Нині в нас свято. Валеріан Поліщук, Яків Савченко стають поетами про летаріату. Микола Хвильовий видає свої „Сині Етюди“, картки п’янючої, міцної пролетарської творчости, напру женої, як писання німецьких експресіоністів. Без жадних сантиментів і прикрас показує він побут революції — дикун ство нашого темного села, некультурність пролетаріату, мягкотілість революційної інтелігенції. Без жалю показує гнилизну і болячки нашого життя і воднораз ціла книжка — гимн новому життю і переможний революції. Під мечем пролетарської творчости гине все нікчемне, гниле, кволе, що соромить оновлену землю і її визволене людство. Ця творчість гартується в багатті революції і шириться геть за межі Східної Европи.
Галицька „аристократія“ _
В кафе, наповненім юрбою. Д е льються вина золоті, Як я люблю лишитися з тобою, Ой, смутку мій, на самоті. Заснуть - би в лісі десь у листях до зими… Така глибока втома... О. Олесь « Чужиною» Я втомився, знеміг, Я не чую вже ніг і валюся на шлях у сльозах. Богдан Лспкий
Польське шляхетство з непам’ятних часів висміює га лицьку українську інтелігенцію, що то все „хлопи і попи“ і в свої кращі часи ця інтелігенція з почуттям власної 127
ЗМІСТ Стор.
П ер ед м о в а........................................................................................................ На Е л е к т р и д и ................................................................................................ Мак Червон и й ................................................................................................ Тарарам ................... .................................................................................... Нове мистецтво … . ................................................................. Що таке п о е з і я ................... Е т а п и ............................................................................................................... Футуризм український і польський.......................................................... Українська література за п’ять років пролетарської революції . . П росвітенство................................................................................................. С онгородн................................................................................. Собача старість . . ......................................................................... „Струни“ ........................................................................................................ Форма й з м і с т ................................................................................................ Наукова кр и ти ка............................................................................................ Мотиві соціальної боротьби в сучасній українській літературі. . . Галицька „аристократія".................................................................... Кінець нової української л ітер ату р и ...................................................... Хуторська п о езія............................................................................................ Поет української ін т е л іг е н ц ії.................................................................. Українська література на передодні VII Ж о в т н я ............................... На літературному ф р о н ті............................................................................. Історичне завдання ..................................................................................... Великий непримиримий................................................................................. Щоденник Ш евченка.................................................................................... Леся Українка на кону державної д р ам и .............................................. Централізація літератури............................................................................. Від просвітенства до п д у ж а н с т в а ........................................................... Між двома класами................................................................. Література минулого й Ж о в т е н ь .............................................................. Боротьба п о в е р х ів ........................................................................................
»
3 5 7 10 13 17 20 33 56 67 70 75 80 81 104 120 127 134 140 147 169 170 197 199 201 202 203 206 208 218 252