Page 1

Дочці Роксолані присвячую


ББК 84 (4Укр) Б 48

В авторській редакції

Б 48

Береза Богдан. ВРАЖЕННЯ. — Тернопіль: Джура, 2013. — 104 с. ISBN 978–966–185–097–1 Книжка Богдана Берези «Враження» — це бесіди із Читачем про маловідоме в творчості Івана Франка, Миколи Хвильового, Юрія Шевельова, Пантелеймона Куліша, а також роздуми над новими книжками Ліни Костенко, Івана Дзюби, Оксани Забужко, Юрія Щербака, Володимира Лиса, Андрія Содомори й інших авторів. Ці бесіди, без сумніву, зацікавлять не тільки вчителівсловесників, але й найширше коло читачів. ББК 84 (4Укр)

ISBN 978–966–185–097–1

© Береза Богдан, 2013 © Видавництво «Джура», 2013


Про те, що нині мало читають, говорять усі. Навіть пророкують відхід у небуття паперової книжки. Але... справжніх читачів завжди було небагато. Пригадайте своїх однокласників... Скільки з них були завзятими читачами? Ото ж бо: не більше двох-трьох! А решта? Це ще добре, коли прочитували поза шкільною програмою з літератури три-чотири книжки на рік. ...Коли на цю тему зайшла мова в редакції Підволочиської газети «Гомін волі», мені запропонували авторську колонку для бесід із читачами про українську книгу. Може, ця ідея так би й залишилася, як у нас зчаста буває, ще одним добрим наміром, якби я... не забув тоді в редакції свою улюблену ручку. Шановний Редактор замкнув її в сейф, а мені по телефону сказав, що віддасть аж тоді, коли принесу матеріал для задуманої колонки. Отакий буде мій перший «гонорар». Це так собі, аби не починати з нудних загальників. А якщо з повагом, то щиро вдячний редакції, що з липня 2012 року по липень 2013-го під зарубрикованим Франковим поетичним рядкомперлинкою «Книги — морська глибина» я ділився з передплатниками часопису своїми думками-враженнями про книги, які читав. (Окремі з цих моїх розмов були опубліковані в дещо іншому одязі на шпальтах всеукраїнської газети «День»). Так за рік набралося 27 бесід, з яких і народилася ця книжка. ...Колись, ще будучи в школі, я не раз казав своїм учням: «Якщо книга, яку читаєте, не підносить вас духовно, не спонукає до самовдосконалення, то краще її відкладіть». Те саме в цьому короткому вступному слові повторюю своїм читачам... Здається, для зачину досить. 5


За півстоліття журналістської роботи довелось мені багато чого побачити й пережити, простежити долі сотень людей, в тім числі – з газетярського кола. У редакції «Гомону Волі» (перед тим — «Збручанська зоря») змінилось за цей час три покоління працівників. Для багатьох з них це було лише черговим місцем роботи, коротким епізодом в біографії, і лиш для одиниць редакція стала другим рідним домом, до якого приходять знову й знову, навіть давно переставши бути штатним працівником. До останніх належить Богдан Зиновійович Береза. Він тут і нині свій, хоч перейшов на освітянську ниву понад двадцять років тому. Творчим плодом тісної співпраці з редакцією стала ця нова його книга. Якось я порадив Богданові Зиновійовичу зібрати краще з написаного ним у різні роки й видати це книжкою (збіркою), бо ж відомо, що газета живе день-два, а його публікації заслуговують бути прочитаними й через десятиліття, і не тільки нашими сучасниками. Бо в тих статтях, нарисах, есеях, рецензіях — життя, пропущене через аналітичний розум мудрої і талановитої людини. Пан Богдан сказав, що бачить сенс у цій пропозиції, але спочатку видасть лише дещо з написаного останнім часом. І відібрав для друку двадцять сім бесід під рубрикою «Книги — морська глибина», що друкувались в «Гомоні Волі» протягом року. А інші його матеріали ще чекають свого часу вийти новою книгою. Читаючи «Бесіди» Богдана Берези, щиро переживаєш разом з героями рецензованих книг, ніби бачиш їх в реальному житті. Так ось, цей талант умілого оповідача — від його батька Зиновія Васильовича, автора сотень публікацій у нашій районній та обласних газетах, автора книги про дорогу їм обом Щаснівку. А ще ріднить їх, крім родинних зв’язків, щирий український патріотизм. Вважаю за високу честь написати переднє слово до цієї книги, а читач, мабуть, погодиться зі мною, що це не просто похвала, а заслужена данина талантові автора. Маріан Шпікула, член Національної спілки журналістів України, заслужений журналіст України 6


Так, неважко здогадатися, що для цієї першої нашої розмови я вибрав авторів, яких особливо люблю. Івана Дзюбу — за ґрунтовність, виваженість у всьому, що він пише. Це той академізм, який, на жаль, зникає. Ще свіжі враження від найновіших книжок Івана Дзюби — 700-сторінкової монографії про Тараса Шевченка, а також актуального дослідження «Нагнітання мороку (від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ)». Щодо Ліни Костенко, то її можна поставити поруч із Лесею Українкою. Таке ж безкомпромісне обстоювання національної гідності, а ще — естетична вишуканість у слові в поєднанні зі справді європейською освіченістю. Назва книжки афористична. Іван Дзюба скористався рядком із вірша-звернення Ліни Костенко до Кобзаря зі збірки «Мандрівки серця»: Ще не було епохи для поетів, Але були поети для епох! Назва книжки не просто звучна, а є смисловим ключем до всього есею про творчість Ліни Костенко з її неповторним голосом в українській поезії. Його своєрідні інтонації, здається, першим помітив ще Євген Маланюк. «Дуже прикметний недавній випадок, — писав він, — з поеткою Ліною Костенко. По виданні тільки двох книжок поезії (насправді — трьох: «Проміння землі» (1957), «Вітрила» (1958), «Мандрівки серця» (1961) — Б.Б.) — вона опинилася з кляпом у роті […]. Ні, справа була не в тематиці, а в занадто певнім тоні, занадто суверенній інтонації і занадто яскравій літературній культурі, яка — ретроспективно — виявляла рівень 20-х років, неоклясиків […]. А, на біду, — поетка справжня, та ще й з власним стилем. Це й припечатало її долю». Я добре пам’ятаю цю заборону друкувати Ліну Костенко. До нас, студентів-філологів Львівського університету, доходили звістки з Києва… Шістнадцять років тягнулось це вимушене мовчання, 7


аж до 1977 року, коли нарешті вийшла книжка «Над берегами вічної ріки»… Про все це пише Іван Дзюба, викладає свої роздуми неквапливо, подібно до того, як виростає будинок: фундамент, стіни, дах. Без будь-якого модного нині штукарства розповідає про поетичні збірки поетки в хронологічному порядку, аж до найновіших («Річка Геракліта» (2011), «Мадонна перехресть» (2011). У перших збірках, зауважує автор, ще відчувається залежність «від тиску суспільних стереотипів», у них можна знайти сліди «поетичної риторики перших років післясталінської «відлиги». Але вже й починається «вивільнення від них». Людина як найяскравіший промінь Землі, мотив «цінності дитячої чистоти серця», мистецтво «як осягнення і співпереживання німих драм життя», любовна лірика зі зрілістю почуття і певністю «свого права бути собою», інтерес до притчових оповідок — усе це в ранній поезії авторки є предметом справді цікавого, живого аналізу. Іван Дзюба спонукає читача думати, навіть повертає назад, до прочитаного. «Над берегами вічної ріки»… У цій книжці автор звертає увагу на чудову поетичну новелку «У селі одному на Поділлі», цитує два фінальні рядки: Є скарби, допоки їх шукають. Перестануть — от тоді вже все. «Чи варто «розшифровувати» глибину цього поетичного афоризму […] нам, які вже перестають шукати свої скарби?!» — запитує Іван Дзюба нас із вами, читачу… Задумаймося… І мова наша українська серед тих скарбів, є ж вона найбільшим духовним багатством народу. «Тільки через мову живе народ: її смерть — його кончина», — писав видатний чеський філолог ХІХ ст. Й. Юнґман. Новітні валуєви замахнулися нині на цей наш скарб, прагнучи остаточно вирішити «українське питання». У зв’язку з цим зауважу, що небайдужий читач не пропустить у книзі Івана Дзюби рядків про трагічне становище української мови. В лекції, прочитаній у Києво-Могилянській академії ще на зорі Незалежності, Ліна Костенко наголосила: «Йдеться ж навіть не про вживання чи не вживання української мови, а про зживання її зі сві8


ту. Подібні ситуації в постколоніальних країнах були, але щоб після здобуття Незалежності, у своїй власній державі терпіти таку дискримінацію, такий прихований цинізм, — це безпрецедентно». Книжка «Є поети для епох» — не тільки розмова про поетичні збірки, романи у віршах «Маруся Чурай», «Берестечко», але й про світоглядну публіцистику, прозу поетки. Зокрема, й «Записки українського самашедшого». Але про ці «Записки…», названі романом, в нас, дорогий читачу, буде окрема розмова. Власне, я мав би сказати на початку цієї бесіди, що цю книжку Іван Дзюба написав фактично у співавторстві з дочкою поетки письменницею, культурологом, професором Римського університету «Ла Сап’єнца» Оксаною Пахльовською. Книжки поетки — ось вони на столі. Читай, пиши. А от на розмову з Ліною Костенко про неї саму, її життя авторові вийти якось не вдавалося, хоча обоє — із когорти шістдесятників, друзі з юності. Розповідати про себе Ліна Костенко не любить. Це вдалося зробити Оксані Пахльовській. Спонтанна розмова дочки з мамою в її робочому кабінеті, на кухні, записана на диктофон, і складає другу частину книжки, що називається «У майбутнього слух абсолютний». Спонтанна, як плин життя, і все — «без коректур». Дитинство в Києві, на Трухановому острові, а також у містечку Ржищів. Війна і перший вірш, написаний в окопі. Любов до філософії, мрія навчатися в Київському університеті, але там сказали: «Таких, как вы, мы не принимаем» (батько був репресований). Коротке навчання в Чернівецькому університеті, а потім — у Літінституті в Москві. Зустрічі з Олександром Довженком, Назимом Хікметом, Луї Арагоном, Анною Зеґерс, Леонідом Леоновим… Шістдесяті роки й політичні процеси… Читаючи сторінка за сторінкою ці діалоги (не відірвешся!), де поетка часто відповідає на запитання віршами, по-доброму заздриш нинішнім учителям української літератури. Це ж так багато цікавого можна розказати учням! Учителі мого покоління такої розкоші не мали… У кінці цієї ошатно виданої книжки в київському видавництві «Либідь» (2011) подано ще й вибрану бібліографію — перелік книжок Ліни Костенко, а також досліджень її творчості, що є для вчителя справжньою знахідкою. А просто для читача — це книга, яка справді приносить інтелектуальну насолоду. 9


Ось ми, дорогий читачу, зустрілися вдруге. Минулого разу я зауважив, що про книжку Ліни Костенко «Записки українського самашедшого» в нас буде окрема розмова. З чого почнемо? Можна — із цілком зрозумілого читацького подиву: як? поетка такої великої ліричної обдарованості і раптом — проза? Це ж не лірична стихія, не ті ритми… Не поспішаймо з присудом… Ліна Костенко завжди любила вірш подієвий, вірш-оповідкуновелку. А щодо епічної стихії, то вона така по-природному могутня і в «Марусі Чурай», і в «Берестечку». Бо, зрештою, якщо хочете аналогій, то можна згадати, що такий самобутній лірик, як Й.-В. Ґете, є автором не тільки драматичної поеми «Фауст», але й роману «Літа науки Вільгельма Майстера», який став вершиною німецької просвітницької прози, геніальним начерком реалістичного роману ХІХ ст. Так, сучасна дійсно вершинна проза вимагає від автора не тільки справжнього письменницького таланту обсервування життя в найрізноманітніших його проявах, живих знань, але й філософського складу розуму. Пам’ятаючи, що з юності Ліна Костенко любила філософію, навіть мріяла про навчання на філософському факультеті університету, а також те, що в її доробку — дивовижно глибока світоглядна публіцистика (згадаймо, хоча б, лекцію «Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала», прочитану 1999 року в Києво-Могилянській академії), вже не дивуєшся. Поетка вдалася до прози, щоби розгорнути свої болісні, гострі думки про долю України та українців на початку третього тисячоліття, коли «трагедії стають буднями людства». Думки, які давно вже в неї прогримілизблиснули в поетичних строфах — коротких, як діагноз. Пригадую, ще на зорі Незалежності в «Літературній Україні» на першій полосі з’явилася була підбірка віршів нашої поетки саме під такою промовистою назвою: «Коротко, як діагноз». Отже, проза. Забігаючи наперед, скажемо, що проза ця гус10


та, по-філософськи заглиблена в життя. У ній переплелися сатира і ґротеск, інтимність та сповідальність із холодним об’єктивним розтином суспільного організму з метою добутись до його виразок, часто хронічних. Так, шановний читачу, світова література має таку прозу. У ній, як на мене, вершинять Микола Гоголь, Джонатан Свіфт, Франсуа Рабле. Мені здається, що саме «Записки божевільного» нашого геніального Гоголя (зб. «Арабески»,1835) «підказали» Ліні Костенко не тільки форму, але до певної міри й концепцію цього прозового твору. Чому саме Гоголь, адже жанр записок, у якому розповідь ведеться від першої особи у вигляді нотаток, не така вже й рідкість? Пригадаймо, хоча б, в українській літературі «Записки студента» Євгена Гребінки, «Записки причетника» Марка Вовчка, «Записки учительки» Уляни Кравченко… Пієтет до Гоголя з його великою любов’ю до людини? Без сумніву. Цікава деталь, що гоголівський герой титулярний радник Аксентій Поприщін, збожеволівши від нелюдяності сильних світу сього, 43 квітня 2000 року оголошує себе …королем Іспанії? «А ось він уже й минає, цей такий нереальний тоді 2000-й рік», — нотує в своїх записках сучасний «кандидат» у божевільні герой Ліни Костенко, згадуючи цю дату в Гоголя. Можливо, що й ця деталь. До речі, сучасний «самашедший» так же не може витримати інформаційного граду жахливих новин, як і той, гоголівський. Кому з них легше? «Смаленого вовка він не бачив, той гоголівський самашедший. У нього собачки листуються й розмовляють. А у нас тут люди гавкають», — запише герой Ліни Костенко. Але є найголовніше, що споріднює ці твори. Не про божевілля чи «самашедшість» героїв насправді йдеться, а про схибленість світу, в якому нормальній людині немає місця. …Гоголівський герой у кінці своїх записок із розпачем звертається до мами, щоб захистила, просить коней винести його з цього світу. В героя Ліни Костенко подібне звучить без романтики. Його бажання просте й людяне. Він записує: «І ось моє українське ноухау. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою і гарантувати це моїй дитині на майбутнє. Все. Dixi. Я сказав. Хто зі мною не згоден, хай звертається до психіатра». 11


Але, дорогий читачу, ми, здається, надто захопились цими порівняннями. І, все ж, додамо таки, що Ліна Костенко в назві свого твору, на відміну від Гоголя, не вживає літературне слово «божевільний», замінюючи його побутово-просторічним «самашедший». Таке словечко може вихопитись інколи, коли йдеться про людину небуденну, так звану «білу ворону». Словом, без різкого негативу… І ще одне. Як тільки твір побачив світ минулого року в київському видавництві «А-БА-БА-ҐА-ЛА-МА-ҐА», з’явилися рецензії. Одні критики сказали, що це роман. Інші заперечили: мовляв, жанр роману вимагає ще чогось. Звернімося до тексту. Відповідаючи на різні закиди-поради з видавництва — «підсилити інтригу, підкинути сексу, сублімувати інформацію в детектив», — герой записує: «Ясно, я цього всього робити не буду. Це ж не белетристика, це Записки. Як написалося, так написалося». А тепер, дорогий читачу, пригляньмося ближче: хто цей сучасний «самашедший», якому «як написалося, так написалося»? За віком приблизно, як гоголівський герой- розміняв четвертий десяток. Живе в Києві. Спеціаліст із комп’ютерної техніки. Одружений. З майбутньою дружиною познайомився тоді, коли голодували студенти. Це була революція на граніті. Любов у нього єдина — на все життя. Є в нього батько-шістдесятник. Жива легенда. Перед початком третього тисячоліття наш герой (вдався в діда, який любив писати, вивчив навіть у таборі німецьку мову) починає вести свої записки. Про себе, про те, що робиться в світі. Ціла злива страшних новин: теракти, повені, торнадо, катастрофи. І все воно складається в критичну масу. Що далі? Апокаліпсис?! Його ще й мучить, що не збувся як учений. Бачить, що в Україні не стає самої України. Найбільше допекло приниження. Почувається на узбіччі, ізгоєм на своїй землі. Піднісся духом, коли в Україну приїхав Папа Іван Павло ІІ. Це він назвав українців шляхетним народом. «Він повернув мені щастя належати до такого народу», — запише герой. А потім — втрата роботи. Втома від безробіття. Спроба суїциду. Бо урвалася ліня долі. Живе не своїм життям, а божевільним життям світу. Із записок цього інтелігента в третьому поколінні вибудовується психологічна драма людини шекспірівської сили… І гіркої правди багато. 12


Особливо — про нашу сентиментальність і м’якотілість тоді, коли потрібно бути чоловіком, мужем, борцем. В героя складається враження, що лінію оборони проти антиукраїнських сил у цій країні тримають … мертві герої. А перемогти можна лише тоді, коли лінію оборони тримають живі… Багато в «Записках…» гірких сторінок. Але це та правда, яка очищує болем. І, все ж, книжка закінчуються на оптимістичній ноті. Майдан. Оранжева мирна революція показала, що українці можуть тримати лінію оборони… Але що ж я роблю? Це не такий твір, який можна переказати. Із «Записок…» постає апокаліптична картина глобалізованого світу, в якому дуже тяжко звичайній людині, яка не втратила здатності любити, яка ще вірить, що потрібні такі людські якості, як совість, гідність. Це «самашедший» в очах тих, хто вже тільки вірить у гроші, рейтинги й іміджі. Для нас, читачу, герой «Записок…» — це абсолютно нормальна людина. Просто в нього, як сам він висловився, «більше сигнальних лампочок у голові». Що сказати на завершення нашої розмови? «Записки…» видатної української письменниці Ліни Костенко є пересторогою нам усім в Україні і не в Україні сущим: камо грядеши?! куди йдемо?! А треба ж — на лінію оборони!

13


Книжку Івана Дзюби «Нагнітання мороку. Від чорносотенців початку ХХ століття до українофобів початку століття ХХІ», яка минулого року побачила світ у київському Видавничому домі «Києво-Могилянська академія», я купив у підволочиській книгарні «Ерудит». До речі, останнім часом саме в цій гарній книгарні купую книжки, які мене цікавлять. Дуже зручно: прийшов, замовив. Через кілька днів телефонують: «Книжка вже чекає на вас…». Минулого разу, дорогий читачу, в нас була розмова про книжку Ліни Костенко «Записки українського самашедшого». За проблематикою (а це виклики Україні й українству в глобалізованому світі, зокрема, й ті, які йдуть від «русских националистов») «Записки…» Ліни Костенко і «Нагнітання мороку…» Івана Дзюби мовби накладаються, ці книжки можна поставити поруч. Тільки якщо в Ліни Костенко звихнений на лжецінностях світ зображено через призму вразливої душі протагоніста, то в Івана Дзюби він — предмет глибоких аналітичних досліджень. Забігаючи наперед, скажемо, що це яскрава публіцистика з широким спектром стилістики, лексики, тонів і напівтонів. Особливу увагу автор приділяє «чорносотенству», яке нині «русские националисты» не просто реабілітовують слідом за монархістами й денікінщиною (згадаймо, читачу, скільки телефільмів про це останнім часом викинуто на екран!), а роблять зброєю в боротьбі за «Русское национальное государство», яке має прийти на зміну Російській Федерації. Але, як каже Іван Дзюба в своєму передньому слові, «хай за це болить голова самій російській суспільності». Автор вибирає предметом своєї розмови дещо вужчу тему: наших рідних малоросівчорносотенців, які «органічно поєднували затятий монархізм, успадкований від тих, кого Шевченко назвав: «дядьки отечества чужого», — з антисемітизмом і антиукраїнством». «Ось про це, — пише далі Іван Дзюба, — і варто поговорити, оскільки спадщина чорносотенців-малоросів нині «востребована» і активно викорис14


товується у боротьбі проти України — їхніми ідеологічними спадкоємцями і тими, хто мислить умовну «Україну» лише як «часть русского мира» (про який вони знають не набагато більше, ніж про Україну)». Шановний читачу, ми з тобою не раз читали їхні україноненависницькі виступи в газетах, бачили їхні телешоу. «Доказова база» сучасного антиукраїнства, як справедливо зауважує Іван Дзюба, «мало не слово в слово» повторює те, «з чим накидалися на «мазепинців», «сепаратистів», «самостійників» і т. д. прісної пам’яті Катков, Щоголєв, Савенко, Василій Шульгін, члени київського «Клуба русских националистов», а потім, за інших історичних умов, — більшовицькі нищителі «самостійництва». Фактично йдеться про відродження російського націоналізму — не лише в самій Росії, а й в Україні. Ідеологи російського націоналізму і неоімперіалізму (…) великою мірою визначають принаймні культурну й освітню політику нинішньої недоукраїнської влади і тим готують остаточне зросійщення України, її інтеграцію в «русский мир», пропонуючи українцям відмовитися від себе й заплющити очі на те, якою насправді є Росія сьогодні, а натомість повірити їхнім слоганам». Книжка Івана Дзюби «Нагнітання мороку…» складається зі семи розділів. Про «чорносотенство», з якого ми почали розмову, його ґенезу, діяльність київського «Клуба русских националистов», чіпляння нинішніх російських націоналістів до України — про це йдеться в ІІІ-му розділі «Епізоди з історії російського націоналізму». А конкретизується ця тема — в двох наступних розділах «Прокислі «щі» від Табачника» та «Галичанофобія — отруйне вістря українофобії». Дорогий читачу, ці розділи викликають чи не найбільший інтерес. Здається, ніхто з наших українських публіцистів не зумів дати такої гідної, аргументованої відсічі міністру-українофобові, як Іван Дзюба. «Прокислі «щі» від Табачника» — це буквально нищівний розгром його книжки. «Утиный суп по-украински», а також її варіації «Мир без Украины» і ін. Про що пише Табачник? Виспівує оди російським царям, по15


вторює версії сучасних російських націоналістів,чому впала Російська імперія, яка, якщо вірити автору, була раєм для народів. А повсталий народ називає, солідаризуючись із сучасним неоаристократичним жлоб’єм, не інакше, як «бидлом». Для чого Табачникові вбога, карикатурна схема історичних процесів? — ставить запитання Іван Дзюба. «А все пояснюється дуже просто. Табачнику треба було будь-що затаврувати ненависний йому «оранжевий мятеж», що на деякий час позбавив його влади, — от він і сконструював «історичну аналогію». Там зрадили царя-батюшку, а тут, мовляв, — Конституцію і демократію. Там «быдло» і тут «быдло». Там не вистачило патронів і волі поставити «быдло» на належне йому місце, і тут не вистачило духу». Думаю, що в ці сторінки книжки, на яких розкривається історіософський цинізм міністра-українофоба, потрібно добре вчитатися не тільки вчителям історії, але й літератури, адже, скажімо, антиукраїнський роман М. Булгакова «Белая гвардия» є для Табачника «мало не політичним євангелієм». Для нього Володимир Винниченко і Михайло Грушевський — ліберали, «претендовавшие на интеллектуализм». Бачите, Табачник — інтелектуал, а вони — «претендовавшие!». Українська мова для нього — це суржик… Словом, шановний читачу, вимальовується не тільки образ міністра-українофоба, але й КОЛЕКТИВНИЙ ТАБАЧНИК — нинішня правляча більшість! Читаючи розділ «Галичанофобія — отруйне вістря українофобії», поринаєш у історію нашого краю, його культурні виміри спільності з «Великою Україною». Бачиш, яким невігласом у цьому є КОЛЕКТИВНИЙ ТАБАЧНИК. Завершується книжка розділом «Русифікація вчора, сьогодні … і завтра?». Його головний зміст — «про тривання й посилення процесів дезінтеграції України, її розукраїнення». Ось і підходимо до кінця нашої розмови, дорогий читачу. Ми звернули увагу на один аспект книжки — про відродження чорносотенства на наших землях та його натхненників. А є ще й інші — про пошук Україною нової ідентичності, про те, як ми йшли від ейфорії Незалежності до засилля при владі антиукраїнських сил, на16


робивши багато гірких помилок… «Історія ніби випробовує нас на здатність бути собою», — говорить Іван Дзюба. Майбутнє України як УКРАЇНИ «зі своїм минулим і майбутнім, — а не як уламка «русского мира», знову опиняється під загрозою». І, звертаючись до нас, читачу, завершує: «Та хай це додає нам не лише гіркоти й болю, а, над усе, — сили працювати задля буття собою: у світі, де кожен або Є СОБОЮ, або ЙОГО НЕ СТАЄ».

17


Коли три роки тому я із захопленням буквально поглинув твір Василя Шкляра «Чорний Ворон», то пригадалося, що про цю драматичну й найбільш замовчувану сторінку нашої історії, описану в романі, — боротьбу українських повстанців на Чигиринщині проти московської окупаційної влади в 1920-их роках, щось уже давніше читав. Якого автора? Здається, це була документальна повість старшини армії УНР, учасника цієї боротьби… Згадується: підійшов тоді до книжкових полиць, перебіг очима… Ось вона, ця книжка! Правда, не повість, а, як зазначено на титульній сторінці, роман у 2-ох частинах Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр»… Із глибоким хвилюванням, пам’ятаю, дістав із полиці цей світло-коричневий томик. Так, це саме той дорогий подарунок від сина Ігоря. Здається, зовсім недавно він привіз мені цю книжку зі Львова. Ще, пригадую, сказав, що купив її в книгарні видавництва «Червона Калина», через дорогу від політехніки… А пройшло вже… двадцять років… Що ж, дорогий читачу, книжки — як люди… В кожної — своя біографія… І ця ось, Юрія Горліса- Горського, зріднилась зі мною… Ще додам: вийшла ця легендарна книжка у Львові 1937 року й відразу стала, як нині кажуть, бестселером. Перевидана в нас… аж у 1992-му. На жаль, якось пройшла поза увагою читачів… …Тоді роман Василя Шкляра я поставив поруч із романом старшини УНР, подумки назвавши їх творами-побратимами. І ось тепер, коли з приречено-мовчазної згоди (?) суспільства з неосталінською ненавистю відновлено неприхований наступ на все українське, саме на часі, вважаю, наша розмова про ці книжки, які випрямляють національну поставу, вселяють гордість за українців, а не опускають у безнадію й громадянську апатію. Почнемо з «Холодного Яру» Юрія Горліса-Горського — роману, на якому виховувалось не одне покоління українських патріотів… Перше, що вразило старшину-кіннотника Юрія ГорлісаГорського, коли він потрапив на Чигиринщину, — це національна 18


самосвідомість селян, їхня ознайомленість із історичним минулим України. Тут навіть на його звичне «Добридень, хлопці!» почув у відповідь: «Слава Україні!». «Я не знав, — пише автор, — що у холодноярців заведено замість «Здоров» — вітатися: «Слава Україні!», а відповідається — «Україні слава!». А на чорному з Тризубом прапорі холодноярських повстанців було написано: «Воля України — або смерть!». Та воно й не дивно, згадує автор, адже тут, у Суботові — «домовина України» — церква Богдана… Над Чигирином — гора, на якій стояв замок гетьмана Дорошенка. «Тут віками точилася завзята боротьба за волю й долю»… «Коли на Україну посунули вперше червоні москалі, — пише автор, — населення тих сіл береться за зброю, якої понаносило з царської армії, і починає з ними боротьбу». Читаючи сторінка за сторінкою документальні свідчення учасника цієї боротьби, бачиш, що холодноярці відрізнялись від інших повстанців по Україні високою організованістю, свідомістю мети — визволення України. Села були поділені на сотні, які об’єднувались у полки. Центром цієї боротьби був уславлений Тарасом Шевченком Холодний Яр із Мотриним монастирем поблизу нього. Назва «Холодний Яр» у ході боротьби переросла в назву всієї бойової організації, в якій, як пише автор, «можна було зустрінути полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків з Кубані та Дону». Сам автор Юрій Горліс-Горський, якому холодноярці дали псевдо «Залізняк», з Полтавщини. (До речі, Горліс-Горський — це пізніший літературний псевдонім. Справжнє прізвище — ГородянинЛісовський.) Побратимом після першого ж бою в Юрія стає Андрій Чорнота з Кубані. (В кінці роману ми, читачу, станемо свідками героїчної смерті цього очільника повстанської кінноти ще з тридцятьма отаманами-холодноярцями в київській тюрмі. В тюрподі ГПУ, в центрі Києва, ці герої дали свій останній чотиригодинний бій московським зайдам…). На вівтар України поклали своє молоде життя п’ять рідних братів Чучупаків із села Мельники — 25-річний отаман Василь, а також Петро, Семен, Олекса, Іван… Отаман Василь Чучупака, оточений 19


більшовиками, пускає собі кулю в скроню, перед тим крикнувши: «Готуй нових борців, Холодний Яре!»… До речі, Василя Чучупаку, цього сіроокого хлопця-красеня, як і багатьох інших історичних героїв-холодноярців, ми зустрінемо на сторінках роману Василя Шкляра «Чорний Ворон»… Геройською смертю гине в рядах повстанців юний Йосип Оробко з Галичини. Не дочекалася свого коханого дівчина-галичанка, перстень від якої як найдорожчий подарунок, запоруку омріяного щастя носив на руці цей юнак… Боротьба була нерівною. І тривала вона аж до 1922 року. Ешелон за ешелоном з Московії Ленін із Троцьким гнали в Україну чекістів, спецзагони карателів, аби поставити наш козацький народ на коліна. Цілодобово в льохах ЧК розстрілювали повстанців і тих, хто їм допомагав. Мовою московського окупанта це були «бандити». «Жертву ставили лицем до стіни, — свідчить автор, якого, полонивши, теж кинули в це пекло смерті, щоби зламати волю, аби він видав законспірованих холодноярців. — І горбатий, заслинений жидок стріляв їй в потилицю з короткого карабіна. Деякі черепи злітали, бризкаючи на стіну мозком…». Останньою перед Юрієм Залізняком убили гарну молоду дівчину лише за те, що «контрреволюційні пісеньки по театрах» виспівувала… А перед нею розстріляли, роздягнувши догола, як і всі жертви, старенького священика, який у гніві грозив чекістам небесними карами. Один із них пхнув його карабіном до черги: — Іди-іди — не лякай! Твій бог у Москві в чека, арештований вже сидить! Мозок холоне, дорогий читачу, коли доходиш до цих жахіть або до кривавої розправи чекістів над мирними жителями Чигирина. Горліс-Горський першим розповів світові про звірства більшовиків на Україні. Трохи пізніше це зробив Іван Багряний у знаменитому романі «Сад Гетсиманський». Слідкуючи за думками, переживаннями автора — підстаршини Юрія Залізняка, бачимо, як Холодний Яр змінює його душу. Вразливий і добрий від природи (промовиста сценка, коли на подвір’ї монастиря він рятує від кота маленьке пташеня й несе його до гніз20


да, до «батьків»), Юрій Залізняк нещадний до ворогів, до зрадників. Він починає усвідомлювати, що з якогось часу його життя належить не стільки йому, як Холодному Яру та Україні… Знайомимось у романі також із Чорним Вороном — отаманом загону махновського типу. Правда, це інший Чорний Ворон, не той, що в романі Василя Шкляра. Він також незабаром загине героїчною смертю, давши бій двохтисячній кінноті Будьонного, щоби врятувати основні сили повстанців на марші. А в нього, Чорного Ворона, було лише 300 вершників… Читач зустрінеться на сторінках роману також із Нестором Махном, цим «Наполеоном українських степів»… Побачить генерала Ю. Тютюнника зі штабом та інтернованим поляками військом УНР. Є над чим подумати: штаб надіявся, що повстанці займуть Київ; повстанці ж сподівались, що армія УНР нарешті перейде в наступ… І ще сигналу до повстання по всій Україні чекали… Відомо, як ці сподівання-чекання закінчились… Тільки чи стало це для нас історичним уроком?! …Перегортаю останні сторінки роману, який відкрив мені стільки незнаного з нашої недавньої історії. Ось у кого вчились наші повстанці з ОУН-УПА! Задумуюсь: у чому сила цього твору? В правді — нічого ж не вигадано! І ще в тому, що автор уміє бачити, чути, думати й талановито розповідати. Це та документальна проза, яка ніколи не втрачає свого читача. Це та книжка, яка підносить духом, утверджує історичне буття України. З її сторінок «гуде дзвін Св. Софії — посилає тривожний зов по всій Україні», з її сторінок відлунюють тверді кроки полеглих героїв, але НЕ ПЕРЕМОЖЕНИХ!

21


Василь Шкляр… Перше моє читацьке знайомство з цим відомим нині письменником почалося з роману «Елементал». Раніших його творів «Тінь сови», «Ностальгія», «Ключ» я не читав. Яким запам’яталося це випадкове знайомство? Письменник, який уміє «закрутити» сюжет, тримати читача в цікавості й напрузі. У центрі твору, пригадується, — такий собі супермен, який пройшов вишкіл у французькій десантній спецгрупі «Жаби». Він бере участь у визволенні з російського полону рідні героя Ічкерії Джохара Дудаєва. (До речі, з цього твору я й довідався, як загинув цей легендарний чеченець…). Словом, було цікаво, але без якогось особливого мистецького відкриття. Та ім’я письменника запам’яталось... Згадую також одне журнальне інтерв’ю з Василем Шклярем, яке мене навіть обурило. Він сказав, що роман «Повія» Панаса Мирного надто розтягнутий, тому варто б його для сучасного читача переписати-скоротити — тоді вийшов би бестселер! Панас Мирний — це Панас Мирний, наша українська класика! Щось там переписувати?! Світ такого не бачив! Якби робити кіносценарій — це так… А лізти в чужий текст?! Ти сам попробуй напиши щось подібне… І ось через кілька років з’являється Шклярів роман «Чорний Ворон» (друга назва — «Залишенець»), з якого я почав, дорогий читачу, нашу минулу бесіду. Прочитавши, як я вже сказав, цей твір із захопленням, в кінці книжки (давня, ще зі студентських часів звичка робити помітки на своїх власних книжках) олівцем занотував: «Стиль, мова — повернення до класики (!), українського духу у фразі. Від усім набридлої туманності потоку «нічогонеказаннябуцімтоказання» — до ясності думки й слова». А тепер додам: якщо б спитали, хто, на мою думку, із класиків нині має вплив на Василя Шкляра як прозаїка, то відповів би: Панас Мирний. Справа лише в тім, щоби йти далі… І Василь Шкляр тут виявився на висоті — він пішов далі, як на мене, творчо засвоївши класичні уроки не тільки Панаса Мирного… Але про це, читачу, трохи пізніше… Отже, як ми говорили попереднього разу, роман «Чорний Ворон» вихоплює на свої сторінки драматичні картини героїчної бо22


ротьби українських повстанців проти окупаційної влади в 1920-их роках. Це був той новий вогонь із Холодного Яру, який пророкував Тарас Шевченко. Як і в часи Коліївщини, лицарі лісу освятили зброю. На цей раз — проти московських катів. Найстійкіші з них — залишенці — не склали зброї навіть тоді, коли ніякої надії на перемогу вже не було. Такими були побратими-повстанці отамана Чорного Ворона. Не в стилі Василя Шкляра, як мені видається, детально виписувати формування характеру навіть головного героя. І, все ж, розкиданих по сторінках штрихів достатньо, аби читач у співавторстві з письменником вирисував для себе постать цього лицаря лісу… Хто він, отаман Чорний Ворон? Син лісника з-під Лебедина з козацьким прізвищем Чорновус. Батько «витягнувся в нитку», щоби дати синові добру освіту, сподіваючись, що будуть колись із нього люди. Після земської школи вчився в Москві на математичних курсах. (Інтелектуальні запити в нього не притупляться навіть в умовах тяжких повстанських буднів: Чорного Ворона ми побачимо в лісовій землянці за перечитуванням творів норвезького письменника Кнута Гамсуна — добрий літературний смак (!), постійно в його руках записник — щось пише…). Під час Першої світової — Омська школа прапорщиків, бої «за царя і отечество», пізніше — за «душку Керенського», де він сам попросився до ударного батальйону смерті й не раз «ходив попідручки з кістлявою свашкою». Нагороджений трьома Георгіївськими Хрестами. УНР покликала штабс-капітана Черноусова (так зросійщила царська армія його прізвище) в свої ряди, а пізніше — до холодноярських повстанців… Я залишу для вас, читачу, цю сюжетну лінію, зв’язану з головним героєм, естетичну розкіш спілкування зі справді дуже цікавим історичним романом, який, як нам уже відомо, перегукується з «Холодним Яром» Юрія Горліса-Горського (як от смерть отамана Василя Чучупаки; чекістська операція проти холодноярських отаманів під цинічною кодовою назвою «Кобзар»; пізніше буде ще одна операція «Щирі» — так донині українофоби цинічно називають наших патріотів і ін.). І, все ж, не можу не сказати про справжні художні відкриття. Хоча б — штрихами. 23


Насамперед про те, що є ще один «герой» у романі з таким же іменем — чорний ворон-птах… Йому, як каже автор, десь біля 270 років. Набачився всього на своєму віку в Україні… В романі він з’являється як свідок у вузлових точках сюжету. (Щось подібне, як містичний ворон у знаменитій однойменній поезії американського письменника Едгара По. Пам’ятаєте незабутній трагічний поклик цього птаха «nevermore» — «ніколи більше»?). Хоча глухуватий та сліпий на одне око (які ж роки!), але ворон бачить те, що йому треба бачити: і як ховають таємно в лісі когось подібного до отамана Веремія, і як дружина отамана Ганнуся народжує хлопчика, і т.д. «Перелітає» він із розділу в розділ роману, часто віщуючи горе, як і біблійний крук. Коли в кінці твору западається від гранати підземелля Мотриного монастиря, ховаючи слід отамана Чорного Ворона, зупиняється й серце ворона-птаха…Ті місця, де з’являється цей містичний ворон, — це як змістовні акценти, до речі, здебільшого стилістично філігранні. Інколи — це роздуми про те, що відбувається з Україною, навіть поетичні філософські сентенції, як ось ця: «Усе минає, крутиться-віється, та потім на коло своє вертається…». Ось тут читач із добрим літературним слухом пригадає майже однозвучну філософську думку-рефрен із поеми Павла Тичини «Похорон друга». І це тільки плюс романові, текст якого тече в руслі української класики. Є тут прямі змістовні перегуки з Гоголем (скажімо, коли за зраду повстанців Вовкулака вбиває брата Куземка, спитавши його перед тим: «Що, брате, помогли тобі твої жиди?»), відчуваються стилістичні інтонації, як у Юрія Яновського. Вслухаймося, читачу: «Був жовтень 1920-го. Стояло бабине літо. У повітрі ясотіло (яке слово! – Б.Б.) павутиння». А тепер пригадаймо початок «Вершників»… І не тільки в руслі нашої класики, але й української фольклорнопобутової стихії із плачами-голосіннями (за отаманом Веремієм), примовляннями-заклинаннями злої сили (над новонародженим Ярком), ворожбою (сліпа Євдося, дочка ворожбитки Перчиці), навіть місцями казково-оповідною манерою розповіді («Так отож про Куземка…». «Так собі міркувала Ганнуся…» і т. д.). Я вже не кажу про бісерні розсипи приказок та слів із перцем, питому українську мову. Усе це вибудовує український світ роману, чого немає в біль24


шості сучасних авторів: читаєш їхні так звані «тексти» з безбарвною комп’ютерною мовою і не бачиш ні місцевості, ні країни, в якій щось там відбувається. Якщо взагалі … відбувається. Але не забудьмо про відкриття. Ще одне, на мій погляд, — це Біблійний ореол над романом. Його випромінюють добрі, співчутливі, безкорисливі, свободолюбиві, тверді в своїй вірі українські герої, які, однак, уміють постояти за свою рідну землю. Дуже часто говорить словами Святого Письма головний герой отаман Чорний Ворон. Один із повстанців носить псевдо Хома Невіруючий. Персонаж-символ — невмирущий чернець Варфоломій. А дорога Чорного Ворона до кордону, на Захід із коханою жінкою Тіною (це вона колись в Умані, при першій зустрічі, пробудила в ньому українця) та з маленькою «золотою дитиною» на руках — усиновленим Ярком нагадує втечу Йосипа з Марією та малим Ісусом від Ірода до Єгипту. «Іродове військо» таки не зуміло повстанського синочка Ярка схопити… Дорога наших героїв із червоного пекла на Захід — це ще й своєрідний тест багатьом нашим землякам із придорожніх сіл і містечок на вірність християнським заповідям милосердя й доброти. Більшість утікачам допомагала, але траплялися й такі, що дверей не відчинили… А от зовсім несподівано Єва із «жидівської хати» двері відчинила, на нічліг прийняла, бо, як вона сказала, «Бога треба носити в серці, інакше його можуть украсти». …Уважніше роман читати треба, глибше, а не звинувачувати автора в антисемітизмі, як це ми бачили в пресі, коли йшлося про присудження авторові за цей твір Шевченківської премії в 2011 році. Правда, Василь Шкляр, до його честі, як знаємо, премії не взяв, попросив перенести нагородження, коли не буде в уряді українофоба Табачника. Але народ вирішив по-своєму: 17 квітня 2011 року Василеві Шкляру вручено Народну Шевченківську премію (вперше в її історії!) в Холодному Яру, на місці останнього бою Василя Чучупаки, яким захоплювався сам Чорний Ворон… Знаходиш у романі й інші родзинки (який, скажімо, колоритний китаєць Ходя — саме він залишиться з отаманом до кінця!..). Це так завжди є, коли ведеш читацький діалог із справжнім художнім твором. І кожен із вас, дорогі читачі, сподіваюсь, їх знайде-відкриє із здивуванням, що в нас є така справді українська сучасна проза. 25


…У селі «картопляні жнива», вся твоя рідня старається не відстати від сусідів, а ти сідаєш на поїзд і… їдеш собі, прошу пана, до Львова на Форум видавців. Як воно Вам, дорогий читачу?! Ото ж бо… Але я давно засвоїв правило: треба вміти розподіляти час, бо інакше… засмокче буденщина… …Йду на вокзал при місяці й ранкових зорях. Із незмінною сумкою на плечі, в яку ще звечора, щоб не забути, поклав дві свої книжки «Маєстат слова», а також свіжий номер газети «День». Книжки — для львівських університетських друзів у подарунок. «День» послужить мудрим співбесідником у дорозі… На душі також зоряно й просторо. І як народжується ранок у цій передсвітанковій, вже по-осінньому холоднуватій порі, яка так лунко рахує мої кроки, дзвенить-народжується також і в мені щось радісне й тривожне. Немов машина часу перекинула тебе в студентські роки, в кінець шістдесятих… І ти їдеш до Львова на черговий іспит… Скільки ж це років минуло, як я був останній раз у Львові? Десь більше десяти… Ще до нью-йоркських випробовувань… …З віконця каси жіночий голос підтверджує: так, тринадцятий вагон — у голові поїзда. Ні, потяг не запізнюється… Тринадцятий… В Америці це число обминають. У моєму будинку після 12-го поверху зразу йшов… 14-ий… Хоч би все щасливо обійшлося… У вагоні — майже нікого. Як сказала кондуктор, щойно всі вийшли. Мабуть, у Хмельницькому, бо лавки вже підняті, заметено. Сідай, де хочеш… І, все ж, шукаю своє 19-те місце. Читати ще не видно: відслонив фіраночку — за віконцем ледь сіріє… …Оголошення про черговий, уже ХІХ-ий, Форум видавців я прочитав у тій же газеті «День» — улюбленому нині моєму часописі. Дуже українському часописі, який редагує Лариса Івшина. Вона, до речі, представлятиме на Форумі 14 вересня нове видання «Дня» — серію книжок «Бронебійна публіцистика». Жаль, що не зможу бути на цій репрезентації, — думається мені, — відрядження ж у мене «сімейне», на один день… Ось у цьому номері «Дня», що зараз 26


зі мною, є, здається, широкий коментар до цієї новинки… Швидше б уже розвиднілося… Але, здається, я й так пам’ятаю. У цій серії з 15-ти книжок представлені кращі українські публіцисти ХІХ–ХХ століть: Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Пантелеймон Куліш, Іван Франко, Микола Хвильовий, Євген Маланюк, Олег Ольжич, Улас Самчук, Левко Юркевич, Петро Григоренко, Юрій Шевельов, Іван Лисяк-Рудницький, В’ячеслав Липинський, Василь Стус та Іван Багряний. Це, як розказала мені пізніше газета (десь після Золочева, коли вже зійшло сонце), 28 публіцистичних творів або уривків на 1016 сторінок дуже актуального тексту — «незалежно від того, написаний він 150 чи 40 років тому». Коментуючи цю книжкову новинку, дорогий читачу, Оксана Пахльовська назвала її українською класикою вільної думки, а згаданих щойно авторів — «нашими сучасниками, носіями тієї ідеї вільної України в колі цивілізованих держав, яку нам ще належить побудувати». І ще з газети довідався, що наразі в Україні видають одну книжку на рік на людину, тоді як у Росії — 5, у Білорусі — 4, 5, у країнах Євросоюзу — 7. Зауважимо при цьому, що показник, менший за 2,5 екземпляра на рік, є граничним. Нижче опускатися — небезпечно для інтелектуального рівня народу… …Отак за розмовою з улюбленим часописом незчувся, як потяг прибув у Львів. Усе тут, як і колись. Сідаю на перший трамвай. І ось через кілька хвилин — у центрі. А до відомого у Львові Палацу Потоцьких, що на вулиці Коперника, 15 (тепер — Палац мистецтв) — рукою подати. Саме тут відбувається Форум. …Якщо серед відвідувачів я був одним із перших, то серед книговидавців найраніше приїхали харків’яни. Ще інші книжкові ятки (а вони на всіх трьох поверхах Палацу, як мовиться, — плече до плеча, ще й усе подвір’я ними запруджене, мов половецькими возами) були переважно порожні, а в ошатній книгарні Харківського видавництва «Клуб сімейного дозвілля» полички вже заставили книжками. Саме тут я й купив роман «Ключ» Василя Шкляра (про цей твір, читачу, ми згадували під час минулої бесіди), а також твір лучанина, далеко не новачка в літературі Володимира Лиса «Століття Якова». Як висловилася одна літераторка, «Століття Якова» 27


— «направду добра книжка». Недарма визнана кращою в конкурсі «Коронація слова–2010». Поповнилася моя книгозбірня також історико-патріотичним твором Андрія Кокотюхи «Червоний», який отримав спеціальну відзнаку в тому ж таки конкурсі «Коронація слова–2012». Придбав ще й історичний роман Ярослава Яріша «Кровна мста» (Міжнародна премія імені Олеся Гончара)… Поки вибирав, гортав сторінки, приглядався до поліграфічного оформлення, яке з року в рік поліпшується, ожили й інші ятки. Ще в одній харківській книгарні наукового видавництва «Акта» пощастило купити просто модерно видану книжку Леоніда Ушкалова «Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду». Відомий учений присвятив цю книжку світлій пам’яті Соломії Павличко. Нарешті приїхали кияни. У видавців «Темпори» виторгував чудову монографію Леоніда Залізняка з Києво-Могилянської академії «Стародавня історія України», а також прекрасно виданий томик вибраних поезій поета-археолога Бориса Мозолевського… …Пригадується, Максим Рильський якось сказав, що він не може спокійно дивитися на листок білого, не списаного паперу. Так і кортить йому доторкнутись до нього пером… Я ж із дитинства не можу без хвилювання дивитися на книжки. Хотілося в той незабутній вересневий день кожну взяти в руки. Вони ж так багато знають, у них стільки життя… …Повертався додому втомлений, бо ще ж були зустрічі з найкращими друзями студентських літ — поетом Богданом Чепурком (не забудеться, як ми читали з ним за горнятком кави нові вірші), філософом Романом Кісем (які книги свої він мені подарував!). А як було не відвідати рідну alma mater?! Переступав поріг університету з таким же трепетом, як абітурієнтом майже піввіку тому… А це означає… Що це означає? Сподіваюсь, мій доброзичливий читач і сам здогадується… А мені пора думати про тему нашої наступної бесіди.

28


Вересень дарує нам справді золоті дні, немов фрески в храмі осені. Такі ж сонячні, як той, коли у Львові відкривався Форум видавців. Свято книги дійсно було сонячним і в прямому, і в образному розумінні. Бо ж Книга й Світло — невіддільні… У дні Форуму відбулося близько семисот різних заходів. Автограф-сесії В. Шкляра, М. Матіос, В. Шевчука, Ю. Андруховича й ін. збирали черги книжників. І, все ж, за суспільною вагою я б виокремив нову книжкову серію газети «День» «Бронебійна публіцистика», про яку ми згадували минулого разу. Про ці книжки ми ще поговоримо. А сьогодні поведемо мову про минулорічний проект «Дня», що викликав неабиякий читацький резонанс, який не згасає й досі, — книгу «Сила м’якого знака». Назва цього 800-сторінкового тома (а це збірник статей відомих авторів, опублікованих на шпальтах «Дня» протягом десятиріччя) незвично дивна. Чи не так? Ото ж і ми, читачу, розпочнемо нашу розмову про цю книжку нетрадиційно. Уявімо собі школу десь у глибинці Росії. В якомусь там класі іде урок історії. Встає з-за парти учень і запитує вчителя: «Ось ви сказали нам, що «Киев — мать городов русских». Чому ж тоді це місто є столицею України й лежить нині за межами нашої Російської держави?» Просте й цілком зрозуміле дитяче запитання, але я не позаздрив би вчителеві сучасної путінської Росії, в якій стає все менше місця для вільного слова, в т. ч. — і в школах. Відповісти на нього правдиво — це означає сказати, що в минулому Московія присвоїла собі українську древню історію і нічого спорідненого з історичним Києвом… не має. Насамперед учитель мав би взяти в руки «Повість врем’яних літ» і прочитати, що там справді написано. А там, як мовиться, чорним по білому стоїть, що Київ – «мать городов русЬких». А людьми руськими в ці літописні часи називали себе сучасні українці. Вони ж і справіку жили на цих київських полянських землях. Ось у чому 29


сила м’якого знака: русЬкий — це аж ніяк не «русский», тобто не «російський»! Саме про це говорить у своїй статті «Звідки пішла руська земля, або Сила м’якого знака», поміщеній у книзі, доктор філософських наук, професор Національного університету «Острозька академія» Петро Кралюк. Як бачимо, саме другу, ефектну частину цієї двоїстої назви статті й використали впорядники для назви збірника. А тепер, дорогий читачу, прислухаймось до розмірковувань цього філософа (до речі, ще й популярного автора цікавої історичної белетристики) пильніше. «У «Повісті…», — пише Петро Кралюк, — чітко сказано, що Русі платять данину чимало неслов’янських народів-племен: «А се — інші народи, які дають данину Русі: чудь, весь, меря, мурома, черемиси, мордва, перм, печера, ям, литва, зимигола, корсь, нарова, ліб. Ці мають свою мову…» […] Як бачимо, літописець розглядає їх як чужі для слов’ян народи, котрі мають відмінну мову. При цьому підкреслюється, що вони живуть у «північних краях», у той час як слов’яни — на південь від них. Літописець намагається навіть локалізувати проживання чужих, неслов’янських племен. Зокрема, пише: «На Білім озері сидить весь, а на Ростові-озері — меря, а на Клещині-озері сидить теж меря. А на Оці-ріці, де впадає вона у Волгу, сидить окремий народ — мурома. І черемиси окремий народ, і мордва окремий народ». Як бачимо, основний територіальний масив, який зараз вважається «корінною Росією», літописець «Повісті…» навіть не вважає (і справедливо!) слов’янською землею. Тому просто смішно чути з уст російських націоналістів заяви про слов’янську єдність чи якийсь єдиний трислов’янський народ». Нехай мені читач пробачить цю довгу цитату, але коли я недавно почув, як на одному з телеканалів під час дискусії на мовну тему один регіонал з ученим виглядом заявив: «Вспомните: «Киев — мать городов русских! Мы всегда здесь были! И наш язык всегда здесь был!», — то мені захотілося порекомендувати йому прочитати хоча б вище процитовані рядки із статті Петра Кралюка… І ще нагадати, що слов’янізація «корінної Росії» відбулася значно пізніше. Відчуваю, що тепер уже ви, читачу, могли б запитати: «Чому ж 30


ми, спадкоємці Русі, відмовились від такої древньої назви, замінивши її словом «Україна»? На це питання намагався відповісти європейцям ще 1939 року в своїй доповіді «Україна — найбільша проблема Європи» в Лондоні Ланселот Лоутон. Ось його слова: «В давні часи, починаючи від ІХ століття, мешканці землі, відомої тепер як Україна, називали її Руссю, а себе руськими. Оскільки москвини, цілком інший народ, присвоїли собі ці назви, то справжні руські люди вибрали своїй землі назву Україна, а собі — українці. Вони мали повне право це зробити: нація має право називати себе. Ця назва не вигадана. Стару назву, яка була зневажена, відкинули, і в ужиток увійшла нова, яка існувала побіч старої принаймні після ХІІ століття. Таким чином, претензії Москви до спадку, родоводу України були ефективно відкинуті». Хтось може погодитися з цими міркуваннями, а хтось — і ні. Той же Петро Кралюк, скажімо, вважає, що набуття нової назви означало для нас поразку перед росіянами, які привласнили наш етнонім… Як бачимо, одна стаття Петра Кралюка чого варта! А подібних у книзі — більше шістдесяти. Наша древня історія й новітня, знакові історичні постаті, походження української мови, церква, культура — ці й інші теми складають зміст книги, яку можна назвати сучасним цікавим підручником для українців. Її мав би прочитати (з олівцем!) кожен, хто прагне виховувати свою національну самосвідомість, працює над собою. Отже, читаймо!

31


…Вже другий тиждень читаю (з олівцем!) книжки «Бронебійної публіцистики». Є тут тексти, як і можна було сподіватись, вже добре відомі. Це, наприклад, «Що таке поступ?», «Поза межами можливого» Івана Франка, «Листи з хутора» Пантелеймона Куліша, «Малоросійство», «Нариси з історії нашої культури» Євгена Маланюка, «Дух Руїни» Олега Ольжича, спогади Уласа Самчука «На білім коні», «На коні вороному», «З таборового зошита» Василя Стуса. Перечитувати їх — це неначе зустрітися з другом юності через багато років… Але натрапляєш на речі, які для себе відкриваєш уперше. Так, скажімо, «захалявна» книжечка Юрія Шевельова (Шереха) починається подиву гідним есеєм «Москва, Маросєйка», про який, дорогий читачу, наша сьогоднішня розмова. Насамперед — хто такий Юрій Шевельов (Шерех) (1908–2002)? Філолог-мовознавець, один із найбільших українських інтелектуалів ХХ століття. Літературознавчі праці він вважав своїм хобі. (Щось подібно, як свої рубаї Омар Хайям на полях рукописів з математики й астрономії.) Часто вони — у формі есеїв і, як сказав у передньому слові до цієї книжки професор Володимир Панченко, «написані так, що важко сказати, де закінчується літературознавство і починається культурологія, публіцистика, політичне прогнозування…». Ось такими гранями й виблискує есей «Москва, Маросєйка», написаний 1954 року в Бостоні, коли в СРСР помпезно відзначали 300-річчя «возз’єднання України з Росією». У ньому — несподіваний погляд на Переяслав, який сучасникам Богдана Хмельницького «здавався вихідним пунктом для великої експансії» в Росію, історію українсько-російських взаємин до й після нього. А тепер давайте, читачу, як мовиться, з олівцем у руках заглибимось у цей текст. «Маросєйка» — це викривлене слово «Малоросєйка». Так у другій половині ХVІІ століття називали «подворье» на одній з московських вулиць, де зупинялись новоприбулі з України. «Це був той мостовий причілок, звідки після Переяслава почався наступ україн32


ської культури на московську», — пише Юрій Шевельов. Цей план «культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви, — продовжує він, — був задуманий українською інтелігенцією ще із кінця ХVІ століття». І українці «в ній чимало зрушили і змінили, вони її істотно збагатили». Славнозвісна церковна реформа патріарха Никона була проведена насправді вихідцями з Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія з 1700 року перейшла в українські руки. Із 19-ти ректорів протягом наступних 64-ох років «один був грек, два — росіяни, а решта 16 — українці, вихованці Київського колегіуму. Такий був склад і викладовців». «Після смерті останнього російського патріарха Адріяна на чолі російської церкви став українець Стефан Яворський. У період 1700–1762 р.р. […] в Росії, на чисто російських землях, було 70 єпископів-українців. Були часи, коли російська церква була цілком в українських руках. Не забуваймо, що в ХVІІ сторіччі церква раз-у-раз означала культуру, а культура — церкву. Нове, доти нечуване вливалося в консервативну Москву через малоросєйськоє подворьє на Маросєйці». Читаючи про ці й інші факти (скажімо, в ті часи в Москві було 7 монастирів, цілком заселених українцями й білорусами), задаємось питаннями: чому ж тоді в кінцевому підсумку українці програли? І не тільки політично, але й у «культурному наступі»? Автор дає відповідь. Він вважає, що «це сталося не через переяславські умови», згідно з якими, на його думку, Україна майже нічого не втратила політично, а тому, «що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів». Це зрозумів ще Мазепа. «Комплекс кочубеївщини — і тільки він — уможливив Москві здобувати чимраз більше позицій в Україні. Розріст цього комплексу змусив Мазепу до суворої конспірації, що не дала йому змоги військово підготуватися до бою під Полтавою. Бій під Полтавою виграв Росії не Петро І, а українські кочубеї». «Культурно Переяслав став початком поразки з глибоких причин», — пише далі Юрій Шевельов, зауважуючи при цьому, що «культурне завоювання переможеною нацією нації-переможця в 33


принципі можливе». І наводить приклади з європейської історії: «подолана римськими легіонами Греція завоювала культурно Рим. Германці в Італії, Франції, Іспанії були культурно завойовані Римом, наслідком чого є сучасні романські народи». «Передумовою для культурного завоювання нації-переможця є, одначе», — наголошує автор, — культурна перевага переможеної нації на всьому полі бою, себто в усій культурі. Цієї передумови бракувало українській культурі ХVII сторіччя. […] Чому? А тому, що «українська культура доби бароко була суто церковною. Культура була при церкві, і церква означала культуру. Поки так було і в Росії, українська культура була в наступі. […] Та цього було мало для ХVIII сторіччя — доби секуляризації науки, мистецтва, культури в цілому. Європа вже не жила церковною культурою. Петро І ще використовував Яворського й Прокоповича як діячів церкви. Але він уже дивився на Захід, щоб украсти звідти потрібні йому елементи нової технічної культури». Словом, прорубуючи для Росії «вікно в Європу», цей сатрап заодно завбачливо ізолював від Заходу Україну, витіснив її на задвірки провінційності. Ось вам, крім кочубеївщини, ще й накинена силою провінційність. «Три страшні вороги українського відродження — Москва, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини — живуть і досі», — підсумовує на закінчення Юрій Шевельов. Дорогий читачу, професор Панченко в передмові до книжки (а в ній, крім цього тексту, поміщений ще один цікавий есей «МИ і ми», в якому автор, не виставляючи себе напоказ, рисує своєрідний соціально-психологічний портрет української діаспори, спостерігає за її «вживленням» у європейську культуру) зауважує, що «у різний час, із різних приводів Юрій Шевельов із затятістю відомого римського сенатора повторював одну й ту ж максиму: «Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована». Це й справді суперзавдання для живих і ненароджених — не на одне десятиліття». А ми до цього додамо: і комплекс кочубеївщини має бути подоланий. Коли здолаємо цих двох внутрішніх ворогів нашого відродження, то й третій, зовнішній, проти нас уже не матиме руйнівної сили. 34


...Післязавтра — вибори. Вони, без перебільшення, доленосні для України, кожного з нас, українців. У цей день, маючи повну владу в своїх руках, ми маємо спитати себе: за кого, за що я віддам як громадянин свій голос? За новітніх підмальованих кочубеїв із провінціалізмом чи за модерну європейську демократичну Україну? Пам’ятаймо: ні один із нас не має права на помилку!

35


Представляючи Івана Франка як публіциста програмовими його статтями «Поза межами можливого» (1900), «Що таке поступ?» (1903) та «Одвертим листом до гал [ицької ] української молодежі» (1905) в зібранні «Бронебійна публіцистика», доцент Львівського університету Богдан Тихолоз ще раз повторив, що наш геній «дав високу «школу політичного думання». Які головні уроки цієї школи? Над цим і поміркуємо сьогодні (я, ти, він), перечитуючи Івана Франка. Найголовніший методологічний урок, який дає нам Іван Франко, на мою думку, в тому, що в політиці він бачить насамперед не абстрактну доктрину, а живу людину. «Доктрина, — пише Іван Франко, — се формула, супроти якої уступають на задній план живі люди й живі інтереси. Доктрина — се уніформ, стрихулець, ворог усяких партикуляризмів. Доктрина — се зроду централіст, що задля абстрактних понять не пощадить конкретних людей і їх конкретного добробуту. Ми, українці, бачили досі мільйони прикладів, як знущався над живими людьми й націями абсолютизм (російський — Б. Б. ), озброєний трьома доктринами: православіє, самодержавіє й обрусеніє». І ці доктрини запустив так «глибоко в тіло й кров» московської суспільності, що годі «надіятися наглої й основної зміни». Іван Франко з таким висновком не помилився: «основної зміни» не сталося ні в Російській радянській імперії, ні в Росії сучасній, яка продовжує використовувати одержавлене «православіє» і «обрусеніє» для поглинання України «русским миром». Ідемо далі. Розмірковуючи про поступ, Іван Франко також вимірює його людиною, вписує її в родові для неї, теплі концентричні кола сім’ї, родини, громади, нації. Саме тут десь, на його думку, ховається її щастя. Давайте ще раз перечитаймо Івана Франка: «Люди починають переконуватися, що саме багатство, сама наука, сама штука не може дати чоловікові повного щастя. Наскільки чоловік може бути щасливим у житті, він може се тільки в співжитті з іншими людьми, 36


в родині, громаді, нації. Скріплення, утончення того почуття любові до інших людей, до родини, до громади, до свого народу — отсе основна підвалина всякого поступу; без неї все інше буде лише мертве тіло без живої душі в ньому». А тепер подумаймо: чи культивуються нині в нас усіма можливими засобами (школа, ЗМІ і т. д.) ці базові духовні цінності? Хто ще, крім церкви, говорить про любов у сім’ї, в родині? А щодо народу, то він давно названий цинічними доктринерами електоратом, із яким так звані політики заграють тільки під час чергових виборів. Сумно. Продовжимо. Народ, нація. Нині навколо цих понять багато галасу. Ось пройшла «Свобода» в парламент — партія фактично україноцентрична. А з яким шаленим гавкотом накинулися на неї всі україноненависники: ґвалт! Фашисти рвуться до влади! Спиніться, бо поб’єте голови об незаперечні факти. Якщо українці принижені на своїй землі, якщо їх продовжує розукраїнювати фактично окупаційна влада, то хтось же має їх захищати! Якась справді сила повинна не дати згаснути українській національній ідеї, отому національному ідеалові, про який спокійно, виважено, як завсіди, говорить Іван Франко. Ще й ще раз перечитаймо, аби покласти в пам’ять, ось ці рядки Івана Франка: «…Синтезом усіх ідеальних змагань, будовою, до якої повинні йти всі цеглини, буде ідеал повного, нічим не в’язаного і не обмежуваного (крім добровільних концесій, яких вимагає дружнє життя з сусідами) життя і розвою нації. Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації». Це правда, читачу: отаких «героїв-фарисеїв» ми нині зразу впізнаємо на телеекранах під час різних шоу по завчених єхидних усмішках, якими вони зустрічають будь-яку мову про щось українське… Зверхніх приліплених усмішках-масках, під якими здебільшого — моральна твань або ж роздвоєння марґіналів, які від української культури відійшли й справжньої високої російської не надбали. Вони духовно чужі і тут, і там… 37


Але повернімося, читачу, до національного ідеалу. Прагнути до нього, зносити, як каже Іван Франко, для його розбудови цеглина по цеглині — це означає йти в ногу з поступом. «А хто би смів на хвилю заґавитися, або й зовсім відцуратися роботи, — застерігає мислитель, — може бути певний, що незабаром його не стане на світі, що той «поступ» буде для нього не добродієм, а пожежею і спалить його та змете з землі безслідно. [ …] Кождий народ, кожда громада мусить познайомитися з ним, а хто не хоче чи не може присвоїти собі добрих його боків, той швидко зазнає на собі злих: голоду, хвороб, горілки, деморалізації й пропаде від них». Так, Іван Франко як син свого народу на шляху поступу хотів бачити Україну. І своєю невсипущою працею впродовж усього свого життя клав камінь за каменем у фундамент її побудови як нації модерної, європейської. Тоді цей ідеал «на око», як він висловився, лежав «поза межами можливого». Але ж пориванням у неможливе — саме цим, на думку Івана Франка, «відрізняються культурні ідеали й пориви європейської цивілізації». Нині неможливе завдяки наполегливій системній праці для осягнення усвідомленого як необхідного ідеалу завтра стане можливим. Саме до такої каменярської праці закликав Іван Франко українців, особливо молодь. Звертаючись до молодих, писав: «Здобувайте знання, теоретичне й практичне, гартуйте свою волю, виробляйте себе на серйозних, свідомих і статочних мужів, повних любові до свого народу і здібних виявляти ту любов не потоками шумних фраз, а невтомною, тихою працею». Як бачимо (я, ти, він), «школа політичного думання» Івана Франка тому й висока, що в ній усі думки обертаються навколо Людини, яка «сама для себе цілий світ». Якби ще й думки й діла наших політиків так само були спрямовані на те, аби всіма доступними способами сприяти утвердженню новоукраїнської людини — правдивої і гідної, яка є головним діячем створення українства, то всі інші кризи було б подолано значно швидше. Але, на жаль, наші державці в своїй масі у Франковій школі не вчаться…

38


…Здається, читачу, щойно недавно ми розпочали наші бесіди про літературу, зустрічаючись на шпальтах газети двічі на місяць, а вже маємо перше кругле число — десятку. Продовжуючи розмову про книжки «Бронебійної публіцистики», цю нашу десяту зустріч присвятимо учневі Франкової «школи політичного думання», воїнові й поетові, публіцистові з «уважним стилосом» розуму Євгенові Маланюку, пам’ятаючи, що цього року виповнилося 115 літ від дня його народження. Я вже писав про це, але ще раз повторю: коли 1968 року в НьюЙорку помер цей «поет апокаліптичних літ» (за образним висловом Дмитра Донцова), я був студентом другого курсу університету й нічого про нього не знав. Та воно й не дивно, адже на Євгена Маланюка в радянські часи було накладено найсуворіше табу. Його ненавиділи й боялися. І не могло мені навіть у сні приснитися, що через пару десятків літ у Нью-Йорку я зустрінуся зі ще живою пам’яттю про Євгена Маланюка: житиму в тому ж районі, де він мешкав, ходитиму тими самими вулицями, купуватиму книжки в тій же книгарні «Сурма» на Мангеттені, де любив бувати «залізних імператор строф» і де його ще пам’ятали, розмовлятиму на вечорах у Науковому Товаристві ім. Тараса Шевченка з людьми, які поета добре знали. Про ці свої нью-йоркські зустрічі з «живою пам’яттю» про Євгена Маланюка я обов’язково напишу в іншому місці. А сьогодні, читачу, поговоримо про публіцистику Євгена Маланюка, яка залишається донині непрочитаною. А жаль, бо в ній — просто лазерний розтин наших хронічних національних болячок, гіркі в своїй правді пророцтва, по-франківськи виважені застереження. Євген Маланюк і нині є непримиренним опонентом України малоросійської, яка розукраїнюється на очах, поглинається Азіопою (за влучною назвою російсько-американського поета Й. Бродського). І, водночас, він є пристрасним провідником України європейської, адже Європа — це наш споконвічний дім не тільки географічно, але й духовно. 39


Ця думка про органічну європейськість України є наскрізною в студії «Нариси з історії нашої культури» (1954 р.). Розмірковуючи над тим, що ж відіграло істотну роль у розвитку цілості нашої культури, Євген Маланюк робить висновок, що цьому сприяло те, що Київська Держава входила в «середземноморський культурний круг античної Еллади». «Це ствердження, — наголошує публіцист, — ніколи не зайво підкреслювати ще і ще раз, бо цей факт являється в історії і в змісті нашої культури найбільш важливим і, певно, найбільш в наслідках своїх вирішальним та судьбоносним для нації». Чим, якими цінностями обмінювалася антична Еллада з Київською Державою? Це, насамперед, повагою до людської особистості, правдоподібного джерела «нашого пізнішого спеціального «індивідуалізму». «У світі людяної, антропоцентричної релігійності Еллади, — зауважує Євген Маланюк, — стає зрозумілою нам генетична лінія і нашої релігійної свідомості, в якій «Христос іде за плугом», а «Марія їсти приносить». І без якої знана поема Шевченка («Марія») перетворюється на блюзнірський твір, а не найвищий вияв тієї свідомості у нашого народу». Оця «антропоцентрична релігійність» України, як знаємо, була знищена московським одержавленим православ’ям ще за Петра І. А ще — Еллада промінилася отим особливим типом держави, коли вона виростає «як природна потреба суспільства, як знаряддя народу», «знизу», а не накидається «згори». Так, дорогий читачу, донині нам ще не вдалося знизу зробити Українську державу «знаряддям народу» — дається взнаки імперська тоталітарна спадщина. Але, без сумніву, це є нашим спільним (моїм, твоїм, його) прагненням. Діяльним прагненням! Ідемо далі. В розділі «Ніч Бездержавности» йдеться, серед іншого, про враження українського національного організму після поразки під Полтавою хворобою малоросійства. Це непросте, багатолике суспільне явище Євген Маланюк скрупульозно аналізує в есеї «Малоросійство», надрукованому 1959 року в Нью-Йорку. «Що ж таке малорос?» — ставить питання Євген Маланюк. 40


І відповідь дає таку: «Це — тип національно-дефектний, скалічений психічно, духово, а в наслідках, часом, — і расово. На нашій Батьківщині, головному історичному родовищі цього людського типу, він набрав особливо патологічного і зовсім не такого простого характеру, як, на перший погляд, здавалося б. [ …] У нас малоросійство було завжди хворобою не лише пів-інтелігентською, але — й передовсім — інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати роль мозкового центру нації. І в цім — суть проблеми». Євген Маланюк розкриває механізм формування малороса. Якщо імперська людина на теренах римських чи австрійських не втрачала свого національного обличчя, то в ареалі Московської імперії — повна відсутність «особовості», повне нівелювання національно-культурного обличчя людини «масовим, брутальномеханічним» способом. «Обезвладнені нації» породили тип «малороса, малополяка, малогрузина і навіть малосибіряка». У цьому «брутально-механічному виробництві» було головним затьмарити, ослабити історичну пам'ять. «Тому і колишній Петербург, і теперішня Москва, — пише Євген Маланюк, — розпоряджаючи з централізованим шкільництвом, таку велику вагу надавали й надають науці — історії, яка в сполученні з відповідно підібраною літературою [ …] забиває історичну пам'ять української дитини з першим днем вступу її до школи». «Єдиним радикальним ліком на хворобу малоросійства» Євген Маланюк вважав власну державність. Бо саме «упадок державності, смерк державницької ідеї і всяка «руїна», від Руїни ХVІІ ст. почавши, були й є тим ґрунтом, на якім малоросійство виростало, квітло і давало плоди». Що ж, пора закінчувати бесіду. Я спочатку мав намір прикінцеві думки Євгена Маланюка в нашій розмові спроектувати на сучасну українську руїну, але, подумавши, вирішив залишити це для тебе, читачу…

41


Останньої суботи листопада, в кінці короткого, як людське життя, осіннього дня ми з Тобою, читачу, засвітили у вікнах своїх домівок поминальні свічі… Вісім десятиліть тому московська комунобільшовицька влада відібрала хліб в українських селян, мільйони людей виморила голодом. Це був геноцид проти українців, щоби нас не було. Але ми були, є і будемо! Можливо, в час загального зневір’я, цинізму й охлялості сердець для когось ці слова здадуться, як сказав би Микола Хвильовий, надто «напищеними». Відповім так: якщо віра, сила й цілеспрямованість — це «надто високо», то можна тому «комусь» лишень поспівчувати… …Свіча Скорботи у вікні висвітлила в моїй пам’яті, читачу, ще одну трагічну круглу дату: 13 травня наступного 2013 року мине також 80 літ, як кулею в скроню обірвав собі життя талановитий український письменник Микола Хвильовий… Голодомор і ця смерть…Так, вони в зв’язку. Микола Хвильовий щойно повернувся був до Харкова з поїздки по селах, де лютував голод. «Романтик вітаїзму» жахнувся: його народ знищують! І це роблять ті, хто недавно змусив його публічно «розкаятись», «засудити» свої помилки, віддати партії «свою готовність ще і ще їх засуджувати, коли це буде потрібно». Найстрашніше, що цим «гріхом» Миколи Хвильового була … любов до України, його, як він писав із ніжністю, степової «голубої Савойї»… Затяжна духовна криза переростала в моральну загибель… А тут ще й — арешт другасподвижника Михайла Ялового, що було сприйнято письменником як «розстріл цілої Генерації» (він так і скаже про це в своїй передсмертній записці). «Між фізичною і моральною смертю, — напише пізніше Дмитро Донцов, — Хвильовий вибере першу, як менш страшну…». Самогубство Миколи Хвильового стало «трагічною крапкою» в історії українського відродження 20-х років, як констатують нині історики літератури. Цей час письменник із гордістю називав по42


рою «бурі й натиску» — за аналогією з ХVІІІ-им століттям у Німеччині, коли, за його висловом, «м’ятежні генії» шукали шляхи самостійного розвитку німецької літератури («Sturm und Drang»). Не опублікований за життя письменника памфлет «Україна чи Малоросія?», представлений у «Бронебійній публіцистиці», підштовхнув мене до пере(про)читання в с ь о г о Хвильового, в с і х його творів, на нині відомих — від поезій до останніх двох передсмертних записок. Це читання було напруженою роботою розуму й душі. Це щось подібне, як перечитування в с ь о г о Василя Стуса. Вражає насамперед, як і в Стуса, духовне прямостояння, особистість, дійсно споріднена духом з «м’ятежними геніями» «бурі й натиску» — Й.-В. Ґете, Й.  Г.  Гердером, Г.  Л.  Ваґнером, Р.  Ленцем, Ф. М. Клінґером… Вражає європейськість: глибиною знань духу цієї ж європейської літератури, філософії, історії, повагою до суверенності особистості, зрештою — культурою письма: дійсно новели («Я (Романтика)») чи оповідання («Солонський яр»), дійсно психологічної повісті («Санаторійна зона») чи полемічного незавершеного роману з любовним сюжетом («Вальдшнепи»). Вражає, тримає в естетичному полоні стиль Хвильового, який не сплутаєш ні з яким іншим письмом. У ньому відчуваєш добру школу М. Коцюбинського, але це не Коцюбинський («…Як далеко і «Тіні забутих предків», і все, що хвилювало юність»).Так, він мав «романтичне серце», в чому щиро зізнавався: «Я, знаєте, належу до того художнього напрямку, який сьогодні не в моді. Я, пробачте за вольтер’янство, я… романтик!». Тому й одного разу так влучно й дотепно зауважив, що «мистецтво — так це тільки й поглядає на Сервантівського героя, бо без його допомоги ніяк не рушити вперед». Бувало, дивився на «сучасність крізь призму легенд Шехерезади» («Арабески»), дбав про форму, не приховував, що з великими труднощами переборює «опір матеріалу», але головним внутрішнім естетом, який не дозволяв упасти в «нудоту декадансу», у нього було Життя. «Тільки той письменник має рацію на існування, — писав Микола Хвильовий, — який здібний пізнати життя, не тикаючись щохвилинно в свою «платформу». Тобто — без накинутих на нього теорій і догм. І ось це живе життя (пробач, читачу, за цю тавтологію) письменник любив «безумно»… 43


Давайте ще раз перечитаємо ці щирі й пристрасні, як сповідь, рядки зі «Вступної новели»: «…Я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи, — все те, чим так пахне сумно-веселий край нашого строкатого життя […]. І ще я люблю до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії […]. Я вірю в «загірну комуну» і вірю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник…». Дорогий читачу, все, про що я сказав допіру, вичитується само по собі з творів Миколи Хвильового. Але є ще найголовніше — отой схвильований живчик, який б’ється майже у всіх творах Миколи Хвильового, нагадуючи про його псевдонім (бо ж справжнє прізвище, як знаємо, — Фітільов). І називається він — п о л е м і к а. Полемічність — одна із характерних граней таланту цього письменника. Здається, вихована-виплекана по-спартанськи самим духом цього буремного часу. Беручи слова з образного лексикону самого письменника, можна сказати так: цей Дон Кіхот українського відродження блискуче володів зброєю полеміки, особливо — гострою шпагою памфлета, в його руках — дійсно «бронебійного». Як листи з Олімпу й нині читаються памфлети «Камо грядеши», «Думки проти течії», «Апологети писаризму», вже згадуваний — «Україна чи Малоросія?». З приводу чого, яких проблем оголював шпагу полеміки Микола Хвильовий? Він по-лицарськи кинув під ноги рукавичку виклику тим, хто був явним або прихованим ворогом українського відродження, конкретизуючи: «Ми говоримо про нього, — про російського міщанина, якому в печінках сидить оця українізація, який мріє про «вольний город Одесу», який зі «скрежетом зубовним» вивчає цей «собачий язик», який кричить в Москву: «Гвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує!». М. Хвильовий не тільки дав бій «російському міщанинові» (нині це переважно «русофильствующий хахол» з Донецька чи Харкова, якому «вся эта «мова» до фени»), але й метрові російської літератури, «інтернаціоналістові» М.  Горькому, який не визнавав української мови, вважаючи її по-валуєвськи «наречиєм». Для ілю44


страції Микола Хвильовий цитує лист Максима Горького, в якому той не погоджується на переклад свого роману «Мать» українською мовою саме з таких українофобських міркувань… Микола Хвильовий оголив шпагу полеміки проти «ГаркунЗадунайського позадництва», оперетково-бутафорного просвітянства, «культурного епігонізму», назвавши Україну з гіркотою «класичною країною рабської психології». (Ми тут із Тобою, читачу, сумно додамо, що нас ще й досі закликають «встати з колін…»). Але послухаймо далі: «Без російського диригента наш культурник не мислить себе. Він здібний тільки повторювати зади, мавпувати. Він ніяк не може уявити собі, що нація тільки тоді виявляє себе, коли найде їй одній властивий шлях культурного розвитку. Він не може уявити, бо він боїться — Д Е Р З А Т Ь!». Правда, читачу, щодо оцих «невмирущих задів», то ми спостерігаємо їхнє тупе мавпування особливо в політиці… Але йдемо далі. Прикметою «позадництва» Микола Хвильовий вважав також «масовім у літературі». (До речі, подібний загалом до нинішнього, тільки з тією різницею, що нинішня «бойова макулатура» дипломована…). Тому категорично заявив, що «для мистецтва писарів не треба», що необхідно «відтворити знищений художній критерій», вимагав перестати «безграмотно критикувати Зерова» й інших талановитих неокласиків, захоплювався Павлом Тичиною, назвав його одним «із найбільших поетів сучасної європейської поезії». При цьому зауважив: «Коли говорити про вихід нашої сьогоднішньої поезії на західну арену, то цю розкіш можна дозволити тільки авторові «Сонячних кларнетів». Добре було б звернути увагу на цю високу естетичну планку нинішнім літераторам… Це так, до слова… Власне, на шляхах «психологічної Європи» з її вольовою, діяльною людиною фаустівського типу, на дорогах життєствердних і неодмінно світлих, а не на «московських задрипанках» з претензіями на месіанізм, бачив Микола Хвильовий українську літературу й ширше — українську націю. Пора ставити крапку. Але на завершення — одна цитата для роздумів напередодні 80-річчя з дня смерті Миколи Хвильового. 45


Фрідріх Ніцше писав: «Ви смієте згадувати ім’я Шиллера, не червоніючи! Подивіться ж на його портрет! Ці у вогні від запалення очі, що презирливо дивляться на вас, цей рум’янець смерті на обличчі вам нічого не говорить? Тут у вас була така дивна, священна іграшка. І вона розбилась через вас. І якщо ви віднімете дружбу Ґете від цієї меланхолійно насмішливої, зацькованої до смерті натури, тоді ви були б винні у її ще швидшому руйнуванні». Аж страшно, ніби про Хвильового… Тільки замість Ґете поставити Михайла Ялового… Хтось скаже, що подібні слова нам не можуть бути адресовані?! Можуть ! Ще й як можуть, доки розбиватимуться «романтичні серця», ці «священні іграшки» об «харю непереможеного хама».

46


…Перегорнувши останні сторінки вибраних листів, записів із «Таборового зошита», що зібрані в книжці Василя Стуса із серії газети «День» «Бронебійна публіцистика», ще раз переконуєшся в дуже точній оцінці Євгена Сверстюка. У передмові до цієї книжки він сказав, що «непроминальна вартість Стусового слова» в тому, щоби «відкрити очі на правду й нагадувати, що все справді живе стоїть на правді». Але я не буду заглиблюватися в ідейно-тематичні пласти публіцистики Василя Стуса чи, скажімо, творів інших авторів цього публіцистичного «п’ятнадцятикнижжя» — Пантелеймона Куліша чи Михайла Драгоманова, В’ячеслава Липинського або Івана ЛисякаРудницького, Левка Юркевича чи Уласа Самчука, Олега Ольжича або ж Петра Григоренка і т. д. Радість внутрішнього розкошування при читанні цих авторів запам’ятовується надовго. Натомість хочу порозмірковувати про те, чому публіцистику цих авторів варто нині читати й перечитувати, що це дає сучасному читачеві. Почнемо з того, що нам нині «ріжуть січку» й набивають нею не тільки голови, але й душі. «Ріжуть січку» вщент зрусифіковані телеканали, викидаючи з «ящиків» серіали вбивств, порнографії, дурного реготу, одурілих від «слави» зірок — карликів духовних, закликаючи водночас денно й нощно споживати, споживати й споживати все без міри й до безкінечності, бавитися-забавлятися до упаду й аж до смерті. І чим сумніше нам на душі від того, що бачимо навколо, тим дикіше в «ящику» оте просто якесь сатанинське реготання-забавляння… Таку ж «січку ріже», стараючись не відстати від «ящика», бульварна «жовта преса» разом із глянцевими журналами-жорнами, що заповзялися перемолоти все, що ще залишилось святого. Продукують «з конвейера» поп-тексти й треш -тексти модні писарі від літератури з «глибокою філософією на плиткому дні» (за влучним висловом колишнього професора історії Львівського університету Ярослава Кіся). 47


І кого й що ми у висліді маємо? Збаламучену від тої «січки» людину з «порваною свідомістю», що заблудила в буйних бур’янах на культурно-інформаційному полі, втратила ціннісні орієнтири. Ця трагічна постать часто навіть не розуміє, нащо їй життя і що з ним робити! Хіба не в руслі щойно сказаного вже просто страшна кількість суїцидів, автокатастроф, які трудно якось інакше зрозуміти чи пояснити ?! Але повернімось до наших авторів-публіцистів. Їх просто на часі читати й перечитувати, бо це публіцистика передусім с в і т о г л я д н а. Написані талановитими людьми тексти «латають» «розірвану свідомість» читача, повертають її, здеорієнтовану й розгублену, в координати рідної історії й справжньої культури. Взяти, хоча б, Пантелеймона Куліша. Він, як і пізніше Іван Франко, вимірював суспільний прогрес також насамперед людиною, поглибленням у ній справді людського чи, навпаки, змілінням, змізернінням аж до занепаду. Письменник передбачив загрозу перетворення одухотвореної людини культури в одновимірну людинуспоживача. Бачачи абсурдність розпаношеного зиску, полемізуючи з його апологетами, він висловився в своєму стилі, присмаченому гіркою іронією: «І якби весь світ закипів торгом, то вам і раю Божого не треба». Як у воду дивився «гарячий Куліш»: таки світ закипів, немає вже, здається, на білім світі таких святинь, які б не купувалися й не продавалися. Хто нині чує по-апостольськи мовлені слова цього нашого найбільшого європейця: «Духа не угашайте» ?! І далі: «Не гасімо його самі в собі, тогді ніхто його не вгасить і в нашому народові». Так, ідеться про душу, чистоту «стежок серця». Як у зв’язку з цим не згадати думки чеського мислителя Яна Паточки: «Турбота про душу є тим, що створило Європу». А що нині? Якими гаслами покермовується в нас так звана «успішна» людина? Здебільшого — девізом м а т и й п о с і д а т и. Мати — все більше й більше всіляких благ, посідати — «теплі» посади, якесь вигідне становище, при якому не забаряться звання й чини… Але ж давно відомо: щоби «духа не вгасити», треба насам48


перед б у т и — правдивим, добрим, справедливим, милосердним, чесним. Треба бути гідним перед взором самого Бога, бо ж, як ще Сковорода говорив, «…істинна людина та Бог є те саме». Бути й духовно с т а в а т и к и м о с ь, покладати перед собою богоугодні цілі, що ушляхетнюють людину, поривають до високого й чистого. Неможливо б у т и поза руслом піклування про душу. Знову ж, як це воно в Сковороди? Пригадаймо: «Для мене немає нічого важливішого, ніж бути чи стати кращим». Не так давно я мав розмову на цю тему з «продвинутою», як у нас кажуть, мавпуючи «зади» Московщини, людиною. Так ось мій візаві дуже серйозно заявив, що сенс життя в тому, щоби створювати для себе якомога більше комфорту. Світоглядний блуд вчепився людей ! Гоп-гоп!!! Оце майже сакраментальне для дуже багатьох «мати» може бути в «координатах блуду» метою життя людини, але його с е н с о м — ніколи! Коли ви читатимете «Листи з хутора» того ж-таки Пантелеймона Куліша, то натрапите на ще одне його мудре застереження не впадати «у той дурний комфорт, у ту ідольську розкіш, що нема їй ні міри, ні впину, ні наситу…». Тому й радив він не приставати до «блискучої купи людей легкодухих, котрі знають тільки восторги ніги нікчемної і не розуміють восторгів великої праці». Отже, ця світоглядна публіцистика не тільки спонукає мене (тебе, його) до турботи про душу, але й «латає», як я щойно висловився, «розриви» в нашій історичній пам’яті, зумовлені замовчуванням у радянський час з політичних міркувань цілих періодів української історії. Справді, дуже цікава з цього погляду публіцистика Михайла Драгоманова, Олега Ольжича, Уласа Самчука, Івана Лисяка-Рудницького, В’ячеслава Липинського, Петра Григоренка… Ці автори розширюють, виповнюють світ нашого історичного «Я», спонукають до духовного самоствердження.

49


Я й сам не знаю, дорогий читачу, як це назвати: чистою випадковістю чи дійсно магічністю числа тринадцять. Але факт: новий 2013 рік ми починаємо тринадцятою бесідою про книгу. На цей раз — про роман новітньої української літератури «Століття Якова», автором якого є лучанин Володимир Лис. …Село Загоряни десь далеко на Поліссі. Тут народжується житейська сага Яшка, Якова, старшого сина Параски й Платона Мехів, яких по-вуличному називають Цвіркунами — «співучий рід був, хоть і бідний». І починається ця сага зі ще дитячої дружби Яшка й сусідської дівчинки Улянки. З настанням юності ця дитяча приязнь переростає в обидвох у перше палке кохання. Та не судилось їм стати на весільний рушник, бо ж Цвіркуни для батьків Улянки — «бідота драна»… А що далі? Яків подається за Буг. Там — хоч якісь заробітки, бодай — на тартаку. А потім — служба у Війську Польському Другої Жечі Посполитої. Яків — улан особливого кавалерійського полку, який дислокується в Тарнуві. У цьому місті в його життя приходить шляхтянка Зося, Зоф’я М’ялковська. Ця родовита католичка згодом приїде до Якова, вже звільненого в запас, у його Загоряни, зостанеться там, стане дружиною, народить йому дітей, крок за кроком, день за днем почне «перетворюватися із гордої, зманіженої, аліганцької (елегантної — діал.) красуні-шляхтянки на поліську селянку». Але, читачу, на хвильку відступімо від головної сюжетної лінії, зв’язаної із життям-житієм Якова. Для мене сторінки роману, на яких розповідається про Зосю М’ялковську, склалися в окрему внутрішню романтичну повість у романі із трагічним кінцем. Початок цієї повісті — цілком у дусі українського романтизму 30-их років ХІХ століття, ще й із флером сентименталізму. Це захоплення на порозі юності світським ловеласом Тадиком Маєвським, який, «збивши росу» з «уродзоної шляхтянки», зникає з її очей. Він притьмом — уже в пошуку нових любовних пригод. А про романтичну Зосю йому нагадуватиме подарований медальйон… 50


А чого варта картина, коли в тому ж Тарнуві, просто на вулиці, Зосю підхоплює на червоного, як фана, коня красень улан… Підхоплює саме на краю моральної прірви: дівчина тоді вже почала мстити сама собі за те необачне дівоче довір’я, ступивши на слизьку стежку повії. До речі, образ цього червоного коня, думаю, не зможуть обминути майбутні дослідники дуже багатої й промовистої символіки роману. Я ж лишень зауважу: це — зловісний знак майбутньої кривавої трагедії. Згадаймо, читачу, нашу приказку, що долі конем не об’їдеш… Кохану Зоф’ю разом із двома маленькими дітьми — Зосею й Улянкою — знайде Яків постріляними, в крові в своїй хаті… Це був один із страшних злочинів спецзагону енкаведистів, замаскованих під боївку повстанців-«бульбашів»… Так трагічно закінчується ця повість про Зосю, а починалася ж романтично… Трагічна повість і героїчна водночас, бо ж було: саме полячка Зося, ризикуючи своїм життям, врятувала від спалення живцем у сільській церкві зігнаних туди вояками Армії Крайової загорян… Вона, покликавши собі тоді на допомогу весь свій патріотичний шляхетський рід, вигадавши навіть в одну мить легенду про те, що її батько Броніслав М’ялковський був разом із польським вождем Юзефом Пілсудським у російському засланні, добилася від капітана Збігнєва Куртовського звільнення односельчан, із якими зріднилася… Закінчуючи цей відступ, скажу: одна із сюжетних ліній роману, що пов’язана з долею Зосі, виписана справді майстерно, на рівні кращих сторінок нашої прози. Але повернімось, читачу, до життя-житія Якова. Ми побачимо його, покликаного у вересні 1939 року на війну з німцями, в дивній кавалерійській атаці… проти броньованої потуги ворога — і таке було в цю трагічну для поляків війну! Тоді загине його червоний кінь, розмелений танком на криваве місиво… Він, правда, вже мав іншого господаря-улана. Через роки, коли того коня давно не буде на світі, Яків усе йтиме в думках «навстріч йому через поле, по коліна в снігу…». Бо ж інколи старому Якову на порозі свого сторіччя здавалося, що й сам немовби «став конем, самотнім, всіма покинутим». 51


А потім у німецькому полоні Яків, виснажений і знеможений, возитиме тачками руду до доменної печі, в яку конвоїри вкидатимуть тих бідолах, хто впав, уже встати сам не зміг… Спалахне живою свічкою в цьому пекельному вогні і… Тадик, Тадеуш Маєвський, зірвавши з шиї в останню мить й відкинувши вбік маленький медальйон. І підніме той медальйон Яків, а відкривши, скрикне: на нього дивитиметься його Зося, «сміхотливо примруживши очі, ледь-ледь всміхаючись…». Той медальйон захистить Якова під Берліном, де його, щойно звільненого червоними, разом із іншими такими ж, як він, з автоматами без патронів поженуть «визволителі» на заміноване поле, щоби людськими тілами прокласти дорогу танкам… А ззаду йтиме «загранотряд» і стрілятиме по своїх — «чітко, без жалю». Його тоді важко поранило вибухом міни, один осколок летів просто в серце, але натрапив… на медальйон… Правда, читачу, в літературі це наче вже давно збита мелодраматична художня деталь, але на війні (про це я чув від фронтовиків, зокрема — і від покійного дядька Івана) так траплялось не раз. І саме з тими, хто вірив у Бога. Яків вірив…Тоді, зі смертельно важкими тачками, біля пекельної домни, коли впасти — означало в ній за мить якусь згоріти, він ревно молився, «молитви твердив, які знав»… Навіть раз диво приснилося, ніби він не сам везе тачку, а вдвох. «За другу ручку якийсь старий з бородою тримається». Спитав, хто він? І почув: «Хіба ти не знаєш? […] То ж я, Яків, брат Ісуса.[…] Брат мій Ісус послав мене сюди, аби, коли тебе у вогонь кидатимуть, піти в піч замість тебе. […] Але «ти мусиш жити, — апостол хмурить брови. — Хіба забув, хто тебе вдома чекає? Він відірвався від тачки й полетів. Розчинився у небі. А Яків прокинувся». Було з ним подібне й на ріці Мораві. Ніхто не міг принести спраглим бійцям води. Кожен, кого посилав взводний, падав на «стежці смерті». Нарешті він, Яків, пішов тоді з останнім котелком, перехрестившись і поправивши хрестик на грудях. І приніс. І так — ще три рази, шепчучи молитви. По ньому з того берега німці чи, може, мадяри жодного разу не стріляли… 52


Що ж, читачу, для першого ознайомлення з твором цих штрихів, здається, досить… Усього не скажеш. Та й не такий у мене задум. Роман, як написала в передмові до нього відома письменниця Оксана Забужко, — «не тільки про дядька-поліщука, мужчину з вимираючої породи справжніх, якого, як тріску, жбурляло по водах вийшлогого з берегів ХХ століття, — а й, якимсь таємним чином, як то часто буває з направду добрими книжками, — про кожного з нас?..» І на закінчення. Прочитавши за один присіст, на одному подиху цей твір, я згадав роман «Сто років самотності» та повість «Полковникові ніхто не пише» великого колумбійця Габріеля Гарсія Маркеса, а ще — дивовижну річ Ернеста Хемінгвея «Старий і море»… Чому? Мій зацікавлений читач, сподіваюсь, зрозуміє, коли прочитає «направду добру книжку» «Століття Якова»…

53


…Марка Аврелія я спочатку побачив, а вже потім прочитав раз і вдруге його «Роздуми». Цього шістнадцятого імператора Риму, правління якого припадає на ІІ-ге століття нашої ери, запам’ятав надовго з американського кінофільму «Гладіатор», який вийшов на світові екрани більше десяти років тому й здобув кілька десятків престижних відзнак, у т. ч. — й Оскара. На початку фільму Марк Аврелій Антонін постає перед глядачем не так у ролі могутнього владці, як старою, втомленою державними справами, безкінечними військовими походами людиною. Як зараз бачу: ось він після чергової перемоги — на цей раз над германськими племенами — в наметі, при свічці схилився з пером над зшитком своїх писань-роздумів. Поруч — мапа його володінь… Показуючи на неї найкращому полководцеві імперії Максимусу, який щойно зайшов, Марк Аврелій (цитую з пам’яті) каже: «Це світ, який я створив. Двадцять п’ять років воював… Заради чого? Що є Рим? Влада зброї і більше нічого… Я на краю могили… Що будуть говорити про мене? Філософ? Воїн? Тиран?» Історія дала відповідь. У європейську культурну традицію Марк Аврелій увійшов як імператор-філософ. Він належить до тих, хто закладав підвалини сучасної духовної Європи. У який спосіб? Насамперед — щирою турботою про душу. Недавно в одній із бесід я звертався до думки чеського мислителя Яна Паточки. Але варта ще раз повторити: «Турбота про душу є тим, що створило Європу». …Давай, читачу, сторінка за сторінкою погортаємо книгу «Роздумів», побудемо хоч трохи, відклавши безкінечну біганину, наодинці з умудреним життям філософом. Перечитаймо хоча б дещицю з підкресленого олівцем: «Ніколи не виказувати ні гніву, ні якої іншої пристрасти, а завжди бути безпристрасним, хоч водночас і вельми приязним; мовити добре слово, але без зайвого галасу; бути вченим, не виставляючи цього на показ». «…Маю уявлення про державу, де закон — рівний для всіх, а порядкують там на засадах рівности громадян та рівного права го54


лосу, про царство, де в найвищій пошані — свобода підданих». «…Самовладання і в усьому послідовність; за всяких обставин, зокрема у хворобах, мати погідне серце; у своїй вдачі гарно сполучати приємне й поважне; виконуючи те, що сам собі поклав — не скиглити… Не дивуватися й не зуміватися; ніколи не квапитися, не вагатися, не розгублюватися, не ніяковіти, силувано не усміхатися, але й не гніватися та не підозрювати. Доброчинність, поблажливість, правдомовність». «Не впадати в марнославство від гаданих почестей. Працелюбство й наполегливість ». «Самодостатність у всьому і завше погідне обличчя. Заздалегідь усе завбачати; наперед уряджати щонайменшу дрібницю». «Без зайвого драматизму спиняти овації та всяку улесливість щодо себе. Завше пильнувати потреби імперії; ощадно розпоряджатися скарбницею — так, щоб вистояти перед будь-якими звинуваченнями». «…Беззаздрісно віддавати належне, коли хтось у чомусь сильний — чи то в красномовстві, чи у вивченні законів і звичаїв, чи в чомусь іншому, — і сприяти, щоб кожну таку людину хвалили за те, в чому вона відзначилася». «…Межу твого часу накреслено: не скористаєшся ним для просвітлення — мине, і ти минеш, і вже не буде як». «Якщо хтось не спізнав, що діється в чужій душі, — ледве чи матимуть його за нещасного; але вже конче нещасний той, хто за порухами власної душі не устежує». «Чини, говори, мисли як той, хто здатний цієї ж миті попрощатися з життям. В тому, щоб відійти з-поміж людей, немає нічого страшного, якщо існують боги: вони ж бо нічого злого тобі не накинуть; якщо ж їх не існує або їм байдуже до людських справ, то навіщо й жити в такому світі — позбавленому богів і промислу?». «…Пам’ятай, що кожен проживає лише теперішнє — оцю коротку мить, а все, що поза тим — або вже прожите, або ще не ясне». «Нікому ніколи не припаде того, чого він од природи не міг би знести». «Завше зможеш бути рівноплинним, якщо йтимеш доброю путтю: путньо визнаватимеш, путньо чинитимеш». 55


«…Померти — це один із життєвих вчинків, тож і тут досить зробити те, що маєш». «У твоїй владі — прожити життя наново. Кинь свіжий погляд на ті речі, які вже бачив: саме в цьому — нове життя». «Дістаєш по заслузі за те, що радше хотів би стати добрим завтра, ніж бути ним — сьогодні». «Більше ніколи не розводься про те, яким бути доброму мужеві, — будь ним». «…Постійно даруй собі…усамітнення і сам себе оновлюй». Словом, читачу, розсипи мудрості, що не старіє. Із ХІІ-ти книг. Може, це нотатки для якогось цілісного морально-етичного трактату, щось подібне, як «Думки» Блеза Паскаля? Або ж філософський щоденник? Дехто з дослідників вважає, що це напучування автора самому собі, так би мовити, застосування філософії стоїків (Марк Аврелій сам нічого не відкриває, повторюючи їхні постулати, а також ідеї з інших філософських систем ) на практиці. Своєрідна автопсихотерапія. Церковний історик Никифор Калліст Ксантопул (ХІV ст.) вважав «Роздуми» батьківськими настановами синові Комоду, ставив їх у візантійський жанровий ряд «повчань дітям». Пригадаймо в зв’язку з цим «Повчання дітям» Володимира Мономаха… Учені й досі, схоже, ламають собі над усіма цими питаннями голови. А читач і нині, як і в минулому (скажімо, в Англії до 1800 року цю книгу перевидавали… 84 рази!) просто читає «Роздуми», захоплюючись справді цікавими думками, майже біблійним стилем (Марк Аврелій був поганином, але в середньовічній Візантії його вважали праведником, близьким до християнства) — як людський крок ритмічним, еліптичним, ощадливим на слово. Читає, пригадуючи, що багато подібних міркувань можна знайти в нашого філософа Григорія Сковороди. Він теж навчався в стоїків… І на закінчення. Цю справді мудру книгу переклав з грецької вишуканою українською мовою Ростислав Паранько (на такому ж класичному рівні, як це робить Андрій Содомора!). Він же й написав ґрунтовну передмову «На шляху до Марка Аврелія». На цей шлях сьогодні ступили й ми з тобою, читачу. Серед нинішньої «бойової макулатури», текстів «без сенсу й без совісті» «Роздуми» імператора-філософа справді змушують застановитися й замислитись над своїм життям. Отож, читаймо, щоби, як я вже казав, — БУТИ! 56


У кінці минулої бесіди, читачу, звертаючи твою увагу на філігранну мову, якою так природно по-українськи зазвучав філософський текст «Роздумів» Марка Аврелія в перекладі Ростислава Паранька, я не випадково згадав перекладача зі Львова Андрія Содомору. Він також належить до справді елітного цеху рідкісних нині майстрів художнього перекладу з греки й латини. Вже давно, чекаючи своєї черги, лежать на моєму письмовому столі його дивокнижки, серед яких — і роман-есе «Sub aliena umbra. Під чужою тінню», про який сьогодні наша розмова. …«Під чужою тінню». Блискуча, глибока чолова фраза, якою автор запрошує нас до роздумів, а отже — до читання як співтворчості. Справді, перекладач із класичних мов працює немовби в тіні великих постатей Античності — Гомера чи Архілоха, Есхіла, Еврипіда або ж Вергілія, Горація, Сенеки чи то Ювенала… «Чи можемо вийти з-під чужої тіні й перебувати лише під своєю — як пливемо під своїм вітрилом?» — запитує сам себе й нас із тобою, читачу, Андрій Содомора. І далі міркує так: «…Станьмо хоч серед поля, просто неба — над нами витатиме тінь предків, хай і забутих, тінь вікових дубів, що росли тут — їхня аура. То що ж таке «своє», а що «чуже»? Що першотвір, а що — переклад? Де джерела оригінальних думок, образів, настроїв? Чи можемо сягнути першоджерел? У чому живий подих слова, його тінь?..» Над цими й суголосними питаннями розмірковує автор на сторінках цього — я б саме так назвав текст — філологічного роману, окремі сторінки якого, а то й цілі розділи нагадують мені університетські лекції, семінари з перекладацької справи. Звичайно, «керівник семінару й лектор» — залюблений в Античність автор. Але на мозаїчних сторінках твору (і саме цим, на мою думку, багата культурна палітра тексту, його поліфонія) він не сам. Ми бачимо поруч із ним, чуємо таких перекладацьких метрів, як Микола Зеров, Борис Тен, Микола Лукаш, Григорій Кочур, а також учителів та друзів 57


— Юрія Мушака, Йосипа Кобіва, Соломона Лур’є, Михайла Білика, Йосипа Дідика і ін. Він із ними дискутує, сумнівається й радиться, як краще перекласти ті чи інші рядки (а трапляються серед них і «неперекладні», коли естетичні втрати неминучі), радіє з чужого успіху й постійно сам вчиться, починаючи з перших кроків на перекладацькому полі. А все починалося так. Андрій Содомора якраз закінчував університет, коли філологічний світ облетіла сенсація: в Єгипті знайшли папірус із повним текстом комедії Менандра (найвидатнішого з представників так званої «нової» комедії кінця ІV–ІІІ ст.) Dyskolos («Відлюдник»). Це був 1956 -ий рік, а 1958-го цей твір Менандра — єдиний, який дійшов до нас повністю, був опублікований у Женеві. Звичайно, в оригіналі, по-грецьки. Ось тоді професор університету Соломон Якович Лур’є запропонував своєму колишньому студентові Андрієві Содоморі, який на той час працював у архіві, зробити український переклад «Відлюдника» — він міг бути першим не тільки в тодішньому Союзі. І ось десь наприкінці 1962 року «Відлюдник» побачив світ у видавництві Львівського університету за сприяння «великого ректора» (вислів-оцінка Дмитра Павличка) Є. К. Лазаренка. Небавом у «Літературній Україні» з’явилася рецензія Григорія Кочура, в якій той дуже тактовно, делікатно, але «з безкомпромісною вимогливістю, навіть суворістю» оцінює цей переклад. Рецензія світилася радістю, згадує Андрій Содомора, що «є український Менандр, що ми тут перші, але — й гіркота, що не такий він, як повинен бути. Та головне — розуміння того, що «погане поле вчить мужності» (Менандрова сентенція), що «Відлюдник» — лиш перший крок на тому полі. Воно ж справді було поганим — засміченим, порослим бур’яном, яким ряснів «зелений словник». До того ж, невимушену природність мови оригіналу, що якраз є «силою Менандра-стиліста», було порушено. Що ж на це молодий перекладач? Упав у гнів до «метра»? Ні, визнав, що критик щодо всіх цих «русизмів», «неприродності вислову» має рацію. (Зауважмо, що нині подібна реакція — велика рідкість!). Це стало добрим уроком для Андрія Содомори надалі: його українські Горацій, Лукрецій, Овідій, Сенека, грецькі драматурги й лірики 58


нині є вершинними взірцями в перекладацькому мистецтві. Скажемо більше: Андрій Содомора — це нині ціла школа, що увібрала в себе все краще не тільки з досвіду українських перекладачів, але й світових — німецьких, французьких, польських, російських… Йдемо далі. У книзі кожен знайде для себе щось цікаве. Викладач-філолог — не одну мудру родзинку-пораду. Скажімо, на якому слові ставити логічний наголос в третьому рядку зачину «Енеїди»: «Удавсь на всеє зле проворний» чи «Удавсь на всеє зле проворний»? Чи, може, на цьому рядку ніхто з учителів не спотикався? Зауважу: йдеться ж бо не про якийсь там «нюанс», а про діаметрально протилежні речі. А саме: в якому світлі трактувати нашого героя впродовж поеми? А скільки несподіваних відкриттів чекає на вчителя-зарубіжника. Є ж бо цілі «сторінки-семінари» вдумливого прочитання таких літературних шедеврів, як «Осіння пісня» Поля Верлена, «Джон Ячмінь» Роберта Бернса, «Зарука» Фрідріха Шиллера, «Пісня всохлого помаранчевого дерева» Гарсії Лорки… Назване — лише дещиця з дійсно вершинних поетичних творів світового письменства в різних українських конгеніальних перекладах. Їх у книзі багато. А ще Андрій Содомора вміє кількома штрихами, промовистими деталями вирисувати постаті людей, яких любить, з якими не розлучається, хоча ті давно пішли вже в засвіти. Це вже згадані, читачу, професор-грецист Соломон Лур’є (ось він, здається, щойно зупинився на сходах фойє, замислившись, порухуючи широкими вусами, а повз нього — справа й зліва, вверх, вниз — галасливі потоки студентів), латиніст Юрій Мушак (називав себе при знайомстві Юрком Мушєком, міг навіть попросити в студента дати закурити, словом — колоритна, незабутня постать, ціла філологічна легенда Львівського університету; дякую долі, що також можу назвати його серед своїх університетських учителів, як і давній мій товариш, обдарований знавець іноземних мов Б. Я. Ставінський ). У цьому ряду також — Михайло Білик, Йосип Дідик (він на моєму курсі викладав античну літературу) та інші. «Якби для характеристики двох найкращих наших перекладачів — Миколи Лукаша і Григорія Кочура — дозволяли використати, 59


для кожного зокрема, лиш по одному слову, — пише Андрій Содомора, — то моїми були б: порив і — стриманість; для характеристики двох найкращих перекладачів і найближчих друзів — два найвіддаленіші від себе поняття…». Про Миколу Зерова Андрій Содомора багато чув від Григорія Кочура, учня знаменитого неокласика. Запам’ятався нашому авторові такий один момент — «коли студенти запитали у свого професора, як до нього звертатися: Зéров чи Зерóв», той відповів: «Відгукуюсь на ямб і хорей». «Завдяки згадці Григорія Кочура, — зізнається Андрій Содомора, — бачу обличчя Зерова всміхненим; у тій усмішці — крихта античного гумору, і то у найвизначальнішій для стародавніх сфері — ритміки». І на закінчення, читачу, задам тобі одну смішну філологічну загадку, яку не раз пробував на своїх співбесідниках під час якоїсь дружньої гутірки Борис Тен, перекладач «Іліади» та «Одіссеї» Гомéра (чи Гóмера, як казала одна львівська пані-бібліотекарка). Як лише одним російським словом передати таку фразу: «Сови летіли, летіли — й попадали?». Ніщо путнє не приходить до голови? Андрій Содомора теж не знав, що б то могло бути. «Тоді Борис Тен… не без задоволення, протягуючи склад за складом, проказав […] відгадку: «Таж — «сов-падение»… Не знаю, як ти, читачу, а я, прочитавши про це й усміхнувшись, уявив собі дуже живу й теплу картинку цієї домашньої бесіди десь на львівській кухні, в помешканні Андрія Содомори… Душею невеличкої компанії був, безперечно, Борис Тен… «…Спогади про чудових людей породжують у нас дух роздумів», — писав Й.-В. Ґете. Застановляючись над окремими сторінками, місцями навіть затамовуючи подих від захоплення, я читав цей роман-есей-студію Андрія Содомори. Так читаються тільки справді талановиті книжки…

60


Перефразовуючи Й.-В. Ґете, можна сказати, що не тільки «спогади про чудових людей породжують у нас дух роздумів». Пережиті сторінки талановитих книжок також спонукають до цього… … Давно опрацьовано фундаментальну книжку «Студії одного вірша» вже знаного тобі, читачу, автора-перекладача Андрія Содомори, а думками знову й знову повертаюсь до неї… Повертаюсь і згадую свій учнівський переклад одного з ліричних віршів того ж таки Ґете… …Це було 1969 року. Львівський університет готувався до Всесоюзної наукової конференції, присвяченої 220-ій річниці з дня народження автора «Фауста». Чекали гостей з Прибалтики, Росії. Ми, студенти-філологи, теж були на хвилі цього ювілейного піднесення. Пам’ятаю, Гриць Мовчанюк (він навчався на слов’янському відділенні — студіював чеську мову) якось за вечірнім чаєм у нашому 53-му коші — так ми по-козацьки називали нашу кімнату в гуртожитку на Пасічній, коли зайшла мова про конференцію, запропонував мені щось перекласти з Ґете. Мовляв, нехай прибалти бачать, що й ми, українські студенти, не пасемо задніх… Мені ця думка Гриця, який був для нас філологічним авторитетом, сподобалась. Отож попросив однокурсницю Ольгу Кисіль (вона жила на квартирі в якогось свого близького родича, в нього була багата домашня бібліотека) принести мені Ґете в оригіналі. Пригадую, це був грубезний зелений том. Полиставши, знайшов ліричний вірш, який упав мені в очі незвичним ритмічним рисунком, і вперто взявся за переклад. Через два чи три дні показав переклад вірша (назва в мене звучала так: «Близькість коханої») своєму викладачеві німецької мови Катерині Яківні Кусько. Вона переклад схвалила, що, правду кажучи, було для мене несподіванкою, й пообіцяла ввести його в програму конференції. Звичайно, переклад мав читати «свіжоспечений перекладач». А німецький текст вона 61


дала вивчити комусь із дівчат. Здається, дуже артистичній Галі Гулей. …Шевченківська аудиторія, в якій проходили Ґетівські читання, була переповнена… Галя Гулей читала ліричну мініатюру Ґете дуже добре. Я, вийшовши за кафедру після неї, ледве стримував хвилювання: Це ти чи ні, коли останній промінь… І моря даль?.. Це ти чи ні, коли в струмочку місяць Шукає дна?.. Тебе вчуваю там, де хвиля гонить хвилю І плюскотить. І в тихім гаю часто наслухаю, Коли все спить… З тобою я, а ти така далека… Будеш близька! Як сонце сяде і зірки засяють — Ти знов моя… Ось те, що збереглось у моїй пам’яті з того невправного, дійсно школярського перекладу. Було ще чотири рядки, десь після четвертого, але забулись… Та не забулось найголовніше: в ті «перекладацькі» два-три вечори я чи не вперше відчув опір оригіналу при перекладі, те, «як много важить слово»… Збагнув, що є «неперекладні» місця, як ти не старайся… … Цей відступ-спогад, читачу, навіяв мені розділ «Багатоголосе відлуння тиші» зі згаданої на початку нашої розмови книги Андрія Содомори. У ньому перекладач на 25-ти сторінках(!) аналізує філософську восьмирядкову ліричну мініатюру-шедевр Й.-В. Ґете «Нічна пісня мандрівника» (Wanderers Nachtlied) слово за словом, образ за образом, наголошуючи, що вона «скомпонована за музичними законами: її мова — це мова звукових образів», що «цей твір — про людину, яка дослухається до Космосу». А ще подає 22 переклади цього твору в європейських літературах, в т. ч. 12 — українською мовою. Для вчителя-філолога — це просто розкіш! Так, без сумніву, «Студії одного вірша» — це книжка насамперед 62


для викладачів зарубіжної та української літератур. Зверніть увагу на вишуканість назв самих розділів: «Вічна одинокість Лермонтового «Паруса» (додано 20 українських перекладів), «Самотній голос першої скрипки осені» (про «Осінню пісню» Поля Верлена плюс 15 перекладів, в т. ч. маловідомий … Василя Стефаника!), «У задзеркаллі образу» (про «Пісню сухого помаранчевого дерева» Гарсії Лорки), «Час тихо налягає на весло» (стежечка від Тараса Шевченка — до Овідія, в античну літературу), «Іван Франко — поет болю й спротиву: діалог з Античністю» (розгляд ліричного твору «Безмежнеє поле…» та інших Франкових віршів у контексті європейських літератур), «Книги — морська глибина…» (кілька думок про «Лиса Микиту» ; автор переконливо доводить, що цей твір — насамперед для дорослого читача, а діти вичитують із нього, що можуть, передусім — своє, казкове…), «Сонета кришталева філігрань» (розгляд вірша Максима Рильського «У теплі дні збирання винограду» в світлі Античності — це ж було дзвінке джерело неокласиків!). «Щоб надпити вина, — казав видатний польський поет Ципріян Норвід, — достатньо взяти келих і піднести його до уст, а щоб напитися з джерела, треба стати на коліна й схилити чоло». Але ще ж треба це джерело знайти, дійти до нього… Книга Андрія Содомори «Студії одного вірша» — це наче крута гірська стежка до джерел поетичних… Цим, здається, я все сказав…

63


Як і в кожного читача, в мене також є коло улюблених авторів. Серед них — наш найвидатніший філософ Григорій Сковорода. Пригадую, будучи директором Супранівської школи, практикував «Сковородинські бесіди». Проводив їх зимою у вузенькому коридорі, в якому поміщалася вся шкільна сім’я — від першокласників до вчителів. Про що були ці бесіди? Про книгу й справжнє навчання зі сковородинським правом учня на помилку, цінність людської дружби, а ще — про байки Григорія Сковороди, такі мудрі й повчальні донині. Приходив на ці бесіди з томиком творів філософа. У цій темно-вишневій книжці, що на поличці моєї домашньої книгозбірні поруч із іншими поважними томами серії «Бібліотека української літератури», й досі біліють закладки, що нагадують про ці шкільні морально-філософські бесіди. Здається, саме тоді в мене виник задум (перегодом він був-таки здійснений) написати статті про педагогічні ідеї Сковороди для сучасної української школи, відлуння Античності в його творах. З роками любов до Сковороди «проізросла» ще й багатьма зібраними книжками про цього небуденного письменника-філософа, як сказав Євген Сверстюк, «ніби блаженного, ніби дивака». А нещодавно моя «сковородіана» поповнилася ще однією цікавою книжкою — академічним дослідженням харківського вченого Леоніда Ушкалова «Українське барокове богомислення. Сім етюдів про Григорія Сковороду». …Ще на початку ХХ століття блискучий харківський учений Микола Сумцов у своїх «Начерках української філософії» писав: «Щоб зрозуміти як слід Сковороду, його думки й почуття, треба пильно придивитись до культурного життя українського народу, до його старої школи і письменства». Якщо до цього часу філософію Сковороди розглядали в руслі києво-могилянської мисленнєвої традиції, його поезію — в тіні українського поетичного древа ХVІІ–ХVІІІ століть, мову творів — на тлі барокової мовної традиції, то українськість філософа залишалася на марґінесах. 64


Власне, сім етюдів Леоніда Ушкалова — це наче сім мудрих ключів до розуміння українського світу філософа. І неповторна сковородинська дорога до Бога як Абсолюту трактується теж у руслі українського барокового богомислення. Про найголовніше, на мою думку, в цих етюдах — дорогу нашого філософа до Бога — сьогодні, читачу, й поговоримо. Тридцятирічним прилучився Григорій Сковорода до Біблії, яку, за влучним висловом барокового письменника, найцікавішого українського байкаря ХVІІ століття Антонія Радивиловського, Господь Бог із бібліотеки своєї небесної рукою своєю подав людям задля їхнього порятунку. З цього часу життя Григорія Сковороди набуває зовсім іншого сенсу — він стає на духовну дорогу непроминальної Правди. Тут, читачу, можна нам повторити за одним із дослідників творчості Сковороди В. Ф. Ерном, що Біблія стала єдиною «облюбленицею» філософа, від містичного «шлюбу» з якою «народилися» всі його «діти»-писання. Григорій Сковорода викшталтовує Біблію як цілий «символічний світ». Зупиняючись на цьому, Леонід Ушкалов наголошує: саме Микола Сумцов першим заговорив про те, що методу тлумачення Біблії Сковорода «взяв зі старої української школи», з її барокового богомислення. У творах яскравих представників цієї барокової школи, таких, як той же Антоній Радивиловський, Димитрій Туптало, Іван Максимович, Касіян Сакович і ін., вичитуємо, зокрема, й про те, що шлях до Бога починається із себепізнання, яке є водночас осягненням у собі «чогось божественного». Додамо, що оте, як вважав Сократ, щире вітання сонцесяйного Феба до людей на вході до Дельфійського храму Аполлона «Пізнай себе» в старожитній Україні можна було знайти всюди — від шкільних курсів філософії до дяківських співаників. Воно ж є також головним у науці Сковороди, підложжям його мисленнєвих побудов. Так, наголошує ще раз Леонід Ушкалов, Сковорода насамперед «філософ себепізнання». Для нього тожсамість — себепізнання й пізнання Бога («істинна людина і Бог є те саме»; «…не можна ніяк пізнати Господа, не пізнавши самого себе»). Ця думка Сковороди, дуже слушно зауважує автор, «має бути поцінована як своєрідний мисленнєвий топос вітчизняної барокової культури». У цій старожитній українській культурі з людей, що піз65


нають Бога в собі, йдуть до нього, і складається «живий Божий дім» — велична споруда Христової Церкви. Порівнюючи в руслі цієї старожитньої української традиції Божу Церкву й суспільність, Григорій Сковорода стверджує, що добрий лад може бути тільки тоді, коли кожен із нас добрий і йде своєю «сродною» дорогою. Оця «сродність» — це, як править філософ, благословенні галузки Божого промислу. Сиріч, Бог кожній людині дає з народженням талант, треба тільки його розпізнати й стати на свою життєву дорогу. «Сковородинське розважання щодо «сродності», — пише Леонід Ушкалов, — вивершується питоменно бароковим образом фонтана: «Бог богатому подобен фонтану, наполняющему различные сосуды по их вмістимости. Над фонтаном надпись сія: «Неравное всім равенство». Льются из разных трубок разные токи в разные сосуды, вкруг фонтана стоящіе. Меншій сосуд меніе иміет, но в том равен есть большему, что равно есть полный». Ось такий славетний Сковородинський парадокс «нерівної рівності»: «Через різні природні нахили і шлях життя різний. Однак всім один кінець — чесність, мир і любов». …Прочитавши ці незвичайні наукові етюди про Григорія Сковороду, творчість якого є вінцем блискучої доби українського літературного бароко, задумуєшся над тим, кому філософ передав свій «меч духовний»? І називаєш подумки імена Григорія КвіткиОснов’яненка, Павла Тичини, Василя Барки з його життєвим кредо «Світ мене спіймав, але не вдержав», а ще — релігійного філософа Памфила Юркевича. Але передусім — Тараса Шевченка, якого називають «духовним учнем Сковороди». І на закінчення. Відомий український учений Дмитро Чижевський ставить Сковороду «у центрі української духової історії», виходячи з того, що українське бароко й романтизм (а наш філософ у першому — вінець, а в другому — початок) — «саме ті періоди духової історії, що наклали на український дух найсильніший відбиток». У правдивості цих слів видатного філолога й ти, читачу, переконаєшся, заглибившись у цікаві етюди-студії харківського професора. 66


…Так, читачу, свій «меч духовний» Григорій Сковорода передав насамперед Тарасові Шевченку, якого називають, як було сказано в кінці минулої бесіди, «духовним учнем» нашого філософа. …У ці березневі Шевченківські дні давай покладемо на стіл перед собою чи не найкращу книжку про Тараса Шевченка останніх літ — працю Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість». У ній більш ніж сімсот сторінок. Рік за роком, твір за твором Іван Дзюба досліджує життя поета, його творчість у широкому історикокультурному контексті. Здається, саме такої книжки ми ще не мали… Отже, сьогодні поведемо розмову про уроки, які виніс Тарас Шевченко із творчості Сковороди, власне — якими їх бачить Іван Дзюба. …Знаємо, яким тяжким було дитинство Тараса. Розповідаючи про це, Іван Дзюба зауважує, що, «попри все […], було й те, що не глушило, а підживлювало паростки людяності, добра, поетичності, підтримувало потяг до світла й ширших духовних обріїв. У того ж дяка Богорського Тарас довідався про Сковороду; вірші мандрівного філософа назавжди запали в душу хлопця». Ця лектура вкупі із псалмами й житіями святих «була доброю поживою для його душі — вона настроювала на поважне ставлення до моральних проблем життя, вщеплювала лексику високого стилю, яка озиватиметься в його поезії». Отже, йдеться про мовні уроки високого стилю, який в Тараса Шевченка заговорить висловами на взірець: «восхвалимо тебе, Боже, хваленієм всяким», «взискующий Бога», «в беззаконії мерзіє», «злому ізриється яма…» тощо. Як влучно зауважує Іван Дзюба, Шевченкові архаїзми та біблеїзми «органічно вписуються в його поетику і збагачують українську мову понятійно та виражально». Йдемо далі. Григорій Сковорода, розмірковуючи про божественність слова, називав його тлінними ворітьми до нетлінного джерела, із Божим Словом ототожнював саме серце людське. 67


З таким же пієтетом говорить про «слово» Тарас Шевченко: Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос — більш нічого. А серце б’ється — ожива, Як їх почує!.. Знать, од Бога І голос той, і ті слова Ідуть меж люди!.. Як і Сковорода, вважає Іван Дзюба, «марноті життя, хай і в шатах гоноровитого благополуччя», Тарас Шевченко протиставляв «душевний спокій, який дає воля серця, бо тільки воно не здурить, бо воля серця — це не сваволя, а воля в добрі, у згоді з людською природою». А тепер, як каже Іван Дзюба, — про богопочування Тараса Шевченка. Вернувшись до Сковороди, нагадаємо, що філософ жив у той час, коли Україна вперше глянула у вічі жорстокому московському завойовнику — підступному й по-азійськи нахабному. Він бачив порятунок душі свого народу аж ніяк не в одержавленому Московському православ’ї з його фарисейством, а в глибокій і чистій вірі, в якій сам жив, у самопізнанні, що веде до пізнання Бога. А ось що пише Іван Дзюба про Кобзаря: «Усяке фарисейство було Шевченкові огидне, а фарисейство релігійне — особливо. Натомість цінував він щиру побожність простих селян, чиї постаті є найзворушливішими серед образів його поезії й прози». І далі: «Шевченко не любить московське попівство не лише за похмурий рабський дух «візантійщини», а й за обскурантизм, тримання народу в духовній темряві. Адже це вже не була релігія його козацьких предків — із підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріархату живий дух народної віри поступово втрачався, елементи демократичності в церковному устрою були витіснені бюрократичною централізацією церковного життя». Якщо Григорій Сковорода досліджував «символічний світ» Біблії, то для Тараса Шевченка вона була насамперед джерелом поетичної сили, у ній для нього багато важив «соціально-етичний пафос пророків та моральне вчення Христа, явлене в Євангелії, з іс68


тиною якої можна звіряти свою суспільну поведінку, свою людську сутність. Особливе значення мала для нього Євангелія в засланні. Це була основна його духовна опора». «Единственная отрада моя в настоящее время — это евангелие. Я читаю ее […] ежедневно и ежечасно,» — писав Тарас Шевченко до Варвари Рєпніної 1 січня 1850 року. Шевченкова «віра в Бога була постійною», вона хіба що «поглибилася з віком під впливом духовних страждань». Якщо для Сковороди, як знаємо, читачу, «істинна людина і Бог є те саме», то щось подібне є і в Шевченка. В Ісусові Христові він бачив ідеальне втілення сутності людини — Божої подоби. І на його самопожертву дивився, за висловом Івана Дзюби, як на «історичну дію, що морально зобов’язує кожну людину». Саме так — морально зобов’язує… І чим більше, читачу, людей серцем відчуває цей моральний обов’язок жити Правдою святою, тим більший отой «живий Божий дім» — велична споруда Христової Церкви. На цьому стояли і Сковорода, і Шевченко, його «духовний учень», який нам заповів: Молітесь Богові одному, Молітесь правді на землі, А більше на землі нікому Не поклонітесь.

69


Люблю, коли мені дарують книжки. І сам своїм найближчим друзям роблю переважно такі ж подарунки. Історичне дослідження Володимира Білінського в двох книгах «Москва ординська (ХІІІ–ХVІ століття)» я привіз із Києва, куди їздив цього року на Василія. Це подарунок від мого давнього київського товариша Василя. З Володимиром Білінським, читачу, ти вже знайомий. У «Гомоні волі» за 31 серпня минулого року було опубліковано відгук п. Євгенії Коваль на тритомник цього автора «Країна Моксель або Московія» під заголовком «Спростована брехня». Ні, «Москва ординська» не є продовженням, як говорить сам автор у передмові, раніше написаної книги «Країна Моксель або Московія» (до речі, цей тритомник я позичав прочитати у голови районної «Просвіти» п. Богдана Ставінського). Обидва тексти своїм змістом нагадують мені концентричні кола. Якщо в книзі «Країна Моксель…», яку автор писав у вже далекі 80-ті роки минулого століття, матеріал подано дозовано, аби зразу не приголомшити заанґажованого московською історіоґрафією читача (та й не тільки московською, але й українською, припряженою до імперського воза) неспростовними фактами, то в двотомнику «Москва ординська» завісу піднято повністю. Робиш висновок, що царі московські безцеремонно вкрали й приписали собі історію Русі-України. І нині їхні імперські нащадки вибудовують на вкраденому «русский мир». Дійшли вже до того, читачу, що розробляють план заходів із відзначення 200-річчя з дня народження «великого російського письменника» Тараса Шевченка… Отже, що насправді так старанно приховує імперська Москва на своїй історичній сцені за глухою завісою брехні? Володимир Білінський спростовує московський міф про слов’янське походження «великоросів». Московити — це «етнос фінського походження з великим додатком пізнішої татарської (тюркської) крові. Бо після завоювання тих земель військом хана 70


Батия у 1237–1238 роках разом із новими власниками землі — його братами Беркечаром, Чилаукуном, Мухаммедом і Чимпаєм — на терени сучасної центральної частини Московії переселилися тюркські роди: каракиреї, ширини, аргини, барини, дулати, конгирати, мангити, талаїри, татари та інші». «Якщо один із кращих археологів Російської імперії граф Олексій Сергійович Уваров, — підсумовує автор, — за завданням уряду імперії упродовж 1851–1854 років розкопав на теренах «колиски московської землі» 7729 круглих курганів VIII–ХVI століть та не знайшов жодного слов’янського поховання, то про яке слов’янське походження можна говорити?» Щодо хана Батия, то він, як пише Володимир Білінський, «став першим царем Золотої Орди і мав пряме відношення до «московської державності». Саме хан Батий поділив терени майбутньої Московії на улуси та закріпив ті землі за своїми братами». «… А хан Менгу-Тимур у 1272 році заснував місто Москву і Московський улус». І цей улус «розвивався як складова частина Золотої Орди і належав до спадкових земель роду Чингізхана». У складі Золотої Орди Московія перебувала 269 років (із 1237 по 1506). Вона, наголошує автор, «не тільки платила данину Орді, а й була активною складовою Золотої Орди». Тобто, це був єдиний державний організм. Але чомусь боїться Московія свого золотоординського минулого… У той же час, як стверджує автор, «Велике Галицько-Волинське князівство зоставалося самостійним до 1320 року, року його завоювання (більшої частини) литовським князем Гедиміном. Його князі не їздили до ханів Золотої Орди за ярликами (дозволами) на володіння своїми землями, не повзали навколішки перед ханами та не злизували молоко з грив татарських коней. Маємо достовірні історичні факти. Їх слід пам’ятати». Щодо нашого Галицько-Волинського та Чернігівського князівств, які з 1320 року були в складі Литви, читаємо у Володимира Білінського ще й таке. «60–70-ті роки ХІV століття, — пише автор, — були періодом великого піднесення князівства Литовського, Руського і Жимойтського, що згодом стало називатися Великим 71


князівством Литовсько-Руським». Московська історіоґрафія цей факт завжди заперечувала. І зрозуміло чому, пише далі дослідник, «бо Москва на той час у складі Золотої Орди ще не отримала навіть статусу Великого князівства». …Багато досі нам не відомого, читачу, знайдеш у книгах «Москва ординська». Скажімо, «про Куликовську битву, якої насправді не було. Відбулася битва хана Тохтамиша з Мамаєм, і удільний московський хан Дмитрій брав у ній участь на боці Великого хана Золотої Орди». Тобто, на боці Тохтамиша… «Саме в ті роки (1379–1381), — піднімає завісу над ще одним замовчуваним фактом автор, — московський князь Дмитрій був відлучений від Православної церкви і проклятий — підданий анафемі митрополитом Кипріаном, призначеним на київську кафедру Константинопольським Патріархом. […] Тому Московська церква цілих 600 років, попри велику брехню про Куликовську битву та «особливі заслуги» Дмитрія перед Московією, не наважувалася його канонізувати. Тільки за більшовицьких часів, 1988 року, коли все було дозволено, Дмитрія, так званого Донського, канонізували, оголосивши Святим Російської Православної церкви». Або таке: «ще з часів хана Батия північні улуси Золотої Орди — Володимирський і Велико-Устюзький, а згодом — Московський і Тверський отримали статус православних. У них міг правити тільки Чингізид православного віросповідання. Вірогідно, що Православна церква мала такий ярлик від золотоординського царя. Його видав хан Менгу-Тимур після війни 1271 року, ставши «законним царем» для православного люду Золотої Орди. Тому при заснуванні Москви у 1272 році першими спорудами були не ханські палаци, а церкви. […] Москва з самого початку засновувалась як православний улус Золотої Орди. На її престолі сиділи тільки православні правителі. Згадаємо: Петро Ординський (син хана Берке), Кулхан (Іван Калита), Василь І (Тохтамиш)». Додамо, читачу, що автор, розповідаючи про все це, спирається на дуже розлогий документальний матеріал, який просто вражає. І на закінчення. Володимир Білінський своїм історичним дослідженням розвіяв основні міфи імперської Росії, але насамперед 72


той, що Московська держава з ХІV століття є головною і прямою наступницею політичної і духовної спадщини Київської Русі-України. Такого не було й бути не могло. Ні засновник Московської держави Іван ІІІ (був на престолі з 1462 до 1505 рр.), ні його син Василь ІІІ (1505–1533), ні внук Іван ІV(1533–1584), перетворюючи невелике князівство в державу, уявлення не мали про Київську Русь, тим більше — не вважали себе її політичними спадкоємцями. Двотомник «Москва ординська» допомагає глибше зрозуміти нинішню московську політику «собирания русских земель», створення «русского мира» як продовження імперської експансії. Тим більше, що руки в Кремлі більше не зв’язані доктриною марксистсько-ленінського інтернаціоналізму. Отож, українці, читаймо!

73


Сьогодні, читачу, з ХІІІ століття — часу нависання над Європою Золотої Орди, про яку ми вели мову минулого разу, перенесемося сторінками роману Юрія Щербака «Час смертохристів…» в 70-ті роки століття ХХІ-го з його, як видиться авторові, міражами, в т.ч. й Орди-спадкоємиці — Чорної Орди… Але спочатку — кілька слів про автора. Юрій Щербак за фахом лікар-епідеміолог, доктор медичних наук. Як письменник починав разом із «шістдесятниками». Роман «Бар’єр несумісності» (про життя науковців), новела «Маленька футбольна команда» (присвячена рано згаслому поету, київській легенді Леонідові Кисельову), п’єса «Стіна» (про взаємини Тараса Шевченка й княгині Варвари Репніної), збірка поезій «Фрески і фотографії» (чудові, дуже «київські» верлібри), роман «Причини і наслідки» (наче продовження «Бар’єру несумісності» в умовах перебудови) і, нарешті, документальна повість «Чорнобиль»… Після цього Юрій Щербак як письменник замовкає надовго. Починається Щербак-політик: народний депутат СРСР — член міжрегіональної групи Андрія Сахарова, пізніше — перший міністр екології України, наш посол у США, Канаді, Мексиці, Ізраїлі… І ось через двадцять років після повісті «Чорнобиль» з-під пера Ю. Щербака виходить роман «Час смертохристів: міражі 2077 року», який стає просто несподіванкою для українського читача. Чому? Традиційно в українській літературі про динамічність сюжету, цікаву інтригу якось не дуже дбали. А від роману «Час смертохристів…» не відірвешся, він так само захоплює і веде читача, як, наприклад, бестселер американця Дена Брауна «Код да Вінчі». По-друге, вражає художня тканина твору, що виткана густо, «на доторк» сучасними реаліями. Автор як у себе вдома на вулицях Вашингтона чи в Ізраїлі, в провінційних містечках Польщі, не кажучи вже про Україну й рідний Київ. Так само добре він обізнаний із жит74


тям світових політичних еліт, глобальними суспільно-політичними тенденціями, новітніми технологіями… Наяву: робота амбасадором дала письменникові Юрієві Щербаку багатий досвід. Роман-фентезі, динамічний трилер, ґротеск-фантастика, політичний детектив-антиутопія, роман-застереження, — такі й подібні жанрові визначення можна було знайти в рецензіях, відгуках на цей, як сказав Мирон Петровський, «дуже сучасний і своєчасний», «приголомшливий твір про можливе майбутнє України і світу». Отже, які вони, міражі 2077 року в романі? Насамперед — про політичну мапу світу, який після Третьої й на порозі Четвертої глобальної війни поділений на блоки. Над Європою — тінь Чорної Орди, яка вже поглинула рештки Росії. Тепер це формально Російське царство зі столицею в м. Суздаль, а фактично — один із улусів Орди. Вона, як цунамі, докотилась уже до східних кордонів України. Цій ординській навалі протистоїть Європа, що входить у Об’єднання Глобальної Безпеки (ОГБ), а також Конфедерація держав Північної Америки. Розділивши з Чорною Ордою Азію, Піднебесна Народно-Демократична Імперія веде разом із цим грізним союзником неоголошену війну проти Конфедерації, намагаючись відрізати Америку від нафти й стратегічної сировини в Азії та Африці. Ізраїль відгородився від мусульман радіоактивним поясом, перенісши столицю в м. Хайфі після знищення іранськими атомними бомбами Тель-Авіва і Єрусалиму… А на духовній мапі людства з’являються смертохристи, новолюди, які кажуть, що ніякого Воскресіння не було. Усе почалося з «відкриття» о. Калерія (Сиґізмунда Сансизбаєва), який ніби-то в одній із печер Києво-Печерської лаври знайшов останки Ісуса Христа, таємно перевезені в Київ… А раз Ісус Христос помер — людина вільна! Людство розколюється на воскресохристів і смертохристів. Для останніх нема ніяких святинь, моральних норм. Як зауважує о. Іван (його в кінці роману розіпне на хресті ідеолог смертохристів Сансизбаєв), «відбувається тотальна криміналізація світу. Збандичування суспільств. Знищення всіх моральних гальм. А головне — зникає страх Божий. Тому об’єднані сили зла знищують віру в Бога і страх перед ним. Знищують християнство. Перетворюють людей на звірів…». 75


«Смертохристи» разом із кримінальними злочинцями при владі в Україні, яка перетворилася на військово-феодальну федеративну державу. Очолює її оперетковий гетьман Кузьма-Данило Махун, який отримав булаву після українсько-румунської війни. Є сенат, ареопаг,у якому верховодять агенти Орди колишній кримінальник Мінтимер Басманов, міністр закордонних справ Р. В.  Фощенко, а також прокуратор І. О. Крейда, що заробляє мільйони на співпраці з мексиканською наркомафією, і ін. Нараховується до десятка архонтів, які володіють величезними землями разом із кріпаками. Українці ж «благоденствують» у ЗЕКах (зонах етнічної консолідації). Там їм дозволяється говорити своєю «солов’їною», варити галушки й вареники, продовжувати національні традиції. Навіть раз у рік на тиждень дозволяється (за наявності поважних причин) виїхати за межі ЗЕКу. Дуже демократична влада гордиться, що в цих українських зонах урожай у три рази більший, ніж у середньому по Україні… А щодо «національної ідеї», то вона залишається незмінною — «моя хата скраю». І ось — переворот. Старого гетьмана вбивають за наказом Сірого Князя — кримінальника, колишнього каторжника, без якого, глибоко законспірованого, оприявнюється, в Україні не приймається жодне важливе рішення. Звичайно, імітується самовбивство, під час якого гетьман якимсь дивом аж два рази вистрілив собі в голову… К.-Д.  Махуна ховають із державними почестями, навіть називають його іменем одну з вулиць Києва… Новим ставлеником Орди в результаті найдемократичнішого електронного голосування (бюлетені з урнами як застарілий мотлох відмінено) навіть мобільними телефонами (рівень всенародної підтримки — 99,99%) дев’ятнадцятим президентом стає давній її агент В. Я. Клинкевич, під час інавґурації якого вже не називається Україна, а просто КиєвоДніпровська держава. Вона із введенням на Лівобережжя військ Чорної Орди (звичайно, на запрошення президента для захисту правопорядку й демократії!) стає фактично ще одним її улусом… Бо ж, присягаючи, президент повторяв слова очільника «смертохристів» Сансизбаєва, зобов’язувався «действовать сообразно инте76


ресам великого евроазиатского единения народов, сложившегося в ходе тысячелетней совместной истории, и способствовать развитию управляемой […] территории»… … Але ось усе стає нічим через новітній Апокаліпсис — несподіваний ядерний удар по життєво важливих центрах Орди. Його наносять чудом уцілілі човни вже не існуючої держави Росія… Після цього на століття западає Велика Темрява, в якій розпадаються імперії. Людство знову повертається до невеликих громад, у яких більше розуміють людину і дбають про неї. А люди, колись такі зазомбовані телевізією, починають усвідомлювати нарешті свою відповідальність за життя й добро. Пора, читачу, сказати про головного героя, з яким зв’язаний напружений сюжет. Це на початку роману очільник науковотехнічного відділення військової розвідки України Ігор Гайдук. Цей «технар» (якийсь час займався розвідкою у Вашингтоні під прикриттям виконавчого директора українсько-американського бюро з науково-технологічних обмінів), який спочатку далекий від політики, приглянувшись до неї ближче після повернення в Україну, стає на шлях боротьби з ворогами Батьківщини й справжнього християнства, без «смертохристів». Через покаяння (це видно з його листа «особисто Сину Божому Ісусу Христу»), що й сам був «смертохристом», бо «вклонявся фальшивим пророкам, що вірив у міражі, жив за законами вовчої зграї, сповідував мізерні цінності і служив силам ненависті, а не справжнього добра», Ігор Гайдук знаходить себе, стає Людиною… Здається, пора закінчувати цю бесіду. І, все ж, не можу не сказати, що окремі сторінки роману, зосібна ті, на яких ідеться про «патріотів-галушок», «опереткових вождів держави», нагадали мені сатиру Джонатана Свіфта й Франсуа Раблє. А які сатирично вбивчі абревіатури подибуємо: ЄДРОН (єдиний російський народ, до якого «смертохристи» зараховують і українців), УРОД (УкраїнськоРосійська Об’єднана держава), СДОР (Союз держав Орди), СУКА (східноукраїнська комуністична асоціація), УСРАН (Українська секція російської академічної науки), МОРД (модифікована ритуальна демократія) і т. д. 77


Чи не найсильніша в художньому сенсі сцена розп’яття о. Івана діалогує зі сторінками «Плахи» Ч. Айтматова та «Майстра і Маргарити» М.  Булгакова… А розмова Ігоря Гайдука з євреєм-глобалістом Рафаїлом Фрідманом про українську державність перегукується з діалогом на подібну тему Євгена Рафаловича з євреєм Ваґманом із «Перехресних стежок» Івана Франка. Тільки, звичайно, в нових умовах. Саме діалогує-перегукується, а не наслідує-повторює… Словом, роман цікавий не тільки сюжетом, але й дослівно надовго застановляє читача, підбиває згадати кращі сторінки творів інших авторів. Знайдеш у ньому, читачу, й глибокі морально-філософські роздуми. Не книжні, а з життя списані. З життя у візіях, що буквально накладається на нашу сьогочасну українську дійсність… Нинішні «політичні герої» наче спроектовані-склоновані на екран життя не таких уже й далеких від нас 70-их років… Упізнаваність — майже стовідсоткова: і опереткового гетьмана К.-Д. Махуна з його знаменитим гаслом «Три «Д» — «Держава. Дисципліна. Динамізм», і лідера ЛУКу (Ліги Устима Кармалюка ), що оголосила сезон полювання на недоторканних, Василя Капрана, і популярної, хоча вже столітньої письменниці Ксені — «бабці-дрибці», і улюбленої в народі Індіри Голембієвської, яку називають просто «Інді»… І, все ж, що найголовніше в романі? На мою думку, це добро, яке «смертохристи» заповзялися остаточно поставити поза законом. «Нікому не потрібне, забуте всіма, небезпечне, бо нічим, ніяким раціональним інтересом не вмотивоване», воно — найбільша сила, найгрізніша зброя для зайд-ординців. Перед розп’яттям о. Іван каже їм у вічі зі співчуттям: «Ви прилетіли сюди зі степу, як перекотиполе, ви й полетите, гнані вітром. Все, що здається вам вічним, перетвориться на тлін. Згадайте долю Золотої Орди»… Роман надихає вірою, але й застерігає: від тебе, читачу, від мене, від нього, від неї, від кожного залежить наше українське «бути чи не бути». Разом скажемо: «Бути!». І нехай це будуть не просто слова…

78


Так, читачу, це продовження «Часу смертохристів», книга друга Юрія Щербака, на яку ми чекали зовсім недовго. Вона вийшла минулого року в тому ж київському видавництві «Ярославів Вал». Через рік. Отже, що ж стається далі з нашим головним героєм генералом української розвідки Ігорем Гайдуком? Після Великого Вибуху йому чудом удається вижити. Але, попавши в Спасо-Дніпровське козацьке братство напередодні Різдва року Божого 2079-го, він не пам’ятає нічого — ні хто він, ні звідки. Називає себе Фавном, дивним іменем, яке прийшло до нього, коли замерзав… У Фавна з’являється товстенька пошарпана книжка в м’якій чорній обкладинці — Святе Письмо. Весь свій вільний час він читає цю книгу, відкриваючи навмання сторінку — чи то Мойсеєве П’ятикнижжя, чи Плач Єремії, чи Соборні Послання. Але найбільше ваблять його Євангелія, які перечитує уважно, намагаючись знайти в них потаємний сенс… Фавна просять стати капеланом братства, бо після Вибуху народ знову повернувся до віри… Хочеться ще раз, читачу, перед Великоднем застановитисьзамислитись над такими рядками: «…Відкинувши пекельну гординю, зневагу до Господа та його старозавітних немодних повчань і простих істин, упокорені, осамітнені люди зрозуміли, що ні новочасні Технології, ні Інформатика чи Генетична інженерія не заступлять їм Когось, хто давав би їм надію, до Кого можна було б звернутися як до найближчої істоти й сповідатися — у сподіванні, що Він почує, і змилосердиться, і простить гріхи вільні та невільні. І дасть надію на порятунок». Одужавши, Ігор Гайдук прибуває до Києва… Знову повертається до суєти, що породжує порожнечу в душі. Часто згадує, як добре почувався в братстві, коли був отцем Фавном… 79


А що ж у Києві? Президентом стає лідер ЛУКу (Ліги Устима Кармалюка) Василь Капран, обравши собі патріотичний псевдонім Василь Воля. Столиця встелена трупами. Не вистачає крематоріїв. Не працюють каналізація й водопостачання. Але «лідер нації» наче всього цього не бачить, виголошуючи дуже патріотичні промови… Отже, стара пісенька на новий лад…Бачачи це все, Ігор Гайдук починає зневірюватись у всьому. Кому повісти про біль душі? Знаходить мудрого отця Ізидора. Послухаймо, що генерал каже йому в хвилину розпуки: «…Мені подобалась моя професія. Я вірив, що захищаю державу, виконую важливу роботу в ім’я держави. Навіть убиваючи людей. Я почував себе справжнім воїном, і це подобалося мені. Все в ім’я України. Але виявилося, що далеко не все робилося задля України, виявилося, що сама Україна — це великою мірою міф, бо дуже часто я захищав не інтереси українського народу, а інтереси купки мерзотників, зграї бандитів, які захопили, окупували Україну, пошматували її, ненавидячи її, — а я служив їм вірою і правдою… А тепер… тепер — я ні у що не вірю, владико. Ми вигадали казочку про Нульовий Час, про можливість почати все з чистого аркуша… але це — чергова ілюзія. Залишився надто великий потенціал ненависті, заздрості, жадібності, брехні, що душать тих, хто рветься до влади, хто стоїть у владі. Навіть Великий Спалах і Велика Темрява не очистили їхні душі […]. — Ваша місія — творити державу, — мовив Ізидор, потираючи обпечені свічками пальці. — І словом, і мечем. — І вогнем? — іронічно спитав генерал. — І вогнем, якщо треба. Це дуже непросто, це важкий шлях, це часом гріх смертний, але це ваша місія, яку поклав на вас Господь […]. Мені здається, що в вас живе почуття справедливості. Тобто те, що Папа Римський Бенедикт назвав обов’язковою рисою для політика. Знаєте, що казав Святий Августин? […] Заберіть справедливість — і чим же тоді обернеться держава, як не зграєю розбійників? Не відступайте, пане генерале, від свого покликання, хоч би як важко вам було. Творіть справедливу державу, інакше народ наш зникне». 80


…І генерал не відступив. Його, смертельно пораненого, воскрешає до життя й боротьби сам… Ісус Христос (і такі сторінки є в цьому незвичайному романі!): «Зі смиренням і покірністю дивився Гайдук, як Ісус наближається до нього, підносить до його розпеченого чола руку і тонкими пальцями торкається, щоб намалювати на чолі знак хреста, і як тихо шепоче: — Воскресни з мертвих». …Я не буду, читачу, переказувати далі сюжет. Скажу лишень, що коли вище керівництво держави зрадить свій український народ, підпише тристоронню угоду (Пакт Трьох) з державами-вовками в овечій шкірі — вони поставили собі за мету загарбати найбільше наше багатство — землю, генерал зважиться на рішучі, цілком виправдані кроки. Ворожа операція «БІС» (дуже «старшобратська» назва «Брати і Сестри»!) провалиться… Очолюваний Ігорем Гайдуком Комітет порятунку здійснить превентивну операцію «Стратегічний параліч», випередивши на кілька діб ворога… …А ще є в романі велике кохання, бо є в Ігоря Гайдука Оля Гудима. А синочка, що народиться з цвіту цієї любові, батьки назвуть Святиком. І буде йому в сні видіння… А в ньому — рідний дім, і неоране поле, а в повітці «чекає іржавий плуг»… І буде в нього Велика Дорога… Подумав, читачу, перегортаючи останню сторінку роману, що в Святика, в його ровесників буде людяна Дорога, з Богом у душі… І ще додам на закінчення нашої бесіди, що «Час Великої Гри» (її суть — як виграти битву за Україну, за її землю і хліб) продовжує стильову лінію «Часу смертохристів» — поєднання маґічного реалізму з ґротеском, з міфологічними сценами. А щодо актуальності цього твору, то, на мою думку, дуже влучно про це сказав Михайло Слабошпицький: «Це роман, якого в нашій літературі ще не було. Роман, якого нам дуже не вистачало… Це концентрація і художня кристалізація небезпечних тенденцій політичного життя України та й усього світу».

81


Є в нашій сучасній українській літературі дві талановиті Оксани, кожні нові книжки яких хочеться мати в домашній книгозбірні. Це Оксана Пахльовська, про яку кажуть: «А-а-а… Це дочка Ліни Костенко»… — маю небезпідставну підозру, що це й усе, що можуть сказати, — та Оксана Забужко. Щодо другої, то реакція переважно така: «Це та, що написала «Польові дослідження з українського сексу»?! І все. Крапка. Далі не заходьте, бо можете поставити свого знайомого чи знайому в незручне становище… Як каже мій внукчетвертокласник Роман, «таке життя…». …Сьогодні, читачу, поговоримо про найновішу книжку Оксани Забужко «З мапи книг і людей», що вийшла в світ минулого року. Але спочатку — кілька слів про своє відкриття тієї «другої Оксани»… …Десь серед моїх паперів лежить зошит із давнім конспектом її книжки «Філософія української ідеї та європейський контекст: Франківський період». Це той Іван Франко, який для нас у радянські часи був закритий. Потім прийшла до мене книжка (книжки «приходять», як дорогі для тебе люди, на яких чекаєш…) «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу». Можна було порівняти з дослідженням українського вченого зі США Григорія Грабовича «Шевченко як міфотворець» — воно, до слова, неоднозначно було сприйняте в Україні… А далі — вражаюча книжка про Лесю Українку «Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», в якій Оксана Забужко розкриває «код Лесі Українки», спадкоємиці древнього лицарського роду… І, нарешті, роман-сага «Музей покинутих секретів»… Романище! Якщо в двох словах — то все це було для мене «відкриттям таланту», письменниці й культуролога справді європейського рівня. …«З мапи книг і людей» — це зібрання вибраних есеїв з доробку останніх дванадцяти років. Книжка дуже приватна, в якій Оксана Забужко розповідає про тексти, які сформували її як особистість, про найдорожчих людей, про незабутні «місця, міста, фільми, вистави»... 82


…Я до цього не знав, що Оксана Забужко народилася в Луцьку, що в цьому «Лесиному місті» пройшло її раннє дитинство. До 1968 року, коли за кілька місяців до «Празької весни» Забужки переїхали в Київ, це місто, як згадує письменниця в есеї про Юрія Покальчука, «зберігало в життєвому укладі ще не остиглу пам'ять про свою «європейськість» — навіть на рівні побуту». Це місто було іще повне «людей, які цілковито відповідали Лампедузівській «формулі елеґантности», — людей, які втратили все, що мали, не втративши при тому себе». Не втратити себе… Здається, це був один із перших уроків, який шляхетні старі лучани дали майбутній письменниці… Я не знав також, що її мама, Надія Яківна Обжирко, в 1952– 1968 роках викладала українську літературу в Луцькій школі №1, а батько, якого в родині хотіли бачити лікарем, також вибрав філологію. «Перед самим захистом диплома на нього чекав арешт, допити в ҐБ, потім шість років заслання в Сибіру, а пізніше, по щасливій історичній інтерлюдії хрущовської «відлиги» й буремних 1960-х, — знову, «по другому колу», допити в КҐБ, звільнення з університетської кафедри, позбавлення вченого ступеня, заборона друкуватися — словом, «заборона на професію»… Про все це йдеться в есеї «Повернення до Ґрацу»… І це буде правдою, коли в кінцевому, одному з кращих, на мою думку, есеї «Ефект присутности» про Соломію Павличко — свою посестру, яку вона з любов’ю називала «Соля», Оксана Забужко напише, що вони обидві зберегли («як, до речі, всі без винятку «бандерівські» діти й онуки», яких їй випало зустрічати), «надзвичайно чітко, ба навіть штивно виставлену з дому ієрархію духовних вартостей». «Нас обох змалечку, — продовжує далі письменниця, — привчали до книжки, до самостійного мислення й критичної оцінки всякої інформації, до вироблення максимально широкого світогляду (знання іноземних мов обов’язкове!), до ненастанної запеклої праці над собою (ні дня без пізнання чогось нового, ні хвилини, витраченої даремно!), до суворої відповідальности за кожне, сказане чи писане, слово, — в остаточному підсумку, до того, що «Україна нас потребуватиме» і що саме цією над-метою, як лінією горизонту на полотнах прямої перспективи, має структуруватися життя…» 83


Ось тут я хочу зупинитися й порадити батькам-читачам взяти червоний олівець і підкреслити вище процитовані рядки. Бо думки дуже мудрі. Справді, треба передусім дбати про моральну чистоту в сім’ях і горизонти духовні, бо інакше «каналізація» таки візьме гору і країна врешті-решт зануриться в безпробудне варварство». Якщо раніше, читаючи Забужко, я відкривав її як нестандартно мислячого, з філософським складом розуму дослідника літератури (недарма Кант — її улюблений філософ!), самобутню письменницю, виховану на драматургії Лесі Українки, а ще — на прозі Вірджинії Вулф та Інґеборґ Бахман, поезії Сильвії Плат та Віслави Шимборської, то в книжці «З мапи книг і людей» вона постає майстром есею. Той, хто «має смак до вдумливого читання», дістане справжню естетичну насолоду від есею про Катерину Білокур («Катерина: Філософія мовчазного бунту, або Конспект до ненаписаної біографії»), а також цікавих роздумів-розсипів у різних текстах, у яких тонко переплітаються рецензія чи мемуари, біографічні замітки чи філософські роздуми, культурологічні спостереження, про Павла Тичину, Олександра Довженка, Миколу Вінграновського, Ігоря Калинця, Леоніда Плюща, а особливо — про Юрія Шевельова, українського видатного філолога зі США, з яким Оксана Забужко листувалася ціле десятиліття (2011 року це листування вона видала окремою книжкою «Вибране листування на тлі доби: 1992–2002 (у співавт. з Юрієм Шевельовим)». І на закінчення. Коли я писав цю чергову бесіду, зателефонувала моя новосільська вчителька Віра Іванівна Самодала. Звичайно, зайшла в нас мова й про Оксану Забужко. «Було б добре присвятити одну з бесід книжці Оксани Забужко про Лесю Українку, — порадила Віра Іванівна. — А то дехто каже, що, мовляв, там недобре щось написано про Олеся Гончара, Ліну Костенко… А найсуттєвішого — не бачать!» А чому б і не поговорити?! Книжка мене в свій час таки направду вразила…

84


Пригадую… За вікном — зима. В хаті пахне щойно витягнутим із печі житнім хлібом… На столі переді мною, школярикомпочатківцем, тоненька розмальована книжечка. Вона вже довго розгорнута на тій сторінці, де віршик про вишеньки-черешеньки… Так чудно було: надворі мороз тріскучий, он як шибки розмалювавзамурував, а тут, у хаті, літо, сотворене маґією поетичного слова. Так прийшла в моє життя Леся Українка… …А це вже було в Новосільській школі. Здається, до 50-річчя з дня смерті поетки ми, літгуртківці, разом із викладачем української мови та літератури Вірою Іванівною Самодалою підготували альманах «У вінок Лесі Українці», для якого тато на моє прохання намалював аквареллю її портрет. Приблизно тоді ж я купив у сільській крамниці книжечку лірики Лесі Українки в полотняних палітурках «Буря весняна». Пам’ятаєте? «Я вийду сама проти бурі / І стану, — поміряєм силу!» …Львівський університет… Світлої пам’яті професор І. О. Денисюк, характерним жестом поправляючи-притискаючи на переніссі окуляри, нам каже з-за кафедри: «Листи Лесі Українки — то таке г-а-р-не… Той не філолог, хто не читав її листів…». Це Іван Оксентійович Денисюк возив нас на Волинь, по місцях Лесі Українки. (Працюючи вчителем, я так само возив по Лесиних місцях своїх учнів). Для чого я, читачу, все це згадую? Тому, що для мене дороге. Леся Українка належить до тих, хто формував мою особистість. Саме тому на своє 25-річчя я попросив тата намалювати мені в подарунок олійними фарбами на полотні портрет Лесі Українки — такий, як тоді, для альманаху… Він і зараз на стіні в моєму робочому кабінеті, поруч із незакінченими художніми роботами сина… «Іду до тебе» — так у свій час назвав Іван Драч кіносценарій про Лесю Українку. Я ж скажу: ідучи крок за кроком упродовж усього життя до Лесі Українки, відкриваючи її мистецькі світи, завжди відчував: вона — не така, як усі, в її творах — відлуння якоїсь іншої, горньої культури… Неоромантик? Так, вона сама себе такою на85


зивала. Залюблена у вік лицарства з його кодексом честі, відповідальності, обов’язку й служіння ідеалу? Так, як і в часи раннього християнства… При цьому сама несхитно-принципова, як засвідчив Агатангел Кримський. Вона вела життя, обернене в дисципліну. А саме таке життя, на думку іспанського філософа Х. Ортеґи-і-Ґасета, можна називати шляхетним. Сама вона любила висловлюватись так: життя, «стиснуте залізним панциром». Ось такі штрихи додавались рік за роком до духовного портрета м о є ї п р о ч и т а н о ї Лесі Українки. Але він, як і в кожного справжнього читача її творів, залишався і донині залишається невикінченим. Бо, як дуже точно сказав Григір Тютюнник, немає загадки таланту, а є загадка любові. І книжка Оксани Забужко «Notre Dame d’ Ukraine: Українка в конфлікті міфологій», про яку, читачу, сьогодні поговоримо, — якраз про це, про Лесю Українку, якої ми не знаємо… Оксана Забужко вважає, що проблема Лесі Українки з усіх наших класиків «найповніше відповідає давній формулі «України, яку ми втратили». Якщо шевченківська козацько-християнська Україна і франківська — інтеліґентськи-ідеологічна, будительська, вважає письменниця, нівроку, «ще не вмерли», ще впізнаються крізь нерозібраний колоніальний хаос, то «Україна шляхетська, «косачівськодрагоманівська», початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, у ХХ ст. скінчилася, схоже, безповоротно». Отже, читати по-справжньому Лесю Українку можна тільки в контексті цієї шляхетсько-лицарської культури. Й Оксана Забужко робить спробу, власне, такого прочитання. Думаю, вчителям української мови й літератури буде цікаво довідатись, що в «Лісовій пісні» знайшла своє відображення середньовічна легенда про Парсіфаля, якому вночі явилася діва з Ґраалем, прикрашеним самоцвітами. В образі Лукаша, вважає письменниця, Леся Українка зобразила українського Парсіфаля. Хто про це раніше писав? Ніхто! Так само для вчителя будуть цікаві сторінки, присвячені драмі «Бояриня». Вона, вважає Оксана Забужко, «… не «маленька п’єса про зраду», куди більшою мірою вона — про неможливість лицарства 86


в умовах несвободи», «про крах лицарського ідеалу в умовах православної монархії». (До слова, Леся Українка виношувала задум написати про Костя Гордієнка, сподвижника Івана Мазепи. Це мала би бути «двійникова» драма до «Боярині» — лицарство вмираюче Степанове проти воскресаючого — «мазепинського».) «Бояриня» — «єдина з цілого доробку письменниці здатна забезпечити сучасному інтелігентові «плебейської нації», вихованому вже поспіль на «козаках-мужиках», прямий ключ до нашої затраченої культурної ідентичности. От тільки школярам тут робити нічого, — реставраційні роботи над цією «Українчиною Україною» належиться провадити фахівцям, і на це піде не одне покоління». Щодо оцих «козаків-мужиків» в сучасній українській масовій свідомості (і не тільки в масовій!) замість насправді «козаківлицарів»… І в Тараса Шевченка, і в Лесі Українки, наголошує Оксана Забужко, саме «лицарі» є питомою самоназвою козацтва. Так от, дійшло до того, веде вона далі, що слово «лицар» стало для нас якимсь наче… іноземним. Навіть у романі «Берестечко» Ліни Костенко, зауважує Оксана Забужко, Богдан Хмельницький, цей «Ясновельможний» (офіційний гетьманський титул) «вийшов натуральним «кобеняком» — що за мовою, що за світоглядом і світовідчуттям». Чи має вона рацію з такою критикою? Вважаю, що мій читач сам зробить висновок, перечитавши «Берестечко», а потім — відповідні сторінки дослідження Оксани Забужко. Нічого страшного — гори не заваляться! Але, читачу, повернімось до Лесі Українки. «Все, чого я хотіла, — пише Оксана Забужко, — це по-справжньому п р о ч и т а т и, для тої частини української аудиторії, яка ще не втратила культури читання, на позір загальноприступні тексти одної з найвидатніших європейських письменниць ХХ ст., котрій випало бути українкою, а тому в посмерті не дочекатися від нащадків навіть повного зібрання творів із кваліфікованими коментарями». І це, вважаю, таки справді цікаве прочитання, бо книжка спонукає читача до розмислів, а найголовніше — взяти ще раз у руки читані-перечитані, а то й не дуже, тексти Лесі Українки. Скажіть, хто прочитав усі двадцять драм Лесі Українки? А, може, хоч назве половину з них? Бачу на 87


устах багатьох читачів цих рядків гірку усмішку… От такі ми були і є! Недарма Леся Українка так само з гіркотою казала про себе, що вона «почитаємая», але «не читаемая»… Це щодо текстів. Прочитання глибоке. Особливо — драмишедевра «Камінний господар», цього своєрідного лицарського заповіту в порівнянні з «Камінним гостем» О.С. Пушкіна. Але й багато уваги Оксана Забужко приділяє також самій особистості письменниці, цій «Беатріче» нашої літератури, «ступаючи в слід якої тільки й можемо сьогодні ще увійти в «утрачений Рай» нашої шляхетської культури». Оксана Забужко ніяк не може погодитися з міфом про «Велику Хвору», що утверджувався в радянській літературі, згадує в зв’язку з цим і Олеся Гончара. «Радянізація образу Лесі Українки, — пише Оксана Забужко, — в бік своєрідної «жіночої версії Миколи Островського» — «прикутої хворобою до ліжка», «нещасної й безрадісної», «багатостраждальниці» й водночас «непоборної» «провісниці революції», у чиїх поезіях «гартується сталь», чи то пак «бринить крицевість», — все-таки дала збій, дався взнаки «опір матеріалу». Лицарка духу на таку роль ніяк не надається. Вона насправді хотіла, аби її твори розглядались, вважає Оксана Забужко, о к р е м о від її особи: особистість-дляінших відмежувати від особистості-для-себе… А ще питання, які, можливо, читачу, ти задавав собі не раз: чи була любов до Сергія Мержинського взаємною? Чому з Ольгою Кобилянською Леся Українка так ніколи й не перейшла на «ти» і якими взагалі тоді були взаємини між близькими одне до одного шляхетними людьми? Чи почувалася письменниця в особистому житті щасливою і що в її духовному аристократичному середовищі вкладали тоді в поняття «щастя»? Ні, воно не було синонімом «благополуччя», як нині… На ці й інші питання старалася дати відповідь Оксана Забужко в дослідженні про Notre Dame — Нашу Пані Українку, цього останнього зацілілого свідка, «самовидця і трубадура» загиблої «кількасотлітньої культури українського лицарства».

88


Відгрозував Шевченківський травень (карб у народній пам’яті про перепоховання на Чернечій горі, традиційне свято «В сім’ї вольній, новій», яке, на жаль, майже не помітили ЗМІ, що стає вже навіть звичним(!), а мені не спадає з думки: це ж менше року залишилося до 200-річчя з дня народження нашого світового генія — Кобзаря… Без сумніву, перевидадуть «Кобзар», десь, може, ще відкриють пам’ятник чи Шевченківську світлицю в якійсь справді українській школі, хтось для увічнення цієї дати, згадавши добру традицію дідів, посадить дуба чи гілочку верби — з тієї, Шевченкової, що веде родовід із Мангишлаку… Все це добре. Так і треба. Але, як на мене, найголовніше — це глибше пізнати Тараса Шевченка, укріпити його «невідцвітним словом» (вислів Олеся Гончара) моє, твоє, читачу, її українство, а відтак — український духовний світ у всіх обширахвимірах. Так уже повелось: кожне покоління перечитує Тараса Шевченка, проектуючи світло його Слова на насущні свої проблеми. Маємо читати-перечитувати, «не минаючи ні титли, ніже тії коми», й ми, бо хто ж сподівався, що більш ніж за два десятиліття вже нібито Української Держави самі українці «в своїй хаті», де мала би панувати «своя правда, і сила, і воля», будуть загнаними в кут, що навіть у Верховній Раді українофоби — колісниченки-ківалови з компанією цинічно знущатимуться з державної української мови… Так, «Кобзар» нам треба читати й перечитувати, як Біблію. Бо Шевченко — не просто геніальний поет, але й Пророк. Це тільки на перший позір здається, що в «Кобзарі» — все однозначно просто й доступно. Ще наприкінці 50-их років Іван Світличний першим, здається, зауважив, що в «Кобзарі» смисли мінятьсяпереливаються, аж мерехтять під великою напругою неспокійної поетичної думки, що в залежності від кута зору Тараса Шевченка можна тлумачити дуже по-різному. Зі шкільної парти ми, читачі старшого покоління (так воно, в 89


основному, й залишилося) привчені до традиційного, в підґрунті своїм народницького, тлумачення Тараса Шевченка. Але починаючи десь із 1979 року в шевченкознавстві відбувається перелом. З’являються новаторські синтетичні дослідження Леоніда Плюща, Григорія Грабовича, Богдана Рубчака, які започатковують філософське шевченкознавство. Це було для нас нове. Пригадую, прочитавши, як кажуть, з олівцем у руках книжку Григорія Грабовича «Шевченко як міфотворець», я був заскочений: наш поет відкривався мені в таких психологічних глибинах, що аж дух затамовувало. Вперше побачив у дії інструментарій, зокрема, міфологічного методу в літературознавстві. Запам’яталося, як глибоко й всебічно вчений потрактував культ могили в «Кобзарі». Григорій Грабович, з яким, до слова, як і з Богданом Рубчаком, я познайомився в Нью-Йорку, першим поставив «Кобзар» у світло міфа. Це не всі сприйняли. Критики не бракувало. Пригадую, на шпальтах «Літературної України» дуже різко виступив був проти Григорія Грабовича вчений-філолог із Дрогобича П. Іванишин… І ось у руслі цього філософського шевченкознавства з’являється книжка Оксани Забужко «Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу», яка також попадає під град критики. Правда, більше емоційної, ніж доказової, навіть із добре знайомими нам, старшим, фразами про адептів «махрового, волохатого, зниділого ідеалізму», про всіляких там «фрейдів, юнгів, шопенгауерів та шпенглерів», якими Тараса Шевченка «не виміряти — руки короткі!..» Зізнаюся щиро, читачу: перед тим, як приступати до цієї бесіди — продовження нашої з тобою розмови про творчість Оксани Забужко, я ще раз, двічі поспіль, перечитав цю її книжку про Шевченка. Може, думалось, у свій час я чогось посутнього не побачив? Ні, книжка таки вартує найпильнішої уваги, хоча не зі всім, у ній сказаним, погоджуєшся. Але авторка й не претендує на істину, як мовиться, в останній інстанції — це її п р о ч и т а н н я Тараса Шевченка. Застосувавши герменевтичний підхід, «бездоганний, витончений філологічний аналіз», як сконстатувала газета «Neue Zürcher Zeitung» (Цюрих), Оксана Забужко проаналізувала діалектику й логіку шевченківського міфа України — міфа «унікально90


парадоксальним чином водночас модерного й християнського, котрий, відтак, потрапив задати політично внесамостійненій українській спільноті, поставленій перед загрозою заникання, деполітизовану, тобто суто духовну національну самосвідомість на цілий період колоніальної історії — аж до нашого часу». Оксана Забужко показує Тараса Шевченка на повен зріст у житті й творчості як Пророка-націєтворця, простежує, як саме в його поезії вперше в українській інтелектуальній історії народжується, употужнюється українська національна ідея. Так, це по-шевченківськи, коли український народ починає усвідомлювати свою єдність, свої внутрішні зв’язки, притаманний йому історичний характер, традиції, свій розвиток і долю. Це пошевченківськи, коли все це стає часткою української національної свідомості, мотивуванням міцної державності й волі. Окрім цього, в книжці знаходиш дуже цікаве герменевтичне прочитання вірша «Якось-то йдучи уночі». Багато свіжих думок про поему «Гайдамаки», комедію «Сон», яку Оксана Забужко вважає за жанром «радше трагікомічною», повісті російською мовою, їх «двійниковість» щодо «Кобзаря», а також про псевдонім-маску Кобзар Дармограй і ін. Бачиш: вдумливе перечитування Тараса Шевченка — це завжди відкриття, бо ж світ його поезії — невичерпний… І на закінчення, читачу, наведу думку про цю книжку авторитетного шевченкознавця Івана Дзюби: «…Дослідження Оксани Забужко масштабністю концепції, послідовністю аналізу і енергією оформлення думки перевищує все, досі знане в цьому жанрі й остаточно конституює філософське шевченкознавство як галузь науки». Отож, українці, читаймо!

91


…Це вже, читачу, в нашого брата-книголюба так заведено: коли натрапиш на цікаву книжку якогось автора, то потім шукаєш іще якийсь текст з-під його пера. Отак і протоптуєш свою читацьку стежку в літературному лісі, мало переймаючись тим, які вказівники виставляють критики-патрулі. Адже ні для кого не секрет, що наша літературна критика давно слабує на компліментарність. До того ж, багатьом «метрам» із цього цеху чи, як зіронізував був у свій час Олександр Довженко, «сантиметрам» таки бракує найголовнішого: літературного смаку. І на це вже насправді «нема ради»… Роман Василя Шкляра «Чорний Ворон», про який у нас була розмова, таки змусив мене звернутися до раніших його творів. Зокрема, до роману «Ключ», перевиданого минулого року чи не найуспішнішим харківським видавництвом «Клуб Сімейного Дозвілля». Отже, знову Василь Шкляр… Представляючи роман «Ключ» читачам і передбачаючи неоднозначність його сприйняття, автор написав: «Одні назвуть цей роман детективом. Другі добачать у ньому твір еротичний. Треті вважатимуть його містичним, окультним або й ритуальним. Усіх, хто шукатиме в цьому романі тільки перше, друге і третє, я прошу його не читати». Зізнаюся: до кола «шукачів» «тільки» першого, другого і третього я не належу, отож, як мовиться, із олівцем у руках взявся за цей твір, здогадуючись, що оте від «першого по третє» — це для автора, як для рибалки — макуха… І не помилився. Справді, під шумовинням «на продаж» нуртують у цьому романі-бестселері чисті глибинні течії, які несуть болісні питання, що хвилюють нас, українців, на початку третього тисячоліття. Які? Наберімось терпіння. Про це дещо пізніше. Спочатку — трохи про головного героя та про сюжет. Отже, головний герой Андрій Крайній. Обдзвонюючи весь Київ у найпильнішій справі (пошук помешкання), він повідомляє про себе: «…Самотній чоловік, безпартійний, інтелігентний, вільно во92


лодіє французькою і грабаром (давньовірменська мертва мова), фарсі і гуджараті, вік Ісуса Христа, зріст 182 сантиметри, був одружений всього лиш один раз, кажуть, симпатичний…». Ось тут застановімось. Якби читач зустрів такого героя, як мовиться, в старі добрі часи, то здивувався б немало: як?! такий освічений чоловік — і безхатько?! він що?! нікому… Ото ж бо! Але ми з тобою, читачу, вже давно з такого не дивуємось… Звикли. І коли читаємо далі й довідуємось, що отой «самовпевнений ерудит і поліглот», як він сам себе атестує, заробляє на життя тим, що пише іншим за сто «баксів» кандидатські дисертації, а якщо докторські — то, зрозуміло, бере більше; а ще — складає програми й статути для партій, що множаться, як гриби після дощу (події роману закінчуються в кінці 1998 року), пише на замовлення «політичні портрети депутатів», то нас уже таки не здивувати… Російська класика створила в свій час образ «зайвої людини» (згадаймо, хоча б, соціально-психологічні романи Івана Тургенєва!). Здається, все знову повертається «на круги своя»: самодостатні інтелігенти із неатрофованим почуттям свободи в нинішньому світі не можуть знайти собі значущого, постійного місця в соціальних нішах. У кращому випадку — одноразове використання… Не треба далеко йти. Чи можеш ти, читачу, собі уявити, щоби в часи Івана Франка, в старій Австро-Угорщині, хтось за когось писав дисертацію?! Я такого уявити не можу… Отож, передбачаю, читачу, твоє запитання: «Справді? Можна вважати головного героя роману «зайвою людиною?» Здається, так. Навіть прізвище його виразно промовляє, що він… крайній у символічній соціальній черзі, давно втратив усі молодечі ілюзії і вже навіть ні на що не сподівається. Єдине, що його ще тримає в цьому одурілому від гонитви за наживою світі, це любов. Вона, відлуння його зболеної душі, — це Оксана Вербна або, як він її ніжно називає, Сана. І коли кохана гине, захищаючи його від бандитів-приматів, це і його, Андрія Крайнього, загибель також… Хоча як земляк і послідовник Григорія Сковороди він старався не дати себе зловити цьому безумному світові, в якому по-диявольськи, страшно регоче аморальність з усіх найкращих поривів святої душі, проте Андрій 93


давно зрозумів, що він безсилий щось вдіяти. Тому й почав блефувати, пишучи, повторимо, дисертації вченим-недоумкам, здираючи звідкись програми для найпрогресивніших партій, вихваляючи високих політиків і сміючись там, де треба плакати. Його життя, як сам собі він зізнається, «давно стало великим блефом». Це й привело до неминучої трагедії… Про сюжет можна — двома-трьома реченнями. В той день, коли Андрій Крайній серед зими опинився на вулиці, в черговий раз став безхатьком, після вечері з друзями в кафе «Троє поросят» його хтось на вулиці наздогнав… Цей Хтось чув у кафе, що Андрій не має де переночувати… Він простягнув йому на красивій витонченій руці, повернутій долонею до неба, ключ від квартири №13 на вулиці Рогнідинській, будинок третій, поверх також третій (ось ця символіка чисел тут і далі!). Дав ключ цей Хтось і пішов нібито на вокзал, бо мав поїхати у відрядження. Минали дні, тижні, місяці, але цей Хтось не приходив… Андрій береться за пошуки цієї людини, передчуваючи щось недобре. Йому підказують, що це міг зробити талановитий художник Олесь Остапчук. (До речі, цей митець — наче духовний двійник Андрія, також ізгой у цьому меркантильному світі. Його тримають у ньому тільки мистецтво й любов, правда, нерозділена…). Пошуки приводять нашого героя до мотелю «Млин», в якому звили гніздо бандити-збоченці… А тепер — про речі зі світлих глибинних течій роману. Стоячи перед високим судом, який слухає справу про вбивства в мотелі «Млин», Андрій Крайній розказує всю цю історію з ключем… Але він не тільки говорить правду й тільки правду. Він також звинувачує цей глухий до нього (а ми з тобою, читачу, додамо — людини мимоволі «зайвої» через її справжні чесноти й талант!), жорстокий світ, який зумисне зробив його мову мертвою… І цей Золотий Дідок, який читав йому, Андрієві, пошарпану книжечку цією мертвою мовою, книжечку, яка варта ста Нобелівських премій, але в Стокгольмі не знають тих, хто пише мертвою мовою, міг би також підтвердити це звинувачення… Андрій звинувачує цей світ за те, що його бабуся сто років «копала картоплю, вона копала її на колінах, копала рачки й лежачи, падаючи з ніг біля тієї картоплі, щоб потім, 94


викопавши, знову загорнути її в землю, — і так безкінечно, людина прийшла на цей світ, щоб сто років ходити в одній синій кофтині у білий горошок і сто років копати картоплю, благаючи в Бога тільки дощу, більш нічого, тільки дощу…». І це страшне історичне звинувачення адресоване через високий суд тим, хто прирік український народ на таку долю… Це місце в романі нагадало мені рай і біль «Зачарованої Десни» Олександра Довженка. Скупий на слово автор тільки тут, здається, не встояв перед схвильованим голосом серця… Василь Шкляр уміє тримати читача в напрузі. Йому відомі секрети, як робити бестселер. Текст, здається, не пишеться, а наче килим виробляється на верстаті досвідченим ткачем. Ось він уводить початок пісні на слова Спиридона Черкасенка «Тихо над річкою…». Рядки з цієї пісні повторяться не раз, стаючи важливим композиційним прийомом. Кожен розділ — наче окрема новелка із загадковим закінченням: а що далі?! Андрій Крайній, як і читач, так і не довідається, хто ж дав йому ключ? Можливо, Олесь Остапчук? Але й може бути, що ні, що це був хтось інший. І вже зовсім несподівано (коло замкнулося!), що сам Андрій Крайній, зазнавши остаточно фіаско, віддає, точніше, передає ключ від квартири №13 якомусь незнайомому чоловікові, який напитував помешкання серед завсідників кафе «Троє поросят»… Ще одна «зайва людина?»… Ні, таки розробляється в романі ця тема, яка, здавалося, відійшла в минуле разом із тим же Євгенієм Онєгіним… Роман читається. Недарма названо його бестселером. Твір спонукає до роздумів. Де ми зустрічали подібного до Андрія героя? Згоден з тобою, читачу: в «Записках українського самашедшого» Ліни Костенко. Обидва почуваються на узбіччі, крайніми, ізгоями на своїй землі. Обидва якось швидко втомилися, зрезиґнували. Блеф Андрія — це ж утеча від самого себе, бо так легше… А треба б навпаки: іти до себе…

95


… У роки мого дитинства та юності так було повсюди: романи на теми з історії України-Русі зачитувалися до дірок. Палітурки стиралися так, що майже не було видно ні ймення автора, ні назви твору. Семен Скляренко, Олексій Югов, Зінаїда Тулуб, Михайло Старицький… Роздобута чи то в бібліотеці, чи то в когось із старших односельчан книжка будь-кого з цих авторів ставала духовною подією. Це була для нас історико-художня школа поза радянською школою офіційною, для якої всі українські гетьмани, крім Богдана Хмельницького, були зрадниками українського народу… А якщо говорилося про Русь, — то тільки як про «колиску трьох братніх народів»… Без перебільшення: історичні романи на все життя посіяли в моїй душі зерна любові до «почітанія книжного». Тому не випадково першою художньою книжкою, яку я позичив на кафедрі української літератури, ставши студентом університету, був том Юліана Опільського з його історичними романами «Іду на вас», «Ідоли падуть». Це був для мене невідомий автор… Що ми, студенти кінця 60-их років, читали з української історичної романістики? Звичайно, «Мальви» Романа Іваничука. А ще — «Диво» Павла Загребельного. Пізніше — інші його історичні романи «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Я, Богдан». Відчуття духу історії, панорамність бачення, суголосна епосі мова — все це зробило Павла Загребельного патріархом української історичної прози… Вершинять також твори таких майстрів, як Іван Білик, Юрій Мушкетик… Але література — це не тільки захмарні вершини майстрів, але й гірський масив, на якому вони височать. І цей літературний ландшафт творять часто скромні трудівники пера, кожен із яких дбає про свою художню палітру, вимальовує свої теми-кряжі. Саме так живе література, височіючи духом, піднімаючи нас, читачу, крутими стежками до висот ідеального. Серед цих скромних трудівників історичного стилоса — і наш земляк із Самбірщини Львівської області Ярослав Яріш. Ім’я цьо96


го молодого автора засвітилося 2008 року, коли за твір «Будить хиренну волю» він став дипломантом «Коронації слова». Пізніше з’являються такі твори, як «Із сьомого дня» (у співавторстві з Ярославою Бакалець), «Козацька сила», «Руська правда» і, нарешті, роман «Кровна мста», про який сьогодні наша розмова. До речі, цей останній твір удостоєний міжнародної премії імені Олеся Гончара. …Початок ХІ століття. В стольному граді Києві княжить син Великого Володимира Ярослав, який увійде в історію як Мудрий. «Саме при Володимирові, — повідає автор, — послабився вплив боярських родів і зросла сила князя. Ярослав намагався робити так же, треба виховати собі молоду дружину, щоби не залежати більше ні від бояр, ні від варягів». Бо київські бояри, згадуючи часи вічові, прагнуть керувати князем у своїх інтересах. Вікінги, що годуються кінцем довгого гострого меча, хочуть урвати своє. Їм вигідні князівські міжусобиці, бо пролита братня руська кров оплачується златом-сріблом. Густа атмосфера підозр і недовір’я, коли кожен — за себе, і кожен — проти всіх. Ще жива пам’ять про Бориса і Гліба, синів Володимирових, убієнних у боротьбі за київський стіл. Інші сини також загинули в братовбивчій котері, тобто ворожнечі. Володимир хотів посадити на київський стіл після своєї смерті Бориса, свого улюбленця, але не вийшло. Бояри посадили Святополка, але той стола не втримав. Прийшов із Новгорода Ярослав, за яким стояла ця північна земля, а також варяги… А в далекій від Києва Тмутаракані сидить молодший брат Ярослава Мстислав, який, як пам’ятаємо, читачу, з Початкового літопису, зарізав Редедю перед полками касозькими. Він весь — викапаний дід Святослав — такий же войовничий, нестримний… Не дає йому, Мстиславові, спокою думка, від чиєї руки загинули його брати Борис і Гліб? І він висилає, як пише автор, сольство до Києва, тобто посланців, щоби вивідати, хто це зробив. Святополк Окаянний? А, може, Ярослав? Смерть братів кличе князя «воздати за злая». І цей шлях до Києва Мстиславового сольства, в якому бояри й прості дружинники, люди з різних руських земель, кожен — із своєю життєвою історією, й складає сюжетний кряж роману. На цьому шляху — напади кочівників, зради, прозріння героїв, коли, 97


здається, настає момент істини… Ми не знаємо, чи було насправді таке сольство. Здається, це вигадка автора, який має на це повне художнє право. Але в усьому іншому, що стосується непростих взаємин двох князів-братів — Ярослава Мудрого й Мстислава, Ярослав Яріш іде строго за рядками «Повісті минулих літ»… Старші письменники, які бралися за часи на Русі після Володимира Великого, показували здебільшого головний суспільний конфлікт між християнством і язичництвом. І хоча в романі й цю проблему зачеплено (волхв Доброгост проклинає рід Володимира за прийняття християнства, нацьковує князів-Володимировичів один на одного), проте це не головне. Ярослав Яріш (і в цьому я погоджуюся з думкою письменниці Галини Пагутяк) в цьому романі порушує насамперед тему боротьби цивілізованості й варварства. Ярослав і Мстислав відмовляються від «кровної мсти», роблять вибір у цивілізаційному руслі, приносять у руський державний дім братню злагоду. «Так і поділили вони землю по Дніпру: Ярослав як брат старший лишився княжити в Києві, Мстислав же сів у древній землі сіверській. Запанував тоді мир на землі руській, була-бо між братами любов щира. Вони разом боролися проти печенігів, разом воювали з ляхами, перемігши їх та повернувши Русі землі галицькі, які колись ляхи забрали собі незаконно. Чернігів розширився, розбудувався, князь Мстислав заклав у ньому один із найбільших соборів того часу — церкву Святого Спаса». Такими рядками, які за стилем нагадують літописну оповідь, закінчуються події роману. Хочеться сказати ще кілька слів про форму й мову. Твір можна назвати романом в оповіданнях. Це не нове. Згадаймо, хоча б, романи в новелах Юрія Яновського («Вершники») чи Олеся Гончара («Тронка»). Але, все ж… Кожне оповідання, яке передає, образно кажучи, одне одному з рук у руки сюжетну нитку, називається ім’ям когось із героїв. Скажімо, це виглядає так: «Мстислав», «Турик», «Вадим», «Вуй», «Мирослав», «Середич», «Сокол», «Лука», «Ярослав» і т. д. У кінці — навіть так: «Ярослав удруге», «Мстислав удруге» і т. д. Такий простенький спосіб дає можливість авторові вирисовувати не тільки образ кожного героя, але й зв’язувати докупи нитки художнього полотна. 98


Щодо мови. Я вже сказав, читачу, що вона нагадує стиль літопису: така ж ясна, проста, зрозуміла. Місцями автор навіть дивує вмінням висловитися справді художньо. Для прикладу: «Поливши щедро київські пагорби та прицвяхувавши спеку до землі, буря, ніби й справді печенізька орда, розлетілася в різні боки й кудись щезла, залишивши русам їхнє сонце і небо». Добре. Нічого не закинеш. Чи є в мене як читача якісь зауваження? Так. Окремі подієві вузли-моменти неначе списані в інших авторів. Наперед вгадуються. А ще — бракує історичного контексту. Маю на увазі стосунки Русі з іншими державами. Є мовні зауваження. Як тобі, читачу, звучить, наприклад, таке речення: «Вої кожен вели за собою по кілька коней»?! Або: «прощати ворогів» (треба — «прощати ворогам»), «не вибачать (має бути «не пробачать»), «піджав хвоста» (правильно — «підібгав хвоста») і т. д. Подібного — чимало. Це загальна мовна хвороба молодих авторів, що женуть твори, наче деталі з конвеєра, — неповага до культури мови. Нема часу?! Змагаються, хто більше напродукує?! Недавно я прочитав, що один автор, про якого ще кілька років тому ніхто не чув, вже написав … тридцять п’ять романів… Новітній Бальзак? Але Бальзак, все ж, був талантом таки великим… І на закінчення. В романі кілька разів повторюється улюблена приказка князя Ярослава: «Велика земля руська, і лад у ній буде». Залишається нам, спадкоємцям Русі, спитати: «Коли?»

99


Завтра, читачу, рівно рік, як ми розпочали бесіди про книгу під зарубрикованими Франковими словами. До речі, окремі з цих бесід у дещо іншому одязі були надруковані на шпальтах всеукраїнської газети «День». Звичайно, мені це приємно. І, все ж, для мене важлива насамперед твоя думка: що вдалося, а що, можливо, не дуже… А, може, рік для газетної рубрики — це цілком досить? Хтось підкаже нову ідею і візьметься за неї? Як там у поета? «Ось вам моє стило!..». А поки ти, читачу, в роздумах… Так, не залишається нічого іншого, як продовжити нашу розмову. …У попередній бесіді серед майстрів історичного жанру в романістиці я назвав Івана Білика. І досі не можу забути того враження, яке справив на мене його роман «Меч Арея», який побачив світ уже далекого 1972 року… Це твір про життя та смерть легендарного полководця Аттіли. Це він, великий князь Богдан, званий Аттілою, об’єднав слов’ян, не дозволив рабовласникам нав’язати їм «свій світогляд і своє ярмо». Над наступним романом «Похорон богів», про який сьогодні наша розмова, автор працював десять років. Це історичне художнє полотно розмотується на другу половину Х-го століття й обривається 988 роком, який увійшов у нашу історію як рік хрещення України-Русі. Звичайно, йдеться в романі про Великого князя київського Володимира, сина Святослава. Ми бачимо його зростання-змужніння з отроцьких літ… Із вихователем Володимирові пощастило: він постійно відчував плече материного брата Доброчина або, як його ще називають, Добрині. Саме Доброчин, цей син деревлянського князя Маломира, задумавши вигнати зайд варягів із руської землі, просить юного князя Володимира поклястися на мечі це здійснити. Просить, знаючи, що Володимир так же ненавидить цих зарозумілих вікінгів, як і він. І Володимир клянеться. І він цієї клятви не зламає… Саме за Володимира варягів було вигнано з Києва… До прийняття християнства Русь йшла довго й трудно. Нелегко 100


було розставатися зі старими богами. Власне, це розставання — то і є «похорон богів». Тому й роман так названо. Але (і це в романі переконливо показано!) і Доброчин, і Володимир, і інші чільні князі й бояри старалися, як могли, щоби не спаплюжити минуле, своє, рідне. Вони розуміли, що прийняття християнства — це вимога часу. Але хіба нові святині «хочуть», аби топтатися по тому, що було в минулому для людей дороге й святе?! Тому й так довго на Русі співіснували нова віра й старі звичаї, і це дійшло аж до наших часів… І, все ж, на мою думку, головним героєм роману є не Володимир, а таки Доброчин-Добриня. Життя цього «світлого князя», як називають його в романі, виписане психологічно дуже переконливо. Власне, він сам розповідає про себе «синові своєї сестри», тобто Володимирові, вечорами. І про те, як його з батьком полонила княгиня Ольга після смерті свого чоловіка Ігоря, і як він десять років під рукою цієї владної княгині виріс від конюха до підчашого, і як їздив із нею в Царгород… А ще — про дружбу з князем Святославом, його військові походи. Й про цей, останній, у Болгарію, повертаючись із якого він загинув через зраду Свейнальдра-Свенельда… Ці довірливо щирі розповіді виливаються в окремі розділи, які раз у раз повертають читача від подій головної сюжетної лінії на тридцять років назад. Цікавий композиційний хід! Отже, головний герой — Доброчин-Добриня. Князь Володимир сам не приймає ухвал, постійно прислухається до порад свого мудрого дядька. Всі державні рішення, в т. ч. про хрещення князя, а відтак — його одруження з Анною, сестрою царгородського імператора Василія, і, нарешті, про хрещення Русі, — фактично приймає Доброчин-Добриня. Завжди після того, як порадиться з боярами. Художнє полотно роману оживляє події тих древніх літ. Природа не німує — вона промовляє деревлянськими лісами, суворими зимами землі Новгородської, гарячим Півднем. Той же Новгород на озері Ільмень, Полоцьк (звідси друга дружина Володимира варяжка Рогніда, мати майбутнього князя Ярослава Мудрого), Київ з його Подолом і князівскою Горою, деревлянський Іскоростень, Корсунь над морем, болгарські міста — все живе, торгує, воює, мириться, поклоняється старим богам і новому молодому Христу… 101


Роман густо заселений героями — князями, боярами, ратниками, вікінгами, волхвами, купцями… Не безбарвні вони, а незабутні, як силач-дружинник Ілля Муромець чи деревлянин Буданко (після хрещення — Настас), отець Григорій, мудрий волхв Стан, вже згадуваний брат княгині Ольги підступний Свенельд із синами Местишею і Лютом — ціла галерея характерів… Читач — ніби між цими людьми, чує їх, бачить… Іван Франко казав, що письменник має вміти насамперед бачити. Так от: Іван Білик як справді майстер (він не так давно відійшов у вічність) умів бачити через товщу століть. Звичайно, з допомогою першоджерел, насамперед наших літописів… Я вже говорив про розповіді Добрині, оформлені в розділи. Додам, що використано також містифікацію з волхвом-літописцем Станом Велесом. Автор подає від нього в літописному стилі цілі розділи — погляд на ті часи. І, нарешті, авторський текст, що розділяється роками — 974, 975, 976 і т. д. — аж до 988-го… Ось таке триголосся стилю. Як би сказала наша підволочиська поетка Оксана Жук, — «тридивного» стилю, що звучить так по-староруськи під пером справжнього майстра… І, нарешті, чому я назвав цю бесіду словами з Еклезіаста? Пам’ятаєш, читачу: «Час розкидати каміння — й час каміння громадити». Саме на ці слова спирається в романі отець Григорій у розмові з Доброчином, підказуючи йому, що час розкидати каміння вже позаду. Він не лишив каменя на камені від ворогів руської землі. Тепер настав час громадити каміння, тобто, думаючи про майбутнє (а князь, як повторяється не раз у романі, має бачити на тридцять і один рік наперед!), прихилити Русь до християнства… Пізніше Доброчин згадає-повторить ці біблійні мудрі слова не раз… …Добре було б і нашим князям від політики нарешті почати каміння таки громадити…

102


Від автора........................................................................................................ 5 Творчий плід співпраці (переднє слово М. Шпікули)......................... 6 1. Іван Дзюба: «Є поети для епох»..................................................................... 7 2. Лінія оборони, або Про «Записки українського самашедшого».....................................10 3. За право бути собою......................................................................................14 4. Під прапором Холодного Яру......................................................................18 5. «Залишенець» («Чорний Ворон»)................................................................22 6. До Львова… на Форум видавців..................................................................26 7. «Сила м’якого знака»......................................................................................29 8. Подиву гідний есей Шевельова...................................................................32 9. Висока школа Івана Франка.........................................................................36 10. Розуму його «уважний стилос».................................................................39 11. Листи з Олімпу Миколи Хвильового.......................................................42 12. Мати чи бути?................................................................................................47 13. Поліська сімейна сага..................................................................................50 14. Марк Аврелій: «Наодинці з собою»..........................................................54 15. «Під чужою тінню» . .....................................................................................57 16. «Багатоголосе відлуння тиші» («Студії одного вірша» Андрія Содомори)....................................................61 17. Богомислення Григорія Сковороди.........................................................64 18. …І богопочування Тараса Шевченка.......................................................67 19. Розвінчання імперських міфів...................................................................70 20. «Час смертохристів: міражі 2077 року».................................................74 21. «Час великої гри: фантоми 2079 року»...................................................79 22. Найновіше видання Оксани Забужко......................................................82 23. Леся Українка, якої не знаємо...................................................................85 24. Невичерпний світ «Кобзаря»......................................................................89 25.Сповідь перед високим судом....................................................................92 26. «Велика земля руська…».............................................................................96 27. «…І час каміння громадити».................................................................... 100

103


Літературно-художнє видання

Тернопіль, ДЖУРА, 2013

В авторській редакції Дизайн Уляни Ґуґлевич-Ванчури Технічний редактор Анна Гураль Підписано до друку 16.10.2013. Формат 60х841/16. Папір офсетний. Гарнітура AdonisC. Друк офсетний. Умовн. друк. арк. 6. Зам. № 2013–1016.

Друк ТОВ «Джура», 46000, м. Тернопіль, вул. Поліська, 5, тел. (0352) 25-88-80, 25-69-40, e-mail: dzhura09@mail.ru

Береза враження  
Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you