Стор. 36
Це, насамперед – досвід інтеграції людей з інвалідністю в соціум. Історія про те, як у міланському музеї шість(!) працівників музею вирішували проблему одного(!) відвідувача на візку і таки допомогли людині потрапити у недоступну частину музею та побачити омріяну скульптуру, викликає повагу! Ще один приклад – в одному з європейських міст ремонтують дорогу і, щоб не створювати незручностей для людей на візках, поставили тимчасовий пандус біля місця ремонту. А розкидний пандус в магазині як реакція на відвідини людиною на візку – це просто неймовірно! Дуже хочу таке в Україні! Або, наприклад, колишній безхатченко з Берліна. Він зрозумів, що свого часу діяв неправильно, тому опинився у скрутному становищі. Коли випала нагода становище поліпшити, чоловік не втратив шанс. І, що найприємніше, той шанс йому надало саме суспільство в особі відповідних служб. Тепер чоловік проводить екскурсії. І знову ж – дуже хочу таке в Україні! Щоб люди, котрі потрапили в скрутні життєві обставини, а після – зрозуміли, що діють неправильно, не поринали у безвихідь і не зневірювалися в людях та суспільстві. Ще один позитивний приклад, який нам конче необхідно перейняти – повага до людини з боку місцевої влади, ініціативність тієї влади. Як у Португалії, де в одному із міст мерія організовує літні табори для дітей та літніх людей, а також – людей з інвалідністю. І це чудово, адже таким чином працездатні громадяни можуть зосередитися власне на трудовій діяльності та не перейматися через дитину або родича, якому потрібен догляд. Хотілося б також сказати про ініціативність. Можна би-