Щоденник європейки або Брюссель. Мрії здійснюються

Світлана ПАТРА

Щиденнжз євкийейзж або

Створення цієї книги почалося у травні, коли автор – Світлана Патра – взяла участь у спецпроекті #BeEuropean, що був організований низкою українських та європейських інституцій, а також українських ЗМІ. Переможці (а їх було двоє) отримали приз – подорож до Брюсселю з можливістю відвідати Європарламент та інші європейські інституції. Книга у формі щоденника розповідає про участь та перемогу Світлани в проекті, а також про підготовку до подорожі та власне про поїздку. Це не порадник у звичному розумінні цього слова. Адже автор просто розповідає про всі нюанси підготовки – і позитивні, і не зовсім. З огляду на те, що автор послуговується інвалідною коляскою, а у суспільстві є значний попит на інформацію про підготовку людей з інвалідністю до подорожей чи набуття досвіду в успішному спілкуванні з чиновниками, ці нюанси та досвід автора є важливим. Пропонуємо читачам відвідати Брюссель разом зі Світланою Патрою. Хоча б віртуально. А там – і до реальної подорожі справа дійде.

Світлана ПАТРА

Щиденнжз євкийейзж або

Про автора Світлана Патра народилася у Миколаївській області. У три роки разом з родиною переїхала на Київщину, де і проживає нині. Закінчила Волошинівську середню школу (нині – Волошинівський НВК ім. Руслана Лужевського).

2007 року вступила на навчання у Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» на факультет (тепер Інститут) філології та масових комунікацій, спеціальність «Видавнича справа та редагування». Закінчила університет 2013 року, має диплом з відзнакою. Навчаючись на 4 курсі, почала працювати у Іміджцентрі Університету «Україна». Працює з 2011 року по цей час. Працює журналістом, друкується на сторінках Іміджцентру Університету «Україна» та у друкованих та Інтернет -виданнях України. Світлана пише вірші, прозу та пісні і сама виконує їх під гітару. Має в активі кілька десятків нагород за участь та перемоги у дитячих та юнацьких фестивалях, конкурсах творчості. Також брала участь і отримувала призові місця у кількох конкурсах як власне журналіст. Вийшла друком книга віршів та прози «Крила для злету». Брала участь, як один з авторів, у підготовці брошури «Звіт за результатами дослідження щодо дотримання прав тяжкохворих дітей в Україні», що вийшла друком 2016 року в рамках проекту «Захист прав тяжкохворих дітей», який виконує «Асоціація паліативної та хоспісної допомоги».

ЗМІСТ Вступ

Стор. 7

Головні герої

Стор. 9

Щоденник

Стор. 11

Розділ І. В очікуванні дива

Стор. 11

Розділ ІІ . Приголомшливі новини

Стор. 15

Розділ ІІІ. Готуємося до поїздки

Стор. 18

Розділ IV. Зустріч з А. Пленковичем. Брюссель все Стор. 23 ближче і ближче Розділ V. Готуємо візи

Стор. 41

Розділ VI. Очікування…

Стор. 52

Розділ VII. Довідка або Принеси те, не знаю що

Стор. 53

Розділ VIII. Останні приготування

Стор. 60

Розділ IX. Брюссель. Неймовірна подорож

Стор. 62

Розділ Х. Знайомства і враження

Стор. 74

Розділ ХІ. Говорю не «Прощай», а «До побачення» Стор. 82 Епілог

Стор. 86

Вступ

Стор. 7

Перш, ніж ви прочитаєте цей щоденник, думаю, варто дещо про себе розповісти. Я – Світлана Патра. Народилася і виросла у звичайній українській родині. Але моє життя супроводжують незвичайні обставини. По-перше – при моєму народженні мамі лікарі говорили, що якщо я і проживу років 3 чи 5 – то це уже добре. Надто рідкісною хворобою вважали причину моєї інвалідності – недосконалий остеогенез. Це зараз в Україні уже щось по ній починають робити, а тоді… Але мова не про хворобу, а про життя. Отже, друга незвичайна обставина – мої мама і тато. Мама, простіше кажучи, «плюнула» на безнадійні прогнози лікарів і – отже, я залишаюся в родині, поруч – мама, тато, старша сестра та інші родичі. А третя незвичайна обставина випливає з двох перших. Інвалідність, а саме – потреба в інвалідній колясці – наклала суттєві обмеження на моє життя і тому для того, щоб щось досягти, мені доводилося докладати для цього більше зусиль, ніж моїм «звичайним» одноліткам. Але батьки мені трапилися дійсно незвичайні. Мама активно зі мною займалася. Ні, не фізкультурою чи лікувальними процедурами – лікарі ж махнули на мене рукою! Мама читала, малювала мені, гралася. І от, у 5 років я вже вмію читати. Трохи рахую. До того ж, на початку 90-х Україна отримала незалежність і було задекларовано на державному рівні, що люди з інвалідністю мають ті ж права, що і здорові громадяни, що їх не треба ховати в чотирьох стінах. І держава таки перестала нас ховати в чотирьох стінах домашніх осель та інтернатів. Не все, звісно, ідеально, але…

Стор. 8

І от – я взяла участь у фестивалі «Повір у себе». Потім – закінчила школу, вступила до Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». Скажу чесно – ці 5-6 років були за рівнем насиченості як 10-20 попередніх років мого життя! Я познайомилася зі стількома важливими для мене людьми! Я спробувала себе в журналістиці і працюю за професією. Я жила у звичайному студентському середовищі, хоч і навчалась заочно. Ні викладачі, ні одногрупники не бачили в мені «інваліда», всі бачили мене рівною! Освіта в Університеті «Україна» насправді є інклюзивною! До того ж, Університет «Україна» – одна з найдоступніших установ у нашій державі! І я не перебільшую! Пандуси, суцільні переходи між корпусами… Перелічувати можна дуже і дуже багато! А найголовніше – це турбота про студентів! Чи проблеми з оплатою за навчання, чи якась біда у родині – я ніколи не залишалася один на один з такими проблемами! На жаль, не вся Україна може похвалитися такою доступністю… Але я не хочу про сумне. Я краще розкажу історію. Незвичайну. Дивовижну. Неймовірну.

Головні герої:

Стор. 9

Я - Світлана Патра

Мої батьки - Микола і Тетяна. Без їхньої допомоги не було б і сотої частини моїх здобутків

Стор. 10

Киця Анфіса. Терпляче чекає мене з усіх подорожей, лагідна і взагалі – взірець спокою та рівноваги :)

Котик Томас. Любить мене і маму, дуже хвилюється, коли ми кудись збираємося і взагалі – коли в домі незрозуміла метушня, котик непокоїться. :)

Щоденник

Стор. 11

Розділ І. В очікуванні дива 8 травня 2016 року. Сиджу, працюю, слухаю радіо. Радіо ЄС. І знову – реклама проекту #BeEuropean. Все думаю, що б таке написати, щоб взяти участь. Наче і багато хочеться, проте, щойно сідаєш писати – всі слова кудись зникають… А проект я давно взяла до уваги. Подорож до Брюсселя – цікава, на мій погляд, пригода. Та чи здійсненна? Ех, хай буде, що буде! Сіла, пишу свою розповідь – що ж для мене означає «Бути європейцем». Згадала своє життя, чого я примудрилася досягти. О, нарешті! Щось прийшло до голови розумне! Пишу… «Що для мене означає «бути європейцем»? Закінчити школу. Закінчити університет і отримати диплом з відзнакою. Працювати за професією. Просто насолоджуватися життям: зустрічатись з друзями, весело танцювати на дискотеці, захоплюватися музикою та літературою. І все це – послуговуючись інвалідним візком. До того ж – не чекаючи, що держава зробить усе для тебе, не чекати від оточуючих «особливого» ставлення. Лише б закони визначені працювали і усе те, що належить тобі за законом, можна було б отримати за фактом і не витрачати на це нелюдських зусиль. Так. Я послуговуюсь інвалідним візком і не чекаю, що

Стор. 12

увесь світ стане за одну мить доступним та легким. Я вивчилась і працюю. Як? Я беру інтерв’ю – телефоном чи через Інтернет. І співрозмовники іноді навіть не здогадуються, що я маю інвалідність. Коли я маю їхати на певний захід – пресконференцію, виставку тощо, то я попереджаю організаторів про те, що пересуваюсь на інвалідному візку. І усі ставляться з розумінням. Пам’ятаю, як у центрі Києва перед прес-конференцією я зайшла до місця проведення, а там мене вже чекали охоронці, щоб провести до зали – ліфтом чи сходинками – байдуже, люди знали ЯК провести мене зручно і головне – безпечно. Я мрію, що приклади активних людей з інвалідністю надихатимуть інших громадян, що мають фізичні обмеження, досягати своїх цілей та самим будувати своє життя. А владні структури та суспільство, дивлячись на нас, будуть більш толерантними та не створюватимуть перешкоди там, де їх об’єктивно бути не повинно. Я не просто мрію. Я дію. І це – найголовніше.» Ось воно! Написала! Може, трохи пафосно, зате – як є! Так… Шукаємо відповідну фотку, завантажуємо, друкуємо текст, ставимо потрібні теги, відмітки… О! Є! Натискаємо «Опублікувати». Справа пішла. А що там буде – побачимо.

15 травня 2016 року. Зранку зайшла на улюблений «Фейсбук», зазирнула на сайт «Європейської правди» і ось – бачу, дописи учасників проекту. Так-так-так… Дивимося…. А це що? Та це ж я! Власною персоною!!! Отже, процес пішов! Я повноправний учасник проекту, виконала усі його умови! Чудово!

25 травня 2016 року.

Стор. 13

Життя вирує! Я їду на обласний фестиваль «Повір у себе», з якого двадцять тому (очманіти!) і почалася моя велика дорога життя! Так-так. Саме після участі у цьому фестивалі моє життя стало таким активним! Я почала співати, писати вірші, займатися різним рукоділлям! Ой, та що я тільки не робила! Отже, повертаюся у дитинство. Бодай ненадовго…

Стор. 14

Розділ ІІ. Приголомшливі новини

Стор. 15

02 червня 2016 року. Світлана Хух! Зайшла, нарешті, в дім. Так, в гостях (на фестивалі) добре, але вдома краще! Та і справ стільки назбиралося! Але спершу – відпочити. Так-так… Зазираю на пошту, а там – лист: «Світлано, доброго дня! Мене звати Тамара Черпакова, я працюю в Міністерстві закордонних справ та займаюся координацією проекту #BeEuropean. Дуже дякуємо Вам за участь у цій кампанії. Надішліть, будь ласка, Ваш контактний номер телефону, хочемо зв’язатися з Вами щодо проекту. Дякую!» Отже, відповідаю на листа, даю номер. Дзвінок. Я беру трубку і отримую приголомшливу новину! «Ви стали першим переможцем проекту #BeEuropean. Щиро Вас вітаємо! Нас дуже вразила Ваша історія». – Говорить мені Тамара. Скажу чесно – я вражена! Поїздка у Брюссель?! Нічого собі! Оце так! Уточнюємо деталі, як от наявність закордонного паспорта. Його у мене немає, але то не проблема, можна зробити. Проблемою може стати те, що я не можу подорожувати самостійно, мені потрібен супровід. І ще краще, якщо поруч зі мною буде мама… А квиток, готельний номер у самому Брюсселі – усе готувалося на одну людину… Отже, радіти поки що рано… О! Знову дзвінок! Знову від Тамари! Все залагоджено, мама їде зі мною!

Стор. 16

Мама Тетяна. Їздила у справах до Києва. По дорозі додому мене у маршрутці застав телефонний дзвінок. Тамара Черпакова з Міністерства закордонних справ. Виявляється, Світлана стала першим переможцем конкурсу! А оскільки Світлана вказала мій номер мобільного, першою про це дізналася я. Але…. Відразу ж виникло питання – як Світлана може поїхати до Брюсселю, коли вона потребує супроводу? Я сказала про це Тамарі і вона попросила зачекати, доки вона обговорить з організаторами це питання. Маршрутка мчить трасою Київ-Харків, навкруги люди. Хтось спить, хтось розмовляє, а я від хвилювання сама не своя. Адже розумію, що розраховувати на те, що організатори погодяться оплатити квитки на літак та проживання ще одній людині, яка немає ніякого стосунку до конкурсу – це майже з розряду фантастики. І дуже хвилююся, тому що розумію, яке гірке розчарування чекає Світлану, коли вона дізнається, що поїздка не відбудеться. Знову дзвінок від Тамари. Я чую її голос, її слова, але не можу повірити в те, що чую – поїздка відбудеться!!! Ми їдемо удвох!!! Тамара Черпакова з МЗС України – наш рятівник. Що б ми без Вас робили?!

03 червня 2016 року. Знову черговий привід збирати «вподобайки» на Фейсбуці! На офіційних сторінках організаторів оголошено про перші результати, про те, що я стала першим переможцем. Отже, вже можна ділитися радістю з друзями.

07 червня 2016 року.

Стор. 17

Світлана Радість від перемоги межує з панікою. Чому? Та тому, що, виявляється, ми і приблизно не можемо уявити собі, скільки доведеться викласти за документи (закордонний паспорт, віза)! У голові постають астрономічні суми! Такі астрономічні, що у нас (особливо у мами) просто паніка. Вже бачу в маминих очах пошук слів, потрібних, щоб пояснити, чому ми не можемо поїхати в Брюссель. Я і сама і хочу, і боюся. Не знаю. Так проходить день. Але – вкотре переконуюся: якщо там, на Небесах, хочуть, щоб тобі щось вдалося, щоб ти щось зробив, то тобі підкидають засоби досягнення мети, або ж – знаки, що підкажуть, як діяти далі! Варто лише озирнутися! :) Увечері – повідомлення з Фейсбуку: «Світланко! Від серця вітаю з перемогою на конкурсі BeEuropean. Готуйся до зустрічі із видатним містом! Брюссель – це фантастика!» Це пише мій давній знайомий, Микола Подрезан. Відомий у колах людей на колясках організатор конкурсів, громадський діяч, мандрівник. «О! Ось, хто мені може підказати! Він же був у стількох країнах!» – думаю я. Коротко викладаю Миколі Володимировичу свої побоювання, а він запросив поговорити у Скайп. Поговорили. Чесно – відлягло від серця! Не знаємо ще, чи дійсно все так буде просто, як він сказав, проте надія є. А отже – процес триває!

Стор. 18

Мама Тетяна Паніка найвищого рівня! Подивилася в Інтернеті ціни на візи і зрозуміла – ми цього не потягнемо! У мене просто немає таких грошей! Але, як завжди, Бог посилає людей, які можуть допомогти! Микола Подрезан заспокоїв. Він з’явився дуже вчасно. Розділ ІІІ. Готуємося до поїздки 08 червня 2016 року. Світлана Подзвонили з МЗС і повідомили, що людина, котра оплачує поїздку, євродепутат Андрей Пленкович, приїде в Україну 16 червня. Ми матимемо з ним зустріч у Верховній Раді. Це попередня інформація, оскільки він – людина зайнята, і все може змінитися будь-якої миті, навіть того самого дня. Що ж, готуємося! Мама Тетяна Верховна Рада, зустріч з Пленковичем… А у мене картопля бур’яном заростає… Відчуваю себе досить дивно від таких різких контрастів. Рятує тільки почуття гумору.

10 червня 2016 року. Світлана Поїхали ми в Бориспіль, у Київське обласне управління міграційної служби України – замовляти закордонний паспорт. Начитавшись і наслухавшись «страшилок» про довжелез-

Стор. 19

ні черги, а потім – про неймовірні затримки з отриманням паспорта, ми з острахом приїхали. 8 година ранку. Нікого немає. 9 година ранку. Поволі збираються люди. Довжелезних черг немає. Мамі пояснили, куди і скільки заплатити, тож, поки батьки – в банк, я залишаюся на місці і чекаю. Все сплачено. Ідемо в кабінет, писати заяву на закордонний і фотографуватися. Черга невеличка. Перший у ній – звичайного вигляду чоловік. Мама спокійно пояснює, що нам можна без черги (я ж на колясці), він, ніби, зрозумів. Чекаємо, поки вийде попередня людина. Людина виходить, чоловік – у кабінет. Мама – за ним: «Ну, я ж попереджала!» Працівниця управління, побачивши те все неподобство, вигнала чоловіка з кабінету. Запрошуючи нас, просто сказала: «Не треба попереджати, потрібно просто йти». Працівниці управління приймають нас доброзичливо, детально пояснюють, що треба робити. Оскільки паспорт звичайний, а не ID-картка, то відбитки пальців у нас не брали, зате потрібно було прямо на місці фотографуватися. Мамі то нічого, а от мені довелося пересідати з коляски на стілець. Добре, що його приварили до підлоги і він не рухається! Отже, сіла. Та це ще не все – я така низенька, що не потрапляю в кадр! А стілець приварений до підлоги, замінити нема можливості! Що ж – кілька пухкеньких течок замість подушки – і вуаля! Висоту набрано, я сфотографувалася на закордонний паспорт! Найкрутіше те, що працівниця управління, котра мене обслуговувала, спокійно і доброзичливо з нами розмовляла, терпляче чекала, поки я «виповзу» з коляски на стілець і сама запропонувала теки з паперами, щоб стілець був нормальної для фотографування висоти. І знову терпляче чекала, поки я

Стор. 20

на ті теки «залізу». Варто сказати – то ціле видовище – коли я з коляски кудись пересідаю. Ще одна оказія! Виявляється, потрібен електронний підпис. Щоб його отримати – тут ціла пригода: потрібно взяти спеціальну ручку, під’єднану до комп’ютера, і поставити підпис на спеціальному склі. Підпис то я поставлю, але ж, зовсім не бачу, що я пишу!!! Разів зо-три пробувала. Нарешті, є! Закордонні паспорти замовляємо за пришвидшеною процедурою, бо ще ж візи отримувати, а на це час теж потрібен. Отже, чекаємо 21 червня з нетерпінням. Саме тоді і забирати паспорт, якщо все гаразд. Мама Тетяна Від обласного управління міграційної служби в Борисполі враження просто чудові. Дуже хвилювалися, а все пройшло швидко і з таким доброзичливим ставленням, що назад поверталися, ніби зі свята. Все ж, в нашій країні багато що змінилося, і ці зміни на краще.

13 червня 2016 Сьогодні уточнили щодо заходу, що відбудеться 16 червня. Я постриглася, зачіска буде гарна. Сиджу тепер і думаю, що б таке сказати – щоб і щире, і розумне! Хвилююся трішки…

14 червня 2016 року.

Стор. 21

Світлана Мама сьогодні їздила у райцентр отримувати гроші, що переказала мені з Греції моя двоюрідна тітка. Переказала 200 (!) євро, ще і перепрошувала, що мало. Нічого собі «мало!» Та це ж неймовірна для мене сума! Упоравшись у банку, мама зайшла до нашого районного центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, поділитися нашою радістю. Усі працівники, що були саме там, дуже зраділи за мене. Пам’ятають-бо ж мене років з 14, коли я тільки починала своє «велике плавання». «Он воно як! Наші дітки вже зовсім дорослі! Он і до Брюсселя вже дійшли!» – сказала мамі керівниця центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді Лариса Василівна. Як результат – у мами в кишені талон на пальне (на 10 літрів) для поїздки 16 червня у Верховну раду на зустріч із євродепутатом Андрієм Пленковичем і 100 гривень на інші витрати, пов’язані з підготовкою. Продуктивний день, нічого не скажеш. J Мама Тетяна І знову соціальна служба підтримала нас. Заспокоїли, та ще й фінансово допомогли.

15 червня 2016 року. Вечір. Весь день пройшов в очікуванні заходу у Верховній Раді. Сьогодні вдень оголосили другого переможця проекту. Це досить таки приємна дівчина Анна Скороспєлова з Енергодара Запорізької області. Історія, яку вона написала, дуже цікава – про екскурсію у Берліні, яку вів колишній безхатченко. От так от. Із самого дна людина випливла до нормального

Стор. 22

становища. Лише потрібно зрозуміти, що від життя хочеш і – не соромитися приймати допомогу. І саме суспільство Берліна (і Німеччини) цей випадок яскраво характеризує – якщо людина потрапила у складне становище, але хоче із нього вийти – їй допоможуть! Але це ще не все за день! Виявилося, що ми загубили моє пенсійне посвідчення. От нема його – і все! Всюди вишукали – нема! Що ж, доведеться їхати у райцентр, робити нове. Адже, щоб мати права на якісь знижки при підготовці візи, треба ж пред’явити документи, що засвідчують ці права, те ж саме пенсійне. Нічого не вдієш – сідаємо, їдемо. До того ж, для візи потрібні фото, тож ще одна справа намалювалася. І у банку також. Що ж, зробили фото, їдемо в райцентр. Отже, заходить мама в управління соціального захисту, а там говорять – треба подавати оголошення у районну газету, що, мовляв, такий-то документ із певним номером «вважати недійсним», тоді почнуть виготовляти новий. Ідемо в редакцію «районки». Ціна такого оголошення – 80 грн. Що ж, нічого не вдієш – платимо, чекаємо тепер до суботи, коли номер вийде у світ. Іде моя мама у банк. Відкриває у відділенні мій паспорт, а з нього вилітає моє… пенсійне посвідчення! Закінчуємо справи у банку і, радіючи, їдемо у редакцію «районки» забирати ті нещасні 80 грн., адже оголошення уже не потрібне. Отакий у нас день – заощадили 80 грн., тепер готуємося до поїздки у Верховну Раду.

Стор. 23

Розділ IV. Зустріч з А. Пленковичем. Брюссель все ближче і ближче 16 червня 2016 року. Світлана Підйом о 7 ранку, укласти волосся, вдягнутися. Зроблено. Їдемо. Затори! Куди вони усі їдуть??? А час початку визначено, запізнюватися не бажано!!!

9 ранку. Нарешті доїхали! Сідаємо на лавці у парку біля Верховної Ради. Біля самої будівлі вирують мітинги – хто за кого і проти кого – незрозуміло… Так, звукове тло до звичайного робочого дня. Тільки музику чутно добре, а полум’яні промови – не дуже добре, тому вся їх «полум’яність» проходить повз мене. Бачимо, як час від часу присідають перепочити тітоньки середнього віку. Одна з них навіть намагалася зав’язати розмову на тему сьогоднішнього мітингу. Ні мене, ні маму це не цікавить. Кожен досягає свого посвоєму, до того ж – щоб щось підтримати чи засудити, варто хоча б знати подробиці. І тут кульмінація як ілюстрація нинішнього суспільства – віддзеркалення сучасної української політики. Жіночка доїла свій хот-дог, перепочила і, зі словами «Пара ідті работать», попрошкувала в сторону мітинга. І ще одна жіночка перепочила і з тими ж словами пішла «на работу». І виникає питання – чим ви, дорогенькі громадяни, кращі за політиків, за славнозвісних корупціонерів? Подібна «работа» геть знецінює масові акції як засіб досягнення цілей суспільства та впливу на владу.

Стор. 24

Але Бог їм усім суддя! 9.30. Прийшли Ніна Іванівна, директор Імідж-центру Університету «Україна», моя вірна помічниця і порадниця, а згодом і Тамара, працівниця МЗС і координатор проекту. Отже, ідемо. Нас на вході зустрічають представники організаторів – прес-секретар Представництва ЄС в Україні Давид Стулік, його перекладачка і ще кілька незнайомих мені людей ведуть всю нашу компанію до преспоїнта Верховної Ради, де має відбутися церемонія нагородження переможців. А коридорів! Тьма-тьмуща!!! Ні, таки схоже, відому сцену із фільму «Чародеи» було знято за реальними подіями! Ми йдемо-йдемо-йдемо, а кінця краю не видно. Хоча я зауважила пандус, ліфт (усе це працює класно!), але, якби самостійно спробувала б вийти з приміщення – заблукала би! Мама – тим більше. :)

Стор. 25

Нарешті, доходимо до місця призначення. Тут і там – депутати! І журналісти! Ходять туди-сюди, журналісти, наче мисливці, виловлюють «потрібну» людину, вишукують вдалий кадр. Бачу кілька знайомих (дякуючи нашим ЗМІ) облич, як от – Мустафа Наєм, Марія Матіос. Словом, парламентське життя вирує. Десь у залі засідань вирують пристрасті, але у кулуарах настрій чудовий (принаймні, у мене). Розговорилися з перекладачкою. Виявляється – вона свого часу жила у Баришівському районі, у с. Морозівка. Світ тісний! :) Де б оце люди з одного району зустрілися, як не у Верховній Раді?!

Дійшли до місця призначення. Ось, почалося. Ведучий заходу, Давид Стулік, представив усіх героїв сьогоднішнього дня. Виступали всі по-черзі – депутат Марія Іонова, представники організаторів. Нарешті – вийшов Андрей Пленкович і вручив нам з Анною відзнаки про те, що ми – переможці кон-

Стор. 26

курсу і нагороджуємося поїздкою в Брюссель. Я виголосила вдячну промову… Промову, скажу я вам, готувала кілька днів. :) «Для людини з особливими потребам, для людини на візку навіть вийти за межі власної кімнати – це вже подія. Я – людина з інвалідністю, людина з особливими потребами. І в моєму житті відбуваються нині неймовірні події: Я маю змогу не просто вийти з кімнати, а й побувати за межами країни. Але цього б не сталося, якби не деякі обставини. Поперше – це неймовірна підтримка і розуміння моїх батьків. По-друге – це неймовірна зустріч з Університетом «Україна», де я свого часу навчалася. У цьому університеті навчають і людей з інвалідністю. Навчають не на словах, а насправді. І доказом тому є навчальні корпуси, обладнані настільки по-європейськи, що людина з інвалідністю може самостійно там пересуватися. Також там панує особливе ставлення до студентів з інвалідністю. Студентів там не просто навчають, ними опікуються і навіть допомагають у працевлаштуванні. І ось як результат – я стала переможницею проекту «BeEuropean». Коли я про це дізналася, емоції в душі просто вирували! Я не могла повірити у своє щастя і вже чекаю-не дочекаюся поїздки. Я вже уявляю себе на вулицях Брюсселя. Я сподіваюся, що отриманий під час поїздки досвід і враження згодом трансформуються у нові здобутки – як для власне для мене, так і для України.

Стор. 27

Я свідомо йду до Європи, тому що це – розвиток, шлях вперед, майбутнє. Постійно навчатися і розвиватися – це норма сучасного життя. Я стала учасницею проекту, щоб поділитися своїм досвідом та міркуваннями про те, що для мене означає «бути європейцем». Я щиро вдячна пану Андрію Пленковичу, команді Європейського парламенту, Представництва ЄС в Україні та Міністерству закордонних справ в Україні. Я щиро дякую організаторам проекту за унікальну можливість – відкрити Європу для себе і себе для Європи.» Отак! Навіть папірець з промовою підготувала, щоб у найвідповідальніший момент не плямкати ротом, як риба. :)

Стор. 28

Свої слова виголосила і Анна, її промова була також дуже щирою. Хух! Нарешті! Я офіційно оголошена переможцем! Це просто неймовірно!!!!!!

Стор. 29

Настрій просто суперовий. Від того у мене розв’язався язик. Говоримо з паном Пленковичем після заходу, і я йому так: «Для мене ця поїздка – можливість не лише побачити світ, Європу, а й показати європейцям Україну і українців такими, якими вони є насправді, а не якими їх змальовують ЗМІ. Представляти Україну – це велика честь і відповідальність для мене». Словом – апетит приходить під час їжі. :) Він ще й каже мені, що ми з Анною певною мірою будемо там послами України. Що ж, круто! Ні, дійсно – «Поки великі придивляються до далини, маленькі роблять, бо відчувають обов’язок». Ці слова Професора Толкіна – чи не найулюбленіші у «Володарі перснів». Якщо говорити серйозно, то дійсно, своєрідний обов’язок громадян, яким поталанило потрапити за кордон, розповісти про свою Батьківщину все, що вони

Стор. 30

знають про неї хорошого. Бо погане і без нас розноситься вітром і хвилями. Отаке от, несправедливе коїться. Правда і позитив розповсюджуються по світу надто повільно, ЗМІ, особливо – телебачення – з якоюсь маніакальною впертістю збирають переважно все можливе сміття, усе, що може нашкодити, і годують такою гидотою читачів/глядачів/ слухачів. Після церемонії нагородження нам провели цікаву маленьку екскурсію Верховною Радою. Ми навіть зазирали до сесійної зали, де саме було засідання. Отаке. Ніна Іванівна після всього сказала, що я усміхалася як ніколи і як ніде раніше. Хі-хі! Ну, так не кожного дня я виграю такий РОЗКІШНИЙ приз!

Стор. 31

Словом – цей день був шикарний! Тут іще перед церемонією Народний депутат Марія Іонова вручає мені конверт зі словами «А це Вам, щоб Ви могли випити кави у Брюсселі». :) НЕЙМОВІРНО!!!!! Останнім «пунктом програми» було спільне фотографування. І, звісно ж, спілкування. Отже, тепер я маю про все це написати, а також – «скапарити» підсумкову статтю про те, чому ж українці можуть навчитись у Європи, а що Європа – у нас. Думаємо. :) Мама Тетяна Враження від заходу просто надзвичайні. Дуже хвилювалася і тому підтримка Ніни Іванівни Головченко мене просто рятувала. Вона допомогла мені пережити всі хвилювання до початку заходу. Коли ж Усе почалося, то доброзичливість всіх, хто брав участь у цьому, примусила забути про хвилювання. І конкурс, і всі заходи пов’язані з ним чудово організовані, і люди, які контактували з нами, просто чудові. Під час перебування у Верховній Раді подумалося таке: «Коли йду по вулиці і кочу поперед себе коляску зі Світланою, то, під`їжджаючи до пандуса, завжди помічаю, як чоловіки, котрі проходять поряд, на мить притишують ходу, у погляді бачу німе запитання – може потрібно допомогти?.. За весь час перебування в Раді я ні разу не помітила такого

Стор. 32

погляду… (Я маю на увазі всіх депутатів/журналістів, окрім учасників нашого заходу). Отакі контрасти…»

17 червня 2016 року. Мама Тетяна Сіла за комп’ютер, знайшла на «гугл-картах» Брюссель. Трішки «походила» його вулицями. Бруківка, кафе, столики на вулицях. Помріяла і пішла полоти картоплю. Полола, а в голові звучало:«Кава у Брюсселі».

19 червня 2016 року. ВІДПОЧИНОК! Після церемонії нагородження, я вже третій день у чудовому настрої! До того ж, поїздка, виявляється, відбудеться не у липні, а у вересні. Звичайно, дуже вже кортить поїхати, але якщо дивитися об’єктивно, то часу для якісної підготовки до поїздки набагато більше. Адже ті ж самі візи готувати… Під час екскурсії ми всією компанією (ми, Тамара, Анна, Давид Стулік і ін.) обговорювали деякі нюанси. Як це все буде – ще поки не знаю, але те, що це буде організовано – вже добре, бо як подумаю, що ходити по чиновниках треба, то… Та не будемо про погане! :) Отже, чекаємо! :)

Стор. 33

21 червня 2016 року. Приїжджала кореспондентка і фотограф нашої районної газети «Баришівський вісник». Разом з ними приїхала наш сільський голова Лариса Вікторівна Макаренко, яка й організувала інтерв’ю. Кореспондентка ставила запитання, фотограф робив знімки, ми з мамою відповідали. Метою інтерв’ю було розповісти читачам району, що ось, жителька села Волошинівка перемогла у такому от всеукраїнському проекті, і тепер збирається до Брюсселю. Скажу чесно – приємно було принести у село позитивну новину, бо за останні два роки наша Волошинівка подавала лише сумні інформаційні приводи – у зоні АТО загинули двоє бійців, що народились і виросли саме у цьому селі. Тож мені було приємно принести у наш район (та і село) хорошу новину. Адже їх зараз так бракує…

22 червня 2016 року. Мама сьогодні забрала наші закордонні паспорти! Вже потримала їх, такі новенькі і гарненькі! Потім поговорили з Давидом Стуліком, я надсилаю йому ксерокопії цих паспортів і він, коли буде відома дата поїздки, підготує ноту до бельгійського посольства із проханням посприяти нам у отриманні візи. Відчуваю велику вдячність Давиду за терпіння під час вислуховування наших панічних істерик. Він уміє заспокоїти! Процес іде. :)

Стор. 34

23 червня 2016 року. Почала займатися англійською. Ну, це голосно сказано – «займатися». Так, роблю деякі вправи зі шкільних підручників, запам’ятовую слова… Хоч щось… Англійська у мене на шкільному рівні – я її і в університеті вчила, правда, але немає практики і усе забувається. Що ж, будемо надолужувати….

30 червня 2016 року. Протягом останнього часу я писала статтю про те, чим Європа і Україна можуть поділитися одна з одною. У рамках цієї статті я робила короткий огляд конкурсних постів. Про таку статтю ми домовилися з організаторами проекту ще 16 числа – після церемонії нагородження у Верховній Раді. Я таки довго думала, як вдало оформити мої міркування щодо взаємного обміну досвідом між Україною та Європою, але, врешті, щось придумала. Результат моїх роздумів я розмістила 29 числа на своїй сторінці у Фейсбуці, а вже 30 червня МЗС зробив репост із статтею з моєї сторінки. А з початку липня вони передрукували статтю в інші свої сторінки в соціальних мережах та блогах.

Стор. 35

Чим Україна та Європа можуть поділитися одна з одною?

Світлана ПАТРА, переможниця проекту #BeEuropean Коли я вирішила взяти участь у проекті #BeEuropean і написала конкурсний пост, я почала знайомство із дописами інших учасників проекту. Кожен з учасників проекту розповідав, що для нього означає бути європейцем. Якщо коротко підсумувати усе опубліковане за час проекту #BeEuropean, то для українця «бути європейцем», це: шанобливо ставитися до природи та місця, де ти живеш; інтегруючись у міжнародну спільноту, зберігати свою національну самобутність. #BeEuropean – це шанувати інші народи та культури; поважати права інших, незалежно від стану здоров’я, віросповідання, сексуальної орієнтації тощо. «Бути європейцем» – бути відповідальним за своє життя; любити свою працю і мати до неї творчий підхід. «Бути європейцем» – означає, шанувати минуле і водночас, бути відкритим для нового; завжди прагнути кращого і розвиватися. #BeEuropean – це щасливе дитинство і спокійна старість. «Бути європейцем» – це, найголовніше, бути людиною. Людиною, котра поважає себе та інших; живе так, як хоче, а не на показ; бореться за свої права і водночас, якісно виконує свої обов’язки. У багатьох постах було описано досвід зустрічі з Європою не на шпальтах газет чи екранах телевізора/ комп’ютера, а, як то кажуть, наживо. І з цих зустрічей я, власне, зрозуміла остаточно, чим корисним Європа може поділитися з Україною.

Стор. 36

Це, насамперед – досвід інтеграції людей з інвалідністю в соціум. Історія про те, як у міланському музеї шість(!) працівників музею вирішували проблему одного(!) відвідувача на візку і таки допомогли людині потрапити у недоступну частину музею та побачити омріяну скульптуру, викликає повагу! Ще один приклад – в одному з європейських міст ремонтують дорогу і, щоб не створювати незручностей для людей на візках, поставили тимчасовий пандус біля місця ремонту. А розкидний пандус в магазині як реакція на відвідини людиною на візку – це просто неймовірно! Дуже хочу таке в Україні! Або, наприклад, колишній безхатченко з Берліна. Він зрозумів, що свого часу діяв неправильно, тому опинився у скрутному становищі. Коли випала нагода становище поліпшити, чоловік не втратив шанс. І, що найприємніше, той шанс йому надало саме суспільство в особі відповідних служб. Тепер чоловік проводить екскурсії. І знову ж – дуже хочу таке в Україні! Щоб люди, котрі потрапили в скрутні життєві обставини, а після – зрозуміли, що діють неправильно, не поринали у безвихідь і не зневірювалися в людях та суспільстві. Ще один позитивний приклад, який нам конче необхідно перейняти – повага до людини з боку місцевої влади, ініціативність тієї влади. Як у Португалії, де в одному із міст мерія організовує літні табори для дітей та літніх людей, а також – людей з інвалідністю. І це чудово, адже таким чином працездатні громадяни можуть зосередитися власне на трудовій діяльності та не перейматися через дитину або родича, якому потрібен догляд. Хотілося б також сказати про ініціативність. Можна би-

Стор. 37

тися головою об стіну чиновницької байдужості, сперечатися. А можна, наприклад, законним шляхом обійти цю саму стіну, як зробили у Литві батьки – опоненти вакцинації. Вони, разом з іншими небайдужими, самостійно створили такий собі «лісовий дитячий садок». Не відомо, чи відмова від вакцинації стала поштовхом до створення садочка, але пошук альтернативи конфлікту дійсно викликає повагу. І наостанок, хотілося б, щоб українці були більш розсудливими. Щоб, коли обрали шлях розвитку, ішли ним і не збивалися на манівці обіцянок та популізму. Проект #BeEuropean назвав своїх переможців – ними стала я і журналістка з Енергодара Запорізької області Анна Скороспєлова. Кульмінацією цього чудового проекту було нагородження у стінах Верховної Ради України. Скажу відверто – дещо хвилювалася, але я пишалася і зараз пишаюся! Пишаюсь тим, що мене, як представника українського народу, почули і ще почують у Європі. Пан Андрей Пленкович – дуже приязна і добра людина, великий друг України. Він та інші учасники церемонії нагородження – прес-секретар Представництва ЄС в Україні Давід Стулік, народний депутат Марія Іонова, політичний директор МЗС Олексій Макєєв, представник Радіо ЄС Роман Давидов, привітав нас із Анною з перемогою. Звучали підбадьорливі та вітальні слова. Говорили і ми – дякували організаторам. Я, крім всього іншого, подякувала за неймовірну можливість відкрити Європу для себе і себе для Європи. Дорогою до Верховної Ради України, де я мала отримати свою нагороду, я думала – а чим таким неймовірно-корисним Україна може поділитися з Європою?

Стор. 38

Ми, українці, дуже щирі, відверті (іноді аж занадто), відкриті для нового досвіду. У нас є багато того, про що розвинений цивілізований Захід вже забув. А волонтерський рух останніх років в Україні, упевнена – увійде не лише у нашу, а і світову історію! Що може дати Україна світові? Родинні цінності. Коли родина – тато, мама, діти – як одне ціле. Разом живуть, розвиваються, діляться досвідом, а, головне, відповідально ставляться не тільки до своєї долі, а й до долі своїх дітей чи батьків. Разом борються за незалежність своєї держави, як, наприклад, Оксана Радушинська та її батьки, котрі допомагають їй, дівчині, що пересувається в інвалідному кріслі колісному, здійснювати волонтерську діяльність у зоні Антитерористичної операції на сході України, на Донбасі, і підтримувати українських вояків. Безмежну повагу до жінки-матері. Образ МАТЕРІ оспіваний у віршах і піснях українців як образ-символ життя, мудрості, захисту, незрадливої любові. Як тут не згадати безсмертні рядки Андрія Малишка з його «Пісні про рушник» – своєрідного гімну (українською – славень) Матері: Хай на ньому цвіте росяниста доріжка, І зелені луги, й солов’їні гаї, І твоя незрадлива материнська ласкава усмішка, І засмучені очі хороші твої. Таланти України. Це і наші співочі традиції, що йдуть із глибини віків до нинішніх часів. Наш народ надзвичайно співочий, здатний у пісню вкласти душу. Виступи українських артистів на міжнародних конкурсах і фестивалях тільки підт-

Стор. 39

верджують цей факт. Останній красномовний приклад – це перемога нашої Джамали на Пісенному конкурсі «Євробачення-2016». А неймовірної краси вишивка, де закодовано духовні символи українського народу. Українці бачать красу всюди, де тільки не опиняються. Українці творять красу в усьому, навіть у такій тривіальній справі, як куховарство та домашнє господарство загалом. Наші рушники, петриківський розпис – усієї краси, яку створюють і дарують українці – не перелічити. Українці прагнуть зберегти в постмодерному уніфікованому світі свою культуру, мову, самобутність. Адже світ наш гармонійний тільки тоді, коли в ньому панує різноманітність. Розмаїття культур, мов, самобутностей – це ідеальний рецепт гармонії світу. Адже коли людина пізнає культуру свого народу і знайомиться з іншими культурами – їй ніколи не спаде на думку допустити дискримінацію щодо інших як у своїй діяльності, так і у роботі владних структур. І нам, і європейцям, потрібно знайти у собі та одне в одному отой необхідний баланс Розуму (розсудливості, реального погляду на життя, здорової критики) та Серця (відчайдушності, мрійливості, невичерпного оптимізму). У нас насправді дуже багато роботи. І я бажаю в цій роботі успіхів усім: і Україні, і Європі. А ще – я щиро хочу подякувати усім людям, котрі долучилися до організації проекту #BeEuropean – координатору проекту Тамарі Черпаковій за добрі поради та чудову новину; євродепутату Андрію Пленковичу за неймовірний шанс побачити Брюссель; Народному депутату України Марії Іоновій за приємний сюрприз, що, упевнена, додасть яскравих і смачних

Стор. 40

барв до майбутньої поїздки. А також – усій команді організаторів проекту #BeEuropean – Міністерства закордонних справ України; Представництва ЄС в Україні; Радіостанції «Радіо ЄС. Європейська станція» та Інтернет-виданню «Європейська правда. Дуже чекаю майбутню подорож до Брюсселю. Неймовірно кортить прогулятися його вулицями, спробувати славнозвісний бельгійський шоколад, випити кави і – достойно показати себе, представити Україну в Брюсселі. А ще – мрію, щоб якнайшвидше Україна та Європа жили у мирі та добробуті.

Для мене ця стаття – це не просто іміджеві заходи організаторів, у яких беруть участь переможці проекту. Це нагода поділитися з оточуючим світом своїми міркуваннями про щось. І я сподіваюся, що викладені у цій статті думки стануть частиною фундаменту для щасливого майбутнього. Як мого, так і України.

Стор. 41

1 липня 2016 року.

Чекаю сигналу, щоб почати робити візи…. Наче і часу багато ще, але не хочеться потім за місяць до поїздки робити все занадто швидко. І ми, і Давид Стулік, чекаємо, поки нам скажуть що, або візу дають і без прив’язки до дати, або визначено чітку дату поїздки. Розділ V. Готуємо візи 4 липня 2016 року. РОБИМО ВІЗИ!!! Подзвонив Давид Стулік, сказав, що написав листа бельгійському консулу, щоб нам посприяли у отриманні візи. У листі – гарантія, що приймаюча сторона все оплачує, що ми не просто так їдемо. :) Давид надіслав своє листування з консулом, де вона пояснила, куди і коли телефонувати. Надіслав і ту «вербальну ноту». Ох і ж цікавенна штука! Ніколи раніше не читала дипломатичні документи, то було цікаво почитати, оті всі письмові дипломатичні «реверанси», дійсно – наче читаєш листування королівських осіб чи історичний роман. :). Та ще і у перекладі (заради цікавості) повправлялася трішки. :) 5 липня 2016 року. Світлана Відправили сьогодні батька у Київ. Окрім інших справ, він забрав моє посвідчення члена Національної спілки журналістів України. От-так от. Те, що я член цієї поважної організації, тепер задокументовано. :)

Стор. 42

Мама зателефонувала у консульство Бельгії, нас записали на 27 липня. Саме в цей день ми поїдемо туди писати заяву на отримання візи та подання потрібних документів. А до того, всі ті документи треба перекласти англійською! Ото ще морока! Але, нічого не вдієш, треба. Давид, та і усі організатори проекту, дуже допомагають нам – де проханнями посприяти, де підказками, як краще робити, і порадили нам іти не у візовий центр, а прямо в консульство. Без цієї допомоги нам би було б скрутно. У мами, як вона подивилася на сайті документи, напевне, і голова заболіла. А я б взагалі не змогла дати тому всьому ради… Ну, не моє це – з документами порпатися… У суботу, 2 липня, вийшов «Баришівський вісник» зі статтею про мене. Стаття велика вийшла, і про Університет тут багато сказано – оце найкрутіше. Ну, і, звичайно, про сам проект, через який, власне, і затівалося це інтерв’ю. Круто. Мама Тетяна Завела спеціальний блокнот, в якому записую все, що потрібно зробити, що потрібно спитати, які довідки брати… панікую, але роблю :) 11 липня 2016 року. Мама сьогодні поїхала у райцентр, буде збирати довідки, які потрібно перекласти англійською мовою для подання на візи. Ось уже і фото для віз готові – наш фотограф щойно повідомив. У деяких установах ті довідки можуть дати просто англійською, а решту треба перекладати, звертаючись до спеціальної фірми чи агентства. Сьогодні стане зрозуміло, скільки документів доведеться перекладати самим. Це впливає на кількість витрачених на це грошей. Хотілося б менше витратити, але буде видно.

15 липня 2016 року

Стор. 43

Надіслали мені з Києва кілька примірників газети «2000» зі статтею про проект #BeEuropean. На початку статті було дещо про мене, як переможницю. Приємно! на жаль, у багатьох виданнях, куди я надавала власні статті, немає традиції надсилати номери видання чи посилання на сторінку зі статтею авторам матеріалу, і все це доводиться шукати самостійно. В умовах проживання в селі, коли всі якісні точки продажу преси є лише у Києві, такі пошуки можуть і не дати позитивного результату. Єдині приємні винятки пов’язані лише з моєю співпрацею із Імідж-центром Університету «Україна», з яким редакції тримають зв’язок і повідомляють про вихід номеру (чи появу на сайті) заздалегідь. От цікаво, а що робити журналістам, які працюють виключно самостійно? Бо ж таким, судячи з мого минулого досвіду, можуть навіть і не повідомити, якщо матеріал не підійшов. Зворотнього зв’язку із журналістами «з вулиці» у багатьох виданнях немає – електронні адреси, вказані на сайті, або не відповідають, або взагалі – у неробочому стані. Ще було дивно тільки, що Аню Скороспєлову не згадали – вона ж теж перемогла і історія її цікава. Також мені здалося дещо дивним зауваження, що, мовляв, я та інший учасник проекту з інвалідністю (Микола Подрезан) не вказали, що всі ці зручності (пандуси, допомога працівників) – не тому, що європейці такі добрі, а тому, що там великі штрафи через недотримання стандартів універсального дизайну та дискримінації людей з інвалідністю. Так, є штрафи. Але це нормально! Кожна нормальна держава карає всіх, хто допускає у своїй діяльності дискримінацію незахищених верств населення. Можливо, мені лише здається, але

Стор. 44

оця звичка наших журналістів усюди шукати «ложку дьогтю», «зраду» – є дуже шкідливою. Ну не можна постійно бути у напрузі! Це не нормально, коли весь час очікуєш підступ. Так, на проблеми вказувати потрібно, але – разом з тим – пропонувати варіанти вирішення!!! А оті «плачіквилення», чесно скажу, дуже деморалізовують. А нам нині дуже потрібно бути впевненими та вмотивованими! Протягом кількох днів ми ретельно готувалися і збирали документи, а потім – здавали на переклад. Деякі документи нам дали вже англійською мовою, тож близько 150 грн. ми вже заощадили. Цікаво було порівняти дві структури, у яких не було можливості видати документ англійською. У пенсійному фонді нам просто сказали, що такої можливості немає, а от в управлінні соцзахисту працівниця знервовано відповіла: «Заплатіть гроші, і вам перекладуть все, що завгодно!» Та чи ми і самі про це не знаємо? Просто скажи – є можливість надати документ англійською чи ні, а поради на рівні «капітана очевидності», та ще і таким тоном – вони зовсім недоречні! З усіх державних структур, з якими мені доводилось стикатися – саме управління соцзахисту (в народі «собез») я не люблю найбільше! А забезпечення путівками через Баришівське районне управління соціального захисту – то ціла пісня! Можливо, людям із визначеними на 100% діагнозами і можна отримати путівку легко, але мені, людині з рідкісним діагнозом, отримати путівку було дуже і дуже складно! До 2011 року мамі постійно брехали, щоб не відправляти мене до санаторію, а потім – бувало і таке, що путівку притримували і давали вже «гарячою», і тоді замовити

Стор. 45

спецвагон було практично нереально, бо ж їхати через тиждень! А після початку війни, коли мама, після того, як я сама у соціальних мережах, прочитала про санаторії на Одещині та Миколаївщині, які готові приймати людей на колясках, звернулася за путівкою, то нам – або пропонували Слов’янськ, або говорили щось малозрозуміле, наприклад, хапались за «зачіпку», нібито ми відмовлялися, хоча – ми просто не брали путівки у незручне місце та незручний час. Ми маємо на це право! Хай пробачать мене жителі Донецької та Луганської областей, але, поки на бодай на одному клаптику їхньої землі хазяйнуватимуть окупанти – ноги моєї там не буде! Причин багато – від елементарних хвилювань за безпеку до небажання бодай теоретично наразитися на зустріч з «руським міром» в особі чи відпочивальника, чи працівника. Деякий досвід з Криму я вже маю, і це було у далекому мирному(!) 2011 році. І все ж, я сподіваюся, що здоровий глузд переважить, і люди не ставитимуть свої політичні вподобання, а особливо – любов до «руського міра» вище загальнолюдських цінностей та елементарної турботи бодай за свою сім’ю. А взагалі, я вважаю, що управлінням соціального захисту не завадила б радикальна реформа! Але це так – відступ. Переклад решти документів ми робили у фірмі «Київпереклад». Все це робила мама без мене. Коли вона, здаючи документи, розповіла деякі обставини майбутньої поїздки, то працівниці були приємно здивовані, що людина на візку може досягти такого успіху. Коли мама забирала готові документи, то нам зробили знижку в оплаті. Приємно.

Стор. 46

Отже, тепер чекаємо 27 липня, коли потрібно буде їхати у консульство Бельгії.

16 липня 2016 року. З нетерпінням чекаю 27 липня. Одне тільки хвилює – так звана «хресна» хода представників московської церкви (чомусь їх і досі кличуть «українською православною церквою московського патріархату»). Як на мене, у кожній державі може бути по одному представництву певної конфесії – чи то православ’я, чи католицизму – байдуже. А всі ті дроблення – це вже до віри і до Бога ніякого стосунку не мають. Це чистої води політика. І тим більше, немає місця в Україні людям, які відверто підіграють Путіну. І байдуже, чим себе вони прикривають – хрестом чи будь-чим іншим. Але мої думки ніяк не можуть вплинути ні на владу, ні, тим більше, на учасників та організаторів «хресної» ходи. Вчора на «Фейсбуці» я дізналася, що саме 27 числа вони ітимуть у Київ з двох боків. Одним із зайнятих ними шляхів мені, можливо, доведеться добиратися до консульства Бельгії. Так-так, я можу не реагувати на них, але можливі пробки ніяк не входять у наші плани. Отже, будемо шукати інші шляхи… І ретельно відслідковувати новини… І все ж, я сподіваюся, що прочани просто помоляться у Києві та спокійно роз’їдуться по домівках, і єдиним негативом будуть можливі затори, а не провокації певних сил. А відповідні служби – поліція і т. д. – зроблять свою роботу якісно.

24 липня 2016 року

Стор. 47

Намагаюся вчити англійську. Бачу, що шкільні підручники мені не допомагають. Мені потрібно знати, бути переконаною, що я щось таки вивчаю, а не просто читати, дивитися. Блукаю в Інтернеті. Один сайт, другий… Не підходить! О, ще щось. Так, «Duolingo». Подивимося… О, є! Те, що треба! Завдання є, видно, чи є помилки, тобто – я можу спостерігати свій прогрес! Дуже хороший сайт! Те, що треба для людини, яка не може викроїти зайвої гривні чи хвилини для звичайних мовних курсів. Хоча, можливо, якби була дуже нагальна потреба, то, хто знає, але… О, мало не забула! Весь курс українською! Так, це для мене важливо! Адже різні відмінки та частини мови українською та російською надто відмінні у звучанні та значенні. У російській мові, наприклад, кличного відмінка немає.

Стор. 48

28 липня 2016 року Світлана Мій візит до консульства переносили вже двічі. Поїдемо завтра. Мамі доводилося брати в Університеті довідку, що на час поїздки за мною зберігається робоче місце і зарплатня. Переклад теж довелося робити. Ні, таки компанія «Київпереклад» робить свою справу класно! Минулого разу зробили все класно. Цього разу – замовила, а на наступний день – вже готовий документ! Сьогодні довелося мамі їхати в райцентр – друкувати документи-копії на візу. Ледь не 10 років мій принтер обдруковував усе село, а як мені стала потреба, зіпсувався, доводиться їхати аж у райцентр! L Друкували у нашій соціальній службі. Велика подяка їм за це. А тут ще і з візами проблемка. Треба вказати обов’язково, хто приймає та оплачує (ім’я, місце, контакти). А ми самі цього не знали толком! Не напишеш же – «Андрей Пленкович» – без телефону, адрес, повної назви установи. Та ще й англійською мовою!!! Словом, якби не Тамара, яка поставила на вуха всіх у Представництві ЄС в Україні, то я і не знаю, із чим би я їхала завтра… Я тепер дуже добре розумію тих, хто наймає спеціальних людей для ведення справ. Бо стільки паперової тяганини я б сама не розгребла без допомоги!!!

Мама Тетяна

Стор. 49

Все життя Господь посилає мені хороших людей тоді, коли я вже готова впасти в розпач, здатися. Ось і тепер, черговий напад паніки, відчуття безсилля перед тим,що є речі, які від мене не залежать… Але Тамара, як та чарівна фея, все владнала.

29 липня 2016 року Світлана ЗДАЛИ ДОКУМЕНТИ НА ВІЗИ!!! Приїхали у візовий відділ консульства Бельгії, нам одразу поставили розкладний пандус (рампу чи як воно там зветься). Що цікаво, підходять двоє таких працівників до дверей консульства, вітаються з нами і починають роботу. Довго, правда, ставили той пандус – чи не вперше його ставлять, але ж треба! На наші слова, що, мовляв, одна сходинка, ми впораємося, нам відповіли – не можна так, потрібен пандус. Це закон. Якщо консул побачить, нам тоді зауваження буде! О як! Ні, від візового відділу консульства Бельгії у мене тільки позитивні враження. Працівниця, котра приймала наші документи, була супер-ввічливою, не «офігєвала», що щось десь там незаповнене. Мама сфотографувалася, а також здала відбитки пальців. Я теж фотографувалася. Мене завезли у кабінку, потім опустили камеру на потрібну висоту, щоб мене можна було якісно сфотографувати. Потім я спробувала здати відбитки пальців. Було це так – мене разом з коляскою взяли на руки і підняли на потрібну висоту стійки, на якій кріпився апарат, на який треба було покласти руки/пальці, щоб взяти відбитки. Підняти-то підняли, але все одно це не допомогло – я не змогла поставити руки так, щоб відбитки апарат

Стор. 50

прийняв. Ну, хоча б спробували… І навіть натяку невдоволення з боку працівників не було, що, мовляв, стільки мороки, і все дарма. Не вийшло, то не вийшло, головне – пересвідчитися. Так, якщо людина фізично не може здати відбитки пальців для візи – їх і не вимагають більше. Одне тільки – щоб питання про візу почали розглядати – все ж треба точну дату поїздки та квитки на літак дістати. А отже, до вересня, поки всі повернуться з морів-океаніввідпусток, доведеться все ж почекати. Але то все робиться протягом трьох днів, тож встигну! У відділі нам дали електронну адресу, куди треба надсилати потрібну інформацію, як тільки вона з’явиться. А потім – контролювати все через дзвінок на мобільний (у нас він теж є). О, іще одне! Ми НЕ ПЛАТИЛИ ЗА ВІЗИ ВЗАГАЛІ! При здачі документів працівниця відділу ні словом не обмовилась про оплату, ми думали – забула. А виявляється – ми звільнені від такої оплати! Клас!!! Все ж, зайві гроші на дорозі не валяються! Так, в консульстві все було просто чудово! Було приємно побувати ніби як у Європі! Ми о 9.30 ранку приїхали, а о 12.00 (приблизно) – були вже вдома! А у райцентрі вчора мама «вбила» цілісінький день! От вам і різниця в менталітетах та повазі до оточуючих та своєї роботи! Після приїзду додому ми розповіли все Тамарі, а потім мама дзвонила жіночці з Представництва ЄС в Україні, чий телефон нам роздобула Тамара, щоб розповісти про зроблену роботу (здано документи). Так приємно усвідомлювати, що організацією нашої поїздки займаються такі поважні установи! Тобто – це не просто туристична поїздка! Ми справді

їдемо, як представники України!

Стор. 51

Отже, з усієї отриманої інформації, зрозуміло, що ми чекаємо до 1 вересня, коли нам повідомлять точну дату поїздки та нададуть квитки на літак. Потім ми все те надсилаємо у візовий відділ, вони за 3 дні розглядають візу нам. Має все бути добре. Контролювати будуть і організатори, і ми. Мама Тетяна Світлані простіше, у неї відсутній отой совковий «трепет» перед закордоном. А от я так і не зуміла це подавити в собі. Тому сказати, що я хвилювалася перед візитом в консульство, це не сказати нічого. Але зовні намагалась це не показувати, я ж мама такої чудової доньки, яка нічого не боїться і яка, на відміну від мене, вже європейка :) Із консульства я вийшла трішки іншою людиною, це без перебільшення. Мені було соромно за мою упередженість, за той дурний «трепет», за надмірний страх, що зробимо щось не так.

Стор. 52

Розділ VI. Очікування…

12 вересня 2016 року. Сьогодні принесли 500 грн., які зібрали вчителі Волошинівського НВК ім. Руслана Лужевського для моєї поїздки. Приємно! J Це школа, із якої все почалося у моєму житті! Школа та соціальна служба Баришівського району – це ті два крила, які допомогли мені піднятися. Саме з них почався мій шлях до мене такої, яку всі знають нині!

14 вересня 2016 року. Подзвонив Давид Стулік! Ми їдемо в останній тиждень вересня! Завтра-післязавтра мають сказати точну дату, тоді вже можна буде забирати візу! J Також дзвонила Тамара і просила наші з мамою дані закордонних паспортів, тож, бачу – процес іде! УР-РА-А-А-А-А-А-А!!!! J 16 вересня 2016 року. Світлана П’ятниця. Ранок. Мама однією рукою варить борщ, іншою тримає мобільний і намагається запам’ятати, що з нього лунає. А виявляється – дзвонила Тамара із повідомленням – їдемо з 27 по 29 вересня!!! Усе вже вирішено!!!!! Єдине – треба було дещо уточнити, що мене, наприклад, не можна «тягати як торбу» на руках, щоб пересаджувати з візка в авто, тощо. УР-Р-Р-Р-Р-Р-Р-А-А-А-А!!! ЇДУ!!!! Лишилось трішки зібратися і – ПРИВІТ, БРЮССЕЛЬ!!!

Мама Тетяна

Стор. 53

Все… Відлік пішов! Розділ VII. Довідка або Принеси те, не знаю що 19 вересня 2016 року. Телефонували сьогодні в авіакомпанію МАУ. Мама «биту» годину намагалася з’ясувати, чи потрібно брати у лікаря довідку про те, що людині з інвалідністю можна летіти літаком. Мама говорила з кількома операторами – жоден не зміг до пуття пояснити – треба та злощасна довідка, чи ні. Один говорив так: «Якщо людина з інвалідністю – то довідка потрібна». На уточнююче запитання, мовляв, «На сайті написано, що не потрібна, якщо немає гострих чи інфекційних хвороб, а просто інвалідність із задовільним станом здоров’я», то відповідь була така, що «Зараз уточню… Якщо людині потрібна допомога при посадці на літак, значить – потрібна». Але ж на тому таки сайті написано, що допомога при посадці не залежить від довідок! Врешті-решт, мамі сказали – «Візьміть, на всяк випадок». Бланк можна скачати на сайті авіакомпанії. Зайшли, скачали. Дивимось – вона англійською мовою!!! Я вже уявляю обличчя лікарів нашої районної лікарні, коли вони побачать ту довідку… Найтупіше, що навіть Ольга Масюк із компанії «Геотревел-Україна», туристичної агенції, яке брало нам квитки, не змогла у них нічого добитися. Одна людина сказала спочатку, що потрібно, потім – що непотрібно, потім – «Візьміть, на всяк випадок»… Потім інший працівник сказав, що після довгих переговорів сказав, що по прибутті у аеропорт мені безкоштовно буде надано людину для допомоги та

Стор. 54

візок для користування. Моя коляска пакується і їде багажем. Ця людина буде мене супроводжувати по всій території аеропорту, допомагати мені в усьому, але довезе тільки до трапа літака. І для цього довідка не потрібна. Але щоб мені надали спеціальний підйомник для посадки в літак, потрібна довідка. Занести мене на руках тато не зможе, тому, що на цю територію його вже ніхто не пустить, це не потяг… Я вже потихеньку лютую, мама п’є заспокійливе… НЕНАВИДЖУ БРАТИ ДОВІДКИ!!!!!!!!! Завтра мама їде в районну лікарню. Дай Боже, тобі, мамо, терпіння…

20 вересня 2016 року. Не їздила мама в лікарню, все дзвонила і розбиралася з авіакомпанією МАУ. Дзвонили також туди і з нашої туристичної агенції. Нарешті, після двох діб марних перемовин, купи витрачених нервів та близько 100 грн., витрачених на мобільний зв’язок, представники авіакомпанії надіслали мені бланк тієї злощасної довідки, написаний російською! От цей «золотенький-дорогенький» папірець і заповнюватиме лікар у нашій районній лікарні завтра. Якщо не почне комизитися. Я неймовірно вдячна пані Ользі з туристичної агенції «Геотревел-Україна» за те, що вона всі ті дві доби «лупала сю стіну» і, як могла, допомагала нам у розмовах з авіакомпанією. Якби ми це все робили САМІ, то я і не уявляю, чи вдалося… І от у мене запитання – «З якого дива проблеми, що вирішуються дуже просто у випадку зі звичайними пасажирами, люди з інвалідністю, особливо вродженою, мусять вирішувати аж так, наче дізнаються державну таємницю чи шукають

Стор. 55

вирішення філософської проблеми??? Чому пошуки актуальної інформації, що стосується деяких моментів у перевезенні пасажирів, перетворюється на квест, достойний пера Толкіна, Верна чи інших майстрів пригодницької літератури чи фентезі??? Чому при прийомі на роботу до прибиральниць вимоги високі, а до операторів колл-центрів – ні?» Питання, питання, питання… Чесно кажучи, коли я прочитала одного разу в Інтернеті анонс статті на сайті «Укрінформу» про феномен перемог українських паралімпійців і про «чергову перемогу, яку ми проспали», мені стало просто смішно. Це сміх крізь сльози. Та у них просто виходу іншого немає! Бо у більшості своїй життя людини з інвалідністю в Україні – це безперервна смуга перешкод, і щоб всі ті перешкоди здолати – то треба бути справжнім героєм! Героєм фентезі чи пригодницького роману!

21 вересня 2016 року Приїхала мама від лікаря. З горем пополам – довідка є. Спочатку лікар ніяк не міг зрозуміти, що від нього хочуть, що це за довідка і для чого мені взагалі кудись летіти. Потім ніяк не хотів розуміти, що довідку треба заповнювати ДРУКОВАНИМИ ЛІТЕРАМИ!!! Говорить – «А хіба так не зрозуміло, писаними літерами?» Врешті решт, заповнив – половину друкованими, іншу половину – писаними. Тридцять хвилин чекання під кабінетом заступника головного лікаря, довгий процес пояснення, що це за довідка, для чого вона потрібна, чому її вимагають, і взагалі – НАВІЩО ЇЙ ВЗАГАЛІ КУДИСЬ ЛЕТІТИ?!?!?!?!?!?! Все!

Стор. 56

А тепер уявіть, якби довідка була АНГЛІЙСЬКОЮ???? Все! Відправили в туристичне агентство, яке займається нашими квитками, будемо чекати.

15.20 – дзвінок із візового центру. Повідомили, що їм і досі не надали бронь готелю для нас. Без цього візова заява розглядатися не буде. До 27 числа вже зовсім мало часу, плюс з цих днів – два вихідні. Починаємо панікувати.

15.25 – телефонуємо до пані Тамари. Звалюємо на неї всю свою паніку. Пані Тамара заспокоїла та пообіцяла зайнятися цим питанням. Трішки заспокоєні чекаємо.

15.45 – Дзвінок від Давида Стуліка. Зателефонував, щоб заспокоїти нас. Сказав, що все вирішиться, не потрібно хвилюватися. Візу нам нададуть вчасно. Проте це може бути буквально в останні дні. Ще раз попросив не хвилюватися і пообіцяв, що вони зроблять все можливе, і візи будуть вчасно.

15.55 – Дзвінок від пані Тамари. Теж попросила не хвилюватися. Та нагадала, щоб ми роздрукували всі документи, які є в нас, які пов’язані з візою та поїздкою. Вони можуть нам знадобитися в випадку, якщо щось раптом піде не так під час поїздки. Будемо сподіватися, що все буде добре, але підстрахуватися потрібно.

17.50 – НА ПОШТУ НАДІЙШЛО ПІДТВЕРДЖЕННЯ БРОНІ ГОТЕЛЮ!!! УР-РА!!! Роздруковуємо потрібні документи, а також – робимо електронні копії, що зберігатимуться на пошті. Усе для того, щоб уникнути якихось неприємностей – а раптом щось… Але все буде добре. J 18.00 – відправили у візовий відділ підтвердження броні готелю!

Стор. 57

18.10 – 19.50 – «клепаємо» на комп’ютері довідку MEDIF англійською мовою! Завтра знову до лікаря. Тримайся, мамо!

20.00 – Дзвінок від Ольги Масюк. Розповіла, що завтра з самого ранку буде намагатися вирішити логічну задачу, що не підлягає ЛОГІЧНОМУ ВИРІШЕННЮ – в авіакомпанії повідомили, що довідка, яку повинна надати людина з інвалідністю, дійсна тільки 72 години. А надати її потрібно ЗА 72 ГОДИНИ ДО ВИЛЬОТУ! Але це ще не все. На зворотній шлях потрібно надати ще одну довідку, вже англійською мовою, і теж за 72 годину до вильоту. Питання: як можна надати довідку за 72 години до вильоту, коли вона дійсна тільки 72 години? Це потрібно що, через секунду спромогтися відразу ж вилетіти??? І друге – як можна надати довідку за 72 години до вильоту з Брюсселю, де я повинна її брати? Ми-то люди загартовані, а от бідна Ольга, мабуть, і вночі буде вирішувати задачки, що не підлягають вирішенню в нормальному світі. Якби проводилися олімпіади зі збору абсурдних довідок та із уміння зібрати найбільшу їх кількість у найкоротші терміни при неможливості їх взяти взагалі, то, мабуть, мами наших людей з інвалідністю були б поза конкуренцією – Україна б гребла золото не просто лопатами, а бульдозерами!!!!

22 вересня 2016 року.

09.10 – Телефонувала Ольга. Попередньо залагоджено питання з моїм супроводом та доправленням мене на борт літака. Довідка пройшла. Сказали, що при поверненні назад, не потрібно довідки англійською мовою. АЛЕ… «Але Ви, на всяк випадок, візьміть…» Також, потрібно роздрукувати всю

Стор. 58

переписку з авіакомпанією МАУ, і мати її при собі на випадок проблем при посадці. Ви розумієте? Зробити паспорти, візи, залагодити питання з проживанням, знайти на все це кошти і – розуміти, що МОЖУТЬ ВИНИКНУТИ ПРОБЛЕМИ ПРИ ПОСАДЦІ!!!! От як із таким можна жити??? Думки мами – «Пенсіонерка, це, мабуть, кармічна кара бюрократам, які знущаються над людьми, котрі мусять і працювати, і ходити їх кабінетами».

12.30 – Мама повернулася з лікарні. Довідки підписані! У лікаря вже, мабуть, істерика душевна була, коли він знову побачив на порозі кабінету маму. Приречено спитав – що?.. Мама пояснила що потрібно позначити та підписати. Усе було підписано за 2 хвилини. ВСЕ! З довідками покінчено! Чекаємо 14 годину, щоб зателефонувати в консульство. Питання візи все ще не закрите. А через 5 днів уже маємо летіти.

14.05 – телефонуємо в консульство Бельгії, щоб дізнатися, чи отримали вони мого листа в якому було бронювання готелю. Так, отримали. Із завмиранням серця питаємо, коли нам зателефонувати, щоб дізнатися, чи готові візи. Відповідь просто шалена – візи можете приїхати і забрати завтра. Мама чемно дякує, завершує розмову, кладе телефон на стіл… і кричить на весь дім – Й-Й-О-О-О-ХООООООО !!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Я теж не мовчу. В С Е!!!!! Тепер просто чекаємо та насолоджуємося чеканням. Хоча ще потрібно їхати за візами та залагодити деякі дрібні справи, але основне зроблено.

Стор. 59

15.20 – Ніна Іванівна вітає мене. Мій добрий ангел охоронець, вона щиро радіє, що, нарешті, майже все готове до поїздки. Котики, Томас і Анфіса, відчули, що мама нарешті розслабилася, заспокоїлася і по черзі лізуть їй на руки. Обіймають, муркочуть. Вечір (приблизно 18.00-20.00) – телефонувала Тамара. Радісним голосом привітала мене, що, нарешті, вже все зібрано і підготовлено, а також – побажала мені вдалої поїздки. Раніше – надіслала мені деякі контакти людей, що опікуватимуться нами у Брюсселі. Потім мають розповісти про програму заходів у рамках поїздки. Але це буде десь із понеділка. :)

Стор. 60

Розділ VIII. Останні приготування

23 вересня 2016 року. Сьогодні у нас день села. На жаль, я не змогла піти на святкування, мама поїхала забирати візи. Але є чудова новина. Наша, Волошинівська сільська рада виділила мені фінансову допомогу. Щиро вдячна нашому сільському голові Ларисі Вікторівні за турботу. Згадую, як ми з мамою панікували, що не знайдемо гроші на поїздку. А зараз згадую всіх, хто мені допомагав, і розумію що у мене найкращі і родичі, і односельчани, і друзі, і мій Університет «Україна» на чолі з мудрим і чуйним Петром Михайловичем Таланчуком. Хочеться просто сказати ДЯКУЮ! День був сповнений приємних очікувань та закінчення основних справ – хотілося, що називається, «підтягнути хвости». Буду тепер просто чекати, мріяти, сподіватися. J 16.10 – Мама отримала наші візи, тепер їде додому! J 19.00 – Так, на візи помилувалися, тепер можна збирати речі! Кіт Томас якось дивно на них дивився, тому мама заховала їх подалі. :) 24 вересня 2016 року Я намагаюся працювати, а мама перебирає картоплю. Але обидві мріями вже на вулицях Брюсселю.

25 вересня 2016 року Завтра мама завезе деякі документи в університет. Знаючи, що я бідна, як церковна миша, Університет «Україна» надає мені фінансову допомогу, у зв’язку з поїздкою до Брюсселю. Щиро вдячна за це! А особливо – Петру Михайловичу Таланчуку! Не було жодної проблеми, на яку б не

Стор. 61

відгукнулася ця чуйна і мудра людина! Чи то проблеми з оплатою навчання, чи хвороба моєї бабусі, яка до Університету жодного відношення не мала (!) Завжди, коли не звернуся, Петро Михайлович іде назустріч і допомагає! Щиро ДЯКУЮ!!! Поки що передивляємось, речі, які беремо з собою. Погода вже прохолодна, тому додали куртки.

26 вересня 2016 року. Мама була в університеті. Отримала кошти. Університет «Україна», ти найкращий! Сумки спаковані. Все! Із вдячністю згадую всіх хто допоміг мені. Хтось справами, хтось порадами, хтось фінансово. Тьотя Віра, брат Андрій, вчителі нашої школи, наша сільська рада, Університет «Україна», шановний Петро Михайлович! Також, людина, якої я ніколи не бачила, Григорій Павлович, усім вам уклін і вдячність! :)

Стор. 62

Розділ IX. Брюссель. Неймовірна подорож

27 вересня 2016 року. Світлана 5.30 – прокинулися. Збираємося в дорогу.

7.00 – виїхали. Нарешті, всі хвилювання позаду. Їдемо сусідською машиною – наша «копійка» не витримала всіх цих пригод і почала розвалюватися на очах, тож нею тепер їздити ризиковано.

8.00 – в аеропорту Бориспіль! Тата відразу ж відправили додому. Все одно він не зможе нам допомогти, коли ми пройдемо зону контролю, то ж нема чого йому даремно сидіти тут та хвилюватися. Мама залишила мене з речами, а сама пішла шукати, з чого почати все. Виявилося, що вона підійшла, щоб спитати, саме до тієї стійки, яка була потрібна саме нам. Приїхала також Аня Скороспєлова, дівчина, яка теж виграла цю поїздку. З нами були дуже люб’язні. Поки мама здавала речі в багаж, підійшов чоловік, який повіз мене до паспортного та митного контролю. Мама та Аня теж проходили зі мною без черги. Усе відбувалося дуже швидко, не встигли зрозуміти що до чого, як вже все позаду, і ми вже в залі очікування. Тепер можна розслабитися, випити кави. Мама Тетяна Колись, декілька років тому, я прочитала такі слова – «Перед будь-яким, навіть найсмачнішим сніданком в ліжку, я віддам перевагу каві в аеропорту». Уявилися літаки на злітній смузі, величезні термінали, людський мурашник, який весь

Стор. 63

час кудись рухається і говорить різними мовами, табло, на яких висвічуються назви далеких міст… і я з чашечкою кави… Помріяла, усміхнулася своїм мріям… і пішла полоти картоплю. :) І ось я тут, в аеропорту… з чашечкою кави… Світлана 10.00 – почалася посадка на літак. До нас підійшов знову той самий чоловік, ми ліфтом спустилися вниз, до машини, що вже чекала нас. Вона називається амбуліфт. Амбуліфт – це такий собі кузов, у який людину на колясці піднімає спеціальний підйомник. І ось ми вже їдемо до літака. На літак ми сідали першими, пасажирів ще не було. Мене пересадили на спеціальну вузеньку коляску, який проходив між сидіннями літака. Чесно кажучи, коляска без боковинок, тож не дуже зручна. Але то таке. :) Ось і наші місця. Мене пересаджують на моє сидіння. Стюардеси усміхалися та все допитувалися, чи мені зручно. А я тільки усміхаюсь у відповідь. Бо все настільки чудово, що емоції переповнюють мене. Служби аеропорту спрацювали просто на відмінно. Ну,і звичайно ж, саме приміщення теж повністю відпо-

Стор. 64

відає вимогам доступності для людей з інвалідністю. О, ледь не забула! Ніхто не питав ніяких довідок! Тож авіакомпанії МАУ, якщо вони там дбають про свій імідж, краще кардинально змінити кадровий склад свого коллцентру. Операторів – точно! Бо їхнє невміння спілкуватися з клієнтами та користуватися наявною у них інформацією таки буде призводити до погіршення іміджу компанії. Але то таке – головне – МИ ВЖЕ В ЛІТАКУ!!! ТЕПЕР Я МОЖУ В ЦЕ ПОВІРИТИ! УР-Р-Р-РА-А-А-А-АА!!!

10.55 – літак поволі викочується на злітну смугу… загуділи мотори на всю силу.. швидкість… і ось ми злетіли!!!!!!!!!! Відчуття просто шалені!!!

Стор. 65

Земля внизу схожа на карту, а потім зникає. Під нами вже хмари. Брюссель, прокидайся, я лечу! Інколи між хмарами видно землю. Великі міста. Дивно розуміти, що це вже інші країни. Вночі від хвилювання не могла спати і тому не з чулася, як заснула. А жителі якоїсь країни і не здогадувалися, що над ними пролітає літак, у якому спить щаслива дівчина, мрія якої збулася ось таким дивним чином. Мама Тетяна Дивлюсь на Світлану, яка навіть вві сні продовжує щасливо усміхатися і розумію що з такою жагою жити, з такою вірою в дива, як у неї, вона завжди буде щасливою і її мрії завжди будуть здійснюватися. Світлана 12.55. – ідемо на посадку!!! Літак все нижче і нижче. Ось, уже бачимо будиночки, корів на полі, людей, машини. Ще нижче і вже бачимо аеропорт. І ось колеса торкаються землі, пасажири радісно вигукують… Усе, я в Брюсселі! Тепер чекаємо, коли всі пасажири вийдуть. Ми виходимо останні. Такі правила. До нас підійшли двоє хлопців в уніформі. Знову знайома процедура – мене пересаджують

Стор. 66

на коляску, везуть до виходу з літака. Брюссельська коляска теж вузенька, але з боковинками-смужками, тож відчуття було таке, що я з неї «випливаю». Добре, що мене закріпили спеціальними ременями. Там мене вже чекає моя коляска, що прибула вантажем. Пересідаю і їдемо далі. Тут амбуліфта не було, тому що з літака в приміщення аеропорту вів спеціальний рукав-коридор. Дуже зручно. Нас довели до контролю і залишили. Трішки хвилювалися, адже потрібно пройти ще контроль. Але все виявилось зовсім просто. Без черги, дуже швидко. І ось вже шукаємо свій багаж на транспортері. Все! Йдемо на вихід. Серед тих, хто зустрічає, намагаємося вгадати, хто саме чекає нас. Але мене на колясці дуже легко помітити, тому нам вже махають і усміхаються… нас впізнали. Знайомимося – Аліса Кулій, другий секретар Представництва України при ЄС, та Віталій Пейчев – другий секретар Місії України при НАТО. Дуже відкриті до спілкування і прості люди. Перший пункт програми – відвідини Штаб-квартири НАТО. Обід у Штаб-квартирі НАТО. Смачно було. :) Супи там оригінальні, взагалі без картоплі. Із брокколі один, інший овочевий. Чесно кажучи, на любителя, але голод втамувати можна. На друге картопля фрі. Сподобалася. :) У Штаб-квартирі НАТО ми мали зустріч із виконуючим обов’язки Глави Місії України при НАТО Єгором Валерійовичем Божком. Він показав нам Штаб-квартиру (місця, куди можна було пускати) та розповів нам про деякі нюанси роботи дипломатичних місій України в ЄС і НАТО. Що я зрозуміла з його слів – НАТО сама по собі дуже монолітна струк-

Стор. 67

тура. Поки ВСІ держави не прийдуть до спільного знаменника, рішення не приймаются. І ця монолітність нам на користь – НАТО має чітку позицію щодо «викрутасів» Путінської Росії у Криму і на Донбасі. Європарламент, на жаль, такої одно-

стайності не має. Це – збірна солянка різних думок, міркувань, інтересів (і не завжди державних)… І цим Путін успішно користується… Когось підкупити, когось залякати і – ось, маємо. І з усім цим доводиться нам мати справу. І терпляче «лупати сю скалу»! Путін і не думає зупинятися. Але ми тримаємося! Завдяки воїнам нашим і – титанічній роботі усіх дипломатичних установ України у Брюсселі. Вони і тримають другий за важливістю фронт у боротьбі з путінською Росією. Так сказав Єгор Валерійович. А я б поставила між нашою армією і нашими дипломатами знак рівності. Якби ще в самій

Стор. 68

Україні так само всі одностайно працювали – і депутати, і журналісти… Словом – день був продуктивний! Я більше дізналася про НАТО і взагалі – про дипломатичну кухню. А також мала змогу оцінити рівень доступності Штаб-квартири НАТО для людини на візку. Скажу відразу – доступність прекрасна, чим вони дуже пишаються. Але я не залишилася у боргу і розповіла, що в Україні теж є місце, де люди на колясках не відчувають ніяких бар’єрів – це Університет «Україна».

Їдемо в готель. Називається він «Warwick Brussels». Назва звучить як «Варвік» чи «Ворвік» – так і не зрозуміла. Але готель просто розкішний! Весь блискучий, красивий і – затишний! Це не «понти» пострадянських скоробагатьків, а саме королівська розкіш! Нічого зайвого, усе на своєму місці! І все працює ідеально! Поселилися у номері. Просто ідеально! Ліжко – якраз висотою, як моя коляска! Столик біля дзеркала

Стор. 69

теж має зручну висоту. Усе таке гарне і зручне, що навіть просто проживання у такому готелі – це вже подія. :) Вечір. Гуляємо по Брюсселю: Аліса, я, мама і Аня. Аліса розповідає про Брюссель, про різні нюанси життя у ньому. Розповідає легко і невимушено, але інформації стільки, що тільки встигай її «перетравлювати».:) Також вона нас фотографує. Мама і Аня фотографують, а я роздивляюся всю цю красу. Гуляємо по центральній частині міста. Нас оточують будівлі, старовинні та новіші. Але побудовані в єдиному стилі. Місто не розцяцьковане яскравими кольорами, але затишне. Будинки пастельних кольорів (сірий, ще якісь там кольори). Так, місто, хоч і не переповнене яскравими кольорами, проте не справляє враження абсолютної порожнечі, як Москва. Ні. Брюссель – зовсім інший. І з ним було цікаво знайомитися. Ми походили різними магазинчиками, купили бельгійські вафлі та картоплю фрі. Ну, і куди ж без шоколаду? Накупили і його. :)

Стор. 70

Що цікаво – на вулицях немає височенних бордюрів. Навіть, якщо і є маленький, то його супроводжує з’їзд для коляски, що є дуже зручним. Так само і магазини – всі стоять на одному рівні з підлогою, навіть бордюрів немає. Це вже в самому приміщенні можуть бути сходи вниз чи вгору, але вхід у магазини – доступний повністю! Чи не вперше в житті мама могла котити мій візок без сторонньої допомоги. Єдина «ложка дьогтю» – бруківка. Але і вона була різною на деяких

вулицях. Вечерю складали картопля фрі та вафлі. Соуси до картоплі, хоч і гострі, але – явно не приправа до «мівіни». Круто! Мама Тетяна Я, як людина, котра возить інвалідну коляску більше 30 років, насамперед, звертала увагу на те, наскільки зручно пе-

Стор. 71

ресуватися на кріслі колісному по місту. І була дуже здивована тим, що в місті майже немає пандусів. Так! Просто все пристосоване до того, щоб у магазини чи інші приміщення можна було заїхати на колясці. Сходів немає, порогів немає, навіть у великих магазинах вхід просто с вулиці рівний, а вже всередині є підйомники чи ескалатори, якщо потрібно піднятися на інші поверхи. То ж знаків «людина на колясці» я майже не бачила. Тобто, у Брюсселі не пристосовують місто для людей з інвалідністю. Ні, вони просто роблять місто комфортним – розумно пристосованим ‒ для всіх категорій людей – це і люди з інвалідністю, і діти, і люди похилого віку. Дуже хороший спосіб допомогти людям з інвалідністю почувати себе рівними, а не виділеними в окрему категорію, яка потребує допомоги.

Стор. 72

Спіймала себе на думці, що тут теж чоловіки просто проходили повз нас, і жодного разу не помітила в погляді думку – можливо потрібна допомога?.. І тут я згадала свої думки в Верховній Раді. На вулицях Брюсселю! У нас в підсвідомості закладено – людина на колясці, значить потрібна допомога, інакше вона просто не зможе кудись потрапити. В їхній свідомості це відсутнє. Можливо, і наші депутати вже звикли жити в таких от місцях, тому і не звертали увагу на мене та Світлану в Раді. Але, на жаль, мислити так, живучи у нас в країні, ПОКИ що неможливо. Але потрібно вірити, що так буде. І потрібно не просто чекати, а починати з себе. Тому ВІРИМО і ПРАЦЮЄМО. Готель. Перша година ночі. Прокинулася… внизу, на вулиці, звуки.. Стукнули дверцята авто, люди виходять, сміються,

Стор. 73

розмовляють… авто від’їхало… люди продовжують говорити.. Голосно, але без крику, просто сміються і продовжують почату розмову. Чую слова чоловіка – «неправда, я цього не казав». У відповідь жіночий сміх и слова – «казав, казав.» Хотіла далі заснути, але щось не дає, якась невідповідність муляє сонний мозок. Намагаюся зрозуміти, що ж тут не так? І раптом розумію! – ВОНИ ГОВОРЯТЬ УКРАЇНСЬКОЮ МОВОЮ! Брюссель, готель, і під вікнами звучить український суржик! Який тісний світ, і яка маленька наша планета. Сміюся тихенько і засинаю.

Стор. 74

Розділ Х. Знайомства і враження

28 вересня 2016 року. Світлана Прокидаємося. Солодко потягуюся і усвідомлюю – я в Брюсселі!!! Привели себе до ладу і йдемо з мамою до готельного ресторану на сніданок. Уперше йдемо, нічого там не знаємо. :) Тут нагода спробувати мою англійську. «Where I can breakfast?» – Питаю я покоївку на поверсі. Тобто – «Де я можу поснідати?» Не знаю, чи правильно побудувала речення, але вона мене зрозуміла і погукала ще когось. Підходить інший працівник готелю, веде нас ліфтом на якийсь поверх, потім йдемо якимось коридором, приміщеннями. Врешті, сідаємо на ліфт, і вже з нього виходимо на поверх, де ресторан. А все тому, що якщо йти з ресепшена, то до самого ресторану ведуть сходинки. Що класно – чоловік, що нас вів, одразу зорієнтувався, що я на колясці і яким саме шляхом йти до ресторану. Зустрічаємо Аню. Снідаємо. Я чекала за столом, а мама і Аня пішли до спеціальної стійки, щоб обрати страви до сніданку. Система «шведський стіл». Очі розбігалися. J Поснідали омлетом, оригінальною ковбаскою та різною нарізкою. Був і сир – звичайний твердий і – схожий на бринзу м’який, наче домашній, тільки солоний. Були і десерти, теж надзвичайно смачні!

Стор. 75

Мала я зустріч, поки мама ходила по сніданок. :) Підсідає до мене чоловік з сусіднього столика, представляється – посол України в королівстві Бельгія та Представник України при ЄС Микола Станіславович Точицький. Поговорили трошки. Добре. :) Приходить мама. Говорить – бачили того-то й того. Ага, кажу. А я з ним розмовляла. :)

До обіду у нас був вільний час, тож мама і Аня трішки пройшлися по магазинах, а я залишилася в кімнаті – після перельоту все ж потрібно було ще відпочити, тож я вирішила приберегти сили для «офіційних» заходів. Поклацала пультом телевізора. Канали там німецькою і французькою. На одному з німецькомовних каналів надибала якесь шоу – в сільському антуражі учасники разом із ведучими щось співають. І серед цих учасників я запримітила принаймні одну людину з явними ознаками синдрому Дауна. Дівчина разом з усіма співала.

Стор. 76

Таких людей було, як на мене, від одного до трьох – інших я так і не роздивилася, чи це просто обличчя такі, чи причина їх інвалідності дещо інша. Але видно було, що шоу було не виключно для людей з інвалідністю, а для всіх. Інклюзивне, тобто. Я німецькою можу лише привітатися і подякувати, тож як називається це шоу та на якому телеканалі воно йшло, я так і не змогла зрозуміти. Але шоу мене зацікавило. Так-так-так… Тринадцята година. Прибігають мама і Аня з покупками, ми швиденько збираємося, бо вже скоро за нами приїдуть. Сьогоднішній день був присвячений Європарламенту. Ми приїхали, по пандусу я потрапила всередину. Нас зустрічають Богдана (вона з України) та Міріам, дівчата, що працюють в Європарламенті. Дуже приязні та відкриті, вони розповіли нам дуже багато цікавого і корисного. Щиро дякую їм за це! У Європарламенті ми пообідали, потім ми відвідали прес-центр Європарламенту. Цікаво, що кожен корпус споруди носить ім’я певного

Стор. 77

відомого європейського політика, як от Вацвал Гавел чи Конрад Аденауер. А Зал для преси названо на честь Анни Політковської – відомої російської журналістки, яку вбили путінські «прихвосні». Європарламент чимось схожий на Університет «Україна» – корпуси з’єднані внутрішніми переходами, що мають скляний дах. І пандуси – на кожному кроці поруч з навіть най-

меншою кількістю сходинок. А коли пішли подивитися пресцентр для журналістів, то побачили поруч зі сходинами під-

Стор. 78

йомник. Піднятися-то ми піднялися, а от спуститися – проблемка. Чи то користуються ним нечасто, чи саме під час мого приходу щось «заклинило», але включити його так і не змогли. Робити нічого – спустилися сходами. Благо – їх мало і вони не слизькі. Пробуючи «на зуб» пандуси та підйомник, ми розповідали, що є в Україні місце, схоже на Європарламент за доступністю – Університет «Україна». Хтось говорить, що знає про цей університет, інші були приємно здивовані – як? В Україні працюють над доступністю для людей з інвалідністю? Люди дивувалися, а я пишалася. :) Пишалася тим, що маю чим похвалитися перед європейцями! Завдяки титанічній роботі Університету «Україна» та його засновника і президента Петра Михайловича Таланчука! :)

Стор. 79

Із особливостями роботи журналістів у Європарламенті нас знайомив працівник прес-центру Гедимінас Вілкас. Він все розказав і показав. Я мала змогу спробувати «на зуб» робоче місце журналіста – комп’ютер, телефон, все як треба. :) Бачили ми і зали, де проводять засідання і прес-конференції. І навіть ненадовго потрапили на дебати, що проводила одна із фракцій Європарламенту. Було досить цікаво, хоч і майже не розуміла, що говорять виступаючі. Загалом, весь день до вечора ми були у Європарламенті. Сам законодавчий орган активно готувався до чергової сесії у Страсбурзі.

Стор. 80

Увечері ми поїхали у посольство України в Бельгії. Там ми мали зустріч з Миколою Точинцьким. Він розповів нам дещо про співпрацю України та Бельгії, а також – про сам Євросоюз. А мені, як мешканці села, було цікаво почути його історію. Він виріс на Вінниччині, закінчив звичайну сільську школу. І от, коли йому було 16 років, у його селі був конкурс. І кожен повинен був мати напрям суспільної діяльності на користь школи. І він обрав – вирощування кролів. Дали йому сарай, де пан Микола мав розводити цих кролів. І ось, прибираючи цей сарай, він знайшов книгу часів царської Росії «История дипломатии». Говорить – читав її запоєм. І з тих пір вирішив, що теж стане дипломатом. Говорив не лише він, а і ми – розповідали про те, як ми потрапили на проект #BeEuropean, про що хотіли сказати в наших конкурсних текстах, чим займаємося. Було пізнавально і цікаво для усіх нас. :)

Стор. 81

Кульмінацією цього бурхливого дня було прийняття у посольстві для представників української діаспори в Бельгії на честь видатного українського художника Івана Марчука. У стінах Європарламенту відкрилася його виставка «Генотип вольності». Кілька картин з Європарламенту перекочували у посольство України в Бельгії, де і відбувся прийом. Було дуже вишукано та цікаво. На початку заходу пан Микола Точицький дещо розповів про виставку та самого Івана Марчука. Потім до мікрофона вийшов сам художник. Щиро дякував за увагу до нього та його творчості. Пан Іван досить приємна та легка у спілкуванні людина. Він дуже любить поговорити. Радянські часи, коли йому не дозволяли робити виставки в Україні, залишили у його душі слід самотності, тепер він не минає нагоди надолужити втрачене. Картини на виставці представляли кілька періодів творчості митця і презентували його авторський стиль «пльонтанізм». Ми бачили виставку Івана Марчука у Європарламенті, а також ті картини, що експонувалися у посольстві. Якщо сказати чесно, то найбільше сподобалися пейзажі. Також виконані у стилі «пльонтанізм» (від діалектного слова «пльонтати»), вони вимальовані не звичайними мазками, а ніби нитками-лініями. І це справляє враження об’ємності, такий собі 3д-ефект. Особливо зимові пейзажі. Прийом був дуже вишуканий, але водночас, дуже простий. Не було крикливого «гламуру», який агресивно ллється на нас із телеекранів в Україні. Загалом і мені, і мамі, впало в око те, що брюссельці – і мешканці, і ті, хто лише працюють у місті, не перевантажують свій стиль в одязі чи зачісках показною крикливою розкішшю. Не бачили ми ні одягу ядучих кольорів, ні суконь у

Стор. 82

блискітках чи камінні «сваровскі», ні довжелезних яскраво нафарбованих нігтів. Зачіски у жінок теж були максимально простими. І, звичайно, ніякого силікону чи радикальної засмаги. Усі виглядали просто і стильно водночас. На те, від чого комплексують українці, бельгійці взагалі не звертають уваги. Нам таки є чому у них повчитися! Мама Тетяна Брюссель. Вечір. Вулиця, що прилягає до площі Гранд Плас. Сяючі вітрини, маленькі кафе, столики на вулиці. За одним із них жінка, яка вважала, що дива не трапляються, та дівчина, яка з самого свого народження стверджувала – дива трапляються! Дівчина, яка сама є ДИВОМ. За столиком я та Світлана. І Світлана говорить – пані Марія Іонова, от ми і у Брюсселі. Сидимо за столиком на одній із його вулиць, пригощаємося бельгійськими вафлями та п`ємо каву. Усе, що Ви сказали при зустрічі у Верховній Раді, все збулося!! КАВА У БРЮССЕЛІ… Розділ ХІ. Говорю не «Прощай», а «До побачення» 29 вересня 2016 року. Крайній день у Брюсселі. Не хочу говорити «останній», адже хочеться згодом повернутися. :) Як би там не було, цього дня повертаємося додому. Але до літака ще є час. День був присвячений зустрічам з депутатами Європейського парламенту. Тож, снідаємо і разом з Марією Бурцевою, другим секретарем Представництва України при ЄС, їдемо в Європарламент.

Стор. 83

Спочатку була зустріч з євродепутатом Ребеккою Хармс. Ми їй розповідали про себе, вона – теж. Ребекка вперше приїхала в Україну 1988 року і була першим незалежним фахівцем, котрий міг побачити ситуацію після аварії на ЧАЕС. Побачене її вразило. Вона зрозуміла всю брехливість радянської системи. З тих пір вона щиро підтримує Україну. Вона – член Комітету з питань парламентської співпраці між Україною та ЄС та заступник Комітету з питань охорони навколишнього середовища. Ребекка Хармс – співголова фракції «Зелених». Нам розповідали перед зустріччю, що Ребекка у питаннях, що стосуються України, за нас «готова горло перегризти». Тим більшою, на мою думку, є відповідальність політиків у самій Україні, адже підтримку потрібно цінувати і са-

Стор. 84

мим щось робити, адже не можливо допомогти людині, яка не хоче, щоб їй допомогли. Те ж можна сказати і про держави. Далі – зустрічаємося із Андреєм Пленковичем. Він був одним із організаторів проекту та поїздки. Ми зустрічалися з ним у Верховній раді. Він нас впізнав і був дуже радий побачити. На момент поїздки партія, очолювана Пленковичем, «Хорватська демократична співдружність» (HDZ), отримала більшість на останніх виборах в Хорватії, і пан Андрій уже готувався очолити уряд цієї країни. Він уже закінчував свою діяльність як депутат Європарламенту. Дуже приємно було зустрітися з паном Андреєм.

Стор. 85

Після цієї зустрічі почали збиратися в аеропорт. Власне, ми вже зібрали речі перед поїздкою до Європарламенту, оскільки саме звідти ми і мали їхати в аеропорт. Отже – останній погляд на Брюссель. І – їдемо. Враження від поїздки залишилися лише приємні! Брюссель – дуже відкрите місто. І так було радісно побачити справжню Європу, а не ту, яку малюють деякі політики та журналісти. Тож, вікно в Європу я відкрила. Принаймні, для себе і мами. Тепер черга – за нашими депутатами та урядовцями. :) Отже, проходимо контроль в аеропорту. Якщо у «Борисполі» нас майже не перевіряли, лише сканером по сумках і рюкзаках проводили, то у «Завентемі» (аеропорт Брюсселя) нас перевіряли по повній програмі. Працівниця провела сканером по мені, я, за вказівкою, піднімала руки, схилялася. Як на мене, все було добре. Перевірка була, хоч і ретельною, але не задовгою. Загалом, Брюссель і досі оговтується після терористичних актів, що відбулися у січні 2015 року. Протягом поїздки ми бачили то тут, то там солдатів у повному обмундируванні та зі зброєю. Нам розповідали, що багато парковок в аеропорту було закрито внаслідок посилення заходів безпеки. Ретельна перевірка перед літаком – це теж їх наслідок. Нічого, ми все розуміємо. Тож, все перевірили, багаж поїхав до літака окремо, ми – окремо. :) Прийшов працівник аеропорту, що супроводжуватиме мене до літака. Сідаємо ми, як і виходили, через коридор-рукав. Дуже зручно! Отже, нас зустрічає усміхнена стюардеса. Починається політ. Чесно кажучи, від усіх отриманих вражень я почувалася дещо втомленою, тож до вікна цього разу не зазирала – просто стало «ліньки» пересідати ближче

Стор. 86

до вікна. :) Втомилися ми усі – і мама, і навіть Аня, яка, на відміну від нас, має досвід подорожей літаком. Втомлені, але щасливі, повертаємося додому! І ось, ми вже на рідній землі! Після того, як всі пасажири вийшли, до салону літака зайшов працівник аеропорту «Бориспіль» і, посадивши у салонну коляску, доправив мене до амбуліфта. Їдемо до приміщення аеропорту, останні перевірки, отримуємо багаж – все. Виходимо до терміналу для новоприбулих. Трішки почекали, поки приїде тато. З аеропорту додому їхали все тією ж сусідською машиною. Заходимо додому. Котики мене «нібито» не впізнали. Я колись і читала, що так домашні улюбленці можуть виказувати образу за те, що господарі поїхали. Але образа не надовго. Епілог 30 вересня 2016 року. Мама Тетяна Прокидаюся. Зазираю до Світлани в кімнату – вона спить. Навіть уві сні усміхається. І я разом з нею. Подорож позаду. А я і досі не можу повірити, що вона відбулася! І так хочеться подякувати всім-всім, хто нам допомагав! Просто ДЯКУЮ! Світлана Прокидаюся і відчуваю, що у ногах щось лежить. О, та це ж Томас! Скучив таки! :) Хапаю кота в обійми і згадую Брюссель. :) Згадую, як чудово нас приймали – на рівні міністрів і президентів! Згадую, з яким апетитом їла картоплю фрі та шоколад. Згадую свої відчуття під час спілкування з Є. Божком, М. Точицьким, А. Пленковичем, Р. Хармс…

Стор. 87

З вдячністю згадую кожного, хто був зі мною поруч у Брюсселі. Згадую Алісу, Марію, Віталія, Богдану, Міріам… Саме завдяки їм НАТО та Європарламент стали мені дещо ближчими. А моя колега, що разом зі мною виграла проект #BeEuropean, Анна Скороспєлова з радістю допомагала мені при спілкуванні англійською. Усім їм я щиро вдячна! J Також з величезною вдячністю згадую всіх, хто допоміг мені зібратися в цю чудову поїздку і таки потрапити до Брюсселю! Це – Баришівська районна соціальна служба для сім’ї, дітей та молоді та Волошинівська сільська рада! Це і мій рідний Університет «Україна»! Емоції переповнюють мене! Тому просто – ДЯКУЮ!!! Та чи не найбільше ДЯКУЮ – для організаторів проекту #BeEuropean, а саме – Міністерству закордонних справ України, Представництву ЄС в Україні; Радіостанції «ЄС. Європейська станція» та Інтернет-виданню «Європейська правда». Дякую кожному, хто надав мені неоціненну організаційну допомогу в підготовці до поїздки. Це і Тамара Черпакова та Наталя Сольєва з МЗС, і прес-секретар Представництва ЄС в Україні Давид Стулік, і компанія «Геотревел-Україна» в особі Ольги Масюк, народний депутат України Марія Іонова. І, звичайно, щиро дякую за гостинність другому секретарю Представництва України при ЄС Алісі Кулій та другому секретарю Представництва України при ЄС Марії Бурцевій, дякую Віталію Пейчеву, другому секретарю Місії України при НАТО за цікаву подорож Штаб-квартирою НАТО. Щиро вдячна за теплий прийом виконувачу обов’язків Голови Місії України при НАТО Єгору Божку, послу України у Бельгії та керівнику Представництва України в ЄС Миколі Точинцькому, депутатам Європейського парламенту Андрею Пленкови-

Стор. 88

чу та Ребеккі Хармс. Щиро-щиро ДЯКУЮ! Що дала мені ця поїздка? Дуже багато! Я зрозуміла, що для успішної інтеграції України до цивілізованого світу, такої інтеграції має прагнути кожна людина! А це включає в себе і вивчення мов, і готовність працювати чесно та відстоювати свої права. Всього, що у мене на душі, і не висловиш одним-двома словами. Я зрозуміла, що на цей світ повинна дивитись власними очима, а не через телеекран чи монітор комп’ютера. Зрозуміла, що цей світ, і Європа зокрема, відкриється кожному, хто не боїться просто йти вперед і не ховатися за стереотипами, наче за стіною.