будинок і разом з дружиною Олександрою Костянтинівною Вукотич приїздить до Одеси… «Виступом в Одеському народному театрі в ролі Стецька, – підкреслює М. К. Йосипенко, – починається нова сторінка в біографії майбутнього великого актора М. Л. Кропивницького, біографії, що відтоді була нероздільно пов’язана з мистецтвом сцени взагалі, а української особливо». Цей успіх, безумовно, був не випадковим. Адже Марко Кропивницький приїхав до Одеси і ступив на професіональну сцену вже зрілою людиною, з великим досвідом актора-аматора. Як уже згадувалось вище, тільки в Бобринці за останні три роки він поставив «не менш сорока спектаклів». Цю важливу рису майбутнього знаменитого артиста і режисера зауважує його сучасник — російський журналіст Д. М. Городецький, який бачив Кропивницького і в ролі Стецька у «Сватанні на Гончарівці», й у «Назарі Стодолі» Шевченка – в ролях полковника та бандуриста, що «неповторно виконував історичні пісні під час «вечорниць». У своїх мемуарах він підкреслює, що, «незважаючи на свою молодість, Кропивницький вже був сформованим актором. З однаковим успіхом він грав як серйозні, так і комічні ролі, створюючи в тих і в інших завершені образи. Важко вірилось, що той самий актор, якого ще недавно бачили в машкарі придуркуватого синка багатих обивателів, тепер грає суворого, жорстокого, неприступного м’яким почуттям старигана». Зазначимо, що українське мистецтво, як і українська культура в цілому, переживало в ту добу свої далеко не кращі часи. Не було ні достатнього національного репертуару, ні акторів, які б могли виконувати українські твори на професійному рівні. Ці проблеми тривожили Кропивницького. Аналізуючи тодішній стан українського сценічного мистецтва (1860-1870-ті роки), М. Л. Кропивницький пише: «Український театр тоді був при «посліднім іздиханії», тільки ще де-не-де аматори інколи грали раз на рік «Наталку Полтавку» або «Назара Стодолю», як от в Олександрії, в Єлисаветі, в Херсоні. Справжні ж трупи нехтували ними, і самі актори з українськими прізвищами поховались за псевдоніми, то за -ових, то за -евих... Михайлівський, колись український актор, перелущився в Базарова, Лашко – в Лашкова, Петренко – в Петренкова... Мені навіть не довелось бачити жодного артиста з видатних українських артистів, як, наприклад, Щепкіна, Соленика» (18, 104). Жахливе становище українського театру було обумовлене антиукраїнською політикою російського царизму, яка була розрахована на остаточне обрусіння всіх національних меншин Російської імперії взагалі і українців зокрема. Остаточно перекреслили стан існування українського театру сумнозвісний валуєвський циркуляр 1863 року та Емський царський указ 1876 року. Було заборонено навчання
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 79