З добром до людей
ЛАУРЕАТИ До 75-рiччя Кiровоградської області
обласної літературної премії ім. Є. Ф. Маланюка
Кiровоградська обласна рада м.Кіровоград 2014
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф. Маланюка
До 75-рiччя Кiровоградської області
Книга розповідає про видатних письменників і поетів, драматургів і перекладачів, які стали лауреатами обласної літературної премії імені Євгена Маланюка у 2002 – 2012 роках. Упорядники книги висловлюють щиру вдячність колективу Кіровоградської обласної бібліотеки для юнацтва імені Олександра Бойченка та голові обласної організації Національної спілки письменників України Василю Бондарю за неоціненну допомогу в підготовці видання.
© Studio7, 2013
Шановний читачу!
Книга, яку ви відкрили, є однією з серії, присвяченої лауреатам премій, заснованих Кіровоградською обласною радою. Нагодою для створення цієї серії стала вагома подія – відзначення поважної ювілейної дати – 75-ї річниці утворення Кіровоградської області. Упродовж 15 років (із 1993-го по 2008-й) засновано вісім обласних премій у різних сферах: історико-краєзнавчій, агропромисловій, культурно-мистецькій, освітянській, літературній, журналістській, образотворчій, архітектурно-геральдичній та декоративно-прикладній. Із заснуванням премії незрівнянно більше активізувалася робота у цих галузях людської діяльності на теренах області, а широкому колу громадськості стали відомими імена людей, повсякденна праця і творчість яких усебічно розкривають неповторність нашого краю та непересічне значення його історичної місії — народжувати талановитих і працьовитих особистостей, утверджувати духовне багатство. Тож сердечно дякую нашим лауреатам за їхню подвижницьку працю, всім тим, хто долучився до створення книг цієї серії. Щиро сподіваюсь, що для вас, дорогий читачу, ця книга буде цікавою та корисною. Існує думка, що неможливо написати твір, який задовольнив би всіх читачів, та є впевненість: слово, що йде від серця, проникає в серце. І люди, які стали героями цієї книги, і люди, які її створили, прагнули саме цього: проникнути в серце і спонукати читача бути патріотом, любити рідний край, бути творцем його сьогодення і майбутнього.
Зі щирою повагою, голова Кіровоградської обласної ради
Микола Ковальчук
Зміст Вступне слово голови Кіровоградської ради М. М. Ковальчука .............................. 3 Біографія Є. Ф. Маланюка........................................................................................... 6 ПОЛОЖЕННЯ про обласну літературну премію ім. Є. Ф. Маланюка ...................... 8
Лауреати премії 2002 року Василь Васильович Бондар....................................................................................... 12 Леонід Васильович Куценко....................................................................................... 15
Лауреати премії 2003 року
Петро Іванович Селецький........................................................................................ 20 Григорій Дмитрович Клочек ...................................................................................... 22
Лауреати премії 2004 року
Тамара Гнатівна Журба............................................................................................ 28 Віктор Олексійович Погрібний ................................................................................. 30
Лауреати премії 2005 року Світлана Григорівна Барабаш.................................................................................. 36 Галина Спиридонівна Берізка ................................................................................. 38
Лауреати премії 2006 року Катерина Георгіївна Горчар ..................................................................................... 44 Світлана Василівна Орел ........................................................................................ 46
Лауреати премії 2007 року Леонід Якович Безпалий .......................................................................................... 50 Василь Петрович Марко ........................................................................................... 52 Ольга Миколаївна Полевіна ..................................................................................... 54
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Лауреати премії 2008 року Олександр Юрійович Жовна .................................................................................... 58 Володимир Михайлович Караташ ............................................................................ 61 Кость Гаврилович Оверченко ................................................................................... 64
Лауреати премії 2009 року Тетяна Володимирівна Андрушко .............................................................................. 68 Олександр Федорович Кердіваренко ...................................................................... 71
Лауреати премії 2010 року Олександр Іванович Косенко .................................................................................... 76 Володимир Петрович Шурапов ............................................................................... 78
Лауреати премії 2011 року Олег Володимирович Попов .................................................................................... 84 Антоніна Михайлівна Корінь .................................................................................... 86 Сергій Васильович Піддубний ................................................................................ 89
Лауреати премії 2012 року Юлія Федорівна Гладир ........................................................................................... 94 Юрій Васильович Обжелян ..................................................................................... 96 Олег Олександрович Бабенко ................................................................................. 98
Вірші Євгена Маланюка .......................................................................................... 100
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 5
Євген Филимонович
Маланюк (1897 — 1968)
Поет, літературознавець, культуролог Євген Филимонович Маланюк народився 1 лютого 1897 року в родині вчителя у містечку Новоархангельськ (теперішньої Кіровоградської області). Його батько, не маючи конкретної освіти, завдяки природним здібностям і самоосвіті був всебічно розвиненою і зацікавленою особистістю: дбав про створення театру в містечку, сприяв відкриттю гімназії, цікавився історією краю, зібрав неабияку сімейну бібліотеку. Мати походила зі збіднілого дворянського роду, захоплювалась музикою, поезією, класичною літературою. Завдяки домашньому вихованню Євген позитивно виділявся серед своїх однолітків під час навчання в місцевій початковій школі. Подальшу освіту він отримав у повітовому Єлисаветрадському земському реальному училищі. Єлисаветград тоді був значним культурним центром півдня країни. Місто мало усталені театральні традиції, приймало виставки художників-передвижників. Для молодого Маланюка поштовхом до перших поетичних вправ став навчальний заклад, де живопис, театр та позакласне читання були на першому місці. У 1914 році Євген Маланюк вступив до Петербурзького політехнічного інституту, бажаючи здобути інженерну професію. Але початок першої світової війни змінив його плани, і юнака зарахували до Київської військової школи, яку він закінчив у 1916 році. Далі були Перша світова війна, революція, громадянська війна, коли Маланюку довелося захищати Українську Народну Республіку. Пізніше – три роки в таборах Польщі для інтернованих. Саме тут, у таборових журналах, почали з’являтися його вірші, літературознавчі та публіцистичні статті. З 1923 року Євген Маланюк навчався у Чехословаччині на гідротехнічному відділі інженерного факультету Української господарської академії в Подебрадах. Паралельно з навчанням Академія стала для Маланюка періодом плідного літературного життя: зустрічі з відомими літераторами, доповіді, дискусії та, як результат, вихід у 1924 році першої збірки «Стилет і стилос», а через рік у Гамбурзі ще однієї – «Гербарій». Закінчивши навчання у 1929 році, Євген Маланюк переїхав до Варшави, де працював на посаді інженера у міському магістраті. У
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Варшаві навколо Маланюка згуртувалися українські письменники. Видавався журнал «Ми», де поет друкував свої поезії та статті. Він активно виступав із доповідями, брав участь у літературних дискусіях. З початком Другої світової війни та окупації Польщі поневіряння без роботи, а подекуди і без шматка хліба змусили Маланюка повернутися до Чехії. Коли там залишатися було небезпечно, оскільки ім’я Маланюка радянська контррозвідка внесла до переліку ворожих елементів, які підлягали депортації або знищенню, він у 1945 році подався до Німеччини, а в 1949-му – до Америки. Влаштувався у Нью-Йорку на інженерну посаду. Продовжував займатися творчістю. У США видано низку збірок: «Влада», «Поезія в одному томі» та інші. Крім того, десятки написаних і опублікованих статей, проза в збірнику «Книга спостережень», де він порушив питання, що є актуальними до теперішнього часу. 16 лютого 1968 року Євгена Маланюка не стало. Його твори друкувалися в різних країнах, перекладалися багатьма мовами.
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 7
ЗАТВЕРДЖЕНЕ рішенням обласної ради від 19 квітня 2002 року №13, зі змінами, внесеними рішеннями обласної ради: від 28 березня 2003 року №161, від 4 листопада 2005 року №511, від 24 жовтня 2008 року №574, від 18 грудня 2009 року №827, від 17 лютого 2012 року № 277.
ПОЛОЖЕННЯ про обласну ЛІТЕРАТУРНУ премію імені єВГЕНА МАЛАНЮКА 1. Обласна літературна премія імені Євгена Маланюка (далі – премія) засновується обласною радою. 2. Премія є творчою відзнакою, якою нагороджуються літератори області за високохудожні твори у жанрах поезії, прози, драматургії, літературознавства та перекладу, спрямовані на утвердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення й демократизацію суспільства. 3. Премія встановлюється у трьох номінаціях: • художня література (поезія, проза, драматургія); • літературознавство та публіцистика; • переклад (з української мови на інші мови, з інших мов на українську мову). 4. На здобуття премії щорічно висуваються літературні твори, опубліковані окремими книгами чи у журналах, які вийшли друком протягом останніх трьох років, але не пізніш як за три місяці до їх висунення на здобуття премії. 5. Висувати твори на здобуття премії мають право: • управління культури і туризму облдержадміністрації; • обласні відділення національних творчих спілок; • громадські організації; • трудові колективи; • навчальні заклади. Від імені творчих та громадських організацій, трудових колективів та навчальних закладів висування здійснюють їх президії, бюро, ради. Висування відбувається гласно. 6. Премія є персональною. 7. Премією нагороджуються, як правило, літератори, які народилися, проживають або тривалий час працювали на території області. Премія присуджується авторові один раз за життя. Премія може присуджуватись посмертно. 8. Забезпечення дотримання вимог щодо висунення творів на здобуття премії, їх конкурсний відбір та присудження премії здійснює журі обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (далі – журі), що є колегіальним органом. 9. Персональний склад журі затверджується обласною радою на строк повноважень ради. Головою журі є голова обласної ради. За поданням голови журі може проводитись ротація складу журі, але не більше однієї особи на рік.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Засідання журі веде голова журі або його заступник. Засідання журі є правомочним за умови присутності на засіданні двох третин від його загального складу. Рішення журі приймається простою більшістю голосів. Свої обов’язки члени журі виконають на громадських засадах. Адреса журі: управління культури і туризму облдержадміністрації, площа Кірова, 1, м. Кіровоград, 25022. 10. Журі щороку до 15 жовтня оголошує конкурс на висунення творів на здобуття премії. Висунення триває два тижні. Журі шляхом обговорення і відкритого голосування визначає високохудожні твори. У першій декаді листопада щорічно публікує в газеті «Народне слово» перелік творів, висунутих на здобуття премії. Два місяці триває обговорення творів у засобах масової інформації. До 20 січня журі з урахуванням результатів обговорення творів у засобах масової інформації проводить остаточне обговорення і таємне голосування. У разі відсутності гідного премії твору вона не присуджується. Твір, який набрав більше половини голосів членів журі, визнається переможцем. Рішення журі разом із протоколом голосування подається голові обласної ради для затвердження. До 1 лютого наступного за звітним роком голова обласної ради видає розпорядження про затвердження рішення журі про присудження премії. 11. Розпорядження про присудження премії друкується в газеті «Народне слово», оголошується по радіо та телебаченню. Щорічно до 2 лютого – дня народження Євгена Маланюка – автору твору-переможця присвоюється звання «Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка», вручаються диплом установленого зразка, нагрудний знак лауреата, почесна відзнака обласної ради й обласної державної адміністрації – скульптура «Степовий орел» та грошова частина премії. Премію вручає голова обласної ради – голова журі або заступник голови журі. Лауреат під час вручення премії може виголосити промову до п’яти хвилин, текст якої публікує газета «Народне слово». 12. Грошова частина премії встановлюється у розмірі 3529 грн. 50 коп. у кожній номінації та виплачується за рахунок коштів обласного бюджету, передбачених на фінансування галузі «Культура».
Зміни у порядку присудження премії Зміна номінацій Відповідно до пункту 3 Положення про обласну літературну премію імені Євгена Маланюка, затвердженого рішенням Кіровоградської обласної ради від 19 квітня 2002 року №13, премія присуджувалася у двох номінаціях: • художня література (поезія, проза, драматургія); • літературознавство та публіцистика. Пунктом 1 рішення Кіровоградської обласної ради від 28 березня 2003 року №161 затверджено нову редакцію Положення про обласну літературну премію імені Євгена Маланюка, яким встановлено вже три номінації. До попередніх двох додалася номінація «Переклад (з української мови на інші мови, з інших мов на українську мову)». У зв’язку з тим, що протягом дев’яти років переможцями у номінації «Переклад» стали лише три особи – у 2007, 2008 та 2011 роках, та відсутністю в інші роки подань кандидатур на конкурс у номінації «Переклад», згідно з пунктом 1.1 рішення обласної ради від 17 лютого 2012 року №277 було скасовано чинні та запроваджено такі номінації: • «Поезія (у тому числі драматичні твори і переклади)»; • «Проза (у тому числі драматичні твори і переклади)»; • «Літературознавство та публіцистика». Зміна розміру грошової частини премії Відповідно до пункту 12 Положення про обласну літературну премію імені Євгена Маланюка, затвердженого рішенням Кіровоградської обласної ради від 19 квітня 2002 року №13, грошова частина премії встановлена у розмірі 30 неоподаткованих мінімумів у кожній з номінацій (станом на 2002 рік). Відповідно до другого абзацу пункту 1 рішення обласної ради від 6 вересня 2002 року №73, розмір грошової частини премії змінено на 1000 грн. Згідно з пунктом 1 рішення обласної ради від 4 листопада 2005 року №511, розмір грошової частини премії збільшено до 1500 грн. Відповідно до пункту 1 рішення обласної ради від 24 жовтня 2008 року №574 розмір грошової частини премії встановлено у розмірі 3529 грн. 50 коп.
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 9
Лауреати премії 2002 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Василь Васильович
Бондар
Василь Васильович Бондар народився 15 січня 1954 року у селі Теліжинці Тетіївського району на Київщині у селянській сім’ї. Після закінчення десятирічки служив на Балтійському флоті, навчався у Київському державному університеті на факультеті журналістики. Період студентських років став і початком систематичної праці над словом. Після закінчення навчання в університеті поїхав за призначенням у Кіровоград, де працював у редакціях газет «Молодий комунар» і «Вечірня газета», Бюро пропаганди художньої літератури Спілки письменників, Центрально-Українському видавництві. Нині – голова Кіровоградської обласної організації Національної спілки письменників України (з 1995 року), доцент кафедри видавничої справи та редагування Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, головний редактор літературного часопису «Вежа». Член творчих спілок: журналістської та письменницької. Заслужений журналіст України (2007). Перші твори (вірші) опублікував школярем восени 1970 року («Ленінські заповіти», Тетіїв). Оповідання друкував у часописах Києва, Житомира, Кривого Рогу, Кіровограда, Івано-Франківська, Вінниці, Львова, Харкова, Донецька, Одеси, Пряшева… Деякі твори вийшли друком у гуртових збірниках «Вітрила – 83», «Оповідання – 86», «Свята вода», «Десять українських прозаїків. Десять українських поетів», «Калинове серце», інших. Автор трьох книг художньої прози: «Одвідини» (1995), «Смарагдові китиці у воді» (2001), «Камінь від хандри» (2013). Твори перекладались англійською і румунською мовами. Автор книги літературознавчих статей та інтерв’ю «У пошуках слова значущого» (2008). Василь Бондар – упорядник меморіальних книг «Голоси із 33-го» (1993), «Час “чорного ворона”» (1997), «Ми, переможені Чорнобилем» (1996), «Сповідь з-за ґрат» (1997), «15х15. Письменники приінгулля» (1999), «OST – тавро неволі» (2000), «20х20. Письменники сучасної Кіровоградщини» (2004), п’ятитомного видання «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» (2004 – 2009), «Письменництво: важкий хрест чи лавровий вінець?» (2010), двотомної хрестоматії творів письменників краю «Блакитні вежі» (2011). Лауреат обласної краєзнавчої премії ім. Володимира Ястребова (1997), обласної літературної премії ім. Євгена Маланюка у номінації «Художня література» (2002), премії ім. Дмитра Нитченка (2006), премії ім. Михайла Стельмаха (2010).
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Бабине літо Я люблю бабине літо. Я люблю його навіть більше, ніж справжнє, бо це останній сплеск тепла, гарячих барв, сонця, бентежної радості... Я люблю його, бо це – солодкий смуток за вчорашнім, одцвілим... Коли вранці зів’януть, здимлять-щезнуть геть перші несміливі туманці над Роською та по найближчих видолинках і яругах, коли небо ніжно гляне на тебе блакитними очима (не синіми, ні, сині очі в неба серед жнив, а в бабине літо – блакитні, світло-голубі, вицвілі на серпневій спеці), коли далеч стане глибокою, прозорою, як ні в який день року, – отоді ти збираєшся і йдеш до лісу. Ще тільки покидаєш поріг свого обійстя, а в грудях лоскітно щемить од передчуття близького раювання душі – відправляєшся на жовтневу оргію осені. До лісу йти тобі далеченько: через увесь наш куток Погребищенський, берегом понад Роською, далі завернути на дядьків Тодосів город і вже поза городи, а там полем, полем навпрошки аж до лісу. Од села його не видно, він заховався у долині, обабіч вузенької безіменної річечки, яка тече у Роську. Треба близько надійти, щоб найвище дерево раптом показало свого вершка над пругом поля. То дуб – кремезний, давній: того й найвищий. Ще ступиш крок-два – до старого підпрягаються молодші, проте не менш здужалі. А там уже решта. Скільки оком сягнеш – ліс. Ти знаєш, що за Широким Берегом він кінчається, але звідси, з горба, хочеться думати, що йому нема кінця... Ти не заходиш у ліс одразу. Ти дивишся на нього згори. Це пізніше обпечеш пальці об червонясту наїжачену шипшину, покуштуєш на смак перестиглого глоду, заклечаєш себе підгорілим листом клена, знайдеш неторканий осінню, підсинений холодною росою листок дуба, піймаєш вутленьку матову ниточку бабиного літа... То згодом. А зразу ти дивишся на ліс згори. Він цвіте. Усіма кольорами. Найбільше гарячого. Міниться, грає ліс на вітрі, кличе... І терпне тоді щось у тобі, холоне бентежно... ...Завтра неділя. Я вже купив на вечір квитка додому (у півціни, по студентському). Їду у бабине літо.
(Етюд із книги Василя Бондаря «Смарагдові китиці у воді» – другої книги художньої прози Василя Бондаря. До неї ввійшли оповідання, етюди, спомини, написані переважно в останнє десятиріччя ХХ століття).
Книги лауреата • «Одвідини» (оповідання) – Кіровоград, «Степ», 1994, 164 с. • «Смарагдові китиці у воді» (оповідання, спогад) – Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 2001, 374 с. • «У пошуках слова значущого» (статті, інтерв’ю) – Кіровоград, «Степ», 2008, 296 с.
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 13
• «Камінь від хандри» (оповідання, етюди, образки, повісті, спогад) – Київ, «Ярославів Вал», 2013, 384 с.
Публікації про життя і творчість лауреата • Олександр Михайлюта «Сільська проза Василя Бондаря» («Молодь України», Київ, 04.05.1995). • Світлана Барабаш «Смарагдове різьблення словом: мала проза Василя Бондаря» («Народне слово», Кіровоград, 04.01.2003). • Василь Марко «Слово сили набирається» («Кур‘єр Кривбасу», Кривий Ріг, 2004, №177). • Микола Рябий «На святі Бондаревої прози» («Літературна Україна», Київ, 04.09.2008). • Михайло Слабошпицький «Тут він справді такий, як є… Василь Бондар і його проза» («Київ», Київ, 2013, №3-4).
Виступ після вручення премії Василь Бондар «З іменем Маланюка» («Народне слово», Кіровоград, 11.02.2003).
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Леонід Васильович
Куценко
Леонід Васильович Куценко народився 16 лютого 1953 року в селі Вільхове Ульяновського району Кіровоградської області в родині вчителів. Працював у школі, на будові. Закінчив філологічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту (1978). Був секретарем комітету комсомолу інституту, деканом філологічного факультету. З 1982 року працював на кафедрі української літератури педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Автор книг «Музей І. Микитенка в Рівному» (1985), «Боян Степової Еллади» (1993), «Благословенні ви, сліди...» (1995), «Літературний словник Кіровоградщини» (1995), «До джерел історії краю» (у співавторстві з Н. Бокій та О. Брайченком, 1995), «Євангеліє чужих піль. Подорож до двох вигнанців» (разом з В. Панченком, 1996), «“Ні, вже ніколи не покаюся...” Євген Маланюк: історія ісходу» (1997), «Євген Маланюк. Невичерпальність» (упорядкування, вступна стаття, примітки (1997, 2001 – друге видання), «Час вчитися любити. Біблія на уроках літератури» (1999), «Так розчахнулося дерево родини...» (1999), «Як перший пелюсток весни...: Інтимна лірика Є. Маланюка. Три обраниці поетової музи» (2000), «Dominus Маланюк тло і постать» (2001, 2002 – друге видання), «Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань» (2002), «Князь Духу. Статті про життя і творчість Євгена Маланюка» (2003), «Маланюк Євген. Поезії з нотатників» (підготовка текстів, вступна стаття, упорядкування, примітки – 2003), «Дараган Юрій. Срібні сурми» (2003, 2004 – друге видання), «Крицеве слово» (2003), «Біографія поетичного рядка. (Антологія історій одного вірша)» (2004). Леонід Куценко – літературознавець, доктор філологічних наук, професор, член Національної спілки письменників України (1998), заслужений працівник народної освіти України, лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Літературознавство та публіцистика» (2002) та премії Фонду Воляників-Швабінських Фундації Українського Вільного Університету в США (2003). Трагічно загинув 22 грудня 2006 року.
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 15
Куценко Л. Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2002. – 84 с. Прочитавши книгу літературних мандрівок місцями, пов’язаними з життям і творчістю українського письменника Євгена Маланюка у Чехії, США та Польщі, ви матимете змогу здійснити своєрідну подорож країнами й містами, у яких поет-вигнанець знаходив притулок; пізнати атмосферу, в якій йому доводилося жити й працювати; познайомитися з колом людей, з якими довелося зустрічатися письменникові. В основі розповіді – безпосередні враження автора від відвіданих місць, багаті архівні матеріали, щоденникові записи письменника та спогади про нього. Видання розраховане на широке коло читачів. У книзі використані світлини з архіву поета в УВАН у США, особистого архіву О.Сембай-Галицької (США) і фотографії автора.
Куценко Л. Dominus Маланюк: тло і постать. Монографія. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2001. – 264 с. Книга присвячена дослідженню витоків та еволюції творчої особистості видатного українського письменника Євгена Маланюка (1897 – 1968). Для літературознавців, викладачів та студентів гуманітарних факультетів вищих навчальних закладів, учителів.
Книги лауреата • «Благословенні ви, сліди…» – Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 1995, 104 с. • «Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань» – Кіровоград, ЦУВ, 2002, 84 с. • «І вічність на каміннях Праги...» – Кіровоград, “Імекс-ЛТД”, 2006, 288 с. • «І спомину непроминуча кара ... Євген Маланюк: подорожі Україною 1926-1943» – Кіровоград, «Спадщина», 2006, 70 с. • «Князь духу» – Кіровоград, 2003, 184 с. • «Наталя Лівицька-Холодна. Нарис життя і творчості» – Кіровоград, «Спадщина», 2004, 102 с.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
• «Стежками хутора “Надія”» – Кіровоград,»Імекс-ЛТД», 2007, 48 с. • «Так розчахнулось дерево родини…» Штрихи до сімейної драми Маланюків. Листи поета до сина» – Кіровоград, 1999, 28 с. • «Час вчитися любити. Біблія на уроках літератури» – Кіровоград, «Степова Еллада», 1999, 56 с. • «Dominus Маланюк: тло і постать» – Кіровоград, ЦУВ, 2001, 264 с.
Публікації про життя і творчість лауреата • Світлана Барабаш «Особистість і час: взаємооприявлення» («Вечірня газета», Кіровоград, 21.02.2003). • Василь Бондар «Три крапки як ознака невичерпальності…» («Літературна Україна», Київ, 06.03.2003). • Віктор Погрібний «Бенефіс Леоніда Куценка» («Кіровоградська правда», Кіровоград, 22.11.2003). • Броніслав Куманський «Людина, яка зреалізувала себе повністю» («Народне слово», Кіровоград, 19.02.2008). • «“Я обрав свій шлях…” Леонід Куценко у спогадах, листах, пам’яті» – упорядник І. Задоя (Одеса «Астропринт», 2012, с. 336).
Виступ після вручення премії • Леонід Куценко «Час перейнятися поетовим болем» («Народне слово», Кіровоград, 11.02.2003).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 17
Лауреати премії 2003 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Петро Іванович
Селецький
Селецький Петро Іванович народився 31 липня 1956 року в селі Шляхова Новоархангельського району на Кіровоградщині. Закінчив технічний вуз. З 1978 року – на газетній роботі, якій віддав понад чверть століття. Нині мешкає в Києві, працює головним консультантом секретаріату Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації. Перші вірші опублікував 1974 року, а з середини 80-х його ім’я почало регулярно з’являтися на сторінках колективних літературних видань, у журналах та альманахах Києва, Дніпропетровська, Харкова, Львова. 1990 року разом із Петром Біливодою та Миколою Будлянським у серії «Перша книга поета» столичного видавництва «Радянський письменник» видав збірку «Трилисник». Є також автором окремих поетичних книг «Сліди багать» (1993), «Місто без імені» (1994), «Заклання ночі» (1995), «Магічні кола днів» (2000), «Осінній звір» (2002). Член Національної Спілки письменників України з 1993 року. Переможець Міжнародної літературної премії «Гранослов» (1992 рік), лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка у номінації «Художня література» (2003).
Селецький П. Осінній звір. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2002. – 204 с. Ця збірка, шоста у доробку автора, найбільш повно презентує його творчість. «Осінній звір» – це книгаметафора, книга-фантом, своєрідне породження і відбиток «світу високих напруг і окрас», сповнена живих струмів буття і почувань людини, приреченої жити на зламі тисячоліть.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Осінній звір Яка ця втома легкоступа, Яка вогниста тиша ця! Ось маєш: днів безликих купа – Для тиші нашої дрівця... Очима стомленого звіра Дивлюсь і я на ліс рудий... Яка ж скрипуча недовіра У голосі твоїх надій! Яка природна й певна міра, Яких осяянь полини В очах твоїх, відлунко щира, Вже тліють нині, восени! Як щемно сяє злотом кута Ліщина в гущі між дерев! Як просто нам з тобою бути, Забувши давнє і старе... Снується осені ворсиння Сяйливим смутком таїни. Ти знай: це я, твій звір осінній, Твій друг і спільник восени.
Сіль Осінь багрянородна, Жухла трава й бур’ян... Як це неблагородно – Сіль до сердечних ран! Кинеш по місту оком, Станеш і ти таким: Грандом, знавцем, пророком... Тільки для неї – ким? Станеш для неї, може, Тінню... Вона простить, Правда, від слів порожніх Більше не захистить. Станеш для неї, друже, Спогадом (наче лист), Станеш за склом байдужим Фото старим колись. Мужем чужим бездарно Станеш – солодкий бран!.. Нащо ж ти так, мій гарний – Сіль до сердечних ран?!
Книги лауреата • «Сліди багать» – Кіровоград, «Степ», 1993, 32 с. • «Місто без імені» – Київ, «Український письменник», 1994, 72 с. • «Заклання ночі» – Кіровоград, « Степ», 1995, 64 с. • «Осінній звір» – Кіровоград, «Центрально-Українське видавництво», 2002, 204 с.
Публікації про життя і творчість лауреата • Світлана Барабаш «Про “Осіннього звіра” Петра Селецького і не тільки...» («Кіровоградська правда»,13.01.2004). • Валерій Гончаренко «Вогонь калини і зорі» («Кіровоградська правда», 11.09.1988). • Антоніна Корінь «У сяйві слова, зрослого зі спраги» («Вечірня газета», Кіровоград, 12.11.1996). • Тамара Баришева «Блукання “Осіннього звіра”» («Вежа», Кіровоград, 2004, №17).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 21
Григорій Дмитрович
Клочек
Григорій Дмитрович Клочек народився 5 березня 1943 року в селі Грабовці на Холмщині (тепер – Польща). У 1945-му родину вивезли на Одещину в рамках «обміну населенням» між УРСР та Польщею. Григорій закінчив Одеський університет (1965), служив у війську в Прибалтиці, працював директором шкіл на Одещині (Вилкове, Торосово, Фрунзівка). Кандидатську дисертацію, присвячену збірці Павла Тичини «Сонячні кларнети», захистив у Одеському університеті (1977). З 1979 року – в Кіровоградському педінституті, завідувач кафедри української літератури. Доктор філологічних наук (1990). У 2005-му обраний ректором Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. К. Винниченка. Наукові інтереси пов’язані з фундаментальними проблемами художності, пізнання її шляхом адекватного аналізу з використанням інструментарію психологічної науки. Опікується справами шкільної філологічної освіти. Автор низки посібників нового типу, де літературознавчі й методичні матеріали супроводжують художній текст. Серед них – «Поезія Тараса Шевченка: сучасні інтерпретації», «Українська література в школі як націєтворчий фактор» (1997). Академік Академії наук вищої школи України (1995). Член Національної спілки письменників України з 1983 року. У 1984 – 1986 роках очолював обласну організацію Спілки. Автор книг «Душа моя сонця намріяла...» (1986), «Поетика Бориса Олійника» (1988), «У світлі вічних критеріїв» (1989), «Поетика і психологія» (1989), «Як наблизитись до Давида Мотузки» (1989), «Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація» (1998), «Романи Івана Багряного “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”» (1998), «Історичний роман Ліни Костенко “Маруся Чурай”» (1998), «Ліна Костенко. Навчальний посібник-хрестоматія» (упорядкування, інтерпретація творів, 1999), «Світ “Велесової книги”» (2001), «Енергія художнього слова» (2007). Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (2003) за книгу «Світ “Велесової книги”» в номінації «Літературознавство та публіцистика». Заглиблення в цю пам’ятку однозначно переконує, що її значущість цілком прирівнюється до «Слова о полку Ігоревім» та «Повісті временних літ». На превеликий жаль, дехто з наших сучасників поки що виявляє у ставленні до цієї пам’ятки якусь загальмованість, замішану на недовір’ї. Причини такої недовіри пояснюються легко. Вже надто багато й ретельно «певні сили» попрацювали над тим, щоб переконати весь культурний світ у сфальсифікованому походженні «Велесової книги». Уже після того, як з’явилося багато неспростовних аргументів щодо автентичності «ВК», ті «певні сили» змінили тактику. Це виявилося в тому, що вони розпочали активну боротьбу за «первородство» пам’ятки. Саме з
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
намірами позбавити українців права на «Велесову книгу» вони почали створювати міфи про північне, великоновгородське походження її позірного автора. Розмови про «Велесову книгу» як фальсифікат зараз не мають підстав. Для неупереджених людей, які знайомі з відповідними дослідженнями, автентичність цієї пам’ятки є безсумнівною. Проте визнання справжності «Велесової книги» породжує деякі проблеми. І про них треба говорити відверто. Річ у тому, що поява та визнання цієї пам’ятки вносить у свідомість багатьох людей певну розгубленість, що викликана необхідністю відмовитися від уже сформованих і нібито тією чи іншою мірою науково обґрунтованих уявлень про наше прадавнє, ще дохристиянське минуле. Йдеться не про відмову від окремих стереотипів, а про зміну всієї системи мислення стосовно нашого минулого. Це стосується історії, релігії, мови, писемності, духовної культури наших далеких предків. А тут узвичаєних уявлень, тобто стереотипів, дуже багато, і відмова від кожного з них є непростим і вельми болючим процесом. Звідси й той часом прихований опір, який чиниться «Велесовій книзі». Та все ж хоч і повільно, але неухильно відбувається поступове усвідомлення того величезного позитиву, який уже вносить у наше життя ця безцінна пам’ятка. Вона поглиблює нашу історію, висвітлюючи з пітьми минувшини принаймні кілька мало знаних століть, змінює уявлення про вірування наших предків, що досі розумілося як язичництво, тобто як щось первісно-примітивне. Тепер же нам належить осмислювати філософські глибини того релігійного мислення, зіставляючи теологію «Велес книги» з «Біблією» та іншими священними книгами. Із книги Григорія Клочека « Світ “Велесової книги”»
Книги лауреата • «Душа моя сонця намріяла...» – Київ, «Дніпро», 1986. • «Поетика Бориса Олійника» – Київ, «Радянський письменник», 1988. • «У світлі вічних критеріїв» – Київ, «Дніпро», 1989. • «Поетика і психологія» – Київ, «Знання», 1989. • «Як наблизитись до Давида Мотузки» – Київ, «Знання», 1989. • «Поезія Тараса Шевченка: сучасна інтерпретація» – Київ, «Освіта», 1998. • «Романи Івана Багряного “Тигролови” і “Сад Гетсиманський”» – Кіровоград, «Степова Еллада», 1998. • «Історичний роман Ліни Костенко “Маруся Чурай”» – Кіровоград, «Степова Еллада», 1998.
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф. Маланюка
| 23
• «Ліна Костенко. Навчальний посібник-хрестоматія» (упорядкування, інтерпретація творів) – Кіровоград, «Степова Еллада», 1999. • «Світ “Велесової книги”» (навчальний посібник) – Кіровоград, «Степова Еллада», 2001. • «Теорія літератури» (навчально-методичний комплекс для вузів) – Кіровоград, КДПУ ім. В. Винниченка, 2006. • «Енергія художнього слова» (збірник статей) – Кіровоград, РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2007. • «Константи Василя Сухомлинського» – Кіровоград, «Народне слово», 2008. • «Поетика візуальності Тараса Шевченка» (монографія) – Київ, «Академвидав», 2013.
Публікації про життя і творчість лауреата • Григорій Штонь «Григорію Клочеку – 50!» («Літературна Україна», Київ, 22.04.1993). • Юрій Мариненко «…І чекаємо, що поверне до добра» («Народне слово», 06.11.2001). • Володимир Панченко «Система професора Клочека: штрихи до портрета» («Літературна Україна», Київ, 13.03.2003). • Світлана Орел «Рецепт від національного недокрів‘я – у творах Маланюка» («Вечірня газета», 06.02.2004). • Віктор Погрібний «Центральна фігура» («Кіровоградська правда», 13.12.2005). • Броніслав Куманський «Три виміри часу за Клочеком» («Народне слово», 29.12.2007). • Василь Марко «Його слова ходять навшпиньки коло геніальних витворів майстрів» («Кіровоградська правда», 04.03.2008).
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф. Маланюка
| 25
Лауреати премії 2004 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Тамара Гнатівна
Журба
Тамара Гнатівна Журба народилася 16 січня 1939 року в місті Зелене на Дніпропетровщині. Після закінчення середньої школи за комсомольською путівкою поїхала на новобудови Донбасу, де працювала до 1958-го. Повернувшись на Криворіжжя, була помічником машиніста екскаватора на металургійному комбінаті, працювала на будівельних майданчиках. З 1968 року з сім’єю жила в селі Іванівка Долинського району на Кіровоградщині. Працювала бібліотекарем та вихователькою дитячого садка. У кінці 1990 року тимчасово виїжджала на проживання в Аргентину. А з вересня 2005-го постійно мешкає в цій південноамериканській країні: спочатку в провінції Сальта, нині в провінції Місьйонес. Друкується з 1971 року. Авторка поетичних книг «Дотиком серця» (1979), «Лагідна земля» (1882), «Жіноча розмова» (1987), «Зимова флейта» (2004), книги поезій для дітей «Звідкіля ти, журавлятко?» (2002). Учасниця VI Всесоюзної наради молодих літераторів. За збірку «Лагідна земля» удостоєна обласної премії імені Юрія Яновського. За збірку «Зимова флейта» в 2004 році удостоєна обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Художня література».
Журба Тамара. Зимова флейта: Поезії. – Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 2004. – 118 с. «Зимова флейта» – четверта книга лірики поетеси Тамари Журби. Це щира сповідь про святе в душі й дике в недосконалому світі, це любов і печаль, клич і сумнів, зачудування миттю життя й негучна іронія... А ще музика. Бо талановите слово – завжди музика.
Зимова флейта М. Б.
Іще не вечір, тільки надвечір’я – Туманом сизим очі запина... У нас з тобою не було весілля, А був лиш вечір з келихом вина. У небі свічки запалив нам ангел – Вселенський Храм даровано на двох, В якому не стихали звуки танго, Мелодія пливла між слів і строф. Іще не вечір, це іще не вечір,
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Хоч листопад одвіявся давно, І сирітно зорить гніздо лелече У наше заморожене вікно. Але вітрисько не задмухав свічі, Коли злодійськи в храм наш залітав. І у саду, де ходить білий січень, Ще грає танго флейта золота. Це тільки сон... Це тільки сон... Змикається кільце Підступництва, насилля та єлею, І України змучене лице Зникає межи небом і землею. Невже це все? Невже без вороття? Ні слова, ані пісні – дух руїни?.. Куди ж тоді подіть оце життя, Якщо не буде в світі України?
Книги лауреата
(Зі збірки Тамари Журби «Зимова флейта»)
• «Дотиком серця» – Київ, «Молодь», 1979. • «Лагідна земля» – Дніпропетровськ, «Промінь», 1982. • «Жіноча розмова» – Київ, «Молодь», 1987. • «Звідкіля ти, журавлятко?» – Кіровоград, ВАТ «Кіровоградське видавництво», 2002, 12 с. • «Зимова флейта» – Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 2004, 118 с.
Публікації про життя і творчість лауреата • Григорій Клочек «Тамарі Журбі – 50» («Кіровоградська правда», 15.01.1969). • Володимир Панченко «Материк Тамари Журби» («Кіровоградська правда», 20.09.1987). • Наталя Ткаченко «Біль життя» («Поезія – 88», Київ, 1988). • Валерій Гончаренко «Сонячний промінь у холодній воді, або Несподіване інтерв’ю з уяви» («Народне слово», 16.01.1999). • Антоніна Корінь «Несподіваний візит, або Роздуми навколо гілочки полину» («Кіровоградська правда», 09.11.2000). • Володимир Базилевський «Флейта – ім‘я жіноче» («Літературна Україна», 02.12.2004).
Виступ після вручення премії • Тамара Журба: «…І за століття важить кожна мить» («Народне слово», 08.02.2005).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф. Маланюка
| 29
Віктор Олексійович
Погрібний
Віктор Олексійович Погрібний народився 5 серпня 1935 року в селі Матусівка Маловисківського району Кіровоградської області. З дев’яти літ працював пастухом колгоспної отари, їздовим, причіплювачем на тракторі, вагарем. Навчався в Мар’янівській і Великовисківській школах та середній школі № 4 Кіровограда. Після закінчення факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (1958) працював у республіканській та обласній пресі: «Молодь України», «Кіровоградська правда», «Сільські вісті», «Літературна Україна». У 1966 – 1975 роках редагував кіровоградську обласну газету «Молодий комунар», у 1979 – 1998 був заступником редактора газети «Кіровоградська правда». З травня 1969 року – керівник обласного літературного об’єднання «Степ». Ініціював відновлення статусу села Арсенівка, де народився Іван Карпенко-Карий, відкриття музейно-природного заповідника «Батьківщина Карпенка-Карого» (1989). У 1992-му заснував літературний фонд «Відродження», на кошти якого видає книги місцевих літераторів та літературно-мистецький журнал «Степ». Друкується з 1957 року. Окремими виданнями вийшли книги: поезій – «Напис на шибці» (1993), «Прости мій гнів» (2006), публіцистики – «Жертовне вогнище» (1995) та «Серед українців» (2004), прози – «Царина» (2003), путівник «Кіровоград» (1983); гумору й сатири – «Маркове пекло» (2005). Член Національної спілки письменників України з 1996 року. Лауреат літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького (1996), літературної премії імені Остапа Вишні (2008) та обласних літературних премій імені Юрія Яновського (1974) та Євгена Маланюка (номінація «Літературознавство та публіцистика», 2004). Нагороджений орденами «Знак Пошани» та «За заслуги» ІІІ ступеню, медаллю «За трудову відзнаку», Почесною грамотою Національної спілки журналістів України.
Погрібний В. Серед українців. Слово про духовність. Публіцистика. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2004. – 375 с. У книзі уміщено публіцистичні твори 1986-2003 років. Незважаючи на те, що деякі з них писались десять і більше років тому, їх злободенність час не ущербив, вони звучать свіжо і так же болісно. Бо йдеться про долю українців, їх завтрашній день, зміст і сутність їхнього життя. Духовний світ українця, поклик до його чистоти, рідна мова і рідна культура, культура здоров’я і культура наших стосунків, розум дій і дурість вчинків – про це
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Віктор Погрібний говорить щиро, правдиво, вкладаючи серце своє у кожен рядок.
Батько З неї писано ікони. Пресвята Богородиця з дитям на руках. Рятівниця. Жалібниця. Благословляє, щастя дає, гріхи прощає... І любов до неї, до матері, безмірна, вічна, незнищенна, поки ми свідомі цього світу, свідомі життя. І часто замислюєшся, перехоплюючи отой погляд, звернений до матері, теплий, вдячний, коли поруч стоїть він – батько... Ні, не той п’янчуга триклятий, бузувір, від якого тільки й залишилося спомину, що шкіряний чересок. Ні, не з штучної шкіри. Штучна шкіра не так пристає. А отой, із справжньої... і виляски справжні йдуть. Ні, не той, що з матюком. Не той, що за машиною дітей не бачить, або стріляє за молодицею, або вбивається за посаду і світу для нього не існує, або лежебока, брехун... Ні, звичайний добрий батько. Той, хто вставав до вас маленьких, до колиски, як мати стомлювалась, а ви геть не спали, кректали, хлипали, а то й відверто ревли... Той, хто вночі поправив ковдрочку, якою вас накривали вже у ліжечку, а потім по всіх лікарнях з вами бігав, як у вас животики боліли, як вам ручку, чи ніжку... Разом з матір’ю, а то й сам. Той, хто над вашими зошитами, над арифметиками і фізиками, над історіями і природами... Той, хто сльозу змахнув, як ви стали перед ним і перед матір’ю на весільний рушник. Той, хто про ваших діток, своїх онуків, питає вас тричі на день... То чому ж іноді доводиться (та що там іноді!) бачити до такого батька погляд байдужий, спасибі, хоч не сердитий. Ніби в нього, у батька, замість серця – звичайна гума, ніби в нього й душі нема, ніби йому однаково, чи ви, діти, все-таки з якимсь теплом про щось його спитаєте, чи пробубните собі під ніс, а то й гаркнете... Знав я одного діда Івана. Померла у нього дружина. Не зміг у хаті один бути. Куди не піде. А з кожного кутка йому: «Ваню...» На двір вийде, а з городу йому: «Вань!..» У садок – з хати: «Ваню...» Поїхав до дочки в райцентр. Якби мати, то щось би там на кухні допомогла, якось би закрутилася, забулася. А він: підріже дерево – не так, полагодить дверцята – не так, роззується на веранді – чого босий ходиш, зайде у взувачці – чого не роззувся: скільки я прибирати після тебе буду?.. З дочкою жив рік. У сина – в іншому райцентрі – три місяці. Невістка ніби нічого, а син: чого носа сунеш сюди, чого туди, ляж і лежи, чого ти в магазин пішов, чого ти позіхаєш?.. А ти ж плакало маленьким цілу ніч, а батько оцей взяв тебе на руки і цілу ніч вигойдував на руках, всі короткі «люлі» переспівав по триста разів, щоб ти заспокоїлось...
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф. Маланюка
| 31
Повернувся дід Іван у своє рідне село, до своєї рідної оселі. І як тільки зайшов – почулося йому від тієї лави, де вона востаннє лежала: «Ваню...» Ото після цього голосу якраз я зустрівся з дідом Іваном і він повідав свою драму... До батька – як тебе щось прикрутить, як виручити треба. Бігати, просити, добиватись, а пригорнутись до батька – ніби й незручно. І стало чомусь це законом життя на багато віків. Тільки одного разу прийшов до батька син, і батько поклав йому руку на голову. Це був блудний син, так зворушливо закарбований художником... Простіть батькові колись суворе слово, може, колись і чересок був, простіть і ту не дуже вдалу чарку, коли він раз у житті вас розганяв, простіть йому суворість, скупість на ласкаве слово... В нього теж є душа, і вона стрепенеться і від радості заплаче, коли син прихиле своє чоло до його чола, коли ніжно обійме дочка. Зробіть це хоч раз у житті!.. (Із книги Віктора Погрібного «Серед українців»)
Твори лауреата • «Напис на шибці» (вірші різних літ) – Кіровоград, «Степ», 1993. • «Жертовне вогнище» (воєнні оповіді) – Кіровоград, «Степ», 1995. • «Серед українців» – Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 2004. • «Царина» (новели, оповідання, етюди) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2004. • «Маркове пекло» (памфлети, фейлетони, гуморески) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2005. • «Прости мій гнів» (знайдені записники) – Кіровоград, «Код», 2006.
Публікації про життя і творчість лауреата • Григорій Клочек «З роду подвижників» («Кіровоградська правда», 05.08.1995). • Валерій Гончаренко «Негаснучий вогонь болючої пам’яті» («Вечірня газета», 12.01.1996). • Василь Марко «Карби долі» («Вітчизна», Київ, 1996, №5-6). • Ольга Полевіна «Слово – як діяння» («Народне слово», 30.09.2004). • Володимир Могилюк «Про “царину” душевної рівноваги “серед українців”» («Народне слово», 28.10.2004). • Василь Бондар «Рясні врожаї Віктора Погрібного» («Кіровоградська правда», 06.08.2005). • Василь Марко «Серед небайдужих і байдужих» («Березіль», Харків, 2006, №9).
Виступ після вручення премії • Віктор Погрібний «Мама казала: “Не забудь, сину, подякувати людям!”» («Народне слово», 08.02.2005).
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф. Маланюка
| 33
Лауреати премії 2005 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Світлана Григорівна
Барабаш
Світлана Григорівна Барабаш народилася 30 червня 1941 року в селищі Олександрівка Кіровоградської області. 1958 року з медаллю закінчила Олександрівську СШ №1, згодом – філологічний факультет Львівського університету імені Івана Франка. Працювала журналістом, учителем, викладала українську літературу в Донецькому університеті та Кіровоградському педагогічному інституті. Захистила кандидатську дисертацію, присвячену творчості Андрія Малишка (1979), дисертацію на здобуття вченого ступеня доктора філологічних наук «Творчість Ліни Костенко в ідейно-художньому контексті доби» (2004). Заслужений працівник освіти України, член-кореспондент Міжнародної кадрової академії, доктор філологічних наук (2004), професор, літературознавець, критик, поетеса, член Національної спілки письменників України (2004). Останнім часом очолювала кафедру українознавства Кіровоградського національного технічного університету. Автор понад 200 наукових праць із історії української літератури, фольклору, питань сучасного літературного процесу та культури. Окремими виданням вийшли книги «Чарівне джерело поезії» (1985), «Серце вільне і пісенне» (1989), «Душа прозріє Всесвітом очей...», «Поетичний світ Ліни Костенко», «Ліна Костенко: філософія поетичного живопису» (2003), «Лірика кохання Ліни Костенко: спроба осягнення» (2003), «Поетична історіософія Ліни Костенко: безсмертя Духу» (2003) та інші. Автор збірки поезій «Золоті причали» (1998). Разом із Б. М. Кузиком упорядкувала збірку українських народних пісень «Пісні з маминого голосу» (2003). Була ведучою публіцистичної програми Кіровоградського обласного телебачення «Вітальня Світлани Барабаш». Лауреат премії імені Володимира Винниченка кіровоградської обласної газети «Народне слово» та обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за книгу «Душа прозріє всесвітом очей… Поезія Ліни Костенко: монографія» в номінації «Літературознавство та публіцистика» (2005). Померла 28 квітня 2007 року.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Барабаш С. Г. Душа прозріє всесвітом очей... Поезія Ліни Костенко: монографія. – Кіровоград: «Поліграф-Терція», 2004, – 272 с. Поетичний корпус творів Ліни Костенко в контексті сучасного літературного процесу аналізується в монографії у світлі літературознавчих, філософських і психологічних аспектів. Духовна енергія слова видатного митця – об’єкт пильної уваги авторки. Для науковців, учителів, студентів, а також тих, хто цікавиться українськими літературою і культурою.
Книги лауреата • «Чарівні джерела поезії. Естетичні функції фольклоризму в поетиці Андрія Малишка» – Київ, «Вища школа», 1990, 122 с. • «Золоті причали» (поезія) – Кіровоград, «Єлисавет», 1998, 131 с. • «Поетична історіософія Ліни Костенко: безсмертя Духу» – Кіровоград, 2003, 80 с. • «Душа прозріє всесвітом очей...» – Кіровоград, «Поліграф-Терція», 2004, 272 с.
Публікації про життя і творчість лауреата • Галина Шпудейко «Осінній вальс. Пам’яті С. Г. Барабаш» («Молодіжне перехрестя», Кіровоград, 06.09.2007). • Людмила Стадна «Сповіді “Золотих причалів” Світлани Барабаш» («Освітянське слово», Кіровоград, Х.2007). • Антоніна Царук «Як зернятко в долоні» («Народне слово», Кіровоград, 25.10.2007). • Людмила Макей «Світлини пам’яті Світлани Барабаш» («Народне слово», Кіровоград, 06.12.2007). • Антоніна Корінь «Відроблю, відроблю...» («Народне слово», Кіровоград, 24.04.2008).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 37
Галина Спиридонівна
Берізка
Галина Спиридонівна Берізка (Шарандак-Бровченко) народилася 17 вересня 1920 року в селі Могильне Гайворонського району Кіровоградської області. Перед війною навчалась в Одеському держуніверситеті на філологічному факультеті. Перебуваючи на окупованій території, 6 листопада 1943 року заарештована гестапо в Гайвороні за участь в Організації українських націоналістів. У Молдові втекла з гестапо (1944). 20 березня 1946 року на третьому курсі ОДУ заарештована органами МВС, засуджена до 10 років таборів каторги. Покарання відбувала в Норильську, в 1955 році звільнена, але до кінця 1957 року була на становищі політичного висланця без права виїзду. Всі подальші роки працювала в Могильненській середній школі вчителькою української мови та літератури. З 1976 року – на пенсії. Вірші почала писати в середині 1930-х. Перші публікації – в газеті «Літературна Україна» (1959). Друкувала вірші у щоквартальнику «Поезія» (1989 і 1996), збірниках «З облоги ночі» (1993), оповідання й спогади – у книзі Олеся Волі «Мор» (1993). Автор поетичних збірок «Недоспалені листи» (у книзі «Час збирати каміння», 1997), «Вибране» (2000), «Про все пам’ятаю» (2003) та прози «Сакраменто» (2004). Член Національної спілки письменників України (1999). Лауреат літературної премії ім. Валерія Марченка. У 2005 році за книгу прози «Сакраменто» удостоєна обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Художня література». Померла 14 вересня 2007 року.
Берізка Г. С. Сакраменто: Оповідання. – К.: Укр. письменник, 2004. – 127 с. Досі читачі знали Галину Берізку з її поезій, у цій книзі вона постає як прозаїк – глибокоемоційний і вдумливий. Авторка – речник того покоління, яке зазнало і війни, і лютих голодоморів, і сталінських репресій. Проза її вражаюча, окремі з оповідань не можна читати без сліз...
Брат Коля Коля щодуху мчався до своєї хрещеної матері, – рідної сестри його батька – Горпини Лазурихи. Була дощова днина, вже три дні зверху ляпало: небо було сіре, похмуре, непривітне, як і все навкруги в Куцівці. Штанці Коля підкотив вище колін,
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
щоб не заваляти в болото. Бо ж це були його єдині штанята, в яких і до школи треба йти щодня, і дома поратись біля молодших сестер і братів. А всіх з Колею було восьмеро в сім’ї Андрія та Антоніни; найстаршого – дев’ятнадцятирічного Артема – застрелив голова комісії по хлібозаготівлі ще восени минулого 1932 року. За те, що кидав з горища цеглинами з розваленого комина в цих грабіжників, які забрали вже все зерно й борошно з комори. – Не дам! Не віддам більш ні зернини! Не зоставлю дітей на голодну смерть! – і все кидав, кидав на грабіжників цеглину за цеглиною, та нікого не влучав, бо вони відступали до дверей. Нарешті зупинився, бо цегли вже не було. Кінець, смерть! Отоді один з районних активістів поліз на горище. Артем стояв над драбиною, відпочивав. Активіст вистрелив у нього з пістолета, а тоді швидко поліз по східцях додолу. – Готовий! Більш не буде, контра, давати іншим приклад! Антонина й Андрій лежали в сінях непритомні. А ті, собаки, грабіжники, пішли з двору, регочучи і посвистуючи. Антонина й Андрій кілька днів не вставали з долівки, опухли з голоду. Прийшов фельдшер, оглянув їх і сказав: «Крім виснаження, у них черевний тиф. Відправимо в Черкаси до лікарні». Ось Коля вже два тижні сам бореться за життя дітей. В господарстві вже нема ні коней, ні корови, ні свині. Лише голодних кілька курок бродять в бур’яні, скубуть листя споришу та кульбаби. Коля їх не ріже: щодня є якесь яєчко для найменшого дитяти. Діти – Оленка, Маринка, Ганнуся, Іринка, Тарасик та Василько — висохли, знесиліли, лише голубі жилки світяться через тоненьку шкіру. Проте всі гарненькі, всі білявенькі, блакитноокі й білозубі; всі кучеряві, мов янголята. Жодне не вдалося в Антонину – чорняву, карооку і огрядну молодицю, якою знали її люди ще до голоду. Тепер Коля дітям і мати, і батько, і старший брат. Він рятує їх, як може. Щодня біжить до хрещеної мами Горпини, розкаже їй усе про дітей і швиденько біжить назад, додому, де нетерпляче чекають його діти. Найстаршій, Оленці, всього вісім років, потім ідуть всі молодші одне від одного; наймолодшому Василькові лише два роки. Коля їх купає щодня в березі, кладе сам спати. Вранці він устає, годує їх вареною квасолею, яку ще до світанку приносить хрещена мама Горпина. Інколи перепадає їм від неї то грудка сиру, то шматок мамалиґи, то глечик молока. Після сніданку Коля біжить до школи. Він відмінник, всі предмети знає, а особливо мови, історію й літературу. На уроках літератури (Коля вже у 5-му класі, йому дванадцять років) він не раз дивує вчительку своєю багатющою фантазією. Важкі сюжети увінчує щасливим кінцем, звичайні – виростають в його уяві у трагедії. Колю! Такого ж нема в цій книжці! Але в тебе все на багато краще, цікавіше. Продовжуй, продовжуй! Я тебе слухаю! Коля доходить до того, що вже плаче над своїми героями і, закривши долонею очі, сідає за свою парту. І раптом Колі не стало в класі. Побігли хлопчики до нього додому. Коля лежав на дерев’яному ліжку, горів у гарячці. – Не підходьте! – закричала Оленка. – У нашого Колі тиф! Ми хочемо їсти! Приходила тітка Горпина, приносила чаю, а молочка і квасолі вже нема, вже все з’їли. А корівка перестала доїтися! І що ми будемо їсточки? І хто нас помиє в річці? Он Василько вже теж заслаб! – і Оленка заголосила, а за нею всі дітки. Хлопчаки, які прийшли дізнатись, чому Коля не ходить до школи, постояли, посумували – й пішли собі з хати. Залишились діти самі. Настав вечір, і вони, зморені голодом і дитячим своїм горем, заснули. Лише Коля не спав. Метався на ліжку, щось говорив, щось у когось просив.
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 39
Вранці прибігла двоюрідна сестра Оляна і розповіла дітям, що у тітки Горпини тиф, що буде до них ходити або вона, Оляна, або Дуня. І Дуня, й Оляна ходили до дітей щодня по два-три рази, щось у горшку приносили, проте ні сиру, ні мамалиґи вже не було. Кінчався травень, в садку розцвіли квіти і розстелив свої ніжні сині квіточки барвінок. Минуло з тиждень часу. Коля переміг тиф, почав підніматися з ліжка. Але одразу падав. Крутилася голова, нудило від голоду. Коля мацав свої руки і бачив, що м’язів у нього вже нема – сама шкіра і кістки. Він зробився подібним на Некрасова. Так і говорили однокласники учительці літератури: «Ми провідували Колю, він дуже худий, подібний до Некрасова». Вчителька приносила інколи щось із їжі. Але не могла, вона нагодувати стількох дітей! Тим часом сестри Оляна й Дуня теж захворіли на тиф. Тітка Горпина ще не одужала. І вже ніхто не приходив до дітей, не ніс від Горпини спасіння. Поміж люди пішла чутка, що з зерна недостиглого жита готують коржі, тільки їсти треба дуже мало, щоб не вмерти. Коля прислухався до цих розмов і вирішив собі напекти таких коржів. Він узяв серпа, нажав на городі молодого жита, обтеребив колоски, затим зерно втер у великій макітрі, підсолив, добре перемішав з розбитим яйцем і почав на сковороді в садку на триніжках пекти коржі. Спік першу сковороду, поставив другу. Взяв один коржик, подув на нього, відломив і поклав в рот. Коржик виявився смачним для голодного хлопця і він покликав всіх дітей. – Їжте, тільки потрошку, а то, не дай Господи, помрете, наївшись багато. Діти їли, і їм стало так гарно! – Більше не їжте, інакше помрете, – сказав їм суворо Коля. – Ідіть спати, а я піду на долину, принесу води, щоб випрати ваше шмаття. Глядіть, не чіпайте більше коржиків. Пішов на долину. Набрав відро води і вже хотів іти до хати, коли защебетали на вербах соловейки, та так гарно, чарівно, що Коля не міг рушити з місця. Вже смеркалося. Зорі світили над його головою, спів солов’їний чарував душу. І Коля про себе заспівав пісню, яка тоді була в моді – «Сміються, плачуть солов’ї». Коля був уже на тринадцятім році, він уже таємно любив свою сусідку Тоню, писав їй вірші. Але ні їй, ні іншим не показував. Нарешті Коля переміг себе і пішов до хати. Діти лежали покотом на долівці, за постіль слугувала їм солома, прикрита домотканим простирадлом. Коля шукав очима миску з коржиками. Вона стояла на столі порожня. «Поснули, – подумав Коля і почав збирати в хаті брудне шмаття. – Піду в сіни, засвічу лампу та поперу. Завтра
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
неділя, до школи не йти. Все зранку посушу на сонці, діти встануть і одягнуть усе чистеньке». Не додумав свою думку, як у хаті почувся крик кількох дітей одразу. Діти верещали не своїми голосками, ніби їх різали ножами. Василько і Тарасик корчилися, витягалися, борсалися в усі боки, потім затихли і тільки тихо, безсило стогнали, нарешті замовкли. За ними всі четверо дівчаток конали одна по одній. На ранок Коля виносив по черзі всіх у садок. Викопав велику яму, вистелив квітами барвінку й листям вишень і поклав дітей без труни на дно ями. Перехрестив, як мати їх хрестила на ніч, почав засипати яму. Довго робив цю роботу, падав від безсилля і знову брався за лопату. Коли яма була вже засипана, рівно вивершив її. Взяв сокиру, зрубав велику гілку з тополі, що стояла біля воріт, зробив хрест. Закопав хреста в головах померлих дітей. Потім сплів вінок з вишневого листя і повісив хресті. «Спіть спокійно, мої братики й сестрички! Не зумів я вас поберегти! Але не моя вина! Прокляття тим, хто забрав наш хліб!» Коля впав на могилу й тяжко заплакав. До вечора він лежав не рухаючись, майже не дихаючи. Увечері загавкав собака, якого вже давно Коля не бачив у дворі. А це прибіг і кинувся до Колі. – Де ж ти бродив? Що ти їв? – спитав його Коля, гладячи по морді. Пес вертівся, хапав Колю за штани, тягнув до воріт. За ворітьми показались Андрій і Антонина, що вернулись додому з лікарні. – Тату, мамо! – закричав Коля і впав непритомний на стежці, що вела у садок. Батьки ввійшли до хати, за ними й пес. Побачили пусту і збиту солому. Пес смикав Антонину за спідницю, тягнув у садок. Всі вийшли і попрямували до свіжої могили. Одразу все зрозуміли. – Господи! Краще б Ти нас обох забрав, ніж такого діждатися! Діти мої, діти, — голосила мама, ридав батько і жалібно на весь куток завивав пес... А Коля все лежав на землі, з-під якої лунали голоси невинно замучених голодом його братів і сестер. (Оповідання з книги Галини Берізки «Сакраменто»)
Книги лауреата • «Недоспалені листи» (у книзі «Час збирати каміння») – Київ. «Український письменник», 1997. • «Вибране» – Слов`янськ, 2000, 72 с. • «Про все пам`ятаю» – Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 2003, 142 с. • «Сакраменто» (оповідання) – Київ, «Український письменник», 2004, 128 с. •
Публікації про життя і творчість Галини Берізки • Світлана Барабаш «Коли ти маєш божу іскру в серці...» («Народне слово», Кіровоград, 12.01.2006). • Василь Бондар «Тюремна Одіссея українського інтелігента» («Кіровоградська правда», 18.11.2008). • Оксана Гуцалюк «Березка с несгибаемым характером» («Украинацентр», Кіровоград, 16.09.2005).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 41
Лауреати премії 2006 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Катерина Георгіївна
Горчар
Катерина Георгіївна Горчар народилася 5 серпня 1957 року в селі ІнгулоКам’янка Новгородківського району на Кіровоградщині. Закінчила філологічний факультет Кіровоградського педінституту. Працювала в газетах області, зокрема з 1994 року власним кореспондентом «Кіровоградської правди». Нині – власкор столичної газети «Сільські вісті». Поезії друкувались у колективних збірках «Поезія – 88», «Котигорошкове поле». Автор поетичних книг «Пелюстка світу», «Листи до любові», «Неприручений птах», «Мій серпень». Поетеса, член Національної Спілки письменників України з 1997 року. У 2006 році за збірку поезій «Мій вересень» удостоєна обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Художня література».
Горчар К. Мій серпень: Поезії/Передмова С. Барабаш. – Кіровоград: Степ, 2003 . – 196 с. Шанувальників поезії Катерини Горчар нова збірка введе у вир почуттів жінки, якій судилося велике кохання. Ці почуття – чисті, безгрішні, палкі й добрі, вони мовби якось по-особливому підсвічують навколишній світ і змушують його бриніти їм в унісон. Загалом у цій збірці поезій не відбито інших почуттів, крім любові, – ще любові до матері, батька, людей.
*** Прости мені. О, що мій серпень скаже Твоєму листопадові тоді, Коли над нами повен місяць стражем, Коли над нами зорі молоді... Незряче серце і душа незряча, І почуттів пречиста нагота. Впаду у вир твоїх обійм гарячих Закохана, і грішна, і свята. Залюблена у світ оцей до краю, У твоє серце ніжність переллю... Я знаю все. Нічого я не знаю, Лише люблю тебе. Люблю. Люблю.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
На чужому весіллі На чужому весіллі – весело. На чужому весіллі – гамірно. Літо з літечком, весни з веснами Стали нам. На чужому весіллі – з квітами Рушники, рушники застелені, А про наше весілля, Квітню мій, Навіть мріяти нам не велено. На чужому весіллі – «Гірко!» І солодке вино – рікою. Тільки наше вино вже згіркло, Згіркло наше вино з тобою. На чужому весіллі...
(Зі збірки поезій Катерини Горчар «Мій серпень»)
Твори лауреата • «Листи до любові» (поезії) – Кіровоград, «Степ», 1994. • «Мій серпень: Поезії/ Передмова С. Барабаш» – Кіровоград, «Степ, 2003». – 195 с. • «Неприручений птах: Вірші/Передмова С. Барабаш» – Кіровоград, «Степ», 2001. – 93 с. • «День, якого не було» – Кіровоград, «Мавік», 2008. • «Дощ при місяці» – Кіровоград, «Мавік», 2008.
Публікації про життя і творчість лауреата • Антоніна Корінь «І знову про любов» («Кіровоградська правда», 06.1990). • К. Чернігівська «При спаласі проміння двох долонь» («Кіровоградська правда», 29.12.1994). • Світлана Барабаш «Щастя любити» (передмова у книзі К. Горчар «Мій серпень», 2003). • «Названо лауреатів літературної премії» («Літературна Україна», Київ, 01.03.2007).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 45
Світлана Василівна
Орел
Світлана Василівна Орел (Бондар) народилася 29 березня 1965 року в місті Новомиргород Кіровоградської області. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Працювала завідуючою сектором учнівської молоді в комсомольській газеті «Молодий комунар» (Кіровоград), кореспондентом газети «Народне слово», редактором газети «Думка», заступником редактора «Вечірньої газети». Нині – власний кореспондент газети «Дзеркало тижня» (Київ) та сайту Corrupt. UA. Тривалий час очолювала міську, згодом – обласну організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Т. Г. Шевченка. Член Спілки журналістів України з 1993 року. Лауреат премії імені Володимира Винниченка газети «Народне слово» за 2005 рік. Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка 2006 року в номінації «Літературознавство та публіцистика» за книгу «Горе тим, хто зло називає добром...» та премії Українського форуму «Лицарське перо» (Київ, 2007).
Орел С. В. Горе тим, хто зло називає добром...: Художньо-публіцистичне видання. – Кіровоград, ТОВ «Імекс-ЛТД», 2004. – 268 с. У цю книжку ввійшли матеріали, написані за останні кілька років. Підняті в них теми – зміни підходів влади, ефективного вирішення економічних проблем, збереження історичної пам’яті, національної свідомості, виховання громадянської позиції – залишаються актуальними для суспільства.
Україна їздила на проводи Минулих вихідних Україна їздила на проводи. І хай хоч що там говорять про моральний занепад, духовну деградацію нації, але коли бачиш цей масовий рух до могил предків, до рідних місць, до стежок дитинства, переконуєшся, що в народній душі ще безліч скарбів, які не дадуть їй остаточно зламатися, здобуваєш віру й опору на часом такий розчаровуючий будень. Кажуть, цього року проводи були особливо багатолюдними. Мабуть, не випадково. Бо в нинішньому житті стільки бруду і розчарувань, що людська душа мимоволі прагне набратися чистої енергії роду (часом не таких уже й далеких родичів не бачиш роками, а зустрінеш хіба що на проводах), предківського духу. Відчуття єдності народу. Україна їздила на проводи. Пенсіонери і пільговики, щоб здешевити собі дорогу, намагалися добиратися електричками. Нерідко їх доводилося чекати вночі і не одну годину. Скорчившись, якось примостившись на жорстких сидіннях на вокзалах, здебільшого немолоді люди дрімали, перебували час. У ці дні цього року мені довелося побувати не на одному вокзалі, і я помітила, що сидіння скрізь типові – ніби спеціально зроблені для виправлення викривлень хребта, а не для
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
того, щоб людина могла відпочити, розслабитись. Хто нерозумний і черствий понаставляв цих пластикових стільчиків на вокзалах у Кіровограді, Знам’янці, Умані, Білій Церкві? Подекуди позберігались старі дерев’яні, хоч і жорсткі, але глибокі, з пологими високими спинками сидіння. У Білій Церкві їх, наприклад, цілий зал. Але той зал зачинений, бо прибиральниця, яка, очевидно, має мізерну зарплату, не хоче там прибирати. І що ж ми надбали у цій царині за останні роки? Нічого, крім ще байдужішого, ще зневажливішого, ніж за тоталітарної системи, ставлення до людини. Дорога дає багато негативних емоцій. Зруйновані ферми, обдерті будівлі, особливо жаль, коли це старовинні споруди, які колись були окрасами міста чи села, і куди, очевидно, і архітектори, і будівничі вкладали душу. Ми той дух, ту красу в незалежній Україні мали б берегти, як зіницю ока, бо то неоціненна річ для суспільства – енергетика творення. А воно все занепадає, валиться, і немає нікому до того діла... …А на могилках застелені скатерки, на яких різнобарв’я пасок, крашанок, писанок, цукерок, а на хрестах вінки та неймовірної краси вишивані рушники. І посмішки, і обійми, і розпитування. І від старого до малого: – З проводами будьте здорові! – Будьте й ви здорові! – Христос воскрес! – Воістину воскрес! Господи! Коли ж із щирості і доброти, з гостинності і краси, з доброзичливості і невичерпного терпіння цієї нації постане воля й потуга, аби змінити і матеріальне життя? Коли цей народ нарешті знайде свої духовні скарби, щоб сповна скористатися з них і стати самим собою?! (Витяг із книги Світлани Орел «Горе тим, хто зло називає добром...»)
Книги лауреата • «Горе тим, хто зло називає добром...» (публіцистика) – Кіровоград, ТОВ «Імекс-ЛТД», 2004, 268 с. • Нариси у виданні «Реабілітовані історією. Кіровоградська область» – Кіровоград, «Антураж А», томи 1 – 5, 2004-2009.
Публікації про життя і творчість лауреата • Геннадий Рыбченков «Журналистами не рождаются – 2» («УкраинаЦентр», Кировоград, 15.06.2007). • Валерій М’ятович «Про позицію, позу і свободу слова» («Народне слово», Кіровоград, 31.01.2008). • Валентина Бажан «Життя триває» («Молодіжне перехрестя», Кіровоград, 03.04.2008).
Виступ після вручення премії • Світлана Орел «З Батьківщиною – на Ти» («Народне слово», Кіровоград, 15.02.2007).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 47
Лауреати премії 2007 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Леонід Якович
Безпалий
Леонід Якович Безпалий народився 31 грудня 1926 року в селі Розсохуватка Маловисківського району Кіровоградської області. Після школи навчався в Харківському театральному інституті. Перервав навчання не з власної волі: у 1948 році заарештований і засуджений за підпільну антирадянську діяльність до 25 років неволі, покарання відбував на Колимі (Росія), звільнений у жовтні 1955 року. Згодом, одержавши спеціальність зоотехніка, працював і жив у селі Крупське Кіровоградського району. Останні роки мешкав у Кіровограді. Помер 12 червня 2009 року. 2007 року за збірку поезій «Іти й не падать...» удостоєний обласної літературної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Художня література».
Безпалий Л. Я. Іти й не падать...: Поезії/Передм. Л. Куценка. – Кіровоград: «КОД», 2005. – 52 с. Збірка поезій реабілітованого поета Леоніда Безпалого «Іти й не падать...» написана в 50-х роках XX століття на Колимі, де він утримувався за колючим дротом «Берлагу-5». Тут – і біль несправедливості, і страждання душі, і ностальгійні видива рідної України, і високість людського духу.
*** Могили... могили по білому світу. Розкидала доля моїх земляків, В сибірських просторах і гнані, і биті В могилах лежать без імен і хрестів. О, скільки тут, Боже, вкраїнського люду, У цих таборах із гулагським тавром, Тамована туга розчахує груди За степом родючим і сивим Дніпром.
*** Колимська ніч і довга, і тяжка, Як наша доля – солоно-гірка. А місяць, як шаманський бубон, покотьолом,
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Свою поверхню, неживу, спроквола По сопках котить. Сопки бляклі, У вічну мерзлоту укляклі, Морозним панцирем окуті, – Охлялі пусткою. Збагнути Їм не дано: всі наші муки, Із отчим краєм біль розлуки, Непроминальну серця тугу У сто досад – щемкі наруги – ...Бараки. Табір в чорних шорах, Живим нагадує труну. Круг вишки, мов німі потвори Пантрують скорбну тишину. ...І нудь, і біль, і крик – без язика Колимська ніч – і довга, і тяжка.
* * * В ту ніч приснився рідний степ. Широкий – ледь угледить око, З села по стежці мати йде. Стою, як вкопаний ізбоку. Хотіла щось сказать мені, Слізьми умилась і умовкла, Пішла – вся в чорнім – по стерні… Затисло груди – вив би вовком. Над степом звисла журно тьма. За нею мати тільки мріє. Із горла вихлюпнулось: «Ма-а...» Сльозами затремтіли вії. Проснувсь. До ранку вже не спав. Думки снували в дикім герці, Колимський вітер завивав, Рвав на шматки зболіле серце.
(Зі збірки поезій Леоніда Безпалого «Іти й не падать...»)
Книги лауреата • «На відстані сльози» (поезії) – Кіровоград, «Степ», 1993. • «Батьківський поріг» (поезії) – Кіровоград, «Народне слово», 2001. • «Святоносна світлиця» (поезії) – Кіровоград, «Народне слово», 2002. • «Казки степового краю» (поезії) – Кіровоград, «Народне слово», 2002. • «Спіши на поклик мій» (поезії) – Кіровоград, «Народне слово», 2003. • «На кленовім мості» (поезії) – Кіровоград, ПП «Поліграф-Терція», 2003. • «Перевесло» (поезії) – Кіровоград, «Народне слово», 2003. • «Душа шукає свій собор» (поезії) – Кіровоград, «Народне слово», 2003. • «Очима правди» (поезії) – Кіровоград, 2004. • «Коріння» (поезії) – Кіровоград, «Народне слово», 2004.
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 51
• «Іти й не падать...» (поезії) – Кіровоград, «Код», 2005. • «Просто неба» (поезії) – Кіровоград, «Народне слово», 2005. • «Споглядальна мить» (поезії) – Кіровоград, «Народне слово», 2005.
Публікації про життя і творчість лауреата • Антоніна Корінь «“Поезія – свіча душі” – так вважає Леонід Безпалий» («Кіровоградська правда», 14.06.1994). • Леонід Куценко «Таборові поезії Леоніда Безпалого» (передмова у книзі «Іти й не падать…», 2005). • Василь Марко «Золотий запас душі» («Народне слово», Кіровоград, 12.06.2008). • Світлана Орел «Треба йти і не падати» («Вечірня газета», Кіровоград, 08.02.2008).
Василь Петрович
Марко
Марко Василь Петрович народився 6 січня 1936 року в селі Руське Поле на Закарпатті. Закінчив Хустське педагогічне училище, Ужгородський державний університет (філологічний факультет). Працював учителем, директором школи, заступником директора. З листопада 1975 року – старший викладач, доцент, професор кафедри української літератури КДПУ імені Володимира Винниченка, доктор філологічних наук. Автор близько трьохсот наукових праць із історії української літератури, теорії літератури, методики викладання літератури в загальноосвітній і вищій школах, у т. ч. окремих видань «Художній світ Михайла Стельмаха», «У вимірах стилю», «Окрилені ідеалом», «Основа творчих шукань», «Анатолій Мороз», «...І вічна таїна слова» (у співавторстві), «Основи аналізу літературного твору», «Українська література XX – XXI століть». 2007 року удостоєний обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за книгу «Стежками таїни слова» в номінації «Літературознавство та публіцистика».
Марко В. П. Стежки до таїни слова: Літературознавчі й методичні студії. Навчальний посібник. Для студентів філологічних спеціальностей. – Кіровоград: «Степ», 2007. – 264 с.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
У посібнику розглядаються оригінальні теоретичні засади аналізу художнього твору, а також подаються студії над творами різних літературних періодів, напрямів, родів і жанрів. Серед них повість Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма», поема Т. Шевченка «І мертвим, і живим...», трагедія І. Тобілевича (І. Карпенка-Карого) «Сава Чалий», драми В. Винниченка «Брехня» й «Пророк», новели М. Коцюбинського «Невідомий» і М. Хвильового «Я (Романтика)», роман М. Стельмаха «Кров людська – не водиця», романи П. Загребельного «Я, Богдан» і «Тисячолітній Миколай», новели Григора Тютюнника та інші твори. Адресується студентам-філологам, учням-старшокласникам, учителямсловесникам, викладачам ВНЗ, а також усім, хто цікавиться чарівним світом художнього слова.
Книги лауреата • Василь Марко, Ігор Добрянський «Дружні бесіди» (радіопубліцистика, випуск 1) – Кіровоград, «Код», 2002. • Василь Марко, Ігор Добрянський «Дружні бесіди» (радіопубліцистика, випуск 2) – Кіровоград, ПВЦ «ІмексЛТД», 2004. • «Вступ до літературознавства» (методичні матеріали для студентів) – Кіровоград, редакційно-видавничий відділ КДПУ ім. В. Винниченка, 2007. • «Стежки до таїни слова» (літературні й методичні студії) – Кіровоград, «Степ», 2007.
Публікації про життя і творчість лауреата • Микола Зимомря «Щоб правдою та красою перейнялося життя» («Дзвін», Львів, 2006, №1). • Віктор Погрібний «Василь Марко – вчений, літератор, інтелігент» («Кіровоградська правда», 18.02.2006). • Валентина Барчан «Ужинок долі» («Вежа», Кіровоград, ч.19, 2006). • Анатолій Ситченко «Наближення до слова» («Дивослово», Київ, 2008, №7). • Лариса Горболіс «Осягнути секрети художнього слова» («Кур‘єр Кривбасу», Кривий Ріг, 2008, №226-227).
Виступ після вручення премії • Василь Марко «Дорога до себе» («Народне слово», Кіровоград, 09.02.2008).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 53
Ольга Миколаївна
Полевіна
Полевіна Ольга Миколаївна народилася в Кіровограді 24 липня 1959 року. Закінчила музичне училище за класом фортепіано, згодом – музично-педагогічний факультет Кіровоградського педагогічного інституту (нині державний педагогічний університет ім. В. Винниченка). Викладала в дитячих музичних школах Новомиргорода й Кіровограда. Нині – директор Кіровоградської ДМШ №4 Кіровограда. Член Національної Спілки письменників України з 2005 року. Працює в різних жанрах: поезія, проза, переклад, літературна критика, публіцистика. Автор книг: поезії – «Изнанка счастья», прози – «Ветер-обманщик», «Черное озеро», роману «Королева полыни». Переклала з української мови російською вірші Євгена Маланюка, Володимира Базилевського, Валерія Гончаренка, Віктора Погрібного, Антоніни Корінь та інших. 2007 року Ольга Полевіна удостоєна обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за переклад поем Ліни Костенко «Скіфська одісея» і «Циганська муза» з української мови російською в номінації «Переклад (із української мови на інші мови, з інших мов на українську мову)».
Костенко Л. В. Скифская одиссея. Цыганская муза./Перевод с украинского Ольги Полевиной; Вступительная статья В. Погребного; Послесловие Ольги Полевиной. – Кировоград: «Степ», 2006. – 76 с. Поэмы гениальной поэтессы Лины Костенко «Скифская одиссея» и «Цыганская муза» – бесценные творческие шедевры. Здесь – и человеколюбие выдающегося создателя, и её духовное кредо, и высочайшее искусство постижения слова. Нас притягивает неповторимый колорит, лёгкая ирония, поэтическая музыка творений. Переводы Ольги Полевиной – это достойный вклад в популяризацию творчества великого Мастера.
Скифская одиссея Поема-баллада, отрывок Река Супой – и сколько там той речечки? Ох, ведь не зря на праведной воде Цветы кувшинки светятся, как свечечки. То на чужой беде, то на чужой беде… Прошли века. Мелело, и под илом Здесь пласт образовался торфяной, И верба старая от старости застыла,
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Забыла, что сказал ей водяной. Камыш, кувшинки, утки среди них... Речушка, как и тысячи других. Коровы, приходя на водопой, Не знали тайны реченьки Супой. Пока ту лодку не нашла, копая, Машина как-то торфодобывная. А чуть подальше, в торфе под корнями Скелет нашелся с ценными вещами. Времен античных амфоры, лутерии, И сомы, что глотнули бижутерии. Сосуд большой с Афиною Палладою... Вот так тот грек и сделался балладою. А ведь и правда, учинить такое: Весь Днепр пройти, чтоб утонуть в Супое! (Отрывок из книги Лины Костенко «Скифская одиссея». Перевод с украинского Ольги Полевиной)
Книги лауреата • «Ветер-обманщик» (повести и рассказы) – Кіровоград, «Антураж А», 2004). • «Чёрное озеро» (повести и рассказы) – Кіровоград, «Антураж А», 2005. • «Лина Костенко. Скифская одиссея; Цыганская муза» (поэмы). Перевод с украинского языка О. Полевиной – Кіровоград, «Степ», 2006. • «Изнанка счастья» (стихи и пьесы) – Кіровоград, «Код», 2007. • «Повесть о людях и о себе» (повесть) – Кіровоград, «Степ», 2011. • «Санта Лючия» (роман) – Кіровоград, “Імекс-ЛТД”, 2013.
Публікації про життя і творчість лауреата • Валентина Бажан «Творчество – лестница в небо» («Молодіжне перехрестя», Кіровоград, 06.03.2008). • Елена Классова «У нас есть такая литература!» («Молодіжне перехрестя», Кіровоград, 24.01.2008). • Галина Лопушенко «Ольга Полевіна: “Я старалася, щоб у перекладі не було мене. Щоб була одна Ліна Костенко”» («Народне слово», Кіровоград, 22.11.2007). • Людмила Николаевская «Известная неизвестная Ольга Полевина» («Забава», 2000, №11). • Віктор Погрібний «Біля підніжжя Гімалаїв сучасності» («Кіровоградська правда», 20.01.2004). • Валерий Сиднин «Мою работу может проверить всякий...» («Молодіжне перехрестя», Кіровоград, 14.02.2008).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 55
Лауреати премії 2008 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Олександр Юрійович
Жовна
Жовна Олександр Юрійович народився 15 лютого 1960 року у Новомиргороді Кіровоградської області. Закінчив дефектологічний факультет Київського педагогічного інституту ім. М. Горького. Нині працює вихователем у Новомиргородcькому дитячому будинку для розумово відсталих дітей. Перші оповідання надрукував 1991 року у львівському часописі «Дзвін», згодом публікувався у часописах «Дніпро», «Донбас», «Україна», «Кур’єр Кривбасу», «Лель», «Вежа», «Степ» та інших. А ще – у колективних збірниках «Квіти у темній кімнаті» та «Приватна колекція». Автор книг оповідань та повістей «Партитура на могильному камені», «Вдовушка», «Експеримент», «Маленьке життя», «Її тіло пахло зимовими яблуками». Його твори перекладались японською, англійською, білоруською мовами. За його сценаріями знято кілька художніх фільмів: «Партитура на могильному камені», «Світла ніч» та «Секонд-хенд». У фільмі «Маленьке життя» письменник дебютував і як режисер-постановник та актор. Член Національної спілки письменників (1994) та Національної спілки кінематографістів України. Заслужений діяч мистецтв України. Неодноразовий дипломант Всеукраїнського конкурсу романів і кіносценаріїв «Коронація слова» (2000, 2001, 2003). Лауреат премій «У свічаді слова» Євгена Бачинського (США, 1996), «Благовіст» (1999). Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (2008) за книгу оповідань та повістей «Її тіло пахло зимовими яблуками» у номінації «Художня література».
Жовна О. Ю. Її тіло пахло зимовими яблуками: Оповідання та повісті. – Львів: ЛА «Піраміда», 2008. – 388 с. – (Серія «Українська модерна проза»). Схожого за стилем письменника в українській літературі дев’яностих відшукати складно. Його проза суттєво відрізняється і від прози його попередників, і від тих, хто з’являється в наші дні. Письменник потойбіччя, майстер інфернальних станів, що занурюється у ваші душі, пробуджуючи їх від сну і відчищаючи від шлаків. Якщо це любов – вона всеосяжна. Якщо це смерть – вона неповторна. Якщо це злочин – він унікальний. Олександр Жовна дивує свіжістю бачення і простотою правдивості, природністю слова й емоційністю напруги. Його проза має самобутній стиль, невловиму художню красу і вишуканий смак.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Невдале полювання Сонце вже піднялося досить високо, але мороз, здавалось, не спадав. Всі мисливці були чимало роздратовані, і наставав той стан, який приходить до людини з рушницею, що пройшла в пошуках тривалий час і даремно – неодмінно кортить натиснути на схололий курок і випалити в будь-що, хай навіть просто в небо. Сиділи, курили, розглядаючи блискучі кришталики паморозі, що окутали віти дерев. Потім знову заговорили про невдале полювання і скаржились на те, що за півдня не було можливості навіть вистрілити. Небо ледь захмарилось, і в повітрі закружляли дрібні сніжинки, коли вдалині під лісом з’явився темний силует. Він ішов дорогою в напрямку до нас. Згодом ми вже чітко могли розгледіти чоловіка. За ним бігли дві собаки: чорна маленька, із тих, що звичайно дзвінко і надокучливо дзявкотять і друга більша – руда кудлата дворняга. В руках незнайомець тримав палицю, на яку спирався, за спиною висіла невелика торба. Коли він підійшов ближче, я побачив, що то був ще не зовсім старий чоловік, швидше всього, йому було не більше п’ятдесяти, але давно неголене обличчя, що вкрилося памороззю на бровах та підборідді, якась допотопна шапка на його голові з відстовбурченими вухами й обірваним мотуззям, та й взагалі вся його убога одежа робили з нього справжнього старця, що траплялись у сиву давнину на степових шляхах. Коли ж він посміхнувся і, привітавшись, зробив щось на зразок нерішучого поклону, мені раптом здалося, що то і є той самий «Юродивий», що тільки-но зійшов з полотна Крамського і, трохи горблячись, стояв тепер перед нами. Навіщо він був тут вдалині від людей і куди йшов - здавалося навіть трохи дивним. Собаки зупинились біля його ніг і доброзичливо махали хвостами. – Охотники... – продовжуючи усміхатись, чи то запитав чи то здогадався незнайомець і ще більше усміхнувся, показуючи кілька гнилих зубів, між якими зяяли темні дірки. – Дивись, схожі, – сказав хтось із нас, – а в тебе, діду може, собака зайва? – Ага! – ще більше усміхнувся незнайомець, сповнений рішучості поділитися, – он той рижий причепився і біжить. Не встиг він договорити, як раптом несподівано для всіх пролунав постріл. Руда дворняга заскавучала від раптового різкого болю і закрутилася на снігу. Від несподіванки й переляку незнайомець упав на сніг і розгубленими очима поглянув на свого супутника. Шріт ранив пса в голову, і він, звиваючись, у гарячці став стискати лапами морду, протягуючи їх уперед, ніби хотів позбутися намордника. Пролита кров пофарбувала сніг, і сніжинки, падаючи на те місце, танули від її тепла. Маленьке чорне собача залящало і, дивлячись на свого скорченого приятеля, певно, вирішило, що той хоче погратися з ним. Витягнувши вперед лапи, вигнувшись і вихляючи хвостом, собача стало цибати навколо нього і ще гучніше дзявкотіти. Ми озирнулися на постріл.
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 59
– Ти що? Старий же стояв майже поруч, міг зачепити. Необережно. – Ей, старий. Ти чого? Сам же просив, – гукнув той хто стріляв. Незнайомець мовчав, наче не вчув. Далі, ніби прокинувшись, розгублено пробурмотів: – Ага... А чого він? Сам причепився... Причепився і біжить... Він спробував усміхнутись, та усмішка не вийшла, і рот його тільки неприродно скривився. Всі піднялися і почали розходитись, щоб зайняти ще одне чергове поле. Рудий пес лежав уже нерухомий і ніби встиг закоцюбнути. Незнайомець звівся на ноги і стояв над убитим, знявши свою облізлу шапку. Він не усміхався. На обличчі його швидше було нерозуміння. Навколо пса продовжувало цибати чорне собача, як і досі намагаючись погратися з ним. – Тьху на тебе, дурна, – сказав похмуро незнайомець і пхнув собача ногою. Те відлетіло у сніг, заскавучало і, знічено переминаючись з лапи на лапу, підібгало під себе хвоста. Незнайомець взяв мертвого пса за хвіст і потяг у ліс. Ступивши кілька кроків, він несподівано провалився в замет по самий пояс. Коли ж вибрався з нього, то побачив, що під снігом утворилась порожнеча, схожа на невелику печерку. Поміркувавши, він підтяг до неї пса, зіпхнув його туди і засипав зверху снігом. Потім, зсунувши шапку на голові, пішов шляхом. За ним слідом побігло чорне собача, час від часу струшуючи сніг. Незнайомець теж весь покрився снігом і йшов, спираючись на свою палицю, звернений в безкраю білу далину. – Ей! Хто там третій на фланзі? Замикай! Чого застряв? – почув я і, озирнувшись, побачив, як мої товариші, вже зайнявши поле, віддалялись від лісу. (Оповідання з книги Олександра Жовни «Її тіло пахло зимовими яблуками»)
Книги лауреата • «Партитура на могильному камені» (оповідання) – Мала Виска, НКВЦ «Рось», 1991. • «Вдовушка» (оповідання) – Кіровоградське державне видавництво, 1996. • «Експеримент» (повісті, оповідання) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2003. • «Маленьке життя» (оповідання) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2004. • «Її тіло пахло зимовими яблуками» (оповідання та повісті) – Львів, ЛА «Піраміда», 2008.
Публікації про життя і творчість лауреата • Василь Бондар «Рання проза О. Жовни: пошуки власного стилю» («Кіровоградська правда», 27.07.2004). • Людмила Френчко «Знаменитости степной столицы» («Ведомости+», Кировоград, 18.02.2005). • Лариса Брюховецька «Олександр Жовна: “Містика й була найбільш розчарована...”» («Кіно-театр», Київ, 2005, №5). • Броніслав Куманський «Олександр Жовна: “Я упізнав у ньому Пилипка”» («Народне слово», Кіровоград, 06.07.2006).
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
• Н. Овдієнко «Зимові яблука у літню спеку» («Голос України», Київ, 15.07.2008). • Геннадий Рыбченков «“Я, к сожалению, относительно нормален...”» («Украина-Центр», Кировоград, 01.08.2008). • Наталя Романюк «“Маленьке життя” на великих екранах» («Народне слово», Кіровоград, 04.11.2008). • Ефим Мармер «Жизнь после фестивалей» («Украина-Центр», Кировоград, 27.11.2008). • Надежда Черненко «Партитура Александра Жовны» («УкраинаЦентр», Кировоград, 25.12.2008).
Володимир Михайлович
Караташ
Володимир Михайлович Караташ народився 2 березня 1926 року в селі Розділ Голованівського району Кіровоградської області у селянській родині. 17-річним юнаком став членом ОУН. Був стрільцем у сотні «Сталевого», що діяла у місцевостях Гайсина, Умані, Теплика, Гайворона, Ульянівки, Голованівська. За активну участь у боротьбі за волю України був засуджений німцями до розстрілу. Батько, Михайло Караташ, розстріляний гестапівцями у Голованівську, на польському цвинтарі. Йому був 41 рік. Володимир врятувався. Та згодом його заарештувала контррозвідка «СМЕРШ», а Особлива нарада НКВС заочно засудила до 8 років позбавлення волі. Йому було 24 роки. 11 місяців перебував у Горьківській тюрмі №1. А в 1949-му його перевели до табору суворого режиму для політв’язнів у Воркуту. Працював на шахті №7. У 1951 році в концтаборі «Речлаг» після важкого і довгого слідства був засуджений військовим трибуналом Біломорського військового округу до розстрілу за «організацію і керівництво антирадянською групою українських націоналістів», яка готувала повстання в таборі. Закованого перевезли до Вологди, де провів 5 місяців у одиночній камері смертників. Зранку до вечора, щоб не схибити розумом, ходив камерою і пошепки декламував вірші Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, займався фізичними вправами. Після смерті Сталіна влада замінила розстріл 25 роками тюрми і концтаборів. Був етапований із Вологди до Казахстану в табір суворого режиму «Степлаг» селища Кенгір. Там у травні – червні 1954 року брав активну участь у Кенгірському повстанні. З-під варти звільнений 26 квітня 1956 року, реабілітований 20 вересня 1989-го Кіровоградською облпрокуратурою. У 1963 році з дипломом учителя англійської мови Одеського державного університету приїхав у рідний Голованівський район. Близько чверті століття
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 61
навчав дітей у Побузькому. Разом із дружиною Ганною Лук’янівною (дівоче прізвище Людкевич), також політв’язнем (познайомилися в радянських таборах), виростили двоє дітей – сина і доньку. Автор трьох книг-споминів. Член Кіровоградської обласної організації Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих. Нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня у 2007 році. Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка 2008 року за книгу споминів «На барикадах Кенгіра» у номінації «Літературознавство та публіцистика».
Караташ В. На барикадах Кенгіра. – Тернопіль: «СорокА», 2008. – 292 с. Ця книга – спомини активного учасника національно-визвольної боротьби, довголітнього політв’язня комуністичних таборів. Навіть у засланні, в умовах кадебістського терору Володимир Караташ не примирився зі своєю долею, продовжував боротьбу і був повторно засуджений до розстрілу, провів у камері смертників п’ять довгих місяців, з якої вісім разів його виводили на імітований розстріл, намагаючись зломити морально, але і це катам виявилося не під силу. Ця книга вражає незламністю духу, любов’ю до рідної землі, навчає нас стійкості й патріотизму.
Кенгірський концтабір «Степлаг» В комуно-московській імперії тюрем і концтаборів найжорстокішими були спецтабори суворого режиму для політв’язнів. Сотні тисяч невільників томилися в цих таборах смерті. Це була безкоштовна, голодна і обідрана, принижена й безправна рабська сила у «найдемократичнішій» у світі країні соціалізму. Заборонялося побачення з рідними. Офіційно дозволялося писати лише два листи, дуже коротких, на рік найближчим членам родини. Після важкої, виснажливої праці, 14 годин денно, цих рабів, що носили великі чорні номери на білих латках, – на спині, на рукаві, на коліні й спереду на шапці, – замикали на ніч в задушливих, тісних бараках із заґратованими вікнами й тюремними замками на вкованих металом дверях, по 100-200 чоловік в кожному. Один з таких концтаборів «Степлагу» був розташованій в піщаній пустелі Казахстану, на північ від міста Джезказган, недалеко від невеликої річки Каракенгір. Напевно, тому і називався Кенгір. Територія табору була приблизно 1 км довжиною і метрів 700 ширини. Уся ця площа була обнесена високим, триметровим шлакоблочним товстим муром. По обидва боки муру, метрів по 5 від нього, була заборонена зона, густо обплутана колючими дротами, а на кілках, що тримали дроти, були прикріплені таблички з надписами: «Стой! Стреляю!» Між муром і стіною з колючого дроту бігали на ланцюгах сторожові пси. Через кожних 50 метрів, по всьому периметру високого муру, стояли надійно збудовані сторожеві вежі з лютими вартовими, озброєними ручними кулеметами системи «Дехтярєва». Всередині це укріплення було поділено на 5 зон. Кожна зона відгороджена таким же високим і міцним муром. 1-ша зона – жіночий лагпункт. 2-га зона – хоздвір.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
3-тя зона – 2-й чоловічий лагпункт. 4-та зона – 3-й чоловічий лаг пункт. 5-та зона – зона тюрми, що складалася зі старої і нової тюрем. Стара тюрма була одноповерхова, вимурувана зі шлакоблоків. Нова тюрма була також одноповерховою цегляною. Вони розмежовувалися високим муром. За всіма правилами совєтського архітектурного тюрмобудування, в’язниці були добре спроектовані більшими, меншими і одиночними камерами, карцерами, боксами і смертними камерами. Тюремний режим був суворий. Тут катували в’язнів за найменшу провину і без неї. Розстрілювали більш небезпечних для комуномосковського режиму. Кожний барак в цьому концтаборі також був обнесений триметровою стіною з металевими дверима, що замикалися на ніч. В усіх трьох зонах мешкало приблизно по 4 тисячі політв’язнів. Бараки ділилися на 2-3 секції, котрі були «омебльовані» двоярусними дерев’яними нарами попід стінами, з проходом посередині. В одну секцію напихали до 200 в’язнів, що складалися з декількох робочих бригад. У хоздворі, що був розташованій між 2-ю чоловічою і жіночою зонами, знаходилися хлібопекарня, великі склади продуктів, одягу і взуття для в’язнів, адміністрації й охорони, пошивочні цехи зі всім обладнанням, столярні і механічні майстерні, електроцех, кузня, лікарня і все інше. У кожному лагпункті була своя їдальня, медпункт, лазня, перукарня тощо. За межами концтабору були робочі об’єкти, на яких і працювали політв’язні. Вони будували велику збагачувальну фабрику мідної руди, цегельний завод, електростанцію, залізничну станцію, будинок культури для вільних мешканців селища Кенгір, магазини й дитячі садочки, середню школу, котельню і житлові будинки для вільних громадян. Під посиленою охороною автоматників, під гавкіт вівчарок, що поривалися рвати в’язнів, але їх стримували провідники, пленталися невільники колонами на ті робочі об’єкти, тримаючи під руки один другого, по п’ять чоловік в шерензі. Так наказано. Бо коли виводили за зону, то по декілька разів перераховували, здаючи конвою, а ті, приймаючи колону в’язнів, знову кожного рахували. Подавали команду: «Взяться под руки! По пять человек в ряду! Никаких разговоров! Конвой предупреждает: в пути следованья молчать! Шаг вправо, шаг влево – конвой применяет оружие без предупреждения! Первая... Вторая... Третья... і т. д. Шагом марш!» А ми покірно тягнули свої неслухняні ноги, бо треба ж будувати світле майбутнє – комунізм. Червонопогонники – солдати внутрішніх військ, конвоїри й охоронники, наглядачі й оперуповноважені – з ненависною жорстокістю відносилися до політв’язнів, їхні політруки й чекісти-офіцери під час політнавчань вбивали в голови своїх підлеглих, що вони охороняють «ворогів народу», німецьких прислужників, зрадників «родіни» і т. п. А найстрашніші і найнебезпечніші з них – українські націоналісти-бандерівці, бо вони хочуть вирватися із «дружньої сім’ї» народів СРСР і утворити свою, ні від кого незалежну Українську Державу. А це, мовляв, грозить розвалу могутнього Радянського Союзу. (Уривок із книги Володимира Караташа «На барикадах Кенгіра»)
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 63
Книги лауреата • «Обережно – гранати» – Ужгород, «Колір-прінт», 1999. • «Прометеї Заполяр’я» (у співавторстві з Петром Тракслером) – Ужгород, «Колір-прінт», 2001. • «На барикадах Кенгіра» – Тернопіль, «СорокА», 2008.
Публікації про життя і творчість лауреата • Петро Мельник «Серед лауреатів літературної премії – колишній політв‘язень» («Голос України», Київ, 05.03.2009). • Сергій Лащенко «Козак-невмирака з роду “характерників”» («Кримська світлиця», Сімферополь, 20 – 27.03.2009). • Світлана Орел «Найвільніші люди в СРСР» («Дзеркало тижня», Київ, 29.04.2009).
Кость Гаврилович
Оверченко
Кость Гаврилович Оверченко народився 22 травня 1920 року в місті Новогеоргіївськ (нині Світловодськ) Кіровоградської області. Коли навчався на першому курсі філфаку Дніпропетровського університету, призвали до лав Червоної Армії. У перші дні війни в Естонії отримав бойове хрещення. Потрапив у полон, у концтабір Саласпілс, звідки втік. Воював у партизанському загоні. Після війни досконало оволодів латиською мовою, став перекладачем і українським поетом. Листувався з Павлом Тичиною, Петром Панчем, Леонідом Первомайським. Очолив міську бібліотеку в Єлгаві (Латвія). Твори Костя Оверченка друкувалися в газетах «Кіровоградська правда», «Літературна Україна», «Молодь України»; журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Барвінок», «Малятко»; альманахах «Сузір’я», «Степ». Кость Оверченко – член Кіровоградського обласного літоб’єднання «Степ». Окремими книжками видані у перекладі українською «Латиські народні казки», повісті: А. Лієлайса – «Каравели виходять в океан», Л. Вацземнієкса – «Лівсальські хлопчаки» та інші. Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка 2008 року за переклад українською мовою творів поетів Латвії «Латвія поетична» в номінації «Переклад (з української мови на інші мови, з інших мов на українську мову)». Проживає в Єлгаві.
Латвія поетична. Поети Латвії в українському перекладі Костя Оверченка/Упорядник Г. Юрчонок (Єлгава). – Р.: DIAC, 2007. – 272 с.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
До збірки «Латвія поетична» ввійшли переклади українською мовою творів півсотні різних латиських поетів – від уславлених класиків до тих, хто сьогодні продовжує надихати шанувальників поетичного слова, творів найкращих авторів, над якими Кость Оверченко працював декілька десятиліть.
Яніс Райніс
Зламані сосни
Над морем промчалася буря страшна, І сосни стрункі поламала вона. До себе морська далина їх гукала. Вони, як росли, не зігнувшись, упали. Лиш мовили: сила зламала нас люта, Та ми не здамося – розплаті ще бути. І світ неодмінно почує про нас. І зламаних сосен продовжилась днина, Настала нарешті розплати година... Пливуть кораблі крізь вітри і шторми І в тих кораблях оживаємо ми. Ти, сило злостива, вали не здіймай, Встає перед нами блаженний той край. І сонце, що котить в рожевий зеніт, Розвіює бурі злостивої слід.
Яніс Гротс
Руки
А я й не знав, що ці ось руки, Що в праці допізна снують, Втамують біль у час розлуки І подих зможуть мій відчуть. А я й не знав, що сил людині Вони ввіллють в хвилину ту, Що, наче крила лебедині, Підняти зможуть в висоту. (Із книги «Латвія поетична» Костя Оверченка)
Книги лауреата • «О, як тоді співали солов’ ї...» (поезії) – Рига, DIAC, 2005. • «Я родом звідти, де Дніпро тече... (поезії) – Рига, DIAC, 2006.
Публікації про життя і творчість лауреата • Надія Гармазій «Кость Оверченко – перекладач» («Народне слово», Кіровоград, 09.09.2008). • Антоніна Корінь «“Латвія поетична” – вустами земляка Костя Оверченка» («Кіровоградська правда», 13.01.2009). • Юрій Лісниченко «“Степові орли” високого літературного лету» («Вечірня газета», Кіровоград, 13.02.2009).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 65
Лауреати премії 2009 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Тетяна Володимирівна
Андрушко
Тетяна Володимирівна Андрушко (Костенко) народилася 11 лютого 1967 року в місті Мала Виска Кіровоградської області. Закінчила Новобузьке педагогічне училище Миколаївської області, Київський держуніверситет. Нині працює відповідальним секретарем районної газети «Маловисківські вісті». Вірші почала писати з дитинства, друкувалася в багатьох виданнях, серед яких – часописи «Поріг», «Вежа», «Борисфен», «Ятрань», колективні збірки «Гранослов – 97», «Блакитні вежі» та інші. Автор поетичних збірок «На перехресті потаємних зим» (2001), «Провінційний блюз» (2002), «Вогнище спасіння» (2007), «Весни навідувався птах» (2009). Член Національної спілки письменників України з 2003 року. Дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (1997), переможець першого обласного літературного конкурсу імені Валерія Гончаренка (2000). Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка 2009 року за збірки поезій «Вогнище спасіння» і «Весни навідувався птах» у номінації «Художня література». Андрушко Т. Весни навідувався птах: Поезії. – Кіровоград : Б. в., 2008. – 100 с. «Весни навідувався птах» – це четверта поетична збірка поетеси, в якій вміщені вірші останніх років та літературні пародії.
Мамині квіти Я хочу, щоб цвів бузок На твоїй могилі, мамо. Колись (хай не скоро) я теж Бузком отаким стану. Бузкова-бузкова даль, Врятованих душ завія. О, мамо! Моя печаль, Тебе уже не зігріє... Чи вік мій? А чи судьба? Такі ми невдячні діти. Прости, що не знала я, Які ти любила квіти...
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Не хочу Не хочу мати в серці зла, Каміння помсти і зневіри. Не хочу жалить, як бджола, Хамелеоном лицемірить. Ховать отруту, як змія – І викидать ножем у спину. Не хочу зраджувати я І довірять наполовину. Не хочу заздрить, пліткувать, Тихцем радіть чужому горю. І збиткуватись за слова, Які у відчаї говорять. Не хочу влазити в ганьбу, Ні призначати, ні ділити. Чиюсь вивершувать судьбу І за Всевишнього судити. Коли зачую я сурму, Злечу у вись, як блискавиця, Туди нічого не візьму, Хіба що... совісті дещицю. (Зі збірки поезій Тетяни Андрушко «Весни навідувався птах»)
Андрушко Т. Вогнище спасіння: Поезії. – Кіровоград: ПВЦ «Мавік», 2007. – 107с. Ії назва говорить сама за себе – кожній небайдужій людині болить майбутнє рідної землі, духовне відродження покоління, надбання справжніх цінностей людства і збереження їх для нащадків. Тільки в піднесенні національної культури, творчості, інтелігентності, внутрішньому емоційному очищенні – наше спасіння, спасіння душі і тіла. Тут немає релігій – тут культ моральних засад і споконвічних прагнень людини до вдосконалення.
***
І падав сніг. І я спитала в долі: Куди поділись мрії мандрівні? Розкраяв місяць присмерки схололі. Такий простий, як білий цвіт квасолі, Все падав сніг. І танув на вікні. Все падав сніг. І я вже зрозуміла, Що так давно втомилась від суєт. Зима зів’яла, ніби кала біла, Холодна зірка в білий ліс летіла. Все падав сніг. Народжувавсь поет.
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 69
***
Летить життя. Вкорочує орбіти, Руйнує і відновлює світи. В мільйонний раз батьків змінили діти. Тьмяніє шлях. Нема бажання йти. А я вдивляюсь в зоряну безодню, Так, як колись дивився Галілей. Шепоче Всесвіт молитви Господні Вустами невідроджених лілей.
(Зі збірки поезій Тетяни Андрушко «Вогнище спасіння»)
Книги лауреата • «На перехресті потаємних зим» (поезія) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2001. • «Провінційний блюз» (поезія) – Кіровоград, «Народне слово», 2002. • «Вогнище спасіння» (поезія) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2007. • «Весни навідувався птах (поезія) – Кіровоград, «Народне слово», 2008. • «Текля Зорівниця» (поезія) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2013.
Публікації про життя і творчість лауреата • Петро Селецький «Із любовного саду природи» (передмова у книзі «На перехресті потаємних зим», 2001) • Антоніна Корінь «Ми в цьому світі – смутком у саду» («Кіровоградська правда», 13.05.2003). • Антоніна Корінь «І панна, і донна, і мавка…» («Маловисківські вісті», 09.07.2003). • Василь Бондар «Краса польоту» (передмова у книзі «Вогнище спасіння», 2007). • Антоніна Царук «Лірична героїня Тетяни Андрушко» (хрестоматія «Блакитні вежі», Кіровоград, 2011).
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Олександр Федорович
Кердіваренко
Олександр Федорович Кердіваренко народився 28 червня 1937 року в селі Станкувате Вільшанського району на Кіровоградщині. У 1966 році закінчив філологічний факультет Кіровоградського державного педагогічного інституту, в 1979-му – вищу партійну школу при ЦК Компартії України. Працював у партійних органах. Має 23 роки журналістського стажу. Працював у районній пресі, з 1985-го до 1991-го – редактор обласної газети «Кіровоградська правда». У 1985 – 1992 роках очолював обласну організацію Спілки журналістів України. Неодноразово ставав лауреатом конкурсу «Кращий журналіст Кіровоградщини». Нагороджений кількома медалями, Грамотою Верховної Ради України, Почесною грамотою Національної спілки журналістів України. Заслужений журналіст України (1998). Автор десяти книг гумору, поезії, прози, публіцистики. Упорядник кількох книжок про відомих хліборобів Кіровоградщини, зокрема книги «О. В. Гіталов». Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка 2010 року за книгу «Село – мій ревний біль» в номінації «Літературознавство та публіцистика».
Кердіваренко О. Село – мій ревний біль: Публіцистика. – Кіровоград: «Степ», 2007. – 120 с. Вміщені в книзі публіцистичні виступи Олександра Кердіваренка, які друкувалися в пресі впродовж багатьох років, розкривають драматичні для українського села соціально-економічні й демографічні наслідки земельної реформи.
Великий хлібороб, мудрий добротворець Уже цієї весни довелося побувати в одному з колись квітучих, а тепер, як і скрізь, розвалених сіл. Під час розмови механізатори, які готували до виходу в поле благеньку техніку, мене спитали: – А що в Гіталова робиться? Невже як і в нас? Подібні запитання доводилося чути в різних селах. І вражало в них те, що люди питають так, ніби Гіталов ще живий. Звичайно, вони знають, що його немає давно – вже 11 років. Але він живий в їхній пам’яті, і їм не віриться, що і в Гіталова – в його знаменитому Комишуватому, яке колись зажило слави степової аграрної академії, – може бути таке «відродження», як і в них. На жаль, я не міг нічим їх утішити. З історії відомо: чим красивішим і багатшим було завойоване варварами місто, тим страшніші руїни залишалися від нього. Це, можна сказати, сталося і з нашими селами...
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 71
У наближенні до ювілею – 90-річчя з дня народження Хлібороба – вважаю, є необхідність нагадати бодай головні моменти з його біографії. Народився О. В. Гіталов 27 травня 1915 року в селі Татарському (нині – Комишувате) Новоукраїнського району в бідній селянській сім’ї. Батько, учасник громадянської війни, повернувся додому пораненим і невдовзі помер від тифу. Вже у восьмирічному віці Сашкові довелося йти у найми до багатіїв. Але в село вривалося нове життя, ознакою якого стала поява на полях сталевого тягла – тракторів. Мрія сісти за кермо трактора запала хлопцеві в серце – і вона збулася: він закінчив курси і в 14 років став трактористом. То було велике щастя, відтоді Гіталов і трактор мовби становили одне ціле – потужне, надійне, добротворне. Гіталова помітили – його любов до техніки, працьовитість, наполегливість, кмітливість. У 1936 році він очолив тракторну бригаду в Малопомічнянській МТС і практично до кінця своїх днів залишався на посаді бригадира. Тільки німецько-фашистська навала одірвала його на чотири роки від хліборобського ремесла. Як механізатор, він міг би скористатися бронею, але Гіталов попросився на фронт. З його поверненням у село, до землі, пов’язана зворушлива легенда. Трапилося так, що молодий тракторист Віктор Андріяш на старенькому ХТЗику орав за селом. Сталася поломка, і трактор застиг у борозні. Вечоріло, хлопець подався у село. А саме в цей час степовими стежками добирався додому демобілізований воїн Олександр Гіталов. Крізь сутінки помітив він у полі силует трактора. Підійшов, приклав руку до металу – ще теплий. Оглянув трактор, швидко усунув поломку, що була зовсім незначною, заглянув у бак – майже повний. І механізатор забув про втому, про все – спокуса сісти за кермо, повести борозну виявилася непереборною. Усю ніч у полі гудів трактор. Вранці прибіг тракторист. Глянув – поле зоране, а трактор стоїть на пригірку, дбайливо вичищений, обтертий і... справний. Хлопець прибіг у бригаду і розповів товаришам про неймовірну пригоду. Через деякий час її розповіли і Гіталову, і вже так, що нібито це трактористи Іван Майданник і Костя Войцехівський, які в бою згоріли у танку, вночі зорали поле... Якщо поглянути на його життя чесними очима, з чистими думками і вдячною пам’яттю, то все воно схоже на легенду – легенду про великого трударя, добротворця, звичайну і красиву душею людину. Герої потрібні в житті, але саме такі, яким був Гіталов. Він був від землі, від народу – як наочний прояв його духу, мудрості, простоти, щирості, трудовитості, безкорисливості. Він став тією постаттю, якою можна було на увесь світ представляти велику країну, великий народ, пишатися: ось які в нас люди!
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Гіталов любив життя і бачив його сенс у безкорисливому служінні людям, країні, народу. Він жив і помер у простій селянській хаті, хоч мав можливість спорудити собі гідне його заслугам і авторитету житло. Та він цінував і надбав інше багатство – любов, повагу і вдячність людей за щиру турботу про них. Він пішов із життя скривдженим зміною ставлення реформаторів – не до нього, а до села, до землі, до простих людей. Ставлення, що призвело до пограбування народного добра, розвалу і занепаду сіл, в т. ч. і його рідного, колись квітучого Комишуватого, до запустіння земель і спустошення людських душ... Тож сьогодні як ніколи гостро стоїть питання відродження села, країни – відродження як єдиної можливості порятунку. Відтворити, відродити так, як було колись, неможливо. Але на основі того, що було досягнуто, що залишилося в пам’яті, в традиціях, ментальності, генах народу, його ядра – селянства, спираючись на непідвладний забуттю авторитет народних звитяжців, серед яких не обминути і О. В. Гіталова, можна і треба звести високу квітучу українську цивілізацію... Чи вистачить новій владі на це духу? Чи гасло відродження, як і раніше, залишиться гаслом, під прикриттям якого продовжуватиметься розвал села? Офіційна згадка про О. В. Гіталова подає надію... (Уривок із книги Олександра Кердіваренка «Село – мій ревний біль»)
Книги лауреата • «Візит до президента» (гумор) – Кіровоград, «Степ», 2005. • «Відпочинок з бараном» (гумор) – Кіровоград, «Степ», 2006. • «Дні білих камінців» (повісті) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2006. • «Село – мій ревний біль» (публіцистика) – Кіровоград, «Степ», 2007. • «А жито половіло» (повісті та оповідання) – Кіровоград, «Степ», 2007. • «Йдучи в незвідані краї» (лірика, гумор і сатира) – Кіровоград, «Степ», 2008. • «Дірка в космоплані» (гумористичні повісті) – Кіровоград, «Степ», 2010. • «Сама собі в своїй господі» (щоденникові записи) – Кіровоград, «Степ», 2011. • «Намисто долі» (публіцистика) – Кіровоград, «Імекс-ЛТД», 2012.
Публікації про життя і творчість лауреата • Василь Бондар «Вкотре про “ідіотизм сільського життя”» («Народне слово», Кіровоград, 12.01.2010). • Катерина Горчар «О. Кердіваренко: “Село – мій ревний біль”» («Кіровоградська правда», 12.01.2010). • Антоніна Корінь «Душ явімо чистоту» («Народне слово», Кіровоград, 20.01.2011). • Микола Цибульський «Візит до гумору Олександра Кердіваренка» («Народне слово», Кіровоград, 26.01.2006).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 73
Лауреати премії 2010 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Олександр Іванович
Косенко
Олександр Іванович Косенко народився 13 квітня 1957 року в селі ДоніноКам’янка Знам’янського району на Кіровоградщині. 1986 року закінчив Кіровоградський інститут сільськогосподарського машинобудування, 1989-го – інститут підвищення кваліфікації при заводі «КамАЗ», 2004-го пройшов навчання в Центрі післядипломної освіти Міністерства агрополітики, 2006-го отримав диплом Кіровоградського інституту комерції за фахом «Приватне підприємництво». Трудову діяльність почав 1974 року в Кіровоградському телевізійному центрі на посадах підсобного робітника та електромеханіка. Згодом працював у Кіровоградському інституті сільськогосподарського машинобудування, в облавтоучкомбінаті, заступником директора з навчально-виробничої роботи обласного навчально-курсового комбінату «Аграрник» (з 2003-го – директором). Із 2005 року – приватний підприємець. Плідно співпрацює з органами ДАІ у сфері надання консультацій, за що його ім’я внесено до Почесної книги «10 років ДАІ України». Неодноразово нагороджувався почесними грамотами різних рівнів за професійну діяльність. Друкується з 1988 року, переважно в обласній періодиці та колективних збірках: у газетах «Серп і молот», «Кіровоградська правда», «Молодий комунар», «Україна-Центр», «Народне слово», «Вечірня газета», «Ровесник» (Тернопіль), «Літературна Україна» (Київ), журналах «Поріг», «Степ», «Вежа», «Дзвін» (Львів), «Золота пектораль» (Чортків), збірниках «Євшан», «Золоте поле» та інших. Автор поетичних книг «На сьомий день» (2010) та «Гартування води» (2013). Член бюро Кіровоградського літературного об’єднання «Степ», член Національної спілки письменників України (2013). Переможець літературного конкурсу літоб’єднання «Сокіл степів» (2009), лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (2010) в номінації «Художня література».
Косенко. О. На сьомий день: Поезії; вступне слово В. Погрібного. – Кіровоград : Степ, 2010. – 89 с. Ця книга про драматизм нашого життя, наших душевних поривань і сум’ять. Її образна мова, художня довершеність приверне увагу найвимогливіших знавців Слова.
*** Стомившись Від Криму та Риму, Помремо і ми нестарими.
Валерієві Гончаренку
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Немовби під кригою ріки, Заклякнемо. Все, молодець!.. Даремно вливатимуть ліки До знічених наших сердець. Даремно шукатимуть правди У золоті наших мовчань. Не треба ні віри, Ні зради Заштореним ликам свічад. Я все пригадаю Без гриму, Без гри, Без брехні, Без прикрас. Як ми помремо нестарими, Чи й ви Пригадаєте нас?
Романс
І пара білих голубів, І самота, Як старість біла. Чи я тебе недолюбив, Чи ти мене недолюбила? Бо нам забракло слів і днів, Щоб голубками бути разом. Нас дивний грудень поріднив, Але не вибачив образи. Ми одне одному давно – Як незнайомці, Як чужинці… Життя докручує кіно
Із кимось іншим наодинці. Позолотіють колоски. Намріє Всесвіт юне зерно. Та душу жертимуть роки. Бо недостойні ми повернень. Бо я тебе недолюбив. Бо ти мене недолюбила… Не пара юних голубів – А Самота, Як старість, біла! (Зі збірки поезій Олександра Косенка «На сьомий день»)
Книги лауреата • «На сьомий день» (поезії) – Кіровоград, «Степ», 2010. • «Гартування води» (поезії) – Київ, «Український пріоритет», 2013.
Публікації про життя і творчість лауреата • Леонід Коцар «Золоте мереживо поетичної ниви» («Народне слово», Кіровоград, 06.01.2011). • Віктор Погрібний «З роду гурманів Слова» («Кіровоградська правда», 07.12.2010).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 77
Володимир Петрович
Шурапов
Володимир Петрович Шурапов народився 3 жовтня 1928 року в Зінов’євську (тепер Кіровоград). 1962 року закінчив Одеський державний університет ім. І. І. Мечникова. У його трудовій біографії – чимало робітничих професій: підіймав із руїн завод, стояв біля вагранки і горна, на риштуваннях і за верстатом, заробляв на хліб вантажником, спускався в шахту і крутив «бублика»... Служив у десантних військах. Працював у редакціях газет, старшим редактором на радіо й телебаченні, а також помічником голови Кіровоградської обласної ради (1962 – 1991). З 1993го – керівник літературно-драматичної частини Кіровоградського академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. М. Л. Кропривницького. Він – автор понад 150 пісень і романсів (композитори К. Шутенко, М. Стецюн, А. Пашкевич, Ю. Ямко, Я. Лукшевиць, Н. Нусбаум, Е. Явір та інші), багатьох (до двох десятків) мистецтвознавчих, історичних, краєзнавчих студій, художніх творів. Підготував більше 30 статей про народних та заслужених артистів театру імені Марка Кропивницького до Енциклопедії Сучасної України. Член Національної спілки театральних діячів України, Національної спілки журналістів України, обласного літературного об’єднання «Степ», ліги композиторів. Лауреат обласної краєзнавчої премії ім. В. Я. Ястребова (2003), премії НСТДУ в галузі театрознавства і театральної критики (2008), премії газети «Народне слово» ім. В. Винниченка (2009), обласної журналістської премії (2004). Лауреат обласної премії імені Євгена Маланюка в номінації «Літературознавство та публіцистика» (2010).
Шурапов В. Марко Кропивницький та його спадкоємці. Історичний нарис. – Кіровоград: «КОД», 2010. – 392 с. Перед читачами – 125-річний шлях Театру Марка Кропивницького, заснованого ним 27 жовтня 1882 року в Єлисаветграді. Саме тут дебютувала в ролі Наталки у виставі за п’єсою І. Котляревського «Наталка Полтавка» королева української сцени Марія Заньковецька. М. Кропивницький виконав титанічну роботу, зводячи Храм Добра, Світла і Духовності на пустирі глупої ночі чорної імперії зла.
Апостол сцени У Бобринці Марко Лукич прослужив десять років, за винятком того часу, що перебував у Києві, та тих півтора року, що служив у Єлисаветі. У вересні 1871 року, після смерті батька, він назавжди покидає службу, розпродує своє господарство,
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
будинок і разом з дружиною Олександрою Костянтинівною Вукотич приїздить до Одеси… «Виступом в Одеському народному театрі в ролі Стецька, – підкреслює М. К. Йосипенко, – починається нова сторінка в біографії майбутнього великого актора М. Л. Кропивницького, біографії, що відтоді була нероздільно пов’язана з мистецтвом сцени взагалі, а української особливо». Цей успіх, безумовно, був не випадковим. Адже Марко Кропивницький приїхав до Одеси і ступив на професіональну сцену вже зрілою людиною, з великим досвідом актора-аматора. Як уже згадувалось вище, тільки в Бобринці за останні три роки він поставив «не менш сорока спектаклів». Цю важливу рису майбутнього знаменитого артиста і режисера зауважує його сучасник — російський журналіст Д. М. Городецький, який бачив Кропивницького і в ролі Стецька у «Сватанні на Гончарівці», й у «Назарі Стодолі» Шевченка – в ролях полковника та бандуриста, що «неповторно виконував історичні пісні під час «вечорниць». У своїх мемуарах він підкреслює, що, «незважаючи на свою молодість, Кропивницький вже був сформованим актором. З однаковим успіхом він грав як серйозні, так і комічні ролі, створюючи в тих і в інших завершені образи. Важко вірилось, що той самий актор, якого ще недавно бачили в машкарі придуркуватого синка багатих обивателів, тепер грає суворого, жорстокого, неприступного м’яким почуттям старигана». Зазначимо, що українське мистецтво, як і українська культура в цілому, переживало в ту добу свої далеко не кращі часи. Не було ні достатнього національного репертуару, ні акторів, які б могли виконувати українські твори на професійному рівні. Ці проблеми тривожили Кропивницького. Аналізуючи тодішній стан українського сценічного мистецтва (1860-1870-ті роки), М. Л. Кропивницький пише: «Український театр тоді був при «посліднім іздиханії», тільки ще де-не-де аматори інколи грали раз на рік «Наталку Полтавку» або «Назара Стодолю», як от в Олександрії, в Єлисаветі, в Херсоні. Справжні ж трупи нехтували ними, і самі актори з українськими прізвищами поховались за псевдоніми, то за -ових, то за -евих... Михайлівський, колись український актор, перелущився в Базарова, Лашко – в Лашкова, Петренко – в Петренкова... Мені навіть не довелось бачити жодного артиста з видатних українських артистів, як, наприклад, Щепкіна, Соленика» (18, 104). Жахливе становище українського театру було обумовлене антиукраїнською політикою російського царизму, яка була розрахована на остаточне обрусіння всіх національних меншин Російської імперії взагалі і українців зокрема. Остаточно перекреслили стан існування українського театру сумнозвісний валуєвський циркуляр 1863 року та Емський царський указ 1876 року. Було заборонено навчання
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 79
в школах дітей рідною мовою, видання книг, газет і журналів, влаштування вистав українською мовою і категорично – створення театру. От в таких умовах М. Л. Кропивницький формувався як український театральний діяч, як фундатор професійного національного театру, як драматург і режисер, як патріот України, як борець за національну ідею. (Уривок із книги Володимира Шурапова «Марко Кропивницький та його спадкоємці»)
Книги лауреата • «Ніч над Інгулом» (повість) – Кіровоград, Центрально-Українське видавництво, 1993. • «Гавроші із Балашівки» (оповідання) – Кіровоград, ЦентральноУкраїнське видавництво, 1995. • «Про що мовчить сцена» (нарис) – Кіровоград, «Народне слово», 2002. • «Синьйор Монтеккі» (нарис) – Кіровоград, ТОВ «Код», 2003. • «Театр Марка Кропивницького: минуле і сучасне» (фотоальбом) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2004. • «Ти за мене, любове, молись» (поезії) – Кіровоград, «Код», 2005. • «Земний уклін тобі, солдате…» (нарис, у співавторстві з Розою Турбай) – Кіровоград, ТОВ «Код», 2005. • «Як нам болить за тебе, Україно…» (поема-спогад) – Кіровоград, ТОВ «Код», 2008. • «Марко Кропивницький та його спадкоємці» (нарис) – Кіровоград, ТОВ «Код», 2010.
Публікації про життя і творчість лауреата • Світлана Барабаш «Непереборна сила театральної сцени» («Народне слово», Кіровоград, 17.04.2003). • Віктор Погрібний «Якщо палко прагнеш...» («Кіровоградська правда», 14.10.2003). • Василь Марко «Безплідній думці не корись...» («Народне слово», Кіровоград, 03.09.2009). • Валентина Легка «Дивовижна енциклопедія для театралів» («Кіровоградська правда, 25.12.2009). • Роман Любарський «Вітер з присмаком романтики» («Кіровоградська правда», 17.08.2010). • Броніслав Куманський «Книга, яку давно чекали» («Народне слово», Кіровоград, 02.12.2010). • Тетяна Левінська «“Штрихи років” Володимира Шурапова» («Кіровоградська правда», 27.09.2011).
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 81
Лауреати премії 2011 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Олег Володимирович
Попов
Попов Олег Володимирович народився в Олександрії Кіровоградської області 1 січня 1953 року. Закінчив філфак Кіровоградського державного педагогічного інституту, згодом – Київську вищу партійну школу. Викладав українську мову та літературу в школах Онуфріївського й Олександрійського районів, рідного міста. Деякий час перебував на партійній роботі. Завідував кабінетом народознавства обласного інституту вдосконалення вчителів. Працював доцентом кафедри української літератури та заступником декана факультету філології й журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка, редактором обласної радіопрограми «Пісенне перехрестя» (Кіровоград), власкором загальноукраїнського журналу «Хобі» в Одеській області. Нині мешкає та працює в Одесі. Перші вірші надрукував ще школярем в Олександрійській міській газеті «Ленінський прапор» та обласній – «Молодий комунар». Автор книг «Стежина» (1995), «Перевесло» (1996), «Пісня на крилі» (1999), «Спогад на майбутнє» (2007), «Коли вже з осінню на «ти» (2009), «Солодкий щем» (2010). Автор тексту гімну Кіровограда (композитор – Д. Притула). Має два компактдиски авторських пісень: «Кольорові міражі» та «Калинова любов». За його сценаріями знято низку телефільмів: «Одкровення», «З благословення української Терпсихори», «Любов у спадок», «Перший у світі» (режисер М. Горохов). Член обласного літературного об’єднання «Степ», член Національної спілки журналістів України (2007). Відмінник освіти України (1997), заслужений працівник культури України (2006). Лауреат премії імені Володимира Винниченка газети «Народне слово» (2002), обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова (2003). 2011 року за збірку поезій «Солодкий щем» удостоєний обласної літературної премії імені Євгена Маланюка у номінації «Художня література».
Попов О.В. Солодкий щем: Поезії. – Одеса: «Прес-кур’єр», 2010. – 152 с. «Солодкий щем» – друга збірка віршів Олега Попова. За визначенням професора Г. Клочека, автор «творить добру і красиву поезію. Слово його органічно українське, пісенне, немов ліки для ошляхетнення душі». У збірці багато віршів, присвячених малій батьківщині поета, Кіровоградщині, та поетичних зізнань в любові до перлини Причорномор’я – Одеси.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
***
Ось-ось зірветься небо першим громом, І я прокинусь в радощах від сну, Дзвіниць небесних слухаючи гомін, Стрічаючи веснянку голосну. Почуй її, моє кохання, зранку. Я в ній себе, мов в щасті, розчинив. Спивай її душею до останку! Хмелій із нею в свіжостях весни! То я заніжив світ собі тобою, То я тебе собою залюбив, Аби навік залишитись напоєм, Який змогла б ти в спрагу пригубить. Або дощем проллюсь на парасолю, В твою ж долоню краплею спаду, Щоб лінії розцілувати долі, Що нас зустріли в веснянім саду!
***
На шпиль нічного кипарису, Неначе на стрілу мечеті, Завзято примостився місяць Бочком надщербленої чверті. І диво свіже, диво зриме На мене хлинуло із нетрів, Де з хмар собі збивав перину Над морем велетень Ай-Петрі. І слово золоченим кодом Мені відкрило чари саду, В якому й досі Шахразада Чаклує ніч казками Сходу.
(Зі збірки поезій Олега Попова «Солодкий щем»)
Книги лауреата • «Коли вже з осінню на “ти”» (поезії) – Одеса, «ТЕС», 2009. • «Перевесло» (посібник з народознавства) – Кіровоград, «Алтей», 1996. • «Пісня на крилі» (пісні) – Кіровоград, 1999. • «Полетів шукати мелодію» (збірка пісень) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2004. • «Солодкий щем» (поезії) – Одеса, «Прес-кур’єр», 2010. • «Спогад на майбутнє» (художньо-публіцистична повість) – Кіровоград, «Імекс-ЛТД», 2007. • «Стежина» (посібник з народознавства) – Кіровоград, «Алтей», 1995.
Публікації про життя і творчість лауреата • Леонід Куценко «Людина знаходить свою стежину» («Народне слово», Кіровоград, 22.02.1996).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 85
• Григорій Клочек «Поважаймо себе в дітях» («Украина-Центр», Кировоград, 28.02.1997). • Віктор Погрібний «Зародки Олега Попова» («Кіровоградська правда», 19.04.2005). • Володимир Панченко «Пора, яка зобов’язує» (передмова у книзі Олега Попова «Коли вже з осінню на “ти”», Одеса, «ТЕС», 2009). • Антоніна Гурбанська «Бережений віршами солодкий щем Олега Попова» («Нова газета», Кіровоград, 08.12.2011). • Олег Таран «І досвід ліричного героя» («Вежа», Кіровоград, 2011, ч. 27). • Антоніна Корінь «Із простору степів – у простори світів» («Кіровоградська правда», 06.01.2012).
Виступ після вручення премії • Олег Попов «Я ж тепер маланюківець» («Народне слово», Кіровоград, 09.02.2012).
Антоніна Михайлівна
Корінь
Антоніна Михайлівна Корінь народилась 6 серпня 1948 року в селі Софіївка Щорського району Чернігівської області у вчительській родині. У 1970 році закінчила бібліотечний факультет Харківського державного інституту культури. 36 років пропрацювала у бібліотеках України та Білорусії: Дніпропетровській обласній науковій (методист, редактор), шкільній у селі Карень Вітебської області Лепельського району, у Кіровоградській обласній бібліотеці для дітей ім. Гайдара (10 років – бібліограф, заввідділу, заступник директора), у Кіровоградській ОУНБ ім. Д. Чижевського (головний редактор і вчений секретар – 18 років). З 2011-го працювала молодшим науковим співробітником літературномеморіального музею І. Карпенка-Карого. Веде громадську роботу: журналістика в пресі, на радіо, телебаченні, керівник літературно-мистецького клубу «Євшан» (1998) та клубу перекладачів «Сонях» (2012). Член Національної спілки письменників України (2002). Автор півтора десятка збірок поезії, віршів для дітей, пісень, статей про пісню, дитячого гумору, публіцистики, перекладів та переспівів. Упорядник антології жіночої поезії «Зоря материнства» (2005). Лауреат премії ім. І. Проценка. У 2011 році удостоєна обласної літературної премії імені Євгена Маланюка за книгу перекладів «Стежками століть» у номінації «Переклад (з української мови на інші мови, з інших мов на українську мову)».
Корінь А. М. Стежками століть. Переклади, переспіви – Кіровоград: «КОД», 2010. – 164 с.
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
У цій книзі поетеса постає в новій іпостасі – перекладачки, яку вона інтенсивно освоює останнє десятиліття. Українською і російською вона перекладає близьку її душі поезію, прозу та драматургію. Із більш як трьох десятків авторів, чиї твори перекладені, третина – поети-земляки. А ще, захоплюючись поезією Древнього Сходу, авторка зробила переспіви з китайської, корейської, в’єтнамської, древньоіндійської та японської поезій. Головне, що стає для неї «спокусою» до перекладу, – спорідненість із авторською позицією, мудрість, лаконічність змісту та своєрідність поетичних форм... Щодо тематики, то це переважно патріотизм, гуманізм, мистецтво, любов.
Максім Багдановіч (Білорусь)
Сонет В єгипетській піщаній скрізь землі, Над хвилями синіючого Нілу Стоїть тисячоліттями могила: У горщику насіння там знайшли. Зернятка обпікав вогонь землі, Та нездоланна життєдайна сила Прокинулась і враз заколосилась Хлібами, що в пустелі проросли. Це символ твій, забутий ріднокраю, Народний дух, що ожива стократно, Я вірю: він безплідно не засне, А ринеться вперед, немов криниця, Що явить світу джерело ясне, Якому з надр вдалось до нас пробиться.
Андрєй Дємєнтьєв (із російської)
***
Я тебе втрачаю, як ліс втрачає музику, коли приходять в гості холоди. Невже душа моя уже навічно звузиться, закована у пам’яті льоди? Я тебе втрачаю, як дім втрачає небо, коли вікно густий зашторить дощ, і наше майбуття, неначе ребус, не розгадаю я і, мабуть, ти також. (Зі збірки Антоніни Корінь «Стежками століть)
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 87
Книги лауреата • «Заворожи мене» (поезії) – Кіровоград, «Степ», 1993. • «Веселі дрібнички із сімейної скарбнички» (у співавторстві з сином Олексієм – гумор у прозі) – Кіровоград: ЦУВ, 1994. • «Віку мого день» (поезії) – Кіровоград, «Степ», 2000. • «Чому у сойки крила голубі» (вірші) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2003. • «Монолог метелика» (лірична азбука життя) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2007. • «За руки по райдузі» (вибрана інтимна лірика) – Кіровоград, «Код», 2008. • «Стежками століть» (переклади, переспіви) – Кіровоград, «Код», 2010. • «Долинська галактика» (у співавторстві з дочкою Тетяною – публіцистика, поезії) – Кіровоград, «Лисенко В. Ф.», 2012. • «Як Данусь у Трускавці “козакував”» (вірші) – Дрогобич, «Коло», 2012. • «Неписаний закон зорі» (поезія, переклади) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2013.
Публікації про життя і творчість лауреата • Леонід Куценко «Болем до болю твого притулюсь» («Кіровоградська правда», 14.08.2001). • Володимир Яремчук «Спрага любові» («Народне слово», Кіровоград, 05.08.2008). • Антоніна Царук «Жінка, яка смакує слово» («Молодіжне перехрестя», Кіровоград, 07.08.2008). • Майя Міщенко «Покажи мені, друже, метелика» («Народне слово», Кіровоград, 11.11.2010). • Анатолій Загравенко «Глибокий світ» («Народне слово», Кіровоград, 28.12.2010). • Надія Гармазій «Ще один колір райдуги, або Майбутнім листочкам і квіточкам («Кіровоградська правда», 11.01.2011). • Володимир Могилюк «Мандрівка “Стежками століть”» («Народне слово», Кіровоград, 24.11.2011). • Олександр Архангельський «Змах крила метелика» («Освітянське слово», Кіровоград, 02.2012).
Виступ після вручення премії • Антоніна Корінь «Коли привласнення чужого – не злочин, а благо» («Народне слово», Кіровоград, 09.02.2012).
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Сергій Васильович
Піддубний
Сергій Васильович Піддубний народився 16 січня 1956 року в селі Крутеньке Голованівського району на Кіровоградщині, нині проживає в Голованівську. Закінчив Кіровоградський технікум механізації сільського господарства (1975), факультет журналістики Київського державного університету ім. Т. Шевченка (1991). Трудову діяльність розпочав мотоциклістом у Ленінському райторзі Кіровограда, потім слюсарював, шоферував, служив у армії (командував відділенням і навчальним взводом), сержант запасу. Після армії працював у Вінницькій обласній друкарні, кореспондентом газети в Голованівську, головою райспорткомітету (чемпіон області з класичної боротьби, кандидат у майстри спорту). Після закінчення дружиною медінституту переїхав до Тюменської області. Працював помічником машиніста тепловоза, водієм пожежної машини. У 1982 році повернувся до України. Працював завідувачем відділу голованівської районної газети «Комуністична праця». У жовтні 1989 року заснував першу в області незалежну приватну газету «Сходи». У 1994-му створив газету «Там, де Ятрань», редактором якої є понині. Займається дослідженням історії краю та України. Видав першу в Україні районну енциклопедію (1993), за яку отримав звання лауреата обласної краєзнавчої премії ім. В. Ястребова. Засновник щоквартального літературно-мистецького журналу «Ятрань». Автор і упорядник більше десятка книг із історії сіл рідного та Ульяновського районів, а також книг «Війни проти українського селянства», «Філософія українського слова», «Таємниці української давнини», «Ілар Хоругин. Влескнига», «Геродот. Скитія. Імперія Горросів», «Код України-Руси», «На землі Аполлона, Артеміди і Посейдона», «Давньоукраїнські боги, герої, держави і племена» та інших. 2011 року удостоєний обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (номінація «Літературознавство та публіцистика»).
Ілар Хоругин. Влескнига/наук. переклад та ритмічний переказ С. Піддубного. – 2-ге вид., уточнене, розширене. – Голованівськ: Б.в., 2010. – 338 с. Після дослідження «Історій» Геродота, творів Гесіода та Гомера, давньоукраїнських святинь і святилищ перед Сергієм Піддубним постала нагальна проблема нового прочитання і перекладу Влескниги. Друге видання відкриває читачеві багато нових фактів із життя наших предків, уточнює імена, місцезнаходження племен тощо. В примітках та коментарях значно розширено доказову базу, в т. ч. ілюстративним матеріалом. Здійснено також ритмічний (вільний) переказ твору. На сторінках оригінальних текстів друкуються афоризми Книги.
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 89
Влескнига 2А. Про єдність слова та діла. Про нехтування рішення Віче, зраду князів, перехід на південь Русі і про споріднене плем’я ільмерців Муж Правий іде в дім Овна і клянеться Правим бути, щоб його слово з ділом не розходилось... Сказано ж здавна, аби ми творили добро… Як діди наші заповідали. Так було і так буде! За часів злославних Русь потята була рукою ворожою, і злочини творились, і князь тоді немічний був. І послав він синів своїх до брані, а ті варягам піддалися, честь і Віче знехтувавши, рішення його зневаживши. Тому ж бо розторгнуті і в неволю взяті. І коли кажемо тепер: князі суть наші, то не так це. До полудня прийшли та й маємо землю нам і дітям нашим. А там греки налізли, бо ми нібито усілися на їхній землі. І була січа велика місяців багато! Стократ починалася Русь і стократ розбита... Од півночі до півдня тако худобу повели праотці наші на чолі з батьком Орієм до краю руського і понині там перебувають. Багато біди приніс ранній холод. Тому відійшли туди й оселились огнищанами на землі русів. І все те сталося за дві теми до цього. А по тих двох темах варяги прийшли і землю забрали од хезарів. До рук своїх. Тим бо й відробляли в неволі. Був наш рід родичем з ільмерцями – з одного кореня наші роди постали. Хто приходив пізніше на Руську землю, то селився серед ільмерців. Тії беруть шлюби з нами і подібні до нас, а коли небезпека, охороняли нас од злих. Віче мали, і що вирішать на Вічі, так і було, а що не вирішено – не повинно бути. Вибирали князів від усього полюддя і так жили. Ми теж їм поміч давали: зілля бо знали творити, посуд печений у вогнищах робити, бо гончарі були добрі; землю орати та худобу доглядати розуміли. Такі отці наші суть. А прийшов рід злий і напав на нас, і тому... 2Б. Про холод великий і пошук злачних місць. ...змушені були відійти ми в ліси. Там жили ловами та рибальством, і мали можливість уникаючи небезпеки. Пробули одну тему і почали городи ставити, вогнища повсюди розкладати. По другій темі був Холод Великий, і потяглися ми до півдня – там бо суть місця злачні. А там іронці худоби нашої десятину забажали. Ото се погодили, щоб слова держати, і потяглися ми до полуденного зеленотрав’я і мали худоби багато... (Уривок із книги «Ілар Хоругин. Влескнига» – переклад, примітки та коментарі Сергія Піддубного )
Книги лауреата Проза: • «На майдані» (оповідання) – Харків, «Майдан», 2008. • «Про Ора-лихобора» (казки, легенди, дитячі оповідання) – Городок, «Бедрихів край», 2013.
Публіцистика та науково-популярна література: • «Війни проти українського селянства» – Кіровоград, «Народне слово», 2001. • «Філософія українського слова» – Кіровоград, 2004 (друге видання – 2005).
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
• «Таємниці української давнини» – Умань, 2007. • «Ілар Хоругин. Влескнига» – Умань, 2007 (друге видання – Кіровоград, 2010). • «Геродот. Скитія. Імперія Горрось» – Кіровоград, «Код», 2008. • «Код України-Руси» – Умань, 2008 (друге видання зі змінами та доповненнями – Тернопіль, «Мандрівець», 2012). • «На землі Аполлона, Артеміди і Посейдона» – Кіровоград, 2009. • «Українські святині та символи» – Кіровоград, 2010. • «Давньоукраїнські боги, герої, держави і племена» – Кіровоград, 2010. • «Найдавніші пам’ятки України» – Кіровоград, «Поліграф-сервіс», 2011. • «Священні тексти України-Русі. Золоті руни» – Кіровоград, «Поліграф-сервіс», 2012. • «Велесова Книга: Веди України-Русі» – Тернопіль, «Мандрівець», 2013. • Краєзнавство: • «Енциклопедія Голованівського району» – Ульяновка, 1993. • «Крутеньківське Євангеліє» – Ульяновка, 1998. • «Голованівщина на межі тисячоліть» – Кіровоград, 1999. • «Між Ятранню і Бугом» – Кіровоград, 2002. • «Липовеньке» – Кіровоград, 2003. • «Грушка» – Кіровоград, «Код», 2003. • «Клинове» – Кіровоград, 2004. • «Грузьке» – Кіровоград, «Код», 2005. • «Красногірка» – Кіровоград, 2006. • «Весь рід наш крутенський» – Умань, 2007 (друге видання – Кіровоград, 2007).
Публікації про життя і творчість лауреата • Василь Бондар «Історія роду і народу» («Народне слово», Кіровоград, 08.04.1999). • Леонід Куценко «Євангеліє від Сергія», («Сільські вісті», Київ, 13.08.1999). • Любов Чуб ««Гіперборея відкриває свої таємниці» («Подільський кур’єр», Хмельницький, 2008, ч.27). • Любов Чуб «Де народжувались і жили боги?» («Українське слово», Чикаго, США, 15.07.2010). • Любов Чуб «Татуньо Дніпра – Аполлон», («Літературна Україна», Київ, 23.09.2010).
Виступ після вручення премії • Сергій Піддубний «Що стверджує Ілар Хоругин» («Народне слово», Кіровоград, 09.02.2012).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 91
Лауреати премії 2012 року
Скульптура “Степовий орел” Нагрудний знак “Лауреат обласної премії”
Юлія Федорівна
Гладир
Юлія Федорівна Гладир народилася 16 листопада 1985 року в селі Броварки Глобинського району Полтавської області. Після закінчення факультету філології та журналістики Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (2008) навчалась у аспірантурі, захистила дисертацію на тему поезії шістдесятників (2012). Нині працює старшим викладачем кафедри журналістики, видавничої справи та редагування Кременчуцького університету економіки, інформаційних технологій і управління. Учасник Всеукраїнської наради молодих літераторів (місто Ірпінь Київської області, 2007), дипломант Міжнародного літературного конкурсу «Гранослов» (2007), переможець Кіровоградського обласного літературного конкурсу «Сокіл степів» (2010). Друкувалася в кіровоградських та всеукраїнських періодичних виданнях і збірниках. Вірші звучали на обласному радіо та телебаченні. Автор поетичних збірок «Рядками незнайдених рим…» (2006), «Під віями ночі» (2011), «Тройзілля» (2009, у співавторстві з Любов’ю Єременко і Надією Гармазій) та збірки членів літературного клубу для молоді «Ліра» при обласній бібліотеці для юнацтва ім. О. Бойченка «Озвалась ліра водограєм» (2009). Член НСПУ з 2012 року. Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка 2012 року в номінації «Поезія». Премію отримала за збірку поезій «Під віями ночі».
* * *
Стихає кроків кулеметна черга. Відходиш в тінь, як ватажок гебреїв. Промов до мене голосом Шевченка! Зійди мені вечірньою зорею! Дозволь побути трохи не собою. Хвилину. Дві. Чи вічність. Чи востаннє. Хтось пророкує час гострити зброю. Той самий, що ніколи не настане. Вологі віти витканого раю. Сподіване відродження – занепад. І ти смиренно й віддано згораєш, Іскриш високим полум’ям до неба. Душі в земній зневірі темно й тісно. Такі мізерні щастя вбивчі дози. Я знаю: ти повернешся у пісні, В яку сплетуться пальці й струни кобзи...
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
* * * Євгенові Маланюку Ну, що, поете? Трішечки послухай Про те, як день згортається в сувій. Зелений берег синьої Синюхи. Там, біля груші, був будинок твій. Поете, я ще чую схлип колиски, Мов голос долі, знаний наперед. Вдивляюся в твоє обличчя зблизька, Вростаю в заповітний очерет. Так поряд ти. Як щастя й зло. Як слово, Що на межі розп’ять і воскресінь. Там весь твій біль – обірвана розмова З тим краєм, де безхмарний сон і синь. Чи хто про тебе тут згадає нині, Вживаючись у горду роль рядка? Як на твоїй маленькій батьківщині Приходом ночі повниться ріка!..
Книги лауреата • «Рядками незнайдених рим ...» (поезії) – Кіровоград, «ПоліграфТерція», 2006. • «Тройзілля» (поезії Ю. Гладир, Л. Єременко, Н. Гармазій) – Кіровоград, «Імекс-ЛТД», 2009. • «Під віями ночі» (поезії) – Кіровоград, «Степ», 2011.
Публікації про життя і творчість лауреата • Світлана Барабаш «На хвилі ранньої тривоги» (передмова у книзі «Рядками незнайдених рим...», Кіровоград, 2006). • Василь Бондар «Час поезії жіночої» (передмова у книзі «Тройзілля», Кіровоград, 2009). • Віктор Погрібний «Коли вогнієш духом» (передмова у книзі «Під віями ночі», Кіровоград, 2011). • Антоніна Корінь «Перша книжка поета» («Молодіжне перехрестя», Кіровоград, 19.06.2008).
Виступ після вручення премії • Юлія Гладир «Мистецтво – природна духовна потреба» («Народне слово», Кіровоград, 07.02.2013).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 95
Юрій Васильович
Обжелян
Юрій Васильович Обжелян народився 8 травня 1962 року в селищі Добровеличківка на Кіровоградщині, тут минуло його дитинство, тут із золотою медаллю закінчив середню школу. Згодом навчався у Московському університеті імені Ломоносова (механіко-математичний факультет), із четвертого курсу був призваний на службу в радянську армію, служив у Бєлгороді та Митищах (Росія), але після демобілізації до університету вже не повернувся і завершував освіту у Миколаївському педінституті. По закінченні навчання разом з дружиною працював вчителем математики у Липняжці, неподалік від рідного селища. У 1994 році заочно закінчив Літературний інститут імені Горького у Москві. Перші літературні твори писав російською мовою, але на обласний літературний конкурс імені Валерія Гончаренка подав оповідання українською, і потім вже писав рідною. Його рукопис приніс звання лауреата і згодом став книгою «Побратими», за яку його прийняли до Національної спілки письменників України. Творча праця Юрія Васильовича йшла поруч із педагогічною. Разом із дружиною Ларисою Юрій Обжелян належав до вчителів, якого любили та поважали всі школярі Липнязької школи. Його учні не раз перемагали на районних і обласних змаганнях та їздили в столицю як кращі математики і спортсмени – їхній вчитель усе життя активно займався легкою атлетикою і боротьбою. А у вільні від шкільних уроків, від громадської діяльності (депутат районної ради, член Української народної партії) та від селянської праці години писав кіносценарії про життя і творчість українських композиторів ХVIII століття Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя, за якими створено два фільми (один чотирисерійний – «Таємниця маестро», другий двосерійний – «Таємний гвардієць імператриці»). У творчій спадщині Юрія Обжеляна є й інші кіносценарії («Архів д’Еона», «Козацькі шаблі», «Після війни»), історичні й фантастичні оповідання, роман про сучасність «Останній караван». У рукописах ці твори двічі відзначені на конкурсі «Коронація слова» (2001 – третя премія, 2003 – дипломант). 16 лютого 2012 року внаслідок хвороби перестало битись його серце. Книгу Юрія Обжеляна «Останній караван» видано видавничим центром «МАВІК» вже у 2012 році з передмовою Василя Бондаря «Лицарський стиль Юрія Обжеляна». До книги увійшли однойменний роман, кіносценарій «Після війни» та оповідання «Силіконове безсмертя». У 2012 році Юрій Обжелян став лауреатом обласної літературної премії імені Євгена Маланюка (посмертно) в номінації «Проза».
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Останній караван Дерев’янко полегшено крекнув і визирнув з-поза рогу кафе. Сонце сідало, отже, було близько шостої. Додому йти рано – хоч і потрібно. Але чорт його мамі з тим потрібно! Від центру села підкотив незнайомий новенький «Деу» кольору морської хвилі. Зупинився, проте двигуна водій не глушив. Не поспішали і виходити з автомобіля пасажири. Шура застебнувся. Годі, вирішив він. Пива на сьогодні досить. Тепер лише горілка. Якщо хтось пригощатиме, звісно... Передні праві дверці «Деу» нарешті відчинилися, а потім з них ледь не вивалився рослий парубійко років тридцяти, в джинсах та розхристаній на грудях кожанці. Здоровань явно претендував на крутість. З протилежного боку легковика відразу з’явився і водій – ровесник пасажира, одягнений модно, але не в шкіру, а в цупку бавовняну куртку. До того ж, хирніший і тверезіший. – Хлопці, не треба! – загукала в опущене вікно білявка з пухкими щоками. – Поїхали вже додому! Женю, ну, не треба. Володю, не пускай його! Ну, хлопці... – Ми... айн момент, – запевнив здоровило. – Я геть пересох. Водій заспокійливо додав: – Все буде пристойно. Ми зайдемо на хвилину, Євген хряпне пивця, і їдемо далі. Без ексцесів. – Жеко, – білявка вибралася з машини. Виявилося, що вона повненька не лише на обличчі, а всюди. – Ти ж обіцяв Світлані... – Зараз, любове моя. Усього одну пляшечку. Ну, зрозумійте, я тут ще жодного разу не був! Тільки горло промочу... – Гайда з ними, – стурбовано обернулася дівчина. – Світлано, чого ти мовчиш? – Нікуди я не піду, – із салону виглянула похмура руда дівиця, але, вочевидь, побачила самі спини молодиків, котрі вже піднімалися східцями. – Віко, він мене ще на природі дістав. Хай! Якщо зібрався нажертися, його не зупиниш. І я не дружина. Нехай жлуктить до поросячого виску – завтра прибіжить вибачатися. Це в його паскудному стилі. Дерев’янко раптом гучно гикнув, і дівчата озирнулися. – Пардон, – посміхнувся він, почуваючись шпигуном, повторив: – Пардон, – і рушив слідом за молодиками. Обидві дівчини глипнули на нього, мов на закінченого та пропащого алкоголіка. Неголений, вусатий, обвітрений, у засмальцьованій робі, він, мабуть, скидався на достеменного міського бомжа. Та кому яке діло?! Як хоче, так і вдягається. Крім того – прямо з роботи... Краєм ока Шура спостеріг, що білявка Віка зітхнула й сіла на задні подушки, а її подруга прикурює від запальнички сигарету. Жінок, які смалять, він не жалував. Штовхнув металеві двері, полуплені від сонця, і зайшов до кафе. (Уривок із роману Юрія Обжеляна «Останній караван»)
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 97
Книги лауреата • «Побратими» (оповідання) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2001. • «Останній караван» (книга прози) – Кіровоград, ПВЦ «Мавік», 2012.
Публікації про життя і творчість лауреата • Антоніна Корінь «Він був і лицарем, і побратимом» («Народне слово», Кіровоград, 17.05.2012). • Роман Любарський «“Останній караван” вирушив у путь» («Народне слово», Кіровоград, 13.12.2012). • Людмила Френчко «Згадаймо його, побратими!» («Ведомости Плюс», Кіровоград, 01.06.2012). • Антоніна Царук «Останній караван Юрія Обжеляна» («Кіровоградська правда», 15.01.2013). • Василь Бондар «Лицарський стиль Юрія Обжеляна» («Українська літературна газета», Київ, 31.05 – 14.06.2013).
Олег Олександрович
Бабенко
Олег Олександрович Бабенко народився 26 грудня 1968 року в Світловодську Кіровоградської області. У 1993 році закінчив Кіровоградський державний педагогічний інститут імені Володимира Винниченка, вчитель української мови і літератури. За другою освітою – магістр державного управління. Трудову діяльність розпочав у серпні 1992 року вчителем української мови і літератури середньої школи №4 Кіровограда. Працював асистентом, викладачем кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка (1993 – 2003). Згодом працював і навчався: 2003 – начальник навчально-організаційного відділу Центру перепідготовки та підвищення кваліфікації працівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівників державних підприємств, установ та організації Кіровоградської обласної державної адміністрації; 2003 – 2005 рік – слухач Дніпропетровського регіонального інституту державного управління Національної академії державного управління при Президентові України; 2005 – викладач кафедри економіки праці та управління персоналом Кіровоградської філії
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Міжнародної академії управління персоналом; 2005 – 2007 – заступник начальника управління з питань внутрішньої політики Кіровоградської обласної державної адміністрації; 2008 – керівник Кіровоградського обласного відділення наукововидавничого агентства «Книга Пам’яті України», радник голови Кіровоградської облдержадміністрації; 2008 – 2010 – заступник начальника управління культури і туризму облдержадміністрації. Нині – директор Кіровоградського обласного державного архіву. Очолює Кіровоградську обласну організацію Всеукраїнської спілки краєзнавців. Автор літературознавчих публікацій у періодиці. Упорядкував книгу спогадів про письменника, науковця, літеаратурознавця Миколу Смоленчука. Нагороджений медаллю «За отличие в воинской службе» (1989), обласною премією у галузі краєзнавства ім. В. Ястребова (2004), Почесною грамотою Міністерства освіти і науки України (2004), Почесною грамотою Кіровоградської обласної ради (2007), Почесною грамотою Міністерства сім’ї, молоді та спорту (2008), Подякою голови Кіровоградської облдержадміністрації (2008), Подякою Міністерства культури і туризму України (2009). Лауреат обласної літературної премії імені Євгена Маланюка 2013 року в номінації «Літературознавство та публіцистика» за книгу «Самоцвіти степів полинових. Із спостережень над творчістю видатних земляків».
Книги лауреата • «Короткий словник музейних термінів» – Кіровоград, «ЦентральноУкраїнське видавництво», 2001. • «Провідна зоря корифеїв: Тарас Шевченко у житті та творчості корифеїв українського професійного театру» – Кіровоград, «Центрально-Українське видавництво, 2001. • «Із сивого покоління: М. Смоленчук – людина, письменник, вчений» (упорядкування записок, спогадів, інтерв’ю) – Кіровоград, «Центрально-Українське видавництво», 2003. • «Самоцвіти степів полинових. Із спостережень над творчістю видатних земляків» – Кіровоград, «Центрально-Українське видавництво», 2012. • «Впізнавайки, або Упізнай себе сам» (літературні шаржі-загадки) – Кіровоград, «Центрально-Українське видавництво», 2013.
Публікації про життя і творчість лауреата • Антоніна Корінь «Героїв книги об’єднує жадання загального добра» («Народне слово», Кіровоград, 20.12.2012). • Антоніна Корінь «Добрий почин» («Народне слово», Кіровоград, 24.01.2013).
Виступ після вручення премії • Олег Бабенко «Розбудити приспане чужинцями» («Народне слово», Кіровоград, 07.02.2013).
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 99
Вірші Євгена Маланюка ПIД ЧУЖИМ НЕБОМ 1
Чужі: й земля, і небо тут, і люди, І місяця золотосрібний ріг. Життя давно, як божевільне, блудить По манівцях заплутаних доріг. Десь кревний край кона в останній муці, Дикун над ним заносить ятаган, А він скажений біль терпить, як Муцій, І крапле кров росою з чорних ран. Чому ж я тут? Куди ж іще заблудить Безглузда путь і хто остереже? Чужа земля, чужі похмурі люди — Й саме життя, здається, вже чуже. 2
Не треба ні паризьких бруків, Ні Праги вулиць прастарих: Все сняться матернії руки, Стара солома рідних стріх. Все сниться гук весни і вітер, Веселий вітер світлих літ. А тут — молюсь, убогий митар, Шукаю Твій вогненний слід... Ні! Не знайти! Ніхто не знає. Ніхто не чув Твоїх плачів. Біля всесвітнього Сінаю, Як завше — золото й мечі. 3
Десь сіре поле в чорних круках, Що пророкують: «Кари! кар!» А я тут, на чужинних бруках, Чужий — несу чужий тягар. А я на полум’ї розлуки Назавше спалюю роки, І сниться степ Твій, сняться луки І на узгір’ях — вітряки. Там свист херсонського простору! Там вітер з кришталевих хвиль! А тут: в вікні опустиш штору — І п’єш, самотній, смертний біль.
4
Несу отут страшний свій іспит І знаю, що життя мине. І мати, сидячи на призьбі, Вже не вичікують мене. Давно Євгена поминає За упокій старенький піп, За весною весна минає Під запашне зітхання лип. Все далі висиха Синюха, Й линя її весела синь, А вітер заголосить глухо І пролітає вдалечінь. Сиріє стріха під дощами, Вже хата стала нетривка, І мати слухають ночами Бронхітне гавкання Бровка. 5
По яких ще дорогах шукати причинної долі? Перекотиполем блукати в яких степах? Вітер грає, веселий, хвилюючись по роздоллю, Від зруйнованих міст розвіває горілий пах. Заховала перекупка-пам’ять всі сни глибоко, Тільки будить горілка на чорнім шляху в корчмі, Ніби в морок душі, в її цвинтарно-мертвий спокій Після чарки отрути влітає сонячний чміль*. І ось все забуваю, і все зникає в сутінні. Постає лише рівний профіль і зоряний зір, Та ще заграв глухих за плечима Твоїми тремтіння: Всі принади Твоєї страшної краси. 1920 — 1924
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
* * *
Безкровна Муза — нежива, А я несу їй в бідній жертві Мої скалічені слова — І окривавлені, і мертві. Не оживить, не запалить, Не випростать зігнуті крижі. Ось кожна думка, кожна мить Сталевим лезом горло ріже.
Вже демон б’є останню карту, Перемагаючи добро. Вже я хитаюся безсило, Не криє блідості шолом. Вже введено останні сили В глухий двобій з одвічним злом. Так. І весна, і сонце, й квіти, Ще ціле літо жде мене, Та знаю — ніби ясний Квітень Моє юнацтво промайне.
Гей, поки б’ється в хвилях злив Доби сієї лютий вітер, Так треба грому дужих слів, Що загули б в литаврах літер!
Та знаю, що тримавший стилос — Стилет тримати не здола, А так бажалось, так хотілось Апостольського постола.
Гей, де ж той гімн з іржавих сурм? Де марш непереможних кроків? Де апокаліпс тих пророків, Що поведуть в останній штурм?
Один, полишений скорботам, Боюсь: розвіється імла — Петроній стане Дон Кіхотом, А вітряками — демон зла...
* * *
Сплітаю вірші з нервів пасма І жду кінця страшної гри. А те, що Вам музична спазма, Мені — ридання, кров і крик.
Покарано... На наші кров і піт Прийшла орда. Лишили олтарі ми. Шукаєм путь в туман незнаних Римів, Врятовані від варварських копит. Та в мрії живемо необоримій, Що прийде час і зранені степи Одягнуться в нових поем снопи, Пов’язані у перевесла рими. Тож поки на ланах душі німої Таємно спіє засів золотий, Околицями людськими йдемо і Щоденний цвіт збираєм — я і ти, Душі дружино вірна! Так, у парі, Минулих днів зібрали ми гербарій.
* * *
Юрієві Дараганові
Життя біжить необориме Під ураганом лютих злив, Спасибі ж, любий побратиме, За китицю цілючих слів! Дивіться — ось сталева гарда Не захистила: крапа кров.
Березень, 1923
* * *
Так болісно, так хоро усміхнулись, Промовили: прощайте. І пішли В порожній сум передвечірніх улиць, В прозору сутінь сизої імли. А я, німий, завмер біля порталу, Закутаний в готичну тінь століть... Й здавалося, що серце раптом стало: Так тихо вмерла та остання мить.
* * *
Як завше, дні повиті крепом. В кімнаті ще зимові сни. Здається, зовсім і не треба Цієї пізньої весни. Ви мовчите. Я п’ю безсило Міцну отруту самоти. Життя всі мрії підкосило, І більш нема куди піти. 1923
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 101
Лауреати обласної літературної премії ім. Є. ф. Маланюка
Редагування, дизайн та комп’ютерна верстка: Студія7.
Тел.: (0522) 27-63-47; www.studio7-kr.com
До 75-рiччя Кiровоградської області
| 2014
Премії Кіровоградської обласної ради 1. Краєзнавча премія імені Володимира Ястребова. 2. Літературна премія імені Євгена Маланюка. 3. Премія у галузі архітектури, геральдики та вексилології і декоративно-прикладного мистецтва імені Якова Паученка. 4. Педагогічна премія імені Василя Сухомлинського. 5. Журналістська премія. 6. Премія імені Олександра Гіталова. 7. Премія у сфері образотворчого мистецтва та мистецтвознавства імені Олександра Осмьоркіна. 8. Премія у галузі культури «Духовний скарб Кіровоградщини». Лауреати обласної літературної премії ім. Є. Ф.Маланюка
| 103