Посібник з гуманітарного права by Олександр Майборода

МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ

С.П. РУДЮК

МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО

Конспект лекцій

Затверджено до видання начальником вищого навчального закладу

Київ - 2004

Рудюк С.П. Міжнародне гуманітарне право. Конспект лекцій. – К.: МО України, 2004. – 201 с. Конспект лекцій складено відповідно до програми навчальної дисципліни “Міжнародне право”. Конспект лекцій призначено слухачам вищого навчального закладу, які вивчають міжнародні відносини для здобуття спеціальності “Військове управління у міжнародних відносинах”. Він може бути корисний для всіх, хто працює у сфері зовнішньої політики і міжнародного співробітництва.

Рецензенти: доктор історичних наук, професор Г.І.Вартанов;

ВСТУП Міжнародне гуманітарне право (право збройних конфліктів), основу якого становлять чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 року та Додаткові протоколи І і II до них від 8 червня 1977 року, займає важливе місце у міжнародному публічному праві. Актуальність проблем, які розглядаються міжнародним гуманітарним правом (вперше термін «міжнародне гуманітарне право» увійшов в назву Женевської дипломатичної конференції щодо питання про підтвердження І розвиток міжнародного гуманітарного права, яке застосовується під час збройних конфліктів 1974—1977 рр.), не викликає сумнівів. Свідченням цього є те, що практично всі держави — члени ООН е учасницями Женевських конвенцій 1949 року. Україна ратифікувала Женевські конвенції 3 серпня 1954 року, а Додаткові протоколи І і II до них 25 січня 1990 року. Оскільки відповідно до статті 9 Конституції України «чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства», норми міжнародного гуманітарного права являють собою внутрішні юридичні норми. Норми міжнародного гуманітарного права в значній мірі є нормами jus cogens. Більше того, статтею 17 Закону України «Про міжнародні договори України» передбачено: «Якщо міжнародним договором України, укладення якого відбулось у формі закону, встановлено інші правила ніж ті, що передбачені

законодавством

України,

то

застосовуються

правила

міжнародного договору України». Більшість

положень

міжнародного

гуманітарного

права

самоздійсненими. Вони є точними і повними. Держави повинні їх виконувати без додаткових внутрішніх правових заходів. Але у деяких випадках держави — учасниці Женевських конвенцій та Додаткових

протоколів

повинні

вжити

відповідних

національних

заходів щодо

імплементації норм міжнародного гуманітарного права. Відповідно до загальної статті 1, спільної для Женевських конвенцій і Додаткового протоколу І до них, «Високі Договірні Сторони зобов'язуються дотримувати та забезпечувати дотримання цієї Конвенції за всіх обставин». Додатковий протокол І статтею 80 доповнює загальну статтю 1, зобов'язуючи Високі Договірні Сторони та учасників збройного конфлікту вжити відповідних заходів не тільки для імплементації положення угод, а і для спостереження за виконанням заходів з імплементації. Заходи, які повинні вживати держави для імплементації міжнародного гуманітарного права на національному рівні, охоплюють широке коло проблем. Деякі з них потребують прийняття відповідних нормативно-правових актів. Так, наприклад у нашій державі прийнято Закон України «Про символіку Червоного Хреста і Червоного Півмісяця в Україні»; питання покарання за тяжкі порушення міжнародного гуманітарного права знайшли своє відображення як у чинному Кримінальному кодексі України, так і враховані при підготовці нового кримінального закону. Окремі заходи є суто організаційними,

інші

розв'язані

з розповсюдженням міжнародного

гуманітарного права або освіти. Зобов'язання

держав розповсюджувати положення міжнародного

гуманітарного права є очевидним для кожного. Адже в чотирьох Женевських конвенціях та Додатковому протоколі І є ідентичні статті, в яких говориться, що Високі Договірні Сторони зобов'язуються: «...як у мирний, так і у воєнний час якнайширше розповсюджувати текст цієї Конвенції в своїх країнах, і, зокрема, включити його вивчення в навчальні програми військової та, якщо це можливо, цивільної освіти з тим, щоб з її принципами було ознайомлено все населення в цілому, зокрема збройні сили, санітарний персонал та священнослужителі». Очевидно, що це зобов'язання загального розповсюдження є основним. При цьому, воно стосується не лише держав — учасниць зазначених

міжнародних договорів, а і кожної людини, яка має бути підготовленою діяти у відповідних випадках. Важливо знати не тільки основні положення міжнародного гуманітарного права щодо захисту жертв конфліктів — поранених, хворих, військовополонених, цивільного населення, а і те, що ця галузь міжнародного права має особливості, оскільки передбачає особисту відповідальність, у тому числі кримінальну, як для представників держави, так і окремих осіб, винних у певних порушеннях. Зобов'язання щодо покарання останніх випливають з принципу pacta sunt servanda, який проголошено в загальній статті 1 Конвенцій. Тяжкі порушення, вказані в Конвенціях та Протоколі І, кваліфікуються статтею 85 Протоколу І як військові злочини. Створення постійно діючого Міжнародного кримінального суду на Дипломатичній конференції у Римі в 1998 році показує готовність міжнародної спільноти ефективно забезпечувати дотримання міжнародного гуманітарного права як в міжнародних, т ак і неміжнародних збройних конфліктах. Додатковий протокол І (стаття 6) вимагає від Договірних сторін підготовки

кваліфікованого

персоналу

для

поліпшення

впровадження

гуманітарного права. До цього персоналу можливо віднести волонтерів, правників, лікарів, парамедичний персонал, що можуть працювати, коли потрібно, на країни, які беруть участь у конфлікті, на країни-захисниці та на Міжнародний Комітет Червоного Хреста. В статті 82 зазначеного Протоколу від Договірних Сторін вимагається, щоб вони завжди «забезпечували наявність юридичних радників, які могли б, коли це потрібно, давати поради військовим командирам на відповідному рівні про застосування Конвенцій та даного Протоколу та про відповідне інструктування збройних сил щодо цього питання». Це положення знайшло своє відображення в статті 99 Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України щодо обов'язків юрисконсульта полку під час збройних конфліктів. Згідно зі статтею 87 Протоколу військові командири зобов'язані контролювати дотримання міжнародного гуманітарного права, а також вживати необхідних

заходів у разі його порушення. Для цього вони повинні пройти спеціальну підготовку для виконання вищевказаних завдань. Зобов'язання

держав

розповсюджувати

знання

про

міжнародне

гуманітарне право передбачає введення цього учбового предмета в програми вищих учбових закладів, в першу чергу юридичних, міжнародних відносин, журналістики, медичних, військових. Конспект лекцій «Міжнародне гуманітарне право» підготовлений при Національній академії оборони України з урахуванням приблизного плану міжнародного гуманітарного права, розробленого фахівцями Міжнародного Комітету Червоного Хреста. І. “МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО ЯК ОСОБЛИВА ЧАСТИНА СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА” Можна

говорити,

що

на

протязі

тривалого

часу

війна

була

найважливішою формою відносин між народами. Дійсно, статистика показує, що за останні 5000 років було близько 14000 війн, в яких загинуло приблизно 5000 млн. людей. За останні 3400 років на землі було лише 250 років всезагального миру. Перша світова війна викликала 10 мільйонів смертей в пропорції 20 комбатантів на одну цивільну особу - не рахуючи 21 мільйона загиблих від епідемій. У другій світовій війні було вбито 40 мільйонів чоловік, приблизно при рівному співвідношенні комбатантів і цивільних осіб. Між 1945 і 1966 відбулося не менше 73 збройних конфліктів. В середині 90-х років у світі відбулося понад 30 великих збройних конфліктів. Загинули тисячі людей, з'явилося понад 37 мільйонів біженців. У наш час якщо вірити експертам, співвідношення вбитих буде 10 цивільних осіб на одного комбатанта у так званій звичайній війні і 100 цивільних осіб на одного комбатанта в ядерній війні.

Між 1900 і 1 9 4 1 рр. з 24 збройних конфліктів 19 були міжнародними і тільки 5 внутрішніми. Потім це співвідношення змінилося. З 97 збройних конфліктів, які були між 1945 і 1969 рр. тільки 15 були міжнародними, 26 внутрішніми і 56 мали змішаний характер, або були війнами за незалежність. Дуже

важливе

питання:

чи

можливо

зменшити

нещастя,

що

породжуються війнами? Відомий філософ Екант так сказав про це: "Право нації в ході воєнних дій - це найделікатніша проблема, яку тільки можна собі уявити. Як можна встановлювати закони для управління ситуацією, яка за самою своєю природою не допускає ніяких законів?". Деякі автори йдуть ще далі, кажучи, що існує несумісність між війною і законом. Вони думають так: війна є руйнуванням порядку і визволенням сили; вона перебуває у прямому протиріччі із законом, метою якого є встановлення порядку та обмеження сили. Війна - це витіснення закону силою. Джон Фішер - Перший Лорд Адміралтейства

Великобританії

творець

лінкору

"Дредноут",

так

прокоментував у 1907 році скликання Гаазької мирної конференції: "Облагороджувати війну - все одно, що облагороджувати пекло!". Противники цієї точки зору кажуть, що такий підхід до справи небезпечний. Адже, коли можна розбити противника шляхом застосування певного рівня насильства, то нема підстав для продовження насильства, коли мета досягнута. Якщо противник захоплений в полон або поранений і не відіграє жодної ролі у воєнних операціях, то вбивати його або катувати немає сенсу і є злочином. Війна - це, звичайно, застосування сили, але сили, що має певні межі. Окрім насильства існують права і обов'язки. Вони і складають закони війни. Ці закони виникають так, як закони держав. Спочатку це просто звичай. Потім вони стають загальним правилом. Нарешті вони набувають вигляду писаного права. Давньогрецький філософ Геракліт Ефеський колись влучно зауважив, що війна - мати всього і повелителька всього; вона породжує богів, панів і рабів. Ми можемо з ним погодитися. Адже війна дала початок міжнародному

праву і його галузі - міжнародному гуманітарному праву чи праву збройних конфліктів. Міжнародне гуманітарне право - це сукупність принципів і норм, що встановлюють взаємні права й обов'язки суб'єктів міжнародного публічного права щодо застосування засобів і методів збройної боротьби, захисту цивільного населення та культурних цінностей, а також визначають їхню відповідальність за порушення відповідних принципів і норм. Не претендуючи на те, що воно в стані покласти кінець війнам, гуманітарне право намагається зменшити надмірну жорстокість війни. Взаємні інтереси воюючих сторін в свою чергу спонукають їх дотримуватися певних "правил гри" при воєнних діях. Такі джерела права війни і гуманітарного права. Наш час відмітний виникненням політичних ідеологій, що намагаються все підпорядкувати досягненню своїх цілей, а при необхідності - навіть силою зброї. В той же час з'являється все більше рухів, які ставлять собі за мету скинення існуючих режимів за допомогою сили. Тому ми все більше підходимо до переконання, що одна частина міжнародного права, яку можна назвати правом гуманності, та охоплює право збройних конфліктів і права людини повинна забезпечити мінімум гарантій гуманізму кожному і в час миру і в час війни. Завданням міжнародного права збройних конфліктів є регулювання воєнних дій з метою полегшення незгод і втрат, що їх супроводжують. Ознаками міжнародного права є: 1. воно є складовою частиною міжнародного публічного права і є сукупністю норм договірного або звичаєво-правового походження; 2. його норми застосовуються у виключних ситуаціях - збройних конфліктах як міжнародного, так і не міжнародного характеру; 3. норми спрямовані на захист основних прав і свобод осіб, втягнутих, або тих, хто можуть бути втягненими у збройні конфлікти, забезпечення збереження об'єктів цивільного й медичного призначення, культурних та історичних цінностей;

4. досягнення цих цілей передбачає: а) обмеження права воюючих сторін, щодо використання засобів і методів збройної боротьби; б) встановлення міжнародно-правової відповідальності за порушення норм міжнародного права. Термін "міжнародне гуманітарне право", запропонований свого часу Жаном Пікте, став напівофіційним. В 00Н звичайно використовується синонімічний вираз "право збройних конфліктів". Женевське право, або власне гуманітарне право, оберігає інтереси військових, тих , хто вибув із строю і цивільних, а Гаазьке право або "право війни" визначає права і обов'язки воюючих сторін при проведенні воєнних дій. Предметом регулювання правил ведення війни є специфічні суспільні відносини, які складаються між його суб'єктами під час збройних конфліктів. Предмет регулювання права збройних конфліктів включає міждержавні відносини з приводу: 1. Початку війни; 2. Нейтралітету держав, які не беруть участі у війні; 3. Обмеження воюючих у виборі засобів війни; 4. Обмеження воюючих в методах ведення війни; 5. Захисту жертв війни; 6. Захисту культурних цінностей під час війни; 7. Умов воєнної окупації; 8. Закінчення війни; 9. Відповідальності держав за порушення норм права; 10. Кримінальної відповідальності фізичних осіб за порушення норм права збройних конфліктів. Міжнародні конвенції містять багато правил, в яких дуже чітко сформульовані зобов'язання держав, але це ще не все. З цими правилами стоїть ряд принципів, на яких базуються ці документи. Іноді ми знаходимо їх

цілком в тексті Конвенції, деякі досить ясно видно між рядків, деякі взяті із звичайного права. Принципи так важливі в гуманітарному праві, як і у всіх інших юридичних сферах. У певному сенсі їх можна порівняти зі скелетом живого організму, який дає опору у найрізноманітніших ситуаціях; вони дають повну уяву про цілі, легкі для розуміння і цілком необхідно поширювати про них знання та інформацію. У розглядуваній нами зараз сфері права певні принципи гуманітарного права діють у будь-який час, скрізь і при будь-яких обставинах і застосовуються навіть до держав, які не є учасниками конвенції, бо ці принципи відображають звичаї народів. Принципи ні в якому разі не витісняють правил сформульованих в Конвенціях. Саме до цих правил повинні звертатися юристи, якщо постає питання про застосування Конвенцій. У випадках, не передбачених Конвенціями, цивільне населення і комбатанти залишаються під захистом і дією принципів міжнародного права, що випливають із загальноприйнятих звичаїв, з гуманності і з вимог суспільної свідомості. Це положення завдяки Фрідріху фон Мартенсу було сформульоване у 1899 році. Воно ввійшло в Гаазьку Конвенцію 1907 р. Принципи права збройних конфліктів Загальні принципи: 1. Принцип гуманності; 2. Принцип недоторканості; 3. Принцип недискримінації жертв війни; 4.

Принцип

міжнародно-правової

відповідальності

держав

та

кримінальної відповідальності фізичних осіб та порушення норм права збройних конфліктів. Принципи використання засобів і методів збройної боротьби:

Принцип

обмеження

воюючих

виборі

засобів

ведення

війни; 2. Принцип розрізнення цивільних і воєнних об'єктів. Принципи захисту учасників збройної боротьби і цивільного населення: 3. Принцип захисту прав комбатантів; 4. Принцип захисту цивільних осіб; 5. Принцип ненападу на цивільне населення. Застосування гуманітарного права не дотикає правового статусу сторін, що перебувають у конфлікті. Це формулювання, що завершує ст. 3, спільну для всіх чотирьох Женевських конвенцій 1949 року, є важливим для заспокоєння протиріч політичного характеру. Як і інші дисципліни, гуманітарне право має визначені основні принципи, на яких базується все інше. Можна сформулювати принцип гуманності так: воєнна необхідність і підтримання суспільного порядку завжди повинні поєднуватися з повагою до людини. З цього принципу з'явився принцип гуманітарного права (або права війни): Сторони, що воюють не повинні завдавати своєму противнику шкоди, неспіврозмірної з метою війни, яка полягає у знищенні або ослабленні воєнної могутності противника. Війна - це крайній засіб, завдяки якому одна держава нав'язує свою волю іншій державі. Війна полягає у використанні сили. Необхідної для досягнення своєї мети. Будь-яке насильство, що не веде до досягнення цієї мети є зайвим. З цього принципу випливає наступний Принцип Женевського права: Особи, виведені з ладу, а також ті, хто не бере участі безпосередньо в бойових діях, мають право на повагу і захист і гуманне поводження.

Принцип гуманітарного права також дав основу для принципу права війни (Гаазького права): Право сторін, що перебувають в конфлікті, вибирати методи або засоби ведення воєнних дій не є необмеженими. Гаазьке положення 1907 р. стверджує: "Право воюючих сторін використовувати засоби завдання шкоди ворогові не є необмеженим (ст. 22). Це положення було повністю підтверджене Додатковим протоколом І 1977 р. Загальні принципи є базою для інших принципів, перш за все, спільних для Женевського права і Прав людини. Першим в цьому списку є принцип недоторканності: Кожен має право на повагу до життя. Фізичну і психічну недоторканність, на повагу до всього, що є невід'ємною частиною його особи. Цей постулат краще пояснюється принципами його застосування: 6. Полеглий на полі бою недоторканий; ворог, що здається в полон має право на збереження життя; Це наріжний камінь Женевських конвенцій. Убивати можна тільки солдата, який сам готовий убивати. 7.

Катування,

принизливі

або

нелюдські

покарання

заборонені. Катування вже заборонені законом - законодавствами багатьох країн, міжнародним правом, особливо Женевськими конвенціями і законодавством про права людини 8. Кожен має право на визнання його прав людини перед законом. В Женевських конвенціях є одна обмовка: в умовах полону здійснення громадянських прав може бути обмежене до необхідного рівня. 9. Кожен має право на повагу до його честі, сімейних прав, переконань і звичаїв. Народам, яким силою нав'язаний стереотип цивілізації, грозить загибель. Вони були відрізані від родового коріння, якими живилося їх творча енергія і прийшли до занепаду.

10. Кожному, хто страждає, має бути надана допомога, необхідна в його стані. Цей обов'язок, відображений в Женевській конвенції 1864 р. не менше актуальний в наш час, як тоді. 11 . Кожен має право на обмін відомостями зі своєю сім'єю і на отримання допомоги. Протокол І визнає "право сімей знати про долю своїх родичів" і визначає конкретні заходи по пошуку зниклих і загиблих людей (ст.ст. 32-34). 12. Ніхто не може бути позбавлений власності незаконним шляхом. Крім першого принципу - недоторканості існує другий - недопущення дискримінації. Він каже: Поводження зі всіма людьми не повинно мати відмінностей, що опираються на ознаки раси, статі, національності, мови, соціального походження, майнового стану, політичних, філософських або релігійних переконань, або якихось інших подібних критеріїв. Проте, не треба тлумачити цей принцип абсолютно, бо часом бувають відмінності, які треба робити. Тому буде своєчасним доповнити великий принцип недопущення дискримінації принципом застосування: Відмінності у поводженні з людьми, проте, повинні проводитися на благо

індивідуумів,

щоб

зрівняти

відмінності

що

випливають

індивідуальних відмінностей, потреб або перенесених бід. Третій принцип - принцип безпеки: Кожен має право на особисту безпеку. Цей принцип визначається наступними принципами застосування: 13. Ніхто не може вважатися відповідальним за вчинок які не здійснював. 14. Репресалії, колективні покарання, захоплення заложників і депортація заборонені. Другий принцип безпосередньо випливає з першого.

У великій ст. 75 про основні гарантії Протокол підтверджує заборону захоплення заложників і колективні покарання. 15. Кожен має право на загальноприйняті юридичні гарантії. Стаття 75 має цілий звіт юридичних гарантій, до якого треба звертатися завжди. 16. Ніхто не може відмовлятися від своїх прав, наданих йому гуманітарними конвенціями. Наступну групу складають принципи, що відносяться до жертв конфліктів {Женевське право). Перший принцип в цьому розділі - принцип нейтральності: Гуманітарна допомога ніколи не є втручанням в конфлікт. Цей принцип втілений в положеннях, що ставлять медичний персонал вище конфлікту. Він дуже важливий для діяльності Червоного Хреста. А тепер розглянемо принцип його застосування: 17. У відповідь на гарантовану йому недоторканість, медичний персонал повинен утримуватися від будь-яких ворожих дій. В 1907 р. цивільним медичним працівникам був гарантований такий же захист і на таких умовах, що і військовому медперсоналу. 18. Медичні працівники, як цілителі, перебувають під захистом. Привілеї медпрацівникам дають тому, що вони турбуються про жертв війни. 19.

Ні одна особа, що виконує медичні функції, не може

примушуватися до надання кому би то ні було якої-небудь інформації відносно хворих або поранених, які були або є під його опікою, якщо така інформація на його думку, завдасть шкоди вказаним пацієнтам або їх сім'ям. 20. Ніхто не повинен бути переслідуваним або бути засудженим за те, що доглядав за пораненим або хворим.

Ця ст. 18, §3, 1-ї Женевської конвенції 1949 р. стосується і тих, хто доглядав поранених партизанів, або співпрацював з медичною службою окупаційних властей. За принципом нейтралітету іде принцип нормальності: В осіб, які перебувають під захистом, повинна бути можливість вести якомога більше нормальне життя. Ця думка виникла з необхідності компромісу між гуманітарними бажаннями та умовами війни. З неї виходить і принцип застосування: Захоплення в полон не є покаранням. А лише засобом позбавити противника можливості завдавати шкоду. Все, що виходить за межі цієї мети, достойне осуду. Третій принцип - принцип захисту. Держава повинна як на національному, так і на міжнародному рівні забезпечити захист осіб, що опинилися під її владою. Принципи застосування цього постулату такі: 21. Полонений перебуває під владою не військ, які його захопили, а держави, якій служать ці війська. 22. Держава несе відповідальність за осіб, захоплених нею в полон, а на окупованій території - за підтримання громадського порядку. і громадських служб. 23. Жертви конфліктів повинні бути забезпечені міжнародним захистом, бо вони позбавлені природного захисту (своєї держави). Міжнародний захист - це захист держави-покровителя, або МКЧХ. Принципи, що відносяться до права війни. Першим загальним принципом є принцип обмеження за особами (лат. "rаtіопе реrsопае"). Цивільне населення і окремі особи користуються спільним захистом від небезпек, що виникають у зв'язку з воєнними операціями. Так говорить ст. 5 1 , §1 Додаткового протоколу І 1977 року. З цього загального принципу випливає кілька принципів застосування:

24. Сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти цивільне населення і комбатантів, щоб щадити цивільне населення і цивільні об'єкти. Це основне правило, що складає зміст ст. 48 Протоколу. 25. Цивільне населення як таке, а також окремі цивільні особи не повинні бути об'єктом нападу... (навіть) в порядку репресалій... Цей текст із ст. 51 Протоколу, §2 і 6. 26. Забороняються акти насильства або погрози насильством, що мають за основу мету тероризувати цивільне населення (§2, ст. 51 Протоколу,). 27. Сторони, що є в конфлікті, приймають всі важливі заходи запобігання, щоб щадити цивільне населення або, по можливості, уникати випадкових втрат серед цивільного населення і завдання йому випадкової шкоди. Якщо вбивають невинних, хай це буде завжди випадково, але ніколи навмисно. 28. Тільки особи, які входять до складу збройних сил, мають право нападати на противника і чинити йому опір. Якщо некомбатантів щадять, то тільки за те, що вони не беруть участі у конфлікті. Якщо цивільне населення виступає проти ворога, то мусить відкрито носити зброю і дотримуватись законів і звичаїв війни. Другий загальний принцип - це принцип обмеження стосовно об'єктів (лат. Rаtіопе lосi): Напади мусять бути суворо обмежені воєнними об'єктами. Визначення воєнних об'єктів у ст. 52, §2. Можна назвати шість принципів застосування: 29. Забороняється напад на місцевості, які не обороняються. 30. Забороняється здійснювати якість ворожі акти, скеровані проти будівель, де проводяться наукові дослідження, де розміщені благодійні

установи і тих історичних пам'яток, творів мистецтва або місць відправлення культу, які є культурною або духовною спадщиною народу. Охорона військових і цивільних госпіталів є предметом спеціальних положень першої і четвертої Женевських конвенцій 1949 р. 31. Забороняється напад на обладнання та споруди, якщо це може викликати небезпечні для цивільного населення сили. 32. Це відноситься насамперед

до дамб, гребель

і атомних

електростанцій. 33. Цивільні об'єкти не повинні бути об'єктом нападу або репресалій. Забороняється знищувати або вивозити об'єкти, необхідні для виживання цивільного населення. Цивільні - це об'єкти, які не є воєнними об'єктами. 34. Заборона грабунків. Особливо виділений в ст. 28 і 47 Гаазького положення і ст. 33, §2 4-ї Конвенції. Наступний принцип обмеження за засобами і методами ведення воєнних дій (лат. rаtіопе сопditіопis): Забороняється використовувати проти кого б то не було зброю, або методи ведення воєнних дій, здатні завдати зайвої шкоди або надмірні страждання. Це стосується і комбатантів. Смисл у засудженні зброї і методів, що викликають надмірні страждання. Принципи його застосування: 35. Забороняється напад невибіркового характеру Мета - у виключенні тих методів і видів озброєнь, які не мають достатньої точності для проведення необхідного розрізнення між воєнними і цивільними об'єктами і населенням. 36. Заборонені напади, які, як можна сподіватися, викличуть втрати серед цивільного населення або завдадуть шкоди цивільним об'єктам, які

були б надмірними у відношенні до тієї конкретної і прямої воєнної переваги, що передбачається отримати. Це стосується насамперед наземних мін, встановлених поза зоною воєнних дій. 37. При проведенні воєнних дій повинна проявлятися турбота про захист навколишнього середовища. Відповідно, в ст. 55 Протоколу увійшла сучасна концепція охорони навколишнього середовища. При веденні воєнних дій проявляється турбота про захист природного середовища від великих, довготривалих і важких втрат. Такий захист включає заборону використання методів або засобів ведення війни, які мають на меті спричинити, або, ймовірно, причинять (завдадуть) шкоди природному середовищу і тим самим завдадуть шкоди або виживанню населення. Стосується знищення лісів та інших зелених насаджень. 38. Забороняється використовувати голод серед цивільного населення в якості методу ведення війни. Стаття 54, §1 забезпечує захист сільськогосподарських районів. 39. Забороняються воєнні дії, що базуються на віроломстві. Військові хитрощі дозволені, але не віроломство Сюди відносять і міни-пастки, замасковані під звичайні предмети. З часів Іоанна Хрестителя послідовники Євангелія вимагають від солдатів: не кривдіть нікого, не вимагайте нічого, задовольняйтесь вашою платнею (Лк 3,14). Вони не говорять: не воюйте. Вони говорять: не зловживайте своєю силою! Опануйте її для того, щоб зменшити до мінімуму негативні наслідки війни для тих, хто став її жертвами і вже не може нічого зробити проти вас (Монсеньйор Мішель Дюбост. Пастир миру. - Л., 2000). Церковні Собори в Шарру (989 р.) і в Нарбонні (990 р.) започаткували рух Миру Господнього. Церковний Собор у Вердені ( 1 0 1 6 р.) вимагав від

рицарів захищати слабих, а І і II Латеранські Собори ( 11 2 3 і 1 1 3 9 рр.) встановили Перемир'я Господнє. Наступними кроками у справі обмеження насильства в Європі та у світі було укладення відповідних міжнародних угод. З числа конвенції та інших міжнародних актів про закони та звичаї війни в наш час зберігають свою силу і значення наступні: а. Декларація про морську війну, підписана в Парижі 16 квітня 1856 року; б. Декларація про заборону застосування вибухових і запальних куль, укладена в Санкт-Петербурзі 11 грудня 1868 р.; в. Ряд конвенцій, а також Декларація про заборону застосовувати кулі, що розвертаються або сплющуються в людському тілі, підписані в Гаазі в 1899 р.; г. Конвенція про звільнення у воєнний час госпітальних суден від портових та інших зборів, підписана в Гаазі 21 грудня 1904 р.; д. Гаазькі конвенції 1907 р. (про відкриття воєнних дій, про закони та звичаї війни, про права та обов'язки нейтральних осіб і держав у випадку сухопутної війни, про становище ворожих торгових суден при початку воєнних дій, про перетворення торгових суден у судна військові, про бомбардування морськими силами у час війни, про деякі обмеження у користування правом захоплення в морській війні, про права та обов'язки нейтральних держав у випадку морської війни) і Декларація про заборону кидання снарядів і вибухових речовин з повітряних куль; 1 Декларація про право морської війни, прийнята в Лондоні 26 лютого 1909 р. (формулює ряд загальновизнаних принципів міжнародного права); ж. Женевський протокол від 17 червня 1925 р., що забороняє застосування хімічних, отруйних і бактеріологічних засобів ведення війни; з. Правила про дії підводних човнів у відношенні до торгових суден у воєнний час, прикладені до протоколу, підписаному в Лондоні 6 листопада 1936 р.;

и. Женевські конвенції про захист жертв війни 1949 р. (про покращення долі поранених і хворих у діючих арміях (попередники - Женевські конвенції 1864 і 1929 рр.), про покращення доля поранених, хворих і осіб, що зазнали корабельної аварії, з складу збройних сил на морі (ця конвенція замінила Гаазьку конвенцію 1907 р.), про поводження з військовополоненими (замінила конвенцію 1929 р.), про захист цивільного населення в час війни); й. Гаазька конвенція про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту від 14 травня 1954 р. (Пакт Реріха). В їх основі лежить принцип гуманізації війни, що зберігає і в сучасних умовах свою силу. На принцип недопущення застосування зброї масового знищення опирається і Декларація про заборону застосування ядерної зброї для цілей мети, прийнята 16-ю сесією Генеральної Асамблеї 00Н 24 листопада 1 9 6 1 р. Важливе місце серед міжнародно-правових актів, що відносяться до законів і звичаїв війни, належить Конвенції про заборону розробки, виробництва і накопичення запасів бактеріологічної і токсичної зброї і про їх знищення 1972 р., а також прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН резолюції 2441 від 1968 р. (XXIII). Згідно з цією резолюцією дипломатична конференція в Женеві 1977 р. прийняла два Додаткові протоколи для розвитку Женевських конвенцій 1949 р. Перший стосується захисту в період міжнародних збройних конфліктів, а другий - становища воюючих в неміжнародних збройних конфліктах. Необхідно назвати і такі акти, як Конвенція про заборону воєнного або іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище 1977 р., Конвенція про заборону або обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї і три додаткові до неї протоколи (1980 р.). Всі разом ці акти є кодифікацією правил ведення війни. Закінчення холодної війни і поява більш сприятливих можливостей забезпечення роботи передбаченого в Статуті ООН механізму по підтримці миру все ж не зупинили поширення збройних конфліктів.

Більшість збройних конфліктів за своїм характером є внутрішніми і більшість жертв цих конфліктів - цивільні особи. Принципи і основні норми міжнародного гуманітарного права залишаються

незмінним

ядром

цінностей,

визнаних

міжнародним

співтовариством, проте норми цього права й досі є недостатньо відомі тим, хто зобов'язаний їх застосовувати. Співвідношення між завданням по підтримці миру, з одного боку, і завданням по наданню захисту і допомоги жертвам збройних конфліктів - з другого, вимагає уточнення. Що і роблять сучасні правники. ІІ. ПРАВО ВІЙНИ ТА ЗБРОЙНІ СИЛИ Війни супроводжують людство впродовж всієї людської історії. В кожній війні ворожі сторони ставлять собі за мету вирішити певні питання, досягти бажаних цілей. Для того використовуються найрізноманітніші методи. Але дуже швидко всі зрозуміли, що неадекватне реагування на ходи супротивника може мати надзвичайно важкі наслідки для того, хто діє таким чином. Тому виникла потреба регламентації такої, здавалося б некерованої сфери людської діяльності, як війни. Так почали складатися звичаї, правила і, нарешті, право війни. Особливо право війни почало розвиватися тоді, коли війни з феодальних стали національними, міжнародними. Виникла потреба у міжнародних, тт. визнаних багатьма народами (їх державним керівництвом) правових актах, пов'язаних у цілісну систему для вирішення надзвичайно важливих питань, що виникали в ході і після закінчення воєнних дій. 1. В сучасних умовах збройні конфлікти спалахують в різних кінцях планети, тому зберігається необхідність в існуванні законів війни, тт. сукупності норм міжнародного права, які повинні регулювати відносини між тими, хто воює, а також між державами, що воюють і нейтральними державами.

2. Значення законів та звичаїв війни на сучасному етапі полягає насамперед в тому, що вони повинні обмежувати супротивників у виборі засобів і методів ведення війни, забороняють застосування варварських засобів війни, особливо зброї масового знищення. Крім того, закони і звичаї війни служать для забезпечення прав тих держав, які залишилися поза конфліктом, і разом з тим забороняють цим державам використовувати своє становище для посилення конфлікту між воюючими сторонами. Ці норми можуть сприяти припиненню збройного конфлікту і повинні служити для його гуманізації та обмеження засобів, що в ньому використовуються. Право війни, або Гаагзьке право, встановлює права та обов'язки ворожих сторін при проведенні воєнних операцій та обмежує їх у виборі засобів і методів завдання шкоди супротивнику. Воно має більшу сферу застосування, ніж Женевське право, але також має гуманітарний характер, хоч і не такий визначений, оскільки його головна мета - пом'якшити злигодні, що спричинює війна і обмежити насильство, не зумовлене самою метою війни - придушенням опору противника. Гаазьке право на відміну від Женевського права опирається швидше на розум ніж на почуття, на взаємній вигоді, а не на філантропії. Хоч міжнародне право збройного конфлікту у своєму нинішньому вигляді виникло відносно недавно, але воно має довгу історію. Воно привернуло до себе увагу ще середньовічних юристів, богословів, філософів. Окремими питаннями права війни займалися ще каноністи XIII і XIV стст. Тома Аквінський, де Суза, Горкул та інші, а у XIV і XV стст. цивілісти, серед яких найбільш значними був Бартол, котрий писав про репресалії, Іоанн де Ліньяно, Опоро Боне, Христина Пізанська; в XVI ст. з'явилося багато моногрсфій німецьких, іспанських та італійських письменників, що торкалася права війни: Лоріха Мартіні, Швабе, Неймайера, фон Рамсла, Маттеї Гвереро, Франціска Суареса, Франціска а Віктрріа (1480-1546), котрий був професором університету в Саламанці і першим більш детально

трактує право війни, розглядає права переможця і права переможеного, а також питання про те, якими засобами дозволено користуватися для того, щоб заподіяти шкоду ворогові під час війни. Вікторіа вважав право переможця над переможеними необмеженим, але на підставі природного права вимагав певних пом'якшень цього необмеженого права, а саме - пощади мирним жителям і звільнення полонених за викуп. В кінці XVI століття з'явився інший письменник, італієць, вихованець університету в Перуджі Альберт Гентиліс (1552-1608). Якщо Гуго Греція можна назвати батьком міжнародного права, то Гентиліса треба визнати вчителем Греція. У 1598 році Гентиліс видав в Англії книгу, спеціально присвячену праву війни – “De jure belli libri”… Право тих, хто воює у нього є необмеженим, а єдине істинне право - право сильного. Але і він вимагає пощади для беззахисних і тих, хто просить помилування, для жінок і дітей. Із

слов'янських

письменників

на

тему

війни

писав

Андрій

Моджевський (1503-1572). В книзі “De emendanda Republica, Basileae apud Oporinum 1599” в глав' "про війну" він одним з перших письменників висловився за встановлення міжнародного третейського суду. Писали про війну і мир також і українські вчені: Станіслав Оріховський, Юрій Немирич та інші. Гуго Гроцій (1583-1645) вважається батьком науки міжнародного права. Книга Греція “Libri tres de jure Belli ac Pacis” відома в науковому світі і неодноразово передавалося

усі часи мовами народів світу. Гроцій визнає за

переможцем право життя і смерті над переможеним і дивиться на рабство як наріч цілком важливим, а навіть як на милість з боку переможця. Про те, каже він, гуманність і справедливість повинні вносити в суворе, юридичне право війни “jus strictum” певні обмеження, пом'якшення (temperamenta) зокрема стосовно обеззброєних, полонених. Після Гроція в науці міжнародного права з'явилися міжнародні течії, перші з яких дотримувалися самого Гроція і опирало міжнародне право на

право природне; інша - намагалася ввести в науку позитивний елемент, взяти існуючих на той час звичаїв війни - позитивісти. Першим відомим послідовником Гроція був Самійло Пуфендорф, який у своїй книзі “De jure naturale et qentium libri octe, Londini Scanorum, 1672”, висловив думку, що війна є таким станом, який протирічить людській природі і допускається тільки з необхідності Твори Пуфендорфа були відомі його українським сучасникам, котрі залюбки їх цитували, зокрема козацькі літописці XVII ст. Позитивно школа заснувала своє вчення на противагу Грецію і його послідовникам не на абстрактно-філософському мисленні, а на позитивних джерелах міжнародного права, звичаях, трактатах і практиці міжнародних відносин. Засновником цієї школи можна вважати англійця Зейча, який написав у 1650 році свою книгу “Jus inter gentes” Але найтиповішим представником цієї школи є німець Іоанн Яків Мозер (1701 1785), відомий своїми творами “Versuch des neuesten europaeishen Volkerrechts in Friedens und Kriegszeiten”, “Grundsaetze des europaeishen Volkerrechts in Kriegszeiten”. Для Мозера міжнародне право війни є найперше збіркою діючих звичаїв, конвенцій і договорів. Честь створення нової науки права війни визначається дослідниками за німецьким вченим Георгом Фрідріхом Мартенсом (1756-1821). Він став відомим завдяки свсєму творові “Precis du droit des gens moderre de I’Europe (1789)”. Мартене присвятив війні III-VII частини другої книги свого твору. Він вважає, що взятий в полон ворог не може бути обернутий в раба, а тільки тимчасово позбавлений свободи до кінця війни; коли війна буде закінчена, він мусить бути звільнений або за викуп, або шляхом обміну. Взяттю в полон підлягають тільки комбатанти. В 1844 році вийшла в світ книга німецького вченого Геффтера “Europaisches Volkerrecht der Gegenwart auf den bisherigen Grundlagen”. В пп. 126,127,128

Геффтер пише про юридичне становище

комбатантів, пасивних і активних, мирного населення і військовополонених.

Під час війни між Північчю і Півднем в Америці за дорученням президента Лінкольна Лібер написав працю, яка отримала назву "Польові інструкції для армії Сполучених Штатів" Вони мали форму кодексу і складалися з 10 частин. В 1864 році відбулася знаменита міжнародна конференція в Женеві, яка була підготовлена Паласціано, Арро, Дюнаном і Муаньє з метою полегшення долі хворих і поранених воїнів. Постанови конференцій були прийняті всіма європейськими державами, які підписали між собою відому Женевську Конвенцію 1864 року, яка отримала таким чином силу закону. В 1868 році зібралася друга міжнародна конференція в Женеві, яка виправила і доповнила перший текст Женевської Конвенції 1864 року, але додаткові статті не були прийнятті європейськими державами і не набули сили закону. В 1868 році вийшла книга Блюнчлі “Das moderne Volkerrecht der civilishcten Staaten”, написана у вигляді кодексу міжнародного права. Блюнчлі вперше вводить у керівництво міжнародного права постанови СанктПетербурзької декларації 1868 року про заборону застосування у війні розривних зарядів легших 400 грамів. Важливим кроком у розвитку права війни була Брюссельська декларація 1874 року та видане Інститутом Міжнародного Права на підставі цієї Декларації так зване Оксфордське керівництво 1880 року, яке є, за невеликими винятками, повторенням Брюссельської декларації 1874 року, доповнене

постановами

декларацій

Женевських

1866

рр.

Санкт-

Петербурзької 1868 р., частково при складанні цього керівництва комісія інституту користувалася попередньо виданими керівництвами для пізнання звичаїв і законів війни, виданими Францією, Росією, Голландією, і професором Лібером за дорученням уряду США. На згаданій конференції найбільше обговорювалося питання про визначення комбатантів-осіб, які мають право приймати участь у військових діях. Саме в Брюсселі були висунуті чотири знамениті умови, прийняті

пізніше слово в слово в Гаазькому положенні про закони і звичаї війни. Було також обумовлено, що відкриті і не захищені міста і населені пункти не підлягають бомбардуванням, - думка, яка знайшла свій вираз у наступних документах, підписаних в Гаазі. У 1898 році було зібрано в Гаазі першу Конференцію миру, яка мала на меті обмежити біди, що спричиняють війни і заборонити нові види озброєнь. Це породило великі надії, але представники 26-ти країн (з них дві американські і три азіатські), які зустрілися 18 травня 1899 року швидко покинули ідею скорочення озброєнь і заборони використання вибухових речовин і підводних човнів. Тим не менше на Конференції було прийняте рішення про заборону "кидання снарядів з повітряних куль" і використання отруйних газів, а також куль, які легко сплющуються або розвертаються в тілі людини. Головною ж метою Конференцій було сформулювати "Положення про закони і звичаї сухопутної війни", яке базувалося на Брюссельській декларації

Оксфордському

керівництві.

Проект

був

прийнятий.

"Положення" містить всі основні начала і суттєві моменти права сухопутної війни. На підставі цієї Конвенції німецький генеральний штаб видав у 1902 році книгу "Військові звичаї у сухопутній війні". У 1907 році, як було заплановано, зібралася друга міжнародна конференція миру. Головна мета - забезпечення міжнародного миру - знову залишилося недосяжною. Більше того, навіть подібні ілюзії були знищені першою світовою війною, котра вибухла у 1 9 1 4 році і тим самим зробила неможливим скликання третьої міжнародної конференції миру. Діяльність другої конференції миру звелася до незначного перегляду Конвенції і Положення 1898

року. Конференція 1907

року активно зайнялася

вирішенням різноманітних питань морської війни. Одним з важливих результатів цього стало прийняття Конвенції (IX) про бомбардування морськими силами в час війни. Конвенція у вступній частині повторює

заборону на бомбардування не захищених міст, вже існуючу у ст. 25 Гаазьке Положення. Потім, в ст.2 Конвенції є визначення тих об'єктів, які хоч і розташовані в межах незахищених міст, є все - таки воєнними об'єктами і можуть бути піддані бомбардуванням. Результатом роботи Другої міжнародної конференції миру в сфері морської війни стала також Конвенція (VIII) про встановлення підводних, що автоматично вибухають від дотику мін, і кілька Конвенцій з питань, що викликають інтерес для торгового флоту нейтральних країн і країн противника. Найвідоміша з них - Конвенція (VII) про заснування Міжнародної призової палати. Головною проблемою проте була відсутність угоди між головними зацікавленими державами відносно найважливіших положень (які б підлягали виконанню в силу рішень подібної організації), щоб регулювали порядок встановленню і зняття блокад, боротьбу з контрабандою, огляд, обшук, можливе зниження торгових суден і т.п. Скоро в Лондоні у 1909 році пройшла Воєнно-морська конференція, на якій вдалося знайти цим неврегульованим питанням прийняті рішення і втілити їх в декларації про закони морської війни. Проте Декларація не була ратифікована, а оскільки через те не ратифікували і Конвенцію про заснування Міжнародної призової палати, остання так ніколи не була створена. З Лізі Націй, заснованій після закінчення першої світової війні, інтерес до права війни був мінімальний. Організація створювалась для збереження миру. Думали, що війни більше не буде, принаймні у Європі, не буде і торгівлі зброєю. Для досягнення останньої мети Конференції, скликана в 1 9 2 5 році в Женеві виробила текст договору про контроль над міжнародною торгівлею зброєю, який так і ніколи не став правочинним, бо багато країн його не ратифікували. На цей же Конференції був прийнятий Протокол про заборону застосування на війні задушливих, отруйних і їм подібних газів і бактеріологічної зброї.

Що ж до розвитку права Гааги, то період існування Ліги Нації дав результати, що виявилися не дуже значними і довговічними. Єдина більшменш офіційна спроба обновити, хоча б частково, Гаазьке Положення, враховуючи досвід першої світової війни, була зроблена Комісією юристів, які в 1923 році склали на прохання деяких держав проект правил, які б регламентували, між іншим, ведення повітряної війни. Проте цей текст не був прийнятий як обов'язковий для виконання документ. В іншому цей період виділяється лише наполегливими спробами окремих держав обмежити використання підводних човнів. Так, у 1922 році у Вашингтоні був підписаний Договір про використання підводних човнів і отруйних газів у війні, який так і не вступив у силу. Деякі обмеження для дій підводних човнів робила стаття 22 Лондонського договору про обмеження і скорочення морських озброєнь, 1930 року. Після закінчення другої світової війни ООН довгий час робила те, що і колись Ліга Націй: головна увага - боротьбі за мир. Невеликий інтерес викликало право збройного конфлікту: ще менший - право Гааги. Єдиною значною

акцією

стало

прийняття

на

міжнародній

конференції,

що

проводилася в 1 9 5 4 році в Гаазі під егідою ЮНЕСКО, Гаазької конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройних конфліктів. 24 листопада 1 9 6 1 р о к у Генеральна Асамблея ООН проголосувала за резолюцію, де особливу увагу приділено такому аспекту, як можливе використання ядерної зброї. Резолюція 1653 (XVI) оголосила, що подібне використання було б незаконним з багатьох причин. Проте значимість резолюцій була низькою, оскільки три держави "ядерного клубу": США, Об'єднане Королівство і Франція проголосували проти, або утримались. 19 грудня 1968 року Генеральна Асамблея прийняла Резолюцію 2444 (XXIII) "Повага до прав людини и період збройних конфліктів". Інша серія резолюцій, прийнятих Генеральною Асамблеєю 00Н в 1970 році вплинула на вирішення питання про накладення заборон та обмежень на застосування деяких конкретних видів "звичайних озброєнь".

З прийняттям Резолюції 2444 Генеральна Асамблея відкинула ідею тотальної війни як методу ведення війни проти населення в цілому при спробі заставити противника капітулювати. З прийняттям цієї Резолюції почався процес злиття трьох напрямів: Женевського, Гаазького і Нью-Йорського в одному руслі. Кульмінацією цього розвитку стала Дипломатична конференція з питання про підтвердження і розвиток гуманітарного права, що застосовується в період збройних конфліктів, скликана в 1974 році в Женеві. Було складено тексти двох договорів, які отримали назви "Додаткові протоколи до Женевських конвенцій 1949 року"; Протокол І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і Протокол II, що стосується захисту жертв збройних конфліктів не міжнародного характеру. Протоколи вступили в силу у 1978 році. 90-і роки XX ст. відкрили нову епоху в розвитку міжнародних відносин. Виникнення

багатополюсного

світу

замість

світу

двополюсного

супроводжується появою цілого ряду воєнно-політичних конфліктів, які є загрозою як національній, так і міжнародній безпеці. Загибель комуністичних режимів одночасно призвела до різкого зростання національної свідомості. Пошук нових форм національної самоорганізації різко загострив міжетнічні відносини, зробив їх найбільш конфліктогенним фактором. Міжетнічна конфронтація набула форми політичної боротьби. Оскільки міжетнічна напруженість має, як правило, тривалий характер, в найближчому майбутньому слід очікувати ще більш масштабного і більш сильного за інтенсивністю буму конфліктів на території колишнього СРСР та у Східній Європі. Також у світі існує так звана "зона" або "пояс нестабільності", де постійно зберігається політична напруженість, а також зберігається військове протистояння різних політичних сил, що періодично служить підставою для вибуху воєнно-політичних конфліктів у цій зоні.

Воєнно-політичний конфлікт складається з двох частин: політичної і воєнної. З одного боку він є політичним протиріччям, боротьбою між соціальними силами з приводу політичної влади. З другого боку - збройна боротьба, використання військової сили, що виступає в якості механізму розвитку і вирішення конфлікту. У воєнному конфлікті можуть вирішуватися протиріччя різного характеру: економічні, територіальні, демографічні, етнічні, національні, релігійні, ідеологічні, кримінальні. Тому воєнний конфлікт включає широкий спектр всіх тих дій, при яких застосовується зброя, починаючи від збройного зіткнення мафіозних груп і закінчуючи збройним протиборством цілих держав і груп держав. Воєнно-політичний конфлікт - це вид соціальної взаємодії, що є найвищою стадією розвитку антагоністичного протиріччя, що складається з приводу політичної влади, розв'язання якого досягається завдаванням шкоди кожній зі сторін з допомогою військової сили. Серед факторів, характерних для воєнно-політичних конфліктів, можна виділити: історичні, економічні, соціальні, політичні і духовні. До історичних факторів, що постійно діють на воєнно-політичні відносини і є принципово неможливими до ліквідації взагалі, чи в найближчому майбутньому, відносять воєнне минуле взаємовідносин народів, соціальних чи етнічних груп, що включає війни, набіги, окупацію, воєннополітичне гноблення. До економічних факторів відносять ті, які формують відмінності у доступі до матеріальних благ і багатств, встановлюють їх дефіцит. Намагання Словенії, Чечні, Придністров'я, Абхазії з їх сировинними ресурсами, промисловим потенціалом та природними умовами відокремитися і стало одним з головних факторів виникнення там воєнно-політичних конфліктів. А "відсталі" Нагірний Карабах і Південна Осетія виступили проти диктату центру, хоч і був присутній етнічний фактор.

В якості етнічних факторів можуть виступати відмінності між етнічними і державними кордонами. Враховуючи значення цього фактору, С. Хаттінгтон вважає, що основним джерелом конфліктів у світі буде вже ні ідеологія чи економіка, а цивілізація. "Зіткнення цивілізацій стане домінуючим фактором світової політики. Лінії розлому між цивілізаціями - це і є лінії майбутніх фронтів". Під цивілізацією С. Хаттінгтон бачить історичну спільність, що має спільні риси, мову, традиції, релігію, що практично тотожне поняттю "етнос". Війна - найбільш розвинута форма воєнно-політичного конфлікту. В протиборстві тут беруть участь суспільство, держава, блок держав, іноді широкий соціальні прошарки. Як особливий стан міжнародних відносин війна регламентується нормами міжнародного права. Агресія - форма воєнно-політичного конфлікту, що полягає у виступі (незаконному з точки зору Статуту ООН) збройних сил однієї держави проти суверенітету, територіальної цілісності чи незалежності іншої держави. Партизанська боротьба є формою воєнно-політичного конфлікту, при якій одна із сторін воює на території, що контролюється противником. Основним суб'єктом є соціальні прошарки. Воєнні акції - диверсійно-підривні дії, висадка збройних груп на території противника, окремі удари по важливих воєнних та інших важливих об'єктах, як дії США проти Лівану (1982), Нікарагуа (1984), Лівії (1986). Воєнна блокада - ізоляція (порушення зовнішніх зв'язків) ворожої сторони, держави, великого угруповання військ та інших об'єктів. Може бути повною і частковою, морською, повітряною, сухопутною, змішаною. Воєнний переворот - насильницька зміна державної владу за допомогою воєнної сили. Збройний терор - збройне придушення і залякування політичних противників воєнною силою -а іншими збройними засобами.

Демонстративні

дії

- діапазон акцій від умов ворожості

до

безпосередньої погрози розв'язати війну з метою придушити волю противника для боротьби: воєнні маневри, постійна і тимчасова воєнна присутність. Розрізняють

також

конфлікти

високої,

середньої

низької

інтенсивності. Коефіцієнт високої інтенсивності - рішучі, масштабні, із застосуванням зброї масового знищення між державами і блоками держав. Коефіцієнт середньої інтенсивності - обмежені в зброї, тактиці і рівні насильства. Коефіцієнт низької інтенсивності - не досягають рівня великого воєнного зіткнення. Також виділяють світові, регіональні, локальні воєнно-політичні. В 1992 році предметом 17 з 34 воєнно-політичних конфліктів були територіальні суперечки. В 1994 - 19 з 34. Одним

основних

конфліктотворчих

факторів

проблема

російськомовного населення. Міжнародне право встановлює, що бойові дії під час війни можуть проводитися тільки проти збройних сил противника та інших воєнних об'єктів, але не проти мирного населення. Цей загальновизнаний принцип міжнародного права отримав своє закріплення в Гаазьких конвенціях 1907 року, Женевській конвенції про захист цивільного населення під час війни 1943 року, Декларації про заборону застосування ядерної зброї для цілей війни та ряді інших актів. Так, Додатковий протокол І 1977 року до Женевської конвенції 1949 року вказує на необхідність загального захисту цивільних об'єктів (ст.52), захисту об'єктів, необхідних для виживання цивільного населення (ст.54), захисту установок і споруд, що містять небезпечні сили (ст.56), місцевості і зони, що перебувають під особливим захистом (ст.59-60). Агресивні держави не раз порушували цей принцип.

Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, а також

Женевські

конвенції

1949

року

визначають

коло

осіб,

які

розглядаються як такі, що входять до складу збройних сил супротивників (до їх регулярних частин). Особи, які входять до складу збройних сил і ведуть під час війни бойові дії проти ворога, відносяться до категорії тих, хто воює (комбатанти). До категорії тих, хто не воює (некомбатанти) відносяться ті особи зі складу збройних сил, які не приймають безпосередньої участі у бойових діях. До некомбатантів відносять, наприклад, інтендантський, військовоюридичний персонал, а також особи, котрі хоч і супроводжують армію, але не належать власне до її складу (кореспонденти, духовенство та інше). До

комбатантів

відносяться,

згідно

ст.1

Гаазького

положення,

"ополчення і добровільні загони", якщо вони відповідають чотирьом обов'язковим умовам, а саме: 1. мають на чолі особу, відповідальну за своїх підлеглих; 2. мають визначений і добре видимий здалеку знак розрізнення; 3. відкрито носять зброю; 4. дотримуються в своїх діях законів і звичаїв війни. В ст.2 додається ще одна категорія: "населення не зайнятої території, які з наближенням ворога добровільно візьметься за зброю для боротьби з силами вторгнення і яке не мало часу облаштуватися згідно з ст.1". Такі люди повинні дотримуватися лише двох останніх пунктів ст.1. В 1949 році члени "організованих рухів опору, що належать до сторони, яка перебуває у конфлікті, і діють на їх власній території, або поза нею, навіть якщо ця територія окупована", були визнані комбатантами. У випадку захоплення ворогом як комбатанти, так і некомбатанти користуються правами військовополонених. З точки зору законів та звичаїв війни партизанський рух на окупованій території цілком законний.

На практиці ігнорація законного статусу партизанського руху була під час другої світової війни з боку Німеччини і СРСР (УПА), а пізніше з боку Франції та США і Індокитаї та Ізраїлем на окупованих арабських територіях. Резолюції

25-ї

сесії

Генеральної

Асамблеї

ООН

закликають

поширювати режим військового полону на партизан в умовах національновизвольної війни. Даний принцип був підтверджений в 1973

році

резолюцією 31 03 28-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН. Статус законних комбатантів на застосовується до найманців (ст.47 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевської конвенції 1949 року). До категорії військовим розвідників відносяться військовослужбовці, які у формі проникають для збору відомостей в район ворожої армії. Військові розвідники не вважаються лазутчиками. На них поширюються закони та звичаї війни. Шпигуном може бути визнана тільки та особа, яка таємно або під фальшивим приводом збирає або намагається зібрати відомості на території однієї з воюючих сторін з намірами передати їх ворожій стороні. Шпигун, спійманий на місці, може бути покараний лише судом. Шпигун, що повернувся у свою армію і пізніше взятий у полон не несе відповідальності за свої попередні дії в якості шпигуна. (Детально про це складено в ст.46 Додаткового протоколу І 1977 року до Женевської конвенції 1949 року). Згідно IV Гаазької особи,

уповноважені

КОНЕЗНЦІЇ

1907 року, парламентерами вважаються

командуванням

воюючої

сторони

для

ведення

переговорів з командуванням ,ям військових сил противника на театрі воєнних дій. Парламентери приходять з білим прапором. Вони і особи, що їх супроводжують

(трубач,

барабанщик)

користуються

недоторканістю.

Парламентер може бути прийнятий противником або ні, але йому має бути забезпечена безпека повернення до своїх військ. Начальник військ, до яких був

посланий

парламентер,

може

прийняти

необхідні

заходи,

парламентер не міг збирати потрібні для сього командування відомості.

щоб

ІІІ. ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ ТА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ Воєнні дії між противниками можуть бути зупинені тимчасово або остаточно. Тимчасова перерва у воєнних діях не означає припинення стану війни. Призупинення воєнних дій у визначеному районі театру війни для посилки парламентерів, обміну полоненими, поховання мертвих і т. п. називається місцевим перемир'ям. Припинення воєнних дій на всьому театрі війни називається загальним перемир'ям. Укладення

угод

про

перемир'я

відноситься

до

компетенції

командування збройних сил воюючих. Такі угоди, навіть якщо вони встановлюють загальне перемир'я, не потребують ратифікації. Згідно IV Гаазької конвенції 1907 року, перемир'я зупиняє воєнні дії на визначений строк. Якщо строк воюючими не встановлений, вони мають право в будь-який момент відновити воєнні дії за умови завчасного попередження противника. Будь-яке суттєве порушення перемир'я однією з сторін дає іншій стороні право відмовитися від нього і навіть відновити воєнні дії. Порушення умов перемир'я окремими особами, що діють за власною ініціативою, дає тільки право вимагати покарання винних із відшкодуванням завданих втрат. Оскільки у світовій практиці існує заборона агресивної війни, остільки загальне перемир'я означає не просто тимчасове припинення воєнних дій, а повне їх припинення без якого-небудь обмеження строком. Тому за противниками не може більше визнаватися передбачене IV Гаазькою конвенцією право на відновлення воєнних дій, а порушення перемир'я однією з сторін повинне кваліфікуватися як акт агресії. В час другої світової війни укладення загальних перемир'їв робилося саме у зв'язку із припиненням воєнних дій союзниками Німеччини. Всі ці перемир'я, як по формі, так і по змісту, відображали особливості другої

світової війни. По формі їх особливості полягали в тому, що вони були, укладені представниками союзників від імені Об'єднаних Націй і що на підставі цих угод були створені союзні контрольні комісії, які на період до укладення мирних договорів прийняли на себе контроль за дотриманням умов відповідних перемир'їв. За своїм змістам ці перемир'я в ряді своїх положень вийшли за звичайні рамки

наблизилися до мирних договорів.

Окремі положення угод про перемир'я були включені в укладені в 1947 році мирні договори із союзниками Німеччини Угоди про перемир'я були укладені Об'єднаними Націями в час другої світової війни з союзниками Німеччини: Італією (1943 р.), Румунією, Фінляндією, Болгарією (1944 р.) та Угорщиною (1945 р.). В 1953 році було укладене перемир'я в Кореї між командуванням Корейської народної армії і китайських народних добровольців, з одного боку, і командуванням США та інших країн-союзників з другого. До актів такого ж характеру відноситься і підписання угоди про припинення вогню в Алжирі 18 березня 1962 року. Своєрідною формою придушення воєнних дій є виконання державами, що перебувають у стані війни, постанови Ради Безпеки, передбаченої в ст. 40 Статуту 00Н про виконання "тимчасових заходів", до яких відноситься в першу чергу призупинення воєнних дій і вивід військ на вихідні позиції, бо територіальні придбання в результаті воєнних дій не можуть бути визнані законними. Двосторонні угоди про загальне перемир'я між Єгиптом, Сирією, Ліваном та Йорданією, з одного боку, та Ізраїлем з другого, були підписані на виконання рішень Ради Безпеки ООН, яка вказала сторонам на необхідність встановити перемир'я. Всі перелічені акти означають закінчення воєнних дій, але не закінчення стану війни, яке може бути оформлене в мирному договорі або спеціальних деклараціях та угодах. Міжнародній практиці відомі випадки підписання прелімінарних мирних договорів. Такий договір хоч і визначає, як правило, основні

положення миру, може піддаватися змінам при підписанні остаточного мирного договору. Якщо у війні беруть участь кілька держав, то мирні договори можуть бути загальними або сепаратними. Основний зміст мирного договору, як правило, складають положення про припинення стану війни і встановлення нормальних мирних відносин між державами, які були у конфлікті. Звичайно мирні договори включають також постанови з територіальних питань, з питань репарації і реституції власності, прав та інтересів сторін, а також загальні економічні постанови, про відповідальність воєнних злочинів, про відновлення дій попередніх договорів, повернення військовополонених, вивід окупаційних військ. Всі

такі

постанови

містяться

мирних

договорах

країн

антигітлерівської коаліції з кожною з п'яти країн - колишніх союзниць Німеччини: Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією, які були підписані 10 лютого 1947 року в Парижі і вступили в силу 15 вересня того ж року. Основні контури післявоєнного устрою були закладені в ряді домовленостей та угод між Об'єднаними Націями, досягнутими в Криму (лютий 1945 року) і в Потсдамі (липень-серпень 1945 року). З Німеччиною був підписаний 8 травня 1945 року Акт про безумовну капітуляцію збройних сил на суші, на морі і в повітрі, що перебували під її командуванням. Підписання цього Акту замість угоди про припинення воєнних дій або про перемир'я викликане було тим, що будь-яка угода передбачає визнання законності сторін, що беруть участь в угоді. Союзники ж вирішили (не чекаючи висновків Нюрнберга), керівники Німеччини є воєнними злочинцями, з якими не можна було укладати угод, бо це передбачає суверенну рівність договірних сторін. 9 вересня 1950 року на Нью-йоркській нараді міністрів іноземних справ США, Англії і Франції було досягнуто домовленості, згідно з внутрідержавним правом здійснювати кроки, скеровані на припинення стану

війни з Німеччиною. На виконання цієї домовленості в 1 9 5 1 році США, Англія і Франція в односторонньому порядку кожна видали закони про припинення стану війни з Німеччиною. Відповідно з Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 січня 1955 року було проголошено, що "стан війни між Радянським Союзом і Німеччиною припиняється і між ними встановлюються мирні відносини". Відповідні внутрідержавні акти про припинення стану війни з Німеччиною були також прийняті Державною Радою Польщі (10 лютого 1955 року), в заяві Чехословаччини (3 лютого 1955 року), а також Болгарією, Угорщиною і рештою країн соцтабору. Акт про капітуляцію Японії було підписано 2 вересня 1945 року. СРСР оголосив війну Японії 8 травня 1945 року відповідно з попередньо взятими союзницькими зобов'язаннями. Стан війни може бути припинено не тільки шляхом укладення мирного договору, але і виданням спеціального акту або спільної декларації сторін. Спільною декларацією СРСР і Японії від 19 грудня 1956 року було припинено стан війни між Радянським Союзом і Японією з моменту вступу декларації в силу. В декларації також регулювався ряд питань, а саме: відновлення дипломатичних і дипломатичних і консульських відносин; вираз наміру керуватися принципами Статуту ООН; звільнення і репатріація всіх засуджених в СРСР японських громадян; намір СРСР підтримати Японію у її бажанні вступу в ООН; відмова СРСР від репараційних претензії до Японії та інше. Трохи раніше, на порушення потсдамських домовленостей США, Англія та інші держави уклали 8 вересня 1 9 5 1 року з Японією сепаратний мирний договір, який був неприйнятий для країн тодішнього соцтабору. Припинення стану війни передбачає відмовлення в повному об'ємі дипломатичних і вирішення

консульських

питань,

що

відносин, відновлення

виникли

результаті

дії

договорів,

війни

(обмін

військовополоненими, повернення захопленого майна, реституції і репарації та інше). Підставою для міжнародно-правової відповідальності держави є здійснення її органами дій або їх бездіяльність, які порушують міжнародне право. Необхідно враховувати ступінь важливості цих порушень. Якщо порушення державою своїх міжнародних зобов'язань, а також прав інших суб'єктів міжнародного права дає склад міжнародного делікту, то особливо важкий міжнародний делікт, що загрожує самому існуванню держав і націй, а також загальному миру і безпеці, дає склад міжнародного злочину. До числа міжнародних злочинів відносяться наступні правопорушення: а)

важкі

порушення

міжнародних

зобов'язань,

що

мають

основоположне значення для забезпечення г міжнародного миру і безпеки; б)

важкі

порушення

міжнародних

зобов'язань,

що

мають

основоположне значення для забезпечення права народів на самовизначення, таких, як зобов'язання, що забороняють встановлення і збереження силою колоніального панування; в) тяжкі і масові порушення міжнародних зобов'язань, що мають основоположне значення для захисту людської особи таких, як зобов'язання, що забороняють рабство, геноцид, апартеїд; г)

важкі

порушення

міжнародних

зобов'язань,

що

мають

основоположне значення для захисту навколишнього середовища, таких, як зобов'язання, яке забороняє масове забруднення атмосфери або морів. Відповідальність держави може статися не тільки в результаті здійснення нею правопорушення (делікту або злочину), але і в результаті правомірних акцій, які за своєю природою пов'язанні з риском (наприклад, запуск космічних кораблів). Таким чином, міжнародні правопорушення передбачають наявність вини, тобто причинно-наслідкового зв’язку між дією або бездіяльністю і наступним злочинним результатом.

Вина може мати форму прямого умислу, тобто явного бажання викликати злочинний результат, і евентуального умислу, коли не має наміру викликати злочинний результат, який свідомо допускається. Прикладом явно неправомірних актів, що дають склад міжнародного делікту, є підписаний президентом США в червні 1976 року законопроект про створення комісії конгресу зі спостереження за виконанням Заключного акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Створення подібної комісії є, по суті, спробою американської сторони в односторонньому порядку трактувати Заключний акт і на цій підставі судити про виконання його положень іншими державами-учасниками. Разом з тим треба визнавати як такі, що не відповідають принципам сучасного міжнародного права спроби керівництва окремих країн та юристів віднести до числа законодавчих актів, що породжують міжнародно-правову відповідальність держав, закони про націоналізацію іноземних компаній, які протягом багатьох років експлуатували народи і наживалися за рахунок їх праці та їх природних ресурсів. Сучасне міжнародне право визнає за всіма без виключення народами право неподільно володіти своїми природними багатствами, а значить, і націоналізувати іноземні підприємства. Спроби створити після закінчення першої світової війни міжнародне кримінальне право не вдалися. Його кодифікації так і не сталося . Тим не менше, в Заяві дев'яти європейських емігрантських урядів, зробленій у Лондоні 13 січня 1942 року була проголошена судова відповідальність за воєнні злочини. Вона ж була названа неодмінною умовою закінчення воєнних дій. Восени того ж року Черчіль і Рузвельт оголосили, що всі особи, відповідальні за воєнні злочини, повинні будуть стати перед правосуддям тих країн, в яких вони здійснили свої злочини. Уряд СРСР також приєднався до цієї заяви. Після поразки Німеччини ця погроза була здійснена зі всією методичністю і послідовністю. У своїх заходах союзники не обмежувалися простим осудом дійсних воєнних злочинців. Вони ввели у міжнародне право

два нові поняття складу злочину: злочин проти миру і злочин проти людськості. Цим вперше в історії була зроблена спроба вирішити проблему війни юридичним шляхом. Чи вдалася ця спроба? Міжнародне кримінальне право, яке повинне гарантувати надійність правового захисту і мир, повинне бути абсолютно безстороннім. Спроби створити міжнародне кримінальне право, .зроблені в період між двома війнами, доказали, наскільки важко створити міжнародний кримінальний трибунал, який за своїм складом був би непартійним і який міг би всю силу юрисдикції скеровувати однаково і проти переможених і проти переможців. Судові процеси у справах німецьких і японських державних діячів велися або окупаційними властями, або безпосереднього державами переможницями. Навіть створений для того Міжнародний воєнний трибунал був, по суті справи, не міжнародним, а окупаційним правовим органом. Кримінальне право, яке виконує свої завдання у міжнародному масштабі, повинне однаково поширюватися як на переможців, так і на переможених. Але саме в цьому і полягає основний недолік всіх процесів над воєнними злочинцями, які проводилися після другої світової війни. Для того, щоб оголосити людину воєнним злочинцем, мало було одного злочину, здійсненого ним проти законів та звичаїв війни, необхідно було ще встановити, чи належав злочинець до переможеної нації, чи перебував у неї на службі. Лондонська угода чотирьох держав від 8 серпня 1945 року, на підставі якої був створений і вступив у свої права Міжнародний воєнний трибунал, постанова Союзної контрольної ради за № 10 від 20 грудня 1945 року, а також закони і розпорядження, видані у різних державах про суд над усіма воєнними злочинцями, є винятковими законами, які були звернуті тільки проти переможених. Міжнародне кримінальне право повинне мати дуже чіткі визначення і стояти над правом будь-якої держави. А для того воно повинне бути кодифіковане.

Писані і неписані норми воєнного права настільки невизначені, що різні держави не в змозі виробити якусь спільну для всіх точку зору у питанні про те, що є забороненим, а що ні. Крім того ,є ще одна проблема, вирішити яку взагалі неможливо. Вона полягає в тому внутрішньому конфлікті, який виникає у кожного обвинуваченого із свідомості того, що він буде засуджений за положеннями двох зовсім різних правових систем, а саме за існуючими законами власної держави і за нормами міжнародного права. Майже всі, хто з 1945 року обвинувачувався

воєнному

злочині

правовими

органами

націй-

переможниць, насправді здійснював їх або за наказом свого начальника, або на підставі розпоряджень свого уряду Згідно законів своєї власної держави, він не міг відмовлятися від виконання наказів, які приходили зверху, а, згідно міжнародного кримінального права, мав би бути покараним, оскільки вже зробив щось таке, від чого не міг відмовитися. Вже це одне виключало будьяку можливість справедливо вирішити у судовому порядку проблему визначення відповідальності за воєнні злочини. Юрист Ієшек у своєму дослідженні "Відповідальність державних органів по міжнародному кримінальному праву" до питання про нюрнберзькі процеси детально розглядає основні проблеми міжнародного кримінального права, які виникли у зв'язку з вироками, винесеними на Нюрнберзькому процесі. Він вказує на те, що питання про можливість створення міжнародного кримінального права стосується перегляду основ всього міжнародного права і правового становища як держав, так і окремих людей. Міжнародне кримінальне право, на його думку, передбачає наявність таких міжнародних правових норм, які стояли б вище державного суверенітету і безпосередньо поширювались би на кожного громадянина кожної держави, а також би мали переваги перед нормами державного права, які містять протиріччя. Ще одним з протиріч є протиріччя між воєнною необхідністю і воєнним правом.

Бомбардування американської та англійської авіації по площах, атомні бомбардування Хіросіми і Нагасакі цілком суперечили нормам міжнародного права. Ці дії були скеровані завжди проти цивільного населення і розраховані на те, щоб зламати волю народу до опору. Наступним питанням є питання закладників, репресалій і полонених. До Женевської конвенції 12 серпня 1949 року не існувало міжнародних угод про захист цивільних осіб у воєнний час, як не існувало ніяких норм міжнародного воєнного права, які б забороняли взяття закладників "для забезпечення своєї безпеки в ході репресалій" і страту невинних людей, в тому числі і закладників Вони були заборонені лише із введенням статей 33 і 34. Що ж до військовополонених, то репресалії проти них були заборонені Женевською угодою від 27 вересня 1929 року. Що ж до виконання наказів, то всі солдати та офіцери перебувають на становищі підлеглого. З одного боку, вони зобов'язані виконувати накази своїх начальників. Якщо вони цього не зроблять, то на підставі законів воєннокримінального права вони будуть суворо покарані. Без цього принципу не можуть існувати жодні збройні сили. З другого боку, солдат, як і його начальник, зобов'язаний підкорятися загальним законам, які забороняють йому робити злочини. Положення англійського та американського загального права визнавали принцип, за яким військовослужбовці, які згідно наказу свого уряду, або своїх воєначальників вчинили дії, які протирічать загальноприйнятим правилам ведення війни, воєнними злочинцями не є і не можуть бути покарані судовими органами противника. В 1944 році параграф 443 англійського та параграф 347 американського воєнних кодексів отримали нове формулювання. Причиною був намір позбавити

обвинувачених

майбутніх

процесах

над

громадянами

переможених держав можливості використовувати для свого захисту старий принцип міжнародного права.

IV. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЖЕРТВ ВІЙНИ В загальному друга Женевська Конвенція від 12 серпня 1949 року майже ідентична Першій Конвенції. Основна різниця полягає в тому, що Конвенція II стосується поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил на морі, а Конвенція І - поранених і хворих у діючих сухопутних військах. У всьому іншому принципи, що лежать в основі двох Конвенцій, ідентичні, і ті ж самі правила застосовуються стосовно осіб, які займаються покровительством, і майна, але приймаються до уваги різні умови, що існують на морі і на суші. Відповідно до Протоколу І (частина II) право на захист поширюється на всіх поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, незалежно від того, є вони цивільними особами або входять до складу збройних сил. Терміни "поранені" і "хворі" позначають осіб, як військовослужбовців, так і цивільних, котрі потребують медичної допомоги або в догляді і які утримуються від будь-яких ворожих дій. Термін "особи, які зазнали корабельної аварії" позначає осіб як військовослужбовців, так і цивільних, котрі піддаються небезпеці на морі або в інших водах у результаті нещастя, що з ними трапилось, і які утримуються від будь-яких ворожих дій. Усі поранені, хворі й особи, які зазнали корабельної аварії, незалежно від того, до якої сторони вони належать, мають право на повагу і захист. При всіх обставинах з ними повинні звертатися гуманно і надати їм у максимально можливій мірі й у найкоротші терміни медичну допомогу і догляд, яких вимагає їхній стан. Між ними не повинно проводитися ніякого розходження по яким би те ні було розумінням, крім медичних. До жінок необхідно відноситися з особливою повагою, що покладається їхній статі. Захоплені в полон поранені, хворі і особи, які зазнали корабельної аварії, комбатанти стають військовополоненими. До свого видужання або до

висадження на берег вони знаходяться під захистом положень Конвенції І або Конвенцій ІІ й ІІІ. При застосуванні положень даного розділу необхідно насамперед всього виходити з права родичів знати про долю своїх близьких. Повсякчас, і особливо після бою, сторони, що знаходяться у конфлікті, повинні прийняти всі можливі міри до того, щоб розшукати і підібрати поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, відгородити них від пограбування і дурного звертання і забезпечити їм необхідний догляд, а також до того, щоб розшукати мертвих і перешкодити їхньому пограбуванню. Конвенціями передбачається, що сторони, що знаходяться в конфлікті, повинні прийняти всі можливі міри для того, щоб поховання в землі, кремація або поховання в морі померлих вироблялися, наскільки це можливо, індивідуально і щоб їм передував уважний, а якщо можливо, то і медичний огляд тіл з метою констатації смерті, посвідчення особи і того, щоб даний факт можна було зареєструвати. Крім того, як тільки дозволять обставини, і саме пізніше, відразу після закінчення активних воєнних дій, кожна сторона, що знаходиться в конфлікті, повинна організувати пошуки осіб, про які сторона супротивника повідомляє як про зниклих без звістки. Сторони, що знаходяться в конфлікті, повинні зареєструвати усі наявні в їхньому розпорядженні дані, за допомогою яких можна було б встановити особистість поранених, хворих і померлих, потрапили в їхні руки. Держава, за якої числиться дана особа (або його національність), військовий або особистий номер, прізвище й ім'я, дата народження, дата і місце узяття в полон і відомості, що стосуються вжитих заходів стосовно цих осіб. Ця інформація повинна бути по можливості скоріше доведена до зведення Довідкового бюро, організація якого передбачена в Конвенції III, для передачі стороні супротивника, зокрема, за посередництвом Центрального Агентства по розшуку Міжнародного Комітету Червоного Хреста (ЦАР). Якщо інформація не направляється через МККК і його Центральне Агентство,

кожна сторона конфлікту повинна надати цю інформацію Центральному довідковому агентству, заснованому відповідно до Конвенції Ш. Цивільне населення повинно ставитися з повагою до поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, навіть якщо вони належать до сторони супротивника, і не повинно допускати стосовно них актів насильства. Цивільному населенню і суспільствам допомоги, таким як національні суспільства Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, повинне бути дозволено, навіть на захопленій або окупованій території, підбирати поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, і доглядати за ними, навіть якщо вони парашутисти або партизани супротивника. Ніхто не може піддаватися гонінням, переслідуванню або осудові і покаранню за такі гуманні дії. Більш того, військові влади можуть звертатися до цивільного населення і суспільств допомоги з проханням підбирати поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, розшукувати загиблих і повідомляти про їхнє місцезнаходження. При веденні бойових дій на морі те ж саме відноситься до нейтральних торговельних суден, яхт і інших дрібних суден, до капітанів яких сторони, що знаходяться в конфлікті, можуть звернутися з проханням прийняти на борт поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, і забезпечити їм догляд, а також підібрати загиблих. Військові або цивільні медичні формування знаходяться під захистом Конвенції і Протоколу. Такі формування включають усі будинки або стаціонарні спорудження (госпіталі або інші подібні установи, центри переливання крові і профілактики захворювань, склади медичного майна і медикофармацевтичні склади) і рухливі формування (карантинні станції, намети,

установки

під

відкритим

небом,

транспортні

засоби,

що

використовуються в медичних цілях): а) які належать стороні, що бере участь у конфлікті або які визнаються і діяльність яких дозволена стороною, що бере участь у конфлікті (сюди,

природно, входять національні суспільства Червоного Хреста і Червоного Півмісяця й інші визнані законними суспільства); б) які надаються в розпорядження сторони, що бере участь у конфлікті, нейтральною державою, безсторонньою міжнародною гуманітарною організацією. Слова

"що

використовуються

медичних

цілях"

позначають

формування, покликані розшукувати поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, для їхньої евакуації, транспортування, діагностування і лікування, а також вести діяльність по профілактиці захворювань. Однак указується, що заступництво, на яке мають, право ці медичні формування, може припинитися, якщо вони будуть використані для здійснення

дій,

спрямованих

проти

ворога

(наприклад,

укривання

непоранених солдатів або установка воєнного спостережного пункту). Заступництво

може

припинитися,

однак,

тільки

після

відповідного

попередження, що встановлює розумний термін, і якщо це попередження не було прийнято до уваги. Устаткування (носилки, хірургічний інструмент, ліки, перев'язний матеріал і т.п.) рухливих медичних формувань, захоплене супротивником, може бути використано тільки для догляду за пораненими і хворими. На окупованій території Держава, що окупує, не може реквізувати цивільні медичні формування, їхнє устаткування, їхні матеріали і залучати в примусовому порядку до праці їхній персонал, поки все це необхідно для обслуговування цивільного населення, а також поранених і хворих, що вже знаходяться на лікуванні. Рухома і нерухома власність Суспільств Червоного Хреста і інших визнаних суспільств допомоги завжди буде розглядатися як приватна власність, однак, у випадку крайньої необхідності, армія або Держава, що окупує, може реквізувати її, але тільки після того, як доля поранених і хворих буде забезпечена.

Термін "санітарне перевезення" означає транспортування по суші, воді або повітрям поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, медичного і духовного персоналу і медичного устаткування, що знаходяться під захистом Конвенцій і Протоколу. Можуть використовуватися будь-які транспортні засоби: військові і цивільні, постійні і тимчасові, призначені винятково для цієї мети і, що знаходяться під контролем сторони, що бере участь у конфлікті. Наземні санітарно-транспортні засоби (санітарні машини) повинні користуватися такою ж повагою і захистом, як рухливі медичні формування. Військові санітарні автомашини, потрапивши в руки ворога, підпадають під дію законів війни за тієї умови, що їхня сторона, що захопила, що бере участь у конфлікті, приймає на себе зобов'язання подбати про поранений і хворих, що знаходяться на них. Санітарні перевезення по воді здійснюються або госпітальними судами, або іншими санітарними судами і плавучими засобами. Наступні судна знаходяться під захистом Конвенцій і Протоколу при умові, що їхні назви й опис будуть повідомлені сторонам, що знаходяться в конфлікті: військові госпітальні судна, що належать сторонам у конфлікті; госпітальні судна, що використовуються національними суспільствами Червоного Хреста або іншими офіційно визнаними суспільствами допомоги або приватними особами, включаючи громадян нейтральних держав; госпітальні судна, надані стороні, що знаходиться в конфлікті, нейтральною державою або безсторонньою міжнародною гуманітарною організацією. Госпітальні судна не можуть бути об'єктом нападу і не можуть бути захоплені. Це відноситься і до судів, зафрахтованим для транспортування медичного устаткування. Однак сторони в конфлікті мають право контролю й огляду цих судів.

Будь-якому госпітальному судну, що знаходиться в порту, що попадає у владу ворога, буде дозволено залишити цей порт. Інші медичні судна і плавучі засоби повинні користуватися такою же повагою і захистом, як і рухливі санітарні формування. Санітарні перевезення по повітрю (санітарні літальні апарати), що здійснюються в районах, не контрольованих стороною супротивника, повинні користуватися повагою і захистом. У зонах зіткнення або аналогічних зонах санітарні літальні апарати діють на свій власний ризик, якщо попередньо не була укладена відповідна угода між сторонами в конфлікті. Проте, навіть при відсутності такої угоди санітарні літальні апарати повинні користуватися повагою, після того, як вони будуть опізнані в якості таких. Роблячи польоти над районами, контрольованими стороною супротивника, санітарні літальні апарати користуються захистом тільки за умови попередньої згоди цієї сторони на такі польоти. Забороняється використовувати санітарні літальні апарати з метою одержання якої-небудь військової переваги над супротивником, а також для пошуків поранених, хворих і осіб, які зазнали корабельної аварії, якщо по цьому питанню не було попередньої згоди зі стороною супротивника. Санітарним літальним апаратам, що роблять польоти над районами, не контрольованими своєю стороною. може бути наказано приземлитися або здійснити посадку на воду, і вони повинні підкоритися такому наказові. Якщо наступна перевірка покаже, що літальним апаратом не порушені ніякі норми і права збройних конфліктів, йому повинно бути дозволене продовжувати політ без затримки. Санітарні літальні апарати не повинні робити польоти над територією нейтральних держав, крім як у силу попередньо досягнутої угоди або через надзвичайні обставини. У цьому випадку командир повинен прийняти всі можливі міри для свого впізнання, а нейтральна держава повинна утримуватися від нападу на нього після упізнання. Якщо поранені, хворі або особи, які зазнали корабельної аварії, підібрані або зняті з літального апарата

на нейтральній території, ця держава забезпечить їм догляд і затримає їх, якщо вони належать до збройних сил воюючих сторін, для того щоб вони не змогли знову взяти участь у воєнних діях. Медичний і духовний персонал сторін, що знаходяться в конфлікті, як військовий, так і цивільний, повинен користуватися повагою і захистом. Такий персонал (лікарі, медсестри, санітары-носильники і т.п.) повинен бути зайнятий винятково медичною діяльністю (див. пункт 7, Медичні формування) на постійній або тимчасовій основі або організацією і забезпеченням діяльності медичних формувань або санітарних перевезень (адміністратори, водії, кухарі і т.п.). Духовний персонал складається з військових або цивільних осіб, таких, як священики, зайнятих винятково виконанням своїх духовних функцій. Медичний і духовний персонал користується правом на особливий захист і називається "персоналом під покровительством". До персоналу під покровительством відносяться наступні категорії: а) військовий і цивільний медичний персонал сторін, що беруть участь у конфлікті, включаючи медичний персонал, що працює в організаціях цивільної оборони; б) медичний персонал національних суспільств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця й інших національних суспільств допомоги, визнаних стороною, що бере участь у конфлікті; в) духовний персонал, постійно або тимчасово доданий збройним силам, медичним формуванням (або транспортові) або організаціям цивільної оборони. Військовий медичний персонал, що потрапив у руки ворога, може бути затриманий для забезпечення догляду за військовополоненими. Особи, що входять до складу медичного персоналу, не будуть самі розглядатися як військовополонені, але проте вони будуть користуватися, принаймні, перевагою у відповідності з усіма положеннями Женевської Конвенції від 12 серпня 1949 року про звертання з військовополоненими.

На окупованій території цивільний медичний персонал не може бути притягнутий до праці в примусовому порядку, якщо його послуги необхідні для забезпечення медичного обслуговування цивільного населення і догляду за хворого і пораненими, котрі вже знаходяться в цього персоналу на лікуванні. І нарешті, Протоколом передбачається, що ніхто не може бути покараний за виконання своєї медичної місії, сумісної з медичною етикою, незалежно від того, в інтересах якої особи вона виконується, і ніхто не може примушуватись до здійснення дій у порушення норм медичної етики, до невиконання дій, необхідних такими нормами і положеннями. Знак червоного хреста або червоного півмісяця повинен бути зображений на прапорах, будинках, установках і майні рухливих медичних формувань, на їх транспортних засобах, а також на нарукавних пов'язках, одязі і головних уборах медичного і духовного персоналу. Розмір емблеми залежить від місця її зображення. Важливе зауваження: Відмітна емблема Конвенції і Протоколу може зображуватися тільки на майні медичних формувань і на одязі медичного персоналу, що знаходиться під захистом Конвенції і Протоколу, і тільки за згодою компетентної влади. Суворе дотримання цього правила є вкрай важливим при застосуванні Конвенції і Протоколу. При веденні бойових дій на морі судна і плавучі засоби, що знаходяться під захистом Конвенції будуть відрізнятися в такий спосіб: а) усі зовнішні поверхні повинні бути білими; б) один або трохи темно-червоних хрестів як можна великих розмірів повинні бути зображені на кожній стороні корпуса і на горизонтальних поверхнях, для того щоб забезпечити найкращу видимість в морі і з повітря. Білий прапор з червоним хрестом повинен підніматися на грот-мачті якнайвище.

Організаціям міжнародного Червоного Хреста і їх належним чином уповноваженому

персоналові

дозволяється

використовувати

емблему

червоного хреста на білому фоні повсякчас. Крім зазначених випадків забороняється довільне використання емблеми або найменувань "червоний хрест" або "женевський хрест" або будьяких знаків і найменувань, що представляють наслідування їм. Повинні бути прийняті всі необхідні міри для запобігання і припинення будь-яких зловживань цими відмітними знаками. Віроломне їхнє використання є дуже серйозним порушенням. Крім цієї відмітної емблеми, сторони, що беруть участь у конфлікті, можуть дати дозвіл на використання відмітних сигналів (світлових, радіо і вторинного радіолокаційного упізнання, визнаних міжнародних кодів і сигналів. В наш час визнаним є принцип, за яким збройні дії можуть вестися тільки проти збройних сил, а не проти мирного населення. Ще Гаазьке положення 1899 року, переглянуте в 1907 році, містить кілька основних норм відносно цивільного населення. Наприклад, в ньому сказано, що окупаційні сили повинні поважати ”права і честь сімей, життя людей, приватну власність”. Проте подібний захист надавався лише на окупованих територіях. В міжнародній практиці і практиці міжнародних відносин під воєнною окупацією розуміють тимчасове зайняття збройними силами території противника. Режим воєнної окупації визначений IV Гаазькою конвенцією про закони і звичаї сухопутної війни 1907 р. І Женевською конвенцією про захист цивільного населення в час війни 1949 р., а також ряд інших угод. В IV Гаазькій конвенції дається визначення окупованої території і характер влади армії окупанта. В ній вказано, що “територія, призначається зайнятою, якщо вона дійсно перебуває під владою ворожої армії”, і що “зайняття поширюється лише на ті області, де ця влада встановлена і в стані проявляти свою діяльність” (ст.42). Таким чином, окупованою визначається

тільки територія, в межах якої опір ворожої армії зламаний і вона змушена була віддати цю територію під владу ворожої армії. В ст.43 тієї ж Конвенції підкреслювалося, що влада окупанта є фактично владою, а значить, не означає переходу суверенітету і остаточного оволодіння окупованою територією.

При

відсутності

ефективності

окупації

вона

повинна

розглядатися як вторгнення, при якому населення, що взялося за зброю, розглядається як комбатанти. В IV Женевській конвенції забороняється з яких би не було мотивів згін, а також депортація населення окупованої території на територію держави-окупанта, або на територію будь-якої іншої держави незалежно від того, чи окупована вона, а чи ні, якщо це не викликане інтересами безпеки населення окупованої території служити у її збройних або допоміжних силах. Всякий тиск або пропаганда на

користь добровільного вступу в армію

забороняється (ст.51). Забороняється також знищення державою окупантом рухомого або нерухомого майна, що власністю

є індивідуальною або колективною

приватних осіб або держави, общин або громадських чи

кооперативних організацій, що не є абсолютно необхідним для воєнних операцій. (ст.53) Держава-окупант не має права примушувати населення зайнятої території до подання відомостей про армію країни, про засоби її оборони, а також присяги на вірність собі. IV Гаазька конвенція 1907 р. передбачає, що приналежні державі будинки, нерухомість, ліси і сільськогосподарські угіддя можуть бути взяті окупантом лише в управління і користуватися з обов’язком зберегти їх основну цінність. Особливість режиму воєнної окупації полягає в тому, що він створює лише тимчасові правові наслідки для окупанта і населення зайнятої території, але не означає переходу цієї території до ворога. Територіальні питання вирішуються звичайно в мирних договорах.

Що ж до іноземців, які в мирний час перебувають на чужій території, та їх становище обумовлене у договорах, які захищають людей і майно завдяки роботі дипломатичних і консульських служб їх власних країн. А як же у воєнний час? Відомий досвід першої світової війни. В перший же день мобілізації більшість країн, що брали участь у війні, закрили кордони, затримавши громадян держав-противників, що на той час перебували на їх території і практично всіх їх інтернували. Лише завдяки МКЧХ на 15 Міжнародній конференції у Токіо в 1934 році було схвалено проект, який обмежував категорії цивільних осіб з числа тих, які перебувають на ворожій території і підлягають інтернуванню лише тими, які підлягають мобілізації і підозрілими особами. Він дозволяв також бажаючим повернутися додому, заборонив примусову евакуацію і масову депортацію, гарантував свободу всім іншими за умови дотримання необхідних заходів контролю і безпеки. Нарешті, цивільними інтернованими особами

гарантувалося

щонайменше

таке

поводження,

як

військовополоненими. Проект передбачав здійснення такого контролю, який здійснювався у відношенні до військовополонених за умови Конвенцій 1929 р. Вибух II-ї світової війни перешкодив вирішенню цього питання. І лише після неї в Женеві було вирішено, що конвенції повинні поширюватися на всю неорганізовану масу населення на всій планеті. Розділ II VI-ї Конвенції має заголовок “Положення загального характеру про захист населення від деяких наслідків війни” і стосується “всього населення країн, що перебувають в стані конфлікту”. В той же час, захист, що надається згідно цього розділу, має обмежений характер. Він складається з можливості створювати захисні зони двох видів, а саме: “санітарні і безпечні зони і місцевості” і “нейтралізовані зони”. Ст.14 передбачає, що “санітарні і безпечні зони, і місцевості будуть організовані таким чином, щоб відгородити від дій війни поранених і хворих, інвалідів,

людей похилого віку, дітей до 15-літнього віку, вагітних жінок і матерів з дітьми до 7-літнього віку”, іншими словами, ті категорії осіб, які, як сподіваються, не будуть серйозно сприяти успіху воєнних зусиль. Такі зони повинні бути визнані противником, по можливості шляхом укладення спеціальної угоди. В Резолюції XXVIII Двадцятої міжнародної конференції Червоного Хреста (Відень, 1965р.), і в Резолюції 2444 (XXIII) Генеральної Асамблеї ООН (1968р.) підтверджуються “принципи, яких повинен дотримуватися будь-який уряд і будь-яка інша влада, відповідальна за дій в час збройних конфліктів”, серед них і таких: а) заборонені напади на цивільне населення як таке; б) в будь-який час повинна проводитися різниця між особами, які беруть участь у бойових діях, і цивільним населенням, з тим, щоб по можливості щадити останнє. Більш детально і старанно продумані і норми, які повинні забезпечити захист цивільного населення в Протоколі №1 від 8 червня 1977р. В частині IV Протоколу автори глави III розділу 1 “Загальний захист від наслідків воєнних дій” розміщують дві статті. В ст.48 встановлюється основне правило, що вимагає розрізнення. “Для забезпечення і захисту цивільного населення і цивільних об’єктів сторони, що перебувають у конфлікті, повинні завжди розрізняти цивільне населення і комбатантів, а також цивільні об’єкти і воєнні об’єкти і відповідно скерувати свої дії лише проти воєнних об’єктів”. “Цивільною особою є будь-яка особа, що не належить ні до одної з категорій осіб”, вказаних в ст. 4-А,1,2,3,6 III-ї Конвенції і в ст.43 даного Протоколу - каже ст.50, п.1. Іншими словами - цивільна особа - це будь-яка особа, що не належить до категорії комбатантів. В ст. 50, п.1 сказано: “У випадку сумніву відносно того, чи є будь-яка особа цивільною особою, вона вважається цивільною особою”. З визначення

“цивільної особи” випливає визначення “цивільного населення”, воно “складається зі всіх, які є цивільними особами” (ст.50, п.2) “Присутність серед цивільного населення окремих осіб, що не підпадають під визначення цивільних осіб, не позбавляє це населення його цивільного характеру.” В ст.51 досить детально розроблена заборона піддавати нападу цивільне населення або окремих цивільних осіб. У п.2 сказано:

“Забороняються

акти насильства або погрози

насильством, що мають за голову мету тероризувати цивільне населення”. В п.6 ст.51 забороняються “напади на цивільне населення або на окремих цивільних осіб в порядку репресій”. Норма, передбачена в п.7, забороняє сторонам, що є в конфлікті, використовувати “присутність або пересування цивільного населення, або окремих цивільних осіб” для “захисту визначених пунктів, або районів від воєнних дій, зокрема, в спробах захистити воєнні об’єкти від нападу, або прикрити воєнні дії, сприяти або перешкоджати їм”. Забороняється також “скеровувати пересування цивільних осіб з метою спробувати захистити воєнні об’єкти від нападу, або прикрити воєнні операції”. На додаток до вищеназваних норм, Протокол I містить ряд положень про захист конкретних об’єктів. Перше із цих положень (ст.53) стосується захисту культурних цінностей і місць відправлення культів. Стаття забороняє: а) здійснювати які-небудь ворожі акти, скеровані проти тих історичних пам’ятників, творів мистецтва або місць відправи культу, які складають культурну або духовну спадщину народів; б) використовувати такі об’єкти для підтримання воєнних зусиль; в) робити такі об’єкти об’єктами репресалії. Стаття 54 має на меті заборонити методи, скеровані на створення загрози вживанню цивільного населення. В п.1 є наступний принцип:

“Забороняється використовувати голод серед цивільного населення в якості методу ведення війни”. Стаття відкривається

55,

що

має

твердженням

назву в

“Захист

більш

природного

загальних

середовища”,

виразах

принципу,

покладеного в основу ст.35, п.3: “При проведенні воєнних дій проявляється турбота про захист природного середовища від широкої, довготривалої і серйозної шкоди”. Стаття 56 має заголовок “Захист установок і споруд, що містять небезпечні сили”. До таких установок і споруд відносяться “греблі, дамби і атомні електростанції”. Глава IV (“Заходи перестороги”) розділу I частини IV складається з двох статей, які стосуються заходів перестороги, яких треба дотримуватися під час нападів на військові об’єкти. Все це покликане звести до мінімуму небезпеку для цивільного населення. В ст.59 п.1 Протоколу I повторюється правило, що є у ст.25 Гаазького положення: “Сторонам, що перебувають у конфлікті, забороняється піддавати безборонні місцевості нападу якими б то не було засобами”. А ст.60 говорить про “демілітаризовану зону”, але статус такої зони може бути наданий тільки по угоді, укладеної в мирний час, або з початком воєнних дій. Дипломатична конференція 1974-1977 рр. вперше встановила норми, що регламентують питання, що стосуються цивільної оборони. В ст.61а функція цивільної оборони визначається наступним чином: “виконання деяких або всіх згаданих нижче гуманітарних завдань, скерованих на те, щоб захистити цивільне населення від небезпек і допомогти йому ліквідувати безпосередні наслідки воєнних дій або лих, а також створити умови, необхідні для його виживання”. Такими завданнями є: I) оповіщення; II) евакуація; III) надання сховищ і їх влаштування;

IV) проведення заходів по світломаскуванню; V) рятувальні роботи; VI) медичне обслуговування; релігійне обслуговування; VII) боротьба з пожежами; VIII) виявлення і позначення небезпечних районів; IX) обеззараження і інші подібні заходи захисту; X) негайне надання крові і постачання; XI) негайна допомога у відновленні і підтриманні порядку в районах біди; XII) негайне відновлення необхідних комунальних служб; XIII) негайне захоронення трупів; XIV) допомога у збереженні необхідних для вживання об’єктів; XV) додаткова діяльність, необхідна

для здійснення кожного із

згаданих завдань. В ст.62, п.3 ясно сказано, що на “споруди і матеріальну частину, що використовуються для цілей цивільної оборони”, а також на “сховища, надавані для цивільного населення” поширюється дія ст.52. Існує знак розрізнення цивільної оборони. Частина Протоколу I (“Поранені, хворі та особи, що зазнали корабельної аварії”) також містить велику кількість важливих вдосконалень існуючих до того правових положень, зокрема Женевських конвенцій 1919 р. II. Поранені, хворі та особи, що зазнали корабельної аварії, зі складу збройних сил перебувають під захистом Конвенції I і II, а також поранені і хворі цивільні особи - Конвенції IV). Частина II Протоколу I об’єднує їх всіх разом під загальним заголовком “Поранені, хворі та особи, що зазнали корабельної аварії”. В першій Женевській конвенції від 12 серпня 1949 р. Сказано, що сторона, яка перебуває у конфлікті, під владою якої опинилися поранені і хворі воїни, зобов’язана забезпечити їм “гуманне поводження і догляд”, причому “суворо забороняється будь-яке посягання на їх життя і особу, і,

зокрема, забороняється добавити або знищувати їх, піддавати їх катуванням, проводити над ними біологічні досліди, навмисне залишати їх без медичної допомоги або догляду, навмисне створювати умови для їх зараження... До жінок будуть відноситися зі всією належного їх статі повагою” (ст.12). Померлі воїни мають бути захоронені або спалені (ст.17). Воєнні власті воюючих держав “повинні дозволяти населенню і благодійним товариствам, навіть у районах вторгнення або окупованих районах, за власним бажанням підбирати поранених і хворих, незалежно від національності і доглядати їх ... Ніхто не має бути переслідуваний або бути засуджений за те, що доглядав поранених і хворих (ст.18). Глава III першої Женевської конвенції регулює статус санітарних формувань і установ. Пересувні санітарні формування і постійні санітарні установи користуються покровительством і охороною воюючих. Проте вони не можуть використані для цілей, що суперечать їх призначенню, тт. дії, скерованих проти ворога. Емблемою госпітальних установ і їх персоналу є “з поваги до Швейцарії” геральдичний знак червоного хреста на білому полі. Країни, що застосовують червоний півмісяць або червоний лев і сонце на білому полі мають на це право (т.38). Друга Женевська конвенція поширює правила першої Женевської конвенції на морську війну. Госпітальні судна “ні при яких обставинах не можуть бути ні піддані нападу, ні захоплені, але повинні у всякий час користуватися захистом при умові, що їх назви і характеристики були повідомлені сторонам, що перебувають в конфлікті, за 10 днів до їх використання”. Особовий склад госпітальних установ користується таким же покровительством, як і в сухопутній війні. (Ст.36,37). Повітряний санітарний транспорт користується покровительством. Санітарні літаки (вертольоти) повинні бути пофарбовані в білий колір: мати поруч з національними знаками розрізнення червоний хрест або півмісяць. В умовах сучасної повітряної війни знаки розрізнення для літальних апаратів

повинні бути надійними. У зв’язку з тим в 1990 р. з ініціативи МКЧХ і згідно зі ст.98, п.1 Протоколу I була скликана перша нарада технічних експертів. Друга глава розділу III містить заходи по захисту жінок і дітей. Ст. 76 стосується захисту жінок, а ст. 77 -дітей. Діти, що не досягли 15-річного віку не повинні брати участь у воєнних діях. В п.5 забороняється виконання вироку смерті до дітей, які не досягли 18 річного віку. Глава III розділу 3 складається з єдиної статті - статті 79 про заходи по захисту журналістів. Журналісти розглядаються як цивільні особи і як такі користуються захистом. Державі-учаснику Женевської конвенції 1949 р. не дозволяється використовувати принцип протилежної взаємності (“Я не зобов’язаний поважати закон, бо ти його не поважаєш”) в якості основи для недотримання зобов’язань, передбачених Конвенціями. В ст.91 ясно говориться про відповідальність держави: “Сторона, що перебуває в конфлікті, яка порушує положення Конвенції або даного Протоколу, повинна відшкодувати збитки, якщо для того є підстави. Вона несе відповідальність за всі дії, що здійснюються особами, що входять до складу її збройних сил”. Статті 35 і 39 допускають репресалії у відповідь на порушення правил, що обмежують застосування зброї або використання військової форми противника. Режим військового полону поширюється на осіб, котрі належать до збройних сил, входять до ополчення, у добровольчі загони, учасників організованого руху опору, повстале населення, а також на некомбатантів. Найманці не мають прав на статус військовополонених. Режим військового полону регулюється Женевською конвенцією про поводження з військовополоненими 1949 року, а також IV Гаазькою конвенцією 1907 року і Женевською конвенцією 1929 року (для держав, що не беруть участь у Женевській конвенції 1949 року).

III. Військовополонені перебувають під владою ворожого уряду, а не окремих осіб чи військових частин, що взяли їх у полон. Особливо підкреслено, що “будь-який незаконний акт або бездіяльність з боку держави, яка тримає в полоні, котрі привели до смерті військовополоненого, що перебуває під її владою, або поставили здоров’я військовополоненого під серйозну загрозу, забороняється і будуть розглядатися як серйозне порушення (Конвенції” (ст.12). Забороняється фізичне поліпшення військовополоненого, здійснення над ним наукових або медичних дослідів, якщо це не викликане інтересами і лікуванням самого військовополоненого, застосування до військовополонених

репресій.

Військовополонені

мають

право

бути

захищеними від всяких актів насильства і залякування, від зневаги і допитливості юрби (ст.13), на повагу до їх особи і честі. “До жінок треба відноситися зі всією належною статі повагою і поводитися з ними у всіх випадках не гірше, ніж з чоловіками” (ст.14). Військовополонені можуть бути інтерновані в таборах (ст.21), що відповідають санітарним і гігієнічним умовам. Їм повинна бути в міру необхідності надання медична допомога (ст.29-33). Держава, яка утримує військовополонених, може використовувати їх як робочу силу. Проте це стосується лише рядових. Від військовополонених унтер-офіцерів можна лише вимагати здійснення нагляду за роботами. Щодо офіцерів, то їх не можна ні в якому випадку примушувати працювати, і лише, якщо вони просять дати їм

роботу, що їм підходить, можна їм, по

можливості, таку надати (ст.49). Крім робіт по обладнанню і утриманню в порядку свого табору, військовополонених можна використовувати в примусовому порядку лише в: 1) сільському господарстві; 2) добувних або обробних галузях промисловості, за винятком металургійної, машинобудівної і хімічної промисловості, а також громадських робіт і будівництва, що мають воєнний характер або мають воєнні цілі; 3) роботи на транспорті або вантажно-розвантажувальні роботи, які не мають воєнного характеру або призначення; 4) торгова діяльність,

мистецтво і ремесло; 5) роботи по домашньому господарству; 6) комунальні послуги, що не мають воєнного характеру або призначення (ст.50). Забороняється використання військовополонених на роботах, що загрожують здоров’ю або є небезпечні (знешкодження мін, снарядів і т.д. ), а також на роботах, які можна розглядати як принизливі для військовослужбовця держави, яка утримує полонених (ст.52). військовополонені повинні утримувати безпосередньо від властей, що їх утримують, справедливу плату за роботу (ст.62), причому остаточний розрахунок з видачею належних військовополоненому сум, відбувається після закінчення полону (ст.64-68). Військовий полон закінчується: а) при репатріації військовополонених, якій підлягають невиліковні поранені і хворі (ст.110); б) після припинення воєнних

дій

(ст.118);

в)

випадку

втечі

військовополоненого.

Військовополонені, які після вдалої втечі знову попали в полон, не повинні бути покарані за втечу(ст.91). З початку конфлікту та у всіх випадках окупації кожна із конфліктних сторін створює офіційне Довідкове бюро зі справ військовополонених, що перебувають під її владою. Ці Довідкові бюро будуть збирати відомості про військовополонених, які будуть повідомлятися в Центральне довідкове бюро зі справ військовополонених, яке буде утворене в нейтральній державі Міжнародним комітетом Червоного Хреста. Центральне довідкове бюро повинне передавати ці відомості про військовополонених якнайшвидше на батьківщину військовополонених або державі, за якою вони числяться. В період першої світової війни українські землі входили до складу двох імперій: Австро-Угорської і Російської. Мільйони українців воювали, гинули і попадали в полон за чужі української нації інтереси, хоч і у відповідності з тодішніми правилами і звичаями війни. Українсько-Галицька Армія та Збройні Сили Української Народної Республіки теж керувалися сучасним їм міжнародним правом війни. Навіть полонених арсенальців військовики Центральної Ради не розстріляли, як це твердила брехлива більшовицька пропаганда, а відпустили на волю разом із

їх організаторкою і керівничкою Євгенією Бош. Самі ж більшовики повернули

“війну

без

правил

XVI

ст.”

Відомі

злочини

червоноармійців Муравйова, які зайняли Київ у 1918 р. перший раз: розстрілювали військових, цивільних, просто за вживання української мови на вулиці. Коли у серпні 1918 р. був убитий в Петрограді Урицький (Радомисльський) – ”в порядку червоного терору” було розстріляно 10 тис. чоловік. Списки цих розстріляних були розклеєні на стінах та огорожах будинків, що прилягли до Горохової № 2, де була ЧК. У 1919 р., коли Київ на короткий час був захоплений Добрармією Денікіна, “Особлива Слідча Комісія Півдня Росії” виявила звірства, які чинила Київська ЧК під керівництвом Блувштейна (Соріна). Восени 1921 році Українська Повстанська Команда створила військову групу, яка мала намір викликати своїми діями загальне антибільшовицьке повстання в Україні. Ця група з боями дійшла до Коростеня. Але в бою біля с.Міньки була оточена переважаючими силами ворога, частково знищена, а частково полонена. Біля с.Базар на Волині 359 полонених були розстріляні 21 листопада 1921 року

за наказом Котовського, Якіра і Фріновського з

кулеметів. Перед розстрілом всі повстанці заспівали “Ще не вмерла Україна”. Зрештою, західні урядами теж доклали зусиль до знищення українців у ті роки. Відомо, що 1919-1920 рр. в Україні спалахнула епідемія тифу. В першу чергу вона охопила українські війська і особливо – Українську Галицьку Армію. Вже пізніше, після війни, було викрито факт штучного поширення епідемії польськими агентами, які боялися повернення УГА додому. Але в 1919 р., коли у Парижі місія УНР закупила військове майно, в т.ч. медикаменти на суму 1 млн. доларів, військове командування Франції затримала ці матеріали. Англійський

журналіст

Г.Г.Арлсберг

після

свого

інтерв’ю

С.Петлюрою писав, що Петлюра благав Червоний Хрест в ім’я людяності

рятувати молодих українських людей. Але голови Американського Червоного Хреста в Бухаресті і Чернівцях відмовили українцям в допомозі. Арлсберг казав: “Тепер Україна є найближчим місцем до пекла, бо ми не лише задушили її страшного блокадою, але її знищили, дозволивши денікінцям атакувати її армію”. Пізніше, у 1929 р. СРСР підписав Женевську конвенцію про покращення долі поранених на полі бою і хворих солдатів, а також трактування військовополонених, але тільки першу частину. Ставлення СРСР до військовополонених визначалося в роки II-ї світової війни не міжнародним правом, а Положенням про військовополонених, затвердженим РНК СРСР 1 липня 1941 р. Військовополонені Червоної армії передавалися в руки НКВС. Що ж до військовослужбовців Червоної Армії, які попали у ворожий полон, то згідно наказу Ставки Верховного Головнокомандування Червоної Армії №270 від 16 серпня 1941 р. Вимагалося: “...командирів і політпрацівників... які здаються в полон ворогу, вважати злісними дезертирами, сім’ї яких підлягають арешту як сім’ї тих, хто порушив присягу і зрадив свою Батьківщину” і далі: “... якщо такий начальник і частина червоноармійців замість організації опору ворогові здасться йому в полон знищувати їх всіма засобами, як наземними, так і повітряними, а сім’ї позбавити державного утримання і допомоги”. Зрештою і раніше, в Положенні про військові злочини від 27 липня 1927 р.(ст.22), сказано: “здача в полон ... а рівно ж і перехід на бік ворога; кожен із цих злочинів тягне за собою розстріл з конфіскацією майна”. Звільнені з ворожого полону попадали найчастіше у штурмові і штрафні стрілецькі батальйони і роти, де гинули в перших же боях, а решта скеровувалися в систему ГУЛАГ. Після закінчення війни у 1949 р. СРСР

підписав нові Женевські

конвенції. Радянська юриспруденція підкреслювала, що вони поширюються і на учасників національно-визвольних війн. Пізніше, у 70-і роки це положення знайшло світ вираз у визнанні і підтримці ОВП, ЗАПУ, СВАПО,

ПАК. І в той же час право війни не дотримувалося у веденні війни проти Української Повстанської Армії. У боротьбі з УПА застосовувалися такі методи, як блокада, родинна і майнова відповідальність, прилюдні катування, провокація. Знищувано підпільні госпіталі. Вбивано або катовано лікарів і медсестер Українського Червоного Хреста. Так, в ніч з 25 на 26 -е лютого 1946 р. В с. Тулиголови було знищено підпільний медичний пункт, вбито лікаря Богдана Коваля і медсестру Софію Овчар. У січні 1946 р. було знищено підпільну лікарню в с. Конюшки і вбито лікаря Петра Городника. Для знищення УПА застосовували отруйні речовини, гази. Порушували право війни американці у В’єтнамі та військовослужбовці інших держав в більших чи менших збройних конфліктах сучасності. Це неприпустимо.

V. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ, ОБ'ЄКТІВ І КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ ПІД ЧАС ВІЙНИ Міжнародне право стверджує, що бойові дії в час війни можуть проводитися тільки проти збройних сил противника та інших воєнних об'єктів, але не проти мирного населення. Цей загальноприйнятий принцип міжнародного права отримав своє закріплення в Гаазьких конвенціях 1907 року, Женевській конвенції про захист цивільного населення в час війни 1949 року, Декларації про заборону застосування ядерної зброї для цілей війни і в ряді інших актів. Гаазьке положення 1899 р., переглянуте в 1907 р., містить кілька основних норм відносно цивільного населення. Наприклад, в ньому сказано, що окупаційні сили повинні поважати "права і честь сімей, життя людей,

приватну власність". Проте подібний захист надається лише на окупованій території. Четверта

Гаазька

конвенція

1907

р.

категорично

забороняє:

застосовувати отруту або отрутну зброю; оголошувати, що нікому не буде дано пощади; винищувати або захоплювати чужоземну власність; крім випадків, коли подібне винищення або захоплення викликані воєнною необхідністю; примушувати підданих противної сторони приймати участь у воєнних діях, скерованих проти їх країни (ст. ХХІІІ); атакувати або бомбардувати яким-небудь способом незахищені міста, села або будівлі (ст. ХХV). Після закінчення першої світової війни МКЧХ підготував проект конвенції і запропонував розглянути питання про цивільне населення одночасно із угодою про військовополонених. Проте Дипломатична конференція 1929 р. цього проекту не розглянула. Тим не менше, МКЧХ вніс свою пропозицію на п'ятнадцятій Міжнародній конференції Червоного Хреста в Токіо у 1934 р., де проект МКЧХ був схвалений. Конференція Червоного Хреста звернулася з проханням до МКЧХ розглянути разом з урядом Швейцарії можливість скликання дипломатичної конференції для надання законної сили документу, названому "Токійський проект". Проте держави Європи недооцінили важливість поставленої проблеми. Лише у 1939 р. був призначений строк проведення конференції – початок 1940 р. Було це вже надто пізно, а початок воєнних дій зробив неможливим проведення конференції. В наступні роки Україна постраждала ще більше. Двічі через її територію проходили фронти: на схід і на захід. За

офіційними

даними,

втрати

цивільного

військовополонених встановили близько 6 млн. чол.

населення

Після 1945 року тривала партизанська боротьба у Західній Україні, а оскільки вона опиралася на цивільне населення, то останнє знову стало об'єктом репресій, незважаючи ні на які міжнародно-правові норми. У 1949 р. В Женеві було прийнято ряд конвенцій, четверта з яких торкається захисту населення від наслідків війни. Перший розділ ІV Конвенції, а саме розділ ІІ, має назву "Положення запального характеру про захист населення від деяких наслідків війни" і торкається "всього населення країн, які є в конфлікті". В той же час, захист, надаваний згідно цього розділу має обмежений характер. Він полягає в: 1) можливості створювати захисні зони двох видів, а саме: “санітарні і безпечні зони та місцевості” і “нейтралізовані зони”. Ст.14 передбачає, що “санітарні і безпечні зони і місцевості” будуть організовані ,таким чином, щоб відгородити від дій війни поранених і хворих, інвалідів, пристарілих, дітей до 15-літнього віку, вагітних жінок і матерів з дітьми до 7-літнього віку”: іншими словами, ті категорії осіб, які, як можна очікувати, не будуть серйозно сприяти успіху воєнних зусиль. Щоб забезпечувати необхідну безпеку, такі “зони і місцевості” повинні бути визнані противником, по можливості шляхом укладення спеціальної угоди на цей рахунок. Санітарні і безпечні зони, про яких говориться в ст.14. бачилися авторам конвенції у вигляді досить обширних територій, розміщеній на достатній відстані від всіх районів бойових дій. До цього часу цей замисел не був втілений у життя: історія не дає нам прикладів створення подібних зон, і сама ідея видається надзвичайно складною для здійснення в Європі або в іншому густонаселеному регіоні з високо розвинутою промисловістю, - але ж саме в таких регіонах населення може потребувати подібного захисту. Ідея нейтралізованих зон, передбачених у ст.15, має більше шансів на практичне здійснення. Розглядувані тут зони передбачається створювати “в районах, де ідуть бої”, і вони призначаються “для захисту від пов’язаних з боями наступних осіб, без будь-яких між ними відмінностей: а) хворих і

поранених комбатантів і не комбатантів; б) цивільних осіб, які не беруть участі у воєнних діях і не виконують ніякої роботи воєнного характеру у час їх перебування в цих зонах”. Тут теж необхідна взаємна домовленість; стаття вимагає навіть складання письмової угоди. Потрібні нейтралізовані зони створювалися кілька разів, звичайно при посередництві МКЧХ. Майже всі решта статті розділу ІV Конвенції стосуються не всього населення країни в цілому, а конкретних груп осіб, що особливо потребують захисту: поранені, хворі, інваліди, пристарілі, діти і породіллі, а також наземні, морські і повітряні транспортні засоби, що використовуються для перевезення поранених і хворих цивільних осіб, стариків і дітей, породіть, мають право на таку повагу і покровительство, яке передбачене Конвенціями І і ІІ для відповідних установ і транспортних засобів для осіб зі складу збройних сил (ст.18 і наступні). Необхідно відмітити, що покровительство, яке надається цивільним лікарням, очевидно, не може гарантувати абсолютного захисту навіть від випадкової шкоди. Ст.18 визнає це, як свідчить останній абзац: “З огляду на небезпеку, на яку можуть наражатися лікарні внаслідок їх близькості до воєнних об’єктів, рекомендується, щоб ці лікарні розміщувалися по можливості далі від таких об’єктів”. Досвід обох світових воєн, в ході яких застосовувалися морські блокади, показує, наскільки велике значення положення ст.23 про те, що Договірна Сторона зобов’язана “надавати вільний пропуск всіх посилок з медичними і санітарними матеріалами, а також предметами, необхідними для релігійних культів, що призначаються тільки для цивільного населення іншої Договірної Сторони, навіть якщо остання є противником”. В цій статті є також вимога у відношенні до “всіх посилок з необхідними продуктами харчування, одягом і зміцнюючи ми засобами, призначеними для дітей до 15 років, вагітних і породіль”. Сторона, яка дозволяє пропуск, має право вимагати надання відповідних гарантій і застосування відповідних заходів контролю, які

дозволяють забезпечити доставку посилок саме вказаним категоріям цивільних осіб. Треба відмітити, що ст.23 не ставить за мету зберегти все цивільне населення від голоду, що виникає внаслідок морської блокади; Договірні Сторони в 1949 р. не були готові поширити дії цієї статті за рамки тих категорій особливо запрошених осіб, які в ній перелічені. Велике значення, про що свідчить досвід практично кожного збройного конфлікту, мають заключні статті розділу ІІ, що стосується заходів по захисту дітей до 15 років, осиротілих або розлучених, зі своїми сім’ями внаслідок війни (ст.24); обміну відомостями чисто сімейного характеру (ст.25); а також відновлення зв’язку між членами розлучених війною сімей (ст.26). Важливу роль у цьому відношенні відіграє Центральне довідкове агентство зі справ осіб, які користуються покровительством, створення якого “в нейтральній країні” передбачене ст.140. В статті допускається, що це агентство може бути тим же агентством, що і передбачене в ІІІ Конвенції. Дійсно, Центральне агентство по розшуку МКЧХ, що діє в Женеві, виконує свої функції в інтересах як цивільних осіб, так і комбатантів. Національні товариства Червоного Хреста і червоного Півмісяця також надають великого сприяння виконанню положень, що містяться в цих статтях. Розділ ІІІ Конвенції ІV присвячений захисту осіб, яким надано покровительство у вузькому розумінні цього слова, тт. тих цивільних осіб, які опиняються “під владою сторони, що перебуває у конфлікті, або державиокупанта, громадянами якої вони не є” (ст.4). 115 статей даного розділу складають зміст наступних п’яти частин: І – “Положення, спільні для території сторін, що перебувають в конфлікті, і для окупованих територій”; ІІ – “Іноземці на території сторони, що перебуває у конфлікті”; ІІІ – “Окуповані території”; ІV – “Правила, що стосуються поводження з інтернованими”; V – “Довідкове бюро і Центральне довідкове агентство”.

Загальні положення частини І торкаються таких питань, як повага основних прав людини (ст.27, 28), відповідальність сторін, що перебувають у конфлікті, за поводження з особами, які є під покровительством і опинилися під їх владою (ст.29), а також право осіб, які є під покровительством, звертатися до контролюючих організацій і до організацій, що надають допомогу

(ст.30).

Спеціально

обумовлена

заборона

будь-яких

форм

негуманного поводження з особами, які є під покровительством. Частина

ІV

містить

“Правила,

що

стосуються

поводження

інтернованими”. Треба зауважити, що режим, передбачений в цих статтях, аналогічний режиму інтернування військовополонених, встановленому ІІІ-ю Конвенцією. Принципи і правила, що є в ІV Конвенції і торкаються захисту цивільних осіб у міжнародних воєнних конфліктах, діють тільки у відношенні

до

осіб,

які

попадають

під

категорію

“взятих

під

покровительство”. Бійці опору, втягнуті у подібні конфлікти, підпадають під це визначення тільки у тому випадку, якщо вони не відповідають умовам, необхідним для отримання статусу військовополонених, як це передбачено в ІІІ Конвенції. У випадку сумнівів у відношенні їх статусу, це питання вирішує компетентний суд. Стаття 3, спільна для всіх Конвенцій 1949 р. – єдина стаття в цих Конвенціях, написана спеціально для випадків не міжнародного збройного конфлікту. Вона встановлює правила, які сторони, що перебувають в не міжнародному збройному конфлікті, зобов’язані “застосовувати як мінімум”. Стаття вимагає гуманного без дискримінацій поводження зі всіма тими, хто не приймає активної участі у бойових діях, включаючи осіб зі складу збройних сил (регулярних та інших), які “силами зброї”, або вийшли з ладу внаслідок “хвороби, поранення, затримання або з якоїсь іншої причини”. Як можна добитися хоч би мінімального рівня поваги до норм гуманітарного права збройного конфлікту? Є три доступні способи: зовнішній контроль, відповідальність за порушення і навчання.

Положення про те, що застосування норм гуманітарного права повинне стати об’єктом міжнародного контролю, сформулювалося головним чином в рамках права Женеви. Стаття 8, спільна для Конвенцій з І по ІІІ, і стаття 9 ІV Конвенції будуть “застосовуватися при сприянні і під контролем Держав-покровительниць, на які покладена охорона інтересів сторін, що перебувають у конфлікті”. З цією метою

Держави-покровительниці

можуть

використовувати

свій

дипломатичний або консульський персонал, або призначити особливих делегатів. У наступній статті (тт. ст.9 Конвенцій І-ІІІ і ст.10 Конвенції ІV) читаємо, що положення конвенцій “не служать перепоною для гуманітарних дій, які Міжнародний комітет Червоного Хреста або інша незацікавлена гуманітарна організація здійснять для захисту (осіб під покровительством) і для надання їм допомоги зі згоди зацікавлених сторін, що перебувають у конфлікті”. Відповідальність за порушення гуманітарного права можна розглядати як колективну відповідальність, особливо держави (або сторони повстанців) або як індивідуальну відповідальність конкретних правопорушників. Обидві форми відповідальності знайшли своє відображення в існуючій сукупності правових норм. Захисту цивільного населення присвячені окремі статті протоколів 1977 року. ІІ. Під час воєн часто намарно гинули культурні цінності. Тому творці Гаазької конвенції від 18 жовтня 1907 р. у Положенні про закони та звичаї сухопутної війни в ст.27 записали: “При облогах і бомбардуваннях повинні бути вжиті всі необхідні заходи для того, щоб щадити, наскільки це можливо, храми, будівлі, які служать наукам, мистецтву і доброчинності, історичні пам’ятки, госпіталі і місця, де зібрані хворі і поранені за умови, щоб такі будівлі і місця не служили одночасно воєнним цілям. Обложні повинні позначати ці будівлі і місця особливими видимими знаками, про які обложники повинні бути заздалегідь повідомлені.

Гаазька конвенція від 14 травня 1954 р. присвячена цілком питанню захисту культурних цінностей. Адже цього вимагав досвід двох світових воєн. Треба знати, що Україна надзвичайно постраждала від військових дій і під час першої і другої світової війни. В роки боротьби українських військ з більшовицькими, російськими, польськими окупантами останні безжалісно нищили пам’ятки історії і культури. Під час першого ж наступу на Київ у 1918 р. більшовицька Червона Гвардія знищила або пошкодила багато церков та інших історичних будівель у Києві, спалено (навмисно) дім голови Центральної Ради М.Грушевського з багатою бібліотекою. Пізніше московські окупанти знищили панораму “Голгота” на Володимирській гірці, пам’ятник на місці церкви св.Ірини (ХІ ст.)на Володимирській вулиці. Вже в роки окупації було серед інших знищено, висаджено в повітря і обернено на руїни Золотоверхий Михайлівський монастир, збудований в ХІ ст. князем Святополком. У

монастирі

були

гробниці

українських

князів,

єпископів

митрополитів, мощі святих. Знищено Братський монастир на Подолі і Духовну Академію при ньому з величезною бібліотекою-музеєм, в якій було більше 18 тис. пам’яток церковної архітектури, живопису, скульптури. рукописів, стародруків. Висаджено в повітря Військово-Миколаєвський Собор, побудований гетьманом Іваном Мазепою. Зруйновано Успенський Собор на Подолі ХІІІ ст., Аскольдову могилуцвинтар з церквою св. Миколи. Цвинтар обернено на парк. Така доля спіткала сотні і тисячі пам’яток історії і культури. Під час свого відступу у 1941 р. Червона Армія заміновувала пам’ятки культури, а потім – підривала. Так було знищено Успенський собор у КиєвоПечерській Лаврі. Не краще себе поводили і німці. При відступі німецьке командування отримало від Гітлера наказ, за яким всі культурні пам’ятки на Східному фронті підлягали знищенню. Грабувалися музеї і бібліотеки.

Частина експонатів з львівських музеїв по дорозі в Німеччину була затримана поляками і досі перебуває у Польщі. Матеріальні збитки України у роки другої світової війни в Україні оцінено у 286 мільярдів карбованців. Польські збройні формування під час війни знищили більше 300 українських церков на Лемківщині і Холмщині. Після ліквідації Української Греко-Католицької церкви було конфісковано і її майно, в т.ч. бібліотека Черемиської капітули з величезною кількістю історичних і культурних пам’яток. Гаазька конвенція 1954 р. була ухвалена чималою кількістю держав, які ратифікували її або приєдналися до неї. Тим не менш їх кількість поки не дає можливості зробити однозначний висновок про те, що положення Конвенції можуть розглядатися як всесвітній закон, обов’язковий і для тих держав, які і досі не приєднуються до Конвенції. Все ж принципи, які лежать в основі Конвенції, можуть бути із впевненістю названі загальними: вони говорять, що об’єкти культури, такі, як церкви, музеї і т.п., якщо вони не використовуються у воєнних цілях, треба, по можливості, зберігати. Цей принцип вже є в ст.27 Гаазького Положення; заслуговує на увагу той факт, що ця стаття, яка стосується облоги і бомбардування міст, що обороняються, навіть не згадує про необхідність зберігати життя цивільного населення в час штурму. Конвенція 1954 р. пропонує розгорнуту систему захисту, в основу якої покладено згаданий принцип. В ст.1 дано наступне визначення поняття “культурні цінності”: а) “цінності”, рухомі або нерухомі, які мають велике значення для культурної спадщини кожного народу”, такі, як пам’ятники, твори мистецтва, рукописи, книги і наукові колекції; б) “будівлі, головним і дійсним призначенням яких є збереження або експонування рухомих культурних цінностей”, перелічених в п. “а”, такі, як

бібліотеки, музеї, а також укриття, призначені для збереження в них згаданих цінностей у випадку збройного конфлікту; в) “центри, в яких є значна кількість культурних цінностей”, перелічених в пунктах “а” та “б”. Конвенція розрізнює два рівні захисту, а саме: загальний захист і спеціальний. рівень, загальний захист, складається з двох елементів: охорони і поваги (ст.2). Держави зобов’язуються ще в мирний час підготувати охорону культурних цінностей на їх території від можливих наслідків збройного конфлікту (ст.3). Для того вони можуть, наприклад, будувати необхідні укриття, або підготуватися до переміщення культурних цінностей в безпечне місце, або ж (згідно ст.6) позначити культурні цінності відповідним знаком. Знаком розрізнення, як він описаний в ст.16, є “щит, загострений знизу, розділений на чотири частини синього і білого кольорів”; для тих, хто не посвячений в тонкості геральдики, стаття додає наступний переклад на звичайну мову: “щит, складається з квадрата синього кольору, один з кутів якого вписаний в загострену частину щита, і синього трикутника над квадратом; квадрат і трикутник розмежовуються з обох боків трикутниками білого кольору. Нідерланди – одна з порівняно небагатьох країн, яка здійснила в себе такі приготування мирного часу, розмістивши на чисельних будинках, як правило, біля входу, знак розрізнення, що відповідає наведеному опису. На жаль, його зробили дуже скромним за розмірами (бл. 10 см по вертикалі) і треба бути дуже уважним, щоб взагалі його зауважити. Заслуговує на увагу одна деталь: серед будівель, позначених як культурні цінності, є будівля міністерства оборони р Гаазі – будівля, яка за своїм значенням мабуть не підлягає захисту в час війни. Стаття 4, в якій дається визначення поняття “повага”, зобов’язує Високі Договірні

сторони

утримуватися,

одного

боку,

від

“будь-якого

використовування цих цінностей, будівель для їх захисту і безпосередньо прилеглих до них ділянок з метою, яка може привести до руйнування і

пошкодження “цих цінностей у випадку збройного конфлікту, а з другого боку, “від якого-небудь ворожого акту, скерованого проти цих цінностей”. Обидва зобов’язання, по суті, можуть бути порушені “у випадку, якщо воєнна необхідність настійно вимагає такого порушення”. Під рубрикою “Повага” ст.4 зобов’язує Високі Договірні Сторони “Забороняти, попереджати і, якщо необхідно, присікати будь-які акти вандалізму у відношенні до вказаних цінностей”; забороняються також “будьякі репресивні заходи, скеровані проти культурних цінностей”. Нарешті, ст.15 передбачає, що навіть у випадку не міжнародного збройного конфлікту “Кожна із сторін, що бере участь у конфлікті, буде зобов’язана

застосовувати, хоча б, положення

даної Конвенції, які

відносяться до поваги культурних цінностей. Ясно, що наведенні правила, що стосуються захисних заходів загального характеру, аж ніяк не забезпечують абсолютної збереженості культурних цінностей. Як ми бачимо, ближче до цього ідеалу система спеціального захисту; в той же час застосування цієї більше досконалої форми захисту повинне бути обмежене. Відповідно, ст.8 звужує можливість надання об’єктам культури спеціального захисту: “Під спеціальний захист може бути взяте обмежене число сховищ, призначених для збереження рухомих культурних цінностей у випадку збройного конфлікту, центрів зосередження культурних цінностей та інших нерухомих культурних цінностей, що мають дуже велике значення”. Стаття уточнює, що включення того або іншого пам’ятника культури в це число можливе лише у випадку, якщо він розташований на достатній відстані від будь-якого важливого об’єкта, або (коли мова йде про сховище) “якщо воно побудоване таким чином, що ймовірно бомбардування не зможе завдати йому шкоди”; окрім того, об’єкт ні при яких умовах не повинен “використовуватися з воєнною метою”. Стаття 8 передбачає, що спеціальний захист надається об’єкту шляхом внесення його в Міжнародний реєстр культурних цінностей, що перебувають

під спеціальним захистом. Реєстр ведеться генеральним директором Організації ОН з питань освіти, науки і культури. Прохання про внесення в реєстр можуть бути опротестовані іншими державами-учасниками на підставі, що даний об’єкт або не має культурної цінності, або не відповідає умовам, згаданим в ст.8. Спеціальний захист, хоч і надалі дуже неповний, має найдосконаліші на сьогодні способи охорони культурних цінностей. У випадку збройного конфлікту ці об’єкти повинні бути позначені знаком розрізнення, який у даному випадку може “застосовуватися тричі у вигляді трикутника (один знак внизу)” (ст.16). Об’єкт, який перебуває під спеціальним захистом, може бути позбавлений імунітету тільки у випадку порушення зобов’язань по повазі до культурних цінностей, передбачених у ст.9, або, як це визначається у ст.11, “у виключних випадках неминучої воєнної необхідності і лише до тих пір, поки існує ця необхідність”; ця остання підстава для позбавлення імунітету може констатуватися “військовими начальниками, починаючи тільки від командира дивізії або частини, відповідної дивізії і вище”. Сторона, яка знімає імунітет, “зобов’язана “письмово і з указанням причин” інформувати про це Генерального комісара з культурних цінностей. Генеральний

секретар

культурних

цінностей

вибирається

зацікавленими сторонами або призначається головою Міжнародного суду з числа міжнародних експертів, запропонованих державами-учасницями. Система

спеціального

захисту

може

видатися

ідеальною

для

забезпечення захисту, всіх найбільших центрів культури. Тим не менше її обов’язкові умови настільки суворі і важко виконувані, наприклад, в такому густонаселеному і насиченому промисловістю районі, як Європа, що до цього часу дуже небагато об’єктів було внесено у згаданий реєстр. В переліку таких зареєстрованих об’єктів культури стоїть, зокрема, Ватикан. Протокол №1 1977 р. містить в собі ряд положень про захист конкретних об’єктів. Перше із цих положень (ст.53) стосується захисту культурних цінностей і місць відправлення культу. Не применшуючи

значення більш детальних і точних зобов’язань держав-учасниць Гаазької конвенції 1954 р., стаття забороняє: а) здійснювати які-небудь ворожі акти, скеровані проти тих історичних пам’ятників, творів мистецтв або місць відправлення культу, які складають культурну або духовну спадщину народів; б) використовувати такі об’єкти для підтримки воєнних зусиль; в) робити такі об’єкти об’єктами репресалій. Звичайно, ці загальні положення не можуть зрівнятися з Гаазькою конвенцією по ефективності захисту культурних цінностей. Тому, хоч значна кількість держав ратифікувала Гаазьку конвенцію або приєдналася до неї, ті держави, які не зробили цього, можуть захотіти переглянути свою позицію з цього питання. VI. МІЖНАРОДНЕ ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ НЕЙТРАЛЬНИХ ДЕРЖАВ У ВІЙНІ Нейтралітет (від латинського слова neuter -”ні той”, ні інший”) правовий статус держави, яка не бере участі у війні, що відбувається, і утримується від надання допомоги і сприяння як одній, так іншій стороні, що воюють. Подібно до будь-якого громадського явища нейтралітет - категорія історична. Зміст правил нейтралітету в кожну епоху зазнавав змін. Зародження цього інституту, який формувався спочатку в нормах звичаєвого права, можна знайти ще у давньому світі. Нейтральні держави, перебуваючи поза

воєнним

конфліктом,

нерідко

запрошувалися

противником

як

посередники при укладанні мирних договорів. Проте в цілому права і обов’язки держав, які не брали участь у війні, не були чітко розмежовані. До того ж у більшості випадків держави античності (наприклад, Давній Рим кінця Республіки і початку Імперії з його прагненням до світового панування) ставили на шляху держав, які намагалися залишатись осторонь від воєнних конфліктів, різні перешкоди, керуючись своїми

політичними вигодами. Коли Рим вступив у війну, то діяв за правилом: “Хто не з Римом, той проти нього”. В епоху феодалізму нейтралітет набуває більшого поширення. У кінці XV ст. термін “нейтралітет” починає вживатися в договорах та інших офіційних документах. Найхарактернішою рисою нейтралітету цього періоду було однакове ставлення нейтрального до обох сторін. У XV-XVI ст. міжнародне право допускало вербування солдатів на нейтральній території, використання останньої для так званого нешкідливого проходу військ тих, хто воює, продаж їм зброї, продовольства і навіть поставку військ одному з тих, хто воює, якщо стосовно цього до виникнення війни було укладено спеціальну угоду. Звичаї допускали переслідування переможне противника на нейтральній території. Значною строкатістю виділялися правила нейтралітету у морській війні. Великі морські держави прагнули не тільки до обмеження, але і до повного усунення зовнішньої торгівлі нейтралів. Так, Британія домагалася закріплення у міжнародному праві принципу “нейтральний прапор не покриває вантажу противника”, т.т. вантаж, який належав противнику підлягав конфіскації, навіть, якщо він перевозився на дружньому кораблі. У свою чергу Франція вимагала конфіскації як власності противника на нейтральному кораблі, так і нейтральної на ворожому. Гуго Гроцій в трактаті “Про право війни і миру” першим зробив спробу встановити зв’язок між нейтралітетом і характером війни: “Обов’язок тих, хто тримається осторонь війни, полягає в утриманні від сприяння тому, хто веде несправедливу війну, чи тому, хто опирається руху того, хто веде війну справедливу”. У XVIII ст. в доктрині міжнародного права з’являється трактування нейтралітету, як принципу безпристрасності.

Хоч у війнах XIX ст. принципів нейтралітету далеко не завжди дотримувались ті, хто воював, поступово вони були визнані більшістю європейських держав. Таким чином: з початком війни для держав, що не беруть участі у ній, настає становище нейтралітету, т.т. неучасті у військових діях і ненадання воєнної допомоги тим, хто воює. Нейтральною державою визначається держава, яка не є офіційною стороною у збройному конфлікті. Якщо нейтральний статус не проголошений державою офіційно, він може випливати з її практичної поведінки. Національний простір нейтральних держав недоторканий. Він включає в себе національну територію, територіальні води, повітряний простір. (V Г.К.1,XIII Г.К. 1). Практика сучасних міжнародних відносин свідчить про життєвість інституту нейтралітету. Права та обов’язки нейтральних держав визначені V Гаазькою конвенцією про права та обов’язки нейтральних держав та осіб у випадку сухопутної війни 1907 року, а також XIII Гаазькою конвенцією про права та обов’язки нейтральних держав у випадку морської війни 1907 року. В цих документах, як і в прийнятій на Лондонській конференції 1909 року “Декларації про права морської війни були сформульовані правила так званою класичною нейтралітету. Нейтралітет може бути на час тої чи іншої війни і постійним. Постійно-нейтральною є держава, яка взяла на себе формальний обов’язок ніколи не починати війну, не брати участі у війні, утримуватися від політики, яка може втягнути її у війну. Незалежність, територіальну недоторканість і постійний нейтралітет такої держави гарантуються або визнаються іншими державами. В наш час є дві політично-нейтральні держави – Швейцарія і Австрія. Постійний нейтралітет Швейцарії був визнаний і гарантований в акті “Відносно визнання і гарантії постійного нейтралітету Швейцарії і

недоторканості її території”, підписаному 8 (20) листопада 1815 року Австрією, Францією, Англією, Росією, Португалією і Прусією. Постійний

нейтралітет

Австрії

був

тільки

визнаний,

але

не

гарантований в 1955-1956 рр., причому, це визнання юридично оформлене в односторонніх деклараціях держав. В основі політики безпеки Швеції покладено принципи “неучасті у воєнно-політичних блоках у мирний час з метою збереження нейтралітету у війні”. Суворе дотримання його дозволило країні на протязі майже 190 років (з 1814 року) бути осторонь збройних конфліктів. Найважливішими факторами його забезпечення вважається сильна національна оборона і готовність населення у випадку необхідності виступити на захист своєї країни. Україна. В Декларації про державний суверенітет України, прийнятій Верховною Радою Української РСР 16 липня 1990 року сказано: “Українська РСР урочисто проголошує про свій намір стати у майбутньому постійно нейтральною державою, яка не прийматиме участі у воєнних блоках та дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї. В Концепції оборони та будівництва Збройних Сил України, схвалені Верховною Радою України 11 жовтня 1991 року сказано: “Україна поступово (з урахуванням всіх факторів національної безпеки) реалізовуватиме намір про одержання в майбутньому статусу нейтральної, без’ядерної держави, яка не бере участі у військових блоках і дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти, не набувати ядерної зброї”. В Законі України “Про оборону України” від 6 грудня 1991 року сказано: “Воєнна доктрина України визначається принципом оборонної достатності в будівництві Збройних Сил України і грунтується на тому, що Україна: не визнає війну як засіб розв’язання міжнародних проблем; прагне до нейтралітету й дотримання неядерних принципів:

не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї”. Права

постійно-нейтральної

держави

відповідають

обов’язкам

відносно цієї держави, взятими на себе державами, що визнали постійний нейтралітет цієї держави. В мирний час держави, що визнали постійний нейтралітет, зобов’язані поважати незалежність постійно-нейтральної держави, підтримувати з нею добросусідські дипломатичні, торгові та інші відносини, не втягувати її у воєнні блоки і воєнні заходи, не утримувати своїх військ і не будувати військових баз на її території. Надання гарантії передбачає також зобов’язання виступу проти всіх спроб порушення постійного нейтралітету і втягнення постійно-нейтральної держави у війну. У випадку виникнення загрози воєнного нападу на постійнонейтральну державу держави-гаранти повинні вжити всіх заходів

для її

знешкодження. У тих випадках, коли, не дивлячись на зусилля державгарантів, не вдається попередити збройний напад, ці держави зобов’язані виступити проти порушника постійного нейтралітету. Постійно-нейтральна держава зобов’язується не тільки не брати участі у війні, але і проводити виключно мирну політику, яка ні при яких умовах не могла б втягнути її у війну. Постійний нейтралітет виключає участь у воєнних блоках чи коаліціях, в системі яких готуються і розв’язуються війни. Держави, що стали на шлях нейтралітету, не повинні: переховувати осіб, які ведуть підривну діяльність проти іноземної держави, брати участь в економічних бойкотах і блокадах, скерованих проти іноземної держави, допускати і вести зі своєї території підривну пропаганду з метою викликати ненависть до іноземної держави і її народу. Постійно-нейтральна держава повинна підтримувати зі всіма країнами добросусідські відносини, які базуються на взаємному дотриманні провідних принципів міжнародного права. Нейтралітет може бути умовним і безумовним.

У першому випадку нейтральна держава попереджає, що буде дотримуватися нейтралітету при визначені поведінці воюючих. Нейтралітет

може

бути

збройним,

коли

нейтральна

держава

озброюється, а іноді і проводить мобілізацію. Озброєний нейтралітет означає введення у міжнародний вжиток наступних важливих принципів: свобода плавання нейтральних суден між портами і вздовж берегів держав, що воюють; право на затримання нейтральних суден за умови, що є на це прямі докази; товари на нейтральних суднах - вільні. В наш час нейтральні судна та літаки, навіть ті, що перебувають у відкритому морі і над ним, повинні утримуватися від проникнення в райони воєнних дій, зони особливого режиму і їм подібні. Якщо вони все ж наближаються до таких районів, то вони роблять це на свій страх і ризик. Нейтральні держави можуть допустити провіз по своїй території поранених і хворих із числа тих, що воюють, за умови, що разом з ними не перевозяться ні комбатанти, ні військове майно.

Водночас нейтральні

держави повинні вжити необхідних заходів контролю і безпеки. Нейтральна держава, що

прийняла на свою територію війська, які

належать до воюючих армій, зобов’язана їх усунути якнайдальше від театру воєнних дій, роззброїти і інтернувати до закінчення війни. Інтернуванню підлягають і окремі військовополонені, що втекли на територію нейтральної держави. Нейтральна держава не відповідає за службу своїх громадян в однієї з сторін, що воює, бо участь у війні добровольців - громадян нейтральних країн не заборонена міжнародним правом. Проте громадянин нейтральної держави втрачає свій нейтралітет, якщо здійснює ворожі дії у відношенні до воюючого, або добровільно вступає до одного з воюючих на воєнну службу. Згідно Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949 р., нейтральна країна може виконувати гуманну місію, будучи державоюпокровителькою, яка сприяє виконанню конвенцій. Зі згоди тих, хто воює,

вона може скерувати санітарні формування для надання допомоги особам, яким передбачене покровительство Женевськими конвенціями 1949 р. Ці формування повинні користуватися повагою з боку тих хто воює. Нейтралітет в морській війні регулюється XIII Гаазькою конвенцією про права і обов’язки нейтральних держав у випадку морської війни 1907 р. Воюючі зобов’язані утримуватися на нейтральній території або в нейтральних водах від всяких дій, які порушують нейтралітет. Їм суворо забороняється здійснювати в цих районах будь-які ворожі дії, в т.ч. захоплення військовими кораблями торгових суден. Воюючі не мають права утворювати призові суди на нейтральній

території, або на суднах в

нейтральних водах. Воюючим забороняється перетворювати нейтральні порти і води в бази для морських операцій,

влаштовувати там радіостанції або якісь інші

пристосування для зв’язку з воюючими силами на морі або суші та повітрі. Хворі і поранені, які зазнали корабельної аварії, висаджені в нейтральному порту зі згоди місцевої влади, повинні, якщо тільки немає протилежної домовленості нейтральної держави з воюючими державами, утримуватися нейтральною державою таким чином, щоб у тих випадках, коли цього не вимагає міжнародне право, вони не могли знову брати участь. Нейтральній державі забороняється передача воюючій країні якихнебудь, прямо або посередньо військових суден, бойових припасів, інших воєнних матеріалів. Військові

судна

ворожих

сторін

не

можуть

користуватися

нейтральними портами і територіальними водами для відновлення або збільшення своїх воєнних запасів або свого озброєння, а також для поновлення своїх екіпажів. Нейтральна держава зобов’язана застосовувати всі наявні засоби, щоб перешкоджати в межах її юрисдикції спорядженню і озброєнню всякого судна, яке вона має розумні підстави вважати призначеним для сприяння воєнним операціям проти держави, з якою вона перебуває у мирі. Вона

повинна слідкувати, щоб із меж її юрисдикції не вийшли судна, призначені для сприяння воєнним операціям. Нейтральна держава допускає перебування в своїх водах воєнних кораблів воюючих лише у випадку аварії або під час миру. Вони повинні негайно покинути порт, як тільки причина, що зумовила їх перебування там, відпаде. Якщо, не дивлячись на оповіщення з боку нейтральної держави, військове судно воюючого не покидає порт, в якому воно не має права залишатися, нейтральна держава може його інтернувати разом зі всім екіпажем до кінця війни. Офіцери такого корабля можуть бути залишені на свободі за умови прийняття під чесне слово зобов’язання не покидати без дозволу нейтральної території. До режиму нейтралітету у морській війні відносять і інститут воєнної контрабанди.

Це

– предмети,

постачання

якими

воюючої

держави

забороняється для нейтральних країн противною стороною. Правила, що відносяться до воєнної контрабанди, містяться в гл. II Лондонської декларації про право морської війни 1909 року. Воєнна

контрабанда

поділяється

на

дві

категорії:

абсолютну

контрабанду (предмети виключно воєнного значення) і відносну контрабанду (предмети, які можуть використовуватися як у воєнних, так і в

мирних

цілях). Перша конфіскується при встановленні її призначення для ввозу на ворожу, або зайняту ворогом територію, друга - при встановленні її призначення для збройних сил, або для потреб управління ворога. Судно, яке перевозить контрабанду, підлягає захопленню, якщо вона по своїй вартості, об’єму або ціні фрахту складає більше половини всього вантажу. До

абсолютної

контрабанди

застосовується

правило

“єдності

плавання”: предмети конфіскуються незалежно від того, чи здійснюється поставка прямо, або з перевантаженням і доставкою сухопутним шляхом відповідним транспортом. До відносної контрабанди це правило не застосовується.

Законність захоплення воєнної контрабанди визначає призовий суд воюючого. Деякі предмети взагалі забороняється оголошувати контрабандними. Згідно Лондонської декларації 1909 р. нейтральне судно підлягає конфіскації, якщо б воно перевозило контрабанду, а також: 1) коли воно робить плавання спеціально для перевезення осіб, що входять до складу збройних сил ворога, або для передачі відомостей в інтересах ворога; 2) коли воно з відома власника, капітана, або особи, що зафрахтувала судно в цілому, перевозить ворожий військовий загін або окремих осіб, що надають під час плавання пряму допомогу операціям противника. Нейтральне судно прирівнюється до ворожого торгового судна зі всіма наслідками, якщо воно приймає участь у воєнних діях; перебуває під керівництвом, або контролем особи, розміщеної на судні ворожим урядом; зафрахтоване цілком ворожим урядом; в даний момент залучене виключно для перевезення ворожих військ, або для передачі відомостей в інтересах ворога. Надання воюючим послуг, противних нейтралітету, називається квазіконтрабандою. Загальні

принципи

міжнародного

права,

що

відносяться

до

нейтралітету, поширюються і на повітряну війну. Основне в режимі нейтралітету у повітряній війні полягає у недоторканості повітряного простору над територією нейтральної держави і її територіальними водами. Воєнні літаки воюючих не повинні проникати в цей простір, а нейтральна держава має право і зобов’язана перешкоджати цьому. Воєнні літаки воюючих не повинні також робити перешкоди цивільному авіасполученню нейтральних країн над відкритим морем. До режиму нейтралітету у повітряній війні відносяться деякі положення Женевських конвенцій про захист жертв війни 1949р. і Гаазької

конвенції про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954р. Спеціальних конвенцій про ведення воєнних дій у повітряному просторі немає. Тому загалом дії авіації в нейтральному повітряному просторі регулюються загальними нормами міжнародного гуманітарного права. Нейтральна держава не вправі постачати авіаційну техніку воюючим державам, проте вона не зобов’язана забороняти такі поставки приватним фірмам. Контроль

воюючих сторін у відношенні до цивільної

авіації

нейтральних держав аналогічний тому, який здійснюється у відношенні до нейтральних морських суден. Цивільному літаку може бути запропоновано приземлення для перевірки. Літак може бути конфіскований, якщо він зайнятий діяльністю, несумісною з нейтралітетом. Громадяни нейтральної держави, які перебувають на території воюючої сторони, згідно міжнародного гуманітарного права, не можуть претендувати на

особливі привілеї у порівнянні з місцевими громадянами. За ними

визнаються

права

мирного

населення.

Разом

тим,

можливість

дипломатичного захисту їх з боку нейтральної держави має суттєве значення. Нейтральна власність під час збройного конфлікту наражена на ту ж небезпеку, що й місцева. За її пошкодження в ході бойових дій воююча держава відповідальності не несе, за виключенням випадків, коли це сталося з порушенням міжнародного гуманітарного права. Ла-Манш, Па-де-Кале, Гібралтарська, Сингапурська, Малаккська, Бебель- Мандебська, Ормузька протоки є світовими морськими шляхами і вільними для мореплавства і повітряної навігації. Режим Чорноморських проток визначає договір у Монтре 1936 року; Балтійських проток - Копенгагенський тракт про скасування мита 1857 року;

Суецького каналу - Конвенція 1888 року, рішення Ради Безпеки ООН у 1956 року. У 1979 році вступили в силу: Договір про Панамський канал і Договір про нейтралітет і функціонування Панамського каналу.

ЛІТЕРАТУРА 1. Військові статути Збройних Сил України. - К., 2000. 2. Кодекс поведінки учасників бойових дій. - К., 1995. 3. Кривава книга. - Дрогобич, 1994. 4. Мартирологія українських церков. // Українська католицька церква. Торонто - Балтимор, 1985. 5. Міжнародне гуманітарне право. - К.т 2000. 6. Міжнародне право та правила поведінки учасників воєнних дій (комбатантів). - К., 1997. 7. Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. - К., 1994. 8. Права людини і професійні стандарти для військовослужбовців в документах міжнародних організацій. Кн. 1,2 . - Амстердам - Київ, 1996. 9. Пастир миру. Християнські погляди на війну та армію. - Львів 2000. 10. Право війни. Вибрані питання. - К., 1997. 1 1 . Право війни. Порадник для командного складу Збройних Сил України. - К., 1996. 12. Просюк В. Книга пам'яті. - Львів, 1996. 13. Російщення України. - К., 1992. 14. Учбові нариси миротворчих операцій з можливими рішеннями. - К., 1998. 15. Якобсен Л., Весті П. Люди які пережили катування - нова група пацієнтів. - К., 1994. 16. Борзенков А.С. Международно-правовой статус партизан. - К., 1988. 17. Военные обычаи в сухопутной войне. - С. - Петербург, 1904.

18. Галицкий В.П. Проблема военнопленных и отношение к ней Советского государства. (Советское государство и право. - 1990, №4). 19. Женевская конвенция о защите жертв войны от 18.08.1949 г. - М., 1969. 20. Основные положения Женевских конвенций и дополнительных протоколов к ним. - М., 1996.

ЗМІСТ ВСТУП І. МІЖНАРОДНЕ ГУМАНІТАРНЕ ПРАВО ЯК ОСОБЛИВА ЧАСТИНА СУЧАСНОГО МІЖНАРОДНОГО ПРАВА ІІ. ПРАВО ВІЙНИ ТА ЗБРОЙНІ СИЛИ ІІІ. ЗАКІНЧЕННЯ ВІЙНИ ТА МІЖНАРОДНО-ПРАВОВІ НАСЛІДКИ. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ВОЄННІ ЗЛОЧИНИ IV. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЖЕРТВ ВІЙНИ V. МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ ЗАХИСТ ЦИВІЛЬНОГО НАСЕЛЕННЯ, ОБ'ЄКТІВ І КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНИХ ЦІННОСТЕЙ ПІД ЧАС ВІЙНИ VI. МІЖНАРОДНЕ ПРАВОВЕ СТАНОВИЩЕ НЕЙТРАЛЬНИХ ДЕРЖАВ У ВІЙНІ ЛІТЕРАТУРА

3 6 21 35 44 66 78 88