БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ АРМІЇ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ. ПРАВДА І ВИМИСЛИ. (матеріали круглого столу 12 липня 2005 року)
Товариство "Знання" України. Центр "Українознавство".
Київ - 2005
Товариство "Знання" провело 12 липня 2005 р. на базі Київського республіканського планетарію (м. Київ, вул. Велика Васильківська, 57/3) круглий стіл з обговорення питання БОРОТЬБА УКРАЇНСЬКОЇ ПОВСТАНСЬКОЇ ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ УКРАЇНИ. ПРАВДА І ВИМИСЛИ.
АРМІЇ
Збройно-політична боротьба Української Повстанської Армії (УПА) з німецьким нацизмом та сталінським тоталітаризмом за визнанням світової спільноти є небувалим явищем в історії національно-визвольних змагань народів. В роботі круглого столу взяли участь останній головнокомандувач УПА Василь Кук, народні депутати України, урядовці, ветерани Другої світової війни, військовики, освітяни, вчені, працівники культури, підприємці, студентсько-учнівська молодь, представники засобів масової інформації, політичних партій і рухів та правозахисних громадських організацій. Роботу названого круглого столу спонсорували Почесний президент АТ "ОБОЛОНЬ" Олександр СЛОБОДЯН та Голова правління ПРОМІНВЕСТБАНКу Володимир МАТВІЄНКО. 3 боку Товариства роботу круглого столу забезпечив директор просвітницького Центру Українознавства Анатолій МАРТИНЮК. Відкрив засідання круглого столу народний депутат України, член президії правління Товариства "Знання" України, академік НАН України Костянтин СИТНИК. Вів засідання круглого столу заступник директора інституту історії України, доктор історичних наук професор Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ. "Проблема ОУН-УНА" – це умовна назва, пов’язана з існуванням в 20 – 50-х рр. ХХ ст. українського повстанського руху, а також із ставлення до цього руху в наші дні з боку його учасників, людей, які боролися з ним і всього українського суспільства. В різні часи або одночасно цей рух мав анти польську, антирадянську та антинімецьку спрямованість. Ще в лютому 1993 року Президія Верховної Ради України ухвалила постанову "Про перевірку діяльності ОУН-УПА". Через відсутність фінансування ця постанова залишилася на папері. Друга спроба Верховної Ради вирішити цю проблему – шляхом створення відповідної парламентської комісії була паралізована неспівпадінням поглядів на проблему з боку її учасників. Стало зрозумілим, що в історичному плані проблема являє собою суцільну "білу пляму".
У травні 1997 року за дорученням Президента України була створена Урядова комісія з вивчення діяльності ОУН-УПА з метою визначити ставлення держави до цієї гострої проблеми. Урядова комісія утворила робочу групу істориків, яка з 1998 по 2004 рр. працювала в Інституті історії України НАН України. В ході науково-дослідної роботи ця група підготувала і надрукувала 28 монографій, збірників документів та інших книг, присвячених проблемі ОУНУПА. Підсумковий характер має колективна монографія "Організація українських націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси", яка щойно вийшла з друку у видавництві "Наукова думка" (обсяг — 42 др. арк..), а також брошура "Організація українських націоналістів і Українська Повстанська Армія. Фаховий висновок робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН і УПА", надрукована в тому ж видавництві (обсяг — 4 др. арк.). Брошура спирається на аргументацію і висновки колективної монографії і має 11 рубрик Вони дають відповідь на найбільш гострі дискусійні питання, які піднімаються в суспільстві і пов’язані з проблемою ОУН-УПА: а) предмет дослідження (проблема ОУНУПА); б) протистояння українських націоналістів і радянської влади в 1939 — 1941 рр.; в) ситуативний союз українських націоналістів з гітлерівською Німеччиною; г) доля військових формувань "Нахтігаль" і "Роланд"; д) плани А.Гітлера щодо України і ОУН; е) акт 30 червня 1941 р.; є) перехід українських націоналістів на анти німецькі позиції; ж) час утворення Української повстанської армії; з) протинімецькі збройні акції УПА; к) ставлення ОУН (Б) до дивізії "Галичина"; л) українсько-польське протистояння; м) протистояння українських націоналістів і органів радянської влади в роки війни; н) протистояння українських націоналістів і органів радянської влади у повоєнний період; о) ідеологія українських націоналістів. Поряд з виданнями робочої групи, які з’явилися у науковому обігу за останні сім років побачили світ інші видання (монографії, спогади, збірники документів), які доповнюють загальну картину. Тепер можна сказати, що проблема ОУН-УПА не є більше "білою плямою". Штучний інформаційний вакуум, створюваний навколо цієї проблеми в радянські часи, більше не існує. Тепер завдання полягає в тому, щоб обидва табори — прихильників і противників українського повстанського руху розглянули аргументи науковців і прийшли до єдиної думки. Широка громадськість повинна мати повне уявлення про те що насправді відбувалося на території західних областей України протягом кількох десятиліть. Виплекані в НКВС — НКДБ — МВС — МДБ і КДБ СРСР історичні міфи мають бути усунуті із свідомості громадян України. На основі фахового висновку істориків має були підготовлений юридичний і політичний висновки. Завданням Верховної Ради, яка ініціювала процес розгляду проблеми ОУН-УПА, має бути прийняття закону про український національно-визвольний рух в 20 — 50-х роках XX ст.
"Проблема ОУН-УПА" всебічно висвітлена за участю останнього головнокомандувача УПА Василя КУКА, докторів історичних наук професорів Станіслава КУЛЧИЦЬКОГО, Ігоря ІЛЬЮШИНА, Володимира КУЧЕРА, Володимира СЕРГІЙЧУКА, Юрія ШАПОВАЛА, кандидатів Історичних наук Івана ПАТРИЛЯКА, Володимира ДЗЬОБАКА, істориків Анатолія КЕНТІЯ, Сергія РУДЮКА та ін. Вченими дано конкретні відповіді на запитання учасників круглого столу. Під час роботи круглого столу відбулась презентація колективної монографії "Організація українських націоналістів і Українська Повстанська Армія. Історичні нариси" – результат науково-дослідницької праці робочої групи істориків при Урядовій комісії з вивчення діяльності ОУН-УПА за період 1997 – 2004 роки. Членами оргкомітету круглого столу у складі народний депутат України, академік НАН України Костянтин Ситник, директор науководослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки України доктор філологічних наук професор Петро КОНОНЕНКО, голова правління Товариства "Знання" України, доктор філософських наук, професор Василь КУІІІЕРЕЦЬ, головний консультант-інспектор Головної служби регіональної та кадрової політики Секретаріату Президента України Василь КОЧИН, радник голови правління "Знання" України, заслужений журналісту країни, поет Василь ВАСИЛАШКО, директор науково-просвітницького Центру "Українознавство" Товариства "Знання" України Анатолій МАРТИНЮК всебічно проаналізовано шляхи, форми і методи лекційно-просвітницького забезпечення розкриття боротьби Української Повстанської Армії за незалежність України у світлі сучасних досягнень вітчизняної науки серед різних верств населення, насамперед ветеранів Радянської Армії. Письмовий відгук надіслав голова Координаційного комітету допомоги Україні (США) Володимир ВОЛОВОДЮК. Враховано також критичні зауваження і пропозиції учасників круглого столу. Матеріали цього круглого столу направлені до Президента України, Верховної Ради України, Міністерства юстиції України, а також інших зацікавлених державних інституцій.
Правові підстави визнання Організації Українських Націоналістів(ОУН) та Української Повстанської Армії(УПА) учасниками національно -
визвольного руху українців ХХ століття та воюючою стороною у ІІ-й світовій війні. Правовими підставами визнання заслуг перед Україною Організації Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА) є відповідність їх діяльності загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права і сучасному законодавству України, які схвалюють національно-визвольний рух народів за свободу і незалежність, а також визнають невід’ємне право націй на самовизначення й утворення власних національних держав. Діяльність ОУН-УПА була частиною національно-визвольного руху українців ХХ століття Національно-визвольний рух – сукупність різних (мирних і немирних, збройних) форм боротьби нації за визволення від чужоземного панування, національного і колоніального гноблення, досягнення національної незалежності й реалізацію невід’ємного права нації на самовизначення. Переконливими історичними прикладами реалізації права на самовизначення є американська революція і наступні революції в Латинській Америці проти європейського колоніалізму. На Паризькій мирній конференції (1919 – 1920) викладено концепцію президента США В.Вільсона, в якій тверджувалося “...право кожного народу на суверенітет, в умовах якого він хоче жити...” Принцип самовизначення був відображений в положеннях Ліги Націй через посередництво системи мандатів, при якій держави-мандатарії брали на себе “священну місію” сприяти “добробуту і розвитку цих народів”. Боротьба за свободу народів від поневолення була проголошена головною ціллю війни з Німеччиною Рузвельтом і Черчіллем. В першій статті Статуту ООН сказано: “Організація Об’єднаних Націй має за мету: 1. ... 2. Розвивати дружні відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і самовизначення народів... “ В статті І Міжнародного пакту про громадянські й політичні права, а також Міжнародному пакті про економічні , соціальні і культурні права сказано: “1.Всі народи мають право на самовизначення. В силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток.” У Декларації про державний суверенітет України проголошено: ”Українська РСР як суверенна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення”. Конституція України 1996 року прийнята на основі здійснення українською нацією права на самовизначення. Аналіз постанов, маніфестів, звернень І-го й наступних Великих Зборів ОУН та накази й інші документи й матеріали Головного Військового Штабу
УПА і їх практична діяльність у політичній, дипломатичній і воєнній площині та всенародна підтримка дає підстави безапеляційно стверджувати, що ОУН-УПА діяли згідно принципу самовизначення націй і в інтересах українського народу. Вони вели свою боротьбу під гаслом: “Свобода народам, свобода людині!” за Українську Самостійну Соборну Державу. Ця боротьба була легітимною і законною з погляду міжнародного права і законодавства сучасної України. Реалізація права на самовизначення може здійснюватися як мирними, так і немирними засобами. Відмова окупанта надати пригнобленому народу незалежність розглядається як порушення міжнародного права і цей народ має законні підстави у такому випадку перейти від політичної до насильницької, збройної форми боротьби. У ХХ ст. практично всі поневолені народи Європи, Азії та Африки здобули свою національну і державну незалежність переважно збройною боротьбою. Право на збройну боротьбу поневолених народів визнано навіть у визначенні агресії, схваленому резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 3314 (ХХІХ) 1974 року. В ст. 7. визначення агресії сказано, що ніщо в цьому визначенні “не може яким-небудь чином завдавати шкоди праву на самовизначення, яке випливає із Статуту, свободі і незалежності народів, які насильницьки позбавлені цього права”, “а також праву народів боротися з цією метою і просити й отримувати підтримку згідно з принципами Статуту”. Відповідно ООН в різних своїх резолюціях визнала право палестинців і темношкірого населення Південної Африки на відновлення своїх прав “всіма засобами”. Збройна боротьба ОУН-УПА за незалежність України була законною і легітимною. Українські націоналісти воювали не з власним національним урядом, не з українською урядовою армією, а з окупаційними режимами в Україні: націонал-соціалістичної Німеччини, комуністичної Росії, а також Польщі, Румунії, Угорщини та їх карально-репресивними органами. Після падіння у 1921 році Української Народної Республіки окремі українські землі окупували війська сусідніх держав, насамперед Росії. Оскільки ніякого союзного договору про створення СРСР підписано не було і територія УНР була включена до складу Радянської Росії без згоди на те українського народу шляхом збройного насильства, стан окупації України тривав фактично до 1991 року з усіма юридичними наслідками для українського народу. З погляду загальноприйнятих законів і звичаїв війни партизанський рух на окупованій агресором території абсолютно правомірний. Партизани є комбатантами. Партизанська війна є особливим видом народної війни і має справедливий характер. Вперше у договірному порядку питання партизанської війни були врегульовані в Гаазьких конвенціях 1899 і 1907 років, які визнали партизанів законними комбатантами. Хоч за змістом цих конвенцій створення партизанських загонів допускалося на неокупованій території, але вміщена в IV Гаазьку конвенцію декларація Мартенса, згідно з якою у випадках, не передбачених конвенцією, “населення і воюючі залишаються під охороною і дією начал міжнародного права”, фактично давала можливість розглядати як
правомірну і партизанську війну на окупованій території. Для визнання населення “в якості воюючого” IV Гаазька конвенція вимагала від осіб зі складу партизанських сил, “відкрито носити зброю і дотримуватися законів і звичаїв війни”. IV Гаазька конвенція про закони і звичаї сухопутної війни 1907 року, а також Женевська конвенція 1949 року визнають воюючими регулярні та нерегулярні збройні формування, якщо їх особовий склад відповідає таким вимогам: а) має на чолі особу, яка відповідає за своїх підлеглих; б) має визначений і явно видимий здалеку знак розрізнення; в) відкрито носить зброю і г) дотримується у своїх діях законів і звичаїв війни. Женевські конвенції 1949 року поширюють закони і звичаї війни на “конфлікти, які не мають міжнародного характеру”, і вже тим самим узаконюють народну війну, допускають підпорядкування збройних сил уряду (або владі), які не визнані державою, що воює з повстанцями. Таким невизнаним СРСР та його союзниками українським підпільним урядом був Генеральний Секретаріат Української Головної Визвольної Ради, створеної 1944 року з представників усіх українських земель. Йому підпорядковувалася УПА. Українські націоналісти вступили у боротьбу проти країн фашистського блоку навесні 1939 року в Закарпатті і продовжили восени того ж року в Галичині та на Волині, коли їх окупував союзник Гітлера Сталін. Другий з’їзд народних депутатів СРСР засудив пакт Молотова-Ріббентропа. Визнання незаконним російсько-німецького договору має ряд поважних юридичних наслідків. Визнано, що СРСР вступив у ІІ-у світову війну як союзник фашистської Німеччини. Таким чином, боротьба членів збройного підпілля ОУН і вояків УПА фактично набула легітимності навіть в СРСР, хоч це й не було офіційно визнано. Але уряди країн Балтії, на відміну від вповні використали цей факт для реабілітації націоналістичних зб урядів незалежної України, використали цю нагоду і питання реабілітації націоналістів у цих країнах давно вирішене. Таким чином, діяльність і боротьба ОУН-УПА була частиною національно-визвольного руху українців ХХ століття за Українську Самостійну Соборну Державу, яка завершилася Актом проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. В боротьбі з тоталітарними режимами гітлеризму і сталінізму ОУН-УПА були воюючою стороною в ІІ-й Світовій війні на боці Об’єднаних Націй. Ця боротьба була законною і легітимною.
Пропоную:
1.
2.
3.
Звернутися до Президента України В.Ющенка з проханням Указом Президента України визнати Організацію Українських Націоналістів (ОУН) та Української Повстанської Армії (УПА) учасниками національно-визвольного руху українців ХХ століття та воюючою стороною в ІІ-й Світовій війні. Ініціювати подання Кабінетом Міністрів України у Верховну Раду України проекту Закону України "Про національновизвольний рух українців" (додаю). Міністерству юстиції створити комісію з вивчення діяльності в Україні РСДРП – РКП – ВКП (б) – КПРС – КПУ і її бойових та карально-репресивних органів: Червоної (Радянської) армії, ЧК – ГПУ – НКВД – НКГБ – КДБ. Сергій Рудюк
Проект
Закон України "Про національно-визвольний рух українців " Верховна Рада України, піклуючись про зміцнення громадянської злагоди в державі Україна, сприяючи консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну правову державу, дотримуючись взятих на себе міжнародних зобов’язань як член Організації Об’єднаних Націй, що визнала законність національновизвольної боротьби народів, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю за вшанування всіх поколінь борців за свободу і незалежність України приймає цей Закон України. Розділ І. Загальні засади. Стаття 1. Визначення термінів. У цьому Законі спеціальні терміни вживаються в такому значенні: - нація (від латинського natio – плем’я, народ) – згідно теорії конституційного права – соціально-етнічна спільнота людей, об’єднаних власною мовою, специфічними рисами культури і характеру, територією, глибокими внутрішніми економічними зв’язками; - українці – члени української нації; - Україна – це термін, що означає країну і державу українців на їх етнічній території; - національно-визвольний рух – сукупність різних (мирних і немирних, збройних) форм боротьби нації за визволення від чужоземного панування, національного і колоніального гноблення, досягнення національної незалежності й реалізацію невід’ємного права нації на самовизначення.
Стаття 2. Невід’ємні права українців.
Невід’ємними правами українців були і є: право на самовизначення без зовнішнього втручання; право на національну незалежність і суверенітет; право на створення власної національної держави як засобу реалізації прав людини та захисту від зовнішніх посягань; право на територіальну цілісність і національну єдність; право на свої домівки і власність, звідки вони були депортовані або переміщені чи вигнані; право на невід’ємний суверенітет і контроль над своїми природними ресурсами; право на власну освіту й культуру і засоби доступу до них, а також на збереження своєї національної самобутності; право на захист своїх прав всіма засобами, включаючи право на збройну боротьбу проти іноземних загарбників протягом всього часу існування української нації. Розділ ІІ. Реалізація національно-визвольний рух.
невід’ємних
прав
українців
і
Стаття 3. Національно-визвольний рух українців з часу козацьких повстань кінця XVI ст. до початку 90-х років ХХ ст. – це рух за відновлення й реалізацію належних українській нації прав і свобод, потоптаних узурпаціями влади в Україні іноземними загарбниками, їх протиправними діями й злочинними насильствами. Українська нація застосовувала збройну боротьбу проти чужоземних поневолювачів тоді, коли мирні засоби були вичерпані. Це рух української нації за свої права і в межах свого права, тому він правочинний і правомірний. Стаття 4. Верховна Рада, підтверджуючи, що: підпорядкування націй чужоземному пануванню та їх експлуатація є запереченням основних прав людини; всі нації мають право на самовизначення і в силу цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус та здійснюють свій економічно-соціальний і культурний розвиток; будь-які воєнні дії або репресивні заходи будь-якого характеру, скеровані проти залежних націй з метою перешкодити їм здійснити в умовах миру і свободи їх право на повну незалежність є незаконними ВИЗНАЄ: проголошення 24 серпня 1991 року незалежності України та створення самостійної національної української держави – України стало можливим лише внаслідок багатовікової боротьби цілих поколінь учасників українського національно-визвольного руху за
реалізацію невід’ємного права українців на власну національну державу на своїй етнічній території. Стаття 5. Учасниками національно-визвольного руху українців визнаються члени українських світських і церковних братств, культурно-просвітніх і військово-спортивних товариств, підпільних революційних організацій, спілок і груп, самостійницьких політичних партій та українських збройних формувань, які боролися за права і свободу української нації, за побудову Української Самостійної Соборної Держави. Стаття 6. Учасники національно-визвольного руху українців є ветеранами війни. Держава бере під своє покровительство учасників національно-визвольного руху українців – ветеранів війни. Стаття 7. Держава дбає про до стойне вшанування пам’яті полеглих і померлих учасників національно-визвольного руху українців. Вивчення і популяризація національно-визвольного руху українців за Українську Самостійну Соборну Державу є основою патріотичного виховання громадян України. Стаття 8. Держава не допускає фальсифікацій історії національно-визвольного руху українців, проявів українофобії і чужоземного великодержавного шовінізму й расизму в Україні. Стаття 9. Кабінету Міністрів України у тримісячний термін забезпечити приведення своїх нормативно-правових актів, а також нормативно-правових актів міністерств та інших центральних органів виконавчої влади у відповідність до норм цього Закону. Стаття 10. Цей Закон набирає чинності з дня опублікування.
Голова Верховної Ради України
В.Литвин
03150 м. Київ, 150 вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 57/3. Товариство "Знання" України. Центр "Українознавство". (метро "Республіканський стадіон"). Тел: 287-2010, тел.-факс-226-2648. е-mail: Olgas@onet.кіеv.uа
Тираж 100 екз. Замовлення № 142. Видавництво та друк – Інформаційно-видавничий центр Товариства "Знання" України. 03150, м. Київ-150, вул. Велика Васильківська (Червоноармійська), 57/3. к.314. Тел. 287-30-97.