23
світлиця ЧЕТВЕР, 16 БЕРЕЗНЯ
z ОПОВІДАННЯ
БІЛЯ ОСОКОРА КОСТЯНТИН СУШКО
ЮДИНА прийшла сама Л одна однісінька вона з'явилася. З нею не було не те що рушниці, а навіть но жа. Людина глибоко усві домлювала, скільки тривоги для мешканців галявини не се в собі вже сама її присут ність, а тому робила все, щоб залишатися непоміченою. Людина прийшла разом зі сходом сонця й перш ніж ступити на галявину, довго стояла, прислухаючись, у за ростях аморфи. Вона відчу вала й бачила, що ніхто й ні що не в змозі їй завадити, хіба що яскравий і дзвінкий ранок. Але ранок був зай нятий підготовкою нового дня, й людина безпереш кодно пересікла галявину, а потім залізла на осокір. Людина мовчки подякувала об ставинам за сприяння. Проте радіти не квапилася. Людина приготувалася до кількагодин ного чекання, яке (дев'яносто шансів зі ста) може увінчатися нічим. Чекати довго не довелося. Ті, через кого людина сюди при йшла без рушниці й ножа, один
за одним стали з'являтися, коли не спливло ще й півгодини. Два чудових лисенятка сиділи коло нори, і це було так реально й за хоплююче, як і сама засідка лю дини на осокорі. Людина вгамувала дріж азарту, притамувала хвилювання й по чала фотографувати. Вона зні мала натхненно, чудово розумі ючи, що такі подарунки, як за раз, доля часто не посилає. Лисенятка поводилися так, ні би свідками їхньої появи із нори були лише ранок, мовчазний осокір та небо. Вони були зовсім природними в природних умо вах. Людина на дереві перебу вала поза межами усього цього, отож, вона не заважала. Людина дивилася на лисенят і фотографувала їх, аж поки щось не підказало їй: "Зупинись". До кінця плівки залишилося менше десятка кадрів... Людина зупинилася. Вона ба гато чого хотіла, проте завжди примушувала себе вдовольня тися тим, що мала. Зараз їй ціл ком вистачало свіжого ранку, дерев, трави, неба та двох лисе нят, котрі їй не належали. Але випадок розпорядився дещо інакше... Людина побачила лисицю са
ме в той момент, коли до неї під бігли обидва лисенятка. Спершу вона сторопіла, а коли отями лася, мало не закричала від ра дості. Адже вона була тут, поруч, усе бачила й не заважала. Лю дині це здавалося неймовірним, і вона знову здійняла фото апарат. Затвор клацав тепер уже не так часто, але здавалося, нібито різкіше. Проте ні лисиця, ані ли сенята не звертали на металеві звуки жодної уваги. Мати году вала своїх дітей, а її рухливі вуха та чорний кінчик носа ловили ті звуки й запахи, котрі тривожили її більше. Наприклад, хурчання моторного човна на протоці, від далений тріск сушняку й запах диму від невидимого кострища. Людина знімала й просто спос терігала. Спостерігала й просто знімала. Коли натискала на спуск фотоапарата, вона затри мувала дихання, а коли просто спостерігала, думала. Людина дивилася на лисицю з лисенята ми й думала багато про що. Не обов'язково й не лише про те, що бачила перед собою. Її дум ки були легкими, та не легко важними, бо вони були позбав лені дріб'язковості й метушні. Лисиця годувала лисенят, по тім гралася з ними, лежала на траві, мружачи проти сонця очі. Людина знімала лисицю та її ді
тей, аніскільки не думаючи про те, як сприймуть її знімки люди, поміж яких вона живе. Людиною рухала одержимість. І все ж людина згадала, що треба йти. Фотографуючи, спостерігаючи й розмірковуючи, вона не забула дати собі слово піти з галявини так, щоб її ніхто не помітив. Інакше жоден із її найунікальніших кадрів не мати ме жодного сенсу. Лисиці пот рібне не фотографування, вона прагне спокою. Не реклами во на жадає, а усамітненості. Лю дині ж треба набагато більше, а тому вона не має права турбува ти лисицю та її сімейство. Уже не маючи жодного вільно го кадру у фотокамері, людина непорушно просиділа на дереві ще цілу годину. Вона чекала під ходящого моменту, аби непо мітно щезнути. І дочекалася. Граючись, лисиця заманила своїх дітлахів у найвіддаленіший куточок галявини, де у високій траві інколи видно було лише бі лий кінчик її хвоста. Людина без шумно злізла з осокора і, згор бившись, побігла геть. Утікаючи, вона не думала ні про що. А коли зупинилася та полегшено зіт хнула, раптом побачила, що на озері рідшає туман, отож, ранок догоряє... А в неї було таке від чуття, ніби до кінця прожитий увесь довгий червневий день.
СЛIПА КУЛЯ
РІДНА МАТІНКА ЗЕМЛЯ
МИХАЙЛО БУРЯК
ЛЕЛЬ АНАТОЛІЙ ЗАГРУДНИЙ
Мелодія, яку вона насвистувала, Давно уже стала хітом на задвірках життя. Але, незважаючи на це, вона летіла Легко і невимушено. Її гаряче, граціозне тіло Пристрасно облизував вітер, Хотілось чогось незвичайного, та за Долю секунди відчуття невагомості Змінив страх. Відкривши очі, вона побачила мертве склепіння грудей. ...Їй було нецікаво, хто і чому за стіною шкіри Довго повторював, немов заклинання, Одне*єдине слово: "Сліпа!"
Рідна матінка земля Вишита мережкою, Долю дітям простеля Золотою стежкою. Соловейкові гаї У веснянку вбралися. У земну красу її Всі ми закохалися.
КОЛИСКОВА ІВАН ОЛЕКСЕНКО
Спи, мій сину, Спи, росино, Час очицям спати. Нахилилася до тебе Україна*мати.
Та й у кожнім слові! Опускаються на личко Пелюстки любові. Тож рости, синочку, швидко, Набирайся сили! Ти на матір Україну Дуже схожий, сину.
Зогріва льонок голівки У годину пізню. I співає * виливає Шовкоткану пісню. Скільки ніжності і ласки
Це вона тобі вділяє I снагу, і вроду, * Тільки серцем прихиляйся До свого народу. А коли чужа країна
Спокусити схоче, Пригадай на роздоріжжі Материнські очі. Спом'яни недремні руки, Що тебе гойдали, I від ранку і до ранку Щастя*долю ткали. Спи, мій сину, Спи, росино, Час очицям спати. Нахилилася над ліжком Україна*мати.
Сіла радість на вуста, Тішиться розмовою. Україна розцвіта Чарівною мовою.
ЗІЛЛЯ КОХАННЯ Діалектизми перлами В мовну ріку вливаються, Духу земного зернами В наші серця вриваються, З давньої праісторії У пшеницях колисані. Мовою предків оріїв Книга Життя написана. Задля мети величної Свячена щедро працею. Зіллям кохання вічного Мова єднає Націю!