Фрідріх Горенштейн Дім із башточкою (фрагменти) Переклад Катерини Сінченко *** Хлопчик погано розрізняв обличчя, вони були всі однакові та завдавали йому страху. Він примостився у закуті вагону, в головах матері, яка в пуховому береті й пальті, застібнутому до горла, лежала на клунках. Хтось у темряві сказав: − Ми задихнемося тут, як в душогубці. Вона весь час ходить під себе… Врешті-решт, тут діти… Хлопчик поспіхом вийняв рукавицю і взявся розтирати калюжу по підлозі вагону. − Чому ти опираєшся? – спитав якийсь чоловік. – Твоя мама хвора. Її покладуть до лікарні і вилікують. А в ешелоні вона може померти… − Ми маємо доїхати, − із відчаєм сказав хлопчик, − там нас зустріне дід. Але він розумів, що на наступній станції їх обов’язково висадять. Мати щось сказала й усміхнулась. − Ти чого? – спитав хлопчик. Але мати не відповіла, вона дивилася повз нього і тихо наспівувала якийсь мотив. − Жахливий голос, − зітхнули у темряві. − Нічого не жахливий, − огризнувся хлопчик. – У вас самих жахливий… Розвиднілось. Маленькі віконця товарного вагону посиніли, і в них почали проскакувати вершечки телеграфних стовпів. Хлопчик не спав всю ніч, і тепер, коли голоси притихли, він узяв обома руками гарячу руку матері і заплющив очі. Він заснув одразу, і його м’яко потрушувало та постукувало спиною об дощану стінку вагону. Прокинувся він також одразу, від чужого доторку до щоки.
Поїзд стояв. Двері вагону були відчинені, і хлопчик побачив, що четверо чоловіків несуть його мати на носилках через колії. Він стрибнув вниз, на гравій залізничного насипу, і побіг услід. Чоловіки несли носилки, високо піднявши та поклавши на плечі, і мати байдуже похитувалась в такт їхнім крокам. Був ранній, холодний ранок, звичайний для цих степових місць мороз без снігу, і хлопчик декілька разів спотикався об примерзлі до землі камені. Пероном ходили люди, дехто обертався, дивився, а якийсь хлопець, років на п’ять старший за хлопчика, спитав його із цікавістю: − Померла? − Захворіла, − відповів хлопчик, − це моя мама. Хлопець злякано подивився на нього і відійшов. Носилки занесли у двері вокзалу, і хлопчик також хотів пройти туди, але медсестра в тілогрійці, накинутій поверх халата, взяла його за плече і спитала: − Ти куди? − Це її син, − сказав один із чоловіків і додав: − А речі де ж? Ешелон піде, без речей залишитесь… Хлопчик побіг назад, до ешелону, але заплутався й опинився на міській площі з протилежного боку вокзалу. Він встиг помітити чергу на автобус, старий одноповерховий дім із башточкою і стару у вовняних панчохах і калошах, яка торгувала рибою. Потім він побіг назад, однак залізничні колії біля перону виявилися порожніми, ешелон уже пішов. Хлопчик іще не встиг злякатися, як побачив свої речі, складені на пероні. Все було ціле, окрім кошеля із сухими коржиками і сушеним урюком. − Твої речі? – спитала жінка у залізничній шинелі. − Мої, − відповів хлопчик. − А що в цьому клунку? – і ткнула ногою брудний, сплющений клунок. − Мамині фетрові боти, − сказав хлопчик, − і дві ватяні ковдри… І коричневий відріз…
Жінка не стала перевіряти, взяла клунок і валізу, а хлопчик взяв інший клунок і валізу, і вони пішли до вокзалу. Вони занесли речі до теплої зали, де на дерев’яних лавах і просто на підлозі сиділо багато людей. − Я в медпункт, − сказав хлопчик, − у мене мама захворіла. − Я твої речі стерегти не буду. − Ну, ще трохи, я заплачу́. − Дурень, − поморщилась жінка, − я ж на роботі. *** Хлопчик випив чай, з’їв галети і ліг. Між ним і матір’ю було три койки, і, щоби бачити мати, він мав спиратися на лікті, тому що її заслоняла голова чи то старого, чи то старої з гострим носом і гострим підборіддям. Мати лежала тепер навзнак, ковдра на її грудях часто підіймалась і опускалась. Хлопчик ненадовго заснув, і йому нічого не снилось, а коли проснувся, по-старому була ніч і мати по-старому лежала навзнак. Він піднявся на ліктях, потім сів, відчуваючи дрож в усьому тілі, підійшов босоніж по холодній підлозі до її ліжка і довго стояв так і чекав, поки мати поворухнеться. І вона поворухнулась, підняла коліна і зітхнула глибоко і спокійно. Тоді він вернувся до себе на койку і, дивлячись у темряву під стелею, подумав, як вони приїдуть додому, в своє місто, і будуть згадувати усе це. Старий поруч почав ворочатись і стогнати, і, щоби стогін цей не заважав думати, хлопчик накрився з головою ковдрою. За ніч він ще декілька разів вставав, підходив до матері і чекав, поки вона поворухнеться. А потім лягав і то засинав, то просинався. Коли він проснувся в останній раз, стеля була вже сіра й у вікна видно було падаючий сніг. І він зрадів, тому що ніч закінчилась. Він сперся на лікті, подивився на мати і знову зрадів, тому що вона ворушилась, навіть підіймалась і щось говорила. Хлопчик усміхнувся, і йому захотілось розповісти матері про телеграму і про те, як він вночі боявся, коли вона лежала нерухомо. Та раптом старий поруч крикнув: − Сестра, жінка помирає! Хлопчик встав з койки і побачив, що мати хрипить і шия її вигинається, а голова глибоко занурена у подушку.
Підійшла сестра, взяла мати пальцями за підборіддя, а потім звичним рухом натягнула ковдру їй на обличчя. Ковдра підійнялась, і хлопчик на мить побачив жовту ногу і голий живіт. Він дивився на нерухомий тепер горб, накритий ковдрою, і дивна байдужість, якийсь дивний спокій оволодів ним. Він подумав: «Ось і все», − і пішов з палати в коридор. *** Вночі навалило снігу, труба тепер стояла не на цегляному фундаменті, а на величезному заметі. Хлопчик пройшов повз і згадав, як вчора відпочивав тут і тримався рукою за дріт. Потім він помітив, що іде по снігу, поруч із протоптаною стежкою, і, мабуть, тому так втомився. Спина і шия у нього були мокрими від поту, а права рука, якою він притискав до себе клунок, зовсім заклякла. Він вийшов на площу біля вокзалу; вона була зовсім незнайомою, тихою і білою. Дім із башточкою був інший, низенький, і черга інша, і стара більше не торгувала рибою. Він ввійшов до вокзалу, і його почали штовхати з усіх боків. Людей було багато, і вони всі лізли до кас; хлопчик одразу зрозумів, що йому ні за що не пробитися до кас. У натовпі його притисли обличчям до якогось шкіряного пальта, і, поки їх мотало разом, хлопчик встиг звикнути до цього жовтого пальта, а запах шкіри він завжди любив. − Дядя, − сказав він, коли їх виштовхнули на вільне місце, − закомпостуйте мені квиток. Дядя нічого не відповів, лише мигцем поглянув на хлопчика, морщачись, потираючи забитий об кут лікоть. − Я заплачу́, − сказав хлопчик. − Шмарклі утри, багач, − сказав дядя. Він знову кинувся у натовп, а хлопчик згадав, що речі залишилися у жінки в залізничній шинелі, і пішов її шукати. Він довго ходив по перону, змерз і пішов грітися до зали очікування. Усі лави були зайняті, він сів на підвіконня і побачив дядю в шкіряному пальті. Той возився біля величезної валізи, притискав її коліном і затягував пасок, а поруч, на лаві, спали жінка в точно такому ж шкіряному пальті і товстунчик, на диво схожий на дядю; хлопчик зразу обізвав його подумки «маленький дядя».
Дядя, мабуть, відчув, що на нього дивляться, і обернувся. − Ось я тобі! – сказав він. – Чого треба? − Я також чекаю поїзд, − сказав хлопчик і показав квиток. Разом з квитком хлопчик витяг ще кілька папірців, і два з них впали на підлогу. Один підібрав хлопчик, інший дядя. − Що за фільчина грамота? – запитав дядя, короткозоро жмурячись. − Це довідка з лікарні, – сказав хлопчик. Дядя надів окуляри, прочитав і зразу заквапився. − Ану, ходімо, − сказав дядя, штовхнув сплячу жінку і поклав коло неї клуночок хлопчика, а самого хлопчика взяв за плече. Він провів його через залу очікування в коридор, де біля дверей товпилось багато людей, але дядя показав довідку, і їх пропустили. У кімнаті за дверима було також багато людей, і якийсь залізничник, який сидів за столом, почав кричати, але дядя показав довідку, і залізничник перестав кричати. − А де хлопець? – запитав він, і дядя швидко витягнув хлопчика з-за чиїхось спин. − Це ва́с учора зняли з ешелону? – запитав залізничник. − Нас, − відповів хлопчик. − Зайдеш до камери схову, забереш речі. – І щось написав на папірці. − Земляки, − сказав дядя. – Довезу, як рідного сина. − Добре, − сказав залізничник і щось написав на іншому папірці. − Тільки у мене сім’я, − сказав дядя, прочитавши папірець, − дружина і син… Буде два сини. − Добре, − сказав залізничник і переправив цифру у папірці. − Ходім, ходім, дружок, − сказав дядя і обійняв хлопчика за плечі. Він повів його на перон, до камери схову, і хлопчик отримав речі: два клунки і дві валізи. Один клунок і валізу взяв дядя, а інший клунок і валізу взяв хлопчик, і вони пішли до зали очікування.
Тут він посадив хлопчика на лаву, пошепотівся з жінкою у шкіряному пальті і пішов. Жінка була з кучерявим волоссям, низенька і товста. Вона погойдала на колінах «маленького дядю», запустила йому руку за комір, поплескала по шийці і сказала: − Ось бачиш, хлопчик не слухався маму, і вона померла. Якщо ти не будеш слухатись, я також помру. − А як вона померла? – запитав «маленький дядя». − Заплющила очка – і все, − сказала кучерява жінка. − Як дядя Вася? – запитав «маленький дядя». − Ні, дядю Васю убили на фронті, − сказала жінка. − А їх можна оживити? – запитав «маленький дядя». − Звісно, ні, дурненький, − сказала кучерява жінка. − А якби можна було, − сказав «маленький дядя», − я б краще оживив нашого дядю Васю, аніж його маму… − Ой ти мій дурненький, − засміялась кучерява жінка і почала знову поплескувати «маленького дядю» по шийці, − ой ти мій дурненький, ой ти мій дурненький, ой ти мій дурненький!.. – Вона подивилась на хлопчика, відсунулась подалі, відсунула речі і запитала: – Мати твоя померла від висипного тифу? – Ні, – відповів хлопчик; він сидів і думав, як приїде у своє місто і зустріне мати, яка, виявляється, залишилась у місті, в партизанах. А в евакуації він був з іншою жінкою, і це інша жінка померла в лікарні. Йому було приємно так думати, і він думав весь час про одне і те саме, але щоразу все з більшими подробицями. – Ти чого усміхаєшся? – сказала кучерява жінка. – Мати померла, а ти усміхаєшся… Соромно…