Page 1

Костін, Юрій. Крізь терни щасливої долі // Вечірній Київ. – 2017. – 7 грудня (№48). – С. 9.

Крізь терни щасливої долі Юрій Костін

Його впізнавали на вулицях, зупиняли, щоб сфотографуватися, попросити автограф. Намагався нікому не відмовляти, розписувався на клаптиках паперу й обгортках від шоколаду, посміхався. Проте коли у розмові лунало слово «Кузнєчик», посмішка зникала. Сергй Іванов не любив, коли його називали «Кузнєчиком», хоча більшості глядачів великої країни запам’ятався саме у ролі юного лейтенанта Олександрова з відомого фільму Леоніда Бикова «У бій ідуть одні «старики». Набагато більше йому подобалися асоціації із іншим образом — Ларіосика з «Днів Турбіних». Можливо, тому, що в цьому фільмі Іванов, власне, грав самого себе — трохи кумедного, дещо наївного та світлого душею підлітка, світосприйняття якого ще не спотворили «свинцеві мерзоти» життя. А можливо, тому,що тоді він уперше (і, на жаль,востаннє) опинився в оточенні такої кількості неймовірно талановитих колег. Із Сергієм Івановим, майбутнім популярним кіноактором і народним артистом, ми позайомилися ще за шкільних років, коли разом відпочивалиупіонертаборі «Сосновий бір» під Києвом. А по-справжньому здружилися, відвідуючи динамівську секцію фехтування на Печерську, де


легендарний тренер Семен Якович Колчинський гартував майстерність не одного чемпіона світуйОлімпійських ігор. Спорт — це сконцетроване у просторі та часі віддзеркалення реального життя, що дає уявлення про справжній характер людини. Сергій входив до юнацької збірної шаблістів «Динамо», де мені довірили бути капітаном, і на фехтувальній доріжці демонстрував усі особливості своєї непересічної натури — надмірну іноді розхристаність і майже дитячу довірливість, абсолютну нездатність хитрувати чи вчинити підлість, а водночас готовність якоїсь миті зібратися й вибухнути неймовірною флеш-атакою, вирвавши у суперника перемогу. На змагання часто приходив його батько ПетроФедорович — кремезної статури чоловік у масивних окулярах і неодмінному чорному костюмі. Літературознавець за фахом і поет за покликанням, він тоді посідав доволі відповідальнупосаду у центральному партійному апараті й немало тішився спортивним уподобанням сина. Узагалі за всіма формальними ознаками мій товариш відповідав сумнівномустатусумажора (зачасів нашоїюностіцейвислівпрактично не вживався, говорили простіше: «батьків синок»). Адже мав батьканачальника, матір — відомого науковця-хіміка, а дід Сергія по лінії матері, МихайлоАндрійович Товстобрюх, був знанимкиївським професором, авторомпідручника з українськоїмови, заякимнавчалося не однепокоління вітчизняних філологів. Проте все це жодним чиномне позначалося ні на характері, ні на зовнішності Іванова-молодшого. Він відзначався щирістю у стосунках, завжди був готовий озватися посмішкою на дружнє слово, одягався доволі скромно, тижнями не знімаючи затерті до дір (тоді вони ще не вважалися модним аксесуаром) джинси. До того ж Петро Федорович через деякий час мусив полишити партійну посаду: він став на захист режисера Юрія Іллєнка, якого через фільм «Криниця для спраглих» почали звинувачувати в націоналізмові. Такого партійним функціонерам тоді не прощали. Доросле життя розвело наші з Сергієм стежки творчого самоствердження. Доки я освоював ази практичної журналістики у молодіжній газеті, Сергій набув фаху актора й одразу почав зніматися. Зустрічаючись із ним час од часу, я із задоволенням констатував, що, поринувши у світ кінематографа, мій товариш анітрохи не змінився, не піддався впливу амбітної богемності і зіркової зверхності.Все ті ж щирість, простота у спілкуванні, довірливість усміхнених очей. Звичайно, він, як і кожний із нас, не був янголом. Помилявся в оцінках людей, не завжди міг притлумити недоречну емоційність та легковажність. Досить сказати, що перший його шлюб проіснував лише три місяці.


Дев’яності роки покраяли не лише його плани, чорною смугою перекреслили творче життя. Виробництво на кіностудіях сягало точки замерзання, фільми не знімалися, достойної роботи для кіноакторів годі було шукати. Чимало колег Іванова по фільму «У бій ідуть одні «старики» та інших стрічках не витримували іспиту бездіяльністю, кидалися у сумнівний бізнес, полишали країну, іноді спивалися, поповнюючи ображений життям гурт «збитих льотчиків». Та й сам Сергій, чого гріха таїти, не раз ризикував зірватися у фатальне піке. Але не зірвався, втримався. Наприкінці 90-х ми несподівано зустрілися в Кабінеті Міністра фінансівУкраїни Ігоря Мітюкова, до якого я завітав у газетних справах. Виявилося, що Ігор і Сергій — друзі дитинства, були сусідами та росли в одному київському дворі. Іванов розраховував на підтримку друга в реалізації задуманого ним проекту. Таємниці із задуму робити не став. – ВУкраїні безліч старовинних споруд — родових маєтків, фортець. Лише замків понад 5 тисяч, – промовляв мій товариш із непритаманною йому раніше емоційністю. – І кожнийо повитий власною легендою — героїчною, трагічною чи романтичною. Уявляєш, який телесеріал можна зняти, включивши до документальної стрічки ігрові фрагменти за участі акторів! Того вечора я дізнався чимало цікавого. І про палац у Качанівці, деМикола Гоголь уперше прочитав присутнім свого «Тараса Бульбу». І про відважну доньку князя ОстрозькогоБеату, яка змусила татар зняти облогу Дубно. І про жорстокого капітана Другета, котрий велів через зраду живцем замурувати власну доньку у стінах Ужгородського замку. Іванов не приховував, що готовий формувати творчу групу і рушати у відрядження. Оскільки наша зустріч відбувалася за лічені години до нового року, на столі у затишній кімнаті відпочинку міністра незабаром з’явилося все, що традиційно супроводжує наближення до свята. Але Сергій, хоча й весело проголошував тости, до спиртного не торкався, навіть шампанського не пригубив. Я зрозумів, що «какавка» (так він жартома називав каву з коньяком, на яку раніше часто запрошував друзів до улюбленого бару) залишилася у минулому. Сергій Іванов устиг зняти першу частину омріяного телесеріалу. А в 1998 році, нарешті, перервалася смуга його акторського безробіття –на екрани вийшов фільм «Дві Юлії» із Сергієм у головній ролі. Побачивши мене в день прем’єри, переможно вигукнув замість привітання: «А українське кіно все ж таки існує!» Зимовим вечором 2000-го лікарі робитимуть марні спроби оживити його серце, що раптово зупинилося. Прощатися з ним до Будинку кіно, звідки рушав у вічність під традиційні оплески мій товариш, я не пішов. Хотів


запам’ятати його живим — таким, яким бачив востаннє: веселим, піднесеним, переможним. Таким він і досі постає перед очима.

Костін, Юрій. Крізь терни щасливої долі  

Костін, Юрій. Крізь терни щасливої долі // Вечірній Київ. – 2017. – 7 грудня (№48). – С. 9.

Костін, Юрій. Крізь терни щасливої долі  

Костін, Юрій. Крізь терни щасливої долі // Вечірній Київ. – 2017. – 7 грудня (№48). – С. 9.

Advertisement