«Пляжна афера на Трухановому острові»

«Пляжна афера на Трухановому острові» : уривок з книги Чикирисова Юрія «Шпана з Євбазу. Комуналка» [Електронний ресурс] // Київ відкриває таємниці. – Текст. та граф. дані. – Київ, 2018. – Режим доступу: https://plus.google.com/communities/104886252077364000384 - Дата перегляду: 26.09.2018. "ПЛЯЖНА АФЕРА на ТРУХАНОВОМУ ОСТРОВІ" (Чикирисов Юрій - Шпана з Євбазу. Комуналка (уривок)) Весна того року настала рано. Дивно, але не було навіть повені. Дніпро, звичайно, розлився, однак Поділ не затоплювало й мешканці прибережних будинків не плавали по набережній на човнах, як це траплялось зазвичай о цій порі. На травневі свята почали працювати пляжі, а в кінці місяця у місті вже не можна було всидіти - така стояла спека. Чи не мотнутися нам на Дніпро, - запропонував Гарик Партизан, коли ми знечів’я зібралися зранку в затінку дворового кошлатого каштана. Справді, заняття в школі закінчилися, навіть іспити минули, будній день – батьки на роботі… Погодились йти на пляж лише ми втрьох – Гарик з братом і я. Черга на катер була невелика, в робочі дні містом прогулювалися тільки відпускники й приїжджі, тож ми відразу переправилися на Труханів острів. На тамтешньому пляжі був один – єдиний гардероб, куди завжди стояла довжелезна черга, тому більшість пляжників влаштовувалися під дерев’яними грибками на самому березі або ж у зелених заростях верболозу неподалік, майже же поруч з грибками. Під грибками здебільшого таборилися поважні люди. Які приїздили цілими сім’ями. Одяг вивішували в затінку на дерев’яні «шпиці» парасольок, взуття ставили під тапчанчики довкіл грибків, і туди ховали прикраси, гаманці й модні в той час вітчизняні наручні годинники «Побєда» (звісно, ті, хто їх мав). Це були, як правило, постійні компанії, вони бронювали місця під дерев’яними парасольками з самого ранку й не підпускали до себе сторонніх. Звичайні ж люди, молоді за віком і підлітки, як ми, віддавали перевагу найближчим кущикам, де менше зайвих очей, майже ніхто тебе не бачить, принаймні, можна усамітнитися. Таку місцину надибали собі й ми. Першими розвідати, яка вода, відправилися Гарик з братом, а я залишився оберігати наші скромні пожитки, засмагаючи на сонці. Водиця, - те, що треба, не хочеться виходити з неї – доповів про свій похід Партизан… Було вже близько полудня, сонце припікало, більшість пляжників поховалися

у затінку грибків. Ми з Гариком стояли спиною до води і раптом звернули увагу на якусь дивну поведінку відпочивальників: вони підхоплюються на ноги, пильно зирять на річку – одні всміхаються, інші не приховують образи – і натовпом сунуть у наш бік. Озирнулися й ми – і обімліли. З води вийшла гарна дівчина, років вісімнадцяти, струнка, довгонога, з розпущеним рудим волоссям, і зовсім гола рушила окрайкою бережка. Вона ступала гордовитою ходою, ні на кого не дивлячись, лише розбризкувала ніжками навколо себе теплу водичку. Такого ми ще не бачили. Натовп вражених розтелеп, переважно молодь і чоловіки роззявили рота, перлися слідом за оголеною красунею, вони геть забули і про своїх дружин, дітей, друзів, і про залишені під дерев’яними грибочками речі… А струнка дівиця продефілювала метрів сто, відтак пірнула у воду і попливла до середини річки, де на неї чекав човен. Пляжники поверталися до своїх грибків, жваво обговорюючи те, що допіру побачили, і не зразу помітили, що дорогий одяг, взяття й прихованні у ньому цінні речі - жіночі прикраси, гаманці й годинники, - зникли…А коли оговталися – було вже пізно: юнаки-злодії з татуюванням на тілі й фіксами на зубах, котрі наглядали за поважними відпочивальниками, ховаючись у кущах, також щезли… Мабуть це було наймасовіше пограбування в історії Києва… Одного разу я згадав про масове пограбування на київському пляжі, свідком чого ми стали з Партизаном. Чув я про такий випадок, - зауважив Васильович (міліціонер). – А чи відомо тобі продовження цієї історії? .

- Тоді слухай. І він розповів про подальшу долю дівчини… То була завсідниця вечірніх променадів Майка Бонд. Її часто бачили на Хрещатику в супроводі стильно вдягнених молодиків, вони врочисто крокували від Бессарабки. Де вона мешкала в будинку прохідного двору, що з’єднує площу Толстого з вулицею Малою Васильківською, і завершували свій маршрут в ресторані «Динамо» - там збиралася «золота» молодь. Звинуватити красуню – блондинку в причетності до пограбування на пляжі не змогли, вона доводила, що випливла на берег, аби «прогулятися на сонечку». Тоді їй інкримінували дрібне хуліганство й дармоїдство й виселили з Києва на перевиховання аж у Бровари – хай там працює у радгоспі. Випещені руки міської нероби не звикли до такої праці, і вона майже щодня

«хворіла». Коли решту ледарок вивозили на поля, Майка підхоплювала простирадло й вибиралася на дах барака, в якому їх поселили, - «приймала сонячні ванни». Засмагала за звичкою роздягненою. А навпроти барака були казарми військової частини. Юні вояки божеволіли…і один офіцер безтямно закохався в київську вродливицю, принагідно освідчився їй у своїх почуттях і невдовзі побрався з нею. Того ж року його перевели на Далекій Схід, Майка поїхала з ним…