Page 1

Коскін, Володимир. Валентина Давиденко: тінь України падає на світ // Демократична Україна. – 2015. – 10 липня.

Валентина Давиденко: тінь України падає на світ Наш співрозмовник — Валентина Давиденко, відома українська поетеса і художник, перекладач, член Національних спілок України — письменників і журналістів. Заслужений журналіст України. Лауреат літературних премій ім. Бориса Нечерди, Володимира Свидзинського, Дмитра Нитченка. Автор поетичних книжок, численних телевізійних фільмів про художників. Учасник багатьох вітчизняних і зарубіжних виставок, міжнародних живописних проектів.

Наша бесіда відбулась у сяйві персональної виставки Patria пані Валентини в Національному музеї народного декоративного мистецтва і у сяйві її найсвіжішої книжки «Білу лампу внесу тобі в ніч», на яку метр Іван Дзюба відреагував несподіваним листом, де він, зокрема, написав: «Здається, я також відчув м’яке світло цієї невидимої лампи й побачив Валентину Давиденко у її стихії, що гармонійно поєднує барви і звуки, долеглі з різних часів і культур. Це наскрізь артистична поезія — артистична не в розумінні віртуозної гри, а в розумінні самоявної душевної пластичності і влади непомильного смаку. І над усім — золотий ідеал краси. Може, боттічеллівської?» — Пані Валентино, серед письменників і журналістів Ви— своя, серед художників і музикантів — своя. А що Вам чуже? Що Ви не любите, якщо згадати знамениту пісню Висоцького «Я не люблю фатального исхода»? — Маленька ремарка щодо того, де я — своя. Це стається не тільки тому, що я займаюся творчістю, як мої колеги — насамперед письменники й художники, а й тому, що як радіожурналістка я веду теми мистецтва і культури, маю великі напрацювання, є багато друзів у кожній із цих сфер,


нас поєднують творчі проекти, як, скажімо, співпраця з композитором Іваном Тараненком. Що я не люблю, точніше, що мене бентежить? Мабуть, те, що й кожного українця: ситуація в Україні. Пронизує тривога і дуже багато запитань. Ці запитання я намагаюся з’ясовувати в інтерв’ю з моїми героями, бо розумію, що вони хвилюють і суспільство. Мені б хотілося, щоб під моїми сумнівами крилися труднощі хвороби росту, але ніяк не повторення драматичнострадницького шляху нашої української історії. Я не люблю нещирості, обману, забудькуватості і короткозорості людей, від яких залежить дуже багато речей, залежить ціла країна, цілий народ. Я говорю не лише про президента, уряд і парламент, ні, в сенсі відповідальності таких людей значно більше в усіх сферах влади. І мені здається, що це непрощенне, якщо людина в нинішній ситуації працює суто на власний інтерес, думає, що це минеться безкарно. І в біографії, і в історії роду це не минеться. Так роблять люди невіруючі, а людина побожна безперечно знає, що все відроблятиме перед Небесами. Та й просто люди розумні, з життєвим досвідом, помічають, що перехід за неприпустиму межу — у лукавство, жадібність, жорстокість, злочинність — карається. — Для багатьох було сюрпризом, що Валентина Давиденко пішла у живопис. Напевно, це та царина, де у Вас були чи є вчителі. Що Вас спровокувало, змотивувало на це? — Одразу згадую раннє дитинство, мабуть, ще до школи, я пишу акварельку — фіалки, не з горшка, а з наших гаїв. Я дуже любила ці квіти, хоч у нас було густо всіяно пролісками, жовтими й блакитними, але я шукала дивовижні для мене фіалки. І коли знайшла, сіла писати акварельку. Було на чому і чим. Адже малював мій батько, хоча був учителем математики і креслення, але це, напевно, генетичне, був ще один маляр у нас у роду, на жаль, родичі загубили його картину: сад вишневий квітуючий і вулик... Мій татусь дуже обережно приглядався до моїх спроб і щось підказував. У школі мені легко було намалювати яблуко чи грушу, скопіювати малюнок, якусь тваринку. А коли вже моїм дітям у дитсадку дали якесь завдання, я сіла й перемалювала цілий казковий світ. Вони здивувалися: «Мамо, так ти ж художниця!» Я відповіла: «Ні, діти, я просто перемалювала, а художник — це інше». У тата були альбоми з образотворчого мистецтва (він дуже захоплювався італійським Відродженням), я роздивлялася їх малою дитиною, бо залишалася вдома сама, мене не брали до дитсадка — колгосп оплачував лише колгоспних дітей. Я гортала ці альбоми, і епоха італійського Відродження заклалася в мені. Проте не захопилася малюванням, хоча в мене був чудовий учитель — мій батько, він навіть готував до художнього училища інших дітей. Та коли я чула слово «перспектива», «абрис», мені


ставало так нудно-нудно і я не хотіла малювати. Тим паче що вже писала вірші. Але була любов до живопису, кольори мене вражали. Взагалі, мені здається, я змалку весь світ сприймала тільки через кольорову гаму. І потім це мене настійливо вело: в журналістиці я вибрала собі тему — мистецтво, і велику увагу приділяла образотворчому мистецтву. Я багато писала про художників, знімала фільми про них, ходила в їхні майстерні й дивилася з-за плеча, як вони пишуть. І поштовх стався. В одне літо художники мене взяли на два пленери: один — в Україні, другий — поза Україною. І вже на першому пленері мені сказали: «Хочеш — стань, спробуй». А в мене — страх, нащо себе соромити... Я ж розумію, 3–4 мазки зробиш і все. Написала вірші на тому пленері. А малювати так і не стала. На другий пленер, зарубіжний, теж поїхала як журналістка. Але там виявилась обов’язкова умова: кожний учасник пленеру має залишити після себе роботу. Мене це засмутило, а мої друзі сказали: «Ми тобі напишемо, не хвилюйся». Однак тут уже зіграли амбіції, я подумала: «Як це так? За мене хтось напише, казатимуть, що це написала Давиденко, а це не я». Пішла у крамничку, валюти вистачило на два пензлі, темперу і маленьку палітру. І коли ті пензлі притисла до грудей, одразу виникло відчуття невимовного щастя, наче сталася якась переміна в житті. Я прийшла у свій номер, зачинилася і на спеціальному папері, який мені дав художник Георгій Філатов (він же навчив, як ґрунтувати), почала з полудня малювати. На вечерю не прийшла, запитували, де Давиденко, а коли відповіли, що вона малює, то всі засміялися. Я малювала до півночі, потім вставала та дивилася, як просихає, а наступного дня знову малювала. На завершальну виставку, яку всі готували, я мала шість темперних акварелей. З однієї акварелі, як з ескізу, зробила олійну картину. Тепер розумію, що вона була дуже недосконалою. Та мою роботу прийняли і сказали: «Виявляється — художниця». І то була вже хвороба. Спочатку я не зважувалася на олійний живопис, писала акварелі. Потім Микола Кутняхов, чудовий колорист, художник, директор мистецької школи сказав: «Що ти? Берися серйозно». І я взялася. Коли був Майдан, я написала про це вірш, але написати полотно не могла. Не було потрібного настрою, не могла підійти до теми, аж поки не сталася трагічна подія зі студентами, тоді я написала свою «Зорю свободи» з вражаючими тоді знаками-символами: «Беркут», прапор на плечі дівчини і зоря, яка здіймалася над Михайлівським собором. Коли я написала цю картину, то наче вивільнилася, бо так мене все це душило, давило. Виставку живопису та графіки Patria запропонував зробити у своїх стінах Національний музей народного декоративного мистецтва, і то був як подарунок. Я не готова була цього року виставлятися, розуміла, що до всього в житті треба підходити дуже серйозно, відповідально. Подумала: якщо я виставляюсь у цьому музеї, то маю заявити причетність до нього, отже, й


причетність до Катерини Білокур — це основна їхня колекція. І я написала картину «Акація» — присвяту Катерині Білокур, зобразила там гасову лампу, вона теж дуже символічна. На цій виставці є акварель «Старий календар» — там теж є лампа. — Чому лампа? — Бо вона у мене в очах і серці. У моєму дитинстві батьки-педагоги сиділи над зошитами, перевіряли, тоді часто вимикали світло через негоду чи ще щось, тож вони запалювали гасову лампу під зеленим абажуром. Для мене ця лампа — знак: який би не був морок у твоєму житті, завжди знайдеться світло, на яке ти маєш іти; а ще ти маєш сам запалити світло, щоб хтось на нього прийшов, щоб не було суцільного мороку, щоб людина не загубилася. Я також написала біля лампи пензлі Катерини Білокур, бо я вважаю, що пензлі нам теж освітлюють морок. Ще виникло кілька нових картин, одна з них — «Весна 2014-го. Плетіння сіток»: ірис, дівоча постать, сукенка у квітах, дівчина плете сіть: заплітає нею квіти, таким чином вона захищає світ. Відкриття цієї виставки для мене було дуже знаменним, бо прийшло багато відомих художників, моїх друзів. Всі вони створили таку незвичну ауру, що потім багато людей сказали мені, що вони пережили свято. Згодом я читала відгуки відвідувачів з різних міст і знову подумала: недаремно сталася ця виставка, комусь вона подарувала розраду. — Це було вибране, збірне чи певна концепція об’єднала групу картин у щось єдине? — Готуючись до виставки, я створила нові полотна. Але, оскільки деякі картини вже відійшли від мене, загалом виставила майже все, що було у мене. Дуже важить компонування картин в експозиції, я завжди вдячна за допомогу моїм близьким друзям-художникам. Цього разу експозицію створив Микола Кутняхов. Люди казали: «Ой, ми цю картину не бачили». Я дивувалась: «Як? Вона була на минулій виставці». — «А тепер вона вразила!» Мене втішає, що відбувається відкриття картин. Тобто якісь твори помічають усі, та хтось знаходить ще й «свою» роботу, яка його вражає, і тоді я думаю: як добре, що її виставила. У мене є внутрішня потреба гармонізувати світ, він нині геть деструктивний, неблагополучний, невідомо, яким буде далі. Все одно я своїми смішними жіночими зусиллями намагаюся як можу творчо організувати простір. Я внутрішньо переконана, якщо людина гармонізує простір довкола себе, хоча б у своїй родині, довкола себе на роботі (я вже не кажу про творців, які


мають повноваження від Господа значно більші), то ця гармонія буде простягатися далі. Якщо нині так безладно і недобре в моїй рідній Вітчизні, то це відчуває і світ. І тому ця виставка — спроба якоїсь гармонії. Мені сказали: «У Вас це вийшло». Можливо, влаштування цієї виставки було своєрідним покликанням. Як і під час Майдану (у той рік не планувалася жодна виставка), коли Печерський гуманітарний ліцей запропонував виставитися. То був небезпечний лютий, я носила пораненим крапельниці і навіть думати не могла про виставку. Мені сказали, що ліцей сам відвезе картини і зробить експозицію. І вона в них була, здається, два місяці. Я тоді подумала: «Мабуть, потрібна». Хоча художники кажуть, що виставка — справа невдячна, немає матеріальної вигоди, але я і не чекала вигоди, у той час віддавала картини для благодійних виставок на користь АТО. А тепер мені знову сказали, що хочуть бачити мою виставку, значить, вона мала відбутися. — У Вашій зовнішності є щось італійське, боттічеллівське, ніби Ви зійшли з якоїсь фрески. Певно, недарма Вашою любов’ю є Італія, її мистецтво, Ви знаєте італійську мову, перекладаєте з неї? — Відчуття другої батьківщини є у кожної людини, невідомо чому раптом виникає в тобі, що ти відчуваєш іншу землю як рідну. Але в підсумку це може бути відчуття Едема Небесного. Через знаки і образи нам показують, як там може бути прекрасно. Мені якось одразу, природно далася італійська мова, вона читається-розуміється навіть без значного словникового запасу. Я читаю італійську поезію і одразу розумію образ. До того, як побувати в Італії, я бувала в інших, дуже красивих країнах Європи, скажімо в Греції, яку я теж дуже люблю, і весь цей контент мистецький Еллади страшенно мене вражає і вабить. Моя книга «Флейта Евтерпи» — це спогад про мою першу мандрівку в Грецію (потім я там була ще кілька разів). Але коли я вперше побувала в Італії, це було просто потрясіння (то була спільна поїздка з хором хлопчиків, які їхали на аудієнцію до Папи Римського Іоанна Павла II). Як тільки я побачила ті краєвиди, це так пронизало мені серце, наче я прокинулася у своєму краї. І потім Італія своїм живописом не відпускала, тому я свою присутність там відчуваю постійно. Згодом я відкрила для себе тему етрусків, почала нею займатися, побувала в кількох місцях Італії, дивилася на їхні вежі і зруйновані міста і в музеях роздивлялася їхні артефакти. Читала про етрусків. І зрозуміла, що є багато дотичних моментів, історичних, які пов’язують історію етрусків з Україною. Мова, особливості їхнього соціального устрою, незалежність жінок, що на теренах тодішньої Італії була дивовижною, вона критикувалася італіками і греками, бо в них нічого подібного не було, у них жінка була для дому, для того, щоб виховувати дітей, готувати їжу, ткати, шити і все.


0 А етруські жінки на симпозіях брали участь рівноправно з чоловіками в обговоренні важливих питань. Це — зовсім інший світ. І мова разюче відрізнялася від мови місцевих жителів. Як пишуть дослідники, цей народ невідомо звідки прийшов і невідомо куди зник. Якось я побачила у майстерні одного українського графіка реконструкцію древнього Києва з усіма будівлями, яку він зробив за історичними, архівними джерелами. Я глянула і одразу сказала, що це один до одного схоже на містечка Умбрії на пагорбах. Та ж сама архітектура. І тут можна говорити, що кожен народ намагається приписати собі щось найвизначальніше, найепохальніше зі всесвітньої історії. Проте є знаки, від яких нікуди не дінешся. Слов’янські слова, розпізнані в етруських письменах, ніяк не викреслиш. Тому академік Микола Стороженко написав про те, що я відчула себе провідником історичним між епохами. Але мені здається, що це якість кожної творчої людини, може, це не в усіх заявлено, не в усіх промовлено на аудиторію, але кожна обдарована людина, яка дуже глибоко займається творчістю, ці зв’язки у часі ловить. Тому що час — це субстанція не є аж така безмежна, в якій губиться наша епоха, наш історичний час і людина. Ми не є загубленими мурашками, котрі не здатні відчути і усвідомити, що було навіть дві тисячі років тому. Після оглядин у Музеї етрусків у Римі досконалої графіки на етруських дзеркалах що я можу сказати? Що може додати сучасний автор до цього? Вони вже тоді так малювали, так гравірували! Або мені трапився цілий пласт італійської поезії, який я зараз перекладаю, від Франциска з Ассіз до поетів XIX століття. Боже мій, це такі образи, ніколи не скажеш, що це написано ІІ– ІІІ століття тому, мовляв, що вони там бачили і знали. Ні, вони тоді мислили і писали так само розкішно, як наші талановиті сучасники. Мені завжди дуже приємно говорити про італійську сторінку мого життя і творчості. Втім, на виставці є лише кілька акварелей із тих мандрівок, я нині пишу більше про Вітчизну. І назвала виставку Patria, отже, цією назвою об’єднала нас зі світом, показала, що Вітчизна наша — маленька планета, і все, що відбувається на цій маленькій території, так само осяває або засмучує-затінює простір усієї планети. І тому хочеться, щоб моя рідна Patria спізналася з радістю і спокоєм, я певна, що вона створювалася Господом для щастя, добробуту і розквіту української нації. Мені здається, що наша нація, якби мала передих, мала кілька десятиліть для справжнього розквіту, не для інтриг, війн, вона показала би світу, яка вона є перспективною і творчою.

Коскін, Володимир. Валентина Давиденко: тінь України падає на світ  

Коскін, Володимир. Валентина Давиденко: тінь України падає на світ // Демократична Україна. – 2015. – 10 липня.

Коскін, Володимир. Валентина Давиденко: тінь України падає на світ  

Коскін, Володимир. Валентина Давиденко: тінь України падає на світ // Демократична Україна. – 2015. – 10 липня.

Advertisement