Журнал Апейрон + за Листопад грудень 2014 by Ігор Дмитрук

Редакція Шеф-редактор Ігор Дмитрук Головний редактор Євген Распопов Дизайн Іванна Близнюк Коректор Руслан Халіков Редактор Богдан Стрикалюк …………………………………………………………………… Редакція журналу Апейрон + не завжди поділяє думку авторів статей. Наші контакти: apeironplus@gmail.com Офіційний сайт журналу http://www.apeironplus.net/ Інформаційний партнер портал Філософія і Релігієзнавство http://tureligious.com.ua/

КОЛОНКА РЕДАКТОРА

Многоуважаемые читатели! Когда у выпусков нашего издания были некоторые задержки, думаю, что многие восприняли это по–разному. Читатели, наверняка при этом делились на две категории. Первая категория задавалась вопросом: «неужели теперь все, журнал больше не будет издаваться?», «почему задержки?», «у них нет достаточно времени, чтобы этим заниматься?» и т.д. Конечно, совершенно верно – постановка таких вопросов, которые и вызвали такой диссонанс, вполне оправдан всеми этими репликами и подобные им. Но все же, было интересно наблюдать за теми читателями, которые относятся в моей классификации ко второй категории. Не преуменьшая ценность никакого из наших читателей (скажу сразу, что мы ценим каждого, кто посещает наш сайт и распространяет наш журнал), скажу, что нашлась особо интересная группа, которых я назвал «читателями ожидания». «Наверняка задержки были, через какие – то новшества», «Раз задержки – значит что – то задумали новое и интересное», «задержки – значит революция в философии». «Если «доступная философия» - значит «Апейрон+». И действительно, как главный редактор скажу, что имело у нас место все, что свойственно людям, которые хотят что – то творить и делать. И, конечно же, при всем этом мы делаем «ноу-хау» и может быть даже и революцию в популярном религиоведении и философии. Друзья, но во всем этом, мы ценим очень важный фактор человеческого бытия, его экзистенции (существования) такого как вечности человеческого творчества, всего, что человек пишет, изобретает. Того, что мы можем назвать творческим бессмертием. Многие из нас ассоциируют это слово с представлениями о жизни после смерти, или же, например, способов продления человеческой жизни на длительное время или

на вечно. Эта тема стала предметом для многих фантастических сочинений, и даже постановки бессмертия человека как научной проблемы. Именно так в 1918 г. в стенах Петербургской Академии физиолог Владимир Бехтерев начертил эту проблему. Систематизатор этой проблемы в середине XX века Игорь Вишев называл это учение «иммортализмом» учением о проблеме индивидуального бессмертия человека. Американский иммортализм особо развил эти идеи во второй половине XX века и представил его именами Р. Моуди, Я. Стивенсона, доктора психологи Э. Кюблер – Росс. Современный научный иммортализм поставил проблему возможности достижения биологического индивидуального бессмертия. Но в некой мере человек не такой уж смертен, как иногда нам кажется. Ведь человечество, не смотря на все трудности глобального современного мира, продолжает жить. Смена поколений не дает человечеству умереть и исчезнуть с лица земли. Какими бы не были бедными страны африканского континента или Индии и другие всевозможные трудности, которые может испытывать человечество то ли в Азии, то ли в Европе или Америке – человечество продолжает жить. Одно поколение живет, стареет, умирает, его заменяет другое, - и здесь как будто враг бессмертия играет лишь только на руку самому бессмертию. Конечно, проблему индивидуального бессмертия еще стоит рассмотреть человеку на зари новых открытий и детально изучить этот вопрос. Но все таки есть вещи в этом мире, которые онтологически (бытейно) - сами по себе являются бессменными и бессмертными. А вы никогда не задумывались, могут ли некоторые вещи или даже творчество не зависимо от человека быть бессмертным? А некоторые явления? Ведь существуют некие положения, духовные феномены,

КОЛОНКА РЕДАКТОРА которые всегда являются сакральными, священ- Нами принято говорить, что нельзя считать челоными и всегда будут такими не зависимо от вре- века образованного, или в некой мере даже воспимени, пространства, всевозможных исторических танным, если он даже не слышал ничего о творчесобытий или понимания истории человеком. Как стве Пушкина или Шевченка, Толстого и Франка, только советская власть не пыталась искоренить Гоголя и Чехова или же творчестве Достоевского? религию с человеческого сознания населения, И даже, если рассматривать религиозное восписколько не закрывались церквей, люди продолжа- тание, - Библию нужно прочитать. Но почему? ли все равно верить, молиться и ходить в храм. Кто принял для себя именно так считать? Мы гоИх никто не заставил это делать. Ведь парадокс в ворим, что это сокровищница человека, мудрые том и состоит, что все как раз выходило наоборот мысли, которые стали классикой – то есть своего – человека заставляли не верить. Почему религия, рода коммуникатором в обществах между поколенапример, как духовное явление так и не ушла от ниями. А может просто речь идет о бессмертии? человека, а ведь на это тратилось много ресурПомните, как еще в свои молодые, и даже детсов, времени, денег и всего остального? Даже ские или юношеские года многие из нас еще со при доминировании научного мировоззрения, школьной скамьи писали интересные рассказы, человек остается небезразличным к духовным стихи, даже повести. Но по истечению времени, вещам и продолжает верить? тетради терялись, творчество Почему неизменными во «для ящика» забывалось. Одвсе времена, не зависимо от нако стоит согласиться, что исторического периода, то ли многие из произведений, и в эпоху современности, то ли всего того, что творит и пров средние века, всегда остадолжает творить человек могется для человека один и тот ло бы претендовать не только же нравственный закон, одни на оригинальность, но и на и те же Заповеди Божьи не гениальность, которая очень зависимо от времени? Ведь даже эстетически удовлетвокак только человечество старяет внутренний мир человело нарушать их, Бог не только ка, его культуру и духовность. наказывал людей за это, но и Но, увы. К сожалению, несамо по себе такое общество возможно все эти рукописи не могло долго существовать, возобновить, а гениальные и было само по себе дискреидеи прошлого вернуть надитировано и просто обрезад, для того чтобы их как-то чено на самоликвидацию. реализовать. Кто знает, куда Можно ли при этом набы покатился этот существузвать такие ценности, не ющий ныне мир, если бы в зависимо от человека бессвое время известный немецсмертными? И не только кий физик еврейского происЛеонардо да Винчи их, но все то, что является «Портрет Моны Лизы» (Джоконда) хождения Альберт Эйнштейн некой ценностью, которая не сжег бы все свои рукописи может служить человеку лишь ко благу. исследований пространства и времени. Речь идет В эпоху итальянского Возрождения Микелан- о том, что весь мир погряз бы в хаос и анархию; джело, да Винчи и многих деятелей литературы ведь ученый был близок к открытию возможнои художественного искусства развивали идею сти для человека перемещаться в пространстве божественного сотворчества человека. В этом, и времени. Его открытия толкали к таким вывосогласно с Альберти, и есть одна из составных дам судя с его известной формулы, которую знает добродетелей. Конечно, об этом легко говорить. каждый человек еще со школьного курса физики. Сегодня трудно найти такого образованного челоПонять время: его прошлое, настоящее и будувека, который не знал бы ничего о «Джоконде» или щее – одно из самих сложных вопросов, может скульптуре «Давид» Микеланджело. Ну, хорошо, быть, не только философского мировоззрения, да если бы с одним только итальянским гуманиз- как у М. Хайдеггера, но и всего человеческомом и его Возрождением: а как насчет Людвига го потенциала и всех его возможностей. В этом ван Бетховена или творчества Баха и Моцарта? вся сложность проблемы бессмертия. Возможно

КОЛОНКА РЕДАКТОРА ли предположить, что потенциал знаний и способностей человечества обладать каким-то свойством бессмертия, или же во всем, что заложено в интеллектуальном запасе человека – существовало в той или иной форме когда-то раньше, и ничто не претендует, по большому счету, на свою уникальность и гениальность? Ведь почему наш отечественный украинский писатель Тарас Шевченко и известный шотландский писатель Роберт Бернс пишут некогда похожие вещи в своих сочинениях, хотя между собой никогда не были знакомы? В чем, собственно, дело? Кто воистину остаются бессмертными – идеи, которые воплощаются человеком, или же сам человек? В конце XIX в. известный французский математик Эдуард Леруа предположил в научных кругах особый термин, который означал бы существование некой интеллектуальной и умственной оболочки в планетарной сфере. Ее можно было бы сравнить с миром идей, как у Платона, или же схождение умственной эманации как в творчестве неоплатоников. Леруа назвал этот термин «ноосферой». Идея о возможном существовании такой оболочки появилась у него вместе с известным католическим биологом – эволюционистом Тейяром де Шарденом после прослушиваний лекций Владимира Вернадского в Сорбоне. Позже, концепцию «ноосферы», как сферу раз ума или информационной сферы, далее исследовали в своих трудах академик Лысенко и Лепешинской. Владимир Вернадский рассматривая структуру состава биосферы объяснял ноосферу в двух главных ракурсах, что ноосфера, во-первых – стихийное явление. И не потому ли все достижение человека возникали лишь поэтапно, и что все это – логически построенная модель истории начиная от изобретения колеса заканчивая современными компьютерными устройствами. Академик Вернадский также подчеркивал, что ноосфера – сознательно формируемая совместными усилиями людей в интересах всестороннего развития все-

го человечества и каждого отдельного человека. Но парадокс человеческого потенциала очевиден. Когда радиосвязь появилась в изобретениях русского ученого Попова и итальянского исследователя Маркони – нужно было 50 лет, чтобы радио нашло миллионы своих пользователей, и, буквально, несколько лет, чтобы социальная сеть «facebook» предложенная Цукербергом имела такой огромный успех. Человек пишет романы – и они стают бестселлерами, их прочитывают миллионы. Австрийский изобретатель Маркус создает двигатель внутреннего сгорания – и это однажды стало самой настоящей революцией в истории самостоятельных экипажей и предпосылки для конструирования современного автомобиля. Сотовая связь, кухонный комбайн, микроволновая печь, самолеты некогда упростили жизнь обыденного человека, и представили его как результат интеллектуальной деятельности. Мы не представляем своей жизни без электричества и всего того над чем однажды работал сербский изобретатель Никола Тесла. Это изменило порядок и устройство жизни человека. И все же остается в небытии множество того, что было придумано, написано, и может изобретено человеком. Если же существует некая интеллектуальная ноосфера – как сфера разума, то кто прочитает сотни непрочитанных уникальных по своему содержанию романов, стихов или возможных других произведений. А ведь это однажды создавалось кем-то? Конечно же, все, что нужно для человечества самым главным – всегда будет являться атрибутом бессмертности. Сколько бы поколений не перешло бы земную жизнь, и какие бы идеи не старался воплотить человек то ли для себя, то ли на благо всего человечества, прав остается мудрый царь Соломон: «Что было, то и будет; и что делалось, то и будет делаться, и нет ничего нового под солнцем». Развивая эту мысль, библейский философ продолжает: «Бывает нечто, о чем говорят: «смотри, вот это новое»; но [это] было уже в веках, бывших

КОЛОНКА РЕДАКТОРА прежде нас». Нет под солнцем ничего нового не потому, что нет ничего уникального, или потому, что все уже раньше что-то было придумано, но именно потому, что есть вещи, которые всегда остаются бессмертными. Не задумывались ли вы, что такое «бессмертная вещь»? И почему ее так следует воспринимать? Хотя такая вещь и связана с деятельностью человека, но имеет, скорее всего, значительно больше, чем результат своего труда или интеллектуальной деятельности. В таких случаях не смотря на то, что в человечестве меняются поколения за поколениями, но некоторые вещи остаются бессмертными и останутся такими навсегда. А все не потому ли, что они просто обладают атрибутом вечности. Скорее не вечность делает вещь бессмертной, а ее священность и неизменность. Как бы в XVIII веке Вольтер не смеялся над содержанием Библии, ее страницы остаются и останутся важными, актуальными, святыми и бессмертными! Более того, Вольтера уже нет с нами, но в доме даже полуверующего агностика где-то в пыли полузабытого шкафа остается лежать Священная Библия. Дом, в котором раньше жил вольнодумный Вольтер – сегодня типография по печатанию множества экземпляров Библии. Все как по иронии судьбы, которая сыграла для Вольтера злую шутку. Перефразируя булгаковскую фразу с романа «Мастер и Маргарита», скажу, что страницы священного никогда не сгорают и не сгорят. Они бессмертные. И даже, если множество прекрасных призведений сегодня остались в забвении, хорошие сочинения так и остались только «для ящика». Самое главное, что нужно каждому человеку – никогда и не при каких обстоятельствах не канут в лету и не пойдут в небытие. Бог никогда не позволит этому, потому что в этом и является Его забота о человеке для его же спасения, счастья и блага. Дорогие читатели! Хочется верить, что многие из вас читая наш журнал извлекут для себя много драгоценных и полезных вещей, которые для многих станут бессмертными и ценными. Вкладывая много труда и времени, чтобы сделать издание таким, каким оно есть сейчас, искренно верю, что вы всегда остаетесь с нами и продолжите делиться этим скромным трудом с другими. Просим также, как и просили раньше – при-

сылайте Ваши материалы для нашего издания на наш электронный ящик. В этот раз предлагаем вашему вниманию познакомиться на страницах журнала с Игорем Рудым, - молодым церковным музыкантом, который играет на редкостном инструменте фисгармонии, и узнать в все о ней в нашем интервью. Большая благодарность всем, кто трудился и принимал участие в формировании этого номера. Спасибо Игорю Дмитруку – шеф - редактору, Анатолию Мучнику – за ведение рубрики, Руслану Халикову, Виталию Щепанскому, Ольге Сверипе. Благодарим также нашего дизайнера Иванну Близнюк, которая трудится над стилем и образом нас самих. Если у Вас возникло желание поделиться мыслями, идеями или предложениями, пишите нам на наш электронный ящик: apeironplus@gmail.com Уважаемые читатели! Мы всегда будем приветствовать любую Вашу активность! Распространяйте наше издание среди Ваших знакомых, близких и родных! На страницах этого журнала каждый читатель увидит попытку человека дать более адекватную и достойную ответ на извечные ее вопрос путем философского постижения действительности. Масса взглядов, убеждений, общих идей двигают человечество вперед на очередной шаг к новым достижениям и свершению новых подъемов. Аналитика, осмысления действительности, религия, духовные процессы, интересные путешествия и поэтические строки - все это на страницах одного журнала! Искренне хочется надеяться, что журнал заинтересует многих читателей. Уверен, что каждый найдет себя на этих страницах. Хочу также надеяться вместе с авторским коллективом, что сентябрьский выпуск окажется интересным, актуальным и читаемым и достойным внимания. Читайте «Апейрон +»! Мира, добра и любви! С искренным уважением и наилучшими пожеланиями,

Евгений

Распопов,

главный

редактор.

ІНТЕРВ’Ю З ОРГАНІСТОМ ЄВАНГЕЛІЧНОЇ ЛЮТЕРАНСЬКОЇ ЦЕРКВИ«ХРИСТА СПАСИТЕЛЯ» ІГОРЕМ РУДИМ НА ТЕМУ: Луцьк – місто з багатою історією та культурою. Мирно проживають в ньому багато національностей, різних культур ще з давніх часів. Неподалік Стиру, луків та міської природи розташовано чимало церковних споруд. Неподалік Луцького замку розташований єзуїтський римо-католицький костел Петра і Павла. А ще розташована в Старому Луцьку єврейська синагога, Покровська церква, кірха. У Луцьку чимало культурних та пам’ятних архітектурних споруд. Одна з них – історичний дім пастора, в якому нині проводить богослужіння євангелічна лютеранська церква Христа Спасителя. В капличці знаходиться доволі рідкісний музичний інструмент, зовні який нагадує невеличкий орган. Це фісгармонія у супроводі якої виконуються лютеранські хорали під час літургії. Виконує твори молодий музикант Ігор Рудий, який опанував цей інструмент самостійно. Отож, давайте поспілкуємось з паном Ігорем і дізнаємось про фісгармонію. БІОРГАФІЧНА ДОВІДКА: Рудий Ігор Сергійович Народився 14 січня 1995 у місті Санкт-Петербург (Російська Федерація). У 2014 закінчив ВДУКіМ ім. І. Ф. Стравінського, відділ народних інструментів (м. Луцьк, Україна). Нині навчається у СНУ ім. Лесі Українки, Інститут мистецтв, кафедра музичних інструментів. З 2012 року займається вивченням гри на фісгармонії. У 2014 році конфірмований та благословенний на служіння церковного музиканта Євангелічно – лютеранської церкви Христа Спасителя (м. Луцьк). Від імені багатотисячної аудиторії журналу нуалів), резонаторів з язичками та різних «Апейрон+» мої щирі вітання пане канторе! ричагів. Це основні складові. Фісгармонії буДякую, дуже приємно! вають різної величини, форми, вигляду, тоНарешті дійшли до найголовнішого – інбто можуть бути прикрашеними різними струмент фісгармонія. Що це за мудекоративними елементами як: підсвічнизичний інструмент? Судячи з зовнішки, художньою різьбою по дереву та інше. нього вигляду він нагадує міні – орган. Так, фісгармонія нагадує за своїм звуФісгармонія – це язичковий, клавішчанням орган, тому що в органі одночасно-пневматичний музичний інструмент. но можуть звучати багато труб. Так Належить до родини гармонік (ножі у фісгармонії можна задіяти багато на гармоніка). Гармоніки – це всім нам відомі баян, акордеон та губна гармоніка. А що спільного між фісгармонією та цими інструментами? Спільність полягає у тому, що у цих інструментах та у фісгармонії є металеві язички (голоски), які під тиском повітря коливаючись – звучать. А з якого матеріалу і якої форми язичок, то такий відповідно і тембр звуку, його фарба. З яких елементів складається фісгармонія і що спільного та відмінного з органом? Фісгармонія складається з: корпусу, педалей, міху або міхів за допомогою яких нагнітається повітря, клавіатури або клавіатур (ма-

язичків, що, у свою чергу ,дає широкий , насичений та потужний звук. Подібний вигляд фісгармонії на пульт органа, в якому розміщені клавіатури та регістри. Відмінне, найперше, це тембр. Хоча не раз туристи, які бували у нашій каплиці думали, що це звучить орган. Також відмінними є будова, джерело звуку, особливості виконання, репертуар та інше. Відомо, що органний інструмент великий. Фісгармонія послуговувала інструментом для меси у сільських лютеранських приходах? Так, орган великий і дуже дорогий інструмент. А фісгармонію можуть переносити і двоє людей і значно менше коштує. І тому з великим задоволенням використовували цей інструмент. Але не потрібно забувати, що існують і малі органи – позитиви та портативи. А на сьогодні є і електрооргани, які вже практично витіснили фісгармонію. Тому, рідко так можна зустріти фісгармонію у діючому стані. Скажіть, у Луцькому приході Христа Спасителя – це єдина фісгармонія? Дивлюсь на неї – інструмент дуже старий… Так, єдина. І справді інструмент старий. Виготовлений на німецькій музичній фабриці «Lindholm» у 1910 році. Ця фірма існує і сьогодні, але займається тільки реставрацією своїх ко-

лись зроблених інструментів. Як Ви її опанували? На мою думку, я ще не до кінця оволодів інструментом, оскільки багато треба ще працювати. Але вже і багато чого знаю, і багато мені допомогло те, що я граю на баяні та фортепіано. Бо у дитинстві я ходив до музичної школи, де саме навчався гри на баяні. А по закінченні школи навчався в училищі культури і мистецтв, теж по класу баяну, але крім того я ще вивчав фортепіано, диригування та інші музині предмети. А з фісгармонією я познайомився коли вже мав певну базу знань з музичних дисциплін та вміння грати на музичному інструменті, що дуже мені допомогло в опануванні фісгармонії. Зараз теж продовжую навчання після закінчення училища у Інституті Мистецтв СНУ ім. Лесі Українки, де вдосконалюю свої професійні вміння гри на баяні, фортепіано та не забуваю прийти до церкви і пограти на фісгармонії. Набагато простіше навчитись грати на другому музичному інструменті, коли вже володієш першим. Пане Ігоре, відомо, що для багатьох інструментів пишуться свої твори. А як щодо фісгармонії. Переважна більшість з них для церкви? Порівнюючи знову ж таки з органом, фісгармонія відносно молодий інструмент, який виник

у кінці XVIII-го століття. Тобто репертуар фісгармонії налічує небагато творів як органний репертуар,в якому за чималу кількість століть було написано багато різних творів композиторами різних епох. Переважна кількість творів для фісгармонії – світська. В церкві використовувалась і використовується як заміна органу, і тому на фісгармонії теж дуже добре звучить і церковна музика. Що важливо на Ваш погляд для духовної атмосфери під час літургії у церкві? Напевне, вдало підібрані твори і їх точне виконання, або цікава імпровізація. Залежить і від інструменту – чим кращий, тим краще його звучання, що у свою чергу впливає, як Ви кажете, на духовну атмосферу. Сьогодні в багатьох протестантських церквах існують гурти прославлення, стиль worship та gospel, які виконуються в сучасних жанрах та інструментах. Звісно, старолютеранська традиція дещо цурається, якщо не помилюсь, рок – мес і подібних явищ. Музичне служіння в церкві має бути традиційним, чи все ж «нога в ногу» з часом робить церкву «живою»? Так, рок-меси та інше я особисто не визнаю, я люблю традиційну церковну музику. Музика, яка звучить у церкві має, найперше, прославляти Господа Ісуса Христа. Звичайно, можна і потрібно виконувати і сучасну музику, однак, яка відповідає канонам церкви і є приємною для людського вуха, і яка може позитивно вплинути на людину.

Які традиційні лютеранські хорали надихають Вас на молитву та духовні роздуми? Напевно надихають мене всі хорали, бо всі вони мелодійні, цікаві. Кожен хорал має свою історію, своє місце у літургії. Велика кількість з них написані у XVI –XVII ст. Ряд хоралів написані самим Мартіном Лютером, який, окрім доктора богослов’я, був добрим музикантом. Звичайно, лютеранські хорали писались пізніше і пишуться сьогодні. І на завершення, Ваші побажання нашим читачам. Бажаю Божого Благословення, успіху у своїх заняттях, щоб слухали традиційну церковну музику, бо вона справжня та жива. Розмовляв Євгеній Распопов

КРАЇНА

Історія Близько десяти століть на берегах північно – східної частини Африки були висаджені семітські племена. Ними було утворено Аксумське царство, спадкоємницею якого стала Ефіопія. Шлях семітських племен пролягав із північного нагір’я Ефіопії на південь. Археологічні та історичні знахідки в Ефіопії датовані 150 р. до н. е. – 600 р. н.е. підтверджують їхнє існування. Християнство поширилося на території Ефіопії у ІV столітті в часи правління Езани. Важлива роль у поширенні християнства у цій державі відводиться сирійському ченцю Фрументію. Він набув своєї популярності серед новонавернених жителів країни, прийняв сан від єпископа тодішньої Коптської церкви Олександра Афанасія. Завдяки діяльності Фрументія утворюється Ефіопська церква. Під час проведеного Халкидонського собору у 451 р. н.е. відбувся розкол, в якому копти тримали позицію стосовно напрямку монофізитства, представниками Ефіопської церкви також була підтримана ця пропозиція. У VІ столітті нашої ери місцеве християнське населення зазнало утисків зі сторони правителів , проти яких виступив зі своїм військом аксумський цар Калеб, вторгнувшись на південну територію Аравії. Відповідно у цей же період на територію Ефіопії поступово починає проникати іудаїзм, якому у свою чергу вдалося вплинути на обрядовість церкви. Частиною аксумітів була прийнята іудейська віра. Їхні нащадки - фалаша, які розташовувалися у північній частині держави - мігрували в Ізраїль. Міграційні процеси тривали з середини 80 – х років ХХ століття – кінця 1991 року. Ще у VІІ столітті аксумським царем Армою було надано прихисток для адептів пророка Мухаммеда в часи аравійських гонінь. Популяризація

ісламу привела до цілковитої ізоляції Аксумського царства. Ефіопам необхідно було переховуватися за важко прохідними горами, про яких забув оточуючий світ. Походження ефіопів За ефіопською традицією родовідні гілки імператорської сім’ї беруть свій початок від цариці Савської та мудрого царя Соломона. Вони вважають себе прямими нащадками Соломона. Спадкове право на жаль було перерване буквально через два століття, в часи правління однієї династії – Загує. І вже протягом одинадцяти століть царський трон займає Шоа, продемонструвавши іншим пряму спадковість протилежній попередній -династію Соломонідів. Відразу ж було взято курс релігійно – культурного відродження, почали створюватися хронічки, що носили суто духовний характер. Найважливішою із хронік вважається Кебре Негест (у перекладі означає Слава царів). Вона містила у собі розповіді про подорож цариці Савської у місто Єрусалим. Наприкінці ХV століття в Ефіопію з місією прибули португальці та інші європейці з метою віднайдення царства первосвященика храму царя Соломона, про якого складали легенди у середньовічній Європі. Португальці вирішили заручитися підтримкою жителів країни, проти експансії Османською імперією. У 1531 р. - між ефіопами і мусульманами почалася жорстока війна, перевагу в якій з великою чисельністю військ а отримав імам Адаль Ахмед ібн Ібрахім, завдавши поразки своєму супротивнику. Розцінюючи складні передумови для держави, імператор звертається за підтримкою до Португалії. У 1541 р. - в місті Масау зробив висадку португальський загін, який складався із 400 осіб. на чолі загону стояв син відомого на увесь світ мореплавця Васко да Гами – Крістофер. У битві з мусульманами загинув Крістофер з великою частиною загону. З тих, що залишилися - було утворено нову, переважаючу у військовій силі противника ефіопську армію. Озброєні мушкетами, ефіопи та португальці завдали раптово-

КРАЇНА го удару по силі противника. У 1543 р. - військо на чолі з Ахмедом Гранем зазнало поразки, в результаті якої загинув і сам полководець. Спроба латинізації в період правління імператорів Процес спроби навернення португальцями та єзуїтами населення Ефіопії до католицизму закінчився багато чисельними конфліктами зі сторони ефіопів. У 1633 р. - єзуїтів було вигнано з держави. Країна перебувала сто п’ятдесят років в цілковитій ізоляції від Європи. Імператорська влада занепадає, натомість починають відбуватися феодальні міжусобиці. У 176 9р. - до Ефіопії прибув англійський мандрівник Брюс, намагаючись відшукати витоки річки Ніл. У 1805 р. - англійською місією було набуто торговий порт на узбережжі Червоного моря. Країну ще на початку ХІХ століття відвідали інші європейці. У 1855 р. - військовим полководцем Теодросом було захоплено престол імператора. Він бажав відродити силу і авторитет верховної влади, пробуючи об’єднати та реформувати країну. Навесні 1868 р. - десятитисячна британська армія взяла під натиском гірську фортецю. Не бажаючи потрапити до рук ворогів, імператор Теодрос покінчив життя самогубством, застрелившись з револьвера. Пізніше англійські війська були відведені з території Ефіопії. Імператорський трон зайняв Йоганіс IV, в руках якого зосереджувалося керівництво Тіграєм. Крім того він ще був союзником англійців у боротьбі проти Теодроса. Новий імператор приймав участь у битві проти італійців, махістів, єгиптян. У 1869 р. - англійцями був надбаний порт Асеб, а в 1885 р. - захоплено місто Масау. Взимку 1887 р. - у містечку Догалі війсь-

ками імператора було завдано поразки італійцям; натомість у результаті військових дій з махдістами, які здійснили вторгнення з Судану в Ефіопію - Йоганіс був важко поранений і навесні 1889 року помер. Його спадкоємцем став Шоа Менелік, який користувався підтримкою зі сторони Італії. Ним було здійснено багато військових успішних походів проти провінційних бунтів , добиваючись консолідації ефіопської держави. У цьому ж році був укладений Учальський союз Менеліка ІІ з Італією. Згідно договору, італійці мали повне право зайняти Асмеру. Між країнами налагодилися дружні відносини. Проте невдовзі договір постає джерелом різноманітних проблем. Якщо в амхарській копії домовленості зазначалося: Ефіопія може вдатися до «добрих послуг» самої ж Італії, її взаємовідносин з іншими державами, то в італійському договорі стверджувалося те, що Ефіопія повинна так робити. Тоді виходить так, що Італія має повний контроль зовнішньої політики Ефіопії. Італія намагалася створити свій протекторат над Ефіопією, в тім не усім це сподобалося. Тому відстоювання Італією Учельського договору закінчилося весняною денонсацією ефіопів у 1893 році. Крім Великобританії та Франції, лише одна Росія не визнала протекторат Італії над державою Ефіопією. Розгорнувши масштабну війну проти ефіопів, італійські війська сподівалися на зовсім інший хід подій, проте така наївність їм дуже дорого коштувала. У березні 1896 р. відбулася грандіозна битва під Адуа, перемогу в якій здобув імператор Менелік, розгромивши велику чисельність італійців. У жовтні цього ж року у місті Адіс-Абеба відбувається підпи-

КРАЇНА сання мирного договору з анулюванням Учальського, визнаючи повну незалежність Ефіопії. Пам’ятаючи підтримку Франції у війні проти Італії, Менелік вирішив віддячити їй. Франція зайняла провідну роль в економіці Ефіопії. Виникала ідея щодо об’єднання французької колонії - острова Сомалі, розташованого на східному узбережжі Африки з володіннями у західній її частині. Імператору Менеліку все ж таки вдалося розширити свою територію, навчитися тактики ведення військового бою від французьких та російських офіцерів. Ефіопськими військами було захоплено Кефу, обширні площини півдня, що простягалися до одера Рудольф та меж Кенії. У 1897 р. – Ефіопія підписала секретний договір з Францією, в якому передбачалося про встановлення кордону вздовж річки Ніл, надання привілеї французам у торгівлі і будівництві залізної ж дороги. У Фашоді Франція опинилася у програшній ситуації , оскільки малися об’єднатися її загони з ефіопськими, то на запланований час цього не сталося. У листопаді 1898 р. - Франція змушена була відкликати усі свої війська з суданської території , точніше зайнятого ними Фашоду, перебуваючи під тиском британців. У 1902 р. - між Менеліком та Великобританією відбулося офіційне підписання договору, стосовно делімітації західних меж Ефіопії, де ефіопи зобов’язалися не відводити води Голубого Нілу. У 1906 р. було підписано тристоронню угоду між Францією, Великобританією та Італією щодо поваги державного суверенітету Ефіопії, у випадку роз-

колу союзу, взяли на себе обов’язок дотримуватися інтересів цієї країни. У 1907 р. – імператора Менеліка розбив параліч і він змушений був поставити після себе наслідника трону. Влітку 1908 р. - наступником імператорського престолу стає онук Менеліка – Лінджа Іяса. У 1911 р. - Ліндж Іяса виявився не в спроможності володіти реальною владою. У грудні 1913 р. - помирає імператор Менелік ІІ, смерть монарха трималася у постійному секреті. Ефіопію врятувала перша світова війна 1914 року, завдяки якій зберігся не поділ трьох держав. У 1915-1916 рр. - батько майбутнього молодого імператора Мікаель прийняв мусульманську віру до хрещення, а його син Ліндж Іяса продемонстрував прихильність до ісламу. Відкрито заявив усім, що є прямим нащадком пророка Мухаммеда, починаючи носити чалму. Завдяки йому було встановлено дружні відносини з Австро – Угорською та Османською імперією, Німеччиною. У вересні 1916 року - імператоркою Ефіопії було проголошено дочку Менеліка – Зоудіту, а наступником трону – рас Тефері. У випадку загрози Ефіопії зі сторони німецьких або турецьких військ три держави зобов’язалися взяти її під керівництво Італії. У 1923 р. – Ефіопія вступає у лігу націй, закріплюючи за собою незалежність. Після смерті імператриці Зоудіти в листопаді 1930 року, рас Тефері успадкував престол під іншим іменем - Хайле Селассіє І. У грудні 1934 р. - відбулося зіткнення військ італійського Сомалі з ефіопами. Були подані звернення до Ліги націй, в тім вона не вия-

КРАЇНА вила винної сторони між обома державами. Італійсько – ефіопське питання і розв’язання цієї проблеми зайшло у безвихідь. До того ж Італія, яка накопичувала війська на території Сомалі та Ерітреї просто відмовилася від конструктивного діалогу. У жовтні 1935 р. – на територію Ефіопії було здійснено вторгнення італійськ військ. Ефіопська армія не була підготовлена що відбити атаку ворожих військ. Імператор Хайле Селассіє змушений був тікати з Ефіопії в Англію, шукаючи у ній захисту. У травні 1936 р. – очолювані маршалом Пєтро Бадольєю італійські війська увірвалися у місто Адіс-Абеба. У Женеві на засіданні Ліги націй Селасіє виступив з промовою, заявивши присутнім про те, що Бог та й навіть уся історія пам’ятатимуть їхнє рішення щодо Ефіопії. Коли було оголошено анексію Ефіопії при королі Італії. З його допомогою було об’єднано Еритрею, Сомалі в одну колонію, названу «Італійська Східна Африка». Ефіопи виступали із сильним спротивом захоплювачам їхньої держави. Боєздатна ефіопська армія на чолі з імператором – емігрантом нанесла серйозного удару по силам супротивника, а британці повністю розбили формування італійських військ в Адіс – Абебі. У травні 1941 р. – Селасіє прибув у звільнену Адіс – Абебу. Залишки італійських військ у містечку Амбі - Алазі здалися, імператорський трон знову було очолено. У зв’язку із військовим

повстанням та голодом, Селассіє І було скинено з влади і заарештовано. У 1974 році він помер у в’язниці. Натомість військові протистояння не припинялися, що власне привело до занепаду економіки, супроводжувалося чисельністю жертв. Релігія Густота населення Ефіопії - 3 мільйони осіб. у ній зосереджені п’ять релігійних напрямків: 1) Християнство 2) Іслам 3) Іудаїзм 4) Анімізм 5) Растафаріанство Населення Ефіопії складає 20% християн, традиційна Ефіопська церква - 50, 6%, протестантів – 10,2 %, іслам – 32,8%, культи аборигенів – 4,6%, ініш ж – 1,8%. Протистояння, які відбуваються в Ефіопії зі сторони ісламу, не дають можливості для близького контакту Коптської та Ефіопської церкви. Під агресивною дією мусульман одна церква стає ворожою по відношенні до іншої. Відбуваються терористичні акти ісламістів, направлені на знищення християнських церков. Це створює складне становище багатьох християн в Ефіопії. Богдан Стрикалюк

ПАЛОМНИЦТВО

Мало хто знає, що окрім ісламу, християнства та буддизму, є ще одна релігія, яка ставить себе в один ряд з цими світовими релігіями. Ця релігія називається Бахаїзм або Віра Бахаї. У сьогоднішній статті, я не буду вам розповідати про віровчення та історію цієї релігії, погоджуватися чи не погоджуватися, що ця релігія є світовою. Я хочу розповісти вам про храми Бахаї. Храми Бахаї по праву є одними із найгарніших сакральних споруд світу. Ви можете сказати, як так може бути , адже нам практично не відомо нічого про цю релігію. Насправді, Бахаїзм досить відома релігія на Заході. Щорічно її приймають десятки тисяч людей. Тому не дивно, що Бахаї будують нові храми, які стають символом нової релігії. Перший храм Бахаї був побудований у Ашгабаті в далекому 1908 році, проте до наших часів він не зберігся. Храм у Ашгабаті був зруйнований радянською владою у 1963 році, хоча у 1948 році його серйозно було пошкоджено землетрусом. Сьогодні існує 8 великих храмів Віри Бахаї. На кожному континенті спостерігається свій храм, окрім Антарктиди. Найбільшим храмом вважається Лотосовий храм у Індії, його по праву можна назвати 8 чудом світу. Храм Лотоса був побудований

у 1986 році у передмісті Нью Делі. Його архітектура просто вражає. Зовні храм повністю нагадує лотосову квітку, а внутрішнє оздоблення - мусульманську мечеть, де немає ніяких зображень, в тім є символи релігії, а також уривки із священних писань. Щорічно священне місце відвідують десятки мільйонів туристів. Храм Лотоса занесений до списку топ туристичних місць Індії. У храмах Бахаї немає жодних зображень святих чи пророків, адже адепти цієї релігії вірять, що зображення пророків є великим гріхом. У храмах Бахаї є 9 входів та виходів. Число 9 символізує дев’ять одкровень пророків. Тобто пророків різних релігій, які навчали людство віри у Єдиного Бога. Серед цих 9 пророків є Заратустра - засновник зороастризму, Крішна - засновник крішнаїзму, Ісус Христос - засновник християнства; Мухаммед - засновник ісламу, Авраам та Мойсей - великі пророки та засновники Іудаїзму, Будда - засновник буддизму, Баб - засновник бабизму та останній і найвеличніший на думку послідовників Бахаї - Багаулла, який і завершує інститут світових пророків. Тобто Бахаї вірять, що Багаулла є останнім пророком, який явився нам

ПАЛОМНИЦТВО у цьому тисячолітті; наступний пророк явиться не раніше чим за тисячу років. Як раніше було написано, Бахаї не малюють зображень пророків у своїх храмах, але у кожному храмі зображена дев’ятикутна зірка або символ Багаулли, який означає єднання всіх релігій та людства. За вченням Бахаї кожна людина має право відвідувати храм, адже людська душа повинна спілкуватися з богом у храмі, незважаючи на свою релігійну приналежність. Тому, зайти у храм Бахаї може кожен бажаючий для того щоб помолитися або подивитися на вражаюче внутрішнє храмове оздоблення. У храмах Бахаї немає класичних богослужінь як це є в інших релігіях. Тут збирається певна кількість віруючих які співають духовні піснеспіви, читають уривки священних писань (цікавим фактом є те, що бахаї визнають священними книгами усі сакральні книги класичних релігій, тобто Коран, Біблію, Тору, Бхагават Гіту, Авесту, Трипітаку, Веди, Баян, та Кітаб і Агдас. Остання книга є найсвятішою, власне вона так і перекла-

дається з арабської мови «Найсвятіша книга». Бахаї вірять, що ця книга закінчує канон всіх сакральних книг, і носить характер останнього одкровення). У храмах Бахаї немає священиків, які проповідують про віру. Будь - хто з віруючих може вийти на середину храму проповідувати та розповідати про віру Бахаї. Бахаї не мають священства, оскільки у цій релігії воно повністю відсутнє. Будь - хто може проповідувати в храмі, але для того, щоб займатися такою діяльністю необхідно прийняти віру Бахаї. Послідовники віри Бахаї запевняють, що в майбутньому їхні храми будуть присутні у кожному місті та селі, але людство на сьогодні не готове сприйняти храми та віру Бахаї. Ігор Дмитрук

КОРОТКО ПРО ГОЛОВНЕ

Не для кого не буде таємницею, що скоро ми святкуватимемо Різдво Христове. І про це нагадує нам не лише календар, в якому позначено, що зараз у нас грудень місяць, але й насамперед тому, що для нас Різдво – це певні традиції, цикл свят, які розпочинаються з Нового Року. Але слід сказати і про ще одну важливу деталь, яку багато з нас опускають зі свого поля зору – Різдво 25 грудня святкують також християни за григоріанським календарем. Це змушує нас підганяти усі наші справи і готуватись до свята. Це свято чомусь у більшості з нас закріпилось як «польське Різдво», хоча воно святкується паралельно і в усіх країнах Заходу, Америки. Тільки відпочивши від новорічного святкування, ялинкових гірлянд, і ледь від сили стаючи зі столу, думаємо, «ну як ще те Різдво відсвяткувати?» Але, що головне в різдвяному святі? У кожній країні є свої традиції святкування Різдва, які виникли відповідно з утвердженням християнства в їх культурі. Не минуло це і нашу українську традицію: 12 традиційних пісних страв, колядування, і звичайно, яке ж Різдво без куті на святковому столі. Різдвяний дух та настрій – це те, що полюбляють дітлахи виконуючи різдвяні пісні, колядуючи і розповідаючи про народженого Ісуса,

який народився у Вифлеємі. Ще зі свого дитинства пригадую: тільки чую від колядників «Нова радість стала, яка не бувала» і просто дух перехоплює, в дитячому серці неймовірна радість, що сьогодні таке свято. І відверто кажучи, раціонально важко пояснити чому. Просто радісно, хочеться радіти. Радіють в зимовий тріскучий мороз і дорослі і діти, відчувається святкова атмосфера. Але чи тому вона відчутна, що в домівках кожного українця, та інших народів, які святкують Різдво, повно та вдосталь їжі? Чи не тому, що це свято – черговий привід просто полежати на дивані та відпочити і наїстись, жартома кажучи, як за весь рік? Думаю, що як раз далеко не в цьому. Те, що дає радість кожному християнському серцю від святкування Різдва – це є Добра Новина проголошена Янголом Господнім, що у місті Давидовім Вифлеємі народиться Спаситель світу. «Ой, радуйся земле, Божий Син народився». Саме про це співається в різдвяних піснях – і це найголовніше. Адже святкуючи Різдво люди інколи забувають найголовніше – Ісуса Христа, Якому і присвячена подія. Звісно, Ісус не давав наказу святкувати Його народження. Але Сам Він став для багатьох сердець щоденною радістю. Роздуми над Його народженням, Його місією для спасіння кожної людини, усіма Його справами, які Він чинив під час Свого земного служіння дає сенс кожній людині. Його любов дає спасіння та прощення гріхів і надію на майбутнє! В цьому і є сенс Різдва! Євгеній Распопов

БІБЛІЇСТИКА ДЛЯ МЕНЕДЖЕРА

З приводу марксистсько-більшовицької утопії, що „справжнє царство свободи” розпочнеться тільки тоді, коли після скасування приватної власності загальний економічний процес - тобто місце виробництва, інвестиції, обсяг і вид виробництва споживчих товарів та розподіл їх - буде визначатися однією центральною установою, християнське суспільне вчення має три міркування: а) Немало Отців Церкви і богословів - наприклад, Григорій Нисський, Василій Великий, Іван Золотоуст, Амвросій, Тома Аквінський - вважали можливим, що якби не сталося гріхопадіння, то могла б здійснитися мрія про райсько-комуністичну майнову спільноту, бо в раю не було нездорового духу розбрату і жадібності. Райські люди не задовільнилися б так званою „негативною майновою спільнотою”, тобто не харчувалися б тільки кониками і диким медом, а, спільно плануючи, так обробили б землю, що ми й уявити собі не можемо. Цю думку, яку заперечували інші, зокрема Франщек Суарез, не можна віддаляти як утопічну, бо суть утопії полягає у вигадуванні суспільних і економічних укладів, які є неможливими в ту добу, коли їх вигадувала згадані богослови, розглядаючи стан у раю, можуть вважати таку майнову спільноту за досконалу модель порівняно з устроєм приватної власності, коли кожен господарює за власними планами. б) Після гріхопадіння майнова спільнота без негативних наслідків може бути реалізована тільки в сім’ях і самітницьких общинах монастирів, які

є „відображенням первісної святої громади” Єрусалима і чия власність відображає святе „спільне благо” (Василій Великий). В уставі чернечого ордена святого Бенедикта написано: „У них все спільне..., ніхто не називає щось своїм власним... Як написано: кожному дається по його потребі... Хто потребує менше, нехай дякує Богові а кому потрібно більше, той нехай понизиться з приводу своєї слабкості... так усі члени залишаються в мирі”. Сім’ї та монастирі - це прозорі общини, які тримаються на кровних зв’язках, пошануванні старших та відданості Христу; ними керують за допомогою батьківського або материнського авторитету, тому різного роду зловживання й експлуатація не є дуже ймовірними. Час від часу постає питання: чи могли б жити й більші громади, наприклад церковні парохії, на засадах спільного майна? У своїй проповіді, виголошеній у Константинополі, Іван Золотоуст, зокрема, висловився так: „Якби всі чоловіки і всі жінки віддали всі свої гроші і всі свої поля, статки і будинки, то я думаю, що можна було б виручити близько мільйона фунтів золота, а може, вдвічі чи тричі більше... Чи не дарувала б нам тоді Божа ласка достаток, помножений у тисячі разів? Чи не перетворили б ми тоді землю в рай?” Загалом ці плани відхиляли або обговорювали дуже обережно і з різними застереженнями, навіть Золотоуст зауважив у своїй проповіді: „Я кажу це лип риторично, тому ніхто не повинен непокоїтися: ні багаті, ні бідні”. в) В нашій ері, після гріхопадіння, для еко-

БІБЛІЇСТИКА ДЛЯ МЕНЕДЖЕРА номіки може підійти лише система приватної власності. При цьому під приватною власністю розуміють не тільки законне право фізичних чи юридичних осіб або кола осіб (співвласність, пайова власність) володіти і без втручання сторонніх розпоряджатися речами (нерухомістю і рухомим майном), в сучасній економіці набувають щораз більшого значення такі види приватної власності, як обліґаторійне (зобов’язуване) право (облігації участь в акціях підприємств тощо) чи немайнове право (наприклад авторське). Тобто під приватною власністю розуміємо все, що є „статками”. Крім того, слід зауважити, що за системи приватної власності, згідно з нормами публічного права, значними статками володіють також корпорації, інституції та фундації. Підраховано, що, наприклад, у Німеччині третина народного добра перебуває у громадській власності: це об’єкти загального користування (вулиці, парки тощо), адміністративне майно (службові споруди, школи й т. ін.), фінансове майно, яке має служити для отримання прибутків (залізниця, пошта, державна земля, а також державні, регіональні й місцеві підприємства). Однак деяке інше „спільне добро” (повітря, сонячне тепло тощо) взагалі не є нічиєю власністю, бо воно не підлягає поділу, в той час як широке поняття «загальна власність» включає в себе або публічно-правову власність, або - як це мало місце в соціальних утопіях - спільність майна. Обґрунтування необхідності системи приватної власності, наведені в християнському суспільному вченні, частково були висловлені ще Арістотелем і Томою Аквінським, але - у своїй сутнісній частині - не були сформульовані, як вважали донедавна, у добу Просвітництва. Роз’яснені і розвинуті вони були Папами Левом ХШ, Пієм XI і Пієм ХП, їх можна поділити на дві групи. Якщо п’ять обґрунтувань першої групи підносять переваги приватної власності, то п’ять другої виділяють негативні наслідки скасування її. а) П’ять „позитивних” обґрунтувань По-перше, приватна власність відповідає цілком нормальній любові до себе. Вона забезпечує людині незалежність, право розпоряджатися

своїм майном, автономність, а отже перебуває „в тісному взаємозв’язку з особистою гідністю й особистими правами людини”. „Приватне посідання чи володіння зовнішніми дібрами дають кожному потрібний простір для особистої й сімейної незалежності і повинні бути визнані як продовження людської свободи. Нарешті, вони є однією з вимог громадянської свободи, тому що дають спонуку до виконання обов’язків і повинностей”. По-друге, приватна власність служить чіткому окресленню та розмежуванню сфер компетентності й відповідальності в межах економіки. Це робить людину здатною „вільно і відповідно до законодавства виконувати той обсяг постійних завдань і рішень, за які вона безпосередньо несе відповідальність перед Творцем”. По-третє, приватна власність іде назустріч потребі людини у впевненості та забезпеченості, що особливо важливо для сім’ї. „Незламний природний закон” зобов’язує голову родини, який усвідомлює свої відповідальність за неї, подбати про утримання своїх домочадців, так що приватну власність можна назвати „основою існування сім’ї”. По-четверте, для приватної власності характерний швидкий економічний обмін, який здійснюється мирним шляхом і на добровільній основі, а не бюрократично, через офіційних функціонерів, і пов’язує галузі економіки з населенням. Християнська традиція постійно наголошувала на тому, що через Боже Провидіння було спеціально нерівномірно розподілено між народами багатства і природні ресурси, щоб завдяки товарообміну між людьми різних країн та різних рас виникли братерські зв’язки (Теодорит Кирський, Гайнріх фон Ланґенштайіг Heinrich von Langenstein, Йоганн Майор / Johannes Mayor). Купці повинні бути посланцями не жадібності, а порозуміння між народами. По-п’яте, приватна власність дає людині можливість робити добро іншим у вигляді безоплатної допомоги. „Хіба була б можливість дати щось іншим, якби ніхто нічим не володів?... Як може хтось просити, отримувати і позичати, якщо нема нікого, хто мав би, давав і позичав?” (Климент Олександрійський).

БІБЛІЇСТИКА ДЛЯ МЕНЕДЖЕРА А державна опіка є холодною і безособовою. 6) П’ять „негативних” обґрунтувань В порівнянні з переліком доказів переваг приватної власності ці п’ять «негативних» обґрунтувань, які вказують на небезпечні наслідки cкасування приватної власності, повинні бути ще переконливішими. Tреба зауважити до того ж, що всі десять обґрунтувань внутрішньо пов’язані між собою і лише в цілості повністю відображають стан речей. По-перше: Спільність майна спричинює інертність і небажання працювати, тому що кожен намагається звалити роботу на іншого. «Джерела добробуту обов’язково пересохнуть, якщо в кожного відібрати спонуку до власної винахідливості ідо власних старань». Тому колективістська система змушена вдаватися до примусової роботи або використовувати елементи устрою з приватною власністю, наприклад премії, акордну оплату праці тощо. Ленін мусив визнати, що більшовикам «ще дуже, дуже далеко» до такої робітничої моралі, якій властива була б «звичка працювати на загальне благо» і яка спонукає людей самозречено працювати для загалу (держави) «без норм, не розраховуючи на винагороду, без жодних угод про платню». Тому людей треба примушувати працювати: «Геть тих, хто думає про те, як би ухилитися від роботи!... Хай живе дисципліна і завзяття праці!... Вічна слава тим, хто кличе за собою мільйони трудящих!».

По-друге: Якщо приватна власність служить чіткому розподілові та розмежуванню сфер компетентності й відповідальності в межах економіки, то спільність майна веде до безпорядку і неясності, бо кожен міг би цікавитися усіма можливими речами, які належать спільноті, і висувати свої претензії щодо використання їх на свій розсуд. Щоб запобігти цьому безладдю (Тома Аквінський називає його «confusio» — тобто хаос, замішання), слід запровадити центральну адміністрацію, але та, у свою чергу, потребує величезного бюрократичного апарату. Тома Аквінський вважав, що таку систему найлегше запровадити тоді, коли вчасно всіх поневолити, аби потім підпорядкувати їх наказам і забаганкам якогось центрального керівництва. По-третє: спільність майна є джерелом соціального невдоволення. Услід за Арістотелем Тома Аквінський вказує на те, що в колективістській економіці трудящі мусять ворожо ставитися до функціонерів і урядників, тому що тяжко працюють за дуже скромну зарплату, тоді як функціонери тільки походжають і забирають собі левову частку з прибутку. Приклад такого невдоволення функціонерами з боку колективізованої людини дав нам, сам того не бажаючи, колишній голова Президії Верховної Ради СРСР Михайло Іванович Калінін. Під час відвідин колгоспу в своєму рідному селі він «у супроводі шести чи семи сільських керівників» вийшов у поле. «Коли ми підій-

БІБЛІЇСТИКА ДЛЯ МЕНЕДЖЕРА шли ближче, одна з тих жінок, що там працювали, вигукнула, показуючи на моїх супутників: «Михайле Івановичу, погляньте-но, скільки чоловіків Ви вивели в поле на прогулянку, а ми, жінки, мусимо працювати!... Але чому ж ви їх не залучите до праці? - спитав я. Жінки пояснили, що це не так легко. Тоді я звернувся до тих, хто мене супроводжував (голови й секретаря сільради, голови колгоспу, комсомольських та освітянських керівників), і сказав їм, що вони можуть спокійно скосити два гектари льону, бо всі люди на полі і тому для них у селі й так нема роботи. Це рішення викликало в жінок бурхливе захоплення». По-четверте: Спільність майна означає значне зосередження влади в гігантському виробничому апараті сучасної економіки, і вона провокує просто непоборну спокусу неправильного використання її (бо такою вже є людина внаслідок свого первородного гріха). Хто має цілковиту економічну владу, той має також політичну, військову, пропагандистську, соціально-політичну та поліцейську владу. По-п’яте: Спільність майна і пов’язана з цим майном центральна адміністрація загрожують свободі й гідності людини, на чому особливо наголошував Пій XII. Приватна власність - це не лише «елемент суспільного устрою та необхідна передумова для прагнення до підприємницької діяльності». Вона є також одною з найміцніших гарантій «свободи та гідності людей, створених на образ Божий», тому «непохитним фундаментом кожного правильного економічного й суспільного устрою» має бути «право на приватну власність». Вагоме суспільне і політичне значення приватної власності полягає в цій її суспільно-впорядковувальній функції. Економічна залежність від колективу призводить до втрати політичної, культурної та релігійної свободи. Якщо держава стає єдиним працедавцем, то під загрозою опиняється «недоторканність і правова свобода» людини, тому «таке громадське співжиття радше мало б бути ненависним, ніж бажаним». Безсоромне твердження, що в системі колективізму «всі засоби виробництва належать усьому народові», Олександр Рюстов називає «байкою для дітей». Олександр Солженіцин зауважує, що хоча російський народ і звільнився від царя, але тільки для того, щоб потрапити в нове «царство насильства», в нове кріпацтво. Під час мого візиту до однієї з комуністичних країн мені сказали: «Комунізм є жалюгідним керівником власноруч створеної вбогості». Доктор Анатолій Мучник

ТЕАТР І АНІМЕ

КОНФЕСІЇ

Ахл-е Хакк (з перської мови перекладається, як люди істини) або Арсан – етнічна релігійна система іракських курдів та північних іранців. На сьогодні не має єдиної думки у світовому релігієзнавстві, щодо того чи є Ахл-е Хакк самостійною етнічною релігією, чи це – чергове відгалуження шиїтського ісламу. Скоріше всього Ахл-е Хакк є своєрідною синкретичною релігійною системою, яка поєднує віровчення та обряди шиїзму та єзидизму. Ахл-е Хакк була заснована Султаном Сахаком у кінці ХIV століття на території Персії. Спочатку свого виникнення Ахл-е Хакк здобула шалену популярність серед курдського населення Персії, тому велика кількість обрядів та релігійних уявлень було взято із єзидської релігійної системи, яка була однією із домінуючих релігій того часу серед жителів Курдистану. Окрім того починаючи після свого виникнення Ахл-е Хак була черговою шиїтськтою сектою, яка велику роль приділяла обожненню Алі ібн Абу Таліба, тобто дядька пророка Мухамеда. Тому сучасні послідовники Ахл-е Хакк є ще однією релігійною течією, яка на рівні із сирійськими Алавітами вірять у Божественність Алі ібн Абу Таліба і, навіть, входять у спільну організацію Алі ібн Абу Таліба, як втілення Бога, яка займається його популяризацією серед ісламо-шиїтського населення Ірану, Сирії, Іраку Туреччини. Віровчення Ахл-е Хакк є досить багатогранне та синкретичне. Послідовники Ахл-е Хакк вірять, що Бог не тільки дає людству пророків, але він і сам втілюються у людські тіла для того, щоб відкрити людям свою Божественну сутність, щоб вони могли пізнати його на пряму без усяких пророків. Арсани вірять, що пророки лише приносять людям закони Бога , але вони аж ніяк не мають Божественної сутності. Представники Ахл-е Хакк вірять, що першим втіленням Бога на Землі був Алі ібн Абу Таліб, другим втіленням був шиїтський мудрець Шах Хушін, а останнім втіленням Бога був засновник Ахл-е Хакк – султан Сахак. Окрім божественної еманації адепти Ахл–е Хак вірять у людську реінкарнацію. Та-

ким чином кожна людина повинна самовдосконалюватися протягом життя, окрім того вона повинна дотримуватися чотирьох стадій життя 1) Дотримання Шаріату; 2) Маріфат – пізнання Бога; 3) Тарікат – містичний шлях; 4) Хікіката – досягнення істини. Щоб дотримуватися, цих чотирьох істин необхідно мати свого духовного наставника, який буде протягом життя наставляти людина на шлях звільнення від переродження. Саме духовний учитель допомагає людині знайти шлях до Бога. Такими чином у релігії Ахл-е Хакк присутній культ гуру. Арсани також вірять, що людська душа перевтілюється 1001 один раз, але перевтілення може і швидше припинитися, якщо дотримуватися чотирьох стадій життя. Також у Ахл-е Хакк присутнє есхатологічне вчення. Есхатологія Ахл-е Хакк нічим кардинально не відрізняється від вчення ісмаїлітів, імамітів. На думку Арсанів наш земний світ має 7 раз переродитися і на сьоме переродження прийде Магді, тобто спаситель, або 12 Імам. Послідовники Ахл-е Хакк вірять, що Магді може прийти як в тілесній оболонці (тобто як звичайна людина народитися), або прийти у вигляді безтілесної духовної істоти. На відміну від шиїтів та єзидів, арсани не мають своєї сакральної книги, хоча мають книги, які бажано читати кожному адептові релігії Арсан. Серед таких книг: «Книга скарбів Пердівара», «Королівська книга істини», «Роздуми про досконалість – саме у цій книзі розповідається про історію виникнення Ахл-е Хакк». Ці книги не є мають сакрального значення, як наприклад мають значиння в ісламі Коран чи в Єзидизмі Джилве. На сьогодні послідовників релігії Ахл-е Хакк налічується приблизно 2.5 мільйони осіб. Найбільше послідовників Арсану проживає у Ірані, а також у Туреччині, Іраку та Сирії. Дана релігійна течія найбільш популярна серед етнічних курдів. На сьогодні послідовники Ахл-е Хакк не займаються прозелітизмом, тому стати послідовником цієї таємничої релігійної системи практично не можливо. Ігор Дмитрук

ПОСТАТЬ

Джерела філософії Е.М.Чорана/Сьорана Життя і мислення – це два нерозривних процеси, що супроводжують нас під час фрагментарної та надламаної історії. Ми можемо приймати якусь ідеологію, приєднуватися до чогось великого і плекати надії, що полишимо свій слід в історії на сторінках шкільних підручників чи у спеціальному дослідженні якогось інтелектуала. Комусь це вдається, а комусь ні. Перебуваючи у дусі свого часу, наповнюючись ним, історична людина творить помилки, які стають безцінними здобутками для майбутнього. Така ж історія і у героя цієї статті. Еміль Мішель Чоран (Сьоран) – румунський філософ-мораліст та мислитель-скептик,який досі є однією із найзагадковіших постатей в історії європейської культури і філософії ХХ століття. Він був сином румунського священика із невеличкого села в Карпатах,закінчив філософський факультет Бухарестського університету. Його вплив на розвиток філософії майже непомітний, навіть той, що відбувся, залишається сумнівним і дуже двозначним. У творчості Чорана озлоблена маргінальність поєднувалася із неймовірним цинізмом, а ефемерна епатажність і нонконформізм зуміли зробити мислителя знаменитим, просунувши його значно далі від популярних у 1940-1980-х роках напрямів філософії. Нав’язлива самоізоляція та апелювання до

гностичної та буддійської традиції розмістили філософію Чорана в авангарді, а своєрідна консервація, навіть старомодність румунського філософа, викинула його за лаштунки історичної, і багато в чому сумнівної, драми людського мислення. Він опинився наприкінці самої п’єси, на сторінках книги, яку читач вже поспішав згортати. Чоран не став головним героєм філософської драми, він радше взяв на себе роль спостерігача в самому тексті – прихованого героя. Цей герой полишає всі літературні прийоми і метафори, живучи у власному порожньому світі без письма, а на його присутність натякають лише фрагменти і клаптики тексту, записані на берегах. Прихований герой у драмі під назвою “Історія філософії” вибудовує власний світ і опановує декілька різних технік передачі своїх думок і прихованих послань – короткі есеї та афоризми. Утім, його тексти – це всього лиш маски, що створювали відчуття відчуженості та огиди до змісту, що намагався передати Чоран. Його письмо було радше штучною мовою, не справжністю і відчуженістю людини, яка намагалася віднайти свої істини у тексті, де всі навколо шукають втрачені істини… Чоран належав до того “румунського” інтелектуального кола, яке впродовж другої половини ХХ століття дало Європі визначні імена: М.Еліаде та Й.Йонеско, К.Нойку і М.Вулканеску, також М.Себастьян і П.Целян – усі вони народилися і зростали на території “Великої Румунії”. Слава в Румунії до Чорана прийшла ще за часів юності, коли він видав свою першу книгу “На вершинах відчаю” (1934). Його філософська спадщина переповнена похмурим скепсисом, яким він привертав до себе увагу цілком різних інтелектуалів Румунії в період з 1932 до 1940 року та Франції з 1949 року, коли вийшла збірка есеїв.“ Трактат про розпад” французькою мовою. Політичне минуле, що приховував Чоран, змусило його відмовитися від самого себе, викинути румунський паспорт і змиритися із неприйняттям. Він так і не став громадянином Франції. Після невдалих спроб знайти своє місце на службі дипломата фашистської Румунії він вирішує вести життя вічного студента. Саме з цього моменту Чоран перетворюється в Сьорана. Навчаючись в Німеччині, а потім живу-

ПОСТАТЬ чи у Франції, румунський філософ не пройнявся ють до розмови. Він завжди відповідає відмовані філософією Гайдеґґера, ні екзистенціалізмом ми на запрошення і відмовляється від будь-яких Сартра. Він цілковито перебував у “філософії премій та почестей, обираючи життя відлюднижиття” власного бачення, переповненої гностич- ка, світського аскета, вічного студента. Другою ним песимізмом, античним скептицизмом і буд- найбільшою трагедією для Сьорана стає те, що дійськими трактуваннями людської свідомості. він вже не може бути студентом у свої 40 років. Найближче у своїх поглядах румунський філософ Важко сказати, що самев письмі Сьорана занаблизився до Людвіга Клагеса, лекції котрого він чудовувало його сучасників. Можливо, його ліслухав перебуваючи на грантовій програмі в на- тературний геній, або особлива меланхолійність циській Німеччині. Саме там він пройнявся дик- румунського народу. До українського читача Чотатурою Гітлера, яким деякий час захоплювався. ран/Сьоран приходить лише зараз. Захоплення “Заочним вчителем” для Чорана став один із його афоризмами свідчить не так про відкриття його найближчих друзів – Мірча Еліаде, лідер нового філософа, а швидше про його близькість цілого молодого покоління румунських інтелек- та актуальність для нас. Він стає популярним під туалів. Він познайомив Чорана із філософією час студентських бунтів у Франції 60-70-х років буддизму, тантричною доктриною, вченням гно- ХХ століття. Саме тоді література, що рухалась стиків та ведичними текстаусупереч конформізму, поми. Саме лекції Еліаде про чинає розглядатися з нової східну релігійність та філоточки зору. У Німеччині Сьософію врізалися в Чоранову ран стає знаменитим після творчість на все життя. Паперекладу його книги “Траксажі про буддизм і гноститат про розлад”, що здійснив цизм будуть перекочовувати “поет із Буковини” П. Целян. з одного есе в інше, від афоСимптоматичний текст-споризму до афоризму в кожній гад румунського філосокнизі Е. Чорана/Сьорана. фа про П. Целяна залишив Іншим вчителем для Чоразначний слід у студіях, які на став Беньямін Фондане, займаються вивченням спадтакож румун, який проживав щини цього поета. Цим двом у Парижі. Після цієї зустрічі інтелектуалам вдалося поромолодий інтелектуал із Рузумітися через схожість у хамунії остаточно пориває зі рактері та поглядах на літерасвоїм політичним минулим, туру. Вони були вихідцями із змінює своє негативне став“Великої Румунії”, яку обоє лення до євреїв та політивтратили, і кожен намагався ки і за власним бажанням віднайти для себе своє місвитісняє себе в соціальний це серед власного розпачу. Еміль Чоран у Парижі (1949) маргінес –стає апатридом. НеТворчість Сьорана заново довге знайомство двох румунських емігрантів відкрила негативізм Сходу, гностичну містику і у 1941 році повністю реформувало погляди Чо- проблему дуалізму, скептицизм Піррона і філорана. Напевно, саме з цього знайомства він софію кінізму; негативну антропологію та маостаточно перетворюється у Сьорана. Фондане ловідомих французьких митців; “страх перед відкриває для свого нового друга творчість Ларо- історією”, який він розділяв зі своїм другом М. шфуко і маловідому французьку літературу, що Еліаде – “падіння в історію” і “випадіння із часу”. тривожитиме Сьорана до останнього афоризму. Саме через нескінченність Сьоранових тем, які 7 березня 1944 року за доносом сусіда Фон- він розкриває у своїх есе, афоризмах і записних дане і його сестру було відправлено в концтабір книгах, писати про цього мислителя можна тільки Освенцим, де вони і загинули. Це була одна із під певним кутом зору, оскільки спроби охопити найбільших трагедій у житті Сьорана. Після цієї все загалом будуть марними від самого початку. події тексти румунського філософа стають більш Утім, якщо Сьоранові думки незліченні, то песимістичними та переповненими приреченістю його основні світоглядні принципи є цілком наочлюдини в історії. Починаючи із 1949 року, Сьоран ними:їх можна розгледіти та відчути. Як справжстає публічною фігурою, його постійно запрошу- ній філософ, він готовий створювати проміжні

ПОСТАТЬ стани і повставати в дуже давніх іпостасях забутих інтелектуальних систем, що колись підкорили Схід, хоч і на незначний термін. Таких проміжних станів і тем у творчості Сьорана є декілька, бо тільки в розмаїтті тем можна простежити Інакшість його філософії від тогочасних актуальних для румунської філософії екзистенціалізму чи постмодернізму. Саме завдяки цій інакшості Чоран стає таким, яким його знає світ. Він перетворюється в Сьорана, про якого дуже обережно дізнається лише прихований читач. Замаскований герой книг румунського філософа виразно поціновує своє вміння бути непомітним і забутим, він не згоден знімати свою маску. Цей персонаж не може дозволити собі відкритість та щирість: він не актор, він нічого не демонструє, але вміло створює скандали у свідомості читача; він радше непомітний і непередбачуваний, мораліст. Тем у Сьорановій творчості можна розгледіти багато, однак будемо акцентувати увагу на “темній” релігії гностиків, буддизмі і античному скептицизмі – це три основні джерела, що надихали румунського мислителя. Гностицизм, буддизм, скептицизм та деякі ведичні мотиви щільно вплетені у творчість Сьорана, вони відображають його особисті думки щодо дуалістичної природи світу, злого деміурга, ілюзорності людського тіла і буття, відмову від тілесності, що активно проповідувалося у ведичній філософії, скептиками і катарами. “Страх перед історією” і “випадіння

із часу” належить не лише Чорану, але й Еліаде, їхня концепція про людину, що знаходилася поза історією, викликала негативне сприйняття. Хоча погляди Чорана, які сформувалися спільно із поглядами Еліаде, пішли власним шляхом і втілилися в оригінальній концепції; “падіння людини” передбачає розгляд людини в історії та релігії, тісно переплітається із попередніми двома темами. Рецепція гностицизму і буддизму у творчості Е. Чорана/Сьорана Найлогічніше помістити Сьорана до традиції “філософії життя” або своєрідного негативного екзистенціалізму, який був притаманний норвежцю П. В. Запффе та послідовникам традиції Шопенгауера і Ніцше. Хоча Сьоран не проявляв інтересу до жодного із філософів, які належали до цих традицій і були його сучасниками. Лише у 30-х роках Чоран звертається до спадщини Клагеса і до його оригінального підходу розуміння людської особистості через графологію та характерологію. Сьоран же не зараховував себе до жодної традиції. Він навіть не покликався на своїх сучасників, єдиний мислитель, чиї ідеї зустрічаються у творчості Чорана/Сьорана – це Еліаде. Їхня дружба була плідною і глибокою, тривала до смерті Еліаде в 1986 році. Про свого друга Сьоран залишить оригінальне есе, що розкриватиме цінність спогаду в його філософії. Навіть через десятиліття Еліаде залишиться “лідером молодого покоління” румунських інтелектуалів, до якого належав Чоран.

ПОСТАТЬ Румунський мислитель надає перевагу буддійським трактатам, вченню гностиків, творчості античних скептиків і кініків:Піррона і Секста Емпірика, Діогена. Така комбінація дала змогу виголошувати крайній песимізм і скептицизм, що доводив людську думку до самого краю її можливостей: заперечувати самого себе, своє тіло і своє буття, тим самим створивши простір для нового початку. Джерело цих ідей знаходиться у гностицизмі, що невдовзі перекочує в каббалу – цимцум, де йдеться про самостиснення Бога для створення нового простору, аби міг виникнути наш світ – простір без Бога. Інколи погляди Сьорана збігатимуться із думками Гайдеґґера, які він висловив у своїй праці “Європейський нігілізм”, особливо щодо аксіології. Цінності людини – це лише вигідні умови гри, яку ми приймаємо як нав’язливу реальність, що нас оточує. Опираючись на погляди буддійської школи Мадхьяміка, Сьоран виділяє два типи істини. Перший тип – “абсолютна істина” (парамарта) – здобутки звільнених (зниклих) душ і сфери діяльності. Другий тип – “затуманена істина” (самвріті) – помилкова істина про цей світ. Для підтвердження своєї думки Сьоран наводить приклад гностичної легендипро ангелів, що не підтримали ні воїнство Михаїла, ні воїнство Люцифера, а були відправлені

на землю. Знаючи істину, вони забули про ті події які пережили під час свого існування у вигляді ангелів, а тому зробити вибір їм значно складніше. Страх перед історією і випадіння із часу: переосмислення історії Безцільне блукання лабіринтами серед уламків цивілізації, тіла, що розкладаються, скелети в музеях, древні фоліанти, які вже нікому непотрібні – такі постапокаліптичні пейзажі можна віднайти, читаючи есеї Сьорана. Його маршрут завжди був протилежним руху всієї філософії, яку творили його сучасники. Образ людини, яка зачинилася у своїй кімнаті серед великого міста, стає типовим для Сьорана. Уже наш сучасник, румунський емігрант, що проживає в Парижі – Матей Вішнек, написав п’єсу про Сьорана“ Масандра із краєвидом на смерть”. Масандра набуває особливого значення для Сьорана і перетворюється в ідеальний простір, щодає змогу зафіксувати і зберегти всі безсонні ночі, усі страждання нового гностика ХХ століття. Стале помешкання є формою затримки – обманним маневром, завдяки якому Сьоран відмовляється брати участь в історії. Однією із найцікавіших концепцій Сьорана є “випадіння із часу”. Той, хто випадає із часу, потрапляє в особливий простір, туди, де щось осмислити вже абсолютно неможливо, туди, де закінчується історія, і все повторюється знову і знову. Для Сьорана постмодерн – це втілення безкінечної деградації, стан людської історії, у якому ніщо немає сенсу, окрім безумства – світ,у якому все вже давно пояснено. Людська істота вперше опинилася сама перед собою лише в епоху постмодерну, але коли це сталось і людина усвідомила цю тотожність, вона зникла/випала із часу.

ПОСТАТЬ Блукання літературного та філософського відлюдника переповнене мікроскопічними сюжетами його есеїв. Людина прагне повернутися до того стану свого буття, де все ідеально впорядковане, і не потребує жодних зусиль для того, щоб продовжувати своє існування. На думку Сьорана, так зароджується ідея утопії, яка має свою механіку:перетворення соціальної структури натовпу на ідеальний механізм для того, щоб зупинити час та історію. Ці маленькі есеї створюють ілюзію “магічної енциклопедії” історичних подій у думках Сьорана,перетворюють його наратив на особливий світопорядок речей, рамками яких є їхня особлива доля. Навіть у черепа, що зберігається у музеї антропології є свій шлях, який може впливати на життя людини магічним чином. Страх перед історією виправдовується розпадом людського тіла на молекули, які потім зароджують нове життя. “Падіння людини”: негативна антропологія Людина досягає найнижчої межі, кінцевої ситуації деградації, що викликає неможливість рухатися далі вниз. Більше немає надії на те, що в кінці падіння виникне ще одна прірва. Принцип “падіння” притаманний абсолютно всім людям, він закладений у нас із самого початку історії. В авраамістиних традиціях історія починається із того моменту, коли відбувається гріхопадіння першої людини. Саме падіння визначає сутність людини: наскільки глибоко ми можемо впасти у прірву нашого буття, тим ми і є насправді. Максима філософської думки Сьорана: “Людина – істота зане-

падаюча”. Давні легенди, історії значно частіше описують падіння людини, ніж її вознесіння, це властиво лише тим, хто має частину божественного світла. Тут також можна вловити відголоски гностичних легенд: до істинного світла здатні піднятися лише ті душі, що змогли розпізнати в собі божественне світло, випадкові іскри, що були розкиданні у Всесвіті під час формування Космосу. Усі, хто не зміг розпізнати це світло, приречені на падіння та забуття. Звісно, падіння людини у християнській перспективі можна розглядати як особистий вибір людини. Сьорана взагалі складно вписати у християнську традицію, бо він розуміє падіння людини в архаїчній перспективі. Людина – це лише тління вогнища, що згасає; надлам у людині трапився від самого початку її історії. Падіння було б неможливим без мімікрії людини свого першообразу, який розпочав нашу історію. Таке налаштування свідомості Сьоран зводить до інфантильної відкритості та очікування несподіваного. Археологія думок збирає уламки нашої історії і водночас перетворює їх у наратив, що оповідає нам про події далекого минулого. Це клопітка робота –творити свою систему поглядів, розповідати все, що встигла побачити людина під час свого падіння. Ці ідеї починають жити своїм життя, доля речей стає незалежною від долі людини, пов’язаної з ними. Кожна окрема річ стає енциклопедією історії падіння людини, фіксацією людського страждання і точкою того, що наш час приречений на завершення. Для Сьо-

ПОСТАТЬ рана світ є завершеним і впорядкованим. Просто зараз він перебуває у стані розпаду – у кожному його предметі. Проте його ставлення до речей та розпаду не обмежується лише історією про падіння людини. Його інспірує проміжний стан переходу розпаду органічної матерії і той момент, коли цей розпад дає, формує нове життя на рівні хаосу ще невпорядкованих молекул, які містять у собі потенцію до творіння. Саме в цьому полягає природа злого деміурга, прихована в падінні людини. … Філософія Сьорана – це філософія останніх фрагментів людського буття, філософія останньої межі. Саме це в ній і формує “Інакшість”, робить її актуальною у складних умовах сучасного розвитку історії філософії. На відміну від спадщини багатьох інших філософів, значно оптимістичніших – це філософія нашої епохи. Людина випала із вічності в історію, а з історії – у позачасові рамки. Думки Сьорана не дають нам готових відповідей на те, що нам робити і як далі рухатися, вони лише запрошують нас до роздумів. Це приклад того, як можна віднайти в собі сили навіть у найтемніших закутках людської природи; нові точки опори для того, щоб перевернути природу. Сьоран підтвердив свою філософію власним жит-

тям. Після виїзду з Румунії він до самої смерті залишався апатридом – особою без громадянства, вічним подорожнім та аскетом, який не мав постійної роботи та уставлених соціальних меж. Саме в умовах нинішнього часу філософія Сьорана набуває своєї нової актуальності. Процеси, що відбулися під час життя румунського інтелектуала, докорінно змінили пейзаж політичної Європи, а також відбулося переформатування інтелектуальної традиції, відкрилися кордони і почали утворюватися нові союзи; відбувалися болісні процеси над мислителями, що прийняли у свій час праву ідеологію. Сьоран обирає очищення своєї сутності шляхом страждання, зануренням самого себе в агонію. Він намагався перетворитися лише в споглядача історії, до якої належав, і розповісти Нову історію людини, що опинилася за межею часу, у рамках позачасового буття. Віталій Щепанський

ПЕРЕКЛАД

Судження є, у найвищому і найбільш точному смислі, першопочатковий поділ внутрішньо об’єднаних в інтелектуальному спогляданні об’єкта і суб’єкта, той поділ, через який об’єкт і суб’єкт тільки і стають можливими, першоподіл (Ur- Teilung). У понятті поділу уже закладене поняття двостороннього відношення об’єкта і суб’єкта і необхідна передумова цілого, частинами якого є об’єкт і суб’єкт. «Я є Я» - найбільш наочний приклад цього поняття судження як теоретичного судження, бо в практичному судженні воно протиставляється Не-Я, а не собі самому. Дійсність і можливість розрізняються як опосередкована і неопосередкована свідомість. Якщо я мислю якийсь предмет як можливий, я повторюю лише те, що раніше було у свідомості, через що він є дійсним. Для нас не існує жодної ймовірної можливості, яка не була би дійсністю. Тому поняття можливості зовсім не підходить для [означення] предметів розуму, бо вони ніколи не є у свідомості як те, чим вони мають бути; тут діє лише поняття необхідності. Поняття можливості підходить для предметів розсудку (здорового глузду), поняття дійсності – для предметів сприйняття і споглядання. Буття виражає зв’язок суб’єкта і об’єкта. Там, де суб’єкт і об’єкт поєднанні цілковито, а не частково, тобто поєднані так, що ніякий їхній поділ неможливий, без того, щоб не постраждала сутність того, що повинно бути роз’єднано, там, і тільки там, може йти мова просто про буття, як ми маємо у випадку з інтелектуальним спогляданням. Однак це буття не слід плутати з тотожністю. Коли я говорю «Я є Я», суб’єкт (Я) і об’єкт (Я) поєднані не так, що їх поділ неможливий, без того, щоб не постраждала сутність того, що повинно бути роз’єднано; навпаки, Я тільки і можливе через це відокремлення Я від Я. Як можу я сказати «Я» без самосвідомості? Але як можлива самосвідомість? Тільки так: я себе протиставляю собі самому, відділяю себе від самого себе, але, не зважаючи на це розділення, пізнаю себе в протиставленні як те ж саме. Але наскільки те ж саме? Я можу, я повинен поставити питання, бо в іншому співвідношенні воно

протиставлене саме собі. Значить, тотожність не є поєднання об’єкта і суб’єкта, яке просто має місце, значить тотожність абсолютному буттю. Переклад на українську: Ольга Свиріпа

Відвідайте наш офіційний сайт www.apeironplus.net