ТекстOver. Число 14 by Володимир Криницький

Зоран Жмирич на “Книжковому Арсеналі”. Київ, 30 травня - 2 червня 2018 р.

Зміст Поезія Альгімантас Балтакіс - 3 / Марія Гев - 24 / Марія Гончаренко - 26 / Зоран Жмирич - 32 / Мілан Загорац - 34 / Антанас Йонінас - 35 / Біруте Йонушкайте - 47 / Міколас Карчяускас - 51 / Йонас Ліняускас - 61 / Леся Мовчун - 67 / Олесь Рязанов - 72 / Лєшек Шаруга - 78 / Міро Шкугор - 81 / Юлія - 82

Проза Тетяна Безушко-Граб. Півстоліття тому - 11 / Лідія Бистрова. Альфа і омега - 13

Есеїстика Немає тієї пісні (З. Жмирич) - 84 / Чи може Камов справді змінити чиєсь життя (М. Загорац) - 87 / «Бо література - це справжні почуття...» (О. Криницька) - 91

Рецензії Незруйнована надія (О. Юркевич) - 96 / Львів у поезії Ярослави Павличко, або «На писаному камені золотокосі вітри дмуть...» (О. Шалак) - 98

Альгімантас Балтакіс

Лише один день… З литовської переклав Дмитро Чередниченко МАТИ Де мій початок? За тисячу миль, Тисячу років тому. В утробі матері. Під серцем. Де моє продовження? На маминих руках. У маминих очах. У маминих думках. Отам моє продовження.

А коли матері не буде? Біля маминої могили. У маминих очах. У маминих думках. Під бождеревом. А де моє закінчення? За тисячу миль. Після тисячі літ. У маминій утробі. У маминих очах. У маминих думках. Закінчення нема. Є тільки продовження. 3

*** Дививсь я на море. Дививсь я на хмари. На журавля, що летів. На миле обличчя. На грайливу дитину. Дивився, дивився, дивився, Надивитись не міг. Відчуваю, Що вже ніколи Надивитись не зможу. Із циклу “Листки, жовті листки” *** Я хотів би міцно заснути – Як ведмідь у зимовий сон. Потім прокинутися – І нічого не пригадати. Устати весняного ранку, Потягнутися І сказати всім: Доброго ранку! І почати жити заново… СЕНТЕНЦІЯ Скільки розсипано Поцілунків гарячих! Незмірне кохання Ллється через край. Ми свічку палимо У денний час, Забувши, Що прийде вечір. 4

ЛІСНИКИ Вистоїмо, усе вистоїмо. І ще й іншим скажемо: вистояли! Біда може бути більша за тебе самого за найвище дерево. Але біда не може бути більша за нашу Батьківщину. Тоді б ми не вистояли навіки замовкнули. ЛЮБОВ І НЕНАВИСТЬ Тільки ті, котрих ми любимо, тільки ті, котрих ненавидимо, – для нас живі. Тільки їх ми бачимо, тільки про них думаємо. Навіть тоді, коли вони померли. Всі інші не мають навіть своєї тіні.

*** Йонасові Мікелінскасу Нам Учитель казав: або говоріть точно, або мовчіть! Відтоді боїмося і рота розтулити. Невже зостанемося німі? Точно може лиш Бог говорити… ЗЕМЛЯ Вона ніби й нічого не робить. Тільки лежить, Як жінка. Але яка важка це робота! Вона зробила все, що могла. Узяла зерно, повернула колос. Тепер щаслива. Тільки дуже втомилась. Постеліть їй, сніжинки, м’яку постіль. Підберіть породіллі суворих охоронців, Щоб ходили тихо палатою.

ДІВЧИНА, ЩО КУПАЛАСЯ ВНОЧІ Горбата дівчина Уночі прийшла до річки. Розгледілася. Прислухалася. Роздягнулася. Забрела у воду І стала дивитися На свій розпливчастий образ. Це було єдине її люстерко, В яке вона могла без страху заглянути. Тепер вона була вродлива, Справжня Афродіта. Ох, подумала дівчина, Якби завжди була ніч. Ніхто й не знав би, Що я горбата… Подумала І жалібно заплакала: Їй було шкода себе, А ще більше – шкода дня…

ПРИВ’ЯЗАНІСТЬ Я до тебе прив’язався В горах над безоднею Ти із прірви виводиш мене. А на рівнині тебе знов я забув, Хоч ти й була поруч. Ох, рівнино, благословенна і клята! Потім пливли ми морем. Знов прив’язався Я до тебе, бо ж бушувала буря І корабель стрибав, як тріска. Ми дісталися в порт. Знов я забув Тебе, хоч і ти поруч, Благословенна і клята. МІФОЛОГІЯ: БОГИНЯ ҐИВАТЕ Богиня життя Ґивате. Чому життя? Чому не смерть? Бо відняти може лиш той, що й дає. Смерті й життя богиня Ґивате.

ЛИШЕ ОДИН ДЕНЬ… Нехай нас розбудить ранок, мов двох незнайомих людей… Я несміливо – немов уперше – торкаю твоє оголене плече. І справді: хто ти? Звідки прийшла у мою оселю? А може, тут твій дім? Може, готель? Де ми з тобою? Не знаю, нічого не знаю. Не знаю навіть твойого імені. Як тебе звуть? Але я знаю: ми з тобою окремо лише один день. До вечора про один наступний дізнаємося більше, ніж знаємо, через двадцять літ. МІНІМАЛІЗМ Яке коротке життя! Лише трохи довше за цей вірш.

ВИНОГРАДНЕ ГРОНО Григорію Вієру Ти казав: Дружба Мені нагадує Виноградне гроно. І справді: Міцно зчеплені Ягоди Ціле літо спіють На одній ручці. Справді: Дружба солодка Як виноградний сік. Справді: Дружба п’янить як добре вистояне «Purkaras». Поки воно Не перетворило нас на сліпих.

Тетяна Безушко-Граб

Півстоліття тому Літній вечір. Саме та пора, коли вже не спека, від якої паморочиться в голові, і ще не прохолода, від якої хочеться сховатись у теплій, нагрітій за день неймовірної спеки, хаті. Саме у цю пору любили вони вийти за ворота та сісти на стару, ще дідівську, лавку. Давним-давно, ще як вони почали дівочити, і щоб далеко не ходили, то дід Степан по замовленню баби Афії злагодив ту не хитру, але добротну, лаву. І як стояла півстоліття тому, так і тепер стоїть. Але на відміну від цілунців та дівочих слів-зітхань, чує старечі “Ох!”, коли вони важко всідаючись та вишукуючи на дубовій лаві мякше місце, бо ж ноги крутить та в попереку болить, совгаються для вечірнього кіносеансу. Баба Катря та баба Варька виходять і всідаются отак щовечора. Попоравши нехитру господарку, замкнувши на щиколоду курей, гусей та кроликів. Всідаються, щоб погледіти, як до клубу біжить Світланкасусідка, яка, за словами баби Катрі, ще вчора у пелюшках так дзвінко верещала, як повагом, ніби павич, проходить вдівець Василь, він йде на інше село на вечорниці до такої ж Ольги-вдовиці, як повільно, припадаючи на праву ногу, повзе дід Тимофій, він йде до клубу грати шахмати. За ним пробає Тимофіїв пес Сірко, біжить на вечорниці до Василевої сучки. Вони тільки й чекають, коли хазяї розійдуться по своїх вечірніх справах. А баби ж нікому не скажуть, вони ж свої. Отак лише курява здійнялась за тим Сірком, як уже й корови прийшли з пасовиська. Вони минають їх двір, бо ще навесні сестри продали свою останню Маруську і тепер, проводжаючи сумним зором, нехитру череду, бо ж лишилось яких там десяток тих корів, голосно мукають, сповіщаючи про своє повернення хазяїв. А далі… тихо. Лише вітер шелестить липовим листям, час від час, скидаючи вже перестиглий пилок на баб. Сестри відмахуються від нього та чекають. А на екрані вечірних новин — антракт. Де-не-де у сусідніх дворах засвічують світло, бо сутеніє, за греблею шумить Збруч. Все, як колись, як півстоліття тому, коли Катря виходила заміж та родила 11

дітей, коли Варька не діждалась свого нареченого Миколу, бо поїхав на заробітки на схід, та й не повернув, чи іншу віднайшов, чи загинув, хто його зна. Отак такі різні, такі протилежні долі у сестер. Бо ж одна прожила все життя бігаючи-догоджаючи, працюючи не покладаючи рук, а друга тільки те й робила, що у віконце гляділа, коханого вичікуючи. Жили нарізно, одна у сусідньому селі, а інша — у батьківській хаті, щоб бува, як вернеться Микола, щоб одразу ж відшукав. А на старості знову зійшлись, бо у хаті, яку побудувала Катерина з чоловіком і так місця не має — діти, внуки, правнуки, а Варьці уже й сумно самій, та й виглядати, певно, не має кого. Отак і сидять, попоравши нехитру господарку, чекають допоки Сірко не буде бігти до своєї буди, поки дід Тимофій не награється у шахмати, поки Василь не закінчить посиденьки. Світланку не чекають, бо та буде пізно. Знають, самі були молоді. Півстоліття тому.

Лідія Бистрова

Альфа і омега Ти знаєш, я сьогодні шукав твої сліди. Блукав холодними вулицями, поміж безкінечні лабіринти самотніх будинків, що кричать химерами до безликого неба замерзлим шепотінням. Твої сліди плуталися, спотикалися, поспішали сховатися за рогом старовинного костелу, стіни якого віками манять до себе заблудлі тіні… І мою пропащу душу. Гул дзвонів розноситься порожньою площею, замітаючи твої сліди відлунням могутніх дзвонів, що відлякують пітьму, котра кружляє вирвою під захистом зграї воронів. Ковтаю жовч відрази до цього місця і повертаю назад. Холодне повітря коле боляче голками протесту. А я вдихаю в себе цей протест на повні груди в очікуванні снігу. В очікуванні весни. З сірого неба на землю сипався густий сніг, прикриваючи наготу землі від надокучливих поглядів перехожих, що поспішали сховатися в черевах брудно-жовтих тролейбусів і зникнути в невідомому напрямку у пошуках весни. Дзвони старого костелу величним гулом ожили в тиші дня і розлетілися відлунням над малолюдною площею до здивованих химер, що звисали з фасадів давно закинутих будинків. Вони мовчки спостерігали за чорними дверима святині, в тремтячому очікуванні. Коли замовкли дзвони, запала неспокійна тиша, немов мить на долю секунди завмерла. Сніжинки нерухомо повисли поміж небом і землею. Двері костелу повільно відчинилися. Здійнявся вітер. Ожили сніжинки, закрутилися хороводом, ховаючи від чужих очей білою завіскою чорні стіни костелу і високу постать в сірому плащі, що поспішала в невідомому напрямку… Вона стояла нерухомо посеред покручених стовбурів старих дерев і дивилася повз нього. Він не міг відвести свого погляду від її зелених пронизливих очей. З неба сипав білий сніг і віяло холодом. Та від неї пахнуло терпкою весною… життям. І цей запах п’янив, обволікав, відганяючи всі сумніви. На мить їхні погляди зустрілися. Вона дивилася просто в нього: в саме серце. Невже… не може. Ні, вона не може бачити його! Та дівчина колола зеленими очима, немов читала його сутність. 13

− Прийшов, − прошептала і розгублено всміхнулася пересохлими вустами, що тремтіли від холоду. Вона простягнула до нього руку якось по дитячому наївно. Він завмер, не в силах заперечити. Її долонь, ніжно торкнувшись його грудей, пропекла наскрізь пломенем вогню. Він відчув биття сполоханого серця. Воно тремтіло, замираючи в його грудях і рвалося від болю, паралізуючи подих. Її рука пройшла повз нього і його сутність злилася з тілом дівчини в єдине ціле. Яскраве світло об’єднало їх, щоб розірвати. Страх– в’язкий, тягучий, спопеляючий. Він стиснув слизьким павутинням, обліпив зсередини сумнівами, в’ївся в серце жалюгідністю, штовхаючи до невидимої безодні. Він закричав, намагаючись опанувати себе, вирватися з лап оману, відчуваючи як горять крила… Лукаш задихався на білій холодній землі, хапаючи ротом повітря. Вона стояла поруч обнімаючи чоловіком, старшого від неї на кілька років, судячи із сивини у волоссі. Дівчина притискала його до себе, немов хотіла сховати від усього світу у своїх обіймах і не могла стримати сліз, що котилися по замерзлим щокам. − Припини, − посміхнувся чоловік, намагаючись витерти її сльози. − Дякую, що прийшов… − Що трапилося? − Нам потрібно поговорити. Стільки часу минуло від смерті батьків! Я втомилася, − тремтіла всім тілом. − Від чого? − посміхнувся здивовано. − Від самотності. Я заблукала. Не можу спинитися… − У мене обмаль часу, − зробив крок в сторону. Спинився і глянув на дорогий годинник на своєму зап’ясткуу, немов щось зважуючи: − Може, вип’ємо по чашці кави? − Ні. Не сьогодні. Краще завтра… − Не можу завтра. Робота. На вихідні зустрінемось. Нам давно час поговорити… Про спадок. Минуло ж вже півроку… − Гаразд. − Якщо в тебе нічого важливого, то я мушу бігти, − посміхнувся без вибачень. − Нічого важливого, − опустила голову, ховаючи правду. Він торкнувся губами її щоки і поспішив в сторону бульвару, за яким в кількох метрах знаходився його офіс, в якому повинна була сидіти вона. Та не змогла. Відмовилась від спадку батьків на користь 14

брата. Хотіла тільки однокімнатну квартиру на окраїні міста, в якій колись жили її мрії. Та, мабуть, померли разом з батьками в тій автокатастрофі. Чому ж тоді не загинула і вона. Вижила на здивування всіх. Хто ж так вирішив поглумитися?Вона повільно рушила в протилежному напрямку. Немов поміж ними щойно не було цієї зустрічі і вони− двоє випадкових незнайомців… Лукаш відчував як боляче стискається її серце, смак сліз, що котилися холодними щоками, холод нинішнього дня і бажання зникнути назавжди. − Я ж просто хотіла з ним поговорити. Як колись. Невже це так важко було, просто мене вислухати, – говорила в тишу простору перед собою. Лукаш тільки накинув на голову сірий капюшон, відводячи погляд. Софія дістала сигарети. Хотілося самотності і спиртного, щоб без жодних думок, без жалю і страху, щоб, просто, розчинитися в цій зимі прозоримо-білим снігом. І так хотілося спати… Депресивна втома давала про себе знати. Софія важко опустилася на вкриту грубим шаром снігу лавочку. Сигарета продовжувала диміти, затиснута поміж пальцями, немов ключ до спасіння, якого не було… Чи вона не хотіла бачити. Лукаш присів поруч. Йому веліли допомогти цій дівчині. Та він вперше не знав як, бо залишилося так мало часу і так багато в’язкої байдужості, так багато зневіри і болю. А вона не хотіла дихати. Зафіксувала погляд в сірий простір неба. Вона і не помітила, як до неї підійшов один з тих брудних бездомниххатьків, що полонили вулиці міста і борються за це жалюгідне життя своєю присутністю. − Допоможи… − протягнув порепану чорну руку з обгризеними нігтями до самої м’якоті.Софія глибоко вдихнула морозного повітря. Зазирнула в сиві очі, що сльозилися від холоду. Від нього несло спиртним і брудом. Знітилася, відводячи погляд. − Дякую, − розгублено старий на пом’яту купюру, що без зайвих слів дістала з кишені пальта і протягнула. − Іди, − слабо відповіла. − Скоро, мабуть, весна, − всміхався старий на диво білосніжною посмішкою. Софія підвелася і рушила в сторону залізничного вокзалу. Потрібно повертатися додому. Вже ж скоро стемніє. По дорозі повернула до аптеки. Довго стояла, вивчаючи вітрини, вагаючись. Лукаш мовчав поруч. − Дівчино, вам чимось допомогти? – усміхнулася мила брюнетка з маленького віконечка у вітрині. 15

− Так. Темазепам. − Одну хвилинку, − зацокала високими підборами. Софія дістала потрібну суму з поношеного гаманця. Спіймала свій притуплений погляд у вітрині. Може, варто зупинитися? Може… Ліки сховала до кишені. Висунулася на вулицю. З-за хмар самотній промінь сонця. Не зважала. В голові пустота. Тільки б на потяг встигнути. Та ноги не поспішали. Немов хтось тримав за руку. І було затишно і геть не самотньо. Лукаш посміхався, не відпускаючи її долонь, а з ним посміхалося і сонце. Невже весна! Враз, без застереження… Не помітила як її потяг показав хвіст, зникаючи в павутині рейсів. Наступний буде аж завтра вранці. Нервово озирнулася. Дістала з кишені ліки. Завтра буде пізно, завтра, може і передумає. А сьогодні вже все вирішила. Сьогодні…Покрутилася в різних напрямках. Куди? Небо протикав гострий дах старого костелу. Туди. Завзято перестрибнула через дві платформи і побігла через вузькі провулки до площі. Сутінки м’яко опускалися на місто. Химери здивовано вивчали дивну дівчину, що бігла в сторону старої святині. Повз з шумом мчали жовті трамваї в сторону темряви, запалювати ліхтарі. Так хотілося туди з ними. Та ноги вели все ближче і ближче до старих воріт з похиленим хрестом. Софія потягнула на себе старі двері, що з рипом відчинилися. Всередині панувала тиша і пустота, в якій тріскотіли свічки. Пахло ладаном і воском. Нікого, тільки лики святих суворо дивляться звідусіль. Не зважала. Спинилася біля статуї святого Михайла, що застиг із важким мечем в руках, охороняючи ворота раю. Біля його ніг стояв графин наповнений водою, а поруч стакан. Сполохано оглянулася навколо. Ні душі. Прикро якось зробилося на одну коротку мить. Чомусь виступили сльози. Гнівно труснула головою. Порившись в кишені плаща, вийняла коробку з ліками. Швидкими рухами діставала пігулки одну за другою з алюмінієвої пластини аж до останньої. Наповнила стакан водою. Скривилася. Ще раз оглянулася для певності. «Чудове місце для останніх хвилин», − майнула страшна думка. Без поспіху висипали пігулки з долоні до рота і запила крижаною водою. − Так буде краще, − боязко всміхнулася до статуї архангела. Той Михаїл мовчав, дивлячись кудись в сторону. − Тобі вирішувати? – голос поруч різко розрізав тишу. Від несподіванки впустила склянку на сіру підлогу. Звук битого скла 16

відлунням пролетів святинею. Оглянулася. Висока постать в сірому пальто, капюшон якого приховував обличчя чоловіка. − Ти хто? Що тут робиш? − Спостерігаю… − Я піду, − рушила до виходу. − Ти поспішаєш? Куди? − Це тебе не стосується… Незнайомець своєю високою статурою заступив вихід. Софія сполохано оглянулася через плече. Нікого. − Що ти хочеш? Я буду кричати. − Кричи, − відкинув капюшон. На мить завмерла в німому захоплені красою чоловіка. Його голубі очі дивилася крізь тіло в саму душу, кололи світлом. Чорні пасма волосся спадали на високе чоло. І від нього пахло фіалками. − Мені час, − спробувала оминути незнайомця. − Тоді я з тобою. − Що тобі потрібно від мене? – Ходімо. − Куди? Він торкнувся її руки. М’яке тепло розлилося холодною долонею по всьому тілу. Змушувала себе вирвати руку і втекти. Та чомусь боялася ворухнутися. − Чи ти боїшся? − Ні, − мов під гіпнозом. − Ходімо. Вони вийшла із старої святині. Уже стемніло. Ліхтарі неоновим світлом гралися із темрявою. Химери хижо посміхалися кривими мордами, нездолані часом у всій своїй іронічній красі й загадковості, спостерігаючи за двома постатями, що зникли у чорній пащі одного з тих старих будинків з віковою історією, про яку продовжують мовчати сірі потріскані стіни. Софія обережно ступила до квартири, в яку її привів, мов малу дитину, за руку незнайомець. Тут пахло м’ятою і фіалками. Дивували картини, які виділялися на білих стінах. Кожна з епізодом завмерлого часу. Незнайомець запросив рухом руки до вітальні, а сам зник за одними з важких дубових дверей. “Мабуть, викликає швидку”, − з острахом оглянулася навколо. Дивувало, що і досі ліки не діяли. А мали б вже. Може, якщо вона опуститься на цей білий диван, то вже не зможе підвестися : 17

засне… Та сон чомусь не йшов. Навіть не відчувала втоми у повіках. Дивина! Може, пігулки підроблені, як ото показують в новинах?!. Підвелася. Підійшла до великого вікна на цілу стіну. І що тепер? Виглянула на світ божий, шукаючи там пояснення. Тільки безлюдна площа в яскравому світлі і чорне небо без зірок. − Візьми, − тихий голос за спиною змусив підскочити. Незнайомець протягував велику жовту кружку, в якій парував чай з гібіскуса. − Це мені? – розгублено всміхнулася. − Твій улюблений. Сіли на м’який білий диван в центрі вітальні. Софія стривожено блукала поглядом кімнатою, ковтаючи чай, і мовчала. Не знала, з чого розпочати. А, може, просто отак встати і піти без зайвих слів, і більше не згадувати цього незнайомця ніколи. − Як тебе звати? – зважилася порушити тишу. − Це неважливо. − Чому ми тут? − Бо надворі холодно і скоро буде падати сніг… − Ти бачив в костелі, як я… − замовкла, міцно стиснувши жовту кружку. − Тобі треба відпочити. Завтра буде новий день. Ходімо, я проведу тебе, − простягнув руку. Софія збентежено потиснула плечем: − А ти не викликав «швидкої» чи поліції? − А вони тобі потрібні? Ходімо. Дівчина пішла слідом, немов знала цього чоловіка все своє життя. Він відчинив двері поруч з гостьовою і рухом запросив увійти. Невеличка кімната з каміном, в якому потріскували дрова і виходом на балкон. Усміхнулася, адже завжди мріяла мати таку кімнату. В кутку стояв мольберт з натягнутим білосніжним полотном. − Ви художник? – вмить ожила. − Всі ми художники. З талантами і мріями. Тільки не у всіх стає сили, щоб відкрити себе світові. − Навіщо? Всім байдуже… − Та ні. Тобі байдуже. Чоловік вийшов. Софія сіла на ліжко. Навпроти мольберт біліє чистотою. Поруч баночки з фарбами, пензлі. Підвелася. Дрова в каміні потріскували, пахнули хвоєю. Мить дивилася на полум’я, що танцювало танго. За вікном блиск нічного міста пульсує у 18

тиші. Невеличкий столик з розкиданими білими аркушами на його поверхні. Вслухалася. Звуки піаніно зовсім поруч. Торкнулася пензлів. Затремтіла. Пригадала собі власні заборони ніколи більше не торкатися фарб. Та щось рвалося із середини до того мольберта. Може, один разок іще перед смертю. Глянула на чисте полотно і, вже не стримуючи себе, потягнулася до фарб. За вікном давно вже розвиднилося, та Софія далі стояла біля мольберта, плавними рухами змішуючи на палітрі кольори. Мазки лягала рівно, не залишаючи на полотні жодного вільного місця. Дівчина писала свою історію: без зайвих слів, метушливих рухів. За вікном падав сніг і пахло фіалками, пахло весною, і так хотілося жити. Вперше за стільки років… За стіною замовкло піаніно. Завмерла. Здивовано витріщалася на картину. Немов невидима омана спала. Тиша різала слух. Швидко витерла руки об ганчірку. Їй потрібно іти. У двері постукали. Напружилася. Хотіла спочатку швидко заскочити в ліжко і удати, що спить. Та двері повільно відчинилися. Чоловік з посмішкою розглядав розгублену дівчину з перемазаним фарбами обличчям. − Вибачте, − пробурмотіла, ховаючи брудні руки за спину. – Сама не знаю, що на мене найшло. Я поверну гроші за зіпсуте полотно… − Хіба воно зіпсуте? – увійшов до кімнати. – Талант не підкорити байдужістю. Він буде пускати парості, навіть коли всі втратять надії. − Ви про що? Я, мабуть, піду. − Куди? Тебе ж ніхто не чекає. − Та вам звідки знати? – проштовхнулася повз чоловіка до дверей. − Можеш залишитися тут. Поки біль не стихне… Софія знічено оглянулася на чоловіка, який продовжував стояти навпроти мольберта, вивчаючи картину. Затамувала дихання. Клубок із не виплаканих сліз підійшов до горла. Лють на мить затуманила погляд дівчині. Хотілося кричати, учепитися руками в плечі того незнайомця і дерти поламаними нігтями, аж, доки не побачить кров. − Ходімо пити чай, − повернувся до неї чоловік, проколюючи голубими очима. − Мені потрібно іти, − ледь чутно. − Ще встигнеш. Ходімо. Бо вистигне. Пішла, дивуючись сама собі. А в голові одні запитання лізуть на другі. Та не наважується видати хоча би звук, щоб не почути правду. 19

У просторій кухні пахло ваніллю. Мов колись у іншому житті, коли ще була мама. Стиснулася у кутику біля вікна на канапі. Чоловік простягнув їй жовту кружку. − Чому я тут? – наважилася спитати. − Ти заблукала. − Ти хто? Маніяк? − Я схожий на маніяка? Я – Лукаш. − Дивне ім’я − Лукаш. Я можу піти? − Так. Тільки візьми з собою,− протягнув ключ.− – Може, тобі знадобиться повернутися сюди. − Не треба. Я, мабуть, все ж піду,− повільно підвелася, не зводячи занепокоєного погляду з усміхнених очей навпроти. − До зустрічі, Софіє! – промовив, відпиваючи ковток чаю із своєї кружки. «Звідки він знає моє ім’я?», − майнуло в голові. Швидко вхопила свої речі, потягнула на себе вхідні двері, які, на здивування, були відчинені. Оглянулася з острахом через плече, немов за нею зараз кинеться цей дивний чоловік. Та ніхто не поспішав навздогін. Тільки пахло фіалками і сосновими дровами. Завагалася на порозі кілька секунд, перш ніж ступила крок до холодного і похмурого під’їзду. Софія лежала на старому дивані у тісній однокімнатній квартирі і дивилася в павутину тріщин на стелі. В голові пульсувала біль, паралізуючи будь-які думки. Вголос застогнала, намагаючись підвестися. Коло дивана розкидані пляшки в основному від бренді. Облизала пересохлі губи. Задзвонив телефон. На екрані світилося ім’я брата. − Слухаю, − втомленим хриплим голосом. − Ти вдома? − Так. − Я підіймаюся. Відчиняй. Повільно підвелася, намагаючись зібратися з думками. Ковтнула з чайника кілька ковтків води. Неначе прояснилося. Оглянулася. Розкидані журнали, одяг, порожні пляшки заповнили тісний простір кімнати. Сива завіса із тютюнового диму доповнювала « затишну» атмосферу. − Що ж… Буде весело,− пробурмотіла, поспішаючи до дверей, в які уже дзвонили. − Привіт, − намагалася всміхнутися, потрісканими губами. 20

− Привіт, − скривився Максим, заходячи до квартири. − Ти мав подзвонити на вихідні, − немов виправдовуючи безлад в квартирі. − Не дивно, що ти втратила рахунок дням, − відсуваючи носком черевиків пляшку від вина, що валялася коло столу. Софія здивовано звела брови. Адже тільки вчора була середа. Чи ні… Коли вона зустріла того дивного незнайомця? Скривилася від головного болю, що розвалював усі намагання зібрати головоломку в єдину картину. − Що сьогодні за день? – дістала сигарету із погнутої пачки. − Неділя! Що за безлад ти розвела в квартирі? Софіє, що відбувається? Ти все це випила? – провів поглядом по пляшках, що виглядали з усіх кутів, прикриті розкиданими речами. − Так. А ти прийшов мене посварити? Не варто. Дівчинка виросла. Дівчинка сама вирішує, як їй прожити жалюгідні дні. Чого прийшов? − Знаєш, я ще хотів тебе пожаліти. Знайшов тобі житло в центрі міста. Навіть заплатив передоплату на місяць. Та бачу, що дарма, − намагався стримувати гнів, ховаючи стиснуті кулаки до кишень пальта. − Ти про що? – глибоко затягнулася сигаретою. − Минуло півроку з дня смерті батьків. І згідно заповіту квартира переходить у мою власність. У тебе тиждень, щоб звільнити помешкання,− зневажливо палив поглядом. − Але ми ж домовилися. Квартира мала залишитися мені, а натомість ти отримав заміський будинок і родинний батьківський бізнес. − З якого ти отримуєш дивіденди на своє розпусне життя! Квартира моя згідно усіх документів. І я збережу її, як пам’ять про батьків, яку ти так ганьбиш! − Ти не можеш, − зблідла. − Ні. Це ти не можеш тут знаходитися. Тиждень! Максим з огидою оглянувся навколо, перш ніж рушити до виходу. Голосно тріснули вхідні двері. Запала тиша, в якій наростав нестримний розпач і бажання зникнути назавжди. Закурила іще одну сигарету. З вікна віяло холодом і сірістю. А, може, вийти у вікно і розчинитися в цій сірості, якщо більше нема куди подітися? Підвелася з брудної підлоги і виглянула у двір. Високо і лячно. По низу пливуть автомобілі, снують люди поміж брудні барикади із 21

снігу, блукає весна. Їй би віднайти ту весну. Запахло фіалками. Гра уяви. Вдихнула глибше. Солодкий запах висів в сірому просторі. Зачинила вікно. Перед очима голубі пронизливі очі. І гостре бажання малювати. Гостре бажання жити. Відчинила шафу. В якій зберігала всі свої полотна і фарби. Вдихнула запах бережно, без поспіху, смакуючи кожний міліметр, щоб бува не пропустити щось дуже важливе, щось таке рідне і водночас далеке.Софія стояла перед старими дверима і налаштовувалася, щоб натиснути на кнопку дзвінка. Та що вона скаже? Чому тут? Бо більше ніхто її не запрошував, більше нікому вона не потрібна. Загублена поміж простором і часом. Вигнана з рідного дому найближчою людиною. Ось так: без зайвих пояснень… Але тут на неї теж ніхто не чекає! Повільно розвернулася. Знову в аптеку по більш дієвий засіб. Двері несподівано відчинилися. − Привіт,− розгублено дивилася в голубі очі. − Заходь, − запросив рухом руки до квартири. − Вибач. Мені не було більше куди піти, − опустила невелику спортивну сумку, в якій вмістилися всі її речі з батьківської квартири. − Чай уже остигає. Заходь до кухні. Софія сіла біля вікна, ховаючи погляд в простір міста, що лежало, мов на долоні. Лукаш налив їй гарячий чай до великої жовтої кружки. Стало затишно, мов на мить повернулася до початку усіх начал, мов віднайшла на мить втрачену себе. − Я не знаю, як мені далі жити. Не знаю, куди йти, кого шукати і в кого просити допомоги. − Ти вже тут, − посміхнувся. − Але ж я зовсім не знаю тебе. − А тобі й не треба. Живи тут, скільки тобі знадобиться. − Я тільки на кілька днів, доки підшукаю помешкання. − Гаразд. Можеш не поспішати… Якось непомітно підкралася весна. Софія писали картини без пояснень і докорів сумління. Вона малювала яскравими фарбами життя з пронизливими голубими очима. Лукаш кудись зник без зайвих слів. А вона навіть не намагалася відшукати його. Просто чекала, що одного дня двері відчиняться і вона зможе піти. Та, мабуть, не час. Ці стіни не відпускали. Вона пила чай з м’яти і слухала звуки піаніно, вдихала запах фіалок, що ніколи не виводився з цих стін. Спогади стали легкими, немов літня павутина. Вже не пекло 22

біля серця. Відчай став спокоєм. Тільки запитання, чому вона тут, інколи нав’язливо відволікало від споглядання нічного міста з вікна просторої кухні… Ми вже ніколи не зможемо зустрітися. Наші дороги розійшлися в домі з химерами, що став твоїм спокоєм і моїм болем. Дотиком свого серця ти забрала моє світло. А без нього я тільки тінь. Подихом своєї душі ти забрала мої крила, щоб більше не загубити свою весну. Час зітре мене із твоїх спогадів, розвіє мої сліди, щоб ти змогла відкрити серце для любові, для життя…

Марія Гев

Тебе любити… МУЗИКА Музика звучить, Музика сміється, Солодко мовчить І шалено б’ється В ритмі мого серця. Як бринить роса В світанковім piano, Так моя душа Музикою стане Й нотками в росі. Чистий шум дощу – Forte на crescendo. “Зіроньки, до сну…” – Шепче diminuendo. Музика в усім – В кожнім жесті, слові, Сипле нотний сніг І ключі любові.

ТЕБЕ ЛЮБИТИ… Тебе любити – це все одно, що вітер В руках тримати І летіти Аж ген до неба. Просто жити І без вагання так воліти, Щоб ми могли порозумітись В любові цій. Тебе любити – це як сонце, Що ніжно гріє Й обпікає. Неначе час, що вже спливає В моїх долонях. І хто ж то знає Куди усе в житті минає?.. І лиш любов час зупиняє!

Марія Гончаренко З циклу

В моїй невидимій країні коли стає місяць уповні на срібну гору прилітають дві птахи два праначала Неба й Землі згортають блакитні крила вдивляються у мою притомлену душу пильнують аж поки не відновиться її сила і тоді спрозоріє гора і зіллються з блакиттю птахи *** бринить повітря – то тюльпанів хор відлунює у вишній сфері а білі хмари вічні монгольф’єри стоять і слухають і я стою

*** ген-ген по траві наче ті бульбашки після дощу застигло дозріле насіння кульбаби – його зіжне і засіє одразу вітер *** дерева стоять як чари повінь висока – весна риби дивними стали одна що в намисті – я та скоро спаде вода звичайною буду я *** Бик упіймав Ніч межи роги – впертий спокусливий на мене не дивиться а вдалину… Йому байдуже? – Ні він у ярмі – Чому? – Плуга тягне оре небесну ниву

*** і поранена левиця опікується левенятами і скошена трава тоді пожухне як дозріє насіння… іду і посміхаюсь я ця левиця і ця трава я продовжусь у дітях – не викосити мене не здолати *** блискавкою вечірниця пролетіла за собою шлях на мить засвітила напружилась ночі невидима сила повітря стало терпким як ожина – в зелених спалахах наближається Жива *** серед хмар і дерев намалюю величезну Рибу і попливемо з нею в добу Водолія до Великої Води… я вже малюю цю Рибу і прозоріє тепло повітря

*** занесені снігами на далекому хуторі ось зараз живуть позаземні в людських оболонках вони дивуються – як можна витрачати час на пусті балачки і на битви й бодай хвилину не спостерігати красу що навколо не збільшувати її не відлунювати у всесвіт… *** малюю рясний дощ всіма барвами дощ веселковий радість моя безмежна – мужніють наші сини…

*** щоранку дивуюся – і як небо не трісне від сміху химер які проповзають між вікнами що навпроти… лишень перше проміння торкнеться стіни вони завмруть а я розглядатиму їхні чудні тіла і знову подумаю – з якого виміру вони для чого тут… дивен світ *** на ранок вітер досяг щільності полотна і зараз несамовито грюка надворі наче витрушує зо всіх усюд пилюку цілого світу що назбиралася за віки *** сиджу на хмарі – світе мій ти досконалий ти величний і простір свій що у мені розширюєш у вічність… терплячий ти…

*** сонце плавиться на обрії повільно – лише на мить застигне сліпуча ріка між небом і землею та за хвилю зникне і засутеніє *** ви залишили мене жати на полі нашого смутку… до самої ночі працюю як зірки висипають – відпочиваю а рано-зранку знову працюю на полі нашому і ніколи його не вижати і ніколи його не перейти і ніколи йому не відцвісти… обробляю старанно це поле радію від того чому ж не меншає суму… *** над нами – око бурі* биче око око Тура над Україною недремне око Чому над нами? – Бо над Турицею… _________________ * офо, ілюмінатор, око тайфуну, биче око – область прояснення в центрі циклону, хмари величезним амфітеатром оточують її. 2018, Київ 31

Зоран Жмирич З хорватської переклав Володимир Криницький *** коли кати заклякнуть біля замордованих коли вовки впадуть біля ягнят коли нам вітер на хребті обсушить м’ясо коли холодний дощ омиє наші кості коли між ребрами трави проб’ються стебла а між вустами проросте насіння коли туман продиміє крізь очі і буревій обвіє наші груди змія гніздо зів’є у нас під лобом і меду з-понад нас наносять бджоли чи наші кості хтось зуміє розпізнати чи нас тоді хтось зможе роз’єднати

ДОБРІ НАМІРИ Одного вечора Я підвівся І з найкращими намірами пішов На війну. За незалежність. Але дорогою перечепився Об національну гордість. Тобто, все було б гаразд, Якби мені не дали автомат, На якому написано «Црвена Застава»… Що сказати? Долі конем не об’їдеш, А голова одна. То чи варто йти на вовка, щоб трапити на ведмедя? Тому я поїхав в Осло й вступив у Den norske Veterinærinstituttet. Знаєш, скільки оленів щорічно кидає терени, І гине, шукаючи кращого місця для життя?

Мілан Загорац З хорватської переклав Володимир Криницький книга мертвих одного дня інтелект у вигляді елегантного блакитного світла що переливається у призмі з якогось сузір’я неподалік конячої голови вважатиме фейсбук ультимативною книгою мертвих раннього світанку свідомості тобто, всі ми будемо один за одним мертві й давно станемо прахом коли наші фото й плутані висловлювання наочно оспівуватимуть вічне життя обіч цифрового бога КОТЯЧА СКОРБОТА Не знаю, чи ви помітили, але коли якийсь кіт загине на дорозі, якщо немає поблизу людей, до його тіла сходяться коти, мовби на якісь збори, обнюхують, оточують тіло й ніби плачуть, завивають, проводжають-прощаються, а потім розходяться. Таку сцену бачив я кілька разів, найчастіше вночі, на дорозі, коли навколо не було ніде нікого. Чому ж нам завжди казали, що коти – нерозумні й нечулі тварини? І чому й далі вчать, що тварини не мають душі? 34

Антанас А. Йонінас

Слова цокають у годиннику З литовської переклав Дмитро Чередниченко БАЛАДА ЧАСУ свинцеві й олов’яні пси там на сходах тераси лежать у затінку колон продавці морозива й ковбасок там не появляються а циркуль часу навколо мене ще менше окреслює коло в пиловому сонячному світлі трав’яне срібло там синє хочеться завити немов тебе зрадили але свинцеві й олов’яні пси там мовчать

ДРУГ Життя образившись грюкнуло дверима і пішло просто завмер із несподіванки олівець тільки очі очі ще глянули у вікно ранковий білий попіл залишився тим котрі пробували збагнути ЮНАК Єдина жінка якій він міг довіритися була смерть його усмішка багато кого заворожила але найбільше смерть кожного легковажного дня їм постіль стелила яка благородна була їхня вірність

ОПТИЧНИЙ ОБМАН По той бік погляду в затінку самотності усе що вважаєш втратив в тисячу разів більше втрачено чудно ніби дивиться із дзеркала любов КРАСЕНЬ Красень згрібає години щасливий він згрібає години яким надає смислу хоча б його пісенька на балконі щоб у траві задрімало нещастя ще тільки городить майбутній час а ми вже дуріємо обнявши його ПОЕЗІЯ Ось іще одна таємниця ти що стаєш все зручнішим зрадником що напам’ять вивчив науку зради – все достовірніші твої вірші про вірність

СТРАХ ПРОСТОРУ Тісно серцю словам просторо сиплються слова як горох зі стручка повний порожніх слів день відбившися від стіни слова через площу котяться немовлене слово місткіше серце пронизує голка а по голці в око спадає сльоза: то в кришталику краплі видно – б’ється серце але іншою барвою любов зафарбував обіцянками забруднений досвід ЧАЙКА НАД ДЮНАМИ Ті сонечка перевернуті вітром на піску ще ворушаться то пішого корм а я волю обіцяю найкраща карта на моїх перах: хмар чирва на голубому папері неба і мій політ

МОЯ АЛЕ ТВОЯ Моя рука але твоє чоло моє слово але твій слух моє ліжко але твоя ніч моя але твоя *** У цю далеч безмежну глянь де ангели витають над синіми ялинами над сірою дорогою і сніговими обочинами там у далині нам обіцяно житло там здригається тьмавий вогник і тихо там лунає музика прозора затишна небесна блакить над нами а яка образа! яка ти несподівана ТІ СЛОВА ЦОКАЮТЬ У ГОДИННИКУ Ті слова цокають у годиннику все тимчасовіше і все точніше вони цокають і ті вуста стуляються в словниках П’ЯНИЙ МІСЯЦЬ ГОТУЄ ПОМИНАЛЬНЕ ВИНО П’яний місяць готує поминальне вино п’яні зірки його наливають у високі келихи і жалобна вечірка наша триває 39

МЕЛОДІЯ ДЛЯ ЧОРНОГО ТЕЛЕФОНУ Ми так кохаємо одне одного ми так так кохаємо одне одного ми дивимось одне на одного захоплені на повні очі не насмілюємось і дихнути ми так кохаємо одне одного ми так кохаємо одне одного *** А все-таки добре що скінчилось літо що виростили своїх лелечат лелеки зграї на лузі підготувались летіти що червоніючи кров’ю смородина в злитті річок горить у кущах що усе густіший туман на узліссі ниткою павутиння стьобає сосни що уже не такі яскраві вночі зірки а наповнившись димом місяць виплескав скляними скалками блищить у траві і справді невже варто тужити що цього світу форма минає що тим вічно обіцяємо ще раз байдуже обманюємо що заважає спуститися вниз до річки що тобі може не дасть задоволення знов зануритись у тінисту прохолоду де пливуть над головою смородинові грона

*** Вишите сонце з’явиться у просвіті освітить гардину тонким промінням несподівано денні тіні м’які поволі опустяться на твоє обличчя неповернення також подарунок якого не можу гідно прийняти освітлює тишу затемнення розуму вишите сонце з місячним доміно ВІДЛИГА Зима на моїй і на твоїй стежині невдала зима через білий сніговий аркуш біжить лисиця і її родина на білому сніговому аркуші букви слідів немов лист через снігове поле лисиця півня несе і все ясно тепер чорна зима на білій стежині саме відлига непомильно показав дорогу лисиці півень

УСЕ ЦЕ – ТИ Ніжні небесні коси падають на груди землі минуле простягає пальці і ними гладить твої вуста і гострі спиці ночі в’яжуть сиротам долю усе це – ти бо ти небесний келих тримаєш на небі розталі сніжинки червоні як твої коси ЕЗОПОВІ КАЗКИ Ніч така чорна що навіть не видно ворони яка тримає сир місяця в дзьобі невичерпні твої хитрощі поете але місяця понесла лисиця тобі лише кислий виноград гризти поете на небі кісточки його здаються немов зірки

ВИПАДОК Того вівторка до мене прийшов жебрак і сказав що перебудує небо я йому дав тридцять центів і цієї ночі я дивлюся на зорі БІБЛІОТЕКА І коли вулиця піднімається на гору де починається Полоцький тракт зі схилу відкривається місто розкішними фоліантами костьолів одноденними брошурами нових районів здається тисячу років я жив у цій вічній бібліотеці старий павук між книжкових полиць пряде важко помітні нитки із них миші тчуть сюжет і вночі на Бернардинському кладовищі гортає листки шелестючих дерев наполегливий читач вітер

СПЛЯЧА КРАСУНЯ Хто ти у цій кімнаті у цьому місті у цьому світі ніжно тремтять ніздрі ледве розтулені губи пульсує на шиї артерія чи я ще насправді існую у білій конкретиці речей спальні так легко зруйнований твоїм сном завмер я над твоїм обличчям зникаючими контурами і в одну мить уже не маю чим відчути страх що наближається *** у далекій блакиті яскравій видніються і книгоноші й пророки і всі інші антикваріати дурні торшери клавесини дрібний сміх панночок в альтанці і таке інше, й таке інше отож отож отож люба коли про те довго думаєш виникають непередбачені небезпеки і огортає безплідний сум не напише листа кохана біля банку не зупиниться і вже на погоді не стане

ДОЩ Бризкає на поручні балкона дощ монотонно немов із обов’язку вже і так неспокійно а хто у четвертий має вдарити дзвін помалу на склад перетворюється моя поетична робітня півдня порпаєшся аж поки знайдеш дійсну ще риму до того ж оливою змащену дурневі продав би як нову але поїдеш далеко поки фірма ще процвітає слід би її закрити всі сказали б як жаль цієї ночі нічого мені не снилося зранку я помітив із вивода піднімався дим привидівся у дворі колодязь звідки він тут під мигдалями та абрикосами чисто тобі звичайнісінька піч пристрій у вихідні смажити ковбаски а три могутні берези ефективно здаються не на місці а все таки ефективно береш так своє життя і вертиш немов монету між пальців терти скільки завгодно мусив би мати силу на іншу валюту навряд чи хтось поміняв би але щось ще міг би за нього придбати на спокій навряд чи вистачило б

СЕРЕДНЬОВІЧНІ ЗАВУЛКИ Їх багато тих міст існує в моїй голові ніхто інший їх правду кажучи не бачив не всіх вас добре я знаю декотрих за якими я скучив хотів би тобі показати про інші мені байдуже якесь похмуре це місто всі красиві жінки сфотографовані і залишилися тільки в барвистих журналах силкуються думати що так від неба від одноманітного освітлення (щоб не треба було шукати причини в собі) кожного післяобіднього часу знов повернувся назад хто пустив чутки про похмуре середньовіччя! В Божім страху відчуваєш необмежену свободу коли знаєш що за все буде справедлива розплата у просторі спогадів вимір часу міняється наче вдруге забрів у той самий вірш ЖИВИЙ КУТОЧОК І мені сором сміятися з того що я носив кроликам траву яку ми рвали на узгір’ї узгір’я давно з усією пам’яттю із могилами поповзло у річку мала дитина ставши на білому камені прутом залізним шмагає воду воду шмагає! 46

Біруте Йонушкайте

Ангеле, де ти ховаєшся?.. З литовської переклав Дмитро Чередниченко *** по дорозі у вечір я дивилась у вікно день валявся як лінивий кіт березень буде чи вже був В ЯЛІВЦЕВОМУ ГАЇ ЗАМКОВОЇ ГОРИ вершина замкової гори пахне твоїми долонями мурашки тягнуть молитви за душі ятвягів не клади багаття тривоги уже немає люба

*** вийшли ми щоб не вернутися повернулись ми щоб іти й кричимо кричимо не розуміючи себе заблукала я і моє посивіле серце далеко видно крізь пухнастий тополиний дощ У СЕЛІ НАД МОРЕМ їх замело століття тому мої дитячі сліди лише вчора ангеле де ти ховаєшся коли Бог грається у пісочниці? *** потону в твоїх зморшках немов у ріці мені вже байдуже в яке море несуть мене ангели мені вже байдуже

ЗАПІЗНІЛЕ КОХАННЯ зморшки в кутиках очей зморщується тільки шовк пригортаючись до твоїх доторків зморшки на моїй шиї люблять це лиш стежечки якими крізь натовп і пустир до мене ти поспішаєш на карті стегнових жил світ увесь я вивчила але твоєї географії прочитати не зуміла роки мої нуртують під шкірою люблю я землю і море запах котрих Господь створив нам у борг *** Пишуть мужі розумні про смерть і прах кричать немов народили світ а я лиш благаю дощу дощу дощу

*** сіре обличчя вечора притулилося до вікна стежками як зморшками бігають діти і пси *** з дитячого малюнка із кетяга горобини із кептаря сонечка із вечора що занурив ноги в озеро із ранку що сходить на гору водить очима за тими що підійти не можуть і відійти несила *** прошу кохання дати сили без нього прожити

Міколас Карчяускас

Зелене небо З литовської переклав Дмитро Чередниченко *** Осінь. І на деревах самі птахи. Покинули північ і сни. Соняха стомлене сонце – стемнілим лицем до землі. В туманні віконні шибки дощ барабанить тихий, терпкий. Голоси на льоту застигають в повітрі, над димарями. Малі та самотні кущі горять під горою і згоряють по літніх роботах на нивах утома і думи. *** Вже поіржавіли твої цяцьки за клунею. Та блисне іноді, мов гільза проти сонця, осколок у серці. Нерозірваний снаряд під рогом хати. Ми граємося у війну – в ту добру і веселу гру. Перепочиваємо – гриземо яблука, балакаєм про космонавта, який на землю не вернувся. На горищі ластівки невтомні прибирають 51

гнізда. Із веранди спокій золотий розсипався в подвір’я. Немає небуття. За квітником, за шляхом підростає конюшина, скошена, далеко зеленіє. Немає небуття, лише задихані хлопчиська скачуть на війну. РАНКОВИЙ ПЕЙЗАЖ Розвиднілось, і зрідка пролітають сніжини проз вікна, розмальовані гарно мереживом білим. Небокрай спохмурнів, забрівши із села, що в далині ясніло. А на брамі зими, чекаючи ранку, шуга прокидається. В торішній мітлиці хвилюється крик пташиний. Ми вже готуємо льон. За током куріпок грудки покотилися. Зачепився за береста вітер, звалився, і лід задзвенів – розкололася річка.

ПОЛУДЕНЬ НА ПОДВІР’Ї Батько струже зубці до граблів. Тремтять білого ясена стружки і світло. Мигтить ув очах, мріє на сонці жито. Ластівки шугають. Насува на подвір’я лінь. Поки робота ще не приспіла, поки ще молоко в колосків на вусах, ми їдемо на граблищі ловити в’юнів у сажалці. Батько струже зубці до граблів, наче диво. ПОЕЗІЯ Дерево. Камінь. Сонця вставання. Тала вода життя, придивляння, переконання – правдиві, душі ж – забуття. Нерви. Руки. Очі – мандрівні човни, і тисячі років бездонної луни.

ЧАС НАРОДЖЕННЯ РОБОТИ Сю ніч над вершинами сосен народилися зорі. Сю ніч умилась земля росою. Так нам ніч провістила день. І заплакали діти, ледве стало світати. Потягались жінки, прокинувшись – тихо спущені ноги світили, немов лучина, і трепетали пташками у сорочках пробуджені перса, і чалапали босі ноги до колиски і хліба. Скрип дверей розбудив траву на подвір’ї, на хмелі роса пилком золотим стала, і засяяла вічності тайна. Аж ось голоси розгойдалися, наче ті дзвони, – на порозі оповістили час народження роботи.

ЗЕЛЕНЕ НЕБО Лежали, дивились у даль дзвонкову. І небо зелене ряхтіло над нами, Ряхтіла зелена земля під ривками Нестримного світла… Тебе я зову Й заграву зелену у замки з піску, Пташки там, як діви старі, розмовляють, В самотність упавши з квітучих безкраїн Небес, і почулось у тихім ліску Гриміло. Десь блискав огонь в далину І падали в роси бліді оболоки, На бурю заходилось, дерева високі Гойдались і слухала хвиля луну – Під небонько наше прийшла по житах, Яке ми з зелених травинок зіткали, Яке із зеленого сходу зілляли І вірить просили, й людиною стать.

НАД ЖВІРҐЖДЕ, ЛІСОВОЮ РІЧКОЮ Матері Очі втомились і голос, як північ, охрип. Річка квилить лісова, підвиває. Камінь з легенди звалився в самісінький глиб, Давить жадання усі й сподівання. Лілії дзвонять, мов дзвони в долині дзвенять, Бабки крильми шелестять собі хором… Ворон на дерево сяде, немов на коня, Чорний до лиску, казковий праворон. Стануть дерева для батька вінком у віках, Жовтого листя луна стане ближча. Камінь той вічний великий розсиплеться в прах, Буде світити лиш мами обличчя.

СПОГАДИ ПРО ОЗЕРНЕ ЛІТО Н.-К. Приходить ніч. Метелики летять на світло. Лілеї пахнуть і п’янять, немов вино. Тремтять дерева під вікном і тягнуть віти В пітьму, де, як в душі, і спокій, і тепло. Пригасли пристрасті, багаттям літнім – годі. Молитву очеретові шамтить Дуся. Пропащих дім огнувши, місяць сходить Понад горохом. Гарна сутінків роса Засяяла під бусловим гніздом, і очі Вмовкають, дива прагнуть, наче неба – змій. Тобі так сумно. Мова сосон серед ночі Ятрить людині рани і землі самій. Замовкли води. Берегів дихнули груди. До озера терпке вже світло порина. І плаче жінка, і сльозу останній Юда Цілує – ще солона й тепла ще вона. Регочуться оті, що землю загубили, На випасі метеликів, при пальмах дум жили… І знов кажу тобі, що смута застаріла, Любов буя в озерах, надії де зросли. Доволі, дівчино. Отави дух злинає, Вночі ітиме дощ лілейно-білого вина, В джерельній свіжості дівоцтво виринає І невідомість щемна із тих самих дайн, Що їх шептали луки голубих дзвіночків, І спокій пристрасті, жах-спокій нагорі, Коли оглухнув чорт і бог утратив очі, Як голим вздрів себе у нашій наготі.

МОТИВ СПЕКИ І ліс без назви, і поляна. На хати-вдови, на малі Байдужно яблуні поглянуть – На небі тиша й на землі. Мов казка давня – ці тятиви, Що натягнула їх трава, На купині мітлиці сиві, Птахи принишклі, дерева. Почувши вітру шамотіння, Криваво зацвіте паслін, Обвал землі у сновидінні Їжак побачить під пеньком. І знову тихо. Тільки скраю Прадавніх гір – мій слід живий. Пригасле сонечко сідає На тихім крайчику Литви.

МАЙБУТНЬОМУ Світ повний тиші (аж дзвенить!), Цяцьок для дітвори. Світ вічно буде говорить: – Грай ти! Хороший світ без ліку літ, Без ран і суєти, Без влади гарний білий світ, Суди – ти! Чим будеш, майбуття ясне? Добром рясним прибудь. Ти стань правдивим днем І – будь! Як біль ужалив – зціп уста. Болить? Ану, скажи. Прийди і будь, суди – отам – В душі!

НІМАН Німан все плине і плине, Плину свого не спиняє, Плине за гори й долини, Плине по рідному краї. «А щоб спинився й не плинув, Де б ця вода подівалась? Місяця вже б затопила, Може, й до сонця дістала», – Дума Аґнуте і зорить: Німан все плине і плине, Плине в далеке він море, Плине за гори й долини.

Йонас Ліняускас

За словом іде інше слово… З литовської переклав Дмитро Чередниченко *** Дивний француз переходить вулицю, не зважа на машини й не звертає уваги на сигнали, прокляття та інші виразні знаки. Здається, нічого іншого він у житті не робив – гнав лиш під гору вівці, мов отару оцю автомобілів. Ох, розгубилися перехожі, охають жінки, кричать ізо страху діти і лаються водії! По той бік вулиці він усміхається лукаво – то його маленька помста за те, що тут більшість людей не вміє говорити французькою. *** до погляду навіки прив’язаний погляд немовби нитка – речення – за словом іде інше слово язик пряде, а серце ритмічно тканину тобі тче воно малюнок дерев повторює що бачило в тумані немов сльозу воно пливе лагідно й легко від серця до серця того ранку

ЗОРЯ Коли над Вільнюсом такий рожевий дим, що задихнутися було б не сором, «Щезни, вже щезни», – на хмарах співають Всевишнім Послані три сірі чаплі. «Чи то мені?» – вже не питаєш, Бо пісня, немов іржа, роз’їдає і погляд, і слово. Та осінь задушить, навіть сирен у місті не чути, На сайті сузір’їв єднаються палати й квартири, Щоб могли всіх відвідати за ніч, напевно, то Ненасить твоєї цікавості, як і моя – кохати. Я прийшов, побачив і полюбив, і було то соромно, то легко. Мов миша, я прогриз рік, я прогриз слова, щоб Як над Вільнюсом піднімається такий рожевий туман, костьоли Виринали, може то тільки й було життя. На сайті були ми ввімкнуті: хто хотів, то знайшов, – Знайшов наш рік, знайшов наше слово, що прогризлося між книг. Біжить любов сіра, як миша голодна, а немовби Заблукав я в рожевім диму Вільнюса і помру з голоду.

ПОПРАВКИ ДО ЗАКОНУ ПДВ Ледве піднявся літак із землі – Зразу здобуваю додаткову вартість – Я значно кращий. Не клену і не лаюсь, Не бажаю ні чужого багатства, ні бідності. Не оглядаюся на округлість стюардес, Не перелюбствую з сусідкою, Не п’ю, не курю. Дужче люблю близьких і неблизьких, Що залишилися на землі, Пенсіонерів і дітей, Навіть татуйованих і з сережками У всіляких місцях тіла, Геїв і кольорових, Росіян і американців, Лідерів і аутсайдерів усяких партійних організацій, Незалежно від раси і статі, Партійності і релігійних переконань, – Люблю значно дужче, Ніж дозволив би собі на землі. Дужче вірю у Бога І в усе, що є Піді мною, наді мною, У мені й за ілюмінатором. Я значно вартніший імені людини На висоті десяти тисяч метрів, Прикований поясом страху. І лиш повернувшись додому, На своєму городі копаючись, подумаю: – Жаби ті літаки, Скільки всякого лайна висипали нам на голови, Що аж капуста цвітна почорніла…

БІЛОЧКИ Щоранку годую білочок. Подобається їм Чи не подобається – тепер неважливо. Сірі й руді, з білим комірцем, Висять на березових гілках, мов сережки Або шишки на соснах і ялинах. Збираються рівно о сьомій, Мов учениці співати гімн. Не всі лояльні – іноді відвідують сусідів, Але що з них узяти? Білочки. Думаю, що більшості я не подобаюсь, Приводить їх лиш необхідність примирення, – Горіхи з магазину є завжди у мене. Я деспот і тиран, Коли вранці їм співаю Моцарта або Перголезі. Іноді лиш насвистую Невиразно, ніби відмовившись від канону. Бідолашні білочки змушені все слухати, Сидячи або висячи на гілках. Лиш закінчивши свій ранковий ритуал, Всипаю горіхів я і вітаюся, – Подобається їм чи не подобається. Не кожного ранку й мені приємно Брести по снігу у ліс І між дерев бачити великі Темні очі голодних білочок. Здається, я зміг би лиш годувати пташок, Але невже то була б гармонія? Зрештою я не знав би, що таке моє життя Рівно о сьомій годині ранку

ЦИТАТА Ми любили пити У найкращі дні. І наш стан дожидався відповіді: Набували ми кольору бузку, Немов плинні хмари покинули свій дух; Замерехтіли від дзвонів костьольні вежі, А ви, білими очіпками прикриті, Ступаєте через пороги в прохолодний затінок. Ми любили пити Сумними днями, Коли немає в пам’яті відстаней, Коли вже зникає тепер, і сьогодні, й вічно. Ми любили пити, Шаліючи від болю, – Що усе на світі рветься І сухо потріскує мов те сухожилля, І ніщо не прив’язує до дому, До друзів і до пам’яті. Ми любили пити в години самотності, Пробуючи заповнити свої провалля, В яких гніздиться відлуння, – Луна, яка лише порожня, Лише сліпа напроти дзеркала. Ми любили пити В моменти сміху, Прискаючи і забризкуючись, Мов малі діти, вимовляючи рідне слово, Якого до смерті буде неможливо Правильно вимовити. Ми любили пити Удвох і втрьох, 65

І цілим столом, і кілька сот, І кілька сот мільйонів – Того самого дня і тієї самої години Дістаючи свого келиха: В самотині і в смутку, В любові, радості, в ненависті, В родині, в потязі, У тавернах і в дворах із сусідами, – Треба було лише знайти підходящу нагоду: Наприклад, – із Новим Роком! Так ішли століття і війни, Так піднімались і опускались трави взимку, влітку, Мінялися гроші, держави й кордони, А ми все п’ємо безупинно, Кожного келиха супроводжуючи тостами й словами, Які, напевно, є лише цитатою часу, Бо починаються: «Чи ти пам’ятаєш…» МИРНИЙ ПОХІД І вбережуть тебе Не сховища, не міста, – а люди. Хоч архіви повні, Записано домашні телефони, Зафіксовано між чисел Дати народження, весіль, Задрижить від дзвінків, Ніби місто від пожежного дзвона І, життя наші Вставивши у свою долю, Роботу закінчить і заспокоїться, Але життя залишиться і тоді.

Леся Мовчун

Мовчанням золотитиму дорогу Я вийшла в ліс. І був ранковий приз — зозулин голос в затінку беріз. Струнких доріг необережний лет. Я зупинюся… На якій з планет? *** Дощ не веселий і не скорботний. День захлинувся за мокрий ажур. Дощ від суботи і до роботи. Знову від себе у дощ біжу. Клен підставляє під дощик лапки. Я притуляю до лапок лице… Є у кишені вологий клаптик — жаль, що розмилось на клапті слівце…

*** За півкроку до позначки «нуль» світ уже не такий, як був. Заговорена я від куль, бо приречена — на юрбу. Пережито, здається, сто зим. Не один полював тут лис. Піднялася з найнижчих низин, озирнулася — знову низ. І щоночі земля пахкіш, і щоразу пухкіша ніч. Хоч звучить у душі Париж, та чутніший бездушний сич. Я тобі залишаю сад, і квітник, і нічник, і стіл. Коли я повернуся назад, цей папір перетліє на пил. *** Що таке Україна, розказали стрижі (я неждано відкрила дорогу), на прозорому небі писали вони віражі, а внизу степ хитав мотоцикл, неначе пірогу. І тополі, тополі, тополі! — здалі, кілометри гарячого вітру. Мамо, я не Бетховен і я не Далі… І тому — лиш віршовані титри.

РІДНИЙ КИЇВ З ЧУЖИМ ОБЛИЧЧЯМ Легкодухими чи легкотілими нас не роблять часи божевільні. І коли України хотіли ми — мали голод і чорні війни. Тут немає звичайного рішення — обмірковуй і зважуй усоте. Стануть душі невинні вишнями. Стануть грішників душі осотом. Ти не будеш для кожного всесвітом, навіть сонцем. Не згаснути всує. Відлітає життя з Телесиком. Назавжди. Хоч воно пасує — до сльозинок в очах, до бісиків, капелюшків, машин і дороги, до калюжі, що вранці висохне, до каштана, що стане розлогим. …Я давно не була на Хрещатику, що пронизливо пам’яті личить. як свій біль, я його захищатиму — рідний Київ з чужим обличчям. ПАМ’ЯТІ МАЛЕНЬКОЇ НА ІМ’Я САПФО …А крізь мушлю у равлика билося серце. Ми жили собі вдвох без тривоги. Ми жували гарбуз і пили із відерця, золотили мовчанням дороги. Ми зітхали, що день такий скороминущий, та до літа запасів удосталь. І що вогко — та й добре це! — тут от, у Пущі, і такий зазеленений простір. Я не гірша од вітру, від сонця, від листя, від свого існування земного. У людей різні душі й однакові лиця — Так і скажеш усім за веселкою, в Бога… 69

*** Осінь дощиста набила оскомину. Неба повільного хвилі — ні руш. Я виростаю з розбитого спомину, наче двірник серед сірих калюж. Я верховоджу в цім місті аскезою — вимрію снігу лапатого нам, білу югу з крижаними дієзами, світлий мотив запорошеним снам. Вісті несуть зачаровані вивірки: не перескочити мурів зими. Може, не варто. А може, повірити: нам не звільнитися звідси самим. *** Пелюстка впала, немов «ля» згубила скрипка в червіньковій тиші. Напевне, тут дихнуло немовля чи хтось роздумав написати вірша. Пішов шукати в сутінкову суть, чим звершилась непочата драма. Його доконче похапцем спасуть і куплять віршів, мов якогось краму. Таке буває — мудрий опісля візьме перо і стисне його чіпко. Летить пелюстка, та не чути «ля» розбитої об мить старої скрипки.

*** І слухає час із цікавістю вбивці, як дихає Бог між ударами серця. Д. Лазуткін Є життя між ударами серця. Є весна у торішньому листі. Ти заснеш — і почуєш, як б’ється водогоном пульсація міста. Перебиті хребці твого звіра, але він виповзає назовні. Поділивши цей світ на чотири, ти живеш у своєму вазоні. Ночі стали холодні й підпухлі. Мерзнуть вуха, і руки, і ласти. Утоплюсь у великому кухлі — між ударами серця… То щастя.

Олесь Рязанов

Версети З білоруської переклав Дмитро Чередниченко БЕЗМЕЖЖЯ Половину життя подаюся у світ, половину – вертаюся зі світу, половину життя пишу на дорозі свої імена, половину – закреслюю написане, половину життя росту від землі, половину – росту з землею: і все менш у мене мене, і все більше безмежжя. ЗАПЕРЕЧЕННЯ Я ще здатний боліти, я ще здатний страждати, я ще здатний померти, я розбиваю душу і руки об камені й стіни, які мене обступають. Я пориваюся з минулого в сьогодні, з безпеки в свободу. – Але ми твоя оборона, – заперечують мені камені й стіни, – ми твоє зовнішнє тіло, ми рятуєм тебе від спеки і стужі, від вогню і води, від кулі і шаблі, бо ти іще не здатний не боліти, бо ти іще не здатний не страждати, бо ти іще не здатний не померти.

НАВПОМАЦКИ Ми рухаємося навпомацки. Коли настає день – ми помічаємо, що нам світло, коли настає ніч – помічаємо, що темно, коли відхиляємося з дороги, коли забігаємо наперед або коли відстаєм – тоді неминуче вертаємось на попереднє місце. Ми рухаємося з однієї теперішності в іншу і як свою долю приймаємо те, що є. Наша дорога проходить через наші серця, кожний наш крок – це крок за небокрай, і в кожній нашій миті вміщується ввесь час. ТАБЛИЧКИ На деревах – таблички. На них написано, скільки якому дереву років, як воно називається, яка його товщина і висота. Люди проходять мимо дерев, не помічаючи їх, – вони читають таблички… А свідчення дерев так і лишаються непочуті, а письмена дерев так і лишаються непрочитані.

У КОЛІ Світ безмовно допитується в мене, куди я іду. Але хіба я знаю свою кінцеву мету? Я тільки виконую те, на що здатний, чого вимагає від мене життя: заспраглий – п’ю воду, голодний – їм хліб, знеможений – відпочиваю, відпочивши, пориваюся вперед – і опиняюся на своїх слідах. Я в колі, де слово шукає Слова, а людина – Людину. ДРУГЕ СОНЦЕ Загорається в небі друге сонце. Я ховаюся від нього за стару шкарубку дичку, але сонце просвічує її наскрізь; ховаюся за стіну хліва, але тінь від неї прозора, як день; ховаюся за валун, що лежить біля криниці, але він як сито; ховаюся в хату, а в хаті звичний спокій, а в хаті ні темно, ні світло… У хаті сидять, мов на святі якімсь, батьки, у хаті сидять свояки, і так мені жаль, що я не з ними… А мати – на диво молода – гладить мене рукою по голові, дмухає мені на обличчя… – От і все добре, – каже вона. – Я погасила друге сонце.

*** На моїй дорозі пагорби й западини. Але це моя дорога: вона рухається, вона міркує, вона розмовляє, вона уточнює мою ходу. Поруч, неподалік, – асфальтовані траси: на них усе рівне, на них усе певне, про них усе наперед відомо: звідки вони й куди… По них мчать автобуси й автомобілі, обабіч них упевнено ступають пішоходи, але самі траси стоять. Я опускаюся в нову западину – і мене опановує сутінок, якого немає ще на землі, підіймаюся на новий пагорб – і зустрічаю ще раз сонце, що вже на землі зайшло. МИ, ЛЮДИ На виднокрузі, в самому кінці покрученої довгої дороги – сонце, а на дорозі, на всю її довжину, – ми, люди… Коли ми лічимо одне одного на пальцях – нас багато, коли ми лічимо одне одного по душах – нас мало: нам ще треба побачити в інших себе, у собі – небо, у небі – сонце, а в сонці – сонцелюдей. Спинившися на дорозі, одні з нас будують на ній житло. Ми вже знайшли, – вони кажуть, – місце своє під сонцем. Другі, побоявшися, що їх у кінці не стане, подаються назад, у все більший затінок. Треті, віддавши дорозі, що їх затримувало й темнило, увіходять, мовби у браму нового світу, у сонце, і самі стають сонцем, і в людях землі угадують сонцелюдей.

ОБШИР Поки сягає мій слух і зір – поти мій обшир. Він моє продовження, мій поступ, моє завоювання. Я винаходжу все могутніші телескопи, все чутливіші гучномовці – я весь час поширюю свій обшир. Він уже займає не тільки землю, але й велетенські галактики й усесвіти. Однак іноді я чую, як на межах мого обширу перемовляються голоси: “…Неборака, він усе ще на місці… Він усе ще ніяк не може переступити свого обширу…” *** Пробуджуюся і засинаю, а все неповний мій сон, усе неповне пробудження… А по вулиці туди-сюди походжає, мовби щось вона шукає, жінка: у плюшевім жупані, в перкалевій хустці, з уламком серпа в руках… Усі на неї озираються, усі їй дивуються, усі стараються упізнати, хто вона, і всі бояться, що справді упізнають. ДО КІНЦЯ У ліву руку мені дають поразку, але в праву я встигаю взяти перемогу. Тоді в праву руку мені дають радість, але я простягаю ліву руку – і беру скорботу… У мене питаються: хто ти? – і хочуть спинити. Я не відповідаю і не спиняюся. Зосередженою душею я намацую тряскý лінію сенсу, по якій мушу іти до кінця. 76

ОТАВА Кошу траву, яку косив перед цим, – отаву. Дихає осінь. Туманиться літо. Торкає дзвони далечіней туга. Непомітно росте трава, непомітно міняються пори року. З одного краю лужка прямую у другий край лужка. Час, як траву, мене ростить і час, як траву, мене косить, і смерть стає народженням, яке нічого не пам’ятає про те, що було перед ним. Поспішай рости, траво, поспішай, одна половина миті з’єднається з другою половиною, – щоб справдилося колись диво, щоб устигли всі народитися і не встигла смерть анікого скосити косою.

Лєшек Шаруга

Пити чорне молоко З польської переклав Кирило Поліщук ПРИЙШЛИ про це не можна мовчати про це не можна говорити про це треба знати треба пам’ятати без слів треба пити чорне молоко треба писати вірші варвари вже прийшли нарешті заберуть голос Я І МІЙ ПРИЯТЕЛЬ ВІРШ ми були після слова такі слабкі що не було у нас сил виводили довге речення на одному диханні акценти тиші позначали слід реальності 78

ЖИТТЄПИС виправляєш таємно помилки у життєписі пишеш як мало бути замість того що було викреслюєш непотрібне дописуєш що треба не готовий ще написати власний некролог ВЕЛИКА СУБОТА 2010: ДИВЛЮСЯ ПО TVN24 ФІЛЬМ ПРО ВІСЛАВУ ШИМБОРСЬКУ вуді аллен розповідає про вірші віслави шимборської а на рухомому рядку 5 німецьких солдат загинули у бою із талібами шимборська пише у місті лімерик лімерик а на рухомому рядку в китаї врятовано 150 шахтарів на віслі шимборська дивиться на дівчину з перлиною а на рухомому рядку виверження вулкану в ісландії віслава шимборська говорить терорист дивиться а вацлав гавел бажає поетці багато спокою для роботи

ХЛІБ пахнеш хлібом ти і є хлібом моїм святковим бо ще голодного годуєш собою тіло твоє їжею стає відкривається твоя рана ненасичена зараз на тобі спасіння на тобі загибель вже новий хліб кидають засівають в землю із зерна проростають колоски часу любові

Міро Шкугор

Птах свободи З хорватської переклав Володимир Криницький наскочить вранці зима на осінь допустивши в місто на передчасну аудієнцію кілька сніжинок зі Слєма з будинку мене проводжає стриманий порух санок не опертих звечора вчора на стіну у підворітті поки вітру ніяк не вдається зачинити ворота сусіднього двору з якого хіба що будинок не втік думка про тебе досі не дає мені зав’язати шнурки які постійно розв’язуються дорогою до автовокзалу щойно хтось розсипав жменю птахів з-під дахів

Юлія

Місто Мабуть, мрія мандрувати мармуровими майданчиками, милуватись мерехтливим місяцем і магноліями миттю міцніла у моєму міщанському мозку. Мимо мчать милі… Мимоволі милуюсь магнетизмом минулих мелодій, мляво уминаю медово-малиновий млинець. Мовчки манить могутністю милосердна мадонна. Мати мудрості, миру, молитви. Маловідомі митці мальовничо маскують мозаїкою мури міста. Малолюдні масштабні музеї, модні монументи. Марудно метушаться мешканці міста, миготять моторні машини. Музика. Молодь маневрує магнітофоном, мугикаючи милозвучний мотив. Майбутні медалісти молотять м’яча, махаючи мамам. Мрії малюків: мультфільми, мармелад, м’ятне морозиво. Майорять мальви, маргаритки, маки. Меркне мерехтливе море. Маленька мелодрама на мольберті. Миротворче муркотіння. Мить між минулим і майбуттям. Міркую – Магія міста.

Есеїстика

Зоран Жмирич

Немає тієї пісні… З хорватської переклав Володимир Криницький У церковну школу я ходив з семи років. Стара моя казала: «Там нічого поганого не навчишся». І не навчився. Церква св. Йосипа стояла всього за яких триста метрів від будинку, і багато нас із району зустрічалося в церкві й біля неї. У церковному саду були найсолодші вишні й сливи, а єдині в кварталі настільний футбол і настільний теніс були в дворику парафіяльної управи. Для нас, хлопчаків, не існувало робочого часу, двері церкви для нас завжди були відчинені. Коли нам набридали м’ячики й ракетки, ми йшли у своїх справах, таких для нас, хлопчаків, важливих, що часом ми навіть забували привітати капелана словами «Слава Ісусу!», на що він нас проводжав би плесканням у долоні й підбадьорював – мовляв, завтра точно зможемо перед церквою забити кілька голів. У церковні свята дон Іван запрошував нас у церкву й частував цукерками, не питаючи, хто з нас Сенад, а хто Ненад (1). Уроки в церковній школі відбувалися щопонеділка. Проводила їх сестра Анджела: кілька притч з Біблії, вказівки щодо конкретного застосування тих правил у світському житті, а потім спів. Анджела грала на органі й співала так, що чути було в навколишніх будинках. Найулюбленіша наша пісня була: «Іди розкажи всьому світу, що й сліпі знову бачать!» Ми могли досхочу в унісон репетувати, бо звучало все одно гарно, а всі фальшиві ноти перекривав Анджелин орган. Однолітки знали, хто з нас ходить у церковну школу. І вчителі знали. Уся школа знала. Але поводилися всі так, ніби гадки про це не мають. Ніхто ніколи мене не питав, навіщо я йду в церкву й що там роблю. Дітей комуністів і атеїстів це не цікавило. Учителі були достатньо мудрі, щоб тримати ці теми далі від школи, і достатньо тактовні, щоб не питати наших батьків про такі речі. Говорити про щось таке вважалося непристойним. Коли вже підріс, під закінчення восьмирічки, я, кмітливий хлопчина, який вголос розмірковує про біблійні догми, дуже 84

вирізнявся серед однолітків. Невдовзі я став міністрантом. Свою нову посаду я сприймав серйозно, а священик після меси заохочував мене тим, що дозволяв обговорювати з ним запитання, на які в церковній школі я не діставав відповіді. На піку політики однодумності в Югославії, про яку зараз в деяких інших контекстах полюбляють казати, що вона була темницею народів, я, дитина робітника, дістав майже восьмирічний стаж активної церковної науки. Так я зустрів і смерть президента Тіта, після якої вдягнувся у чорне. Але не через жалобу за Тітом – просто так тоді вдягалися всі представники моєї генерації, які слухали «Джой дівіжн» (2). Уроки в церковній школі я проміняв на концерти, а потяг до духовних знань тамував літературою про світові релігії. У всіх них світила мені лише одна тема – людські цінності. Якщо їх десь не знаходив, зразу від того відмовлявся. Відчиняв якісь нові двері, і почувався так, ніби сестра Анджела мені співала: «Іди розкажи всьому світу, що й сліпі знову бачать!» Завдяки доброму підґрунтю з церковної школи, – вільному від доктрин і думок про відмінності, як і згадування будь-кого чи будь-чого в негативному контексті, – підкріпленому подальшими роздумами, набутими шляхом багаторічних внутрішніх пошуків, моє світовідчуття цілком відповідало зовнішності. Сьогодні приятель у «Фейсбуці» поширив допис однієї матусі, яка в стресовому стані розповідає свою історію користувачам соціальної мережі. Жінка, яка вважає себе атеїсткою, вражена поведінкою вчительки початкової школи, де вчаться її діти – та відвела її вбік і спробувала «заради добра для дітей» пояснити, що її сини почуваються ізольованими, бо більшість однокласників ходить у церковну школу. Знайшовся і нарваний віровчитель, який, за словами матері, разом з учителькою провів «інформативну бесіду» з хлопчиками, не спитавши на це маминого дозволу. Розповідь цієї жінки – лише одна з безлічі, яку я чув за останніх п’ятнадцять років, але вона привернула мою увагу тим, що ця мама – одна з небагатьох, хто свою фрустрацію винесла за межі кола кількох друзів. Ба більше, вона спрямувала своє звернення до міністерства, але, здається, її проблеми ще тільки починаються. Порівнюючи доступ до церковного навчання дітей у часи однодумності, в умовах якої зростав я, і зараз, коли панує загальна свобода всебічного самовизначення, я не можу не замислитися про те, ким виростуть діти сучасних поколінь. Сестра Анджела, капелан і дон Іван давно покійні. Боюся, як і їхні ідеї про те, що 85

в дітях найперше важливо виховати здатність до емпатії і повагу до людських цінностей, і що мета всякої освіти – вибудовування характеру. Нинішня зарозуміла церковна кліка, яка самим своїм ставленням демонструє запліснявілість, незграбність і холодність, нерозуміння і обмеженість, яка своїми безальтернативними догмами прагне все навколо себе перетворити у свій ментальний табір, ще якийсь час залишатиметься сліпою. Її мені не шкода – це її вибір. Мені шкода людей, які не мають наснаги відмовитися від цього й шукати джерела там, де їм вказує серце – у церкві, мечеті чи на вершині гори з краєвидом на море. Шкода і їхніх дітей, хоча щодо них хоча б маю надію, що колись вони прозріють. Але не очима, а серцем. Якщо цього не станеться – не знаю, якими звуками можна буде перекрити какофонію, що лунатиме ще через п’ятнадцять років. Немає того органа, немає тієї пісні. ______________ 1 Сенад – ім’я, поширене серед боснійських мусульман, натомість ім’я Ненад практично не поширене за межами сербських спільнот. 2 «Джой дівіжн» (англ. Joy Division) – британська рок-група.

Мілан Загорац

Чи може Камов справді змінити чиєсь життя? З хорватської переклав Володимир Криницький Запитання із заголовка виникло не одномоментно. Радше йдеться про певний природний процес визрівання і запитання, і мене самого як автора цих рядків. З’явилося воно після звичайнісінької розмови з пані Вішнею Мачедо1 під час одного з наших більш-менш регулярних зимових кавувань в Опатії. Тоді з великою радістю і навіть гордістю Вішня подарувала мені примірник щойно перевиданої книжки Луї-Фердинанда Селіна «Подорож на край ночі», звичайно, з відповідною присвятою, і сказала: «Мілане, ця книжка змінить твоє життя». Чесно кажучи, тоді я – почасти наївно, а почасти й свідомо – цей короткий вислів сприйняв просто як побіжну й відповідну моменту заувагу. Зараз я не хотів би порушувати теми Селінового суперечливого життя, (лише) приписаного йому антисемітизму, прихильності до режиму Віші (про це теж згадалося б) тощо, як і впливу на екзистенціалізм, поширені й не дуже поширені філософські й суспільні рухи, дуже глибокі міркування про міжлюдські стосунки, як і майже пророчий погляд на безнадійність західного суспільства (обґрунтування забрало б значно більше місця, ніж для цього тексту взагалі відводилося, а далі ми поринули б у безглузді дискусії про його творчість, мізантропію, розчарування в суспільстві, людині, сумлінні, емоції тощо, а з другого боку – занурення у сутність мистецтва й життя, у саме буття і надалі їхній літературний синтез перед читачем, який має достатньо відкритості, щоб могти взагалі його читати). Але один факт залишається безсумнівним і незаперечним: після прочитання цієї книжки моє життя стало змінюватися. З 2005 року до сьогодні я переживаю особистісну трансформацію, яка все більше, все ширше й глибше проникає у мотивацію нашої творчості, нашого літературного, навкололітературного й життєвого досвіду. Гаразд, може, Селін і не був причи87

ною змін, але в кожному разі став каталізатором, одним з тих додаткових чинників, які прискорюють певні процеси. А друге, і ще важливіше в тому висловлюванні Вішні Мачедо – те, що ще тяжче пояснити: чи здатна література взагалі змінювати життя? Відповідь на це запитання завжди складна, але можна спростити її так: залежить від того, яка література й чиє життя. Твори Селіна чи Янка Полича – звичайно, можуть. Моє життя – так точно. На краще чи на гірше – це дуже індивідуально, не існує універсального рішення. Кожен на це має відповісти сам для себе й сам собі. Усе це разом – такий собі вступ до моєї літературно-життєвої пригоди з Янком Поличем Камовим, яка почалася тепер уже доволі давнього 1997 року, коли я познайомився з Младеном Уремом. Тоді я ще був студентом і допомагав Младенові редагувати «Рівал»2, і, якщо казати зовсім відверто, навіть близько не уявляв, що колись і сам писатиму про Камова, тим більше, що він не належав до моєї улюбленої літератури, та й малоймовірно таке для пересічного парубка двадцяти одного року. Вірогідність того, що Камов для мене означатиме щось більше від прочитання одного з Младенових текстів, безкінечного кавування з компанією у «Континенталі», коректуру, слухання Уремових спостережень щодо глибини, узгодженості й синтетичності бачення, дорівнювали нулю. Мабуть, та студентська борода й образ інтелектуала-напівволоцюги й забезпечили мою дотеперішню пов’язаність з Камовим – якщо більше нема причин, то принаймні на підставі для певної більшості людей очевидної схожості між моїм тодішнім обличчям і тим найвідомішим портретом Камова, практично психограми, мене, не знаю, на щастя чи на жаль, значна частина нинішніх прихильників героя і творів Камова сприймають як його «реінкарнацію» (вживаю це поняття не дослівно, за якимось твором, а радше самоіронічно, хоча й про певні умовні зв’язки теж можна казати: ми обоє з роду Поличів з Кралєвиці, хай і дуже далекі родичі, а за справжнім фізичним виглядом Камов більше схожий на мого дядька, ніж на мене; але, як я вже казав, це все звичайні спекуляції, які не мають ваги більшої за одноденний жарт!). Тим часом Младен Урем багато зробив для визнання Камова. Окрім публікацій у нас, це й публікації за кордоном, особливо у США, численні критичні тексти, відкриття його маршрутів, все точніше й точніше картографування тієї «камовської» біографії Камова, яка виявилася не просто звичайною лінійною біографією, а в цілому мала визначальний вплив на мотивацію і розвиток його творчості. У цьому 88

контексті я був одним з послідовників Урема в його пошуках привидів минулого, пошуках, що все наполегливіше потребували аналізу й синтезу в новітню, цікаву зараз і – що найважливіше – актуальну оповідь. Через кілька років я взявся разом з дружиною Тамарою підготувати, ґрунтовно відредагувати, оформити й підготувати до друку Уремову книжку «Янко Полич Камов, Дора Маар і хорватський авангард», яка на той час, у наших хорватських умовах, стала справжнім невеликим публіцистичним хітом, розкриваючи тему родини й походження Дори Маар3, а також її зв’язків з Янком Поличем Камовим і Рієкою. Зараз це була б така собі саморекламна розповідь, якби за всім цим не стояв мій певний особистий катарсис, який я у ті часи переживав, і який складався з «низки нещасних випадків», котрі постійно спіткали мене й мою сім’ю, і які я намагаюся зібрати, упорядкувати й викласти в своєму неоприлюдненому романі з робочою назвою «Дзен у мистецтві опанування Камова» – я досі вважаю, що не готовий його опублікувати, здебільшого через те, що живі члени родини можуть впізнати себе в багатьох героях і стосунках, а сам роман, крім того факту, що головний герой працює над романом про Камова, взагалі Камова й не стосується. Слід сказати, що література тут вийшла за межі літератури й стала справжнім реальним життям, з усіма падіннями, болями, кризами духу й тіла – буквально катарсисом, який недвозначно змінював мене з перебігом процесу, досі далекого від свого завершення – щоб заново синтезуватися у якусь абсолютно іншу літературу, у новому контексті й новому часі, зі своїми тягарями й додатковими запитаннями. Просто як невеличкий штрих до цього спостереження додам, що «герой і твір» Янка Полича Камова в моєму загалом дуже вільнодумному сімейному середовищі став якось мимоволі практично забороненим, відкинутим, знятим з полиць – певно, у ньому вбачалася якась випадкова пов’язаність з болючим катарсисом, який ми колективно проживали. Лише цілком випадковий збіг кризи – на перший погляд економічної, а насправді суспільної, точніше – руйнації суспільства, в якому ми живемо, – і сотої річниці з дня смерті найвидатнішого письменника Рієки помалу знову відчинив двері ідеї, що Камова треба перечитати – цього разу після того, як ми за своїм досвідом дозріли до повторного прочитання, коли те, що раніше було лише літературним досвідом, стало досвідом реальним, і ми знову були готові синтезувати його в новий ідейний проект. І це ні в якому разі не тлумачення Камова як молодика, що помирає за якісь ідеали, вештаючись п’яний вулицями й нарікаючи на тяжке життя у своїх не зовсім пересічних творах. 89

Навпаки, незважаючи на біографічний факт смерті на двадцять четвертому році життя, його література переросла матрицю чогось, що ми могли б назвати літературою юнацького бунту, і переступила буденність – у тоді ще абсолютно непізнані простори духу. Погодьтеся, це не та література, яка описує сіре щодення, пиття пива й розмазування шмарклів десь у пейзажі занедбаного передмістя. Тут Камов досі має сторічну фору й тому потребує повторного прочитання. Камов неповторний. Це не просто гучна заява палкого читача й послідовного дослідника Янка Полича Камова. Адже Камов давно помітив архетипні характеристики нашого суспільства, відкрито вказав на них і відійшов у, скажімо так, нірвану. Це була його місія на цьому світі, і хоч який вона мала трагічний вигляд – її виконано. Наша ж місія – розтлумачити написане. Заява про неповторність Камова випливає з його емпіричного дослідження сенсу життя у Хорватії (і не лише в Хорватії), глибокого розуміння особистісних цінностей, створення емпатійних зв’язків з істотами навколо себе, свідомої здатності до маневрування у дуже складних умовах реальності, і подальшої остаточної літературизації цього досвіду. Моя ж особиста зміна, яку він викликав, випливає з його літератури, сьогоднішніх реалій і всього того складного шляху, який створює справді глибоку й значущу літературну парадигму (зі скромним доповненням, що якийсь певний результат ще далеко!). Нарешті, спробую підсумувати відповідь на запитання, чи може Камов змінити наші життя. Уже раніше в тексті згадував, що ідеться про особисті зусилля. Окрім того, не обов’язково читати Камова, щоб почати процес особистісних змін. Але безсумнівно те, що в тексті Камова закодовано велику парадигму нашого національного «безталання» і «карми», які нас переслідують уже доволі давно. На жаль, висновки досі незмінні: це суспільство засноване на передумовах прагнення матеріальної забезпеченості без праці, легкого життя осторонь без власного внеску, з потворною звичкою висміювання того, хто думає інакше. Так можна жити тільки в кредит. А його ж треба повертати. _________________________ 1 Вішня Мачедо (хорв. Višnja Machiedo, 1940–2013) – хорватська перекладачка, літературознавець, літературний критик. 2 «Рівал» – хорватський літературний часопис, виходив у Рієці у 1988–1998 рр. 3 Дора Маар (фр. Dora Maar, справжнє ім’я – Генрієтта Теодора Маркович, 1907–1997) – французька художниця і фотограф.

Олена Криницька

«Бо література – це справжні почуття…» Цьогоріч Ульфові Старку, знаменитому шведському письменнику, якого вважають літературним спадкоємцем Астрід Ліндґрен, виповнилось би 74 роки. На жаль, торік 13 червня він відійшов у засвіти після тяжкої хвороби. Світова література для дітей зазнала непоправної втрати. Уперше Ульф Старк прийшов в Україну повістю «Петер і червоний птах» («Веселка», переклад Наталі Касторф) далекого 1983-го. Це була найперша дитяча книжка автора, що мала великий успіх у Швеції. Та лише 2016 року відстань між Україною та Ульфом Старком стала коротша – нарешті він побував в Україні як почесний гість Дитячої програми VІ Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал». Тоді було презентовано його книжки «Диваки і зануди» (2015) та «Чи вмієш ти свистати, Юганно?» (2016), які побачили світ у «Видавництві Старого Лева» в перекладі Галини Кирпи. Здавалося, що це була перша і аж ніяк не остання зустріч із найвидатнішим сучасним шведським письменником. Мало хто в Україні знає, що Ульф Старк – іще й талановитий художник, навіть ілюстрував свої книжки. А ще писав сценарії до фільмів за своїми творами й за творами інших письменників. 2016 року в Києві на презентації своїх книжок Ульф Старк сказав: «Головне – забагато не повчати дітей в літературі. Якщо письменник повчає, дитина робить навпаки (чесно, я сам так і робив, коли був малий). А ще важливо підтримувати зв’язок із дитиною у собі. Якби мені треба було дати пораду молодим письменникам, я сказав би: будьте собою, дайте читачеві почути ваш голос і не втрачайте його». Книжку «Чи вмієш ти свистати, Юганно?», презентовану 2016 року, Галина Кирпа переклала українською мовою ще 1997 року. Тоді ж уривок із повісті було надруковано в газеті Євгена Сверстюка «Наша віра». «Багато років не вдавалося видати книжки, – розповідає Галина Кирпа, – аж 91

поки до мене звернулося «Видавництво Старого Лева» із запитанням, чи знаю я книжку Ульфа Старка «Диваки і зануди». Так, за щасливим збігом обставин, видано дві чудові Старкові книжки. Проза Ульфа – чудова: вистояна, справжня і зворушлива». У повісті “Чи вмієш ти свистати, Юганно” малий Ульф запевняє свого друга Берру, що дідусі існують для того, щоб вудити рибу з онуками і вчити їх свистати. Та от біда – в Берри дідуся немає! Одначе якщо дідуся немає, то його можна собі завести! Є таке спеціальне місце, де водяться нічиї самотні дідусі. Хлопчики знайомляться з дідусем Нільсом, і починається історія щирої зворушливої дружби, чуйності. 1994 року знято й однойменний фільм, на шведському телебаченні його часто демонструють. До цієї ж книжки увійшла і друга повість – «Моя сестра – ангел». Йдеться в ній про хлопчика Ульфа та його незвичайну сестричку. Вона, як і годиться ангелам, не смикає братика за чуба, не верещить. Власне, її навіть нема на світі – вона живе в уяві хлопчика. Знаменно, ця книжка отримала найпрестижнішу у Швеції відзнаку – премію імені Авґуста Стріндберґа (Augustpriset, 1996) у номінації «Найкраща книжка для дітей та підлітків». «Диваки і зануди» вийшла в Швеції 1984 року, а 1988 з’явився однойменний телевізійний серіал для дітей. Дівчинці Сімоні – одинадцять років, в її житті купа проблем, вони з мамою переїжджають у нове помешкання, через що доводиться йти в нову школу, забути про своїх давніх друзів… У мами новий бойфренд – зануда Інґве, натомість Сімона стає справдешньою дивачкою, тобто… диваком. Худорляве дівча з хлопчачою стрижкою в новій школі випадково назвали Сімоном, дівчинка не заперечила, так і повелося. Мимоволі Сімона вдає з себе хлопчика, і що далі, то дуже їй це подобається. Єдиний лише дідусь-дивак знає Сімонину таємницю, це така собі цікава дивацька гра-змова. Дідусь запевняє внучку: «Знаєш, якщо хтось і створив увесь цей дивовижний світ із сонцями, равликами, квітами й людьми, то, напевно, не якийсь там зануда». Аж ось у серці дитини-підлітка починає заповідатися кохання… Зворушливо й майстерно автор розплутає всі сюжетні лінії, у світі диваків і зануд настане гармонія і щемливе щастя… «А життя і свято тривали далі, хоч надворі западала ніч»… У збірці оповідань «Тоді я був просто Ульф» автор невимушено, дотепно, часом трішки сентиментально розповідає про свої дитячі й підліткові роки. Перші поцілунки, перші серйозні книжки, творчі 92

експерименти, втеча з дому, дивацтва, велика мрія стати письменником. Оповідання будуть цікаві і малим, і дорослим читачам. Дорослим неодмінно буде про що й самим згадати, а дітям – пережити цікаві, складні, сумні, фантастичні моменти дитинства разом із доброзичливим автором, письменником із милою дитячою усмішкою на вустах. В оповіданні «Не пишіть дурниць» Старк цікаво пише про те, які насправді особливі люди – письменники. Вони вміють не лише писати про те, що справді є на світі, а й створити власний світ своєю уявою, вірити в нього, любити його. Молодий Ульф пише шкільний твір. Вчитель дуже дратується, коли «пишуть дурниці», тобто про те, чого не бачили й не знають. Ульфів твір виходить достовірний, справжній. Про собаку. «– Отак і пишіть! – сказав учитель. – Пишіть про те, що вам близьке. Пишіть про те, що ви пережили. Не пишіть дурниць! Зарубайте це собі на носі! Правда ж, ти любив того собаку? – Так, – відповів я. Ульф справді любив того собаку, хоча зроду його не мав. Але пес усе-таки був у нього, поки хлопець писав, бо він завжди про нього мріяв. Чи не було?» Ульф Старк справді любив собак – він знав, що таке втрачати собаку, тож ще не раз робитиме його персонажем різноманітних оповідей, скажімо, таких як «Зірка на ймення Аякс» чи «Собака, що умів сміятися». Така от важлива складова письменницького таланту, ба більше – письменницької долі: створити світ, полюбити його, показати іншим, щоб і вони в нього повірили і полюбили, пережили. Пожурились, поплакали, пораділи, відчули як свій власний. Кожному персонажеві вкласти частинку власного серця, щоб він був живий і справжній. Ульф Старк – майстер психологічної оповіді і майстер казкової вигадки, яка неймовірно збагачує світ дитини, наповнюючи його непідробними враженнями та відчуттями. Старкові герої – здебільшого не вигадані ходульні діти, притягнуті за вуха до якоїсь «теми». Вони всі родом із того справжнього дитинства, де вистачає місця всім – і дорослим, і дітям. «Маленька книжка про любов» – про дива, які можуть відбуватися напередодні Різдва в серці малих дітей. Татуся десятирічного Фреда мобілізували до війська, вдома без нього самотньо й сутужно. 93

У світі – Друга світова війна, яка хоч і не переступила кордонів Швеції кованими чобітьми, але де діти однак знають, що війна – це зло, і сіє світом те зло людина з чорними вусиками. Власне, ця книжка не про маленьку любов, а про велику Любов до найрідніших людей у світі. І про велику дружбу, яка не дає людині здрібніти думками. І про великі вчинки, невидимі для байдужого ока. «Золоте серце» – повість про любов до музики, про те, як важливо навчитися грати серцем, про першу закоханість у дванадцять років. Закоханість ця, одначе, стає серйозним життєвим досвідом: Людвіґ намагається збагнути, як же краще висловити свої почуття, як це – любити по-справжньому. А виходить, що любити когось означає не лише знати кожну рисочку зовнішності коханої людини, ба головніше – знати її душу. Як написала літературознавець Оксана Шалак: «Золоте серце» – про серйозність почуттів, про справжність і музику. Музику, яка тільки й може розповісти про справжність почуттів. Власне, музика – серед головних героїв повісті. Вона «ніби виблискує, як сонце на поверхні води», вона – «найчистіша», «найкраща», її можна грати тільки серцем». Будемо сподіватися, що неповторних зустрічей із творчістю Ульфа Старка буде ще багато-багато… Неодмінно мають прийти до українського читача зворушливі твори «Зірка на ймення Аякс», «Чорна скрипочка». Пронизливо-сумні, болючі, неможливо стримати сльози, читаючи їх… Переповнюють почуття, щемлять глибоко особисті струни. Але, як казав сам автор: «Думаю, бути просто собі смішним дядечком, який пише книжки тільки для розваги, – це не література. Бо література – це справжні почуття. Це також і смуток, і роздуми, і якісь серйозні речі, тобто все те, що ми зустрічаємо в житті». Велику статтю про творчість Ульфа Старка готував український літературознавець Петро Сорока, але, на превеликий жаль, опублікувати не встиг. Своїми враженнями від Старкових книжок ділився в листах до перекладача Галини Кирпи: «Учора читав Ульфа Старка. Відчуття свята. Прочитав три розділи, смакуючи… Дякую вам. Кожне слово лагідно лягає на душу. Це невимовно», «Дякую за Ульфа Старка, прочитав з нестихаючою цікавістю. Як майстерно ви подали його! З якою любов’ю! Добра вам і миру! Доброго самопочуття і таких книжок, як «Тоді я був просто Ульф». Скільки незабутніх хвилин вона принесла мені… і приносить знову і знову…»

Рецензії

Незруйнована надія Наріне Абґарян. Далі жити / Пер. з рос. Галина Кирпа; худож. Тетяна Філатова. К. : Рідна мова, 2018. 272 с. : іл. (Серія «Книжки Наріне Абгарян»). «Писати про війну – наче руйнувати в собі надію». Наріне Абґарян Цього року в Україні побачила світ книжка письменниці Наріне Абґарян «Далі жити», й сама авторка стала гостею фестивалю «Книжковий арсенал». Українські читачі з нетерпінням чекали зустрічі з письменницею. Публічна розмова мала назву «Про абрикоси, щирість і війну». По автограф Наріне Абґарян вишикувалась довжелезна черга. Український Фейсбук того дня ряснів дописами, в яких користувачі висловлювали свій захват від спілкування з письменницею, ділилися позитивними емоціями та світлинами. «Далі жити» – п’ята книжка Наріне Абґарян, перекладена українською мовою. Невеличкі клаптики життєвих історій різних людей складаються у повість. Клаптики такі болючі, що часом доводилося обмежуватися двома-трьома, й відкладати книжку на кілька днів – на більше бракло сили душі, зболеній щоденними повідомленнями зі Сходу… Читаючи про жителів рідного вірменського містечка Наріне Абґарян, думкою мимоволі повертаюся до нашого українського сьогодення. Туди, де кілька років кровоточить глибокою раною Схід. Рідні й близькі авторки так чи так постраждали від міжнаціональних конфліктів і війни у 1991–1994 роках. Рідні й близькі, мабуть, більшості українців так чи так страждають від неоголошеної, але від того не менш реальної, російсько-української війни. Думаю, для героїв книжки «Далі жити» можна знайти українські відповідники – біль матері, яка втратила дитину, однаковий будь-де в світі. Біль від втрати брата, батька, батьківщини, рідного дому – інтернаціональний, він пече незалежно від того, вірменин ти чи українець. Саме тому я не можу наділити цю книжку характеристикою, яку ми звикли чути про хороші книжки: «Прочитав (прочитала) за два дні». Так читати не вдасться. Принаймні мені не вдалося. Хоч розділи й невеликі, але дуже важкі, аж до землі пригинають. І далекий Берд постає на відстані серця. Авторський стиль – як ваблива стежка, що 96

манить уперед, в невідомість. Пам’ять закарбовує кожну деталь, кожен пейзаж, кожне слово. Голос Наріне Абґарян мовби зітканий з любові, тепла, жалю і смутку. Часом він ніби зривається на крик відчаю, від якого здригається душа. А часом йому наче відбирає мову од тієї непоправної кількості втрат, що звалилися на голови людей, у звичайні будні яких смерчем увірвалася війна. Руйнувати і знищувати. Живуть собі люди, обробляють землю, щось вирощують, розводять овець, закохуються і одружуються, будують хати. Через дві хати від вірмен живе азербайджанець, ось недалеко – сім’я українців, там ще поряд грузини. Як сталося, що раптом хтось вирішив когось вигнати й забрати цю землю собі? Чому нещодавні сусіди стали ворогами? Звідки взялася та нечувана жорстокість у людей, які ще вчора разом гуляли на весіллі в сусіда? Ніхто, мабуть, на це не відповість. Але це стається знову й знову. Там і там. Хоч війна лишає руїни всюди, і найтяжчі – в душі. Наріне Абґарян уміє читати людські душі, мабуть, тому, що має чудовий дар людинолюбства. Герої і сюжети нібито окремих оповідань-розділів нерозривно поєднані одним болючим нервом. Розділ «Колготки» починається тим, як Цатурів батько пішов на війну – і цією ж його фразою: «Бережи дівчаток» закінчується розділ «Вузлик». Історія життя старої Маро з розділу «Жити» переходить у розділ «Пахлава». І скрізь авторка намагається показати, що хоч «у війни свої правила», але й місце для людяності залишається. І ось зовсім нелогічно дівчинка з бабусею відпускають заручника, якого батько тримав у сараї, сподіваючись обміняти на нього свою захоплену азербайджанцями дружину («Чекання»). Або ще: «Якщо спитати в Алексана, в чому сенс людського життя, він відповість, не роздумуючи – в турботі». Слід зауважити, що ілюстрації Тетяни Філатової органічно доповнюють текст. Художниця тонко вловила настрої, характери, літературне й мистецькі тісно переплелося в один цілісний твір. Аскетичні, часом суворі, часом беззахисні графічно-акварельні роботи підказують, що художниця дуже глибоко відчула трагізм оповідей Наріне Абгарян, одначе й надія в них є, адже «Далі жити»… Можливо, когось ця книжка спонукатиме замислитися про сенс свого життя. Було б чудово, якби замислилися політики – такі, як ті, чиї передвиборні плакати палила в грубці тітка Нунуфар і примовляла: «Хіба ми оплакували б своїх дітей, якби цією нещасною країною керували порядні люди?» Кілька разів авторка повторює, що війна починається, щоб ніколи не закінчитися. Вочевидь, це правда. Вона ще довго не 97

закінчиться у нас. На жаль. Вона вже третє десятиліття не закінчується там, на Кавказі. «Берд прокидався дитячим сміхом, чоловічим покашлюванням, жіночим шепотінням». Так він жив, так він живе, так він мусить далі жити. Дехто може навіть не розуміти, що це і є щастя. Аж поки прийде війна. Олена Юркевич

Львів у поезії Ярослави Павличко, або «На писаному камені золотокосі вітри дмуть…» Павличко Я. Львів на камені писаному: поезії / Ярослава Павличко [передн. сл. Г. Капініс, О. Кіс]. – Львів: СПОЛОМ, 2017. – 56 с.: іл. У тих збірках поезії Ярослави Павличко, які читаю і люблю («Парадигми часу» (Львів, 2001), «У золотій сурмі» (Львів, 2003), «Знаки та профілі» (Львів, 2004), «Голос із рік повечірніх» (Львів, 2004), «Вибране» (Львів, 2008), «Між Карпатами і Татрами» (Львів, 2010), «…із таємних письмен» (Львів, 2011), «Хоругви днів непроминальних» (Львів, 2012), «Титла і мідь» (Львів, 2012), «Із відчиненої брами» (Львів, 2012), «Ужгородські фрески» (Львів, 2013), «Зерцало» (Львів, 2013), «На валах Пліснеська» (Львів, 2014), «Ужгородський місяцеслов» (Львів, 2014), «На вертикалі дня» (Львів, 2015)) завжди було багато простору для Львова – її рідного міста. Не тільки сучасного – з пам’ятками архітектури, вуличками, кав’ярнями, людьми, але й зануреного в час, історичні події, міста славетних і маловідомих львів’ян, які творили і творять його історію. Авторка – поетка, перекладач, мистецтвознавець, лауреат міжнародних літературних премій імені Богдана-Нестора Лепкого та імені Остапа Грицая, премії імені Маркіяна Шашкевича «Львівська слава», літературно-краєзнавчої імені Мирона Утриска – оприявнює власну версію, свою історію й міфологію Львова, яка залишає читачу багато місця для уяви, робить співавтором її поезії. Самі назви «Петро Мордессо», «Діалог із Юрієм Кульчицьким», «Ранок Івана Підкови», «Маркіян Шашкевич»… засвідчують багатовекторність, різноаспектність історичної та культурної парадигм поезії 98

Ярослави Павличко. Її Львів – місто величне, із волютами будинків, у яких згорнуто давні історії, де досі ходить на пошту Варвара Лангишівна – примадонна ХVII століття, а поблизу ратуші помітно тінь свободолюбного гетьмана-мученика Івана Підкови. Через своєрідні хронотопи (вулиці Академічна, Вірменська, Бандінеллі, церкву Успіння Богородиці, костел Іоана Хрестителя, собор св. Юра, гора Будильниця, ріка Полтва, Волинський шлях) авторка не тільки осмислює наповненість часу важливими подіями, а й окреслює художній простір через цілком осяжні в теперішньому часі місця, що набувають у її текстах багатозначності, символічності. На Ринку Старому у Львові побік костела Іоана Хрестителя де проходить межова Вірменського мосту третій день розгортаються події львівського епосу – цинобра співає на ликах святих. Символічними стають і постаті, якими Ярослава Павличко олюднює вулиці і площі Львова, вони уособлюють час, епоху, ті колоритні українські пейзажі, які вимальовуються за їхніми спинами. Зокрема, такою постає Варвара Лангиш – дочка львівського міщанина, члена Ставропігійського братства при церкві Успіння Богородиці, чий епітафійний портрет 1635 року роботи маляра Миколи Петрахновича зберігається в Історичному музеї Львова. …у ренесансному дворику – дворику грека Корнякта твоя руса коса бігла попереду тебе… Ті вітри історії, які підганяли в спину Варвару Лангишівну, кому обвітрювали обличчя, кого збивали з ніг, а найсміливішим – здіймали голови. Як славетному гетьману Іванові Підкові, під час страти якого обвалилася вежа ратуші. Цей обвал став знаком Господнім – і поетка описує подію як апокаліпсис, страшну непоправну втрату: 99

…ратуші вежа впала пам’ять відтявши крайкою невидимою чотирьох криниць що стоять на кутах чотирикутної площі за магдебурзьким правом сонце заломилося крилом поселившись у листі золотоокому на березі розпачу Полтви (голосила вода вдовою між берегами!). Знаковим у поезії Ярослави Павличко стає й образ італійського маляра Петро Мордессо, який приїхав до Львова у ХVІ столітті й пов’язав із ним своє життя. Туга за батьківщиною, де «води, // немов ікони», змушують думати про дорогу повернення, але в житті художника є камінь львівський… щораннє вставання, молитва щорання… Незнайоме полотно, як незнайома людина… І вже ніщо до самісінької смерті не зможе відірвати його від цього полотна, від цієї землі, яка стає рідною. Маркіян Шашкевич для Ярослави Павличко уособлює рідне Слово, яке «золотом дивозлотим» падає «на виноградник // Христа». Саме він, національний просвітитель, речник національного відродження західноукраїнських земель, першим зі священиків у Галичині виголосив проповідь у соборі св. Юра українською мовою. А «Діалог із Юрієм Кульчицьким» заглиблює читача у напівлегендарну історію українського шляхтича, австрійського дипломата, героя Віденської відсічі, а згодом власника однієї з перших віденських кав’ярень та автора рецепта віденської кави. Поетка називає Юрія з Кульчиць «першим європейцем кави»: 100

…в ореолі пороху з порохівниць – бо вона вилітала із погідним усміхом з металевих дул, приперчена криком «Ура-а-а!», порохом, свободою… Загалом, «свобода» – одне з ключових слів збірки «Львів на писаному камені» (або «Львів на камені писаному», бо інша назва – саме така!). Писаний Камінь – символ свободи, землі предків. За легендою, люди-велети, які в сиву давнину населяли Карпати, прикотили валуни, що згодом назвали Писаним Каменем, аби увіковічнити пам’ять про себе. Тому завершується збірка визначальною поезією «До заснування Львова», де символіка каменя увиразнюється значенням твердині, значенням вічності: Поклали камінь перший на ріллі ще зовсім теплій, зовсім безборонній – ……………………………………… Король Данило в золотій короні піднявсь на Ярославовій землі». Саме тому для авторки видається такою болісною, такою трагічною розлука з рідною землею: Я об розлуку – палець порізала. І стікає кров у сурму сивого світанку на Підзамчу. Загалом, поезія Ярослави Павличко – це поезія глибинного переосмислення української історії, пере-живання і про-живання людини в різних часових відтинках єдиного українського континууму, це бачення і перед-бачення того, як змикається коло за колом наше минуле з нашим майбутнім. Оксана Шалак 101

Засновник: колектив часопису ТекстOver Головний редактор: Володимир Криницький Редакційна колегія: Давор Антич (Загреб, Хорватія) Олесь Верес (Дніпропетровськ, Україна) Богдан Вирій (Львів, Україна) Анатолій Вишневський (Гомель, Білорусь) Олександр Лесич (Київ, Україна) Адреса редакції: tekstover@gmail.com Видавець: ТекстOver Періодичність: 3 рази на рік Видання поширюється безплатно в форматі PDF електронною поштою (PDF format by email). Для отримання нових випусків часопису слід оформити безкоштовну передплату на сайті www.tekstover.in.ua До публікації приймаються поетичні, прозові твори, літературознавчі дослідження, рецензії, критичні статті та огляди, повідомлення про нові видання, які виходять в Україні, твори образотворчого мистецтва. Редколегія залишає за собою право відмовити в публікації, внести незначні правки та скорочення у надіслані матеріали. Художні твори публікуються в авторській редакції (прохання уважно вичитувати твори перед надсиланням). Про всі рішення редколегії авторів повідомлять електронною поштою. Видання неприбуткове. Публікація в часописі безкоштовна. Гонорарів редколегія не виплачує. Дозволяється вільне поширення часопису будь-якими способами. передрук матеріалів – тільки з дозволу редколегії та авторів. Цитування матеріалів дозволяється лише за умови наведення джерела публікації – часопису ТекстOver.

Видання книжок “ТекстOver”