2. Victor Vecherskyy Architecture and urban planning Left-Bank Ukraine. Identify, research, fixing

Віктор Вечерський

ПАМ’ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ Й МІСТОБУДУВАННЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ 2

Архітектурна та містобудівна спадщина Сумщини Сумська область розташована в північ но–східній частині України, межуючи з Росією (Брянською, Курською, Білгородською облас тями). З півдня область межує з Полтавською, зі сходу — з Харківською, а з заходу — з Чернігівською областями. Площа області — 23,8 тис. км2 (3,9% тери торії України), населення — 1,4 млн. чол.

(2,7% населення держави). У складі області 18 адміністративних районів, 7 міст обласного підпорядкування (Суми, Глухів, Конотоп, Ле бедин, Охтирка, Ромни, Шостка), 8 міст районного підпорядкування, 21 селище місь кого типу, 1542 сільські населені пункти. У природному відношенні область нале жить до Придніпровської низовини й відрогів Середньоросійської височини, лежить у ба сейні лівобережних допливів Дніпра (річки Десна, Сейм, Сула, Хорол, Псьол, Ворскла). Загалом по території області протікають 132 річки. Північ краю належить до лісової зони (Полісся), для якої характерні рівнинний рельєф, широкі заболочені заплави річок, хвойні ліси. На південь від р.Сейм простягаєть ся лісостепова зона з різкіше виявленими перепадами рельєфу і переважанням листяних лісів. Ліси займають 17 % території області. Серед них переважають діброви й бори на надзаплавних терасах річок. Є чимало об’єктів садово–паркового мистецтва. Степова рос линність мало поширена, оскільки, окрім за повідника «Михайлівська цілина», всі степові простори розорано. Теперішня Сумщина в історико–геог рафічному відношенні є утворенням пізнім і дещо штучним. Створена область 10 січня 1939 р. До її складу увійшли землі Північного Лівобережжя або Гетьманщини, а також пів нічної частини Слобожанщини. На терені теперішньої Сумщини віддавна проходив кордон між осілими хліборобами й степовими кочівниками. У другій половині І тисячоліття нашої ери тут мешкали сіверяни, пам’ятками по яких лишилися роменські горо

«План Обоянської провінції» кінця XVII ст. з планом Путивля План Конотопа на «Спеціальній карті України» Г.–Л. де Боплана середини XVII ст. Прорисовка автора План Путивля у 1670–х рр. Реконструкція автора

241

Сумська область дища, селища й могильники. За доби Київсь кої Русі ці землі входили до складу Чернігівсь кого та Переяславського князівств. Тут були значні міста — центри уділів (Путивль, Глухів), тут проходила Посульська оборонна лінія. Свідченнями тих часів лишилися городища в Путивлі, Ромнах, Білопіллі, Глинську, інших поселеннях. По монголо–татарськім погромі 1240–х рр. ці терени спустошилися і в пів нічних краях життя відродилося тільки в XV — на початку XVIІ ст., а на півдні (на Слобожан щині) — у другій половині XVIІ — на початку XVIІІ ст. З того часу постали численні замчища в містах (Суми, Глухів, Конотоп). На цю ж добу припадає початок мурованого будівництва, від якого лишилися поодинокі пам’ятки в Пу тивлі, Глухові, Сумах. Якщо до Національно–визвольної війни 1648–1654 рр. землі теперішньої Сумщини бу ли поділені між Польсько–Литовською Річчю Посполитою, Московським царством і та тарськими кочовищами, то з другої половини XVIІ ст. тут утвердилися два слобідських ко зацьких полки — Сумський та Охтирський. Частина Сумщини належала до околиць трьох полків Гетьманщини — Лубенського, Старо дубського й Ніжинського. Північно–східна час тина області входила безпосередньо до складу Московського царства як Путивльський повіт. Після остаточної ліквідації українського само врядування у 1780–х рр. ці терени було поділено поміж Харківською (Слобідською Українською), Чернігівською, Полтавською і Курською губерніями. Архітектурно–містобудівна спадщина Сумщини представляє різні хронологічні періоди дуже нерівномірно: до XVII ст. маємо тільки археологічні пам’ятки — городища, поселення, курганні могильники (Путивль, Білопілля, Глинськ, Ромни). З XVII–XVIIІ ст. збе реглися переважно споруди церковної ар хітектури, найдавнішими з яких є Мовчанський монастир та Спасо–Преображенський собор у Путивлі та церква Св.Миколи в Глухові. З ХІХ–ХХ ст. маємо пам’ятки всіх видів і типо логічних груп — житлові, громадські, госпо дарські, промислові будівлі тощо. Серед пам’яток архітектури церковні споруди в об ласті складають не більше 30%. Значна частина об’єктів архітектурної спадщини Сумщини (палаци, храми, лікарні, навчальні заклади й громадські будівлі тощо) постали коштом і особистими зусиллями ви датних українських меценатів другої половини ХІХ — початку ХХ ст. — родин Терещенків, Ха ритоненків, Ліщинських, Суханових та інших. На кінець ХХ ст. збереглося немало пам’яток традиційної народної архітектури (хати, комори, вітряки); проте ця архітектурна спадщина, на жаль, втрачається дуже швидко і нерідко навіть без належної фіксації. На Сум

242

Артем Якович Терещенко

Дворянський герб Терещенків

Сумська область

Дворянський герб Харитоненків щині маємо також першокласні садово–паркові архітектурні ансамблі (Суми, Хотінь, Кияниця, Куянівка, Бочечки, Волокитино). Збереглися, або частково уціліли деякі монастирські ансамб лі (Мовчанський, Софроніївський, Глинський, Гамаліївський, Глухівсько–Петропавлівський, Охтирський Троїцький), поодинокі кладовища, цінні в історичному і мистецькому плані (Глухів, Суми, Ромни). Нині на Сумщині діють два заповідники: з 1986 р. — Путивльский історико–культурний (охоплює місто і Спадщанський ліс у Пу тивльському районі) та Глухівський (з 1994 р.). Історичне середмістя Сум 1991 р. оголошене заповідною територією. Найзначнішими осередками архітектур но–містобудівної спадщини області є обласний центр та міста Глухів, Конотоп, Кролевець, Ле бедин, Охтирка, Путивль, Ромни, Тростянець. У цих містах виділяються історичні ареали та комплексні охоронні зони як цілісні об’єкти збереження та комплексної регенерації на науковій основі. Проте основну кількість об’єктів архітек турної спадщини складають окремі пам’ятки архітектури, значні будівлі та історико–ме моріальні споруди. Дослідження архітектурної спадщини Сумщини розпочалися ще в XIX ст. Відомості про окремі пам’ятки трапляються у працях архієпископа Філарета Гумілевського, М.Сум цова, І.Фоміна, Є.Редіна, Я.Левицького та інших. У 1920–30–х рр. архітектурні пам’ятки

Микола Омелянович Макаренко докладно досліджували славетні українські пам’яткознавці Ф.Ернст, С.Таранушенко, М.Макаренко, І.Жолтовський, а в повоєнну до бу — Г.Логвин, І.Ігнаткін та інші. Протягом радянської доби архітектурна спадщина Сумщини зазнала значних і невід шкодовних втрат. Ми не зупиняємося на цьому питанні докладніше, оскільки присвятили йому спеціальну монографію. Зазначимо лише, що коефіцієнт втрат архітектурної спадщини Сумщини становить 59% і є одним з найвищих серед усіх областей України. У повоєнну добу почали складатися перші списки пам’яток області у рамках проведення єдиної пам’яткоохоронної політики в межах Української РСР. Перший в республіці список пам’яток архітектури було затверджено поста новою Ради Міністрів УРСР від 23 березня 1956 р. №320. По Сумській області до списку увійшло 32 об’єкти (28 охоронних номерів). Постанова Ради Міністрів УРСР від 24 серпня 1963 р. №970 «Про впорядкування справи обліку та охорони пам’яток архітектури на території Української РСР» передбачала значне (майже на 40%) скорочення списків пам’яток архітектури, що перебували під охо

243

Сумська область

Степан Андрійович Таранушенко

Григорій Никонович Логвин

244

роною держави. У новому списку з об’єктів Сумської області залишилося 20 споруд (17 охоронних номерів). Додатковий список пам’яток архітектури республіки було затверджено постановою Ради Міністрів УРСР від 6 вересня 1979 р. № 442. До пам’яток, які охороняються держа вою, додалося ще 24 охоронні номери. У 1960–х рр. виник інтерес до комплексно го збереження архітектурно–містобудівної спадщини. Цій проблемі було присвячено наказ Держбуду УРСР від 9 серпня 1968 р. №134, яким затверджено «Список стародавніх міст, селищ і сіл Української РСР, проекти планіровки і забудови яких повинні погоджуватися з орга нами охорони пам’ятників культури». Цей спи сок визначив широкий фронт для розгортання передпроектних історико–містобудівних дос ліджень. На території Сумської області було виділено 14 значних історичних поселень: міста Суми, Охтирка, Білопілля, Ромни, Тростянець, Глухів, Путивль, села Воргол, Ленінське, Горо дище, Ширяєве, Басівка, Кияниця, Гамаліївка. Ці дослідження стали цілеспрямованішими після ухвалення з ініціативи Українського това риства охорони пам’яток історії та культури постанови Ради Міністрів Української РСР від 24 листопада 1976 р. № 532, якою було визна чено 39 найважливіших історичних міст, для яких слід розробити зони охорони пам’яток і проекти їх впорядження. До цього переліку з Сумщини увійшло три історичні міста — Глухів, Путивль і Ромни. Ці заходи не були вико нані у повній мірі, що засвідчила наступна пос танова Ради Міністрів Української РСР від 1 жовтня 1986 р. № 349 «Про факти грубого по рушення Закону Української РСР «Про охорону та використання пам’яток історії та культури», у якій була дана досить гостра оцінка незадовіль ному стану справ у пам’яткоохоронній сфері. Наказом Держбуду України від 24 червня 1991 р. №76 була затверджена «Інструкція до складання історико–архітектурних опорних планів населених місць України», в якій додат ком №3 подано «Список міст і селищ України з цінною комплексною історико–культурною спадщиною». Цей список містить 375 населе них місць, у тому числі 15 — з Сумської області. Найінтенсивніше архітектурна спадщина Сумщини досліджувалася в 1990–х рр.: якщо у 1985 р. на державному обліку перебувало 44 пам’ятки архітектури республіканського значення і 109 пам’яток місцевого значення, то нині до них додалося ще 293 пам’ятки місцевої категорії обліку, серед яких є такі ше деври архітектурного мистецтва як Михай лівський кадетський корпус та церква Іоана Предтечі в Сумах, Успенський собор в Межи річі, дерев’яна церква в Чуйківці. Нині на черзі взяття на державний облік ще 250 нововияв лених пам’яток архітектури.

Сумська область У цілому, багата й різноманітна архітектур на спадщина Сумщини найповніше відобрази ла архітектурний процес на східних теренах України впродовж ХVІІ–ХХ ст. Тут представлені як муроване, так і дерев’яне будівництво, а та кож світові стилі в їх оригінальних місцевих інтерпретаціях: українське відродження XVII ст., бароко ХVІІ–ХVІІІ ст., класицизм, романтизм, історизм, еклектика, модерн, конструктивізм, радянський ретроспективізм. У типологічному відношенні ця спадщина також відзначається різноманітністю і повнотою: представлено будівлі й споруди церковні (різних конфесій), житлові, громадські, військові, виробничі, інженерні. Початок реставрації пам’яток архітектури на Сумщині датується першою половиною 1950–х рр., коли роботи виконувала Черні гівська міжобласна науково–реставраційна майстерня. З другої половини 1960–х рр. обсяг реставраційних робіт збільшується: розпочала ся реставрація собору Святого Духа у Ромнах (1964 р.), собору Покрови в Охтирці (1965 р.), церкви Воскресіння у Сумах (1967 р.). Роботи виконувала Чернігівська майстерня. Для кра щої організації робіт у Сумах 1968 р. було створено Сумську реставраційну дільницю Чернігівських майстерень. У першій половині 1970–х рр. ця дільниця відреставрувала собор Покрови в Охтирці (реставрація закінчена у 1971 р.), собор Святого Духа у Ромнах (1971 р.), Спасо–Преображенський собор у Сумах (1972 р.). У 1978 р. на базі Сумської дільниці Чернігівських майстерень було створе но Сумську госпрозрахункову спеціальну нау ково–реставраційну виробничу майстерню. Спочатку на території області в структурі Сумсь кої майстерні були дільниці в Сумах та Путивлі. З розширенням робіт на пам’ятках архітектури були створені реставраційні дільниці в Охтирці (1981 р.), Глухові (1988 р.), Ромнах (1989 р.), Лебедині (1989 р.), Тростянці (1990 р.). Проектно–кошторисну документацію на пам’ятки архітектури для Сумської майстерні спочатку виконував інститут «Укрпроектрес таврація». В 1987 р. у Сумах було створено комплексну бригаду від Харківського відділу інституту «Укрпроектреставрація», яка у 1988 р. переросла у самостійний комплексний ар хітектурно–реставраційний відділ. Біля витоків проектної організації стояли В.Ухань (началь ник відділу), В.Трегубов (головний архітектор проектів) та архітектор Ю.Близнюк. Загалом за період 1968–1995 рр. сумські реставратори відреставрували понад 50 пам’яток архітекту ри. Після 1995 р. настала криза реставраційної справи в Україні загалом і на Сумщині зокрема, наслідки якої не подолані й досі. У цілому нині на території Сумської області на державному облiку перебуває 515 пам’яток архiтектури i мiстобудування, з яких 127 —

національного значення. Вiдомо ще понад 200 щойно виявлених пам’яток архiтектури. 15 поселень увiйшли до Списку iсторичних насе лених мiсць, затвердженого 2001 р.: Бiлопiлля, Ворожба, Воронiж, Глухiв, Конотоп, Кролевець, Лебедин, Низи, Охтирка, Путивль, Ромни, Середина–Буда, Суми, Терни, Тростянець. Як виявили наші дослідження, територія області за природними, історичними й куль турними особливостями розподіляється на північну (8 районів) та південну половини. Остання включає три реґіони: 1. Центральний (Сумський, Лебединсь кий, Краснопільський і Білопільський райони).

2. Південний (Тростянецький, Великопи сарівський і Охтирський райони).

3. Західний (Роменський, Липово–До линський і Недригайлівський райони). Центральний реґіон є тереном колишньо го Сумського козацького полку. Його центром, природно, є місто Суми, а локальними центра ми розташування архітектурно–містобудівної спадщини є Лебедин, Низи і Миропілля. Реґіон об’єднує мальовнича долина р.Псьол, яка служить головною ландшафтною домінантою цього краю. Південний реґіон є територією колишньо го Охтирського слобідського козацького полку і лежить у басейні верхньої течії мальовничої р.Ворскли, що і визначає природну своє рідність краю. Центром реґіону є місто Охтирка, що зберегло значну культурну спадщину. Місто Тростянець, розташоване за 23 км. від Охтирки і за 60 км. від Сум, має чимало па м’яток природи, садово–паркового мистецтва, архітектури й містобудування. Західний реґіон включає терени колиш ньої Полтавщини (до 1781 р. — частини Лу бенського і Гадяцького полків). Це — басейн р.Сули з допливами Роменом та Хоролом. Безсумнівним центром реґіону є Ромни — виз начне історичне місто України, колишній центр європейської торгівлі. Північний реґіон є найбільшим за площею і за кількістю адміністративних районів. Його центром є місто Глухів — колишня гетьманська столиця. Розглянемо докладніше специфіку кожного з виділених реґіонів. У Центральному реґіоні найвищий істори ко–культурний потенціал має обласний центр. Він лежить на р.Псьол при впадінні рр. Стрілки і Сумки. В межах міста налічується 228 пам’яток історії, археології, архітектури, монументально го мистецтва і садово–паркового мистецтва. Суми, засновані в 1652–1657 рр., упродовж XVII–XVIII ст. були найбільшим і найбагатшим містом Слобідської України. Серед збережених пам’яток архітектури — унікальні Воскресенська та Троїцька церкви, Спасо–Преображенський собор, давньоруські городища, фортеця XVII ст.,

245

Сумська область

Панорама м.Суми у кінці XVII ст. Реконструкція В.Новгородова

План м.Суми 1768 р.

Іван Герасимович Харитоненко

Покровська церква та дзвіниця в Сумах (не збереглися)

План м.Білопілля 1770–х рр. Прорисовка автора

246

План Миропілля 1787 р.

Сумська область

Історичне середмістя Сум з пташиного польоту

Театральна площа в Сумах

247

Сумська область винятково цілісна історична забудова серед містя XІX ст., історичні місця, пов’язані з пере буванням у Сумах письменників О.Олеся, В.Короленка, А.Чехова, О.Купріна, співаків Д.Собінова, Ф.Шаляпіна, композитора П.Чай ковського, художників В.Маковського, Н.Онаць кого та багатьох інших видатних людей. Найбільше з містом пов’язані життя і діяльність «королів» цукрової промисловості кінця XIX – по чатку XX ст. — династії Харитоненків. Їхній завод на околиці Сум був найбільшим у світі і ще до 1990 р. давав 20% всього цукру–рафінаду, що вироблявся в СРСР. У місті діють краєзнавчий і художній музеї, а також музей декоратив но–прикладного мистецтва, збірки яких фахівці оцінюють як одні з найцінніших в Україні. Сумський район серед інших в області є найбагатшим на різноманітні пам’ятки. Зна чення деяких із них виходить за межі не лише області, але й України. Пам’ятки природи та інші природні охоронювані об’єкти приурочені до долини р.Псьол, де збереглася реліктова флора і фауна. Пам’ятки археології по р.Пслу вище міста охоплюють хронологічно І тися чоліття до н.е. — І тисячоліття н.е. Ці пам’ятки розташовані компактною групою. Серед них європейського значення археологічні комплек си в с.Зелений Гай та біля с.Битиця, що були опорними пунктами «Великого шовкового шляху» в ХІІ ст. Вище м.Суми на р.Пслі зберег лися рештки Сумського Успенського чоловічого монастиря 1658 р., палацово–паркові ансамб лі в Хотені й Кияниці. Нижче Сум по р.Пслу збереглися численні садиби слобожанського дворянства: Штеричевої в Басах з чудовим парком, Кондратьєвих у с.Червоне з кам’яни цею XVIIІ ст., Кондратьєвих у с.Низи, де збе рігся парк і будинок, в якому у 1871–1879 рр. влітку жив композитор П.Чайковський (тут був його музей і встановлено пам’ятник великому композитору). Поряд з Низами — с.Нижня Сироватка, де народився видатний українсь кий промисловець і меценат І.Харитоненко

Миколаївська церква та дзвіниця в с.Червоне (колишнє Старе Село, не збереглися)

248

(1820–1891) і де збереглися численні ар хітектурні пам’ятки, збудовані його коштом. Видатним історичним містом України є Лебедин, заснований 1652 р. Тут зберігся будинок братів Залеських, в якому 1859 р. зу пинявся Т.Шевченко (нині тут краєзнавчий музей), Воскресенська дерев’яна церква, хата сотника Івана, кілька інших пам’яток архітекту ри, музей місцевого уродженця, видатного співака Бориса Гмирі. Лебединський художній музей є одним із найкращих в Україні: має чудові збірки українського портрету XVIIІ ст., художніх меблів і порцеляни XVIIІ–ХІХ ст., робіт художників Д.Левицького, В.Полєнова, С.Ва сильківського, В.Мясоєдова, В.Сєрова та інших. У Лебединському районі є чимало істо ричних поселень і визначних пам’яток історії та культури: в с.Ворожба — Преображенська церква з дзвіницею та родова садиба Кри чевських, звідки пішли у широкий світ видатні митці брати Василь і Федір Кричевські. Поряд з Ворожбою — с.Лифине, де в збереженій до нині панській садибі гостював 1859 р. Т.Шев ченко, створивши тут низку творів. На захід від Ворожби лежить Межиріч — колишнє сотенне містечко, в якому дивом зберігся унікальний мурований Успенський собор 1759 р. Окрім того, Межиріч є славетним центром гончар ства. Від Межиріча вниз по р.Пслу аж до межі Полтавської області простяглася суцільна низ ка історичних сіл з пам’ятками археології, історії, архітектури і природи (Михайлівка — родова садиба Полуботків і графів Капністів, Курган, Червлене, Пристайлове, Боброве, Кам’яне). Миколаївська церква 1730 р. у Боб ровому є найдавнішим дерев’яним храмом Слобожанщини. У Лебединському районі міститься єдиний на Сумщині природний за повідник «Михайлівська цілина» — унікальна ділянка цілинного степу площею 202 га. Краснопільський район лежить на крайньо му південному сході області. Тут багато лісів, значні ділянки яких оголошено пам’ятками при роди й заповідними урочищами. Район бідний на пам’ятки історії та археології, зате тут збе реглося чимало архітектурних старожитностей. У Краснопіллі є 4 пам’ятки архітектури. Най цікавішим є історичне село Миропілля — у дав нину значне місто, що нині ніби «законсервова не» станом на XIX ст. Воно пов’язане з іменами актора М.Щепкіна, письменників Ф.Достоєвсь кого та Г.Михайличенка. Цікаві в архітектурному відношенні стародавні храми збереглися в се лах Великий Бобрик, Верхня Пожня, Грунівка, Запсілля, Мала Рибиця, Славгород, Угроїди. У с.Рясному частково зберігся монастир XIX ст., в Мезенівці та Угроїдах — старовинні комплекси цукроварень. У с.Грабовському, де народився видатний український поет П.Грабовський, збереглася його садиба, де відкрито музей поета і поставлено йому пам’ятник.

Сумська область Білопільський район лежить у басейні доп ливів р.Сейму, річок Виру і Криги. Природні визначні місця представлені Куянівським пар ком XVIIІ ст. та низкою ландшафтних заказ ників. Найзначнішими історичними поселення ми є міста Білопілля і Ворожба (Білопільська). Археологічна спадщина представлена городи щем давньоруського м.Вир (у Білопіллі) та кількома курганами; архітектурна — храмами XVIIІ–ХІХ ст. у Білопіллі, Ворожбі, Куянівці, па лацом у Куянівці та вітряком у с.Марківка. До провідних історичних об’єктів належать бу динки, де народилися й жили видатні люди: педагог Антон Макаренко, поет Олександр Олесь, художник Віктор Зарецький (всі у Білопіллі), а також рештки садиби відомого толстовця князя Хілкова у с.Павлівка. Південний реґіон належить до басейну верхньої течії р.Ворскли і заліснений тою ж мірою, що і центральний реґіон, з перева жанням листяних і мішаних лісів. Тут є чимало природних заповідних об’єктів, серед яких найвизначнішим справедливо вважається комплекс пам’яток природи і садово–парко вого мистецтва в околицях Тростянця. Вели кописарівський район надзвичайно багатий на археологічні пам’ятки, особливо — скіфські кургани. Давніх городищ тут відомо небагато — оскільки ці терени входили в зону впливу кочо вих народів. Пам’ятки архітектури розташо вані по реґіону неоднорідно: найбільше їх сконцентровано в Охтирці. Місто Охтирка є одним з найзначніших історичних поселень краю з багатою і різнома нітною культурно–історичною спадщиною. З ним пов’язане об’явлення чудотворної ікони Охтирської Божої Матері, на місці якого стоїть величний ансамбль Покровського собору XVIII ст. У місті збереглися пам’ятні місця, пов’язані з життям і діяльностю визначних особистос тей — Я.Щоголева, П.Грабовського, Б.Антонен ка–Давидовича, І.Багряного, Остапа Вишні, П.Воронька. В місті діє краєзнавчий музей. Охтирський район цілком належить до ба сейну р.Ворскли, береги якої є цілісною ланд шафтною зоною. Серед природних охороню ваних об’єктів найвизначнішими є Хухрянський заказник і лісопарк «Литовський бір». Архітек турна спадщина району досить різноманітна: кілька церков, рештки Троїцького монастиря XVII–XVIII ст. Поряд із природними ландшаф тами найбільш вражаючими є археологічні пам’ятки Охтирщини — курганні могильники і городища, а серед них — чи не найбільше в світі Більське городище поблизу с.Кузе мин, де в І тисячолітті до н.е. була столиця Скіфського царства — місто Гелон, згадане давньогрецьким істориком Геродотом. Тростянець лежить на р.Боромлі, правому допливі р.Ворскли, у мальовничій долині, ото ченій лісами. Основу життя Тростянця в старі

часи становив маєток князів Ґоліциних, який у другій половині XIX ст. перейшов у власність відомого промисловця Л.Кеніґа, котрий рекон струював палацовий ансамбль і систему парків та влаштував тут цукроварню й низку промислових підприємств. У цьому маєтку з 1864 р. епізодично бував великий російський композитор П.Чайковський, котрий написав тут чимало творів. У Тростянці встановлено один з найкращих в Україні пам’ятників П.Чай ковському. Тут також народився великий укра їнський письменник Микола Хвильовий. Серед архітектурних пам’яток міста відзначаються оригінальністю Благовіщенська та Воскре

Чоловіча гімназія в Охтирці

Церква Параскеви П’ятниці у с.Бакирівка

249

Сумська область сенська церкви, палац Л.Кеніґа, неповторний манеж–цирк у вигляді средньовічної фортеці, романтичний «грот Німф» у парку «Нескучне». Природні охоронювані об’єкти Тростя нецького району пов’язані з лісами й заплав ними болотами (Боромлянський і Бакирівський заказники). Найдавніша історико–культурна спадщина представлена комплексом скіфсь ких і давньоруських городищ правобережжя р.Ворскли поблизу сіл Зарічного і Ніцахи. Архітектурна спадщина представлена па рафіяльними церквами доби класицизму, що збереглися в кількох селах (Білка, Боромля, Криничне, Семереньки). Серед них є такий архітектурний шедевр, як церква Різдва Бого родиці в с.Кам’янці 1805 р. Західний реґіон Сумщини охоплює історичне Посулля — терени найдавнішої ук раїнської колонізації. Пам’ятками містобу дівної діяльності київських князів лишилися в Посуллі міста (Ромни), давні городища пра вобережжя Сули (Глинськ, Засулля, Боярське городище, літописні міста Попаш і В’яхань). Історичним центром реґіону є Ромни. Реґіон має багатшу й різноманітнішу історико–куль турну й природну спадщину, порівняно з піден ним регіоном: насиченіша археологічна спад щина представлена різноманітними типами городищ і їх комплексів, курганів і курганних могильників. Серед природних об’єктів — усі види пам’яток і охоронюваних територій. Найцінніші ландшафти реґіону приурочені до долини р.Сули з допливами Роменом і Терном. Визнаним центром реґіону є м.Ромни, де збереглися славетне городище «Монастири ще», яке дало назву окремій археологічній культурі, а також дитинець і посад давньорусь кого міста, скіфський курганний могильник. Ромни відомі в історії як найбільший центр міжнародної торгівлі XVIII ст. (Роменський яр марок). До найзнаменитіших пам’яток міста належать Святодухівський собор, Василівська і Вознесенська церкви, кількадесят пам’яток архітектури ХІХ–ХХ ст., перший в Україні

План м.Ромни 1802 р. пам’ятник Т.Шевченкові роботи І.Кавалерідзе 1918 р. Одним з найкращих в Україні є Ро менський краєзнавчий музей, де зберігаються такі раритети, як «Євангеліє Калнишевського» та «Роменська мадонна». Роменський район багатий на історико–ме моріальні місця, пов’язані з видатними ук раїнцями: рідне село останнього кошового Запорозької Січі П.Калнишевського (с.Пус товійтівка), місця, де народилися й жили видатні вчені — М.Макаренко (с.Москалівка), О.Потеб ня (с.Гришине), І.Стрельбицький (с.Голінка). Архітектурна спадщина представлена в хро нологічному діапазоні XVIII–ХХ ст., стилістич

Панорама м.Ромни у 1770–х рр. Реконструкція автора

250

Сумська область

Ромни. Літографія 1850 р.

План м.Ромни 1803 р.

Покровська церква та дзвіниця в Ромнах (не збереглися)

План Недригайлова 1787 р.

Фрагмент іконостасу Покровської церкви в Ромнах (не зберігся)

251

Сумська область ному — від бароко до модерну. Найсла ветнішою архітектурно–історичною пам’яткою є церква Калнишевського 1773 р. у с.Пустовій тівка, археологічною — Басівське городище скіфської доби, природною — Гудимо–Ан дріяшівський заказник у заплаві р.Сули та гора Золотуха — рідкісна геологічна пам’ятка. Липоводолинський район має лише кілька пам’яток архітектури місцевого значення (церкви, вітряки). На відміну від нього, Недригайлівський район має скіфські, ранньослов’янські й дав ньоруські городища, розташовані дуже густо, в привабливих ландшафтних умовах. Унікаль ною є система козацьких укріплень XVII ст. на давньоруських і скіфських городищах — так звана Мазепина гора в околицях Недригайлова. Єдиним у світі є пам’ятник мамонтові в с.Ку лішівка 1841 р. Північний реґіон Сумської області нале жить до історичної Чернігово–Сіверщини. Йо го культурно–історична спадщина тяжіє до Глухова й Путивля — двох міст, де створені державні історико–культурні заповідники. Глухів по праву вважається провідним історичним містом України, однією з її історич них столиць. Його архітектурна спадщина, у т. ч. і втрачена, вивчена й опублікована досить повно, тож ми на ній зупинятися не будемо. У Глухівському районі найціннішими ланд шафтними територіями є долини річок Кле вені, Есмані, Обести. Населені пункти, в яких є пам’ятки архітектури, розташовані довкруж Глухова дуже насичено. Унікальні церкви XVIII–ХІХ ст. збереглися в селах Білокопитовому, Годуновці, Дунайці, Обложках, Первомайсько му, Полошках, Некрасовому, Сваркові, Сопичі, Суходолі, Шалигиному. Збереглися монастирі XVII–XVIII ст. у селах Будища та Соснівка. Най визначніші пам’ятки природи сконцентровано навколо с.Шалигине. Путивль є одним з найстародавніших міст Київської Русі. Його культурно–історична спад щина добре вивчена і представлена в літера турі, тому її ми тут характеризувати не будемо. Путивльський район, цілком належачи до басейну р.Сейм, має дуже красивий і своє рідний ландшафт з ланцюжком давньоруських городищ уздовж високого правого берега

Гетьманський палац у Глухові (не зберігся)

Троїцький собор та дзвіниця в Глухові (не збереглися) Сейму (села Лухтовка, Линово, Волинцево, Латишевка). Це поєднується з природними охоронюваними об’єктами (Новослобідські дуби, численні джерела, озера, Юр’ївський і Мовчанський заказники) та пам’яткою садо во–паркового мистецтва — Волокитинським парком. Архітектурна спадщина представле на Софроніївським печерним монастирем ХІV–ХVІІІ ст., церквами XIX ст. у селах Яцино, Кочерги, Линово, Вощиніно, унікальним вітря ком голландського типу в с.Линово. Буринський район лежить у басейні р.Сей му, має добрі природні умови, проте дуже бідну історико–культурну спадщину (давньоруське

Малоросійська колегія в Глухові (не збереглася)

252

Сумська область

Пам’ятник фельдмаршалу П.РумянцевуD Задунайському в Глухові (не зберігся) Пам’ятник Миколі Артемовичу Терещенку в Глухові (не зберігся)

Дерев'яна церква у с.Хохлівка на Глухівщині за аквареллю Г.Нарбута (церква не збереглася) городище поблизу с.Ігорівка, кілька архітек турних об’єктів XIX ст. у Бурині і в с.Слобода). Конотоп належить до визначних історич них міст України. Тут збереглися рештки замку ХVІІ ст., садиби першого видавця «Енеїди» Кот ляревського М.Парпури та знаменитого гене рала М.Драгомирова. Тут відбулася знаменита битва під Конотопом 1659 р., коли гетьман І.Виговський повністю розгромив московську армію (поле битви збереглося в околицях міста і є пам’яткою історії національного значення). Серед сіл Конотопського району заслуго вують на увагу с.Шевченкове (колишня Гиряв ка) — родовий маєток Лазаревських, де бував Т.Шевченко і де поховано великого українсь кого історика О.Лазаревського. Архітектурна спадщина району представлена справжньою перлиною класицизму — палацом і парком княгині Львової кінця ХVІІІ ст. у с.Бочечки. На терені району є кілька давніх городищ і кур ганів, а також старих церков, що є пам’ятками архітектури (села Дептівка, Кошари, Вирівка).

Глинська пустинь. Олеографія початку ХХ ст.

План Путивля 1784 р. Місто Кролевець відоме своїми ярмарками, знаменитими кролевецькими тканими рушни ками. Тут збереглися садиби друзів Т.Шевченка, де він бував (Рудзинських і Огієвських), будин ки, де народилися видатний вчений–лісівник В.Огієвський, великий художник О.Грищенко й геніальний перекладач М.Лукаш. Збереглася

253

Сумська область

Церква Олександра Невського в Конотопі (не збереглася) Спасо–Преображенська церква, пов’язана з життям і діяльністю видатного церковного діяча, просвітителя Сибіру Філофея Ліщинсь кого, та ще 10 пам’яток архітектури. Для Кролевецького району характерна на явність великої площі лісів зі значною кількістю охоронюваних урочищ, заплавних комплексів і парків. Археологічна спадщина представлена давньоруськими городищами, серед яких найзначніше — літописного міста Воргол. Архітектурна спадщина представлена кількома церквами та залишками палацово–паркового ансамблю садиби Кочубеїв у с.Ярославець. Значні площі Шосткинського району, що лежить у басейні р.Десни, укрито хвойними лісами з численними заповідними урочищами. У Шостці, відомій своїм пороховим заводом з часів Петра І, зосереджено 13 пам’яток архітектури — переважно радянської доби. По ряд з містом зберігся фамільний монастир гетьмана І.Скоропадського — Гамаліївський. У с.Ображіївка збереглася дуже цікава мурова на церква з дерев’яною дзвіницею (XIX ст.), а також пам’ятник уродженцю села, тричі Ге рою Радянського Союзу І.Кожедубу роботи знаменитого скульптора М.Томського. А в с.Пи рогівка на березі Десни стоїть унікальна де рев’яна Покровська церква 1777 р. з дзвіницею. Михайлівська церква 1776 р. у смт Вороніж є рідкісною пам’яткою барокової архітектури. Ямпільський район теж відзначається лісистістю і наявністю великої кількості при родних заповідних об’єктів. Історична спад щина представлена пам’ятними місцями, пов’язаними з революційним рухом початку XX ст. та партизанською боротьбою часів дру гої світової війни. До найцікавіших населених пунктів району належать: с.Воздвиженське з ансамблем славетного Хрестовоздвиженсь кого трудового братства кінця XIX ст., заснова

254

ного відомим філософом і громадським діячем М.Неплюєвим; смт Дружба з комплек сом Михайлівської цукроварні початку XX ст., що належала родині Терещенків. Унікальною пам’яткою народної архітектури є Успенська дерев’яна церква 1730 р. у с.Чуйківка. Середино–Будський район лежить у зоні відомих в історії Брянських лісів. Це — парти занський край, всі села якого в 1942 р. були знищені нацистами, про що свідчить меморіал у с.Стара Гута. Окрім цього, історична спадщи на району пов’язана з подіями 1917–1918 рр., коли тут у нейтральній зоні більшовики форму вали свої війська для подальшого завоювання України. Власне архітектурна спадщина райо ну дуже бідна й представлена лише ратушею і двома дуже перебудованими церквами в Се редині–Буді. Отже, проведені нами дослідження показа ли, що місця розташування пам’яток архітекту ри та містобудування, як правило, приурочені до цінних ландшафтних територій. Це значно спрощує використання пам’яток культурної спадщини з метою організації та розвитку туристично–екскурсійної діяльності в краї. Джерела: 1. Вечерский В.В. Историко–градостроительные иссле дования региона. На примере Сумской области // Строи тельство и архитектура. — 1990. — № 10. — С. 10–12.

2. Вечерський В., Вуйцик В., Гайда М. та ін. 50–річчя Укрреставрації. Історія корпорації. — Київ–Львів, 1996. — 120 С.

3. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С.

4. Вечерський В.В. Архітектурна спадщина Сумщини та її вивчення С.А.Таранушенком // С.А.Таранушенко та проблеми вивчення мистецтва Слобожанщини XVIII XIX століть. Тези доповідей конференції. — Суми, 1989. — С. 21–23.

5. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — 592 С.

6. Вечерський В.В. Монастирі Сумщини — осередки мис тецького життя // Краєзнавство. — 1994. — №1–2. — С. 34–36.

7. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — 560 С.

8. Вечерський В.В., Поліщук А.А. Туристичні ресурси Сумщини: історико–культурний і природний аспекти // Туристичні ресурси України. — К., 1996. — С. 216–236.

9. Дейнека А.И. Памятники архитектуры Сумщины. — Х.: Прапор, 1989. — 199 С.

10. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — 602 С.

11. Логвин Г.Н. По Україні. — К.: Мистецтво, 1968. — 462 С.

12. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — 664 С.

13. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — 375 С.

Сумська область 1. Суми. Машинобудівний завод «Сумські машинобудівні майстерні» Завод міститься в північній частині міста поблизу залізниці (вул.Горького, 58). З півдня його територію обмежує вул.Леваневського, з заходу — вул.Горького, з півночі — залізниця. Уздовж вулиці влаштовано огорожу й роз міщено будівлі другої половини ХХ ст., що ізолюють старовинні заводські споруди від міського середовища.

1895 р. відомий сумський промисловець Павло Іванович Харитоненко (1852–1914) спільно з бельгійськими підданими Еаном Ро бером та Альбертом Жилепом придбали 6 де сятин (близько 6 га) міської землі праворуч від шляху Суми–Суджа в куті, утвореному перети ном цього шляху з лінією Харківсько–Мико лаївської залізниці. Протягом 1895–1896 рр. анонімне бельгійське акціонерне товариство збудувало тут машинобудівний, ливарний і ко тельний завод, який отримав найменування «Сумські машинобудівні майстерні». Він ви пускав широку номенклатуру виробів — від обладнання для цукрової та винокурної про мисловості до сталевих тришарнірних арок перекриття Бесарабського ринку в Києві (1910 р.). Почавши з виготовлення парових котлів і машин, завод з 1900 р. став виробляти насоси, компресори, прокатні стани, цент рифуги й інші механізми та обладнання для заводів, шахт і залізниць. Основні заводські цехи — ковальський, ливарний, механічний, модельний, котельний, паровозне і машинне відділення — були ви довженими, з цегляними стінами, внутрішнім залізним каркасом і сталевими фермами По лонсо як конструкціями перекриття. Адмі ністративні корпуси були одноповерховими, цегляними й дерев’яними. 1912 р. на схід від

Генеральний план машинобудівного заводу. Кресленик автора: 1–цех №5 2–будинки персоналу 3–чотирикласне училище тодішньої території заводу збудували муро ваний двоповерховий будинок міського 4–класного училища. У березні 1918 р. рішенням Сумської повітової ради робітничих депутатів завод був націоналізований. Під час громадянської війни його поруйнували, а устаткування у 1918 р. ви везли до Німеччини. Відбудову завершено в липні 1922 р. Тоді територію заводу розши

Загальний вигляд заводу за малюнком початку ХХ ст.

255

Сумська область

Західний фасад цеху №5

Чотирикласне училище

Фрагмент бічного фасаду цеху №5

Будинок персоналу рили на схід, включивши будівлю колишнього училища, в якій розмістили заводоуправління.

13 вересня 1925 р. на заводі сталася велика пожежа. 1927 р. його реконструювали зі знач ним збільшенням виробничих потужностей. Тоді освоїли виробництво нової техніки: потуж них насосів і вентиляторів для шахт Донбасу, машин і апаратів для хімічної промисловості. У березні 1928 р. тут виготовили перший віт чизняний компресор високого тиску. В 1930–х рр. завод виготовляв машини й об ладнання для Магнітобуду, Кузнецькбуду, Березниківського хімкомбінату, Дніпропет ровського алюмінієвого заводу та інших підприємств 1–ї п’ятирічки.

256

Під час другої світової війни завод був значно зруйнований. Реконструкцію і відбудо ву здійснено в 1944–1948 рр. У повоєнні роки реконструкція виробництва тривала, зводили ся нові виробничі будівлі. Тож нині на території ВАТ «Сумське науково–виробниче об’єднання ім.М.Фрунзе» збереглося лише п’ять старо винних будівель: цех №5, три будинки для пер соналу та колишнє училище. Цех №5 споруджено 1896 р., реконстру йовано 1925 р. Він прямокутний у плані з ри залітами, має довжину 260 м. Збудований за трипрогоновою схемою з зовнішніми несучими цегляними стінами, внутрішнім сталевим кле паним каркасом, що включає колони та трикутні кроквяні ферми з поздовжнім світловим ліхта рем та ґраткою типу Полонсо. Фасади вирішені в монументальних неокласицистичних архітек турних формах. Поздовжні фасади ритмічно членують лопатки та великі аркові вікна, обля мовані архівольтами. Ризаліти вінчаються три кутними фронтонами. Західний причілковий фасад зберігся в первісному вигляді. Він си метричний і нагадує головний фасад середньо вічної базиліки, з підвищеною середньою частиною та пониженими бічними. Середня частина фасаду, завершена трикутним щип цем, розділена лопатками на три прясла, в кож ному з яких на першому ярусі — арковий отвір, а на другому — кругле вікно–розетка. У бічних частинах є «ампірні» сегментні вікна. Про здійснену реконструкцію будівлі свідчить напис у тимпані «У.С.Р.Р. 1925 р.». На відміну від

Сумська область західного, східний фасад цеху був значно пе ребудований. Проте по центру фасаду збе рігся первісний арковий отвір, облямований широким архівольтом із замковим каменем, на поверхні якого виділяється напис: «1896 год». Цей фасад двоярусний, асиметричний. Широкі вікна мають лучкові перемички. Три одноповерхові будинки заводсько го персоналу розташовані в ряд у широтно му напрямку на південь від цеху №5, між ним і вул.Горького. Збудовані 1896 р., вони вико ристовувалися як конторські й житлові будин ки. Східний корпус мурований, прямокутний у плані, з ризалітом на північному фасаді, має на фасадах скромний декор у формах цегля ного стилю. Два західних корпуса ідентичних форм прямокутні в плані. Кожен має ризаліт по центру північного фасаду та два ризаліта, що фланку ють південні фасади. Дерев’яні, потиньковані, на невисоких цегляних цоколях. Наріжники акцентовані лопатками. Причілкові фронтони зашиті дошками. Великі прямокутні вікна з луч ковими перемичками облямовані дощаною лиштвою криволінійних обрисів, що нагадують пластичні форми раннього модерну. Перек риття плоскі балкові, дахи щипцеві по дере в’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Чотирикласне училище, збудоване 1912 р., міститься у дворі нового корпусу за водоуправління, північною стіною прилягаючи до будівлі виробничого цеху. Будинок прямо кутний у плані, двоповерховий, в архітектур них формах пізнього історизму з оригінальною інтерпретацією стильових рис неоготики. Го ловний південний фасад симетричний, три вісний. Середня вісь не акцентована, а бічні виділені тривіконними кріповками фасаду, кожна з яких вінчається ускладненим геомет ризованим щипцем з зубцями, консольними башточками й зубчастим фризом. Вікна пря мокутні, з плоскими облямуваннями. Збережені будівлі Сумських машино будівних майстерень є рідкісною для міста пам’яткою промислової архітектури кінця ХІХ ст. Комплекс виявлено й обстежено авто ром у 1991 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська об ласть»), проте досі не поставлено на держав ний облік і не внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Історія міст і сіл України: Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 94, 106.

2. Суми. Вулицями старого міста: Історико–архітектур ний альбом. — Суми: РВО «АС–Медіа», 2003. — С. 212–216.

3. Сумы: Краткая справочная книга. — X.: Прапор, 1979. — С. 15–60.

4. Фабрики и заводы всей Росии. — К., 1913. — С. 149, 170.

5. РДІА. — Ф. 1287. — Оп. 30. — Спр. 1573. — Арк. 9.

2. Суми. Михайлівський кадетський корпус Архітектурний комплекс кадетського корпу су на 500 інтернів закладено 1903 р. на південній околиці міста в урочищі Лефицька Стінка на ділянці землі, подарованій ще перед 1891 р. відомим сумським промисловцем і меценатом Іваном Герасимовичем Харитоненком (1822 1891). Він пожертвував також 500 тисяч рублів і заповів сину й спадкоємцю Павлу Івановичу Харитоненку (1852–1914) порушити клопотан ня про відкриття у місті кадетського корпусу — закритого військового закладу з гімназичним курсом навчання. Офіційний дозвіл було отри мано 1899 р. Проект виконав 1898 р. польський архітектор Кароль Іваницький. Комплекс збу довано в 1903–1905 рр. коштом П.Харитоненка (котрий виділив 600 тисяч рублів) під керів ництвом інженера Лева Йосиповича Кублиць кого–Піоттуха, котрий у 1900–1905 рр. був директором Сумського кадетського корпусу. Комплекс займає значну територію, ви тягнуту з півночі на південь уздовж вул.Лебе динської. За функціональною ознакою цю

Генеральний план кадетського корпусу. Кресленик автора

257

Сумська область

Фрагмент фасаду головного навчального корпусу

Інтер’єр колишньої їдальні головного навчального корпусу

План першого поверху головного навчального корпусу. Кресленик автора Плафон стелі колишньої церкви у головному навчальному корпусі

Парадні сходи вестибуля головного навчального корпусу територію можна поділити на дві розплану вально відокремлені зони: південну навчальну й північну житлову. До складу комплексу вхо дять у межах навчальної зони головний нав

258

чальний корпус, будинок начальника, лазарет, котельня. У межах житлової зони — чотири житлові будинки, амбулаторія, майстерня, стайні. Всі будівлі муровані з цегли, потинько вані, з плоскими перекриттями й вальмовими дахами по дерев’яних кроквах, укритими покрівельною сталлю. Основні будівлі були оснащені найпередовішим на той час інженер ним обладнанням: водогоном, каналізацією, електричним освітленням і навіть ліфтом (го ловний навчальний корпус). Будівлі комплексу вирішені в трьох стильо вих напрямках історизму: неокласицизм, нео готика і «цегляний стиль». Найбільшу історико архітектурну цінність становлять головний навчальний корпус і будинок начальника. Головний навчальний корпус чолом зорієнтований на південний захід. Він — три поверховий, на підвалі, Ш–подібний у плані, симетричної об’ємно–просторової структури, вирішений у неокласицистичних формах. Чоло

Сумська область

Фасад будинку начальника кадетського корпусу Огорожа парадних сходів у будинку начальника кадетського корпусу

Інтер’єр залу в будинку начальника кадетського корпусу

Житловий будинок №8

План першого поверху житлового будинку №8. Кресленик автора

План другого поверху житлового будинку №9. Кресленик автора Камін в залі будинку начальника кадетського корпусу

259

Сумська область

Житловий будинок №10

Житловий будинок №13

План другого поверху житлового будинку №10. Кресленик автора вий фасад розчленований трьома ризалітами. Стіни першого поверху рустовані, а другого і третього — членовані пілястрами іонічного ор дера. Головний вхід акцентований чотириколон ним іонічним портиком з трикутним фронтоном. Розпланування корпусу — коридорне з од нобічним розташуванням приміщень, а також (у дворових крилах) коридорне двобічне і зальне. Збереглися інтер’єри вестибюля, їдальні та церкви, у яких активно використано чавунні колони та художній метал. Будинок начальника, розташований з північного боку головного навчального кор пусу, вирішено в неокласицистичних формах. Він — двоповерховий, прямокутний у плані, з ризалітами та аттиком. Декор фасадів стри маний: рустовані стіни першого поверху, вікон ні наличники з сандриками, розкріповка стін. Найбільшу мистецьку цінність становлять добре збережені інтер’єри вестибюля з па радними сходами, залу, вітальні, кабінету й спальні. Кожна з кімнат декорована в певно му стилі: зал — неоренесанс, кабінет — не окласицизм, вітальня — рококо, спальня — модерн. У цих приміщеннях збереглися деко ративна ліпнина стель, кахляні печі й каміни. У залі — дубова різьблена кесонована стеля з зображенням у кесонах виноградної лози, жезлів і келихів та фриз із різьбленими кронштейнами й малюнками гірлянд. Стіни

260

План першого поверху житлового будинку №13. Кресленик автора членовані фільонками з алегоричними баре льєфними зображеннями. Камін і кутова піч облицьовані рельєфними полив’яними ках лями золотаво–брунатного й оливкового за барвлення. Така ж піч збереглася і в кабінеті. Тут стелю декоровано алегоричними зобра женнями сов, орлів, факелів, лаврових вінків, лев’ячих голів та профілями античних воїнів. Ліпні прикраси стелі й стін вітальні витри мані в біло–золотих барвах. Головною окра сою приміщення є дві кутові печі, облицьовані білими кахлями з позолоченим орнаментом. У центрі кожної кахлі мініатюрний краєвид у сіро–блакитних тонах. У декорі спальні ви користано улюблені в модерні мотиви німф, ірисів і лілей. Інші житлові будинки, призначені для про живання викладачів та обслуги, — триповер хові, видовжені, прямокутні в плані, секційної структури, зі сходовими клітками, виділеними на фасадах у вигляді ризалітів. Фасади вирі шені в неокласицистичній стилістиці (корпус №8) та у формах «цегляного стилю» (корпуси №№ 10, 13).

Сумська область Комплекс у цілому відзначається високою цілісністю й мистецькими якостями, а також доброю збереженістю як фасадів, так і ін тер’єрів, що ставить його в шерег найви датніших архітектурних творів межі XIX і XX ст. Зараз тут міститься Військовий інститут арти лерії ім.Богдана Хмельницького Сумського державного університету. Архітектурний комплекс досліджено в 1990–1991 рр. мистецтвознавцем Н.І.Ста виською та автором цієї книги, включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте унаслідок зволікання відповідних державних органів досі не постав лено на державний облік і не внесено до Дер жавного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 217–218.

2. Суми. Вулицями старого міста: Історико–архітектур ний альбом. — Суми: РВО «АС–Медіа», 2003. — С. 184.

3. Loza St. Architekci i budowniczowie w Polsce. — Warszawa, 1954. — S. 126.

4. ДАСО. — Ф. 1. — Оп. 1. — Спр. 55.

3. Суми. Павлівський цукро–рафінадний завод Комплекс найбільшого в Європі цукро рафінадного заводу розташований на північ но–східній околиці міста поблизу залізниці (площа Привокзальна, 4) на першій і другій надзаплавних терасах правого берега р.Псьол. Заводський терен обмежують: з заходу — пл.Привокзальна і вул.Привокзальна, з півно чі — вул.Рубіжна, зі сходу — р.Псьол, з півдня — вул.Червонозоряна. У цій місцевості пруг рельєфу проходить із півдня на північ зі знач ним перепадом висот, тому композиція комп лексу сформувалася за лінійним принципом вздовж вісі південь–північ. Заводський терен чітко поділяється на дві зони: східну виробничу (в низині) та західну громадсько–житлову (на плато). Внаслідок цього виробничі споруди візуально ізольовані від міста й проглядаються тільки з заплави р.Псла. З міським середови щем взаємодіють тільки житлові, адміністра тивні й громадські будівлі заводу. Центральним об’єктом комплексу є вели кий багатоповерховий мурований корпус влас не заводу, в якому зосереджувалася більшість виробничих функцій. Уздовж його чолового західного фасаду проходить головна заводсь ка вулиця. Навпроти — три невеликі корпуси механічних майстерень і будинок з квартирами персоналу, на північ — три рафінадні склади. На плато довкола передзаводського майдану

компактно розташовані заводоуправління, по жежна частина і клуб. На південь — видовжена триповерхова робітнича казарма, на північ — двоповерхові житлові будинки. Павлівський цукрозавод в Сумах заснував у 1869 р. відомий місцевий промисловець, ку пець 3–ї гільдії, комерційний радник, міський голова Сум у 1867–1873 рр. Іван Герасимович Харитоненко (1822–1891), найменувавши на честь свого сина і спадкоємця Павла. Завод був збудований за паровою системою. Первісно всі споруди були дерев’яними. При будови з метою розширення виробництва провадились у 1890 і 1901 рр. У цей же час у південно–західному куті заводського терену було споруджено муровану робітничу казарму, яку розширили 1904 р.

26 листопада 1907 р. сталася пожежа, в якій згоріли всі дерев’яні будівлі заводу, якраз перед тим застраховані на значну суму. Отри мавши кошти страхового відшкодування, нові власники заводу Павло Іванович Харитоненко та Олександр Антонович Крінер протягом 1908–1909 рр. спорудили мурований заводсь кий комплекс, який включав центральну чотири поверхову споруду власне заводу з дев’ятьма паровими двигунами, механічні майстерні, склади, пожежну частину, заводоуправління та інші будівлі. А.Крінер протягом тривалого часу був управителем заводу й розробив свій

Генеральний план Павлівського цукро–рафінадного заводу. Кресленик автора

261

Сумська область спосіб виготовлення рафінаду. 1910 р. чисель ність робітників становила 2100 чоловік. Павлівський завод став не тільки найзначнішим підприємством Сум, а й найбільшим цукро вим заводом тодішньої Європи: у 1916 р. завод за добу виробляв 267 тонн цукру–рафінаду. Завод був устаткований за останнім сло вом техніки з використанням передового імпортного обладнання з Англії, Німеччини, Франції та інших країн. Тут були встановлені жомовий шнек і різальні машини системи «Шкода», вакуумні апарати й центрифуги сис тем Вестона і Кайля, випарні апарати системи Рільє, кристалізатори системи Бока, накалю вальні печі системи Шатте, апаратура для гасіння вапна системи Міка тощо. Деякі з цих апаратів збереглися донині. Прикметною особливістю було те, що значна частина об ладнання і машин була виготовлена на місце вому машинобудівному заводі «Сумські маши нобудівні майстерні» Бельгійського анонімного акціонерного товариства, серед найбільших акціонерів якого був і власник цукрозаводу П.Харитоненко. Все це дозволяє віднести Павлівський завод до визначних пам’яток технічного поступу початку ХХ ст. У січні 1918 р. на заводі було введено робітничий контроль, а 16 січня 1919 р. його націоналізовано й 1923 р. перейменовано на Червонозоряну рафінарню. Після руйнувань часів громадянської війни відбудову заводу завершено у листопаді 1924 р. У 1927–1929 рр. на призаводсьному май дані за проектом місцевого архітектора Во лодимира Степановича Ляшенка збудовано монументальний робітничий клуб, який до 1980–х рр. був найбільшою в місті спорудою культурно–просвітницького призначення. Завод зазнав руйнувань під час другої світової війни, зокрема, висаджено в повітря заводську теплоелектроцентраль (ТЕЦ). За вод відбудовано протягом 1944–1946 рр. Нову ТЕЦ споруджено у 1948 р. У повоєнну добу в зв’язку з переходом на нову технологію виробництва цукру–рафінаду методом пресування з’явилися нові поточні лінії і відбувалася постійна й поступова рекон струкція підприємства. Збудовано декілька нових виробничих будівель, у т.ч. новий кар тонажний цех з південного боку заводу. При цьому було збережено основні старі споруди. Серед них найвищу історико–архітектурну цінність становлять головний корпус заводу, механічні майстерні, заводоуправління, робіт нича казарма, чотири житлові будинки доре волюційного часу, пожежна частина та клуб. Усі вони збудовані в раціоналістичних архі тектурних формах пізнього «цегляного стилю» та конструктивізму (клуб) і нині використову ються цукрорафінадним заводом за призна ченням, близьким до початкового.

262

Із заводським комплексом пов’язані деякі історичні події. У 1902 р. робітники Павлівсь кого заводу були серед організаторів і учас ників першої в Сумах підпільної соціал–демок ратичної організації «Факел», розгромленої поліцією 1903 р. 1928 р. колектив інженерів Червонозоряної рафінарні під керівництвом В.В.Дроздова розробив і запровадив у вироб ництво принципово новий спосіб виготовлення рафінаду, який дозволяв скоротити техно логічний цикл та обсяг ручної праці. Згодом його використовували на інших рафінадних заводах СРСР. В історію вітчизняної промис ловості цей спосіб увійшов під назвою «КІ» (колектив інженерів). У 1941–1943 рр. на подвір’ї і в будинку робітничої казарми німецька військова влада розмістила табір радянських військовополонених. Близько 2000 чоловік з них тут загинули. У лютому 1943 р. перед евакуацією табору нацисти розстріляли ще 150 військовополонених. Корпус заводу є центральною, найма сивнішою спорудою всього комплексу. Ш–подібний у плані, з різною поверховістю основного обсягу й бічних крил (від 2 до 4 по верхів). Видовжений чоловий фасад звернено на захід, у бік міста й центральної заводської вулиці, а бічні крила причілками виходять до р.Псьол. Середнє крило прибудоване у 1948 р., решта споруди збереглася в пер вісному вигляді. Корпус споруджено в 1908–1909 рр. на місці згорілого дерев’яного корпусу. Тут під одним дахом були зосереджені основні техно логічні процеси, починаючи з соковидобуван ня, кінчаючи фасуванням цукру. Первісно тут містилися такі відділення: бурякове, сокодо бувне, апаратне, відбілювальне, паточне, па рове, фільтраційне. У північному крилі були

Фрагмент фасаду головного виробничого корпусу

Сумська область адміністративні приміщення. Парове відді лення, що містилося у причілковій частині се реднього крила на місці теперішньої ТЕЦ, мало 9 парових машин. Завод мав відділення електроосвітлення з динамомашиною. Фасади заводу вирішено у стриманих раціоналістичних архітектурних формах. Найімпозантніше виглядає чоловий фасад. Він асиметричний. Його південна частина, що є причілком найбільшого з бічних крил, вінчається масивним ступінчастим щипцем. Стіни членують лопатки, які угорі мають тонко профільовані горизонтальні імпости. Донизу лопатки потовщуються на кшалт контр форсів. Великі прямокутні вікна без обляму вань займають усю площину кожного прос тінка. Решта чолового фасаду розчленована у метричному шерегу широкими лопатками, поміж якими містяться великі прямокутні вікна. Цю частину фасаду вінчає розвинений повний антаблемент із профільованим архі травом, гладеньким фризом і невеликим карнизом простого профілю. Інші фасади споруди вирішено в схожих архітектурних формах, без жодного декору. Споруда має несучі зовнішні цегляні стіни й внутрішній опорний сталевий каркас, колони якого складено з кількох швелерів, поєднаних заклепками. Міжповерхові перекриття плоскі, залізобетонні. В інтер’єрі виділяється цент ральний квадратний у плані триярусний простір з трисвітною середньою частиною і широкими галереями по периметру. Збереглися первісні міжповерхові сталеві сходи. Верхні перекрит тя всіх крил споруди — сталеві клепані крок вяні ферми трикутної конфігурації з ґраткою типу Полонсо і поздовжнім світловим ліхта рем. Первісно дах був укритий покрівельною сталлю, нині — шифером. Стіни в екстер’єрі нетиньковані, мають традиційне пофарбу вання: простінки кольору жовтої вохри, ло патки і тяги білі. Робітнича казарма — це видовжений в меридіональному напрямку мурований 2–3–поверховий корпус Г–подібного плану, що фіксує південно–західний кут заводського терену. Міститься на високому плато правого берега р.Псла. Південний фасад виходить до вулиці, західний — до передзаводського майдану і парку. Збудовано 1890 р. коштом І.Г.Харито ненка (кутові секції), у 1904 р. розширено прибудовою додаткових північного і східного крил. У 1930–х рр. над кутовою частиною надбудовано третій поверх. Будинок має секційну структуру. Секції розділені капітальними стінами. Всі сходові клітки з двомаршевими сходами розміщено на дворовому боці корпусу. Розпланування секцій коридорне з двобічним розташуванням кімнат. Наріжна південна секція має зальну

Робітнича казарма

Фрагмент плану першого поверху робітничої казарми. Кресленик автора

Лазня і прачечна структуру першого поверху: тут містилася робітнича їдальня. В інтер’єрі збереглися два ряди сталевих колон, склепаних зі швелерів. Перекриття плоскі, по сталевих прогонах, які спираються на колони.

263

Сумська область

Фрагмент північного житлового корпусу Усі фасади вирішено рівноцінно, у стрима них формах «цегляного стилю» з деякими еле ментами «історичних стилів»: площини стін членують рустовані лопатки та міжповерховий неповний антаблемент з аркатурним фризом, профільованою тягою і смугою підвіконних ніш. Вінчає будівлю карниз значного виносу з розвиненим аркатурним фризом. Великі прямокутні вікна мають лучкові перемички з такими ж сандриками з рельєфно виділе ними замковими каменями. Стіни ззовні не тинькувалися, мають тра диційне двобарвне пофарбування. Перекриття плоскі, балкові, підлоги з дощок та керамічної плитки. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю і частково — шифером. У дворі зберігся двоповерховий мурова ний корпус лазні з пральнею. Фасади стримано оформлені трикутним фронтоном з круглим вікном у тимпані, зубчастими карнизами, наріжними лопатками. Вікна мають плоскі облямування з горизонтальними сандриками. Пожежна частина — це прямокутний у плані видовжений мурований двоповерхо вий корпус, що обмежує з півночі передза водський майдан. Споруджено після пожежі 1907 р., одночасно з головним виробничим корпусом. На першому поверсі містилися бок си для пожежної техніки, на другому —

264

адміністративні приміщення. У другій половині ХХ ст. перший поверх було переплановано й бокси перетворено на магазини. Тоді ж зроб лено прибудови з тильного боку. Перший поверх на чоловому фасаді виділено ритмом широких лучкових арок, кожна з яких відповідала одному боксу. Другий поверх відділено горизонтальною профільо ваною тягою. Прямокутні вікна з лучковими перемичками згруповано попарно і по три у вигляді біфоріїв і трифоріїв на вісях арок першого поверху, під спільними рельєфними бровками. Споруда має плоскі балкові пе рекриття і вальмовий дах по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Житлові будинки датуються кінцем ХІХ — початком ХХ ст. Три житлові будинки розташо вані розосереджено у північній частині комп лексу. Два з них виходять на червону лінію забудови південного боку вул.Рубіжної. Тут проживали інженерно–технічні працівники й кваліфіковані робітники Павлівського заводу. Будинки муровані з цегли, двоповерхові, прямокутні в плані, секційної структури. Фаса ди вирішено у стриманих формах «цегляного стилю», подібних до архітектурних форм робітничої казарми: застосовано такі ж рус товані лопатки, аркатурні фризи, лучкові сандрики над вікнами з виділеними замкови ми каменями. Перекриття плоскі балкові, підлоги з дощок, дахи вальмові по дерев’яних кроквах, укриті шифером. Комплекс Павлівського цукро–рафінад ного заводу в Сумах є унікальною добре збе реженого комплексною пам’яткою промис лової архітектури України. Комплекс виявлено й обстежено автором цієї книги в 1991 р., включено до Зводу пам’яток історії та культу ри України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Вечерський В.В. Павлівський цукро–рафінадний за вод // Типові статті для Зводу пам’яток історії та культу ри України. — К.: Гол. редколегія Зводу пам’яток історії та культури України, 1994. — С. 158–165.

2. Історія міст і сіл України: Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 95–116.

3. Сапухіна Л.П. Суми: Путівник. — X.: Прапор, 1978. — С. 30–32.

4. Список фабрик и заводов Российской империи. — СПб., 1910. — С. 637.

5. Суми. Вулицями старого міста: Історико–архітектур ний альбом. — Суми: РВО «АС–Медіа», 2003. — С. 224–228.

6. Сумы: Краткая справочная книга. — X.: Прапор, 1979. — С. 15–58.

7. ДАХО. — Ф. 4. — Оп. 145. — Спр. 1198. — Арк. 1.

8. ДАХО. — Ф. 4. — Оп. 138. — Спр. 118. — Арк. 1–2.

9. ДАСО. — Ф. 4. — Оп. 136. — Спр. 65. — Арк. 1–3.

10. ДАХО. — Ф. 4. — Оп. 160. — Спр. 1103. — Арк. 1–4.

Сумська область 4. Суми. Садиба Лінтварьових на Луці Архітектурно–ландшафтний комплекс дворянської садиби Лінтварьових XVIII–ХІХ ст. міститься на північній околиці м.Суми, яка називається Лукою (вул.Чехова, 79, 92). Міжнародного історико–культурного значен ня цьому комплексу надає та обставина, що з Лукою пов’язано український період життя і творчості великого російського письменника А.П.Чехова. Нині Лука є передмістям Сум. Протягом XVII–ХІХ ст. це було цілком самостійне посе лення — спершу слобода, а потім — село. Лука лежить на надзаплавній терасі правого берега р.Псьол біля підніжжя так званого Липенсько го городища. Наприкінці XVII ст. Лука належала

Генеральний план садиби Лінтварьових. Кресленик автора: 1–головний будинок 2–західний флігель 3–східний флігель

Садиба на початку ХХ ст. Фото початку ХХ ст.

сумському полковнику Герасиму Кондратьє ву, засновникові Сум. Частина Луки, яка приля гала безпосередньо до підніжжя Липенського городища, мала назву «Куліші», «Кулішівка», або хутір Кулішівський. Ним у другій половині XVIII ст. володів сенатор і генерал М.Б.Самой лов, котрий протягом 1780–1790 рр. збуду вав тут мурований панський будинок, який потім неодноразово перебудовувався. Цей будинок став ядром садибного комплексу. З 1790 р. ця садиба належала поручику М.К.Лаврентьєву, а з 1825 р. — його небожу П.М.Лінтварьову та нащадкам останнього. Відтак за садибою закріпилося найменування «садиба Лінтварьових». Ці Лінтварьови були нащадками сумського козацького сотника Андрія Марченка й відігравали провідну роль серед сумського дворянства. У 1825 р. в са дибі було споруджено дерев’яний західний флігель, у середині ХІХ ст. — мурований східний флігель. Обидва вони, разом із муро ваним садибним будинком, збереглися донині. Інші житлові й господарські споруди садиби втрачені протягом ХХ ст.

Головний будинок

План головного будинку. Кресленик автора

265

Сумська область А.П.Чехов, котрий приятелював з власни ками садиби, провів на Луці три літа — у 1888, 1889 та 1894 рр. Він мешкав у західному дере в’яному флігелі. Тут же проживали його брати і сестра. Тут жив, передчасно помер і похова ний на Лучанському кладовищі його брат, ху дожник М.П.Чехов (1858–1889), смерть якого глибоко вразила письменника. Він пізніше не раз згадував ці місця і навіть мріяв оселитися на Луці. Так, перебуваючи в Італії, він писав: «Аббация и Адриатическое море великолепны, но Псел и Лука лучше». На Луці були написані або так чи інакше пов’язані з нею чимало творів А.П.Чехова — «Неприятность», «Трагик поневоле», «Именины», «Красавицы», «Учи тель словесности», «Рассказ неизвестного человека», п’єса «Леший», а також одна з най кращих повістей — «Скучная история». Лучан ські враження наклали відбиток на подальші життя і творчість письменника. Саме тут, за словами літературознавця С.В.Венгерова, відбувся перехід «від літературної діяльності гумориста Антоші Чехонте до творчості Антона Чехова». Лучанські враження наповнили нос тальгічний образ садиби з «Вишневого саду». Майбутню драматичну долю цих осередків дворянської культури ХІХ ст. А.П.Чехов перед бачив ще 1888 р. на прикладі родини Лінтварь ових: «Я хотел бы, чтобы умная и милая линт варёвская семья не прожила свой век зря. Линтварёвы — прекрасный матерал; все они умны, честны, знающи, любящи, но всё это погибнет даром, ни за понюшку табаку, как солнечные лучи в пустыне». Окрім А.П.Чехова з родиною, тут бували інші видатні люди: поет О.М.Плєщеєв, ху дожники В.Є.Маковський та К.В.Лебедєв, літературознавець Н.О.Котляревський, історик О.Я.Єфіменко, економіст В.П.Воронцов, князь Д.О.Хілков та інші. Зараз садибний комплекс оточує однопо верхова садибна забудова. Територію розрі зає навпіл вулиця Чехова, прокладена через двір у першій половині ХХ ст., вже за радянсь кої влади. Головна вісь садиби проходить із півдня на північ. Шлях із Сум раніше приводив до великої круглої клумби, розпланованої на вісі симетрії чолового фасаду головного бу динку. Обабіч містилися сім флігелів (зберег лося три), а позаду будинку — фруктовий сад, який частково зберігся. Нині комплекс має асиметричну композицію, центром якої є го ловний будинок. Окрім нього історико–ар хітектурну цінність мають тільки західний та східний флігелі. Головний садибний будинок, найвіро гідніше, був збудований за проектом харківсь кого архітектора П.Ярославського. Первісно він мав ризаліти на південному й північному фасадах, а також трипрогонову аркаду на південному фасаді. Будинок зазнав перебудов

266

у середині ХІХ ст.: закладено аркаду, на чоло вому фасаді влаштовано бічні ризаліти з де рев’яною терасою між ними, розширено мезонін. Балкон мезоніна розібрали у другій половині ХІХ ст. У 1950–х рр. забудовано тера су й влаштовано два тамбура. Зараз головний будинок садиби однопо верховий, на підвалі, з мезоніном, прямокутний у плані, анфіладної системи розпланування. Підвал перекрито циліндричним склепінням. Решта приміщень мають плоскі перекриття. Усі фасади симетричні, вирішені в архітектурних формах пізнього провінційного класицизму. Декор лаконічний, включає карниз на дентику лах, трикутні сандрики над прямокутними вікнами. Частково зберігся декор інтер’єрів. Західний (Чеховський) флігель де рев’яний, прямокутний у плані, шестикамер ний, анфіладної системи розпланування, з ко лонною галереєю і тамбуром на чоловому фасаді й відкритою терасою на садовому фа саді, зверненому в бік Липенського городища.

Західний флігель

План західного флігеля. Кресленик автора

Сумська область

Фрагмент експозиції музею А.П.Чехова, розміщеного в західному флігелі. Фото О.І.Ранчукова

Східний флігель

План східного флігеля. Кресленик автора

Антон Павлович Чехов. Фото кінця 1880Dх рр. Він рублений з брусів, стіни зовні і всередині потиньковані і побілені. Усі фасади симет ричні, вирішені в архітектурних формах, влас тивих як провінційному класицизму, так і на родному житлу Слобожанщини. Перебудови цього флігеля пов’язані з перебуванням тут А.П.Чехова: на його прохання в 1888 р. на чо ловому фасаді зроблено тамбур, а в 1889 р. влаштовано другий вхід, з боку саду. Флігель капітально відремонтовано в 1970 р. На фа саді встановлено меморіальну дошку в па м’ять про перебування А.П.Чехова. Стелі плоскі, по дерев’яних балках, підлоги з дощок, дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю.

Східний флігель, що його А.П.Чехов нази вав «терем–теремок», мурований, двоповерхо вий на підвалі, з мансардним приміщенням, однокамерний, з чотириколонним тосканським портиком і трикутним фронтоном на чолі. Фаса ди вирішено в класицистичній стилістиці із зас тосуванням ордерних членувань — пілястр, карнизу на модульйонах тощо. Перебудови цьо го флігеля протягом кінця ХІХ–ХХ ст. звелися до влаштування нового входу та забудови відкри того колонного портика на чоловому фасаді. Загалом садиба Лінтварьових на Луці, навіть безвідносно до А.П.Чехова, є унікальним на Слобожанщині комплексом добре збереже ної поміщицької садиби «середньої руки», пам’яткою архітектури та історії. Як пам’ятки архітектури місцевого значення будівлі садиби мають охоронні №№ 56–См, 57–См, 58–См. Нині ці унікальні пам’ятки використову ються не найкращим чином: лише в одному, так званому Чеховському флігелі, з 1960 р. діє Будинок–музей А.П.Чехова на правах філіалу Сумського краєзнавчого музею. У ньому відтворено первісні інтер’єри та влаштовано

267

Сумська область відповідну експозицію. Решта споруд практич но не використовуються і, хоча на них розроб лені проекти реставрації, проте ще з кінця 1980–х рр. вони претворилися на безнадійний реставраційний довгобуд. Джерела: 1. Вечерський В.В., Поліщук А.А. Національний Че ховський заповідник (м.Суми) у контексті розвитку туриз му в регіоні // Розвиток туризму в Україні: проблеми і перспективи. Збірник наукових статей. — К.: ІВЦ «Слов’янський діалог», 1995. — С. 113–121.

2. Капитоненко Н.А. Дом–музей А.П.Чехова в Сумах: путеводитель. — Х.: Прапор, 1982.

3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима нович та ін.; За ред А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 218–219.

4. Сапухін П. Чехов на Сумщині // Література в школі: наукові записки. — К., 1956. — Вип. 1.

5. ДАСО. — Ф. 797. — Оп. 2. — Спр. 16, 17, 22.

5. Суми. Садиба М.Штеричевої в Басах Садибний комплекс розташований на південно–східній околиці міста, що має істо ричну назву Баси (вул.Санаторна, 1), на лівому рівнинному березі р.Псьол. До складу садиби входять палац або головний будинок та два флігелі. Усі будівлі містяться в парку, високі дерева якого ізолюють їх від довколишньої ма лоповерхової садибної забудови. Палац стоїть на вісі вул.Карбишева. У східному куті садиби, з боку вул.Санаторної, у другій половині ХХ ст. зведені одно– двоповерхові корпуси лікарні.

Садиба в Басах існує з кінця XVIII ст. і первісно належала родині Донець–Захар жевських. На початку ХІХ ст. на замовлення тодішньої власниці садиби поміщиці М.П.Ште ричевої відомий місцевий архітектор Олек сандр Олександрович Паліцин (1749–1816) зводить тут мурований головний будинок, у верхньому поверсі якого була влаштована домова Вознесенська церква, а також флігелі й оранжереї. Перед будинком було влаштовано квітник і фруктовий сад. На задньому дворі містилися дерев’яні корпуси служб. Головний будинок реконструював у кінці ХІХ ст. цивіль ний інженер К.Г.Шольц. За радянської доби тут містилася Сумська районна лікарня. Протягом 1988–1990 рр. головний будинок реставровано. Розпланування комплексу загалом асимет ричне, як асиметричний і головний будинок, що засвідчує характерні для раннього романтизму композиційні прийоми, вперше на Сумщині застосовані О.Паліциним. Усі будівлі муровані з цегли на вапняно–піщаному розчині, на цегляних підмурках. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Дахи вальмові й щипцеві по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною стал лю (головний будинок) та шифером (флігелі).

Парковий фасад головного будинку

Генеральний план садиби М.Штеричевої в Басах. Кресленик автора: 1Dголовний будинок 2,3Dфлігелі

268

План першого поверху головного будинку

Сумська область

Фрагмент фасаду флігеля

Господарський флігель Від першого будівельного етапу збереглося два муровані флігелі в стилістиці класицизму. На південний схід від головного будинку міститься прямокутний в плані півтораповер ховий флігель, що складається з трьох об’ємів: видовженого й підвищеного централь ного та прилеглих до поздовжніх стін пониже них прибудов. Загальна об’ємно–просторова композиція цього флігеля дисиметрична. Всі фасади акцентовані пристінними портиками тосканського ордера. Стіни вінчає карниз на модульйонах. Вікна прямокутні, без лиштви. Між цим флігелем і головним будинком міститься маленький господарський флі гель на кшталт традиційної української кам’яниці, проте з класицистичним декором фасадів. Він прямокутний у плані, одноповер ховий на підвалі. Причілкові фасади вирішені приземистими чотириколонними тоскансь кими портиками з трикутними фронтонами, невеличкими сегментними вікнами в тимпанах і карнизами на модульйонах. Двоповерховий на підвалі головний бу динок, що є центром архітектурної композиції садиби, збудований за проектом О.Паліцина у 1810–х рр. й реконструйований К.Г.Шольцем у 1890–х рр. в стильових формах англійської неоготики. Композиція плану й фасадів асимет рична. Розпланувально будинок поділяється

на дві частини: північно–західна частина має ба гатокамерне розпланування, решта будинку — коридорне з двобічним розташуванням при міщень. На всіх фасадах є виступи у вигляді гранчастих еркерів, ризалітів чи веж. Фасади акцентовані щипцями складних геометризова них обрисів з декоративними навісними баш точками–кавальєрами. Такі ж башточки ак центують наріжники будинку. Чоловий фасад акцентовано наріжною восьмигранною, висо кою, п’ятиярусною вежею з балконом на ма сивних кронштейнах, стрільницями, машикуля ми й зубцями–мерлонами. Нагорі влаштовано оглядовий майданчик. З боку паркового фасаду до трикутного в плані одноповерхового ри заліту, на якому влаштовано балкон, асимет рично прилягає невисока тераса з пологими сходами. Вікна першого поверху стрілчасті, другого поверху — прямокутні, з геометризо ваними гуртами на кшталт сандриків. Вінчає фасади розвинений карниз з романо–готич ною аркатурою. В інтер’єрі історико–мистецьку цінність мають парадні двомаршові дубові сходи у вестибюлі, а також поліхромне ліплен ня, що збереглося фрагментарно. Садибний комплекс у Басах є одним із мистецьки найдовершеніших серед тих, що збереглися на Слобожанщині. Це рідкісний авторський витвір архітектора О.Паліцина. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 1542. Джерела: 1. Записки В.И.Ярославского // Киевская старина. — 1887. — №9. — С. 122.

2. Лукомский Г.К. Старинные усадьбы Харьковской гу бернии. — Пг., 1917. — С. 44.

3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 13.

4. Черкасова Е.Т. Творчество А.А.Палицына // Архитек турное наследство. — Вып. 36. — М.: Стройиздат, 1988. — С. 250–253.

5. Черкасова К. Творча спадщина Олександра Палицина в садибній культурі Слобожанщини // Пам’ятки України: історія та культура. — 1997. — №2. — С. 98–103.

6. Суми. Спасо–Преображенський собор Мурований однобанний собор з дзвіни цею розташований біля головної вулиці істо ричного середмістя (вул.Соборна, 31), так, що соборна дзвіниця виходить на червону лінію забудови. Міститься на території колишньої фортеці, заснованої близько 1653–1657 рр. Ділянка собору, досить значна за площею, ви ходить тилами на пруг плато, звернений до низинної заплави р.Псла. Споруда є головною містобудівною домінантою м.Сум, добре прог лядаючись як із вул.Соборної та прилеглих просторів заплави р.Псьол, так і з далеких відстаней.

269

Сумська область

Територія Спасо–Преображенського собору в структурі забудови історичного середмістя. Генеральний план. Кресленик автора

Соборна дзвіниця

Загальний вигляд собору

План собору. Кресленик автора

270

Центральний іконостас собору. Фото О.І.Ранчукова

Сумська область

Інтер'єр. Баня собору. Фото О.І.Ранчукова

Іконостас бічного вівтаря собору. Фото О.І.Ранчукова Перша дерев’яна соборна церква Преоб раження Господня була заснована на цьому місці 1653 р. Вона мала бічний вівтар в ім’я Олексія, чоловіка Божого. Ця церква згоріла у 1694 р. і тоді ж на її місці звели нову, також де рев’яну, яка згоріла 1754 р. Поряд зі згарищем одразу ж збудували дерев’яну церкву в ім’я апостола Матвія. Мурований собор засновано 1776 р. й освячено 1788 р. Збудовано коштом Якова Шубського, Євдокії Парафієвської та Федора Філоненка. Храм був двоповерховим: у нижньому поверсі містився престол Преоб раження Господнього, у верхньому — престол Благовіщення Богородиці. У 1797 р. поряд із собором за проектом харківського архітектора Петра Антоновича Ярославського була закла дена мурована дзвіниця, яку завершили 1801 р. Проте 1812 р. її розібрали, оскільки вона опинилася в аварійному стані. Собор перебудовано в 1858 р. з двопо верхового на одноповерховий. Протягом 1882–1892 рр. коштом сумського купця, ко мерційного радника Дмитра Івановича Суха нова (1825–1890), котрий був церковним старостою собору, за проектом архітектора Михайла Івановича Ловцова проведено ради

кальну реконструкцію собору зі значним роз ширенням його і прибудовою в 1882–1885 рр. дзвіниці заввишки 56 м. Нині собор має два бічні вівтарі — Благовіщенський і Димитрівсь кий. У східній частині території собору в 1894 р. за проектом місцевого архітектора Григорія Федоровича Прядкіна збудовано муровану одноповерхову будівлю церковно–парафіяльної школи. Соборне подвір’я оточене мурованою огорожею з цегляними потинькованими стов пами та металевими литими ґратами. Собор — однобаневий, хрещатий у плані, видовжений вздовж вісі захід–схід, з масивною півкруглою апсидою, оточеною низенькою обхідною галереєю. Центральний об’єм собору — восьмигранний, перекритий еліпсоїдною по золоченою банею на циліндричному світловому підбаннику. Бічні рамена перекриті зімкненими склепіннями. Західна частина храму тринавова, зальної структури, перекрита системою зімкне них і хрестових склепінь. Архітектура витримана у стильових формах історизму з контамінацією класицистичної структури й декору з неоро манськими й необароковими деталями. Тран септ виділено на бічних фасадах портиками зі спареними двоярусними колонами, розділе ними карнизом. Нижні колони коринфського ордера, верхні — іонічного. Тимпани трикутних фронтонів покриті орнаментальним ліпленням рослинного характеру. Біля основи підбанника, оточеного спареними колонами коринфського ордера, встановлено чавунні статуї апостолів Петра, Іоана, Якова й Андрія. Домінантою споруди є п’ятиярусна дзві ниця з угнутими гранями, яка прилягає до собору з заходу під кутом. Верхні яруси дзвіниці з арковими вирізами для дзвонів

271

Сумська область фланковано пучками колон коринфського ор дера. Вінчає дзвіницю плеската позолочена баня з маківкою. Нижній ярус дзвіниці слугує головним входом до храму. На четвертому ярусі дзвіниці встановлено годинник англійсь кого виробництва 1884 р. Велику мистецьку цінність становить інтер’єр пам’ятки з трьома різьбленими іко ностасами — головним чотириярусним та бічними триярусними — з різнобарвного мармуру (білого, світло–сірого, світло– й тем но–рожевого) та червоного граніту в цокольних частинах. Шість колон головного іконостаса зроблено з малахіту. Архітектурно–просто рова композиція й орнаментальні мотиви іконостаса мають яскраво виявлений еклек тичний характер. Ікони головного іконостаса, що збереглися частково, були виконані худож ником Володимиром Єгоровичем Маковським (1846–1920). Спасо–Преображенський собор у Сумах є добре збереженим визначним архітектур ним витвором доби історизму. Як пам’ятка архітектури національного значення має охо ронний № 617.

Театр

Джерела: 1. Дейнека А. Памятники архитектуры Сумщины. — Х.: Прапор, 1989. — С. 48–49.

2. Левитский И. Историческое прошлое г.Сум Харьковс кий губернии // Труды ХIII археологического съезда. — М., 1908. — Т. 2. — С. 85.

3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 219–220.

4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 11–12.

7. Суми. Театр драми і музичної комедії ім. М.Щепкіна Монументальна споруда розташована в середмісті посеред прямокутного майдану, що був утворений шляхом знесення кварталів історичної забудови (Театральна площа, 1). Стоїть на краю підвищеного правого берега р.Псьол. Композиційно є ланкою, що поєднує ландшафтний парк у заплаві з центральним історичним майданом міста — Красним. Поп ри горизонтальну композицію чолового фаса ду, завдяки значній висоті сценічної частини театр відіграє роль головної містобудівної домінанти в ансамблі майдану. Щоправда, його композиційне значення дещо применшу ють три 16–поверхові житлові будинки вздовж західного фронту майдану. Театр збудовано 1980 р. за проектом ав торського колективу інституту Діпромісто

272

План другого поверху театру

Інтер'єр фойє першого поверху

Сумська область

Інтер'єр фойє другого поверху (Київ) у складі архітекторів С.П.Сліпця, А.Ю.Чор нодіда, інженера–конструктора І.Л.Петрової, а також митців В.І.Зарецького, М.Г.Тернавсь кого, В.Ф.Шевченка, В.П.Єрмоленка та інших. До складу авторського колективу було вклю чено також тодішнього першого секретаря Сумського міського комітету Комуністичної партії України М.П.Лушпу. 1981 р. авторам театру було присуджено Державну премію УРСР ім. Т.Шевченка. Композиційною віссю майдану є широка алея, прикрашена басейнами з водограями й партерною зеленню, що веде до головного входу в театр. Ця вісь збігається з поздовжньою віссю симетричної будівлі, що має традиційну розпланувально–просторову структуру з пос лідовним розміщенням вестибюля з гардеро бами на першому поверсі, двосвітного фойє на другому поверсі, глядачевого залу на 950 місць із балконом та сцени з приміщеннями обслуговування. З західного боку гардероба, зверненого в бік міста, розташовано касовий зал, а симетрично йому з боку парку — зал для курців. Сцена розміром 24 х 18 м має планшет з поворотним колом діаметром 14 м. Сценічна коробка має повний набір сучасного теат рального обладнання верхньої і нижньої ме ханізації сцени. Будівлю піднято над рівнем майдану на триступінчастий подіум, у який з чолового бо ку врізано широкі прямі сходи. Лаконічне архітектурне вирішення фасадів ґрунтується на поєднанні монолітних глухих призматич них обсягів із горизонтальними смугами шкла, через які освітлюється фойє. Позбав лені декору лапідарні фасадні площини об личковано білим пісковиком. На чоловому фасаді, порушуючи аскетизм білої поверхні, графічно вирізняються чотири групи однако вих декоративних світильників на масивних металевих кронштейнах. Завдяки ним образ будівлі набуває гостроти трактування, конт растності й виразності.

Споруда чітко розмежована на глядачеву й сценічну половини. В екстер’єрі це підкрес лює розкріповка між ними на бічних фасадах і різне трактування обсягів. Інтер’єри театру вирішено чітко й лако нічно. Вестибюль і два рівня фойє поєднано широкими відкритими сходами, обличковани ми білим мармуром. Фойє другого поверху має вихід на балкон чолового фасаду. Стіни личкує полірований мармур світлих тонів — травертин і газган. З ними контрастує чорний граніт підлоги вестибюля. В інтер’єрі широко застосовано архітектур но–художні композиції з використанням мо тивів ужиткового мистецтва Слобожанщини. Фойє прикрашає декоративна горельєфна композиція на глухій стіні, виконана майстрами Сумського порцелянового заводу за ескізом видатного українського мистця, уродженця Сумщини В.Зарецького (1925–1990). Панно у стильовому ключі народного мистецтва зоб ражує казкових павичів, що ширяють у повітрі. Пластику рельєфу збагачують поліхромні вкраплення: вжито інтенсивні червоні, сині, зе лені, жовті барви, позолоту. Незважаючи на застосування кольору, панно в цілому виглядає світлою плямою на золотистому тлі стіни й створює святкове враження у поєднанні з ба гатоярусними люстрами та настінними світиль никами з молочно–рожевого гутного скла. Глядачевий зал оформлено фанерованим дубом золотистих тонів, з яким контрастує яскраво–червона обшивка крісел. Пишно ор наментована парадна ткана завіса включає елементи театральної символіки й мотиви українського народного розпису. Масивні ручки вхідних дверей виконано у мідній чеканці, а вишуканіші ручки дверей до глядачевого залу відлито з бронзи за кресле никами архітекторів. Театр ім. М.Щепкіна в Сумах став знач ним явищем в архітектурі й монументальному мистецтві України межі 1970–1980–х рр. Об’єкт досліджено автором цієї книги, вклю чено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте унаслідок зволікання відповідних державних органів досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Вечерський В.В. Театр драми і музичної комедії ім. М.Щепкіна // Типові статті для Зводу пам’яток історії та культури України. — К.: Гол. редколегія Зводу пам’яток історії та культури України, 1994. — С. 177–178.

2. Дейнека А.И. Памятники архитектуры Сумщины. — X., 1990. — С. 66–67.

3. Килессо С.К. Новый театр в Сумах // Строительство и архитектура. — 1981. — №4. — С. 1–2.

4. Слепец С.П. Три театра // Строительство и архитекту ра. — 1990. — №8. — С. 17.

273

Сумська область 8. Суми. Церква Воскресіння Христового та дзвіниця Ансамбль розташований у північній части ні історичного середмістя в межах колишньої фортеці (майдан Незалежності, 19). Займає острівне положення посеред історичного Петрівського майдану, замикає перспективу вул.Воскресенської. Складається з двох спо руд — церкви та дзвіниці, яка міститься перед північним фасадом храму. Первісно територію оточував невисокий мур (не зберігся). Церква, завершена будівництвом у 1702 р., стала не тільки першою мурованою будівлею Сум, а й провідною архітектурною домінантою міста. Її композиційно–видовий вплив поси лювався локалізацією на стрілці мису біля впадіння у р.Псел річок Суми і Сумки, завдяки чому церква панувала над широким просто ром лугових заплав цих річок. Її гострий, вишу каний силует візуально сприймався з далеких відстаней, композиційно об’єднуючи міську забудову. Дзвіниця, збудована у 1906 р. замість зруйнованої попередньої, завдяки своїй ви сотній композиції посилила домінантну роль церкви у загальноміській панорамі. Проте у другій половині ХХ ст., унаслідок забудови історичного середмістя 5–поверховими бу динками, зони композиційно–видового впли ву значно звузилися, особливо після того, як у 1979 р. було споруджено семиповерховий

Герасим Кондратьєв. Портрет XVIII ст.

274

Воскресенська церква з дзвіницею. Фото кінця ХІХ ст. будинок обласних організацій, що перекрив огляд ансамблю церкви з північного сходу та ізолював його від сформованого на нових ком позиційних засадах простору площі Лєніна (нині — майдан Незалежності). Тож нині ан самбль зберіг композиційну роль містобу дівного акцента в міському інтер’єрі й тільки з боку вулиці Воскресенської та проспекта Т.Шевченка сприймається архітектурною до мінантою в панорамі середмістя. Муровану церкву Воскресіння Христо ва розпочали будувати в кінці XVII ст. на за мовлення і коштом полковника Сумського слобідського полку Герасима Кондратьєва. Будівництво завершено вже після смерті фун датора його сином Андрієм. Храм освятили в 1702 р. Він був тридільним, триверхим, дво поверховим, з верхнім холодним храмом Воскресіння Христового й нижнім теплим св.Андрія Первозваного. З трьох боків перед входами були влаштовані прямокутні в плані ґанки–притвори. У середині XIX ст. над пів нічним і південним з них надбудовано другі поверхи, а головний вхід перенесено з захід ного на північний фасад з прибудовою критих сходів Г–подібного плану, що ведуть у верхню церкву. Внаслідок цих перебудов композиція споруди набула хрещатого характеру. При церкві первісно була невисока масивна дзвіниця, увінчана шатром. Вона зруйнувала ся в кінці ХІХ ст. У 1978 р. завершено реставрацію церкви й дзвіниці за проектом архітектора М.М.Гов денко. У церкві розмістили музей народно го декоративно–прикладного мистецтва

Сумська область

Воскресенська церква

Дзвіниця Воскресенської церкви

План першого ярусу Воскресенської церкви Сумщини. В 2000 р. церкву з дзвіницею по вернули релігійній громаді. Церкву вирішено в стильових формах ук раїнського Відродження з контамінацією форм і деталей московської архітектури кінця XVII ст. Такі контамінації характерні для архітектури Слобожанщини XVII–XVIIІ ст. На українські ко рені розпланувально–просторової композиції храму вказують такі риси як тридільність, три верхість, ярусність побудови верхів. Квадра тові в плані вівтар (5,5 х 5,5 м), нава (7,7 х 7,7 м) і прямокутний бабинець (5 х 6 м) згруповані вздовж вісі схід–захід і завершені банями.

План першого та другого ярусів дзвіниці

275

Сумська область

Брама дзвіниці В об’ємно–просторовій композиції під креслена домінантна роль центрального верху, що має висоту до хреста 35 м. Верхи над вівта рем і бабинцем значно нижчі. Це у поєднанні з пониженими обсягами двоповерхових притворів створює розвинену пірамідальну центричну композицію з чітко виявленими поздовжньою і поперечною вісями, головною вертикальною віссю центрального верху й дво ма підпорядкованими вісями бічних верхів. Усі фасади загалом симетричні, проте сходова клітка, прибудована з півночі, вносить елемент дисиметрії в загальну побудову об’ємів. Кожен з трьох основних компартиментів — це баштоподібний об’єм типу «восьмерик на четверику». Масивні восьмерики увінчані контрастними за формами витонченими ліхта риками з грушовидними маківками, що мають глибокі перехвати. Дуже пластичні абриси дахів трьох восьмериків. Особливістю цієї пам’ятки є підвищений, порівняно з бічними, середній четверик, причому восьмерики ба бинця й вівтаря впритул прилягають до нього, утворюючи монолітну конструкцію. У цьому дослідник пам’ятки С.Таранушенко вбачав вплив архаїчних типів народного монумен тального будівництва. Двоповерховість будівлі підкреслена на фасадах широким антаблементом з профільо ваними тягами в рівні міжповерхового перек

276

риття. Нижня тепла церква перекрита систе мою низьких коробових склепінь із розпалубка ми, що в поєднанні з арками, які з’єднують компартименти, підкреслюють глибинно–прос торову перспективу з горизонтальним розвит ком простору в напрямку до вівтаря. Масштаб цього інтер’єру суто камерний. У верхній холодній церкві простір кожного об’єму висотно розкритий до зеніту бані. Пе рехід від четвериків до восьмериків здійснено за допомогою системи конічних тромпів. Се редня баня вдвічі вища від бічних і має два заломи й світловий ліхтар. Восьмерики вівтаря і бабинця несуть восьмилоткові зімкнуті склепіння. Тут драматургія внутрішнього прос тору побудована на контрасті приземистих затемнених об’ємів притвора, переходу і схо дової клітки, через які проходить мирянин, зі щедро освітленими висотно розкритими баш топодібними компартиментами, що поєднані широкими арками. Завдяки вертикальній спрямованості форм інтер’єр має героїчний масштаб. Проте цей інтер’єр справляє і дещо містичне враження з огляду на високий ступінь освітленості й наявність сильних рефлексів, внаслідок чого відсутні світлотіньові контрасти, а грані форм розмиті, що створює особливий ефект повітряності й нереальності. Принципи декорування фасадів й низка архітектурно–орнаментальних мотивів — ті ж самі, що і в найперших мурованих храмах Слобожанщини (Покровський собор у Хар кові). Вони генетично пов’язані з мурованою архітектурою Московського царства тієї доби. Зовні грані всіх компартиментів підкреслені на рогах півколонками або пілястрами. Вікна облямовані ордерними наличниками з розір ваними сандриками. До унікальних особли востей екстер’єру належать наріжні пучки півколон з перехватами та віконні прорізи шестикутних обрисів. Пілястри стін централь ного четверика вінчають капітелі оригінального рисунка. На південному фасаді зберігся єди ний первісний портал, що облямовує вхідні двері до вівтаря теплої церкви. Дверний отвір з лучковою перемичкою фланкують півколон ки з капітелями простого профілю. Портал вінчає високий трикутний фронтон зі зрізаною вершиною. Центральна голівка фронтона увінчана шишкою. В цілому портал спрощено повторює ордерну схему двоколонного порти ка, поширену в московській архітектурі кінця XVII ст. Стіни церкви та дзвіниці муровані з цегли на вапняно–піщаному розчині, потиньковані й побілені. Після ремонту 2002 р. зовні мають пофарбування сіро–зеленої барви. Усі профілі й форми декору набрані з лекальної цегли. Мальовань в інтер’єрі немає. Дахи укриті покрівельною сталлю по дерев’яних кроквах і залізних кружалах, пофарбовані в зелений

Сумська область колір. Маківки та хрести ковальської роботи позолочені. Під церквою первісно були великі склепінчасті підвали, пізніше засипані. Пам’ятка відзначається стрункими про порціями, незвичайною вишуканістю форм і де талей. Завдяки високим архітектурно–мис тецьким якостям й органічному синтезу різних архітектурних традицій сумська Воскресенська церква належить до найвизначніших витворів реґіональної Слобожанської архітектурної шко ли доби Гетьманщини. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний №619. Мурована дзвіниця, споруджена у 1906 р. на північ від церкви, належить до типу «восьме рик на четверику» й вирішена в архітектурних формах, схожих на форми церкви, з кон тамінацією необарокових форм з окремими неовізантійськими елементами. Вона квадра това в плані, має декоративне ярусне вінчан ня, що повторює форми церковного верху. Загальна висота дзвіниці дорівнює висоті центрального верху церкви. Насиченість деко ром наростає знизу вгору, так що витончена ускладненість восьмерика завершення конт растує з лапідарністю першого ярусу. Четверик дзвіниці триповерховий. На пер шому поверсі міститься арковий проїзд на те риторію храму, оформлений неовізантійським перспективним порталом і закритий ажурною металевою ґраткою брами. До західної грані у 1910–х рр. прибудовано невеликий корпус із восьмигранною капличкою, увінчаною деко ративною маківкою. Другий поверх виділений на фасадах невеликими вікнами з наличника ми й вишуканими сандриками. Третій поверх має великі арки дзвонів. Перехід від четверика до восьмерика здійснено за допомогою плос ких трикутних пандативів. Усі грані восьмери ка мають аркові отвори дзвонів, декоровані ордерними наличниками з розірваними санд риками. Восьмерик і верхній ярус четверика були призначені для дзвонів, тому перекриття між ними не було. Решта перекриттів — плоскі, по дерев’яних балках. Міжповерхові сходи де рев’яні. Дзвіниця мурована з цегли й побілена. Дахи і баня по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю. Як пам’ятка архітектури національного значення дзвіниця має охоронний № 1531. Джерела: 1. Вечерський В.В. Воскресенська церква в Сумах // Мистецтво України: Енциклопедія. — Т. 1. — К.: Укр. енциклопедія ім.М.Бажана, 1995. — С. 388.

2. Логвин Г.Н. Украина и Молдавия: Справочник–путе водитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 416.

3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 220.

4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 8–9.

5. Таранушенко С.А. Пам’ятки архітектури Слобожан щини XVII–XVIII віків // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. — К.: Держбудвидав, 1959. — С. 50–57.

6. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — С. 138–141.

7. Яблонский Д. Порталы в украинской архитектуре. — К.: Госстойиздат, 1955. — С. 116.

9. Суми. Церква Св. Трійці Мурований п’ятибанний з дзвіницею храм розташований у курдонері з відступом від головної вулиці північно–західної частини істо ричного середмістя (так званого Нового Міста, нині вул.Троїцька, 34) і є важливою містобудівною домінантою, що добре прогля дається з різних частин м.Суми. Компо зиційно–видовий вплив цієї домінанти дещо послаблено після того, як у 1960–х рр. побли зу храму по червоній лінії вул.Троїцької були зведені п’ятиповерхові житлові будинки з намірами затулити церкву. Перша мурована Троїцька церква на цьому місці була збудована у 1827 р. коштом місце вих дворян Михайла Лаврентьєва і Павла Лінтварьова. Вона була невеликою за розміра ми, однобанною, з дзвіницею на західному фа

Павло Іванович Харитоненко

277

Сумська область

Троїцька церква

План Троїцької церкви

Західний фасад Троїцької церкви. Авторський кресленик архітектора К.Г.Шольца

278

саді. Поряд з нею 6 травня 1901 р. було закла дено новий храм. Його будівництво велося протягом 1901–1905 рр. і було завершене в 1911–1914 рр. Трьохпрестольний храм освя чено 1914 р. Автор проекту — сумський архітектор Карл Густавович Шольц. У проек туванні інтер’єру брав участь відомий мос ковський архітектор Олексій Вікторович Щусєв, а в художньому оформленні його — художники Михайло Васильович Нестеров та Гнат Гнатович Нивинський. Збудовано церкву коштом сумського промисловця і мецената Павла Івановича Харитоненка (1852–1914). Церква була чинною до 1959 р. Рестав раційні роботи були виконані в 1977–1989 рр. (архітектори В.К.Хромченков і В.П.Смірнов). При цьому церква була пристосована під кон цертний зал органної музики: 1987 р. у вівтарі був установлений орган чехословацької фірми «Ріґер–Клосс». Архітектура церкви витримана в характер ному для початку XX ст. стилі неокласицизму. В основі композиції — тип п’ятибаневого хрестовокупольного храму з бічними банями по кутах. З заходу до церкви прилягає трия русна дзвіниця, з’єднана з церквою вузьким притвором. Верхні яруси дзвіниці вирішені за принципом «восьмерик на четверику». Дзвіни ця увінчана ребристим куполом з люкарнами. Під усією будівлею є напівпідвал, перекритий системою хрестових склепінь і виділений на фасадах масивним рустованим цоколем. План основного об’єму являє собою квадрат із зак ругленими рогами, поділений пілонами на дев’ять дільниць і три нави. Бічні дільниці пе рекриті хрестовими склепіннями, а цент ральна увінчується сферичною банею на світловому циліндричному підбаннику, який спирається на підпружні арки. В екстер’єрі домінують параболічні обри си п’яти ребристих бань з люкарнами. Цент ральна — на циліндричному підбаннику, зі світловим ліхтарем, бічні — на чотиригранних підбанниках. Північний і південний фасади на вісях симетрії акцентовані чотириколонними портиками коринфського ордера з трикутни ми фронтонами. Рустовані стіни розчленовані пілястрами цього ж ордера. Вікна оздоблені пишними лучковими та трикутними сандрика ми й ліпними картушами над ними. Головний вхід із західного фасаду дзвіниці акцентований двоколонним портиком коринфського ордера. Будівля мурована з цегли, потинькована й побілена. В інтер’єрі частково збереглися мальовання 1914 р. Дахи укриті покрівельною сталлю по кроквяних фермах. Троїцький храм у Сумах є добре збереже ним визначним архітектурним витвором неок ласицистичного напрямку в рамках стилістики історизму. Як пам’ятка архітектури національ ного значення має охоронний № 1530.

Сумська область Джерела: 1. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 221.

2. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 12.

3. Скибицька Т.В. Харитоненки // Пам’ятки України. — 1992. — №2–3. — С. 117.

4. ДАЧО. — Ф. 3343. — Оп. 1. — Спр. 56.

5. ДАХО. — Ф. 40. — Оп. 98. — Спр. 210.

10. Суми. Церква Різдва Іоана Предтечі на Луці Мурована однобанна церква з дзвіницею міститься на північно–східній околиці Сум, яка має історичне найменування слобода Лука, на вул.Орджонікідзе, 87. Церква є головною архітектурною домінантою Луки, добре прог лядається із залізниці, з Липенського горо дища та з берегів р.Псла. Територія церкви оточена муром з двома кованими орнамен тальними брамами кінця ХІХ ст. У 1687 р. сумський полковник Герасим Кондратьєв заснував на Луці дівочий Іоано Предтеченський монастир, у якому 1691 р. був збудований однойменний дерев’яний храм. Монастир був скасований у 1787 р. На його місці в 1837 р. коштом родини місцевих дворян Лінтварьових була збудована мурована три дільна церква з дзвіницею як парафіяльний храм для Луки й сусіднього села Баранівки. У 1907 р. до церкви прибудовано два бічних вівтаря — Св.Трійці та Св.Іоана. Вони, на від міну від первісного об’єму, зовні нетиньковані. Унаслідок прибудов церква нині є прямо кутною в плані, дев’ятидільною, чотиристовп ною, з прямокутним вівтарем, який не виділено в зовнішніх об’ємах, та з двоярусною дзвіни цею над західним притвором і чотириколонним портиком тосканського ордера на західному фасаді. Обабіч портика є акцентовані трикут ними фронтончиками додаткові входи, кожен з яких веде у відповідний бічний вівтар. Дзвіниця є четвериком, прорізаним великими арковими отворами дзвону. Четверик увінчано циліндричним підбанником зі сферичною ба нею і високим шпилем. Середохрестя увінчане сферичною банею на циліндричному підбан нику, який спирається на підпружні арки й ши рокі трапецієвидні сферичні пандативи. Всі бічні дільниці перекрито хрестовими скле піннями. Під церквою є підвал. Будівля вирішена в стилістиці пізнього провінційного класицизму. Зовнішній ордер ний декор досить скромний — ніші, лопатки й пілястри, руст і карнизи на модульйонах. Ар кові вікна центрального підбанника розміщені в неглибоких прямокутних нішах. Вінчає підбанник гладенький фриз та карниз на мо

Церква Різдва Іоана Предтечі на Луці

План церкви. Кресленик автора

Інтер'єр церкви. Фото О.І.Ранчукова

279

Сумська область

Брама в огорожі церковного подвір'я дульйонах. Вівтар акцентований на східному фасаді пілястровим портиком і фронтоном. Будівля мурована з червоної цегли на вап няно–піщаному розчині, всередині й зовні (крім північного й південного фасадів) потинь кована і побілена. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною стал лю. Підлога з дощок. Окремі мальовання, які є в інтер’єрі, зокрема «Євангелісти» в панда тивах, а також іконостас датуються другою половиною ХХ ст. Церква разом із садибним комплексом Лінтварьових, хоча й дещо віддалені одне від одного, проте становлять єдине просторове й історико–культурне ціле. Церква є пам’ят кою архітектури місцевого значення з охо ронним № 175–См.

1920–х рр. р.Крига протікала іншим річищем, ближче до схилів, так що церква містилася на правому березі річки. Завдяки активному силуету церква є важ ливою містобудівною домінантою, добре проглядається зі схилів лівого берега. Проте високі дерева обмежують композиційний вплив храму прилеглими вулицями та відкри тим луговим простором на південь від церков ного подвір’я. Вперше дерев’яна Михайлівська церква була збудована на цьому місці у 1680–х рр. як парафіяльний храм приміської слободи Ста росілля. Його змінила в 1779 р. (за деякими іншими відомостями — у 1771 чи 1774 рр.) но ва дерев’яна церква. Вона була тридільна, до сить архаїчної структури, двоверха, без світлових восьмериків і заломів. Усі зруби пря мокутні в плані. Нава вища і ширша за інші зру би. Її вінчав чотиригранний намет з глухим ліхтарем і маківкою. Таким само був верх вівтаря і, ймовірно, верх бабинця. Північний і південний притвори й дзвіниця з заходу при будовані у ХІХ ст., внаслідок чого церква набу ла хрещатої структури. При цьому було розібрано верх бабинця і влаштовано над ним двосхилий дах. Дзвіниця була двоярусною, типу «четверик на четверику». Її вінчала плес ката баня зі шпилем. Перед входом був ма сивний чотириколонний портик з трикутним фронтоном, у чому проявився вплив класи цистичної стилістики. Ця церква була розібрана 1914 р. після того, як поряд у 1907–1912 рр. за проектом харківського єпархіального архітектора В.М.Покровського збудували однойменний мурований храм. Це традиційна для України за структурою тридільна однобанна церква з дзвіницею над західним притвором. Храм має дуже виразний силует, розвинену систему фасадного декору, виконаного у фасонній і ле кальній червоній цеглі. Усі компартименти прямокутні в плані, поєднані в інтер’єрі арка ми. Притвор під дзвіницею перекрито хресто вим склепінням, бабинець — коробовим, вівтар — напівлотковим. Над навою на трикут них пандативах підноситься масивний світло

Джерела: 1. Филарет (Гумилевский) Историко–статистическое опи сание Харьковской епархии. — Отд. 1. — М., 1852. — С. 186.

11. Білопілля. Церква св. Михайла Мурована однобанна церква з дзвіницею міститься на локальному підвищенні лівобе режної частини заболоченої заплави р.Криги серед одноповерхової садибної забудови. Це підвищення є фокусом амфітеатру схилів ви сокого лівобережного плато, а відтак — зо ною високої композиційної активності. До

280

Михайлівська церква у забудові вул.Старосілля

Сумська область вий восьмерик, увінчаний зімкнутим восьми лотковим склепінням. Ризниці обабіч вівтаря та бічні приміщення західного притвору мають плоскі стелі по дерев’яних балках. У зовнішніх об’ємах домінує восьмерик, що за шириною дорівнює наві й увінчаний пластичним двоярусним верхом із перехва том, характерним для української церковної архітектури доби Гетьманщини. Дзвіниця на західному рамені храму триярусна і набагато вища, ніж церковний верх. Верхній ярус — ар ковий восьмерик, в якому арки спираються на бочкоподібні колони. Верх дзвіниці вирішено у тих самих формах, що й вінчання церковної бані. Невеличкі об’єми двоколонних ґанків пе

ред трьома входами, а також понижені ризниці контрастують із монументальним основним об’ємом будівлі. Ця монументальність під креслюється й характером декору: гладенькі площини стін є тлом для ретельно опрацьова них деталей. Це наріжні спарені романські півколонки, віконна лиштва зі зрізаними верхніми кутами (репліка традиційних форм української народної дерев’яної архітектури), цегляні бровки й архівольти, ширинки, смуги городків і поребрика, зубчасті карнизи. В інтер’єрі поєднуються глибинно–вісьо вий принцип компонування об’ємів з висот ним принципом розкриття внутрішнього прос тору нави. У бабинці є невеликі хори у вигляді лоджії, вхід на які влаштовано з дзвіниці. На пандативах є олійні мальовання 1912–1917 рр. (Євангелісти). Вони поновлювалися у 1986 р., коли була виконана решта мальовань в ін тер’єрі. Іконостас історико–мистецької цін ності не має. Церква збудована з червоної цегли на цементному розчині з розшивкою швів. По тинькована лише в інтер’єрі. Дахи і бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті пок рівельною сталлю. З боку вулиці Старосілля церковне подвір’я має одночасну з храмом огорожу на цегляному цоколі: між цегляними квадратовими в пере тині стовпами — однакові секції залізних ґрат мистецької роботи із включенням штампова них двобічних орнаментованих розеток.

Михайлівська церква

План церкви. Кресленик автора

Михайлівська дерев'яна церква. Фото початку ХХ ст.

281

Сумська область Михайлівська церква стала останньою архітектурною домінантою Білопілля дора дянської доби. В її архітектурі відбилися пошу ки українського національного стилю, стильові риси модерну та ремінісценції візантинізму, що панував у церковній архітектурі до 1917 р. Це унікальний архітектурний витвір доби пізнього історизму та модерну. Церкву виявлено й обстежено автором цієї книги в 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місцевого значення з охо ронним № 201–См. Джерела: 1. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 266.

2. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 421–431.

3. Самойлович И. Справочная книга для Харьковской епархии. — Х., 1904. — С. 449.

4. Филарет (Гумилевский). Историко–статистическое опи сание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 420.

Зараз церква хрещата в плані, п’ятиділь на, з прямокутними компартиментами. Захід не рамено видовжене, до нього прилягає тридільна в нижньому ярусі дзвіниця. До вівтаря з півночі прилягає прямокутний у плані жер товник. Основні об’єми храму двосвітні. У ниж ньому ярусі містяться великі аркові вікна, у верхньому — маленькі спарені (мотив рома но–візантійського біфорія). Над перетином рамен підноситься широкий глухий четверик, увінчаний п’ятьма верхами з шоломовидними банями на гранчастих підбанниках. Наріжні верхи — глухі, центральний — світловий. Дзвіниця триярусна: другий ярус — четверик з арковими отворами, третій — високий струн кий восьмерик з арковими отворами дзвонів за сторонами світу, завершений кокошниками й увінчаний шатром з ліхтариком і банькою. Будівля вирішена у формах неоруського стилю зі строгою, але виразною системою де кору. Наріжники акцентовані гранчастими півколонами. Чола бічних рамен увінчані щип цями, що складаються з шерегу кокошників. Вигадливо вирішені віконні наличники, що

12. Білопілля. Церква святих Петра і Павла Мурована церква з дзвіницею міститься в правобережній частині заплави р.Криги се ред садибної одноповерхової забудови. Східним фасадом виходить на вул.Гагаріна, яка є головною розпланувальною комуніка цією правобережної частини з центром міста. На деяких ділянках криволінійної траси вулиці силует пам’ятки потрапляє на її вісь. На церк ву зорієнтована також вісь вул.Гоголя. Завдяки композиційно активній п’ятиверхості та ви сокій дзвіниці Петропавлівська церква є най важливішою містобудівною домінантою, добре проглядаючись як із схилів лівобереж ного плато, на якому лежить історичне се редмістя Білопілля, так і з заплави. Вперше дерев’яну Петропавлівську церкву збудували поблизу теперішньої в 1672 р. Вона була парафіяльним храмом слободи Криги, заснованої того ж року. У 1681 р. Крига стала посадом (передмістям) м.Білопілля. Новий де рев’яний храм збудували на місці теперішнього в 1798 р. Взамін нього у другій половині ХІХ ст. споруджено мурований тридільний храм, який мав масивний четверик нави та прямокутні ба бинець і вівтар. У 1886 р. цю церкву рекон струйовано з розширенням і прибудовою дзвіниці за проектом архітектора В.Нємкіна (1857–1908), котрий щойно обійняв посаду харківського єпархіального архітектора. Поряд з храмом тоді ж збудовано мурований однопо верховий будинок церковного причту.

282

Петропавлівська церква

План церкви. Кресленик автора

Сумська область

Інтер'єр західного рамена церкви

Інтер'єр церкви

складаються з фільончастих пілястр і широких профільованих архівольтів. Будівля має виділену цокольну частину з підвіконними фільончастими нішами та розвинений карниз. В інтер’єрі храму, як і в його зовнішніх формах, поєднуються два принципи побудови архітектурної форми й розвитку простору: глибинно–вісьовий та центричний. Перший підкреслено ритмом арок, що поєднують усі компартименти по поздовжній вісі, підпруж них арок та глибоких розпалубок коробового склепіння західного рамена. Центричний принцип виявлений в оригінальному вирі шенні центральної частини храму: могутні ку тові пілони й профільовані широкі підпружні арки несуть зрізане восьмилоткове склепіння, на якому стоїть світловий восьмерик, увінча ний зімкнутим склепінням. Загалом така конструкція переходу до світлового восьмери ка трохи нагадує традиційний для української архітектури залом. Бічні рамена й вівтар пе рекриті коробовими склепіннями. Всі яруси дзвіниці мають плоскі перекриття по де рев’яних балках. У західній частині західного рамена є балкон з металевою огорожею, що виконує функцію хорів. Вихід на нього влашто вано з дзвіниці.

Церква збудована з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, зовні й усередині потинькована. Фасади мають двоколірне по фарбування: поле стіни — жовта вохра, де талі — білі. Щипцеві дахи по дерев’яних крок вах, бані й шатро укриті покрівельною сталлю. Підлога вимощена керамічною плиткою. В інтер’єрі збереглися олійні мальовання кінця ХІХ ст., наближені за стилем до розписів Володимирського собору в Києві. На діаго нальних гранях центрального зрізаного скле піння у круглих медальйонах — Євангелісти, на всіх пілонах під підпружними арками — постаті святих на повен зріст. Олійні мальовання у вівтарі, виконані у 1980–х рр., мистецької цінності не мають, як і іконостас. Пам’ятка використовується за первісним призначенням. У 1989–1990 рр. проведено ремонт, під час якого в бічних раменах влашто вано вівтарі: північний — Святодухівський, південний — Боголюбський. Петропавлівська церква у Білопіллі є одним з яскравих архітектурних витворів неоруського стильового напрямку в річищі історизму другої половини ХІХ ст. Її виявлено й обстежено авто ром цієї книги в 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том

283

Сумська область «Сумська область»), після чого поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місцевого значення з охо ронним № 200–См. Джерела: 1. Бондаренко І. Характерні риси творчості харківського єпархіального архітектора Володимира Нємкіна // Архітектурна спадщина України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — Вип. 5. — С. 359–363.

2. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 421–431.

3. Самойлович И. Справочная книга для Харьковской епархии. — Х., 1904. — С. 449.

4. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 277.

5. Филарет (Гумилевский). Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 420.

стіжкові дахи з глухими ліхтариками та маківками. У 1878 р. церкву розширили прибудовою південного й північного притворів, які своїми формами повторювали вівтар і бабинець. Та ким чином церква стала хрещатою, п’ятиділь ною. Під час цієї перебудови у північній і південній стінах центрального четверика про рубали широкі арки, чим послабили конструкцію, так що центральний четверик вже не міг утримати світловий восьмерик з ба нею. Про те, що теперішнє зімкнуте восьми лоткове склепіння високої стріли підйому зі світловим восьмигранним ліхтарем, що вінчає центральний четверик, не є первісним, свідчать ускладнена форма пандативів, зру бані пілястри четверика та інші деталі. Рамена об’ємного хреста мали стіжкові дахи з декора

13. Білопільський район, м.Ворожба. Комплекс церкви Покрова Богородиці, дзвіниці й волосного правління Покровська мурована церква є найстаро давнішим архітектурним об’єктом міста. Комплекс розташований у північній частині по селення на локальному підвищенні лівого бе рега р.Ворожби біля центрального трикутного в плані майдану серед одноповерхової садибної забудови. Складається з трьох різночасових споруд, які формують цілісний комплекс і фік сують найдавніший громадський центр ко лишньої військової слободи Ворожби, засно ваної в 1672 р. Церква Покрова Богородиці поставлена так, що її силует потрапляє на вісі двох вулиць і панує в просторі площі. Однак з огляду на незначну висоту й наявність поряд високих де рев церква не набула значення містобудівної домінанти поселення. Її композиційно–видо вий вплив обмежений прилеглою територією. Будівництво мурованого храму розпочато 1769 р. на місці первісної дерев’яної церкви, збудованої 1676 р. і згорілої 1739 р. Було от римано дозвіл на спорудження дерев’яного храму на цегляному підмурку. Проте парафіяни під керівництвом священника самочинно збу дували муровану церкву, яку освятили 1778 р. Первісно вона була тридільною, одноверхою, симетричною за структурою, з чотиригранною навою та півкруглими в плані вівтарем і бабин цем. Церкву неодноразово перебудовували, змінювали форми завершень, так що про її первісний архітектурний устрій достовірних відомостей бракує. Скоріше всього храм вінчала одна баня зі світловим восьмериком на центральному четверику, з ярусним верхом барокового типу. Вівтар і бабинець мали

284

Покровська церква

План церкви. Кресленик автора

Сумська область тивними верхами, що створювало загальне враження п’ятиверхості. Сьогодні рамена накриті пласкими конусовидними дахами, що є наслідком часткових руйнувань 1939 р. Покровська церква належить до пошире ного на Слобожанщині типу хрещатих цент ричних п’ятидільних храмів і свідчить про існу вання тенденції до компактного вирішення плану. Характерною є також фсефасадність композиції, тобто рівноцінне в художньому відношенні вирішення всіх фасадів з розрахун ком на коловий огляд споруди, яка до ХХ ст. займала острівне становище в містобудівній структурі. Усі ці особливості були притаманні більшості пам’яток українського відродження й бароко. Проте, на відміну від них, ворож бянська церква має тяжкі, приземисті форми й схематичний декор. Кути четверика акцентовані спареними лопатками. Верхні їх частини зрубані. Четве рик на має вінчального карнизу. Стіни рамен ритмічно членують лопатки та великі аркові дверні та віконі отвори, облямовані простою лиштвою. Рамена мають карнизи незначного виносу й примітивного профілю. В інтер’єрі добре виявлена центричність структури храму. Простір центральної дільниці характеризується висотним розкриттям зав дяки оригінальній формі вінчання. Рамена пе рекрито конховими склепіннями. У північному й південному є розпалубки над вікнами. Всі приміщення поєднані широкими півциркуль ними арками, з яких східна і західна мають парні залізні затяжки. В основі восьмилотко вого склепіння, що вінчає центр, також влаш товано перехресні парні затяжки. Первісна частина пам’ятки відрізняється від прибудов характером декору: північна й південна арки, пробиті в 1878 р., прикрашені профільовани ми тягами. Наличники, лопатки, карнизи південного й північного притворів дещо вишу каніші, ніж у первісних частинах будівлі. Церква збудована з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, зовні й усередині потинькована й побілена. Цегляні підмурки заглиблено на 2 м. Підлога з дощок, дахи по дерев’яних кроквах укриті покрівельною стал лю. В інтер’єрі під побілкою є недосліджені фрагменти олійних мальовань. Сучасний іко ностас історико–мистецької цінності не має. Дзвіниця міститься з західного боку від храму на церковному подвір’ї. У 1818 р. свя щенник Мартиновський самочинно збудував муровану циліндричну двоярусну дзвіницю кла сицистичних форм. Вона мала двоколонні пор тики в першому ярусі за сторонами світу, аркові отвори в першому й другому ярусах. Її вінчала восьмигранна сферична баня з високим шпи лем. Після часткової руйнації 1939 р. від дзвіниці зберігся тільки перший ярус. З 1990 р. дзвіниця відбудована з сучасних матеріалів.

На захід від дзвіниці міститься мурований будинок волосного правління, поставлений у комплексі з Покровською церквою на почат ку ХХ ст. До вулиці обернений причілком, увінчаним трикутним фронтоном з арковим вікном у тимпані. Будівля одноповерхова, пря мокутна в плані, вирішена в спрощених фор мах пізнього цегляного стилю з характерними фільончастими пілястрами й підвіконними нішами, зубчастими карнизами, прямими сандриками. Видовжений східний фасад ак центований трикутним щипцем та оригіналь ної форми чавунним ґанком з двома литими колонками, горизонтальним орнаментованим підзором та солярним знаком у тимпані. Первісне розпланування та декор в інтер’єрі не збереглися. Будинок має двобарвне по фарбування нетинькованих фасадів (поле стіни — жовта вохра, деталі — білі), підлогу з дощок, щипцевий дах по дерев’яних крок вах, укритий шифером. При дуже скромному, майже безстильному цегляному декорі ця будівля відзначається добрими пропорціями та високими композиційними якостями. Покровська церква у Ворожбі є унікаль ною пам’яткою народного мурованого зодче ства Слобожанщини. Комплекс споруд церкви, дзвіниці та волосного правління виявлено й обстежено автором цієї книги в 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури

Рештки дзвіниці. Фото автора 1990 р.

Будинок волосного правління

285

Сумська область України (том «Сумська область»), після чого поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місцевого зна чення з охоронним № 203–См. Джерела: 1. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 434–436.

2. Самойлович И. Справочная книга для Харьковской епархии. — Х., 1904. — С. 449.

3. Таранушенко С. Мистецтво Слобожанщини. — Х., 1928.

4. Таранушенко С. Пам’ятки архітектури Слобожанщини XVII–XVIII віків // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. — К.: Держбудвидав, 1959. — С. 59.

5. Таранушенко С. Пам’ятки мистецтва старої Слобожан щини. — Х., 1922. — Табл. XLVII. 6. Филарет (Гумилевский). Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 426.

7. ДАСО. — Ф. 749. — Оп. 1. — Спр. 268.

Генеральний план заводу. Кресленик автора: 1–клуб і заводоуправління 2–робітнича казарма 3–житловий комплекс 4–виробничі корпуси

14. Білопільський район, смт Жовтневе. Комплекс Виринського цукрового заводу Харитоненків Заводський комплекс міститься на право му виложистому березі р.Вир, окремо від су часного центру смт Жовтневе (колишнє село Миколаївка). На низинних позначках поблизу річки й ставу містяться виробничі будівлі, а ви ще по рельєфу, на південь від виробничого блоку — контора, клуб, житлові будинки спе ціалістів, казарми робітників. Унаслідок такого розташування на рельєфі та відсутності висо ких споруд комплекс заводу не відіграє помітної ролі в об’ємно–просторовій компо зиції селища. Завод, заснований сумським підпри ємцем Іваном Герасимовичем Харитоненком у 1880 р., був збудований за паровою систе мою. Виробляв цукор–пісок. Усі виробничі, адміністративні й житлові будівлі збудовано в період з 1880 по 1902 рр. Вони були цегля ними, під залізними дахами. Завод був осна щений машинами й апаратами переважно західного виробництва — фірм «Шкода» із м.Пльзен (Австро–Угорщина), «Дене» із м.Галле (Німеччина). Було також вітчизняне обладнання — преси системи Липчинського, виготовлені в Варшаві. У 1890–х рр. завод перейшов у власність сина засновника, Павла Івановича Харито ненка. Він переробляв цукрові буряки, виро щені в Миколаївській економії П.І.Харитоненка. З 1914 р. власником заводу став Іван Павло вич Харитоненко. У цей час тут налічувалося 800 робітників. 16 січня 1919 р. на підставі декрету Раднаркому УСРР завод був на ціоналізований і 1923 р. перейменований на

286

Клуб і заводоуправління Великожовтневий. Тоді ж при заводі відкрили фабрично–заводське училище. У 1943 р. під час відступу німецької армії всі виробничі корпу си були висаджені в повітря. У повоєнні роки їх відбудували й значно розширили. Нині істори ко–архітектурної цінності вони не становлять. Від первісного заводського комплексу сбереглися будівлі клубу й заводоуправління, робітничої казарми та одноповерхові житлові будинки спеціалістів. Клуб і заводоуправління — двоповерхо ва прямокутна в плані будівля, причілком звернена до вулиці, вздовж якої згруповані всі будівлі адміністративного й житлового призна чення. Зведено 1886 р. у формах так званого цегляного стилю, з дуже скромним декором. Головний причілковий фасад симетричний, акцентований пологим трикутним щипцем з вікном–розеткою в тимпані. Головний вхід — на другому поверсі. Прямокутний отвір флан ковано пілястрами й увінчано антаблементом із трикутним фронтоном. Майданчик вхідного ґанку спирається на фігурні литі чавунні колон

Сумська область

Бічний ризаліт будинку клубу й заводоуправління ки. На майданчик з двох боків ведуть зовнішні двомаршеві сходи. Наріжники будівлі акценту ють широкі лопатки. Поверхи розділяє гори зонтальний гурт з зубчастим карнизом, такий же карниз вивершує фасади. На бічному західному фасаді є невеликий ризаліт. Бічні фасади ритмічно розчленовані великими вікнами з лучковими перемичками й такими ж рельєфно виділеними сандриками з акцен тованими замковими каменями. Південна половина корпусу має зальну структуру: унизу — фойє, угорі — глядачевий зал. Північна половина корпусу має коридорне двобічне розпланування. Перекриття плоскі балкові. Дах щипцевий, по дерев’яних крок вах, укритий покрівельною сталлю. Фасади нетиньковані. Робітнича казарма розташована на захід від будинку клубу й заводоуправління. Збудо вана в 1882 р. Вона двоповерхова, прямокутна в плані. На західному фасаді є композиційно активний ризаліт. Будівля вирішена в архітек турних формах цегляного стилю, близьких до форм будинку клубу й заводоуправління. Фа сади членує на два яруси фриз поребрика, а завершує подвійний зубчастий карниз. Наріжники акцентовані фільончастими піляст рами. Вікна першого поверху мають лучкові

Робітнича казарма

Житловий будинок

перемички, без лиштви; вікна другого поверху прямокутні, облямовані простою лиштвою. Розпланування коридорне з двобічним розташуванням приміщень. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Збереглися внутрішні сходи з балюстрадою огорожі. Дах щипцевий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Житловий комплекс міститься на пів день від клубу й казарми і складається з чо тирьох одноповерхових зблокованих будинків,

287

Сумська область побудованих у 1902 р. для інженерно технічних спеціалістів заводу. Будинки постав лені уздовж вулиці, від якої їх відділяють неши рокі палісадники. Будинки цегляні, з плоскими перекриттями по дерев’яних балках, з ком бінованими вальмово–щипцевими дахами по дерев’яних кроквах, укритими покрівельною сталлю, з пічним опаленням. Фасади побілені. Декор відсутній. Архітектурними акцентами фасадів є зашиті дошками невисокі трикутні щипці з затяжками. Комплекс адміністративних і житлових бу динків Виринського цукрового заводу є цін ною пам’яткою промислово–цивільної архітектури, пов’язаною з бурхливим розвит ком вітчизняної промисловості у кінці ХІХ ст. Комплекс пам’яток виявлено й обстежено ав тором цієї книги в 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державно го реєстру нерухомих пам’яток України.

Церква Іоана Воїна

Джерела: 1. Історія міст і сіл Української РСР: Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 147–152.

2. Козлов В.С. Сумский уезд. — Вып. 1. — Сумы, 1883. — С. 35; Вып. 2: О ветряных мельницах и сахар ных заводах. — Сумы, 1884. — С. 12, 141.

3. Список фабрик и заводов Российской империи. — СПб., 1910. — С. 633.

4. ДАСО. — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 1.

5. ДАХО. — Ф. 4. — Оп. 60. — Спр. 11. — Арк. 1–3.

План церкви. Обмір і кресленик автора 15. Білопільський район, с.Куянівка (Москаленки). Церква св. Іоана Воїна Мурована церква з дзвіницею стоїть у від критій рівнинній місцевості. Навколо є роз ріджена садибна одноповерхова забудова прилеглого села Москаленки. Церква входить до складу Куянівського палацово–паркового ансамблю і замикає його головну вісь, що про ходить із заходу на схід. Стоїть за кількасот метрів від палацу. Напівротонда на головній вісі чолового фасаду палацу зорієнтована на церкву. Нині церква з дзвіницею є у створі шляхів Куянівка–Москаленки й Москален ки–Воронівка. Завдяки активному силуету з наявністю високої дзвіниці, а також розташу ванню в фокусі композиційних вісей місто будівної структури церква є найважливішою містобудівною домінантою, композиційно–ви довий вплив якої поширюється на значний простір в радіусі до 5 км. Церковне подвір’я, поросле високими ли пами й каштанами, оточене низьким цегляним муром із двома арковими воротами обабіч дзвіниці та хвірткою з півдня. Уперше прохання про дозвіл збудувати нову муровану церкву власник Куянівки Федір

288

Петрович Куколь–Яснопольський подав у 1803 р. Будівництво храму розпочалося пізніше, а освячено його в кінці 1812 р., після вигнання військ Наполеона Бонапарта з тери торії Російської імперії. Саме тому в народній пам’яті зафіксувався зв’язок між споруджен ням храму й перемогою над Наполеоном. Церква збудована за зразком Михайлївської церкви 1805 р. в маєтку Михайла Матвійовича Куликовського Рокитне колишнього Валківсь кого повіту на Харківщині. У 1840–х рр. одночасно з будівництвом куянівського палацу Куколь–Яснопольських перед західним фасадом церкви спорудили окремо розташовану муровану дзвіницю. У 1860–х рр. західний колонний портик церкви розібрали і її поєднали з дзвіницею мурова ним прямокутним у плані корпусом бабинця з притвором. При цьому розширили арку го ловного входу до церкви. Пам’ятку досліджу вав у 1948 р. архітектор тресту «Будмонумент» П.Захарченко. У 1950 р. її ремонтували. Церква належить до рідкісного в Україні архітектурного типу ротондальних базилік на циліндричному плані. Центральний простір з верхнім світловим циліндричним підбанни

Сумська область ком перекритий сферичною банею. Підбанна конструкція поєднує два тектонічні принципи: кільцевої аркади й кільцевого архітраву. Нав коло центрального об’єму — двоярусний кіль цевий обхід, перекритий циліндричним склепінням у вигляді торуса. Між’ярусне пе рекриття плоске по дерев’яних балках. Зі схо ду прилягає об’єм вівтаря — прямокутний зовні, півкруглий ізсередини, перекритий конхою. У стінах вівтаря є ніші–екседри, що використовуються як дияконник і жертовник. У західних пілонах є циліндричні приміщення, у північному з яких влаштовані дерев’яні кру чені сходи, що ведуть на хори. З заходу до основного об’єму прилягають добудовані в1860–х рр. прямокутні в плані бабинець і притвор, перекриті коробовими склепіннями. Дзвіниця двоярусна, всі яруси прямокутні в плані. Нижній ярус тридільний. Середнє приміщення — головний вхід до церкви з захо ду — перекрите куполом. Прямокутні в плані бічні приміщення мають плоскі стелі. У півден ному приміщенні влаштовані сходи на верхній ярус дзвіниці. Будівля вирішена в монументальних і ла конічних архітектурних формах зрілого класи цизму. Східний фасад ротонди акцентовано приставним чотириколонним портиком тос канського ордера, увінчаним трикутним фрон тоном. Портик вирішено дуже винахідливо: крайні колони є повними, а середні — півколо нами. Крайні колони містяться у своєрідних нішах. По всіх фасадах проходить плоска го ризонтальна тяга, яка поділяє їх на два яруси. У першому містяться прямокутні вікна дуже видовжених пропорцій, без облямувань, а та кож ніші–екседри. У другому ярусі — вікна другого світла або плоскі ніші пропорцій «сто ячого квадрата». Фасади західної прибудови розчленовані широкими пілястрами. Центричність структури храму підкрес люється тим, що у зовнішніх об’ємах, як і в ін тер’єрі, домінує сферична подвійна баня на приземистому циліндричному підбаннику, прорізаному вісьмома круглими вікнами. Для архітектурного образу храму характерна відсутність дрібних членувань і деталей, підкреслення крупного, героїчного масштабу. Цьому сприяють і низенькі чотириколонні ґанки–ківорії перед північним і південним входами в ротонду, які своїм масштабом контрастують з основним об’ємом. Їх прибу дували в 1860–х рр. Таким же монументальним є і образ дзвіниці, що викликає в пам’яті асоціації з цик лопічними будівлями стародавніх цивілізацій. Нижній четверик має лише портал головного входу та спарені наріжні пілястри. Вище міститься квадратовий у плані низенький півповерх з круглими вікнами–розетками в кожній грані. Над ним — високий четверик

Дзвіниця церкви Іоана Воїна з арковими отворами дзвонів. Ще вище — приземистий четверик, що є основою купола сферичних обрисів з високим шпилем. Купол і шпиль зруйновані в 1930–х рр., тому нині дзвіницю вінчає негарна дзвоноподібна баня з хрестом. Фасадний декор дзвіниці виріше ний площинно і сприймається тільки з близь кої відстані. В інтер’єрі пам’ятки взаємодіють глибин но–вісьовий та центричний принципи розгор тання простору. Останній підкреслює і світло ва драматургія: центральний циліндричний об’єм завдяки вікнам підбанника добре освітлено, тоді як кільцевий обхід тоне у напівтемряві. Декор інтер’єра такий же стриманий, як і фасадний: яруси розділяє карниз значного виносу; аркові отвори кільцевого обходу дру гого ярусу облямовані архівольтами. У за хідному притворі частково збереглися сюжетні олійні мальовання кінця ХІХ ст. Орнаментальні олійні мальовання того ж часу збереглися в арках ротонди. У центральній бані — мальо вання середини ХХ ст., що не становлять історико–мистецького інтересу. Решта площин в інтер’єрі побілена. Іконостас не зберігся.

289

Сумська область Первісний об’єм церкви мурований із цег ли формату 26–29 х 13–14 х 6–7 см. на вапня но–піщаному розчині голландською системою мурування. Дзвіниця мурована з цегли форма ту 26,5 х 14 х 6,5 см. ланцюговою системою. Бабинець і притвор муровані з цегли формату 27 х 14 х 6 см. ланцюговою системою. Стіни зовні та в інтер’єрі потиньковані й побілені. Підлоги з дощок. Щипцеві дахи по дерев’яних кроквах та бані по дерев’яних кружалах укриті покрівельною сталлю. Церква Іоана Воїна в Куянівці є типо логічно унікальним центричним православним храмом. Як архітектурний тип він занесений на Слобожанщину з Західної Європи. Відзна чається високою естетичною довершеністю і є однією з найкращих класицистичних пам’яток Сумщини. Виявлена й обстежена ав тором цієї книги в 1990 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлена на державний облік як пам’ятка архітектури й містобудуванння місцевого значення з охо ронним № 204–См. Джерела: 1. Лукомский Г.К. Старинные усадьбы Харьковской гу бернии. — СПб., 1914. — С. 71, 95.

2. ДАСО. — Ф. 749. — Оп. 1. — Спр. 96. — Арк. 1.

3. ДАСО. — Ф. Р–3343. — Оп. 1. — Спр. 44. — Арк. 2, 10.

16. Білопільський район, с.Марківка. Вітряк Вітряк стоїть на пагорбі за селом. Збудо ваний у першій чверті ХХ ст. Він шестикрилий, на один постав і належить до типу ступняків, тобто з корпусом, що повертається. Скла дається з чотиригранної двоярусної каркасної клітки 4,7 х 3,8 м у плані, обшитої дошками вертикально з нащільниками. Має щипцевий дах, укритий покрівельною сталлю. Ця клітка стоїть на крузі, що укріплений на вкопаному в землю стояні, на який одягнуто крижницю. Нижня опорна частина вітряка (стілець) — зрубної конструкції. Корпус повертали за до помогою довгої колоди–воротила. Конструк тивне вирішення крил традиційне: на зовнішньому кінці циліндричного головного валу є шість махів із глицями, зашитими дошками. Площини крил поставлені під ку том до вертикальної площини. Внутрішній кінець валу з залізним чіпом утримується го ризонтально підосками. На нього одягнуто кулачне колесо значного діаметру, що уру хомлює цівку й веретено, яке є віссю обер тання верхнього жорна. Увесь механізм вітряка, що міститься на другому ярусі, зберігся в доброму стані. Між’ярусне перек ритя плоске по дерев’яних балках. Яруси

290

Вітряк у с.Марківка сполучаються дерев’яною драбиною. Висота просторого першого ярусу — 1,98 м. На тильному фасаді є двері й простий ґанок, що спирається на випусти. Споруда вирішена суто функціонально, без декору. Виявлена й обстежена автором у 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлена на державний облік як пам’ятка архітектури й містобудуванння міс цевого значення з охоронним № 205–См. Джерела: 1. Козлов В. Сумский уезд. — Вып.2: О ветряных мель ницах и сахарных заводах. — Сумы, 1884. — С. 10.

2. Таранушенко С. Вітряки // Народна творчість та етног рафія. — 1958. — Кн. 1. — С. 80–99.

17. Білопільський район, с.Павлівка. Будинок Ольгинської лікарні Комплекс, що складається з трьох однопо верхових цегляних будинків, міститься на не високому пагорбі на околиці села. У головному корпусі розміщувалися стаціонар й амбула торія, а в двох дворових флігелях — прачечна, аптека, пологове відділення та житло лікарів. Комплекс збудовано 1912 р. коштом кня гині Юлії Петрівни Хілкової і названо «Оль гинською лікарнею» в пам’ять про її онуку княжну Ольгу Дмитрівну Хілкову. З Ольгинсь

Сумська область кою лікарнею пов’язані життя і діяльність кіль кох поколінь власників маєтку в цьому селі князів Хілкових — учасників визвольного руху в Російській імперії кінця ХІХ — початку ХХ ст. Князь Дмитро Олександрович Хілков (1857–1914) — армійський підполковник, учасник російсько–турецької війни, оселився в Павлівці 1884 р. і в 1886 р. безоплатно пе редав селянам 400 десятин належної йому землі. Князь був особисто знайомий з пись менником Л.Толстим, художником М.Ге. Підтримував зв’язки з марксистом Г.Плєха новим, анархістом князем П.Кропоткіним, письменником М.Лєсковим. Князь розпочав проповідь «толстовства» й атеїзму в Павлівці та навколишніх селах Річки й Вири. За це у 1892 р. його заслали на 5 років на Кавказ. У 1893 р. старших дітей Д.Хілкова Бориса й Ольгу повелінням імператора Олександра ІІІ забрали у батьків і передали для христи янського виховання бабусі, княгині Ю.Хіл ковій. Князь Д.Хілков з Кавказу виїхав за кор дон. На початку ХХ ст. він разом з В.Бонч Бруєвичем видавав у Швейцарії «Народні листки», друкувався в газеті В.Ульянова (Лєніна) «Іскра». Його брошура «Об уличных беспорядках (мысли военного)» викликала значний розголос у 1902 р. Д.Хілков був ав тором книжок «Терор і масова боротьба» (Женева, 1904 р.), «Революція і сектанти» (Женева, 1905 р.), «Про свободу і як вона до бувається» (Женева, 1905 р.). Під впливом агітації князя в Павлівці відбу лися вересневі події 1901 р., коли селяни увірвалися до церковно–парафіяльної школи, учинили наругу над іконами, намагалися розг ромити Михайлівську церкву і вчинили опір владі. З приводу цих подій В.Бонч–Бруєвич писав у 1902 р.: «Павловское дело (...) показы вает нам, что среди крестьянского населения накопилось много ненависти к современному порядку вещей в России. По всем этим собы тиям мы видим, что не только жители городов и фабричных районов, но и жители степей, гор и лесов не в состоянии более выносить ярма самодержавия, что несомненно приближает ся час великой народной расплаты за всё зло, содеянное царями, министрами, всякими другими властями и господами». До судової відповідальності було притягнуто 68 павлівсь ких селян. Їх захищав видатний письменник В.Короленко. Процес був закритим, а вирок — досить жорстким. У різний час Павлівку відвідували пись менники І.Бунін і В.Короленко, художники М.Ге і М.Альохін, більшовицький діяч В.Бонч–Бру євич. Після завершення першої російської ре волюції 1905–1907 рр. князь Д.Хілков повер нувся у Павлівку. Тут він жив до початку першої світової війни. У серпні 1914 р. він добровільно

Будинок Ольгинської лікарні

План Ольгинської лікарні. Кресленик автора вступив до діючої армії і невдовзі загинув у бою неподалік Львова. Похований на хуторі Дмитрівка поблизу Павлівки. У князя було четверо дітей — Борис, Оль га, Єлизавета і Олександр. Сестри Ольга і Єлизавета покінчили з собою в 1910 р. Борис Дмитрович Хілков за большевицького режиму обіймав низку відповідальних постів. Олек сандр Дмитрович служив у Добровольчій армії, виїхав на еміграцію, а 1934 р. повернув ся в СРСР. Головний корпус лікарні складний у плані, видовжений. Він звернений чолом на схід. Цей фасад симетричний, тривісний. Середня вісь акцентована фігурним щипцем, бічні — од новіконними ризалітами зі щипцями й ори гінальної форми лопатками. Тильний фасад має складнішу асиметричну побудову з дво ма крилами, перпендикулярними до основ ного корпусу. Вся будівля має підвал і піднята на висо кий цоколь. Підвал освітлюють невеликі віконця «лежачих» пропорцій із лучковими перемич ками, що виходять на північний фасад. Розп ланування північної частини корпусу ан філадне, решти — коридорне, з однобічним розташуванням приміщень.

291

Сумська область Площини фасадів розчленовані метрич ним шерегом прямокутних вікон без обляму вань та плоскими лопатками зі ступінчасто нависаючими навершями, декорованими ти повим для модерну мотивом кола з трьома прямовисними стрічками. Навершя підно сяться над рівнем вінчального карнизу на кшталт невеликих веж. Стіни завершує зуб частий ступінчастий фриз і карниз невелико го виносу. Центральний щипець прикрашає напис церковнослов’янською вяззю «Оль гинская лечебница». В інтер’єрі декор відсутній. Споруда мурована з цегли на вапня но–піщаному розчині ланцюговою системою. Усередині стіни потиньковані, зовні були отиньковані лише цоколь, лопатки й елементи вінчання. Усі перекриття плоскі по дерев’яних балках. Дахи вальмові, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Дворові флігелі симетричні, прямокутні в плані з ризалітами. Вирішені в таких само архітектурних формах і конструкціях, що й го ловний корпус. Таким чином Ольгинська лікарня в Пав лівці — не тільки оригінальний архітектурний витвір провінційного модерну, а й єдиний істо ричний об’єкт, пов’язаний із пам’яттю родини князів Хілкових. Цю комплексну пам’ятку архітектури та історії виявлено й обстежено автором цієї книги в 1990 р., включено до Зво ду пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державно го реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Недогарко О.Н. Два художника // Художник. — 1990. — №11.

2. Недогарко О.Н. Николай Иванович Ге и Сумской уезд // Музейна колекція та художнє життя Сумщини: проблеми і перспективи вивчення. Тези доповідей та повідомлень наукової конференції. — Суми, 1990. — С. 18–19.

3. Недогарко О.Н. Он сотрудничал с ленинской «Иск рой» // Вопросы истории КПСС. — 1990. — №10. — С. 140–142.

4. ДАСО. — Ф. 571. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 1–10.

18. смт Буринь. Комплекс Буриньського цукрового заводу Заводський комплекс міститься на пів нічно–східній периферії селища біля заліз ничної магістралі. Оточений муром. На тери торії є великий став. У західній частині міститься робітничий клуб, зведений 1928 р. Територію заводу оточують райони однопо верхової садибної забудови, тому підвищені частини заводських корпусів та димарі відіграють роль своєрідних містобудівних домінант.

292

Генеральний план заводу. Кресленик автора: 1–виробничий корпус 1895 р.

2–виробничі корпуси 1912 р.

3–складський корпус 1925 р.

4–робітничий клуб 1928 р.

Панорама заводського комплексу Буринський буряково–цукровий завод №17 Товариства Курських буряково–цукрових і рафінадних заводів був заснований 1895 р. поблизу лінії Московсько–Києво–Воронезької залізниці. Завод улаштували за паровою сис темою. Початково він виробляв цукор–пісок. Виробництво містилося в двох корпусах: цег ляному двоповерховому, під бляшаним дахом, та в дерев’яному двоповерховому. У цьому заводі було дев’ять відділень, які забезпечували повний технологічний цикл: 1. Бурякове відділення містилося частково в дерев’яному, а частково в цегляному корпу сах, причому в останьому — на двох поверхах: на першому були водяний транспортер, бу рякопіднімальне колесо, парова машина, во дяний насос. На другому поверсі містився вертикальний елеватор.

2. Сокодобувальне й апаратне відділення займало незначний об’єм і містилося на двох поверхах цегляного корпусу. На першому по версі були жолоб під дифузорами, жомовий шнек системи «Шкода», автомат для 1–ї сату

Сумська область рації Богушевського, парова машина для пе рекачування сиропу, парова машина з двома насосами для соків 2–ї і 3–ї сатурації, з двома насосами для 1–ї сатурації і двома водяними насосами диференціальної системи. Тут же містилися парова машина з газовим ци ліндром, центральна парова машина в 120 кінських сил, яка урухомлювала всю заводсь ку трансмісію, два амоніакальних приводних насоса для води, дифузійний насос, автомат для 2–ї та 3–ї сатурацій, 7 автоматів для ви парних апаратів системи Рільє. На другому поверсі цього відділення були різальні маши ни системи «Шкода», підвісна дорога, 12 ди фузорів, ловушки для жому, сатураційні котли для 1–ї, 2–ї та 3–ї сатурацій, фільтрпреси для 1–3 сатурацій, мішалки для вапняного моло ка, фільтри для соків 1–3 сатурацій, система випарних апаратів, 2 вакуумні апарати для варіння утфеля, вакуум–апарат для варіння патоки, резервуари й фільтри для сиропу, місткості для патоки.

3. Відбілювальне відділення містилося на першому й другому поверхах цегляного кор пусу поряд з апаратним відділенням. На пер шому поверсі стояли центрифуги: 6 системи Вестона і 3 системи Кайля. Тут були влашто вані: підвісна дорога з вагонетками для за вантажування центрифуг, елеватор для під німання білого цукру на сушку, безкінечний гвинт для транспортування жовтого цукру, 7 криталізаторів, утфелемішалки, 3 насоси для патоки, колеровочний чан. На другому по версі містилася сушка для білого цукру, який подавався елеватором.

4. Паточне відділення містилося на пер шому поверсі поряд із відбілювальним. Тут бу ли встановлені резервуари й 3 кристалізатори системи Бока для патоки.

5. Упаковочне відділення містилося на другому поверсі над паточним відділенням, з яким не мало ніякого зв’язку. Слугувало для зважування й упаковування виробленого цук ру. Дверями поєднувалося з двоповерховим магазином, що містився у північно–східному крилі цегляного корпусу.

6. Парове відділення містилося в тильній частині цегляного корпусу. Тут були 4 трубчасті парові котли системи Меньє, паровий котел системи Тішбейна, паровий котел Штайн міллера, 3 комбінованих котла, парові насоси, центральний автомат.

7. Відділення фільтрації містилося на пер шому поверсі цегляного корпусу між паровим і апаратним відділеннями. Тут були встанов лені 6 кістяних фільтрів і 2 накалювальні печі системи Шатте.

8. Вапняне відділення містилося в ок ремій цегляній прибудові, що прилягала до тильної стіни цегляного корпусу. Тут стояла апаратура для гасіння вапна системи Міка,

мішалка для вапна, трансмісійний насос для вапняного молока.

9. У відділенні електроосвітлення був паро вий двигун і динамо–машина, яка давала струм напругою в 110 вольт і силою в 125 ампер. На другому поверсі цегляного корпусу містилися також кабінет директора й лабора торія, а над останньою — водонакопичуваль ний бак. У 1904 р. були збудовані додаткові кор пуси й організовано виробництво цук ру–рафінаду за методом, винайденим інже нером–технологом Юрієм Мефодійовичем Олтаржевським. Це було перше застосуван ня цього методу в Російській імперії. У 1911–1912 рр. за управителя Н.В.Лей берга проведено реконструкцію заводу й по будовано нові корпуси. На той час річне ви робництво цукру сягнуло 800 тисяч пудів (близько 13 тисяч тон), а чисельність робітників — 1205 чоловік. Для них завод утри мував училище й лікарню. При заводі були ремонтні майстерні. В 1919 р. завод націоналізовано. Восени того ж року, коли Буринь зайняла Доброволь ча армія, завод був зруйнований, а всі машини й механізми виведені з ладу. Протягом 1920–1925 рр. завод відбудували й він запра цював. Тоді ж на північ від цегляного корпусу 1895 р. спорудили цукрові склади. У 1928 р. завод зазнав деякої реконструкції: замість 18 старих котлів установили 9 нових. Під час другої світової війни завод був зруйнований. Після відбудови він розпочав випускати продукцію в 1948 р. При цьому споруди зазнали значної реконструкції: до первісного корпусу прибудували велике кри ло, при цьому зруйнували частину магазину й бурякового відділення, все електричне відділення разом зі сховищем інструментів, значно перебудували південну частину кор пусу. Була докорінно змінена вся технологічна схема, внаслідок чого змінилося призначення багатьох приміщень. На території заводу в по воєнну добу з’явилося чимало нових суто утилітарних будівель, що не становлять істо рико–архітектурного інтересу. Від першого будівельного етапу найкраще збереглося північно–східне крило двоповер хового цегляного корпусу 1895 р. Воно має ве ликі аркові вікна на два поверхи. Простінки зсередини підсилені колонами. Перекрито корпус сталевими трикутними кроквяними фермами з поздовжнім світловим ліхтарем і ґраткою типу Полонсо. Дах укритий по крівельною сталлю. Причілки акцентовані фронтонами, причому західний — трикутний, а східний — ступінчастий. Фасади відзнача ються дуже виразною системою декору, яку в стильовому відношенні можна вважати неок ласицистичним напрямком цегляного стилю:

293

Сумська область

План першого поверху виробничого корпусу 1895 р. Кресленик–реконструкція автора. Пунктиром позначені втрачені частини корпусу. І – бурякове відділення 1–водяний транспортер 2–бурякопіднімальне колесо 2а–парова машина 2в–водяний насос 3–мийка кулачної системи 4–вертикальний елеватор ІІ – сокодобувне і апаратне відділення 5–жолоб під дифузорами 6–жомовий шнек системи «Шкода» 7–автомат для 1–ї сатурації Богушевського 8–парова машина для перекачування сиропу 9–парова машина з двома насосами для соків 2–ї і 3–ї сатурацій, з двома насосами для 1–ї сатурації та двома водяними насосами диференціальної системи 10–парова машина з газовим циліндром 11–центральна парова машина 12–два приводні насоси для води 13–дифузійний насос 14–автомат для 2–ї та 3–ї сатурацій 15–автомати для випарних апаратів системи Рільє 16–місткість для відпрацьованої води 17–газозбірник 18–газовий фільтр ІІІ – відбілювальне відділення 19–центрифуги систем Вестона (6 шт.) і Кайля (3 шт.)

20–центрифуги системи Вестона для відбілювання утфеля 1–ї кристалізації

294

21–підвісна дорога для завантаження центрифуг 22–елеватор для підняття білого цукру на сушку 23–кристалізатори 24–утфелемішалки 25–колеровочна місткість IV – паточне відділення 26–резервуар для патоки 27–кристалізатори системи Бока для патоки V – магазин VІ – парове відділення 28–трубчасті парові котли системи Меньє 29–паровий котел системи Тішбейна 30–паровий котел системи Штайнміллера 31–комбіновані парові котли 32–центральний автомат 33–парові насоси VІІ – відділення фільтрації 34–костяні фільтри 35–накалювальні печі системи Шатте VІІІ – вапняне відділення 36–апарат для гасіння вапна системи Міка 37–мішалка для вапна 38–трансмісійний насос для вапняного молока ІХ – електричне відділення 39–динамомашина 40–паровий двигун Х – приміщення для інструментів

Сумська область

Виробничий корпус 1895 р.

Заводський корпус 1912 р. стіни членують рустовані лопатки, отвори об лямовують архівольти з виділеними замкови ми каменями. Стіни завершує розвинений зубчастий карниз. Пофарбування фасадів тра диційне: жовте поле стіни, білі деталі. З тильного боку старого заводського корпусу обабіч залізничної вітки є два корпу си, зведені під час реконструкції заводу в 1912 р. Обидва вирішені в однакових архітектурних формах цегляного стилю з вико ристанням різноманітних історичних мотивів, виконаних у лицевому цегляному муруванні. Один корпус триповерховий, другий — чоти риповерховий. Площини фасадів розчлено вані широкими лопатками й горизонтальними смугами поребрика, увінчані карнизом із су хариками й зубчастим фризом. Великі віконні отвори мають лучкові рельєфно виділені перемички. Триповерховий корпус має щипццевий дах по сталевих кроквяних фермах й оригінальної форми фронтони на

причілках з романськими біфоріями в тимпа нах та зубчастим декоративним фризом, що імітує машикулі. З південного боку зберігся високий цегля ний димар з викладеною із цегли датою «1895». Він має призматичний цоколь, виріше ний на кшталт п’єдесталу колони римського ордера. Цей п’єдестал вінчає карниз, що імітує машикулі. З північного боку міститься двоярусний, двосвітний, прямокутний у плані видовжений складський корпус. Стіна має каркасну конструкцію і складається з прямокутних у пе ретині масивних пілонів, поєднаних зверху арками, та тонкостінного заповнення. Перек ритий корпус сталевими кроквяними ферма ми аркової форми. Зовнішній декор скромний і функціональний: стіни членують рустовані ло патки, що відповідають пілонам. У верхньому ярусі є прямокутні вікна. Вінчає фасади розви нений багатоуступчастий карниз. Збережені будівлі Буриньського цукрово го заводу початкових етапів будівництва (1895–1912 рр.) становлять значну історичну й архітектиурну цінність як характерні зразки промислової архітектури кінця ХІХ — початку ХХ ст., а також як пам’ятки науково–технічного поступу. Комплекс пам’яток виявлено й дос ліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державно го реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Історія міст і сіл Української РСР: Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 165–170.

2. Список фабрик и заводов Российской империи. — СПб., 1910. — С. 625.

3. ДАСО. — Ф. 882. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 1–10–зв.

4. ДАСО. — Ф. 882. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 1–9.

19. Буриньський район, с.Слобода. Садибний будинок цукрозаводчика А.Курдюмова Мурований одноповерховий на підвалі бу динок стоїть на відкритій рівнинній місцевості в центральній частині села на березі ставу, до якого звернений чоловим східним фасадом. Збудований у 1910–1913 рр. як садибний будинок А.П.Курдюмова, власника Мико лаївського цукрового заводу, що міститься у північній частині цього ж села. У 1955 р. будівля була перетворена на багатоквартир ний житловий будинок. Будівля Н–подібна в плані. В середній час тині корпусу, розділеній поздовжньою капітальною стіною, містилися чотири кімнати

295

Сумська область

Садибний будинок А.Курдюмова

План садибного будинку. Обмір і кресленик автора власника. У південному крилі були приміщен ня обслуги, у північному — кімнати для гостей. Південне крило мало коридорне однобічне розпланування, решта будинку — багатока мерне розпланування, наближене до анфілад ного. У 1955 р. розпланування було змінене: пробито нові входи, закладені дверні отвори у внутрішніх стінах, поставлені перегородки, внаслідок чого утворено шість квартир з окре мим входом у кожну. Як і план, фасади будівлі строго симет ричні, тривісні. Пишнота декору, вирішеного в неоготичних формах цегляного стилю, на дає споруді палацового характеру. Чоловий і тильний фасади вирішені ідентично, з двома тривіконними ризалітами, увінчаними високи ми чотирисхилими дахами з люкарнами й ви шуканими неоготичними щипцями. Наріжни ки підкреслені гранчастими півколонами, що завершуються ярусом декоративних маши кулів і вінчаються пінаклями. Причілки ри залітів, крім люкарн, увінчані ступінчастим парапетом. Заглиблена частина фасаду чле нується метричним шерегом вікон. Середня вісь не виділена.

296

Тривісність бічних фасадів досягнута влаштуванням симетричних бічних розкріпо вок фасадів, фланкованих гранчастими півко лонами з башточками, а також декоративного щипця з люкарною по центру. Усі фасади вирішені рівноцінно. Поле стіни відділяє від низенького цоколя, декоро ваного нішами, горизонтальний профільова ний гурт. Стіни членують великі прямокутні вікна, облямовані наличниками з готичними стрілчастими завершеннями. Трикутні тим пани над вікнами прикрашені рельєфними керамічними вставками з рослинним орна ментом. Під кожним вікном проходить профільована поличка. Підвіконні ніші деко ровані поребриком. Стіни вінчають аркатур ний фриз дуже ускладненої форми та розкріпований карниз великого виносу зі смугою дрібного поребрика. У декорі фасадів активно застосовано ху дожній метал: щипці люкарн вінчають ковані шпилі з орнаментованими флюгерами, на гре бенях даху встановлена декоративна ґратка, всі первісні дверні отвори мають козирки з ор наментальними металевими кронштейнами. Збереглися також зовнішні дерев’яні фільон часті двері з рослинним різьбленням, вком понованим у геометричні фігури. В інтер’єрі декор не зберігся. Збудовано з червоної і жовтої цегли лан цюговою системою мурування на цементному розчині з розшивкою швів. В оформленні не тинькованих фасадів максимально використа но декоративний ефект двобарвного муруван ня: поле стіни складається з горизонтальних смуг червоної та жовтої цегли, наличники вик ладено з жовтої цегли, ризаліти й півколони декоровані готичним сітчастим орнаментом — жовтим на червоному тлі. Підлога з дощок. Пе рекриття плоскі по дерев’яних балках. Дахи високі вальмові, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. На захід від будинку є збудований одно часно з ним мурований прямокутний у плані господарський погріб, нині напівзруйнований. Садибний будинок А.П.Курдюмова є уні кальним за ступенем мистецької доверше ності витвором неоготичного напрямку стилістики історизму початку ХХ ст. Виявлено й обстежено автором цієї книги в 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культу ри України (том «Сумська область»), після чо го поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 206–См. Джерела: 1. Список фабрик и заводов Российской империи. — СПб., 1910. — С. 635.

2. ДАСО. — Ф. 666. — Оп. 2. — Спр. 8. — Арк. 27.

3. ДАСО. — Ф. 666. — Оп. 2. — Спр. 32. — Арк. 1–2.

Сумська область 20. Глухів. Банк М.Терещенка Мурований двоповерховий будинок стоїть на червоній лінії у шерегу суцільної забудови кварталу, що виходить на одну з головних ву лиць міста — Т.Шевченка (вул. Т.Шевченка, 12). Прилягає впритул до будинку А.Бештака. З містобудівної точки зору є рядовим об’єктом, що формує забудову вулиці. Мурований, одноповерховий, на підвалі будинок постав на цій ділянці наприкінці XVIII ст., коли глухівська фортеця втратила своє військове й місторегулювальне значення, а ко лишня її еспланада почала перетворюватися на торговельний майдан і забудовуватися відповідними спорудами. Первісне призначен ня цього будинку невідоме, найвірогідніше во но було пов’язане з торгівлею. У 1876 р. цей будинок належав місцевому купцю Короб чевському. Від нього його придбав знаменитий глухівський купець, промисловець і меценат Микола Артемович Терещенко (1819–1903). М.А.Терещенко був сином глухівського купця Артема Терещенка, справи якого він продовжив разом з братом Федором, ство ривши акціонерне товариство цукрових за водів. Товариство братів Терещенків не тільки виробляло, але й успішно торгувало цукром на світовому ринку. На 1911 р. внески родини в закордонних банках становили понад 13 мільйонів рублів. Багатство дало можливість Миколі Артемовичу віддатися меценатству й колекціонерській пристрасті. Він мав доб рий мистецький смак і дивовижне чуття щодо нових мистецьких явищ: колекціонував твори російських та українських художників XVIII–ХІХ ст., мав кілька малярських творів Т.Шевченка та його друга В.Штернберга. Водночас «Ста рий Микола», як його називали сучасниким, розумів і цінував такого непростого й «модер нового« мистця, як М.Врубель. Загалом, ко хався в антикваріаті та різних старожитностях і був у цій царині суперником свого зятя — знаменитого колекціонера й організатора Київського музею Б.Ханенка. М.Терещенко особливо піклувався про освіту й культуру в тих містах, де він жив і де були зосереджені його ділові інтереси. Його коштом спорудже но чимало благодійних та освітних закладів у Києві, жіночу гімназію й ремісниче училище в Кролевці. Та найбільше уваги Микола Арте мович надавав рідному Глухову, тим більше, що тривалий час обіймав посаду глухівського міського голови. Під його керівництвом у 1870–х роках розпочалося впорядкування міста, брукування центральних вулиць. Оскільки міський бюджет у ті часи був недос татнім, М.Терещенко вклав у цю справу свої власні кошти й залучив до фінансування членів своєї родини. Результатами цих за ходів стало досить імпозантне архітектурне

середовище глухівського середмістя, створе не в останній третині ХІХ — на початку ХХ ст. М.А.Терещенко перебудував будинок, придбаний у Коробчевського, надбудувавши другий поверх і влаштувавши тут свій банк. Протягом ХХ ст. будинок зазнав деяких пере будов: з півдня зроблено прибудову, за архітектурними формами аналогічну старій частині будівлі; змінено форми вікон і віконних рам; у 1980–х рр. вітрини вікон першого по верху, пробиті у середині ХХ ст., перероблено на спарені прямокутні вікна у формах, близь ких до історичних. Останній ремонт будівлі здійснено в 1992 р. Будинок прямокутний у плані, витягнутий уздовж вулиці. Його видовжений симетричний

Банк М.Терещенка. Фото 2003 р.

План підвалу та першого поверху будинку банку. Обміри й кресленик автора

297

Сумська область вими внутрішніми перегородками. Другий по верх має коридорне розпланування з дво бічним розташуванням приміщень. Підмурки цегляні, стрічкові. Товсті цегляні стіни зовні та в інтер’єрі потиньковані й побілені. Перекриття плоскі, балкові. Сходи й підлоги дощані. Опалення первісно було пічним. Вальмовий дах по дерев’яних кроквах укритий покрівельною сталлю. Будинок банку М.Терещенка становить значну історико–архітектурну й меморіальну цінність як рання пам’ятка мурованої цивільної архітектури Глухова та як будинок, пов’язаний з життям і діяльністю видатної людини — М.А.Терещенка. Об’єкт культурної спадщини виявлено й досліджено автором цієї книги в 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область») й у 1988 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 113–См. Джерела: 1. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 98–100.

21. Глухів. Будинок А.Бештака

Микола Артемович Терещенко чоловий фасад звернено на захід. Він має найімпозантніше архітектурне вирішення з ви користанням форм історизму, в яких перева жає спрощена необарокова стилістика. Вісь симетрії підкреслює головний вхід, акцентова ний арковим вікном другого поверху з фрон тоном ускладненої форми над ним. Загальну симетрію порушує південна прибудова, на явність якої робить весь фасад дисиметрич ним. Фасадні площини розчленовані лопатка ми й пілястрами, рустованими на першому поверсі. Кожне прясло стіни, крім центрально го, має спарені вікна: у першому поверсі — прямокутні, на другому — чергуються пари прямокутних та аркових вікон. Поверхи розділяє масивний карниз, розкріпований на пілястрах. Його профіль характерний для споруд пізнього провінційного бароко. Дру гий поверх вінчає масивний карниз невираз ного профілю. Первісна розпланувальна структура будівлі походить від традиційної української хати на дві половини. Підвал, вхід до якого влаштовано з двору, поділений капітальними стінами на сіни–коридор посередині та дві по ловини, з яких південна — двокамерна. Такою ж є в своїй основі й розпланувальна структура першого поверху, дещо ускладнена додатко

298

Мурований двоповерховий будинок роз ташований в історичному середмісті Глухова на розі двох головних вулиць — Києво–Мос ковської і Т.Шевченка (колишньої Романівсь кої). За містобудівним значенням є рядовою будівлею, що формує забудову наріжної час тини кварталу. Одноповерховий мурований будинок зве дено на початку ХІХ ст. після знесення земля них валів глухівської фортеці, коли на їх місці утворилася Базарна площа. Первісно він мав торговельну функцію. Своїм об’ємом він фіксував східний бік Торговаї чи Базарної (зго дом — Румянцевської) площі на перетині її з ву лицею Києво–Московською. У другій половині ХІХ ст. будинок зазнав радикальної рекон струкції: замуровано відкриту аркаду першого поверху, надбудовано другий поверх, з двору прибудовано два ризаліта. На початку ХХ ст. будинок належав глухівському промисловцю, власникові пивоварні Андрію Семеновичу Бештаку.Тоді на першому поверсі містилося 4 магазини, кожен з яких мав окремий вхід з Румянцевської площі. А на другому поверсі 13 грудня 1908 р. було відкрито сінематограф «Ілюзія», власником якого була Віра Павлівна Конашевич з Чернігова — дружина глухівського ісправника, надвірного радника Конашевича. У цьому сінематографі юний Олександр Пет рович Довженко (1894–1956) під час навчання в Глухівському вчительському інституті протя гом 1911–1914 рр. запізнався з мистецтвом кіно. Протягом ХХ ст. будинок зазнав деяких

Сумська область

Будинок А.Бештака.

Північний фасад будинку А.Бештака. Кресленик М.Кваснікова 1908 р. приміщень, де містяться і сходи на другий по верх. Другий поверх не має капітальних внутрішніх перегородок, його розпланування неодноразово змінювалося. Фасади вирішено в традиційних класицис тичних формах. Провідним архітектурним мо тивом є аркада першого поверху. Його стіни рустовані. Вікна другого поверху прямокутні, без облямувань, мають рельєфно виділені замкові камені. Пофарбування фасадів тра диційне для класицизму — жовта вохра. Перекриття плоскі балкові, підлоги й схо ди дерев’яні, дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Будинок А.Бештака має значну істори ко–меморіальну й архітектурну цінність як перший кінотеатр Глухова, що зберігся, а та кож як єдина збережена донині класицистична торговельна споруда міста початку ХІХ ст. Вияв лено й досліджено автором цієї книги в 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область») й у 1988 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 113–См. Джерела: 1. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 102.

2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 1929. — Арк. 1–16.

Плани поверхів будинку А.Бештака. Обміри й кресленик автора

22. Глухів. Будинок Веригинського місь кого чотирикласного училища

перебудов та внутрішніх перепланувань. Ос танні ремонти проведено в 1992 та 2003 рр. Будинок прямокутний у плані, з двома дворовими ризалітами. Розпланування пер шого поверху традиційне для торговельних споруд початку ХІХ ст.: 4 торговельні при міщення, розташовані в шерег уздовж вул. Т.Шевченка, розділені капітальними стінами й займають усю глибину корпуса. Первісно во ни відкривалися до вулиці відкритими аркада ми. З двору прибудовано 2 блоки допоміжних

Одноповерхова мурована будівля містить ся в північній частині правобережного району Глухова, що називається Веригиним, за межа ми історичного середмістя (пров. Шкільний, 1). Поставлена посеред ділянки зі значним відсту пом від червоної лінії. Є архітектурним акцен том серед одноповерхової садибної забудови. Збудовано у 1905–1906 рр. коштом місько го земства з використанням переопрацьовано го типового проекту. Значних перебудов і втрат будівля не зазнала. Зараз в ній міститься школа.

299

Сумська область

Веригинське міське училище Будівля прямокутна в плані, на напів підвалі, має по два ризаліти на симетричних чоловому й тильному фасадах: на чоловиму фасаді ризаліти акцентують входи. Архітектурне вирішення фасадів — у нарочито монумен тальних формах пізнього історизму, з вико ристанням різноманітних стилістичних форм. Стіни й наріжні лопатки рустовано, вікна з луч ковими перемичками мають масивні сандрики з рельєфно виділеними замковими каменями. Стіни вінчає розвинений карниз з фризом, складеним з ніш–ширинок. Ризаліти увінчані аттиками. Система розпланування коридорна, з двобічним розташуванням класів. Підмурки цегляні стрічкові, цегляні стіни в інтер’єрі потиньковані, а зовні первісно не тинькувалися; нині вони мають двобарвне по фарбування: тло кольору жовтої вохри, деталі — білі. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Підлога й сходи дощані. Опалення первісно було пічним. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Будинок Веригинського міського чотирик ласного училища має історико–архітектурну цінність як характерний зразок навчального закладу початку ХХ ст., спорудженого за спеціально опрацьованим проектом багатора зового використання. Будівлю виявлено й обстежено автором у 1992 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 347–Cм.

23. Глухів. Будинок Дворянського зібрання Мурована двоповерхова будівля стоїть на одній з головних вулиць міста — Шос тенській (за радянської доби називалася Леніна, тепер — Терещенків) на північ від істо ричного середмістя (вул. Терещенків, 80). Відіграє роль архітектурного акценту серед малоповерхової забудови.

300

Будинок Дворянського зібрання. Фото Ю.Москаленка 2003 р.

Плани поверхів Дворянського зібрання. Обміри й кресленик автора Збудовано в 1811 р. на замовлення дворя нства Глухівського повіту за проектом, ймовірно, А.Карташевського. Протягом ХІХ ст. будівля зазнала незначних перебудов, що позначилися, передусім, на декорі. За ра дянської доби тут містилися різні установи, у 1980–х рр. — виконавчий комітет Глухівської міської ради. Наслідком цього стало незначне внутрішнє перепланування. У 1989 р. Сумсь кий відділ інституту «Укрпроектреставрація» розробив проект реставрації та пристосування пам’ятки під краєзнавчий музей. Реставраційні роботи були завершені в 2003 р. й зараз тут діє Глухівський краєзнавчий музей. Будинок квадратовий у плані. Має харак терну для класицизму фасадну композицію. Чоловий фасад, звернений до вулиці, строго симетричний. Середня його частина, виділена кріповкою, двоповерхова. Бічні рамена — одноповерхові. Розпланувально–просторова композиція неповторна й водночас характер на для будівель цього функціонального типу. Центр корпусу займає двосвітний, прямокут ного плану зал зібрань з балконом для оркестру. Навколо залу розташована анфілада кімнат. До чолової частини корпусу, поряд з вестибю лем, винесено сходову клітину з двомаршевими сходами на другий поверх.

Сумська область Архітектурне вирішення фасадів — у сти лістиці провінційного класицизму початку ХІХ ст. Стіни першого поверху рустовані й прорізані великими прямокутними вікнами без обляму вань. У середній частині фасаду вони мають рельєфно виділені замкові камені. Перший поверх завершує енергійно прорисований карниз. Фасадна площина другого поверху розчленована широкими лопатками. Вікна ма ють тягнуті наличники й рельєфні підвіконні ніші. Вінчає будівлю карниз на модульйонах. Бічні й тильний фасади вирішені значно скромніше, без жодного декору. Будинок зведено з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, всередині й зовні по тиньковано. Пофарбування фасадів характерне для класицизму: тло кольору жовтої вохри, членування і деталі — білі. Перекриття плоскі, балкові. Первісно опалення було пічним, за раз — водяне. Дахи вальмові, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Будинок Дворянського зібрання в Глухові має значну історико–архітектурну цінність як типологічно унікальна будівля. Виявлено й дос ліджено автором у 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область») й у 1988 р. поставле но на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 108–См. Джерела: 1. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 95.

24. Глухів. Будинок дитячого притулку Двоповерховий мурований будинок розта шований в історичному середмісті (вул. Києво–Московська, 39) й поставлений зі знач ним відступом від червоної лінії вулиці Києво Московської навпроти колишньої чоловічої гімназії (нині корпус Глухівського педагогічного університету). Перед будинком є курдонер з квітниками. За містобудівним значенням є рядовим об’єктом, що формує забудову го ловної вулиці міста й визначає традиційний ха рактер середовища історичного ареалу Глухова. Будинок зведено в 1872 р. коштом тодішнього міського голови Миколи Артемови ча Терещенка для розміщення сирітського притулку, заснованого ще його батьком, Арте мом Яковичем Терещенком. Притулок був наз ваний іменем Миколи Терещенка. У 1962 р. будинок зазнав реконструкції, під час якої пе ребудовано другий поверх зі збереженням архітектурних форм чолового фасаду. Нап рикінці 1970–х рр. з двору прибудовано пря мокутний у плані двоповерховий навчальний корпус, який не впливає на сприйняття пам’ятки з вуличного простору. У 1992 р. на пам’ятці бу ли проведені ремонтно–реставраційні роботи.

Будинок дитячого притулку. Фото Ю.Москаленка 2003 р.

План першого поверху будинку дитячого притулку. Обміри й кресленик автора Будівля прямокутна в плані. Внутрішнє розпланування коридорне, з двобічним роз міщенням кімнат. На вуличному фасаді є три входи, два з яких ведуть у сходові клітини з прямими двомаршевими сходами на другий поверх. Чоловий північний фасад дисимет ричний. Архітектурне вирішення фасадів вит римане в стилістиці пізнього провінційного класицизму. Рустовані стіни першого поверху прорізані великими арковими вікнами, які мають горизонтальні імпости, архівольти й ре льєфно виділені замкові камені. Фасадна пло щина першого поверху членується на цоколь, поле стіни та архітрав вінчання з маловираз ним карнизом. Фасадні площини другого по верху розчленовані лопатками. Прямокутні вікна мають просту тягнуту лиштву й підвіконні полички з нішами й нерозвиненими кронштей нами. Невиразний карниз, який увінчує всю будівлю, є наслідком перебудови 1962 р. Будинок має цегляні стрічкові підмурки. Цегляні стіни, муровані на вапняно–піщаному розчині, зовні й усередині потиньковані. По фарбування фасадів традиційне для класи цизму: тло кольору жовтої вохри, деталі — білі. Перекриття плоскі балкові, підлоги з дощок, дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укри тий покрівельною сталлю. Опалення водяне. Будинок дитячого притулку є пам’яткою доброчинницької діяльності родини Тере

301

Сумська область щенків й визначною архітектурною спорудою історичного середмістя Глухова. Будівлю ви явлено й обстежено автором у 1985 р., вклю чено до Зводу пам’яток історії та культури Ук раїни (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 336–Cм. Джерела: 1. Кальницький М., Факторович М. Терещенки // Пам’ятки України. — 1993. — № 1–6. — С. 66–71.

25. Глухів. Будинок жіночої гімназії Двоповерховий мурований будинок міститься в периферійній зоні історичного середмістя, виходячи чоловим фасадом на червону лінію вулиці Вознесенської (вул. Вознесенська, 15). За композиційною роллю є архітектурним акцентом серед малоповер хової квартальної забудови. Жіноча прогімназія в Глухові була заснована в 1870 р. на базі жіночого 3–класного училища, відкритого в 1865 р. 1894 р. коштом відомого промисловця і мецената Миколи Артемовича Терещенка розпочато будівництво мурованого навчального корпусу прогімназії, завершене 1896 р. Будинок освячено 22 вересня 1896 р. Тоді ж прогімназію перетворено на повну 8–класну гімназію. З 1904 р., після закінчення Київського університету, тут викладав Олек сандр Матвійович Астряб (1879–1962) — видат ний український математик і педагог. Будівля не зазнала значних перебудов і втрат. Втрачено лише частину інтер’єрного декору. Ремонт но–реставраційні роботи проведені в 1993 р. Прямокутна в плані будівля з ризалітами на кожному фасаді має напівпідвал, позначе ний на фасадах високим цоколем. Розплану вально–просторова композиція симетрична. Чоловий східний фасад, звернений до вулиці, симетричний, з центральним ризалітом, ви щим за бічні рамена, оскільки відповідає двосвітному актовому залу, розміщеному на другому поверсі. Ризаліт вінчається трикутним фронтоном. Тильний фасад має два ризаліти, що фланкують його, бічні фасади — асимет рично розміщені ризаліти й кріповки. Архітектурне вирішення фасадів — у стилістиці псевдокласицизму: стіни першого поверху рустовані; центральний ризаліт розч ленований пілястрами тосканського ордера. Прямокутні вікна мають прості тягнуті налич ники. Вінчає фасади повний антаблемент з розвиненим карнизом. Внутрішнє розпланування характерне для тогочасних гімназичних навчальних будинків: коридор П–подібної конфігурації в плані, до якого з обох боків прилягають класи. Коридор по довжині розчленований масивними лучко

302

Будинок жіночої гімназії. Фото Ю.Москаленка 2003 р.

План другого поверху будинку жіночої гімназії. Обміри й кресленик автора

Декор стелі актового залу вими арками. Центром розпланувальної ком позиції є невеликий двосвітний актовий зал, що повністю зберіг свій псевдокласицистич ний декор: дзеркальне склепіння стелі розч

Сумська область леноване профільованими тягами на декілька картин, розмальованих поліхромними ара бесками. Так само розчленовано й розмальо вано площини стін. У кутку збереглася первісна кахляна груба. Будівля має стрічкові підмурки з бутового каменю. Цегляні стіни всередині й зовні по тиньковані. Пофарбування фасадів традиційне для класицизму: тло кольору жовтої вохри з білими членуваннями й деталями. Перек риття плоскі по дерев’яних балках. Підлоги до щані, а також з керамічної плитки. Опалення первісно було пічним, нині — водяне. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Жіноча гімназія є одним з найімпозант ніших історичних будинків Глухова, пам’яткою меценатської діяльності М.А.Терещенка. Вияв лено й досліджено автором цієї книги в 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область») й у 1992 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 123–См.

Будинок купця Г.Біловського

Джерела: 1. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 104.

2. Кальницький М., Факторович М. Терещенки // Пам’ятки України. — 1993. — № 1–6. — С. 66–71.

26. Глухів. Будинок купця Г.Біловського Мурований одноповерховий будинок стоїть на західному боці головної площі міста — Соборної, навпроти західного фасаду Мико лаївської церкви, виходячи чолом на червону лінію забудови. За композиційною роллю є ря довим об’єктом, що формує архітектурне се редовище. Збудовано у 1855 р. за проектом архітек тора Анатолія Ассінга як власний садибний будинок глухівського 3–ї гільдії купця Георгія Остаповича Біловського. Первісно будинок був одноповерховим, на підвалі, з бічним де рев’яним флігелем на мурованому підвалі та двома дерев’яними воротами з боку площі. Протягом ХХ ст. були втрачені флігель та во рота, а також аттик над середньою частиною чолового фасаду. Дещо змінено внутрішнє розпланування, проте капітальні стіни збе реглися. У 1970–х рр. з південного боку до будинку прибудовано одноповерховий кор пус гаражів. Власник будинку Г.Біловський був діловим партнером знаменитого глухівського промис ловця і мецената Артема Яковича Терещенка. Зокрема, у 1851–1856 рр. вони власним коштом збудували для міста будинок присут ствених місць на підмурках колишньої Мало

Плани цокольного та першого поверхів будинку Г.Біловського. Обміри й кресленик автора російської колегії (не зберігся). Дочка Г.Біловського — Пелагея Георгіївна була дружи ною іншого видатного промисловця, громадсь кого діяча і мецената — Миколи Артемовича Терещенка. На початку ХХ ст. представниця цієї родини, юна М.Р.Біловська була «музою» для молодого художника Георгія Нарбута. За його власними словами, «она со своей чуткой, светлой душой вообще имела влияние на мои работы того периода». Будинок стоїть на схилі, так що на тильно му фасаді підвал, перекритий циліндричними склепіннями, виділяється високим цоколем. Підвальні приміщення використовувалися як

303

Сумська область Джерела: 1. Белецкий П. Георгий Иванович Нарбут. — Л.: Искус? ство, 1985. — С. 19.

2. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 96.

3. Ковалинский В.В. Семья Терещенко. — К.: Преса Ук? раїни, 2003. — С. 17–71.

4. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 22. — Спр. 22. — Арк. 14–17.

27. Глухів. Будинок Миклашевських

Проект будинку Г.Біловського архітектора А.Ассінга 1855 р. склади товарів. Чоловий фасад будинку си метричний, має сім вікон. Йому властиві яск раво виявлені класицистичні стильові риси. Пілястри виокремлюють середнє прясло фа саду з трьома вікнами. Кути будинку акценто вані рустованими пілястрами. Прямокутні вікна облямовані тонко профільованими тяг нутими наличниками й увінчані прямими санд риками на маленьких кронштейнах. Усі вікна мають профільовані підвіконні гурти. Вінчає будівлю карниз значного виносу. Розпланування підвалу й першого поверху майже ідентичне, наближене до анфіладного, дворядного. Центром розпланувальної компо зиції першого поверху є вітальня, якій і від повідають три вікна по центру чолового фасаду. Будинок первісно мав два симетрично розта шовані входи з дворового фасаду, обладнані дерев’яними ґанками. Стіни муровано з цегли, потиньковано й побілено. Підмурки цегляні, стрічкові. Пер вісно будинок обігрівався п’ятьма печами. Перекриття першого поверху плоске, по де рев’яних балках. Підлоги дощані. Дах валь мовий, по дерев’яних кроквах, укритий ши фером. Будинок Г.Біловського є невід’ємним компонентом архітектурного комплексу центрального в місті Соборного майдану. Він має значну історико–архітектурну та істори ко–меморіальну цінність як добре збереже ний купецький житловий будинок середини ХІХ ст., пов’язаний з видатними глухівцями. Його виявлено й досліджено автором у 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська об ласть»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого зна чення з охоронним № 343–Cм.

304

Двоповерховий будинок стоїть на розі пров. Поштового й пров. Спартака в історич ному середмісті Глухова (пров. Поштовий, 4). За містобудівним значенням є рядовою будівлею, що формує забудову вулиць. У 1720–х рр. у північно–східній частині Глухівської фортеці на садибі нащадків знаме нитого стародубського полковника Михайла Миклашевського був збудований невеликий одноповерховий, на підвалі, мурований буди нок. Він був квадратовим у плані, можливо, з якимись дерев’яними прибудовами. У 1730 р. він належав Івану Миклашевському. 7 квітня 1730 р. у цьому будинку відбулася перша вистава першого в Україні аматорського те атру, влаштованого на західноєвропейський кшталт, на відміну від «шкільної драми», прак тикованої в Києво–Могилянській академії та Чернігівському колегіумі, чи від народного вертепу. З огляду на це можна вважати Глухів театральною столицею тодішньої України, а цей будинок — етапною пам’яткою в історії українського театру. Будинок значно потерпів від пожежі 1748 р. й після неї був перебудова ний (зберігся лише підвал). Значних перебу дов будинок Миклашевських зазнав у 1860–х рр.: до нього прибудовано великий мурова ний корпус з півдня, вздовж теперішнього пров. Поштового, і вся споруда набула Г–подібного плану. Тоді ж над усим будинком надбудовано дерев’яний другий поверх. У 1880–х рр. другий поверх зовні обкладено цеглою і потиньковано. У 1901 р. казна вику пила будинок у нащадків Миклашевського і влаштувала в ньому Глухівську поштово–те леграфну контору. Протягом 1908–1912 рр. будинок відремонтовано, частково перепла новано і влаштовано дворові прибудови. На першому поверсі містилися приміщення сор тувальні, операційного залу, апаратної та квартира чиновника. На другому поверсі було 4 квартири — начальника пошти, його помічника і двох чиновників. Пошта містилася в цьому будинку до кінця 1970–х рр., а після того — Глухівське відділення «Союздрук». Будинок Г–подібного плану має проїзд у двір з боку пров. Спартака й обмежується двома брандмауерами, що свідчить про те, що він займає всю ширину старого домово лодіння і в ХІХ ст. стояв у шерегу суцільної пе

Сумська область

Будинок Миклашевських

План підвалу і першого поверху будинку Миклашевських. Обміри й кресленик автора риметральної забудови кварталу. Чоловий фа сад, що виходить на пров. Поштовий, симет ричний, а бічний, від пров. Спартака — аси метричний. Будинок у цілому зведено за двоп рогоновою конструктивною схемою на основі поздовжніх несучих стін. Підмурки цегляні стрічкові. Чотирикамерний підвал під північною, первісною частиною будівлі перек рито коробовим склепінням. Проїзд у двір на

Герб роду Миклашевських першому поверсі також перекрито коробовим склепінням. Решта перекриттів плоскі, по де рев’яних балках. Підлоги дощані. Сходи де рев’яні та залізобетонні. Вальмовий дах по дерев’яних кроквах укритий шифером. Фасади вирішено в еклектичній сти лістиці, що тяжіє до необароко. Чітко виділено цоколь, масивні міжповерховий та вінчальний карнизи. Фасадні площини першого поверху рустовані, вікна мають лучкові перемички й пласку лиштву. Прямокутні вікна другого поверху облямовані тонко профільованою лиштвою. По другому поверху фасади розч леновані лопатками й прикрашені фігурними фільонками з орнаментальними мотивами. По центру чолового фасаду є портал оригінальної форми: дверний отвір фланкують напівколон ки, що несуть госрокутний фронтончик, за формою схожий на готичний вімперг. Рит мічний рисунок чолового фасаду ускладнюють спарені вікна. Пофарбування фасадів тра диційне — вохристе тло, білі деталі. Цей будинок є унікальною пам’яткою житлової архітектури XVIII–XIX ст., визначною історико–меморіальною будівлею, що по в’язана зі знаменитою родиною Миклашевсь ких та розвитком театрального мистецтва в Україні. Його виявлено й досліджено авто ром цієї книги в 1984 та 1992 рр., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 340–Cм. Джерела: 1. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 72.

2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 1900. — Арк. 12, 12–а, 12–б.

3. РДІА. — Ф. 1152. — Оп. 13. — Спр. 87. — Арк. 1–3.

305

Сумська область 28. Глухів. Будинок повітової і міської земських управ Видовжений двоповерховий мурований будинок Г–подібного абрису в плані міститься в історичному середмісті на червоній лінії ву лиці Києво–Московської. Займає північний і східний боки прямокутного кварталу. Східним фасадом виходить на площу Рудченка (колишню Торгову). З заходу до будівлі приля гає двоповерховий будинок 1950–х рр., навп роти містяться чотириповерхові будинки. З ти лу квартал замикають одноповерхові споруди господарського призначення. За своїм містобудівним значенням в те перішній архітектурно–просторовій композиції міського центру будинок є об’єктом рядової

Будинок повітової земської управи

забудови, що формує архітектурне середови ще й фіксує вихід головної вулиці на одну з центральних площ. Будинок складається з двох корпусів. Двоповерховий корпус, що виходить чолом на Торгову площу, збудували в 1912–1913 рр. з використанням частин давнішої будівлі. В ньому розмістили повітове земство. Протя гом 1914–1915 рр. для розміщення міського земства з заходу прибудовано двоповерховий корпус уздовж вулиці Києво–Московської. Тоді ж над південним раменом старого корпусу надбудовано третій поверх. Будинок повітового й міського земства постав у кварталі, в якому ще з середини XVIII ст.

Фрагмент фасаду будинку міської земської управи

План другого поверху будинку повітової і міської земських управ. Обміри й кресленик автора

306

Сумська область містилися головні урядові установи Гетьманщи ни, зокрема Генеральна військова канцелярія в мурованому будинку. У 1768–1774 рр. тут бу ло зведено за проектом і під пiд керiвництвом архiтектора А.Квасова мурований будинок так званої Другої Малоросійської колегії. Опоряд жувальнi роботи тривали до 1782 р. пiд керiвництвом Ф.Савича, учня А.Квасова. Це була найбільша урядова будівля того часної України. Корпус колегiї був двоповерхо вим, П–подiбним у планi, з триповерховим цент ральним ризалiтом. Довжина чолового фасаду сягала 142 м. Оскiльки будинок призначався для службової резиденцiї генерал–губернатора й рiзних державних установ — Генерального су ду, Генеральної малоросiйської рахункової комiсiї, Канцелярiї малоросiйського скарбу, Суду земського, Глухiвського комiсарства i архiву, то загальна розпланувальна структура його була секцiйною — на кожну установу по секцiї. Секцiї роздiляли наскрiзнi арковi проїзди. Розпланування кожної секцiї було коридорним з двобiчним розташуванням при мiщень. В архiтектурi цiєї будiвлi вiдбився вплив раннього класицизму. За своїми стильо вими ознаками вона була промiжною ланкою мiж бароко i класицизмом. Будівля згоріла під час нищівної пожежі Глухова 7 серпня 1784 р. Пiсля пожежі її не вiдновили, а сяк–так пристосували під повітові присутствені місця. Проте рештки величної споруди не підтримували в належному стані, вони далі руйнувалися і дійшли до аварійного стану. Їх знесли протягом 1831–1835 рр., а 1837 р. вийшов указ імператора Мико ли І, яким це руйнування було узаконено. У 1851–1856 рр. на підмурках колишньої Ма лоросійської колегії глухівські купці Г.Біловсь кий та А.Терещенко збудували будинок прису тствених місць. Він займав північно–західний кут кварталу. У середній частині кварталу містилися будівлі поліцейських служб. Пер вісні дрібні некапітальні будівлі повітової земської управи з’явилися у східній третині кварталу в 1870–х рр. Зведений у 1912–1913 рр. корпус зайняв садиби земства й поліцейських служб. При спорудженні будівель повітового й міського земства були використані підвали й підмурки Малоросійської колегії. За радянської доби в будівлях містилися різні установи, у повоєнний час — про фесійно–технічне училище. Будівлі зазнали руйнувань під час другої світової війни. Під час відбудови були замінені всі міжповерхові пе рекриття. Корпус повітового земства має Ш–по дібний план з трьома ризалітами з тилу й крі повками, що членують чоловий фасад. Розп ланування коридорне, з двобічним розташу ванням приміщень. Центром симетричної розпланувальної композиції є головний вхід

з вестибулем і парадними двомаршевими сходами, що ведуть на другий поверх, де міститься зал зібрань. Цей корпус має ще три сходові клітини з окремими входами, що уможливлювало автономне функціонування окремих груп приміщень цього корпусу. Стилістичне вирішення — у формах ра ціонального модерну з рисами неокласицизму. Фасадні площини по першому поверху розг рафлені під квадри. Поверхи розділяє антаб лемент. Великі прямокутні вікна першого по верху не мають облямувань. Аркові вікна дру гого поверху мають горизонтальні імпости, декоровані розетками, широкі архівольти й рельєфно виділені замкові камені. Головний вхід у центральній кріповці фасаду на його вісі симетрії вирішено у вигляді неглибокої лоджії, фланкованої тричвертними колонами. Цент ральна кріповка увінчана аттиком, лінію якого над карнизом продовжує парапет. В інтер’єрі залу зібрань зберігся неокласицистичний де кор, що включає пристінні колони іонічного ор дера, пілястри й фільонки. Корпус міського земства відділений брандмауером від повітового земства і скла дається з секцій, розділених сходовими кліти нами. Ці секції прямокутні в плані, коридорного розпланування з двобічним розташуванням приміщень. Дві сходові клітини проходять на всю ширину корпусу, виділяючись на чолово му північному фасаді глибокими пластичними двоярусними лоджіями входів з балконами, а на дворовому фасаді — гранчастими ри залітами. Сходи прямі двомаршеві, ведуть на другий поверх та в підвал. Фасад вирішений у стилістиці необароко, трансформованій під впливом модерну. Зага лом, така стилістики є унікальною для Лівобе режжя: аналогічна стилістика зустрічається лише в Галичині й на Буковині на початку ХХ ст. Довгий і дещо монотонний чоловий фасад має п’ять кріповок, увінчаних фронтонами різно манітних форм. Кріповки акцентовані піляст рами з модернізованими капітелями компо зитного ордера. Поверхи розділяє пластичний горизонтальний гурт. Стіни вінчає розвинений антаблемент з оригінальним фризом, що складається з канелюрованих кронштейнів, які підтримують карниз, і картушів у про міжках. Прямокутні вікна першого поверху не мають облямувань. Прямокутні вікна другого поверху облямовані наличниками незвичай них графічних обрисів з рельєфно виділеними замковими каменями. За своїми формами вони походять від барокових «вухастих» наличників другої половини XVIII ст. Декор вікон доповню ють підвіконні полички з пишними картушами й ліпленням рослинних форм. Фасади відзна чаються пишнотою скульптурного декору, який зосереджено переважно на фронтонах і кріповках фасаду. Застосовано лев’ячі голови,

307

Сумська область маскарони у вінках з дубового листя, гірлянди, що звисають, кронштейни у вигляді пластично вигнутого акантового листя. Фронтони, що вінчають кріповки, належать до двох типів: хви лястих обрисів, характерних для архітектури XVII ст., і геометризованих форм, наближених до трикутної. Усі фронтони фланковані масив ними тумбами, увінчаними витонченими ваза ми. На середньому фронтоні в оточенні путті — горельєфний герб Глухова як гетьманської сто лиці. Над карнизом вінчання проходить кована металева орнаментальна ґратка парапету, що має плавні вигини елементів, характерні для стилістики зрілого модерну. В архітектурі обох корпусів будівлі повною мірою проявилося прагнення місцевого са моврядування до відродження колишньої слави столичного гетьманського Глухова. Про це свідчать і місце, обране для будівництва, і відтворення загальної секційної структури Малоросійської колегії XVIІI ст., і спроби від творити в оформленні фасадів пишний декор старої будівлі Малоросійської колегії 1722 р., вражаюче описаний в одному з історичних творів Пантелеймона Куліша. Будівля має підвал. Стрічкові підмурки складені з бутового каменя. Стіни й перего родки цегляні, потиньковані. Конструктивна схема двопрогонова, на основі трьох поз довжніх несучих стін. У цій схемі ядрами жорсткості слугують сходові клітини. Перек риття над підвалом — залізно–цегляні скле піння, міжповерхові й горищні — дощані по залізобетонних балках. Щипцевий дах по де рев’яних кроквах укритий шифером. Будівля є пам’яткою історії, пов’язаною з подіями 1918–1920–х рр. і встановленням радянської влади в місті, про що свідчать 3 ме моріальні дошки на східному фасаді. Будинок повітової і міської земських управ у Глухові є унікальною пам’яткою цивільної архітектури початку ХХ ст., що в своїх архітек турних формах відбила добу національного відродження й бурхливого розвитку місцевого самоврядування в Україні. З 1988 р. має ста тус пам’ятки архітектури місцевого значення з охоронним № 110–См. Джерела: 1. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад? щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 287–288.

2. ДАСО. — Ф. Р–2362. — Оп. 1. — Спр. 67. — Арк. 1.

3. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 613. — Арк. 1–2.

4. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 11–б. — Спр. 51. — Арк. 3–5.

5. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 1–а. — Спр. 1396. — Арк. 93, 130, 230, 472.

6. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 22. — Спр. 22. — Арк. 7–зв. — 9.

7. РДВІА. — Ф. ВУА. — Спр. 21865. — Арк. 1.

8. ЦДІАУК. — Ф. 736. — Оп. 1. — Спр. 246. — Арк. 1–7.

308

29. Глухів. Вознесенська церква Мурована однобанна церква з дзвіницею міститься в північній частині міста посеред Вознесенського кладовища, відомого з XVIII ст. Відіграє роль архітектурного акцента, на який зорієнтована вулиця Вознесенська. Церква збудована в 1767 р. артіллю на родних майстрів під загальним наглядом архітектора Андрія Васильовича Квасова, кот рий у той час був фактичним головним архітек торм Глухова. Первісно церква була триділь ною, однобанною, з трьома прямокутними в плані дільницями. Після пожежі 1784 р. зруй нований купол перебудували, а до централь ної дільниці (нави) з півночі прибудували пря мокутного плану притвор. У 1811 р. з функціональних міркувань та задля симетрії до нави прибудували південний притвор, а обабіч вівтаря — пастофорії (дияконник і жер товник). Унаслідок цієї перебудови церква стала хрещатою. У 1820–х рр. з заходу до ба бинця прибудували прямокутного плану прит вор, увінчаний дзвіницею. У 1867 р. за проек том, розробленим у 1866 р. глухівським архітектором А.Гроссом, церкву суттєво пере

Вознесенська церква. Фото Ю.Москаленка 2003 р.

План Вознесенської церкви з позначенням будівельних етапів. Обміри й кресленик автора

Сумська область

Проект реконструкції Вознесенської церкви. Кресленик архітектора А.Гросса 1866 р.

Вознесенська церква. Рисунок автора будували: замість старих влаштували нові, значно більші пастофорії, а бічні притвори розширили таким чином, що церква з хреща тої перетворилася на тринавову. Під час пере будов у стінах первісних частин храму були пробиті широкі півциркульні арки. Трикутні пандативи, що несли первісну баню, зрубано до половини їхньої висоти. Нині первісний

тридільний об’єм храму повністю закритий пізнішими прибудовами. Церква прямокутна в плані, тринавова, без виступаючої апсиди. На західному фасаді — ґанок у вигляді чотириколонного портика зі спареними колонами тосканського ордера, увінчаного трикутним фронтоном. Дзвіниця, що височить з заходу, двоярусна, типу «вось мерик на четверику», завершена гранчастим куполом зі шпилем. У четверику є аркові отво ри дзвонів, у восьмерику — круглі отвори. На фасадах поздовжня й поперечна вісі акценто вані трикутними фронтонами. Над централь ним об’ємом підноситься невисокий четверик, що несе приземистий циліндричний світловий підбанник зі сферичною банею та глухим ліхта риком з маківкою. Фасадний декор є контамінацією стилісти ки пізнього бароко й пізнього провінційного класицизму. Стіни й лопатки, що їх членують, рустовані на всю висоту. Карниз незначного виносу має просте профілювання. Великі прямокутні вікна з лучковими перемичками облямовані типовими для пізнього бароко профільованими «вухастими» наличниками з рельєфно виділеними замковими каменями. Первісні частини будівлі перекрито ци ліндричними склепіннями (вівтар і бабинець) та сферичною банею на циліндричному підбаннику і пандативах (нава). Притвор під дзвіницею перекрито хрестовим склепінням. Частини, добудовані в 1867 р., мають плоскі перекриття по дерев’яних балках. В інтер’єрі збереглися олійні мальовання другої полови ни ХІХ ст.: у бані — Св. Трійця; у простінках між вікнами підбанника — парні зображення Св. Апостолів, у пандативах — Св. Євангелісти у повен зріст. Широко застосовані поліхромні орнаменти неовізантійської стилістики. Вони облямовують арки та інші архітектурні еле менти. Церковний іконостас самостійної істо рико–мистецької цінності не становить. Церква мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, потинькована і побіле на. Підмурки цегляні стрічкові. Підлога дощана. Щипцеві дахи по дерев’яних кроквах та бані по дерев’яних кружалах укриті покрівельною сталлю. Центральне ядро храму, датоване 1767 р., що має тридільну однобанну структуру з усіма дільницями прямокутного плану, є унікальним зразком архаїчного типу церков Лівобережжя. З 1988 р. Вознесенська церква є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 107–См. Джерела: 1. Вечерский В.В. Два памятника XVIII в. на Чернигов? щине // Памятники архитектуры Украины (новые иссле? дования). — К.: КиевНИИТИ, 1986. — С. 201–210.

2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 1–б. — Спр. 100. — Арк. 1–10.

3. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 1025.

309

Сумська область 30. Глухів. Глухівська фортеця Лінія земляних укріплень нерегулярної, ламаної форми в плані лежить в історичному середмісті Глухова на краю плато підвищеного лівого берега р.Есмані. Лінія укріплень збе реглася частково. Уздовж нижніх її позначок з західного боку проходить вулиця Валова. Зі сходу лінія укріплень не збереглася і тери торію колишньої фортеці обмежують вул. Т.Шевченка та площі Леніна і Рудченка; з пів ночі — вул. Валова й територія стадіону; з пів дня — вул. Першотравнева. Уся ця територія належить до складу Державного істори ко–культурного заповідника у м.Глухові. У північно–західному куті цієї території містяться топографічні решки городища (ди тинця) Глухова ХІ–ХІІІ ст., площею близько 2,7 га, що локалізуються на мису прирічного лівобережного плато, обмеженому долиною р.Есмань та струмком Нетеча (інші назви — Малотеча, Починок; нині пересох). Рештки городища обмежують вулиці Валова, Спартака і Терещенків. Цю територію майже навпіл розрізає вулиця Ушинського. Археологічними дослідженнями 1990–х — 2000–х рр. з’ясовано, що городище містилося саме на цьому мисоподібному останці, а не укріплене селище — на південний схід від нього.

Iнформацiя, зiбрана археологами, дозволяє локалiзувати давньоруський Глухiв, ототож нивши його з однойменним сучасним мiстом, а точнiше — з його iсторичним центром, а та кож зробити висновок про дводiльнiсть струк тури стародавнього Глухова: дитинець — на мисовому городищi, посад — на плато, також у межах сучасного середмiстя.

Глухівська фортеця в 1654 р. Реконструкція автора: 1. Замок 2. Укріплений двір О.Пісочинського 3. Посад 4. Михайлівська церква

310

Гетьман Іван Брюховецький Точна дата заснування Глухова не з’ясова на. Видатний археолог та iсторик Д.Самок васов вважав, що виникнення протомiських поселень у басейнах річок Десни i Сейму пов’язано з обороною сiверян вiд експансiї Хозарського каганату, яка посилилася у VIII ст. Кiлькiсть мiст i фортець у цьому регiонi рiзко зросла наприкiнці Х ст., коли великий князь київський Володимир Святославич почав ма сово будувати городи по рiчках Деснi, Остру, Трубежу, Сулi, Стугнi. Лiтописна стаття про цю грандiозну мiстобудiвну акцiю вмiщена пiд 988 р., проте вона дає узагальнену оцiнку три валої будівничої дiяльностi князя. Саме цим ча сом датують заснування городiв у цьому реґіоні — Новгорода–Сiверського, Путивля, Ро мен, Лубен та iнших. Отже i заснування Глухова можна б приурочити до мiстобудiвної дiяльностi князя Володимира Святославича 990–х рр. Цьо му висновку не суперечать результати новітніх археологічних досліджень міста. Перша літописна згадка про Глухів да тується 1152 р. Після того Глухiв ще двiчi зга дується в давнiх лiтописах — під 1167 та 1239 рр. Ці звiстки свідчать, що мiсто входило до Новгород–Сiверського князiвства Чер нiгiвської землi й не було зруйноване монго ло–татарами 1239 р. Давнiй Глухiв загинув і городище спустошилося пiзнiше, 1352 р., коли в Сiверщину з Захiдної Європи була зане сена чума. Тодi «в Глуховi жоден чоловiк не остався, всi iзомроша», як свiдчить лiтопис. Ос

Сумська область

План Глухова 1724 р. кондуктора Валлена

План Глухівської фортеці 1724 р. кондуктора Валлена таннiй глухiвський князь переселився в належ ний йому Новосиль, а Глухiв зник на 280 рокiв. Відродження Глухова пов’язане з гео політичною ситуацією, що витворилася після Деулінського перемир’я, а особливо — після Поляновського «вічного миру» 1634 р., укладе ного між Московським царством і Польсь ко–Литовською Річчю Посполитою. Тоді східна частина Сіверщини стала польсько–московсь ким пограниччям, де уряд Речі Посполитої засновував нові міста (Конотоп, Кролевець) і відроджував запустілі. Глухів під назвою «містечко Новий Острог» відновив «на старод ревньому городищі» староста Новгород Сіверський Олександр Пісочинський близько

План Глухівської фортеці 1746 р. Д.Дебоскета 1635 р. Глухів став дуже потужною стра тегічною фортецею. Згідно з описом 1654 р. Глухів мав замок та укріплений двір О.Пісо чинського. На схід від них, на плато, лежала слобода, захищена від поля ровом. Така складна тридільна система укріплень забезпе чувала неприступність Глухова. В опису 1654 р. сказано: «а город Глухов стоит меж речки Усмани на острову». Замок, який московити назвали «земляним городом»,

311

Сумська область був оточений земляним валом i вiддiлявся вiд решти плато двома ровами. «Да подле того же земляного города поставлен был Песочинско го пана двор на горе над рекою Усмани». Обо ронна огорожа панського двору (фактичного другого, старостинського замку) була по тужнiшою вiд міської замкової: тут зафiксо вано сухий рiв, огорожений частоколом i час тиком, та земляний вал з дубовим острогом. Обидва укрiплення не мали башт. Враховуючи значну iнерцiйнiсть розвитку мiстобудiвних систем, а також картографiчнi

План Глухівської фортеці після пожежі 1748 р. гезеля архітектури І.Мергасова

План Глухівської фортеці 1750 р. обер–квартирмейстера Магнуса фон Ренне

матерiали XVIII ст., ми локалiзуємо три зазна ченi вище частини мiста таким чином: замок глухiвський був там само, де й давньоруський дитинець — на мисовому городищi. Це підтвер джують і численнi звiстки XVII ст. про те, що «мiстечко Новий Острог або Глухiв» було зас новано безпосередньо «на старосвiтському городищi». Рiв мисового дитинця–замку, що вiддiляв це укрiплення вiд решти плато, мав дуже значну ширину — близько 20 сажнiв (понад 40 м). За такої ширини вiн первiсно мiг бути до 15 м глибиною. А при цiй глибинi, враховуючи топографiю, можна було легко за безпечити доплив води в замковий рiв зi струмка Нетечi i скидання її в р. Есмань. Таким чином замок мав i справдi нiби острiвне розта шування на березi річки. Укрiплений двiр О.Пiсочинського лежав дещо на пiвдень, де плато обривається в долину стрiмким крутос хилом. Тут справдi є «гора», зазначена в дже релi 1654 р. Саме тут пізніше, у 1670–х рр. було засновано i розбудовано укрiплений монастир, що згодом набув мурованих фор тифiкацiй. Отже, з урахуванням iнерцiйностi i спадкоємностi розвитку мiстобудiвних, а особливо — фортифiкацiйних систем, укрiп лений двiр О.Пiсочинського локалiзується на мiсцi пiзнiшого оборонного монастиря. Рiв, що захищав слободу на плато, мiг бу ти протрасований єдиним чином: там, де

План Глухівської фортеці станом на 1781 р.

Панорама Глухівської фортеці. Реконструкція автора станом на 1781 р.

312

Сумська область

Рештки Глухівської фортеці в структурі сучасного центру міста. Кресленик автора пiзнiше пройшов схiдний фронт загальномiсь ких укрiплень, позначений на планах XVIII ст. Це — найкоротша траса перекопу помiж дво ма тальвегами, i топографiя мiсцевостi не за лишає можливостi для жодних iнших варiантiв. Неприступнiсть Глухова як фортецi була засвiдчена під час облоги міста поляками взимку 1663 р., коли велика армiя на чолi з ко ролем Яном–Казимиром не змогла його здо бути. Восени того року 90–тисячна польська армія на чолі з самим королем вдерлася на Лівобережжя, захопила Сосницю, Кролевець і Короп, а потім «пішла под Глухов, місто пог раничноє, которіє жадною мірою не хотіли ся здати» — як пише Самовидець. Літописець

Самійло Величко вважав, що цю експедицію поляки здійснили за намовою правобережно го гетьмана Павла Тетері. На чолі оборонців Глухова стояв полковник Василь Дворецький, котрий затримався тут проїздом із Москви. Окрім козацької залоги, яка складалася з 4000 козаків Чернігівського, Ніжинського й Старо дубського полків під командою генерального судді Павла Животовського, в Глухові оборо нявся ще й невеликий московський гарнізон під проводом А.Лопухіна. Захисники міста спалили передмістя і закрилися в замку. Ко ролівське військо, обсипавши місто шанцями, почало бити по ньому з гармат і кидати бомби. Автор «Історії Русів» вважає, що за час облоги

313

Сумська область

Збережений укіс земляного валу Глухівської фортеці по Глухову було випущено до ста тисяч бомб і гранат. Оскільки артилерійський обстріл не міг нічого вдіяти проти потужних земляних укріплень, Ян–Казимир наказав чинити в кіль кох місцях підкопи, в які поляки закладали боч ки пороху і, підриваючи їх, пробували зробити проломи в обороні. Але й це не допомогло. На падники за короткий час втратили понад тися чу вояків. Через п’ять тижнів поляки змушені були зняти облогу, бо під Глухів прибув геть ман Іван Брюховецький з козаками. Українсь ке військо перше заатакувало супротивника, вирубавши впень кілька польських хоругов і ледве не захопивши королівський табір, чим примусило шляхту думати про втечу. Друга битва не дала перемоги жодній зі сторін. І тіль ки за третім разом, коли в Глухові заграли дзвони, скликаючи православних на молитву, Брюховецький так ударив на поляків, що при мусив їх до втечі. При цьому вони лишили в та борі гармати й обоз. Козацький літописець Самійло Величко вважав, що під Глуховом «можна приписати Брюховецькому більший успіх над поляками, між його мав Богдан Хмельницький», бо Б.Хмельницькому жодного разу не вдавалося розгромити польського війська під проводом самого короля, та ще й без татарської підмоги. Ця фортеця згоріла під час пожежі 13 сер пня 1685 р. Після того спорудили величезну, периметром понад 2,3 км. загальномiську фортецю характерної конфiгурацiї, що охоп лює плато над р. Есманню. Ця єдина лiнiя укрiплень змішаної баштово–бастіонної сис теми складалася з земляного валу, сухого рову i 12 бастiонiв нерегулярних обрисiв. При будівництві вали й рови давнiших лiнiй укрiплень, якi потрапили всередину нової фортецi, знiвелювали. Нова фортеця, згідно з писемними джере лами, мала п’ять дерев’яних рублених брам: Київську з захiдного боку, Московську — зi схiдного, Бiлополiвську — з пiвночi, Пу тивльську — з пiвдня та безiменну в районi Михайлiвської церкви. Таким чином в останній

314

чверті XVII ст. у Глухові шляхом об’єднання кiлькох укрiплених осередкiв утворилася єди на загальномiська фортеця — одна з найбіль ших у тодішній Україні. У кінці 1708 р. Глухів став резиденцією гетьманів, фактичною столицею України. Сто личне мiсто вимагало досконалiшої фор тифiкацiї, нiж та, що лишилася вiд Мазепиної доби. За часiв гетьмана I.Скоропадського ста лося кiлька спроб реконструювати глухiвськi укрiплення на засадах бiльшої регулярностi. Пiсля смертi гетьмана 1724 р. те ж саме нама гався здiйснити іноземний інженер–фор тифікатор кондуктор Валлен. Проте жоден з двох його проектiв не був реалiзований. У 1746 р. знаменитий російський фор тифікатор, iнженер–пiдполковник Данило Дебоскет (де Боскет) опрацював проект рекон струкцiї укрiплень Глухова. Пожежа 1748 р. сприяла реалiзацiї цього проекту. Протягом 1748–1749 рр. конфiгурацiя мiських укрiплень набула регулярнiших обрисiв з п’ятикутними в планi бастiонами. З’явилися всi необхiднi еле менти «правильної» фортифiкацiї — валганг, апарелi, банкети, берма, сухий рiв i глазис. У червнi 1748 р. з Києва викликали iнже нерного корпусу мiнера Юхима Наумова, котрий 1749 р. спорудив новi дерев’янi брами з мостами через рiв — Київську, Московську i Путивльську. А протягом 1766–1769 рр. за проектом архітектора Андрія Квасова споруд жено дві муровані фортечні брами — Київську і Московську, що мали ідентичне архітектурне вирішення. Глухівська фортеця втратила стратегічне значення ще наприкінці XVIII ст., тому проек том перепланування Глухова 1802 р. була передбачена її ліквідація. Фортечні вали роз копали і рови засипали 1808 р. за розпоряд женням генерал–губернатора Малоросії князя Олексія Куракіна. Тоді ж знесено й Московсь ку браму. Так на місці східної ділянки валу Глухівської фортеці виникла Торгова площа шириною 90 м. Донині уціліла тільки західна лінія земля них укріплень вздовж вул. Валової, про тяжністю 1400 м. Посеред цієї лінії укріплень стоїть Київська фортечна брама, що збереглася і є пам’яткою архітектури національного зна чення. У районі пров. Спартака суцільність пругу рельєфу розриває невеликий яр, роз митий водою протягом XVIIІ–ХХ ст. на місці колишньої безіменної брами, що біля Ми хайлівської церкви. На території колишнього дитинця та замку зараз міститься садибна од ноповерхова забудова. По нижніх позначках лінії укріплень до неї прилягають приватні домоволодіння з гаражами, погрібами та са раями, що врізаються в тіло земляного валу. На верхніх позначках забудова не така скупчена, що дозволяє організувати оглядові майданчи ки та встановити відповідний пам’ятний знак.

Сумська область Глухівська фортеця XVII–XVIIІ ст. разом з ди тинцем стародавнього Глухова є визначною пам’яткою українського національного місто будування, наочним свідченням прийомів оборонного будівництва ХІ–ХVIII ст., а також історико–меморіальною пам’яткою націо нального значення як центр одного з літопис них міст Київської Русі, місце знаменитої Глухівської оборони 1663 р. та укріплений осе редок гетьманської столиці XVIIІ ст. Відзначаєть ся неповторною пов’язаністю з природним ландшафтом і доброю збереженістю об’ємних форм. Ця пам’ятка є однією з основних у Дер жавному історико–культурному заповіднику в м.Глухові, проте вона досі не внесена до Дер жавного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Бєлашов В. Археологічні дослідження міста Глухова (огляд історичного і сучасного стану. 1872–2000 рр.) // Збереження історико–культурних надбань Глухівщини: матеріали Першої науково–практичної конференції (18 квітня 2002 р.). — Глухів: РВВ ГДПУ, 2002. — С. 7–16.

2. Величко Самійло. Літопис. — Т. 2. — К.: Дніпро, 1991. — С. 159–160.

3. Вечерский В.В. Древнейшие планы гетманской столи? цы // Строительство и архитектура. — 1990. — № 4. — С. 24.

4. Вечерський В.В. Архітектура 2–ї половини XVII — 70–х років XVIIІ ст. // Історія української архітектури / Ю.С.Асєєв, В.В.Вечерський, О.М.Годованюк та ін.; За ред. В.І.Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — 472 с.: іл. — С. 192–243.

5. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С.

6. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад? щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 277–280.

7. Вечерський В.В. Глухiвська старовина // Пам’ятки України: iсторiя та культура. — 1994 — № 3–6. — С. 57–62.

8. Вечерський В.В. Глухів: Феномен столичності // Глухів і Глухівщина в історії українського національного відрод? ження (творча спадщина родини Марковичів): Матеріали наукової конференції 28–29 травня 1998 р., м.Глухів Сумської області. — Київ: Ін Юре, 1999. — С. 47–53.

9. Вечерський В.В. Містобудівний розвиток Глухова в контексті історії українського містобудування // Архітектурна спадщина України. — Вип. 5. — К.: НДІТІАМ; Головкиївархітектура, 2002. — С. 115–131.

10. Вечерський В.В. Містобудівний розвиток Глухова у XVII сторіччі // Історико–культурна спадщини Глухівщини. Матеріали міжвузівської науково–практич? ної конференції, присвяченої 1000–літтю м.Глухова. — Глухів, 1992. — С. 29–31.

11. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо? ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 284–309.

12. Вечерський В.В. Укріплення гетьманської столиці Глухова: нез’ясовані питання еволюції // Міжнародна конференція з проблем охорони фортифікаційних споруд в Україні: Матеріали. — Кам’янець–Подільський, 1993. — С. 11–12.

13. Звагельський В.Б. Літописні міста Сумщини. — Су? ми, 1994. — С. 14–21.

14. История Русов или Малой России. — М., 1846. — С. 159–160.

15. Коваленко Ю. Охоронні археологічні дослідження літописного міста Глухова // Збереження історико–куль? турних надбань Глухівщини: матеріали Першої науко? во–практичної конференції (18 квітня 2002 р.). — Глухів: РВВ ГДПУ, 2002. — С. 17–23.

16. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Полк Нежинский. — К., 1893. — С. 428–430.

17. Літопис Самовидця. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 106–107.

18. ДАСО. — Ф. Р–2362. — Оп. 1. — Спр. 71.

19. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 613.

20. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 11–б. — Спр. 51. — Арк. 6.

21. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 2–б. — Спр. 39. — Арк. 36–зв.

22. РДВІА. — Ф. 418. — Оп. 1. — Спр. 590.

23. РДВІА. — Ф. 418. — Оп. 1. — Спр. 605.

24. РДВІА. — Ф. ВУА. — Спр. 21865.

25. РДІА. — Ф. 349. — Оп. 12. — Спр. 969.

26. РДІА. — Ф. 349. — Оп. 12. — Спр. 989, 990, 991, 993.

27. Сумський краєзнавчий музей. — Інв. № 1832.

31. Глухів. Гуманітарно–просвітницький комплекс Комплекс міститься у східній частині істо ричного середмістя, займаючи прямокутний у плані квартал, прилеглий до вулиць Ки єво–Московської та Інститутської (колишньої Квасніковської). Складається з трьох історич них будівель — Учительського інституту, чо ловічої гімназії та пансіону чоловічої гімназії (вул. Києво–Московська, 24 / Інститутська, 25). Усі три будівлі двоповерхові, на підвалах, муровані з цегли на вапняно–піщаному роз чині, потиньковані. Вони розташовані зі знач ним відступом від червоної лінії вул.Ки єво–Московської, так що перед їх чоловими фасадами утворилися спершу палісадники, а згодом — парк. Від вулиці територію комп лексу відділяє мурована огорожа з металевою ґраткою й брамою. Всі три корпуси є архітек турними акцентами, що формують забудову головної вулиці міста. Нині тут міститься Глухівський педагогічний університет. Історія виникнення і розвитку глухівського гуманітарно–просвітницького комплексу не розривно пов’язана з розвитком освіти в Ук раїні загалом та в Глухові зокрема. У 1870–х рр. в урядових колах Російської імперії визріла ідея заснування учительського інституту, який би готував вірнопіддані вчительські кадри для міських училищ «Юго–западного края», як тоді називали Україну. Положення про вчительські інститути було затверджене в 1872 р. Після тривалих дискусій і не без впливу глухівського промисловця і мецената М.А.Терещенка зрештою було вирішено заснувати такий інститут у Глухові. Для його розміщення Глухівське земство 23 вересня 1873 р. віддало Міністерству освіти недобудований корпус земської лікарні на розі вулиць Києво–Мос ковської і Квасніковської. При тому М.А.Тере щенко зобов’язався своїм коштом збудувати нову земську лікарню. 25 жовтня 1874 р. відбу

315

Сумська область

Брама Учительського інституту

Генеральний план гуманітарно> просвітницького комплексу. Кресленик автора: 1. Чоловіча гімназія 2. Пансіон чоловічої гімназії 3. Учительський інститут лося офіційне відкриття Глухівського учи тельського інституту — першого навчального закладу такого профілю в Україні. Будинок для інституту завершували за проектом відомого київського архітектора П.І.Шлейфера під наг лядом молодшого архітектора Ф.П.Тухтєєва аж до 1876 р. Глухівська чоловіча чотирикласна про гімназія була відкрита в 1871 р. на базі повіто вого училища. У 1874 р. її перевели в будинок

земства — величний двоповерховий мурова ний корпус поряд з Учительським інститутом, вирішений у неокласицистичних архітектурних формах. Прогімназія займала половину цього будинку. У 1875 р. чотирикласну прогімназію перетворили на шестикласну, а в 1889 р. ста раннями братів Миколи та Федора Терещенків вона була перетворена на повну класичну гімназію і їй передали весь будинок. У 1890–1892 рр. за будинком гімназії спо руджено пансіон для гімназистів — двоповер ховий мурований корпус у стилі англійської готики. На другому поверсі тут містилася гімназична церква Св.Миколи. Протягом 1990–1991 рр. фахівцями Сумської філії інституту »Укрпроектрестав рація« були проведені реставраційні дос лідження трьох будівель комплексу. Протягом 2003–2004 рр. здійснено реставрацію бу дівель та впорядження території з елементами ландшафтної реконструкції.

Учительський інститут. Фото Ю.Москаленка 2004 р.

316

Сумська область

Парадні сходи в Учительському інституті

План першого поверху Учительського інституту. Обміри й кресленик автора Будинок Учительського інституту, зве дений у 1876 р. й неодноразово перебудова ний, має змінну поверховість (2–3 поверхи) та підвал. Займає східну частину території комп лексу, виходячи причілками бічних рамен на червону лінію вул.Інститутської, від якої решту корпусу відділяє невеликий сквер. Чоловий фасад звернено на південь, до вул.Киє во–Московської. Протягом 1878–1879 рр. над тильною час тиною корпусу, що первісно був двоповерхо вим, надбудовано третій поверх. Тоді ж з голов ного фасаду прибудували так звану передню приймальню. У 1903–1904 рр. корпус розши рено за рахунок прибудови до тильної частини двоповерхового рамена, в якому розмістили двокласне училище при інституті. При інституті була також церква Св. Димитрія Ростовського. Незважаючи на різночасовість побудови окремих частин споруда вирішена в єдиній стилістиці — в архітектурних формах неокла сицистичного напрямку історизму. Будівля П–подібна у плані. Розпланування здебільшо го коридорне, з однобічним розташуванням приміщень. Тильне рамено має багатокамер не розпланування, наближене до анфіладного. Чоловий фасад дисиметричний. Вісь акцентує

Камін в Учительському інституті одноповерховий вхідний ризаліт–тамбур (пе редня приймальня). Низенький перший поверх декоровано плоским дощаним рустом. Фа садні площини другого поверху мають розви нену пластику: високі аркові вікна спарено, їх розділяють спарені пілястри з нішами. Вінчає фасад розвинений антаблемент з фризом кронштейнів і тонко профільованим карнизом. Будівля зведена на основі двопрогонової конструктивної системи з трьома поздов жніми несучими стінами в кожному рамені. Пе рекриття плоскі по дерев’яних балках. Підлоги дощані. Сходи по сталевих косоурах. Опален ня первісно було пічним, нині — водяне. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Пофарбування фасадів двобарвне: червоне тло, білі деталі (первісно

317

Сумська область

Чоловіча гімназія. Фото Ю.Москаленка 2004 р.

План першого поверху чоловічої гімназії. Обміри й кресленик автора фасад був побілений). На чоловому фасаді встановлені меморіальні дошки на честь О.П.Довженка, С.В.Васильченка, С.М.Сер гєєва–Ценського. Курс навчання в Учительському інституті було розраховано на три роки. Щорічно тут навчалися 75 студентів (приймали лише юнаків). Першим директором став відомий педагог О.В.Білявський, друг і учень слав нозвісного К.Д.Ушинського. Він керував інсти тутом протягом 1874–1894 рр. В інституті був сильний викладацький колектив — історик І.С.Андрієвський, котрий став директором після О.В.Білявського, історик педагогіки М.І.Демків, видатний український філолог і лінгвіст П.Г.Житецький. Дуже серйозно було поставлене естетичне виховання: тут працю вали художники В.А.Мохов, О.П.Шапорін

318

(батько відомого композитора). Хоча інститут був заснований як вогнище русифікації, сту денти його не стали пасивним знаряддям ан тиукраїнської урядової політики. 1907 р. вони підтримали радикальні виступи студентів Київського університету Св.Володимира й зажадали від міністра освіти запровадити викладання української мови, літератури та історії України. В Учительському інституті отримали освіту чимало видатних культурних діячів. У 1911 1914 рр. тут навчався Олександр Петрович Довженко (1894–1956), котрий записав під кінець життя в «Щоденнику»: «Я згадую Глухів і свою романтичну юність (...), учительський інститут. Він стоїть переді мною, як живий, білий, чистий за штамбовими трояндами і по сипаними жовтим піском доріжками саду...» Тут навчався, щоправда, недовго, Степан Васильченко (С.В.Панасенко), в майбутньо му — видатний український письменник. З інституту його виключили за організацію студентських заворушень 1905 р. В інституті отримали освіту білоруський поет і перекла дач Янка Журба (І.Я.Івашина), російський філолог П.А.Расторгуєв, археолог й етнограф, дослідник Глухівщини І.С.Абрамов. У 1895 р. інститут закінчив з відзнакою майбутній російський письменник С.М.Сергєєв–Ценсь кий (1875–1958). У 1925 р. інститут був перетворений на пе дагогічний технікум, у 1930 р. — на інститут соціального виховання, у 1937 р. — на учи тельський інститут. З 1954 р. це — Глухівський педагогічний інститут. 1976 р. йому присвоєно ім’я С.М.Сергєєва–Ценського. Нині це Глухів ський педагогічний університет. Будинок чоловічої гімназії, збудова ний у 1860–х рр. як земський будинок і присто сований під навчальний заклад у 1874 та 1889 рр., стоїть поряд з будинком Учительсь кого інституту. З усіх споруд комплексу він найбільш наближений до вул.Києво–Мос ковської, до якої звернений чоловим півден ним фасадом. Суттєвих перебудов і втрат будинок не зазнав. За радянської доби дещо змінено внутрішнє розпланування, пічне опа лення замінено на водяне, фасади отримали двобарвне червоно–біле пофарбування (первісно вони були побілені). Будинок двоповерховий, на підвалі, з пла ном, близьким до П–подібного. Чоловий і дво ровий фасади мають по два симетрично розміщених прямокутних ризаліта. Розплану вання першого поверху коридорне, з двобіч ним розташуванням класів, а другого повер ху — близьке до анфіладного. Будинок має два вестибюля з двома сходовими клітинами. Будинок вирішений у стильових формах класицистичного напрямку історизму: низень кий перший поверх слугує п’єдесталом для дру гого, що має високі аркові вікна з архівольтами,

Сумська область

Г.Нарбут. «Akta Narbutorum»

Г.Нарбут. Автопортрет розділені безордерними пілястрами. Ризаліти по другому поверху акцентовані чотириколон ними пристінними портиками тосканського ордера з повним антаблементом і фігурним аттиком. Фасадні площини по першому поверху рустовано (дощаний та діамантовий руст), вікна невеликі, прямокутні, з пласким облямуванням. Перекриття плоскі по дерев’яних балках, підлоги дощані, дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Як і в Учительському інституті, в чоловічій гімназії великого значення надавали образот ворчому мистецтву. Вчителями малювання працювали Навроцький і П.Рейлян. Останній був не тільки педагогом, котрий учив Г.І.Нарбу та і Ф.Л.Ернста, а й відомим краєзнавцем, дослідником глухівських старожитностей. За галом гімназія була визначним культурним осередком краю і навіть мала свій сим фонічний оркестр. У гімназії навчалися талановиті діти з Глу хова і повіту, багато з яких стали видатними діячами науки культури. Глухівську чоловічу прогімназію (6 класів) закінчив у 1881 р. Мико ла Прокопович Василенко (1866–1935) — фун датор Української академії наук, її другий

Ф.Ернст

319

Сумська область

Пансіон чоловічої гімназії. Фото Ю.Москаленка 2004 р.

План першого поверху пансіону чоловічої гімназії Обміри й кресленик автора (після В.Вернадського) президент, видатний історик і правник, міністр освіти Української держави в 1918 р.

1901 р. до гімназії вступив Федір Людви гович Ернст, німецьке походження якого не завадило йому стати одним із чільних ук

320

раїнських мистецтвознавців та подвижників охорони пам’яток у найстрашніші часи більшо вицького терору. Народився Ф.Л.Ернст 1891 р. в Києві. Дитинство його пройшло в Глухові. Тут він 1909 р. закінчив гімназію зі срібною медаллю і виїхав на навчання до Берліна. Завершив вищу освіту він у Київському університеті. За студен тську наукову роботу «Київська архітектура XVII–XVIII ст.» отримав золоту медаль. До най визначніших друкованих праць мистецтвоз навця Ф.Л.Ернста належить перша ґрунтовна монографія про його приятеля, великого ук раїнського мистця Георгія Нарбута (1926), провідник «Київ» (1930), монографії «Українське мистецтво» (1919), «Український портрет XVII–XХ ст.» (1925). У 1926–1933 рр. професор Ф.Л.Ернст працював краєвим інспектором з охорони пам’яток культури. За активну пам’яткоохоронну діяльність його було за арештовано 1933 р. і через 9 років поневірянь розстріляно в Уфі 28 жовтня 1942 р. Разом з Федором Ернстом у Глухівській гімназії вчилися його старший брат Микола Людвигович Ернст (1889–1956) — згодом відомий історик і археолог, дослідник старо давнього Криму, а також близький друг і од нокласник Федора — В.А.Романовський (1890–1971), в майбутньому видатний ук раїнський історик, директор Київського цент рального архіву давніх актів, фахівець з історії Гетьманщини XVII–XVIIІ ст. До Віктора Рома новського в Глухів неодноразово приїздив його друг, поет і вчений Микола Зеров. У Глухівській гімназії вчилися брати Воло димир і Георгій Нарбути, що походили з родо вого хутора Нарбутівка поблизу Янівки на Глухівщині. Володимир Іванович (1898–1938) згодом став визначним поетом–футуристом, був директором РАТАУ, редактором багатьох журналів, керівником видавництв. На відміну від Володимира, його старший брат Георгій Іванович (1886–1920) був мистцем суто національним, із виразним самостійницьким наставленням. Г.І.Нарбут став основополож ником української графіки XX ст., одним із засновників і другим ректором Української академії мистецтв. Він, разом із В.Г.Кричевсь ким, є автором більшості атрибутів відродже ної Української держави 1917–1920 рр.: дер жавного герба, печаток, марок, грошей, військових одностроїв та регалій. Поза тим — автор знаменитої «Української абетки» та численних книжкових ілюстрацій. Творчий шлях Г.І.Нарбута розпочинався в глухівській гімназії, де він був двійочником і хронічним другорічником. Пізніше мистець згадував: «Мене дуже зацікавило при про ходженні курсу старослов’янської мови, як то в старину писались від руки книги, і я, знай шовши зразок шрифту «Остромирова єван гелія», заходився вчитися писати старо

Сумська область давнім робом. Спочатку переписав «Поу ченія Володимира Мономаха до своїх дітей», потім «Євангеліє від Матвія», «Пісню про Ро ланда» (готичним шрифтом з орнаментова ними заголовними літерами). Це були мої перші пробунки в графіці». Один з аркушів «Пісні про Роланда» зберігається в Харківсь кому художньому музеї, а вся книжка (оригінал) — донедавна зберігалася в Глухові у приватній збірці. Це 18 аркушів альбомного формату, списані стилізованим під готику ру кописним шрифтом (текст російською мо вою) з кольоровими ініціалами, заставками й кінцівками. Цей невеличкий шедевр книж кової графіки учень 5 класу гімназії виконав усього за два тижні 16–29 квітня 1903 р. Все намальовано твердою «нарбутівською» ру кою. Твір засвідчує прекрасне стилістичне чуття і композиційне вміння автора, котрий мав чудову пам’ять на деталі й стилістичні елементи. З цієї книжки розпочався шлях Г.І.Нарбута у велике мистецтво. У Глухові гімназист Нарбут проілюстрував ще дві книжки: казки «Єгорій Хоробрий» (1904) та «Війна грибів« (1906). Без сумніву, глухівські враження вплинули на формування мистецького світогляду Г.І.Нарбута. Аж ніяк не можна погодитися з видатним українсь ким мистецтвознавцем П.О.Білецьким, кот рий пояснював той факт, що «ни в словах, ни в рисунках гимна Глухову Нарбут не создал»... «врожденным художественным вкусом буду щего мастера графических изысков». Адже відомо, що юний Георгій зацікавлено дос ліджував глухівські старожитності, зокрема підземні ходи, проводив аматорські архео логічні розкопки, вивчав рештки садиби П.Ру мянцева–Задунайського на Веригині. Але, оскільки Нарбут–художник ніколи пасивно не відображав дійсність і практично не малював з натури, то глухівські враження сформували саме глибинний шар його художньою мис лення, перетворившись на стійкий інтерес до геральдики, історії, старожитностей, історич них персоналій. У Глухівській чоловічій гімназії навчався ще один знаний мистець — Ю.О.Шапорін (1887–1966), син відомого в місті художника й фотографа, викладача Учительського інсти туту. Цю ж гімназію закінчили письменник Ю.К.Смолич, археолог М.В.Сібільов, ботанік Г.М.Висоцький. На фасаді будинку встановле но меморіальні дошки на честь Г.І.Нарбута, Ф.Л.Ернста, Ю.О.Шапоріна та М.П.Василенка. Будинок пансіону чоловічої гімназії, збу дований у 1890–1892 рр., міститься на подвір’ї гімназії позаду неї. Чоловим південним фаса дом звернений у бік вул.Києво–Московської. Протягом свого існування суттєвих перебудов і втрат не зазнав. У 1960–х рр. з тильного боку прибудовано одноповерховий корпус.

Будинок симетричний, прямокутний у плані, витягнутий з заходу на схід. Розплану вання коридорне, з двобічним розташуванням кімнат. На першому поверсі на головній попе речній вісі влаштовано вестибуль і сходову клітину з двомаршевими сходами. На другому поверсі північно–східний кут будинку займає гімназична церква Св. Миколи. Вона зального типу, однодільна, прямокутна в плані, з пів круглою апсидою, яка виступає на причілковому східному фасаді. Фасади вирішені в неоготичних архітек турних формах. Чоловий фасад тривісний. Вісі виділені кріповками фасаду, увінчаними нео готичними щипцями зі ступінчастою аркату рою. Будинок має масивний цоколь і розвинене вінчання, що включає аркатурний фриз, смугу сухариків та тонко профільований карниз. Усі вікна прямокутні, витягнутих пропорцій, мають підвіконні полички та надвіконні бровки. Вікна першого поверху відзначаються рельєфно виділеними клинчастими перемичками, а вік на другого поверху — масивними профільова ними бровками. Фасади мають двобарвне пофарбування: червоне тло з білими деталя ми. Перекриття плоскі по дерев’яних балках, підлоги дощані, дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Будівлі Учительського інституту, навчаль ного корпусу та пансіону чоловічої гімназії ста новлять значну історико–архітектурну цінність як добре збережений навчальний комплекс доби історизму. Гімназійний пансіон є єдиною в Глухові будівлею в неоготичному стилі. Усі три будинки мають визначну історико–ме моріальну цінність, оскільки пов’язані з жит тям та діяльністю багатьох видатних людей. Архітектурний комплекс досліджено авто ром у 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том »Сумська область»), а в 1988 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 114–Cм. Джерела: 1. Вечерський В.В. Українська спадщина: Істори? ко–культурологічні ессе. — К.: Вид–во Інституту проб? лем сучасного мистецтва, 2004. — С. 258–267.

2. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 100–109.

3. Заика В. Культурная жизнь Глухова начала двадцатого века // Північне Лівобережжя і його культура XVIII — початку ХХ століття. — Суми, 1991. — С. 41–43.

4. Кальницький М., Факторович М. Терещенки // Пам’ятки України. — 1993. — № 1–6. — С. 66–71.

5. Ковалинский В.В. Семья Терещенко. — К.: Преса Ук? раїни, 2003. — С. 42.

6. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 170.

7. Шемшученко Ю.С. Північне Лівобережжя — колиска визначних діячів вітчизняної науко і культури // Північне Лівобережжя і його культура XVIII — початку ХХ століття. — Суми, 1991. — С. 36–38.

8. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 327. — Арк. 1–3.

321

Сумська область 9. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 329. — Арк. 1–15.

10. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 11–б. — Спр. 92. — Арк. 1–7.

11. РДІА. — Ф. 1152. — Т. 8. — Спр. 523.

12. РДІА. — Ф. 1152. — Т. 8. — Спр. 661.

13. РДІА. — Ф. 733. — Оп. 165. — Спр. 848. — Арк. 1–2.

14. РДІА. — Ф. 733. — Оп. 174. — Спр. 160576. — Арк. 1–3.

32. Глухів. Житловий будинок по вул. Путивльській, 3 Мурований двоповерховий будинок стоїть у центральній частині міста, на одній з найста родавніших головних вулиць — Путивльській, за межами колишньої фортеці. Причілковим західним фасадом виходить на червону лінію. Відіграє роль архітектурного акценту в довко лишній забудові. За розташуванням й архітектурними особливостями будинок може бути датова ний кінцем XVIII ст., коли місто відбудовувало ся після пожежі 1784 р. і в його центральній частині, навіть за межами фортеці, вимагало ся ставити муровані будинки в ряд уздовж ву лиці, причілками до неї. У середині ХІХ ст. до будинку було прибудовано південний ризаліт, а в ХХ ст. — дерев’яну веранду до ризаліта, а також змінено форму даху. Зараз це житло вий будинок. Будинок прямокутний у плані, видовжений з заходу на схід, на підвалі. Основний об’єм двокамерний, типологічно повторює народне житло «хата+сіни». Зі сходу прилягає прямо кутного плану камера, що містить сходи до підвалу. Вона перекрита частково втраченим коробовим склепінням. Підвал двокамерний, перекритий коробовими склепіннями. Через наявність південної прибудови нині загальна композиція будівлі асиметрична. Наріжники фіксують широкі лопатки. На північно–західному розі збереглася пілястра витонченого рисунку з тонко профільованим горизонтальним імпостом. Вінчає будинок енергійно профільований багатообломний карниз значного виносу. Вікна розтесані у ХІХ ст. Зараз вони прямокутні, без облямувань. Будинок муровано з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, потиньковано й побілено. Стіни мають значну товщину — в 3 цеглини. Перекриття (крім підвалу) — плоскі, по дерев’яних балках. Підлоги й сходи дощані. Первісне опалення було пічним. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Цей будинок є унікальною пам’яткою жит лової забудови Глухова кінця XVIII ст. Його ви явлено й досліджено автором цієї книги в 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська об ласть»), а в 1998 р. поставлено на державний

322

Житловий будинок по вул.Путивльській, 3

План підвалу та першого поверху житлового будинку по вул.Путивльській, 3. Обміри й кресленик автора облік як пам’ятку архітектури місцевого зна чення з охоронним № 337–Cм. Джерела: 1. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — 168 С.

Сумська область 33. Глухів. Київська брама Глухівської фортеці Мурована споруда розташована на західному краю історичного середмістя над заплавою р.Есмань і є архітектурним акцентом у забудові. Замикає з заходу перспективу го ловної міської вулиці — Києво–Московської (Мостової, Старої). Відіграє важливу компо зиційну роль у панорамі історичного серед містя, що розкривається від р.Есмань. Брама стоїть посеред частково збереженого західно го фронту укріплень міської фортеці й надає історико–містобудівної осмисленості формам рельєфу, які саме завдяки наявності цієї пам’ятки сприймаютиься рештками старої фортифікації. Через арку брами здійснюється зв’язок між лівобережною та правобережною частинами Глухова. Київська фортечна брама протягом XVII–XVIII ст. була важливим елементом фор тифікаційної системи Глухова, захищаючи головний в’їзд до міста з заходу, з Київського шляху. На початку XVIII ст. тут була дерев’яна надбрамна башта, потім — просто дерев’яна брама у земляному валу. Востаннє її рекон струював після пожежі 1748 р. мінер Юхим Наумов, котрий у 1749 р. спорудив за проек том Данила Дебоскета дерев’яну браму з кор дегардіями й мостом через рів. Муровану фортечну браму з корде гардіями збудовано в 1766–1769 рр. під за гальним наглядом архітектора Андрія Квасова на місці однойменної дерев’яної брами. Одно часно на східному в’їзді до фортеці спорудили муровану Московську браму в таких само архітектурних формах (не збереглася). 1804 р. земляні вали фортеці було знесено і за проек том чернігівського губернського архітектора Антона Карташевського замість старих корде гардій прибудовано обабіч арки–проходи для пішоходів та великі прямокутні в плані корде гардії. Поява бічних прибудов була зумовлена не тільки функціональними потребами, а й кон структивними: вони мали погасити розпір коробового склепіння головної арки, прогоном 7,5 м. Пам’ятка зазнала руйнувань протягом 1941–1943 рр., реставрована в 1957–1959 рр. та в 1992 р. У літературі стосовно цієї пам’ят ки досить поширеними є хибні датування (1744 р.) та найменування (Московська, Тріумфальна брама). Прямокутний у плані обсяг має вісьову си метричну тридільну композицію та фасадний принцип вирішення архітектурної форми. Го ловні фасади — західний і східний — рівноцінні й вирішені схожими архітектурними формами. Арковий проїзд фланковано спареними коло нами римо–доричного ордера на високих п’єдесталах. Колони несуть повний розкріпо ваний антаблемент із фризом, що має

Київська брама

План Київської брами рельєфні тригліфи й гладенькі метопи. Вінчає композицію трикутний фронтон з круглим вікном у тимпані. Фронтони на західному та східному фасадах розкріповані, на їх кутах збереглися п’єдестали, призначені для скульптур. Об’єми кордегардій значно нижчі, ніж центральний об’єм. Їх стіни членовано рус тованими пілястрами, вікна облямовані лишт вою. Загальне стилістичне вирішення — у формах, перехідних від бароко до раннього класицизму. Стіни цегляні потиньковані, склепіння циліндричні, перекриття кордегардій плоскі по дерев’яних балках, дахи щипцеві по де рев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Київська брама є рідкісним зразком обо ронного зодчества XVIII ст., що уцілів дотепер. Як пам’ятка архітектури національного зна чення має охоронний № 630. Джерела: 1. Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — Издание 2–е, дополненное. — М.: Искус? ство, 1980. — С. 231.

2. Новаковська Н. Найкрупніша громадська споруда на Україні в XVIII ст. // Вісник АБіА УРСР. — 1959. — № 1. — С. 15–18.

3. Новаковська Н. Педагогічна діяльність архітектора Андрія Квасова на Україні // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. — К.: Держбудвидав, 1959. — С. 148–158.

323

Сумська область 4. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима? нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 222.

5. Памятники градостроительства и архитектуры Украи? нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 20.

6. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис? кусство, 1967. — С. 62.

7. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 1–а. — Спр. 112. — Арк. 1–2, 13–14, 31, 47, 81.

8. РДВІА. — Ф. ВУА. — Спр. 416, 21865.

9. ЦДІАУК. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 11775. — Арк. 12.

10. ЦДІАУК. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 16771. — Арк. 12–13.

11. ЦДІАУК. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 4176. — Арк. 4.

12. ЦДІАУК. — Ф. 51. — Оп. 3. — Спр. 9920. — Арк. 2.

13. ЦДІАУК. — Ф. 54. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 1–70.

34. Глухів. Комплекс Земської лікарні Комплекс павільйонного типу міститься у периферійній зоні історичного середмістя (вул. Інститутська, 5) серед одноповерхової садибної забудови і входить до складу сучас ної районної лікарні, добре озеленена тери торія якої поділяється на дві частини: західну — історичну та східну — сучасну, основні будівлі якої зведено у 1970–х рр. До історичних споруд належать: чоловічий корпус (нині психіатричне відділення), жіночий корпус (нині станція швидкої медичної допо моги), інфекційне відділення (нині дермато логічне відділення). Ці корпуси розташовані меридіонально, по вісі північ–південь. Кожен з них має острівне розташування і пов’язаний з іншими системою проїздів та доріжок. Тери торія лікарні, загалом, не має чітких розплану вальних меж. На початку 1870–х рр. Глухівське повітове земство планувало збудували лікарню в центрі міста, де йому належала земельна ділянка. Проте в 1874 р. ця ділянка з недобу дованим мурованим корпусом лікарні була передана для влаштування Глухівського учи тельського інституту. Відомий промисловець і меценат Микола Артемович Терещенко на прохання земства погодився профінансувати будівництво нової земської лікарні на іншій земельній ділянці, що також належала земству — на розі вулиць Квасніковської (згодом — К.Маркса, тепер — Інститутської) та Красної. На прохання М.А.Терещенка про ект лікарні виконав у 1879 р. знаменитий київський міський архітектор Володимир Ми колайович Ніколаєв (1843–1911). Лікарня була запроектована за прогресивною на той час павільйонною системою і складалася з окре мих дерев’яних корпусів на мурованих цоко лях: чоловічого корпусу (збудовано в 1880 р.), жіночого корпусу (збудовано протягом 1880–1890 рр.), а також дерев’яного корпусу

324

Комплекс Земської лікарні.Генеральний план. Кресленик автора 1. Чоловічий корпус 2. Північний флігель (жіночий корпус) 3. Південний флігель (інфекційне відділення) інфекційного відділення (збудовано в 1895 р.) та мурованого флігеля для служителів. Протягом ХХ ст. корпуси зазнали незнач них перебудов: цоколі обличковано ке рамічною плиткою (у 1985–1988 р.), дахи замість покрівельної сталі укрито шифером, дещо змінено внутрішнє розпланування, пере роблено систему опалення, частково втрачено декор інтер’єрів, втрачено шпилі з флюгерами та деякі інші деталі. До інфекційного корпусу зроблено прибудову, яка проте, не порушила архітектурної цілісності комплексу. Найбільшим є чоловічий корпус з розвине ним цокольним поверхом. Менш розвинений напівпідвальний поверх має жіночий корпус, менший за габаритами. У нижніх поверхах обох корпусів містилися допоміжні й технічні приміщення, а на других поверхах — палати хворих, операційні, кабінети лікарів. Підмурки цегляні стрічкові. Перші (цо кольні, напівпідвальні) поверхи муровані з цег ли на вапняно–піщаному розчині. Стіни других поверхів складено з дерев’яного брусу й зовні ошальовано дошками. Фасади прикрашає лаконічний і вишуканий декор, основним мо тивом якого є наскрізне різьблення наличників і карнизів. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Підлоги й сходи дощані. Опалення первісно було пічним, нині — водяне. Дахи щип цеві, по дерев’яних кроквах, укриті шифером. Чоловічий корпус збудовано з деякими відхиленнями від проекту: не реалізовано світловий ліхтар, що проходив по гребеню да ху по всій довжині корпусу. Будівля прямокут на в плані, симетрична, з двома ризалітами на чоловому й тильному фасадах. Чоловий фасад

Сумська область

Фасад чоловічого корпусу Земської лікарні. Проект В.Ніколаєва 1879 р.

Жіночий корпус Земської лікарні

План горішнього поверху жіночого корпусу. Обміри й кресленик автора

Чоловічий корпус Земської лікарні

План горішнього поверху чоловічого корпусу. Обміри й кресленик автора звернений на схід. Ризаліти акцентовані три кутними фронтонами. Архітектурні форми вит римані в стилістиці неоросійського напрямку історизму. Декоративний ефект створюють вертикальна й горизонтальна шалівка на фа

садах, наріжні дощані пілястри. Застосовано різьблені наличники вікон, лобові дошки фрон тонів, карнизні підзори, фризи. Розпланування обох поверхів коридорне, з двобічним розта шуванням приміщень. Первісно в цокольному поверсі містилися аптека, лабораторія, відділення для божевільних з охороною, камери арештантів та підсобні приміщення. На другому поверсі були приймальня і палати. Жіночий корпус прямокутний у плані, симетричний, з ризалітами на чоловому східному та на тильному фасадах. Ризаліти, що фланкують фасади, акцентовані складної форми щипцями з надбудовами. Вісь східного фасаду підкреслює ґанок. Вікна прямокутні, в ризалітах — спарені, облямовані різьблени ми наличниками. Застосовано неоросійську стилістику в річищі історизму. Фасадний декор аналогічний чоловічому корпусу. Розпланування обох поверхів однакове — коридорне з од нобічним розташуванням палат. Інфекційне відділення найбільш перебу доване. У середині ХХ ст. прибудовано західне рамено, внаслідок чого план будівлі перетво рився з Г–подібного на П–подібний. Добудова не є дисгармонійною, бо здійснена в архітек турних формах і масштабі, близьких до пер

325

Сумська область вісної частини. Будівля одноповерхова, де рев’яна, на цегляному підмурку, орієнтована на вул. Красну, проте поставлена з відступом від неї. Розпланування коридорне однобічне. Архітектурні форми фасадів аналогічні двом іншим корпусам. Історичні корпуси Земської лікарні в Глу хові мають надзвичайно високу історико–куль турну цінність як меморіальні пам’ятки добро чинницької діяльності М.А.Терещенка та унікальний витвір знаменитого київського архітектора В.М.Ніколаєва. Комплекс виявле но й досліджено автором у 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 338–Cм. Джерела: 1. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 103–104.

2. Кальницький М., Факторович М. Терещенки // Пам’ятки України. — 1993. — № 1–6. — С. 66–71.

3. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 14–б. — Спр. 110. — Арк. 1–18–а.

35. Глухів. Містобудівний ансамбль центральних майданів Два взаємно перпендикулярні майдани — Соборний і Рудченка–Леніна зі сквером між ними є основою розпланувальної композиції сучасного міського центру. Розташовані в іс торичному середмісті на території Державного історико–культурного заповідника. Формування системи центральних май данів Глухова розпочалося після пожежі 1685 р., коли було створено єдину загаль номіську фортецю, у центрі якої, на перетині двох взаємно перпендикулярних вулиць, що проходили в широтному й меридіональному напрямках, виникла Соборна площа. До її архітектурних домінант належали Троїцький собор і дві парафіяльні церкви. Після набуття Глуховом столичного статусу 1708 р. цент ральний майдан міста набув багатофунк ціональних ознак: західна частина — гро мадсько–культова; східна — адміністративна: там містилася гетьманська резиденція та уста нови Генерального уряду. Цей майдан називав ся також Радним тому, що на ньому відбувалися козацькі Генеральні ради 1708, 1727 і 1750 рр., обиралися гетьмани І.Скоропадський, Д.Апос тол та К.Розумовський. Вся забудова Глухова, у т.ч. й центрально го майдану, була знищена пожежою 1748 р. Після неї у 1748–1750 рр. під керівництвом ґезеля архітектури Івана Мергасова, учня зна менитого московського архітектора князя Дмитра Ухтомського, а пізніше — під ке

326

рівництвом архітектора Андрія Васильовича Квасова було здійснено часткове переплану вання центрального майдану і всього серед містя: майдан набув регулярніших обрисів і от римав розвиток у південно–східному напрямку. Після пожежі гетьманська резиденція у се редмісті вже не відновлювалася, тож площа стала значно більшою і деякі домінанти, як гетьманська Трьох–Анастасіївська церква опинилися в острівному розміщенні посеред майдану. Східну межу площі в 1770–х рр. замк нула велика будівля Другої Малоросійської ко легії, що привнесла в забудову глухівського се редмістя крупний, справді столичний масштаб. Вдруге забудову центрального майдану було знищено пожежою 1784 р., після якої тут лишилися тільки муровані будівлі Мико лаївської, Трьох–Анастасіївської церков та не добудованого Троїцького собору з дзвіницею, а також руїни Малоросійської колегії. Багато центральних міських будівель не відновлюва лися після пожежі, оскільки Глухів ще в 1782 р. втратив статус адміністративного центру тодішньої Малоросії. Теперішній ансамбль двох взаємно пер пендикулярних міських майданів утворився після знесення в 1804–1808 рр. ліній міських укріплень (земляних валів і сухих ровів) та ліквідації візуальної ізоляції середмістя від пе редмість. Радний або ж Соборний майдан розпросторився аж до колишнього східного фронту міських укріплень, на місці якого, цілковито захопивши колишню фортечну есп ланаду, було розплановано Торговий майдан, перпендикулярний до Соборного. Цей ан самбль об’єднав у єдине композиційно–прос торове ціле всі головні міські домінанти. Соборний майдан прямокутний у плані. Його обмежують: з півночі — автовокзал, збу дований у середині 1960–х рр. на місці знесе ної головної містобудівної домінанти цього ансамблю і всього міста — Троїцького собору; з заходу — одноповерховий будинок купця Г.Біловського (пам’ятка архітектури); з півдня — п’ятиповерховий будинок середини 1970–х рр. (дисгармонійна будівля); зі сходу — сквер, який розрісся тут у повоєнну добу й перервав прямий візуальний взаємозв’язок між двома частинами ансамблю. У цьому сквері в 1995 р. було встановлено пам’ятник видатним ук раїнським композиторам, глухівським урод женцям Дмитру Бортнянському й Максиму Березовському. Загалом, Соборний майдан характеризується широтним спрямуванням композиції. Перпендикулярно до нього, в меридіо нальному напрямку розташовано майдан Руд ченка–Леніна, обмежений зі сходу забудовою по червоній лінії вулиці Т.Шевченка (двоповер хова периметральна з розривами історична забудова кварталів). З півночі простір майдану

Сумська область

Центральні майдани Глухова. Східна половина. Фото початку ХХ ст.

Центральні майдани Глухова. Західна половина. Фото початку ХХ ст. не замкнено: його межу акцентує пам’ятник В.Леніну. З заходу простір майдану обмежу ють окремі історичні будівлі: повітове й міське земство, купецькі житлові будинки, Трьох Анастасіївська церква, зелень скверу. З півдня межу майдану акцентують дві церкви — Трьох Анастасіївська та Спасо–Преображенська. Містобудівною домінантою Соборного майдану є Миколаївська церква, що займає

острівне становище і має коловий огляд. Біля неї існував історичний некрополь, який зараз відновлюється. Архітектурні домінанти площі Рудченка розташовані на її південній периферії і мають складніші умови візуального огляду: його суттєво обмежує зелень широкого буль вару, що дуже розрослася посеред майдану. Між всіма згаданими містобудівними та архітектурними домінантами існують прямі

327

Сумська область

Центральний майдан на плані 1746 р.

Центральний майдан, відбудований після пожежі 1748 р., на плані 1750 р.

Центральні майдани на плані 1856 р. Центральні майдани на плані 1876 р.

Центральні майдани в структурі сучасного міста Кресленик автора

328

Сумська область

Соборний майдан. Фото автора 1984 р. візуальні взаємозв’язки з переважанням зон панорамного спільного огляду, бічних перс пектив і точок зору та з відсутністю прямої візуальної перспективи. Трьох–Анастасіївська церква, поставлена формально поза межами майданів, є, проте, наймасивнішою домінан тою, що візуально взаємодіє з просторами обох майданів одночасно. Містобудівний ансамбль центральних міських майданів (Соборного, Рудченка і Ле

ніна) є видатною пам’яткою українського національного містобудування, що формува лася протягом трьох століть і зберегла донині свою неповторність і основні компози ційно–просторові параметри. Цей ансамбль з 1994 р. став центральним об’єктом охорони Державного історико–культурного запо відника у м.Глухові, проте він досі не внесе ний до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Пам'ятник Д.Бортнянському і М.Березовському в сквері між площами Соборною і Рудченка. Фото Ю.Москаленка 2003 р.

329

Сумська область Джерела: 1. Вечерський В.В. Архітектура 2–ї половини XVII — 70–х років XVIIІ ст. // Історія української архітектури / Ю.С.Асєєв, В.В.Вечерський, О.М.Годованюк та ін.; За ред. В.І.Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — 472 с.: іл. — С. 192–243.

2. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С.

3. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад? щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 277–287.

4. Вечерський В.В. Глухiвська старовина // Пам’ятки України: iсторiя та культура. — 1994 — № 3–6. — С. 57–62.

5. Вечерський В.В. Глухів: Феномен столичності // Глухів і Глухівщина в історії українського національного відрод? ження (творча спадщина родини Марковичів): Матеріали наукової конференції 28–29 травня 1998 р., м.Глухів Сумської області. — Київ: Ін Юре, 1999. — С. 47–53.

6. Вечерський В.В. Містобудівний розвиток Глухова в контексті історії українського містобудування // Архітек? турна спадщина України. — Вип. 5. — К.: НДІТІАМ; Головкиївархітектура, 2002. — С. 115–131.

7. Вечерський В.В. Містобудівний розвиток Глухова у XVII сторіччі // Історико–культурна спадщини Глухівщини. Матеріали міжвузівської науково–практич? ної конференції, присвяченої 1000–літтю м.Глухова. — Глухів, 1992. — С. 29–31.

8. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо? ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 284–309.

9. ДАСО. — Ф. Р–2362. — Оп. 1. — Спр. 71.

10. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 613.

11. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 11–б. — Спр. 51. — Арк. 6.

12. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 2–б. — Спр. 39. — Арк. 36–зв.

13. РДВІА. — Ф. 418. — Оп. 1. — Спр. 590.

14. РДВІА. — Ф. 418. — Оп. 1. — Спр. 605.

15. РДВІА. — Ф. ВУА. — Спр. 21865.

16. РДІА. — Ф. 349. — Оп. 12. — Спр. 969.

17. РДІА. — Ф. 349. — Оп. 12. — Спр. 993.

18. Сумський краєзнавчий музей. — Інв. № 1832.

36. Глухів. Ремісниче училище ім. М.Терещенка Дуже видовжена Г–подібного плану одно– двоповерхова будівля фіксує північну межу історичного середмістя, розташувавшись на правому березі пересохлого струмка Нетечі (Малотечі) на початку колишнього передмістя Білополівки біля Шостенської вулиці (за ра дянської доби — вул. Леніна, нині — вул. Тере щенків). З південного боку до ділянки приля гає міський стадіон. Причілковим фасадом будівля виходить на червону лінію вулиці, відіграючи роль архітектурного акцента серед прилеглої малоповерхової забудови. Ремісниче училище вищого типу імені М.А.Терещенка засновано в 1899 р. коштом видатного українського промисловця, гро мадського діяча і мецената, колишнього міського голови Глухова Миколи Артемовича Терещенка (1819–1903) — почесного грома дянина міст Глухова і Києва. Для розміщення

330

училища він придбав будинок колишньої військової казарми й перебудував його в 1899–1904 рр. за проектом архітектора Київського учбового округу Миколи Ракінта. Унаслідок перебудови постала мурована будівля училища, що складалася з трьох кор пусів. Протягом ХХ ст. тут містилися середні навчальні заклади, зокрема — політехнікум ім. С.А.Ковпака. Значних перебудов і втрат будівля не зазнала, за винятком деяких деко ративних деталей на фасадах та в інтер’єрі, а також елементів упорядження подвір’я. Ре монтно–реставраційні роботи здійснено у 1992–1993 рр. Будівля розміщена на схилі, що спадає в західному напрямку, до долини р.Есмані. Відтак кожен з трьох корпусів, що формують лінійну композицію, витягнуту зі сходу на захід, має свою поверховість: східний корпус одноповерховий, західний — двоповерховий

Фрагмент фасаду західної частини ремісничого училища ім. М.Терещенка

Фрагмент фасаду східної частини ремісничого училища ім. М.Терещенка

Сумська область

План першого поверху ремісничого училища. Обміри й кресленик автора на підвалі, а середній — двоповерховий, з’єднаний з західним і східним одноповерхови ми вставками. Розпланувальна структура всієї будівлі коридорна, з однобічним розташуван ням аудиторій, які всі орієнтовані на південь. Будівля вирішена в архітектурних формах історизму, застосованих дещо еклектично. Західний корпус — у стилістиці провінційного класицизму; решта корпусів — у стильових формах романтизму з домінуванням неого тичних мотивів. Західний корпус має рустовані фасадні площини першого поверху, портик тосканського ордера на другому поверсі в центральній кріповці південного фасаду й аналогічний двоколонний портик на західно му фасаді. З арсеналу форм неокласицизму походять такі елементи й деталі як горизон тальні імпости й архівольти аркових вікон, розвинений антаблемент, трикутні фронтони. Основними засобами архітектурної вираз ності неоготичної частини будівлі, що має два симетрично розташовані тривіконні ризаліти, є метричний шерег вузьких вікон — прямокут них на першому поверсі, аркових — на другому, з масивними сандриками, підвіконними по личками, розвиненим зубчастим фризом і кар низом. Вікна другого поверху в ризалітах мають стрілчасті завершення. Підмурки стрічкові бутові, стіни цегляні, потиньковані й побілені, перекриття плоскі по дерев’яних балках, сходи дерев’яні, підлоги дощані й цементні. Будівля первісно обігріва лася голландськими грубами. Нині опалення водяне. Дахи вальмові, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Фасади мають двобарвне пофарбування, кольори якого не одноразово змінювалися. За своїми архітектурними якостями ця будівля є однією з найоригінальніших серед навчальних закладів зламу ХІХ–ХХ ст., пам’ят кою громадсько–просвітницької діяльності родини Терещенків. Виявлено й обстежено ав тором у 1984 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська об ласть»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого зна чення з охоронним № 341–Cм.

Микола Артемович Терещенко з дружиною Пелагеєю Георгіївною, уродженою Біловською Джерела: 1. Вечерський В.В. Глухiвська старовина // Пам’ятки Ук? раїни: iсторiя та культура. — 1994 — № 3–6. — С. 60.

2. Вечерський В.В. Українська спадщина: Істори? ко–культурологічні ессе. — К.: Вид–во Інституту проб? лем сучасного мистецтва, 2004. — С. 267.

3. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 109.

4. Кальницький М., Факторович М. Терещенки // Пам’ятки України. — 1993. — № 1–6. — С. 66–71.

5. Ковалинский В.В. Семья Терещенко. — К.: Преса Ук? раїни, 2003. — С. 42.

6. ЦДІАУК. — Ф. 707. — Оп. 65. — Спр. 80. — Арк. 17.

331

Сумська область 37. Глухів. Садиба Александровичів Садиба міститься у правобережному пе редмісті Глухова — Синявці, неподалік берега р.Есмань, якраз навпроти історичного се редмістя. Садибна ділянка прямокутна в плані, витягнута в меридіональному напрямку вздовж річки, що зумовлено ландшафтом — конфігурацією надзаплавної тераси. Головний будинок та флігелі також розташовані ме ридіонально. За радянської доби колись єди на велика садиба була поділена на кілька до моволодінь (вул. Лугова, 3, 5, 7, 9, 11, 13). Під № 13 зберігся головний будинок садиби, а під №№ 3, 11 — флігелі. Усі будівлі поставлені зі значним відступом від вулиці, в глибині садиб. Вони одноповерхові, дерев’яні, зовні обкла дені цеглою. Підмурки цегляні стрічкові, стіни з брусу та цегли. Фасадні площини головного будинку потиньковані й побілені, а флігелів — побілені по цегляному обмуруванню. Перек риття плоскі, по дерев’яних балках, підлоги й сходи дощані. Опалення пічне. Вальмові та щипцеві дахи по дерев’яних кроквах укриті шифером.

Головний будинок збудований у середині ХІХ ст. власниками садиби — місцевими дво рянами Александровичами, що походять зі старого козацько–старшинського роду. До цьо го роду належали Тихон Олександрович — префект і професор піїтики й риторики Київської академії у першій половині XVIII ст., а також Митрофан Олександрович (Александ рович, 1837–1881) — письменник, історик і зем ський діяч на Чернігівщині. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. садибою володів піаніст Іван Федорович Александрович, діяльність котрого справила вплив на тогочасне культурне життя Глухова. Два флігелі садиби, що дійшли до на шого часу, збудовані у другій половині ХІХ ст. Первісно всі будівлі були суто дерев’яними, з дерев’яним фасадним декором. Головний бу динок обмурували зовні цеглою у 1870–х рр., а флігелі — наприкінці ХІХ ст. Головний будинок прямокутний у плані. Садовим фасадом з терасою звернений на схід, у бік історичного середмістя. Фасади вирішено в архітектурних формах пізнього провінційного класицизму: західний фасад си метричний, був фланкований обабіч двома ґанками (нині вони втрачені). Східний фасад дисиметричний, оскільки тераса зміщена сто совно вісі симетрії. На фасадах — великі пря

Головний будинок садиби Александровичів Великий флігель

План головного будинку. Обміри й кресленик автора

332

План великого флігеля. Обміри й кресленик автора

Сумська область цінність як рідкісний і характерний зразок приміської дворянської садиби середини ХІХ ст. Її виявлено й обстежено автором у 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 342–Cм. Джерела: 1. Заика В. Культурная жизнь Глухова начала двадцатого века // Північне Лівобережжя і його культура XVIII — початку ХХ століття. — Суми, 1991. — С. 42.

2. Енциклопедія українознавства: Словникова частина. — Т. 5. — Париж–Нью–Йорк: Вид–во «Молоде життя», 1966. — С. 1841.

Малий флігель мокутні вікна, фланковані півколонками спро щеного композитного ордера й увінчані прями ми горизонтальними сандриками. В інтер’єрі збереглося кілька первісних груб з полив’яними кахлями. Будинок неодноразово зазнавав внут рішніх перепланувань: його первісне анфіладне розпланування у 1930–х рр. було перероблено на коридорне з двобічним розташуванням кімнат. Між 1950 і 1980 рр. втрачено двоколонні ґанки західного фасаду і чотириколонну терасу на садовому фасаді. Протягом 1980–х рр. втрачено частину капітелей півколон, які флан кують вікна. До всіх фасадів зроблені дерев’яні дисгармонійні за формами прибудови. Великий флігель (вул. Лугова, 3) міс титься в північному кінці історичної садиби, поблизу вул. Матросова. Він має підвал під частиною корпусу. Будинок прямокутного пла ну, дисиметричний, з гранчастим ризалітом на західному фасаді й уступом на східному. Фа сади вирішено у формах так званого цегля ного стилю: вікна прямокутні, мають вигадливі сандрики й підвіконні полички; вінчає фасади зубчастий карниз. Значних перепланувань цей флігель не зазнав. Протягом ХХ ст. прибудова но кілька дерев’яних тамбурів, веранд, ко мірчин тощо. Малий флігель (вул. Лугова, 11) стоїть біля головного будинку, з північного боку. Він прямокутний у плані, з верандою. Найви разніше пластичне оздоблення має причілко вий південний фасад, звернений до головного будинку: прямокутні вікна мають оригінальної форми наличники, що складаються з лопаток, які фланкують вікно, та сандрика килевидних обрисів. Фасади вінчає карниз з декоратив ним фризом. Обидва флігелі є невід’ємними складовими садибного комплексу. Садиба Александро вичів становить значну історико–архітектурну

38. Глухів. Садиба Неплюєвих Садиба розташована в східній частині історичного середмістя (вул. Києво–Мос ковська, 37) поблизу історичного комплексу навчальних закладів — Учительського інститу ту, чоловічої гімназії та ремісничого училища ім. Ф.Терещенка. Займає наріжну ділянку біля перетину вулиць Києво–Московської та Інсти тутської (первісно — Квасніковської, згодом — К.Маркса) в оточенні фронтальної з розривами малоповерхової забудови. Садиба розплано вана таким чином, що головний будинок зай має наріжне становище, виходячи чолом і при чілком на червоні лінії вулиць, відповідно, Києво–Московської та Інститутської. Поряд з будинком на червону лінію вул. Києво–Мос ковської причілком виходив господарський флігель (не зберігся); між ним і головним бу динком містилася брама головного в’їзду на садибу. В тилу головного будинку є невеликий двір нерегулярної конфігурації в плані, по пе риметру якого були розташовані ще три пря мокутні в плані господарські будівлі, у т.ч. стайня і каретний сарай. На сьогодні дві з чо тирьох господарських будівель утрачені, а ще дві — дуже перебудовані для потреб районного виконавчого комітету, що містився в головному будинку протягом другої половини ХХ ст. Садиба була заснована глухівським поміщиком Іваном Неплюєвим, нащадком од ного з тимчасових правителів Малоросії часів російської імператриці Анни Іоанівни, одразу після реалізації класицистичного переплану вання передмість Глухова у 1803–1805 рр. Мурований одноповерховий головний буди нок збудований у першій третині ХІХ ст. У 1860–х рр., за власника Миколи Івановича Неплюєва, будинок перебудували: на чолово му фасаді розібрали чотириколонний портик, головний вхід перенесли на східну кріповку чолового фасаду, зробили новий фасадний декор. Зараз у садибі міститься Глухівська районна державна адміністрація.

333

Сумська область

Садибний будинок Неплюєвих

Декор стелі в інтер’єрі вітальні

Генеральний план садиби. Кресленик автора Декор стелі в інтер’єрі залу

План першого поверху садибного будинку. Обміри й кресленик автора

334

Головний будинок має розплануваль но–просторову структуру, традиційну для невеликих міських садибних будинків доби класицизму. Основний прямокутний у плані об’єм, звернений до вул. Києво–Московської, одноповерховий. Бічні рамена, звернені у двір, двоповерхові. Розпланування основного об’єму первісно було анфіладним, з дворяд ним розміщенням кімнат (зараз розпланування змінено шляхом замуровування деяких двер них отворів та встановлення перегородок). Тут містилися вестибуль, зал і покої власника. Бічні рамена мають коридорне розпланування з однобічним розташуванням кімнат. Тут роз міщувалася обслуга. Чоловий і тильний дворовий фасади бу динку симетричні. На чолі це підкреслено три кутним фронтоном на вісі симетрії, перед яким первісно був пристінний чотириколонний пор тик головного входу, розібраний у 1860–х рр.

Сумська область Завдяки кріповкам чоловий фасад має тривісну композицію. Це підкреслюють аркова форма вікон центральної кріповки та аттики, які були над бічними одновіконними кріповка ми (нині ці аттики втрачені). Декор вуличних фасадів і дворових дуже відрізняється, що пов’язано з перебудовою 1860–х рр. Дворові фасади значною мірою зберегли первісні архітектурні форми. Середня частина основного об’єму виділена високими арковими вікнами з тягнутими архівольтами. Середнє вікно первісно було дверним отво ром, що вів на терасу. Решта вікон прямокутні, облямовані профільованими наличниками. Вікна верхнього поверху бічних рамен мають пропорції «лежачого квадрата», облямовані наличниками й мають підвіконні полички. Фа садні площини бічних рамен з двору членують пілястри тосканського ордера й завершують типові класицистичні карнизи зі значним ви носом верхньої полички. Дисгармонійними формами тут є міжповерховий зубчастий карниз і фільончасте декорування підвіконних ніш (результат перебудов 1860–х рр.). Вуличні фасади мають багатший декор, що датується 1860–и рр. Він відзначається мистецькою і стилістичною єдністю і не має дисгармонійних елементів. Чітко виділяються невисокий ступінчастий цоколь, площини стін, що вінчаються повним антаблементом з кар низом значного виносу і фризом, декорова ним нішами–ширинками. Стіни членують ка нелюровані пілястри тосканського ордера з тонко проробленими базами. Великі прямо кутні вікна мають дуже розвинені облямуван ня: карнизна підвіконна поличка з підвіконною нішею, декорованою фільонками; отвір огинає профільований наличник і вінчає трикутний сандрик. Вся ця композиція облямована гур том прямокутного обрису, що спирається на цоколь. Фасади мають традиційне для класи цизму пофарбування: цоколь сірий, тло стіни жовте, деталі білі. Декор інтер’єру значною мірою зберігся: скульптурне декоративне ліплення стель з рос линними мотивами, білі кахляні печі й каміни. На початку ХХ ст. за проектом художниці Гульо вої для цього будинку були виготовлені меблі в стилістиці віденської сецесії, проте вони не збереглися. Будинок зведено з місцевої цегли на вапня но–піщаному розчині. Підмурки цегляні стріч кові. Стіни потиньковані. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Вальмові дахи по де рев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. З цим будинком пов’язані життя і ді яльність видатного релігійного мислителя, педагога і громадського діяча Миколи Мико лайовича Неплюєва (1851–1908), котрому садиба перейшла від його батька й належала до смерті. Після закінчення Санкт–Петер бурзького університету він перебував на дип

Микола Миколайович Неплюєв ломатичній службі, потім два роки вчився як вільний слухач у Петровській сільськогоспо дарській академії, після чого оселився в родо вому маєтку в містечну Янполі Глухівського повіту. Він був прихильником ідей виховання дітей через працю і релігію. Для їх реалізації М.Неплюєв у 1880 р. відкрив початкову школу з пансіоном для сиріт поблизу Янполя на ху торі Воздвиженському. У 1885 р. тут було відкрито чоловічу й жіночу сільськогоспо дарські школи, на базі яких організувалося Хрестовоздвиженське трудове братство, якому М.Неплюєв у 1901 р. передав увесь свій маєток на хуторі Воздвиженському. Так з’явився унікальний в Європі феномен успішної, еко номічно й соціально спроможної комуни, засно ваної на суто християнських цінностях. Ця кому на на багато років пережила свого засновника, дала Україні й Росії багатьох видатних людей і була знищена радянською владою в 1920–х рр. М.Неплюєв був автором багатьох філо софських, етичних, богословських праць: «Что есть истина?» (Лейпціг, 1893), «Совесть (стра ница из жизни помещика» (М., 1881), «Возд виженская школа — колыбель трудового братства» (СПб., 1895), а також праць з проб лем виховання і педагогіки. Свої погляди М.Неплюєв обстоював у публічних виступах в Росії та за кордоном. У 1900 р. його обрали почесним президентом міжнародного конгресу

335

Сумська область «Мир і єднання народів на порозі нового ХХ сто ліття», що відбувся в Парижі й прийняв програму М.Неплюєва. М.Неплюєв був також відомим колек ціонером і меценатом. В його глухівському будинку зберігалася велика колекція старо винного живопису, меблів, порцеляни, інших творів декоративно–ужиткового мистецтва. На базі цієї колекції на початку ХХ ст. організо вувалися виставки. Тут, у будинку Неплюєвих, сталася подія, яка проклала шлях у велике мистецтво глухівському гімназистові Георгію Нарбуту.

1906 р. тут було організовано велику мистецьку виставку, на якій експонувалися твори і кла сиків (Аполлона Мокрицького) і початківців. Юний Г.Нарбут експонував ілюстрації до книжки «Війна грибів», що мали успіх і принесли авто рові значний гонорар. З цими грошима він вирушив до Санкт–Петербурга — за фаховим вишколом і славою провідного російського та українського графіка. Садибний будинок Неплюєвих є одним з найкращих за якістю архітектурного вирішення і ступенем збереженості міських садибних будинків доби пізнього класицизму на Сумщині. Має значну історико–ме моріальну цінність. З 1988 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 109–См. Джерела: 1. Белецкий П. Георгий Иванович Нарбут. — М.: Искус? ство, 1985. — С. 19.

2. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 96.

3. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 19.

39. Глухів. Садибний будинок міського голови В.Аммосова Одноповерховий будинок розташований у східній периферійній зоні історичного се редмістя, займаючи кутову ділянку на перетині вулиць Києво–Московської та Вознесенської (вул. Вознесенська, 46). Будинок поставлено з відступом від червоної лінії вул. Києво–Мос ковської, до якої він звернений чолом. Причілок виходить на червону лінію вул. Воз несенської. Збудований у 1910–х рр. як власний са дибний будинок глухівського міського голови Володимира Михайловича Аммосова, котрий доводився правнуком А.Я.Терещенку. Він очолював міську управу до самого кінця її існу вання й відомий тим, що після більшовицького перевороту в Петрограді 17 грудня 1917 р. рішуче розгромив большевицький так званий військово–революційний комітет у Глухові й арештував його членів. Протягом радянської

336

Садибний будинок В.Аммосова. Фото Ю.Москаленка 2003 р. доби в цьому будинку містилися різні устано ви. Він не зазнав значних перебудов і втрат: лише було замуровано головний вхід у ризаліті чолового фасаду, дещо змінено внутрішнє розплануввання та втрачено деякі декоративні деталі (ґратки тощо). Під час реставрації 1992 р. було відновлено головний вхід на чо ловому фасаді та відтворено втрачені деталі. Будинок складено з дерев’яного брусу на цегляному напівпідвалі, ззовні стіни обкладені цеглою і потиньковані. Основний абрис плану — прямокутний, з ризалітом на чоловому півден ному фасаді й двома ризалітами на тильному фасаді. Усі фасади асиметричні, вирішені у ви шуканих формах неокласицистичної стилістики з впливом модерну. Центром композиції чола є ризаліт головного входу, вісь якого підкрес лює арка, фланкована колонами іонічного ордера в антах. Завершує композицію спро щений антаблемент та ступінчастий аттик над ним. Вікна прямокутні, без облямувань, деко ровані рельєфними гірляндами у надвіконних нішах. На тильному фасаді, який колись вихо див у сад, є відкрита тераса з колонадою. Цей фасад композиційно більш розчленований, ніж чоловий. Внутрішнє розпланування бага токамерне, поєднує риси коридорної та ан філадної систем. Перекриття плоскі, по дере в’яних балках. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Опалення пер вісно було пічним, нині — водяне. Садибний будинок міського голови В.Ам мосова має історико–архітектурну цінність як один з найпізніших зразків садибного бу дівництва в містах Лівобережжя. Його виявле но й досліджено автором у 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 351–Cм. Джерела: 1. Белашов В. Глухов — забытая столица гетманской Ук? раины. — К.: Вид–во «Україна, 1992. — С. 77.

Сумська область 40. Глухів. Садибний будинок Кочубеїв Одноповерховий мурований будинок розташований у периферійній зоні історично го середмістя неподалік Вознесенського кла довища на вулиці Романівській (нині вул. Т.Шевченка, 30). Будинок поставлено посе ред садиби зі значним відступом від червоної лінії. Чоловим є західний фасад, звернений до вулиці. Збудовано у 1904 р. родиною Кочубеїв, котрі мали значні маєтності в Глухівському повіті (с.Ярославець). За радянської доби тут містилися дитячі заклади. Будинок не зазнав великих перебудов: внутрішнє розпланування збереглося, лише встановлено кілька перего родок; частково втрачено декор інтер’єру. У 1970–х рр. з півночі прибудовано двоповер ховий цегляний корпус, який став дисгар монійною прибудовою. Зараз у будинку міститься дирекція Державного істори ко–культурного заповідника у м.Глухові. Будинок прямокутний в плані, на підвалі, що позначено на фасадах високим цоколем. Фасади витримані в неокласицистичній стилістиці. Цоколь рустовано. Асиметричний

чоловий фасад має дві кріповки на 4 і на 2 вікна. Вони акцентовані пілястрами іонічного ордера з тонко прорисованими капітелями. Кріповки вінчаються трикутними фронтонами, прикрашеними акротеріями й антефіксами. Стіни вінчає повний антаблемент з еклектично декорованим фризом. Усі вікна прямокутні. В кріповках вони вкомпоновані в аркові ніші з раковинами в тимпанах. У западаючих пло щинах фасаду вікна мають геометризовані сандрики з маскаронами на замкових каме нях. Підвіконні ніші в кріповках оздоблені ба люстрадами. Будинок має цегляні стрічкові підмурки. Стіни всередині й зовні потиньковані. Пофар бування фасадів класицистичне: жовте тло й білі деталі. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках, підлоги дощані й паркетні, сходи до щані. Опалення первісно було пічним, нині — водяне. Вальмовий дах по дерев’яних кроквах укритий шифером. Будинок Кочубеїв має велику істори ко–архітектурну цінність як зразок пізнього провінційного неокласицизму. Його виявлено й досліджено автором у 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 350–Cм. Джерела: 1. Вечерский В.В., Ленченко В.А. Глухов. Проблемы сох? ранения архитектурного своеобразия // Строительство и архитектура. — 1986. — № 3. — С. 25–27.

41. Глухів. Садибний будинок П.Лютого

Садибний будинок Кочубеїв

План садибного будинку Кочубеїв. Обміри й кресленик автора

Мурований двоповерховий будинок стоїть в історичному середмісті, займаючи наріжну ділянку на перетині двох головних вулиць міста — Києво–Московської та Шостенської (нині — Терещенків). Зараз пам’ятка оточена 5–поверховими житловими будинками 1960–х — 1970–х рр., які ізолюють її від просто ру Соборної площі. Первісно будинок П.Лютого був архітектурним акцентом Соборної площі, фланкуючи з півночі її головну містобудівну домінанту — Троїцький собор (втрачений). Зведено наприкінці ХІХ ст. як власний бу динок відомої глухівської родини Лютих. До 1918 р. будинок належав Павлу Петровичу Лютому — глухівському фотографу, котрий на початку ХХ ст. зафіксував чимало історичних об’єктів міста, у т.ч. й утрачених. За радянської доби тут містилися дитячі освітні заклади. Протягом ХХ ст. втрачено балкон на південно му фасаді, наріжний еркер і вежу з люкарною, всі фронтони. Наріжне вікно першого поверху перероблено на двері. Протягом 1992–1994 рр.

337

Сумська область фахівці Сумського філіалу інституту Укрпрое ктреставрація розробили проектну докумен тацію на реставрацію пам’ятки, яка була здійснена протягом 1993–2000 рр.

Садибний будинок П.Лютого. Фото початку ХХ ст.

Будинок Г–подібного плану має два чолові фасади — південний і східний, кут між якими зрізано й первісно було акцентовано прямо кутним у плані еркером і вежею. Фасади вірішені в еклектичних архітектурних формах з переважанням стилістики французького ренесансу і бароко: стіни рустовано на всю ви соту й розчленовано лопатками й півколонками іонічного ордера. Прямокутні вікна мають ви шукану лиштву й масивні прямі сандрики. Фасади вінчає повний антаблемент з розвине ним карнизом. Підвіконні ніші прикрашені ліпленим декором. Будинок має підвал, цегляні стрічкові підмурки. Цегляні стіни зовні й в інтер’єрі по тиньковані. Пофарбування фасадів двоко лірне з жовтим тлом і білими деталями. Пе рекриття плоскі балкові, сходи дерев’яні та залізобетонні. Підлоги дощані. Опалення первісно було пічним, нині — водяне. Валь мовий дах по дерев’яних кроквах укритий покрівельною сталлю. Будинок П.Лютого має високу істори ко–архітектурну цінність як єдина збережена в місті високохудожня споруда зазначеного стильового напрямку і як компонент історично сформованої й нині значно спотвореної архітектурно–просторової композиції Собор ної площі. Виявлено й досліджено автором у 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1992 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 209–Cм. Джерела: 1. Вечерський В.В. Глухiвська старовина // Пам’ятки Ук? раїни: iсторiя та культура. — 1994 — № 3–6. — С. 60.

Садибний будинок П.Лютого. Фото автора 1992 р.

План другого поверху будинку П.Лютого. Обміри й кресленик автора

338

42. Глухів. Садибний будинок А.Терещенка Двоповерховий мурований будинок міститься в історичному середмісті Глухова (вул. Терещенків, 47). Бічним східним фаса дом виходить на червону лінію вулиці Шос тенської (за радянської доби — Леніна, нині — Терещенків). За містобудівною роллю є архі тектурним акцентом, що формує комплекс історичної забудови поблизу Трьох–Анас тасіївської церкви. Глухівський першої гільдії купець і потом ствений почесний громадянин Артем Якович Терещенко (1794–1877) двічі порушував пе ред Чернігівським губернським правлінням клопотання про надання дозволу на будів ництво власного мурованого двоповерхового будинку в Глухові — в 1855 та 1866 рр. І хоча обидва рази клопотання було задоволено, будинок збудували тільки в 1867 р. Син коза

Сумська область ка Якова Терещенка Артем розбагатів на роздрібній і гуртовій торгівлі й особливо — в 1853–1856 рр. на поставках корабельного лісу російському флоту та провіанту до армії під час Кримської війни. Свої капітали він вигідно вклав у нову для того часу справу — цукровані. Найпершою з них була Хутір–Ми хайлівська, на північ від Глухова. Артем Тере щенко розумно використав кризу поміщицьких цукроварень, які після скасування кріпацтва 1861 р. втратили дешеву робочу силу. Він ра зом із синами скупив чимало цукроварень, побудував нові, придбав 150 тисяч десятин землі на Чернігівщині, Київщині, Поділлі й Во лині, де вирощувалися цукрові буряки, і став одним з найбільших цукровиробників у Ро сійській імперії. 1870 р. він отримує спадкове дворянство в ознаменування своїх громадсь ких заслуг. Після смерті А.Терещенка в 1877 р. буди нок успадкували його сини. З трьох синів Арте ма Терещенка — Миколи, Федора і Семена — найуспішніше батьківську справу продовжив Микола (1819–1903), котрий разом із Федо ром створив акціонерне товариство цукрових заводів. Багатство дало можливість братам Терещенкам багато доброго зробити для їхнього рідного Глухова, Києва та інших міст України. Під їхнім керівництвом у 1870–х роках розпочалося впорядкування міста, брукуван ня центральних вулиць. Другим найбільшим їхнім здобутком було формування найпере довішої на той час мережі освітніх закладів у Глухові. Освітня програма родини Тере щенків включала створення в місті, окрім Учительського інституту, класичних чоловічої та жіночої гімназій, а також ремісничих учи лищ. Праця братів Терещенків, особливо міського голови — Миколи — була високо поцінована вдячними глухівцями. 1905 р., незабаром після смерті мецената, міська влада порушила клопотання про створення пам’ятника М.Терещенкові в центрі Глухова. У 1909 р. було відкрито цей пам’ятник робо ти видатного російського скульптора М.Ан дрєєва (не зберігся). Його розмістили на центральному міському майдані недалеко від родового будинку поміж Спасо–Преобра женською та Трьох–Анастасіївською церквами. З 1931 р. у будинку А.Терещенка роз містився Всесоюзний науково–дослідний інститут коноплі (з 1992 р. — Інститут луб’яних культур Української академії аграрних наук). Будинок не зазнав значних перебудов і втрат, проте частково втрачено декор інтер’єрів. У 1992 р. проведено ремонтно–реставраційні роботи. Будинок має Г–подібний план. Вузьке ра мено, витягнуте вздовж вулиці, має коридорне розпланування з однобічним розташуванням кімнат. Широке прямокутного плану рамено

Садибний будинок А.Терещенка

План першого поверху садибного будинку А.Терещенка. Обміри й кресленик автора з ризалітами, що прилягає з боку двору, пос тавлене перпендикулярно до вулиці. Воно має внутрішнє розпланування, близьке до дворяд ної анфілади. Головний вхід влаштовано на дворовому північному фасаді. З вестибуля на другий поверх ведуть широкі двомаршеві сходи, всі елементи яких, у т. ч. сходи й ого родження, виконано в техніці чавунного деко ритивного литва. Архітектурне вирішення — в стильових формах історизму з переважанням неорене сансних мотивів. Стіни членуються лопатками й горизонтальними гуртами; у межах першо го поверху наріжні лопатки рустовані. Вікна першого поверху аркові, облямовані про

339

Сумська область 43. Глухів. Садибний будинок Шапоріних

Інтер’єр сходової клітини будинку фільованою лиштвою. Вікна другого поверху прямокутні, з простою лиштвою. Південний фасад симетричний, фланкований двома ри залітами пластичних обрисів, що увінчуються лучковими щипцями. Вінчає будівлю карниз з зубчиками. В інтер’єрі частково зберігся первісний декор: профільовані гурти й ліплен ня стель, різьблені двері, кахляні груби тощо. Будинок має підвал. Підмурки цегляні стрічкові. Стіни муровано з цегли на вапня но–піщаному розчині, потиньковоно й побілено. Фасади пофарбовано жовтою вохрою з біли ми деталями. Перекриття плоскі, балкові. Дахи напівщипцеві, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Глухівський будинок Терещенків є визнач ною пам’яткою історії та архітектури, оскільки це родова садиба родини видатних історичних діячів, доброчинців Глухова. За своїми архітек турними якостями будинок належить до найімпозантніших історичних будівель міста. Його виявлено й обстежено автором у 1984 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 339–Cм. Джерела: 1. Вечерський В.В. Глухiвська старовина // Пам’ятки Ук? раїни: iсторiя та культура. — 1994 — № 3–6. — С. 60–62.

2. Вечерський В.В. Українська спадщина: Істори? ко–культурологічні ессе. — К.: Вид–во Інституту проб? лем сучасного мистецтва, 2004. — С. 254–270.

3. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 98–110.

4. Кальницький М., Факторович М. Терещенки // Пам’ятки України. — 1993. — № 1–6. — С. 66–71.

5. Ковалинский В.В. Семья Терещенко. — К.: Преса Ук? раїни, 2003. — С. 15–21.

6. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 1–б. — Спр. 68.

7. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 25. — Спр. 120.

340

Двоповерховий будинок стоїть у правобе режній частині міста, на Веригині, поблизу ко лишньої Ярмаркової площі (вул. Матросова, 14) серед одноповерхової садибної забудови, в якій він відіграє роль архітектурного акцента. Чоловим видовженим фасадом будинок вихо дить на червону лінію вул. Матросова. Збудований у другій половині ХІХ ст. як власний будинок місцевої дворянської родини Шапоріних. Власник будинку Олександр Ша порін був художником і фотографом, викладав у Глухівському учительському інституті. Тут народився його син Юрій Олександрович Шапорін (1887–1966), майбутній видатний композитор, Народний артист СРСР. Будинок Шапоріних був центром музично–театрально го життя Глухова: тут під час гастролей бували брати Тобілевичі (Микола Садовський і Панас Саксаганський), Марія Заньковецька, Микола Лисенко. Тож не випадково, що в такому куль турному середовищі композиторський талант Юрія Шапоріна проявився досить рано: ще будучи учнем Глухівської чоловічої гімназії він написав «Концертний вальс» та ще кілька композицій. Згодом він уславився як майстер великої форми — опери «Декабристи», сим фонії–кантати «На полі Куликовім», ораторії «Сказання про битву за руську землю» тощо. Композитор написав музику до 29 кінофільмів, романси на слова О.Пушкіна, М.Лермонтова, А.Фета, Ф.Тютчева, О.Блока. Протягом ХХ ст. було дещо змінено розп ланування другого поверху будинку, добудо вано дерев’яні тамбур і веранду. У 1970–х рр. на чоловому фасаді встановлено меморіальну дошку з відповідним написом, а в будинку відкрито меморіальну кімнату Ю.Шапоріна. Будинок прямокутний у плані, без підвалу, стоїть на цегляних стрічкових підмурках. Пер ший поверх муровано з цегли на вапня но–піщаному розчині. Другий поверх складено з дерев’яного брусу, зовні обкладено цеглою і потиньковано. Архітектура вирішена в еклек тичних стильових формах, властивих рядовій житловій забудові Глухова другої половини ХІХ ст. Виділено цоколь і розвинений карниз вінчання, що має енергійний багатообломний профіль і смугу зубчиків. Основний житловий другий поверх від приземистого першого відділяє енергійно профільований горизон тальний гурт. Спарені пілястри членують фа садні площини на прясла, у кожному з яких — по два прямокутних вікна, облямованих тягну тими наличниками з рельєфно заглибленими підвіконними нішами. Фасади мають тра диційне пофарбування: тло — жовта вохра, деталі — білі. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Опалення пічне. Підлоги дощані. Дерев’яні

Сумська область 44. Глухів. Садибний будинок по вул. Терещенків, 68

Садибний будинок Шапоріних

Плани першого та другого поверхів будинку Шапоріних. Обміри й кресленик автора

Мурований одноповерховий будинок роз ташований біля північної межі історичного се редмістя на вулиці Шостенській (за радянської доби — Леніна, нині — Терещенків), до якої звернений причілком. Стоїть поряд з ремісни чим училищем ім.М.Терещенка та з сучасним стадіоном. За композиційним значенням є ря довим об’єктом, що формує забудову вулиці. Споруджений на початку ХІХ ст. як дво рянський садибний будинок за зразковим про ектом з серії 1805–1809 рр. Наприкінці ХІХ ст. було замуровано інтерколумнії південного портика, а на північному фасаді прибудовано прямокутного плану ризаліт. Протягом першої половини ХХ ст. частково знищено фасадний декор та змінено пропорції вікон. У 1960–х рр. південний портик зруйновано. Незважаючи на перебудови і втрати, будинок зберіг свої об’єми й пропорції. Втрачені первісні форми можуть бути відновлені в разі реставрації. Будинок прямокутний у плані, з ризалітом на вісі північного фасаду. Головний вхід первісно був на південному фасаді; зараз вхід

Садибний будинок по вул. Терещенків, 68

сходи на другий поверх прибудовані ззовні, на садовому фасаді. Вальмовий дах по де рев’яних кроквах укритий шифером. Будинок Шапоріних має значну істори ко–меморіальну та архітектурну цінність як добре збережений міський дворянський буди нок другої половини ХІХ ст., пов’язаний з жит тям і діяльністю видатних мистців. З 1984 р. має статус пам’ятки історії місцевого значення, а з 1998 р. — пам’ятки архітектури місцевого значення з охоронним № 349–См. Джерела: 1. Вечерський В.В. Українська спадщина: Істори? ко–культурологічні ессе. — К.: Вид–во Інституту проб? лем сучасного мистецтва, 2004. — С. 267.

2. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 109.

План садибного будинку. Обміри й кресленик автора

341

Сумська область на північному фасаді. Розпланування анфілад не: капітальними внутрішніми стінами будинок поділено на 6 кімнат. Первісні класицистичні стильові риси нині значною мірою втрачені. Будівля має цоколь, лапідарні площини стін без жодного декору, квадратові вікна без об лямувань. Вінчає будівлю простий карниз незначного виносу, оздоблений зубчиками. Будинок не має підвалу. Підмурки цегляні стрічкові. Стіни муровано з цегли на вапня но–піщаному розчині, потиньковано і побіле но. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Вальмовий дах по дерев’яних кроквах укритий шифером. Садибний будинок становить певну істо рико–архітектурну цінність як рідкісний для Глухова зразок класицистичного дворянського садибного будинку початку ХІХ ст. Його вияв лено й досліджено автором у 1984 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 344–Cм.

Садибний будинок по вул. Путивльській, 1

45. Глухів. Садибний будинок по вул. Путивльській, 1 Одноповерховий будинок займає наріжне становище в історичному середмісті на розі вулиць Путивльської і Першотравневої, фіксу ючи їхні червоні лінії. За своєю композиційною роллю є рядовим об’єктом, що формує сере довище. Збудований у 1915 р. як приватний садиб ний житловий будинок. Протягом ХХ ст. зазнав перебудов, під час яких частково змінено внутрішнє розпланування, з двору зроблено незначні прибудови. На початку 1970–х рр. з півдня прибудовано великий одноповерхо вий цегляний корпус, який удвічі видовжив чоловий фасад будівлі по червоній лінії вул. Путивльської. Без значних змін лишилися північний і західний фасади. Протягом ра дянської доби в будинку містилися різні уста нови та дитячі заклади. П–подібного плану будинок має складне, багатокамерне розпланування, наближене до анфіладного. Він має напівпідвал, виявлений на фасадах високим цоколем. Стрічкові підмурки й напівпідвал муровані з цегли, стіни першого поверху складено з дерев’яного бру су й обличковано червоною цеглою. Відтак фасади вирішено в дещо архаїзованих архітектурних формах історизму з переважан ням неоренесансних стильових рис. Стіни розчленовано пілястрами й увінчано розвине ним карнизом з зубчиками. Вікна мають ма сивні наличники з лучковими сандриками. Головний вхід з боку вул. Путивльської має

342

План садибного будинку. Обміри й кресленик автора ґанок, зроблений за мотивами романських порталів у вигляді арки на колонах. Цей вхід акцентовано невеликим фігурним фронтоном. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Підлоги дощані. Первісне опалення було пічним, теперішнє — водяне централізоване. Вальмовий дах по дерев’яних кроквах укритий шифером. Цей садибний будинок має певну істори ко–архітектурну цінність як високомистецький зразок рядової житлової забудови Глухова по чатку ХХ ст., що формує традиційний характер середовища заповідного середмістя. Його виявлено й досліджено автором у 1984 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 346–Cм. Джерела: 1. Белашов В. Глухов — забытая столица гетманской Ук? раины. — К.: Вид–во «Україна», 1992. — С. 111.

Сумська область 46. Глухів. Спасо–Преображенська церква Мурована однобанна церква розташована в історичному середмісті на площі Рудченка неподалік Трьох–Анастасіївської церкви. Си лует Спасо–Преображенського храму потрап ляє на вісі вулиць Путивльської та Шевченка, що збільшує його композиційно–видовий вплив. Відтак храм є однією з головних архітектурних домінант Глухова. Дерев’яна Спасо–Преображенська церк ва, що стояла за межами загальноміських укріплень і тому називалася «Заградською», відома з кінця XVIІ ст. Вона була тридільною, триверхою. Між нею і головним фортечним ва лом лежала незабудована еспланада. Муро вану церкву замість дерев’яної, що згоріла під час пожежі 1748 р., завершили будувати в 1765 р. коштом отамана Генеральної армати Григорія Кологривого під наглядом головного архітектора Глухова А.В.Квасова. Зразком правили Трьохсвятительська церква у с.Леме шах та Вознесенська церква у Коропі (обидві на Чернігівщині). На початку ХІХ ст. у пів нічно–західному куті церковного подвір’я спо рудили муровану багатоярусну дзвіницю в стилі класицизму (зруйнована в 1930 р.). У 1855 р. архітектор А.Ассінг розробив проект прибудови з заходу теплої церкви. Прибудову здійснено в 1867 р. При цьому було розібрано західну екседру первісного об’єму церкви. За радянської доби церква була закрита. У 1970–х рр. влада мала намір її знести. Про ект реставрації розробив у 1982 р. інститут Укрпроектреставрація. Перший етап рестав раційних робіт було завершено 1992 р., дру гий — у 2004 р. З 1989 р. церкву повернуто релігійній громаді. До перебудови 1867 р. споруда була строго центричною, симетричною щодо двох взаємно перпендикулярних вісей, з пірамі дальним характером композиції. Належить до типу баштоподібних тетраконхів квадри фолієвого плану з добре виявленим в об’ємах центральним четвериком. Четве рик хрещатий, з дуже коротками раменами, до яких за сторонами світу прилягають удвічі нижчі за рамена екседри, перекриті конхами. Центральний четверик за допомогою під пружних арок і трикутних пандативів несе масивний світловий восьмерик з восьмилот ковим зімкнутим склепінням банястого ха рактеру. Інтер’єр храму побудовано за прин ципом висотного розвитку центричного внутрішнього простору. Всі арки стягнуто па рами залізних затяжок. Фасадний декор до сить стриманий: кути четверика фіксують широкі пілястри; кожне рамено вінчається декоративним трикутним щипцем з круглим вікном–розеткою в тимпані. Стіни вінчає роз

Спасо–Преображенська та Трьох–Анастасіївська церкви

Спасо–Преображенська церква винений антаблемент, який включає розкріпо ваний карниз. Найбільш тонко декоровано підбанник з тендітними віконними налични ками й карнизними гуртами. Дверні й віконні отвори мають трицентрові перемички й прості тягнуті наличники. Прибудована з заходу тепла церква пору шує первісну симетрію і центричність храму. Вона прямокутна в плані, видовжена, з вхід ним тамбуром. Стіни членують в метричному шерегу великі аркові вікна, облямовані про фільованою лиштвою, та вінчає розвинений карниз. Чоловий фасад вінчає трикутний фронтон з маківкою, а тамбур — лучковий фронтон. Тепла церква має плоску стелю з за лізобетонних плит по сталевих прогонах. Церква мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, потинькована. Фаса ди мають двобарвне пофарбування: жовте тло з білими деталями. Інтер’єр побілено. У панда тивах частково збереглися олійні зображення

343

Сумська область

Проект прибудови до Спасо–Преображенської церкви теплого храму. Кресленик архітектора А.Ассінга 1855 р.

Спасо–Преображенська церква. Фрагмент

Інтер’єр церкви План Спасо–Преображенської церкви. Обміри й кресленик автора

344

Сумська область Св. Євангелістів у медальйонах. Старий іко ностас не зберігся. Підлога дощана. Щипце вий та вальмові дахи, а також баня по дере в’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю і пофарбовані в зелений колір. Спасо–Преображенська церква в Глухові є одним з найбільш мистецьки довершених тетраконхових храмів України. 1979 р. вона оголошена пам’яткою архітектури (нині — національного значення) з охоронним № 1538. Джерела: 1. Вечерський В.В. До питання типології української цер? ковної архітектури доби Гетьманщини // Українська ака? демія мистецтва: Дослідницькі та науково–методичні праці. — Вип. 8. — К., 2001. — С. 129–136.

2. Вечерський В.В. Тетраконхи України в контексті світо? вої архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К.: Українознавство, 1995. — С. 89–98.

3. Вечерський В.В. Тетраконхові храми Чернігівщини у контексті світової архітектури // 1000 років Чернігівській єпархії. Тези доповідей церковно–історич? ної конференції. — Чернігів: Сіверянська думка, 1992. — С. 88–91.

4. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 6.

5. Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — Издание 2–е, дополненное. — М.: Искус? ство, 1980. — С. 226–229.

6. Памятники градостроительства и архитектуры Украи? нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 19.

7. Підлісна Г.Н. Нові дані про пам’ятки української архітектури і майстрів, які працювали на Україні у XVIII ст. // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. — К.: Держбудвидав, 1959. — С. 185.

8. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — С. 162.

9. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис? кусство, 1967. — С. 62.

10. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 3 — Спр. 387. — Арк. 24.

11. РДІА. — Ф. 218. — Оп. 4. — Спр. 2587.

47. Глухів. Трикласне міське училище ім. Ф.Терещенка Мурований двоповерховий будинок роз ташовано в історичному середмісті на наріжній ділянці навпроти Глухівського учи тельського інституту. Чоловий фасад виходить на червону лінію забудови головної вулиці міста — Києво–Московської (вул. Києво–Мос ковська, 39), а бічний — на вул. Інститутську (колишню Квасніковську, К.Маркса). За своїм композиційним значенням є рядовим об’єк том, що формує забудову. Будівля зведена 1903 р. для розміщення трикласного міського училища. Його заснував у 1891 р. як приватне парафіяльне училище видатний український промисловець і меценат Федір Артемович Терещенко (1832–1894) — дійсний статський радник і почесний громадя нин м.Києва. Училище утримувалося коштом

Ф.А.Терещенка і з 1892 р. стало називатися трикласним міським училищем Федора Тере щенка. Тут давали безкоштовну освіту в першу чергу вихованцям дитячого сиротинця, засно ваного батьком Федора Артемовича, А.Я.Те рещенком, що містився поряд. Після смерті мецената училищем опікувалися послідовно його брат Микола Артемович, племінник Олек сандр Миколович та син Федір Федорович (1888–1950) — один з перших українських авіаконструкторів, відомий дослідник астро логії і оккультизму. Протягом радянської доби тут містилися різні навчальні заклади, зокрема середня школа № 3. У 1970–х рр. з двору до тильного фасаду зроблено одноповерхову прибудову, внаслідок чого поземний план будівлі з П–подібного перетворився на прямо кутний. Хоча будинок і займає наріжну ділянку, проте це не відбилося на його композиції. Він симетричний, прямокутного плану, з двома дворовими ризалітами. Головний вхід влашто вано з чолового фасаду. По центру корпусу влаштована сходова клітина з двомаршевими

Трикласне міське училище ім. Ф.Терещенка

План першого поверху будинку училища. Обміри й кресленик автора

345

Сумська область

Федір Артемович Терещенко

Федір Федорович Терещенко

сходами. Внутрішнє розпланування коридор не з одно– та двобічним розташуванням ауди торій. Фасади вирішено в дуже спрощених, раціоналістичних неокласицистичних формах, застосованих досить схематично: стіни члену ють лопатки, рустовані в рівні першого поверху, та тонко профільовані антаблементи. Вісь чолового фасаду акцентована невеликим трикутним фронтоном та аттиком. Прямокутні вікна першого поверху посаджені в прямокутні ж ніші. Прямокутні вікна другого поверху мають лиштву, прямі сандрики й підвіконні полички. Вісі симетрії бічних фасадів також акцентовані трикутними фронтончиками. Будинок муровано з цегли на цегляних стрічкових підмурках, потиньковано і побіле но. Фасади мають характерне для класицизму жовто–біле пофарбування. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Підлоги дощані. Опа лення первісно було пічним, нині — водяне. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укри тий покрівельною сталлю. Історико–архітектурна цінність цієї будівлі полягає в тому, що вона є рідкісним збереже ним зразком раціоналістичної стилізації неок ласицистичних форм в архітектурі навчальних закладів початку ХХ ст. До того ж, це пам’ятка благодійницької, громадсько–просвітницької діяльності родини Терещенків. Виявлено й об

стежено автором у 1984 р., після чого включе но до Зводу пам’яток історії та культури Ук раїни (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 348–Cм.

346

Джерела: 1. Вечерський В.В. Українська спадщина: Істори? ко–культурологічні ессе. — К.: Вид–во Інституту проб? лем сучасного мистецтва, 2004. — С. 267.

2. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 109.

3. Кальницький М., Факторович М. Терещенки // Пам’ятки України. — 1993. — № 1–6. — С. 66–71.

4. Ковалинский В.В. Семья Терещенко. — К.: Преса Ук? раїни, 2003. — С. 110.

48. Глухів. Тюремний замок (повітовий острог) Архітектурний комплекс тюремного замку міститься в історичному середмісті (пров. Спартака, 4) на території Державного істори ко–культурного заповідника. Складається з двох мурованих споруд — головного корпусу і вуличного флігеля. Обидві споруди є рядовими будівлями, які формують традиційний харак тер середовища.

Сумська область «Острог для утримання злочинців» з’явив ся у північно–східному куті загальноміської фортеці наприкінці XVII ст. Це був дерев’яний будинок, що стояв посеред двору, оточеного оборонною огорожею у вигляді частоколу. Тут у листопаді 1708 р. московська влада утриму вала перед стратою полонених О.Меншико вим керівників оборони Батурина — охочеко монного (сердюцького) полковника Дмитра Чечеля, котрий був призначений гетьманом І.Мазепою комендантом Батурина, та осавула генеральної армати, саксонського інженера Фрідріха Кеніґсена (за іншими даними, пора нений Ф.Кеніґсен помер на шляху з Батурина до Глухова). Мурована споруда повітового острогу була збудована на місці попередньої де рев’яної після 1842 р. (орієнтовно в 1847 р.) з використанням переопрацьованого типо вого проекту, розробленого для повітових острогів петербурзьким архітектором А.За харовим ще у 1803 р. (незважаючи на те, що з 1818 р. будівництво острогів у Російській імперії за цими проектами було припинено). Спершу тюремний замок мав вигляд двопо верхового, квадратового в плані корпусу по серед двору, оточеного цегляним муром. До західного боку цього муру з двору прилягав флігель з в’їзною брамою. Після 1854 р. до цього флігеля з півдня й півночі зробили при будови, унаслідок яких він зайняв усю дов жину двору. За радянської влади до другої світової війни колишній повітовий острог використо вувався радянськими каральними органами (ЧК, ГПУ, НКВД) як тюрма. У 1994 р. перед тюремним замком громадськість Глухова

План тюремного замку. Кресленик автора

Головний корпус тюремного замку

Вуличний флігель тюремного замку встановила пам’ятний хрест на честь усіх жертв, замордованих тут. Після війни у цих спорудах містилися пивзавод, згодом — склад. Унаслідок цього було змінено внутрішнє розпланування обох корпусів, у головному корпусі розтесано вікна, з півдня до нього зроблено прибудову і втрачено мур, що огороджував подвір’я. Протягом останніх 15 років споруди не вико ристовувалися й перебували в аварійному стані. У 2004 р. частина будівель обвалилася. Незважаючи на це, зберігається практична можливість реставрації обидвох будівель з від творенням утрачених частин. Головний корпус квадратовий у плані, на південному й північному фасадах має прямо кутні ризаліти. Композиція всіх фасадів симет рично–вісьова. Архітектурні форми є типовими для класицистичних «казенних» споруд. Фа садні площини в рівні першого поверху русто вано. Стіни вінчає простий карниз значного виносу. Площини стін у метричному шерегу членують великі прямокутні вікна без обляму вань. Декор відсутній. Розпланування пер

347

Сумська область вісно було коридорним, з двобічним розмі щенням камер. Входи було влаштовано з при чілкових південного й північного фасадів. Схо дові клітини влаштовано у центральній частині корпусу. Опалення первісно було пічним. Цег ляні стіни були потинькованими. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Вальмовий дах по дерев’яних кроквах був укритий покрівель ною сталлю. Видовжений, прямокутний у плані флігель виходить на пров. Спартака глухим фасадом, середня частина якого виділена кріповкою, по центру якої — арка брами (нині замурована). Дворовий фасад членують великі прямокутні вікна без облямувань. Вони чергуються з плос кими прямокутними нішами. Розпланування лінійне, багатокамерне. Перекриття по де рев’яних балках, щипцевий дах по дерев’яних кроквах укритий шифером. Обидві споруди відзначаються лапі дарністю й суворістю архітектурного образу, що відповідає їхньому функціональному приз наченню. Архітектурний комплекс Тюремного замку (повітового острогу) в Глухові становить значну історико–архітектурну цінність як типо логічно унікальний об’єкт. Його виявлено й досліджено автором у 1984 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), а в 1998 р. поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури місцевого значення з охоронним № 345–Cм. Джерела: 1. Костомаров М. Історія України. — Львів, 1918. — С. 485.

2. Онищенко М.Ю. Будівництво казенних будівель у Росії і на Україні на початку ХІХ ст. за типовими проектами Андріана Захарова // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. — К.: Держбудвидав, 1959. — С. 188, 191.

3. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 1–а. — Спр. 870. — Арк. 52–53–зв.

4. ДАЧО. — Ф. 678. — Оп. 1. — Спр. 104–118.

5. РДІА. — Ф. 218. — Оп. 4. — Спр. 1753. — Арк. 1–6.

6. РДІА. — Ф. 1399. — Оп. 1. — Спр. 839. — Арк. 1.

7. РДІА. — Ф. 1488. — Оп. 4. — Спр. 954.

у внутрішньоміських просторах, з вулиць і площ, так і в зовнішніх панорамах, з заплави р.Есмань. Пам’ятка поставлена на захід від Спа со–Преображенської церкви, поблизу неї. З багатьох видових точок вони сприймаються разом, формуючи гостро характерний комп лекс пам’яток різних епох і стилів. Трьох Анас тасіївська церква в об’ємно–просторовій ком позиції Глухова є поєднувальною ланкою між домінантами двох головних майданів — Мико лаївською церквою на Соборному майдані та Спасо–Преображенською церквою на ко лишньому Торговому майдані. Розташування пам’ятки збоку від цих майданів, при тому, що її добре видно з обох завдяки невисокій дво поверховій забудові, — це данина традиціям докласицистичного містобудування, з власти вою йому вільною постановкою архітектурних домінант у розпланувальній структурі, перева жанням бічних точок зору, з яких повніше розк ривається образ будівлі, явним несприйняттям суто фронтальних і вісьових перспектив. Вперше Трьох–Анастасіївську муровану церкву було споруджено в південно–східно му куті загальноміської фортеці на місці по горілої дерев’яної Воскресенської церкви у 1717 р. коштом гетьманші Анастасії Мар ківни Скоропадської за зразком Іллінської церкви — усипальниці Богдана Хмельниць кого в Суботові. Тридільний, безбанний, зального типу храм з гранчастою апсидою і дзвіницею над західним притвором став до мовим при гетьманській резиденції, яка з 1710 р. розташувалася в цьому кварталі.

49. Глухів. Трьох–Анастасіївська церква Мурована п’ятиверха церква стоїть в іс торичному середмісті (вул. Спаська, 2), на території Державного історико–культурного заповідника, посідаючи острівне становище посеред кварталу, виходячи східним фасадом на пл. Рудченка. Масивний об’єм храму зіграв важливу роль у завершенні формування анса мблю містобудівних домінант історичного середмістя Глухова. Після знищення в 1962 р. головного в місті Троїцького собору Трьох Анастасіївська церква залишилася найма сивнішою архітектурною домінантою серед містя, добре візуально сприймаючись як

348

Трьох–Анастасіївська церква

Сумська область Церква потерпіла від пожеж 1748 та 1784 рр. Після останньої відбудована аж 1816 р. і набу ла класицистичних рис: над навою з’явилися декоративна сферична баня без підбанника, прибудовано колонні портики, нову двоярус ну дзвіницю над південно–західним кутом. Загалом, будівля була невеличкою і не відігра вала помітної композиційної ролі в забудові середмістя. У першій третині ХІХ ст. парафію Трьох Анастасіївської церкви, як найбіднішу в місті, приєднали до Троїцького собору, а церкву

Поздовжній переріз церкви. Кресленик автора

План горішнього ярусу церкви. Кресленик автора

План нижнього ярусу церкви. Кресленик автора

Західний фасад церкви. Проектний кресленик архітектора А.Гуна

349

Сумська область

Стара й нова Трьох–Анастасіївські церкви. Фото 1894 р. фактично закрили. У 1846 р. глухівський ку пець Артем Якович Терещенко вніс на утри мання храму 4 тисячі рублів і служба в ньому відновилася, а доброчинця обрали церков ним старостою. Коштом А.Я.Терещенка у 1861 р. на другому ярусі храму влаштовано додатковий вівтар Воскресіння Христового, а в 1872 р. прибудовано бічний вівтар св. му ченика Артемія.

1884 р. чернігівське губернське правління затвердило проект нової Трьох–Анастасіївсь кої церкви, автором якого був відомий ака демік архітектури з Санкт–Петербурга Андрій Леонтійович Гун (1841–1920). Нова церква будувалася з 1885 р. поряд зі старою коштом глухівських промисловців братів Миколи і Фе дора Терещенків. Микола Артемович подару вав під храм велику ділянку власної землі, а Федір Артемович 1889 р. пожертвував 60 тисяч рублів золотом. Завдяки клопотам ме ценатів церкву збудовано досить швидко й освячено 1893 р. Загальна вартість будів ництва склала 387 221 рубль і 33 копійки. А 21 травня 1894 року брати Терещенки звернулися до Святійшого Синоду з проханням дозволити знести стару гетьманську церкву «как остав шуюся вследствие своей ветхости без всякого употребления». Щоб визначити подальшу долю історичної будівлі з Києва відрядили професорів Київсь кої духовної академії, відомих істориків Петра Лашкарьова і Миколу Івановича Петрова. Вони дійшли висновку, що «предназначенная к уп разднению старая Трех–Анастасьевская цер ковь со стороны зодчества не представляет собой ничего особенно замечательного,

350

Інтер’єр Трьох–Анастасіївської церкви и кроме сохранившихся известий о первона чальной постройке этой церкви женою гетма на Скоропадского Анастасиею, с зданием этой церкви соединяются только воспомина ния об опустошительных пожарах в Глухове». Аналогічні висновки дала Імператорська архе ологічна комісія. Звісно, з теперішніх позицій такі висновки видаються некоректними, але в ті часи критерії поцінування пам’яток були іншими, ніж тепер. Тож 2 січня 1895 р. вийшов відповідний указ Святійшого Синоду. Стару церкву розібрали протягом 1895–1897 рр. і потім на її місці довго стояла каплиця, збу дована коштом братів Терещенків в еклек тичних архітектурних формах, близьких до українського модерну, аж поки комуністи десь у 1950–х рр. не розвалили і її. Протягом 1941–1943 рр. унаслідок бойо вих дій центральна баня храму була зруйнова на. Її відбудували по війні в трохи змінених формах — висоту підбанника дещо зменшили, а первісний еліпсоїдний купол замінили сплющеним сферичним. Пам’ятка викорис товується за прямим призначенням. У 1983 р. її ремонтували. До ремонту центральну баню вінчав первісний «розквітлий хрест», викона ний за кресленикам автора храму А.Л.Гуна для одного з бічних верхів. 1983 р. усі хрести замінили новими, що за формою не відповіда ють православним — це католицькі так звані кардинальські хрести.

Сумська область

Інтер’єр бані церкви Трьох–Анастасіївська церква вирішена в архітектурних формах неовізантійського стилю, що дещо нагадують форми Володи мирського собору в Києві. Вона кубічна, п’ятиверха, тринавова, чотиристовпна, хрес товокупольна, з трьома гранчастими зовні й циліндричними всередині апсидами. Під всією церквою є невисокий нижній поверх, пе рекритий системою хрестових склепінь. Тут містився невеликий теплий храм, а також технічні пристрої парового опалення всієї будівлі. Тут же були передбачені місця для по ховань фундаторів і членів їхньої родини. Крипта під теплою церквою є місцем похо вання провідних членів родини Терещенків: Ар тем Якович, похований 1877 р., а також його дружина Єфросинія Григорівна (уроджена Стеслявська); Федір Артемович похований 1894 р.; Микола Артемович похований 1903 р. За радянської влади поховальний склеп був пограбований, а могильні плити — розбиті. Нині поховання упорядковані й заново освячені. Зовні наявність нижнього поверху вияв лена високим розвиненим цоколем з прямо кутними вікнами, через які східні дільниці були забезпечені денним світлом. Розплануваль но–просторова структура верхнього храму досить традиційна: чотири пілони за допомо гою півциркульних підпружних арок, плоских пандативів та невеликих перехідних еле ментів у вигляді горизонтальних трикутників несуть масивний 12–віконний світловий підбанник, завершений сферичною банею.

Рамена просторового хреста перекриті циліндричними склепіннями, приміщення у міжраменнях — хрестовими. Над ними пос тавлені наскрізні аркові восьмерики, увінчані куполами. Вони виконують функції дзвіниць і разом з центральною банею створюють враження п’ятибанного храму. Нетра диційним моментом у розпланувально–прос торовій структурі будівлі є наявність обходу (деамбулаторія) навколо середньої апсиди, а також ізольованість від основного простору храмового інтер’єра північно–західної та південно–західної дільниць, що створює хре щато–центричний внутрішній простір. У першій з цих ізольованих дільниць містяться сходи на дзвіницю, у другій — хрещальня. Обабіч середньої апсиди є кручені сходи, що ведуть на дві східні дзвіниці. У вирішенні фасадів домінують верти кальні членування — лопатки, вузькі витягнуті вікна, півколонки, вертикальні профільовані гурти. Три входи акцентовані тамбурами–ґан ками з романо–візантійськими перспектив ними порталами й трикутними щипцями. Головний просторовий хрест виявлений на всіх фасадах пологими закомарами, що вінчають середні прясла стін, а також аркови ми вікнами, згрупованими у вигляді трифоріїв. У бічних пряслах вікна менших розмірів, ском поновані у вигляді біфоріїв. Вікна розділяють вертикальні імпости у вигляді вишуканих ро мано–візантійських півколонок з кубічними різьбленими капітелями.

351

Сумська область Порівняння пам’ятки з її проектом дозво лило виявити зміни, яких зазнав авторський задум на стадії будівництва: змінена форма деамбулаторія — він зроблений гранчастим; у верхньому ярусі храму з’явилися додаткові спарені вікна для освітлення приміщень у міжраменнях просторового хреста; значно спрощено декор шляхом вилучення запроек тованих кам’яних різьблених вставок, орна ментальних смуг, розеток, орнаментованих віконних оправ тощо. Замість цього широко застосовано аркові гурти зі смугами поребри ка й сухариків. Церква відзначається пишнотою, вишу каністю й доброю збереженістю інтер’єрного декору. М.А.Терещенко, бажаючи прикраси ти інтер’єр мальованнями, спершу звернув ся до знаменитого російського художника Віктора Михайловича Васнєцова, котрий розмальовував Володимирський собор у Ки єві, проте той відмовився. Тож декоративні й сюжетні мальовання в інтер’єрі виконані в 1892–1893 рр. за особистою участю й під керівництвом художників Володимирського собору братів Олександра Олександровича та Павла Олександровича Сведомських. Ра зом з ними храм розмальовували Василь Ве рещагін і Федір Журавльов. Програма мальо вань була закладена в архітектурному проекті А.Л.Гуна: рослинні орнаменти неовізантійсь кої стилістики в підбаннику, на підпружних арках та пілонах; зоряне небо в бані, конхах, на циліндричних склепіннях головного прос торового хреста; на пандативах — Єван гелісти в круглих медальйонах; Євхаристія в середній апсиді; на стінах по периметру храму — зображення у повний зріст постатей мучеників і святих. А.Л.Гун запроектував та кож низьку передвівтарну перегорожу у ві зантійських формах, з дуже пишним орна ментом і восьмигранною сінню над царськими вратами. Під час виконання мальовань їх програму дещо змінили. Так у консі середньої апсиди зобразили Богородицю з немовлям Христом в оточенні херувимів, у бані — Святу Трійцю, на пандативах — Євангелісти, закомпоновані в трикутних площинах, а не в медальйонах. Орнаменти виконані з домінуванням геомет ричних мотивів квадрата, кола, хреста, ме андра. Високий рівень мистецької єдності на дає інтер’єру наявність золотого тла у всіх орнаментах, а також у сюжетних й фігурних мальованнях (зірки, німби, бліки тощо). У ко льоровій гамі інтер’єру домінують насичені темно–сині, зелені, вохристі барви. За сти лістикою всі ці мальовання тяжіють до мальо вань Володимирського собору в Києві, викона них у ті ж часи під керівництвом В.М.Васнєцова та А.В.Прахова. Мальовання у бані датується 1950–и рр.

352

Передвівтарна перегорожа з сірого по лірованого мармуру виконана за проектом київського іконописця Олександра Івановича Мурашка, родинно пов’язаного з Глуховом. Вона вища й більша за масштабом ніж та, яку запроектував А.Л.Гун, зі скромнішим деко ром і трилопатевим завершенням кожного прясла. Тут є тільки ряд намісних ікон. В ін тер’єрі збереглися також мармурові та де рев’яні різьблені кіоти. На східній підпружній арці на довгому ланцюгу підвішено триярус не бронзове панікадило тонкої мистецької роботи. Будівля зведена з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині. Підмурки цегляні, заглиблені на 4 м від денної поверхні. Стіни потиньковані, зовні мають світло–сіре пофар бування. Вхідні двері дерев’яні, різьблені. Підлоги з квадратових плит сірого мармуру, дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталю. Трьох–Анастасіївська церква є визначною комплексною пам’яткою архітектури й мону ментального мистецтва доби історизму, місцем поховання видатних історичних діячів родини Терещенків. З 1979 р. є пам’яткою архітектури (нині — національного значення) під охоронним № 1537. Джерела: 1. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад? щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 284–285.

2. Вечерський В.В. Глухiвська старовина // Пам’ятки Ук? раїни: iсторiя та культура. — 1994 — № 3–6. — С. 57–62.

3. Вечерський В.В. Храми гетьманської столиці // Цер? ковний календар 1995 р. — Сянік (Польща): Видання Перемисько–Новосанчівської єпархії, 1995. — С. 114–123.

4. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 7. — Чернигов, 1873. — С. 281.

5. Ковалинский В.В. Семья Терещенко. — К.: Преса Ук? раїни, 2003. — С. 16–17, 43–44.

6. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 6.

7. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Т. 2: Нежинский полк. — К., 1893. — С. 432.

8. Некрополі Сумщини. — Суми: Собор, 2004. — С. 42–44.

9. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима? нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 223.

10. Памятники градостроительства и архитектуры Украи? нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 18–19.

11. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 672. — Арк. 1.

12. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 699. — Арк. 1–4.

13. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 3. — Спр. 387. — Арк. 74.

14. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 2. — Спр. 696. — Арк. 1.

15. ЦДІАУК. — Ф. 1396. — Оп. 1. — Спр. 59. — Арк. 1–6.

Сумська область 50. Глухів. Церква св. Миколи Мурована, тридільна, двоверха церква з дзвіницею стоїть в історичному середмісті посеред центрального майдану — Соборного, посідаючи острівне становище в його струк турі (пл. Соборна, 1). Відіграє композиційну роль головної містобудівної домінанти Глухо ва. У сучасній містобудівній структурі храм відзначає місце колишнього Радного майдану. Тут, перед західним і південним фасадами Ми колаївської церкви, відбувалися козацькі ра ди, на яких обирали гетьманів України: у 1708 р. — Івана Скоропадського, в 1727 р. — Данила Апостола, у 1750 р. — Кирила Розу мовського. У цій же церкві 1708 р. під тиском російського царя Петра І було проголошено церковну анафему гетьманові Івану Мазепі. Мурована Миколаївська церква збудова на на місці однойменної дерев’яної, відомої за документами з 1683 р. Ймовірно, дерев’яна церква згоріла під час пожежі глухівського замку 1685 р. Контракт на будівництво муро ваного храму уклали 8 лютого 1693 р. майстер Матвій Єфимов і замовник Василь Федорович Ялоцький, котрий протягом 1678–1696 рр. обіймав посаду глухівського сотника. У конт ракті було вказано, що зразком для Мико лаївської церкви має бути Михайлівська церква в Глухові, збудована тим самим майстром М.Єфимовим у 1692 р. (Михайлівська церква не збереглася, була зруйнована після пожежі 1784 р.). Замовник обумовив у контракті все — від загальної композиції будівлі до най дрібніших архітектурних подробиць. Зокрема, В.Ялоцький зажадав, щоб вівтар «квадрувався до копули». М.Єфимов був одночасно і ар хітектором–автором проекту, і підрядни ком–виконавцем робіт. Він будував церкву зі своїх цегли, вапна й заліза, зі своєю челяддю (помічниками). Будівельні матеріали від дос тавляв своїм коштом. За все це місто йому платило 600 карбованців «копійками» і 500 карбованців «чехами», а також забезпечувало артіль майстрів харчем на весь період робо ти — п’ять пудів сала, п’ять пудів солі тощо. Миколаївську церкву завершили будувати й освятили в 1695 р. Первісно вона була тридільною, триверхою, з двозаломним цент ральним верхом. Верхи над вівтарем і бабин цем були глухими, декоративними. Протягом всього XVIII ст. Миколаївська церква була, фак тично, головним храмом міста, оскільки Троїцький собор, що містився поряд, на почат ку століття був ветхим, дерев’яним, а з 1720 р. почали будувати новий мурований собор, за вершений аж 1806 р. Поблизу Миколаївської церкви, на цер ковному цвинтарі, ховали видатних глухівців. Так, 1760 р. тут було поховано генерального хорунжого Миколу Даниловача Ханенка

Миколаївська церква. Фото Ю.Москаленка 2003 р.

План Миколаївської церкви. Обміри й кресленик автора (1691–1760), автора знаменитих «Діаріуша» та «Щоденника». Його могила була зруйнована у 1930–х рр. і відновлена 1993 р. Протягом першої половини XVIII ст. Мико лаївську церкву оббудували численними прит ворами, ризницями, тамбурами, про що свідчить її зображення на плані Глухова 1746 р. З тих часів збереглася ризниця, прибудована до вівтаря з південного боку. До нашого часу збереглися й південний та північний притвори, прибудовані під час капітального ремонту церкви 1811 р., коли її дахи і бані були покриті «білим залізом». У 1871 р. за проектом місце вого архітектора А.Гросса до бабинця з заходу прибудували притвор, увінчаний високою дзвіницею з ярусним верхом. При цьому розібрали верх над бабинцем. Іконостас Миколаївської церкви взамін первісного, що згорів у пожежі 1748 р., був

353

Сумська область

Іконостас Миколаївської церкви. Фото початку ХХ ст. створений у середині XVIII ст. Він був компакт ним, п’ятиярусним, нешироким, займаючи ширину центрального компартимента церкви. Виконаний у перехідних ренесансно–бароко вих формах з пишним позолоченим різьблен ням півколонок, карнизів, іконних рам і пло щин між іконами. Мотиви різьблення — виног радна лоза з листям, кетягами й різноманітни ми квітами. В обрисах царських врат, арки над ними і верхняка повторюється традиційна для українського іконостасу цієї доби трилопатева крива. Загалом композиція іконостасу є дуже тектонічною, з явним підпорядкуванням різьб лення загальній архітектурній композиції з її чітким членуванням гранчастими півколона ми, пілястрами й антаблементами. Ікони були виконані у другій половині XVIII ст. в харак терній для того часу стилістиці. У 1864 р. декілька нових ікон для цього іконостасу на писав італійський художник П.Нерушеллі (Неруш), котрий у ті часи (протягом 1864– 1879 рр.) жив і працював у Глухові.

1930 р. Миколаївську церкву було закри то, перетворено на зерносховище, а іконостас знищено. Мальовання в інтер’єрі не зберегли ся. У 1976 р. інститут Укрпроектреставрація розробив проект реставрації церкви. Рестав раційні роботи в основному завершені в 1992 р. Храм повернули релігійній громаді в 1991 р. У розміщенні храму застосовано улюбле ний в Україні принцип локалізації найваж ливіших громадських будівель таким чином, щоб їх можна було б вільно оглядати з усіх боків. Цим зумовлені основні особливості об’ємно–просторової композиції будівлі:

354

рівноцінність усіх фасадів, висотний принцип побудови композиції, ярусність, скульптурна виразність об’ємів. З огляду на це будівля сприймається як храм–пам’ятник. Основні компартименти згруповані вздовж вісі схід–захід: вівтар п’ятистінний, розмірами 6 х 6,6 м; центральний об’єм (нава) — восьмигранний, розмірами 10,4 х 8,75 м; бабинець (6 х 6 м) та дві дільниці західного притвору прямокутні в плані. Композиційна структура будівлі відтворює традиційний для народної дерев’яної архітектури тип тризруб ного храму, центральний зруб якого вирішено у вигляді баштоподібного об’єму, відкритого на всю висоту, до зеніту верху. В образі будівлі переважають вертикальні параметри: висота центрального верху від підлоги до зеніту — 30 м. Миколаївській церкві властиві вишукані пропорції, довершеність форм, стрункий си лует, симетрична урівноваженість якого дещо порушена внаслідок прибудови дзвіниці. Вер тикалізм архітектурних форм підкреслюють широкі наріжні лопатки, перехоплені смугами поребрика, й тонкі півколонки на ребрах цент рального світлового восьмерика. Декор до сить строгий: вікна, розташовані у два яруси, облямовані спрощеними наличниками з фі гурними розірваними сандриками; стіни за вершує багатообломний, ледь розкріпований карниз зі смугою поребрика. Верхи церкви ду же вишукані й водночас монументальні. По вертикалі перехід від нижнього об’єму до вуж чого горішнього здійснено за допомогою пластично вигнутих дахів на кожному заломі. Верхи увінчані глухими ліхтарями з барокови ми грушовидними маківками. Західний притвор з дзвіницею вирішений в архітектурних формах, що імітують форми первісних частин храму. Це — досить вдалий зразок стилізації, цілком органічний у кон тексті архітектурної ідеології історизму. Пер ший ярус дзвіниці — четверик з двома ярусами вікон, оформлених наличниками з фігурними сандриками. Наріжні лопатки повторюють оригінальні лопатки основного об’єму церкви. Другий ярус — четверик зі зрізаними кутами й високими арковими отворами дзвонів за сторонами світу. Ребра граней акцентують тоненькі стилізовані півколонки, що повторю ють аналогічні елементи центрального підбан ника. Вінчання дзвіниці імітує традиційний український тризаломний церковний верх. Північний та південний притвори низенькі, прямокутні в плані, з шестиколонними при стінними портиками тосканського ордера (ко лони тричвертні), увінчаними трикутними фронтонами. Ризниця з південного боку вівта ря має стрімкий односхилий дах. Ці прибудови цілком органічні й композиційно узгоджені з основним об’ємом, підкреслюючи його ве ликий масштаб.

Сумська область В інтер’єрі храму поєднано глибин но–вісьовий та висотний принципи розвитку внутрішнього простору. Компартименти поєд нані широкими півциркульними арками. Центральний має висотно розкритий простір. Перехід до верхнього восьмерика виконано без пандативів, а за допомогою зрізаної піраміди, причому без різко виявлених граней, з плавним переходом форм. Цим забезпечено єдність і пластичність внутрішнього простору. Вівтар перекрито напівлотковим склепінням, бабинець — циліндричним. Притвор під дзвіницею перекрито хрестовим склепінням, а компартимент, який поєднує притвор з ба бинцем — плоскою стелею. У північній стіні бабинця збереглися внутрішньостінні сходи на хори. У південній стіні західної прибудови — сходи на дзвіницю. Під бабинцем є однока мерний підвал, перекритий склепінням. Церква мурована з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, потинькована й побілена. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Миколаївська церква є найстародавнішою будівлею Глухова. Це унікальний зразок тридільного храму, один з найяскравіших архітектурних творів стилю українського відродження кінця XVII ст. До того ж це — єди ний з численних храмів, збудованих видатним зодчим Матвієм Єфимовим, що зберігся до наших днів. З 1963 р. Миколаївська церква є пам’яткою архітектури (нині — національно го значення) з охоронним № 629. Джерела: 1. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад? щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 285.

2. Вечерський В.В. Глухiвська старовина // Пам’ятки Ук? раїни: iсторiя та культура. — 1994 — № 3–6. — С. 57–62.

3. Вечерський В.В. Храми гетьманської столиці // Цер? ковний календар 1995 р. — Сянік (Польща): Видання Пе? ремисько–Новосанчівської єпархії, 1995. — С. 114–123.

4. Вечерський В.В., Бєлашов В.І. Глухів. — К.: Абрис, 2003. — С. 23–25.

5. Генеральное следствие о маетностях Нежинского пол? ка 1729–1730 гг. — Чернигов, 1901. — С. 405.

6. Каманин И. Договоры о сооружении церквей в Мало? росии в ХVII в. // Чтения в Историческом обществе Нестора–летописца. — К., 1904 . — Кн. ХVIII. — Вып. 1. — Отд. 1. — С. 26–27.

7. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 5.

8. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Т. 2: Нежинский полк. — К., 1893. — С. 424.

9. Логвин Г.Н. Украина и Молдавия: Справочник–путе? водитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 362.

10. Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — Издание 2–е, дополненное. — М.: Искус? ство, 1980. — С. 226.

11. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима?

нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 224.

12. Памятники градостроительства и архитектуры Украи? нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 18–19.

13. Пуцко В. Московская стоительная артель Матвея Ефимова на Украине // Строительство и архитектура. — 1981. — № 1. — С. 28–29.

14. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — С. 137–138.

15. Цапенко М. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Ис? кусство, 1967. — С. 61.

16. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2 — Спр. 1019. — Арк. 1.

51. Глухівський район, с.Будища. Глухівсько–Петропавлівський монастир Монастирський комплекс розташований на високій горі, порослій дубовим лісом, на правому березі р.Клевень поблизу с.Будища за 20 км. від Глухова, неподалік старовинного шляху з Глухова на Путивль. Архітектурний ан самбль панував над рівнинною заболоченою заплавою і завдяки своїм архітектурним домінантам був видний здалеку. Видатний український історик і політичний діяч Дмитро Дорошенко так описав цей мо настир у 1918 р.: «Свідомо вибрали фундатори монастиря цей чудовий закуток, де сама при рода сплела розкішну оправу, в яку людина поставила діло рук своїх — муровані будівлі монастиря. На високій горі понад річкою Кле венню, що відділяє українську Глухівщину від московської Путивльщини, весь у зелені, не наче намальований, пишається монастир із трибанною стрункою церквою, оточеною ку пою високих тополь, білими мурами та будин ками. Справа і зліва дубовий ліс. Гарний вид на монастир знизу від Клевені, а ще кращий, ко ли станеш у малій дерев’яній альтанці над самою кручею: на тридцять верст стелеться зелена долина, на ближньому фоні якої змійкою в’ється Клевень. Удалечині мріють се ла з білими церквами і гинуть десь на обрії надсеймівські гаї. Хтось із великим художнім смаком обрав це місце для тихого монас тирського життя». Час заснування монастиря невідомий. За переказами — 1230 р. У кінці XVII ст. (з 1694 р.) його настоятелем був Св. Ди митрій Ростовський (Данило Туптало, 1651–1709) — видатний церковний діяч, письменник і просвітитель, котрий написав тут чимало своїх визначних праць, зокрема й «Четьї Мінеї». У 1769– 1772 рр. архіманд ритом монастиря був Давид Нащинський, професор Київської академії, котрий ознайо мив Європу з творами Феофана Прокопови ча. У цьому монастирі, біля південного входу в собор був похований Мельхіседек (Матвій Карпович) Значко–Яворський (1716– 1809), колишній ігумен Мотронинського монастиря

355

Сумська область

Панорама монастиря з лівобережжя р.Клевень. Фото кінця ХІХ ст.

План монастиря за обмірами автора: 1 – місце втраченого Петропавлівського собору; 2 – трапезна; 3 – Михайлівська надбрамна церква; 4 – корпус келій; 5 – покої архімандрита; 6 – келії

356

Загальний вигляд монастиря. Рисунок–реконструкція К.Лопяло за матеріалами М.Цапенка

Сумська область

Михайлівська надбрамна церква, трапезна і собор. Фото початку ХХ ст. Петропавлівський собор і трапезна. Фото кінця ХІХ ст. і один з натхненників Коліївщини, котрий у 1786– 1809 рр. був тут архімандритом.

1695 р. на замовлення Димитрія Рос товського «записной государів майстер кам’яного діла» Матвій Єфимов, котрий тоді працював у Глухові, а перед тим — у Стародубі, розпочав будівництво мурованого Петро павлівського собору, завершене 1697 р. Зберігся й опублікований контракт на бу дівництво, у якому вказано, що собор пови нен був мати висоту 7,5 сажнів до бані (близько 13 м) й баню, заввишки 2 сажні. На початку XVIII ст. (до 1706 р.) коштом полковни ка стародубського Михайла Миклашевського, котрий загинув у бою зі шведами в 1706 р., тут збудовано муровану трапезну з теплою церк вою Успіння Богородиці. У 1712 р. збудували муровану надбрамну Михайлівську церкву, а в 1895 р. — два муровані корпуси братських келій та нову муровану огорожу. Весь ансамбль монастирських споруд, що відзначався чудовим зв’язком з ландшафтом, був розпланований компактно: у центрі неве ликого двору на підвищенні стояв тридільний триверхий мурований Петропавлівський со бор, на північ від нього — трапезна. Північний бік монастирського двору замикає надбрамна Михайлівська церква–дзвіниця. Собор, що не зберігся, був тридільний, триверхий, мав восьмигранну наву, п’яти стінний вівтар і прямокутний в плані бабинець. За структурою і архітектурними формами цей собор дуже подібний до двох глухівських храмів М.Єфимова: Михайлівської і Мико лаївської церков (остання збереглася). Храм мав двозаломні верхи зі світловими восьмери ками над усіма трьома компартиментами. Завдяки великим вікнам, розташованим у два яруси, інтер’єр був щедро освітлений. Зовнішній декор витримано у формах, прита манних російській архітектурі кінця XVII ст.:

застосовано наріжні пучки півколонок, налич ники з розірваними сандриками, восьмикутні вікна. Фасади були поліхромними: поле стіни червоне, деталі — білі. Монастир був закритий у кінці 1920–х рр. З 1934 р. у ньому розмістили Шалигинський будинок інвалідів. Собор знищено у 1930 р. Михайлівська надбрамна церква–дзвіниця бу ла частково зруйнована протягом 1956 р.: у травні того року з ініціативи керівництва Ша лигинського будинку інвалідів розібрали бані й почали розбирати стіни другого ярусу. Про це місцевий мешканець В.Борзаківский напи сав до Києва. Це зупинило руйнацію, відтак від споруди уцілів лише перший ярус, що нині ви користовується як брама. У 1957 р. монас тирський ансамбль дослідив М.Цапенко. З часів радянської влади тут міститься психіатичний інтернат, який не тільки зруйну вав давні архітектурні пам’ятки й занедбав уцілілі, але й збудував на території різні споруди утилітарного призначення, зокрема гуртожит ки, що спотворили первісну архітектурно–пла нувальну композицію ансамблю. Усі збережені донині монастирські будівлі муровані з цегли на вапняно–піщаному роз чині, потиньковані й побілені, мають вальмові дахи по дерев’яних кроквах, укриті покрівель ною сталлю та шифером. Мурована тридільна надбрамна Ми% хайлівська церква була збудована в 1712 р. у північному пряслі монастирського муру. Первісно була двоповерховою, триверхою. Посередині був арковий проїзд. Бабинець і на ва — прямокутні в плані, вівтар — п’яти стінний. На початку ХІХ ст. верх над бабинцем церкви розібрали, прибудувавши до нього з заходу масивну двоярусну дзвіницю, а баби нець укрили двосхилим дахом. Нава й вівтар мали двоярусні верхи. Прибудована дзвіниця належала до типу «четверик на четверику» і теж була увінчана глухим двоярусним вер хом. Грані верхнього ярусу були прорізані

357

Сумська область Фрагмент північного фасаду Михайлівської надбрамної церкви. Рисунок–реконструкція К.Лопяло за матеріалами М.Цапенка

Збережений нижній ярус Михайлівської надбрамної церкви. Фото автора 1989 р. арковими отворами дзвону. Найбільший дзвін важив 360 пудів (5,7 тонни). Наріжники були акцентовані пучками півколон. Зараз від споруди зберігся перший ярус зі спотвореним фасадним декором, накритий невисоким двосхилим дахом. Теплу трапезну церкву Успіння Бого% родиці поставили на північ від собору. Вона належить до типу безбанних храмів зального типу з гранчастим вівтарем. З півночі до вівтаря прибудовані масивні контрфорси з ар ковим проходом. Під західною частиною спору ди є підвал. Трапезний зал і вівтар перекрито циліндричними склепіннями з розпалубками. Зовнішній декор дуже характерний для по чатку XVIIІ ст.: «вухасті» віконні наличники, профільований багатообломний карниз ве ликого виносу. У середині ХІХ ст. до трапезної з півдня прибудували корпус з плоским пе рекриттям і декоративною банею над чоти ригранним наметовим дахом. Великі аркові вікна оздоблені наличниками з кілевидними архівольтами. На південь від трапезної розташовано два одноповерхові на підвалах корпуси, збудовані одночасно, на початку XVIIІ ст. З південного сходу на схилі стоїть корпус келій дво секційної системи розпланування, з чотирика мерними секціями. Кожна келія мала власну пічку. Своїм головним західним фасадом корпус келій звернений до собору. Цей фа сад одноповерховий. Зате східний фасад — двоповерховий за рахунок падіння рельєфу. Фасади вирішено суто функціонально, без декору. Портал Михайлівської надбрамної церкви. Фото автора 1989 р.

358

Сумська область

Вівтар і контрфорс трапезної. Фото автора 1989 р.

Портал Михайлівської надбрамної церкви. Обміри М.Цапенка 1957 р. А в південно–західному куті монастирсь кого двору збереглися покої архімандрита. Це унікальна пам’ятка цивільної архітектури Мазепиної доби. Г–подібного плану однопо верховий з чотирикамерним підвалом муро ваний корпус має складну багатокамерну систему розпланування. Він неодноразово перебудовувався, про що свідчить як розпла нування, так і сліди збитого декору на фаса дах. Усі приміщення перекриті різними типами склепінь: циліндричним, хрестовим, хресто вим з розпалубками, зімкнутим з розпалуб ками, а також плоскими стелями. Враження таке, що майстер, споруджуючи цей будинок, демонстрував замовнику свої можливості та вміння. Фасади вирішені досить скромно: їх площини членують рустовані лопатки й завер шує розкріпований карниз значного виносу з дрібненькими зубчиками. Великі вікна з луч ковими перемичками облямовані лиштвою і мали колись сандрики. З заходу монастирський двір замикає но вий корпус братських келій, збудований 1895 р. Він прямокутний у плані, видовжений з півночі на південь, двоповерховий, з підва лом під північною половиною, мурований. Перший поверх має багатокамерне розпла нування у північній частині й коридорне двобічне — у південній. Другий поверх має ко ридорну систему розпланування з двобічним розташуванням приміщень. Оскільки цей кор пус також стоїть на схилі, його північний і за

Покої архімандрита. Фото автора 1989 р. хідний фасади укріплені масивними контр форсами. На західному фасаді до 1930–х рр. була широка дерев’яна тераса, накрита од носхилим дахом. Фасади вирішено у стилі пізнього провінційного класицизму. Цей монастир був одним з найдовер шеніших архітектурних ансамблів Мазепиної доби — доби розквіту українського національ ного архітектурного стилю. За результатами досліджень 1980–х рр. нам удалося включити до Зводу пам’яток історії та культури України по Сумській області уцілілі монастирські спо руди. Рішенням Сумського облвиконкому від 21.08.1989 № 168 монастирський комплекс включено до державного списку пам’яток архітектури місцевого значення під охоронним № 126–См.

359

Сумська область Джерела: 1. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — С. 102–109.

2. Вечерський В.В. Архітектурний устрій українських мо? настирів доби Гетьманщини (середина XVII–XVIIІ ст.) // Студії мистецтвознавчі. — 2003. — №1. — С. 62–77.

3. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад? щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 267–269.

4. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо? ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 466–470.

5. Віроцький В.Д., Карнабіда А.А., Киркевич В.Г. Монас? тирі та храми землі сіверської. — К.: Техніка, 1999. — С. 190–192.

6. Дорошенко Д. Тихий закуток // Сіверянський літопис.

— 1998. — № 1. — С. 154.

7. Каманин И. Договоры о сооружении церквей в Мало? росии в ХVII в. // Чтения в Историческом обществе Нестора–летописца. — К., 1904 . — Кн. ХVIII. — Вып. 1. — Отд. 1. — С. 26–27.

8. Картины церковной жизни Черниговской епархии из IX–вековой ее истории. — К., 1911.

9. Пуцко В. Московская стоительная артель Матвея Ефимова на Украине // Строительство и архитектура. — 1981. — № 1. — С. 28–29.

10. Россия. Полное географическое описание нашего отечества. — Т. 7: Малороссия. — Спб., 1902. — С. 334–335.

11. Цапенко М.П. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — С. 136–137.

12. Цапенко М.П. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Искусство, 1967. — С. 63–65.

13. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 171.

14. ДАСО. — Ф. Р–3343. — Оп. 1. — Спр. 92. — Арк. 102–109.

52. Глухівський район, с.Сваркове. Церква св. Миколи Мурована одноверха церква з дзвіницею стоїть на локальному підвищенні в центрі села і є його головною архітектурною домінантою. Дзвіниця поставлена на вісі головної сільської вулиці. Церковне подвір’я оточене високими старими деревами, які дещо зменшують ком позиційно–видовий вплив пам’ятки. Поблизу церкви містилася садиба колишніх власників села Марковичів (не збереглася). Церква була збудована в 1743–1757 рр. на замовлення і коштом власника села генераль ного підскарбія Якова Андрійовича Маркови ча — видатного державного діяча Гетьманщини, письменника і мемуариста. Від нього похо дить чернігівська галузь Марковичів, до якої належать кілька видатних осіб, зокрема ук раїнські історики ХІХ ст. Яків і Олександр Марковичі. Яків Андрійович Маркович (1696–1770 рр.) народився в Прилуках і був сином Андрія Мар ковича (1674–1747 рр.), котрий послідовно

360

обіймав посади глухівського сотника, полков ника лубенського, генерального підскарбія, члена Правління Гетьманського Уряду. Я.А.Мар кович доводився племінником гетьманші Анастасії Марківні Скоропадській. Закінчивши Київську академію в 1713 р., він розпочав службу в Глухові знатним військовим товари шем «при боці гетьманськім». В Академії Я.А.Маркович був одним з улюблених учнів її професора й ректора, видатного педагога, просвітителя, письменника, церковного й дер жавного діяча Феофана Прокоповича, з кот рим зберіг теплі дружні стосунки до самої його смерті. У 1714 р. Я.А.Маркович одружив ся з дочкою Павла Полуботка Оленою. У 1718 р. гетьман Іван Ілліч Скоропадський надав Я.А.Марковичу першу його маєтність — ратушне село Сваркове за 7 верст від Глухова, яке було засноване у 1630–х рр. шляхтичем О.Пісочинським. Відтоді родина Марковичів мала свій маєток у Сварковому аж до 1918 р. У 1721 р. Я.А.Маркович отримав ранг бунчукового товариша, в 1721 та 1723–1735 рр. був наказним лубенським полковником, зго дом — генеральним підскарбієм, як і його батько. Вийшов у відставку 1762 р. і з того часу мешкав у Сваркові. Я.А.Маркович був одним з найосвіченіших людей свого часу. Володів кількома мовами, писав вірші й про зу, залишив переклади з латини, цінні «Генеа логічні замітки». Найвідомішою його працею став 10–томний «Діаріуш» (Щоденник), який він писав протягом 1717–1767 рр. у Глухові та Сваркові. Починається він літописом за 1692–1715 рр., складеним Марковичевим тестем, наказним гетьманом Павлом Полу ботком. «Діаріуш» хронологічно охоплює по над 50 років і містить надзвичайно цінний історичний матеріал, що стосується духовно го складу автора та його середовища. Тут по дибуємо як суто аристократичні риси, так і занепад аристократизму: «благородне по ходження вимагає благородної душі», а без чесність члена аристократії викликає «тим більшу до нього погорду, бо слава предків, виховання, приклад доброго товариства, розмови мудрих і роздумування повинні шля хетного навчити розпізнавати добро і зло». І водночас відчуваються наслідки великої ду ховної руїни 1708–1709 рр. і післямазепинсь кого «благоденствія», коли правляча верхівка Гетьманщини журилася вже не «отчизною своєю», а маєтностями й грошима. Видатний український політолог Дмитро Донцов зазна чав, що Я.А.Маркович є найхарактернішим представником цієї нової доби, оскільки «в його щоденнику дещо про походи, але більше про погоду (як в щоденнику останнього Ро манова), про хвороби і бесіди при столі ясно вельможного. При чім описи тих гучних бесід кінчалися незмінною ремаркою: «попіяхом».

Сумська область

Миколаївська церква в с.Сваркове. Фото Ю.Москаленка 2002 р.

Яків Андрійович Маркович План церкви. Обмір і кресленик автора

Дворянський герб Марковичів Та традиція, назвім її ширше — традицією на солоди й вигідного життя, ніколи не стояла в осередку дум і стремлінь хмельничан, а на віть мазепинців. У покоління Марковичів, що прийшло по Полтаві, вже стає». Загалом «Діаріуш» містить надзвичайно цінні матеріали для політичної, соціально–еко номічної, культурної та побутової історії Геть манщини XVIII ст. В «Діаріуші» зафіксовано, що Я.А.Маркович був керівником неформального культурно–політичного гуртка тодішньої ук

раїнської еліти, що збирався у нього в Сварко вому. Під час боротьби за відновлення гетьман ства у середині 1740–х рр. цей гурток збирався мало не щодня. Вперше фрагменти «Діаріуша» видав у Москві 1859 р. у перекладі на російську мову під назвою «Дневные записки малороссийс кого подскарбия генерального Якова Марко вича» онук мемуариста, уродженець с.Сварко вого, відомий історик Олександр Михайлович Маркович (1790–1865). Друге, повніше видання здійснив у Києві видатний історик Гетьманщини О.М.Лазаревський у журналі «Киевская ста рина» в 1893, 1895 та 1897 рр. (опис подій доведено до 1734 р.). Продовжила це видання Археографічна комісія Наукового товариства імені Т.Шевченка, яка 1913 р. видала у Львові за редакцією В.Модзалевського том, присвя чений подіям за 1735–1740 рр. Олександр Михайлович Маркович є авто ром «Опису старої Малоросії», «Історичних нарисів міста Глухова», «Історії Гамаліївського монастиря», написаних на базі архівних ма теріалів. Він був власником і упорядником великого фамільного архіву, що зберігався в Сварковому. Крім того, він товаришував з великим письменником Миколою Васильо вичем Гоголем, далеким родичем Марковичів. У серпні 1848 р. М.Гоголь приїздив у Сваркове до О.Марковича для роботи з документами фамільного архіву.

361

Сумська область Перед північним порталом церкви зберег лися надгробні мармурові плити спадкоємців О.М.Марковича — Пармена Андрійовича Марковича (помер 1894 р.) та Уляни Се менівни Маркович, уродженої Трифановської (1840–1901). Церква первісно була тридільною, одно банною, вирішеною в стильових формах пізньо го бароко. Складалася з гранчастих вівтаря і бабинця та квадратової в плані нави, над якою височіла гранчаста світлова баня (не збереглася). У 1813 р. церкву відремонтовано коштом тодішньої власниці села Анастасії Маркович. У 1820–х рр. до церкви з заходу прибудували притвор з невисокою двоярус ною дзвіницею ампірного характеру. З півдня до вівтаря прилягає низенька прямокутного плану ризниця. Нині церкву вінчає глуха сфе рична баня на низькому четверику, влаштована замість утраченої первісної. Останній ремонт храму завершено в 1998 р. Нава трохи ширша й вища за вівтар і баби нець, на північному й південному фасадах ак центована чотирипілястровими портиками, кожен з яких має спрощений антаблемент, трикутний фронтон і вікно–розетку в тимпані. Стіни вівтаря й бабинця також розчленовані пілястрами. Вікна з арковими й лучковими перемичками розміщені у два яруси. Їх обля мовують характерні «вухасті» наличники з рельєфно виділеними замковими каменями. Вінчає стіни карниз, розкріпований на піляст рах. Наву завершує плеската баня з глухим ліхтарем і маківкою. Дзвіниця належить до ти пу «четверик на четверику». В її горішньому ярусі за сторонами світу прорізано аркові от вори дзвонів. Вінчає дзвіницю невисока сфе рична баня. В інтер’єрі всі компартименти з’єднані півциркульними арками, що мають парні залізні затяжки. Нава перекрита глухим сфе ричним куполом, вівтар і бабинець — напівлот ковими склепіннями, приміщення у першому ярусі дзвіниці — хрестовим склепінням. Приміщення між дзвіницею і бабинцем має плоску стелю по дерев’яних балках. Церква стоїть на цегляних стрічкових підмурках. Підвалу немає. Мурована з місце вої цегли на вапняно–піщаному розчині, по тинькована й побілена. Фасади пофарбовані в сірий колір. В інтер’єрі мальовань немає, іконостас історико–мистецького інтересу не становить. Підлоги з дощок. Сходи на дзвіницю муровані. Щипцеві й вальмові дахи та бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті пок рівельною сталлю. Миколаївська церква у Сварковому має визначну загальнонаціональну історико–ар хітектурну та історико–меморіальну цінність, оскільки представляє унікальний архітектурний тип храму та пов’язана з життям і діяльністю видатних українців — родини Марковичів.

362

Відтак вона повинна мати статус пам’ятки архітектури й містобудування та пам’ятки історії національного значення. Церква була виявлена, досліджена та атрибутована авто ром цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставле на на державний облік і не внесена до Держав ного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Енциклопедія українознавства: Словникова частина. — Т. 4. — Париж–Нью–Йорк: Вид–во «Молоде життя», 1962. — С. 1471.

2. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 5–9.

3. Обуховський С.І. Марковичі у Сварковому // Глухів і Глухівщина в історії українського національного відрод? ження (творча спадщина родини Марковичів): Матеріали наукової конференції 28–29 травня 1998 р., м.Глухів Сумської області. — Київ: Ін Юре, 1999. — С. 101–107.

4. ДАСО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 1379. — Арк. 1.

5. ДАСО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 1652. — Арк. 1.

53. Конотопський район, с.Бочечки. Палац князів Львових Мурований двоповерховий палац стоїть на околиці невеликого села посеред ландшафт ного парку, що має площу 10,4 га. Протягом XVIII–ХІХ ст. селом Бочечки, яке тоді належало до Путивльського повіту Курської губернії, во лоділи князі Львови. Вони в 1745 р. заклали садибний парк на регулярній основі, що мав строго вісьову композицію. З часом парк пе ретворився на ландшафтний. Нині в ньому ростуть липа, дуб, клен, осокір, а також різно манітні чагарники. Палац побудовано у 1783 р. в стилі висо кого класицизму на замовлення власниці маєтку — княгині Львової. Автора проекту не встановлено. У 1870–х рр., коли селом володів підполковник князь Олександр Миколайович Львов, палац зазнав реконструкції фасадів, після якої вони набули деяких рис, властивих неоренесансній стилістиці. За радянської вла ди в палаці було влаштовано сільську школу. При цьому було повністю втрачено декор інтер’єрів, а також корінфські капітелі колон і пілястр паркового фасаду. Палац розташовано на поздовжній вісі парку. На його симетричні фасади орієнтують ся вісі головної паркової алеї та під’їзної алеї, яка закінчується традиційною для класицизму круглою клумбою з коловим об’їздом перед парадним фасадом палацу. Палац має дуже компактну розплануваль но–просторову композицію. Він прямокутний у плані, з масивною напівротондою танцю вального залу, що виступає на парковому фа саді. Під бічними частинами корпусу є підвали.

Сумська область

Парковий фасад палацу в Бочечках

Парадний фасад палацу

поверху прямокутні, розміщені у неглибоких нішах, мають рельєфно виділені замкові ка мені. Вікна другого поверху різноманітніші: у кріповках — аркові, з горизонтальними імпостами, архівольтами й замковими каме нями; на западаючих площинах — прямокутні, з розвиненими горизонтальними сандриками. На вісі парадного фасаду влаштовано широкі прямі сходи. Над ними був балкон з балюстра дою (зруйнований у 1988 р.). Головним акцентом паркового фасаду є напівротонда танцювального залу, оточена колонною галереєю. Напівротонда має дещо іншу структуру стіни, ніж решта корпусу: ви сокі прямокутні віконні й дверні отвори першо го ярусу та «ампірні» сегментні вікна другого ярусу. Рустування фасадних площин тут не застосовувалося, натомість розвинену плас тику мають пілястри, антаблементи й архі вольти. Антаблемент, що спирається на колони галереї, унаслідок руйнувань і перебудов ут ратив своє профілювання. Палац муровано з цегли на вапняно–піща ному розчині, потиньковано й побілено. Пе рекриття плоскі балкові, підлоги з дощок, вальмовий дах по дерев’яних кроквах укрито шифером. Палац княгині Львової в Бочечках є уні кальним для Сумщини зразком садибного бу динку доби високого класицизму. Пам’ятка виявлена, досліджена та атрибутована авто ром цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлена на державний облік і не внесена до Державно го реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. ДАСО. — Ф. 433. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 196.

2. ДАСО. — Ф. 880. — Оп. 1. — Спр. 199, 201.

54. Конотопський район, с.Вирівка. Комплекс церкви Покрова Богородиці План першого поверху палацу. Обмір і кресленик автора Первісно розпланування обох поверхів було анфіладним, нині воно коридорне з двобічним розташуванням класів. Танцювальний зал двосвітний, з балконом на колонах. Парадний фасад вирішено у класицис тичних архітектурних формах. Будівля має високий, енергійно профільований цоколь, міжповерховий карниз та розвинений антаб лемент вінчання. Площини фасадів першого й другого поверхів рустовано, причому пер ший поверх має глибший рельєф. Парадний фасад має три кріповки: середню — на три вікна та бічні — одновіконні. Усі вікна першого

Комплекс, що складається з церкви, дво класного училища й будинку церковного прич ту, міститься на високому березі р.Куколки (лівий доплив р.Сейм) у центрі села. Мону ментальний об’єм церкви з ваговитими акцен тами верху та дзвіниці домінує в довко лишньому ландшафті й забудові, добре проглядаючись з відстані до 2 км., у т.ч. з ав тошляху Конотоп–Київ. Дерев’яна Покровська церква у Вирівці відома за документами з середини XVIII ст. У 1818 р. вона згоріла й на її місці планували збудувати однойменну муровану. Проте за мість цього в 1820 р. збудували дерев’яну церкву на цегляному підмурку. У 1861 р. до неї прибудували таку ж дзвіницю. У 1894 р. за мість старого дерев’яного храму коштом

363

Сумська область

Сільське двокласне училище Покровська церква у Вирівці. Фото автора 1990 р.

Схематичний план церкви. Кресленик автора

Загальний вигляд церкви після реставрації. Фото Ю.Москаленка 2002 р. місцевого уродженця купця Шинкаренка спо рудили нову цегляну церкву. У 1896 р. на схід від церкви звели цегляний двоповерховий бу динок сільського двокласного училища. Одно часно з училищем на захід від церкви нижче по рельєфу збудували цегляний одноповерховий будинок церковного причту. За радянської до би церква була закрита й зазнала часткових руйнувань. Протягом другої половини 1990–х рр. її реставрувала церковна громада, якій будівлю передали на початку десятиліття. При цьому відновили чотири наріжні глухі верхи.

364

План училища. Кресленик автора Церква домінує як у загальній місто будівній ситуації, так і в церковному комплексі. Будинки церковного причту та училища скла дають співмасштабне оточення для церкви, підкреслюючи її значущість. Проте кожна із трьох будівель має самостійну істори ко–архітектурну цінність. Церква стоїть на найвищій позначці при бережного плато. Вона кубічна, одноверха, з дзвіницею над західним притвором. Пер вісно мала ще чотири наріжні декоративні вер хи, втрачені у другій половині ХХ ст. Основний об’єм хрещатий, дев’ятидільний, поділений чотирма внутрішніми пілонами на три нави. Зі сходу прилягає вівтарна апсида, півкругла всередині й гранчаста ззовні. Вона значно вужча, ніж середня нава. З заходу прилягає притвор, однакової ширини з апсидою. Він з’єднує церкву з двоярусним об’ємом дзвіниці, нижній ярус якої — тридільний. Перед голов ним західним входом — арковий ґанок. Будівлю піднято на високий цоколь. Під дзвіницею та притвором є трикамерний підвал з опалювальними печами. Церква вирішена в стильових формах пізнього історизму, близьких до «цегляного стилю». У пластиці переважають форми нео руського стилю, трактовані площинно й ра ціоналістично. В екстер’єрі взаємодіють дві

Сумська область концепції побудови архітектурного образу: статична (кубічна п’ятиверха, симетрична що до двох взаємно перпендикулярних вісей структура) та динамічна (наявність дзвіниці та апсиди, що підкреслює поздовжню вісь компо зиції). У масах домінує центральний приземис тий світловий четверик зі скошеними кутами. Його вінчає масивне глухе шатро з ліхтариком і маківкою. Дзвіниця належить до типу «четве рик на четверику». Верхній четверик проріза ний арковими отворами дзвонів та увінчаний масивним глухим шатром. Геометричну сухість форм екстер’єру де що пом’якшують декоративні щипці у вигляді сегментних закомар. Вони завершують се редні прясла фасадів церкви та грані цент рального четверика. Фасади розчленовано пілястрами з ширинками, а також карнизами, смугами поребрика, городків, сухариків. Ву зенькі вікна мають аркові перемички. Церква змурована з червоної та жовтої цегли. В оформленні фасадів повною мірою використано декоративні властивості буді вельного матеріалу — всі профілі й деталі наб рано з лекальної цегли. На темно–червоному тлі стіни чітко вирізняються світло–жовті гурти, зубчасті карнизи, віконні перемички з бровка ми, архівольти порталів тощо. На вікнах збе реглися первісні залізні ковані ґрати з геомет ричним орнаментом. Так само, як зовні, в інтер’єрі взаємодіють два принципи розкриття внутрішнього просто ру: глибинно–вісьовий та центричний. Перший підкреслений ритмічним шерегом профільо ваних півциркульних арок, що веде від входу до вівтаря. Другий принцип підкреслює світлова драматургія внутрішнього простору: найбільш освітленим є центральний квадрат. Світловий четверик, що спирається на під пружні арки, вінчається зімкнутим восьмилот ковим склепінням з розпалубками над вікнами. Рамена перекрито короткими коробовими склепіннями, а найтемніші дільниці в міжра меннях — зімкнутими восьмилотковими скле піннями. У західному рамені є хори, що спира ються на систему залізно–цегляних склепінь. Західний притвор і приміщення першого ярусу дзвіниці мають коробові склепіння. В інтер’єрі храм потиньковано й побілено. Мальовань не має. Іконостас не зберігся. Підлога викладена з поліхромної керамічної плитки. Училище звернене до храму чоловим західним фасадом. Воно прямокутне в плані. Чоло має дисиметричну композицію з огляду на те, що вхідний тамбур зміщено на північ від вісі симетрії. Решта фасадів симетричні. Вісь поздовжнього фасаду акцентована фігурним щипцем і терасою, що спирається на чотири квадратних стовпа. Капітальними стінами бу динок поділено на шість основних приміщень. На фасадах місця прилягання внутрішніх стін

акцентовані широкими лопатками. Розплану вання першого поверху анфіладне, з єдиним розподільчим вузлом. Початкове розплану вання другого поверху було таким само; нині воно коридорне з двобічним розташуванням класів. Під північною частиною будинку є од нокамерний підвал. Фасадний декор дуже лаконічний і функ ціональний. Крім лопаток, стіни членують міжповерховий гурт та зубчастий фриз під кар низом. Вікна великі, прямокутні, з виділеними клинчастими перемичками й рельєфними зам ковими каменями. Загалом, такі архітектурні форми властиві раціоналістичному напрямку так званого цегляного стилю кінця ХІХ ст. Будинок має плоскі перекриття по де рев’яних балках, дерев’яні сходи, вальмовий дах по дерев’яних кроквах, укритий покрівель ною сталлю. Використовується як сільська школа. Церква, училище й будинок церковного причту формують рідкісний за ступенем збе реженості ансамбль громадського центру се ла кінця ХІХ ст. Комплекс виявлено й дос ліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на держав ний облік як пам’ятку архітектури й містобу дуванння місцевого значення з охоронним № 238–См. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 14.

2. ДАСО. — Ф. 874. — Оп. 1. — Спр. 10. — Арк. 1.

3. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 3243. — Арк. 1.

55. Конотопський район, с.Гути. Церква св. Миколи Дерев’яна церква міститься в рівнинній місцевості у центрі села й відіграє роль архітек турної домінанти в його забудові. Південним фасадом звернена на головну вулицю. На північ від храму — відкритий луговий простір, що забезпечує добрий огляд пам’ятки. За архівними документами з початку ХІХ ст. у Гутах відома дерев’яна Миколаївська церква на цегляному підмурку з окремо розта шованою дзвіницею. У 1899 р. поряд з нею за проектом чернігівського губернського ар хітектора Миколи Дмитровича Маркелова, затвердженим ще 1896 р., розпочали будува ти нову, значно більшу дерев’яну церкву на 600 чоловік, яку освятили в 1901 р. Церкву збудували на пожертви парафіян. Вона була на цегляному підмурку, з дзвіницею над за хідним притвором. У 1988 р. дзвіницю над притвором зруйнували.

365

Сумська область

Миколаївська церква в Гутах

Північний фасад церкви за проектом 1896 р.

План Миколаївської церкви Основний об’єм церкви хрещатий, п’я тидільний. До нього з заходу впритул прилягає тридільний прямокутний у плані зруб притво ру, а обабіч гранчастого вівтаря — невеличкі прямокутні зрубики жертовника й дияконника. Усі зруби, крім вівтарного, прямокутні в плані. В об’ємно–просторовій композиції поєдну ються глибинно–вісьовий принцип з цент ричним. Рамена мають плоскі стелі по де рев’яних балках. Вони поєднані з центральним зрубом широкими сегментними арками– вирізами. Центральний зруб несе високий світловий восьмерик, увінчаний гранчастою банею з ліхтариком і маківкою. В інтер’єрі пе рехід від четверика до восьмерика виконано за допомогою трикутних пандативів і зрізаної восьмигранної піраміди. Цей прийом генетич но пов’язаний з традиційним українським «заломом». Завдяки такій конструкції верху досягається висотне розкриття внутрішнього простору центрального зрубу. Будівля витримана в стильових формах пізнього історизму, так званого єпархіального стилю. Композиція фасадів цілком традиційна для церковної архітектури тієї доби — причілки рамен мають по три вікна, вінчаються трикут ними фронтонами, головний та бічні входи

366

Поздовжній переріз церкви за проектом 1896 р. акцентовані двоколонними ґанками. Стіни з брусу всередині побілені, без мальовань, а ззовні ошальовані дошками цілком тра диційно: підвіконна частина — вертикально з нащільниками, решта площин — горизон тально. На кутах — дощаті наріжники, форма яких імітує лопатки. Під карнизами проходить дощаний набірний фриз, що імітує смугу го родків і дрібну аркатуру. Вікна облямовані прос тою дощатою лиштвою з трикутними сандрика ми. Західний притвор має дуже гостру й харак терну деталь — вікна на північному й південному фасадах у вигляді шестипроменевої Віф леємської зірки. На вікнах збереглися первісні ковані залізні ґрати мистецької роботи. Їх ор намент містить дату виготовлення «1899». Пам’ятка має щипцеві дахи по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. За ра дянської влади церква стояла закритою, а іко ностас було знищено. Будівлю повернуто

Сумська область церковній громаді в 1989 р. При відбудові церкви дзвіницю не відновили, натомість над західним притвором влаштували низький на метовий чотиригранних дах з глухою маківкою. На схід від церкви на вісі головної вулиці стоїть видовжений дерев’яний будинок ко лишньої церковно–парафіяльної школи почат ку ХХ ст. Миколаївська церква у с.Гути становить значний історико–архітектурний інтерес як одна з небагатьох на Конотопщині відносно добре збережених церковних споруд єпар хіального стилю. Вирізняється традиційністю структури, монументальністю образу, добре знайденими пропорціями та органічним деко ром. Церкву виявлено й досліджено автором у 1990 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудува нння місцевого значення з охоронним № 239–См. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 14.

2. ДАСО. — Ф. 870. — Оп. 2. — Спр. 16. — Арк. 1.

3. ДАСО. — Ф. 870. — Оп. 2. — Спр. 31. — Арк. 1.

4. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 1653. — Арк. 2.

розібрали в 1930–х рр., тож замість неї зараз існує невеликий тамбур з ґанком. За радянсь кої влади церква була закрита і повернута

Північний фасад церкви Різдва Богородиці в Дептівці

56. Конотопський район, с.Дептівка. Церква Різдва Богородиці Дерев’яна п’ятибанна церква міститься в центральній частині села, у рівнинній місце вості на лівому березі р.Ромен. Є дуже вираз ною містобудівною домінантою у ландшафті й забудові села, добре проглядаючись у панора мах з відстані до 3 км. У структурі забудови займає острівне становище збоку від прилег лих вулиць, вільна для огляду зусібіч. Село Дептівка заселене з середини XVII ст. З кінця XVII ст. є документальні згадки про де рев’яну церкву Різдва Богородиці. Вона згоріла в 1799 р. і на її місці в 1801 р. збудува ли нову дерев’яну церкву. 1902 р. чернігівсь кий єпархіальний архітектор Петро Вакуловсь кий виконав проект нового дерев’яного храму на 2 тисячі чоловік. Збудований храм було ос вячено в 1906 р. Він був трипрестольним, з бічними вівтарями Петра і Павла та Введення Богородиці в храм. Основний об’єм церкви хрещатий, дев’ятидільний, п’ятибанний. З за ходу до дуже видовженого бабинця впритул прилягала висока триярусна дзвіниця, а зі схо ду до дияконника й жертовника прилягають невеличкі зруби господарського призначення. На відміну від проекту, у західному рамені хори не були влаштовані. Дзвіницю повністю

Церква Різдва Богородиці в Дептівці. Вигляд з заходу

367

Сумська область релігійній громаді тільки в 1988 р. Тоді було зроблено ремонт і влаштовано новий іконостас. Будівля, зведена з брусу на цегляному підмурку, є досить великою і високою: довжи

Поперечний переріз церкви. Обміри й кресленик автора

План церкви. Обміри й кресленик автора

368

на 42 м, ширина 32 м, центральний підбаний квадрат 10 х 10 м, висота центрального верху до хреста 35 м. Розпланувальна структура храму цілком традиційна. Єдина відмінність від автохтонних хрещатих дев’ятидільних п’ятиверхих храмів попередніх епох полягає в тому, що бічні верхи розташовані не на вісях, а в міжраменнях просторового хреста. Усі вер хи світлові. Перехід від підбанних квадратів до світлових восьмериків вирішено за допомогою трикутних пандативів і зрізаних восьмигран них пірамід, що ґенетично пов’язує цей храм

Фрагмент проекту церкви архітектора П.Вакуловського 1902 р.

Інтер’єр центрального верху церкви

Сумська область з традиційними для України «верховими церк вами» з заломами. Бічні верхи одноярусні, з одним заломом, а центральний — двоярус ний, з двома заломами, що створюють в інтер’єрі характерну «телескопічну перспек тиву» висотно розкритого внутрішнього прос тору. Зараз світлова драматургія середохрестя дещо порушена внаслідок того, що вікна верхнього восьмерика центрального верху наглухо зашито дошками. В інтер’єрі всі дільниці поєднано великими півциркульними арками–вирізами, завдяки чому утворився єдиний внутрішній простір храму. Рамена просторового хреста мають стелі з дощок, які імітують коробові склепіння. У притворі й ризницях стелі плоскі по де рев’яних балках. Зовні виразно домінує монументальна п’ятиверха композиція з енергійно виділе ним центральним верхом. Усі восьмерики поставлені на масивні приземисті четверики й увінчані гранчастими банями сферичних обрисів з глухими ліхтариками й маківками. Другий залом центрального верху в основі акцентований кокошниками. Причілки рамен завершені масивними глухими трикутними фронтонами. Великі аркові вікна розташо вані на фасадах у два яруси й облямовані до щаними наличниками з килевидними завер шеннями архівольтів. Декор вирішено в неоренесансних стильо вих формах: дощані накладні й набірні фризи імітують пілястри, антаблементи, бази, капітелі. Зовні зруби ошальовані дошками горизонталь но в стик, а підвіконні частини фасадів — верти кально з широкими нащільниками. В інтер’єрі стіни побілені. Від первісного інтер’єрного декору збереглися тільки віконні наличники й різьблені облямування арок вирізів. Будівля має щипцеві й вальмові дахи по дерев’яних кроквах і бані по дерев’яних кружа лах. Усі вони вкриті покрівельною сталлю. Церква Різдва Богородиці в Дептівці є од ним із найпізніших витворів єпархіальної архітектури в річищі пізнього історизму. В ній органічно поєднано риси традиційної об’єм но–просторової структури, притаманні ук раїнській народній архітектурі, з неоренесан сними формами. Пам’ятка вирізняється високими архітектурно–мистецькими якостя ми: вдалим розташуванням у ландшафті та містобудівній структурі, монументальністю об’ємів, гармонійними пропорціями та деко ром, високим ступенем збереженості пер вісних архітектурних форм. Церкву виявлено й досліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»). Її поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й міс тобудуванння місцевого значення з охорон ним № 240–См.

Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 14.

2. Лазаревский А. Исторические очерки сел Конотопско? го уезда. Юго–восточная часть уезда. — Чернигов, 1886. — С. 12.

3. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 35–б. — Спр. 1239. — Арк. 1–7.

4. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 2. — Спр. 23. — Арк. 1.

57. Конотопський район, с.Кошари. Церква Воскресіння Христова Мурована однобанна церква з дзвіницею стоїть на локальному підвищенні в рівнинній місцевості у центрі села. Займає острівне ста новище в глибині садибних ділянок, прогляда ючись з вулиці через прозори в забудові. Внаслідок незначних розмірів та горизон тальної структури не відіграє помітної ролі в містобудівній композиції поселення, а є ар хітектурним акцентом у забудові. Село Кошари виникло як слобода перед 1768 р. на землях, що належали колишньому гетьману України, генерал–фельдмаршалу графу Кирилу Розумовському. Церква збудо вана в 1795 р. його замовленням і коштом. Вона має незначні розміри, оскільки призначалася для невеликого села (близько 400 душ), у якому містився кінний завод К.Розумовського. Первісно церква була хрещатою, п’ятиділь ною, одноверхою, без дзвіниці. У другій поло вині ХІХ ст. вона зазнала суттєвих перебудов: до західного рамена прибудовано муровану прямокутну в плані кількаярусну дзвіницю. Тоді ж було влаштовано нову баню, а фасади церкви отримали декор у стильових формах історизму з застосуванням неороманської аркатури. У 1930–х рр. горішні яруси дзвіниці зруйнували, а церкву закрили. За прямим призначенням її стали використовувати знову за часів німець кої окупації 1942 р., тоді ж на уцілілому муро ваному четверику нижнього ярусу дзвіниці було надбудовано горішній невеликий дерев’яний четверик, увінчаний чотиригранним намето вим дахом. У повоєнну добу церква стояла закритою і не використовувалася. Композиція церкви центрична, з симет ричними рівноцінними фасадами. Всі діль ниці плану прямокутні, причому рамена вужчі, ніж центральний четверик. Останній за допо могою перехідної конструкції, що включає трикутні пандативи та зрізану піраміду, несе значно вужчий світловий восьмерик, завер шений восьмилотковим зімкнутим скле пінням. Рамена поєднуються з центральним четвериком широкими півциркульними арка ми й перекриті коробовими склепіннями. У західному рамені були влаштовані хори по дерев’яній балці, що спиралася на дві

369

Сумська область пристінні колони (перекриття хорів утраче но). Нижній ярус дзвіниці має плоске перек риття по дерев’яних балках. Пам’ятка має приземисті пропорції, простий і лапідарний декор фасадів: засто совано наріжні лопатки й пілястри, карнизи невеликого виносу, тягнуті наличники навко ло аркових вікон. Церква мурована з місцевої цегли добро го випалу формату 26 х 12 х 6 см. на вапня но–піщаному розчині ланцюговою системою, зовні й усередині потинькована й побілена. Нижній ярус дзвіниці муровано з іншої цегли, набагато гіршого замісу й випалу. Щипцеві й вальмові дахи по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Воскресенська церква у Кошарах, незва жаючи на простоту свого вигляду й численні перебудови, має безсумнівну історико–ар хітектурну цінність як найдавніший храм, що зберігся на Конотопщині, і як пам’ятка масш табної будівничої діяльності родини Розу мовських. Церкву виявлено й досліджено ав тором у 1990 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на держав ний облік як пам’ятку архітектури й містобу дуванння місцевого значення з охоронним № 241–См.

Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 15.

2. Лазаревский А. Исторические очерки сел Конотопско? го уезда. Юго–восточная часть уезда. — Чернигов, 1886.

— С. 16.

3. Описи Лівобережної України кінця XVIII — початку ХІХ ст. — К.: Наукова думка, 1997 . — С. 103, 153.

58. Конотопський район, с.Малий Самбір. Церква Покрова Богородиці Дерев’яна церква міститься в центрі села на пагорбі над долиною р.Недри (правий доп лив р.Ромен). Первісно була головною місто будівною домінантою села. Малий Самбір заснував князь Ієремія Вишневецький у першій половині XVII ст. Перші документальні згадки про Покровську дерев’яну церкву датуються серединою XVIIІ ст. Теперішню церкву спорудили 1883 р. на місці попередньої. Вона була хрещатою в плані, дев’ятидільною, однобанною, з дзві ницею над західним притвором. Усі зруби прямокутні в плані. Церква досить велика — довжина її становить 28 м, підбанний квадрат — 8 х 8 м. У 1943 р. були зруйновані церковна

Покровська церква у Малому Самборі Церква Воскресіння Христова в Кошарах

План церкви. Обміри й кресленик автора

370

План церкви. Обміри й кресленик автора

Сумська область баня, верхні яруси дзвіниці, північне рамено та приміщення у північно–західному міжраменні. Споруда збереглася тільки тому, що у повоєнні роки була пристосована під сільський клуб і бібліотеку. Після цих перебудов церква втра тила домінантну композиційну роль і виглядає як будівля цивільного призначення. Складена з соснового брусу на цегляному підмурку. Архітектура витримана у формах «єпархіального стилю» в межах історизму дру гої половини ХІХ ст., проте в дуже строгих і раціоналістичних формах. У формуванні об разу будівлі значну роль відігравали своєрідні ґанки–лоджії на бічних фасадах. Первісно вікна були прямокутними, дуже видовжених пропорцій. Теперішні вікна значно нижчі, обля мовані простою дощаною лиштвою. Зовні всі зруби ошальовані — у підвіконній частині ве ртикально з нащільниками, решта фасаду — горизонтально в стик, з наріжниками. Щипцеві й вальмові дахи по дерев’яних кроквах укриті шифером. В інтер’єрі первісний декор не зберігся. У західному притворі уціліли сходи, що вели на горішні яруси дзвіниці. Усі перекриття плоскі, по дерев’яних балках. На схід від церкви край шляху стоїть буди нок церковно–парафіяльної школи, збудова ний 1911 р. Церкву виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місце вого значення з охоронним № 242–См. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 7. — Чернигов, 1873. — С. 397.

2. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 15.

3. Лазаревский А. Исторические очерки сел Конотопского уезда. Юго–восточная часть уезда. — Чернигов, 1886. — С. 1.

4. ДАСО. — Ф. 856. — Оп. 1. — Спр. 1.

59. Конотопський район, с.Салтикове. Церква святих Петра і Павла Дерев’яна церква міститься в центрі села, виходячи західним фасадом на головну вули цю. Первісно була архітектурною домінантою села, зараз її низенький об’єм не виділяється серед забудови. Збудована 1882 р. з колод на кам’яному бутовому підмурку, цокольна частина якого зовні обличкована цеглою. Церква тридільна, глибинно–вісьової композиційної структури. Первісно була одноверхою. У композиції домінував широкий восьмерик центрального

Петропавлівська церква у Салтиковому

План церкви. Обміри й кресленик автора зрубу, увінчаний світловим верхом. До вось мерика зі сходу прилягає вузенький гранчас тий вівтар, а з заходу — дуже видовжений ба бинець. У 1920–х рр. верх церкви розібрали, перетворивши її на сільський клуб. У 1950–х рр. до центрального восьмерика з півночі прибу дували великий прямокутний у плані тамбур. Пам’ятка належить до церков так званого єпархіального стилю 1880–х рр. у річищі панівного на той час стильового напрямку історизму. Відзначається раціоналістичністю архітектури. Декор зведено до мінімума. Ос новними декоративними елементами фасадів є дощана віконна лиштва зі своєрідними санд риками, дощані наріжники, що імітують піляст ри, а також рисунок шалівки: підвіконна частина ошальована вертикально з широкими нащіль никами, решта фасадних площин — горизон тально в стик. На західному фасаді зберігся двоколонний ґанок з трикутним фронтоном і чоловими дошками, прикрашеними нас крізним різьбленням. Зараз будівля в інтер’єрі потинькована й побілена, перекриття плоскі, по дерев’яних балках, дахи вальмові, по дерев’яних кроквах, укриті шифером. Церкву виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місцевого зна чення з охоронним № 243–См.

371

Сумська область Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 15.

60. Кролевець. Будинок жіночої гімназії Цегляна двоповерхова будівля стоїть в іс торичному середмісті на головній площі (ко лишній Ярмарковій) поряд з парком і є про відним архітектурним акцентом у забудові історичного середмістя. Жіноча 4–класна прогімназія в Кролевці була відкрита 1875 р. Для її потреб видатний український промисловець і меценат Микола Артемович Терещенко подарував свою міську садибу. Його ж коштом на цій садибі в 1875 р. збудували мурований корпус прогімназії. У 1903 р. виникла потреба розширити прогімназію. Спершу планувалося зробити прибудову до будівлі, зведеної в 1875 р., про те згодом Кролевецька міська дума визнала за доцільне перетворити цю прогімназію на пов ну жіночу гімназію, у зв’язку з чим необхідно було збудувати зовсім новий гімназичний кор пус. Для нього в 1904 р. обрали нову земельну ділянку на Ярмарковому майдані, на місці ко лишнього Гостиного двору. Вона виявилася найприйнятнішою з огляду на сусідство з місь ким садом, Миколаївською церквою та цер ковним 2–класним училищем. Проект нового будинку гімназії виконав приватний технік М.Сосновський за участю цивільного інженера М.Ракінта. Навесні 1904 р. міська дума ухвали ла збудувати споруду значно більшого об’єму, ніж планувалося початково, з двома бічними крилами, зверненими у двір. Будівельні роботи було розпочато в квітні 1904 р., а завершено в 1906 р. під наглядом чернігівського губерн ського архітектора Войцеховського. Вартість будівництва двоповерхового корпусу стано вила 60 тисяч рублів, що на 14 тисяч більше, ніж передбачалося проектним кошторисом. У 1905 р. прогімназія була офіційно перетво рена на повну жіночу гімназію. З огляду на це в 1908 р. за проектом цивільного інженера М.Ракінта до бічних крил зробили двоповер хові прибудови. Протягом радянської доби і зараз тут міститься середня школа. Будівля має складний абрис у плані, близький до розімкнутого каре. Розплануван ня коридорне з однобічним розташуванням класів. Архітектурне вирішення фасадів харак терне для так званого цегляного стилю доби пізнього історизму. Воно відзначається багат ством і різноманітністю форм декору з поєд нанням стильових мотивів неоруських (декор вікон западаючих площин фасадів, поребрик), романо–готичних (карнизи, щипці, гурти,

372

Жіноча гімназія в Кролевці

План першого поверху будинку гімназії. Кресленик автора стрілчаста арка тамбура) та пізньокласицис тичних (декор другого поверху центрального ризаліта). Усе це розмаїття форм приведено до строгої художньої єдності. Видовженим чолом з трьома ризалітами будинок зверне ний до площі. Він має високий ступінчастий цоколь, декорований нішами, наріжні лопатки, розвинуті ступінчасті карнизи з зубчиками, машикулями та аркатурою. Загальна структу

Сумська область ра тривісного фасаду строго ієрархічна: се редній ризаліт найбільше виступає з площини фасаду, він значно вищий, має аттик, усклад нений трикутний щипець і вхідний тамбур зі стрімким фронтоном. Великими арковими вікнами на чолі виділено актовий зал другого поверху. Западаючі частини фасаду ритмічно членують широкі аркові вікна з трицентровими перемичками. Фасадні площини бічних ри залітів та бічних крил декоровано значно скромніше: їх членують горизонтальні гурти та прямокутні вікна з лучковими перемичками, бровками та рельєфно виділеними замковими каменями. Будинок зведено з місцевої червоної цег ли на вапняно–піщаному розчині. Фундаменти стрічкові, з бутового каменя. Перекриття плоскі, залізобетонні (результат реконструкції 1960–х рр.). Дахи вальмові, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Підлоги з дощок. Первісне опалення було пічним, після реконструкції 1960–х рр. — водяне. Площини стін в інтер’єрі потиньковані, а зовні початково не тинькувалися. Усі деталі, профілі набрано з фасонної та лекальної цегли з високою точністю. Нині пофарбування фасадів двобар вне: тло кольору жовтої вохри, деталі білі. Жіноча гімназія в Кролевці — найімпо зантніша історична будівля міста, одна з найк ращих за архітектурними якостями споруд навчальних закладів початку ХХ ст. на Лівобе режній Україні. Будівлю виявлено й дослідже но автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудува нння місцевого значення з охоронним № 272–См.

двох вулиць. Церкву поставлено так, щоб її ба ня замикала перспективу вулиці. Протягом ХІХ ст. цей комплекс відігравав композиційну роль містобудівної домінанти, другої за зна ченням після міського собору. Після зруйну вання у 1930–х рр. дзвіниці й церковної бані комплекс утратив своє композиційне значення, а після побудови у 2000 р. нової дзвіниці — до певної міри повернув його. Дерев’яна Спасо–Преображенська церк ва на передмісті Довгалівці відома з 1714 р., зокрема й тим, що тут було поховано батьків уродженця Кролевця, митрополита Тоболь ського (з 1702 р.) Філофея Лещинського — православного місіонера й просвітителя Сибіру, котрий будував там церкви і монас

Спасо>Преображенська церква в Кролевці

Джерела: 1. Історія міст і сіл України: Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 327.

2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 1772. — Арк. 1–2, 12, 17–зв., 20, 23, 29–29–зв., 41, 49–49–зв.

3. ДАЧО. — Ф. 145. — Оп. 1. — Спр. 1002. — Арк. 1.

4. ДАЧО. — Ф. 145. — Оп. 1. — Спр. 570. — Арк. 3–3–зв., 199.

61. Кролевець. Комплекс Спасо–Преображенської церкви Архітектурний комплекс складається з трьох мурованих споруд — безбанної церк ви, будинку священника та муру довкола цер ковного подвір’я з брамою. Міститься на підвищеному лівобережжі р.Реть, на пери ферії історичного середмістя Кролевця у місцевості, що називається Довгалівкою (вул. Шевченка, 8), серед одноповерхової садибної забудови. Трапецієвидна в плані церковна ділянка розташована біля перетину

План Спасо–Преображенської церкви. Обміри й кресленик автора

373

Сумська область

Проект розширення церкви 1848 р. тирі, засновував школи й шпиталі. Проїжджа ючи 1716 р. через Кролевець, Ф.Лещинський подарував цій церкві Євангеліє московського друку 1693 р. Ця церква згоріла 6 травня 1775 р. На її згарищі у 1778 р. закладено однойменний мурований храм, який збудували коштом місцевих дворян Павла і Данила Бутовичів, Якова Грановського, а також парафіяльного священника Максима Федоровича. Церкву освятили в 1782 р. Поряд з нею стояла де рев’яна дзвіниця. Чернігівський губернатор, оглядаючи Кролевець 23 червня 1839 р., «на шел колокольню весьма ветхой и приказал сломать ее». Мурована дзвіниця була споруджена на захід від церкви, окремо від неї, в 1865–1872 рр. за проектом, опрацьованим архітектором Івановим у 1863 р. Вона була триярусна, вирішена в архітектурних формах, що є кон тамінацією пізнього класицизму з «Тоновсь ким» російсько–візантійським стилем. Нижній ярус широкий, тридільний. Посередині влаш товано прохід на територію церкви, обабіч — допоміжні приміщення. Їхні вікна оформлено характерними наличниками з розірваними сандриками. Другий ярус — четверик, аркові отвори якого фланковані спареними пілястрами тосканського ордера. Третій ярус — восьме рик, увінчаний гранчастою банею сферичних обрисів з маківкою. У 1849 р. церкву перебудували і значно розширили за проектом, опрацьованим ар хітектором Малініним у Будівельній експедиції Чернігівського губернського правління і кон фірмованим імператором Миколою І 1848 р. У 1872 р. у розширеній церкві було влаштова

374

но бічний вівтар в ім’я ікони Казанської Божої Матері. Наприкінці ХІХ ст. до західного фасаду прибудовано низенький вхідний тамбур у виг ляді гранчастої ротонди. У 1904 р. в північно–західному куті церков ного подвір’я спорудили одноповерховий дерев’яний, обкладений цеглою будинок свя щенника. У середині ХІХ ст. вся територія комплексу була оточена масивним цегляним муром з брамою та хвірткою. Протягом 1930–1933 рр. церкву було зак рито, зруйновано баню, дзвіницю (збереглися тільки фундаменти) і частково — мур. Службу Божу в храмі відновлено під час німецької оку пації в 1942 р. Нині церква використовується за прямим призначенням, а колишній будинок священника — як будинок причту й просфор ня. У 2000 р. з ініціативи місцевої влади дзвіницю відбудували в дуже приблизних архітектурних формах. Церква розташована в центрі подвір’я. Вона прямокутна в плані, має тринавову структуру з невеликою вівтарною апсидою на сході й гранчастим тамбуром з заходу. Первісно церква мала зовсім інші розплану вально–просторові характеристики: вона була п’ятидільною, хрещатою, однобанною. До центрального четверика зі зрізаними зов нішніми кутами, увінчаного сферичною банею на циліндричному підбаннику, прилягали квад ратові в плані рамена, перекриті коробовими склепіннями, а також апсида, перекрита кон хою. Під всією західною частиною церкви є підвал, перекритий склепіннями, що частко во використовувався як поховальна крипта. У 1849 р. первісні об’єми храму були об будовані з трьох боків, у первісних стінах про

Сумська область

Мур з бічною хвірткою

Дзвіниця Спасо–Преображенської церкви. Проектний кресленик 1863 р.

Будинок священника Спасо–Преображенської церкви били арки. Внаслідок цього розплануваль но–просторова композиція будівлі стала три навовою, шестистовпною, наближеною до хрещато–баневої, з головною поздовжньою навою і трансептом, що виділяються на фаса дах трикутними щипцями. Відповідно до цього всі фасади храму розчленовані півколонами на три прясла. Два західних кута акцентовано зтроєними півколонами. Вони спираються на цоколь і мають неовізантійські кубовидні капітелі. Вінчає стіни розвинений тричастин ний антаблемент некласичних пропорцій і профілів. Середні прясла південного й пів

нічного фасадів акцентовані арковими двер ними отворами з широкими архівольтами, а також круглими вікнами–розетками у вось микутному облямуванні. Великі, низько по саджені прямокутні вікна мають характерні неоруські наличники, що походять як з твор чості архітектора К.А.Тона (альбом типових проектів 1838 р.), так і з форм декору пам’яток монументальної мурованої архітек тури Північного Лівобережжя кінця XVII ст.: це прийом фланкування вікон лопатками й вінчання їх сандриком у вигляді антабле мента з трикутним розірваним фронтончи ком. Неоруський характер архітектурних форм пам’ятки підкреслює також ротонда тамбура з великими кокошниками, спарени ми лопатками й бровками. Усі частини, прибудовані в 1849 р., мають плоскі перекриття по дерев’яних балках. У за хідній частині храму є хори по дерев’яних бал

375

Сумська область

Дзвіниця Спасо–Преображенської церкви, відбудована в 2000 р. Фото В.Бикова ках. На них ведуть двомаршеві дерев’яні схо ди, влаштовані в північно–західному компар тименті. Пам’ятка побудована з цегли на вапняно–піщаному розчині, зовні та в ін тер’єрі потинькована й побілена. Цегляні стрічкові підмурки закладені на глибині 4 м. Підлоги з дощок. Дахи багатосхилі, складної форми, влаштовані по дерев’яних кроквах і ук риті покрівельною сталлю. Будинок священника виходить тривікон ним причілком на червону лінію вулиці Т.Шев ченка. Фіксує північно–західний кут церковного подвір’я. Будинок одноповерховий, прямокут ний у плані. Має високий цоколь, розвинений карниз із зубчастим фризом. Архітектурні форми й декор характерні для пізнього етапу так званого цегляного стилю: рустовані піляст ри й лопатки наличників, масивні лучкові санд рики з рельєфно виділеними клинчастими перемичками й замковими каменями.

376

Розпланування багатокамерне, з послі довним розташуванням приміщень, сіньми зі сходу й невеликим коридором. Головний вхід влаштовано на східному фасаді, з боку церкви. Всі кімнати обігріваються двома варистими печами. Підмурки цегляні стрічкові, стіни з сосно вих брусів, зовні обкладені в одну цеглину, зовні побілені, в інтер’єрі потиньковані. Перек риття плоскі, по дерев’яних балках. Підлоги з дощок. Вальмовий дах по дерев’яних крок вах укритий покрівельною сталлю. Мур довкола подвір’я зберігся у первісно му вигляді лише з півдня. Він цегляний, по тинькований і побілений, з широким цоколем, квадратовими в перетині стовпами і карни зом. Стовпи укриті покрівельною сталлю на чотири схили, мур — на два схили. Хвіртка є арковим отвором у стіні поміж двома піло нами, декорованими нішами. Пластично ви разним елементом є тридільне хвилеподібне завершення отвору. Обабіч пілонів є маленькі аркові отвори водостоків. Комплекс Спасо–Преображенської церк ви, незважаючи на різночасовість спорудження будівель, втрати й перебудови, відзначається мистецькою єдністю, типологічною унікаль ністю і має високу історико архітектурну та історико–меморіальну цінність як єдина збе режена в Кролевці церква, до того ж пов’язана з родиною видатного церковно–освітнього діяча Філофея Лещинського. Комплекс вияв лено й досліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на дер жавний облік як пам’ятку архітектури й місто будуванння місцевого значення з охоронним № 273–См. Джерела: 1. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 299–300.

2. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо? ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 345–357.

3. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 5. — Чернигов, 1874. — С. 340–341.

4. Карась А. Войовничий атеїзм // Маяк комунізму. — 1990. — 4 вересня.

5. Карась А. Преображенська церква // Маяк ко? мунізму. — 1990. — 1 грудня.

6. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 18–19.

7. ДАСО. — Ф. 833. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 1.

8. ДАСО. — Ф. 833. — Оп. 1. — Спр. 31. — Арк. 94.

9. ДАЧО. — Ф. 128. — Оп. 1. — Спр. 6988. — Арк. 1.

10. РДІА. — Ф. 218. — Оп. 3. — Спр. 1949.

11. РДІА. — Ф. 218. — Оп. 4. — Спр. 1895.

12. РДІА. — Ф. 797. — Оп. 34. — 2–е відділення, 3–й стіл. — Спр. 238.

Сумська область 62. Кролевець. Садибний будинок Огієвських Одноповерховий дерев’яний садибний будинок міститься на західній околиці міста на рівному місці посеред великого саду (бульвар Т.Шевченка, 33). Від вулиці не проглядається, композиційної ролі в забудові міста не ві діграє. На початку ХІХ ст. ця місцевість, відома як урочище Огієвщина, була далеко за межами тогочасного міста. Тут був хутір, що належав місцевим дворянам Огієвським, нащадкам кролевецьких сотників XVII–XVIII ст. У 1830 р. на хуторі був панський будинок з надвірними спорудами. Збережений донині будинок був збудований з соснового брусу в середині ХІХ ст. і з того часу зазнав багатьох перебудов. У другій половині ХІХ ст. під будинок підвели цегляний підмурок, на початку ХХ ст. чоловий північний фасад обличковано цеглою з краси во профільованим карнизом та виразною лиштвою вікон. У 1950–х рр. цегляне обличку вання цього фасаду розібрали, влаштувавши натомість нове, цілком позбавлене архітектур ного декору. У радянську добу будинок вико ристовувала районна лікарня, для потреб якої до будинку прибудовано з заходу невелике крило на три кімнати, з півдня — туалети і ко тельню з димарем, зі сходу — веранду. При цьому змінили внутрішнє розпланування бу динку — з анфіладного на коридорне з дво бічним розташуванням палат. У 1990 р. Сумським відділом інституту Укрпроектреставрація було розроблено про ект реставрації і пристосування будинку під музей кролевецького ткацтва. Будинок має складну, близьку до Г–по дібної форму плану, з двома ризалітами на са довому й ризалітом на бічному фасадах. До садового й бічного фасадів прилягали відкриті веранди. Фасадний декор дуже скромний: прямокутні вікна мають просту дощату лиштву. Підвіконні й надвіконні частини фасадів ошальовані дошками вертикально в стик, решта площин — горизонтально. Наріжники акцентуються вертикальними накладками. В інтер’єрі стіни потиньковані. Декор не зберігся. Опалення первісно було пічним. Підлоги з дощок. Перекриття плоскі, по де рев’яних балках. Дахи вальмові й щипцеві, по дерев’яних кроквах, укриті шифером. Садибний будинок Огієвських пов’язаний з перебуванням у Кролевці Тараса Шевченка.

25 серпня 1859 р., їдучи з України до Санкт–Петербурга, Т.Шевченко разом зі своїм приятелем Федором Матвійовичем Лаза ревським заночував у цьому будинку в сестри останнього Глафіри Матвіївни Огієвської (уродженої Лазаревської), дружини Дмитра Петровича Огієвського. А 4 травня 1861 р. під час перевезення тіла Т.Шевченка в Україну,

Садибний будинок Огієвських

План садибного будинку Огієвських. Обміри й кресленик автора Д.П.Огієвський разом з дружиною зустріли труну з тілом поета, що перебувала на їхній са дибі до ранку наступного дня. Відтак у 1964 р. до 150–річчя від дня народження Т.Шевченка на північному фасаді будинку було встановле но меморіальну таблицю з написом: «Тут був Тарас Григорович Шевченко 25–26 серпня 1859 р.». Знайомий Т.Шевченка, власник цього бу динку Д.П.Огієвський (помер 1871 р.) був відо мим на Чернігівщині громадським діячем.

1834 р. закінчив Московський університет. Служив у Морському міністерстві та у різних департаментах у Санкт–Петербурзі, згодом — на виборних посадах у Глухівському та Кроле вецькому повітах Чернігівської губернії. Нап рикінці життя був помічником Кролевецького повітового ісправника і старшим чиновником з особливих доручень при Чернігівському гу бернаторі. У цьому ж будинку народився син Д.П.Огі євського — Володимир Дмитрович Огієвський (1861–1921) — видатний український вче ний–лісівник, один із засновників лісовипро бувальної справи в колишній Російській імперії. У 1886 р. закінчив Санкт–Петербурзь кий лісовий інститут, з 1912 р. був професором цього інституту, а з 1919 р. — професором

377

Сумська область Київського політехнічного інституту. Свої наукові дослідження він проводив у Кролевецькому повіті — у Собицькому й Микільському лісницт вах. Після смерті Д.П.Огієвського будинок належав його сину В.Д.Огієвському до 1921 р. Садибний будинок Огієвських має велике історико–меморіальне значення. Він перебу ває під охороною держави з 1971 р. як по в’язана з Т.Шевченком пам’ятка історії місцевого значення. Будинок досліджено ав тором цієї книги в 1989 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й не внесено до Державного реєстру нерухо мих пам’яток України.

Садибний будинок Рудзинських

Джерела: 1. Історія міст і сіл України: Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 325.

2. Карась А. Про Огієвського розповіли архіви...// Маяк комунізму. — 1 листопада 1990.

3. Сбитнев И. Поездка в Харьков // Вестник Европы. — 1830. — № 13. — С. 212.

4. Український радянський енциклопедичний словник. — Вид. 2–е. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1987. — С. 554.

5. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 372.

6. Шевченківський словник. — Т. 1. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1978. — С. 330, 341; Т. 2. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1977. — С. 62.

63. Кролевець. Садибний будинок Рудзинських Одноповерховий дерев’яний садибний будинок міститься на південно–східній околиці міста поблизу старовинного шляху на Глухів. Будинок стоїть на рівному місці посеред вели кого саду з декоративними та фруктовими деревами й чагарниками. Від вулиці до парад ного фасаду веде пряма алея, що закінчується круглою клумбою перед портиком. За будин ком униз по схилу йде левада. Садиба у ХІХ ст. належала місцевим дво рянам Рудзинським. Будинок збудував у 1820–х рр. (не пізніше 1830 р.) кролевецький повітовий лікар, колезький радник Федір Пав лович Рудзинський. Після його смерті в 1831 р. садиба й будинок перейшли у власність до сина, ротмістра Йосипа Федоровича Руд зинського. Останнім власником був Володи мир Іванович Рудзинський, член Кролевецької міської думи, учасник визвольного руху початку ХХ ст. Нині тут міститься обласний дитячий пульмонологічний санаторій. Будинок дерев’яний, на цегляному під мурку, з підвалом під північною частиною. Він прямокутний у плані, симетричної структури, з центральним портиком і бічними ризалітами на чоловому фасаді. Первісне розплануван ня було анфіладним, теперішнє — коридорне

378

План садибного будинку Рудзинських. Обміри й кресленик автора з двобічним розташуванням палат. Вхід до будинку у ХХ ст. перенесено з чолового на причілковий фасад. Будинок вирішено в архітектурних формах пізнього провінційного класицизму, з деякими впливами романтизму. По центру чолового фасаду міститься приземистий чотириколон ний портик тосканського ордера з неповним антаблементом і трикутним фронтоном. Він акцентує тамбур головного входу. Колони без ентазису, проте мають тонко профільовані капітелі й бази. Невеликі бічні ризаліти–ґанки оформлені високими арковими отворами, первісно — відкритими, нині — зашкленими. Лапідарні площини фасадів розчленовані мет ричним шерегом прямокутних вікон з лучко вими перемичками й завершені профільова ним карнизом з аркатурою. З півночі є зовнішній вхід до двокамерного підвалу. З півдня до причілкового фасаду у ХХ ст. прибудовано зашклену веранду й комори. Стіни будинку складені з дубових брусів, зовні й усередині потиньковані й побілені. Профілі карнизів, капітелі колон та інші еле менти декору виконані в штукатурному ліп ленні. В інтер’єрі частково зберігся первісний

Сумська область декор: карнизи, гурти й ліплена розетка стелі. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Підлоги з дощок. Первісне опалення було пічним, нині — водяне, від розміщеної поряд котельні. Дах вальмовий по дерев’яних крок вах, укритий покрівельною сталлю. Цей будинок пов’язаний з перебуванням у Кролевці в квітні 1845 р. Тараса Шевченка. Їдучи з Глухова разом з Олександром Андрійо вичем Лук’яновичем у його родовий маєток Мар’їнське на Полтавщині, поет заїхав до ротмістра Й.Рудзинського, котрий був одно полчанином поетового приятеля Якова де Бальмена (обидва служили спершу в Охтирсь кому гусарському полку, а потім у 4–й легкій кавалерійській дивізії). Тут, у Кролевці, Т.Шев ченко намалював портрет Й.Рудзинського. У шевченкознавстві існує й інша версія — що портрет Й.Рудзинського був написаний у Санкт–Петербурзі. Проте знайомство Т.Шев ченка з Й.Рудзинським і перебування поета 1845 р. у Кролевці сумнівам не підлягають. Садибний будинок Рудзинських у Кро левці є унікальним за ступенем збереженості й високими художніми якостями архітектур ним типом міського дворянського садибного будинку, що до того ж має велике істори ко–меморіальне значення. Пам’ятка виявле на, досліджена та атрибутована автором цієї книги в 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська об ласть»), проте досі не поставлена на держав ний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Жур П.В. Дума про вогонь. З хроніки життя і творчасті Тараса Шевченка . — К.: Дніпро, 1985. — С. 38–40.

2. Российский медицинский список на 1831 г. — СПб., 1831. — С. 313.

3. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ ім. М.Бажана, 1990. — С. 372.

4. Шевченківський словник. — Т. 2. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1977. — С. 182–183.

5. ДАЧО. — Ф. 145. — Оп. 1. — Спр. 874. — Арк. 334.

6. РДІА. — Ф. 1343. — Оп. 28. — Спр. 3132. — Арк. 2, 7.

7. РДІА. — Ф. 1343. — Оп. 28. — Спр. 3133. — Арк. 4–5.

міста зросла і дві міські синагоги стали затісни ми, було надбудовано другий поверх і прибу довано сходову клітку. У середині ХХ ст. прибу дували ще одну сходову клітку з півдня, а також зроблено різноманітні прибудови господарсь кого призначення. У другій половині ХХ ст. в будівлі містилася дитяча музична школа. Споруда зальної структури вирішена в піз ньокласицистичних архітектурних формах. Вона симетрична, з ризалітом на вісі чола. В основу композиції фасадів покладено мотив римської композиційної чарунки: стіни в мет ричному шерегу членують лопатки, між ними — великі аркові вікна з широкими архівольтами й рельєфно виділеними замковими каменями. Площини простінків між вікнами й пілястрами рустовані. При надбудові другого поверху наприкінці ХІХ ст. вікна були перетворені на прямокутні. Поверхи розділяє плаский гурт. Другий поверх вирішено у спрощених формах так званого цегляного стилю кінця ХІХ ст.: пря мокутні вікна з лучковими перемичками мають площинно вирішені лучкові сандрики з рель єфно виділеними замковими каменями. Ак

Синагога в Кролевці

64. Кролевець. Синагога Мурована двоповерхова будівля містить ся на розі вулиць Чехова і Радянської в істо ричному середмісті серед двоповерхової квартальної забудови. Причілком виходить на червону лінію вулиці Радянської, чолом звер нена у невеликий двір. Відіграє роль архітек турного акценту. Синагога або молитовна школа збудована єврейською громадою Кролевця в 1860–х рр. Первісно була одноповерховою. Наприкінці ХІХ ст., коли кількість еврейського населення

План першого поверху синагоги. Обміри й кресленик автора

379

Сумська область центом чолового фасаду є щипець складної форми, що вінчає вхідний тамбур. Вхід на другий поверх будо влаштовано з вулиці через прибудовану сходову клітку з двомаршовими сходами. На першому по версі містився молитовний зал, на другому — навчальні приміщення. Нині розпланування поверхів змінено шляхом улаштування не капітальних перегородок. Розпланування першого поверху центричне — класи розта шовані довкола великого прямокутного в плані холла. На другому поверсі міститься зал зі сценою. Синагога збудована з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині. Фундаменти цег ляні стрічкові. Первісно фасади не тинькували ся, нині вони мають двобарвне пофарбування: біле тло, вохристі лопатки, сандрики, ар хівольти, гурти. Перекриття плоскі, по дере в’яних балках. Щипцевий дах по дерев’яних кроквах укрито шифером. Синагога в Кролевці — рідкісна пам’ятка культового будівництва однієї з національних меншин, що здавна мешкала на Лівобережній Україні. Будівлю виявлено й досліджено авто ром у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська об ласть»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місце вого значення з охоронним № 271–См.

амом Михайловим і Йосипом Шарлеманем. Цей проект доопрацювали в Будівельній екс педиції Чернігівського губернського прав ління: сторона підкупольного квадрата була зменшена на 2 м, хрестові склепіння рамен

Покровська церква в Алтинівці

Джерела: 1. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 353. — Арк. 1–6.

65. Кролевецький район, с.Алтинівка. Комплекс церкви Покрова Богородиці та церковно–парафіяльної школи Комплекс, розташований у центрі села, відзначає місце старовинного громадського центру. Складається з двох мурованих споруд: школи, яка чолом виходить на головну вулицю, та церкви, поставленої на розгалуженні цієї вулиці. Комплекс є архітектурним акцентом серед садибної одноповерхової забудови. Хрещата безбанна церква стоїть на підвищенні, виходячи північним фасадом на вісь головної вулиці. Зараз, унаслідок втрати бані, церква не відіграє ролі архітектурної домінанти. Муровану церкву було закладено у 1829 р. на місці стародавнього кладовища, де з 1691 р. стояла дерев’яна церква св. Козьми і Даміана. Кошти на будівництво надали місцевий козак Лук’ян Федченко, поміщик Михайло Бутович і священник Христофор Вербицький. Зводи лася вона за «зразковим проектом № 5» із «Собрания планов, фасадов и профилей для строения каменных церквей», опрацьованого 1824 р. петербурзькими архітекторами Авра

380

План Покровської церкви. Обміри й кресленик автора

Будинок церковно–парафіяльної школи в Алтинівці

Сумська область замінено на циліндричні, стіни влаштовано суцільними, без ніш в інтер’єрі. Будівництво церкви завершено, орієнтовно, в 1834 р. (цим роком датовано перші метричні книги). Є відо мості про освячення цієї церкви в 1843 р. Церква була хрещатою, однобанною, з дзвіницею на західному фасаді. Баня обва лилася в 1937 р. після того, як була розламана дзвіниця. Службу в закритій радянською вла дою церкві відновлено у 1942 р. під час німецької окупації і з того часу вона викорис товується за прямим призначенням. Зараз церква п’ятидільна, симетрична щодо двох взаємно перпендикулярних вісей. Прямокутні рамена дуже короткі, перекриті циліндричними склепіннями. Широкі півцир кульні підпружні арки за допомогою сферич них трикутних пандативів несуть циліндричний підбанник. Нині підбанне кільце зашито плос кою дерев’яною стелею. Образ храму суворий і лапідарний. Домінує нерозчленована гладінь білих потинькованих стін, які оживляються тонко профільованим карнизом вінчання та мотивом переопрацьо ваного палладіанського вікна в площині кожного причілка, який увінчується пологим трикутним фронтоном. Входи до церкви зараз влаштова но з північного й південного фасадів, перед ними — тамбури. На західному фасаді арка проходу була замурована після знищення дзвіниці; тепер там влаштовано вікна. Інтер’єр декоровано різноманітніше, ніж фасади. Пілони відділені від арок енергійно профільованими багатообломними карнизни ми тягами (гуртами). Такий само гурт прохо дить в основі підбанника над пандативами. Стіни потиньковано й побілено. Частково збе реглися олійні мальовання середини ХІХ ст.: на пандативах в овальних облямуваннях — Єван гелісти; на стінах і пілонах — сюжетні бага тофігурні композиції, кожна з яких узята в ок рему прямокутну чи аркову орнаментовану рамку: «Усікновіння глави Іоанна Предтечі», «Різдво Пресвятої Богородиці», «Несення хреста» тощо. Іконостас історико–мистецької цінності не має. Церкву збудовано з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, стіни потиньковано й побілено. Підлоги з дощок, щипцеві й валь мовий дахи по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Церковно–парафіяльна школа розташова на на північ від церкви, з якою має прямий візу альний зв’язок. Збудована на початку ХХ ст. Вона одноповерхова, Г–подібна в плані, відзна чається скромним і виразним декором: стіни членують лопатки й вінчає карниз зі смугами зубчиків і поребрика. На чоловому фасаді є двовіконний ризаліт, увінчаний трикутним фронтоном. Прямокутні вікна акцентовано сандриками з трикутною середньою частиною.

Будівля зведена з місцевої червоної цег ли. Фасади первісно не тинькувалися і не білилися, нині вони побілені. Підлоги з дощок, перекриття плоскі, по дерев’яних балках, дах вальмовий (над ризалітом — щипцевий), по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Покровська церква в Алтинівці є рідкісною на Сумщині архітектурною пам’яткою пізнього класицизму, пов’язаною з типовим проекту ванням петербурзьких архітекторів. Її виявле но й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область») й поставлено на дер жавний облік як пам’ятку архітектури й місто будування місцевого значення з охоронним № 275–См. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 5. — Чернигов, 1874. — С. 365.

2. Карась А. Войовничий атеїзм // Маяк комунізму. — 1990. — 4 вересня.

3. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 16.

4. Собрание планов, фасадов и профилей для строения каменных церквей. — СПб., 1824. — № 5.

5. ДАСО. — Ф. 851. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 1–3.

66. Кролевецький район, с.Литвиновичі. Церква святих Петра і Павла Дерев’яна церква стоїть у центральній частині села на краю забудови. Розміщена на городищі часів Київської Русі, що є мисо вою частиною високого корінного правого берега р.Клевень при впадінні в неї р.Вор гол. Завдяки низинній лівобережній заплаві та розміщенню в зоні найвищої компо зиційної активності церква первісно була ду же імпозантною містобудівною домінантою, добре проглядаючись як серед одноповер хової садибної забудови села, так і з лугової заплави — з відстані до 3 км. У найдавнішому описі села Литвиновичі 1654 р. згадано дерев’яну Петропавлівську церкву. У 1770–х рр., коли село належало пра вителю тодішньої Малоросії генерал–фельд маршалу графу П.Румянцеву–Задунайському, на місці старої спорудили нову дерев’яну церкву. Після того, як вона занепала, на її місці в 1902 р. звели нову дерев’яну хрещату в плані одноверху церкву з дзвіницею у традиційних формах «єпархіального стилю». У 1930–х рр. церкву закрили й переробили під сільський клуб. При цьому зруйнували цер ковну баню і верхній ярус дзвіниці, внаслідок чого будівля втратила композиційну роль містобудівної домінанти. З 1941 р. будівля почала використовуватися за початковим призначенням. 1959 р. церкву знову закрили.

381

Сумська область У 1990 р. будівлю повернули церковній гро маді, яка зробила в ній ремонт. Основне ядро церкви хрещате, п’ятизруб не. Центр квадратовий у плані, вівтар гранчас тий, решта рамен прямокутні в плані. Обабіч вівтаря є маленькі прямокутні в плані жертов ник і дияконник. До західгого рамена впритул прилягає уцілілий четверик нижнього ярусу дзвіниці. Перед головним та бічними входами влаштовано невеликі прямокутні в плані там бури з трикутними фронтонами. Причілкові грані рамен також увінчані трикутними фрон тонами. Фасадний декор традиційний для єпар хіальних дерев’яних храмів цієї доби: застосо вано наріжні накладки з дощок, набірний фриз городків, різьблені підзори карнизів. Великі прямокутні вікна облямовані дощаною лишт вою з трикутними сандриками. Підвіконні час тини фасадів ошальовані дошками вертикаль но, решта площин — горизонтально в стик. В інтер’єрі всі зруби об’єднані завдяки широким трапецієвидним аркам. Стелі плоскі, зашиті дошками. Підлога з дощок. Стіни побілені. Мальовань немає, іконостас не зберігся. Церква складена з соснового брусу на високому цегляному підмурку. Дахи щип цеві, по дерев’яних кроквах, укриті покрівель ною сталлю.

Петропавлівська церква в Литвиновичах

План Петропавлівської церкви. Обмір і кресленик автора

382

Петропавлівська церква у Литвиновичах, незважаючи на втрату вінчання, є цінною пам’яткою церковної дерев’яної архітектури початку ХХ ст., окрасою дуже характерного ландшафту. Вона зберегла свій компо зиційний потенціал і після відновлення за вершень може знову повернути собі роль найважливішої містобудівної домінанти. Її ви явлено й обстежено автором у 1990 р., вклю чено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область») й поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охо ронним № 276–См. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 6.

2. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Т. 2: Нежинский полк. — К., 1893. — С. 454.

3. Опис Новгород–Сіверського намісництва (1779– 1781). — К., 1931. — С. 462.

4. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 3. — Спр. 387. — Арк. 165.

67. Кролевецький район, с.Тулиголов. Церква Успіння Богородиці Мурована церква стоїть у центрі села на лівому високому березі великого ставу на р.Реть. Міститься віддалік вулиці. Найближча забудова — одноповерхова садибна. Внас лідок втрати бані та дзвіниці пам’ятка зараз не відіграє композиційної ролі містобудівної домінанти, хоча наявність широкого дзеркала води на північ від неї забезпечує добрий огляд з віддалених видових точок. Дерев’яна Успенська церква в Тулиголові була збудована в 1656 р. На її місці у 1852 р. коштом місцевих поміщиків подружжя Матвія Степановича та Єлизавети Петрівни Алфьо рових споруджено мурований однобанний холодний храм. В основу проекту було покла дено один із «зразкових проектів» петербурзь кого архітектора Костянтина Андрійовича Тона з «Альбому» 1838 р. У 1873 р. на прохання попечителя і цер ковного старости Михайла Федоровича Ула зовського Чернігівське губернське правління затвердило проект прибудови з півдня до Ус пенського храму мурованого теплого бічного вівтаря. Автором проекту прибудови був, здо гадно, глухівський приватний архітектор Олек сандр Гросс. Прибудову здійснено в 1881 р. коштом М.Улазовського. У 1930 р. церкву закрили й перетворили на склад. При цьому зруйнували верхні яруси дзвіниці, баню холодного храму та декоратив ний верх теплого бічного вівтаря. До кінця ра дянської доби пам’ятку використовували як колгоспний склад. При цьому до південного

Сумська область

Успенська церква в Тулиголові

Північний фасад холодного храму

Апсиди Успенської церкви

План церкви. Обмір і кресленик автора

фасаду зробили прямокутну в плані цегляну прибудову. У 1990–х рр. будівлю повернули церковній громаді, після чого розібрали при будову, зробили нові дахи, над західним прит вором холодної церкви влаштували маленьку циліндричну дзвіничку з банькою. Холодна церква тридільна, з західним притвором, над яким колись височіла дзвіни ця. Притвор і бабинець прямокутні в плані, вівтарна апсида півкругла, а центральний об’єм — квадратовий у плані, тринавовий, чо тиристовпний, хрещато–баневий. На чотири пілони спираються півциркульні підпружні ар ки, які за допомогою трикутних сферичних пандативів несли циліндричний світловий підбанник, увінчаний банею (не зберігся). Рамена просторового хреста перекрито ко робовими склепіннями, а кутові дільниці — хрестовими, апсида — конхою, бабинець і притвор — коробовими склепіннями. Архітектура цього храму витримана в нео руському стилі, якому відповідають загальна об’ємно–просторова структура, композиція фасадів та декор. Північний фасад централь ного хрещато–баневого об’єму розчленовано пілястрами на три прясла, кожне з яких увінча не килевидною закомарою. Аркові вікна та прямокутні дверні отвори облямовані киле видними архівольтами. Під енергійно профільо

383

Сумська область

Поздовжній переріз бічного вівтаря. Проектний кресленик 1873 р.

Загальний вигляд церкви після ремонту. Фото Ю.Москаленка 2002 р. ваним карнизом проходить смуга ширинок. Решта фасадів холодного храму мають схожі архітектурні форми, але декоровані дещо стриманіше. Південний теплий вівтар збудовано за зразком холодного храму в схожих неоруських архітектурних формах. Він тридільний, скла дається з притвора, квадратового в плані центрального об’єму, що за розмірами дорівнює центральній частині холодного храму, та півкруглої вівтарної апсиди. Цент ральний об’єм парою стовпів поділено на три нави — широку середню й дуже вузькі бічні. Стовпи й пристінні пілястри поєднуються ар ками, в результаті чого внутрішній простір центрального об’єму поділяється на шість просторових чарунок, перекритих хрестовими склепіннями. Апсида перекрита конхою, притвор — коробовим склепінням. Для зв’язку теплого храму з холодним у південній стіні останнього пробито дві арки. Теплий бічний вівтар не мав світлової бані й вінчався декоративним наметовим верхом з ліхтари ком і маківкою (не зберігся). На відміну від північного фасаду холодно го храму, південний фасад бічного вівтаря відверто декоративний і атектонічний — він

384

зображує фасад хрещато–баневого дев’я тидільного чотиристовпного храму: стіни розчленовані пілястрами на три прясла, кожне з яких завершується декоративною закома рою. У середньому пряслі велика аркова ніша з килевидним архівольтом влаштована якраз навпроти внутрішньої пілястри, на яку спи рається поперечна підпружна арка. Віконні й дверні отвори бічного вівтаря, їхній декор ідентичні відповідним архітектурним формам холодного храму, за винятком великих круглих вікон у середньому пряслі південного фасаду. Загалом, дві різночасові частини споруди гар монійно поєднуються, створюючи цілісний архітектурний образ. Будівля мурована з місцевої червоної цег ли ланцюговою системою на вапняно–піщано му розчині. Підмурки холодного храму цегляні, бічного вівтаря — гранітні. Холодний храм зовні й усередині потиньковано, бічний вівтар зовні не тинькувався. Всі деталі й профілі наб рано з лекальної цегли. Підлоги з дощок. Дахи щипцеві, по дерев’яних кроквах, укриті пок рівельною сталлю. Успенська церква в Тулиголові є однією з найцікавіших пам’яток архітектури нео руського стилю на Сумщині. Її виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на дер жавний облік як пам’ятку архітектури й місто будування місцевого значення з охоронним № 277–См. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 7. — Чернигов, 1873. — С. 328–329.

2. Карась А. Войовничий атеїзм // Маяк комунізму. — 1990. — 4 вересня.

3. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс? кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При? ложение. — С. 8.

4. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 173. — Арк. 1–2.

5. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 3. — Спр. 387. — Арк. 197.

68. Кролевецький район, с.Ярославець. Флігель садиби Кочубеїв Одноповерховий будинок на цегляному напівпідвалі стоїть на галявині посеред ланд шафтного парку, що обіймає площу 8,0 га на високому пагорбі вздовж озера Реть, з якого витікає однойменна річка (лівий доплив р.Дес ни). У парку, який частково втратив первісну композицію, росте понад 30 видів дерев і ча гарників, переважно листяних порід. Парк просторово відокремлено від сільської забу дови. Його оточує напівзруйнований мур. Село, засноване у першій половині XVII ст., належало польському шляхтичу Ярославсько

Сумська область му. З 1648 р., за Богдана Хмельницького та наступних гетьманів, перебувало «в диспо зиції військовій». Гетьман Іван Самойлович пе редав село чернігівському полковнику Якову Лизогубу. За універсалом гетьмана Івана Ма зепи Ярославець 1698 р. передано у во лодіння генеральному писарю Василю Ле онтійовичу Кочубею. У 1710 р. грамотою російського імператора Петра І від 12 березня село отримав син попереднього власника Федір Васильович Кочубей. Наприкінці XVIIІ ст. повз садибу й парк про лягав поштовий тракт із Глухова до Полтави. У 1781 р., за володіння підкоморного Василя Васильовича Кочубея в садибі був регулярний сад з оранжереєю, дерев’яний панський буди нок на 15 покоїв на мурованому напівпідваль ному поверсі, а також муровані служби на 10 покоїв. Тут же була домова Благовіщенська церква, збудована В.Кочубеєм в 1757 р. Усі ці будівлі донині не збереглися. У середині ХІХ ст. садибою з 3000 десятин землі володів дійсний таємний радник, член Державної ради Дем’ян Васильович Кочубей. При ньому регулярний парк було розширено й перетворено на ландшафтний, «в англійсь кому стилі», а також збудовано нині збереже ний житловий флігель. У 1918 р. садибу було частково зруйнова но, деякі цінності з неї (умеблювання, начиння, картини) потрапили спершу до Глухівського, а потім — до Сумського музеїв. У збереженому флігелі до 1985 р. містилася сільська школа, а згодом будівля перестала використовуватися. Парк з 1972 р. перебуває на державному обліку як пам’ятка садово–паркового мистецтва. Будівля флігеля, споруджена у середині ХІХ ст., прямокутна в плані, з ризалітами на чо ловому, парковому й причілковому фасадах. Цегляний напівпідвальний поверх господарсь кого призначення дещо заглиблено в землю. Його стіни прорізано невеликими вікнами з сегментними перемичками. Декор від сутній. Високо піднятий над землею перший поверх має на чолі трикутний фронтон над ризалітом і ґанок із закритими сходами. Пар ковий фасад акцентовано гранчастим ри залітом посередині і трикутним фронтоном збоку, що відповідає чоловому фронтону. Ку ти будівлі підкреслені дощаними накладками, що імітують пілястри. Прямокутні вікна обля мовані простою дощаною лиштвою. Під віконна частини фасадних площин ошальо вана дошками вертикально в стик, решта площин — горизонтально. Первісне розпланування флігеля було, вірогідно, анфіладним. Нині на 2/3 довжини чолового фасаду проходить прямокутного плану холл, що займає половину ширини кор пусу, з шерегом дерев’яних колон, які підтри мують перекриття. Навколо холла групується

Флігель садиби Кочубеїв у Ярославці. Парковий фасад

Фрагмент чолового фасаду флігеля

План першого поверху. Обмір і кресленик автора

385

Сумська область

Інтер’єр кімнати флігеля садиби Кочубеїв. Акварель другої половини ХІХ ст.

Інтер’єр кабінету флігеля садиби Кочубеїв. Акварель другої половини ХІХ ст.

Бюро з садиби Кочубеїв у Ярославці в експозиції Сумського краєзнавчого музею решта приміщень. У деяких з них збереглися кахляні груби. У кімнаті, що виходить гран частим ризалітом на парковий фасад, є тай ник на кшталт стінної шафи. Декор в ін тер’єрах не зберігся. Стіни напівпідвалу та стрічкові підмурки цегляні на вапняно–піщаному розчині. Сис тема мурування ланцюгова. Зовні зберігся тиньк. Стіни першого поверху складено з ду бових брусів, зовні ошальовано дошками, всередині потиньковано й первісно було об шито шпалерами. Всі перекриття плоскі по дерев’яних балках. Дах вальмовий по де рев’яних кроквах, первісно був укритий покрівельною сталлю, нині — частково ши фером. На деяких вікнах збереглися залізні ковані ґрати з орнаментальним мотивом «риб’ячої луски». Флігель садиби Д.Кочубея є рідкісним уцілілим на Лівобережній Україні зразком де рев’яної садибної будівлі середини ХІХ ст. Виявлено й досліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культу ри України (том «Сумська область») й постав

386

Віконні ґрати флігеля лено на державний облік як пам’ятку архітек тури й містобудування місцевого значення з охоронним № 278–См. Джерела: 1. Генеральное следствие о маетностях Нежинского пол? ка. — Чернигов, 1901. — С. 28, 182–186.

2. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 7. — Чернигов, 1873. — С. 313–314.

3. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Т. 2: Нежинский полк. — К., 1893. — С. 443.

4. Опис Новгород–Сіверського намісництва (1779– 1781). — К., 1931. — С. 370–371.

5. Природно–заповідний фонд Української РСР. — К.: Урожай. 1986. — С. 134.

6. Россия. Полное географическое описание нашего оте? чества. — Т. 7. — Спб., 1902. — С. 343.

Сумська область 69. Лебедин. Будинок лебединського сотника І.Красовського Одноповерховий дерев’яний будинок міститься в південно–східній частині міста серед садибної одноповерхової забудови. Чолом (південним фасадом) виходить на чер вону лінію забудови вулиці, яка мала історичне найменування Середівка (у радянську добу бу ла названа іменем М.Щорса). За будинком закріпилася назва «хата сот ника Івана», що пов’язано з історією його бу дівництва. Він складений між 1860 та 1865 рр. на садибі якогось Мовчана з соснових брусів повторного використання з розібраної хати лебединського сотника Івана Красовського, збудованої 1737 р. Вона стояла у межах фор теці в районі теперішньої вулиці К.Маркса. В інтер’єрі будинку зберігся в стіні як один із брусів різьблений сволок хати зі згадуванням сотника Івана та дати 1737 р. Будинок прямокутний у плані (12,5 х 8 м), має дуже широкий корпус з ґанком на західному фасаді й тамбуром на північному. Розплану вання багатокамерне, походить від народного розпланувального типу «дві хати підряд» у варі анті, ускладненому під впливом міського

Будинок лебединського сотника І.Красовського

поміщицького будинку. Зараз будинок капі тальними перегородками поділений на 7 приміщень, з яких 5 є житловими. Будинок опалюється двома печами, що прилягають до внутрішньої поздовжньої стіни. Ці печі пер вісні, датуються 1860–1865 рр., початково бу ли обличковані кахлями, без побілки. Будинок стоїть на невисокому цегляному підмурку. Стіни рубані «в лапу» з соснових брусів, зовні обмазані глиною і побілені, в ін тер’єрі первісно були «митими», тобто без тинькування, нині побілені. Декору в інтер’єрі немає. Дах високий, вальмовий, по де рев’яних кроквах, первісно був укритий соло мою, нині — шифером. Великі прямокутні вікна облямовані накладною дощатою лишт вою, пофарбованою червоною вохрою. Пер вісно всі вікна мали віконниці. Нині вони збе реглися тільки на вікнах західного причілка. Ці яскраво пофарбовані вікна з віконницями були провідним елементом мистецького вирішення фасадів пам’ятки. У загальній архітектурній композиції важливу роль відіграє чотирико лонний ґанок на західному фасаді. Він вінчаєть ся трикутним фронтоном і має різьблений карниз. Ця пам’ятка є рідкісним збереженим зраз ком міського будинку XVIII–XIX ст. етног рафічного реґіону Слобожанщини. Її виявлено й обстежено автором у 1988 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місцевого значення з охо ронним № 280–См. Джерела: 1. Вечерський В.В. Лебедин // Пам’ятники України. — 1986. — № 4. — С. 43–44.

2. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо# ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 378–393.

70. Лебедин. Воскресенська церква

План будинку. Обмір і кресленик автора

Дерев’яна семизрубна чотириверха церк ва міститься у рівнинній місцевості на незнач ному підвищенні надзаплавної тераси правого берега р.Вільшанки. Посідає острівне станови ще посеред центрального трикутного в плані майдану колишньої приміської слабоди Коби ща. Це єдина архітектурна домінанта цієї час тини Лебедина. Церква стоїть на вісях вулиць, які сходяться до майдану. Це посилює її компо зиційну роль як домінанти. Завдяки виразному силуету панує над масивом одноповерхової садибної забудови, добре проглядається з за плави р.Вільшанки та з лівобережжя. У пів нічній частині церковного подвір’я міститься одноповерховий дерев’яний будинок церков но–парафіяльної школи, збудований 1893 р.

387

Сумська область Воскресенська церква збудована 1789 р. коштом парафіян на замовлення священника Григорія Шкурського артіллю місцевих майстрів на місці однойменної дерев’яної церкви 1676 р., яка згоріла в 1787 р. Первісно церква була тризрубною, триверхою, з двоза ломними верхами та окремо розташованою дзвіницею. У 1867 р. церкву перебудовано за проектом, затвердженим у 1865 р. Під неї

Воскресенська церква в Лебедині

Загальний вигляд Воскресерської церкви. Фото Є.К.Редіна початку ХХ ст

План Воскресерської церкви. Обмір і кресленик автора

388

частково підвели цегляний підмурок, влашту вали північний і південний бічні вівтарі зі світловими верхами. У південному вівтарі містився престол в ім’я Преображення Гос подня, у південному — в ім’я Св.Василія Вели кого. Обабіч головного вівтаря прибудували масивні прямокутні в плані жертовник і дия конник. До бабинця прибудували притвор із високою двоярусною дзвіницею, увінчаною шатром. Таким чином церква стала хрещатою в плані, п’ятиверхою. У 1906 р. церковне подвір’я оточили мурованою огорожею з за лізною ґраткою ковальської роботи. У 1939 р. церква була дуже понищена за наказом місцевої комуністичної влади й частко во збереглася тільки тому, що під час руйнуван ня чоловік, котрий збив хреста з центральної бані, привселюдно упав з церкви і вбився. Це припинило руйнацію. Але були втрачені баби нець і західний притвор із дзвіницею, а також огорожа. У 1970–х рр. до центрального зрубу з заходу на місці втраченого бабинця прибуду вали невеликий тамбур, а в раменах улашту вали плоскі стелі по дерев’яних балках. Церква складена з соснового брусу. Під центральним зрубом частково збереглися ду бові стояни. Зруби, зведені в 1867 р., — на цегляних підмурках. Первісними є централь ний восьмигранний зруб (у плані — квадрат зі зрізаними кутами) та п’ятистінний вівтар. Їх вінчали двозаломні верхи. Зараз стеля вітаря зашита дошками, тож світловий восьмерик є лише над центральним зрубом. Первісно центральний верх мав два світлові восьмери ки, був високим і мав стрункі пропорції. Проте під час перебудови 1867 р. верхній світловий восьмерик розібрали, влаштувавши замість нього маленький глухий ліхтарик з цибулястою маківкою. При цьому змінився абрис бані, яка, незважаючи на пружну форму твірної, є непро порційно масивною. Грані центрального вось мерика у рівні початку першого і другого заломів стягнуті в кутах різьбленими ригеля ми–затяжками, розміщеними попарно. Іншого декору, а також мальовань в інтер’єрі немає. Іконостас історико–мистецької цінності не становить. Усі компартименти об’єднані зав дяки широким аркам–вирізам сегментної форми. Місця скріплення зрубів в інтер’єрі укріплені приставними дерев’яними колона ми. Прямокутні в плані бічні вівтарі, жертовник і дияконник мають плоскі стелі по дерев’яних балках. Це забезпечує домінантну компо зиційну роль щедро освітленому центрально му восьмерику. Зовні первісно легка, вертикально спря мована споруда нині є масивною і монумен тальною завдяки широким бічним вівтарям, увінчаним невеликими легкими верхами, що своїми формами повторюють двозаломний верх вівтаря. Центральний верх домінує в за

Сумська область гальній композиції завдяки своїй масивності. Надто великі об’єми жертовника й дияконника візуально применшують масштаб споруди. Всі зруби ошальовані вертикально з нащільника ми, що підкреслює грані форми й подрібнює надто лапідарні площини прибудов 1867 р. Усі вікна однакові: великі, прямокутні, облямовані лиштвою, з трикутними сандриками. Вікна восьмериків — без сандриків. Воскресенська церква у Лебедині — ха рактерний і на сьогодні унікальний витвір ос таннього етапу розвитку Слобожанської школи народної дерев’яної архітектури. Пам’ятка архітектури національного значення з охоронним № 631. Джерела: 1. Памятники градостроительства и архитектуры Украин# ской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 21–22.

2. Филарет (Гумилевский) Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 441–462.

3. ДАСО. — Ф. 546. — Оп. 1. — Спр. 2. — Арк. 1.

4. ДАСО. — Ф. 546. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 1 — 1–зв.

5. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 20. — Арк. 5.

6. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 7.

7. РДІА. — Ф. 1293. — Оп. 165. — Спр. 515. — Арк. 1.

Хірургічний корпус земської лікарні в Лебедині

План хірургічного корпусу. Кресленик автора за обмірами А.Гайдаша

71. Лебедин. Хірургічний корпус земської лікарні Видовжена одноповерхова цегляна будівля міститься на північно–західній околиці історичного середмістя Лебедина. Поставле на зі значним відступом від червоної лінії вул.Першогвардійської паралельно до неї серед вікових лип. За композиційною роллю є об’єктом рядової забудови. Це найцікавіша з погляду архітектури споруда комплексу ко лишньої земської лікарні. Ініціатором створення цієї лікарні був місцевий лікар Костянтин Олександрович (Ка диш Сендерович) Зільберник (1853–1920), іменем котрого названа одна з міських ву лиць. Будівництво хірургічного корпусу за вершено в 1910 р. коштом Лебединського повітового земства. Автором проекту був цивільний інженер Михайло Іванович Ловцов (1850–1907). У процесі експлуатації будинок зазнав певних змін, найзначнішими з яких ста ли перероблення інтер’єрів та прибудова у 1950–х рр. з півдня видовженого корпусу. Зараз використовується за первісним приз наченням як хірургічне відділення районної лікарні. На фасаді встановлена меморіальна дошка на часть К.О.Зільберника. У цілому будівля добре зберегла первісні форми. Вона має камерний масштаб. Фасади вирішено у формах, властивих раціональному напрямку цегляного стилю з явним впливом

Фрагмент фасаду хірургічного корпусу

389

Сумська область у деталях стилістики модерну й необароко. Го ловний західний фасад симетричний. Ці лісність видовженої будівлі забезпечує строга підпорядкованість композиційних вісей ар хітектурних об’ємів. Загальна композиція тривісна, з ясно виявленими центральною та бічними вісями. Першу підкреслює трикутний щипець на фасаді. Фланги акцентовані тривіконними ризалітами, кожен з яких не тільки значно ширший, а й вищий решти бу динку. Ці ризаліти мають невеликі трикутні фронтони та світлові ліхтарі на низьких намето вих дахах, що викликано не стільки компози ційними, скільки функціональними потребами, оскільки в цих ризалітах містилися операційні, для яких було потрібне верхнє світло. Розпланування корпусу коридорне з дво бічним розташуванням приміщень. Стіни в ін тер’єрі потиньковані, декору немає, проте збереглися первісні печі, обличковані білими кахлями. Перекриття плоскі балкові, дахи щипцеві по дерев’яних кроквах, укриті пок рівельною сталлю. Фасадний декор лаконічний, проте досить вишуканий, в дусі того часу: стіни ритмічно членують широкі лопатки, на ризалітах вони оброблені дощатим рустом. Великі вікна ма ють лучкові перемички, без лиштви, проте з профільованими підвіконними тягами й ні шами. Дуже характерно декоровані верхні час тини ризалітів — круглими й півциркульними плоскими нішами, що віддзеркалює неокласи цистичні тенденції початку ХХ ст. Дерев’яний карниз значного виносу спирається на вишу кані чавунні кронштейни. Досить гострим є формальне вирішення світлових ліхтарів: не великий четверик має дах із широкими звиса ми й трикутними щипцями на кожній грані. У гранях — великі вікна п’ятикутних обрисів (зараз зашиті дошками). Вінчає ліхтар намето вий дах зі шпилем. Для цієї пам’ятки характерне естетично осмислене використання природних декора тивних якостей різних матеріалів: у муруванні стін застосовано три різновиди цегли: черво на, напівзалізняк і залізняк. При цьому стіни зовні не тинькувалися і не білилися; численні дерев’яні елементи й форми (фронтони, світлові ліхтарі, звиси даху) зберігали природ ний колір і фактуру дерева, що у поєднанні з ін шими формами й матеріалами допомагало створити неповторний архітектурний образ. Зараз фасади мають двобарвне вирішення: тло стіни світло–жовте, лопатки й деталі — білі. Завдяки добре знайденим пропорціям, співмасштабності з людиною, строгому але вишуканому декору, гармонійності членувань і вдалому поєднанню різних будівельних ма теріалів операційне відділення земської лі карні є однією з найкращих цивільних будівель Сумщини початку ХХ ст. Її виявлено й обстеже

390

но автором у 1988 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охо ронним № 279–См. Джерела: 1. ДАСО. — Ф. 252. — Оп. 2. — Спр. 2. — Арк. 50–54–зв.

72. Архітектурно–містобудівна спадщина Лебединського району Терени сучасної Лебединщини були засе лені ще з доби бронзи. Археологічні дос лідження виявили тут посуд і знаряддя праці тієї доби, а у с.Ворожбі — поселення й городи ще скіфського часу. Декілька поселень і горо дищ Черняхівської культури відомі поблизу с.Пристайлове та в околиці Лебедина. У VII–X ст. ці терени замешкувало плем’я сіверян. Їхні го родища збереглися поблизу сіл Ворожба, Кам’яне, Курган, Михайлівка, Пристайлове. Новотроїцьке городище поблизу Пристайло вого досліджено настільки вичерпно, що це уможливило реконструювати його план і за гальний вигляд. Поселення цього краю мали тісні торговельні зв’язки з країнами Серед земномор’я, про що свідчить скарб римських монет, знайдений поблизу с.Кам’яного. За княжої доби ці терени були погранич чям між південними руськими князівствами й половецьким степом. Нам відоме тільки од не городище того часу — у с.Кам’яному. Проте населені місця, які виникли у давніші часи, продовжували існувати аж до часу монго ло–татарського погрому, після якого з середини ХІІІ ст. ці землі перетворюються на безлюдне «Дике поле». У ХVII ст. розпочинається повтор на колонізація цих земель: спочатку людність приходила з південно–західних країв Мос ковського царства, а згодом, після початку козацьких воєн — і з України. Шляхами ко лонізації були річки. Спершу на берегах річок Псла, Вільшанки серед лісів виникали пасіки, «бортні уходи», а після цього з’являлося пос тійне населення. Події національно–визвольної війни 1648–1654 рр. справили визначальний вплив на залюднення Лебединщини. Поштовхом послужив заклик Богдана Хмельницького 1652 р., після поразки під Берестечком, пере селятися «на слободи». Відтак історики виділя ють декілька великих колонізаційних припливів. До першого з них слід зарахувати населені пункти Кам’яне, Межиріч, Курган, засновані близько 1642 р. як прикордонні фортеці Московського царства і вперше згадані в до кументах під 1647 р. Пізніше були засновані

Сумська область

Церква Св.Юрія в Лебедині. Фото І.Татіона 1906 р.

Спасо–Преображенська церква в Межирічі. Фото І.Данильченка 1914 р.

Церква Різдва Богородиці у с.Михайлівка. Кресленик 1950–х рр.

Успенський собор у Лебедині. Рисунок К.Сидорова за фото початку ХХ ст.

391

Сумська область

Флігель садиби Капністів у с.Михайлівка

Панський будинок Хрущових у с.Лифине (Лихвин) Ворожба, Червлене, Пристайлове (близько 1652 р.), потім — Михайлівка (1675 р.), Малий і Великий Висторопи (1680–і рр.) та Боброве. У другій половині ХVII ст. ці всі поселення входили до складу Лебединської та Межиріць кої сотень Сумського слобідського козацького полку і в адміністративному відношенні підпорядковувалися Білгородському воєводі. Близько 40% людності становили «черкаси полкової служби» — давалася взнаки близь кість степів, де чигала татарська небезпека. Решта людності промишляла хліборобством, торгівлею та ремеслами. На 1659 р. Лебедин і Межиріч були сотен ними містами з досить потужними укріплення ми. Лебединська фортеця була найзначнішою серед усіх сотенних міст Слобожанщини. І в Ле бедині, і в Межирічі фортеці містилися на бе регах невеликих річок, які були перегачені в багатьох місцях, утворюючи каскади ставів, які посилювали неприступність фортець та на давали ландшафтно–просторовому устроєві поселень більшої своєрідності. Протягом дру гої половини ХVII — першої половини ХVIІI ст. фортеці Межиріча й Лебедина зазнали рекон струкцій, внаслідок чого Лебединська форте

392

ця перетворилася з дводільної на тридільну. Вона відіграла важливу роль у подіях Північної війни 1708–1709 рр. У 1718 р. за рішенням Військової колегії обидві фортеці були рекон струйовані. У другій половині ХVIIІ ст. вони втрачають своє військове значення і на почат ку ХІХ ст. їхні фортечні вали зносяться. На Слобожанщині у другій половині ХVII ст. розвинулася дуже своєрідна культура, що увібрала й творчо синтезувала західні та східні впливи. Тут було кілька шкіл народної мону ментальної архітектури, пам’яткою про які є Миколаївська дерев’яна церква 1730 р. у с.Бобровому. На жаль, не зберігся такий ше девр дерев’яної церковної архітектури, як Спасо–Преображенська церква у Межирічі. Мурована елітарна архітектура ХVIIІ ст. предс тавлена Успенським собором у Межирічі — найстародавнішою мурованою будівлею, що збереглася в Лебединському районі. Рядова забудова в Лебедині, Межирічі, Ворожбі, інших населених пунктах протягом ХVII–ХVIІI ст. була садибною як у межах фор тець, так і на посадах, слободах, передмістях. Житло старшинської верхівки за типологією не відрізнялося від народного житла цього архітектурно–етнографічного реґіону. Це зас відчує уцілілий опис двору наказного гетьмана Павла Полуботка в Лебедині, що містився на ділянці поміж теперішніми вулицями Леніна і Маркса: «Двор его хоромного строения, под одною ґонтовою кровлею светлица с комна тою и сени, а против той светлицы светлица ж без комнаты, а при ней по обоим сторонам крыльца». Такі ж двори родина Полуботків мала в селах Михайлівка й Василівка. Ана логічними були садиби лебединського й ме жиріцького сотників. У 1765 р. козацькі слобідські полки були скасовані й Лебедин став центром комі сарства, а з 1782 р. — повітовим містом Харківського намісництва, пізніше перейме нованого в губернію. Межиріч лишився заш татним містечком, пізніше перетворившись на велике село. На початку ХІХ ст. на Лебединщині розви вається садибне будівництво у стильових формах класицизму, прикладом чого може бути частково збережена садиба графів Кап ністів у с.Михайлівка. У середині ХІХ ст. поси лилися романтичні впливи в садибній ар хітектурі, прикладом чого може бути садиба Хрущових у с.Лифине (Лихвин) Ворожбянської сільради. Зберігся також зразок дрібно помісного панського будинку доби пізнього класицизму в с.Великий Вистороп. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. дере в’яні храми в селах району почали замінювати на кам’яні, запроектовані, здебільшого, хар ківським єпархіальним архітектором Володи миром Христіановичем Нємкіним на високому

Сумська область

Вознесенська церква у Лебедині. Фото початку ХХ ст.

Робітнича казарма Мало–Висторопського цукрового заводу

Адміністративний корпус Мало–Висторопського цукрового заводу

фаховому рівні, з тонким урахуванням місто будівних особливостей та ландшафтної ситу ації. На жаль, при цьому були втрачені де рев’яні храми ХVII–ХVII ст., які, напевно, стано вили значний історико–архітектурний інтерес. У 1870–х рр., у міру розвитку капіталізму в Російській імперії, починає розвиватися про мисловість і в таких патріархальних землероб ських реґіонах, як Лебединщина. Передовсім тут виникають цукрові заводи, зокрема у с.Ма лий Вистороп (зберігся частково, проте дає уявлення про архітектуру таких виробничих комплексів). Значний поштовх господарському

розвитку краю надало будівництво залізниці Лебедин–Боромля (1894 р.). У різних селах району збереглося чимало споруд традиційної забудови кінця ХІХ — першої половини ХХ ст., що мають етнографічну цінність — житлові, господарські, виробничі будівлі. На жаль, дотепер на Лебединщині не збереглося жодного вітряка чи водяного млина. Вони представляли своєрідну галузь народної будівельної культури. Її дослідив місцевий уродженець, видатний український мистецтвознавець Степан Андрійович Тара нушенко.

393

Сумська область Радянський етап розвитку Лебединщини ознаменувався спершу руйнуванням архітек турних ансамблів панських садиб у Михай лівці, Василівці та Бобровому. У 1930–х рр. бу ли знищені важливі архітектурні домінанти — Успенський собор, Трьохсвятительська, Ге оргіївська, Мироносицька церкви в Лебедині, Покровська та інші церкви в Межирічі, мурова на церква в Штепівці, дерев’яні храми у селах Малий Вистороп, Влизьки та інших. У 1980–х рр. були висаджені в повітря муровані храми в Михайлівці й Лебедині. Тоді ж зруйнували унікальну історико–меморіальну пам’ятку у с.Василівці — кам’яний стовп «Павло Полу боток — Петру Першому». Протягом радянсь кої доби ті храми, які владі не вдалося знищити, були доведені до стану руїни.

Ми провадили обстеження Лебединсько го району протягом 1984–1988 рр. за участю наших колег з Науково–дослідного інституту теорії та історії архітектури — мистецтвоз навців Тетяни Скибицької та Олександра Ти щенка. Нам активно допомагав видатний лебединський краєзнавець і письменник Бо рис Іванович Ткаченко. Ці дослідженя дозво лили нам виконати Історико–архітектурний опорний план м.Лебедина та підготувати низ ку статей про пам’ятки Лебединщини для Зво ду пам’яток історії та культури України, у тому числі й про щойно виявлені пам’ятки. Наші дослідження дозволили зробити висновок про те, що Лебединський район є одним із най багатших на пам’ятки в усьому реґіоні Сло божанщини. Джерела: 1. Археологічні пам’ятки Української РСР. — Т. 3. — К., 1952. — С. 244–246.

2. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад# щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 300–357.

3. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 463–538.

4. Історія міст і сіл України: Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 11–13, 354–389.

5. Кордт В. Материалы по истории русской картогра# фии. — К., 1910. — Вып. 2. — Табл. II, IХ, ХХV, XXVI. 6. Логвин Г.Н. По Україні. — К.: Мистецтво, 1968. — С. 418.

7. Мышлаевский А. Крепости и гарнизоны в Южной Рос# сии в 1718 г. — СПб., 1897. — 62 С.

8. Самойлович И. Справочная книга для Харьковской епархии. — Х., 1904.

73. Лебединський район, с.Бишкінь. Церква св. Димитрія

Вітряк у Лебедині. Рисунок за матеріалами С.Таранушенка

Хата у с.Ворожба, в якій пройшли дитячі роки митців Василя і Федора Кричевських

394

Мурована однобанна церква з дзвіницею міститься у рівнинній відкритій місцевості на околиці села й відіграє роль архітектурної домінанти. Збудована 1888 р. за проектом харківського єпархіального архітектора Воло димира Христиановича Нємкіна (1857–1908) на місці зруйнованої однойменної дерев’яної церкви, відомої з XVIII ст. Церква хрещата, плану латинського хрес та. Вівтарна апсида півкругла, обабіч неї містяться маленькі ризниці. Решта рамен прямокутні в плані, причому західне — дуже видовжене. До нього з заходу впритул приля гає широкий тридільний притвор, над яким височить дзвіниця. Будівля вирішена в стилістиці, наближеній до класицизму. Рамена накривають щипцеві дахи, яким відповідають масивні трикутні фронтони на причілкових гранях. На перетині рамен — монументальний шестивіконний циліндричний підбанник, увінчаний сферич ною банею. Дзвіниця — це четверик, що стоїть над об’ємом притвора з аттиковим півповер

Сумська область хом. Грані четверика мають аркові отвори дзвонів, фланковані широкими пілястрами тосканського ордера. Кожну грань завершує трикутний фронтон. Вінчає дзвіницю гранчас та баня параболічних обрисів. Стіни будівлі рівномірно розчленовані ве ликими арковими вікнами. На причілкових гранях рамен дверний та віконні отвори скомпоновані на кшталт трифорія. Наріжники акцентовані широкими пілястрами, площини розкреслені горизонтальними гуртами, всі вікна облямовані наличниками найпростішого профілю, дверні отвори облямовані архіволь тами, що спираються на пілястри. Стіни четве рика дзвіниці оформлені дощаним рустом. Простоті і ясності зовнішніх форм будівлі відповідає строгість і логічність інтер’єру. На

перетині головних поздовжньої та поперечної вісей — світловий підбанник на підпружних арках та сферичних пандативах, перекритий банею. Апсида перекрита конхою, рамена — коробовими склепіннями, середня дільниця західного притвору — хрестовим, а бічні діль ниці — коробовими склепіннями. Церква мурована з червоної цегли на вап няно–піщаному розчині. Фасади нетиньковані. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю. В інтер’єрі стіни й склепіння потиньковані й побілені. Частково збереглися олійні мальовання кінця ХІХ ст. — у бані, підбаннику, на пандативах. Інші мальо вання, а також іконостас, знищені. За радянсь кої доби храм використовувався місцевим колгоспом як склад. Церква в Бишкіні відзначається добрими пропорціями, монументальністю форм, кла сичною ясністю структури, лаконічністю деко ру, що ставить її у шерег визначних будівель неокласицистичної орієнтації так званого цегляного стилю кінця ХІХ ст. на теренах Сло божанщини. Церкву виявлено й досліджено автором у 1988 р., включено до Зводу па м’яток історії та культури України (том «Сумсь ка область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охоронним № 282–См.

Церква св.Димитрія у Бишкині

Джерела: 1. Барановский В. Юбилейный сборник сведений о дея# тельности бывших воспитанников Института гражданских инженеров (Строительного училища). 1842–1892. — СПб., 1893. — С. 250–251.

2. Бондаренко І. Характерні риси творчості харківського єпархіального архітектора Володимира Нємкіна // Архітектурна спадщина України. — К.: НДІТІАМ; Голов# київархітектура, 2002. — Вип. 5. — С. 359–363.

3. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 277.

4. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 12.

74. Лебединський район, с.Боброве. Церква св. Миколи

План церкви св.Димитрія. Кресленик автора

Дерев’яна одноверха церква з дзвіницею міститься у центральній частині вимерлого села на місці колишньої поміщицької садиби серед гущавини дерев і чагарників. Стоїть на прузі схилу, який на схід від церкви переходить у яр. Помітної композиційної ролі в ландшафті не відіграє. Згідно з атрибуцією професора Харківсь кого університету Єгора Кузьмича Рєдіна, котрий вивчав клірові документи та здійснив натурні обстеження й фотофіксацію пам’ятки в 1913 р., храм збудований у 1730 р. коштом власниці села поміщиці Бухаріної. Спершу церква була тридільною, одноверхою, з пря мокутними навою та бабинцем і гранчастим

395

Сумська область

Миколаївська церква у Бобровому. Фото Є.К.Рєдіна 1913 р.

Дзвіниця на західному фасаді Миколаївської церкви. Фото автора 1985 р.

План Миколаївської церкви. Кресленик автора за обмірами В.В.Вечерського та Б.І.Ткаченка

вівтарем. На початку ХІХ ст. церкву перебудо вано коштом нових власників села Анненко вих. Її розширили за рахунок прибудови до нави північного й південного рамен. Над бабинцем улаштували дзвіницю. При цьому були змінені форми верху, вікон, з’явилися ко лонні портики, внаслідок чого будівля набула стильових рис російського класицизму. У се редині ХІХ ст. церква ще раз зазнала рекон струкції з добудовою західного притвору. Зараз будівля приземиста, витягнута в плані, симетрична щодо поздовжньої вісі. Має загальну довжину 24,5 м. Ширина цент рального зрубу 7 м, висота центрального верху близько 15 м. Первісними є центральний і вів тарний зруби однакової ширини. Зараз при відсутності іконостасу добре прочитується го ловна особливість інтер’єру — зальний харак тер єдиного нерозчленованого простору. Чет верик центрального верху поставлений таким чином, що його північна й південна грані є про довженням відповідних стін, а західна і східна спираються на масивні дерев’яні балки прого ном 7 м. За допомогою плоских трикутних пан дативів невисокий четверик переходить у дуже масивний восьмерик. Його грані за сторонами світу прорізані невеликими круглими вікнами (така форма вікон — наслідок перебудови по чатку ХІХ ст.). Восьмерик несе восьмигранну рубану піраміду, яка колись вінчалася світло Миколаївська церква. Фото автора 1988 р.

396

Сумська область вим ліхтарем (зараз ліхтаря немає, а отвір за шито дошками). Бабинець дещо вужчий, ніж нава й вівтар. Бабинець і вітар перекрито плос кими стелями по дерев’яних балках. У східній грані вівтаря збереглося первісне вікно хреща тої форми. Решта вікон — великі прямокутні та сегментні «ампірні» — є наслідком перебудови початку ХІХ ст. Тоді ж західну стіну бабинця пере робили таким чином, що виник портик дорично го ордера з чотирьох колон в антах з антабле ментом і трикутним фронтоном. Фасадні грані північного та південного рамен також мали пор тики з високими трикутними фронтонами — чо тири колони по фасаду, по три колони — уздовж бічних стін рамен. Збереглося тільки південне рамено; північне втрачене в 1930–х рр. Цент ральний верх на початку ХІХ ст. отримав гран часте покриття, близьке до сферичного; над бабинцем влаштували дзвіницю каркасної кон струкції — восьмерик на низенькому четверику. У гранях восьмерика за сторонами світу влаш товано аркові отвори дзвонів. Шалівка з дощок імітує так званий дощаний руст. Вінчає восьме рик дзвіниці восьмигранний сферичний купол. У середині ХІХ ст. до бабинця прибудували західний притвор, однакової ширини з бабин цем. При цьому чотириколонний портик в антах опинився в інтер’єрі. Новий західний фасад церкви відтворив архітектурні форми попе реднього фасаду: це портик, що складається з чотирьох півколон доричного ордера. Церква складена з дубового брусу на цег ляному підмурку, в якому трапляються цегляні блоки формату 25 х 23 х 6 см. Найдавніші час тини зрубу потибльовані. Довгі дубові тиблі (до 15 см.) розміщені вертикальними рядами через 1–2 бруса до самого верху будівлі. Усі зруби ошальовані горизонтально. В інтер’єрі стіни побілені, мальовань не виявлено. Щип цеві дахи по дерев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. У радянську добу церк ва не використовувалася й зазнала руйнувань. Миколаївська церква у Бобровому — унікальна пам’ятка української дерев’яної архітектури, найдавніша дерев’яна будівля, що збереглася на теренах Слобожанщини. Будів ля невелика за розмарами, камерного масш табу, проте завдяки лапідарності форм і точно знайденим пропорціям найдавніші частини храму виглядають досить монументально. Архітектурні форми, яких церква набула внаслідок реконструкції початку ХІХ ст. — ціка вий приклад трансформації класицистичних архітектурних форм у провінційній дерев’яній архітектурі, близькій до традиційного народ ного будівництва. Церкву виявлено автором у 1985 р. й досліджено у 1988 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охоронним № 132–См.

Джерела: 1. Довідково–інформаційний фонд НДІТІАМ. — № Ф–2403.

75. Лебединський район, с.Василівка. Церква Св. Трійці та дзвіниця Ансамбль мурованих церкви та дзвіниці міститься в центрі села на рівному місці. Скла дається з невеликої церкви та невисокої дзвіниці з проїздом у першому ярусі, постав леної на схід від церкви на її поздовжній вісі. Таке незвичне розташування дзвіниці стосов но церкви зумовлене розпланувальним вирі шенням усієї садиби Капністів, органічною частиною якої була церква з дзвіницею (сади ба не збереглася). Церква збудована в 1778– 1782 рр., а дзвіниця — на початку ХІХ ст. на за мовлення родини Капністів — власників маєтку в Василівці. Їм цей маєток перейшов у спадок від родини Полуботків. Троїцька церква є найдавнішою і архі тектурно найвиразнішою частиною ансамблю. У 1930–х рр. зазнала численних втрат і добу дов, унаслідок чого її розпланувально–просто рова композиція значно спотворена. Будівля камерна за масштабом, первісно — симетрич на щодо поздовжньої вісі. Це була хрещата, п’ятидільна, однобанна церква з прямокутни ми в плані раменами, півкруглою апсидою та глибоким чотириколонним портиком тоскансь кого ордера на західному фасаді. На перетині рамен височів сферичний купол на циліндрич ному підбаннику, що спирався на підпружні ар ки. Наприкінці ХІХ ст. інтерколумнії західного портика було закладено, внаслідок чого він пе ретворився на закритий тамбур. У 1937– 1938 рр. було зруйновано апсиду, баню, північну й південну підпружні арки, причілкову стіну південного рамена, до якого натомість прибудували цегляний прямокутний у плані корпус, довжиною 7 м. Тоді ж скрізь, крім захід ного рамена, знищили первісні коробові скле піння і влаштували плоскі стелі по дерев’яних балках. У такому вигляді пам’ятка використо вувалася як склад до кінця радянської доби.

Троїцька церква в Василівці

397

Сумська область

Фасад північного рамена Троїцької церкви

Дзвіниця Троїцької церкви

План Троїцької церкви Обмір і кресленик автора Фасади вирішені в класицистичних архі тектурних формах із чітко виявленими вісями симетрії. Західний фасад — це портик тос канського ордера з високим трикутним фронтоном та сегментним «палладіанським» вікном у тимпані. За такою ж схемою були вирішені причілки північного й південного ра мен, з тією лише різницею, що замість колон застосовано пілястри тосканського ордера. Стіни прорізані великими прямокутними вікнами без облямувань. Над кожним двер ним отвором — аркове вікно. Стіни завершує архітрав та тонко профільований карниз не великого виносу. Будівля мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, потинькована й по білена. Щипцеві дахи по дерев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. В інтер’єрі декор, мальовання, іконостас не збереглися. Дзвіниця квадратова в плані, двоярусна, типу «четверик на четверику», увінчана сфе ричною банею. Первісно у першому ярусі був наскрізний проїзд по вісі північ–південь (зараз північний отвір замуровано). У західній частині дзвіниці є дві камери, одна з яких була церков ною коморою, а в другій влаштовано сходи на

398

План першого ярусу дзвіниці Троїцької церкви. Обмір і кресленик автора горішній ярус. На другому ярусі в усіх гранях влаштовано великі прямокутні отвори дзвонів. Будівля вирішена у спрощених пізньокла сицистичних формах. У першому ярусі наріж ники закріплено рустованими лопатками, які виступають з фасадної площини на 50 см., що робить їх конструктивно подібними до контр форсів. Стіни горішнього четверика розчлено вані лопатками.

Сумська область Дзвіниця мурована з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, потинькована й побілена. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Баня по дерев’яних кружалах і латах укрита покрівельною сталлю. Ансамбль Троїцької церкви та дзвіниці у Василівці є рідкісним збереженим зразком церковних будівель раннього класицизму в провінції. Довершені пропорції, логічна чіт кість композиції, тонка прорисовка деталей церкви свідчать про роботу висококваліфіко ваного архітектора. Цінність ансамблю збіль шується й тим, що це — єдиний збережений фрагмент великого садибного комплексу. Ви явлено й досліджено автором у 1988 р., вклю чено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охо ронним № 283–См.

Церква св.Параскеви П'ятниці у Великому Висторопі

Джерела: 1. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857.

2. Самойлович И. Справочная книга для Харьковской епархии. — Х., 1904.

3. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 16.

76. Лебединський район, с.Великий Вистороп. Церква св. Параскеви П’ятниці Мурована тридільна церква з дзвіницею міститься на пагорбі над заплавою р.Вистороп у центрі села, виходячи південним фасадом до головної вулиці. Церква є архітектурною домінантою села. Збудована в 1898 р. за про ектом харківського єпархіального архітектора В.Нємкіна на місці однойменного дерев’яного храму 1780 р. За радянської доби храм не ви користовувався. Протягом 1988 р. проведено реставраційні роботи. Будівля дуже витягнута вздовж вісі за хід–схід. Загальна довжина 41 м. Складається з тридільного притвора, над яким височить дзвіниця, дуже видовженої прямокутної в пла ні трапезної, квадратового в плані зі зрізаними кутами центрального приміщення та гран частого вівтаря, обабіч якого — маленькі квадратові ризниці. Центральне приміщення двосвітне, вдвічі вище за решту об’ємів, перекрите високим восьмилотковим зімкнутим склепінням. Світло вої бані немає, тому в північній і південній гра нях великі аркові вікна влаштовані у два яруси. Над вікнами верхніх ярусів — глибокі розпалуб ки. Та все ж центральне приміщення храму освітлене недостатньо й верх склепіння хо вається у напівтемряві. Інтер’єр побудовано на контрасті центричного висотного простору центральної дільниці з глибинно розвинутим

План церкви. Кресленик автора простором уздовж головної вісі, від трапезної до вівтаря. Глибинність підкреслюють масивні профільовані півциркульні арки, що спирають ся на пілони. Вони поділяють трапезну на три дільниці, а також відділяють її та вівтар від цент рального приміщення. Чіткий ритм арок з ви діленими гуртами є основною композиційною темою інтер’єру. Трапезну перекрито коробо вим склепінням з розпалубками над великими

399

Сумська область арковими вікнами. Вівтар перекрито напівлот ковим склепінням, а середнє приміщення прит вору — хрестовим. В інтер’єрі мальовання та іконостас не збереглися. Неординарність композиції цієї споруди сповна проявилася в її зовнішніх формах. Домінує масивний високий четверик із півкруг лими щипцями на кожному фасаді. Обриси цих щипців повторюються в лініях перекриття ґанків та в архівольтах над вікнами. Наріжники четверика закріплені монументальними піло нами, що мають ширину 2,5 м. Їх увінчують маківки на глухих циліндричних підбанниках. Конструктивне призначення цих пілонів поля гає в необхідності погасити розпір великого восьмилоткового склепіння, оскільки товщини стін 1,20 м для цього недостатньо, а металеві затяжки в інтер’єрі не застосовувалися. З тих же причин аркам і внутрішнім пілонам трапез ної на фасадах відповідають своєрідні лопат ки–контрфорси. Центральний четверик зовні має восьмилоткове банясте покриття, увінчане глухим підбанником з цибулястою маківкою (не збереглися). Решта об’ємів церкви мають вальмові й щипцеві дахи по дерев’яних крок вах. Усі дахи укриті покрівельною сталлю. Фасадна пластика дуже соковита, має значну масштабність членувань: застосовано виступи, глибокі ніші, масивні гурти, карнизи великого виносу, профільовані архівольти, ко кошники — все, що створює інтенсивну світлотінь. Декору властиві форми двох стилів у річищі історизму кінця ХІХ ст.: неоросійського (ґанки, кокошники, архівольти з килевидним завершенням) та неовізантійського (компо зиції вікон на кшталт трифорія, колонки, зуб часті карнизи). Дзвіниця триярусна, типу «восьмерик на четверику», була увінчана високим восьмиг ранним шатром, яке не збереглося. У гранях восьмерика за сторонами світу — аркові отво ри дзвонів, фасадні площини діагональних граней оброблені неглибоким рустом. Зага лом фасадний декор дзвіниці значно дріб ніший, ніж декор самої церкви. Церква мурована з місцевої червоної цег ли. Всередині потинькована, а зовні фасади не тинькувалися. Слід відзначити вірту озність цегляного мурування: всі елемнти де кору, у т.ч. складні багатообломні профілі наб рано з лекальної цегли. Церква Параскеви П’ятниці у Великому Висторопі має унікальну розпланувально–прос торову структуру та виразну пластику фасадів, що ставить її у шерег найкращих витворів доби історизму на Сумщині. Церкву виявлено й дос ліджено автором у 1985 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охоронним № 131–См.

400

Джерела: 1. Бондаренко І. Характерні риси творчості харківського єпархіального архітектора Володимира Нємкіна // Архітектурна спадщина України. — К.: НДІТІАМ; Голов# київархітектура, 2002. — Вип. 5. — С. 359–363.

2. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857.

3. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 277.

4. ДАСО. — Ф. 251. — Оп. 1. — Спр. 161. — Арк. 6.

77. Лебединський район, с.Ворожба. Ансамбль Спасо–Преображенської церкви Ансамбль міститься в центральній частині села на рівнинному, злегка хвилястому ланд шафті. Складається з двох великих мурованих споруд — триверхої церкви та окремо постав леної надбрамної дзвіниці. Остання своїм західним фасадом виходить на головну вули цю. На схід від дзвіниці в центрі великого цер ковного подвір’я стоїть церква, поздовжня вісь якої збігається з віссю проїзду дзвіниці. Обидві будівлі домінують в забудові села та в довко лишньому ландшафті, виразно проглядаючись навіть з дуже віддалених видових точок. Ансамбль збудовано протягом 1885– 1892 рр. (за іншими відомостями — в 1887– 1890 рр.) за проектом харківського єпар хіального архітектора В.Х.Нємкіна на місці однойменного дерев’яного храму 1778 р. Спасо–Преображенська церква є реп лікою знаменитої слобожанської пам’ятки до би бароко — Покровської церкви в Охтирці (1753–1768 рр.). Архітектор В.Нємкін досить точно відтворив не тільки розплануваль но–просторову структуру, а й розміри прото типу. Споруда має досить значні розміри — довжину 44 м, ширину 27 м, висоту до зеніту центрального верху близько 28 м. Церква загалом є тридільною і триверхою. Проте центральний восьмерик має складну структу

Спасо–Преображенська церква та дзвіниця у Ворожбі

Сумська область ру: чотирма масивними пілонами (3 х 3 м у плані) він поділений на дев’ять просторових дільниць і на три нави, причому середня нава вдвічі ширша за бічні й дорівнює по ширині прямокутним у плані бабинцю й вівтарю. Піло ни за допомогою півциркульних підпружних арок і сферичних трикутних пандативів несуть великий циліндричний світловий підбанник діаметром 7,5 м, увінчаний сферичною банею. Рамена просторового хреста перекриті ци ліндричними склепіннями з глибокими розпа

Південний фасад церкви

План церкви. Кресленик автора

лубками, які відповідають аркам, що з’єднують пілони зі стінами. Трикутні в плані компарти менти в міжраменнях перекриті складними ти пами склепінь — коробовими, що переходять у зімкнуті. Вівтарний об’єм двома арками, що спираються на пристінні пілони, поділений на три секції, кожна з яких перекрита коробовим склепінням. Середня секція дещо ширша і її склепіння несе невеликий світловий четверик, увінчаний зімкнутим чотирилотковим склепін ням. Бабинець двоярусний. У горішньому ярусі містяться значні за площею хори. Перекриття над першим ярусом склепінчасте, аналогічне перекриттю вівтаря, тільки середня секція, на відміну від вівтаря, перекрита хрестовим склепінням. Зате перкриття другого ярусу ба бинця, над хорами, цілком ідентичне перек риттю вівтаря. У цьому вбачається відхід від прямого повторення прототипу, бо в охтир ській Покровській церкві верхи над вівтарем і бабинцем декоративні. Головною темою інтер’єру є глибинне розкриття простору, що має жорстку вісьову спрямованість до вівтаря. Її підкреслюють ритмічні ряди пілонів і арок. При цьому важли вого значення набувають членування та зміни освітленості: масивність пілонів візуально полегшують приставні пілястри тосканського

Інтер’єр середньої нави церкви

401

Сумська область ордера, яким відповідають гурти арок, завдя ки чому масиви основних конструкцій полег шуються, а аркові членування примножують ся. Цей вісьовий рух посилює велика кількість горизонтальних членувань — антаблементів, розкріпованих багатообломних карнизів знач ного виносу. Цей рух перепиняється у підбанно му просторі, де висока, щедро освітлена баня надає середньому об’єму певної центричності та привносить в інтер’єр висотний принцип розвитку простору. Все це до певної міри просторово розмежовує об’єми бабинця, вівтаря та центрального восьмерика. На це розмежування вказує навіть така деталь, як відсутність сталевих затяжок у п’ятах основних підпружних арок, тоді як усі арки бабинця і вів таря мають парні сталеві затяжки. В інтер’єрі церква потинькована й побілена. У вівтарі фрагментарно збереглося орнаментальне мальовання кінця ХІХ ст. Загалом, як структура інтер’єру, так і йо го декор витримані в бароковій стилістиці, тож нагадують не стільки прямий прототип — Покровську церкву в Охтирці, скільки ін тер’єри великих барокових костелів Право бережжя кінця XVIII ст.

Дзвіниця Спасо–Преображенської церкви

402

У зовнішніх формах домінує величезний восьмигранний об’єм центрального компар тимента, увінчаного світловим восьмериком (круглим усередині) з низьким наметовим завершенням та декоративною маківкою ро кайлевих обрисів (остання не збереглася). Рівновисокі з центром вівтар і бабинець увінчані стункими світловими четвериками з рокайлевими маківками. Усі компартименти поєднує високий цоколь та широкий антабле мент, що включає фриз із карнизом. Наріжни ки бабинця і вівтаря закріплені рустованими пілястрами. Кути центрального восьмерика акцентовані тонко прорисованими спареними пілястрами тосканського ордера, фланковани ми рустованими пілястрами. Карнизи й гори зонтальні гурти ледь розкріповані. Лапідарну гладінь червоних цегляних стін прорізають розташовані у два яруси аркові вікна витягну тих пропорцій. Вікна першого ярусу дуже ве ликі, облямовані наличниками. Над невелики ми вікнами другого ярусу горизонтальні та фігурні сандрики влаштовані у два яруси. Грані трьох підбанників оформлені аналогічно. Баро ковий характер фасадів підкреслюють неви сокі фігурні фронтони, що увінчують північну на південну грані центрального компартимента. Під церквою міститься підвал–крипта. Обабіч вівтаря первісно були дві низенькі пря мокутні в плані ризниці, що не збереглися. Вони відігравали роль проміжного масштаб ного елементу при переході від масштабу людини до масштабу величезної будівлі. Дахи вальмові, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Дзвіниця при церкві двоярусна, симет рична. Її перший ярус тридільний, прямокутний у плані. По центру — арка проїзду, облямована архівольтом з виділеним замковим каменем. Її фланкують спарені пілястри тосканського ор дера, що несуть антаблемент з трикутним фронтоном. У бічних двоповерхових об’ємах влаштовані невисокі аркові отвори для проходу вірян. Над ними — аркові вікна, облямовані на личниками з рельєфно виділеними замковими каменями. До бічних фасадів прилягають дві низенькі гранчасті прибудови на кшталт корде гардій. Другий ярус дзвіниці — четверик зі зрі заними кутами, що стоїть на низенькій чоти ригранній основі. Грані прорізані високими арковими отворами дзвонів і завершені фігур ними фронтонами, які за формами аналогічні фронтонам церкви. Вінчає дзвіницю восьмиг ранний купол параболічних обрисів з глухим ліхтариком і бароковою маківкою. Незважаючи на класицистичну тричастин ну побудову нижнього ярусу, на кшталт римсь кої тріумфальної арки, а також класицистичні мотиви в декорі, дзвіниця відтворює прита манний українській традиційній архітектурі тип двоярусної дзвіниці «восьмерик на четверику».

Сумська область Ансамбль Покровської церкви та дзвіниці у Варожбі є унікальним архітектурним витво ром доби пізнього історизму. Він засвідчує інтерес архітекторів 1880–х рр. до реґіональ них архітектурних традицій доби бароко, а та кож вміння творчо освоювати спадщину XVIII ст. Це — чи не найдавніше свідчення по шуків українського національного стилю в церковній архітектурі Лівобережжя і Слобо жанщини кінця ХІХ — початку ХХ ст. Ансамбль виявлено й досліджено автором у 1985 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охо ронним № 130–См. Джерела: 1. Барановский В. Юбилейный сборник сведений о дея# тельности бывших воспитанников Института гражданских инженеров (Строительного училища). 1842–1892. — СПб., 1893. — С. 250–251.

2. Бондаренко І. Характерні риси творчості харківського єпархіального архітектора Володимира Нємкіна // Архітектурна спадщина України. — К.: НДІТІАМ; Голов# київархітектура, 2002. — Вип. 5. — С. 359–363.

3. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 277.

4. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 29.

залом. У західній частині центральний четверик має вузенькі хори по дерев’яних консольних балках. Широкими трапецієвидними арками четверик поєднується з вівтарем та прямокут ними в плані бабинцем і бічними раменами.

Церква Покрова Богородиці в Кам’яному

78. Лебединський район, с.Кам’яне. Церква Покрова Богородиці Дерев’яна церква з дзвіницею міститься на високій горі над р.Псьол. Завдяки роз міщенню на активному рельєфі в зоні найви щої композиційної активності була важливою містобудівною домінантою. Зараз компо зиційна роль церкви в містобудівній структурі та ландшафті послаблена з огляду на те, що її закривають високі дерева. Відкрита видова зона збереглася тільки зі східного боку. Хрещата п’ятизрубна п’ятиверха церква збудована 1874 р. коштом парафіяльної гро мади на місці однойменної церкви 1774 р. Суттєвих перебудов не зазнала. У 1989 р. завершено реставрацію будівлі й з того часу вона знову використовується за первісним призначенням. Будівля має традиційну об’ємно–просто рову структуру. Логічний хрещатий план уск ладнено маленькими об’ємами ризниць оба біч гранчастого вівтаря, а також дзвіницею, нижній ярус якої (притвор) дещо ширший, ніж бабинець. Великий центральний зруб (10,5 х 11 м) має пропорції так званого живого квадрату. Його увінчує зрізана восьмигранна піраміда, що несе світловий восьмерик із ліхтариком і маківкою. Ця об’ємно–просторо ва побудова нагадує традиційний український

План церкви. Кресленик автора

403

Сумська область Усі вони перекриті плоскими стелями по де рев’яних балках. Інтер’єр створено на конт расті висотно розкритого й щедро освітленого простору центрального четверика (висота до зеніту 21 м) з низенькими затемненими бічни ми компартиментами висотою 6 м. Стіни в інтер’єрі побілені. Частково збе реглися мальовання, виконані в кінці ХІХ ст. у стилістиці, наближеній до народного при мітиву. Збереглася конструкція 2–тяблового іконостасу без ікон. Зовні архітектурний образ створено на контрасті крупних нерозчленованих об’ємів та площин з витонченими вінчаннями бароково го характеру. Площини стін прорізані велики ми прямокутними вікнами з дощаними налич никами. Бічні рамена мають щипцеві дахи, що утворюють на північному й південному фаса дах трикутні фронтони, у тимпанах яких — спа рені вікна п’ятикутних обрисів — явний вплив неоготики другої половини ХІХ ст. Єдиною прикрасою основних об’ємів є карнизи з наскрізним декоративним різьбленням. Ду же вишукано розроблено завершення будівлі. Дзвіниця з заходу — це восьмерик на двох чет вериках, нижній з яких тризрубний, з трикут ними фронтонами на фасадах. Другий четве рик прорізано вікнами п’ятикутних обрисів; восьмерик має прямокутні отвори дзвонів за сторонами світу й увінчаний високим шатром з маківкою та трьома перехватами. Централь ний четверик має чотирисхилий наметовий дах, увінчаний світловим восьмериком з наме том і маківкою. На рогах четверика — декора тивні цибулясті верхи на глухих восьмеричках, в основі яких — фриз із кокошників. Висота центрального верху до хреста, а також висота дзвіниці, дорівнюють 29 м, тобто повній дов жині церкви. Церква складена з соснового брусу на високому цегляному підмурку. Зовні стіни ошальовані горизонтально. Високі щипцеві й наметові дахи по дерев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. Покровська церква у Кам’яному відзна чається добрими пропорціями, виразним си луетом, вдалим розташуванням у ландшафті. Це цінний зразок храму так званого єпархіаль ного стилю доби історизму, що свідчить про тривання протягом ХІХ ст. традицій народної дерев’яної архітектури. Церкву виявлено й досліджено автором у 1988 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобуду вання місцевого значення з охоронним № 284–См. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 530–533.

2. ДАСО. — Ф. 251. — Оп. 1. — Спр. 161. — Арк. 6.

404

79. Лебединський район, с.Курган. Городище Озак Городище займає пагорб — останець пра вого високого берега р.Псьол за 2,5 км. на північний схід від с.Курган. Від решти плато відділене неглибокою балкою. На північний схід видається заокругленим мисом. Східні схили, звернені до ріки — круті й обривисті, західні — пологі. З напільного південно– західного боку зберігся невисокий насипний вал з ровом перед ним. Городище датується VIII–X ст., за типом належить до роменських городищ і пов’язується з сіверянами.

Городище Озак 1647 р. тут стояла московська прикордон на сторожа проти татар. Тоді ж було зведено тимчасові дерев’яні укріплення. Ця сторожа функціонувала до 1680–х рр. У цій місцевості колись існувало невелике село Азак, заснова не одночасно з Лебедином (після 1652 р.). Саме городище має кілька найменувань — Озак, Азак, Азацьке городище. На думку дослідників ця назва половецького походження. Археологічні розкопки на городищі не проводилися. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. ІІІ — М., 1857. — С. 536–538.

80. Лебединський район, с.Курган. Церква св.Михайла Цегляна однобанна церква з дзвіницею стоїть над селом на проміжній терасі біля схи лу високого правого берега р.Псьол. Має ак тивний силует, поставлена на зламі головної вулиці, що проходить біля підніжжя плато, і потрапляє у перспективу обох ділянок вулиці. Відтак церква є важливою містобудівною домінантою, яка панує над сільською забудо вою та широким простором заплави.

Сумська область

Михайлівська церква в Кургані

Південний фасад Михайлівської церкви

План Михайлівської церкви. Кресленик автора

Збудована наприкінці ХІХ ст. на місці од нойменної дерев’яної церкви 1783 р. Автором проекту був харківський єпархіальний архітек тор В.Х.Нємкін (?). За радянської доби церква не використовувалася, проте руйнувань і пе ребудов не зазнала. Церква хрещата, з прямокутними в плані раменами й гранчастим вівтарем. Загальна композиція симетрична щодо поздовжньої вісі, проте в східній частині симетрію поруше но: у східних міжраменнях з півночі міститься маленька квадратова в плані ризниця, а з пів дня — великий гранчастий дияконник, схожий на вівтарну апсиду. До західного рамена при лягає рівноширока триярусна дзвіниця висо тою 20 м. Нижній ярус її (притвор) тридільний, у північній камері — сходи. Другий ярус — чет верик, що має у кожній грані кругле вікно–ро зетку. Третій ярус — четверик з арковими отворами дзвонів: у західній і східній гранях — по одному вікну, у північній та південній — романські біфорії. Дзвіницю вінчає широкий сферичний купол на низенькому підбаннику. Композиція західного фасаду створює вра ження базилікальності внаслідок пониження бічних частин дзвіниці. Північне й південне рамена просторового хреста виявлені на поздовжніх фасадах три кутними щипцями, що акцентує поперечну композиційну вісь. Тут дуже активним є своє рідний композиційний мотив трифорія, вписа ного в трилопатеву криву, яка, у свою чергу, вписана в заглиблену півциркульну арку. Наріжники закріплені широкими лопатками. На перетині рамен — масивна баня з широким сферичним куполом на циліндричному під баннику. У зовнішніх формах храму за допо могою складних ярусних членувань ство рюється ефект «виростання» бані з масиву будівлі: на середохресті — невеличкий, ледь помітний четверик, на ньому — двоярусний приземистий восьмеричок, на ньому — двоя русний циліндричний підбанник. У ньому — вісім круглих вікон, розділених хрестами, виконаними контррельєфом. Головним мотивом вирішення фасадів є протиставлення масивних наріжних лопаток великим арковим вікнам у пряслах стін. Усі от вори облямовані архівольтами. Декор, вико наний у цеглі, відтворює характерні форми й деталі романської архітектури: аркатурні фризи, романські колонки трьох ґанків, кругле вікно–розетка на західному фасаді, рельєфні хрести тощо. В інтер’єрі домінує центральний підбан ний простір. Циліндричний підбанник з купо лом спирається на приземисті й широкі підпружні арки з профільованими гуртами та на сферичні трикутні пандативи. Вікна підбан ника невеликі, тому підбанний простір не має яскравого освітлення, а сам купол перебуває

405

Сумська область в напівтемряві. Рамена перекриті коробовими склепінями, що мають глибокі бічні розпалубки; вівтар та дияконник — зімкнутими; жертовник та центральне приміщення західного притвора під дзвіницею — хрестовими, а бічні приміщен ня притвора — коробовими склепіннями. В інтер’єрі добре збереглися олійні мальо вання початку ХХ ст.: на стінах і пілонах — постаті святих та сюжетні композиції; під пружні арки, підбанник і баня розмальовані геометризованим рослинним орнаментом. Склепіння рамен мають ілюзорне світлоті ньове мальовання, що створює враження не коробових, а купольних склепінь. Іконостас не зберігся. Церква мурована з червоної цегли добро го випалу на вапняно–піщаному розчині, зовні нетинькована. Дахи й бані по дерев’яних крок вах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Курганська Михайлівська церква є одним з найоригінальніших зразків єпархіальної архітектури доби історизму, що поєднав об’ємно–просторову композицію, традиційну для української церковної архітектури, з до сягненнями світового зодчества. Будівлю виявлено й досліджено автором у 1985 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого зна чення з охоронним № 133–См. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 538.

2. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 277.

3. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 5.

81. Лебединський район, с.Малий Вистороп. Будинок управителя цукрозаводу Прямокутний у плані дерев’яно–цегляний будинок складної структури з численними ри залітами міститься на околиці села на схилі надзаплавної тераси р.Вистороп серед висо ких лип. Завдяки позташуванню на схилі буди нок має різну поверховість і в його загальну композицію органічно включені тераси. Збудовано наприкінці ХІХ ст. для управи теля місцевого цукрового заводу, який нале жав Товариству Харківсько–Романовських буряково–цукрових заводів. Виробничі корпуси цього заводу не збереглися. Перший поверх будинку цегляний, зі склепінчастими перекриттями, другий — де рев’яний, обкладений цеглою, з плоскими пе рекриттями по дерев’яних балках. Над західною половиною будинку влаштовано

406

Будинок управителя цукрозаводу в Малому Висторопі третій дерев’яний поверх, увінчаний високими дахами. З західного боку будинку є вхід до підвалу, влаштований у вигляді невисокої цег ляної тераси з прямокутним ризалітом, у яко му влаштовано арковий отвір, облямований широким архівольтом. Цей ризаліт вінчає де рев’яна чотиригранна (зі зрізаними кутами) декоративна альтанка у мавританському стилі, завершена металевим куполом. У цілому будівля має камерний масштаб. Її пластика дуже різноманітна, побудована на контрастному співставленні елементів, різних за величиною, об’ємно–просторовим уст роєм, матеріалами, кольором, фактурою. Найбільш пишно оформлено чоловий північ ний фасад. Він асиметричний, ускладнений двома ризалітами, має неурівноважену за ма сами композицію. Західний ризаліт прямокут ний у плані, півтораповерховий, завершений пологим щипцем із пінаклями. Центральний гранчастий ризаліт двоповерховий; над ним — дерев’яна восьмигранна вежа, увінчана гран частим шатром з глухим ліхтариком та люкар нами. До цієї вежі з західного боку прилягає кубічна дерев’яна надбудова з високим ман сардовим дахом, люкарнами та дерев’яним балконом. Завдяки надбудовам, щипцям і фронтонам, різноманітним формам дахів бу динок має активний та мальовничий силует. Архітектурні форми відзначаються знач ною стилістичною різноманітністю, проте ха рактерні для так званого цегляного стилю доби пізнього історизму з властивим йому вільним використанням та поєднанням форм і деталей різних історичних стилів. Віконні перемички першого та другого поверхів — лучкові та стрілчасті, з різноманітними налич никами. Лопатки першого поверху рустовані, частково рустовані й фасадні площини другого поверху. В оформленні фасадів застосовано зубчасті карнизи, аркатуру, поребрик. Де рев’яний третій поверх має стрілчасті вікна з різьбленими наличниками. Стіни ошальовані дошками горизонтально, з накладними декора

Сумська область тивними пілястрами. Карнизи пишно прикра шені наскрізним різьбленням. Усе це створює ефектну світлотінь на чоловому та західному фасадах. Фасади мають виразне кольорове вирішення: тло первісно нетинькованих стін — світло–жовте, деталі білі, дерев’яні надбудови коричневі, залізні дахи — зелені. Розпланування багатокамерне, близьке до анфіладного. В інтер’єрі частково зберігся первісний декор: дерев’яні сходи, дерев’яна арка в кімнаті з еркером. Збереглися також первісні печі, обличковані білими кахлями, а також віконні рами з арматурою. Стіни в ін тер’єрі потиньковані й побілені. У будинку міститься Музей бойової слави Третьої гвардійської танкової армії, якою під час другої світової війни командував двічі Герой Радянського Союзу, маршал бронетан кових військ Павло Семенович Рибалко, урод женець с.Малий Вистороп. Будинок управителя цукрозаводу є одним з найвиразніших мистецьких витворів цивільної архітектури «цегляного стилю» доби пізнього історизму на Слобожанщині. Виявлено й обсте жено автором у 1985 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого значення з охоронним № 72–См. Джерела: 1. ДАСО. — Ф. 251. — Оп. 1. — Спр. 161. — Арк. 8.

Михайлівська церква у Малому Висторопі 82. Лебединський район, с.Малий Вистороп. Церква св.Михайла Мурована одноверха церква з дзвіницею стоїть на невисокому пагорбі в центрі села. Домінує в довколишньому рівнинному ланд шафті, відзначаючи як об’ємний орієнтир ло калізацію села. Шатрові завершення бані та дзвіниці є активними композиційними акцен тами в забудові. Збудована в 1906–1913 рр. на місці дере в’яної Михайлівської церкви, відомої з 1773 р. Автором проекту був харківський єпархіаль ний архітектор В.Х.Нємкін. Протягом другої половини ХХ ст. був утрачений ґанок головного входу на західному фасаді, частково зруйно вані дахи та шатрові вінчання бані й дзвіниці. Церква хрещата, п’ятидільна, з прямокут ними раменами, з яких західне — видовжене, а решта — укорочені. Обабіч вівтаря — дві прямокутні в плані ризниці. До західного ра мена прилягає тридільний притвор, увінчаний дзвіницею типу «восьмерик на четверику». Ра мена перекриті напівлотковими склепіннями, План Михайлівської церкви. Кресленик автора

407

Сумська область середня частина притвору — хрестовим. Ма сивні пілони середохрестя переходять у пів циркульні профільовані підпружні арки. За до помогою сферичних трикутних пандативів на них спирається циліндричний світловий підбанник (зовні він дванадцятигранний), увінчаний куполом. Будівля вирішена в традиційних формах «руського стилю» в його офіційній різновид ності, що домінував наприкінці ХІХ — на почат ку ХХ ст., особливо в єпархіальній архітектурі провінції і був характерним для творчості архітектора В.Нємкіна. Форми дещо еклек тичні, оскільки орієнтація на прийоми та стилістику московської архітектури XVI–XVII ст. поєднується з елементами неовізантійської та романо–готичної стилістики. Застосовано рустовані наріжні лопатки, наріжні півколонки з кубічними романськими капітелями й база ми, аркатуру, різноманітні форми кокошників, ширинки й зубчасті карнизи. Церква зведена з жовтої та червоної цег ли. Фасади нетиньковані. Всі архітектурні форми й декоративні елементи набрано з ле кальної та фасонної цегли. Всередині стіни та склепіння потиньковані, мальовань немає, іко ностас не зберігся. Загалом Михайлівська церква у с.Малий Вистороп є характерним зразком церковної будівлі етапу пізнього історизму з дуже вираз ним пластичним вирішенням фасадів. Будівлю виявлено й досліджено автором у 1985 р., включено до Зводу пам’яток історії та культу ри України (том «Сумська область»), постав лено на державний облік як пам’ятку архітек тури й містобудування місцевого значення з охоронним № 134–См. Джерела: 1. Бондаренко І. Характерні риси творчості харківського єпархіального архітектора Володимира Нємкіна // Архітектурна спадщина України. — К.: НДІТІАМ; Голов# київархітектура, 2002. — Вип. 5. — С. 359–363.

2. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 469.

3. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 277.

4. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 16.

83. Лебединський район, с.Межиріч. Собор Успіння Богородиці Мурований однобанний собор міститься над селом на терасі біля підніжжя плато висо кого правого берега р.Псьол. Схили плато й тераса заросли листяним лісом, унаслідок чого собор значною мірою втратив компо зиційну роль містобудівної домінанти. План Успенського собору. Обмір і кресленик автора

408

Успенський собор у Межирічі. Фото С.Таранушенка 1928 р.

Сумська область

Успенський собор. Фото автора 1988 р.

Іконостас Успенського собору. Фото початку ХХ ст.

Фрагмент фасаду собору Мурований храм було засновано 1759 р. на замовлення і коштом місцевого уродженця Луки Білоуса, архімандрита Києво–Печерської лаври, як соборний храм сотенного містечка Межиріч. Зразком правив Успенський собор в Охтирці (1728–1738 рр., не зберігся). Завер шений собор було освячено 1775 р.

Первісно був зведений головний кубічний однобанний об’єм. Він хрестовокупольний, тринавовий, дев’ятикамерний, чотиристовп ний. Дещо пізніше до нього з заходу прибудува ли прямокутний у плані видовжений бабинець, що за шириною дорівнює середній наві. Від решти будівлі бабинець відділено осадочним швом. У ХІХ ст. до бабинця з заходу прибуду вали масивну багатоярусну дзвіницю, а перед північними та південними дверима собору — відкриті двоколонні ґанки. У 1928 р. Успенський собор почали руйну вати. Щоправда, руйнування не довели до кінця, але знищили дзвіницю, вінчання бані, закомари на фасадах, північну стіну бабинця й іконостас. Після другої світової війни зруй новані стіни були частково домуровані, на причілках рамен ризалітів та бабинця з’явили ся трикутні фронтони, зашиті дошками. Об’ємно–просторова структура храму ха рактерна для групи монументальних будівель Слобожанщини середини XVIII ст.: до основно го об’єму зі сходу прилягає півкругла вівтарна апсида, а з заходу — бабинець. Загальна ком позиція будівлі має хрещатий характер унаслідок того, що трансепту відповідають ри заліти на південному й північному фасадах. Кожен з них вінчався півциркульною закома рою, що закривала з фасаду циліндричне склепіння трансепта. У тимпані кожної закома ри було кругле вікно–розетка. Усі компарти

409

Сумська область менти були підведені під єдиний, енергійно профільований розкріпований карниз значно го виносу. Так само енергійно був прорисова ний між’ярусний гурт. Наріжники підкреслені широкими пілястрами. Великі прямокутні вікна з лучковими перемичками розташовані в два яруси. Вони мають масивні наличники складного профілю, над ними — енергійно прорисовані лучкові сандрики. Храм вінчав світловий восьмерик бані з високим намето вим завершенням вишуканого барокового обрису. Зараз восьмерик накрито невисоким восьмигранним наметовим дахом. Фасадна пластика характерна для пізньо го етапу розвитку стилю бароко. Найкраще збереглися архітектурні форми й декор на східному фасаді, гірше — на південному й північному: там утрачені не тільки закома ри, а й частково — карниз, міжповерховий гурт, декор деяких вікон. Західний фасад у теперішньому вигляді виник після 1928 р., коли зруйнували дзвіницю. Високий арковий отвір по центру фасаду раніше з’єднував об’єми бабинця та дзвіниці. В інтер’єрі підкреслена центричність будівлі. Чотири хрещаті стовпи за допомогою злегка стрілчастих підпружних арок і плоских трикутних пандативів несуть світловий вось мерик, первісно увінчаний восьмилотковим купольним склепінням, а нині зашитий фане рою. Завдяки восьми вікнам підбанний простір добре освітлюється. Середня нава й трансепт мають однакову ширину й перек риті коробовими склепіннями, що утворюють просторовий хрест. Бічні нави мають таку ж ви соту, як середня, але вдвічі вужчі. Їх наріжні компартименти перекриті хрестовими скле піннями. Апсида має конхове склепіння з цент ральною розпалубкою. Бабинець перекрито стелею по дерев’яних балках. У ньому є великі хори на дерев’яних балках. Усі арки мають парні залізні затяжки. Стіни в інтер’єрі побіле но. Під побілкою виявлено олійні мальовання XVIII–ХІХ ст., які не досліджувалися. Головним мистецьким акцентом цього інтер’єру був іконостас, створений 1775 р. Він займав усю ширину трьох нав храму, а його верхняк сягав верху підбанника. Іконостас тридільний, ламаний у плані, п’ятиярусний, дуже динамічної композиції, яка контрастува ла з пуританським інтер’єром собору. За стилістикою цей іконостас може вважатися перехідною ланкою від рококо до класицизму: він ще по–бароковому заламаний у плані, але в пластичному його вирішенні вже домінують великі білі площини, з якими контрастують позолочені накладні деталі, іконні рами й ро кайлеві картуші. Різьблення має площинний характер й застосоване досить скупо. Тепе рішній іконостас, створений після другої світо вої війни, не має мистецької вартості.

410

Успенський собор у Межирічі є видатною пам’яткою української національної архітекту ри доби бароко. Належить до рідкісного реґіонального храмового типу, властивого Слобожанщині в XVIII ст. Попри руйнування і втрати, яких собор зазнав протягом ХХ ст., повністю зберіг свою історико–архітектурну вартість. Собор досліджено автором у 1985 та 1988 рр., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого зна чення з охоронним № 135–См. Джерела: 1. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — С. 152, 195.

2. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад# щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 312–313.

3. Вечерський В.В. До питання типології української цер# ковної архітектури доби Гетьманщини // Українська ака# демія мистецтва: Дослідницькі та науково–методичні праці. — Вип. 8. — К., 2001. — С. 129–136.

4. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 498–500.

5. Логвин Г.Н. По Україні. — К.: Мистецтво, 1968. — С. 418.

6. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 20.

84. Лебединський район, с.Пристайлове. Новотроїцьке городище Новотроїцьке ранньослов’янське городи ще належить до поселень роменсько–бор шевської культури. Аналіз кераміки та монет них знахідок дозволяє датувати його VIII — першою половиною X ст. Розташоване на ви довженому мису високого правого берега р.Псьол поблизу с.Пристайлове. Над запла вою підноситься на 70 м. Довжина 120 м, ши рина — 45 м, площа — 0,6 га. З напільного західного боку городище відділяє від решти плато яр, шириною до 30 м і глибиною 10 м. Витягнутий у широтному напрямку верхній майданчик городища був поділений на три час тини поперечними лініями укріплень. Це свідчить про три основні будівельні періоди. Найперше була заселена й укріплена мисова частина городища понад р.Пслом. На початку IХ ст. її оточував земляний вал із дерев’яним частоколом на ньому. Кількома десятиріччями пізніше територію фортеці подвоїли, оточивши новою лінією укріплень у вигляді рублених го родень по верху земляного валу. У другій поло вині IX ст. фортеця знову розширилася вдвічі, зайнявши увесь мисоподібний останець, і структура її стала тридільною. З західного боку містився складний за конструкцією в’їзний вузол фортеці, що у плані нагадував систему захабів псковських муро ваних твердинь: дорога до брами проходила

Сумська область Новотроїцьке городище, розташоване в системі подібних поселень в середній течії р.Псла, пов’язане з захистом рубежів Київсь кої землі від степових кочівників. Городище добре збереглося до наших днів. У 1952– 1954 рр. його вичерпно дослідила археоло гічна експедиція під керівництвом І.Ляпушкіна. Зараз має статус пам’ятки археології.

План Новотроїцького городища (за І.Ляпушкіним)

Джерела: 1. Борисевич Г.В. Южнорусский осадный град VIII –ІХ веков (Опыт реконструкции Новотроицкого городища) // Архитектурное наследство. — М., 1988. — С. 156–164.

2. Ляпушкин И.И. Городище Новотроицкое // Материа# лы н исследовання по археологии СССР. — М., 1958. — №74. — С. 193–210.

85. Лебединський район, с.Пристайлове. Церква Успіння Богородиці

Реконструкція укріплень городища (за Г.Борисевичем)

Основні типи жител Новотроїцького городища (за Г.Борисевичем) поміж двома паралельними стінами, складе ними з дерев’яних рублених городень. Городні зовнішньої стіни мали сторону близько 4 м, внутрішньої стіни — 1,76 м. Браму фланкували дві дерев’яні башти. Новотроїцьке городище не було просто укріпленим селом, оскільки через брак площі в межах фортеці тут не було можливості займа тися традиційним сільським виробництвом. Городище у ІХ–Х ст. виконувало функції уфор тифікованого центру навколишніх сільських поселень. Тут знаходило захист навколишнє населення під час ворожих нападів.

Мурована однобанна церква міститься в центрі села на пагорбі біля пругу високого правого берега р.Псьол. Завдяки цьому домінує в ландшафті й панорамі села, добре проглядаючись із різноманітних видових точок на плато і в заплаві. Збудована 1882 р. на місці зруйнованого однойменного дерев’яного храму. Первісно церква мала на західному фасаді високу дзві ницю, увінчану шатром (зруйнована в 1939 р.). Церква має план типу латинського хреста. Усі рамена, крім західного, дуже короткі. До західного рамена (бабинця) прилягає квадра товий у плані притвор, який значно вужчий, ніж бабинець. Над ним раніше височіла дзвіниця. Притвор перекрито хрестовим склепінням, рамена хреста — лотковими склепіннями. Парні підпружні арки за допомогою плоских трикутних пандативів несуть масивний світло вий восьмерик, перекритий восьмилотковим купольним склепінням. Простота й логічність об’ємно–просторо вої структури храму виявлена і в його зовнішніх формах: рамена хреста накриті щипцевими дахами, завдяки чому на причілкових гранях утворилися трикутні фронтони. У причілкових гранях великі аркові вікна скомпоновані на кшталт романських трифоріїв: кожен віконний отвір фланкований пілястрами й облямований профільованим архівольтом. На перетині ра мен — низенький четверик, з якого виростає масивний восьмерик з великою гранчастою банею цибулястих обрисів. Фасадний декор лаконічний, у дусі пізнього провінційного класицизму: наріжники зафіксо вані широкими пілястрами, стіни увінчані круп нопрофільованим розкріпованим карнизом. Монументальний образ споруди формується на контрастному співставленні великих нерозчле нованих стінових площин з великими архітек турними деталями віконних та дверних отворів.

411

Сумська область кові картини, що підкреслено невеликими розмірами їх та арковими облямуваннями. Іконостас, створений у 1941–1942 рр., мис тецької цінності не становить. Церкву виявлено й досліджено автором у 1988 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого зна чення з охоронним № 137–См.

Успенська церква в Пристайловому

Джерела: 1. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 534.

2. Самойлович И. Справочная книга для Харьковской епархии. — Х., 1904. — С. 347.

3. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 3.

86. Лебединський район, с.Рябушки. Церква св. Іоанна Предтечі

План Успенської церкви. Кресленик автора за обміром О.І.Тищенка Церква мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині. Незвичайна для такої невеликої будівлі (41 х 26,5 м) значна товщина стін — близько 2 м. Дахи й баня по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною стал лю й пофарбовані в зелений колір. В інтер’єрі стіни та склепіння потинько вані й побілені. Частково збереглися олійні мальовання кінця ХІХ ст. та пізнішої доби: у ку полі — зоряне небо, в пандативах — єван гелісти, на підпружних арках — зображення мучеників у медальйонах, на центральних пілонах — постаті святих, на стінах — сюжетні композиції. Особливість цих мальовань поля гає в тому, що всі вони трактуються як стан

412

Мурована однобанна церква з дзвіницею міститься на пагорбі в центрі села, що лежить у рівнинній місцевості. Завдяки високій (38 м) дзвіниці є містобудівною домінантою, що па нує в сільській забудові й ландшафті. Збудована в 1886 р. за проектом щойно призначеного молодого харківського єпар хіального архітектора В.Х.Нємкіна на місці однойменного дерев’яного храму, відомого з XVIII ст. За радянської доби церква викорис товувалася як склад місцевого колгоспу. При цьому був утрачений іконостас. У зовнішніх формах пам’ятка повторює традиційний для єпархіальної архітектури кінця ХІХ ст. тип тридільної однобанної церкви з західним притвором, увінчаним дзвіницею. Будівля досить видовжена (45 м), симетрична щодо поздовжньої вісі. Усі компартименти прямокутні в плані, центральний — значно ширший, ніж решта. Наріжники закріплено гранчастими півколонами. Такі ж півколони членують фасадні площини на окремі прясла. Будівля має підвал і піднята на високий цо коль, декорований нішами. Вікна розміщені в два яруси: у першому — великі аркові дверні й віконні отвори, облямовані широкими архі вольтами з килевидними завершеннями. У другому ярусі центрального компартимента і західного притвору (а вони вищі, ніж баби нець та вівтар) у кожному пряслі — групи неве ликих аркових вікон, здвоєних і строєних на кшталт біфоріїв і трифоріїв. Завдяки такій ком позиції фасадів будівля великого масштабу отримує дві масштабні шкали: трифорії та біфорії разом із півколонами задають великий масштаб, тоді як гіпертрофовані розміри вікон першого ярусу применшують загальний масштаб пам’ятки. Над центральним компар тиментом на низенькому, майже непомітному зовні четверику підноситься стрункий восьме

Сумська область

Церква св.Іоанна Предтечі в Рябушках

Дзвіниця церкви

План церкви. Кресленик автора рик, кожна грань якого має аркове вікно й за вершена кокошником. Цей восьмерик має гранчасте купольне покриття параболічних об рисів з глухим ліхтариком та маківкою. Над західним притвором — двоярусна дзвіниця ти пу «восьмерик на четверику». У восьмерику за сторонами світу — високі аркові отвори дзвонів. Кожна грань завершена кокошником. Вінчає дзвіницю високе восьмигранне шатро

з ліхтариком і маківкою. Загалом як форми, так і декор фасадів характерні для того нап рямку історизму, який орієнтувався на «ро сійсько–візантійські» взірці. Несподівано вражає своєю незвичайністю і певною нетрадиційністю інтер’єр храму. Ве ликий центральний компартимент (17 х 14 м у плані) чотирма пілонами складної хрещатої форми поділяється на три нави, причому се редня вдвічі ширша, ніж бічні, й дорівнює ши рині вівтаря. Широкі півциркульні підпружні арки несуть світловий восьмерик, увінчаний восьмилотковим склепінням. Рамена просто рового хреста перекрито лотковими скле піннями з розпалубками, наріжні дільниці та вівтар — хрестовими склепіннями. Західна частина церкви (так звана трапезна) розділе на на три дільниці двома поздовжніми арками прогоном 9 м. Середня перекрита хрестовим склепінням з розпалубками, бічні — лотковими. Західний притвор традиційно тридільний, дільниці перекриті хрестовими склепіннями. Інтер’єр має риси базилікальності, пере довсім за рахунок глибинного розвитку просто ру, що підкреслюють нескінченні перспективні аркові членування, що спрямовують рух. Автор цієї будівлі застосував також цікавий компо

413

Сумська область зиційний прийом: у міру наближення від входу до вівтаря збільшуються прогони арок уздовж головної поздовжньої вісі. Центральний де в’ятидільний компартимент, що значно вищий, ніж вівтар і трапезна, має краще освітлення. Завдяки наявності світлового восьмерика він демонструє тенденцію до центричності внутрішнього простору. Така розпланувально–просторова компо зиція будівлі — данина старим традиціям монументальної мурованої архітектури Сло божанщини. У пошуках реґіональної своє рідності не на рівні зовнішнього декору, а на глибшому рівні розпланувально–просторової структури, В.Нємкін звернувся до таких знако вих витворів місцевої архітектурної школи XVIII ст. як Успенський собор (1728–1738) і Покровська церква (1753–1768) в Охтирці та Успенський собор у Межирічі (1759–1775), де центральні компартименти також тринавові, дев’ятидільні. Розглядувана пам’ятка є про міжною ланкою в цьому напрямку творчих по шуків В.Нємкіна, що завершився появою тако го шедевру як Спасо–Преображенська церква (1887–1896) у с.Ворожбі. Про пошуковий ха рактер церкви в Рябушках свідчить і її не зовсім логічний план, і надто ускладнена сис тема склепінчастих перекриттів, і така деталь: крайні біфорії центрального компартименту перерізаються поперечними стінами, що зас відчує коригування авторського задуму в про цесі будівництва. Будівля мурована з місцевої червоної цег ли на вапняно–піщаному розчині. Вальмові й щипцеві дахи по дерев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. Початково фасади не тинькувалися, нині вони побілені. В інтер’єрі стіни потиньковані й побілені. Збереглися первісні олійні мальовання: підпружні арки ма ють ілюзорні світлотіньові розписи у вигляді кесонів, склепіння й арки в трапезній розма льовані арабесками, на стінах та пілонах цент рального компартименту збереглися постаті святих та сюжетні композиції у вигляді окре мих картин в аркових рамках. Цю унікальну пам’ятку виявлено й дос ліджено автором у 1988 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобуду вання місцевого значення з охоронним № 287–См. Джерела: 1. Барановский В. Юбилейный сборник сведений о дея# тельности бывших воспитанников Института гражданских инженеров (Строительного училища). 1842–1892. — СПб., 1893. — С. 250–251.

2. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 277.

3. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 13.

414

87. Лебединський район, с.Червлене. Церква св. Миколи Мурована хрещата одноверха церква з дзвіницею стоїть на схилі третьої надзап лавної тераси біля підніжжя високого плато правого берега р.Псьол. Поставлена в перс пективі головних шляхів, один з яких — Лебе дин–Червлене — йде заплавою, а другий веде до села з верхніх позначок надрічкового плато. Завдяки активності силуету церква домінує в сільській забудові та в широкому просторі заплави. Збудована у 1891–1895 рр. на місці старої однойменної дерев’яної церкви, відомої з се редини XVIII ст. Автором проекту був харківсь кий єпархіальний архітектор В.Х.Нємкін. Церква хрещата, п’ятидільна. Всі рамена прямокутні в плані, західне — видовжене. До нього прилягає притвор з дзвіницею. Обабіч вівтаря є маленькі квадратові в плані ризниці. Домінує в композиції масивний восьмерик на середохресті, з восьмилотковим купольним завершенням та маківкою. Над західним прит вором підноситься на 35 м триярусна дзвіни ця: перший ярус — тридільний притвор, се редня дільниця якого перекрита хрестовим склепінням, а бічні — коробовими; другий ярус — восьмерик з високими арковими отво рами дзвонів за сторонами світу; третій ярус — декоративний восьмерик з трьома ярусами кокошників, що несе восьмигранне шатро з ліхтариком і цибулястою банькою. Компо зиція побудована на зіставлені видовженого горизонтального об’єму рамен, стіни яких ритмічно членують великі витягнуті вікна з півциркульними перемичками, та вертикаль них об’ємів бані й дзвіниці. Будівля виконана в традиційних формах «руського стилю» в його офіційній різновид ності, насаджуваній у єпархіальній архітектурі Російської імперії другої половини ХІХ ст. Ця архітектура досить еклектична, з домінуван ням форм московського зодчества XVII ст.: застосовано численні кокошники різнома нітних форм та розмірів, зубчасті карнизи, бочковидні півколонки західного ґанку тощо. Дуже характерні рустовані наріжні лопатки восьмериків бані та дзвіниці. Наріжники рамен акцентовані масивними бочковидними півко лонами, що виконують функції своєрідних контрфорсів. Загалом архітектурні форми де що подрібнені, а фасадний декор розраховано на візуальне сприйняття з ближніх точок. Усі елементи фасадного декору виконано в фа сонній цеглі. Фасади, муровані з червоної цегли, нетиньковані. Рамена мають невисокі щипцеві дахи по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Інтер’єр церкви традиційний: рамена (крім західного) перекрито напівлотковими

Сумська область склепіннями, західне рамено — коробовим. Профільовані пілони середохрестя перехо дять у приземисті підпружні арки, розчлено вані гуртами. За допомогою сферичних три кутних пандативів на них спирається циліндричний світловий підбанник (зовні він восьмигранний), увінчаний сферичним купо лом. Стіни й склепіння в інтер’єрі потиньковані й побілені. Частково збереглися олійні мальо вання початку ХХ ст.: на площинах пілонів — постаті святих, у пандативах — євангелісти. Збереглося два тябла первісного іконостасу без ікон. Церква не зазнала перебудов. Про тягом радянської доби використовувалася як склад місцевим колгоспом. Це — один з характерних зразків церков ної архітектури завершального етапу істориз му. Будівлю виявлено й досліджено автором у 1988 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого зна чення з охоронним № 138–См.

Миколаївська церква в Червленому

Джерела: 1. Бондаренко І. Характерні риси творчості харківського єпархіального архітектора Володимира Нємкіна // Архітектурна спадщина України. — К.: НДІТІАМ; Голов# київархітектура, 2002. — Вип. 5. — С. 359–363.

2. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 277.

3. ДАСО. — Ф. 803. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 4.

88. смт Липова Долина. Волосне правління

План Миколаївської церкви. Кресленик автора

Одноповерхова мурована будівля міститься в центрі селища (колишнього волос ного села) з невеликим відступом від червоної лінії головної вулиці і є архітектурним акцен том у її забудові. Споруджено в 1890–х рр. До 1918 р. тут містилося волосне правління, по тім — різні установи, в останній чверті ХХ ст. — орган виконавчої влади Липоводолинського району (райвиконком, райдержадміністрація). У 1982– 1983 рр. з двору було прибудовано цегляний одноповерховий корпус, з’єднаний зі старою будівлею переходом. Прямокутна в плані будівля звернена до вулиці головним поздовжнім фасадом. Він си метричний, одновісний, має південно–західну орієнтацію. Вісь фіксує ризаліт вхідного там бура, увінчаний щипцем складної кри волінійної форми. Фасадний декор досить стриманий, але пластичний, виконаний у фа сонній цеглі. Виділяються високий цоколь, відділений від стіни енергійно профільованим гуртом, масивний зубчастий карниз, русто вані наріжні лопатки. Вікна видовжених про порцій з лучковими перемичками облямовані

415

Сумська область наличниками з масивними сандриками. Простінки між вікнами декоровані нішами й горизонтальними профільованими гуртами. Тильний фасад та причілки вирішені в спро щених аналогічних формах. Первісно будівля поділялася внутрішніми капітальними стінами на вестибуль і чотири великі кімнати. Нині розплануванння коридор не, з двобічним розміщенням кімнат. Будинок зведено з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині. Первісно фасади не були потиньковані, нині вони мають дво колірне пофарбування: блакитне тло, білі де талі. Перекриття плоскі по дерев’яних балках, дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Колишнє волосне правління у Липовій До лині — одна з небагатьох добре збережених пам’яток сільської архітектури «цегляного сти лю», єдина історична будівля, що уціліла в цьо му поселенні. Будівля виявлена й обстежена автором у 1989 р., включена до Зводу па м’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлена на державний облік як пам’ятка архітектури й містобудуванння місцевого значення з охоронним № 288–См.

89. Липоводолинський район, с.Бієве. Вітряк Дерев’яний вітряк стовпової конструкції міститься на околиці села біля яру, порослого лісом. Збудований на початку ХХ ст. Належить до типу ступняків, тобто з поворотним корпу сом. Це — двоярусна, чотиригранна каркасна кліть, укріплена на стояні — стовпі, укопаному вертикально в землю. Для обертання корпуса за напрямком вітру слугує масивне воротило унизу під корпусом — дерев’яний брус, що зберігся частково. Вітряк шестикрилий. Ошальовані дошками крила поставлені під кутом до вертикальної пло щини. Половина площини кожного крила має знімне заповнення, що дозволяє регулювати роботу вітряка залежно від сили вітру. Каркасна кліть, зроблена з брусу, ошальована дошками вертикально з нащільниками. Знизу шалівка до ходить майжде до рівня землі. Споруду вінчає мансардний напіввальмовий дах по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Він ут ворює трапецієвидні фронтони на причілках, ло бові дошки яких декоровані різьбленням.

Волосне правління в Липовій Долині

Вітряк у с.Бієве

План волосного правління. Кресленик автора

416

План вітряка у с.Бієве. Обмір і кресленик автора

Сумська область Споруда має фасадний принцип вирішен ня архітектурної форми. Головною гранню є причілок з дверним отвором, протилежний стіні з крилами. Цей фасад прикрашає двоя русна суто функціональна композиція, що включає ґанок зі сходами на першому ярусі та балкон з перилами над ним. Механізм усере дині добре зберігся. Він міститься на другому ярусі. На першому ярусі лише пристрій для приймання борошна, три ступи та сходи на горішній ярус. Споруда виявлена й обстежена автором у 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлена на державний облік як пам’ятка архітектури й містобудуванння міс цевого значення з охоронним № 289–См. Джерела: 1. Таранушенко С. Вітряки // Народна творчість та етног# рафія. — 1958. — Кн. 1. — С. 80–99.

90. Липоводолинський район, с.Грабщина. Вітряк Дерев’яний однопоставний вітряк стовпо вої конструкції міститься на пагорбі за селом понад шляхом. Збудований у кінці ХІХ ст. Нале жить до типу ступняків, тобто з поворотним корпусом. Це — одноярусна, чотиригранна каркасна кліть, укріплена на стояні — стовпі, укопаному вертикально в землю. Для стійкості конструкції влаштована база у вигляді квадра тового в плані зрубу, висотою в три вінці, пос тавленого на дерев’яних стендарах та чотирьох наріжних каменях. На стоян одягнуто крижни цю — два бруси, скріплені з основою кліті й масивним воротилом, що слугує для обер тання корпуса за напрямком вітру. Вітряк чотирикрилий. На зовнішньому чо тиригранному кінці головного валу укріплені махи з глицями, що утворюють ошальовані дошками крила, поставлені під кутом до вер тикальної площини. Каркасна кліть ошальова на дошками вертикально з нащільниками. Знизу шалівка майжде повністю закриває ба зу. Щипцевий дах утворює трикутні фронтони на причілках. Він укритий шифером. Споруда чітко виявляє принцип фасадно го вирішення архітектурної форми. Вітряк має головну грань — фасадну стіну з дверним от вором. Вона протилежна стіні з крилами. Перед дверима є вузенький ґанок уздовж усьо го фасаду з дерев’яними сходами й перилами збоку. Сходи не доходять до землі. Цей ґанок має чотири стовпчика й перила. Декор відсутній, тож споруда має вигляд суто функціональної. Механізм усередині зберігся повністю. 1988 р. вітряк відремонтували й по фарбували олійною фарбою.

Вітряк у с.Грабщина

План основи вітряка у с.Грабщина. Обмір і кресленик автора Це — рідкісний нині витвір народної архітектури, що відтворює класичний тип не великого вітряка, поширений у другій половині XVIII ст. у степовій та лісостеповій зонах Ук раїни й докладно описаний у такому вигляді 1781 р. російським академіком В.Зуєвим як тип споруди, «по способности своей и уютнос ти достойный примечания». Споруда виявлена й обстежена автором у 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлена на державний облік як пам’ятка архітектури й містобудуванння міс цевого значення з охоронним № 290–См. Джерела: 1. Зуев В. Путешественные записки от Санкт–Петербур# га до Херсона. — СПб., 1788.

2. Козлов В. Сумский уезд. — Вып.2: О ветряных мель# ницах и сахарных заводах. — Сумы, 1884. — С. 10.

3. Таранушенко С. Вітряки // Народна творчість та етног# рафія. — 1958. — Кн. 1. — С. 80–99.

417

Сумська область 91. Липоводолинський район, с.Капустинці. Вітряк Дерев’яний вітряк стоїть на горі за селом і відіграє композиційну роль важливої архітек турної домінанти в ландшафті. Збудований на початку ХХ ст. Він каркасний, стовпової конструкції, має поворотний корпус і належить до типу ступняків. В основі його монументаль ного об’єму — двоярусна, чотиригранна кар касна кліть, укріплена на вертикальному сто яні. Для здійснення повороту корпуса відповідно до напрямку вітру слугує масивне воротило (дерев’яний брус) у нижній частині корпуса. Вітряк чотирикрилий (збереглося тільки два крила). Ошальовані дошками видовжені крила мали знімне заповнення половини своїх площин для регулювання роботи вітряка за

лежно від сили вітру. Каркасна кліть, зроблена з брусу, ошальована до самого низу дошками вертикально з нащільниками. Вітряк має двос хилий щипцевий дах з масивними трикутними фронтонами на причілках. На причілку, проти лежному грані з крилами, міститься дверний отвір з ґанком перед ним і сходами. Над ґан ком є балкон, увінчаний трикутним фронто ном. Ґанок і балкон мають чотири восьмиг ранні стовпчики й зашиті дошками нижні час тини. Споруда в цілому є суто функціональ ною, повністю позбавленою декору, за раху нок чого її лапідарні форми виглядають дуже монументально. Млиновий механізм виготовлено з дерева (крім жорен). Він добре зберігся і цілковито міститься на другому ярусі. У просторому пер шому ярусі влаштовано лише сходи на горішній ярус. Споруда виявлена й обстежена автором у 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлена на державний облік як пам’ятка архітектури й містобудуванння місцевого значення з охоронним № 291–См. Джерела: 1. Таранушенко С. Вітряки // Народна творчість та етног# рафія. — 1958. — Кн. 1. — С. 80–99.

92. Липоводолинський район, с.Кімличка. Вітряк

Вітряк у с.Капустинці

План вітряка у с.Капустинці. Обмір і кресленик автора

418

Дубовий чотиригранний вітряк стоїть на горі за селом. Збудований у кінці ХІХ ст. Нале жить до типу ступняків, тобто з поворотним корпусом. Це — висока одноярусна каркасна кліть без внутрішніх перекриттів, укріплена на стояні — стовпі, укопаному вертикально в зем лю. Для обертання корпуса за напрямком вітру слугувало воротило унизу під корпусом (не збереглося). Вітряк був шестикрилим. Нині крила втра чені. Каркасна кліть, зроблена з дубового брусу, ошальована дошками вертикально з нащіль никами. Знизу шалівка доходила майже до рівня землі. Споруду вінчає масивний мансард ний напіввальмовий дах по дерев’яних крок вах, укритий дранкою. Він утворює трикутний фронтон на фасаді з крилами та трапеціє видний фронтон на протилежному фасаді, на якому досить високо над землею був улашто ваний дверний отвір. Перед дверима був на консольних балках ґанок зі сходами, що не зберігся. Механізм усередині зберігся част ково: уціліли жорна з каменю–пісковика та дерев’яні шестерні. Загалом стан збереже ності пам’ятки незадовільний. Споруда виявлена й обстежена автором у 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії

Сумська область

Волосне правління у с.Русанівка

Вітряк у с.Кімличка та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлена на державний облік як пам’ятка архітектури й містобудуванння міс цевого значення з охоронним № 292–См. Джерела: 1. Таранушенко С. Вітряки // Народна творчість та етног# рафія. — 1958. — Кн. 1. — С. 80–99.

93. Липоводолинський район, с.Русанівка. Волосне правління Одноповерхова мурована будівля містить ся в центрі села з відступом від лінії забудови головної вулиці і за своїм композиційним значенням є рядовим об’єктом. Точна дата спорудження не з’ясована; орієнтовно — 1890–і — 1900–і рр. Прямокутна в плані будівля звернена до вулиці головним поздовжнім фасадом. Він си метричний. У центрі — енергійно винесений наперед ризаліт вхідного тамбура, увінчаний щипцем складної форми з килевидним кокош ником та двома декоративними чотиригран ними башточками обабіч. Бічні двовіконні розкріповки, що фланкують фасад, мають наріжні лопатки, увінчані такими ж башточка ми. Фасади вирішені в архітектурних формах, властивих так званому цегляному стилю кінця ХІХ ст. з широким застосуванням фасонної та лекальної цегли, з якої викладено рустовані лопатки, декоративні фризи городків, аркату

ри, поребрика, ширинок, віконні облямування, килевидний архівольт порталу головного вхо ду, зубчастий карниз, що завершує фасади. Композиція фасаду збагачена різними фор мами вікон: прямокутних, з рельєфно виділе ними клинчастими перемичками, та аркових — у бічних кріповках. Первісне розпланування будівлі не зберег лося. Нині поздовжньою капітальною стіною вона поділена на дві частини, в одній з яких міститься глядачевий зал, а в другій — служ бові приміщення сільського будинку культури. Будинок зведено з місцевої червоної цег ли на вапняно–піщаному розчині. Первісно фасади не були потиньковані, нині вони побілені. Перекриття плоскі по дерев’яних балках, дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Колишнє волосне правління у с.Русанівці — добре збережений архітектурний витвір «цегляного стилю» в провінції. Виявлений та обстежений автором у 1989 р., включений до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлений на державний облік як пам’ятка архітектури й містобудуванння місцевого значення з охо ронним № 294–См.

94. Липоводолинський район, с.Русанівка. Церква св. Миколи Мурована одноверха церква з дзвіницею міститься в центрі села на пагорбі, який оги нають вулиці. Внаслідок незначної висоти та наявності навколо високих дерев церква не має домінантної ролі серед одноповерхової садибної забудови. Церква збудована 1810 р. коштом пара фіян. Первісно була тридільною, одноверхою.

1849 р. під час її перебудови та розширення північну й південну стіни нави разом із світло вим верхом зруйнували, прибудувавши пів

419

Сумська область нічний та південний притвори. Наву увінчали дерев’яним світловим восьмериком, а до ба бинця з заходу прибудували дерев’яну чоти ригранну двоярусну дзвіницю. Внаслідок цих перебудов церква стала хрещатою, п’ятиділь ною, одноверхою. У 1896 р. її ремонтували. У ХХ ст. з північного сходу прибудували невели ке приміщення господарського призначення. В архітектурному образі храму риси, тра диційно властиві українській народній ар хітектурі, поєднані з мотивами провінційного класицизму, привнесеними при перебудові. Первісний об’єм храму тридільний. Вівтар і бабинець квадратові, їхні пропорції в плані наближені до так званого живого квадрата. Нава прямокутна, видовжена в поперечному напрямку. У місці прилягання до нави бічних рамен, замість зруйнованих бічних стін нави стоять попарно масивні тосканські колони, що несуть антаблемент, на який спирається конструкція переходу від підбанного четвери ка до світлового восьмерика, виконана з дубо вого брусу в традиційних формах українського залому: трикутні пандативи й зрізана восьмиг ранна піраміда несуть восьмерик, увінчаний зімкнутим восьмигранним склепінням з дере

Миколаївська церква у с.Русанівка

ва. У діагональних гранях восьмерика є парні ригелі–затяжки. Бабинець і вівтар, перекриті коробовими склепіннями, поєднані з навою широкими півциркульними арками. Бічні ра мена мають плоскі стелі по дерев’яних балках. На фасадах декор первісних частин відрізняється від декору прибудов, проте з ог ляду на лапідарність застосованих засобів ви разності фасадний декор у цілому є досить гармонійним. Наріжники первісних об’ємів фіксують лопатки, стіни вінчає дрібно профільо ваний карниз. Аркові вікна й двері облямовані простою лиштвою. Причілки бічних рамен вирішені в стилістиці пізнього класицизму: стіни розчленовані широкими пілястрами, їх завершує неповний антаблемент з трикутним фронтоном і нішою в тимпані, що зображує «ампірне» сегментне вікно. Віконні й дверні от вори прямокутні, без облямувань. Дерев’яний восьмерик верху прикрашений різьбленим карнизом й увінчаний наметовим дахом з глу хим ліхтарем. Перший ярус дзвіниці, прибудованої впритул до західного рамена, потинькований, має наріжні пілястри й профільований карниз. Другий ярус — четверик з арковими отворами дзвонів, увінчаний високим шатром. Церква мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, зовні й усередині по тинькована й побілена. Підлога з дощок, дахи щипцеві, по дерев’яних кроквах, укриті пок рівельною сталлю. Нижній ярус дзвіниці — зруб з дерев’яних брусів. Верхній ярус каркас ний, ошальований дошками. В інтер’єрі храму мальовань немає. Імпровізований іконостас не становить історико–мистецької цінності. Миколаївська церква в Русанівці є цінним взірцем народної архітектурної творчості пер шої половини ХІХ ст. Будівля виявлена й дос ліджена автором у 1990 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область») і поставлена на держав ний облік як пам’ятка архітектури й містобу дуванння місцевого значення з охоронним № 293–См. Джерела: 1. Грановский А. Полтавская епархия в ее прошлом и нас# тоящем. — Полтава, 1901. — 418 С.

2. ДАСО. — Ф. 960. — Оп. 3. — Спр. 662. — Арк. 72.

95. Недригайлів. Церква св. Митрофана

План Миколаївської церкви. Обмір і кресленик автора

420

Мурована однобанна церква міститься на південній околиці Недригайлова. Її силует потрапляє на вісь шляху, що веде з Липової Долини до Недригайлова. До вулиці церква звернена чоловим західним фасадом. В ото ченні одноповерхової садибної забудови та двоповерхових заводських корпусів вона є до сить імпозантною містобудівною домінантою.

Сумська область Вперше однойменна дерев’яна церква була збудована 1858 р. як кладовищенська. 1907 р. коштом недригайлівської купчихи М.І.Ка лугіної на місці дерев’яної почали будувати муровану церкву, яку освятили в 1913 р. М.І.Калугіну поховали у цій же церкві (похо вання зруйноване в 1917 р.). У другій половині ХХ ст. територію довкола церкви зайняло про мислове підприємство, яке пристосувало храм під один із виробничих цехів. До церкви зробили прибудови з північного заходу, півдня і південного заходу, навколо побудували ви робничі цехи й адміністративні корпуси, тери торію обнесли залізобетонною огорожею.

Митрофанівська церква у Недригайлові

План Митрофанівської церкви. Обмір і кресленик автора

Церква прямокутна в плані, з прямокутни ми ризалітами вівтаря та західного притвору. За структурою вона хрестовокупольна, трина вова, чотиристовпна. Масивні хрещаті пілони за допомогою півциркульних профільованих підпружних арок і сферичних трикутних панда тивів несуть 12–віконний циліндричний під банник зі сферичною банею. Висота до зеніту бані 25 м. Рамена просторового хреста (се редня нава й трансепт) перекриті коробовими склепіннями, наріжні дільниці — хрестовими. Притвор тридільний. Середня його дільниця перекрита коробовим склепінням, а бічні — плоскими стелями. У північно–західній діль ниці збереглися сходи на дзвіницю, якою первісно був увінчаний притвор. На відміну від структури внутрішнього простору, яка походить від прототипів ще Кня жої доби, фасади вирішені в модернізованих формах неокласицистичного напрямку так званого цегляного стилю. Будівля має чітко виділену цокольну частину. Наріжники акцен товані широкими рустованими лопатками, фа сади розчленовані на прясла спареними пілястрами тосканського ордера на п’єдеста лах й завершені неповним антаблементом з енергійно винесеним уперед карнизом та не високим аттиком над ним. У кожному пряслі є по одному великому, на всю висоту будівлі, віконному чи дверному отвору. В оформленні аркових отворів використа но мотив так званої римської композиційної дільниці: тосканські пілястри, що фланкують отвір, несуть широкі імпости, на які спираєть ся тонко профільований архівольт з виділеним замковим каменем. Дуже значна висота вікон них отворів північного й південного фасадів дещо порушує загальний масштаб будівлі та масштабність її членувань. На відміну від цього, західний фасад вирішено дуже вдало й масштабно: ризаліт вінчає лучковий фронтон і фланкують пілони, декоровані тосканськими пілястрами й завер шені маленькими трикутними фронтончиками. Понижений дверний отвір оформлено двоко лонним тосканським портиком з масивним антаблементом і трикутним фронтоном. Баня храму вирішена дуже лаконічно й монумен тально: вікна прямокутні, без облямувань, підбанник членують пілястри. Покриття бані не збереглося. За радянської доби інтер’єр храму чис ленними перегородками був поділений на ок ремі приміщення. Стіни й склепіння побілені, мальовань немає. Від первісного декору збе реглася двоярусна біломармурова вівтарна перегорожа з неовізантійським декором. Будівля мурована з червоної цегли на це ментному розчині, зовні нетинькована. Під мурки цегляні стрічкові. Під західною части ною є підвал. Дах вальмовий, по дерев’яних

421

Сумська область кроквах, укритий покрівельною сталлю. Підлога викладена керамічною плиткою на цементному розчині. Митрофанівська церква в Недригайлові — характерна пам’ятка неокласицистичного напрямку пізнього «цегляного стилю» на Сум щині. Її виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область») й поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого зна чення з охоронним № 295–См. Джерела: 1. Некрополі Сумщини. — Суми: Собор, 2004. — С. 74.

2. Самойлович И. Справочная книга для Харьковской епархии. — Х., 1904. — С. 449.

3. РДІА. — Ф. 797. — Оп. 72. — Спр. 381.

96. Недригайлiвський район, с.Беседiвка. Вiтряк Вітряк стоїть за селом на пагорбі край шляху. Збудований на початку ХХ ст. Належить до типу ступняків, тобто з корпусом, що обер тається. Чотиригранний, двоярусний, чоти рикрилий, каркасної конструкції. Непорушною базою споруди є невисокий восьмигранний зруб. До поворотного круга прикріплено довгу колоду — воротило, з допомогою якого корпус обертали й фіксували в певному положенні. Каркасна кліть розмірами в плані 3,8 х 4,2 м ошальована дошками вертикально з нащіль никами. Шалювання доходить майже до рівня землі, закриваючи базу. Довгі й широкі крила, зашиті дошками, повернуті під кутом до верти кальної площини. Вітряк має оригінальне й пластично ви разне завершення: стіна з крилами вінчається трикутним фронтоном. Дах за типом належить до напіввальмового мансардного і походить від дахів міських житлових будинків доби баро ко. Первісно дах був укритий дранкою, нині — покрівельною сталлю. На головному фасаді, що протилежний стіні з крилами, є дверний отвір із вікном над ним. Перед дверима — примітивний ґанок у вигляді помосту на випус тах балок, без огорожі. Між’ярусне перекриття з дощок по де рев’яних балках. Яруси поєднані внутрішньою дерев’яною драбиною. На другому ярусі добре зберігся механізм — колесо, короб, лопатки, ворот. Архітектурне вирішення цієї виробничої будівлі є суто функціональним, без декору, проте вона не позбавлена певної вишуканості завдяки добре знайденим пропорціям. Спору да виявлена й обстежена автором у 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлена на державний облік як пам’ятка

422

Вітряк у с.Беседівка

План вітряка у с.Беседівка. Обмір і кресленик автора архітектури й містобудуванння місцевого зна чення з охоронним № 297–См. Джерела: 1. Таранушенко С. Вітряки // Народна творчість та етног# рафія. — 1958. — Кн. 1. — С. 91–99.

97. Недригайлiвський район, с.Гринiвка. Церква св. Михайла Дерев’яна церква стоїть на підвищеному рівному місці в центрі села, оддалік від вулиці на земельній ділянці, яку нині займає місцева школа. Внаслідок втрати елементів вінчання зараз не відіграє помітної композиційної ролі. Дерев’яна Михайлівська церква у с.Гри нівці відома з 1747 р. У 1883 р. замість неї зве ли нову дерев’яну на цегляному підмурку, що збереглася донині. Первісно вона була хреща тою, одноверхою, з дзвіницею на західному фасаді. У 1930–х рр. верхній ярус дзвіниці та світловий восьмерик з верхом зруйнували. Службу в церкві було припинено в 1965 р. і з тих пір до кінця радянської доби в ній містився шкільний спортзал.

Сумська область Основне ядро храму п’ятизрубне, хреща те. Центром композиції є широкий восьмерик, до якого прилягають гранчастий вівтар, пря мокутні в плані короткі рамена з півночі та півдня і видовжене західне рамено. Обабіч вівтаря є гранчасті зрубики жертовника й дия конника. Західне рамено закінчується триділь ним притвором, над яким раніше височіла дзвіниця. В його північній камері збереглися сходи на дзвіницю. Зовні архітектурний образ храму створено поєднанням великих лапідарних площин з не багатьма виразними деталями. Йому власти ва статичність як наслідок рівновисокості ра мен та незначної висоти центрального вось мерика. Дещо динамічнішим є західний фасад з огляду на понижені об’єми двох ризниць, що створює ефект ступінчастого наростання мас до центрального восьмерика, увінчаного за раз восьмигранним наметовим дахом. Будівля має скромний декор, виконаний у формах так званого єпархіального стилю другої половини ХІХ ст.: прямокутні вікна ма ють дощату лиштву з трикутними сандриками. Підвіконна частина стін, відокремлена про фільованою тягою, ошальована дошками вертикально в стик, решта площин ошальо вані горизонтально. Карнизи прикрашені наскрізним різьбленням. Ідеологічно доміну ючі частини будівлі виділені незвичайними

формами віконних отворів: маленьке п’ятикут не віконце в східній грані вівтаря, видовжені п’ятикутні вікна в діагональних гранях цент рального восьмерика. Північний та південний причілки, завершені трикутними щипцями, акцентовані мотивом біфорія. На західному фасаді зберігся чотириколонний ґанок оригі нальної форми. В інтер’єрі всі зруби утворюють нерозчле нований простір, центрований восьмериком, увінчаним восьмигранною зрізаною пірамі дою. Решта частин храму мають плоскі балкові перекриття. В інтер’єрі стіни побілені. Мальо вання не збереглися. Церква складена з соснового брусу на цегляному потинькованому підмурку. Підлога з дощок. Дахи щипцеві по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Михайлівська церква в Гринівці є харак терним взірцем церковної будівлі єпархіаль ного стилю в річищі неоруського напрямку історизму останньої чверті ХІХ ст., що вирішена скромними засобами, проте дуже професій но. Будівля виявлена й досліджена автором у 1990 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область») і поставлена на державний облік як пам’ятка архітектури й містобудуванння місцевого зна чення з охоронним № 298–См. Джерела: 1. ДАСО. — Ф. 1067. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 1–5.

98. Недригайлiвський район, с.Гринiвка. Сiльське двокласне училище

Михайлівська церква у с.Гринівка

План Михайлівської церкви. Обмір і кресленик автора

Мурована одноповерхова споруда міс титься в центрі села неподалік від церкви у глибині подвір’я. За своїм містобудівним значенням належить до рядових будівель, що формують забудову. Збудована 1912 р. за типовим проектом 1–4–комплектних училищ для Роменського повіту. Протягом усього існування використо вувалася за прямим призначенням — як сільська школа. Будівля прямокутна в плані, з ризалітами на чоловому й тильному фасадах. Капітальними поздовжньою стіною та поперечними перего родками корпус поділено на 5 класів та учи тельську кімнату, що групуються при видовже ному рекреаційному приміщенні (холлі), яке виходить вікнами на тильний фасад. Цент ральний вхід міститься посередині чолового фасаду. Цей фасад симетричний, тривісний. Середня вісь акцентована невисоким аттиком над дверним отвором. Над дверима влаштова но металевий козирьок. Бічні вісі підкреслені ледь виступаючими двовіконними ризалітами з невеликими наріжними башточками.

423

Сумська область 99. Недригайлiвський район, с.Костянтинове. Церква Успіння Богородиці

Сільське двокласне училище у с.Гринівка

План сільського двокласного училища. Обмір і кресленик автора Фасади вирішені в стильових формах провінційного модерну: будівля має високий цоколь, вишукано профільований карниз та плоскі горизонтальні тяги, що проходять по всіх фасадах у рівні віконних отворів. На ріжники підкреслені широкими лопатками, прикрашеними характерним для модерну де коративним мотивом, що нагадує обернений донизу тризуб. Великі прямокутні вікна з луч ковими перемичками мають масивні плоскі сандрики, що спираються на спільну гори зонтальну тягу. Будинок муровано з цегли на вапня но–піщаному розчині, всередині потинькова но, зовні побілено. Пофарбування фасадів триколірне: цоколь темний (чорний) тло стіни блакитне, деталі білі. Підлоги з дощок, перек риття плоскі по дерев’яних балках. Опалення пічне. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Ця будівля є цікавим зразком провінційно го модерну на селі. Її виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’я ток історії та культури України (том «Сумська область») й поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місце вого значення з охоронним № 299–См. Джерела: 1. РДІА. — Ф. 733. — Оп. 233. — Спр. 391. — Арк. 1–12.

424

Мурована однобанна церква стоїть за се лом край польового шляху на прузі високого правобережного плато р.Сули. Село лежить у долині на південний захід від церкви. Поряд з нею — залишки городища часів Київської Русі. Унаслідок розташування в зоні найвищої композиційної активності церква домінує в ландшафті, її добре видно з віддалених ви дових точок. У середині XVIII ст. у цій місцевості поряд з так званим Городком стояла парафіяльна де рев’яна Василівська церква. 1780 р., коли власником села був граф Іван Олександрович Ґоловкін, за указом київського митрополита Василівську церкву розібрали й на її місці спо рудили дерев’яну церкву Успіння Богородиці з бічним вівтарем св.Василя Великого. У 1826 р. цю церкву зламали і на її місці кош том власника села графа Юрія Олександровича Ґоловкіна збудували цегляний храм у класи цистичних архітектурних формах, освячений у серпні 1828 р. У 1930–х рр. церкву закрили й до кінця радянськоїх доби використовували як колгоспну комору. Біля церкви були похо вані власники маєтку граф Ю.Ґоловкін та його спадкоємець князь Є.Ґоліцин. Обидва похо вання зруйновані протягом 1917–1920 рр.

Успенська церква у с.Костянтинове

План Успенської церкви. Обмір і кресленик автора

Сумська область Церква має об’ємно–просторову структу ру, традиційну для української сакральної архітектури, проте дещо трансформовану під впливом класицистичних розпланувально– просторових схем. Храм тридільний, однобан ний, збудований «кораблем». Нава квадратова в плані, вівтарна апсида півкругла, притвор прямокутний. Усі дільниці поєднані широкими півциркульними арками, чим досягнуто повної єдності інтер’єру. Притвор має плоске перек риття по дерев’яних балках, вівтар перекрито конхою з невеликими розпалубками над вікна ми. Нава зі зрізаними внутрішніми кутами за допомогою системи двоярусних тромпів несе восьмивіконний циліндричний підбанник, увінчаний сферичною банею зі світловим ліхтарем. Інтер’єр у цілому статичний, у ньо му домінує баня, що підпорядковує собі увесь простір. За характером архітектурних форм Ус пенська церква близька до типу храму– пам’ятника. У зовнішніх обсягах підкреслено симетричність та ступінчасте наростання мас до центру. До монументального четверика, увінчаного масивною банею, прилягають значно понижені вівтар і притвор однакової висоти. Панівне значення четверика підкрес лено пластичним вирішенням його північного й південного фасадів, кожен з яких має по центру кріповку, увінчану трикутним фронто ном. По центру кріповки у великій ніші дещо стрілчастого обрису міститься дверний отвір зі стрілчастою перемичкою. Обабіч нього — аркові вікна. Таку ж форму мають віконні отво ри підбанника, притвора та апсиди. Церкву мурована з місцевої цегли дуже поганого випалу на вапняно–піщаному роз чині ланцюговою системою. Стіни зовні та в інтер’єрі були потиньковані. На фасадах по цегляних профілях штукатурним ліпленням бу ли виконані вишуканого рисунку карнизні тяги з сухариками. Тиньк зовні майже весь утраче ний, мурування дуже вивітрилося, тож профілі, гурти, облямування та інший декор не зберег лися. В інтер’єрі стіни побілено, мальовань при обстеженні не виявлено. Західна й східна арки стягнуті парними залізними затяжками. На деяких вікнах збереглися первісні ковані залізні ґрати ромбовидного рисунку. Первісно апсида мала напівконічний наметовий дах, а притвор — щипцевий. Протягом радянської доби дахи були втрачені. Баня по дерев’яних латах укрита покрівельною сталлю «в шашку». Церква Успіння Богородиці в Костянти новому, незважаючи на часткові втрати й руйнування, є рідкісною за цільністю обра зу й досконалістю композиції архітектурною пам’яткою пізнього провінційного класицизму. Тут органічно поєднано традиції української церковної архітектури зі стильовими рисами загальноімперського класицизму та певними

впливами романтизму. Будівлю виявлено й досліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на дер жавний облік як пам’ятку архітектури й місто будування місцевого значення з охоронним № 300–См. Джерела: 1. Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 408, 427.

2. Некрополі Сумщини. — Суми: Собор, 2004. — С. 74.

3. Опис Новгород–Сіверського намісництва 1781 р. — К., 1931. — С. 517.

4. ДАСО. — Ф. 960. — Оп. 2. — Спр. 1424. — Арк. 1.

5. ДАСО. — Ф. 980. — Оп. 1. — Спр. 1, 2, 3.

6. ЦДІАУК. — Ф. 2194. — Оп. 1. — Спр. 102. — Арк. 1–2.

100. Недригайлiвський район, с.Кулішівка. Пам’ятник мамонту Пам’ятник стоїть на околиці села при до розі на березі річки Хусь (доплив р.Сули) і є ар хітектурним акцентом у природному довкіллі. У літературі та в народі його називають «пам’ятником мамонту», але насправді за своїм історичним і науковим значенням цей монумент є комплексною пам’яткою. У першій половині ХІХ ст. село Кулішівка належало графу Ю.Ґоловкіну, котрий був по печителем Харківського університету. Він зап росив до свого маєтку видатного українського вченого–натураліста Івана Йосиповича Кале ниченка (1805–1876), уродженця м.Суми, кот рий був професором Харківського університету, завідував там зоологічним і мінералогічним кабінетами, викладав фізіологію, патологію, порівняльну анатомію. Вчений захоплювався також палеонтологічними дослідженнями.

1839 р. у с.Кулішівці на березі р.Хусь йому вда лося розкопати добре збережений кістяк ма монта. На шести підводах його перевезли до Харкова. Такі знахідки траплялися і раніше, але тільки в Сибіру. В Україні рештки мамонта були знайдені вперше. Це й спонукало вчено го разом з власником маєтку встановити в 1841 р. пам’ятник на честь наукового відкриття — один з найоригінальніших у сві товій історії. Пам’ятник за своїм історичним значенням є комплексним, оскільки увічнює два історичних факта: * знахідку добре збереженого кістяка мамонта; * саме в цій місцевості берегом річки проходив кордон між Московським царством і Польсько–Литовською Річчю Посполитою у часи між Поляновським миром 1634 р. та по чатком Хмельниччини 1648 р., а згодом, у дру гій половині XVII — першій половині XVIII ст. — межа між Гетьманщиною і Слобожанщиною.

425

Сумська область Автором проекту пам’ятника був сам І.Ка лениченко. Кошти на його відливку на одному з заводів Харкова надав власник маєтку Ю.Ґо ловкін. Пам’ятник виконано у вигляді чавунної зрізаної піраміди на кубічному п’єдесталі. Піраміда має завершення в стилі «неогрек». На всіх боках п’єдесталу рельєфом зображено кістяк мамонта. На лицьовій грані піраміди напис: «Село Кулишовка. Место сие было гра ницею между Польшей и Россиею». З проти лежного боку напис : «На сем месте в 1839 году отрыт остов Предпотопнаго мамонта». Є на пам’ятнику й такий напис: «Кости мамонта подарены Харьковскому университету и хра нятся в зоологическом кабинете». Підмурок монумента виконано у вигляді широкої цегля ної платформи, що має площу 120 м2. На влаштування її пішло 60 тисяч цеглин. На по чатку 1980–х рр. на пам’ятнику проведено реставраційні роботи. Донедавна цей пам’ятник був єдиним у світі. Але в 1980–х рр. пам’ятник мамонту був установлений в Якутську (Росія) перед бу динком інституту Сибірського відділення Російської академії наук. Проте Кулішівський пам’ятник є унікальним як за своїм історичним значенням, так і за архітектурно–художнім вирішенням. Нині він має статус пам’ятки історії місцевого значення.

Пам’ятник мамонту

426

Джерела: 1. Вейсберг Б.С., Нестеренко П.А., Стефаров П.А. От Десны до Ворсклы: Путеводитель. — Х.: Прапор, 1986. — С. 118–119.

101. Недригайлiвський район, смт Терни. Комплекс Тернівського цукрового заводу Комплекс виробничих та адміністративних будівель міститься на відкритій рівнинній місце вості південно–західної околиці Тернів. Від ста рих заводських будівель збереглися двоповер ховий виробничий корпус, заводоуправління і склад. Останні дві будівлі містяться на окремо му майданчику в північній частині заводської території. Від виробничих корпусів їх відділяє цегляна огорожа й каскад ставків. Виробничі корпуси домінують у ландшафті й навколишній садибній одноповерховій забудові, проте ак тивної композиційної ролі не відіграють. Цукровий завод у Тернах заснували влас ники місцевої економії князі Щербатови ще 1839 р. Протягом 1854–1856 рр. його рекон струювали, після чого виробництво цук ру–піску зросло до 10 тисяч пудів за сезон. У 1913 р. власник князь Борис Сергійович Щербатов здійснив докорінну реконструкцію заводу з будівництвом нових виробничих, складських, адміністративних та житлових корпусів. На той час кількість робітників на за воді зросла до 433 чоловік. У 1919 р. завод націоналізували, протягом громадянської війни його частково зруйнували. У 1925 р. зруйновані частини були відбудовані й завод почав випускати продукцію. У вересні 1943 р. німецька армія, відступаючи з Тернів, висадила в повітря частину заводських кор пусів. До 1949 р. завод відбудували й рекон струювали, звівши нові прибудови з заходу і сходу від старого виробничого корпусу, змінивши технологічний процес та взаємороз ташування окремих відділень. Нині від споруд 1913 р. збереглися виробничий корпус, заво доуправління та складський корпус. Виробничий корпус є центром всього комплексу. Він цегляний, двоповерховий, Ш–подібного плану, з ризалітом на чоловому південному фасаді. Вирішений у раціона лістичних формах пізнього «цегляного стилю»: стіни членують лопатки й широкі розкріповані карнизні тяги з поребриком. Будівля має ма сивний профільований цоколь. Причілки всіх рамен увінчані масивними трикутними фрон тонами. У тимпані фронтону північно–східного рамена є великі аркові вікна, скомпоновані у вигляді романського трифорія. Усі вікна, розміщені в два яруси, великі, прямокутні, з плоскими «вухастими» наличниками й ре льєфно виділеними замковими каменями. Несучі стіни цегляні. Простінки зсередини посилені каркасом. Перекриття плоскі залізо

Сумська область

Комплекс Тернівського цукрового заводу. Генеральний план. Кресленик автора: 1 – виробничий корпус; 2 – контора заводу; 3 – склад

Виробничий корпус Тернівського цукрового заводу

Контора заводу бетонні. Рамена, що виходять на північ, перек риті сталевими кроквяними фермами трикутної конфігурації. Дахи щипцеві, вкриті шифером. Основна частина корпусу перекрита сталевими трикутними фермами з поздовжнім світловим ліхтарем і ґраткою типу Полонсо. Стіни зовні нетиньковані. Пофарбування фасадів двобарв не: тло кольору жовтої вохри, лопатки й налич ники білі.

Будівля заводоуправління міститься на північ від виробничого корпусу й звернена до нього чоловим південним фасадом. Будівля прямокутна в плані. Композиція чолового фаса ду центрально–симетрична: середня двопо верхова частина виділена ризалітом, увінчаним трикутним фронтоном із круглим вікном–розет кою в тимпані. Архітектурне вирішення — у ви шуканих формах пізнього цегляного стилю: наріжники фіксуються широкими лопатками, під вікнами проходить профільована тяга, що відділяє цокольну частину, одноповерхові бічні рамена увінчані розвиненим карнизом зі смуга ми зубчиків і поребрика. Так само вирішені між поверховий та вінчальний карнизи центрально го ризаліта. Над усіма наріжними лопатками підносяться декоративні башточки. Досить монотонний ритм фасадів створюють прямо кутні вікна з лучковими перемичками та налич никами з рельєфно виділеними імпостами та замковими каменями. Високий арковий отвір головного входу облямовує широкий архі вольт з виділеним замковим каменем. Розпланування першого і другого повер хів коридорне з двобічним розташуванням кімнат. У вестибюлі збереглися первісні де рев’яні сходи. Будівля мурована з цегли верстовою системою. Підмурки стрічкові. Пе рекриття плоскі по дерев’яних балках. Дахи щипцеві й вальмові по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Фасади нетинь ковані, мають традиційне двобарвне пофарбу вання: тло кольору жовтої вохри, деталі білі. Складський корпус міститься на північ від заводоуправління. Це складна в плані цег ляна одноповерхова будівля з двоповерховою центральною частиною. Вирішена в раціо налістичних формах цегляного стилю, майже без декору. Провідну роль у формуванні образу чолового південного фасаду відіграють ма сивні трикутні щипці асиметрично розміщених ризалітів, наріжні лопатки з башточками, а та кож ритм великих прямокутних вікон. Будівля зазнала кількох перебудов. Має цегляні стіни, плоскі балкові перекриття, щипцеві дахи по дерев’яних кроквах, укриті шифером. Пофарбування фасадів двоколірне. Архітектурний комплекс Тернівського цук рового заводу має значну історико–архітектурну ціність, оскільки відображає історію промисло вого зодчества Слобожанщини. Його виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державно го реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 416–421.

2. Список фабрик и заводов Российской империи. — СПб., 1910. — С. 634.

427

Сумська область 102. Недригайлiвський район, смт Терни. Початкове народне училище Мурована одноповерхова будівля містить ся на периферії селища на рівній ділянці серед дерев і чагарників. Будівництво розпочалося 1910 р., а заняття у щойно збудованому учи лищі — восени 1913 р. За радянської доби тут була загальноосвітня школа. У 1988 р. будинок капітально відремонтовано з частковим пе реплануванням, заміною деяких конструкцій та зміною фасадного декору. Після того тут розмістилася школа мистецтв. Будівля прямокутна в плані, симетрична. Фланги чолового північно–західного фасаду акцентовані широкими п’ятивіконними ри залітами. Розплануванння коридорне з дво бічним розташуванням приміщень. Чоловий фасад тривісний. По вертикалі він чітко по діляється на цокольну частину, що включає власне цоколь, підвіконний гурт та розташова ну нижче смугу декоративних ніш; дуже розви нене вінчання, а також площину стіни, ритмічно розчленовану великими прямокутними вікна ми з плоскими сандриками та лопатками. Тривісність фасаду підкреслює різна форма вікон центральної частини та ризалітів: по центру вони аркові з імпостами, архівольтами

й рельєфно виділеними замковими каменями. Особливо яскраво композиційну структуру фа саду виявляють багатодільні ступінчасті щипці, що вінчають середню частину та ризаліти чоло вого фасаду. Вони мають аркові середні части ни й декоровані нішами різноманітних форм і розмірів, що продовжують ритм, заданий ос новними членуваннями фасаду. За своїми архітектурними формами будівля належить до неоренесансного нап рямку так званого цегляного стилю початку ХХ ст. Це підкреслюють і зазначені вище особ ливості архітектурних форм, а також наріжні широкі рустовані лопатки, діамантовий руст у декоруванні центральної частини чолового фасаду, енергійно профільовані розкріповані карнизи й горизонтальні гурти. Причілкові та тильний фасади декоровані значно скром ніше. Будинок зведено з цегли, всередині по тиньковано й побілено. Фасади первісно були вирішені в лицьовому цегляному муруванні. Всі деталі з високою точністю набрано з ле кальної цегли. У 1988 р. фасади були потинь ковані з застосуванням мармурової крихти, чим були спотворені всі архітектурні форми та профілі. Підлоги з дощок, перекриття плоскі балкові, дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Початкове народне училище в Тернах, незважаючи на реконструкції, лишається ціка вим взірцем неоренесансного стильового напрямку в шкільному будівництві початку ХХ ст. Будівлю виявлено й досліджено авто ром у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська об ласть»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місце вого значення з охоронним № 296–См. Джерела: 1. Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 417.

Початкове народне училище в Тернах

План початкового народного училища. Обмір і кресленик автора

428

103. Недригайлiвський район, смт Терни. Садиба князя Б.Щербатова Садибний комплекс з ландшафтним пар ком міститься на схилах високого правого бе рега р.Терн (лівий доплив р.Сули) неподалік від центру селища. Посідає ділянку верхнього плато та значний терен, площею 32 га, що спа дає до річкової заплави. Серед насаджень парку переважають місцеві породи дерев і ча гарників — липа, дуб, ясен, ялина, сосна. Пе ред чоловим фасадом садибного будинку був розпланований регулярний партер, нині зов сім зарослий деревами й чагарниками. Решта парку була вирішена в англійському ландшафт ному стилі, з мальовничим трасуванням доріжок.

Сумська область Провідну композиційну роль у комплексі й на прилеглій ділянці вул.Леніна відіграє са дибний будинок, що виходить північним фаса дом до вулиці, а західним — до паркового пар теру. На південь від садибного будинку стоїть корпус служб. На південний схід від цих будівель на прузі схилу міститься винний погріб з танцювальною терасою і сходами. Садиба була заснована на початку ХІХ ст. Основні будівлі зведено в 1860–х рр., винний погріб — наприкінці ХІХ ст. На початку ХХ ст. са дибою володів власник Тернівського цукрового заводу князь Борис Сергійович Щербатов. Після 1917 р. частину споруд садиби було зруйновано. Після другої світової війни садиб ний будинок перепланували, з західного боку прибудували великий об’єм глядачевого залу й перетворили його на будинок культури. Кор пус служб також докорінно перебудований. Зараз у ньому міститься навчальний заклад. Винний погріб наприкінці 1980–х рр. реставру вали, з півдня прибудували службові примі щення й перетворили на ресторан «Теренок». Садибний будинок, збудований у 1860–х рр., мурований, двоповерховий, з підвалом, прямокутний у плані. Причілком виходить на червону лінію вул.Леніна. Головний вхід містить ся по центру симетричного східного фасаду. Первісне розпланування не збереглося. Нині розпланування першого поверху зальне: вести буль веде до великого, на всю довжину будинку фойє з дерев’яними сходами на горішній по верх; обабіч вестибуля розміщено в ряд по дві кімнати. Із фойє є входи в прибудований об’єм залу. Розпланування другого поверху коридор не, з двобічним розташуванням приміщень. Фасади будинку вирішені в спрощених не оренесансних формах. Усі вони симетричні, мають по центру кріповки, акцентовані русто ваними лопатками. Поверхи розділені широ ким антаблементом, на який спираються віконні наличники другого поверху. Такий само антаблемент з карнизом значного виносу вінчає будівлю. Площини фасадів вирішено плоским рустом. Вікна першого поверху пря мокутні, облямовані наличниками. Вікна дру гого поверху центральної кріповки чолового фасаду — аркові, облямовані архівольтами. Решта вікон другого поверху прямокутні, з «вухастими» наличниками та прямими сандриками. Над входом є тераса, оточена балюстрадою. Вона спирається на чотири ко лони, позбавлені ордерних ознак, оскільки є результатом однієї з реконструкцій другої половини ХХ ст. В інтер’єрі декор не зберігся. Будинок зведено з цегли на вапняно– піщаному розчині, потиньковано. Пофарбу вання фасадів двобарвне: тло темно–червоне, деталі — білі. Перекриття плоскі балкові. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю.

Садиба князя Б.Щербатова в Тернах. Генеральний план. Кресленик автора: 1 – садибний будинок; 2 – корпус служб; 3 – винний погріб

Садибний будинок

Корпус служб Корпус служб, збудований у 1860–х рр., зараз прямокутний у плані, дуже видовжений, двоповерховий. Первісно він був одноповер ховим, з високим цоколем, рустованими стінами, кріповками на чоловому південному фасаді. Завершував його аттик. У 1943 р. західна половина корпусу була частково зруй нована. У повоєнну добу її відбудували з втра тою декору, а над усім будинком надбудували

429

Сумська область другий поверх. Від первісного фасадного декору збереглися тонко профільовані налич ники прямокутних вікон з виділеними замко вими каменями. Будівля зведена з цегли на вапняно–піща ному розчині, потинькована й побілена. Пе рекриття плоскі балкові. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Винний погріб з танцювальною тера" сою, збудований наприкінці ХІХ ст., — це прямокутна в плані цегляна споруда з двома сходами–ризалітами, врізана в схил на верхніх позначках високого правобережжя р.Терн. Чоловий фасад звернено на схід до річкової заплави. Перед ним є невелика природна те раса, від якої по рельєфу прокладена дорога на північний схід до з’єднання з вул.Леніна. Чоловий фасад симетричний, вирішений у вигляді монументальної аркади, увінчаної балюстрадою і фланкованою двома прямими сходами. Інші боки споруди сховані в масиві пагорба. Трицентрові арки, що формують ритм чолового фасаду, спираються на гори зонтальні імпости квадратових у перетині пілонів. Арки облямовані широкими архівольта ми з рельєфно виділеними замковими каменя ми. У западаючих частинах фасаду влаштовані аркові віконні та дверні отвори. Балюстрада, що огороджує зі сходу вимощену кам’яними

Винний погріб з танцювальною терасою

плитами терасу для танців, виконана з фасон ної цегли з оригінальною формою балясин. Дуже оригінальним є розпланування та конструктивне вирішення погреба. Його план дисиметричний: у центрі на поздовжній вісі послідовно розташовано два круглих зали, увінчані сферичними банями. На південь і на північ від них містяться прямокутні в плані ко лонні зали. Південний зал поділено двома ше регами квадратових у перетині колон на три нави. Між колонами та пристінними пілонами в напрямку південь–північ перекинуто підпружні арки незвичайної форми, що розширюються знизу вгору. Самі нави перекриті склепіннями складної форми: це коробові склепіння, що переходять у зімкнуті. Північний колонний зал поділено трьома шерегами колон на чотири нави з такими само, як у південному залі, ар ками й склепіннями. Аркові обриси всіх отворів, ніші в стінах, виразне, майже скульптурне ліплення масив них арок і склепінь за відсутності дрібних чле нувань надають інтер’єру романтичної таєм ничості. Садиба князя Б.Щербатова в Тернах — один з небагатьох частково уцілілих на Сум щині садибно–паркових комплексів другої половини ХХ ст., цінний своїм органічним зв’язком з природним ландшафтом. Винний погріб з терасою є унікальним за типологією і виразністю архітектурного вирішення витво ром садибної архітектури кінця ХІХ ст. Комп лекс виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік і не внесе но до Державного реєстру нерухомих па м’яток України. Джерела: 1. Природно–заповедный фонд Украинской ССР. — К.: Урожай, 1986. — С. 134.

2. Список фабрик и заводов Российской империи. — СПб., 1910. — С. 433.

104. Недригайлiвський район, с.Томашiвка. Вiтряк

План винного погреба. Обмір і кресленик автора

430

Вітряк стоїть посеред поля край дороги за селом. Це каркасний, чотиригранний, шестик рилий ступняк, збудований на початку ХХ ст. Каркасна клітка закріплена на вертикально вкопаному в землю круглому стояні, з невисо ким зрубним четвериком бази, поставленим на дубових стояках та чотирьох наріжних ка менях. До нижніх брусів клітки — крижниці — прикріплено воротило, за допомогою якого вітряк повертали відповідно до напрямку вітру. Навколо вітряка в радіусі 3 м забито в землю 8 товстих кілків, до яких прив’язували вороти ло для фіксації положення корпусу вітряка.

Сумська область Архітектурне вирішення цієї виробничої споруди строго функціональне, без деталей та декору, проте завдяки добрим пропорціям та масштабності має високі естетичні якості. Споруда виявлена й обстежена автором у 1989 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлена на державний облік як пам’ятка архітектури й містобудуванння міс цевого значення з охоронним № 301–См. Джерела: 1. Козлов В.С. Сумский уезд. — Вып. 1. — Сумы, 1883. — С. 35; Вып. 2: О ветряных мельницах и сахар# ных заводах. — Сумы, 1884. — С. 10.

2. Таранушенко С. Вітряки // Народна творчість та етног# рафія. — 1958. — Кн. 1. — С. 80–99.

105. Недригайлiвський район, с.Хоружівка. Сільське двокласне училище

Вітряк у с.Томашівка

Комплекс будівель сільського училища міститься на рівній ділянці у центрі села. Три корпуси, з яких один навчальний і два житло вих, поставлено посеред шкільного подвір’я в ряд, перпендикулярно до головної вулиці. Найближче до вулиці стоїть навчальний кор пус, звернений до неї причілком. Усі будівлі цегляні, одноповерхові, прямокутні в плані.

План вітряка у с.Томашівка. Обмір і кресленик автора На зовнішньому кінці восьмигранного го ризонтального валу укріплені махи з глиця ми, що утворюють крила, зашиті дошками й повернуті під кутом до вертикальної пло щини (первісно крил було шість, нині лиши лося чотири). Корпус ошальовано дошками вертикаль но з нащільниками, шалювання доходить майже до самої землі. Дах напіввальмовий мансардний, первісно був укритий дранкою, нині — покрівельною сталлю. На головному фасаді, що протилежний стіні з крилами, є дверний отвір з прямокутним вікном над ним. Перед дверима — ґанок на випустах ба лок, без огорожі. Механізм вітряка — колесо, короб, ворот та інші елементи збереглися в задовільному стані.

Сільське двокласне училище у с.Хоружівка

План сільського двокласного училища. Обмір і кресленик автора

431

Сумська область ми лопатками, що мають ніші й ступінчасті накладки. Мистецький ефект створює дво рядний зубчастий карниз, що дає активну орнаментальну тінь при сонячному освіт ленні. Великі прямокутні вікна з виділеними сегментними перемичками мають підвіконні ніші, оригінально декоровані парними ши ринками. Загалом будівля дуже масштабна, має вишукані пропорції та добре знайдену міру декоративності форми, що наближає її до витворів народного мистецтва. Муровано з цегли, стіни всередині потинь ковані, а зовні вирішені двома барвами: тло кольору жовтої вохри, деталі білі. Підлоги з до щок, перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Опалення пічне. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Комплекс будівель сільського училища в Хоружівці є рідкісним за збереженістю й ви сокими мистецькими якостями зразком ци вільної архітектури українського села початку ХХ ст. Виявлено й досліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудування місцевого зна чення з охоронним № 302–См.

Віктор Андрійович Ющенко Серед них значними розмірами й пластичною розробленістю фасадного декору вирізняєть ся навчальний корпус. Житлові корпуси, в яких первісно містилися квартири вчителів, значно менші, зі скромнішим декором. Усі три будинки збудовані одночасно, в 1913 р. Нині вони використовуються як навчальні корпуси Хоружівської середньої школи. У цій школі навчався видатний ук раїнський політик і державний діяч Віктор Андрійович Ющенко (народився в Хоружівці 23 лютого 1954 р.). Його батько Андрій Андрійович тривалий час був директором цієї школи. Мати — Варвара Тимофіївна — також працювала в цій школі вчителем математики. Навчальний корпус збудовано за ти повим проектом, що використовувався в 1910–х рр.: корпус прямокутний у плані, з ризалітами на чоловому й тильному фаса дах. Капітальними стінами й перегородками він поділений на п’ять класів та учительську, згруповані довкола видовженого холла, що слугує одночасно комунікаційним вузлом та рекреацією. Чоловий фасад симетричний, тривісний. Бічні вісі акцентовано двовіконни ми ризалітами. Вхід міститься на вісі чолово го фасаду. Він акцентований металевим ко зирком й аттиком. Фасади вирішено дуже декоративно, у раціональних формах «цегля ного стилю»: наріжники акцентовані широки

432

Джерела: 1. РДІА. — Ф. 733. — Оп. 233. — Спр. 391.

106. Охтирка. Архітектурний комплекс Покровського собору Комплекс розташований у південній час тині історичного середмістя Охтирки за межа ми колишньої земляної фортеці. Складається з трьох різночасових мурованих споруд: Пок ровського собору, Введенської церкви–дзві ниці та церкви Різдва Христова. Прямокутного плану ділянка, на якій міс титься комплекс, лежить поміж двома радіаль ними вулицями — Пушкінською і Грабовського, які ведуть з півдня до загальноміського цент ру. З півночі ділянка виходить на одну з двох головних міських площ — Покровську (в ра дянські часи названа Жовтневою). З півдня до ділянки прилягає міський стадіон. Ці широкі відкриті простори забезпечують видове розкриття комплексу в межах оптимального візуального сприйняття. Найвищою і наймасивнішою спорудою комплексу є Покровський собор — головна містобудівна домінанта всього міста. Виразна за силуетом вертикаль Введенської церк ви–дзвіниці на захід від собору є висотним акцентом, що підтримує головну домінанту. Невеличка церква Різдва Христового розрахо вана на візуальне сприйняття тільки з ближніх точок, з території соборного подвір’я.

Сумська область

Архітектурний комплекс Покровського собору в Охтирці. Генеральний план. Кресленик автора: 1 – собор; 2 – Введенська церкваJдзвіниця; 3 – церква Різдва Христового

Північний фасад собору. Кресленик 1961 р. за обмірами архітекторів А.Аль і Т.Трегубової

План собору. Кресленик автора

Північний фасад собору Собор розташований таким чином, що йо го північний фасад виходить на площу, а стро гий триверхий силует фіксує вісь головної ву лиці (Жовтневої). На східний фасад собору зорієнтований пров. Лєбєдєвої. З огляду на це, незважаючи на плаский рельєф місцевості, композиційно–видовий вплив цієї домінанти поширюється на значну відстань. До середини ХХ ст. суттєве значення для сприйняття комп лексу мали видові точки на північний захід від нього, на правому березі р.Охтирки. Протягом ХХ ст. унаслідок розвитку промислової зони вздовж берегів річки ці видові фронти були перекриті дисгармонійною забудовою. Таким чином зони композиційно–видового впливу комплексу скоротилися і він виявився ізольо ваним від природного середовища.

У 1822–1824 рр. територія комплексу збільшилася, порівняно з початковим етапом, за рахунок земельної ділянки, подарованої собору дружиною полковника Апостола. Раніше вся територія була оточена мурова ною огорожею (відновлена після руйнувань радянської доби в 1990–х рр.), в межах якої стояли кілька мурованих корпусів, що не збе реглися. В одному з них, двоповерховому, протягом 1819–1888 рр. містилося повітове духовне училище. Протягом радянської доби церкви були закриті, всі споруди комплексу використову валися не за прямим призначенням і були значно поруйновані. У 1962 р. місцеве керів ництво та Сумський облвиконком порушили перед Радою Міністрів УРСР клопотання про виведення цих пам’яток з державних списків й можливе подальше їх знесення. Проте звернення групи місцевих громадян (І.Ва сильченко, Г.Луговий, С.Данько) до Москви перешкодило здійсненню цих руїнницьких планів. Собор частково реставрували протя

433

Сумська область

Поперечний переріз собору. Кресленик 1961 р. за обмірами архітекторів А.Аль і Т.Трегубової Вигляд собору зі сходу. Фото В.Бикова 2003 р. гом 1970–1972 р., згодом — у 1988 р. Вве денську церкву дзвіницю реставрували протя гом 1980–х рр. Наприкінці 1980–х — на початку 1990–х рр. всі три споруди поступово повер нули релігійній громаді і до 2000 р. роботи з реставрації пам’яток та впорядження тери торії були завершені. Собор Покрова Богородиці є цент ральною спорудою комплексу. Він триділь ний, триверхий. Закладений 25 квітня 1753 р. в річницю коронації російської імператриці Єлизавети Петрівни, котра пожертвувала на будівництво собору 2000 рублів сріблом. Со бор заснували на місці, де в 1739 р. явилася чудотворна ікона Охтирської Богородиці. Ав тором проекту собору був знаменитий мос ковський архітектор князь Дмитро Васильович Ухтомський. На місці будівництвом керував архітектор Семен Дудинський. Будівництво собору завершили в 1768 р. і тоді ж його ос вятили. Собор мав три престоли: головний в ім’я Покрова Богородиці і два бічних: Ох тирської ікони Богородиці та праведних Захарії і Єлизавети; останнім посвяченням вшано вано російську імператрицю Єлизавету як фундаторку храму.

434

Споруда вирішена в стилістиці бароко і представляє рідкісний, тільки на Слобожан щині відомий тип тридільного храму з трина вовим чотиристовпним центральним компар тиментом. Прототипом слугував Успенський собор в Охтирці (1728–1738 рр., не зберігся). У розпланувально–просторовій структурі Пок ровського собору поєднані три типологічні схеми: тридільного триверхого храму, поши реного в українській народній архітектурі; центричного дев’ятидільного одноверхого, на кшталт церкви Різдва Богородиці в Седневі; хрещато–баневого храму, типового для зод чества Київської Русі. Будівля строго симетрична щодо двох взаємно перпендикулярних вісей. Уздовж го ловної вісі захід–схід згруповані: квадратовий у плані двоповерховий бабинець; центральний тринавовий, чотиристовпний, дев’ятидільний восьмерик, дещо витягнутий по поздовжній вісі; квадратовий у плані вівтар. Загальна дов жина будівлі 45 м. У місцях прилягання до центрального восьмерика бабинця і вівтаря влаштовані невеликі прямокутного плану ка мери: у двох східних містяться дияконник і жертовник, у південно–західній влаштовані сходи на хори, у північно–західній — комора. Всі компартименти однакової висоти, підве дені під єдиний, слабо розкріпований карниз.

Сумська область У композиції домінує центральний вось мигранник (розміри вздовж вісей 28,5 х 28 м). Чотири масивні, квадратового плану пілони (розмірами 3,5 х 3,5 м) поділяють його на поз довжню середню наву, що по ширині дорівнює бабинцю і вівтарю, та вдвічі вужчі бічні нави. Все це утворює дев’ятидільну центричну структуру. Трансепт за шириною дорівнює се редній наві й виділений на північному й півден ному фасадах лучковими фронтонами. Середня нава на східному й західному фасадах собору позначена трикутними фронтонами. На пілони спираються широкі підпружні арки злегка стрілчастих обрисів, які за допо могою плоских трикутних пандативів несуть центральний світловий восьмерик, увінчаний восьмилотковим зімкнутим склепінням пара болічних обрисів зі світловим ліхтарем. Висота центрального верху в інтер’єрі 39 м, а загаль на висота до хреста — 46 м. З огляду на таку значну висоту центрального верху підпружні арки посилено залізними затяжками — по три на кожен прогін. Утворені рамена просторово го хреста (середня нава і трансепт) перекриті зімкнутими чотирилотковими склепіннями зі значною стрілою підйому. Трикутні в плані ку тові приміщення перекриті складним типом зімкнутого склепіння з розпалубками, вівтар — зімкнутим склепінням, нижній поверх бабин ця — напівлотковим з розпалубками над вікна ми, горішній поверх бабинця — зімкнутим склепінням. Четверики верхів, що підносяться над вівтарем і бабинцем, є декоративними. Бабинець і вівтар з’єднані з центральним приміщенням трьома арковими отворами. Го ловною темою інтер’єру є глибинно–просто рова перспектива, підкреслена ритмом пілястр і арок. Суттєву роль у формуванні не повторного архітектурного образу відіграють архітектурні членування та градації освітле ності компартиментів. Масивність пілонів мас кують приставні пілястри з базами й іонічними капітелями, площини яких розчленовані фільо нчастими гуртами. Велика кількість горизон тальних членувань — антаблементів, розкріпо ваних багатообломних карнизів — підсилює глибинно–вісьовий рух. У центрі храму цей рух перепиняється, бо там панує щедро освітле ний підкупольний простір, що надає центрич ності композиції інтер’єру і привносить у нього другий — центричний — принцип розвитку внутрішнього простору. Це зумовлює контраст просторового характеру бабинця та вітаря з одного боку, та підкупольного простору — з другого. Цьому сприяє й відносно незначна величина отворів, які з’єднують компарти менти між собою. Стіни й склепіння в інтер’єрі потиньковані й побілені. Стіни ритмічно членують пілястри іонічного ордера. Збереглося первісне деко ративне ліплення, за стилістикою наближене

Інтер’єр центральної бані собору до декору споруд петербурзького архітектора В.Растреллі: над вікнами й дверними отвора ми — ліплені композиції барокового характе ру, в яких переважають рослинні мотиви; над північними й південними дверима централь ного об’єму — барокові картуші з гербом імператриці Єлизавети Петрівни; над се редньою аркою, що веде з центрального об’єму в бабинець, міститься великий ба рельєф рокайлевого характеру з постаттю архангела. Усе штукатурне ліплення відзна чається витонченістю й делікатністю пластич ного вирішення. У пандативах збереглися олійні мальовання кінця XVIII ст. Зовні всі фасади вирішені рівноцінно, про те композиційний акцент зроблено на за хідний, що підкреслює велика й глибока арко ва ніша, поділена балконом на два яруси. Цей балкон підтримують чотири спарені колони тосканського ордера, які фланкують головний вхід до храму. Через невеликі двері, глибоко утоплені в ніші, тераса балкона поєднується з хорами, що містяться на горішньому ярусі бабинця. Вище згаданої наші на гладенькій поверхні стіни є плоска ніша з лучковою пере мичкою, в якій містився список з чудотворної ікони Охтирської Богородиці. В образі собору підкреслена єдність і кристалічна чіткість його строгих гранчастих об’ємів, поєднаних горизонтальними члену ваннями, що проходять по всіх фасадах — між’ярусним антаблементом на рівні хорів та карнизом вінчання. Між’ярусний антаблемент поділяє фасади на два яруси неоднакової ви соти: горішній значно вищий, ніж нижній, і співвідноситься з ним у пропорції так зва ного Золотого перетину. Таке ж пропорційне співвідношення є і між висотами вікон першо го й другого ярусів центрального об’єму. На відміну від них, вікна двох ярусів бабинця і вівтаря мають однакові розміри й схожий де кор. Чітко виявлені вертикальні грані форми підкреслені широкими пілястрами, обробле

435

Сумська область ними дощаним рустом. Усі вікна облямовані «вухастими» наличниками з рельєфно виділе ними замковими каменями ускладненої форми та різноманітними сандриками — трикутними й лучковими. У композиції верхів домінує центральна баня: восьмигранний підбанник має високий цоколь, масивний карниз; ребра граней акцен товані спареними пілястрами, над вікнами — вишукані сандрики. Баня параболічних обрисів увінчана дуже високим і масивним світловим ліхтарем з витягнутою цибулястою маківкою, що має глибокі перехвати. Аналогічні маківки вінчають невеликі, композиційно підпорядко вані центральній бані четверики над вівтарем і бабинцем. Особливою пластичністю відзна чаються вальмові дахи собору, що мають плавні, ледь увігнуті обриси ребер. Загалом фасадний декор вирішений пло щинно й розрахований на візуальне сприйнят тя з близьких відстаней, у той час як загальний обрис собору розрахований на силуетне сприйняття з віддалених видових точок. Це, а також відзначені вище особливості про порційних членувань та відсутність цоколя, надають соборним фасадам рис надмірної монументальності. У цьому полягає супе речність між зовнішніми формами пам’ятки та її інтер’єром — легким і піднесеним. Собор мурований з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, зовні й усередині потинькований і побілений. Після рестав рації, завершеної 2000 р., фасади отримали дещо неорганічне двобарвне біло–зелене пофарбування. Дахи по дерев’яних кроквах, бані по металевих кружалах, укриті покрі вельною сталлю. Покровський собор в Охтирці є пам’яткою архітектури національного значення з охорон ним № 626. Це унікальний витвір Слобожансь кої регіональної школи монументальної архітектури доби бароко, надзвичайно висо кохудожній і неповторний за розплануваль но–просторовою структурою. Введенська церква–дзвіниця стоїть навпроти західного фасаду собору. Вона строго центрична, кругла в плані, триярусна. У стильовому відношенні знаменує перехід від бароко до класицизму. Збудована й освя чена в 1784 р. за проектом уродженця Охтир ки, харківського архітектора Петра Антоновича Ярославського. У першому ярусі містилася церква Введення Богородиці у храм. На дру гому й третьому ярусах висіли дзвони, у тому числі на другому ярусі — великий дзвін, ва гою 4 тонни. Центричність ярусної пірамідальної ком позиції підкреслена єдиним принципом побу дови усіх ярусів: вони циліндричні, з високими отворами за сторонами світу, фланкованими різноманітними групами колон. Кожен ярус

436

Введенська церква–дзвіниця. Фото В.Бикова 2003 р.

План першого ярусу Введенської церкви–дзвіниці

Сумська область має розвинену цокольну частину й підтриму ваний колонами енергійно розкріпований ан таблемент з карнизом вінчання. Кожен нас тупний ярус візуально полегшується завдяки закономірним змінам як загальних мас, так і декору. При збереженні однакової висоти ярусів, діаметри їх зменшуються знизу вгору у пропорційному співвідношенні 8 : 5 : 3, що відповідає відомому в математиці з доби Відродження числовому ряду Фібоначчі, який виражає пропорційні співвідношення «Золото го перетину». Це математично забезпечує гармонійне поєднання архітектурних мас горішніх і нижніх ярусів пам’ятки. Перший ярус у плані становить орієнто ваний за сторонами світу хрест, вписаний у коло. По центру хрещатої структури міс титься циліндричне приміщення власне церк ви, перекрите пласкою банею. За сторонами світу до нього прилягають прямокутного плану рамена, перекриті коробовими склепіннями і з’єднані з центральним приміщенням арко вими отворами. Східне рамено слугує вівта рем, решта — притворами. Між раменами містяться трикутного плану камери з плоскими балковими перекриттями. Дві східні є жер товником і дияконником; у південно–західній влаштовано сходи на горішній ярус. Все це разом утворює циліндричний об’єм першого ярусу. Інтер’єр храму майже позбавлений денного світла й не має декору. Зовні рамена просторового хреста акцентовані пристінними портиками римо–доричного ордера з чотир ма спареними канелюрованими колонами, що фланкують дверні й віконний отвори. Кож ний портик несе повний антаблемент з фри зом–тригліфоном і карнизом, завершується пологим трикутним фронтоном. Площини стін оформлені дощаним рустом, отвори облямовані наличниками з тонко проробле ними ліпленими гірляндами. У місцях приля гання портиків до циліндру основного об’єму розміщено по одній додатковій колоні, що значно ускладнює композицію кожного пор тика, надаючи їй барокової багатоплановості. Перед кожним портиком, крім східного, є відкритий ґанок, на який ведуть одномар шеві сходи. Під південним ґанком є трика мерний підвал. Перекриття другого та третього ярусів — купольні. У другому ярусі є заанкерені в муру вання залізні затяжки. Циліндрична поверхня другого ярусу ритмічно розчленована вісьмо ма парами колон іонічного ордера. За сторо нами світу — великі аркові отвори з тонко опрацьованими архівольтами подвійної кри вини. Діагональні грані візуально полегшені завдяки влаштуванню в них аркових ніш. Циліндр третього ярусу прорізано чотирма ве ликими арковими отворами, між якими — спа рені колони коринфського ордера.

Вінчає церкву–дзвіницю баня парабо лічних обрисів з люкарнами, глухим ліхтарем і конічною маківкою, на якій встановлено скульптурне зображення апостола Андрія Первозванного з хрестом. Пам’ятка мурована з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, зовні й усередині потинькована й побілена. Дахи по дерев’яних кроквах, баня по дерев’яних кружалах, укриті покрівельною сталлю. Споруда відзначається гармонійними пропорціями, гострим, яскравим силуетом, вишуканим декором. Пам’ятка архітектури національного значення з охоронним № 627. Церква Різдва Христового міститься у південно–східному куті соборної території. Невелика за розмірами, однобанна, у стилі класицизму. Збудована у 1825 р. на кошти гра фині Ганни Родіонівни Чернишової. Автора проекту не встановлено. У 1864 р. церква по терпіла від пожежі, після чого її відбудували. Церква хрещата в плані, строго симетрич на щодо поздовжньої вісі, яка акцентована підвищеним об’ємом церковного залу, увінча ного банею і виділеного на чоловому фасаді

Церква Різдва Христового

План церкви Різдва Христового

437

Сумська область чотириколонним портиком тосканського ор дера з трикутним фронтоном. Обабіч приляга ють понижені рамена, в яких містилися жит лові покої графині Г.Чернишової, котра любила жити при храмі. На фасаді вони мають гале рею з приземкуватими колонами тоскансько го ордера. Приміщення церковного призначення згру повані по поздовжній вісі: маленький нар текс–сіни; квадратового плану молитовний зал, увінчаний сферичною банею на цилінд ричному світловому підбаннику, що спирається на підпружні арки й кутові пілони; віма, пере крита коробовим склепінням; дещо понижена, дуже висунута на схід апсида, перекрита напівлотковим склепінням з розпалубками над вікнами. За допомогою широких півциркульних арок приміщення літургійного призначення поєднуються з бічними покоями, що перекриті плоскими стелями по дерев’яних балках. Зовні основні засоби архітектурної ви разності пов’язані з ордерним вирішенням чолового західного фасаду. Шерег великих колон центрального портика у поєднанні з мет ричним шерегом менших колон бічних гале рей утворюють дві масштабні шкали, що надає цій невеличкій споруді рис монумен тальності. Це ж саме підкреслює і скромний, лаконічний декор: прямокутні дверні й віконні отвори без облямувань і тільки «ампірні» вікна сегментної форми, розміщені над цент ральним входом і в підбаннику, облямовані архівольтами. Колони мають помірний ента зис, тонко пророблені бази й капітелі. Ма сивність антаблемента дещо пом’якшується завдяки вишуканому профілюванню карниза і великим дентикулам. Будівля мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, зовні й усередині потинькована й побілена. Вальмові дахи по дерев’яних кроквах і баня по дерев’яних кру жалах укриті покрівельною сталлю. Пам’ятка архітектури національного значення з охорон ним № 628. Загалом Покровський собор, Введенська церква–дзвіниця та церква Різдва Христового, попри стилістичні відмінності й належність до різних архітектурних епох, формують винятко во цілісний, довершений і гармонійний ар хітектурний коплекс, який визначає архітек турно–містобудівну своєрідність Охтирки. Джерела: 1. Вечерський В.В. До питання типології української цер# ковної архітектури доби Гетьманщини // Українська ака# демія мистецтва: Дослідницькі та науково–методичні праці. — Вип. 8. — К., 2001. — С. 129–136.

2. Вечерський В.В., Звагельський В.Б. Охтирські храми, що дивом уціліли // Газ. «Старожитності». — 1993. — №3–4.

3. Вечерський В.В., Звагельський В.Б. Покрова Охтирсь# ка // Газ. «Червоний промінь» (Суми). — 1992. — 29 лютого.

438

4. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 12–18.

5. Логвин Г. Украина и Молдавия: Справочннк–путево# дитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 355–356.

6. Логвин Г.Н. По Україні: Стародавні мистецькі пам’ят# ки. — К.: Мистецтво, 1968. — С. 428–432.

7. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима# нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 225–226.

8. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 13–15.

9. Ратшин А. Полное собрание исторических сведений о всех бывших в древности и ныне существующих монас# тырях в России. — М., 1852. — С. 533–534.

10. Таранушенко С. Мистецтво Слобожанщини. — Харків, 1928. — Табл. 44.

11. Таранушенко С. Пам’ятки архітектури Слобожанщини XVII–XVIII віків // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. — К.: Держбудвидав, 1959. — С. 63–64.

12. Фомин П. Церковные древности Харьковского края — Харьков, 1916. — С. 94–99.

13. ДАСО. — Ф. Р–3343. — Оп. 1. — Спр. 150. — Арк. 59, 61–62.

14. РДІА. — Ф. 1263. — Оп. 1. — Спр. 295. — Арк. 29–93–зв.

15. РДІА. — Ф. 1286. — Оп. 3. — Спр. 202. — Арк. 1–18.

16. ЦДІАУК. — Ф. 2017. — Оп. 1. — Спр. 931. — Арк. 1–10.

17. ЦДІАУК. — Ф. 2025. — Оп. 1. — Спр. 47. — Арк. 17–19–зв.

107. Охтирка. Будинок жіночої гімназії Двоповерхова мурована будівля містить ся у північній (правобережній) частині загаль номіського центру (вул. Леніна, 2) неподалік Успенської площі (пл. Леніна) та двох інших старовинних навчальних закладів: повітового училища та чоловічої гімназії. Будівля постав лена по червоній лінії вулиці, чоловим є пів нічний фасад. У 1875 р. в Охтирці відкрито 4–класну жіночу прогімназію, яка спершу містилася в орендованих приміщеннях, а на зламі ХІХ–ХХ ст. для неї збудували цей мурований двоповерховий будинок. У перші роки ХХ ст. прогімназію перетворили на повну жіночу гімназію, що зумовило появу додаткових класів. Для їх розміщення у 1910 р. до будинку прибудували східне двоповерхове рамено. Тоді ж у будинку влаштовано водяне опалення. У 1915 р. тут розмістили військовий шпиталь, а за радянської доби будинок займала місце ва середня школа. З 1980–х рр. тут міститься школа–інтернат. Протягом радянської доби будинок неодноразово добудовувався зі сходу й заходу. Таким чином історична будівля є центральною частиною теперішньо го дуже видовженого корпусу вздовж вул. Леніна.

Сумська область

Будинок жіночої гімназії

План першого поверху будинку жіночої гімназії Будинок прямокутного плану, має кори дорне розпланування з двобічним розміщен ням класів. У центральній частині корпусу міститься вестибульна група з двомаршовими сходами, виділена ризалітом на чоловому й тильному фасадах. Вона має товсті несучі стіни з невеликим кроком (2 і 3, 5 м) і конструк тивно є ядром жорсткості всієї споруди. Первісними частинами є вестибульна група з західним раменом, у якому несучими є поз довжні стіни. На кожному поверсі містилося по 6 класних кімнат. Східне рамено, прибудоване 1910 р., значно коротше, ніж західне. Воно також має поздовжні несучі стіни й двобічне коридорне розпланування. Тут містилися різні приміщення загального та адміністра тивного призначення — актовий зал, кабінети адміністрації. Будівля має асиметричний чоловий фа сад. Вхідні двері в ризаліті акцентовані вели ким арковим «ампірним» вікном. На другому поверсі ризаліту — 6 вузеньких прямокутних вікон, розділених малими пілястрами. Зага лом архітектурні форми будівлі типові для «цегляного стилю» початку ХХ ст. у провін ційному варіанті: високий цоколь, багато гори зонтальних гуртів незначного виносу, лопатки й простінки 1–го поверху рустовані, вікна пря мокутні, з виділеними клинчастими перемич ками й виступаючими замковими каменями. За допомогою півколонок і рустованих лопа

ток вікна в західному рамені згруповані по три, що відповідає розпланувальному членуванню на навчальні класи. Східне крило вирішено де що інакше: рисунок горизонтальних гуртів, де кор підвіконних ніш такі самі, як у західному рамені, проте вікна значно ширші. До того ж по першому поверху вони мають аркові трицент рові перемички й розташовані в строгому мет ричному шерегу. Будинок зведено з місцевої цегли, все редині потиньковано. Зовні фасади первісно не тинькувалися й не фарбувалися. Зараз вони побілені. Перекриття плоскі балкові. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укри тий покрівельною сталлю. Частково зберігся первісний парапет на даху. В інтер’єрі деко ру немає. У загальній асиметричній композиції чоло вого фасаду, побудованій на поєднанні різних ритмічних шерегів, вільному розташуванні архітектурних членувань, виконаних винятково в лекальній цеглі, вбачається опосередкова ний вплив як архітектури раціонального мо дерну, так і місцевого архітектурного фолькло ру. Будинок є пам’яткою історії та архітектури місцевого значення з охоронним № 118–См. Джерела: 1. Большая энциклопедия. — Спб., 1900. — Т. 2. — С. 322.

2. ДАСО. — Ф. 759. — Оп. 2. — Спр. 651. — Арк. 1–5.

3. ДАСО. — Ф. 759. — Оп. 2. — Спр. 1177. — Арк. 1.

108. Охтирка. Будинок офіцерського зібрання Мурований, двоповерховий з підвалом, дуже видовжений, П–подібного плану будинок займає досить велику ділянку в історичному середмісті Охтирки (пров. Поштовий, 6) в ме жах колишньої фортеці між провулками Пош товим і Харківським. Чоловий північний фасад виходить на червону лінію пров. Поштового, а західний звернений до внутрішньоквар тального проїзду. Зі східного боку міститься господарський двір, відділений від провулків огорожею й одноповерховими корпусами. Будівля має досить складну історію й заз нала багатьох перебудов. Збудована нап рикінці ХІХ ст. з використанням підвалів і час тини стін першого поверху невідомої цивільної будівлі початку ХІХ ст. Є традиційна версія про те, що тут розміщувалося місцеве офіцерське зібрання. Первісно двоповерховою була лише північна частина корпусу, що виходить на пров. Поштовий. Видовжений (близько 70 м) корпус, розташований між провулками, був одноповерховим. Корпус, який замикає двір з півдня, з боку пров. Харківського, також був одноповерховим, у ньому містилися стайня, каретна і господарські служби. Під час другої

439

Сумська область

Будинок офіцерського зібрання

Проте збереглися окремі елементи первісного їх оформлення: на першому поверсі сталеві двотаври балок перекриття спираються на чавунні колони з базою і спрощеною капітел лю; у двох сходових клітинах збереглися набірні мозаїчні підлоги сходових майданчиків та ковані залізні ґратки огородження. Фасади вирішені у псевдобароковій сти лістиці: стіни розчленовані рустованими й фі льончастими пілястрами; вікна з лучковими перемичками, розташовані в складному рит мічному шерегу, мають тягнуті профільовані наличники з активно виділеними замковими каменями Перший і другий поверхи вирішені в нюансних пропорційних співвідношеннях і розділені багатообломним карнизним гур том, розкріпованим на пілястрах. Вісі вікон і пілястр першого й другого поверхів не збігаються. Завершує будівлю розкріпова ний карниз значного виносу з дентикулами. Пофарбування фасадів двобарвне: тло цег ляного кольору, членування й деталі — білі. Несучі стіни поздовжні. Перекриття плоскі балкові. Під північною половиною будівлі є ве ликий підвал, перекритий залізно–цегляними склепіннями. Дах високий, вальмовий, по де рев’яних кроквах, укритий шифером. Ця будівля зі своєрідною, насиченою фа садною пластикою є цінним елементом, що формує уцілілий фрагмент архітектурного середовища історичного центру Охтирки. Це пам’ятка архітектури місцевого значення з охоронним № 122–См.

109. Охтирка. Житловий будинок купця Ф.Курила

План першого поверху будинку офіцерського зібрання світової війни будинок був частково зруйно ваний і в повоєнний час використовувався як виробничий. У 1950–х рр. його капітально відремонтовано з надбудовою другого поверху над корпусом, розташованим між провулками. При цьому на фасадах цього корпусу зімітува ли декор старих частин будівлі. Після того тут розмістили гарнізонний будинок офіцерів і кінотеатр. Унаслідок численних перебудов теперішнє розпланування будівлі дещо хаотичне, багато камерне, наближене до анфіладного. Усі інте р’єри перероблені протягом 2–ї половини ХХ ст.

440

Мурований триповерховий будинок стоїть в історичному середмісті Охтирки в ме жах колишньої фортеці (пров. Харківський, 8). Чоловий північний фасад виходить на червону лінію провулку. Разом з розташованими по ряд будинками офіцерського зібрання й тор говельним будинком купця Ф.Курила ця будівля формує один з небагатьох фрагментів історичного архітектурного середовища, що зберігся в Охтирці. Будинок збудовано наприкінці ХІХ ст. як двоповерховий особняк відомого охтирського купця Федора Васильовича Курила. За ра дянської доби був надбудований третій по верх, а розпланування змінено відповідно до нового функціонального призначення будівлі як багатокімнатного житлового будинку. Будівля прямокутна в плані. Сходова клі тина виділена кріповками на чоловому й тильному фасадах. Розпланування кори дорне, з двобічним розташуванням кімнат. Пе рекриття плоскі балкові, дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий шифером. У схо

Сумська область довій клітині частково збереглися набірні мозаїчні підлоги на майданчиках 1–го і 2–го поверхів, а також ковані ґрати огорожі дво маршевих сходів. У зовнішньому вигляді будинку найбільш пластично розробленим є північний фасад. Тильний південний вирішено значно скром ніше, а східний і західний первісно були бранд мауерами. Північний фасад вирішено у псев доренесансних формах асиметрично, з ясно виявленою бічною віссю, яка акцентована кріповкою сходової клітини з балконом над входом. Балкон прикрашають орнаментовані залізні ґрати огорожі. Будинок має гладенький цоколь. Поверхи розділені широкими антабле ментами. Фасадні площини першого поверху оброблені дощаним рустом; великі прямокутні вікна з вузенькими тягнутими наличниками ут ворюють чіткий метричний шерег. В оформ ленні контрастно вирішеного другого поверху використана так звана римська композиційна матриця: аркові вікна з масивними профільо ваними архівольтами, які спираються на гори зонтальні імпости, з рельєфно виділеними замковими каменями, фланкуються півколона ми тосканського ордера на високих постамен тах. Ці півколони несуть широкий антаблемент, який початково увінчував будинок. Антабле мент складається з гладенького архітрава,

фриза, прикрашеного кронштейнами й фільо нками, та багатообломного карнизу, прикра шеного дрібними зубчиками. Нині над цим антаблементом височить третій поверх, спрощені фасадні членування якого повторю ють членування першого поверху. Чоловий фасад має традиційне двобарвне пофарбу вання: тло кольору жовтої вохри, деталі білі. Будинок є пам’яткою архітектури місцево го значення з охоронним № 124–См.

110. Охтирка Купецький торговий будинок по вул.Жовтневій, 14. Мурований двоповерховий будинок стоїть на червоній лінії в шерегу суцільної квартальної забудови західного боку головної вулиці Ох тирки — Жовтневої (колишньої Романовської).

Купецький торговий будинок по вул.Жовтневій, 14

Житловий будинок купця Ф.Курила

План другого поверху будинку

441

Сумська область Збудовано в 1910–х рр. у стильових фор мах, що поєднують раціональний модерн з історизуючим (неокласицистичного нап рямку). Перший поверх використовувався як торговельні приміщення, другий поверх був житловим. Будівля зазнала перебудови у дру гій половині ХХ ст., коли на першому поверсі влаштували їдальню. Будинок квадратовий у плані, 17 х 17 м, поділений навпіл несучою поперечною стіною. Південна половина має на першому поверсі зальний простір, плоскі балкові перекриття якого підтримують шість колон; над ним на другому поверсі міститься єдине приміщення, перекриття якого, прогоном 8,8 м, спирається лише на стіни. Це приміщення поділено не капітальними перегородками і його теперішнє розпланування не відповідає початковому. Північна половина будинку — це вхідна група приміщень і сходова клітина. Структура плану будівлі знайшла адек ватне мистецьке відображення в асимет ричній композиції чолового східного фасаду. Широка плоска лопатка, що відповідає попе речній несучій стіні, членує фасад на дві не рівні, по–різному вирішені половини: південна частина тривісна, з суцільною вітриною на першому поверсі і трьома прямокутними от ворами та балконом на другому. На північній половині фасаду є монументальна арка входу в магазин і консольний гранчастий еркер над нею. Це — головний композиційний акцент фасаду. Арка з виділеним замковим каменем має дещо архаїчний ампірний характер. Роз ташована поряд сходова клітина виявлена на фасаді рустованою на всю висоту стіною, яку над прямокутними дверима прорізає великий прямокутний віконний отвір на всю висоту поверху. Загалом фасадний декор дуже стрима ний: застосовано плоскі лопатки, невеликі ніші під і над вікнами другого поверху, широкий розкріпований карниз на дентикулах. Тильний західний фасад вирішений скромно й суто функціонально, а північний і південний — це брандмауери, частково закриті прилеглими будівлями. Будівля морована з цегли. Чоловий фа сад потинькований. Площини пофарбовані у світло–зелений колір, а членування й де талі — білі. Щипцевий дах по дерев’яних кроквах укритий шифером. Будинок мав пічне опалення: дві печі прилягають до попе речної несучої стіни. Усі перекриття плоскі. В інтер’єрі декору немає. Цей купецький торговий будинок — єди ний в Охтирці зразок архітектури раціональ ного модерну з деякими ремінісценціями неокласицизму. З 1984 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 64–См.

442

111. Охтирка. Особняк на пл.Жовтневій, 4 Мурований одноповерховий будинок міститься на червоній лінії північного фронту забудови Покровської площі й формує без посереднє оточення ансамблю Покровського собору. Збудований у 1910–х рр. у стильових формах, наближених до архітектури модер ну. Майже квадратовий у плані, 13,5 х 14 м, розділений навпіл поперечною несучою стіною. Первісне розпланування було ан філадним, теперішнє — коридорно–багато камерне. Первісно будинок мав два парадних входи з площі й господарський вхід з двору, з західного боку. Нині західний парадний вхід замурований. Дуже своєрідно вирішено південний фа сад, що виходить на площу: він симетричний, чотиривісний; обабіч — дверні отвори, обля мовані тягнутими наличниками з пластичною

Особняк на пл.Жовтневій, 4.

План особняка

Сумська область криволінійною верхньою частиною. У центрі фасаду — два великих спарених вікна. Кожна пара розділена рельєфною лопаткою; пере мички вікон чвертьциркульні, мають широку пластичну тягу, що імітує розкладку каменів у клинчастій перемичці. Найхарактернішою деталлю є стилізовані «рушники» між вікнами, що спускаються від карнизу до середини стіни. Вони мають фігурне закінчення у вигляді стилізованого пера й фільончасті гурти. Вінчає фасад карниз великого виносу, нижня частина якого складається з шерегу кронштейнів. Фасад має двобарвне пофарбування: тло кольору жовтої вохри, всі тяги й деталі — білі. Дворові фасади декору не мають. Будинок має плоскі балкові перекриття. Декору в інтер’єрі немає. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Протягом радянської доби тут містився Охтирський міський комітет Комсомолу. Бу дівля має також історико–меморіальне зна чення, що засвідчує меморіальна дошка на фасаді на честь загону комсомольців, що відбув звідси у травні 1920 р. на боротьбу з денікінцями. Цей камерний за масштабом особняк є рід кісним і характерним зразком провінційного модерну. Вільне використання оригінальних, неканонічних декоративних деталей спорід нює його з місцевим архітектурним фолькло ром. Він є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 120–См.

дві бічні одновіконні кріповки та центральний чотириколонний портик тосканського ордера з масивним трикутним фронтоном. Кріповки увінчані такими ж фронтонами. Вікна прямо кутні, без облямувань. Під кожним — прямо кутна ніша. Вікна бічних кріповок — у великих аркових нішах. Ордер спрощений, колони без ентазиса, проте з капітелями й базами. Се редній інтерколумній ширший, ніж бічні. Кар низ на дентикулах має незначний винос. Коридорна однобічна розпланувальна структура дуже проста й функціональна: уздовж чолового фасаду проходить коридор–рекреація (він же — вестибуль), фланкований двома квадратовими в плані приміщеннями. У цей коридор виходять двері трьох класних кімнат: центральної, розмірами 7 х 9 м, та бічних, розмірами 7 х 7,5 м. Декору в інтер’єрі немає. Первісне опалення було пічним (печі зберегли ся). Перекриття плоскі балкові, дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Підлога з дощок. Фасади мають властиве кла сицизму двобарвне пофарбування: тло кольору жовтої чи червоної вохри, деталі білі. Повітове училище в Охтирці — рідкісний зразок навчальної споруди доби пізнього кла сицизму в провінції. При невеликих фізичних розмірах завдяки ордерному вирішенню чоло вого фасаду має досить значний масштаб, що у поєднанні з лапідарністю форм справляє мо нументальне враження. З 1989 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 117–См.

112. Охтирка. Повiтове училище Мурована з цегли одноповерхова будівля міститься на північному боці Успенської площі (за радянської доби площа була названа іме нем В.Леніна). Чоловий фасад, акцентований портиком, звернений на південь і потрапляє на вісь головної вулиці міста — Жовтневої (колишньої Романовської). Завдяки цьому будівля є архітектурним акцентом у забудові площі. Точна дата будівництва документально не встановлена. У 1790 р. в Охтирці відкрито на родне училище. У 1796 р. для нього збудували дерев’яну «ізбу о чотирьох покоях». 1819 р. училище перетворили на повітове, а в 1820 р. дерев’яний будинок, у якому воно містилося, ремонтували. У 1830–х рр. той дерев’яний бу динок розібрали й натомість за «зразковим проектом» збудували мурований корпус Ох тирського повітового училища. У 1901 р. до будинку прибудували великий одноповерхо вий корпус, у якому розмістили майстерні й навчальні класи. За радянської доби буди нок використовувала школа–інтернат. Він прямокутний у плані, вирішений у стилі класицизму. На чоловому тривісному фасаді —

Повітове училище

План Повітового училища

443

Сумська область Джерела: 1. ДАСО. — Ф. 759. — Оп. 2. — Спр. 81.

2. РДІА. — Ф. 733. — Оп. 224. — Спр. 130.

3. ЦДІА України. — Ф. 1709. — Оп. 2. — Спр. 1364. — Арк. 2–5.

4. ЦДІА України. — Ф. 1709. — Оп. 2. — Спр. 2908. — Арк. 32–зв.

5. ЦДІА України. — Ф. 711. — Оп. 2. — Спр. 110. — Арк. 1–12.

6. ЦДІА України. — Ф. 771. — Оп. 2. — Спр. 235. — Арк. 1–4.

113. Охтирка. Спасо–Преображенська церква Мурована однобанна церква міститься в іс торичному середмісті в межах колишньої фор теці. Західним фасадом виходить на головну вулицю міста — Жовтневу, в забудові якої є важливим архітектурним акцентом, незва жаючи на те, що стоїть у шерегу триповерхо вих будинків і має обмежену зону видимості. Збудована коштом охтирських купців у 1907 р. за проектом, виконаним у 1902 р. харківським єпархіальним архітектором В.Х.Нємкіним, поряд з однойменним де рев’яним храмом, зведеним 1790 р. (останній розібрано 1910 р.). Первісно церква мала ви

Спасо–Преображенська церква

План церкви

444

соку двоярусну дзвіницю над західним прит вором, утрачену в 1930–х рр. За радянської доби у церкві містився спортивний зал. Церква хрещата в плані, з півкруглою ап сидою та маленькими пастофоріями обабіч неї. Рамена хреста прямокутні, північне й пів денне — укорочені. Усі вони перекриті коробо вими склепіннями, а апсида — конховим. Над середохрестям на підпружних арках і сферич них трикутних пандативах поставлено світловий 8–віконний підбанник з банею. До західного рамена прилягає тридільний у плані притвор, середнє приміщення якого перекрито хрес товим склепінням, а бічні — коробовими. В інтер’єрі храму первісні розписи, декор та іконостас не збереглися. Будівля виконана в стильових формах тодішнього офіціозного «російсько–візантійсь кого» стилю. В її образі орієнтація на стильові прийоми і форми візантійського зодчества поєднується зі спрощеним і модернізованим виконанням фасадного декору виключно в цеглі. Пластика споруди досить виразна: наріжники акцентовані масивними рустовани ми лопатками, північний та південний причілки виділені трикутними щипцями й великими спа реними арковими вікнами, вкомпонованими в аркову криву з круглою розеткою. Усі вікна ма ють циркульні перемички, облямовані широки ми архівольтами. Стіни рустовані на висоту до початку віконних арок. Особливим багатством пластики вирізняються карнизи — дрібноп рофільовані, багатообломні, зі смугами пореб рика й сухариків. Дуже пластична й виразна церковна баня, що виростає з низенького чет верика над середохрестям: аркові вікна флан ковані візантійськими півколонками, простінки рустовані; підбанник завершує фриз із дрібних кокошників, що сприймаються як аркатура. Вінчає підбанник сферична баня з глухим ліхта риком. Щипцеві дахи і баня по дерев’яних крок вах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Первісно фасади не тинькувалися й не фарбу валися, нині їх пофарбовано у світлі тони. Спасо–Преображенська церква завдяки насиченій архітектурній пластиці, значному масштабу, гармонійним формам, вигідно контрастує на тлі безликої довколишньої за будови. Є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 60–См. Джерела: 1. Бондаренко І. Характерні риси творчості харківського єпархіального архітектора Володимира Нємкіна // Архітектурна спадщина України. — К.: НДІТІАМ; Голов# київархітектура, 2002. — Вип. 5. — С. 359–363.

2. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 24.

3. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 277.

4. ДАСО. — Ф. 804. — Оп. 2. — Спр. 2. — Арк. 16–зв.

5. ДАХО. — Ф. 4. — Оп. 139. — Спр. 673. — Арк. 5–8.

Сумська область 114. Охтирка. Торговий будинок купця Ф.Курила Мурований двоповерховий будинок міс титься в історичному середмісті в межах ко лишньої фортеці (пров. Харківський, 6). Він прямокутний у плані, дуже витягнутий в ме ридіональному напрямку на всю довжину ділянки. Причілковим північним фасадом ви ходить на червону лінію пров. Харківського, а чоловий західний фасад звернений у двір. Будинок збудований місцевим купцем Федором Васильовичем Курилом наприкінці ХІХ ст., ймовірно, з використанням підмурків якоїсь давнішої споруди. На першому поверсі містилися торговельні й господарські при міщення, на другому — житлові. На початку ХХ ст. з півдня зробили невелику прибудову. Упродовж ХХ ст. будинок зазнав деяких втрат: зокрема, зруйновано аттик та змінено інте р’єри. Первісне розпланування не збереглося, теперішнє — походить з повоєнної доби. Будинок, що має поздовжні несучі стіни, поділений на декілька відсіків капітальними по перечними стінами, що фіксуються на фаса дах широкими лопатками. Північний і західний фасади насичені соковитою архітектурною пластикою, розрахованою на світлотіньові ефекти. Вони вирішені в псевдоренесансних стильових формах. Західний фасад тривісний. Невисокий перший поверх оформлено доща ним рустом. Профільований горизонтальний гурт відділяє його від контрастно вирішеного другого, у півтора рази вищого поверху. Плоскі лопатки оброблені фільончастим рустом, пря мокутні вікна облямовані тягнутими наличника ми з виділеними замковими каменями й гори зонтальними сандриками. Набагато пишніше оформлені вікна, що фіксують бічні вісі, а також три вікна на середній вісі: вони фланковані фільончастими пілястрами й акцентовані три кутними сандриками на кронштейнах. Горішню частину стін оперізує фриз, первісно прикра шений розетками (не збереглися), та профіль ований карниз на дентикулах. Композиційні вісі західного фасаду були акцентовані також атти ками, з яких зберігся лише північний.

Торговий будинок купця Ф.Курила

Будинок мурований з цегли, потинькова ний і пофарбований зовні цілком традиційно: білі деталі не темному кольоровому тлі. Пе рекриття плоскі балкові, дах щипцевий по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Серед охтирських цивільних будівель ця вирізняється добре опрацьованою пластикою фасадів. Вона є пам’яткою архітектури місце вого значення з охоронним № 123–См.

115. Охтирка. Церква св. Михайла Мурована, тринавова, базилікального ти пу церква з декоративним верхом і високою дзвіницею на західному фасаді міститься на підвищеному лівому березі р.Гусинки у центрі колишньої однойменної приміської слободи (вул. Фрунзе). Завдяки активному силуету будівля домінує серед одноповерхової са дибної забудови цієї частини міста, добре проглядаючись з далеких видових точок й відіграючи роль важливої містобудівної домінанти. Дзвіниця потрапляє на вісь вул. Фрунзе, надаючи їй вісьової спрямованості протягом 1500 м. Будувалася з 1884 по 1900 р. за проектом харківського архітектора В.Х.Нємкіна поряд з однойменним дерев’яним храмом. Стара дерев’яна Михайлівська церква на Гусинці, споруджена 1775 року, була найстарішою пам’яткою Охтирської групи. Вона була хре щата, п’ятидільна, одноверха. Усі її зруби прямокутні в плані. Центральний вищий за

Стара дерев'яна Михайлівська церква в Охтирці. Фото початку ХХ ст.

445

Сумська область рамена, увінчаний восьмигранним двозалом ним верхом зі світловими восьмериком і ліхта рем. Рамена мали дахи округлого профілю з відливами. Цю рису дослідник храму С.Тара нушенко вважав наслідком перебудов ХІХ ст., коли церкву, пошиту спочатку деревом, перек рили залізом. Церква була розібрана у 1910 р., оскільки стала непотрібною поруч з новим му рованим храмом Архістратига Михаїла. Мурований храм складається з тринаво вої чотиристовпної базиліки, довжиною 34 м з гранчастою апсидою, яка всередині ци ліндрична; дзвіниці, висотою 40 м; невисоко

Михайлівська церква в Охтирці

План Михайлівської церкви Кресленик автора

446

го притвора, що з’єднує їх і за шириною дорівнює середній наві. Середня нава вдвічі вища й ширша, ніж бічні. Підпружні арки, що спираються на хре щаті пілони, поділяють наву в поздовжньому напрямку на три дільниці (травеї), перекриті хрестовими склепіннями. Апсида перекрита конхою. Відповідні травеї бічних нав перекриті коробовими склепіннями, вісі яких перпенди кулярні щодо поздовжньої вісі храму. На кутах розташовані невеличкі прямокутні камери зі скошеними зовнішніми кутами. Їх висота дорівнює висоті бічних нав. Східні камери ви конують функції пастофоріїв (жертовника й дияконника) а західні — церковних комор. Західний притвор перекритий хрестовим склепінням, центральне приміщення в триділь ному першому ярусі дзвіниці — хрестовим, бічні — коробовими склепіннями. У північному бічному приміщенні влаштовані сходи на дзвіницю. В інтер’єрі підкреслено базилікальність будівлі й глибинний принцип розвитку внут рішнього простору: середня нава, висотою 15 м, щедро освітлена великими півциркуль ними вікнами, що відповідають люнетам хрес тових склепінь. Бічні нави, висотою 8 м, освітлюються високими двоспареними арко вими вікнами, що розташовані в бічних пряслах північної і південної стін. У середніх пряслах цих стін містяться прямокутні дверні отвори, над якими є аркові вікна, що відповідають люнетам циліндричних склепінь. Цікавою особливістю інтер’єра є смуги глибоких арко вих ніш, що містяться на бічних стінах се редньої нави нижче півциркульних вікон. У цих нішах є олійні мальовання початку ХХ ст. Мальо вання того ж часу збереглися в консі апсиди. Іконостас та інші предмети церковного начиння спеціального історико–мистецького інтересу не становлять. У зовнішніх формах підкреслена незви чайна для православного храму ярусність об’ємно–просторового вирішення будівлі: домінує високо піднесений призматичний об’єм середньої нави, що виростає з призе мистої, розпластаної структури, утвореної бічними навами, апсидою й наріжними ком партиментами. Вирішення цих двох ярусів контрастне: першому масивному ярусу з уск ладненим ритмом отворів протиставлений легкий другий ярус, стіни якого прорізані настільки великими вікнами, що вони дещо спотворюють загальну масштабність будівлі. Середня нава покрита чотирисхилим валь мовим дахом, посеред якого підноситься невисоке восьмигранне шатро, увінчане цибулястою банькою на високій шиї. В основі шатра — смуга кокошників. Аналогічні маківки поставлені на рогах об’єму середньої нави і на кінцях поздовжніх вісей бічних нав.

Сумська область Дзвіниця чотириярусна. Нижній ярус пря мокутного плану, тридільний. Другий — четве рик. Над ним — два восьмерика, верхній з яких завершений вісьмома стрілчастими кокош никами, над якими — цибуляста маківка на високій шиї. У восьмерику третього ярусу за сторонами світу влаштовані високі аркові от вори дзвонів. Декор є типовим для провінційних буді вель «неоросійського» стилю кінця ХІХ ст. Ви користані архітектурні форми й декоративні мотиви московської архітектури XVII ст. (ко кошники, лопатки, декоровані ширинками, рельєфні хрести, цибулясті баньки) а також окремі деталі з арсеналу неовізантійських та неороманських форм (півколонки з кубічними капітелями, зубчасті карнизи, аркатура). Всі архітектурні форми й деталі набрано з лекаль ної цегли. Зовні будівля не тинькувалася. Дахи по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Михайлівська церква в Охтирці є винятко во оригінальним архітектурним витвором до би пізнього історизму, в якому базилікальна розпланувально–просторова композиція до сить органічно поєднана з неоросійськими архітектурними формами. Церква є пам’яткою архітектури національного значення з охорон ним № 1534. Джерела: 1. Бондаренко І. Характерні риси творчості харківського єпархіального архітектора Володимира Нємкіна // Архітектурна спадщина України. — К.: НДІТІАМ; Голов# київархітектура, 2002. — Вип. 5. — С. 359–363.

2. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад# щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 324.

3. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М., 1857. — С. 28–29.

4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи# нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 14.

5. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 277.

6. ДАСО. — Ф. 804. — Оп. 2. — Спр. 2. — Арк. 42–зв.

ване 1652 р. Його укріплення складалися з земляного валу і мали шість невеликих бастіонів. Посад під горою був оточений час токолом.

1654 р. в південно–західній частині поки нутого городища 40 ченців Лебединського Троїцького монастиря, котрі на чолі з ігуменом Іоанникієм прийшли з Правобережжя, засну вали монастир. Первісно він називався Бла говіщенським. Всі його дерев’яні споруди (Благовіщенську церкву, трапезну, келії) й укріплення зведено у 1671–1676 рр. У першій чверті XVIIІ ст. титарем монастиря став духівник російського імператора Петра І Тимофій Васильович Надаржинський, коштом якого в 1724–1727 рр. збудовано мурований Троїцький собор. Тоді ж монастир перейме новано на Троїцький і оточено цегляним обо ронним муром. 1741 р. споруджено муровані: оборонну дзвіницю, трапезну з церквою Св.Петра і Павла, келії. Троїцький собор за архітектурним типом був тридільним, трибанним, з яскраво виявле ним вертикалізмом загальної композиції. Центральне тридільне ядро собору в 1847 р. було оббудоване численними притворами, бічними вівтарями та іншими прибудовами.

1788 р. під час секуляризації монастирсь ких маєтностей в Російській імперії Троїцький Охтирський монастир ліквідовано, його мури, трапезну церкву і корпуси келій розібрано на цеглу. Собор став парафіяльним храмом для ближніх сіл Чернетчина і Доброславівка.

Загальний вигляд монастирської гори з заплави р.Ворскли 116. Охтирський район, с.Чернетчина. Охтирський Троїцький монастир Монастир містився поблизу с. Чернетчина на старовинному Охтирському городищі, яке є покритим дубовим лісом останцем корінного правого берега р.Ворскли, що підноситься на 40 м над заплавою. Вершина городища — овал 100 х 280 м, витягнутий з південного заходу на північний схід. На західному краю го ри — невелике підвищення. На північному боці городища зберігся невисокий насипний вал, навколо якого археологічними розвідками виявлено культурний шар ІХ — ХІІ ст.

1641 р. на цьому городищі було засноване прикордонне місто Ахтир (Ахтирськ), зруйно

Монастирська гора з дзвіницею

447

Сумська область

Загальний вигляд Охтирського Троїцького монастиря в 1842 р. за тогочасною літографією

Центральні будівлі монастиря за фото початку ХХ ст.

Монастирська дзвіниця

У 1842 р. закритий монастир було віднов лено. 1844 р. збудували муровану стіну довкола монастиря з брамою, теплий храм Різдва Бо городиці, мурований і три дерев’яні корпуси келій. У другій половині ХІХ ст. при монастирі під горою споруджено муровані будівлі лікарні й готелю. На схилі монастирської гори був вхід у печери, оформлений тридільною арковою композицією, увінчаною високим фронтоном. Остаточно монастир зліквідовано у 1920–х рр., після чого тут містилася дитяча колонія. Пізніше, в 1940–х рр., зруйновано собор і всі споруди за винятком оборонної дзвіниці. Дзвіниця, побудована 1741 р., — це єдина збережена до нашого часу споруда монастиря. Вона займає найвищу точку південно–західного краю городища, що виступає у заплаву. Завдяки розташуванню в зоні найвищої композиційної активності висотний об’єм дзвіниці відіграє роль важливої містобудівної домінанти, паную чи в ландшафтних просторах долини р.Ворскли.

Зведено споруду з червоної цегли добро го випалу формату 27,7 х 15,3 х 7 см. на вап няно–піщаному розчині з домішкою товченої цегли староруською верстовою системою мурування з товщиною швів 2–3,5 см. Зраз ком послужила дзвіниця Покровського собору в Харкові, збудована 1689 р. Дзвіниця протя гом свого існування майже не зазнала помітних перебудов. У її архітектурному уст роєві наявні впливи тогочасної російської архітектури: це триярусний восьмерик, увін чаний гранчастим шатром з ліхтариком і ци булястою банькою (остання не збереглася). Загальна висота споруди 22 м. Збільшення висоти ярусів іде знизу вгору: присадкуватий перший ярус має виразні оборонні риси, тоді як восьмерик третього ярусу — дуже струнких пропорцій. Перший ярус, окрім того, значно ширший, ніж ті, що вище, має товщину стін 170 см. Перехід від першого ярусу до другого в інтер’єрі виконано у вигляді неширокого за

448

Сумська область

Загальний вигляд дзвіниці

План першого ярусу дзвіниці. Кресленик автора за обмірами 1988 р. спільно з Н.Логвин лому, тобто восьмигранної зрізаної піраміди. Зовні цей уступ накривався дашком. Вхід влаштовано зі сходу, з боку монас тирського двору. Його фланкують гранчасті півколони з горизонтальним карнизом угорі (цей портал значно поруйновано). У правому

відкосі дверного прорізу — хід у товщі стіни зі сходами на другий ярус. Первісно він виводив на бойовий майданчик прилеглого оборонно го муру, а вже звідти був вихід на другий ярус. Між’ярусні перекриття були плоскими по де рев’яних балках, яруси сполучалися між собою дерев’яними драбинами. На другому ярусі у гранях, обернених по сторонах світу, в пря мокутних облямуваннях містилися бійниці, пізніше розтесані й перероблені на прямокутні вікна. На третьому ярусі в гранях за сторонами світу влаштовано великі аркові отвори дзвону, а в діагональних гранях — дещо меншого розміру плоскі аркові ніші. Круглі отвори у нижній третині шатра (у гранях по сторонах світу) та слухи, розташовані в діагональних гранях шатра, також могли правити за бійниці. Споруда має скромний і тектонічний де кор, у якому застосовані наріжні пілястри, гурти і карнизи, півколонки, прямокутні й ар кові профільовані ніші. Кожний ярус завер шується профільованим карнизом невеликого виносу, розкріпованим на наріжних пілястрах. Усі елементи декору (півколонки, тяги тощо) набрано з лекальної цегли. Дзвіниця Охтирського Троїцького монасти ря — рідкісний збережений зразок монас тирської дзвіниці оборонного типу першої поло вини XVIII ст. Нині вона є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 125–См і потребує проведення реставраційних робіт. Охтирське городище, на якому вона розташо вана, також має охоронятися як комплексна пам’ятка природи, археології та історії. Джерела: 1. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад# щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 354–356.

2. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо# ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 500–502.

3. Зверинский В. Материалы для историко–топографи# ческого исследования о монастырях Российской импе# рии. — Ч. 1. — Спб., 1890. — С. 80.

4. Россия. Полное географическое описание нашего оте# чества. — Т. 7: Малороссия. — Спб., 1902. — С. 320.

5. Таранушенко С. Пам’ятки архітектури Слобожанщини XVII–XVIII віків // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. — К.: Держбудвидав, 1959. — С. 57.

6. Третьяков П. Стародавні слов’янські городища у верхній течії Ворскли // Археологія. — К., 1947. — Т. 1. — С. 125–126.

7. Яблонский Д. Порталы в украинской архитектуре. — К.: Изд–во АА УССР, 1955. — С. 117.

8. ДАСО. — Ф. 804. — Оп. 1. — Спр. 280. — Арк. 1–зв.

9. ДАСО. — Ф. 804. — Оп. 2. — Спр. 2. — Арк. 64–64–зв.

10. РДІА. — Ф. 796. — Оп. 119. — Спр. 1391. — Арк. 1–3.

11. РДІА. — Ф. 797. — Оп. 14. — Спр. 34092. — Арк. 1–5.

12. ЦДІАУК. — Ф. 1989. — Оп. 1. — Спр. 704. — Арк. 26–зв., 197.

449

Сумська область 117. Путивль. Будинок Жiночої прогiмназiї ім. княгині Єфросинії Ярославни Видовжений двоповерховий мурований будинок розташовано у периферійній зоні іс торичного середмістя біля перетину вул.М’яс ної (Горького) і Афанасіївської (Луначарського). Корпус поставлено посеред садиби зі знач ним відступом від червоної лінії вул.М’ясної. Причілковий фасад виходить на вул.Афа насіївську. З боку вул.М’ясної збереглася залізна на цегляному цоколі огорожа з бра мою, що датується 1908 р. Цегляні стовпчики увінчані залізними кованими ліхтарями ху дожньої роботи. Наскрізні металеві ґрати за рисунком нагадують «кубчаті» ковані ґрати, що широко застосовувалися у XVII–XVIII ст. Брама й хвіртки мають наскрізні орнаментальні залізні вінчання пластичного рисунку (мотив морських хвиль). За містобудівним значенням будівля є об’єктом рядової забудови, що формує архітектурне середовище однієї зі старовинних вулиць Путивля. Зараз пам’ятку архітектури формують три різночасові частини. Жіноча 4–класна прогімназія в Путивлі була відкрита в 1871 р.

450

згідно з ухваленим того року «Положенням про жіночі гімназії». Займала приватний дво поверховий житловий будинок, збудований на межі 1860–1870–х рр. Його викупили у власника в 1880–х рр. і добудували. Нині це західне рамено пам’ятки. В 1902–1905 рр. зі сходу до старого корпусу прибудовано двопо верхове рамено з підвалом і залом на другому поверсі. У 1908 р. цей навчальний заклад перетворено на повну 8–класну гімназію, у зв’язку з чим зі сходу прибудовано ще один двоповерховий корпус на 8 класів. У радянську довоєнну добу тут була міська школа № 1, в якій у 1939–1941 рр. вчився майбутній партизан– ковпаківець Радик Руднєв, про що свідчить меморіальна дошка на південному фасаді. Рес тавраційні роботи на пам’ятці не проводилися. Західне рамено первісно було симетрич ним, прямокутним у плані, з кріповками обабіч чолового фасаду. Головний вхід влаштовано у східній кріповці. На другий поверх ведуть па радні сходи. Розпланування першого поверху близьке до анфіладного, другого — коридорне, з двобічним розташуванням класів (первісно було анфіладним). Фасадний декор скромний, у дусі провінційного історизму: застосовано горизонтальні гурти, руст, фільончасті піляст ри, надвіконні бровки у фасонній цеглі, фігурні аттики, що вінчають кріповки. При добудові 1902–1905 рр. надбудована східна кріповка

Центральна частина корпусу жiночої прогiмназiї

Огорожа й брама жiночої прогiмназiї

Причілковий фасад прибудови 1908 р.

План першого поверху жiночої прогiмназiї. Обмір і кресленик автора

Сумська область з улаштуванням у тимпані щипця ампірного сегментного вікна. Добудований корпус ви щий за первісний внаслідок влаштування на другому поверсі двосвітного актового залу. Фасад цієї частини будівлі вирішено в неокла сицистичних архітектурних формах з застосу ванням фільончастих пілястр, глухого аттика, аркових великих вікон, розчленованих на рівні п’ят горизонтальним гуртом, що проходить по всьому фасаду. Крайнє східне рамено, що виходить при чілком на червону лінію вул.М’ясної, вирішено в архітектурних формах необароко, з широким застосуванням ліпленого декору у вигляді картушів, ваз, гірлянд тощо. Стіни першого поверху членують рустовані лопатки. Лучкові вікна мають рельєфно виділені перемички з виступаючими замковими каменями. Дру гий поверх членують фільончасті лопатки, крупні аркові вікна мають широкі архівольти з рельєфно виділеними замковими каменями. Розпланування цього рамена коридорне з двобічним розташуванням класів. Всі три частини будівлі муровані з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині. Підмурки стрічкові бутові. Стіни всередині потиньковані, а зовні потиньковано тільки західну половину будинку, а фасади прибудови 1908 р. були за лишені в лицьовому цегляному муруванні. Нині вони побілені. Всі перекриття плоскі по дерев’яних балках, підлоги дощані. Сходи де рев’яні, дахи вальмові, по дерев’яних кроквах; західна частина укрита покрівельною сталлю, східна — шифером. Жіноча гімназія в Путивлі — пам’ятка зі складною будівельною історією, що наочно демонструє стилістичний розвиток провін ційної архітектури протягом другої половини XIX — початку XX ст. Має історико–меморіаль не значення. З 1984 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 84–См. Джерела: 1. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 131.

2. Левицкий И. Город Путивль // Труды 12 археологичес$ кого съезда в Харькове. — М., 1905. — Т. 3. — С. 117.

3. Памятная книжка Курской губернии за 1893 г. — Курск, 1893. — С. 151–156.

тування лікарні. Автором проекту був архітек тор з м.Курська Бауміллер. У проектуванні брав участь молодший архітектор Северин Іванович Пекалкевич. Підряд на будівництво отримав Петро Андрійович Жаріков. Будівельні роботи були завершені в 1881 р. У цьому будинку містилися Земська управа, З’їзд ми рових суддів, Присутствіє по воїнській по винності. За радянської доби тут були різні установи, у тому числі виконавчий комітет Путивльської міської ради. Будинок пов’язаний з переломними мо ментами в житті міста й повіту. Тут 1 грудня 1917 р. відбулося засідання Путивльського

Будинок Земської управи

118. Путивль. Будинок Земської управи Двоповерхова мурована будівля містить ся в історичному середмісті по червоній лінії вулиці (вул. Леніна, 40) серед розрідженої одно–двоповерхової забудови. Відіграє компо зиційну роль важливого архітектурного акценту. Будинок закладено 1 липня 1878 р. на са дибі по вулиці Козьмодем’янській, купленій Путивльським повітовим земством для влаш

План першого поверху будинку Земської управи. Обмір і кресленик автора

451

Сумська область

Сходи в будинку Земської управи. Фото О.Ранчукова

Огорожа сходів у будинку Земської управи. Фото О.Ранчукова

Чавунні плити сходової клітини в будинку Земської управи. Фото О.Ранчукова

452

земства, на якому було ухвалене рішення визнати владу Української Центральної Ради.

17 січня 1919 р. тут відбулися перші організа ційні збори большевиків Путивльського повіту, на яких обрано повітовий революційний комітет та повітовий комітет партії. Будинок прямокутного плану, з ризаліта ми на чоловому і дворовому фасадах. Має два основні поверхи, мансарду та два підвали з входами знадвору — у північно–західному й південно–західному кутах будинку. У підва лах містилися пневматичні печі для обіг рівання будинку. Розпланувально–просторова структура строго симетрична. Первісно розпланування першого поверху було анфіладним (нині — ко ридорне). На вісі симетрії в центрі корпусу міститься вестибюль, розчленований призе мистими арками, та сходова клітина з парад ними сходами, що виділяється на тильному фасаді гранчастим ризалітом. Розпланування другого поверху також анфіладне, з двосвіт ним залом зібрань по центру. Будівля вирішена в неоренесансній архітектурній стилістиці. На чоловому східному фасаді об’єм залу виділено ризалітом, розчле нованим лопатками. Стіни й лопатки частково рустовані. Вікна першого поверху прямокутні, з декоративно оформленими клинчастими пе ремичками. Значно вищий другий поверх виді лений великими арковими вікнами. Вирішення фасаду базується на мотиві римської компо зиційної дільниці або ордерної аркади: простінки між вікнами оформлені пілястрами, вікна облямовані архівольтами, що спирають ся на масивні горизонтальні імпости. Вінчає фасад дуже розвинений антаблемент, що включає аркатуру, смугу ширинок, зубчасті карнизи. Центральний ризаліт увінчує ще й ат тик з кокошниками на вісях лопаток. Фасадний декор збагачує чавунний ґанок у вигляді балдахіна над входом, що спирається на чотири спарені колони, між якими встанов лені ліхтарі. Витончені колонки, підзори з нас крізним орнаментом еллінізуючого характеру, півциркульна закомара над входом — все це з високою точністю відлито з чавуну. Головною окрасою інтер’єру є парадні тримаршеві сходи, відділені аркою від вести буля і фланковані двома витонченими чавун ними колонками. Усі елементи — сходинки, огородження — орнаментовані, наскрізні, відлиті з чавуну. Орнаментовані косоури вико нані зі сталі. Завдяки великим вікнам сходового ризаліту й щедрому освітленню сходової клітини всі елементи сходів сприймаються на просвіт, що створює неповторний декора тивний ефект. Сходові майданчики вимощені чавунними орнаментованими плитами. У пів нічній частині корпусу містяться службові де рев’яні сходи, огороджені балюстрадою.

Сумська область Будівля мурована з цегли на вапня но–піщаному розчині, потинькована. Пофар бування фасадів традиційно двобарвне: тло кольору жовтої чи червоної вохри (кольори змінювалися з кожним ремонтом), деталі — білі. Перекриття плоскі по дерев’яних бал ках. Підлоги дощані. Мансардний дах по дерев’яних кроквах укритий покрівельною сталлю. Будинок земської управи в Путивлі є од ним з найдовершеніших архітектурних вит ворів серед громадських будівель доби істо ризму на Сумщині. З 1984 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 83–См. Джерела: 1. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 129.

2. Дейнека А. Памятники архитектуры Сумщины. — Х.: Прапор, 1989. — С. 176.

3. Історія міст і сіл України: Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 462–463.

4. Карась А. Дом, где заседало земство // Ленинский путь. — 1991. — 9 февраля.

5. Левицкий И. Город Путивль // Труды 12 археологичес$ кого съезда в Харькове. — М., 1905. — Т. 3. — С. 117.

6. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 299.

Будинок вирішено в дуже стриманій стилістиці пізнього провінційного класицизму на основі використання альбому зразкових (типових) проектів 1809 р. Будинок у плані прямокутний, внутрішніми капітальними стіна ми поділений на чотири основні приміщення. Головний вхід первісно був влаштований з подвір’я. Перший поверх, що виконував гос подарсько–допоміжні функції, низенький, трохи заглиблений в землю, з квадратовими вікон цями в цокольній частині фасаду. Від другого житлового поверху його відділяє широкий горизонтальний фриз. Другий поверх значно вищий, ніж перший. На чоловий фасад вихо дять сім прямокутних вікон витягнутих про порцій, облямованих тягнутими наличниками й увінчаних прямими сандриками (нині одне вікно замуровано). Наріжники акцентовані рустованими лопатками. Будинок мурований з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, потинькований і по білений. Опалення пічне. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Підлоги дощані, сходи дерев’яні. Дах вальмовий, по дерев’яних крок вах, укритий шифером.

119. Путивль. Будинок краєзнавця І.М.Рябініна Мурований двоповерховий будинок стоїть на північній околиці історичного середмістя, виходячи чоловим фасадом на червону лінію вул. Луначарського (колишньої Олексіївської) в шерегу одноповерхових садибних будинків. Чоловим північним фасадом звернений до ан самблю Спасо–Преображенського собору. За своєю композиційною роллю є рядовим об’єктом, що формує історичну забудову. Збудований у першій половині ХІХ ст. як садибний будинок місцевих дворян Рябініних з використанням так званого зразкового про екту, розробленого 1809 р. архітекторами Луїджі Руска та Василем Ґесте. При цьому розміри будинку зменшено в 1,5 рази, щодо проектних, дещо ускладнено декор, що цілком допускалося тодішніми будівельними нормами. Протягом ХХ ст. до дворових фа садів зроблено численні прибудови. Обабіч будинку по червоній лінії вулиці були муро вані брами з хвіртками (збереглися частко во). На захід від будинку на червону лінію виходить дерев’яний сарай пізнішого часу. Прямокутного плану садиба, значно зменше на, порівняно з первісними розмірами, нині щільно забудована різноманітними госпо дарськими спорудами, серед яких виділяєть ся старий цегляний погріб.

Будинок І.М.Рябініна

План будинку І.М.Рябініна. Обмір і кресленик автора

453

Сумська область У цьому будинку жив відомий путивльсь кий історик і краєзнавець, статський радник Іван Матвійович Рябінін (1834–1912). Він ав тор кількох книг та наукових публікацій з іс торії Путивля та його найвизначніших пам’яток: «История о Путивле...» (1911), «О Пу тивльском Преображенском соборе...» (1902) та інших. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. І.М.Рябінін був церковним старостою Спа со–Преображенського собору. Під його керівництвом протягом 1899–1900 рр. було здійснено капітальний ремонт собору та дзвіниці, а в 1903–1907 рр. — реставрацію соборного іконостасу. Поховано І.М.Рябініна навпроти його будинку, на подвір’ї Спа со–Преображенського собору. Будинок І.М.Рябініна є пам’яткою архітек тури та історії місцевого значення з охорон ним № 85–См. Джерела: 1. Ожегов С.С. Типовое и повторное строительство в России в XVIII–ХІХ веках. — М.: Стройиздат, 1984.

2. Рябинин И.М. История о Путивле, уездном городе Курской губернии. — Путивль, 1911. — С. 104–111, 151–152.

3. Собрание фасадов, Его Императорским Величеством высочайше апробированных для частных строений в горо$ дах Российской империи. — Часть 1. — СПб., 1809. — Чертеж № 23.

масивними пілястрами. Оригінальні пілястри, фільончасті по першому поверху і рустовані на другому, членують площини вуличних фасадів відповідно до прилягання внутрішніх капіталь них стін. Горизонтальні членування складають ся з карнизних гуртів і аркатурних фризів. Вікна першого поверху первісно мали лучкові перемички і облямовувалися лиштвою. Нині вони прямокутні. Вікна парадного другого поверху високі, прямокутні, з примітивним облямуванням. Стіни цегляні. Фасади потиньковані й ма ють двобарвне пофарбуваня: тло жовте, деталі білі. Перегородки першого поверху цегляні, другого поверху –дерев’яні. Опалення пічне. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Ця пам’ятка є рідкісним зразком багатока мерного міського житлового будинку ХІХ ст., що представляє архітектурний фольклор пу тивльських майстрів, який характеризується відходом від норм стильової фахової архітек тури й використанням оригінальних деталей. З 1984 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 82–См.

120. Путивль. Будинок купця Брежнєва Двоповерховий мурований будинок роз ташований у периферійній зоні історичного середмістя на плато з незначним пониженням рельєфу. Має наріжне розташування біля пе ретину вул. Кірова (колишньої Покровської) і Чапаєва, виходячи фасадами на червоні лінії забудови. Серед навколишньої одноповерхо вої садибної забудови є важливим архітектур ним акцентом. Збудовано коштом путивльського купця Брєжнєва як власний житловий будинок у другій половині XIX ст. Точна дата будівництва не встановлена. Первісно будинок був прямокутним, п’ятикамерним, з дворядним розташуванням кімнат за анфіладним принципом. На дворо вому східному фасаді був ризаліт. Впродовж XX ст. до східного фасаду зроблено кілька при будов, змінено внутрішнє розпланування. Нині на кожному поверсі містяться три квартири, кожна з окремим входом знадвору. Рестав раційні роботи не проводилися. Архітектурний образ будівлі відображає місцевий архітектурний фольклор з викорис танням широко поширених трансформованих форм з арсеналу різних історичних стилів. Бу динок піднято на високий цоколь, що необ хідно за умовами рельєфу, роги закріплено

454

Будинок купця Брежнєва

План першого поверху будинку купця Брежнєва

Сумська область 121. Путивль. Будинок Курдюмовського шпиталю Мурований двоповерховий будинок роз ташовано в історичному середмісті на південь від головної вулиці Курської (нині Кірова). Раніше в містобудівній структурі посідав наріжне становище, входячи до складу архі тектурного комплексу Покровської церкви (не збереглася). Нині пам’ятка стоїть в тилу нової будівлі середньої школи № 2, займаючи острівне становище у дворі школи і фраг ментарно проглядаючись від вул. Кірова. За композиційною роллю є архітектурним ак центом у забудові.

Будинок Курдюмовського шпиталю

План першого поверху будинку Курдюмовського шпиталю. Обмір і кресленик автора

Будинок споруджено у середині XIX ст. як шпиталь при Покровській мурованій церкві, що стояла поблизу. Назва «Курдюмовська бо гадільня» пов’язана з благодійницькою діяльністю поміщика с.Попова Слобода Пу тивльського повіту штабс–капітана Іллі Сер гійовича Курдюмова, а згодом промисловця Григорія Миколайовича Курдюмова. Його коштом цей будинок був реконструйований у 1872 р. (існує також версія про те, що буди нок був збудований у цьому році). Наприкінці ХІХ — на початку XX ст., коли на Городку було скасовано й зруйновано міську тюрму, цю ус танову на деякий час перевели в будинок Курдюмовської богадільні. Суттєвих перебудов і втрат пам’ятка не зазнала, тільки покриття даху замінено з покрівельної сталі на шифер та замуровано два вікна на дворовому фасаді. Реставраційні роботи не проводилися. 17 липня 2002 р. з іні ціативи художниці Н.Кібрик тут відкрито Пу тивльський будинок творчості та ремесел. Будинок прямокутний, розмірами в плані 16 х 15 м з невеликим виступаючим тамбуром на південному фасаді. Структура симетрична щодо двох взаємно перпендикулярних вісей. Капітальними стінами корпус поділяється на чотири покої на кожному поверсі й трикамер ний комунікаційний вузол посередині, що ділить будинок на дві половини. Особливості архітектурного вирішення пам’ятки дозволяють зарахувати її до стильо вого напрямку пізнього провінційного класи цизму. В основі композиційного вирішення лежить типовий проект із «Собрания фасадов» 1809–1812 рр. Характерними є типово класи цистичні, але дуже спрощені деталі — сандрики, карнизи, архівольти, прорисовані сухо і схема тично. Стіни першого поверху оформлені дощаним рустом. Є наріжні пілястри. Вікна першого поверху прямокутні, другого — ар кові, облямовані простою лиштвою, з підвікон ними нішами. Поверховість будівлі підкреслює на фасадах спрощений антаблемент у рівні перекриття першого поверху. Збудовано з цегли, зовні й усередині потинь ковано. Перекриття плоскі по дерев’яних бал ках. Дах вальмовий по дерев’яних кроквах, ук ритий шифером. Збереглися опалювальні печі. Пам’ятка є однією з небагатьох уцілілих у Путивлі громадських будівель середини XIX ст. З 1984 р. є пам’яткою архітектури міс цевого значення з охоронним № 81–См. Джерела: 1. Друге життя будинку Курдюмових // Сумська старови$ на. — № Х. — Суми, 2002. — С. 127.

2. Левицкий И. Город Путивль // Труды 12 археологичес$ кого съезда в Харькове. — М., 1905. — Т. З. — Рис. 3.

3. ДАКО. — Ф. 325. — Оп. 1. — Спр. 243. — Арк. 1.

4. РДІА. — Ф. 1488. — Оп. 2. — Спр. 461.

5. РДІА. — Ф. 218. — Оп. 4. — Спр. 2358.

455

Сумська область 122. Путивль. Будинок полiцейського управлiння Двоповерховий з підвалом мурований бу динок має наріжне розташування біля перети ну двох вулиць історичного середмістя — Кірова (колишньої Курської) та Калініна. Фа сади виходять на червоні лінії цих вулиць. Відіграє композиційну роль архітектурного акцента в забудові. Будинок споруджено в першому деся тиріччі XX ст. (не раніше 1902 р.) для полі цейського управління. Дещо пізніше (до 1914 р.) з двору прибудовано одноповерхо вий корпус земських складів. На першому поверсі головного корпусу були магазини, на другому — адміністративні приміщення. Розп ланування першого поверху було секційним, другого — анфіладним. Сходова клітина влаш тована у північно–східному куті корпусу.

Будинок поліцейського управління

У середині ХХ ст. дещо змінено розплану вання обох поверхів. Реставраційні роботи не проводилися. 1990 р. Сумський відділ інституту «Укрпроектреставрація» завершив розроб лення проекту реставрації пам’ятки. Будівля Г–подібна в плані. Їі містобудівна роль підкреслена влаштуванням головного входу на розі будинку. Ця частина акцентована фігурним аттиком. Фасади, звернені до ву лиць, вирішені в схожих архітектурних формах, з тою лише різницею, що коротший фасад по вул.Кірова симетричний, його вісь підкреслена тривіконною кріповкою; довший фасад по вул.Калініна асиметричний, двовісний, з двома тривіконними кріповками. Їх розміщення не по в’язане з внутрішніми капітальними стінами. Будинок вирішено в респектабельних не оренесансних формах. Деталі дещо задріб нено, вони прорисовані сухо, декор вирішено площинно. Фасади членують фільончасті пі лястри й широкі міжповерхові тяги. Кріповки увінчані фігурними аттиками з лучковою серед ньою частиною з круглими вікнами в тимпанах. Невеликі вікна першого поверху мають лучкові перемички, облямовані тягнутою лиштвою. Домінантна роль другого поверху підкреслена більшою його висотою і різноманітнішими архітектурними формами. Високі вікна мають аркові (в кріповках) і лучкові перемички та підвіконні ніші. Фасади мають традиційно дво барвне пофарбування: тло кольору жовтої чи червоної вохри, деталі білі. Муровано з місцевої цегли дуже поганого випалу на вапняно–піщаному розчині, по тиньковано. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Дах вальмовий по дерев’яних крок вах, укритий покрівельною сталлю. Будівля є цінним зразком адміністратив ного будинку початку ХХ ст. З 1984 р. — пам’ятка архітектури місцевого значення з охо ронним № 79–См.

123. Путивль. Будинок причту Покровської церкви

План другого поверху поліцейського управління. Обмір і кресленик автора

456

Мурований одноповерховий будинок стоїть на розі вулиць Кірова і Воровського (колишніх Курської і Двухрамської) у периферійній зоні історичного середмістя в оточенні садибної одноповерхової забудови. На схід від будинку зберігся фрагмент огорожі церковного под вір’я 1860–х рр. Це — орнаментована кована залізна ґратка між цегляними стовпчиками на мурованому цоколі. Будинок причту збудовано 1865 р. в за хідному куті церковного двору одночасно з бу дівництвом мурованої Покровської двух рамської церкви. Церкву було зруйновано у 1930–х рр. і тоді ж будинок причту перероб лено на житловий. При цьому замуровано два

Сумська область вікна на північному й одне вікно на південному фасадах, первісні двері південного фасаду пе рероблено на вікно, всередині зроблено де рев’яні перегородки, з дворового фасаду влаштовано дерев’яні прибудови. Змінено та кож покриття даху: первісно це була покрі вельна сталь, нині — шифер. Зараз це три квартирний житловий будинок. Реставраційні роботи не проводилися. Будинок прямокутний в плані, розмірами 8,5 х 16,5 м. Має високий цоколь, необхідність в якому пояснюється розташуванням будівлі на падінні рельєфу. Первісне розпланування невідоме. Нині перегородки поділяють буди нок на шість кімнат. Знадвору є дерев’яні прибудови.

Архітектурне вирішення фасадів за фор мами близьке до місцевого архітектурного фольклору. Чітко виділено карниз вінчання, вікна з лучковими перемичками облямовує проста лиштва. Найбільш опрацьовано чоло вий північний фасад, що виходить на головну вулицю міста. Він симетричний, середня час тина стіни виділена кріповкою і на всю висоту оформлена дощаним рустом. Вікна мають прямі горизонтальні сандрики. У бічних пряс лах фасадної площини над сандриками прохо дить зубчастий орнаментальний фриз, що за рисунком нагадує народну вишивку. Збудовано з цегли, всередині потинькова но. Зовні будинок первісно не тинькувався. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Підлога з дощок. Опалення пічне. Дах вальмо вий по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Будинок причту Покровської двухрамсь кої церкви — цінна пам’ятка місцевого архітектурного фольклору другої половини XIX ст. З 1984 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 74–См. Джерела: 1. Левицкий И. Город Путивль // Труды 12 археологичес$ кого съезда в Харькове. — М., 1905. — Т. 3. — С. 153.

Будинок причту Покровської церкви

План будинку причту Покровської церкви. Обмір і кресленик автора

124. Путивль. Будинок ремiсничого училища М.Маклакова Мурований двоповерховий будинок на цо кольному поверсі міститься у північній частині історичного середмістя, займаючи наріжну ділянку на майдані перед ансамблем Спа со–Преображенського собору. Південним фа садом виходить на вулицю Афанасіївську (вул.Луначарського, 80), а східним — на со борний майдан. Забудова вулиці садибна од ноповерхова, тому будинок училища є дуже імпозантним архітектурним акцентом поблизу міського собору — однієї з головних місто будівних домінант Путивля. На схід від ремісничого училища містяться корпуси ко лишнього міського училища та будинок І.М.Рябініна. Будівля зведена поблизу міського чоло вічого училища в 1886 р. за проектом курського молодшого архітектора Северина Івановича Пекалкевича як ремісниче училище коштом путивльського купця і мецената Миколи Мак лакова. Наприкінці ХІХ ст. він передав ре місничому училищу свою бібліотеку, що нараховувала багато старовинних рукописів і стародруків. Після його смерті ремісниче училище опікали спадкоємці М.Маклакова. У радянську добу тут містився Путивльський плодоовочевий технікум. До будинку з захо ду було прибудовано одноповерховий кор пус Г–подібного плану.

457

Сумська область Будівля має симетричний план. Два пря мокутні в плані рамена коридорного двобічно го розпланування сходяться під прямим кутом й об’єднуються розподільчо–комунікаційним вузлом — вестибулем зі сходовою клітиною, розташованими на діагональній вісі, яка є віс сю симетрії плану всієї будівлі. При цьому наріжник зрізано для влаштування головного входу, фланкованого ступінчастими пілонами на кшталт контрфорсів й акцентованого висо ким готичним щипцем. Архітектурне вирішення послідовно вит римане в дусі пізнього романтизму: цьому підпорядкована розпланувально–просторо ва структура будинку, інтер’єри та зовнішній декор. Фасади, які виходять на вулицю і на майдан, вирішені рівноцінно, в неоготичних архітектурних формах. Низенький цокольний поверх, дещо заглиблений нижче рівня денної поверхні, має квадратові вікна з найпростішим облямуванням. Вікна першого поверху (бель етажу) мають лучкові перемички й підвіконні полички з сухариками. Високі стрілчасті та півциркульні вікна другого поверху надають образові будівлі гострої характерності. По верхи розділяє на фасадах смуга поребрика. Дуже розвиненим є вінчання, що включає горизонтальні гурти, смуги ширинок, зуб часті карнизи. Найбільш виразно вирішено наріжну час тину та бічні ризаліти східного й південного фасадів. Стрілчастий портал головного входу фланковано вертикальними елементами, що

переходять у ступінчастий щипець. Вище міститься велике стрілчасте вікно, фланковане стрілчастими плоскими нішами. Разом вони утворюють характерний для архітектури цього стильового напрямку мотив трифорія. Вінчає цю частину фасаду щипець зі ступінчастою аркатурою, неоготичною нішою та маленьки ми башточками на кшталт пінаклів. Прилеглі частини східного й південного фасадів увін чані зубцями. Схожі архітектурні форми зас тосовані в декоруванні бічних ризалітів, які

Фрагмент бічного фасаду будинку ремiсничого училища М.Маклакова

Будинок ремiсничого училища М.Маклакова

458

План першого поверху будинку ремiсничого училища М.Маклакова. Обмір і кресленик автора

Сумська область акцентовані великими, на висоту двох по верхів, стрілчастими нішами й мають стріл часті вікна другого поверху. Окрім щипців, їх увінчують зубчасті парапети та наріжні баш точки. Вікна другого поверху в заглиблених частинах фасадів мають півциркульні пере мички, на відміну від провідного мотиву стрілчастих вікон. У фасадному декорі широко застосовано різноманітні зубчасті карнизи та розетки — круглі, трипелюсткові та чотирипе люсткові. Пофарбування фасаду двобарвне: тло теракотового кольору, деталі й гурти — білі. Інтер’єр будівлі дуже оригінальний. Вхід ний тамбур перекритй хрестовим склепінням, від нього на півповерху вгору ведуть прямі сходи, перекриті системою хрестових скле пінь. Обабіч вхідного тамбуру через арки відкриваються сходові марші, що провадять униз на цокольний поверх. Головний марш сходів виводить у основне, квадратового пла ну, чотириаркове розподільче приміщення. З нього можна потрапити в коридори двох ра мен будинку й на парадні тримаршеві сходи, розміщені на головній розпланувальній вісі. Цю вісь логічно завершує циліндричний ри заліт на кшталт напівротонди, що виходить у бік двору. Сходи з наскрізним орнаментом відлито з чавуну і влаштоваго по сталевих ко соурах. Завдяки щедрому освітленню вони сприймаються на контражурі й створюють яскравий декоративний ефект. Коридори розчленовані лучковими арками. Стелі в кори дорах і навчальних класах, переважно, плоскі, по дерев’яних балках. У північній частині цо

кольного поверху є квадратового плану приміщення (нині це їдальня) з хрещатим пілоном у центрі й перекриттям у вигляді системи хрестових склепінь на підпружних арках. Це нагадує конструктивне вирішення трапезних палат у російських монастирях XV–XVII ст., а також трапезну в підкліті собору Різдва Богородиці Мовчанського монастиря в Путивлі, яка, ймовірно, й слугувала прототи пом такого вирішення в ремісничому училищі М.Маклакова. У західній частині корпусу на першому поверсі є двостовпний зальний об’єм, також первісно перекритий складною системою з шести хрестових склепінь на підпружних арках. Аналогом такого перек риття є трапезна Софроніївського монастиря під Путивлем. Нині цей зал розділено пере городками на декілька приміщень. У північній частині будинку є додаткова сходова клітина з двомаршевими сходами. Будівля мурована з цегли на вапняно–піща ному розчині, потинькована. Перекриття цо кольного поверху — хрестові та циліндричні склепіння з розпалубками, решта — переважно плоскі, по дерев’яних балках. Підлоги дощані, у вестибулі — вимощені керамічною плиткою. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Ремісниче училище М.Маклакова — най цікавіша цивільна будівля Путивля, високо мистецький архітектурний витвір доби пізнього романтизму. Як пам’ятка архітектури місцевого значення (з 1984 р.) має охоронний № 91–См. Джерела: 1. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 126–129.

2. Дейнека А. Памятники архитектуры Сумщины. — Х.: Прапор, 1989. — С. 173.

3. Доклад проф. М.Г.Халанского. Приложения к протоко$ лу 16 заседания // Труды 12 археологического съезда в Харькове. — Харьков, 1902. — Т. 1. — С. 270.

4. Левицкий И. Город Путивль // Труды 12 археологичес$ кого съезда в Харькове. — М., 1905. — Т. 3. — С. 117.

5. Памятная книжка Курской губернии за 1893 г. — Курск, 1893. — С. 151–156.

6. Тимофієнко В.І. Зодчі України кінця XVIII — початку ХХ століть: Біографічний довідник. — К.: НДІТІАМ, 1999. — С. 299.

125. Путивль. Будинок фотографа Я.Фесика

Парадні сходи в будинку ремiсничого училища

Одноповерховий з мезоніном мурований будинок розташовано на рівному плато в іс торичному середмісті Путивля на одній з го ловних вулиць — Миколаївській (нині Пер шотравнева). Північним фасадом виходить на червону лінію забудови і за своєю компо зиційною роллю є рядовим об’єктом, що формує вуличний простір.

459

Сумська область Будинок споруджено наприкінці XIX ст. коштом Путивльського Мовчанського монас тиря. У кінці ХІХ — на початку XX ст. тут жив відомий путивльський фотограф Я.К.Фесик, автор численних надзвичайно цінних фотог рафій старого Путивля, яким він був до руйну вань комуністичної доби. Про більшість нині втрачених архітектурних пам’яток Путивля ми можемо скласти уявлення саме завдяки фо тографіям Я.К.Фесика. Впродовж XX ст. будинок зазнав деяких перебудов: закладено кілька вікон першого поверху, до східного дворового фасаду зроб лено дві муровані прибудови і одну дерев’яну. У повоєнну добу зашито вікна у дерев’яних

Будинок фотографа Я.Фесика

частинах стін мезоніна. В інтер’єрі влаштова но додаткові дерев’яні перегородки. Первісне розпланування було анфіладним, нині будинок розплановано на дві квартири з окремими входами з двору. Реставраційні роботи не проводилися. Будинок прямокутний у плані, з тамбуром на східному фасаді, з внутрішньою поздовж ньою капітальною стіною. Перший поверх мурований на стрічкових цегляних підмурках; мезонін, розташований над південною части ною будинку, має змішані конструкції: при чілкові стіни муровані, поздовжні — дерев’яні. Будинок має пічне опалення. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Підлога з дощок. Дахи вальмові та щипцевий, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Архітектурне вирішення фасадів, незви чайно пишне і тонко розроблене, як для мі щанського житла, відображає вплив респек табельного неоренесансного напрямку в цегляному стилі. Найбільш опрацьований чоловий північний фасад. Стіни членують рус товані пілястри, підвіконні й підкарнизні гурти. Під карнизом проходить фриз поребрика й дрібних сухариків. Прямокутні з лучковими перемичками вікна мають рельєфні бровки з виділеними замковими каменями. Підвікон на частина стіни декорована фільончастими нішами. Увінчує фасад розвинений високий аттик, на кутах якого — п’єдестали з декора тивними вазами, а по центру — витонченого абрису щипець. Декор мезоніну значно прос тіший, але в аналогічних формах. Будинок фотографа Я.К.Фесика — один з найцікавіших житлових будинків Путивля кінця XIX ст. Становить окрім історико–архітек турної ще й історико–меморіальну цінність. З 1984 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 96–См.

126. Путивль. Будинок А.Черепова

План першого поверху і мезоніна будинку фотографа Я.Фесика. Обмір і кресленик автора

460

Мурований одноповерховий будинок міс титься в історичному середмісті Путивля, вихо дячи чоловим східним фасадом на центральний майдан. У його композиції відіграє роль важли вого архітектурного та історичного акцента, що формує середовище. Будинок займає наріжну ділянку біля перетину вулиць Радянської і Пер шотравневої (вул.Радянська, 56). Головний вхід влаштовано з вул.Радянської. Будівлю зведено в 1914 р. як власний са дибний будинок місцевого поміщика А.Че репова. У 1917 р. тут розмістився повітовий революційний комітет (ревком). За часів ра дянської влади тут містилися районні комітети ВКП(б) (згодом — КПРС) та ВЛКСМ. Після зве дення для них нового будинку в 1970–х рр. у цій будівлі розмістили Путивльський кра

Сумська область єзнавчий музей, який був заснований у 1919 р. з ініціативи професійного художника, путивля нина Петра Максимовича Коренєва. Нині цей музей є одним з найкращих на Сумщині за цінністю музейної збірки (понад 6 тисяч експо натів основного фонду). З 1987 р. музей увійшов до складу Державного історико–куль турного заповідника у м.Путивлі. Протягом другої половини ХХ ст. будинок зазнав змін і перебудов. Первісно він був пря мокутним у плані, з прямокутними ризалітами з заходу й півдня. У 1958 р. з півдня вздовж вул.Радянської було прибудовано невеликий, прямокутного плану зал засідань. Його стіни були зроблені з дерев’яних пластин й обкла дені цеглою. У 1960 р. з заходу, вздовж

Будинок А.Черепова

План будинку А.Черепова. Обмір і кресленик автора

вул.Першотравневої було зроблено цегляну, прямокутного плану прибудову, в якій роз містили районний комітет ВЛКСМ. Ця прибу дова має коридорне двобічне розпланування. Унаслідок цих прибудов будинок отримав уск ладнену Г–подібну конфігурацію плану. Фасади будинку відтворюють архітектурні форми, які були характерними для російсько го ампіру (пізньої фази класицизму) 1820– 1830–х рр. Прекрасно знайдені пропорції, високохудожнє пророблення деталей, тонкий і стильний декор, найвища якість скульптур них елементів видає руку архітектора дуже високого фахового рівня. Усі фасади мають дисиметричну композицію. Головним елемен том чолового фасаду є ґанок входу, оформле ний чотирма спареними пристінними колонами тосканського ордера. Вінчає композицію трикутний аттик з декоративним рельєфом рослинного характеру. Чоловий та північний фасади мають по одній кріповці, кожна з яких виділена трикутним щипцем та мотивом ве ликого тридільного ампірного вікна, в якому окремі отвори розділені тосканськими напів колонками, що несуть антаблемент; заглибле ний тимпан арки має пишний барельєфний декор рослинного характеру. Великі прямо кутні вікна не мають облямувань, проте увін чані рельєфно виділеними клинчастими пере мичками з горельєфними маскаронами на замкових каменях. Вінчає фасади простий карниз значного виносу на дентикулах, під яким проходить барельєфний орнаменталь ний фриз. Орнаментальні мотиви запозичено з арсеналу форм класицизму: аполлонові ліри, факели, роги достатку, листя аканта, антропо морфні й зооморфні маскарони, зокрема лев’ячі голови тощо. Кольорове вирішення фасадів характерне для неокласицизму: тло світло–жовте, деталі — білі. Невисокий цоколь пофарбований у чорний колір. Будинок має складну коридорно–анфіладну систему розпланування. Під центральною час тиною є п’ятикамерний підвал з залізобетон ним перекриттям. Вхід до нього влаштовано знадвору. Будинок на цегляних стрічкових підмурках має цегляні потиньковані стіни й пе регородки, плоскі перекриття по дерев’яних балках, дощані підлоги, вальмовий дах по де рев’яних кроквах, укритий шифером. Опалення первісно було пічним, нині — водяне. Будинок А.Черепова є однією з найдовер шеніших в художньому відношенні пам’яток Путивля, унікальним зразком архітектури не окласицизму початку ХХ ст. З 1984 р. — па м’ятка архітектури місцевого значення з охо ронним № 95–См. Джерела: 1. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 144–145.

461

Сумська область 127. Путивль. Городище «Городок»

Городище «Городок». План

Урочище «Городок» є мисовидним остан цем правого високого берега річки Сейм, який міститься в історичному середмісті Путивля. З півдня він виходить до широкої рівнинної заплави Сейму. За своїми композиційно–ви довими властивостями це ландшафтна до мінанта, зона найвищої композиційної ак тивності. Путивль лежить на правому гористому березі р.Сейму на межі двох ландшафтних зон — лісостепової і степової. Природна ситу ація і ґенеза цього поселення типові для Північного Лівобережжя — так само на бере гах річок, які були торговельними шляхами, виникли Чернігів, Любеч, Новгород–Сіверсь кий, Сновськ та інші стародавні міста. У Пу тивлі правобережне плато підноситься над заплавою майже на 50 м. Ширина заплави ся гає 16 км. Над річкою між глибокими ярами виділяються кілька мисоподібних останців, розділених ярами, в яких протікали річечки Путивлька, Кринка та кілька безіменних струмків, які зараз пересохли. Маючи добрі природні оборонні якості та зручний вихід до води, ці пагорби й стали осередками пер вісного заселення цих теренів. З середини І тис. н. е. тут жили сіверяни, яким належали поселення роменської культури, віднайдені археологами в урочищах Коптєва гора, Підмо настир’я, Микільська гірка.

Збережений фрагмент північного земляного валу Городка

Укріплення дитинця Путивля в 1238 р. Реконструкція Г.Н.Логвина

462

Сумська область Протягом усієї своєї історії, аж до ХVІІІ ст., Путивль завжди був добре укріпленим містом. Середньовічна система укріплень Путивля складалася з кількох взаємопов’язаних еле ментів — городищ Коптева гора і Городок (VІІІ–Х ст.), Мовчанського монастиря–фортеці (ХVІ–ХVІІ ст.) і загальноміських укріплень (ХVІ–ХVІІ ст.).

План собору за результатами археологічних досліджень

Мурований собор на Городку. Реконструкція Ю.С.Асєєва

Урочище Городок слугувало укріпленим осередком і водночас святилищем для посе лень на Коптевій горі, Микільській гірці й Підмонастир’ї. У Княжу добу Городок був ди тинцем Путивля. У плані це витягнений з пів ночі на південь неправильний заовалений пря мокутник розмірами 115 на 97 м і площею 1,1 га (поширене в літературі визначення площі Городка 2,25 га є помилковим). Від су часного міста, що лежить на плато, відділе ний невеликим яром і валом заввишки до 3 м, висипаним у широтному напрямку. Цей вал був межею дитинця, а на північ від нього містився посад. Укріплення дитинця ро менського часу становили собою дворядний частокіл з дубових колод. Житла на городищі були прямокутними в плані, зрубної або кар касної конструкції з глиняною кубовидною піччю в кутку. Таким чином, давньоруський Путивль ви ник у кінці X ст. на базі групи роменських посе лень VIII–IX ст. і частково успадкував їхню містобудівну структуру. Розташоване на північ від цих поселень і городищ рівнинне плато да вало можливості для подальшого розвитку сельбища. Воно також було захищене від во рогів, але не рукотворними укріпленнями, а дрімучим лісом, що існував до середини XVII ст. і переходив у «Брянські дебрі». Дитинець Путивля в урочищі Городок з Х ст. відігравав значну роль у системі оборони Русі від кочівників. У той час мешканці поселень на Микільській гірці й на Коптевій горі пересели лися під захист дитинця, а самі ці урочища бу ли перетворені на могильники. У кінці Х ст. київський князь Володимир Святославич зас

План Старого дерев’яного города та Нового земляного города. Кінець XVII ст.

463

Сумська область

План Старого дерев’яного і Нового земляного городів станом на 1670–і роки. Реконструкція автора нував низку фортець у Посейм’ї й Посуллі. Са ме в цей час роменські укріплення на Городку зазнали реконструкції: на земляному валу спорудили оборонну стіну у вигляді лінії ду бових городень, шириною 2,2 м, засипаних землею. Вже у той час із півночі до Дитинця прилягав неукріплений посад, що простягався вузькою смугою паралельно річищу Сейма. Плато з напільного боку в Княжу добу було майже не заселеним.

Перша документальна згадка Путивля під 1146 р. в Іпатському літописі пов’язана з кня жими усобицями. У XII ст. Путивль став другим за значенням (після Новгорода–Сіверського) містом Сіверської землі, яка відділилася від Чернігівського князівства, а з кінця ХІІ ст. — центром невеликого удільного князівства. У дитинці на Городку були соборна церква, княжий двір, житла дружинників і майстерні ремісників. Укріплення складалися з дубових городень. Оборонних башт тоді ще не було. Ці укріплення поступово вдосконалювалися. На початку ХІІ ст., ймовірно після пожежі, збуду вали нову лінію городень значно менших розмірів — 2,0 х 1,8 м. На городнях влаштова но заборола, про які згадується в «Слові о пол ку Ігоревім». Перед самою монголо–татарською нава лою у 1237–1239 рр. на Городку було зведено мурований однобанний триконховий собор (Спасо–Преображенський або Вознесенсь кий), за характером архітектурних форм близький до тогочасних храмів Вщижа, Новго рода–Сіверського і Чернігова. 1239 р. Путивль знищено одним з монголо–татарських загонів Менгу–хана. У 1356 р. Путивль захопив литовський князь Ольґерд. 1500 р. разом з усією Сіверщи ною місто потрапило під владу Московського царства і перетворилося на найважливішу йо го прикордонну фортецю й крупний центр міжнародної торгівлі. Особливістю військо во–стратегічного розташування Путивля в цю добу було його протистояння двом супротив никам, що дуже різнилися тактикою і характе ром військово–інженерного мистецтва, Під сті нами Путивля сходилися державні кордони Московського царства і Литви (згодом — Польсько–Литовської Речі Посполитої), а між цими двома територіями клином до Путивля врізалося так зване Дике поле, не освоєне жодною з цих держав. Воно було джерелом постійної загрози татарських набігів. Все це спричинилося до ускладнення системи обо рони Путивля. Місто увійшло до складу першої прикордонної лінії, створеної у XVI ст. — «Пу тивльського рубежа». Укріплення Городка заз нають найсуттєвіших змін, бо він перетво

Панорама Старого дерев’яного города з півдня станом на 1670>і роки. Реконструкція автора

464

Сумська область

Панорама Нового земляного города з півночі станом на 1670–і роки. Реконструкція автора рюється у внутрішню цитадель дуже ускладне ної загальноміської системи укріплень: до фортеці, яка займала територію первісного княжого дитинця, у 1585 р. з півночі прибуду вали трохи менше за площею прямокутне в плані укріплення. Тепер первісна частина на зивалася Старим, Дерев’яним або Верхнім городом, нова — Меншим городом, або Но вим земляним городом. У XVIІ столітті Московський уряд надавав Путивлю великого значення, тому збереглося дуже багато описів його укріплень. Ці описи свідчать, що лінія укріплень Старого города складалася з невисокого земляного валу і дерев’яної стіни у вигляді частоколу з блан куванням (бойовим обходом), бійницями

Оборонні огорожі Старого дерев’яного і Нового земляного городів станом на 1670–і роки. Аксонометричні перерізи. Реконструкція автора

і двосхилим дахом. Крутосхили, звернені до Сейму, були ескарповані. Усього тут було дев’ять дерев’яних рублених башт: дві надб рамні і сім глухих. Із них сім були шестигран ними, одна — восьмигранною, одна — чоти ригранною. Усі вони мали власні назви. Висота їх становила 6–8 м до даху, висота наметових дахів — 4–5 м. Всі башти мали два–три яруси гарматного бою. Дві башти вінчалися «вишка ми» для спостереження за місцевістю. Вони пов’язані з двома в’їзними вузлами. Виділяла ся розмірами і висотою Вістова башта, яка ся гала 27 м у висоту, була чотириярусною, а на її «вишці» висів Вістовий дзвін. Усі башти значно виступали вперед за лінію дерев’яних стін. Цікаво було вирішено головний в’їзд до Старого дерев’яного города: Передня проїжд жа брама знаходилася у своєрідній «матні» на кшталт старовинного «захаба» між Вістовою і висунутою вперед Тайницькою баштами. Щоб в’їхати в браму, слід було зробити два крутих поворота в зоні ближнього прицільного обстрілу з цих башт. Городова стіна Старого дерев’яного города з’єднувалася з Тайниць кою баштою тарасами. Такий характер в’їзно го вузла призвів до того, що у подорожнього, котрий їхав з Нового города у Старий, створю валося хибне враження про могутність і за гальну структуру укріплень, як це видно з опису Павла Алепського середини XVII ст. Таке нез вичне інженерне вирішення з застосуванням тарас, яких більше у Путивлі не зустрічаємо, свідчить про те, що перед передніми воротами у XVI ст., коли ще не було Нового земляного го рода, знаходилася відвідна стрільниця, яка згодом була ліквідована, ймовірно, на почат ку XVIІ ст. Її рештками можна вважати тараси з Тайницькою баштою. У Старому городі в XVIІ ст. містилися Воєводський двір, «приказная изба и двор, где живут дьяки», погреби, комори, лазня, де рев’яний Спасо–Преображенський собор і три дерев’яні парафіяльні церкви. Новий земляний город, прибудований у 1585 р., відомий за старими описами з 1626 р. і реконструйований 1665 р., був укріпленням змішаного баштово–бастіонного типу. Тут оче

465

Сумська область

План укріплень Городка 1784 р Публікується вперше видні впливи новоєвропейської фортифікації, можливо пов’язані з роботою у Путивлі в 1621 р. видатного українського фортифікатора Онисима Михайловича Радишевського. Висо та земляного валу становила понад 4 м, глиби на рову — 4,26 м, ширина — 6,5 м. Це укріплення на північних кутах мало два бастіона характерних регулярних обрисів і два «вивода» (зовнішні укріплення типу равеліна) перед брамами. Даниною старим традиціям оборонного будівництва була наявність де рев’яних рублених башт: у бастіонах стояли Воскресенська і П’ятницька восьмигранні башти, посеред північного фронту валу — шестигранна «Башта над передніми проїжд жими воротами», у західному валі — чотириг ранна Іллінська надбрамна башта. Всі ці башти, споруджені 1665 р., тобто пізніше башт Старо го города, були вищими і масивнішими, мали «вишки». Прямокутні равеліни перед надбрам ними баштами мали «вороти» для підйому на ланцюгах звідних мостів через рів. Артилерія у другій половині XVIІ ст. розміщалася і в бас тіоних, і на баштах. Основним конструктивним матеріалом укріплень були дубові колоди діаметром 22–25 см. Вали і ескарпи ровів були «ослоне ны бревеньем сосновым и осиновым». Судячи з архівних описів, ці укріплення кожні 10–15 ро ків потребували серйозного ремонту. У Новому земляному городі містилися «градцких и уездных всяких чинов людей избы и клети для осадных времен», дерев’яна церк

466

Скульптура «Ярославна», встановлена на Городку в 1982 р.(скульптор В.Клоков, архітектор С.Миргородський) ва Воскресіння, льодовня, різні господарські споруди, криниці. 1621 р. Онисим Радишевсь кий (Онисим Михайлов) спорудив тут водо підйомник, який помпував воду з річки Сейм у спеціальний басейн. У зв’язку з втратою Путивлем у кінці XVIІ ст. стратегічного значення укріплення на Городку перестали ремонтувати, вони лишилися без доглядними і після 1730–х рр. почали поступо во руйнуватися, а протягом ХІХ ст. остаточно зникли з лиця землі. Сучасна топографія добре зберегла рештки Старого дерев’яного города: ще цілі вал і рів північного фронту укріплень, щоправда рів дуже розмито дощо вими водами, так що він перетворився на не великий ярок. Добре прочитуються на рельєфі місця розташування Передніх і Задніх про їжджіх воріт, а також усіх башт. Від Нового земляного города зараз жодних слідів не ли шилося, він зафіксований тільки на старих планах і в описах. Останні його рештки були знищені вибухом порохового амбара у 1798 р. Протягом другої половини ХІХ — початку ХХ ст. на Городку містилася міська тюрма. Зараз тут міський парк.

Сумська область

Загальний вигляд Городка наприкінці ХІХ ст. Фото Я.Фесика Першими дослідниками Городка на почат ку XIX ст. були місцеві аматори. Згодом ця пам’ятка привернула увагу видатного крає знавця середини XIX ст. В.Пассека — автора «Очерков России», істориків П.Роздольського і М.Халанського. Значний внесок у вивчення пам’ятки зробили місцеві дослідники кінця XIX — початку XX ст. Іван Рябінін та Яків Ле вицький. У другій половині ХХ ст. розпочалося ґрунтовне археологічне вивчення Путивля. Перші розвідки на Городку провів у 1947– 1950 рр. Д. Березовець. У 1959–1960 рр. В. Богусевич відкрив тут рештки мурованого собору. По його слідах пішов академік Б.Ри баков, провівши 1965 р. повторні розкопки собору. Цими розкопками з’ясовано, що на момент руйнування Путивля монголо–татара ми в 1239 р., собор, розмірами 18 х 20 м, не був завершений, оскільки відсутні сліди тинь ку, фресок та іншого оздоблення. З 1970–х рр. археологічними дослідженнями Путивля і його округи загалом та Городка зокрема, які здійс нювала Лівобережна слов’яно–руська експе диція Інституту археології АН УРСР, керував О.Сухобоков, нині доктор історичних наук, про фесор, котрий зумів прояснити головні питан ня ґенези та еволюції давньоруського Путивля і його округи. Його дослідженнями в 1979– 1981 рр. тут відкрито братську могилу оборон ців Путивля 1239 р., в якій виявлено 23 кістяка. Автор цієї монографії за участю В.О.Лен ченка у 1986–1987 рр. здійснив комплексні історико–містобудівні дослідження Городка. При цьому було виконано низку графічних реконструкцій укріплень Городка XVII ст. та проектні пропозиції щодо натурного відтво рення трьох дерев’яних фортечних башт з ді

лянкою валу й дерев’яної стіни, а також поз наченням фортифікаційних ліній і тих башт, які не збереглися. У 1982 р. з нагоди 800–річчя «Слова о пол ку Ігоревім» у південно–східній частині Городка встановлено бронзову скульптуру Ярославни на гранітному п’єдесталі (скульптор Вячеслав Клоков, архітектор Сергій Миргородський). У червні 2001 р. над братською могилою за хисників Путивля 1239 р. встановлено пам’ят ний знак у вигляді невеликого кургану, на яко му — кам’яний хрест, шолом, списи й прапор. Городище «Городок» у Путивлі є унікаль ною комплексною пам’яткою містобудування, історії, археології та історичного ландшафту національного значення. Проте досі це горо дище включене до Державного реєстру не рухомих пам’яток України тільки як пам’ятка археології. Джерела: 1. Археологія Української РСР. — Т. 3. — К.: Наукова думка, 1975. — С. 242–245.

2. Вечерский В.В. К вопросу о воссоздании крепостных ансамблей в исторических центрах городов Левобереж$ ной Украины и Приднепровья // Проблемы реконструк$ ции городов и сел Украинской ССР. — К.: КиевВНИ$ ИТАГ, 1989. — С. 4–11.

3. Вечерский В.В. Путивль — пограничная крепость Рус$ ского государства (К вопросу о структуре города и харак$ тере укреплений) // Древнерусский город Путивль / Тезисы докладов и сообщений областной научной кон$ ференции, посвященной 1000–летию г.Путивля. — Путивль, 1988. — С. 29–32.

4. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 64–72.

5. Вечерский В.В., Ленченко В.А. Путивль: проблемы ре$ конструкции детинца // Строительство и архитектура. — 1987. — № 2. — С. 22–24.

467

Сумська область 6. Вечерський В.В. Архітектура 2–ї половини XVII — 70–х років XVIIІ ст. // Історія української архітектури / Ю.С.Асєєв, В.В.Вечерський, О.М.Годованюк та ін.; За ред. В.І.Тимофієнка. — К.: Техніка, 2003. — 472 с.: іл. — С. 212–213.

7. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщи$ на доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охоро$ на. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — С. 98, 120–121.

8. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад$ щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 325–330.

9. Вечерський В.В. Середньовічні фортифікації Путив$ ля // Пам’ятки України: історія та культура. — 2001. — № 1–2. — С. 21–29.

10. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо$ ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 310–330.

11. Златоверховников Н.И. Памятники старины, нового времени и другие достопримечательности Курской губер$ нии. — Курск, 1902. — С. 66–68.

12. Левицкий И. Город Путивль // Труды 12 археологи$ ческого съезда в Харькове 1902 г. — М., 1905. — Т. 3. — С. 153.

13. Некрополі Сумщини. — Суми: Собор, 2004. — С. 84.

14. Пассек В. Поездка в Путивль // Очерки России, издаваемые Вадимом Пассеком. — Кн. 1. — СПб., 1838. — С. 130–131.

15. Сухобоков О.В. Древнерусский Путивль и его округа (по материалам археологических исследований). — Пу$ тивль, 1990. — 152 С.

16. Сухобоков О.В. К возникновению и ранней истории Путивля // Древнерусский город. — К.: Наукова думка, 1984. — С. 120–123.

17. ДАКО. — Ф. 325. — Оп. 1. — Спр. 242.

18. РДАДА. — Ф. 1356. — Оп. 1. — Спр. 2049–2053.

19. РДАДА. — Ф. 210. — Книги Бєлгородського стола. — Кн. 65. — Арк. 491–504.

20. РДАДА. — Ф. 210. — Книги Бєлгородського стола. — Кн. 73. — Арк. 161–168.

21. РДАДА. — Ф. 210. — Книги Сєвського стола. — Кн. 13. — Арк. 421–436.

22. РДАДА. — Ф. 210. — Справи різних міст. — Кн. 76. — Арк. 190–197.

23. РДАДА. — Ф. 210. — Справи різних міст. — Кн. 8. — Арк. 25–40.

24. РДВІА. — Ф. 349. — Оп. 27. — Спр. 6.

25. РДВІА. — Ф. 418. — Оп. 1. — Спр. 487.

26. РДВІА. — Ф. ВУА. — Спр. 18821. — Арк. 5.

Дворянський особняк (графа Головіна)

План дворянського особняка. Обмір і кресленик автора

128. Путивль. Дворянський особняк Мурований одноповерховий будинок міститься на західній околиці історичного се редмістя (вул.Воровського, 24). Займає на ріжну ділянку біля перетину вул.Воровського з вул.Першотравневою, видовженим чоло вим східним фасадом виходить на вул.Во ровського. За своєю композиційною роллю є рядовим об’єктом, що формує архітектур не середовище. Збудований наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. (точна дата не з’ясована) як дворянсь кий особняк. Належав, ймовірно, графу Го ловіну. За радянської доби тут містився ліку вальний заклад, для потреб якого будинок був повністю перепланований (характер первіс ного розпланування не з’ясовано).

468

Фрагмент фасаду особняка з ґанком

Сумська область Будинок прямокутного плану, дисимет ричний. Головний вхід з ґанком зміщено до північного краю чолового фасаду. Нині внут рішнє розпланування коридорне, з двобічним розташуванням приміщень. Фасади вирішені в архітектурних формах неоросійського нап рямку «цегляного» стилю, характерних для доби зламу ХІХ–ХХ ст. Стіни розчленовані рус тованими лопатками, мають профільований цоколь та масивний зубчастий карниз. Прямо кутні (на чолі) й аркові (на причілку) вікна ма ють наличники й сандрики, форми яких спро щено відтворюють характерні архітектурні деталі архітектурних пам’яток цього регіону XVII ст. Над дверима — вишуканий за рисунком навіс на кронштейнах з кованого заліза тонкої мистецької роботи. У таких же формах, з дея ким впливом пластики модерну, виконано перила ґанкових сходів. Будинок мурований з місцевої цегли. Стіни всередині потиньковані й побілені, зовні не тинькувалися й були вирішені в лицьовій цеглі. Нині фасади мають двоба рвне пофарбування: жовте тло з білими де талями. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Вальмовий дах по дерев’яних крок вах укритий шифером. Цей дворянський особняк має одне з най кращих архітектурних вирішень фасадів серед жилових будівель доби історизму на Сумщині. З 1984 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 73–См. Джерела: 1. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 139–141.

129. Путивль. Магазин купця О.Брянцева Мурований двоповерховий будинок стоїть у шерегу суцільної фронтальної забудови по червоній лінії головної вулиці міста Курської (нині Кірова, 49) на плато історичного се редмістя. Поряд містяться торгові ряди купців Пономарьових. Первісно магазин О.Брянцева входив до загального комплексу торгових рядів, що формував південний фронт забудо ви вулиці Курської. Будинок зведений у 1910–х рр. коштом путивльського купця Олексія Михайловича Брянцева. На першому поверсі містилися його магазини, а приміщення другого поверху зда валися в оренду. Нині будинок використо вується за призначенням, близьким до пер вісного: на першому поверсі — магазини, на другому — офісні приміщення. Будинок прямокутного плану міститься між брандмауерними стінами двоповерхових будівель, які фланкують його. Чоловий північ

Магазин купця О.Брянцева ний фасад симетричний. Вісь симетрії акцен тує кріповка, що виділяє на фасаді сходову клітину. По центру кріповки міститься високий дверний отвір з лучковою перемичкою і ори гінальним пластичним облямуванням. Над цим порталом — вікно з графічним облямуван ням. Вінчає кріповку щипець, декорований графічно вирішеним мотивом стилізованої іонічної капітелі. Особливістю архітектурної композиції цієї пам’ятки є розбіжність ритмів фасадних чле нувань першого й другого поверхів. Лівий і пра вий боки фасаду в рівні першого поверху ма ють симетричну тридільну стуктуру. Фасадну площину другого поверху в метричному шере гу членують лопатки, між якими — великі одна кові вікна з лучковими перемичками. Лопатки прорізають карниз вінчання й переходять в еле менти, які членують хвилястий аттик. Чоловий фасад вирішено в стилістиці раціонального модерну в провінційному варі анті. Пофарбування фасадів традиційно двоба рвне: тло червоне, деталі, карнизи й парапет аттика — білі. Тильний фасад вирішений суто функціонально, без декору. Розпланування другого поверху коридор не з двобічним розташуванням приміщень. На першому поверсі сходова клітина з двомар шевими сходами розділяє два однакових тор гових зали з підсобними приміщеннями біля тильної стіни. Будинок муровано з цегли й потинькова но. Несучими є поздовжні стіни. Перекриття плоскі балкові. Дах щипцевий, по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Зберігся первіс ний рисунок віконних рам другого поверху. Магазин купця О.Брянцева — єдиний у Путивлі будинок у стилі модерн. З 1989 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 139–См. Джерела: 1. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 134.

469

Сумська область 130. Путивль. Мовчанський монастир Архітектурний комплекс Мовчанського монастиря міститься на південно–східній околиці міста. Він посідає високий пагорб– останець правого корінного берега р.Сейму і включає такі муровані з цегли споруди: собор Різдва Богородиці, надбрамну дзвіницю, теп лу церкву Різдва Іоана Предтечі, настоя тельський корпус, оборонний мур з наріжною

баштою, трапезну, а також два господарські корпуси на зовнішньому монастирському дворі. Собор і дзвіниця є головними місто будівними домінантами в панорамі Путивля. З північного боку збереглися два оборонних мури — внутрішній, що безпосередньо опері зував монастирську територію, і зовнішній, вздовж дороги до р.Сейму. Ці мури — чи не єдині зримі рештки колись грізної мурованої фортифікації Путивля.

Загальний вигляд Мовчанського монастиря з Городка. Фото Г.Логвина 1970–х рр.

Мовчанський монастир. Фото 1870–х рр.

470

Сумська область

Мовчанський монастир. Фото початку ХХ ст.

Панорама Мовчанського монастиря від річки Сейм. Фото кінця ХІХ ст.

471

Сумська область

План Мовчанського монастиря Обмір і кресленик автора: 1. Собор 2. Надбрамна башта–дзвіниця 3. Трапезна Монастир органічно вписано у неповтор ний за красою епічний ландшафт, який втішає мальовничою річкою, що вільно розливається по веселих луках у тіні пагорбів, укритих гаями і садами. Таких ідилічних краєвидів нині в Ук раїні збереглося дуже мало. Але з історичного погляду ця картина дещо оманлива: заглиблю ючись в минуле, можна виявити нині приховані чи забуті драматичні пристрасті, що вирували на берегах Сейму протягом XVII ст.: «Это бла гословенное и ныне столь спокойное По сеймье — некогда главный притон самозван цев и гнездо возмутителей, откуда неистовые толпы стремились беспрестанно буйствовать на пепелище отечества», — так стильно вис ловився про Путивль краєзнавець першої по ловини XIX ст. Д.Деменков. Мовчанський монастир має надзвичайно складну й заплутану історію. Атрибуція його в цілому та окремих споруд донедавна не була з’ясована. Всі дотеперішні атрибуції, зроблені в ХІХ та ХХ ст., доводиться визнати сумнівни ми. Досі більшість дослідників датували стіни й башти монастиря початком XVII ст., надб рамну дзвіницю — 1700 р., собор Різдва Бого родиці — 1630–1636 рр. Вперше ці атрибуції навів архімандрит монастиря Сосфен у руко писі «Краткая историческая записка о Пу тивльском монастыре» 1855 р., а опублікував у своїй праці 1884 р. П.Преображенський. Де які відмінності вніс Ю.Нельговський, котрий датував собор кінцем XVI — початком XVII ст. і вважав його не Богородичним, а Фрола і Лав

472

4. Церква Різдва Іоана Предтечі 5. Настоятельський корпус (Консисторія) 6. Мур зовнішньої оборонної лінії

Чудотворна ікона Мовчанської Богородиці

Сумська область

Лжедмитрій І ра. Принципово іншу атрибуцію запропонува ли дослідники монастиря В.Трегубов та В.Ве черський: собор разом з дзвіницею, яка насп равді первісно була фортечною надбрамною баштою, разом з мурами та наріжними баштами споруджено в один будівельний період у перші роки XVIІ ст. (1602–1604 рр.).

Розглянуті в хронологічній послідовності повідомлення джерел, які стосуються Мов чанського монастиря, дозволяють остаточно з’ясувати історію виникнення монастиря та ат рибуцію його споруд. У 1405 р. за 20 км. на північний схід від Путивля, поблизу нинішнього с.Нова Слобода, при болоті Молче на місці об’явлення чудотворної ікони Богородиці ви ник монастир, який дістав назву Молченсько го. Головною святинею його була чудотворна ікона Мовчанської Божої Матері, на початку XVII ст. перенесена до путивльського монасти ря, який і успадкував цю історичну назву. У 1591 р. у Путивльських «писцових кни гах» з’являється запис: «В Путивльском уезде от города 20 верст монастырь Молченский, да того ж монастыря на посаде в остроге теплый храм Софии, Премудрости Божией, да собор Пресвятыя Богородицы». Цього таки року мо настирський ігумен Пафнутій купив у Путивлі «осадный двор», на якому поставив церкву Фрола і Лавра. Протягом 1592–1593 рр. наве дені відомості повторюються в грамоті мос ковського царя Федора Іоановича, яку було надано ігумену Пафнутію. Саме в ці роки монастир над болотом Молче зруйнувати татари, тому ченці на чолі з ігуменем Пафнутієм переселяються до Пу тивля. У 1597 р. в документах уперше згадуєть ся самостійний Путивльський монастир і його перший ігумен Ілля, котрий скаржився до Моск ви на надмірні податки, якими обкладено мо настир і приписну до нього церкву Фрола і Лав ра. У відповідь надійшла жалувана грамота від 5 вересня 1597 р.: «И аз Иов, патриарх царствую щего града Москвы и всея Руссии, игумена Илию с братьею, и того монастыря Флоровско

Мовчанський монастир у 1604 р. Вигляд з заходу. Реконструкція автора

473

Сумська область

Вигляд Мовчанського монастиря з заходу в процесі реставрації. Фото В.Бикова 2002 р.

го попа пожаловал: дани своея церковныя и ка зенных пошлин имать не велел для того, что тот монастырь стал вновь, и государевы руги к тому монастырю нейдет, приходу к той церкви немного и монастырская вотчина запустела». У 1602 р. путивльський ігумен Ілля поси лає в Москву чолобитну, в якій є такі слова: «Строится де у Путивле Государева Богомолья Рождества Пречистой Богородицы общий мо настырь вновь, за посадом, над Крынкою». Це — перша згадка про будівництво Мов чанського монастиря з топографічною при в’язкою (р.Кринка протікала через Путивль з півночі й сходу від монастиря). У 1603 р. мос ковський цар Борис Годунов надав монастирю нові маєтності й подарував коштовну панагію.

18 листопада 1604 р. Путивль добровільно здався Лжедмитрію І, присягнувши йому на вірність як законному московському цареві. Відтоді й до 26 травня 1605 р. Мовчанський монастир у Путивлі був резиденцією Самоз ванця. Його сучасник, очевидець тих подій, француз Я.Маржерет у своїх «Записках про Росію» підтверджує наявність в Путивлі муро ваної фортеці. У 1605 р. внаслідок бойових дій Смутного часу Молченський монастир над болотом Молче було вщент зруйновано, ченці його по лишили напризволяще, а маєтності передано Путивльському Мовчанському монастиреві. З цього року монастир у Путивлі називають «Большим Молчанским Белыя Богородицы».

Панорама Мовчанського монастиря після проведення першої черги реставраційних робіт. Фото В.Бикова 2002 р.

474

Сумська область

Авторський проект реставрації і пристосування Мовчанського монастиря 1981 р. Розгортка з західного боку

Авторський проект реставрації і пристосування Мовчанського монастиря 1981 р. Фото з макета Мовчанський монастир, збудований про тягом 1602–1604 рр., мав муровані укріплення. На ті часи в Московії було багато монастирів, що виконували роль оборонних форпостів: Троїце–Сергіїв, Соловецький, Пафнутьєв–Бо ровський та Кирило–Білозерський. Без них захист державних кордонів і підступів до сто лиці був би просто неможливий. Від звичайних фортець вони відрізнялися лише тим, що за логою їх були ченці. Згідно з урядовим нака зом, при появі ворога вони мусили не залишати стін монастиря і відбивати напад. Свідченням надійності укріплень Мов чанського монастиря є те, що Лжедмитрій І у 1605 р. саме тут мав свою резиденцію, і по чувався цілком безпечно. З цим історичним персонажем пов’язана найбурхливіша сторін ка історії монастиря. Так званий Лжедмит рій І за версією царя Бориса Годунова був чен цем–розстригою Гришкою Отрепьєвим, а за дослідженнями серйозних істориків — не вик

лючено, що й справжнім сином Івана Грозно го, царевичем Дмитрієм, котрий, проте, не мав юридичних прав на московський престол (царевич був, по–перше, сином невінчаної дру жини Івана Грозного, а по–друге, він і справді був чернець–розстрига). Здобувши добру освіту десь в Україні й зібравши тут у 1604 р. невелику армію, переважно з козаків, він ру шив на Москву. У відомій битві під Добриничами армія Бориса Годунова розгромила царевича і він зібрався тікати до Польщі. Аж раптом на бойовище прискакав один московитянин з повідомленням, що головне місто Сіверської землі Путивль перейшло на бік царевича і го тове виставити на його підтримку 40–тисячне військо. Розташувавшись у Мовчанському монас тирі під захистом путивльського воєводи Руб ця–Мосальського, царевич почав збирати військо для нового походу. У трагедії Олекса ндра Пушкіна «Борис Годунов» цар Борис дає історично точну оцінку результатам битви під Добриничами: «Розбитий він, та нам яка користь? Ми здобули даремну перемогу. Він наново свої зібрав загони І нам до стін путивльських грозиться» (переклад Миколи Зерова). У стінах монастиря Лжедмитрій І провів 4 місяці. За переказами, він жив у бойовій ка мері над вівтарем монастирського собору. За свідченням М.Карамзіна, у Мовчанському монастирі відбулася досить дивна зустріч

475

Сумська область

Поздовжній розріз собору. Кресленик автора

Собор Різдва Богородиці Мовчанського монастиря. Вигляд зі сходу. Фото автора 1986 р.

План першого ярусу собору. Обмір і кресленик автора

476

Лжедмитрія зі шпигами Бориса Годунова. Той послав до Путивля ченців Чудового монасти ря, котрі, нібито, особисто добре знали Гриш ку Отрепьєва, аби викрити його. Побачивши через вікно своїх колишніх «сотрапезників», царевич перевдягнув у своє вбрання шляхти ча Іваницького й посадив того в своє «тронне крісло». Коли Іваницький допитав ченців, ті зізналися, що мають завдання отруїти царе вича. За іншою версією, про підступи цих агентів Лжедмитрій довідався завдяки «слу хам» — пустотам у стінах, які сполучали бойову камеру, де сидів царевич, з підвалом собору, де тримали московських ченців, і той міг чути їхні розмови. Після Лжедмитрія І в Мовчанському мо настирі збереглося кілька реліквій: так зване «тронне крісло Самозванця» (нині в Путивльсь кому краєзнавчому музеї), образ Жировицької Божої Матері — явно католицького письма, проте дуже шанований у Путивлі, та дерев’яна скульптура «Христос у темниці» — шедевр станкової пластики кінця XVI — початку XVII ст. Нині ця скульптура також зберігається в Пу тивльському краєзнавчому музеї. У XIX ст. ця монастирська реліквія демонструвалася про чанам так: у «келії Самозванця» над соборним вівтарем, у тронному кріслі сидів дерев’яний Христос у чернечому вбранні. Слід відзначити, що скульптура первісно не була розрахована на драпірування, оскільки однаково детально модельовано лице, руки і всю постать. За ха рактером пластики цей твір дуже подібний до народної скульптури Західної України; мабуть, звідти він і походить. Напрочуд одухотворене лице стражденного Христа, що підніс праву

Сумська область

Південний фасад собору. Реконструкція автора станом на перший будівельний етап 1604 р. руку, ніби захищаючись від удару, — образ всіх принижених і скривджених. Після перенесення бойових дій у глиб Мос ковії Путивльський Мовчанський монастир знову став центром нового етапу громадянсь кої війни. За свідченням історика К.Валішевсь кого тут утворилося справжнє «революційне вогнище» всіх українських земель, головний осередок боротьби проти московських по рядків під гаслами «землі і волі». У Путивлі цей опозиційний рух знайшов уже готові ор ганізаційні форми. Бунтівників підтримали новопризначений путивльський воєвода князь Григорій Шаховськой та чернігівський воєвода князь Телятевський. Останній висунув на головнокомандувача повстанської армії свого колишнього холопа Івана Болотникова, котрий з підставної фігури скоро зробився справді видатним полководцем. Центром повстання Болотникова 1606–1607 рр. лишався Путивль. Звідси повстанська армія вирушала на Москву, сюди на початку 1607 р. привів кілька тисяч чоловік Лжепетро — донський козак Ілля Горчаков. Після цих бурхливих подій 24 квітня 1612 р. в соборі Мовчанського монастиря ста лася пожежа, після якої храмову чудотворну ікону Мовчанської Богородиці перенесли до собору Святодухова монастиря. Ця пожежа дуже поруйнувала собор. Відбудова затягува лася, оскільки 1613 р. Путивль взяла штурмом і розгромила польська армія, а 1618 р. — сплюндрували козаки, які під проводом гетьма на Петра Конашевича–Сагайдачного йшли до Москви на допомогу польському королевичу Володиславу. 27 серпня 1621 р. Путивльсько му Мовчанському монастиреві надається жалувана грамота царя Михайла Федорови

Західний фасад собору. Реконструкція автора станом на перший будівельний етап 1604 р.

Західний фасад собору. Реконструкція автора станом на середину XVIІ ст. ча, в якій згадуються монастирські «круглая башня» і «тайник», тобто класичні елементи тогочасної фортифікації. Собор було відбудовано у 1630 р. і заново освячено тільки в 1636 р., як про це свідчив на пис на дерев’яному напрестольному хресті: «Освятися алтарь сей Господа и Бога и Спаса

477

Сумська область

Північний фасад собору Різдва Богородиці. Кресленик інституту Укрпроектреставрація 1976 р.

Східний фасад собору. Проект реставрації, розроблений інститутом Укрпроектреставрація 1976 р.

нашего Иисуса Христа и водружен бысть крест сей в церковь Пречистыя Богородицы честнаго ея Рождества 7144 года января в двадесятый день...». Довгий час ця дата вва жалася датою заснування мурованого собору, проте історичні джерела її не підтверджують. У 1654 р. секретар Антіохійського патріарха Макарія Павло Алеппський проїздом з Києва до Москви відвідав Мовчанський монастир і залишив нам його опис: «Монастир на око лиці міста, на високому пагорбі, що підноситься над навколишніми землями, а перед ним уни зу тече річка. Він весь мурований. Під спів ми піднялися по високих сходах у святу церкву. Вона має великий склепінчастий купол, оточе ний великою галереєю, звідки відкривається чудовий краєвид на річку і поля. Коло цієї церкви є інша — мала, в ім’я Нерукотворного образу, і поблизу неї красива дзвіниця. Кругом великого купола є ще високі куполи. Під цією церквою багато підвалів, склепи і монастирсь ка трапеза з церквою в ім’я св.Антонія. Склепи в цій країні мають вигляд красивих житлових приміщень з горбоподібним мурованим скле пінням: всередині їх маленькі віконця, в яких ставлять свічки недільними і святковими ран ками...» У соборі Антіохійський патріарх Ма

карій відслужив літургію, а в нижній церкві — панахиду на могилі Ієремії, митрополита Акрського. Поряд з Ієремією було і поховання грецького єпископа Неофіта. Вони належали до численної громади грецьких єпископів, котрі в ХVІ–ХVІІ ст. їздили вижебрувати фінан сову допомогу до Москви. Ці двоє десь у 1640–х рр. занедужали, проїжджаючи через Путивль, і тут померли. Отже, за результатами комплексного аналізу архівних та літературних джерел встановлено, що монастирські собор Різдва Богородиці, мури з наріжними баштами і надбрамною (нині це перший ярус надб рамної дзвіниці) зведено в один будівельний період, який можна приурочити до двох дат: 1602–1604 рр. У подальшому всі споруди зазнали перебудов. На підставі натурних досліджень, аналізу текстових й іконографічних джерел можна зробити висновки, що у XVII ст. монастирська територія, обмежена оборонними мурами, в плані становила неправильний шестикутник, витягнутий з заходу на схід згідно з обрисами гори, периметром близько 300 м. Надбрамна башта розташована з заходу, з боку міста. Стіни мали незначну висоту — не більше 5,5 м

478

Сумська область

Дзвіниця Мовчанського монастиря. Вигляд з заходу. Фото початку ХХ ст.

План першого та другого ярусів четверика дзвіниці Кресленик автора при товщині від 2,0 до 4,5 м (за свідченнями літературних джерел). Усі башти, крім надб рамної, були циліндричними й мали діаметри 6–8 м. Їх було не менше п’яти. Донині зберег лися нижні частини двох із них, а також квад ратна в плані надбрамна башта, перебудована на дзвіницю. Усі укріплення, окрім надбрамної башти, збереглися в первісних формах до 30–х рр. ХІХ ст., коли їх стали планомірно руй нувати при подальшій розбудові монастиря. Тоді саме було зроблено словесні описи башт і мурів, щоправда досить узагальнені.

Собор Різдва Пресвятої Богородиці. Він є центральною спорудою і в оборонній сис темі, і в архітектурній композиції монастирсь кого комплексу. Розташований посеред под вір’я. Цей собор — явище в українській архітектурі цілком унікальне. Ця унікальність пов’язана з незвичайністю форм споруди і наявністю двох основних будівельних етапів. Висловлювалися гіпотези, що теперішній храм — це лише частина стародавньої, наба гато більшої споруди, можливо, хрещатої п’ятидільної; або, навпаки, що собор є пізньою прибудовою до стародавньої фортечної баш ти, перетвореної на вівтар. Обидві ці гіпотези не знайшли підтвердження. Нині собор є складною структурою, яку ут ворюють три висотні об’єми типу «восьмерик на четверику» скомпоновані «глаголем» і ото чені з заходу й півдня аркадою–галереєю. До найвищої вежі (нави) зі сходу прилягає вівтар, а з півночі — бічний вівтар Святих Зосими і Савватія, Соловецьких чудотворців. З півден ного боку в 1762 р. було влаштовано симет ричний бічний вівтар в ім’я Святих Симеона і Савви, Сербських чудотворців (не зберігся). Храм двоповерховий, тобто «на підкліті», за московськими взірцями. У верхньому храмі містився головний престол — Різдва Пресвя тої Богородиці, у нижньому — престол в ім’я Собору Пресвятої Богородиці. У рівні підкліту всі три компартименти ма ють перев’язку мурування, а отже — збудовані одночасно. Центральне приміщення перекри то системою хрестових склепінь, що спира ються на квадратний стовп у центрі; східне приміщення перекрито циліндричним скле пінням з розпалубками, північне — хрестовим. Функціональне призначення цих приміщень таке: центральне — тепла церква Собору Богородиці, яка могла первісно слугувати мо настирською трапезною, на що прямо вказує Павло Алепський у 1654 р. (архітектурне вирішення інтер’єру типове для трапезних па лат в Московії XVI ст.); східне приміщення — вівтар; північне — ризниця. Під останньою є однокамерний підвал із входом знадвору. Збереглися первісні дверні й віконні отвори, які мають аркові перемички. Дверні отвори — з чвертю без відкосів, віконні — з чвертю і зов нішніми й внутрішніми відкосами. Збереглися також дві стрільниці (бійниці) нижнього бою: у південній стіні вівтаря — з чвертю і внут рішніми відкосами; у східній стіні ризниці — така сама, тільки з подвійною чвертю. Це — свідчення того, що монастирський собор первісно мав виконувати оборонні функції. Галерея, що оточує три основні об’єми з двох боків, в основі своєї конструкції має прямокутні в перетині стовпи, з’єднані арками між собою і зі стінами храму. Утворені таким чином прямокутні й квадратні в плані ділянки

479

Сумська область Сумська область перекриті хрестовими склепіннями на під пружних арках. Зверху на них була вимощена каменем відкрита плоска тераса, для входу на яку перед західним фасадом були влаштовані прямі двомаршеві сходи на так званих повзу чих арках. Висотно розкриті компартименти другого ярусу собору (нава і бічний вівтар) різко конт растують з низенькими затемненими при міщеннями першого ярусу. Але такий характер архітектури другого ярусу є результатом пере будови. Натурні дослідження 1970–х рр. пока зали, що й на другому ярусі четверики трьох основних об’ємів майже на всю висоту є пер вісними і мають перев’язку мурування. На цих четвериках стоять восьмерики, які (окрім східного) зовсім інші за архітектурними фор мами й будівельно–технічними параметрами. З усіх приміщень другого поверху тільки вівтар зберіг первісне хрещате склепіння. Це зімкну те чотирилоткове склепіння з врізаними в нього хрестоподібно, паралельно стінам, коробовими склепіннями. Такий тип склепіння на теренах України не зустрічається. У московській ар хітектурі хрещате склепіння вважається оригінальним винаходом місцевих зодчих, ним користувались від початку XVI ст. для пе рекриття невеликих безстовпних храмів. При натурних дослідженнях в інтер’єрах четверика нави й бічного вівтаря було знайде но сліди хрещатих склепінь, зрубаних при над будові храму. Отже, нава і бічний вівтар пер вісно перекривалися хрещатими склепіннями. Тому постає питання про їх первісне вінчання в екстер’єрі, оскільки вінчання вівтаря сумнівів не викликає. Справа в тому, що над другим ярусом вівтарного четверика зберігся ще й третій ярус — восьмерик, який належить до первісного будівельного періоду. Це вже зга дувана раніше потайна камера Лжедмитрія І, сходи до якої розміщені в північній стіні цент рального четверика. З цієї восьмикутної в плані бойової камери з трьома бійницяма за сторонами світу можна було прострілювати далекі підступи до монастиря. Цей восьмерик увінчаний мурованим шатром з гуртами, яке збереглося приблизно на половину первісної висоти й нині його залишки приховані під пізнішим бароковим вінчанням. Віднайдені рештки хрещатих склепінь на ви й бічного вівтаря дозволяють припустити два варіанти вінчань: як правило, хрещате склепіння передбачає характерні зовнішні форми — традиційну московську пірамідальну «гірку кокошників» і світлову баню, поставлену на перетині коробових склепінь. Найхарак тернішим прикладом, хронологічно наближе ним до путивльського собору, є так званий Малий собор Донського монастиря в Москві 1591–1593 рр. Проте в розвинених типах храмів XVII ст. зустрічається й інший тип він

480

Поздовжній розріз дзвіниці. Кресленик автора чань на основі хрещатого склепіння: гірка ко кошників, світлова баня в центрі й чотири наріжні глухі баньки. Цей тип зовні схожий на вінчання собору Святодухівського монастиря в Путивлі. Здається, саме на таке вінчання, принаймні четверика нави, вказує Павло Алепський у 1654 р., описуючи собор Різдва Богородиці Мовчанського монастиря: «навко ло великої бані є ще піднесені високі бані». Загалом стилістика архітектури першого будівельного етапу цього собору лежить в рі чищі зодчества південно–західних околиць Московської держави кінця XVI ст. Всі три фасади вівтарного четверика на всю висоту декоровані рядами кесонів–ширинок, розта шованих у шаховому порядку. Над ними влаш товано фриз із трикутних триуступчастих ніш зі смугою городків над ними. Завершують чет верик три кокошники. Восьмерик над ними декоровано наріжними лопатками й декора тивними трикутними фронтончиками, над якими є смуга дрібного поребрика.

Сумська область

Оборонний мур, наріжна башта, трапезна та дзвіниця монастиря. Вигляд з півночі. Фото початку ХХ ст.

Оборонний мур, наріжна башта і трапезна. Кресленик автора Згадувана раніше стрільниця нижнього бою облямована прямокутним наличником з трикутним сандриком. Ідентичні стрільниці мають деякі російські пам’ятки — башти Паф нутьєв–Боровського монастиря і Смоленського кремля. Дослідник російської фортифікаційної архітектури В.Косточкін вважає такий декор стрільниць характерним для творчого почерку майстра Федора Коня, котрий працював на зламі XVI–XVIІ ст. Фасади центрального об’єму собору тра диційно членуються лопатками на три прясла і первісно вінчалися кокошниками (один ко кошник частково зберігся на північній грані). Входи в собор з галереї вирішено перспектив ними порталами з килевидним завершенням

архівольта — цілком у дусі московської архі тектури кінця XVI ст. На західному фасаді пор тал розташовано по осі симетрії, на південному його зсунуто праворуч, так що одну пілястру зрізано на третину висоти. Поряд з цим порта лом збереглося закладене первісне вікно з ар ковою перемичкою. Форми бічного вівтаря спрощено повторюють архітектуру цент рального об’єму (нави). Собор Різдва Богородиці на першому будівельному етапі був типово московським храмом на підкліті, структура якого ускладне на наявністю бічного вівтаря. Відкрита гале рея–гульбище була необхідна функціонально, оскільки храм двоярусний. Проте в архітектур ному вирішенні цього храму є три неординарні архітектурні особливості: вівтар у вигляді квадратної вежі, а не напівкруглої апсиди; ка мера оборонного призначення на третьому ярусі вівтаря і вінчання її мурованим шатром; перекриття підкліту нави системою хрестових склепінь зі стовпом посередині. Ці особли вості пояснюються функціональними потреба ми: собор зводився посеред тісного фортеч ного двору, забудованого з усіх боків. Щоб збудувати трапезну, теплу церкву, собор, най вищу фортечну башту, «поварню», сховища пороху і зброї окремими спорудами, просто не було місця. Довелося все це об’єднати в одній будівлі. Комори — у підвалі й у підкліті, трапезну й «поварню» — у підкліті, собор і теп лу церкву — на другому ярусі, бойову камеру з бійницями — на третьому ярусі, над вівтарем. Таким чином, собор Різдва Богородиці Мовчанського монастиря належить до рід кісного типу багатофункціональних культових споруд, пристосованих до оборони, їх іноді на зивають «церква–фортеця». Невідомі нам зодчі початку XVІI ст. не тільки створили гар монійну архітектуру, а й вирішили важливе інженерне завдання: з появою собору система фортифікації монастиря стала цілком довер шеною, і він зробився неприступним. Під час відбудови у 1630–1636 р. первісна відкрита галерея–гульбище була надбудована другим ярусом у вигляді відкритої аркади й накрита односхилим дахом. Собор зазнав перебудов у 1666–1669 рр. На зламі XVII–XVIII ст. (орієнтовно в 1700 р.) архітектурний образ собору зазнав радикаль них змін: було розламано завершення нави, головного й бічного вівтарів і натомість надбу довано імпозантні восьмерики, увінчані типово українськими двоярусними кружальними ба нями з «ковнірами» й маківками. Саме тоді у стінах четвериків пробили нові великі прямо кутні вікна, облямовані характерними налич никами, що включають півколонки з перехва тами й диньками, які фланкують отвір вікна, та трикутний сандрик з розірваним фронтончи ком і гирькою — все це з арсеналу форм мос

481

Сумська область ковської архітектури зламу XVII–XVШ ст. Слід відзначити, як тактовно підійшов майстер до твору свого попередника. Характерні форми декору кінця XVII ст. введені дуже обережно, навіть скупо, добре поєднуються з декором початку XVII ст. Це сприяє цільності художньо го образу храму. Ймовірним автором цих пе ребудов був славнозвісний «записной Госуда рев мастер Матвей Ефимов», котрий саме в цей час, як документально встановлено, пра цював поблизу — у Глухові й Глухівсько–Петро павлівському монастирі. Найхарактерішим в такому розвитку ком позиції споруди є поява чіткого вертикалізму (висота собору досягла 35 м), завдяки чому він перетворився на містобудівну домінанту за гальноміського значення. У цьому можна вба чати вплив стилістики української архітектури з її прагненням до висотних баштоподібних композицій з максимальною самостійністю кожного розпланувально–просторового ком партмента. На другому ярусі, щедро освітле ному завдяки численним великим вікнам, сильне враження в інтер’єрі справляє висотне розкриття внутрішнього простору кожної вежі. У цьому проявився вплив естетики українсько го дерев’яного храму, в якому кожний зруб має самостійне баштоподібне завершення. І хоча ці перебудови здійснено в ті часи, коли вплив стилістики української архітектури на московську був максимальним, проте можли вості такого розвитку архітектурної композиції собору були закладені ще в 1602–1604 рр., ко ли його вирішили на засадах чіткого об’ємно го розмежування трьох основних компарти ментів: нави, вівтаря і бічного вівтаря. Зовні вигляд трьох веж видається схожим на український архітектурний тип «восьмерик на четверику з заломом». Проте конструктивне вирішення переходів від четвериків до восьме риків (конічні тромпи, а не плоскі пандативи) безумовно свідчить про роботу не українсько го, а російського майстра. Вирішення віконних облямувань, аркових фризів та інших еле ментів декору також видає руку московського майстра. Незважаючи на те, що собор має два основні будівельні етапи, розділені цілим століттям, його архітектурі властива значна стилістична єдність: форми початку XVII і по чатку XVIII ст. настільки гармонують між собою, що навіть такі проникливі історики архітекту ри, як Ю.Нельговський, М.Цапенко і Г.Логвин не помітили наявності тут двох основних будівельних етапів. Це стало можливим спос терегти лише за певних технічних умов — при проведенні реставрації наприкінці 1970–х рр. У 1778 р. собор був капітально відремон тований і заново освячений. При цьому зазна ли змін форми верхів, а також були замуровані арки двоярусної галереї. У 1804 р. капітально відремонтовано бічний вівтар. Перебудови

482

продовжувалися і в 1860–х рр. Тоді, зокрема, до собору прибудували одноповерховий кор пус бібліотеки. Собор муровано з цегли на вапня но–піщаному розчині, зовні й усередині по тиньковано й побілено. Цоколь і підмурки

Наріжна башта і трапезна. Фото 1980–х рр.

Бійниці в нижній частині західного фасаду трапезної. Фото автора 1988 р.

Південний фасад трапезної. Фото автора 1988 р.

Сумська область муровано з каменю–пісковика. Дахи й бані по металевих і дерев’яних кроквах і кружалах ук риті покрівельною сталлю. Собор Різдва Богородиці Мовчанського монастиря є складним і багатозначним за стилістикою утворенням: безумовно належачи до кола витворів провінційної московської архітектури, він, проте, опосередковано відо бразив впливи української національної архітектури, які протягом XVII ст. поступово проникали в Московію. Тому об’єктивно цей собор є пограничним культурним феноменом і представляє інтерес для вивчення обох національних архітектурних традицій. У цьому полягає принципова відмінність цього храму від інших будівель Мовчанського монастиря. Надбрамна дзвіниця міститься за 40 м на захід від собору. Це висотна ярусна спору да типу «восьмерик на четверику», завершена шатром з маківкою. П.Преображенський заз начає, що «монастырская колокольня сущест вует, по преданию, с 1700 г., построена вместо древней ветхой колокольни». Але детальне вивчення будівлі в 1980–і рр. показало, що четверик і восьмерик належать різним будівельним періодам. Будівельні особливості четверика ідентичні оборонному мурові, який частково зберігся з північного бо ку монастиря (розмір цегли, тип будівельного розчину, характер мурування). На південному фасаді четверика збереглася бійничка нижньо

Зруйнована зсувам північно–східна ділянка фортечного муру з нішою–печурою. Фото автора 1988 р.

го (підошовного) бою, пізніше закладена; до північної грані четверика прилягають залишки фортечного муру. У 1981 р. (до початку рес тавраційних робіт) було чітко видно наявність перев’язки мурування між ними, що засвідчує одночасність побудови. На південній грані чет верика також збереглися сліди прилягання муру. У товщі західної стіни четверика над проїздом зберігся хід в напрямку бойового майданчика фортечного муру. Зараз кінець цього ходу закладено цеглою, тож простежити його повністю не вдалося. Все наведене доз воляє атрибутувати нижній ярус — четверик дзвіниці — як оборонну надбрамну башту, спо руджену в будівельний період, що приуро чується до 1602–1604 рр. Зараз уже ніщо не нагадує про оборонний характер цієї будівлі — бійниці зруйновані, внутрішній хід, що вів на заборола фортечного муру, закладено цег лою, та й самі мури, які прилягали до башти, не збереглися, лише їхні фундаменти в землі. У нижньому поверсі четверика міститься арка проїзду, перекрита великим циліндрич ним склепінням. На другому поверсі влашто вано по одному арковому вікну на західному й східному фасадах. Ці фасади розчленовані плоскими лопатками й завершені карнизом. У 1700 р. дерев’яний наметовий дах надб рамної башти було розібрано й надбудовано високий восьмерик з арковими отворами дзвонів і шатром. Автором надбудови був той самий майстер, котрий перебудував собор Різдва Богородиці (Матвій Єфимов — ?). Це засвідчують архітектурні форми цього вось мерика, цілком ідентичні формам соборних восьмериків: ті самі профілі карнизу і бази півколонок, ті самі кріповані, ніби накладені одна на одну, наріжні пілястри, той самий арковий фриз з кронштейнами–гирьками в за вершенні восьмериків. У стіни були вмуровані багатобарвні полив’яні кахлі з мотивами «ва зона» й «дерева життя» з переважанням синього, зеленого і золотистого кольорів. Контрастуючи з білою гладдю стін, вони ство рили мажорний кольоровий акорд. Внутрішні сходи ведуть на верхній ярус дзвіниці, де ко лись висіли дзвони. Дзвіницю муровано з цегли формату 29,5 х 15,5 х 8 см. (четверик) та 29 х 15 х 7,5 см. (восьмерик) на вапняно–піщаному розчині, зовні й усередині потиньковано й побілено. Цоколь й підмурки з каменю–пісковика. Дах і шатро укриті покрівельною сталлю. Мури з баштами раніше оточували по пе риметру всю монастирську територію на вер шечку пагорба. Вони були зведені протягом 1602–1604 рр. і донині збереглися частково. Перше, що дивує при огляді цих мурів, — їхня незначна висота (менше 5 м). Але для початку XVІI ст. цього було цілком досить. Адже Троїце–Сергієва Лавра, мури якої, дуже схожі

483

Сумська область на путивльські, мали висоту лише 5,5 м, успішно витримала 16–місячну облогу великої польсько–української армії в 1608–1610 рр. Зараз для дослідження доступна ділянка північного фронту оборонного муру завдовжки 20 м з наріжною баштою. Зі сходу мур перекри вається церквою Різдва Іоана Предтечі (1866– 1868 рр.). Цей мур продовжується у підвалі церкви до самої апсиди, в основі якої — ще од на кругла башта. Мур складено з червоної цегли формату 30,5 х 15–16 х 8 см. на вапняно–піща ному розчині ланцюговою системою муруван ня. Є ряд машикулів (навісних стрільниць «косо го» бою) і ряд стрільниць для пищального бою. Незвичайним є дуже щільне розташування стрільниць — через одну цеглину (30 см.). На цій ділянці мур завтовшки 167 см., із внутрішнього боку до нього прилягають каземати — дві каме ри, розмірами 7 х 7 м, перекриті чотирилоткови ми зімкнутими склепіннями з дуже високою стрілою підйому, а також видовжена прямокут на в плані камера, перекрита циліндричним склепінням. Ця ділянка муру майже на половину висоти засипана землею. Тому на ній не видно стрільниць нижнього бою. Проте у 1979– 1981 рр. внаслідок зсуву північно–східного рогу монастирської гори зруйнувалися прибудови XIX–XX ст. і відкрилася північно–східна ділянка фортечного муру в нижній його частині, з харак терною арковою нішою–печурою нижнього бою для артилерії. Цегла, розчин і характер муру вання цього фрагменту цілком ідентичні опи саному вище мурові. Наріжна північно–західна кругла башта, що збереглася частково, має діаметр 6 м при товщині стіни 132 см. Складена з червоної цег ли дещо іншого розміру (29 х 16–17,5 х 7–8 см.) на вапняно–піщаному розчині. У цьому муру ванні (і тільки в цій башті) трапляються цегляні блоки розміром 30 х 16 х 15 см. Башта має підвал. Вона зберігалася майже в первісному вигляді (з поясом машикулів і стрільниць верхнього бою) аж до 1876 р., коли при пере будові її завершення (пояс машикулів і бій ниць) розібрали, а башту надбудували. Можна довести наявність у монастирі й по тужніших башт, досі не віднайдених, оскільки в джерелах XIX ст. трапляються згадки про циліндричні башти зі стінами завтовшки близько 2 сажнів (4,28 м). Аналізуючи збережені залишки мурова них фортифікацій Мовчанського монастиря, доходимо висновку про їхню стилістичну спорідненість з провінційним оборонним будівництвом Московського царства 1550– 1602 рр. Найближчими аналогами тут є пер вісні мури Троїце–Сергієва монастиря під Москвою середини XVI ст. (до надбудови се редини XVII ст.), башти Пафнутьєв–Боровсь кого монастиря під Калугою (кінець XVI ст., майстер, здогадно, Федір Конь) та Смоленсь

484

Поздовжній розріз церкви Різдва Іоана Предтечі. Проектний кресленик 1865 р.

Південний фасад церкви. Реконструкція автора

Західний фасад церкви. Реконструкція автора

Сумська область

Церква Різдва Іоана Предтечі. Фото автора 1988 р.

План церкви. Кресленик автора кий кремль (1595– 1602 рр., майстер Федір Конь). Впадає в око подібність структури й де кору Георгіївсько–Знаменської надбрамної башти Пафнутьєв–Боровського монастиря і надбрамної башти Мовчанського монастиря, при різкій відмінності пропорційного ладу обох пам’яток. Монастирська трапезна міститься на північ від дзвіниці. Це чотирикутний у плані одноповерховий корпус зальної структури, надбудований у першій половині XIX ст. над ка зематами, прилеглими до стародавнього фор течного муру з наріжною круглою баштою. На західній стіні трапезної під час реставраційних робіт у 1980–х рр. була виявлена бійничка, що свідчить про те, що і ця стіна трапезної є решт ками оборонного муру 1602–1604 рр. При ре конструкції трапезної в 1876 р. над баштою було зведено одноярусну дзвіницю у вигляді вось

мерика, увінчаного гранчастою банею. Грані дзвіниці з арковими отворами оформлені пілястрами, нішами, архівольтами. Північний фасад трапезної має лише вікна з лучковими перемичками та зубчастий карниз. Звернений у двір південний фасад трапезної має розви неніший карниз, тягнуті наличники вікон та хвилястого обрису аттик. На південній стіні зафіксовано три буді вельні періоди. Спершу фасад членували широкі пілястри, які згодом були збиті. Ві конні отвори з лучковими перемичками мали інше розташування, ніж тепер. Протягом 1876 р. ці вікна отримали півциркульні пере мички. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. старі вікна були замуровані, натомість пробиті нові й зроблено фасадний декор, схожий на декор настоятельського корпусу. Підмурки складені з каменю–плитняка. Стіни трапезної муровані на вапняно–піщано му розчині з цегли форматів 26 х 13 х 6,5 см.; 30 х 14,5 х 6 см.; 30 х 17 х 7,5–8 см., потинько вані й побілені. Перекриття плоскі, балкові. Вальмовий дах по дерев’яних кроквах укритий покрівельною сталлю. Тепла церква Різдва Іоанна Предтечі замикає з півночі монастирське подвір’я. Чо ловим південним фасадом вона звернена до собору. Церква була збудована в 1866–1869 рр. за проектом, затвердженим у 1865 р. Це був однобанний хрестовокупольний храм у фор мах офіційного так званого русько–візантійсь кого стилю. Цей храм поставлено на монас тирському оборонному мурі з казематами 1602–1604 рр. як на підмурку. Цей мур і казе мати й зараз добре видно у підвалі церкви. При будівництві нової церкви був зруйнований старий напіврозвалений однойменний храм, побудований у 1602–1604 рр. Церква складається з тринавового шес тистовпного головного об’єму з півкруглим вівтарем, тридільного нартексу та пониженого західного об’єму. Рамена об’ємного хреста з банею підвищені, решта об’ємів — понижені, чим досягається пірамідальність композиції. Перекриття — циліндричні та хрестові скле піння. У декоруванні фасадів застосовано аркові вікна з архівольтами, неовізантійські колонки з кубічними базами й капітелями, зубчасті карнизи. Церква була трипрестольною. Головний престол — в ім’я Різдва Предтечі й Хрестителя Христового Іоана, у правому бічному вівтарі — в ім’я Святителя Тихона Задонського, у ліво му — в ім’я Святителя Чудотворця Миколи Мирлікійського. На жаль, у 1930–х рр., коли монастир зак рили і віддали під виробництво, баню церкви Різдва Іоана Предтечі зруйнували, а уцілілі частини надбудували ще двома поверхами, зробивши храм схожим на будівлю цивільного

485

Сумська область

Чоловий фасад будинку. Схематичний обмір і кресленик автора

Фрагмент чолового фасаду будинку настоятеля (консисторії). Фото автора 1988 р.

План першого поверху. Кресленик автора

призначення. Цей важкий об’єм порушив гар монію старовинного ансамблю. Зараз цей корпус настільки псує враження від пам’яток, що стає необхідним повернути храмові його первісні форми. Настоятельський корпус стоїть на схилі гори й замикає з південного боку монастирсь ке подвір’я. Чоловим північним фасадом звер нений до собору. Збудований у 1720–х — 1730–х рр. за ігумена Мойсея, котрий помер у 1732 р. Його товсті стіни й постановка на схилі гори свідчать про те, що в основі спору ди — давній фортечний мур і, можливо, ще якісь будівлі початку XVIІ ст. Спершу корпус був прямокутним у плані, дуже видовженим, одно поверховим. Первісні вікна були невеликими, з арковими перемичками (кілька таких вікон збереглося на північному фасаді). У середині ХІХ ст. корпус розширили на південь і надбудува ли другий поверх. Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. на вісі симетрії чолового фасаду прибу дували ризаліт зі сходовою клітиною. Тоді ж бу ло зроблено новий фасадний декор з дрібними профілями й елементами ліплення. Тут спершу містилися братські келії ченців на першому по версі й настоятельські покої на другому; зго дом корпус зайняла духовна консисторія. Фасади розчленовані кріповками й піляст рами (рустованими по першому поверху), що відповідають внутрішнім капітальним стінам. Вікна прямокутні та аркові (в ризаліті), облямо

вані наличниками. Ризаліт вінчає лучковий фронтон. Обидва поверхи на фасадах вінча ються розвиненими карнизами значного ви носу, причому первісна частина 1730–х рр. має карниз з розвиненим мотивом поребрика. Будівля має коридорно–анфіладну систему розпланування. Перекриття плоскі, балкові. Сходи дерев’яні. Вальмовий дах по дере в’яних кроквах укритий покрівельною сталлю. Зовнішній оборонний мур міститься з північного боку під горою. Уздовж нього про ходить старовинний спуск до р.Сейму. Мур має бійниці різноманітної форми: вузенькі — для рушничного вогню і широкі аркові — для артилерії. Мур має висоту 1,5 м. Його зведено з цегли формату 26–28 х 12,5–16,5 х 7–7,5 см. на вапняно–піщаному розчині поперечиковою системою мурування. Це — дивом уцілілий елемент складної системи загальноміських укріплень Путивля ХVIІ ст. Цей зовнішній обо ронний мур за наказом московського царя Михайла Федоровича спорудив у 1620 р. ви датний український військовий інженер Они сим Михайлович Радишевський (у Москві його називали Анісімом Міхайловим). О.Радишев ський був, крім усього іншого, ще й артиле ристом, військовим теоретиком, містобудів ником і архітектором, автором книги «Устав ратных, пушечных и других дел, до воинской науки относящихся...», що стала першою на Русі теоретичною працею, яка познайомила

486

Сумська область

Мур зовнішньої оборонної лінії

Мур зовнішньої оборонної лінії. Фрагмент фасаду та розріз. Обмір і кресленик автора наших предків з передовим європейським військовим і містобудівним мистецтвом. Мур, збудований Радишевським у Путивлі, — чи не єдиний точно встановлений його витвір, що зберігся до нашого часу. Цей мур не тільки за хищав дорогу, яка пролягала вздовж нього — один з головних в’їздів до середньовічного Пу тивля, а й виконував функції підпірної стінки, запобігаючи зсувам монастирської гори. Зі старої літератури й архівних джерел відомо, що монастирську гору пронизують пе чери й підземні ходи, деякі з них прориті одно часно з побудовою оборонного монастиря, їх склепіння викладено з цегли. У XIX ст. у цих пе черах знаходили польські монети початку XVII ст. з іменем короля Сиґізмунда. У радянський період ці підземні пустоти не досліджувалися. На захід від надбрамної дзвіниці, ближче до міста, розташовані споруди монастирського господарського двору та два мурованих го тельних корпуси, перебудовані дощенту в повоєнний період. Протягом 1990–х рр. їм частково повернуто первісні форми. Монастир, як і все місто, почав поступово занепадати ще з кінця XVII ст. Щоправда, у 1667 р. виникла ідея відкрити в Путивлі архієпископську кафедру, утворивши таким чином нову єпархію. У 1678 р. було вирішено резиденцію Путивльського архієпископа влаш

тувати в Мовчанському монастирі. На жаль, щось перешкодило здійсненню цих задумів. Після реформ російської імператриці Кате рини II і секуляризації монастирських ма єтностей Мовчанський монастир став третьо класним, тобто найнижчим за своїм статусом, з 12 ченцями й ігуменом. Але він продовжу вав приваблювати не тільки простих прочан, а й істориків, дослідників старовини, які зро били немало відкриттів у багатющому монастирському архіві. У пореволюційний період монастир зак рили, ченців розігнали. У 1920 р. тут сталася пожежа, після якої довелося розібрати собор ну галерею та бібліотеку. У травні 1927 р. Київський крайовий інспектор охорони па м’яток Федір Ернст зробив відчайдушну спробу врятувати мистецькі пам’ятки монастиря. Він писав Глухівському окрвиконкому: «монастир має велику історико–художню цінність і всі його будови перебувають під загрозою скорого руйнування (немає водостічних труб, погана покрівля і дощова вода протікає в будівлю), так як немає коштів не тільки на його ремонт, але й навіть на зарплату сторожу по охороні майна...» Для врятування пам’яток Ф.Ернст пропонував передати монастирські споруди релігійній громаді. На диво, ця пропозиція бу ла схвалена — монастир на кілька років дістав дбайливого господаря, але Ернстові це не ми нулося безкарно — в 1934 р. його репресува ли, пригадавши й справу про Мовчанський монастир. Після того територію і споруди колишньо го монастиря використовували дитячий буди нок, сільське профтехучилище, військовий завод. Спільними зусиллями вони і довели архітектурний комплекс до катастрофічного стану. У 1962 р. Путивльський райвиконком та Сумський облвиконком порушували клопотання про виключення монастирського собору з пе реліку пам’яток архітектури і надання дозволу на його розбирання. Вивчення Мовчанського монастиря розпо чалося після другої світової війни. Рестав раційні роботи ведуться з 1960–х рр., але до кінця ХХ ст. жодна з пам’яток комплексу не була виведена з аварійного стану. У 1987 р. тут ство рено Державний історико–культурний запо відник, на який покладено завдання загоспода рювати Мовчанський монастир, перетворити його на великий музейний комплекс. Проте й ці завдання не були реалізовані. З 1992 р. монас тирський комплекс повернули Українській Пра вославній Церкві. З того часу тут діє жіночий монастир. На сьогодні під керівництвом архітектора В.Б.Бикова завершено наукову реставрацію собору, створено новий іконостас, який органічно вписався в інтер’єр, реставро вано трапезну з оборонним муром, дзвіницю, корпуси на господарському дворі, відновлено

487

Сумська область монастирську огорожу з вхідними брамами, впорядковано територію. Розпочато рестав рацію настоятельського корпусу та відбудову церкви Різдва Іоана Предтечі. Мовчанський монастир належить до найо ригінальніших і найцінніших пам’яток архітек тури України. Це найбільш ранній приклад творчої взаємодії українських і російських національних традицій в архітектурі. Як па м’ятка архітектури й містобудування національ ного значення має охоронний № 622. Джерела: 1. Акуленко В. Великий злам від охорони до нищення пам’яток // Пам’ятки України. — 1989. — № 2. — С. 32.

2. Валишевский К. Смутное время. — СПб., 1911. — С. 153–156.

3. Вечерский В.В. Крепость–монастырь в Путивле: исто$ рия и современность // Строительство и архитектура. — 1985. — № 1. — С. 27.

4. Вечерский В.В. Путивль — пограничная крепость Русского государства (К вопросу о структуре города и ха$ рактере укреплений) // Древнерусский город Путивль / Тезисы докладов и сообщений областной научной конфе$ ренции, посвященной 1000–летию г. Путивля. — Пу$ тивль, 1988. — С. 29–32.

5. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 72–96.

6. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — С. 82–84.

7. Вечерський В.В. Архітектурний устрій українських монастирів доби Гетьманщини // Церковний календар 2003 р. — Сянік (Польща): Видання Перемисько–Ново$ санчівської єпархії, 2003. — С. 124–144.

8. Вечерський В.В. Путивльська твердиня // Пам’ятники України. — 1987. — № 2. — С. 42–43.

9. Вечерський В.В. Середньовічні фортифікації Путивля // Памўятки України: історія та культура. — 2001. — № 1–2. — С. 21–29.

10. Вечерський В.В. Сіверщина // Архітектура України. — 1993. — № 2. — С. 39–44.

11. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо$ ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 310–330.

12. Вечерський В.В. Стильові риси архітектури Путивля XVII ст. // Архітектурна спадщина України. — Вип. 4. — К.: Українознавство, 1997. — С. 39–51.

13. Вечерський В.В. Твердиня на Сеймі (до 1000–річчя Путивля) // Журн. «Наша культура». — Варшава, 1988. — №2. — С. 4–5.

14. Деменков Д. Поездка в Путивль. // Очерки России, издаваемые Вадимом Пассеком. — Кн. 1. — СПб., 1838. — С. 125.

15. Златоверховников Н.И. Памятники старины, нового времени и другие достопримечательности Курской губер$ нии. — Курск, 1902. — С. 66–68.

16. Левицкий И. Город Путивль // Труды 12 археологи$ ческого съезда в Харькове 1902 г. — М., 1905. — Т. 3. — С. 130–153.

17. Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 250–252.

18. Маржерет Я. Записки // Устрялов Н. Сказания сов$ ременников о Дмитрии Самозванце. — СПб., 1859. — Ч. 1. — С. 255.

19. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного

488

надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима$ нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 227–228.

20. Памятники градостроительства и архитектуры Украи$ нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 22–23.

21. Преображенский П. Путивльский Молченский Пе$ черский монастырь (Курской губернии). — М., 1884. — С. 1– 27.

22. Путешествие Антиохийского патриарха Макария в Россию в половине XVII века. — Вып. 2. — Кн. V. — М., 1896. — С. 114.

23. Путивльские древности // Журнал Министерства внутренних дел. — 1836. — Ч. 22. — № 10. — С. 45–50.

24. Рябинин И.М. История о Путивле, уездном городе в Курской губернии. — Путивль, 1911. — 164 С.

25. Рябинин И.М. О Путивльском Преображенском соборе и о тех церквах и монастырях, кои имели связь с собором // Труды Харьковского предварительного ко$ митета по устройству XII археологического съезда. — Х., 1902. — Т. 1. — С. 301–328.

26. Чтения в Московском обществе истории и древностей российских. — М., 1882. — Кн. 1. — С 322–323.

27. ДАКО. — Ф. 20. — Оп. 2. — Спр. 403.

28. ДАКО. — Ф. 20. — Оп. 2. — Спр. 407. — «Ведо$ мость о Путивльском Молчанском монастыре 1892 г.»

29. ДАКО. — Ф. 58. — Оп. 1. — Спр. 477. — Арк. 46.

30. РДАДА. — Ф. 210. — Книги Севского стола. — Кн. 76. — Арк. 195 (зв.).

31. РДІА. — Ф. 220. — Оп. 1. — Спр. 447.

32. РДІА. — Ф. 797. — Оп. 35. — 3–е відділення. — Спр. 64.

131. Путивль. Садиба поміщика Єфремова Дворянська садиба розташована в істо ричному середмісті на високих позначках рельєфу недалеко від пругу надрічкового пла то (вул.Калініна, 7. 9, 11). Складається з трьох споруд: двоповерхового головного будинку

Садиба поміщика Єфремова. Генеральний план. Кресленик автора

Сумська область

Садиба поміщика Єфремова. Загальний вигляд

План першого поверху головного будинку садиби

Головний будинок садиби. Фото 1920–х рр. і двох одноповерхових флігелів обабіч. За гальна композиція симетрична. Всі споруди муровані, виходять на червону лінію вулиці Калініна. Головний будинок є архітектурним акцентом у малоповерховій забудові вулиці. Садиба збудована у 1824–1836 рр. за про ектом, розробленим архітектором Харківського учбового округу Череповим з використанням альбомів типових проектів для «частных строе ний в городах Российской империи» 1809 р.

Флігель та фрагмент головного будинку садиби Проект передбачав будівництво двоповерхо вого мурованого садибного будинку з двома одноповерховими флігелями обабіч нього. Проте первісно головний будинок був спо руджений одноповерховим. Потім до нього з півдня прибудували тамбур. У другій поло вині ХІХ ст. надбудували другий поверх і прибу дували зі сходу дві сходові клітини, внаслідок чого будинок набув свого теперішнього вигля ду. При цих перебудовах будівля отримала пишніший декор. У 1924 р. головний будинок садиби перетворили на міську пожежну части ну й позад нього прибудували восьмигранну пожежну спостережну вежу, зруйновану в 1940–х рр. Первісно капітальні стіни ділили корпус на чотири основні приміщення. Нині розпланування першого й другого поверхів коридорне однобічне; сходи й підсобні при міщення винесені в прибудовані дворові ри заліти. У повоєнну добу змінено покриття даху з покрівельної сталі на шифер. Втрачено також муровану огорожу з брамою. Реставраційні ро боти не проводилися. Зараз усі будівлі садиби використовуються як житлові. Головний будинок П–подібний у плані, чо ловим західним фасадом звернений на вули цю. Під південно–східною частиною є підвал. Архітектурне вирішення — в стильових фор мах провінційного класицизму. Будинок си метричний, піднятий на високий рустований цоколь. Наріжні лопатки рустовані на першому поверсі й фільончасті на другому. Чоловий фа сад традиційно семивіконний. Вікна прямо кутні, без облямувань, первісно мали прямі сандрики. Поверхи розділяє горизонтальний гурт. Тягнута лиштва вікон є результатом пере будов. Оригінальними декоративними дета лями є гірлянди й маскарони, виконані в шту катурному ліпленні. Антаблемент вінчання особливо насичений орнаментикою: іоніки, рослинний та акантовий фризи — і все це ду же тонкої роботи. Вісь фасаду підкреслює три кутний фронтон, також прикрашений штука турним ліпленням рослинного характеру. Прямокутного плану флігелі, що стоять обабіч головного будинку, виходять на вулицю

489

Сумська область причілками. Під східною частиною південного флігеля є підвал. Архітектурне вирішення обох флігелів однакове: головними є тривіконні си метричні вуличні фасади, завершені трикутни ми фронтонами, у тимпанах яких влаштовані ампірні сегментні вікна. На кожному фасаді виділено невисокий цоколь, наріжники зафік совані рустованими лопатками. Вікна прямо кутні, без облямувань, мають профільовані підвіконні полички й прямі сандрики. Головний будинок і флігелі муровано з цег ли на вапняно–піщаному розчині, всередині й зовні потиньковано. Пофарбування фасадів двобарвне: тло стіни вохристе, деталі білі. Пе рекриття плоскі по дерев’яних балках. Підлоги з дощок. Сходи дерев’яні. Опалення пічне. Вальмовий дах головного будинку та щипцеві дахи флігелів зроблені по дерев’яних кроквах. Садиба поміщика Єфремова — єдиний садибний ансамбль, що зберігся в Путивлі від першої половини XIX ст., цінна пам’ятка архітектури пізнього класицизму. З 1984 р. має правовий статус пам’ятки архітектури місцевого значення з охоронним № 78–См. Джерела: 1. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 132–141.

2. Ожегов С.С. Типовое и повторное строительство в России в XVIII–XIX веках. М.: Стройиздат, 1984. — С. 81–89.

3. ДАКО. — Ф. 58. — Оп. 1. — Спр. 435. — Арк. 135–136.

розташуванням палат. У 1960–х рр. до пів нічно–східної частини будинку з двору добу дували прямокутний в плані одноповерховий мурований корпус. Реставраційні роботи не проводилися, лише поточні ремонти. Архітектурні форми — в дусі раціоналіс тичного напрямку цегляного стилю початку XX ст. Площини стін членують рустовані пі лястри, великі прямокутні вікна з лучковими перемичками облямовані простою лиштвою з рельєфними замковими каменями. Підвікон ні ніші мають фільончасте облямування. Під карнизом проходить зигзагоподібний фриз, що нагадує мотив народної вишивки. Чоловий фасад за однаковості ритмічних членувань ди симетричний внаслідок того, що ґанок голов ного входу зміщено на захід. Цей ґанок дуже оригінальний: спирається на дві колонки, має двосхилий дах подвійної кривини. Всі його елементи — колонки, трями, причілкові дошки –відлито з чавуну й прикрашено орнаментом, що імітує дерев’яне наскрізне різьблення. Важливим декоративним мотивом у ком позиції чолового фасаду є огорожа палісадника. Її цегляні, квадратового плану стовпи русто

132. Путивль. Садибний будинок Одноповерховий будинок розташовано на плато в історичному середмісті на одній з головних вулиць — Миколаївській (нині Першотравнева). Поставлений з відступом від червоної лінії, завдяки чому перед чоло вим південним фасадом утворився невели кий палісадник, оточений кованою залізною ґраткою на цегляному цоколі. За місто будівною роллю будівля є рядовим об’єктом, що формує простір вулиці, не виділяючись серед периметральної з розривами двопо верхової забудови кварталу. Споруджено на початку ХХ ст. як садибний житловий будинок. Первісно був дерев’яним, на цегляному підмурку, з трикамерним підва лом під західною частиною, прямокутним у плані, витягнутим уздовж вулиці, з анфілад ною системою розпланування. У 1910–х рр. його ззовні обличкували місцевою темно–чер воною цеглою з включенням залізняка на цемен тному розчині під розшивку швів. У повоєнну добу будинок віддано під туберкульозний са наторій, унаслідок чого анфіладне розплану вання переробили на коридорне, з двобічним

490

Садибний будинок

План садибного будинку. Обмір і кресленик автора

Сумська область вані; вишуканого рисунку ковані ґрати поєдну ють жорстку ортогональну загальну структуру з криволінійними елементами. Внутрішні перегородки дерев’яні. Перек риття плоскі по дерев’яних балках. Підлога з дощок. Збереглися печі й груби. Стіни всере дині потиньковані й побілені. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Будівля становить історико–архітектурну цінність як приклад міського садибного будинку початку XX ст. З 1984 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 93–См. Джерела: 1. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 132.

133. Путивль. Спасо–Преображенський собор та надбрамна церква–дзвіниця Архітектурний ансамбль Спасо–Преобра женського собору (колишнього Святодухівсь кого монастиря) міститься серед одноповер хової садибної забудови північної околиці історичного середмістя Путивля (вул. К.Марк са, 45). Ансамбль складається з собору, надб рамної церкви–дзвіниці та мурованої огорожі з брамою і хвірткою. Собор та надбрамна церква–дзвіниця є важливими містобудівними домінантами, які визначають традиційний ха рактер середовища Путивля. Історія цього церковного ансамблю склад на й заплутана, початок її губиться у глибині століть. Первісно це був Святодухівський мо настир, а після скасування монастиря з 1770 р. його споруди були перетворені на міський Спасо–Преображенський собор. З історичних джерел відомо, що у Путивлі в період його розквіту (ХVІ–ХVІІ ст.) було чоти ри монастирі, причому розташовувалися во ни, за словами сирійського мандрівника сере дини ХVІІ ст. Павла Алеппського, з чотирьох боків міста, неначе захищаючи його від воро жих підступів з усіх чотирьох сторін світу. Борисоглібський монастир стояв на західній околиці міста; Спасо–Преображенський, зас нований ще князями в XIII ст. — на південному краї Путивля, у фортеці над р.Сеймом; Свято духівський монастир був з півночі, Мовчансь кий — зі сходу. Нині збереглися споруди лише двох останніх монастирських ансамблів, бо Борисоглібський і Спасо–Преображенський були ліквідовані ще за часів правління російсь кої імператриці Катерини II у 1770–х рр. Перша писемна згадка про Святодухівсь кий монастир датується 1595 р. Тоді всі монас тирські споруди були дерев’яними. В кінці Смути, у 1617 р. розпочато спорудження муро ваного собору Зішестя Святого Духа з бічним вівтарем в ім’я Ведення в храм Пресвятої Бого

Спасо–Преображенський собор та надбрамна церква–дзвіниця. Генеральний план комплексу. Кресленик автора: 1 – собор; 2 – надбрамна церква–дзвіниця; 3 – мур з брамою; 4 – могила І.М.Рябініна; 5 – дерев'яний паркан

Загальний вигляд комплексу родиці. Але чи то через брак коштів, чи тому, що монастир був дівочим і путивльські воєводи його ігнорували, будівництво собору тривало аж до кінця XVII ст. Зрештою ігуменія Онисія у 1697 р., через 80 років після початку бу дівництва, поскаржилася самому московському цареві Петру І, котрий одразу ж послав до Пу тивля свій указ, в якому не тільки дав необхідні

491

Сумська область розпорядження, але й назвав поіменно всіх ви нуватців цього довгобуду: «Стольнику й воево де Степану Тимофеевичу Клокачеву в Путивль: в прошлых годах Духов девич монастырь и цер ковь Божия начаты постройкой по нашему Государеву указу и на нашу Государеву казну. Что первые строители монастыря Левонний Липеванов, Никифор Яцын да Иван Дашков строили лет с десять й больши, а после них строителями были путивльские дворяне, пере менявшиеся ежегодно (...), и эти строители продолжали постройку лет семьдесят и боль ши. Велено по Государевым указам и грамо там к Путивльским воеводам 1681, 1683 и 1689 годов определить к тому делу из Путивльских детей боярских лучших людей. (...) Между тем ныне, когда достраивается тот монастырь и ог рада, нет у каменного дела ни строителей, ни досмотрщиков, ни единого человека.» Таке піклування царя про будівництво провінційного монастиря мало певні полі тичні причини, про що свідчить подальша історія ув’язнення тут царівни Софії. Завдяки царському втручанню всі будівельні роботи в монастирі остаточно завершено аж 1707 р., перед приїздом Петра І до Путивля (цар по бував у Путивлі під час Північної війни восени 1708 р.). Крім нині збережених мурованих споруд, тут були ще дерев’яна двоповерхова Михайлівська церква, дерев’яні корпуси келій та будинок ігумені. Відповідно до запровадженої імператри цею Катериною ІІ політики секуляризації мо настирських маєтностей за указом єпископа Севського і Брянського від 18 серпня 1768 р. черниць зі Святодухівського монастиря пере вели до Севська. Їм було наказано залишити в Путивлі все монастирське майно. Коли ж вони спробували винести з собою деякі найцінніші книги і богослужебні предмети, а також час точки святих мощей, путивляни напали на них, побили і все повідбирали. У 1770 р. указом Си ноду Святодухівський монастир було остаточно закрито, його собор перейменовано в міський Спасо–Преображенський собор, а надбрамну церкву Різдва Христового переосвячено в Хрестовоздвиженську. Таким чином монас тирський ансамбль перетворився на міський соборний. Проте історія і слава монастиря не зникли безслідно, бо лишилися видатні мис тецькі пам’ятки європейського рівня, що фор мують унікальний за ступенем збереженості архітектурно–мистецький ансамбль. У центрі території за муром з монумен тальними брамами, в оточенні столітніх дерев підноситься білосніжний кристалічний об’єм собору, увінчаний п’ятьма блакитними цибу лястими баньками на глухих циліндричних підбанниках. Висотний центральний четверик контрастує з приземкуватими апсидами, північним бічним вівтарем Введення в храм

492

Брама в мурі

Хвіртка в мурі Пресвятої Богородиці, південним бічним вівтарем архангела Михаїла, галереєю, ґанка ми, що оточують його з усіх боків. Такий тип храму є традиційним для московського зодче ства XVII ст. Собор датується 1617–1693 рр. і має в межах цього хронологічного періоду два етапи: на першому етапі було зведено чет верик основного об’єму з апсидою, на друго му, ближче до кінця XVII ст. — Введенський бічний вівтар та аркадну галерею з західного й південного боків.

Сумська область

Спасо–Преображенський собор

План собору. Кресленик автора Собор неодноразово перебудовувався, зокрема в 1822 та 1834 рр., а також капітально ремонтувався з елементами наукової рестав рації у 1899 р. Під час цих перебудов були заму ровані арки галереї з улаштуванням на місці

арок вікон, а також нового склепінчастого пе рекриття; в 1822 р. у південній частині галереї влаштовано бічний Михайлівський вівтар; роз ширено деякі старі вікна, підвищені дахи апсид. У 1822 р. центральний четверик собору був спо лучений з південною частиною галереї за допо могою трьох арок, пробитих у стінах, а в 1899 р. пробито дві арки між четвериком та Введенсь ким бічним вівтарем. Під час ремонту 1899 р. в соборі було влаштоване парове опалення. Основний об’єм собору квадратовий у плані, вівтарна апсида — півкругла. З півночі прилягає тридільний бічний вівтар, що має півкруглу апсиду, а з заходу й півдня — одно поверхова аркадна галерея з трьома ґанками. Центральний четверик перекрито зімкнутим чотирилотковим склепінням, бічний вітар — зімкнутим та лотковими склепіннями з роз палубками. Центральна вівтарна апсида перекрита склепінням складного типу на двох паралельних підпружних арках. Галерея перекрита циліндричним склепінням, ґанки — хрестовими склепіннями. Стіни четверика стягнуті залізними затяжками. Незважаючи на монументальні форми і ве ликі розміри собору, він дуже вишуканий і граційний, у дусі архітектури петрівського часу. Стіни розчленовано на три прясла тоненькими півколонками, згрупованими в пучки на наріж никах. Вікна розміщено в два яруси. У нижньому вони великі прямокутні, з облямуванням витон ченої скульптурної роботи з розірваними санд риками, а у верхньому ярусі — восьмикутні. Стіни вінчає високий аттик, декорований підковоподібними закомарами. Це — харак терна деталь давньоруської архітектури, про те трактована вже в новоєвропейському дусі. Інтер’єр вражає висотою єдиного нерозч ленованого внутрішнього простору, щедро освітленого завдяки численним вікнам. Це різко контрастує з низенькими затемненими галереями і приділами, що з’єднуються з цент ральним обсягом широкими арками, пробити ми під час ремонтів у ХІХ ст. Стіни всередині первісно були побілені, а на їх тлі яскравим де коративним акцентом виділявся іконостас. Цей іконостас, влаштований близько 1693 р. (найбільш вірогідна дата завершення будівництва собору), унікальний хоча б тим, що він — єдиний, уцілілий на Лівобережній Україні з доби кінця ХVІІ — початку XVIII ст. Його бар вистий, пишний килим є справжньою окрасою строгого й лаконічного інтер’єру пам’ятки. Він шестиярусний і своєю вершиною майже сягає зеніту склепіння дуже високого храму. За ти пом композиції більше подібний до російських іконостасів: горизонтальні розкріповані карни зи й вертикальні різьблені колонки утворюють прямокутну сітку, у яку вкомпоновано ікони. Яруси неоднакові за висотою, а монотонність горизонтального ритму перебиває широке се

493

Сумська область реднє поле, що відповідає царським вратам. Іконостас має характерні українські дверні от вори царських і дияконських врат зі зрізаними кутами, пишну виноградну лозу, що оплітає ко лонки, наскрізне різьблення колон першого ярусу, типове для України кінця XVII ст. бароко ве різьблення іконних рам нижнього ярусу з рослинним орнаментом, що нагадує застав ки українських стародруків. Певно, українські сницарі, виконуючи замовлення монастирсь кої братії та фундаторів — путивльських «дітей боярських», внесли до канонічної для Московії загальної композиції характерні риси, прита манні тогочасному українському мистецтву. Не виключено, що вибір композиції іконостаса продиктували особливості інтер’єру, в якому висота вдвічі перевищує ширину. Інтер’єр цьо го собору разом з іконостасом є рідкісним на сьогодні зразком органічного, високомистець кого синтезу художніх традицій двох народів. Іконостас неодноразово ремонтували й поновлювали, ікони переписували, зокрема в 1838–1839, 1907, 1975 рр. Наприкінці XIX — на початку XX ст. церковним старостою в со борі був статський радник Іван Матвійович Рябінін — краєзнавець, автор праць з історії Путивля, які досі не втратили свого наукового значення. Тож коли 1899 р. було розпочато широкомасштабний капітальний ремонт со бору, І.Рябінін поступово зумів залучити до його обстеження провідні наукові сили того часу. Головна увага приділялася іконостасові. З приводу його живопису думки вчених розділилися: видатний історик мистецтв Ф.Горностаєв у доповіді 10 жовтня 1903 р. пи сав: «Иконы, находящиеся в этом иконостасе, двоякого письма: весь первый ярус древней ший — древнее самого иконостаса и церкви, хорошей работы, может быть отнесен к началу XVII века. Следующие ярусы, так называемого итальянского письма, принадлежат концу XVIII — началу XIX вв.» У кінці 1906 р. гостро постала проблема «церковного благоліпія» іконостаса — старі потемнілі ікони потрібно було підновити. До Путивля терміново виїхав провідний російський реставратор П.П.Пок ришкін, який 12 лютого 1907 р. категорично заборонив «поправку» ікон — «ввиду их высо кохудожественного археологического значе ния». Пізніше він уточнив, що «большинство этих икон — чрезвычайно высокохудожест венные представители южнорусской живопи си XVII века». Відомий візантолог і знавець мистецтва Слобожанщини Є.К.Редін, котрий у квітні 1907 р. також обстежив іконостас, не склав певної думки про живопис і лише дуже обережно зазначив, що ікони ці — не XVII ст. і не московської роботи. Зусиллями наукової Поховальна плита XVII ст. в інтер’єрі собору

494

Соборний іконостас. Фото Г.Н.Логвина 1985 р.

Сумська область

Надбрамна церква–дзвіниця

План другого поверху надбрамної церкви–дзвіниці. Кресленик автора громадськості живопис іконостаса зрештою було врятовано від тогочасних богомазів: рес таврацію і позолоту проведено 1907 р. тактовно, згідно з науковою методикою і під наглядом Імператорської Археологічної комісії. Реставрація 1975 р. також не торкнулася живопису. Доктор мистецтвознавства Г.Н.Лог вин у праці 1980 р. відзначив, що ікони перепи сані й потемнілі, тому про характер живопису і його вартість складно сказати щось певне. У центрі собору на довгому ланцюгу висить срібна люстра, виготовлена 1692 р. в Нюрн берзі й подарована монастирю царем Пет ром І. Вона має явно бароковий характер, який підкреслюється вишуканим рисунком кронштейнів. Нижня сфера прикрашена прорізним орнаментом, що дуже подібний до декору українських ювелірних виробів XVII ст. Це дало підстави для гіпотези, що до Нюрн берга попередньо надіслали «абрис», тобто креслення люстри, виконане кимось з ук раїнських золотарів.

При виході з собору в північний Введенсь кий приділ, у стіні арки вмуровані дві різьблені кам’яні плити. На них добре видно написи цер ковнослов’янським шрифтом. Це — надзви чайно рідкісні в Україні зразки намогильних плит першої половини XVII ст. Їх було знайдено в землі 1899 р. під час капітального ремонту собору і замуровано на теперішньому місці. Написи на плитах розшифрровуються так: «Лета 7151 (1643 р. від Різдва Христового) преставися раба Божия инока схимница Прок ла»; «Лета 7153 (1645 р.) преставися раба Бо жия девица Евдокея». У 1902 р., готуючись до 12 археологічного з’їзду в Харкові, професор Харківського університету М.Г.Халанський дослідив ці різьблені плити й прочитав написи на них (перед тим ці плити місцеві краєзнавці намагалися датувати XIII ст.). В інтер’єрі собору збереглася ще одна вельми цінна мистецька річ — багатобарвний свічник висотою майже півтора метра. Це — продукція знаменитого Волокитинського пор целянового заводу родини Миклашевських, що функціонував у 1839–1862 рр. у с.Волоки тине за 20 км. від Путивля. Свічник первісно належав церкві, спорудженій у 1856–1857 рр. у Волокитиному. Для цієї церкви було виготов лено славнозвісний порцеляновий іконостас, рівного якому не було у світі, а також порце ляновий підсвічник. 1958 р. церкву висадили в повітря, іконостас знищили, а свічник потра пив до Путивльського Спасо–Преображенсь кого собору. У соборі певний час перебувала ще одна цінна церковна реліквія — чудотворна ікона Мовчанської Божої Матері, яка первісно пере бувала в Мовчанському монастирі, а згодом внаслідок подій Смути десь між 1605 і 1612 рр. в монастирі сталася велика пожежа, ікону врятували і перенесли до собору Свято духівського монастиря. Знадвору, біля південної стіни Михай лівського бічного вівтаря, влаштованого на по чатку XIX ст. замість зруйнованої Михайлівсь кої дерев’яної церкви, підноситься високий чорний хрест. Це могила історика і краєзнав ця, багатолітнього церковного старости со борного храму Івана Матвійовича Рябініна (1834–1912). На південь від собору стоїть надбрамна церква–дзвіниця, досить дивна асиметрична споруда, зведена у 1697–1707 рр. як надбрам на церква Святодухівського монастиря. Первісно вона була освячена як церква Різдва Христового. У 1764 р. її переосвятили після ремонту як Петропавлівську. Після закриття монастиря 1770 р. (за іншими джерелами — 1786 р.) указом Синоду церкву перейменова но на Хрестовоздвиженську. Вона триярусна, як і більшість надбрамних церков. У нижньому ярусі — велика аркова

495

Сумська область

Царівна Софія Олексіївна брама й келії обабіч, у другому ярусі — триділь на безверха церква з заокругленим вівтарем. Над її західним притвором як надбудова тре тього ярусу височить могутній восьмерик дзвіниці з наметовим дахом і маленькою бань кою. Двоповерхова прибудова з заходу, яка візуально дещо врівноважує асиметричність загальної композиції, зведена у 1764 р. Вівтар церкви на другому ярусі перекри тий зімкнутим склепінням з двома розпалубка ми, нава — чотирилотковим зімкнутим склепін ням, бабинець — напівлотковим склепінням з розпалубками над вікнами й дверима. Ком партименти з’єднані півциркульними арка ми. Сходи з першого поверху на другий улаштовані в товщі західної стіни. Восьмерик дзвіниці спирається на триступінчасті тромпи. Він поділений на два яруси плоским перекрит тям по дерев’яних балках й увінчаний зімкну тим восьмилотковим склепінням. Для пам’ятки характерні простота й вели чавість форм. Вона позбавлена дріб’язкових прикрас; її образ формується на зіставленні лапідарних об’ємів і площин. Лаконічна, навіть дещо брутальна архітектура надбрамної церк ви–дзвіниці — разючий контраст щодо витон ченості архітектурних форм собору. Але якщо собор статичний у своїй кристалічній довер шеності, то надбрамна церква характери

496

зується виразною динамікою: архітектурні форми наростають від низенької апсиди через центральний об’єм з високим дахом і декора тивною маківкою до аркового восьмерика дзвіниці. Остання, окрім суто культових функцій, мала ще й оборонні, про що свідчать вузенькі бійниці в основі восьмерика. З цією спорудою пов’язана одна з най цікавіших сторінок історії Путивля. В ній на першому поверсі є келії обабіч брами. Одна з них, розташована на схід від проїзду, майже під церковним вівтарем, дещо заглиблена в землю. Вона має одні двері й вікно, звер нені у монастирський двір, до собору. Це — келія царівни Софії Олексіївни, дочки мос ковського царя Олексія Михайловича, яка 1682 р. домоглася регентства при своїх ма лолітніх братах Івані та Петрі, а через 7 років була усунена від влади внаслідок перевороту й пострижена в черниці. Після другого стрілецького бунту Петро І вирішив вислати сестру з Москви подалі й вибрав для цього путивльський Святодухівський дівочий мо настир. За наказом царя вона постійно пере бувала «под крепким караулом». Проте йому цього здалося замало. За переказами, від правляючи Софію з Москви, Петро пообіцяв прислати їй подарунок, щоб вона його не за бувала. І справді, на замовлення російського самодержця в Голландії було виготовлено спеціальний годинник–куранти, який голос ними пронизливими звуками відбивав кожну хвилину. Петро І наказав поставити годинни ка прямо під вікном царівни, аби вона щохви лини згадувала «любезного братца». Про те, що садистський намір царя мав досягти успіху, свідчили прочани, які чули цей годин ник у середині XIX ст., коли він перебував уже в Мовчанському монастирі: щохвилини боєм царська забавка дуже нервувала і ченців, і прочан, аж поки її не зламали. Царівна Софія недовго пробула у Святодухівському монастирі — Петро І скоро збагнув, що три мати колишню правительку в Путивлі небез печно, адже впродовж XVII ст. це місто було центром різних заворушень, спрямованих проти центрального московського уряду, а царівна легко могла стати приводом до за ворушення серед путивльських стрілецьких полків, завжди невдоволених і схильних до бунтів. Тому царівну перевели з Путивля в інше місце, а годинник, подарований ца рем, потрапив до Мовчанського монастиря. Територію ансамблю оточує мурована огорожа, висотою близько 1,2 м, зведена нап рикінці XVII ст. і з того часу неодноразово пере будована, а нині частково втрачена й замінена зі східного й північного боків дерев’яним парканом. Цей мур має з західного боку парад ну триаркову браму, завершену масивними трикутними фронтонами, а також хвіртку з пів

Сумська область денного боку, поряд з надбрамною церк вою–дзвіницею. Її дверний отвір з лучковою перемичкою увінчаний трикутним фронтоном. Собор і надбрамна церква–дзвіниця му ровані з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині. Стіни зовні та в інтер’єрі потиньковані й побілені. Підлоги дощані. Сходи дерев’яні. Вальмові дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті покрівельною сталлю. Нині споруди колишнього монастиря зай має міський Спасо–Преображенський собор, який протягом радянської доби до 1990 р. був єдиним діючим храмом у Путивлі й саме тому добре зберігся. Собор та надбрамна церква– дзвіниця формують неповторний ансамбль, в якому органічно поєдналися самобутні риси російського та українського зодчества. Він має визначну історико–меморіальну цінність. Як пам’ятка архітектури національного зна чення має охоронний № 621. Джерела: 1. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 109–123.

2. Вечерський В.В. Пошукаймо дослідників? // Пам’ятки України. — 1990. — №3. — С. 20–21.

3. Вечерський В.В. Сіверщина // Архітектура України. — 1993. — № 2. — С. 39–44.

4. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо$ ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 310–330.

5. Вечерський В.В. Стильові риси архітектури Путивля XVII ст. // Архітектурна спадщина України. — Вип. 4. — К.: Українознавство, 1997. — С.39–51.

6. Доклад проф. М.Г.Халанского. / Приложения к про$ токолу 16 заседания // Труды Харьковского предвари$ тельного комитета по устройству XII археологического съезда. — Х., 1902. — Т. 1. — С. 270–294.

7. Златоверховников Н.И. Памятники старины, нового времени и другие достопримечательности Курской губер$ нии. — Курск, 1902. — С. 72–74.

8. Левицкий И. Город Путивль // Труды 12 археологичес$ кого съезда в Харькове. — М., 1905. — Т. З. — С. 145–150.

9. Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 258.

10. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного

надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима$ нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 228–229.

11. Памятники градостроительства и архитектуры Ук$ раинской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 24–25.

12. Рябинин И.М. История о Путивле, уездном городе в Курской губернии. — Путивль, 1911. — С. 104–110.

13. Рябинин И.М. О Путивльском Преображенском соборе и о тех церквах и монастырях, кои имели связь с собором // Труды Харьковского предварительного ко$ митета по устройству XII археологического съезда. — Х., 1902. — Т. 1. — С. 294–342.

14. РДАДА. — Ф. 760. — Оп. 2. — Спр. 820 (436).

134. Путивль. Торговi ряди купців Пономарьових Мурована, одноповерхова на підвалі, дуже видовжена будівля утворює південний фронт забудови головної вулиці міста — Курської (нині вул.Кірова, 43). Міститься між двома пам’ятка ми архітектури — магазином купця Брянцева (з заходу) й поліцейським управлінням (зі сходу). За своєю містобудівною роллю є рядовим об’єктом, що формує середовище. Збудовано наприкінці XIX ст. місцевими куп цями Пономарьовими на місці дерев’яних тор гових рядів. Окремі секції здавалися в оренду іншим купцям і торговцям. Суттєвих перебудов

Торговi ряди купців Пономарьових

План торгових рядів купців Пономарьових. Обмір і кресленик автора

497

Сумська область і втрат не було. Приміщення дещо переплано вано, змінено покриття даху: замість пок рівельної сталі нині — шифер. Реставраційні роботи не проводилися, лише поточні ремон ти. Зараз використовується за первісним призначенням як торговельний заклад. Будівля прямокутна в плані, довжиною 90, шириною 12 м. Підвал розчленовано на секції, що використовувалися для зберігання това рів. Кожна з них має окремий вхід з двору, у деякі ведуть внутрішні сходи з торговельних приміщень. Розпланування першого поверху секційне. Чоловий фасад, звернений на північ, вирішений у неоренесансних архітектурних формах на базі мотиву так званої римської композиційної дільниці (ордерної аркади). Чітко виділено цоколь і повний антаблемент вінчання. Фасадну площину в метричному ше регу членують спарені пілястри, між якими — великі півциркульні арки, облямовані архіволь тами, що спираються на імпости. Будівля мурована з цегли, ззовні і всере дині потинькована. Фасади мають традиційне двобарвне пофарбування: тло теракотове, де талі білі. Дах двосхилий по дерев’яних кроквах. Торгові ряди в Путивлі є однією з най пізніших на Сумщині будівель цієї типологічної групи. З 1984 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 80–См. Джерела: 1. Вечерский В.В., Гильбо И.А., Луговской А.В. Путивль: Фотопутеводитель. — К.: Мистецтво, 1992. — С. 132–134.

2. Дейнека А.И. Памятники архитектуры Сумщины. — X.: Прапор, 1989. — С. 175.

135. Путивль. Церква св. Миколи Козацького Мурована одноверха церква з дзвіницею міститься на плато біля перетину вулиць Першотравневої та Дзержинського (вул.Пер шотравнева, 68), неподалік західної межі історичного середмістя. Завдяки висотній архітектурній композиції відіграє роль однієї з головних містобудівних домінант Путивля, візуально сприймається і домінує, з перева жанням бічних ракурсів, у просторах при леглих вулиць, у прозорах між садибною одно–двоповерховою забудовою, а також у панорамі міста, яка розкривається з пів нічного заходу. Церква, відома в літературі як «Микола Козацький», «Микола Великоріцький» та «Ми Поздовжній переріз і план першого поверху церкви св. Миколи Козацького. Кресленик автора

498

Церква св. Миколи Козацького

Сумська область

Вікна на першому ярусі південного фасаду церкви кола Кам’яний», заснована в 1735 р., а освячена в 1737 р. Первісно була тридільною, з прямо кутними навою і бабинцем та гранчастим вівтарем. Наву вінчає високий тризаломний верх. Церква двоповерхова: у нижньому по версі містився храм св. Миколи Великоріцько го, у горішньому — холодна церква Введення в храм Божої Матері. У 1770 р. церкву капі тально ремонтували, прибудувавши з заходу прямокутного плану п’ятиярусну дзвіницю, після чого заново освятили. Її знову ремонту вали в 1838 р., реставрували в 1959 та 1984–1988 рр. Наприкінці радянської доби в пам’ятці планували розмістити музей «Сло ва о полку Ігоревім». На початку 1990–х рр. храм повернули релігійній громаді. Довжина будівлі 27,5 м, висота до хреста 27 м. Приміщення згруповані вздовж вісі захід–схід. У нижньому поверсі вони перек риті циліндричними склепіннями з розпалуб ками (вівтар — зімкнутим склепінням). Чітко виявлено лінійно–вісьовий принцип орга нізації інтер’єру. Його підкреслюють призе мисті півциркульні арки, які поєднують при міщення. У горішній холодній церкві бабинець перекрито циліндричним склепінням з розпа лубками над вікнами, вівтар — напівлотковим склепінням, також з розпалубками. Нава має високий тризаломний верх типу «восьмерик на четверику». Перехід від четверика до вось мерика здійснено за допомогою двоярусних тромпів. Ярусність верху, що складається з трьох восьмериків, які послідовно зменшу ються за висотою і шириною, в інтер’єрі підкреслена масивними профільованими кар низами, розташованими в місцях переходу від нижнього до горішнього восьмерика. Зав дяки цьому досягається максимальна ви разність центричного висотно розкритого простору нави з так званою телескопічною перспективою верху. Архітектурне вирішення екстер’єру па м’ятки дуже тектонічне. Воно враховує пси

хофізичні особливості сприйняття архітектур ної форми. Наріжники закріплені широкими пілястрами; ярусність основного об’єму, дзві ниці та церковного верху підкреслюють ма сивні багатообломні карнизи. Зовні переходи між ярусами восьмериків центрального верху утворюють дахи пружних криволінійних об рисів. Верхній восьмерик вінчає увігнутий восьмигранний наметовий дах з перехватом і маківкою. Таке саме вінчання має восьмерик дзвіниці. Бабинець накритий щипцевим да хом, вівтар — криволінійним з перехватом у нижній частині й завершенням типу «бочки», з глухим ліхтариком і маківкою. Усі вікна мають лучкові перемички. У нижньому ярусі вони фланковані опуклими півколонками й вінчаються фігурними розірва ними сандриками, виконаними контррель єфом. Усі вікна, розташовані вище, не мають облямувань. Північний вхід має дуже своє рідний портал: прямокутний дверний отвір фланкують гранчасті півколонки; над двери ма — ніша для ікони з декоративним обляму ванням й півциркульною бровкою. Будівля зведена з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, зовні й в інтер’єрі потинькована. В інтер’єрі, крім орнаментів у восьмериках, мальовання та інші елементи декору не збереглися. Фасади мають двобарв не пофарбування: тло кольору жовтої вохри, членування й деталі — білі. Дахи по дере в’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. Дзвіниця має плоскі перекриття по дере в’яних балках. В образі цієї церкви втілилися традиції ук раїнської народної архітектури: в мурованих конструкціях відтворено типовий український тридільний одноверхий храм. Про вплив тра дицій російської архітектури свідчить двопо верховість пам’ятки, а також конструктивне вирішення двоярусних тромпів. Миколаївська церква в Путивлі є видат ною пам’яткою пізнього етапу розвитку сти лю українського відродження. Як пам’ятка архітектури національного значення має охо ронний № 620. Джерела: 1. Левицкий И. Город Путивль // Труды 12 археологичес$ кого съезда в Харькове. — М., 1905. — Т. 3. — С. 153–154.

2. Логвин Г.Н. Украина и Молдавия: Справочник–путе$ водитель. — М.: Искусство, 1982. — С. 410.

3. Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 261–263.

4. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима$ нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 229.

5. Памятники градостроительства и архитектуры Украи$ нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 24.

6. ДАСО. — Ф. Р–3343. — Оп. 1. — Спр. 126. — Арк. 52.

499

Сумська область 136. Путивльський район, с.Вощиніно. Церква Успіння Богородиці Мурована однобанна церква стоїть у цен трі невеликого села на високому березі струмка. Відіграє роль архітектурної домінан ти в забудові й ландшафті. Церква збудована протягом 1864–1866 рр. й освячена 22 грудня 1866 р., як свідчить на пис, що зберігся на хорах. Протягом ХХ ст. зазнала деяких незначних перебудов і втрат, проте загалом добре зберегла автентичні архітектурні форми й декор. За архітектурним типом належить до три навових чотиристовпних однобанних храмів. При цьому не може бути зарахована до хреща то–баневого типу, оскільки коробові склепіння, що перекривають прилеглі до середохрестя відтинки середньої нави й трансепта, мають вісі, перпендикулярні щодо вісей нави й тран септа. Церква має неординарне вирішення середохрестя й світлової бані: на середохресті чотири пілони, з’єднані півциркульними під пружними арками, за допомогою трикутних

сферичних пандативів несуть зрізану сферу, на якій стоїть 8–віконний циліндричний під банник, увінчаний сферичним куполом. Нез вичайно вирішений і вівтар храму: він тридільний, з широкою гранчастою середньою частиною, перекритою 5–лотковим зімкнутим склепінням, та прилеглими обабіч екседрами. Квадратові в плані приміщення по кутах цент рального об’єму храму перекриті хрестовими склепіннями. З заходу прилягає вузький три дільний нартекс, перекритий коробовим склепінням, над яким влаштовано хори. Сходи на них влаштовано в північній камері нартекса. Зовнішні об’єми й форми церкви традиційні для «російсько–візантійської» стилістики дру гої половини ХІХ ст.: фасадні площини розчле новані на окремі прясла вузеньким пілястрами на п’єдесталах, з позакомарним завершенням кожного прясла. Закомари килевидної форми з тонким профілюванням. Віконні й дверні от вори мають витягнуті пропорції й аркові пере мички. Вікна другого ярусу — круглої форми. Баня зараз покрита конічним дахом (первісне шоломовидне покриття втрачено). Об’єм вівтаря дещо нижчий, ніж об’єм самого храму, й має окремий дах. Загалом, силует і образ храму статичний і досить монументальний. Церква мурована з місцевої червоної цег ли не дуже доброго випалу на вапняно–піща ному розчині, зовні й усередині потинькована. Фасади побілені. В інтер’єрі добре зберігся комплекс олійних мальовань кінця ХІХ ст.: ор наментальні композиції неовізантійської сти лістики, що підкреслюють основні архітектурні членування інтер’єру (пілони, підпружні арки, карнизи, пандативи, підбанне кільце), а також окремі композиції з постатями Богородиці, святих (у т.ч. Святої Рівноапостольної княгині Ольги) в аркових облямуваннях. На пандати вах містяться погрудні зображення Єван гелістів у круглих медальйонах. За стилісти

Церква Успіння Богородиці у с.Вощиніно

План церкви.Обміри й кресленик автора

500

Інтер'єр церковної бані

Сумська область кою ці мальовання близькі до ранніх церков них розписів видатного російського худож ника М.В.Нестерова (1862–1942), творчість котрого тісно пов’язана з Україною та Сум щиною. Іконостас храму історико–мистець кого інтересу не становить. Підлога з дощок. Дахи по дерев’яних кроквах укриті пок рівельною сталлю. Успенська церква у с.Вощиніно є харак терним провінційним зразком храмів «ро сійсько–візантійського» стилю в річищі істо ризму останньої третини ХІХ ст. Її виявлено й досліджено автором цієї книги в 1990 р., після чого включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»). Проте її досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державного реєстру не рухомих пам’яток України.

ром з заходу підноситься невелика чотириг ранна дзвіниця, увінчана сферичною банею. Архітектурні форми будівлі досить мону ментальні, з мінімумом декору, витримані в стилістиці високого класицизму. Колони не суть повний антаблемент з тонко профільова ними обломами; він як горизонтальна тяга оперізує всю будівлю. Великі прямокутні вікна влаштовані у плоских аркових нішах, над яки ми розміщені декоративні елементи у вигляді круглої ніші, вписаної в квадратову. Чолові грані північного й південного рамен розчлено вані тосканськими пілястрами; віконні отвори розміщені в два яруси: унизу — аркові вікна витягнутих пропорцій, над ними — круглі вікна.

137. Путивльський район, с.Кочерги. Церква св. Миколи Мурована однобанна церква з дзвіницею стоїть на прузі високого правого берега р.Ес мані й дуже добре візуально сприймається як із простору заплави, так і на плато. До заплави звернена південним фасадом. З огляду на розташування у зоні найвищої композиційної активності та виразний силует відіграє роль архітектурної домінанти як у забудові села, так і в довколишньому ландшафті. Село Кочерги засноване у 1630–х рр. за старости Олександра Пісочинського. 1687 р. гетьман Іван Мазепа віддав село у володіння Михайлові Миклашевському, полковнику ста родубському. Після нього селом володів син Степан, а опісля — онук Михайло. Протягом XVIII ст. у селі була дерев’яна Миколаївська церква, яка занепала на початку ХІХ ст. На її місці в 1807 р. на замовлення й коштом Ми хайла Петровича Миклашевського було спо руджено мурований храм. Він зведений за тим самим проектом, що і Воскресенська церк ва–усипальниця гетьмана К.Розумовського в Батурині 1803 р. та Успенська церква 1804 р. у с.Новий Биків. Територія храму наприкінці ХІХ ст. була оточена мурованою огорожею з триарковою брамою. Церква не зазнала значних перебудов і втрат й добре зберегла первісні архітектурні форми. Пам’ятка хрещата в плані, з півруглою ап сидою та заокругленим західним раменом; стіни розчленовані пілястрами; з трьох боків — монументальні чотириколонні портики тос канського ордера (західний — пристінний, зі спареними колонами), завершені трикутними фронтонами. Над середохрестям підноситься масивна сферична баня на циліндричному підбаннику, увінчана глухим ліхтариком. Під банник має круглі вікна. Над вхідним притво

Церква св. Миколи у с.Кочерги

План церкви. Обміри й кресленик автора

501

Сумська область В інтер’єрі домінує добре освітлений простір середохрестя. Підбанник за допомо гою сферичних пандативів спирається на півциркульні підпружні арки. Рамена об’ємно го хреста перекриті коробовими склепіннями, вівтар і західне рамено закінчуються конхами. Притвор на першому ярусі дзвіниці перекри тий зімкнутим восьмилотковим склепінням. Церква мурована з цегли на вапняно– піщаному розчині. Підмурки з бутового каме ню. Усередині й зовні церква потинькована й побілена. В пандативах є олійні мальовання середини ХХ ст. Іконостас не становить істори ко–мистецької цінності. Підлога з дощок. Щипцеві дахи по дерев’яних кроквах та бані по дерев’яних кружалах укриті покрівельною сталлю. Миколаївська церква в Кочергах — одна з визначних храмових будівель доби високого класицизму в Україні. Її виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу па м’яток історії та культури України (том «Сумсь ка область»). Проте її досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

другому ярусі був механізм для розмелюван ня. Крила вітряка не збереглися. Найвіро гідніше, їх було 6, як в інших аналогічних вітряках цього типу. Механізм зберігся част ково: вал, кулачне колесо та короб. Дах влаштовано по дерев’яних кроквах. Його покриття не збереглося. Вітряк у с.Линовому належить до ар хаїчного типу, окремі зразки якого нині збе реглися тільки в музеях народної архітектури та побуту в Києві та Переяславі–Хмельницько му. Цей вітряк виявлено й досліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»). Проте його досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державного реєстру не рухомих пам’яток України.

Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 5–9.

2. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Т. 2: Нежинский полк. — К., 1893. — С. 464.

3. Опис Новгород–Сіверського намісництва (1779– 1781) — К., 1931. — С. 467.

4.ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 3. — Спр. 387. — Арк. 157.

138. Путивльський район, с.Линово. Вітряк Дерев’яний вітряк міститься на високому рівнинному місці серед поля за селом. Відіграє композиційну роль архітектурного ак центу в краєвиді. Збудований наприкінці ХІХ ст. з дубових плах. Належить до типу шатрових (голландських) вітряків, поширеного на Поліссі та в Чернігово–Сіверщині. Має нерухомий високий восьмигранний корпус зрубної конструкції, встановлений на підмурок, викладений із каменю–плитняка, та складної стіжкової форми дах (шатро), що обертався відповідно до напрямку вітру. На відміну від корпусу, дах мав каркасну конструкцію. Корпус вітряка двоярусний, з вертикальними стінами. Відтак цей вітряк на лежить до підтипу «кругляків». На першому ярусі, де в двох протилежних гранях влашто вано прямокутні дверні отвори, містилася ко мора для зерна та борошна. Тут влаштовано поміст, піднятий на 1,0 м над рівнем землі. На

502

Вітряк у с.Линово

План вітряка. Обміри й кресленик автора

Сумська область 139. Путивльський район, с.Линово. Церква св. Миколи Мурована церква стоїть на високому па горбі в центральній частині села поряд зі шко лою. Унаслідок втрати бані, незважаючи на розташування у зоні високої композиційної ак тивності, церква не має композиційної ролі містобудівної домінанти. Церква збудована наприкінці XVIII ст. Пер вісно була тридільною, з гранчастим вівтарем й однією сферичною банею на циліндричному світловому підбаннику. Вівтар і прямокутного плану бабинець вінчалися декоративними маківками на дахах. На зламі ХІХ–ХХ ст. з пів ночі й півдня вздовж нави й бабинця були при будовані видовжені бічні притвори, дещо нижчі за основні об’єми, внаслідок чого церква зовні набула вигляду тринавової. Під час цієї пере

Церква св. Миколи у с.Линово

будови були розтесані півциркульні арки в бічних стінах нави й бабинця. У період між 1930 та 1962 рр. була зруйнована баня, на томість над навою зроблено невелику надбу дову під двосхилим дахом. У 1962 р. церкву закрили для богослужінь, зняли з реєстрації та переобладнали, розмістивши в ній майстерні сільської школи. Згодом тут містився сільсь кий клуб, а з 1991 р. будівлю повернули цер ковній громаді. Тоді ж було здійснено ремонт з частковою реконструкцією. Зараз, унаслідок втрат і перебудов, церк ва належить до типу безбанних, тринавових. У зовнішніх об’ємах добре прочитується первісний тридільний обсяг. Вівтарна апсида зберегла скромний пізньобароковий декор: наріжні лопатки й розкріпований на них карниз незначного виносу. Церква має великі аркові вікна без облямувань. Цегляні стіни ззовні й в інтер’єрі потиньковано й побілено. Вівтар перекрито зімкнутим склепінням, бабинець — зімкнутим склепінням з розпалуб ками. Над навою збереглася нижня частина циліндричного підбанника з підшитою де рев’яною стелею. На підбаннику частково уціліли олійні мальовання ХІХ ст. Бічні притво ри перекриті плоскими стелями. Ззовні вівтар накритий стрімким наметовим дахом, нава й бабинець — ципцевими дахами, бічні прит вори — односхилими дахами. Усі дахи — по дерев’яних кроквах, укриті шифером; вівтар — покрівельною сталлю. Миколаївську церкву в Линовому виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»). Проте її досі не поставле но на державний облік і не внесено до Держав ного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. ДАСО. — Ф. Р–3343. — Оп. 1. — Спр. 150. — Арк. 71.

140. Путивльський район, с.Нова Слобода. Софроніївський монастир

План церкви. Обміри й кресленик автора

Архітектурний комплекс Софроніївського монастиря міститься за кілька кілометрів на південь від с.Нова Слобода. Від села до монас тиря веде лісова дорога. Подорожнього, кот рий виходить на узлісся, зараз зустрічає ви разний силует надбрамної церкви, ліворуч за нею видніється трапезна церква, ще далі — лікарняний корпус. Краєвиди тут чимось нев ловимим нагадують київські, в районі Києво– Печерської лаври. Як і в Києві, тут монастир займав поєднані сідловиною вершини двох гір. Усе це узгір’я здавна дістало найменування Чудної гори. Як і в Києві, маємо розвинений комплекс печер з підземними церквами.

503

Сумська область

Центральна частина монастирського комплексу. Вигляд з півночі. Фото Я.Фесика поч. ХХ ст. Так само, як і в Києві, заснування монасти ря пов’язане з чудом Пресвятої Богородиці.

1405 р. над болотом Молче на високих горах, порослих дубовим лісом, з’явилася чудотвор на ікона Богородиці. Ця місцевість, за 20 верст на схід від Путивля, входила до путивльської волості, тож путивляни одразу на місці, де знайшли чудотворну ікону, поставили неве личку дерев’яну церкву Богородиці, навколо якої згодом стали селитися ченці–пустельни ки. Деякі з них почали копати собі печери на схилах гір. Так виник невеликий монастир, що називався Мовчанською Різдва Богородиці пустинню. У XVI ст., коли пустинь перетворилася на більший монастир, її ченці купили в Путивлі кілька «осадних дворів», а в острозі на посаді спорудили у 1580–х рр. храм Різдва Богоро диці з приділом Софії, Премудрості Божої.

1592 р. під час нападу татар на Посейм’я Мов чанська пустинь була спалена, і всі ченці 1593 р. на чолі з ігуменом Пафнутієм пересе лилися до Путивля, створивши там новий Мовчанський монастир. А місцевість колиш ньої пустині при болоті Молче стала во лодінням цього путивльського монастиря. Незважаючи на часті татарські напади, на місці пустині жевріло життя: напевно, кілька схимників жили в печерах. 1605 р. Мовчанська пустинь була приписана до Путивльського Мовчанського монастиря і тут влаштовано мо

504

настирську пасіку. На місці храмів, спалених татарами, поставили дерев’яну церковицю в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці Печерсь кої, а при ній три келії, у яких жив один старець з Путивльського монастиря і монастирський бортник. 1630 р. монастир спорудив тут пер шу муровану церкву Різдва Богородиці. Біля неї 1653 р. відновлено й колишній монастир. З того часу, щоб уникнути плутанини, Пу тивльський монастир став іменуватися Великим Мовчанським, а той, що над болотом Молче, — Малим Мовчанським пустинним. 1656 р. стро їтелем, а згодом — ігуменом монастиря став ієромонах з Путивля Софроній — людина нап рочуд енергійна і господарна. Він правив братією до 1692 р. Його клопотами Мовчансь кий пустинний монастир значно розрісся, от римав багаті вотчини, завів широке муроване будівництво, став одним із найвідоміших мо настирів Посейм’я. З поваги до заслуг ігумена ще за його життя монастир у народі стали на зивати Софронієвим, а після його смерті за кріпилося офіційне найменування Софронієва пустинь або Софроніївський монастир. У 1672 р. ігумен Софроній дав притулок у монастирі Семену Медведєву (1640–1691), котрий згодом став одним із найвизначніших московських дисидентів XVII ст. Молодий «подьячий» Приказу тайних справ, чоловік здібний і гарячий, постригся у ченці в Москві під іменем Сильвестра і став одним з улюбле

Сумська область

Центральна частина монастирського комплексу. Вигляд з півночі. Фото поч. ХХ ст. них учнів Симеона Полоцького — церковного діяча і просвітителя, котрий першим приніс у Московщину плоди української і західної вченості, був першим російським драматур гом і підготував інтелектуально ґрунт для ре форм царя Петра І. Вивчившись у Симеона, Сильвестр Медведєв показав себе людиною різнобічних талантів — як поет, педагог, істо рик, бібліограф, видавець. Оселившись у монастирі Софронія, Силь вестр регулярно писав листи своєму вчителю Симеону Полоцькому до Москви, розповіда ючи про політичну і військову обстановку в Путивлі. Він, зокрема, відзначав широку ук раїнську колонізацію в мало залюднених Пу тивльських волостях. Подальша доля Сильвестра трагічна. У 1680–х рр. він мав стати ректором Академії, яка організовувалася в московському Заіко носпаському монастирі. Тож написав богос ловську працю, що називалася «Манна». У ній він з позицій, близьких до Петра Могили і київського вченого гуртка, спробував по лемізувати з московською ортодоксією. Йому одразу ж відповіли опоненти. Про рівень по леміки свідчать назви творів, спрямованих проти Сильвестра Медведєва: «Врачевание, противополагаемое ядовитым угрызениям змиевым», «Остен, или кол прободающий», «Неистовое брехание»... Не витримавши таких голобельних «аргументів», С.Медведєв спро бував утекти з Москви в Україну, та дорогою його арештували, привезли до столиці, при мусили зректися своїх переконань і в січні 1690 р. заслали в Троїцький монастир. Але й там вільнодумця не лишили в спокої. Згідно з багатовіковою московською традицією за вершувати ідеологічні дискусії в «пыточном застенке», 11 лютого 1691 р. Сильвестра Мед ведєва після катувань стратили. У XVIII ст. Софроніївська пустинь була настільки відома й популярна, що російська імператриця Єлизавета Петрівна, подорожую чи 1744 р. до Києва, навмисно відхилилася від

Успенська, Покровська і Вознесенська церкви. Фото поч. ХХ ст. маршруту, аби відвідати цей монастир. Тут во на взяла участь в освяченні новозбудованих споруд. Значний професійний інтерес представ ляє проблема архітектурного устрою цього монастиря. Проблема ускладнюється тим, що монастирський архітектурний ансамбль був значною мірою зруйнований наприкінці 1940–х рр. без належної фіксації. План монастиря був дуже своєрідним: за наявності досить великого рівного майданчи ка на горі головні будівлі — собор Різдва Бого родиці, церква Успіння Богородиці, трапезна, ризниця (старий настоятельский корпус), братський і складський корпуси були розта шовані дуже тісно, компактною групою. Це пояснюється намаганням захиститися від вітру й холоду в зимовий час. Оскільки від монастирських будівель на Чудній горі сьогодні мало що збереглося, тож дуже важко з’ясувати, як розвивалася архітек турна композиція монастиря, які будівлі і в якій послідовності зводилися. Можемо тільки опи сати його архітектуру станом на кінець ХIХ — початок ХХ ст., а також докладніше — збере жені будівлі. Соборний мурований храм був побудова ний 1630 р. і з тих пір неодноразово перебудо вувався. Яким він був споконвічно — ми не знаємо. Але наприкінці ХIХ ст. це був найбіль ший храм монастиря з величезною сферич ною банею на циліндричному підбаннику над середохрестям, з чотирма баньками на рогах підбанного четверика, з напівкруглою в плані вівтарною апсидою. Судячи з цих архітектур них форм, витриманих у стилістиці російсько го класицизму, собор набув такого вигляду на початку ХIХ ст. Поруч з собором стояла велика двоповер хова мурована церква. Її будували в 1710– 1718 рр., перебудовували з розширенням у 1762 і 1890 рр. У нижньому поверсі була теп ла церква Благовіщення Пресвятої Богородиці з бічним вівтарем в ім’я святителів Миколи й Іони, митрополита Московського. У верхньо му поверсі була церква Успіння Пресвятої

505

Сумська область

План монастиря станом на поч. ХХ ст. Реконструкція автора: 1 – собор Різдва Богородиці; 2 – церква Успіння Богородиці; 3 – дзвіниця; 4 – надбрамна Покровська церква; 5 – Вознесенська церква з лікарнею і братськими келіями; 6 – ризниця; 7 – братський корпус;

506

8 – іконописна майстерня; 9 – трапезна; 10 – складський корпус; 11 – новий настоятельський корпус; 12 – пекарня; 13 – флігель; 14 – новий лікарняний корпус; 15 – мур з брамою;

Сумська область

Покровська надбрамна церква. Вигляд з півночі. Фото поч. ХХ ст. Богородиці з бічним вівтарем Преображення Господня. До західного фасаду цієї двоповер хової будівлі прилягала висока п’ятиярусна монастирська дзвіниця, побудована, судячи з її архітектурних форм, наприкінці XVIII — на початку XIX ст. Будівля зведена «кораблем», тобто витягнутою з заходу на схід, де за кінчувалася напівкруглим вівтарем. Церкву увінчував високий восьмигранний підбанник з банею, піднятий на високому четверику. Навпроти західного фасаду цієї церкви, через дорогу, у 1801–1808 рр. була зведена мурована церква Вознесіння Господня, дуже схожа одночасно і на традиційні українські тридільні храми, і на російські церкви, харак терні для південно–західних областей Росії. Церква тридільна в плані й неначе трибанна — дуже «українське» архітектурне рішення. Од нак світловою була тільки середня баня, а бані над вівтарем і західним приміщенням — глухі. До храму з двох боків упритул прилягав збудо ваний приблизно в ті ж роки двоповерховий мурований корпус. Утворилася дуже витягнута в довжину, з півночі на південь, тричастинна споруда, середину якої займала церква. Ця будівля з заходу замикала головну монас тирську площу, формуючи її архітектурну ком позицію і відокремлюючи майдан, як місце проведення релігійних церемоній, від госпо дарської зони. Південний бік цієї ж головної площі замикав мурований двоповерховий братський корпус, побудований на початку

Покровська надбрамна церква після реставрації. Фото В.Бикова 2004 р.

XIX ст. На схід від цього братського корпусу, прямо навпроти головного входу в соборну церкву, стояла мурована, одноповерхова на підвалі монастирська ризниця. Від неї зберег лися склепінчасті підвальні приміщення. Цей корпус, побудований, судячи з архітектурних конструкцій, у другій половині XVII ст., спочат ку був настоятельским. Ризниця в ньому була влаштована на початку ХIХ ст., після споруд ження нового настоятельского корпуса поруч зі Святою брамою. Новий настоятельский кор пус був мурованим, двоповерховим, класи цистичної архітектури. Стояв, майже впритул прилягаючи до надбрамної церкви Покрова Богородиці, відділений від неї тільки стіною з брамою. Цей корпус замикав з півночі цент ральний монастирський двір. Ці корпуси (новий настоятельский, братський, корпус з Вознесенською церквою) утворювали три боки прямокутника внут рішнього монастирського двору, що дуже добре видно на плані. Ця регулярність була порушена в східній частині монастирського ансамблю. Причиною стала своєрідна кон фігурація верхнього плато Дивної гори: це трикутник, гострим кутом звернений на південний схід. Тому розташовані тут будівлі повинні були враховувати або повторювати характер рельєфу місцевості.

507

Сумська область

Північний фасад Покровської церкви за обміром 1957 р.

План 2–го ярусу Покровської церкви за обміром 1957 р.

План 1–го ярусу Покровської церкви за обміром 1957 р.

508

Переріз Покровської церкви за обміром 1957 р. Доля монастиря виявилася трагічною. Невдовзі після революції 1917 р. його закри ли. Величезний комплекс споруд деякий час стояв пусткою, потім у ньому містилися закла ди для безпритульних дітей, табір для поляків, котрі потрапили в радянський полон 1939 р., аж поки в повоєнні 1940–і рр. місцеві колгоспи не розібрали на цеглу більшість будівель і спо руд. Так загинули собор Різдва Богородиці 1630 р., дві церкви XVIIІ ст., кілька десятків му рованих корпусів і монастирський мур. Яки мось дивом уціліли лише три споруди, що до початку ХХІ ст. самотньо височіли на горах серед столітніх дубів над заплавою р.Сейму. Надбрамна (над Святою брамою) церква Покрова Пресвятої Богородиці, споруд жена в 1757 р., збереглася до початку ХХІ ст. у досить зруйнованому стані. Вона двоярус на. У першому ярусі — арка проїзду в центрі й аркові дверні прорізи обабіч. Другий ярус — дуже стрункий тридільний однобанний храм у дусі «єлизаветинського бароко», з пишними лиштвами над вікнами, вигнутими карниза ми і витонченим бароковим верхом. Появу в настільки віддаленій, провінційній місце вості твору архітектури, цілком столичного за своїм характером і найвищим рівнем архітек турно–пластичного вирішення, ми пов’язуємо з відвіданням монастиря імператрицею Єли заветою Петрівною в 1744 році. Згодом за її велінням цю архітектурну роботу могли дору чити кому–небуть зі столичних зодчих.

Сумська область

Загальний вигляд трапезної палати. Фото 1987 р.

Поздовжній переріз трапезної за обміром 1957 р.

План верхнього ярусу трапезної за обміром 1957 р.

План нижнього ярусу трапезної за обміром 1957 р.

Інтер’єр трапезного залу. Фото автора 1987 р. Споруда має яскраво виявлену висотну композицію. Її загальна висота від основи до хреста становила 31,5 м. Будівля в цілому ніби симетрична, причому баня підкреслює вісь симетрії. Однак дзеркальної симетрії немає — її порушують прибудова з заходу, а також відмінності в розмірах східного і західного членувань фасаду. Завдяки такій дисиметрії архітектурна споруда виглядає живим витво ром, а не мертвою схемою–креслеником. На першому ярусі по осі розташовано арку брами. Її ширина 3,25 м. Це був головний вхід в обитель. Зі східного боку — ще одна арка, трохи вужча (2,9 м), призначена для проходу пішоходів (у XIX ст. її замурували). З західного боку від центрального проїзду була влаштована невелика кордегардія — келія для монастирсь кої сторожі. Вона має вхід з головної арки і два вузеньких віконця, на кшталт старовинних бійниць, що виходять на північ і на захід. З надвірного боку за келією влаштовані сходи, що ведуть на другий ярус, у саму церкву. Церква тридільна, дуже висока і дуже світла, завдяки великим вікнам, розташова ним у три яруси. Центральний четверик за допомогою плоских трикутних пандативів (як в українських дерев’яних храмах) несе світло вий восьмерик з зімкнутим восьмигранним куполом. Будівлю всередині й зовні було потинько вано і розмальовано. Характер декору — виг нуті й розкріповані карнизи, фільончасті пілястри, тяги, ніші, віконні лиштви з сандри ками і виділеними замковими каменями — усе витримано в стилістиці архітектури бароко се редини XVIII ст. Трохи в іншій стилістиці — кла сицистичного академізму — були виконані фасадні розписи на першому ярусі. Монастирська трапезна палата містить ся на південний схід від утраченого собору. Колись вона замикала з цього боку головну площу монастиря. Стоїть вона на схилі, тому з одного боку була одноповерховою, а з іншо го боку — двоповерховою. Щодо датування трапезної в літературі немає ніяких указівок.

509

Сумська область

Новий лікарняний корпус. Загальний вигляд. Фото автора 1987 р. На підставі аналізу архітектурних форм і конс трукцій ми датуємо її межею XVII–XVIII ст. Судячи з фотографій другої половини XIX ст., будівля мала двосхилий дах із дуже ви сокими фронтонами на причілках. Трапезна з боку собору (з заходу) мала ґанок на двох колонках. Зовнішній декор трапезної суворий і лаконічний. Чи був він таким завжди — сказа ти важко: надто значні руйнування на фасадах. Технічне виконання цієї будівлі є дуже добрим: ретельно муровані з чудово випаленої цегли формату 28–29 х 15 х 6,5–7 см. староруською системою на міцному вапняному розчині з товщиною швів 2,5–3 см. масивні стіни, арки й склепіння, могутні ковані залізні затяжки. Найдивовижніше в цій рідкісній пам’ятці — це інтер’єр головного залу. Софроніївська трапезна є чи не єдиним в Україні прикладом двостовпного залу. Два квадратові в перетині стовпи по поздовжній вісі приміщення служать опорами для склепіння досить складної фор ми (воно нагадує хрестове, з ледь виявленими ребрами перетину). А в напівпідвальному приміщенні був ще один зал: це класичний для російських монастирських трапезних квадрат ний зал, склепіння якого спираються на квад ратний у перетині стовп, що стоїть у центрі. Інші приміщення першого й другого поверхів перекриті лотковими та напівлотковими склепіннями. Той факт, що Софроніївська трапезна прин ципово відрізняється від інших українських мо настирських трапезних можна пояснити впли вом російської монастирської архітектури. Південний край монастирського пагорба займає дуже імпозантний будинок нового лікарняного корпусу, побудований 1911 р. Він непогано зберігся. Двоповерховий на під валі, прямокутний у плані, коридорного розпла нування. По центру корпуса міститься великий зальний двосвітний об’єм лікарняної церкви. Корпус має дуже добре пророблений ар хітектурний декор на фасадах з пишно про фільованими карнизними тягами, лиштвами, різноманітними напівколонками. Усе це —

510

з арсеналу форм неоруського стилю. Дуже складні декоративні деталі з високою точністю набрані з фасонної цегли, що свідчить про найвищу якість будівельних робіт. Перекриття були плоскими, по дерев’яних балках. Підвал перекрито залізно–цегляними склепіннями. В інтер’єрі стіни були потиньковані й роз мальовані. З усіх уцілілих споруд монастиря ця наприкінці ХХ ст. була найменш зруйнована і найкраще надавалася до реставрації. У старих книгах згадується монастирський мур висотою два сажені (4,26 м). Він частково уцілів біля нового лікарняного корпусу, де міс титься південна монастирська брама, що веде до одного з печерних комплексів під го рою. Південна брама має традиційний архі тектурний устрій: вона тридільна, аркова, із середньою аркою, удвічі ширшою й у півтора рази вищою від бічних. Вінчає цю пірамідальну композицію типовий російський кокошник, над яким колись підносилася маківка з хрестом. На східних схилах Чудної гори є кілька пе черних комплексів, виритих у лесових ґрун тах. Частина цих печер розчищена, інші ще практично не досліджені. Найстаріші печери фахівці датують XIII–XIV ст. Печерні лабіринти складаються з ходів, келій, ніш–аркасолій для поховань. Зустрічаються і приміщення дещо

Фрагмент апсиди нового лікарняного корпусу. Фото автора 1987 р.

Сумська область

Новий лікарняний корпус. Загальний вигляд після реставрації. Фото В.Бикова 2002 р.

Мур з південною брамою. Фото автора 1990 р. більших розмірів. Вірогідно, це підземні церкви чи каплиці. Відомо про те, що печери проходи ли під самим соборним храмом, а також під монастирською ризницею. Ще один надзвичайно цікавий кільцевий підземний лабіринт розташований на півден но–східному схилі монастирської гори, майже під поверхнею. Його стіни і склепіння муровані з цегли, яка датується XVIII ст. Зовсім незвичай на тут склепінчаста підземна церква Препо добних Антонія і Феодосія Печерських, віднов лена в 1766 р. Її склепіння стягнуті залізними затяжками, заанкереними в мурування. Це не заперечне свідчення того, що церква і весь цей лабіринт будувалися відкритим способом: спо чатку вирили великий котлован, побудували з цегли склепінчасті ходи, церкву і келії, а потім усе це засипали зверху землею. Першим дослідником печер Софроніївсь кого монастиря був відомий київський спелео лог Олександр Авагян. У 1980–х рр. він за учас тю архітектора з м.Сум Вадима Трегубова і деяких інших архітекторів–реставраторів обс тежив печерний лабіринт і зняв його на план. Низенький арковий вхід у печерний комп лекс влаштовано на схилі. Через вузький, ши риною лише 80–90 см. коридор, завдовжки 5 м,

Вхід до печер. Фото автора 1990 р. можна потрапити в просторіше приміщення. Це той же коридор, але розширений за допо могою бічних аркових ніш. Тут шлях розд воюється: можна йти прямо, а можна — ліворуч по вузькому, злегка вигнутому ходу. Однак обидва шляхи ведуть в одне місце — у підзем ну церкву Преподобних Антонія і Феодосія Пе черських, розташовану на відстані 15 метрів від входу в печерний комплекс. Церква цілком традиційна, тобто тридільна, прямокутна в пла ні, орієнтована вівтарем на північний схід, як і наземні монастирські храми. Її розміри — 10 х 4 м. Прямий хід виводить у головне моли товне приміщення чи наву. Бічний хід, що веде ліворуч, виводить у західне приміщення цього ж храму. Нава з’єднана з західним приміщен ням широкою аркою, а від вівтаря відділена стіною з трьома дверними прорізами. У східній стіні вівтаря є три аркові ніші для потреб бо гослужіння. Аналогічні ніші є і в приміщенні на ви. На північній стіні нави є два аркових отвори, що ведуть далі, усередину гори. Такий же хід відкривається і з західного приміщення церкви Преподобних Антонія і Феодосія Печерських. Система цих ходів спланована таким чином, щоб під час служби в церкві можна було б, не заважаючи молільникам, обійти наву й рухати ся далі всередину гори. Як видно на плані, від

511

Сумська область

План печерного комплексу. Кресленик за обмірами О.Авагяна Печерний хід. Фото І.Гільбо 1990 р.

Печерна церква. Вівтар. Фото Ю.Москаленка 2003 р. церкви на північ йдуть три майже рівнобіжні підземні ходи, які перетинає поперечний ко ридор. Ці ходи мають місцеві розширення (інакше в них двом людям не розминутися). Далі, у глибині гори, ці підземні ходи утворю ють замкнуте кільце, так що вийшовши з за хідного притвору церкви Преподобних Антонія і Феодосія Печерських, можна, пройшовши кільцевий шлях, повернутися в наву тієї ж цер кви. Уздовж цього кільцевого ходу приблизно

512

через рівні проміжки розташовані чернечі келії, найбільша з який має розміри 4 х 2,5 м. Із найвіддаленішого кінця цього кільцевого ходу виходить підземний коридор у напрямку со бору Різдва Богородиці. Він до кінця не досліджений, оскільки частково завалений ґрунтом. У цілому цей печерний комплекс, а точ ніше, тільки досліджена його частина, займає площу приблизно 55 х 45 метрів. Він, безу мовно, є унікальним. Його можна порівнювати з Антонієвими печерами Іллінського монасти ря в Чернігові, а також з київськими печерами. Руїни монастиря аж до 1980–х рр. майже нікого не цікавили. Тут містилася колгоспна пасіка. При підготовці Зводу пам’яток історії та культури по Сумській області автор цієї книги обстежив уцілілі будівлі монастиря, зробив їхню фотофіксацію і направив у Сумський облвиконком відповідні матеріали й обґрун тування. Унаслідок цього рішенням Сумсько го облвиконкому від 20 травня 1988 р. №112 ансамбль Софроніївського монастиря був поставлений на державний облік і прийнятий під охорону держави як пам’ятка архітектури місцевого значення (руїни надбрамної церкви, трапезної і лікарняного корпусу 1911 р.). Він одержав охоронний номер 106–См. Проте мо настирські руїни донедавна не використовува лися, ніким не охоронялися і продовжували нищитися.

Сумська область 5. Описание Путивльской Молчанской Рождество–Бого родицкой Софрониевой пустыни. — СПб., 1846. — 58 С.

6. Палладий. Историко–статистическое описание Мол чанской рождества Богородицы Печерской мужской об щежительной Софрониевой пустыни. — М., 1895. — 120 С.

7. Преображенский П. Путивльский Молчанский Пече рский монастырь. — М., 1884. — С. 13.

8. Софрониевский монастырь. Из истории Молчанской Печерской Рождества Пресвятой Богородицы пустыни / Луговской А., Вечерский В., Тупик С., Рыбкин Н. — К.: Оптима, 2001. — 120 С.

9. Цапенко М.П. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — С. 110–111, 129.

Обговорення стратегії відбудови Софроніївського монастиря у жовтні 2002 р. На передньому плані зліва направо: археолог Юрій Коваленко, головний архітектор проекту відбудови монастиря Володимир Биков, президент Сумського обласного благодійного фонду «Вічність» Ірина Щербань, начальник відділу Глухівського міськвиконкому Д.Савицький. Фото Ю.Москаленка З 2000 р. монастир розпочали відроджу вати — тут поселилося кілька ченців. Поступо во було досліджено археологами підмурки більшості втрачених будівель, за проектом архітектора В.Б.Бикова реставровано ко лишній новий лікарняний корпус, який тепер є головною будівлею відновленого монастиря, в якій діє церква. Протягом 2001–2004 рр. за дієвої підтримки Сумської обласної державної адміністрації (В.П.Щербань) та благодійного фонду «Вічність» у Софроніївському монастирі проведено значний обсяг украй необхідних робіт: прокладено дорогу до монастиря від найближчого села Нова Слобода, забезпече но водо– й електропостачання. У 2003– 2004 рр. за проектами В.Б.Бикова реставро вано Покровську надбрамну церкву та колишню трапезну. Розпочалася відбудова монастирсь кого собору та дослідження підмурків решти споруд. Започатковано широке паломництво до монастиря та відвідування його туристами й екскурсантами. Джерела: 1. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщи на доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охоро на. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С.

2. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 314–317.

3. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 450–465.

4. Костомаров Н.И. Исторические произведения: Исто рические портреты: Епифаний Славинецкий, Симеон По лоцкий и их преемники. — К., 1989. — С. 342–346.

141. Путивльський район, с.Нова Слобода. Церква Різдва Богородиці (св. Михайла) Мурована церква з дзвіницею стоїть у центральній частині села на високому за округленому мису над рівнинною заплавою. З заходу цей мис огинає яр зі струмком. Зав дяки такому розташуванню й наявності висо кої дзвіниці церква є значною містобудівною домінантою і панує в ландшафті. Перша дерев’яна церква Архангела Ми хаїла у Новій Слободі була зведена у 1786 р. У кінці ХІХ ст. вона занепала і в 1895 р. почали будувати муровану церкву Різдва Богородиці з бічним вівтарем Архангела Михаїла. Її добу довано й освячено 1913 р. Церква хрещата в плані, п’ятидільна, од нобанна з чотирма декоративними маківками на рогах центрального четверика. Над за хідним притвором височіла триярусна дзвіниця, увінчана банею. Усі компартименти прямо кутні в плані. Обабіч вівтаря — невеликі риз ниці. Західний притвор тридільний. Рамена просторового хреста перекриті коробовими склепіннями. Декор витриманий у стильових формах неокласицистичного напрямку істо ризму: застосовано рустовані наріжні лопатки, пілястри, антаблемент, трикутні фронтони, ар

Церква Різдва Богородиці в Новій Слободі. Фото автора 1990 р.

513

Сумська область кові вікна з килевидними наличниками. Пер вісна баня була досить масивною, з цилінд ричним світловим підбанником і сферичною банею. За радянської влади церкву було закрито і в ній містилися склади сільськогосподарської продукції. Під час другої світової війни внаслідок прямого попадання авіабомби баню та дзвіницю було зруйновано. У 1990 р. на церкві було відновлено глухий верх у вигляді низької чотиригранної піраміди з декоративною маківкою. Влітку 2000 р. кош том місцевого уродженця М.І.Мураєва за про

ектом сумського архітектора В.Б.Бикова відбудували дзвіницю, а 21 вересня 2001 р. завершено відтворення церковної бані. На західному фасаді у нішах і тимпані фронтону виконані мозаїчні панно. При цьому дзвіницю зробили двоярусною, нижчою, ніж первісну, у спрощених архітектурних формах, а цент ральну баню — теж дещо меншою, ніж первісну. Церкву муровано з червоної цегли на це ментному розчині, всередині потиньковано. Щипцеві дахи по дерев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. Бані позолочено. Церква виявлена й обстежена автором у 1986 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлена на державний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Софрониевский монастырь. Из истории Молчанской Печерской Рождества Пресвятой Богородицы пустыни / Луговской А., Вечерский В., Тупик С., Рыбкин Н. — К.: Оптима, 2001. — С. 94–100.

142. Путивльський район, с.Яцине. Церква св. Миколи

Церква Різдва Богородиці після відбудови. Фото Ю.Москаленка 2002 р.

План церкви. Обмір і кресленик автора

514

Мурована однобанна церква з дзвіницею стоїть на околиці села серед гаю на підвище ному лівому березі р.Клевень. Завдяки актив ному силуету домінує в ландшафті. Збудована 1853 р. з використанням «зразкового» (типового) проекту з альбома, створеного видатним російським архітекто ром Костянтином Андрійовичем Тоном в 1838 р. Цей проект був доопрацьований у будівельній експедиції Курського губернського правління. При цьому були видовжені бічні рамена, вівтар

Вигляд з заходу церкви св. Миколи у с.Яцине. Фото 1990 р.

Сумська область

Церковна баня. Фото 1990 р.

План церкви. Обмір і кресленик автора

на апсида з циліндричної перетворена на гран часту, спрощено структуру західного рамена й дзвіниці, дещо змінено декор. Церква не зазнала перебудов. У повоєнну добу вона була закрита і в 1961 р. знята з ре єстрації як культова споруда. Тоді було запла новано капітально реконструювати храм, зруйнувавши баню, дзвіницю, частину стін, з пристосуванням споруди під сільський клуб. Ці плани комуністичної влади, на щастя, не бу ли реалізовані, проте храм зазнав часткових руйнувань. Церква хрещата, п’ятидільна. До підку польного квадрату прилягають короткі бічні рамена прямокутного плану, перекриті коро бовими склепіннями. Гранчастий вівтар перек рито зімкнутим склепінням. До видовженого західного рамена, перекритого коробовим склепінням, прилягає четверик дзвіниці. Структура підкупольного простору цілком традиційна: півциркульні підпружні арки, що спираються на кутові пілони, за допомогою сферичних трикутних пандативів несуть циліндричний світловий підбанник зі сферич ною банею. Композиція будівлі урівноважена й побудована на взаємодії глибинно–вісьово го та центрично–висотного принципів роз витку простору. У зовнішніх об’ємах домінує масивний циліндр підбанника з великою шоломовидною банею. Дзвіниця вища, ніж баня, триярусна: два нижні четверики й горішній восьмерик, що має аркові отвори дзвонів за сторонами світу та килевидні кокошники. Вінчає дзвіницю ви соке шатро. Архітектурні форми й декор пам’ятки вит римані в дусі неоросійського стилю авторської версії К.Тона, проте з деякими провінційними модифікаціями. Причілки бічних рамен вінча ються пологими трикутними щипцями. Голов ним елементом композиції цих причілків є мо нументальні портали, в яких арковий дверний отвір фланковано півколонками й облямовано широким подвійним архівольтом з килевидним завершенням. Гіпертрофований розмір пор талів дещо применшує загальну масштабність будівлі. Наріжники акцентовані фільончастими та рустованими пілястрами. Під усіма карниза ми проходять горизонтальні смуги ширинок. Підбанник розчленований півколонами та арковими вікнами без облямувань. Найхарак тернішою деталлю є так звані «Тоновські» налич ники вікон вівтаря, західного рамена і першого ярусу дзвіниці. Цей наличник відтворює ха рактерний для московської архітектури другої половини XVII ст. мотив: арковий віконний отвір облямований профільованим гуртом, фланко ваний канелюрованими пілястрами, що несуть сандрик у вигляді розірваного фронтончика. Під вікном проходить горизонтальний гурт, стіна під ним декорована нішами.

515

Сумська область Церква збудована з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, потинькована й побілена. Підлоги з дощок. Щипцеві дахи по дерев’яних кроквах та баня по дерев’яних кружалах укриті покрівельною сталлю. Деякі віконні отвори зберегли залізні ковані орна ментальні ґрати. Миколаївська церква у с.Яцине — одна з ранніх пам’яток неоросійського стилю на Сумщині, єдиний уцілілий тут храм, збудова ний за типовим проектом великого архітекто ра К.Тона. Пам’ятка виявлена, досліджена та атрибутована автором цієї книги в 1990 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область») і з 1992 р. є пам’яткою архітектури й містобудуванння місцевого значення з охоронним № 303–См. Джерела: 1. Церкви, сочиненные Его Императорского Величества профессором архитектуры Императорской Академии Ху дожеств и членом разных иностранных академий Конс тантином Тоном. — СПб., 1838.

2. ДАСО. — Ф. Р–3343. — Оп. 1. — Спр. 150. — Арк. 71.

143. Ромни. Вознесенська церква та дзвіниця Комплекс, що складається з мурованих церкви та дзвіниці, міститься в історичному центрі Ромен на головній вулиці міста — Пол тавській (за радянської доби названа ім’ям Леніна). Завдяки високій дзвіниці комплекс відіграє композиційну роль важливої місто будівної домінанти в сучасному загальномісь кому центрі.

Вознесенська церква та дзвіниця Генеральний план. Кресленик автора: 1 – церква; 2 – дзвіниця

516

Перша дерев’яна Вознесенська церква на цьому місці була збудована у 1700 р. за грамо тою Київського митрополита Варлаама Ясин ського. Оскільки ця місцевість була за межами міських укріплень, то в митрополичій грамоті церква локалізована «під містом Ромном». Згодом поряд з нею збудували дерев’яну теп лу церкву св. Варвари. До середини ХVIII ст. дзвіниці при цих храмах не було.

10 травня 1795 р. було закладено мурова ну Вознесенську церкву. Основні будівельні роботи завершили в 1797 р., після чого цент ральна баня щойно збудованого храму зне нацька зруйнувалася. Баню відбудував той са мий, невідомий нам на ім’я майстер, котрий будував церкву. Освятили її 21 липня 1801 р. Дерев’яний іконостас у цю церкву зробив сосницький міщанин Іван Бабицький (іконос тас розібрано в 1869 р.). Головний престол був в ім’я Вознесіння Господнього, а на хорах з 1814 р. містився вівтар в ім’я св. Велико мучениці Варвари. Церква кругла в плані, тридільна, три банна, з коловою галереєю. Витримана в стилістиці високого класицизму. Вона має унікальну розпланувально–просторову ком позицію: по поздовжній вісі захід–схід згрупо вані циліндричні об’єми бабинця, нави й вівтаря, перекриті сферичними банями. Обабіч бабинця й вівтаря — по дві невеликі вежі, увінчані сфе ричними покриттями. Уся ця структура вклю чена в понижений об’єм колового обходу, що виконує функції зовнішньої галереї. Вона пе рекрита плоскою стелею і має односхилий дах. В інтер’єрі всі приміщення поєднані ар ковими отворами. Зовні стіни галереї про різані великими арковими вікнами й розчле новані рустованими пілястрами. Поздовжня й поперечна вісі храму на фасадах акценто вані трикутними фронтонами. Стіни завер шує профільований розкріпований карниз. Круглі й півциркульні форми вікон характерні для класицизму. Дзвіниця, в якій на першому ярусі міс титься Трьохсвятительська тепла церква, стоїть на південь від Вознесенської церкви, прилягаючи до огорожі. Ця будівля була зак ладена як церква св. Великомучениці Варвари 4 вересня 1753 р. й освячена в 1763 р. Вона була перебудована в 1804 р. коштом місце вого купця Василя Троянського. 1814 р. у цер кві влаштовано опалювальні печі й хори, після чого вона стала теплою і її було переосвячено на Трьохсвятительську. Над церквою підно силася невисока одноярусна дзвіничка. В 1879 р. до західного притвору церкви при будували сторожку, а в 1895 р. над дзвіницею звели високий восьмигранний другий ярус й увінчали її двоярусною банею необароко вого характеру з люкарнами. У 1896 р. в при творі церкви відкрили церковно–парафіяльну

Сумська область

План першого ярусу дзвіниці

Вознесенська церква та дзвіниця. Фото автора 1988 р.

Вознесенська церква під час реставрації. Фото автора 1987 р.

План Вознесенської церкви

школу. У 1898 р. споруда знов зазнала пере будов: розтесано вікна, зменшено хори, зроблено новий іконостас. Споруда прямокутна в плані, двокамер на, з прямокутною прибудовою і двоярусною дзвіницею типу «восьмерик на четверику». Стилістично її архітектурні форми поєднують риси класицизму й бароко. Вівтарний об’єм перекритий коробовим склепінням з розпа лубками, решта приміщень мають плоскі стелі по дерев’яних балках. Фасади поділено на два яруси горизонтальним гуртом й увін чано зубчастим карнизом. Стіни рустовані. Причілкові стіни розкріповані й оформлені мотивом глухої арки, площина якої рустова на. В обидвох ярусах дзвіниці за сторонами світу влаштовані аркові отвори дзвонів. Кути горішнього ярусу дзвіниці оформлені плоски ми лопатками. Обидві споруди муровані з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, потиньковані й побілені. Підлоги з дощок. Дахи й бані по дерев’яних кроквах і кружалах укриті пок рівельною сталлю. У 1905 р. церковна садиба оточена цегляною огорожею з металевими ґратами і брамою художньої роботи. Протя гом радянської доби обидва храми були зак риті, занедбані й зазнали часткових руйнацій. На початку 1990–х рр. споруди повернули церковній громаді. Реставраційні роботи за вершено в 2000 р. Церква та дзвіниця належать до унікальних споруд української архітектури ХVIII– ХІХ ст. Як пам’ятки архітектури й містобудування на ціонального значення мають охоронний № 623. Джерела: 1. Дейнека А.И. Памятники архитектуры Сумщины. — Харьков: Прапор, 1989. — С. 153.

2. Курилов И. Роменская старина. — Ромны, 1898. — С. 306–332.

3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 15–16.

4. ДАСО. — Ф. 960. — Оп. 3. — Спр. 651. — Арк. 54.

517

Сумська область 144. Ромни. Комплекс повітового шпиталю Комплекс споруд повітового шпиталю міститься на північно–західній периферії історичного центру міста на високому рівному плато поблизу яру Мухавець. Формує забу дову Московського бульвару і є в ній важли вим архітектурним акцентом. Обіймає пря мокутну в плані територію, яка тягнеться від бульвару до схилу яру. Складається з голов ного корпусу, чотирьох флігелів та огорожі з кордегардіями по червоній лінії бульвару. Комплекс розплановано симетрично за принципом класицистичної садиби: усі спо руди групуються довкола прямокутного в плані курдонера, зверненого до бульвару; перед чоловим фасадом головного будинку — неодмінна кругла клумба; сад прилягає з тилу (зберігся частково). Комплекс повітового шпиталю в Ромнах, який тодішньою офіційною мовою називався «Богоугодним заведением», розплановано на підставі проектного плану м.Ромни 1817 р. і збудовано протягом 1822–1826 рр. за проектом полтавського архітектора, керівника Губернської креслярні Михайла Андрійовича Амвросімова за участю архітек тора Антона Івановича Карташевського. Ро боти з улаштування закладу тривали до 1827 р. Лікарня з притулком, розрахована на 120 чоловік, була присвячена пам’яті по кійного російського імператора Олександра І й тому називалася Олександрівською лікар нею. У лікарні була домова церква в ім’я св. Марії Магдалини. За радянської доби тут містилися різні медичні заклади, у тому числі й обласна психіатрична лікарня. Будівлі й споруди заз нали деяких перебудов, проте в основному добре зберегли автентичні архітектурні форми. Усі споруди комплексу вирішені в сти лістиці класицизму. На відміну від інших будівель м.Ромни доби класицизму, зверне ний до бульвару чоловий фасад двоповерхо

Комплекс повітового шпиталю. Генеральний план. Кресленик автора

518

вого прямокутного в плані головного корпусу має на вісі симетрії ефектний, прекрасно прорисований шестиколонний портик тос канського ордера з трикутним фронтоном. Фасади вирішені дуже лапідарно, майже без декору: великі прямокутні вікна без обляму вань, стіни графічно розкреслені горизон тальними гуртами й завершені масивним карнизом на дентикулах. Чотири одноповер хові флігелі також позбавлені фасадного де кору, проте вирізняються, як і центральний корпус, гармонійними пропорціями. Всі кор

Загальний вигляд центральної частини комплексу

Головний корпус

План першого поверху головного корпусу. Кресленик автора

Сумська область 145. Ромни. Комплекс собору Зішестя Святого Духа

Флігель пуси прямокутні в плані. Центральний має коридорне розпланування з двобічним роз ташуванням палат у середній частині й од нобічним — у бічних раменах. Флігелі мають рядову багатокамерну систему розплану вання. Увесь комплекс об’єднує огорожа, що складається з квадратових у перетині русто ваних цегляних стовпів і кованих залізних ґрат дуже виразного рисунка. Головний вхід на те риторію міститься на поздовжній вісі головно го корпусу й виділений двома симетричними невеликими кордегардіями, у яких арковий отвір входу фланкований приземистими півко лонками. Всі споруди зведені з місцевої цегли на вапняно–піщаному розчині, потиньковані й побілені. Первісно опалення було пічним. Перекриття плоскі балкові. Дахи вальмові, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною стал лю і, частково, шифером. Комплекс повітового шпиталю в Ромнах є видатною і добре збереженою пам’яткою доби пізнього класицизму на Лівобережжі, що заслуговує на статус пам’ятки архітектури й містобудування національного значення. Споруди досліджено автором у 1987 р., вклю чено як цілісний комплекс до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська об ласть»), проте пам’яткою архітектури місцево го значення з охоронним № 69–См є тільки головний корпус, а флігелі та огорожу з корде гардіями досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. Дейнека А.И. Памятники архитектуры Сумщины. — Харьков: Прапор, 1989. — С. 158.

2. Курилов И. Роменская старина. — Ромны, 1898. — С. 74.

3. Терещенко А. Статистическое описание г.Ромна. Сос тавлено в 1859 г. // Журнал Министерства внутренних дел. — 1861. — Июнь. — С. 14, 21.

4. ДАСО. — Ф. 995. — Оп. 1. — Спр. 4.

5. РДІА. — Ф. 1293. — Оп. 168. — Спр. 65.

6. РДІА. — Ф. 1488. — Оп. «Полтавская губерния». — Спр. 84.

Комплекс міського собору розташований в історичному середмісті на рівному місці біля краю високої гори на прузі правобережжя р. Сули. З південно–західного боку до собор ного подвір’я прилягає Базарна площа, яка існує на цьому місці з XVII ст. На південь міститься колишній давньоруський дитинець (середньовічний Замок), що зараз має вигляд вузького й високого останця. Соборний комп лекс міститься на посаді города Ромна часів Київської Русі. Комплекс складається з трьох мурованих, потинькованих і побілених споруд: Свято духівського собору, Василівської теплої церкви з дзвіницею, будинку священника та огорожі, яка вперше була зведена мурованою в 1825 р. і з тих пір неодноразово руйнувалася й перебудовувалася, зокрема у 1875 р. Завдя ки розташуванню комплексу в зоні найвищої композиційної активності й виразним висот ним силуетам двох храмів, він є найваж ливішою містобудівною та ландшафтною домінантою не тільки міста, а й усієї округи, увінчуючи мальовничі гори й прекрасно проглядаючись з віддалених видових точок в радіусі до 5 км., особливо з Засулля, прилег лих сіл та рівнинного лівого берега р.Сули. Собор Зішестя Святого Духа є голов ною спорудою комплексу. Сьогодні це трина вовий трибанний храм. Він має дуже складну й заплутану історію будівництва: зокрема, досі остаточно не з’ясована достеменна дата його будівництва. Так, М.П.Цапенко вважав, не пок ликаючись на джерела, що мурований собор збудовано у 1689 р. В архівних та бібліог рафічних джерелах існує версія про будівництво собору в 1735–1737 рр. коштом місцевої поміщиці Маври Заборовської, сестри Київсь кого митрополита Рафаїла Заборовського. Є також дати початку й завершення будівницт ва собору 1738–1747 рр. Ми вважаємо ці дати більш вірогідними з огляду на те, що указ митрополита Рафаїла Заборовського про ос вячення щойно збудованого собору датовано 19 червня 1747 р. Плутанина з датуванням, на наш погляд, виникла тому, що протягом XVII ст. головним у Ромнах був дерев’яний Успенсь кий собор, який стояв поблизу теперішнього Святодухівського. Після спорудження остан нього Успенський дерев’яний храм існував до середини XVIIІ ст. і становив єдину церковну парафію зі Святодухівським. Після 1747 р. дерев’яний собор розібрали й продали у приміське село Процівку (за іншою версією, Успенський собор згорів від блискавки на по чатку ХІХ ст.). Іконостас, богослужбові книги і церковне начиння з Успенського дерев’яного собору було перенесено до Святодухівського.

519

Сумська область

Загальний вигляд комплексу собору Зішестя Святого Духа

Собор і Василівська церква у середині ХІХ ст. за малюнком М.Арандаренка

Генеральний план комплексу. Кресленик автора Мурований собор Зішестя Святого Духа, крім головного престолу, мав ще два бічні вівтарі на хорах: св. Великомучениці Варвари та св. Про рока Іллі. У соборі був п’ятиярусний різьбле ний позолочений іконостас (не зберігся). У 1825 р. собор відремонтовано, при цьому було повністю замінено тинькування фасадів та інтер’єру. У 1875–1876 рр. в інтер’єрі були зроблені нові мальовання в так званому сино дальному стилі. У 1897 р. собор ще раз ремон тували. Наприкінці ХІХ ст. церковним старостою в соборі був купець другої гільдії Іван Олексійович Курилов (1840–1916), автор відо мої історико–краєзнавчої книги «Роменская старина», а також історико–статистичного опису Святодухівського собору. Він похований

520

поряд з собором. За радянської доби собор закрили й влаштували в ньому господарський склад, внаслідок чого пам’ятку доведено до аварійного стану. Реставраційні роботи про вадилися в 1970–1971 рр. Досі собор не ви користовується. У 2004 р. знову розпочато реставраційні роботи коштом Державного бюджету України. Собор хрещато–баневий, тринавовий, чо тиристовпний, з трьома апсидами й трьома ба нями, поставленими вздовж вісі захід–схід. Споруда належить до храмів гетьманського (державного) жанру і є контамінацією двох тра диційних архітектурних типів: тринавового хре щато–баневого і тридільного трибанного. В Ук раїні відомі лише три храми такого типу, окрім Святодухівського: собори Фролівського монас тиря в Києві (1722–1732 рр.) і Козелецького Георгіївського монастиря (1741–1770 рр.), а також Спасо–Преображенська церква в Ні жині (1757 р.). Собор має підвал, перекритий системою коробових склепінь, і хори в західно му боці бічних нав, куди ведуть сходи в товщі південної і північної стін. Усі підпружні арки ма ють стрілчасті обриси. Тридільній структурі

Сумська область

Василівська церква

Південний фасад собору. Фото Г.Павлуцького кінця ХІХ ст.

План Василівської церкви Обмір і кресленик автора

План собору інтер’єра, з висотним розкриттям кожного з трьох компартиментів середньої нави, супе речить екстер’єр пам’ятки — статичний, нероз членований об’єм, фасадні лопатки й фронтони якого не пов’язані з членуваннями інтер’єру. Середній світловий підбанник циліндричний, крайні — овальні в плані. Всі бані вінчаються верхами вишуканих барокових обрисів з ліхта риками й маківками. Центральна апсида п’ятигранна ззовні і напівкругла всередині, однієї висоти з основним об’ємом храму, а понижені північна й південна в чверть кола, за шириною дорівнюють бічним навам.

Із заходу прибудований прямокутний у плані притвор головного входу, з півночі й півдня — квадратові в плані тамбури бічних входів, покриті щипцевими дахами. Вони значно нижчі, ніж основний об’єм. Притвор увінчано масивним трикутним фронтоном з декоративною маківкою. Фасади будівлі розчленовані на окремі прясла лопатками й увінчані антаблементом, над яким на поз довжніх фасадах підносяться парні трикутні фронтони, прикрашені лопатками й нішами для живопису, облямованими наличниками. Високі витягнуті віконні отвори мають прямо кутну й аркову форми. У верхньому ярусі вони прикрашені трикутними сандриками. Собор муровано з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, потиньковано й по білено. Щипцеві й вальмові дахи по дере в’яних кроквах та бані по залізних кружалах укриті покрівельною сталлю. Собор належить до типологічно унікаль них споруд стилю українського відродження першої половини ХVIII ст. Як пам’ятка архітек

521

Сумська область

План будинку священника

Інтер’єр Василівської церкви тури й містобудування національного значен ня має охоронний № 624. Тепла церква св. Василія Великого з дзвіницею стоїть на північ від собору. Вона також має складну будівельну історію. Її первісна функція — тепла церква та дзвіниця при соборі. Зараз це самостійний пара фіяльний храм. Збудована в 1751–1780 рр. коштом і ста раннями бунчукових товаришів Лубенського полку Андрія Павловича Полетики (1692– 1773 рр.), його сина Андрія Андрійовича Поле тики (1741–1798 рр.) та лубенського полкового писаря Петра Лук’янова. Фундатори церкви були представниками одного з найвизнач ніших козацько–старшинських родів Лівобе режжя доби Гетьманщини, який дав низку ви датних політичних і культурних діячів України. А.П.Полетика у 1727–1729 рр. був роменським війтом, згодом — значковим товаришем, а з 1749 р. — бунчуковим товаришем. А.А.Поле тика з 1758 р. — військовий канцелярист, з 1767 р. — бунчуковий товариш, у 1784 та 1797–1798 рр. — роменський повітовий мар шалок (предводитель дворянства), протягом 1785–1788 рр. — чернігівський губернський маршалок. Був одним з лідерів громадського руху за права «малоросійського дворянства».

522

Збудована ними церква була прямокутна в плані, тридільна, зального типу, з гранчас тою апсидою та дзвіницею над середньою дільницею (навою). Спершу планувалася освятити церкву як Успенську. Під усім храмом зроблено великий склепінчастий підвал госпо дарського призначення. Двоярусний іконостас у стилі класицизму з колонами доричного ордера виконано коштом роменського купця Василя Троянського в 1810 р. (зберігся част ково). Споруду переосвячували в 1811 р., рекон струювали в 1846 р. (перероблено західний притвор) та в 1850 р. (влаштовано церкву в підвалі). Протягом 1866–1867 рр. Василівсь ка церква зазнала радикальної перебудови за проектом академіка архітектури Євгена Івано вича Червінського. При цьому було розібрано дзвіницю, західний притвор, пробито нові вікна. Натомість нова дзвіниця була зведена над новим західним притвором, перед яким влаштовано ґанок з арковим входом. У вів тарній частині був влаштований бічний вівтар Успіння Богородиці. Над вівтарною частиною зроблена декоративна цибуляста маківка на глухій гранчастій шиї. Така само маківка вінчає дзвіницю. Центральне зальне приміщення перекри то дерев’яною підвісною стелею, що імітує коробове склепіння, вівтар — напівлотковим склепінням, тридільний притвор — зімкнутим і двома коробовими склепіннями. Підвал пе рекрито системою зімкнутих склепінь. Фасадний декор характерний для істо ризму 1860–х рр. Переважають форми «російсько–візантійського» стилю в своєрідній інтерпретації: використані мотиви кесо нів–ширинок, аркатура, килевидні арочки, колонки з «диньками» й перехватами тощо. Церква піднята на високий цоколь. Поздовжні фасади в метричному шерегу розчленовані арковими вікнами з тягнутими наличниками

Сумська область й завершені фризом з кесонів–ширинок. Дзвіниця — арковий восьмерик на низенькому четверику — має досить активні членування й виразну пластику. В інтер’єрі храму зберігся іконостас, перший ярус якого датується 1811 р., а другий — 1950–и рр. Мальовання в інтер’єрі виконані в 1956 та 1982 рр. Василівська церква є найпізнішим зраз ком зального типу храму, що був поширений в Україні протягом другої половини XVII — початку XVIIІ ст. Незважаючи на перебудови, зберегла основні особливості оригінальної розпланувально–просторової структури. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 1535. Будинок священника прилягає до со борної огорожі з південно–західного боку від собору. Своєю мініатюрністю він підкреслює значний масштаб собору. Збудований у 1876 р. як лавка для продажу церковних свічок. Бу динок прямокутний у плані, одноповерховий, трикамерний, з прибудованим закритим ґан ком. Декору на фасадах немає, тільки наріжники зафіксовані лопатками. Опалення пічне. Підлога з дощок. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Дах вальмовий, по де рев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. Комплекс собору Зішестя Святого Духа є унікальним в українській архітектурі як за складністю будівельної історії, так і за типо логічною неповторністю двох основних спо руд, що попри різну стилістику й численні перебудови формують гармонійний архітек турний комплекс, що відзначається художньою єдністю. Джерела: 1. Вечерський В.В. До питання типології української цер ковної архітектури доби Гетьманщини // Українська ака демія мистецтва: Дослідницькі та науково–методичні праці. — Вип. 8. — К., 2001. — С. 129–136.

2. Курилов И. Роменская старина. — Ромны, 1898. — С. 106–108, 227–260.

3. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 230.

4. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 16–17.

5. Терещенко А. Статистическое описание г.Ромна. Сос тавлено в 1859 г. // Журнал Министерства внутренних дел. — 1861. — Июнь. — С. 12–13.

6. Цапенко М. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — С. 164, 181.

7. ДАСО. — Ф. 1049. — Оп. 1. — Спр. 16. — Арк. 5, 7.

8. ДАСО. — Ф. 1049. — Оп. 1. — Спр. 18. — Арк. 3–15.

9. ДАСО. — Ф. 1049. — Оп. 1. — Спр. 20. — Арк. 1–3.

10. ДАСО. — Ф. 1049. — Оп. 1. — Спр. 42. — Арк. 1–10–зв.

11. ДАСО. — Ф. 1049. — Оп. 1. — Спр. 54.

12. ДАСО. — Ф. 960. — Оп. 3. — Спр. 651. — Арк. 62.

146. Роменський район, с.Басівка. Басівське городище Городище, розташоване поблизу с.Ба сівка, належить до скіфських розчленованих городищ складного типу. Включає три миса, що підносяться над долиною, прилягаючи до пла то. З двох боків від трьох мисів — глибокі яри, які впадають з правого боку в р.Хмелівку — пра вий доплив р.Сули. Кожен мис по периметру оточено земляним валом та сухим ровом. Від плато кожен мис відділяється подвійними лініями валів. Східний мис, що називається «Городок», належить до городищ класичного розчленованого лінійного типу, оскільки поділений поперечними валами на три части ни. Весь оборонний комплекс з напільного бо ку захищає півкільцевий земляний вал, кінці якого впираються у схили бічних ярів. Городи ще існувало з VІІ по ІІ ст. до н.е. Городище 1906 р. досліджував М.О.Мака ренко, в 1946–1947 рр. — І.І.Ляпушкін, у 1947– 1949, 1957, 1959 рр. — Лівобережна експе диція Інституту археології АН України (В.А.Іллінська). Городище добре збереглося і нині є пам’яткою археології.

План Басівського городища за Л.Тверським

Джерела: 1. Ілллінська В.А. Басівське городище // Археологія. — 1965. — Т. 18. — С. 48–78.

2. Макаренко Н. Отчет об археологических исследовани ях в Полтавской губернии в 1906 г. // Извесгия археоло гической комиссии. — Вып. 22. — СПб., 1907.

3. Словник–довідник з археології. — К.: Наукова думка, 1996. — С. 22.

4. Тверской Л. М. Русское градостроительство до конца ХVII в. — М.–Л., 1953.

523

Сумська область 147. Роменський район, с.Глинськ. Глинська фортеця Глинськ відомий з 1446 р. як містечко, що належало вихрещеному татарському мурзі Лексаді, котрий перейшов до Литовської дер жави і став родоначальником відомих в історії князів Глинських, з роду яких походить мати московського царя Івана ІV (Грозного) Олена Глинська. Вірогідно, ХV ст. слід датувати перші укріплення на високому мисоподібному ос танці між двома глибокими ярами, по яких протікали струмки Глиняк і Великий Муховець, праві допливи р.Сули. Ця територія була засе лена ще в часи Київської Русі, про що свідчить давньоруське городище на околиці села, У першій половині ХVІІ ст. Глинськ належав князям Вишневецьким, а в середині ХVІІ ст. став сотенним містечком Миргородського полку. 1686 р. Глинська сотня включена до Лубенського полку. Саме тоді сформувалася досить складна, унікальна за структурою система укріплень містечка, пізніше описана Опанасом Ша фонським і зафіксована планами ХVІІІ ст. Головна фортеця (цитадель) на мису між Гли няком і Великим Муховцем становила в плані неправильну трапецію. Оборонна огорожа складалася з земляного валу з дубовим палісадом. З напільного північного боку був викопаний сухий рів. Цитадель мала дві де рев’яні брами — з півночі й півдня. Оборонних башт не було. На південний схід від цитаделі між Вели ким Муховцем і р.Сулою проходить хребет го ри, значно вищий від центрального мису. По ньому було насипано земляний вал довжиною 250 сажнів. На одному кінці валу, на самому краю мису над р.Сулою, було влаштовано три кутне в плані земляне укріплення з порохови

План Глинської фортеці кін. XVIII ст.

524

ми погребами. Таке ж саме укріплення було й на протилежному кінці валу. До цих ук ріплень від р.Сули й міської цитаделі йшов земляний вал із ровом. У другій половині ХVІІІ ст. укріплення Глинська перестали підтримуватися і посту пово зруйнувалися. Дотепер збереглися замчища міської цитаделі та укріплення над р.Сулою. Джерела: 1. Історія міст і сіл УРСР. — Сумська область. — К., 1973.

2. Шафонский А. Черниговского наместничества топог рафическое описание. — К.,. 1851.

3. НБУ ім.В.Вернадськаго. — Відділ картографії. — №23439.

148. Роменський район, с.Глинськ. Церква св. Миколи Мурована однобанна церква стоїть у цент ральній частині поселення на високому правому березі р.Сули (вул. Т.Шевченка, 16). Відіграє роль архітектурного акцента в довколишній забудові. Дерев’яна Миколаївська церква в Глинсь ку відома з кінця XVII ст. Муровану на її місці заснували 20 вересня 1791 р. Будувалася вона коштом прем’єр–майора Антона Анто новича Крижановського. Освячена влітку 1794 р. Первісно церква була тридільною, однобанною. Згодом, у першій половині ХІХ ст., перед південними й північними две рима прибудували чотиригранні тамбури, однієї висоти з основним об’ємом, обабіч вівтаря — низенькі прямокутні в плані риз ниці, а перед бабинцем упритул до нього звели дерев’яну двоярусну дзвіницю типу «четве рик на четверику» з чотириколонним ґанком. У 1930–х рр. церква була закрита, дерев’яна дзвіниця й іконостас в інтер’єрі — знищені. У 1991 р. церкву повернули релігійній гро маді і провели ремонт. Церква тридільна, з прямокутною навою та гранчастими бабинцем і вівтарем. Їх покри вають низенькі стіжкові дашки. Прилеглі до нави з півночі й півдня притвори мають на чолових гранях чотириколонні портики тос канського ордера зі спареними колонами, увінчані трикутними фронтонами. Над цими компартиментами дещо підноситься цент ральний четверик, увінчаний дуже масивною і монументальною банею, що складається зі світлового восьмерика і восьмигранного на мету, увінчаного ліхтариком з маківкою і хрестом. Первісно наметовий верх вінчався дерев’яним двоярусним глухим ліхтарем. Фасади пам’ятки вирішені в стильових формах, перехідних від пізнього бароко до класицизму. Наріжники акцентовано пілястра

Сумська область

Миколаївська церква в Глинську. Фото початку ХХ ст.

План Миколаївської церкви. Обмір і кресленик автора ми; стіни увінчано повним розкріпованим ан таблементом зі смугою сухариків під карнизом; вікна з лучковими перемичками облямовані простими тягнутими наличниками; площини стін членують плоскі прямокутні ніші. В інтер’єрі домінує висотно розкритий простір центральної дільниці (нави). Перехід

Миколаївська церква. Фото середини ХХ ст. від четверика до восьмерика здійснено за до помогою простих тромпів. Восьмерик він чається восьмилотковим зімкнутим склепін ням. Вівтар і бабинець перекриті напівлотко вими склепіннями. Оскільки стіни будівлі досить тонкі, то для підсилення конструкції баня, всі арки й тромпи стягнуті парними залізними затяжками. Церква мурована з місцевої цегли форма ту 26–27 х 13–14 х 6 см. верстовою системою на вапняно–піщаному розчині. Зовні й усере дині стіни потиньковані й побілені. Мальовань в інтер’єрі немає. Підлога цегляна. Дахи й верх по дерев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. Миколаївська церква у Глинську є рід кісною збереженою на Роменщині пам’яткою мурованої церковної архітектури XVIIІ ст. Її виявлено й досліджено автором у 1991 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік і не вне сено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України. Джерела: 1. ДАСО. — Ф. 960. — Оп. 2. — Спр. 2113. — Арк. 1–6.

525

Сумська область 149. Роменський район, с.Пустовійтівка. Церква Св. Трійці Дерев’яна церква стоїть у центральній частині села на незначному підвищенні. Внаслідок зруйнування верхів утратила ком позиційну роль архітектурної домінанти. Церкву Святої Трійці, яку ще називають храмом Калнишевського, збудовано у 1773 р. на кошти уродженця с.Пустовійтівки, останньо го кошового Запорозької Січі Петра Івановича Калнишевського (1690–1803). У справах Запорозької Січі в ЦДІА України в Києві зберігаються матеріали про початок будівництва храму де, зокрема, вказано: «5 серпня 1772 року титарі сторгували 130 дубів для Пустовійтівської церкви». Інший документ свідчить: «Війська запорозького низового пан кошовий отаман Петро Іванович Калнишевсь кий у селі відомства протопопії роменської Пустовійтівці, в якому він, пан кошовий, на родився, від свого кошту власного знову де рев’яну в ім’я Пресвятої Трійці церкву на місці вольному збудували». Церква була тридільна, триверха, з двоза ломними верхами. Первісно вона була вкрита ґонтом, а в 1818 р. бані вкрили залізом, перед трьома входами прибудували притвори, а обабіч вівтаря — ризницю й паламарню. При цьому дещо переробили бабинець. Церкву ре монтували в 1887 р.

У 1901 р. пам’ятку досліджував видатний український вчений М.Макаренко (1877– 1938). Тоді ж він опублікував статтю «На родине последнего гетмана запорожского П.И.Калны шевского», завдяки якій Троїцька церква у Пус товійтівці та Покровська церква у Ромнах, що теж була збудована на кошти кошового, стали відомими широкій науковій громадськості як видатні пам’ятки архітектури доби «українсь кого відродження» (термін М.Макаренка). У 1929 р. будівлю досліджував С.Тарану шенко, котрий залишив детальний її опис та п’ять фотографій. Архітектурно–мистецтвоз навчу характеристику храму дано в його

Загальний вигляд церкви з півночі. Фото С.Таранушенка 1929 р.

Загальний вигляд Троїцької церкви з півдня. Фото С.Таранушенка 1929 р.

526

Південний притвор з ґанком і знятими хрестами. Фото С.Таранушенка 1929 р.

Сумська область монографії «Монументальна дерев’яна ар хітектура Лівобережної України». Цей храм був одним з найбільших ше деврів, створених українським народом у галузі архітектури. На думку С.Таранушенка «церкву будував один з кращих майстрів того часу… Будівля висока, одна з найбільш імпозантних і величавих на Лівобережжі. Могутні форми її не позбавлені граціозності, але не м’якої, роз маніженої, а мужньої… З різних точок силует будівлі сприймається іншим і щоразу ефект ним; та найбільш вражає акорд, який створює контур верхів, коли розглядати їх з півдня чи півночі… Інтер’єр залитий світлом. Увесь об’єм будови розкривається гранично чітко і ясно». Вивершували храм бані з ковнірами та пе рехватами, глухі ліхтарики та грушовидної форми маківки з визолоченими кованими хрестами.

1929 р. церкву закрили, розібравши на половину. Там був клуб, потім магазин, склад, пункт прийому склотари, зрештою — пустка. Сьогодні залишки храму нагадують старий напіврозвалений сарай, хоча після дослідів 1929 р. С.Таранушенко підкреслю вав, що тоді технічний стан збереження будівлі був бездоганним.

Зараз церква має хрещату багатодільну структуру, центром якої є витягнутий по осі північ–південь восьмерик, до якого прилягають гранчастий вівтар та прямокутні в плані рамена, причому західне — дуже видовжене. Церква складена з дубового бруса на цегляному

Інтер’єр вівтарного верху. Фото С.Таранушенка 1929 р.

Верхи церкви. Фото С.Таранушенка 1929 р.

Церква з опасанням. Гіпотетична реконструкція І.Могитича

527

Сумська область підмурку. Всі рамена накриті щипцевими даха ми з трикутними фронтонами на фасадах. Стіни зовні ошальовані вертикально з нащільниками. Як пам’ятка архітектури Троїцька церква вважалася повністю втраченою, але у 1987 р. її рештки віднайшов й ідентифікував автор цієї монографії. Сьогодні стан збереженості будівлі — не більше 30 відсотків. Тож відтворен ня цієї пам’ятки передбачено урядовою Прог рамою відтворення визначних пам’яток історії та культури, ухваленою 1999 р. На сьогодні існує декілька проектів відтворення пам’ятки, розроблених протягом 1991–2001 рр., пос лідовно, Львівським інститутом «Укрзахідпро ектреставрація», інститутом «Гражданпроект реставрація» (м.Суми), а також архітектурним факультетом Полтавського технічного універ ситету будівництва та архітектури. У 2001 р. на рештках церкви проведено консерваційні ро боти — розчищено дерева й чагарники навко ло, влаштовано тимчасовий дах, установлено пам’ятний знак. Церква включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлена на державний облік і не внесена до Державного реєстру нерухомих пам’яток України.

Джерела: 1. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 332–334.

2. Вечерський В.В. Чи бути храму Калнишевського на Хортиці? // Пам’ятки України. — 1989. — №3. — С. 27.

3. Вечерський В.В., Звагельський В.Б. Зруйновані храми Сумщини: Церква Святої Трійці. Село Пустовійтівка. — Суми, 1991.

4. Макаренко Н. На родине последнего гетмана Запо рожского П.Ив.Калнышевского // Искусство и худо жественная промышленность. — 1901. — Май. — № 8 (32). — С. 253–257.

5. Макаренко Н. Памятники украинского искусства XVIII века / Отдельный оттиск из журнала «Зодчий» за 1908 г. — СПб., 1908. — 9 С.

6. Таранушенко С. Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України. — К.: Будівельник, 1976. — С. 240–242.

7. ЦДІАУК. — Ф. 229. — Оп. 1. — Спр. 231. — Арк. 12.

150. смт Середина–Буда. Церква Різдва Богородиці Мурована церква зального типу стоїть у центрі селища й належить до рядової забу дови, що не має провідного композиційного значення. Вона була збудована у 1783 р. У 1808 р. впритул до західного її фасаду при будували класицистичну багатоярусну дзві ницю. Перший її ярус — рустований четверик; другий — четверик з аркою дзвону, фланкова

Рештки церкви. Фото В.Вечерського 1988 р. Церква Різдва Богородиці

План церкви. Обмір 1994 р. В.Трегубова

528

План церкви. Обмір і кресленик автора

Сумська область ною спареними колонами; третій ярус — восьмерик, увінчаний восьмигранним під банником з гранчастою банею і ліхтарем. У середині ХІХ ст. (до 1864 р.) дзвіницю над будували, влаштувавши новий стрункий циліндричний підбанник, сферичну баню й високий шпиль. У 1865 р. церква з дзвіни цею була радикально перебудована за про ектом петербурзького придворного архітек тора Андрія Штакеншнейдера. У результаті цієї перебудови церква стала тридільною, з квадратовою в плані безбанною навою, значно вужчим п’ятистінним вівтарем, вузеньким, квадратовим у плані західним притвором, через який входили до церкви.

Над ним підносилася чотириярусна дзвіниця, вирішена в класицистично–бароковій стиліс тиці. Фасади самої церкви вирішувалися в пізньокласицистичній стилістиці. Основни ми архітектурними мотивами були русти й ар кові вікна з трикутними сандриками. У 1930–х рр. дзвіницю розібрали, зали шивши тільки притвор та наву з вівтарем. У 1970–х рр. тут влаштували будинок піонерів: до решток церкви зробили різноманітні прибу дови, а фасади обличкували білою керамічною плиткою, чим значно спотворено архітектур ний декор фасадів. Зараз церква двоповерхова, тридільна, безбанна, з прямокутною навою, значно вуж

Західний фасад до перебудови 1865 року. Архівний кресленик

Західний фасад за проектом А.Штакеншнейдера

529

Сумська область чими гранчастим вівтарем і квадратовим у плані притвором. Має плоскі балкові перек риття та двосхилий дах по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Пам’ятка є унікальною для цього реґіону Сіверщини, особливо з огляду на участь в про ектуванні її реконструкції такого знаменитого архітектора як Андрій Штакеншнейдер. Вона виявлена й обстежена автором цієї книги в 1990 р., включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлена на державний облік і не внесена до Державного реєстру нерухо мих пам’яток України. Джерела: 1. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 344–345.

2. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 23–27.

3. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10–б. — Спр. 66.

4. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 34. — Спр. 164.

Північний фасад Миколаївської церкви. Обмірний кресленик 1861 р.

151. смт Середина–Буда. Церква св. Миколи Мурована безбанна церква зального типу стоїть на околиці містечка на кладовищі. За своїми об’ємно–просторовими параметрами вона є спорудою рядової забудови й не відіграє важливої композиційної ролі. Тери торія оточена огорожею на цегляній основі з кованою залізною ґраткою. Це рештки великого храму XVIII ст., який був мурованим, хрещатим, п’ятидільним, од нобанним. Його було споруджено протягом 1780–1787 рр. Він мав великий гранчастий центральний компартимент (у плані — квадрат зі зрізаними кутами), до якого прилягали ни зенькі п’ятистінні рамена, з яких західне було значно видовженим. Вівтар мав складний напіввальмовий дах, північне й південне раме на — гранчасті стіжкові дахи пластичної фор ми. Центральний восьмерик був високим, двосвітним і ніс дуже масивну гранчасту баню параболічних обрисів зі світловим ліхтарем. Архітектурні форми були витримані в сти лістиці пізнього бароко, з застосуванням рустованих пілястр, надвіконних сандриків з мотивом «путті» тощо. У 1822 р. до західного рамена прибудува ли струнку триярусну чотиригранну дзвіницю, увінчану плескатою банею зі шпилем на циліндричному підбаннику. 1861 р. у півден но–західному куті між раменами добудували прямокутну в плані теплу церкву — зального типу, з двосхилим дахом. У 1902 р. об’єм теп лої церкви продовжили на захід і влаштували перед входом до неї колонний ґанок.

530

План церкви 1861 р. У 1920–х рр. спершу дзвіницю, а потім — первісний об’єм церкви повністю зруйнували, залишивши тільки об’єм теплої церкви 1861–1902 рр. Теперішній вівтар теплої церк ви є єдиним збереженим фрагментом храму 1780–1787 рр., а саме — його південним ра меном. Зараз церква прямокутна в плані, з гран частим вівтарем, двома прямокутними прит ворами–ґанками перед західним і північним входами та прямокутною в плані ризницею, прибудованою до вівтаря з північного боку. Церква перекрита плескатим коробовим склепінням. Має щипцевий дах по дерев’яних кроквах, укритий покрівельною сталлю. На західному фасаді — масивний трикутний фронтон з круглою нішею в тимпані, де вста новлено образ св.Миколи. Прямокутні вікна мають лучкові перемички. Стіни членують рустовані лопатки й увінчує оригінальної фор

Сумська область Джерела: 1. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 345–346.

2. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 23–27.

3. ДАЧО. — Ф. 179. — Оп. 31. — Спр. 107.

152. Сумський район, смт Низи. Церква Рiздва Богородицi

Вигляд церкви зі сходу

Загальний вигляд церкви з заходу

План церкви. Обмір і кресленик автора ми антаблемент. Іконостас церкви датується другою половиною ХХ ст., мальовання в iнтер’єрі — 1989 р. Зовні цегляні стіни по тиньковані й побілені. Пам’ятка виявлена, досліджена та атри бутована автором цієї книги в 1990 р., вклю чена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлена на державний облік і не внесе на до Державного реєстру нерухомих па м’яток України.

Мурована однобанна церква міститься в центральній частині селища на відкритій рівнинній місцевості неподалік берега р.Псьол та садиби Кондратьєвих–Суханових, від якої збереглися садибний будинок і залишки пар ку. У розпланувально–просторовому відно шенні церква є невід’ємною складовою архітектурної композиції центру селища, єди ною його містобудівною домінантою. Вона добре проглядається з широких відкритих просторів обох берегів річки, а також у перс пективах кількох вулиць. Церква збудована в 1903 р. коштом сумського цукрозаводчика Д.Суханова, влас ника маєтку в Низах, на місці більш давньої дерев’яної церкви за проектом, здогадно, харківського єпархіального архітектора В.Х.Нємкіна. Будівля не зазнала змін, за ви нятком дзвіниці, яка підносилася з західного боку і верхній ярус якої був зруйнований вибу хом у 1943 р. За радянської доби церква була закрита й використовувалася для господарсь ких потреб, унаслідок чого втрачено мальо вання іконостасу. Будівля центрична, хрещатої структури. До основного дев’ятидільного, чотиристовпного, хрещато–баневого об’єму з заходу впритул прилягає притвор. Підвищені рамена просто рового хреста, перекриті коробовими склепіннями, на фасадах виявлені високими трикутними щипцями ускладнених обрисів. У міжраменнях — чотири дещо понижені при міщення. Завдяки їх зрізаним зовнішнім кутам церква має вигляд октогона, в який врізано підвищений хрещатий об’єм. Все це надає цілій будівлі більшої центричності й ротондального характеру композиції з пірамідальним нарос танням мас до центральної бані. Вона має дуже монументальні форми: дванадцятигранний світловий підбанник поставлено на невисокий четверик, що відповідає підкупольному квадра ту. У кожній грані — по одному арковому вікну. Підбанник несе ребристу дванадцятигранну баню сферичних обрисів. Простір інтер’єру строго центричний. У ньому домінує щедро освітлений підкуполь ний простір. Чотири масивні хрещаті пілони за допомогою підпружних арок та сферичних пандативів несуть циліндричний підбанник зі

531

Сумська область сферичною банею. Приміщення в міжрамен нях перекриті трилотковими зімкнутими скле піннями з розпалубками, західний притвор — коробовим склепінням, вхідний тамбур (пер ший ярус дзвіниці) — зімкнутим склепінням. У притворі, що продовжує західне рамено просторового хреста, влаштовані невеликі хо ри, вхід на які — з дзвіниці.

Уся будівля піднята на високий цоколь. Під нею є великий підвал, перекритий склепіння ми. Система фасадного декору дуже строга й логічна. Головним мотивом є ритм великих, витягнутих пропорцій аркових вікон, здвоєних і строєних на кшталт романських біфоріїв і трифоріїв. Трифорії під спільним архівольтом влаштовані в лобових гранях рамен просторо вого хреста, а біфорії — в понижених при міщеннях міжрамень. Вікна розділяють імпости

Церква Різдва Богородиці в Низах

Фрагмент дверей церкви

План церкви. Обмір і кресленик автора

532

Фрагмент іконостасу церкви

Сумська область у вигляді тричвертних колонок з перехватами й «диньками». Такими ж півколонками підкрес лені кути архітектурних форм і простінки підбанника. Стіни вивершує розвинений кар низ, під яким проходить неширокий фриз поребрика й городків. Щипці, що вінчають рамена просторового хреста, декоровані сту пінчастим зубчастим карнизом. На західному фасаді — перспективний портал, в дусі рома но–візантійського зодчества. Усі декоративні елементи й форми з використанням мотивів романського й готичного стилів набрані з ле кальної і фасонної цегли. В інтер’єрі декор зводиться до профільо ваних гуртів, що підкреслюють опорні кон струкції — пілони й арки. Зберігся первісний різьблений із сірого мармуру іконостас і такі самі два кіота — високохудожні зразки цер ковного декоративно–прикладного мистецтва початку ХХ ст. Церква збудована з темно–червоної, дуже міцної цегли на цементному розчині з розшив кою швів. Фасади ніколи не тинькувалися й не фарбувалися. В інтер’єрі стіни потиньковано й пофарбовано у світло–кремовий колір. Ниж ня частина стін була обличкована плитами з чорного мармуру (не збереглися). Зберегла ся підлога, викладена різнобарвними ке рамічними плитками. На всіх вікнах — ковані залізні ґрати художньої роботи. До 1990–х рр. збереглися первісні дерев’яні двері з дуже ви шуканими за рисунком кованими металевими завісами. Дахи й баня по дерев’яних кроквах і кружалах, укриті покрівельною сталлю. Церква Різдва Богородиці в Низах є рід кісним зразком церковної будівлі, оскільки в ній синтезовано два архітектурні типи храму: ротондального і хрещато–баневого. Це витвір пізнього етапу розвитку історизму, в якому ор ганічно поєднано вихідну композиційну схему «російсько–візантійської» церкви з формами дев’ятидільного соборного храму, традиційного для Слобожанщини. Майстри, котрі зводили цю церкву, віртуозно володіли технікою цегля ного мурування, повною мірою використавши виразні можливості фасонної і лекальної цегли при загальній стриманості декору. Церква в Низах з 1988 р. є пам’яткою архітектури місцевого значення з охоронним № 115–См.

ХХ ст. Чоловим західним фасадом будинок звернений до парку. У містобудівній ситуації він є рядовою будівлею, що формує архітек турне середовище. Збудовано 1878 р. на замовлення і кош том власника Тростянецького маєтку Лео польда Єгоровича (Євграфовича) Кеніга як бібліотеку для службовців маєтку та клуб (бла городне зібрання). Ця будівля входила до складу громадсько–адміністративного центру поселення та економії, що включав Бла говіщенську церкву, палац власника, головну

Будинок бібліотеки й благородного зібрання в Тростянці

План першого поверху

153. Тростянець. Будинок бiблiотеки й благородного зібрання Двоповерховий мурований будинок міститься в історичному середмісті Тростянця у фронтальному з розривами шерегу забу дови однієї з головних вулиць (вул. Миру, 4). Поряд стоять невеликі за обсягами двоповер хові адміністративні будівлі кінця ХІХ — початку

Інтер’єр танцювального залу

533

Сумська область контору з квартирами управителів та служ бовців. За радянської доби в цьому будинку містилися різні установи, у тому числі будинок піонерів та школярів. З південного боку будин ку в ХХ ст. була зроблена невелика прибудова господарського призначення. Будинок прямокутного плану, симетрич ний, з двома ризалітами, що фланкують чоло. Архітектурне вирішення — в модернізованих стильових формах неоренесансу, з виділеним рустованим цоколем, масивним міжповерхо вим гуртом й енергійно винесеним карнизом на кронштейнах. Вінчає будівлю горизонталь ний аттик. Тривіконні ризаліти мають балкони з орнаментованими залізними ґратами. Вікна в ризалітах великі, прямокутні, без обляму вань, проте по першому поверху — увінчані клинчастими сандриками. Дещо понижена центральна частина фасаду, що відповідає двосвітному залу, виявлена ритмом великих аркових вікон першого поверху, з якими конт растують маленькі спарені прямокутні віконця другого світла. Головний вхід з вестибулем розміщено в північному ризаліті. Структура будинку центрична — всі до поміжні й комунікаційні приміщення огинають з трьох боків головний двосвітний зал. Сходо ва клітина міститься в тилу корпусу на головній розпланувальній вісі; на дворовому фасаді во на акцентована гранчастим ризалітом. Зал був багатофункціональним: у звичайні дні вико ристовувався як читальний зал бібліотеки та епізодично — як зал для зібрань і балів. Для останньої функції на східній стіні залу в друго му ярусі влаштовано оркестровий балкон з пишно орнаментованою залізною огоро жею. Зал перекриває дзеркальне склепіння з розпалубками над бічними люнетами. Декор залу значною мірою зберігся. В основі скле піння проходить пишно декорований ліплен ням антаблемент. Дзеркало склепіння прикра шають дві масивні ліплені розетки. Балкон спирається на два кронштейни з волютами, декорованими листям аканта. Первісно зал мав підлогу з дубового паркету, а стіни на висо ту 1,2 м були обличковані дубовими панелями. Збереглися первісні двостулкові дубові фільон часті двері при вході з вестибюля в зал. Опо рядження залу має оригінальну кольорову гаму: стіни різних відтінків світло–фіолетового кольору; гурти, деталі, ліплення — білі з позо лотою. В інших приміщеннях декор не зберігся. Будівлю муровано з цегли, зовні й в ін тер’єрі потиньковано й побілено. Підмурки цегляні стрічкові. Перекриття плоскі, по дере в’яних балках. Дах вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Будинок має також певне історико–мемо ріальне значення, про що свідчить меморіаль на дошка на західному фасаді з текстом про те, що 12 січня 1918 р. тут відбувся перший

534

Тростянецький з’їзд ради робітничих і се лянських депутатів. Бібліотека й благородне зібрання в Трос тянці — скромна, проте досить вартісна в ти пологічному й мистецькому плані пам’ятка цивільної архітектури останньої чверті ХІХ ст., що засвідчує високий рівень культури в то дішній провінції. Будівлю виявлено й обсте жено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на держав ний облік як пам’ятку архітектури й містобу дуванння місцевого значення з охоронним № 317–См. Джерела: 1. Краткий очерк Тростянецкого имения г.г. наследников д.с.с. Л.Е.Кениг в сельскохозяйственном и лесном отно шениях. — Ахтырка, 1912. — С. 1.

154. Тростянець. Вознесенська церква Мурована однобанна церква з дзвіницею міститься на південь від сучасного міського центру там, де в 1650–х рр. була заснована слобода Тростянець. Стоїть на локальному підвищенні правого берега р.Боромлі непо далік впадіння в неї струмка Буровець. Місце розташування церкви має високий компози ційний потенціал: це зона найвищої компо зиційної активності в долині р.Боромлі, точка перетину головної композиційної вісі долини, вісі тальвега, по якому стікає струмок Буро

Вознесенська церква у Тростянці Фото 1913 р.

Сумська область вець, та лінії вододілу Охтирської гори. Церква стоїть на східному боці стародавнього шляху з Сум до Охтирки (вул. Червоноармійська, 53) серед одноповерхової садибної забудови. Зав дяки активному силуету з високою дзвіницею

Загальний вигляд церкви з північного сходу

План церкви. Обмір і кресленик автора

є важливою містобудівною домінантою, добре проглядаючись як з зовнішніх ландшафтних просторів (зі схилів Охтирської гори, зі схилів та заплави р.Боромлі), так і в інтер’єрі міста (з ву лиць Червоноармійської, Миру, Горького). У найближчому оточенні церкви містяться: дерев’яний, обличкований цеглою будинок священника початку ХХ ст. (вул. Червоноар мійська, 51); мурований двоповерховий буди нок двокласного училища 1882 р. (вул. Черво ноармійська, 52). З західного боку збереглася первісна огорожа церковної території: висо кий цегляний цоколь, квадратові в перетині стовпи, ковані залізні ґрати геометричного рисунку. Перший дерев’яний храм Вознесіння Гос поднього був зведений на цьому місці близько 1660 р. У 1784 р. ця стара церква була скасо вана, оскільки занепала, а в Тростянці вже існувала мурована Благовіщенська церква. На початку ХХ ст. у зв’язку з розвитком Тростя нецької економії та значним збільшенням на селення постала необхідність збудувати ще одну муровану церкву. Її було закладено у 1903 р., а завершено — у 1913 р. Збудована коштом фірми «Л.Е.Кениг и наследники» за проектом, ймовірно, харківського єпархіаль ного архітектора В.Х.Нємкіна. Протягом ХХ ст. використовувалася за прямим призначенням і збереглася без перебудов. Церква хрещата у плані, з прямокутними раменами. До видовженого західного приля гає тридільна у першому ярусі дзвіниця. До східних граней укорочених північного й півден ного рамен прилягають півкруглі екседри. Во ни свідчать про те, що згідно з первісним заду мом у бічних раменах планувалося влаштувати бічні вівтарі. Обабіч прямокутного в плані вівтаря містяться маленькі прямокутні диякон ник та жертовник. Вони зі сходу прилягають до екседр. Зовні причілки рамен вінчають ма сивні півциркульні закомари з профільованими гуртами. Причілки оформлені великими ар ковими вікнами, скомпонованими на кшталт трифорія. Рамена мають дуже пластичні ку полоподібні гранчасті покриття. На перетині рамен на ступінчастій гранчастій основі підно ситься циліндричний двоярусний підбанник з еліпсоїдною ребристою банею. Зі східного та західного боків характер композиції будівлі дуже відрізняється. Зі сходу завдяки ступінчастому наростанню об’ємів — від пастофоріїв до центральної бані — досяг нуто центричності й пірамідальності компо зиції. З західного боку, де домінує триярусна дзвіниця, відчувається строгий вертикалізм композиції, її стрімка динамічність. Композиція дзвіниці має свої особливості. Її нижній ярус — прямокутник з ледь скошени ми зовнішніми кутами. Середні прясла стін вінчають декоративні закомари. Другий ярус —

535

Сумська область

Інтер’єр середохрестя церкви восьмерик з арковими отворами дзвонів за сторонами світу й арковими нішами в діаго нальних гранях. Горішній ярус циліндричний, з вісьмома арковими отворами. Вінчає дзвіни цю циліндричний підбанник з аркатурою, що несе еліпсоїдну ребристу баню. Кожен ярус дзвіниці розчленований численними горизон тальними гуртами й декоративними фризами. Перед західним фасадом енергійно виступає вперед глибокий закритий арковий ґанок зі щипцевим дахом. Пам’ятка вирішена в архітектурних фор мах неовізантійського напрямку цегляного стилю з певними неороманськими та навіть необароковими впливами. Останні проявили ся в надмірі криволінійних елементів фасадних членувань, а також у пластиці покриттів рамен просторового хреста й екседр. Будівля підня та на високий цоколь, виділений масивними горизонтальними гуртами з підвіконними нішами. В оформленні фасадів широко засто совано наріжні півколонки з кубічними базами й капітелями, рельєфні хрести, широкі ар хівольти вікон, імпости трифоріїв у вигляді спа рених романських колонок, смуги поребрика, карнизні гурти на кронштейнах, зубчасті кар низи. Найбільш пластично й виразно декоро

536

вано двоярусний підбанник. У першому ярусі 16 аркових вікон з широкими архівольтами; простінки фланковані романськими тричверт ними колонками. Другий ярус, відділений смугою поребрика, складають ніші й ламаний карниз вінчання, що створюють враження геометризованої аркатури. З завершенням підбанника гармонує сітчастий орнамент в основі покриття бані. В інтер’єрі взаємодіють глибинно–вісьо вий принцип розвитку внутрішнього простору вздовж вісі захід–схід та центрична побудова висотно розкритого підкупольного простору. Рамена хреста перекриті коробовими скле піннями з розпалубками, екседри — конхами. Циліндричний підбанник, що несе сферичну баню, спирається на сферичні пандативи й профільовані підпружні арки. Середнє при міщення в першому ярусі дзвіниці перекрите зімкнутим склепінням, бічні — плоскими сте лями. Первісний декор та мальовання інтер’єру добре збереглися: у підпружних арках — орна ментальний розпис і зображення святих; у вівтарі — олійні мальовання в стилістиці роз писів Володимирського собору в Києві: в зеніті склепіння — Господь Саваоф, на бічних лот ках — архангели. Решта площин стін побілено. Зберігся іконостас, виготовлений 1913 р., з іконами в стилі В.М.Васнєцова. Він двоя русний, всі ікони мають видовжені пропорції з півциркульною верхньою частиною. Значний декоративний ефект створюють орнаментовані віконні оправи з сітчастим ромбічним орнаментом основної площини вікна та хрестом, вписаним у круглу розетку, у верхній частині. Будівля зведена з місцевої червоної цегли на цементному розчині поперечиковою систе мою мурування. Товщина стін — 5 цеглин. Підмурки цегляні стрічкові. Під західним раме ном є двокамерний підвал. В інтер’єрі всі стіни потиньковані й побілені. Зовні весь декор ви конано у фасонній і лекальній цеглі. Підлога з метлахської плитки. Дахи по дерев’яних кру жалах укриті покрівельною сталлю «в шашку». Вознесенська церква у Тростянці — пре красно збережена, дуже виразна за архітек турою пам’ятка завершального етапу істо ричму. Це — один з кращих витворів харківських єпархіальних архітекторів початку ХХ ст. Як пам’ятка архітектури й містобуду вання національного значення має охорон ний № 1550. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Харьковской епархии. — Отд. 3. — М, 1857. — С. 113.

2. Технические предприятия Тростянецкого имения Л.Е.Кениг и наследники. — Харьков, 1913. — С. 8.

3. ДАСО. — Ф. 804. — Оп. 1. — Спр. 218. — Арк. 1.

4. ЦДІА України. — Ф. 797. — Оп. 72. — Спр. 381.

Сумська область 155. Тростянець. Магазин купця Ф.Курила Двоповерховий мурований будинок міститься в історичному середмісті Тростянця. Займає наріжну ділянку у фронтальному з роз ривами шерегу забудови головної вулиці (вул. Горького, 26) на перетині її з вул. Б.Хмель ницького. З півночі прилягає одноповерхова будівля магазину, навколо містяться одно– двоповерхові будинки. У містобудівній ситуації магазин Ф.Курила є архітектурним акцентом забудови центру міста. Збудовано 1908 р. на замовлення і кош том Федора Васильовича Курила — предс тавника значної купецької родини Курилів (Курилових) з Охтирки. На першому поверсі містилися магазини й товарні склади, на дру гому — контора й житлові приміщення. Зараз на першому поверсі будинку містяться мага зини, на другому — офісні приміщення. Протя гом ХХ ст. з двору були здійснені різноманітні дерев’яні й цегляні прибудови. Будинок Г–подібного плану складається з двох різновисоких рамен, наслідком чого є асиметричність загальної композиції. Захід не рамено двоповерхове, східне — однопо верхове, з антесольним напівповерхом. Під усім будинком є підвал. Перший поверх ка пітальними стінами поділено на кілька торго вельних приміщень. Розпланування другого поверху, первісно наближене до анфіладного, було змінено за радянської доби. Фасади вирішені в стильових формах нео ренесансного напрямку цегляного стилю в провінційному варіанті. Вони розчленовані рустованими лопатками. Стіни першого по верху рустовані. Поверхи розділяє зубчастий фриз. Великі прямокутні вікна першого повер ху мають рельєфно виділені клинчасті пере мички. Вікна другого поверху західного раме на облямовані простими наличниками з лучко вими сандриками; маленькі аркові віконця антресолі східного рамена облямовані тягну тими лиштвами, шерег яких утворює мотив на кшталт неороманської аркатури. Причілковий брандмауерний мур цього рамена вінчається килевидним фронтоном. На даху є люкарна з гострим трикутним щипцем. Усю будівлю за вершує карниз значного виносу, розкріпова ний на лопатках. Цегляний фасадний декор доповнюється художнім металом: козирком входу з орнаментованими залізними кронш тейнами та фігурними ґратами над карнизом східного рамена. Будівлю муровано з цегли на вапня но–піщаному розчині ланцюговою системою. Перекриття плоскі, по дерев’яних балках. Дах західного рамена вальмовий, по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Дах східного ра мена щипцевий з переломом, укритий пок

Магазин купця Ф.Курила у Тростянці

Деталь фасаду магазину рівельною сталлю. Зовні будівля первісно не була отинькована. Нині пофарбування фасадів традиційно двобарвне: тло кольору жовтої вохри, деталі — білі. Магазин купця Ф.Курила в Тростянці — од на з найцікавіших в архітектурно–художньому плані споруд торговельного призначення по чатку ХХ ст. на Сумщині. Будівлю виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванн ня місцевого значення з охоронним № 315–См. Джерела: 1. Харьковский календарь и памятная книжка на 1885 г. — Харьков, 1884.

537

Сумська область 156. Тростянець. Комплекс Економічної лікарні Комплекс міститься на північ від історич ного середмістя Тростянця на рівнинному лівому березі р.Боромлі край шляху на Суми (вул. Горького, 55), неподалік залізничної станції Смородино. Складається з трьох мурованих споруд: двоповерхового хірургічного корпусу, що є центром композиції, а також одноповерхо вих лікарні з амбулаторією та господарського корпусу. Всі будівлі згруповані довкола прямо кутного двору. Хірургічний корпус виходить на червону лінію вулиці чолом, решта корпусів — причілками. По червоній лінії вулиці компо зицію замикає цегляна огорожа з двома бра мами, розташованими симетрично щодо хірургічного корпусу. Перша лікарня у волосному селі Тростянці була відкрита у середині ХІХ ст. У 1891 р. влас ник Тростянецького маєтку Л.Є.Кеніг розпочав будувати на новому місці, край Сумського шляху, будинок лікарні на 30 ліжок з амбула торією, спроектований і оснащений за ос таннім словом тодішньої медичної науки й техніки. У 1904 р. тут збудували двоповерхо вий корпус, в якому розмістилися хірургічні палати й квартири службовців лікарні. У 1906 р. південний бік лікарняного двору замкнув од ноповерховий корпус господарського призна чення. Комплекс лікарняних будівель з самого

Комплекс Економічної лікарні в Тростянці. Генеральний план. Кресленик автора: 1. – лікарня з амбулаторією; 2. –хірургічний корпус; 3. –господарський корпус

538

початку був оснащений водогоном, кана лізацією, електричним освітленням. Опалення було пічним. Усі дахи первісно були укриті покрівельною сталлю. Тут отримували медичну допомогу ро бітники й службовці економії Л.Є.Кеніга. За радянської доби ці будівлі використовувалися як лікарня, а з 1980–х рр. — як ветеринарна лікарня і аптека. У 1955 р. до лікарняного корпусу з півночі зробили одноповерхову прибудову. Лікарня з амбулаторією є найдавнішою частиною комплексу. Вона Т–подібного плану, одноповерхова, на підвалі. Замикає лікарня ний двір з півночі й заходу. Розпланування коридорне з однобічним розташуванням па лат. Капітальними стінами корпус поділено на кілька ізольованих відділень з окремими вхо дами з двору через квадратові в плані тамбури. У північному рамені містилося жіноче відділен ня, у східному — приймальний покій, аптека, чоловічі палати, квартира лікаря. У західному рамені були операційні палати та «заразне відділення». Загальна композиція корпусу мальовни че асиметрична. Фасадні площини членують лопатки, вікна вінчають лучкові сандрики. Ха рактерною деталлю є виразні за рисунком дерев’яні кронштейни, що підтримують зви си даху. Хірургічний корпус двоповерховий на підвалі, прямокутного плану з ризалітами, си метричний за структурою. Він є архітектурною домінантою комплексу. Усі його фасади рівноцінні, вирішені в модернізованих формах так званого цегляного стилю. Вісі поздовжніх фасадів підкреслюють тривіконні ризаліти з пологими трикутними щипцями й дере в’яними затяжками. Такий само ризаліт є і на вісі південного причілка. Загальну симет ричність вуличного фасаду підкреслювали й в’їзні брами: у цегляному мурі обабіч корпу су первісно були розташовані високі проїзди з лучковими перемичками й трикутними щип цями. Нині арка північної брами замурована, а південної — зруйнована.

Хірургічний корпус Економічної лікарні

Сумська область Лікарняний комплекс у Тростянці — добре збережена пам’ятка бурхливої будівничої діяльності фірми «Л.Е.Кениг и наследники». Тут, окрім спільних для архітектури доби кінця ХІХ — початку ХХ ст. стильових рис «цегляного стилю» в річищі історизму, простежуються й риси оригінального «фірмового» стилю. Комплекс виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місцевого зна чення з охоронним № 316–См. Джерела: 1. Краткий очерк Тростянецкого имения г.г. наследников д.с.с. Л.Е.Кениг в сельскохозяйственном и лесном отно шениях. — Ахтырка, 1912. — С. 1.

2. Технические предприятия Тростянецкого имения Л.Е.Кениг и наследники. — Харьков, 1913. — С. 318–321.

План лікарні з амбулаторією Кресленик автора Первісно вхід до хірургічного корпусу був улаштований з вулиці, з високого дерев’яного ґанку з прямими сходами. Нині той вхід замуро вано, ґанок зруйновано і новий вхід влаштовано з двору. Ризаліт чолового фасаду первісно мав балкон на ширину трьох вікон з масивною балюстрадою (не зберігся). Зараз розплану вання корпусу коридорне, з двобічним роз ташуванням приміщень. Будівля піднята на високий цоколь, розчле нований плоскими нішами. Наріжники акценто вані широкими лопатками, стіни розкреслені горизонтальними гуртами й завершені зубчас тим фризом, смугою поребрика і великими звисами даху на дерев’яних кронштейнах і підкосах. Вікна першого поверху прямокутні, без облямувань. Над лучковими вікнами дру гого поверху є рельєфні бровки. Господарський корпус прямокутний у плані. Він замикає з півдня лікарняний двір, виходячи на вулицю глухим причілком. Основ на частина корпусу одноповерхова, над серед ньою частиною є надбудова. Розпланувальна структура лінійна багатокамерна. Цей корпус вирішено у тих самих архітектурних формах, що й решту будівель комплексу, проте з ла підарнішим декором: стіни членують лопатки, завершують горизонтальні гурти й зубчастий фриз. Прямокутні вікна без облямувань. Усі три корпуси муровані з місцевої цегли на цегляних стрічкових підмурках. Усередині стіни потиньковані, зовні — первісно не тинь кувалися й не фарбувалися. Нині фасади усіх трьох будівель мають традиційне пофарбу вання: тло кольору жовтої вохри, деталі — білі. Перекриття плоскі по дерев’яних балках. Підлоги з дощок. Дахи щипцеві по дере в’яних кроквах, укриті шифером.

157. Тростянець. Виробничий комплекс економії Л.Кеніга Комплекс міститься в історичному се редмісті на надзаплавній терасі правого бере га р.Боромлі на східному боці головної вулиці міста (вул. Горького, 58) навпроти Бла говіщенської церкви. Складається з трьох мурованих будівель — п’ятиповерхового валь цьового млина, одноповерхового складу та триповерхового зерносховища «Білий амбар». Усі будівлі розміщені на значній відстані від ву лиці, проте звернені до неї чоловими фасадами. Серед них домінує наймасивніша споруда вальцьового млина, що нині є найпомітнішою містобудівною домінантою в долині р.Боромлі. Як домінанта вона конкурує з ідеологічно й композиційно панівною будівлею міста — Благовіщенською церквою, з огляду на що поєднання цих двох домінант не можна визна ти органічним. Зараз територія оточена цегляною огоро жею, а по червоній лінії забудови вул. Горького у середині ХХ ст. зведено декілька одно– дво поверхових будинків, що погіршило умови ви дового розкриття комплексу. Згідно з описом Тростянецької садиби майора О.Ф.Надаржинського 1799 р., на місці теперішнього виробничого комплексу значи лася солодовня кам’яна з сушнею. Згодом, при наступних власниках маєтку Корсакових, князях Ґоліциних, А.А.Марку та Л.Є.Кенігу тут був солодовий завод. У 1896 р. в перебудова ному корпусі солодового заводу почала діяти парова крупорушка, яка називали також вальцьовим млином. У 1907 р. будівля була ще раз перебудована з частковою надбудовою. Тоді ж замість парового встановили газогене раторний двигун і виробництво отримало

539

Сумська область офіційне найменування «Мукомольная мель ница Л.Е.Кениг–Наследники». У 1887 р. з південного сходу до тодішньо го корпусу солодового заводу прибудували корпуси винокурні, яка почала виробляти про дукцію з 1889 р. У 1907 р. були збудовані Білий амбар та одноповерховий складський корпус. Протягом ХХ ст. виробничий комплекс зазнав численних перебудов. Нині тут міститься Трос тянецький комбінат хлібопродуктів. Відносно добре збереглися головний корпус млина, Білий амбар і частина складського корпусу. Вальцьовий млин займає північну части ну території комплексу. Він зведений з цегли,

Виробничий комплекс економії Л.Кеніга у Тростянці. Фото 1912 р.

Генеральний план виробничого комплексу економії Л.Кеніга. Кресленик автора: 1 – вальцьовий млин; 2 – складський корпус; 3 – зерносховище «Білий амбар»; 4 – Благовіщенська церква

540

не тинькований, прямокутний у плані, п’ятипо верховий. Збережена донині стара частина млина належить до 1907 р. Про більш ранні будівельні етапи достовірної інформації не має. Зараз з північного, південного і східного боків корпусу є численні прибудови ХХ ст., що не становлять історико–архітектурної цінності. Будівля складалася з трьох відділень, ізольованих брандмауерами на всю висоту: зерноочисного, млинового й вибійного. Пів денне зерноочисне відділення виділене на чоловому фасаді кріповкою, декоративним мотивом спарених закомар й високим трикут ним щипцем з переломом, прикрашеним зуб частим карнизом. Унаслідок цього загальна композиція чолового західного фасаду є аси метричною. П’ятий поверх цього відділення перекрито залізобетонними склепіннями. Решта міжповерхових перекриттів — це неве ликі бетонні склепіння, що спираються на сталеві двотаврові балки. Поверхи з’єднані внутрішніми й зовнішніми залізними сходами. На західному фасаді по всіх поверхах влашто вані відкриті зовнішні переходи між зерно очисним і млиновим відділенням. У першому поверсі містилися електростанція, майстерня й машинне відділення. Провідне функціональ не значення першого поверху підкреслено на фасадах значною його висотою та величиною прямокутних отворів з наличниками й лучко вими сандриками з рельєфно виділеними замковими каменями. Найбільш пластично вирішено західний фасад, розчленований масивними горизон тальними гуртами з зубчастими карнизами. Наріжники зафіксовані широкими лопатками. Стіни завершує стилізований колончастий фриз. Вікна зерноочисного відділення ма ленькі, пропорцій «лежачого квадрата», з луч ковими перемичками. Вікна решти відділень мають витягнуті пропорції та масивні лучкові сандрики. Фасади в цілому вирішені у формах неороманського напрямку цегляного стилю. Дахи щипцеві, по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю.

Чоловий західний фасад вальцьового млина

Сумська область Складський корпус розташований між млином і Білим амбаром. Він прямокутний у плані, дуже видовжений. Має несучі поз довжні стіни, трикутні щипці на причілках, двосхилий щипцевий дах по кроквяних фер мах, укритий шифером. На фасадах є скром ний декор у формах пізнього цегляного стилю: виділено цоколь і зубчастий карниз завер шення, стіни розчленовано лопатками. Вікна з лучковими перемичками й такими ж санд риками з рельєфно виділеними замковими каменями мають підвіконні полички з зубчас тими карнизами. Білий амбар стоїть у південній частині те риторії комплексу. Він прямокутний у плані, симетричний, з ризалітом на чолі, увінчаним дерев’яною вежею з підйомником. Несучими є поздовжні стіни й внутрішній каркас. Перший поверх капітальними стінами поділений на чо тири складські приміщення з окремими входа ми. Другий поверх — єдиний зальний простір, що за площею дорівнює половині першого поверху. У чоловому ризаліті розміщено сходи й механічний підйомник з двигуном. Третій напівповерх є горищним приміщенням під вальмовим дахом.

Зерносховище «Білий амбар»

Фасади вирішені в раціоналістичних фор мах пізнього цегляного стилю: наріжники зафіксовані широкими лопатками; вікна різно манітних розмірів і форм мають масивні луч кові сандрики. Стіни завершують широкі звиси даху на дерев’яних кронштейнах. Пологий трикутний щипець, що вінчає ризаліт, має дерев’яний брус–затяжку. Дерев’яна вежа каркасної конструкції накрита оригінальної форми восьмисхилим ламаним дахом зі шпи лем та флюгером. Будівля має цегляні стрічкові підмурки. Під одноповерховою тильною частиною є невели кий погріб. Цегляні стіни зовні з самого почат ку були побілені, що й зумовило найменування будівлі. Перекриття плоскі по дерев’яних бал ках, які спираються на внутрішній каркас. Вальмові дахи по дерев’яних кроквах укриті покрівельною сталлю. Виробничий комплекс економії Л.Є.Кеніга у Тростянці є цінною пам’яткою виробничої архітектури Слобожанщини початку ХХ ст., що відзначається високою якістю архітектурних та інженерних вирішень. Комплекс виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік як пам’ятку культурної спадщини. Джерела: 1. Ахтырский уезд накануне ХІХ века (Материалы для ис тории Ахтырщины) // Сборник Харьковского истори ко–филологического общества. — Т. 19. — Харьков, 1913. — С. 435.

2. Історія міст і сіл Української РСР. Сумська область. — К.: Гол. Ред УРЕ, 1976. — С. 577.

3. Краткий очерк Тростянецкого имения г.г. наследников д.с.с. Л.Е.Кениг в сельскохозяйственном и лесном отно шениях. — Ахтырка, 1912. — С. 1.

4. Опацкий А.Н. Фабрично–заводская промышленность Харьковской губернии и положение рабочих. — Харьков, 1912. — С. 120.

5. Россия. Полное географическое описание нашего оте чества. — Т. 7. — СПб., 1903. — С. 321.

6. Технические предприятия Тростянецкого имения Л.Е.Кениг и наследники. — Харьков, 1913. — С. 193, 261.

7. Тростянецкое имение Л.Е.Кениг и наследники. Сельс кое хозяйство. — Харьков, 1913. — С. 1, 171.

158. Шостка. Церква св. Володимира

Проектні кресленики зерносховища «Білий амбар»: поздовжній і поперечний перерізи, плани першого і третього поверхів

Невелика мурована церква стоїть у цент ральній частині міста між парком (зі сходу) й масивом 5–поверхової житлової забудови (з заходу). Біля східного фасаду будівлі у 1989 р. прокладено автомагістраль. Будівлю оточують високі дерева, що дещо нівелюють композиційну роль церкви як архітектурного акценту в забудові. Збудовано як кладовищенську каплицю в 1883 р. Пізніше вівтар розширили, згодом (орієнтовно в 1950–х рр.) до нього зі сходу

541

Сумська область прибудували комірчину для поховального інвентаря. Під вівтарною частиною є невели кий однокамерний підвал. Нині будівля є па рафіяльним храмом. Церква дводільна, складається з прямо кутних у плані нави й вівтаря, з’єднаних трьома арковими отворами. Вівтар нижчий, ніж нава, комірчина — ще нижча. З заходу до нави при лягає мініатюрний дерев’яний вхідний тамбур. Наріжники нави акцентовані гранчастими пілонами, які раніше увінчувалися цибулясти ми маківками на високих шиях (не збереглися).

Володимирська церква у Шостці. Вигляд зі сходу

Наву вінчає високий чотиригранний наметовий дах з глухим ліхтарем і маківкою. У зовнішніх формах будівлі чітко виявлено ієрархічність архітектурних форм, послідовне наростання мас до центрального верху. У загальній композиції та в декорі пам’ят ки послідовно застосовані архітектурні форми неоруського стилю: вікна посередині прясел стін вирішено у вигляді біфоріїв, аркові вікна облямовані архівольтами з килевидними за вершеннями. В інтер’єрі декор і мальовання не зберег лися. Західну половину нави займають хори, влаштовані по дерев’яних балках. На них ве дуть сходи, розміщені в північно–західному кутку нави. Усі стелі плоскі, підшиті дошками. Первісно нава й вівтар перекривалися цегля ними склепіннями. Церква збудована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, потинькована й побі лена. Щипцеві й наметовий дахи влаштовані по дерев’яних кроквах і укриті покрівельною сталлю. Володимирська церква у Шостці має значну історико–архітектурну цінність як одна з небагатьох мурованих каплиць, уцілілих на Сумщині, а також єдина старовинна церковна будівля, що збереглася в Шостці. Її виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місцевого значення з охо ронним № 329–См.

159. Шосткинський район, смт Вороніж. Спасо–Преображенська церква

Володимирська церква. Вигляд з заходу

План церкви. Обмір і кресленик автора

542

Мурована однобанна церква стоїть на локальному підвищенні лівого берега р.Осоти і є архітектурною домінантою південного пе редмістя Вороніжа. Оточена одноповерховою садибною забудовою. На північний захід від церкви є великий став на р.Осоті, що забезпе чує прямий візуальний зв’язок пам’ятки з істо ричним середмістям поселення і добрий огляд її з далеких видових точок. Спасо–Преображенська дерев’яна церк ва у Вороніжі відома з 1691 р. Муровану на її місці почали будувати коштом Михайла Шрам ченка в 1783 р. за зразком Миколаївської церкви містечка Середини Буди. Збудовану церкву освятили 1791 р. (існує й інша дата ос вячення — 1797 р.). Поряд з церквою була дзвіниця. На початку ХХ ст. церкву значно роз ширили, прибудувавши з заходу трапезну та тридільний притвор з дзвіницею над се редньою частиною. При цьому було частково зруйновано західне рамено первісного храму.

Сумська область

СпасоMПреображенська церква після реставрації. Фото Ю.Москаленка 2003 р.

План церкви. Обмір і кресленик автора У 1960–х рр. церкву закрили, а в 1970–х рр. зруйнували дзвіницю. Тоді ж зробили дере в’яні прибудови з північного та південно– східного боків, перетворивши церкву на склад. У 1990–х рр. будівлю повернули цер ковній громаді. В 2004 р. завершено рестав раційні роботи, в перебігу яких знесено дис гармонійні прибудови та відтворено дзвіницю. Пам’ятка невелика за розмірами, має хре щату симетричну структуру. До центрального двосвітного квадрату зі зрізаними кутами за сторонами світу прилягають удвічі нижчі прямо кутні зі скошеними зовнішніми кутами рамена, перекриті коробовими склепіннями. Причілки рамен увінчані трикутними фронтонами. Цент ральна вежа перекрита восьмилотковим зім кнутим склепінням й увінчана гранчастою ба нею з глухим ліхтариком і маківкою. Архітектурний образ пам’ятки відповідає останньому, завершальному етапові стилю бароко: стіни членують пілястри, вінчає антаб лемент з енергійно профільованим карнизом. Лапідарність площин пом’якшують скошені ку ти, витончені профілі. Провінціальність архі

тектури цієї будівлі виявилася в застосуванні фільончастих пілястр у декорі підбанника, в обрисах аркових вікон, що за своїм рисунком не пасують до характеру фасадних членувань, в наївних тягнутих наличниках, що облямову ють вікна, в суто народному за характером пластики штукатурному ліпленні, що вінчає вівтарне вікно: тут застосовано мотив «роз квітлого хреста» у площинному трактуванні. Над вікнами підбанника влаштовані плоскі прямокутні ніші з рельєфними хрестами, а в тимпанах — круглі розетки. Архітектурні форми й декор західної при будови добре поєднуються з характером основного об’єму завдяки застосуванню скошених кутів, подвійних накладних пілястр, схожим формам вікон. Будівля зведена з місцевої червоної цегли формату 25 х 14 х 7 см. верстовою системою на вапняно–піщаному розчині. Підмурки цег ляні стрічкові. Прибудова початку ХХ ст. зведе на з червоної цегли формату 27,5 х 13 х 6,5 см. ланцюговою системою на вапняно–піщаному розчині. Первісна частина будівлі зовні й усере дині потинькована з застосуванням штукатур ного ліплення. Прибудова має плоскі балкові перекриття і зовні спершу була нетинькована. Під час реставраційних робіт 2003– 2004 рр. потинькована й побілена. Щипцеві дахи по дерев’яних кроквах та бані по дерев’яних кру жалах укриті покрівельною сталлю. На вікнах збереглися первісні ковані залізні ґрати мис тецької роботи з ромбовидним рисунком. Спасо–Преображенська церква в Вороні жі — унікальна пам’ятка пізнього бароко, що синтезує форми професійного та народного зодчества. Її виявлено й досліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місце вого значення з охоронним № 335–См. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 7. — Чернигов, 1873. — С. 341.

2. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 6.

3. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 3. — Спр. 387. — Арк. 255.

160. Шосткинський район, смт Вороніж. Церква св. Михайла Михайлівська церква разом з церков но–парафіяльною школою містяться в центрі селища на рівному підвищеному правому бе резі р.Осоти серед одноповерхової садибної забудови. Церква стоїть на майдані біля пере тину кількох вулиць, школа — на північ від

543

Сумська область

Михайлівська церква в Вороніжі. Панорама з берега р.Осоти церкви, на нижчих позначках рельєфу, з від ступом від вулиці. Чоловим південним фаса дом школа звернена до церкви. Михайлівська церква, з огляду на компо зиційну активність баштоподібного силуету, є головною містобудівною домінантою Во роніжа, добре проглядаючись як з близьких видових точок, так і з далеких відстаней, особ ливо — з заплави й берегів р.Осоти. Школа є рядовим об’єктом у забудові. Михайлівська церква мурована, двопо верхова, однобанна, з дзвіницею на західному фасаді. Первісно стояла посеред майдану, нині до церковного подвір’я з південного схо ду впритул прилягають домоволодіння. Дерев’яна церква архангела Михаїла в Вороніжі відома з 1652 р. У 1706 р. коштом протоієрея Голенковського було засновано мурований храм на честь Собора Св. арханге лів Михаїла і Гавриїла. Храм був збудований невдало, швидко почав руйнуватися і в 1775 р. його розібрали «в опасности падения». У 1776 р. на його місці коштом бунчукового то вариша Матвія Івановича Холодовича та його брата Андрія Івановича Холодовича було закла дено новий мурований храм, завершений і ос вячений у 1781 р. У горішньому поверсі містив ся холодний храм з головним престолом в ім’я архангелів Михаїла і Гавриїла. У нижньому по версі була тепла церква з престолом в ім’я св. Миколи та великомучениці Варвари. За розпланувально–просторовим типом церква повторює Покровську церкву в Києві 1772 р. та собор Красногірського монастиря під Золотоношею 1771 р. Плани усіх трьох церков майже ідентичні, дуже схожі архітек турні форми й декор, що дає підстави припус

544

кати авторство видатного київського архітек тора Івана Григоровича–Барського, хоча доку ментальних підтверджень його авторства щодо церкви в Вороніжі не знайдено. У 1874 р. академік архітектури А.Гросс, котрий мешкав у Глухові, виконав проект при будови до церкви з заходу триярусної мурова ної дзвіниці. Прибудову здійснили набагато пізніше, в 1890 р. і з відхиленнями від проекту: перехідний елемент між дзвіницею і церков ним бабинцем виконаний не у вигляді прямо кутного в плані приміщення, що висотою дорівнює основному обсягові храму, а у вигляді значно пониженого гранчастого притвора. Протягом ХХ ст. пам’ятка зазнала деяких утрат: змінено форму бані (первісно вона мала виразніші барокові обриси), вишуканий глухий ліхтарик з маківкою замінили неоковирною цибулястою банькою без ліхтаря. Втрачені та кож пластичні відкриті сходи на північному й південному фасадах. Пам’ятка весь час ви користовувалася за первісним призначенням. Церква належить до архітектурного типу триконхових храмів. Вона тридільна; до підбанного квадрата з трьох боків прилягають екседри. Структура храму дещо ускладнена прибудовою зі сходу прямокутних понижених об’ємів жертовника й дияконника, а також двоповерхових закритих ґанків з півночі й пів дня. Пониженість цих об’ємів надає певного динамізму загальній урівноваженій симет ричній композиції, збільшує розчленованість об’ємів і створює мальовничу гру з доцентро вим наростанням архітектурних мас. За характером архітектурних форм па м’ятка належить до завершального етапу стилю бароко, забарвленого особистісним впливом

Сумська область

Михайлівська церква. Вигляд з північного сходу творчих манер тогочасних провідних архітек торів І.Григоровича–Барського, А.Квасова і опосередковано — В.Растреллі. Тут баро кові засади переопрацьовані в дусі традицій українського національного зодчества, зокре ма у поєднанні тридільного типу з триконхо вим, на кшталт Хрестоздвиженської церкви Києво–Печерської лаври. Перший поверх храму низенький. Його перекриття на фасадах позначено карнизом. Перекрито його системою циліндричних склепінь з розпалубками, а екседри — конха ми. Горішній ярус, за планом ідентичний нижньому, — високий, двосвітний, має тра диційний підбанний квадрат (наву) з широки ми підпружними арками, плоскими трикутни ми пандативами з переломами. Вони несуть світловий восьмерик, що завершується зімкнутим восьмилотковим склепінням. Баби нець перекрито коробовим склепінням, ексед ри — конховими з глибокими розпалубками над круглими вікнами. На відміну від фасадів, де всі компарти менти підведено під єдиний карниз, в інтер’єрі об’єми екседр значно понижені, порівняно з навою та бабинцем. В інтер’єрі горішнього храму гармонійно поєднані дві тенденції — глибинного й висотного розкриття внутрішньо го простору, на відміну від нижнього храму, де принцип розвитку внутрішнього простору — глибинно–вісьовий. Контраст інтер’єрів двох

Фрагмент фасаду церкви

План церкви. Обмір і кресленик автора ярусів будівлі підкреслює і світлова драма тургія: затемненому нижньому поверху про тиставлено щедро освітлений горішній. Екстер’єру пам’ятки властиві вишукана композиція мас, гармонійні пропорції, дуже розвинена система фасадного декору з ши роким застосуванням скульптури у вигляді те матичних горельєфів. Домінують вертикальні членування — фільончасті пілястри іонічного ордера з гірляндами між волютами. Їх верти кально спрямований рух перепиняє широкий повний антаблемент з енергійно розкріпова

545

Сумська область

Східний фасад церкви. Рисунок автора

Південний фасад і план церкви з прибудованою дзвіницею. Кресленик архітектора А.Гросса 1874 р. ним карнизом дуже вишуканого профілюван ня. Екседри трьох фасадів увінчують харак терні для персональної творчої манери І.Гри горовича–Барського опуклі лучкові фронтони з огинаючим карнизом подвійної кривини. У тимпанах кожного з них в рокайлевих кар тушах розміщено горельєфи: зі сходу — архістратиг Михаїл на коні вражає змія; з півдня — великомучениця Варвара, котра предстоїть з храмом; з півночі — святий Микола. Загальну композиційну структуру фасадів, що візуально полегшується знизу вгору, під креслюють форми й декор віконних отворів. У нижньому поверсі вони мають пропорції, наближені до квадрату, лучкові перемички. Їх облямовують прості тягнуті наличники з ви діленими замковими каменями. Вікна другого ярусу — витягнутих пропорцій, з арковими пе ремичками. Вони мають фігурні наличники, що включають підвіконну профільовану поличку, канелюровані пілястри з кубічними капітеля ми, горизонтальні імпости, архівольти з волю тами обабіч, сандрики складної криволінійної форми. Ще складніше декоровані круглі вікна другого світла горішнього ярусу — з застосу ванням фігурних тягнутих наличників, гірлянд

546

і складних сандриків. Кожне вікно вінчає го рельєфне забраження херувима. У східній ніші вівтарної екседри — горельєф Спасителя на повен зріст. Віконні отвори світлового восьме рика та бічних понижених компартиментів значно скромніші: вікна підбанника облямо вані тягнутими наличниками з лучковими сандриками, а аркові вікна пастофоріїв і ґанків мають наличники з трикутними сандриками. Нішу на північній стіні жертовника прикрашає горельєф «Апостол Андрій». У ніші на південній стіні дияконника — горельєф «Апостол Мат фій». Так відзначено святих патронів двох фундаторів храму — братів Матвія і Андрія Холодовичів. У тимпанах трикутних фронтонів ґанків також є горельєфні композиції. Постаті апостолів і святих мають яскраво виявлений український етнічний тип. Центричну первісну структуру храму дещо порушила висока дзвіниця, що вносить у за гальну композицію елементи асиметрії і ди намічності. Нижній її ярус — четверик на високому цоколі з аттиковим напівповерхом. Вертикальні позначки цього ярусу узгоджені з фасадними членуваннями первісного об’є му. Другий і третій яруси — це восьмерики, висота й ширина яких зменшуються знизу вгору. Вони мають аркові отвори дзвонів за сторонами світу. Перехідним елементом між ярусами слугує покрівля пластичних обрисів з люкарнами. Вінчає дзвіницю восьмигранна баня з глухим ліхтариком і маківкою. Декор фасадів дзвіниці спрощено повторює систему фасадного декору церкви. Форми більш схе

Сумська область

Церковно–парафіяльна школа матичні, профілі прорисовані жорстко. Хоча форми дзвіниці й позбавлені барокової ма льовничості, але за характером архітектурних форм та декору вона гармонійно поєднується з самим храмом. Декор в інтер’єрі скромніший, ніж на фа садах. Стіни розчленовані розкріпованими фільончастими пілястрами іонічного ордера, стіни від склепінь відділяють масивні карнизні тяги значного виносу. Настінних мальовань немає. Іконостас кінця ХІХ ст. виконаний у стилі пізнього історизму. Він чотириярусний, ордерний, доходить до вершини підпружної арки. Ікони верхнього ряду мають аркові за вершення. Пам’ятка збудована з цегли на вапня но–піщаному розчині, зовні й усередині по тинькована й побілена. Підлоги з дощок, дахи спадисті по дерев’яних кроквах, укриті пок рівельною сталлю. Арки й склепіння стягнуті парними залізними затяжками. На вікнах збе реглися ковані залізні ґрати кубчатого типу. Церковно–парафіяльна школа, збудована наприкінці ХІХ ст., мурована, одноповерхова на напівпідвалі, прямокутна в плані. З західно го і східного боків у середині ХХ ст. прибудува ли двоповерхові корпуси. Первісно розплану вання було коридорне однобічне, нині воно змінене. Чоловий фасад має високий цоколь, на який виходять вікна напівпідвалу з лучковими перемичками. Композиція будівлі, вирішеної в неоренесансних формах «цегляного стилю», побудована на основі так званої римської ком позиційної матриці: стіни членують лопатки, між ними — широкі аркові вікна, облямовані архівольтами, що спираються на горизон тальні імпости й мають рельєфно виділені замкові камені. Простінки декоровані плоскими прямокутними нішами. Підвіконний фриз і ан таблемент прикрашені смугою ширинок. Будівля має цегляні стіни й такі ж стрічкові підмурки. Стіни всередині потиньковані, зовні первісно не тинькувалися, а нині побілені. Пе рекриття плоскі балкові. Підлоги з дощок. Дах щипцевий по дерев’яних кроквах, укритий ши

фером. Зараз будівля використовується як будинок дитячої технічної творчості. Михайлівська церква у Вороніжі є архітек турним шедевром доби пізнього бароко, архітектурним витвором, унікальним за розп ланувально–просторовою типологією, ціліс ністю й мистецькою довершеністю образу, досконалістю декору. Як пам’ятка архітектури й містобудування національного значення має охоронний № 1552. Церковно–парафіяльна школа включена до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлена на державний облік і не внесена до Державного реєстру нерухо мих пам’яток України. Джерела: 1. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 7. — Чернигов, 1874. — С. 339.

2. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 6.

3. Логвин Г.Н. По Україні: Стародавні мистецькі пам’ят ки. — К.: Мистецтво, 1968. — С. 121.

4. Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 218–219.

5. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 221–222.

6. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 30–31.

7. Цапенко М.П. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Искусство, 1967. — С. 75–77.

8. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 9–б. — Спр. 91. — Арк. 2–11.

9. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 3. — Спр. 387. — Арк. 245.

161. Шосткинський район, с.Гамаліївка. Гамаліївський Харлампіїв монастир Монастирський комплекс міститься на підвищеному березі р.Шостки у с.Гамаліївка, яке сьогодні є передмістям м.Шостки. Село Гамаліївка, як і сам монастир, лежить на ліво бережній надзаплавній терасі р.Шостки. Мо настир є розпланувальним і композиційним центром цього села. Історія монастиря пов’язана з діяльністю козацької еліти доби занепаду Гетьманщини після Полтавської катастрофи 1709 р. Ще у другій половині XVII ст. значний козак Степан Бугай захопив землі на р.Шостці, що є лівою притокою р.Десни. Генеральний осавул Антон Гамалія відкупив у нього це займище, спору див на річці млина й біля нього осадив слобідку, яку назвав за своїм прізвищем — Гамаліївкою. 1702 р. коштом А.Гамалії тут споруджено дерев’яну церкву Св.Харлампія.

547

Сумська область

План Гамаліївського монастиря (після пожежі 1794 р.) з зображенням головних будівель. 1795 р.

Гетьман Іван Скоропадський

План монастиря кінця XVIII ст. Навколо неї одразу ж виникла Харлампієва пустинка — невеличкий жіночий монастир. І713 р. клопотами гетьманші Насті Скоро падської скит перетворено на повноцінний жіночий монастир із відповідними правами та маєтностями. Наступного, 1714 р. гетьман Іван Скоропадський проголосив себе тита рем, тобто покровителем монастиря. На його кошти розпочалося муроване будівництво, якому гетьман надавав великого значення, бо це мав бути його фамільний монастир — одна з ознак гетьманського престижу. Мабуть зовсім не випадково при будівництві цього му рованого ансамблю за зразок правив оборон

548

Герб гетьмана І.Скоропадського ний тип монастиря — Спасо–Преображенсь кий у сусідньому Новгороді–Сіверському. Якщо врахувати тодішню (після Полтавської поразки 1709 р.) військово–політичну ситу ацію на Північному Лівобережжі, то дуже важко логічно пояснити необхідність спорудження в глибокому запіллі такої потужної мурованої твердині з собором Різдва Богородиці, теп

Сумська область

Монастирські собор і дзвіниця за фото кінця ХІХ ст.

План монастиря станом на кінець 1950–х рр. За М.Цапенком

лою церква Харлампія, корпусами келій, обо ронними мурами з чотирма наріжними глухими і трьома середстінними надбрамними башта ми. До того ж, ця твердиня була не чоловічим, а жіночим монастирем. Отже, потужні муро вані фортифікації мали не стільки реальне, скільки символічне значення, уособлюючи духовну фортецю. У монастирі були споруджені й геть манські будинки, в яких іноді жив з родиною сам І.Скоропадський, а після його смерті — вдова Анастасія Марківна, котра навіть давала тут бали для українського шляхетства. Геть ман помер 1722 р., не встигши завершити будівництво всіх монастирських споруд. Його поховали в склепі Харлампіївської мурованої церкви, яку на той час уже освятили. У самій церкві була білокам’яна різьблена плита з на писом: «Зді опочиваєт тілом раб Божий Иоанн Скоропадский войск запорожских гетман, сей обители фундатор, преставися в Глухові року 1722 місяця іюля третього дня». Анастасія Скоропадська, котра померла 1729 р., похо вана поруч із чоловіком. Її могила відмічена такою ж різьбленою плитою. У заповіті геть манша розпорядилася перетворити монастир з жіночого на чоловічий, що і виконано в 1733 р.: сюди перевели ченців з Мутинського монас тиря, що біля Кролевця. Першим ігуменом став Герман Конашевич (Кононович). За нього завершено будівництво всіх мурованих спо руд, у тому числі й монастирського собору. У XVIII ст. монастир зазнавав неодноразо вих спустошень і руйнувань унаслідок пожеж та адміністративних дій російської влади. Так, 1738 р. опівночі загорівся дерев’яний дах однієї з мурованих оборонних веж. Вогонь пе рекинувся до комори, в якій зберігалося 40 діжок горілки. Горілка була дуже міцна. Вона розтеклася по території і підпалила всі монас тирські споруди. Згоріли дахи собору, трапезна, келії. На щастя, не потерпів інтер’єр собору.

Монастирські мури, собор, дзвіниця і тепла церква. Фото Є.Пламеницької початку 1960Mх рр.

549

Сумська область

Фасад і плани ярусів дзвіниці. Обміри В.Мойсеєнка і Н.Новаковської 1955 р. Надбрамна дзвіниця. Фото Ф.Уманцева 1959 р. Після наступної пожежі, 1794 р., монастир на 30 років закрили, і лише 1827 р. сюди, у пустку, перевели черниць закритого Кербутівського жіночого монастиря, що був колись на березі р.Сейму недалеко від Батурина. Після 1834 р. всі монастирські споруди відремонтовано, деякі з них зазнали перебудов, найсуттєві ших — надбрамна башта–дзвіниця.

1735 р. наступник Германа Конашевича — архімандрит Микола Ленкевич освятив собор Різдва Богородиці з чотирма бічними вівта рями (приділами): у південному — престол Св.мучениці Варвари, у північному — престол Собору 12 апостолів, на хорах праворуч — престол Сповідника Якова, ліворуч — Св.Ми коли. Собор є центральною спорудою анса мблю. Величезна п’ятибанна споруда вражає суворою монументальністю, лапідарними нерозчленованими площинами і повною від сутністю декору. Собор тринавовий, шестис товпний, триапсидний. Він є реплікою храмів базилікального типу на давньоруській трина вовій хрещато–баневій основі, дуже пошире них у монастирському будівництві Мазепиної доби. Прототипом міг бути чернігівський Тро їцький або полтавський Хрестоздвиженський

550

Наріжна башта. Фото Є.Пламеницької початку 1960–х рр.

Сумська область

Собор Різдва Богородиці. Фото О.Ранчукова 1989 р.

Собор. Фото 1950–х рр. собори. Проте цей собор має і унікальні риси: загальна маса споруди не горизонтально–ба зилікальна, як мало би бути при такому плані, а висотно–центрична. В обсягових формах виявлено підвищені головну наву й трансепт, бані поставлено на їх вісях, що наблизило га маліївський собор до класичних хрещатих п’ятиверхових церков стилю козацького відродження. На наш погляд, і вибір прототипу, і особливості об’ємно–просторової компо зиції цього собору були зовсім не випадкові — головна домінанта архітектурного ансамблю мала засвідчити спадкоємність національних традицій. Собор має гранчасті вівтарні апсиди, з яких бічні на 1/3 нижчі, ніж середня. Середохрестя перекрите великою банею на світловому вось мерику, що спирається на пандативи й під пружні арки. Рамена трансепта, середня апсида та західний компартимент середньої нави перекриті малими банями на восьмериках, що спираються на зрізані зімкнені склепіння. Інші частини храму перекриті системою хрестових та зімкнутих склепінь. Фасади розчленовані лопатками, головний і бічні входи прикрашені своєрідними порталами. Головний вхід на західному фасаді фланковано масивними пілонами, між якими перекинуто напівцир кульну арку. Відзначаючи заслуги фундаторів монас тиря, у соборі було вивішено їхні «парсуни» — малярські портрети на повний зріст. Їх авто ром був відомий митець XVIII ст. Яким Глинський.

План собору. За М.Цапенком У XIX ст. портрети були перенесені до настоя тельських покоїв, згодом — передані до Глу хівського музею. До нашого часу вони не збе реглися, відомі в пізніших копіях. У соборі був величний бароковий чотириярусний іконос тас, що займав усю ширину храму. Ряди ікон розміщувалися вигадливою ламаною лінією. Цоколь іконостасу прикрашали герби Скоро падських. Над цоколем підносилися різьблені позолочені колонки, обвиті виноградною ло зою. Святкове враження від іконостасу під креслювало інтенсивне темно–червоне тло. Серед різьбленого мережива яскраво ви різнялися великі ікони у важких срібних ризах.

551

Сумська область

Західний портал собору. Фото 1950–х рр.

Бічний портал собору. Фото 1950–х рр.

Бані собору. Фото початку 1960–х рр. Доктор мистецтвознавства Г.Логвин висловив здогад, що цей іконостас мав якийсь зв’язок із славетним іконостасом із с.Великі Сорочинці. На жаль, перевірити це припущення немає можливості, оскільки гамаліївський іконостас знищено у 1930–х рр. (збереглася тільки не дуже якісна фотографія кінця ХІХ ст.). Головною святинею монастиря була Кер бутівська чудотворна Єрусалимська ікона Божої Матері у срібній ризі. Окрім неї, велику шану мала одна з численних копій Чернігівсь кої Іллінської ікони Божої Матері, також у срібній ризі. У соборі були срібні позолочені лампади, подаровані подружжям Скоро

552

Інтер’єр собору. Фото початку 1960–х рр.

Сумська область

Харлампіївська тепла церква. Фото О.Ранчукова 1989 р.

Настоятельський корпус з наріжною баштою. Фото Є.Пламеницької початку 1960–х рр. падських, — видатні твори української мета лопластики XVIII ст. Богослужбові книги мо настиря в основному належали до друків першої половини XVIII ст. — київських, чер нігівських, московських. Незважаючи на руйнування і перебудо ви, оборонні споруди монастиря непогано збереглися до 1960–х рр. Чотирикутну в плані територію (у формі неправильної трапеції розмірами 170 x 180 м) оточував цегляний мур висотою 2,2 м, товщиною 1,3 м. Первісно він покривався двосхилим дахом. На висоті 1,2 м розташовано численні стрільниці. Чотири наріжні башти були вось мигранними, мали на ребрах широкі піляст ри. Посеред південного прясла муру була ще одна восьмигранна башта, а в ній — хвіртка, що правила за господарський вхід. Архітек тура башт відзначалася елегантністю: вони мали розвинений профільований цоколь, у за вершенні — багатообломні карнизи, розкрі повані на пілястрах. Набагато скромніша архітектура наріжної башти, яка була прибу дована до двоповерхового настоятельського корпусу і сполучалася з ним склепінчастим переходом. Вона була значно висунута впе ред за лінію оборонних мурів. Усі башти мали бойові камери з бійницями, перекривалися

План теплої церкви з настоятельським корпусом. За М.Цапенком купольними або восьмилотковими зімкнути ми склепіннями. Дахи первісно були високи ми, наметовими, вкривалися ґонтом. Після пожежі 1794 р. їх замінили сферичними покрівлями, вкритими бляхою. У західному пряслі муру містилася надб рамна башта–дзвіниця. Вона стояла на поз довжній вісі собору й правила за парадний в’їзд до монастиря. Споруджена перед 1735 р., вона була спрощеною реплікою Свя тої брами Новгород–Сіверського Спасо– Преображенського монастиря. Первісно триярусна, вінчалася розвиненим бароковим верхом. Перший ярус — тридільний четверик,

553

Сумська область оточений широкою аркадою з арковими прорізами стрільчастих обрисів. У четверику був арковий проїзд з кордегардіями обабіч і крученими сходами, що вели на верхні яру си. Другий ярус — восьмерик. Тут первісно була невеличка церква Вознесіння Господня, та після пожежі 1794 р. її не поновили. Третій ярус — восьмерик з арковими отворами дзвонів у кожній грані. Ця споруда дуже по терпіла в пожежі 1794 р., тож 1834 р. її сут тєво перебудовано: аркаду першого ярусу розібрано, четверик другого й восьмерик третього ярусів споруджено заново. Увінчала дзвіницю сферична гранчаста баня з висо ким шпилем. На переломі північного муру первісно було влаштовано ще одну чотиригранну надбрамну башту, конструктивне вирішення якої нагадує старовинний «захаб». Вона двоярусна, пер ший ярус дводільний і має в північному ком партименті арковий проїзд, у південному — дві камери кордегардій. Проїзд орієнтовано па ралельно лінії мурів, отож брама і шлях до неї потрапляли в зону ближнього прицільного вог ню, який можна було вести з бійниць муру та наріжної башти. На другому ярусі башти була бойова камера зі стрільницями. Башта мала двосхилий дах. До західної частини північного муру впри тул прилягає Харлампіївська тепла (трапез на) церква з прибудованим до неї впритул двоповерховим настоятельським корпусом. Церква прямокутна в плані, тридільна, одно банна, зального типу, з гранчастою вівтарною апсидою та прибудованим у 1770–х рр. з півдня великим літнім трапезним залом. Вівтар вінчає сферична баня на світловому восьмерику. Приміщення церкви перекриті зімкнутими склепіннями. Настоятельський корпус прямо кутний у плані, має анфіладну систему розпла нування. Уся споруда накрита єдиним вальмо вим дахом. Фасади, звернені на парадний монастирський двір, мають суто цивільне трак тування й декор, а в північній стіні прорізано численні бійниці. До північно–західного рогу цієї будівлі прилягає одна з наріжних башт. На південний захід від собору міститься Г–подібний у плані двоповерховий корпус келій. Первісно він був одноповерховим, дру гий поверх надбудовано у другій половині ХХ ст. Корпус має секційне розпланування. Кожна секція п’ятикамерна і складається з сі ней, що мають два виходи — на парадний і господарський двори — та чотирикімнатного житлового блоку, що прилягає до сіней з одно го боку. Кутова частина корпусу має складніше розпланування. Фасади розчленовані русто ваними лопатками й увінчані розкріпованим карнизом. Завдяки лаконічності й лапідарній нерозч ленованості архітектурних мас монастирський

554

ансамбль справляв враження суворої неприс тупної фортеці. Є в цьому щось театральне, з часткою архітектурної стилізації. Проте Гамаліївський монастир є найпізнішим на Лівобережжі монастирським ансамблем обо ронного типу, останньою ланкою історичної еволюції такого типу комплексів споруд, мис тецьким підсумком багатовікової традиції. У 1920 р. монастир закрили і він почав потроху руйнуватися. 1921 р. в ньому влашту вали кустарну артіль. У 1930–1950 рр. монас тирські будівлі належали місцевому колгоспу, в соборі було влаштовано зерносховище. Харлампіївська тепла церква лишалася па рафіяльною для села Гамаліївки, а в монас тирських келіях жили люди. З 1956 р. Гама ліївський монастир оголошено пам’яткою архітектури республіканського значення. Дослідник архітектури Лівобережної України Михайло Цапенко, який побував у монастирі в кінці 1950–х рр., писав: «У невеликій тра пезній церкві (...) Скоропадського та його дружину поховано. Могили прикрашають добре збережені білокам’яні різьблені плити. Ці плити мистецької роботи, незрозуміло як збережені в такій глушині, — теж рідкість. Споруди монастиря занедбано. Але добре, що хоча б уціліли.» Михайло Павлович неначе наврочив: 1962 р. Сумський облвиконком пе редав монастир Міністерству внутрішніх справ, яке переобладнало його під місця ув’язнення суворого режиму (підприємство 319/66). Наступного року цей архітектурний ансамбль виключили з державних реєстрів пам’яток, цілком віддавши на поталу караль ному відомству. Результатом став ще один етап руйнування ансамблю: на сьогодні повністю знищено оборонні мури і башти, у тому числі й три надбрамні; собор і Хар лампіївську церкву перетворено на промис лові цехи, у яких встановлено різноманітні верстати. При цьому в соборі влаштовано монолітні залізобетонні ребристі міжповер хові перекриття, що спираються на внутрішні залізобетонні колони, і перегородки, а в цен тральній бані встановлено бак для води. У спотвореній до невпізнання Харлам піївській церкві різьблені намогильні плити родини Скоропадських залито бетоном. Кор пус келій надбудовано і перетворено на камери для утримання ув’язнених. Мешканці с.Гамаліївки та розташованого поряд великого промислового міста Шостки неодноразово ставили питання про відселен ня «зони» і передачу монастирської території з собором і теплою церквою релігійній гро маді, тим більше, що від 1987 р. рештки монастиря знову поставлено під охорону дер жави як пам’ятку архітектури під охоронним № 1553. Зараз це пам’ятка архітектури на ціонального значення.

Сумська область Джерела: 1. Вечерський В.В. Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини. Формування, дослідження, охорона. — К.: Головкиївархітектура, 2001. — 350 С.

2. Вечерський В.В. Архітектурний устрій українських мо настирів доби Гетьманщини (середина XVII–XVIIІ ст.) // Студії мистецтвознавчі. — 2003. — №1. — С. 62–77.

3. Вечерський В.В. Втрачені об’єкти архітектурної спад щини України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 273–276.

4. Вечерський В.В. Проблеми охорони і відродження мо настирських ансамблів як найдавніших центрів національної культури // Український календар. — Сянік: Видання Перемисько–Новосанчівської єпархії, 1992. — С. 91–116.

5. Вечерський В.В. Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам’яткоохо ронних досліджень населених місць. — К.: НДІТІАМ, 2003. — С. 488–495.

6. Вечерський В.В. Фортифікації Сумщини // Пам’ятки України: історія та культура. — 2001. — № 4. — С. 89–91.

7. Гамалеевский Харлампиев женский монастырь. — Чернигов, 1862. — 43 С.

8. Генеральнеє следствие о маетностях Нежинского пол ка. 1729–1730. –Чернигов, 1901. — С. 47.

9. Историко–статистическое описание Черниговской епархии. — Кн. 4. — Чернигов, 1873. — С. 19–53.

10. Картины церковной жизни Черниговской епархии из IX–вековой ее истории. — К., 1911.

11. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Т. 2: Нежинский полк. — К., 1893. — С. 351.

12. Логвин Г.Н. По Україні: Стародавні мистецькі пам’ят ки. — К.: Мистецтво, 1968. — С. 120–121.

13. Логвин Г.Н. Чернигов, Новгород–Северский, Глухов, Путивль. — М.: Искусство, 1980. — С. 216.

14. Опис Новгород–Сіверського намісництва (1779– 1781). — К., 1931. — С. 390–391.

15. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 31–32.

16. Цапенко М.П. Архитектура Левобережной Украины XVII–XVIII веков. — М.: Стройиздат, 1967. — 236 С.

17. Цапенко М.П. По равнинам Десны и Сейма. — М.: Искусство, 1967. — С. 69–74.

18. Чернігівщина: Енциклопедичний довідник. — К.: УРЕ, 1990. — С. 154.

19. Яблонский Д. Порталы в украинской архитектуре. — К.: Изд–во АА УССР, 1955. — С. 131.

20. ДАСО. — Ф. Р–3343. — Оп. 1. — Спр. 169. — Арк. 2.

21. ДАЧО. — Ф. 712. — Оп. 3. — Спр. 10.

22. РДІА. — Ф. 1399. — Оп. 1. — Спр. 843.

23. РДІА. — Ф. 1488. — Оп. 4. — Спр. 950.

Михайлівська церква в Ображіївці

Вигляд Михайлівської церкви з південного заходу. Фото Ю.Москаленка 2001 р.

162. Шосткинський район, с.Ображіївка. Церква св. Михайла та дзвіниця Мурована церква з дерев’яною дзвіницею міститься у рівнинній місцевості в центрі села посеред великого майдану. Територія оточена мурованою з цегли орнаментованою огоро жею з триарковою вхідною брамою. Ще одна брама, одноаркова, міститься з південно– східного боку. У куті храмової території стоїть План церкви. Обмір і кресленик автора

555

Сумська область

Поздовжній переріз церкви. Обмір і кресленик автора

Дзвіниця церкви

Північний фасад церкви. Кресленик 1896 р. одноповерховий мурований церковний буди нок, що не становить історико–архітектурної цінності. Композиційно–видова роль комплексу будівель як архітектурної домінанти в забудові села значно послаблена високими деревами, що ростуть на подвір’ї. Михайлівська дерев’яна церква у с.Об ражіївці відома з 1781 р. У 1835–1839 рр. на її місці була збудована мурована однобанна церква у перехідних стильових формах від пізнього (так званого Миколаївського) класи цизму до еклектики. Невдовзі первісна муро вана баня зруйнувалася і церкву десь у сере дині ХІХ ст. (точна дата не з’ясована) увінчали дерев’яним восьмериком. У 1896–1897 рр. з ініціативи священника Базилевича за про ектом чернігівського губернського архітектора Миколи Дмитровича Маркелова замість дерев’яного восьмерика було зведено муро ваний світловий восьмерик, увінчаний сфе ричною банею з глухим ліхтариком і маківкою. Дерев’яна дзвіниця збудована, орієнтовно,

556

у першій третині ХІХ ст. Цегляна огорожа нав коло церковного подвір’я зведена на початку ХХ ст. Церква зазнала деяких втрат і перебу дов протягом ХХ ст.: втрачено іконостас, з західного боку прибудовано дерев’яний вхідний тамбур. Церква хрещата, дев’ятидільна, тринаво ва, чотиристовпна, хрещато–баневої струк тури. Вона піднята на високий цоколь і має композицію, симетричну щодо двох взаємно перпендикулярних вісей. Зі сходу до основ ного об’єму прилягає півкругла апсида, з за ходу — прямокутний у плані вхідний притвор, півкруглий усередині, що в інтер’єрі виглядає як контрапсида. Вісі південного й північного фасадів виділені прямокутними у плані ри залітами, прикрашеними чотириколонними пілястровими портиками з трикутними фрон тонами. Так само оформлено західний фасад храму. У вирішенні фасадів застосовано спрощені форми тосканського ордера — пілястри, антаблемент, що включає карниз на дентикулах. Наріжні частини ризалітів мають спарені пілястри, зате на кутах основного об’єму пілястри чи лопатки відсутні. Прямо кутні вікна, облямовані простими тягнутими

Сумська область наличниками, розташовані в два яруси, зав дяки чому інтер’єр дуже добре освітлений. Над вікнами влаштовані круглі розетки. Підбанник має здрібнені форми декору, ха рактерні для кінця ХІХ ст.: канелюровані пілястри, архівольти аркових вікон, антабле мент з сухариками й ширинками, дрібноп рофільований карниз. В інтер’єрі рамена просторового хреста виділені підвищеними коробовими склепіння ми, на перетині яких міститься світловий восьмерик, увінчаний восьмилотковим зімк нутим склепінням. Його несуть чотири пілони за допомогою широких півциркульних підпружних арок та трикутних плоских панда тивів. Приміщення у міжраменнях перекриті зімкнутими склепіннями. У західному прит ворі влаштовано невеликі хори по дерев’яних балках. Декор інтер’єру аналогічний фасад ному: застосовано тягнуті наличники, про фільовані карнизи й імпости, карнизи на ден тикулах. Мальовань в інтер’єрі немає, передвівтарна перегорожа історико–мис тецького інтересу не становить. Церква мурована з місцевої цегли на вап няно–піщаному розчині, всередині й зовні потинькована й побілена. Вальмові й щипцеві дахи та баня по дерев’яних кроквах і кружа лах укриті покрівельною сталлю. Дзвіниця триярусна, квадратова в плані, типу «четверик на четверику», увінчана гран частою сферичною банею з ліхтариком. Яруси послідовно зменшуються за шириною знизу вгору. Нижній ярус — глухий зруб, складений з дубового брусу. Він використовувався як сховище церковних цінностей. Два горішні яруси мають каркасну конструкцію, проте ошальовані дошками горизонтально, створю ючи враження суцільної монументальної структури. Низенький другий ярус має по одно му круглому вікну в кожній грані. Значно вуж чий, але вищий третій ярус має великі аркові прорізи дзвонів. Дашки й баня по дерев’яних кружалах укриті покрівельною сталлю. Михайлівська церква та дзвіниця є уні кальним комплексом церковної архітектури ХІХ ст., що поєднує народні архітектурні тра диції з досвідом фахового зодчества. Церкву та дзвіницю виявлено й досліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державного реєстру нерухо мих пам’яток України. Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 24–25.

2. ДАЧО. — Ф. 127. — Оп. 10. — Спр. 1434. — Арк. 1–5.

163. Шосткинський район, с.Пирогівка. Церква Покрова Богородиці та дзвіниця Дерев’яні церква та дзвіниця розташовані у відкритій рівнинній місцевості Деснянського лівобережжя в центральній частині села і є йо го архітектурними домінантами. Церква спо руджена 1777 р. коштом місцевого поміщика М.Холодовського. У XIX ст. збудовано дзвіни цю, а також тамбур перед бабинцем церкви та прибудови до вівтаря. Церква п’ятизрубна, хрещата, одноверха. Всі компартименти прямокутні, центральний вдвічі вищий від бічних, увінчаний двозалом ним верхом вишуканого барокового силуету на високому наметовому даху. Рамена хреста покриті щипцевими дахами з масивними три кутними фронтонами на чолових гранях. У цілому композиція будівлі симетрична, стро го центрична, вертикально спрямована. Обабіч вівтаря — низенькі прямокутні в плані зрубики дияконника й жертовника. Вони підкреслюють великий масштаб основного об’єму храму. Всі компартименти в інтер’єрі утворюють єдиний простір завдяки великим аркам– вирізам. Вівтар має плоску стелю, решта рамен хреста — склепіння, що імітують коро бові. У бабинці є хори. Внутрішній простір центральної дільниці висотно розкритий до зеніту світлового верху. Його пандативи мають різьблені ригелі. Інтер’єр добре освітлено зав дяки великим прямокутним вікнам, розташо ваним у кілька ярусів. Церква складена з брусу на цегляному підмурку, зовні ошальована дошками верти кально з нащільниками. Дахи по дерев’яних кроквах та баню по дерев’яних кружалах укри то покрівельною сталлю.

Покровська церква та дзвіниця в Пирогівці

557

Сумська область

Покровська церква. Вигляд зі сходу

Інтер’єр центрального верху церкви Дзвіниця, що стоїть з західного боку від церкви, двоярусна, типу «четверик на четве рику», каркасної конструкції, ошальована дошками. Поставлена на цегляному підмурку. Вінчається невисоким чотиригранним наме товим дахом з маківкою. Покровська церква та дзвіниця в Пирогівці є рідкісними уцілілими на Лівобережжі пам’ят ками дерев’яної церковної архітектури XVIII та ХІХ ст., що вирізняються вишуканими про порціями та довершеними архітектурними формами. Як пам’ятки архітектури й містобу дування національного значення мають охо ронний № 1554.

План церкви. Обмір і кресленик автора

558

Джерела: 1. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 24.

2. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тима нович та ін.; За ред. А.П.Мардера та В.В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 226.

3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи нской ССР. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 33.

Сумська область 164. Ямпільський район, смт Дружба. Комплекс Михайлівського цукрового заводу Комплекс виробничих, адміністративних і складських споруд міститься в центральній частині селища (первісна назва до 1962 р. — Хутір Михайлівський) у рівнинній місцевості на березі струмка, перегаченого греблями, внаслідок чого на схід від заводу утворилися п’ять великих ставків. Головна вулиця сели ща, що носить ім’я В.Леніна, проходячи з за ходу на схід, поділяє заводську територію на дві нерівні частини: південну — виробничу й північну — складську. З північного боку вздовж вул.Залізничної до заводу підходить тупикова залізнична колія від станції Хутір Михайлівський. Центром комплексу є великий, складного плану, з кількома раменами триповерховий цегляний виробничий корпус. Він домінує в навколишній забудові та в ландшафті. Цукровий завод заснований 1835 р. глу хівським купцем і промисловцем Артемом Яковичем Терещенком. Первісно діяв за вог невою системою. У добу звільнення селян в 1860–х рр. А.Терещенко скупив у Глухівсь кому та прилеглих повітах понад 150 тисяч гектарів землі під плантації цукрових буряків. У 1861 р. завод був перебудований на більш продуктивну парову систему з чисельністю робітників 660 чоловік. 1881 р. завод ще раз реконструювали, розширили, і він став ви робляти цукор–пісок та рафінад (до 200 тисяч пудів щорічно). У ніч на 23 лютого 1905 р. на заводі та в довколишніх селах, які входили до складу величезної економії Товариства буряко во–цукрових та рафінадних заводів братів Те рещенків, розпочався бунт, що переріс у цілко витий розгром заводу та економії. При цьому всі виробничі корпуси були спалені, а маши ни — знищені. Цей бунт став початком рево люції 1905 р. на Україні. Для відновлення по рядку 27 лютого до Хутора Михайлівського прибули чернігівський цивільний губернатор та начальник губернського жандармського уп равління з військовими командами. Вони за арештували 86 чоловік. Згодом до судової відповідальності притягли 168 учасників бунту. У 1906 р. були побудовані нові виробни чий, складські й адміністративні корпуси, з частковим використанням старих підмур ків. Чисельність робітників зросла до 2174 чоловік. У 1919 р. на підставі декрету Раднаркому Української СРР завод було націоналізовано. Після розрухи часів громадянської війни його відбудували й запустили в роботу 2 січня 1923 р. У 1920–х рр. з північно–західного боку, вздовж вул.Залізничної збудували групу дво

Загальний вигляд комплексу. Фото 1910–х рр.

Генеральний план комплексу. Кресленик автора поверхових житлових будинків для робітників і спеціалістів. У 1940 р. завод щодоби вироб ляв 430 тонн цукру. Під час німецької окупації в часи другої світової війни на території заво ду був концтабір, де загинуло понад 18 тисяч військовополонених. У повоєнну добу до головного виробничого корпусу було зробле но численні прибудови з південного боку. Виробничий корпус, збудований 1906 р., має змінну поверховість (2–3 поверхи), складну форму плану з численними ризаліта

559

Сумська область

Чоло західного рамена виробничого корпусу

Виробничий корпус

Фрагмент бічного фасаду виробничого корпусу

560

ми й бічними раменами. Головним північним фасадом звернений на вул.Леніна. Архітек турні форми характерні для так званого цег ляного стилю кінця ХІХ — початку ХХ ст.: стіни розчленовані широкими плоскими лопатками на окремі прясла. Великі вікна мають лучкові перемички й плоскі сандрики різноманітних форм, нерідко — з рельєфно виділеними замковими каменями. Причілки увінчані ма сивними щипцями ускладнених трикутних обрисів. Застосовано окремі мотиви з арсе налу архітектурних форм неоготики: сту пінчасті зубчасті карнизи, контрфорси, наріжні башточки тощо. У цьому корпусі зосереджені всі основні технологічні процеси, починаючи від сокови добування, закінчуючи фасуванням білого цукру. У північній половині західного рамена цього корпусу містилося заводоуправління. Цей об’єм двоповерховий, широким при чілком виходить на червону лінію вул.Леніна. Цей фасад має найбільш імпозантне архітек турне вирішення. У будівлі несучими є зовнішні цегляні стіни й внутрішній каркас. Перекриття плоскі по сталевих прогонах. Усі рамена мають щипцеві дахи по сталевих трикутних кроквя них фермах з ґраткою типу Полонсо. Дахи ук риті шифером і, частково, покрівельною сталлю. Первісно стіни не тинькувалися. Нині декоративності фасадам надає двобарвне пофарбування: тло темно–червоне, лопатки, карнизи й сандрики — білі. На захід від цього корпусу міститься мен ший одноповерховий виробничий корпус з двоповерховою північною частиною. За архітектурними формами він ідентичний ос новному виробничому корпусу. Північний адміністративний корпус побудований у 1906 р. навпроти основного виробничого корпусу, до якого звернений південним фасадом. Будинок цегляний, дво поверховий, складної форми в плані. Ви рішений у неоготичних архітектурних формах з характерними стрілчастими вікнами друго го поверху, трикутним щипцем з башточками по боках, ступінчастою аркатурою. У тимпані щипця містяться спарені вікна у вигляді готичного біфорія. Карниз включає смугу по ребрика. Будівля первісно мала нетиньковані фасади, плоскі балкові перекриття, вальмові дахи по дерев’яних кроквах, укриті пок рівельною сталлю. Західний адміністративний корпус збудовано в 1906 р. на захід від виробничих корпусів по червоній лінії головної вулиці, на яку будівля виходить чоловим північним фаса дом. Будинок цегляний, одноповерховий, прямокутний у плані, з ризалітами. Вирішений у раціоналістичних формах «цегляного сти лю»: стіни членовані лопатками, завершені

Сумська область лової архітектури початку ХХ ст., пам’ятка нау ково–технічного поступу. Комплекс виявлено й обстежено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), проте досі не поставлено на державний облік і не внесено до Державно го реєстру нерухомих пам’яток України.

Північно–східний складський корпус

Джерела: 1. Домонтович М. Черниговская губерния. Материалы для географии и статистики России, собранные офицера ми Генерального штаба. — СПб., 1865. — С. 338.

2. Історія міст і сіл України: Сумська область. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1973. — С. 637–639.

3. Ковалинский В. Семья Терещенко. — К.: Преса Ук раїни, 2003. — С. 41.

4. Список фабрик и заводов Российской империи. — СПб., 1910. — С. 636.

165. Ямпільський район, с.Чуйківка. Церква Успіння Богородиці

Північно–західний складський корпус карнизами значного виносу зі ступінчастими зубчастими фризами. Великі прямокутні вікна мають плоскі клинчасті сандрики. Перекриття плоскі балкові, дах вальмовий по дерев’яних кроквах, укритий шифером. Складські корпуси (чотири будівлі), збу довані також 1906 р., містяться на північ від виробничих та адміністративних корпусів. До вул.Леніна звернені вузькими причілками. Прямокутні в плані, дуже видовжені, двосвітні. Зовнішні цегляні поздовжні стіни полегшені завдяки влаштуванню внутрішніх пілонів, яким відповідають лопатки на фасадах. Перекриті склади арковими та трикутними кроквяними фермами. Найцікавіше вирішено симетричні за структурою причілкові фасади, розчлено вані лопатками на три прясла. Вони мають контрфорси, зубчасті карнизи, плоскі ніші, різноманітних форм віконні облямування, фронтони трикутної та лучкової форми. Загалом, попри наявність деяких від мінностей у пластиці фасадів, усі споруди комплексу вирішені в єдиному стильовому ключі й мають значну історико–архітектурну цінність як добре збережений взірець промис

Дерев’яна одноверха церква стоїть у рів нинній місцевості на пагорбі край села над річкою Гибин (правий доплив р.Івотки, басейн р.Десни). Відіграє композиційну роль архітек турної домінанти, що дещо нівелюється висо кими липами й кленами, які оточують церковне подвір’я. Село осаджено близько 1700 р. «в пущі, до города Глухова належній» реєнтом Гене ральної військової канцелярії Василем Чуй кевичем, найближчим помічником генераль ного писаря Пилипа Орлика і сподвижником гетьмана Івана Мазепи. Після 1709 р. згідно з грамотою російського царя Петра І гетьман Іван Скоропадський передав Чуйківку дер жавному канцлеру графу Гаврилу Ґоловкіну. При ньому в 1730 р. й була збудована де рев’яна тридільна одноверха Успенська церква. У спадкоємців Г.І.Ґоловкіна Чуйківку купили Кочубеї, і в 1753 р. княгиня Кочубей перебудувала церкву. На початку ХІХ ст. розібрали старий бабинець і прибудували новий, дуже видовжений у плані. Тоді ж до вівтаря прибудували дияконник, фасади хра му прикрасили півколонами й портиками тосканського ордера. У середині ХІХ ст. з за ходу до бабинця прибудували чотиригранну дзвіницю. У 1930–х рр. церкву закрили, зруйнували верхній ярус дзвіниці й перетво рили на сільський клуб. З 1943 р. будівля знову почала використовуватися за прямим призначенням. 1983 р. у церкві зробили ре монт силами парафіяльної громади. При цьому вікна восьмерика зашили, стелі у вівтарі й восьмерику підшили ерголітом, унаслідок чого монументальний, висотно розкритий простір центрального верху був виключений з інтер’єру.

561

Сумська область

Успенська церква в Чуйківці

План церкви. Обмір і кресленик автора Пам’ятка має форми, традиційні для на родної монументальної архітектури Північного Лівобережжя. В її композиції поєднано лі нійно–вісьовий та висотно–центричний прин ципи: усі частини — притвор (нижній ярус дзвіниці), бабинець, восьмерик нави та гран частий вівтар — згруповані вздовж вісі захід–схід. Центром композиції є монумен тальний восьмерик, вдвічі ширший за вівтар. Він вінчається двозаломним верхом.

562

Зовні до стін приставлені дубові півколони тосканського ордера, що підтримують карниз. Південний фасад дияконника й східний фасад вівтаря оформлені чотириколонними прис тінними портиками з трикутними фронтонами. Аналогічний за формами, але значно мону ментальніший портик прикрашає північний фасад восьмерика. Такий само південний портик не зберігся. Віконні й дверні отвори прорубано в ХІХ ст. Вони великі, прямокутні, облямовані лиштвою. Найбільше потерпів від ремонтів і перебу дов інтер’єр пам’ятки. Унаслідок того, що плоска стеля восьмерика відтяла простір верху, у восьмерику докорінно змінилися пропорції внутрішнього простору та умови освітлення. Бабинець має стелю з дощок, що імітує коро бове склепіння. Арки–вирізи не збереглися. У вівтарі збереглися чотири різьблені кутові ригелі–затяжки, прикрашені сухариками. Ма льовань в інтер’єрі немає. На передвівтарній перегорожі змонтовані невеликі фрагменти іконостасу 1754 р. з рокайлевим різьбленням і олійним мальованням. Пам’ятка збудована з дубового брусу, під неї на початку ХІХ ст. було підведено цегляний підмурок. В інтер’єрі стіни пофарбовано олійною фарбою, зовні — ошальовані дошка ми горизонтально в стик. Первісна шалівка була вертикальною з нащільниками. Щипцеві дахи й покриття верху зроблені по дерев’яних кроквах, укриті покрівельною сталлю. Успенська церква в Чуйківці є безцінною пам’яткою народної дерев’яної архітектури, найдавнішою на Сумщині дерев’яною церк вою, що зберегла свої первісні форми. За монументальністю образу, масштабністю й композиційною довершеністю їй немає рівних серед уцілілих тридільних одноверхих дерев’яних храмів Лівобережної України. Її виявлено й досліджено автором у 1990 р., включено до Зводу пам’яток історії та культури України (том «Сумська область»), після чого поставлено на державний облік як пам’ятку архітектури й містобудуванння місцевого зна чення з охоронним № 335–См. Джерела: 1. Генеральное следствие о маетностях Нежинского пол ка. 1729–1730. –Чернигов, 1901. — С. 27.

2. Корноухов А. Алфавитный список церквей Черниговс кой епархии // Труды Черниговской губернской архивной комиссии. — Вып. 7. — Чернигов, 1906–1908. — При ложение. — С. 9.

3. Лазаревский А. Описание старой Малороссии. — Т. 2: Нежинский полк. — К., 1893. — С. 487.

4. ДАЧО. — Ф. 679. — Оп. 3. — Спр. 387. — Арк. 429.

Харківська область Харківщина належить до iсторичного реґiону Слобожанщини, стало заселеного з другої половини XVII ст. Вiдповiдно до цього найцiннiшi архiтектурнi пам’ятки датуються кiнцем XVII — першою половиною XVIII ст. і на$ лежать до стилiв українського вiдродження i бароко. Пам’ятки стильових епох класицизму, iсторизму й модерну представленi значним числом об’єктiв, конструктивiзм — небагатьма спорудами, якi, проте, становлять унiверсаль$ ну iсторико–культурну цiннiсть. В областi пiд охорону держави взято 799 пам’яток архітек$ тури, з яких 73 — національного значення. Вiдомо близько 300 нововиявлених пам’яток архiтектури. До Списку iсторичних населених місць України увiйшли: Балаклiя, Богодухiв, Валки, Вовчанськ, Змiїв, Золочiв, Iзюм, Кеги$ чiвка, Красноград, Краснокутськ, Куп’янськ, Люботин, Мерефа, Харкiв, Чугуїв, Шарiвка.

у підкліті споруди — низенька (6 м), перекри$ та зімкненими склепіннями з розпалубками над вікнами й широкими арками між компар$ тиментами. Підкліт є постаментом для верх$ ньої холодної церкви, якій властиві стрункість пропорцій і висотний характер композиції. Кожен верх — восьмигранний, двозаломний, із двома світловими восьмериками й велики$ ми вікнами у кожному з них, завдяки чому інтер’єр щедро освітлений. Стіни мають нез$ начний нахил до середини, чим досягнуто ілюзорне підвищення висоти храму в ін$ тер’єрі. Реальна висота центрального верху становить 24 м при розмірах у плані 8,5 х 10 м. Загальна висота собору від землі до хреста — 45 м. Перший і другий яруси собору первісно були пов’язані зовнішніми дерев’яними схода$ ми, а з часу побудови трапезної міжповерхові сходи було влаштовано так, що вони починали$ ся в трапезній і вели на другий ярус дзвіниці, звідки був вхід у верхню холодну церкву.

1. Харків. Собор Покрова Богородиці Собор і дзвіниця є чільними будівлями Покровського монастиря — резиденції місцевого архієрея. Їх поставлено на прузі підвищеного лівого берега р.Лопані (по вул. Університетській, 8). Завдяки висотному ха$ рактеру композиції собор, незважаючи на затисненість довколишніми будівлями, є го$ ловною архітектурною домінантою історичного середмістя Харкова. Мурований храм збудовано як парафіяль$ ну церкву в Харківській фортеці й освячено 1689 р. Звів його той самий майстер, який був автором Спасо–Преображенського собору в Ізюмі. У 1726 р. при відкритті в Харкові ко$ легіума храм було перетворено на собор учи$ лищного монастиря і дещо перебудовано. Первісно собор і збудована одночасно дзвіни$ ця були окремо розташованими спорудами, а в XIX ст. їх об’єднано двоповерховим корпу$ сом трапезної. Під час реставрації собору в 1960–1965 рр. (архітектори — В.Петичинсь$ кий і В.Корнєєва) двоповерхову трапезну та перехід до архієрейського будинку розібрано, а деякі втрачені елементи (гульбище) віднов$ лено. До початку XIX ст. дахи й бані собору були вкриті ґонтом, пізніше — покрівельною сталлю, а бані й хрести були позолоченими. Собор тридільний, триверхий, двопо$ верховий, з криптою під трапезною. Усі ком$ партименти — гранчасті: восьмигранна нава, шестигранні (п’ятистінні) вівтар і бабинець. Тепла церква на честь Трьох Святителів

Покровський собор у Харкові. Фото початку ХХ ст.

563

Харківська область

Поздовжній розріз собору з дзвіницею станом на 1922 р. За С.Таранушенком Загальний вигляд Покровського собору в 1960–х рр. План верхнього ярусу собору з дзвіницею станом на 1922 р. За С.Таранушенком

С.Таранушенко — перший дослідник па$ м’ятки — так оцінював мистецький характер вирішення нижнього і верхнього храмів: «Контраст у характері художнього ефекту внутрішності верхнього й нижнього поверхів, діаметральна протилежність емоцій, що бу$ дять ці так тісно зв’язані між собою церкви, виявляють в особі майстра Покровського со$ бору неабиякого митця». В екстер’єрі собору підкреслено ярусність і висотний характер композиції. Підкліту відповідає аркада, яка несе гульбище з опа$ санням. Парапет гульбища мурований, а дах опасання спирається на дерев’яні сішки. На гульбищі проти чолових граней восьмерика нави влаштовано виступні приміщення на зра$ зок бічних криласів. Їхні поперечні стіни прав$ лять контрфорсами для погашення розпору склепінь центрального верху. Яруси основного об’єму та верхів підкреслено масивними кар$ низами зі смугами поребрика. Ребра граней акцентовано наріжними висячими півколонка$ ми з перехватами. Видовжених пропорцій вікна з лучковими перемичками облямовані

564

Харківська область

Вигляд собору з південно–східного боку пишними наличниками, до яких входять фланкувальні півколонки, підвіконна полич$ ка, антаблемент і фігурний багатолопатевий сандрик. Загалом оздоби фасадів взято з московської архітектури кінця XVII ст. Церква мурована з цегли на вапня$ но–піщаному розчині; всередині потинькована й побілена, а ззовні побілена по тонкому шару тиньку. Елементи фасадного декору набрано з лекальної цегли, сортамент якої в цій споруді дуже різноманітний: реставраційними дослід$ женнями тут виявлено застосування 18 типів лекальної цегли. Дослідженнями С.Тарану$ шенка 1922 р. виявлено, що конструкції за$ ломів верхів мурувалися поверх заломів, викладених із дерев’яних пластин, так що муровані архітектурні конструкції і форми повторювали відповідні форми традиційного дерев’яного храму. Дах і бані собору по де$ рев’яних кроквах і кружалах укриті пок$ рівельною сталлю. Дзвіниця розташована навпроти західно$ го фасаду собору. Це мурований із цегли чоти$ риярусний з підвалом восьмерик, увінчаний мурованим шатром із цибулястою маківкою. Шатро має вісім слухових вікон, розміщених у два яруси. Підвал, перший і третій яруси

Покровський собор. Рисунок автора перекриті зімкненими склепіннями, другий ярус має плоске перекриття по дерев’яних балках. Сходи на горішні яруси влаштовано в товщі стіни. Верхній ярус має аркові отвори в кожній грані. Декор лаконічний: наріжні ло$ патки, поребрик, ніші–ширинки. Покровський собор за типом і розплану$ вально–просторовою композицією відтворює українську тридільну і триверху дерев’яну церкву. Він є найдавнішою та найхарак$ тернішою тридільною мурованою пам’яткою слобожанської архітектурної школи, де висот$ не розкриття внутрішнього простору доведено до найвищої художньої досконалості. Цією спорудою ніби підведено підсумок розвитку архітектурної думки в Україні XVII ст. Крім того, це — найстародавніша будівля міста, єдина, що збереглася від первісної забудови Хар$ ківської фортеці. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 692.

565

Харківська область Джерела: 1. Логвин Г. По Україні: Стародавні мистецькі пам’ятки. — К.: Мистецтво, 1968. — 462 С.

2. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 246–247.

3. Памятники градостроительства и архитектуры Украи< нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 96–97.

4. Таранушенко С. Кілька сторінок до дослідження Пок< ровського собору в Харкові // Церковний календар. — Сянік, 1991. — С. 91–102.

5. Таранушенко С. Пам’ятки архітектури Слобожанщини XVII–XVIIІ віків // Питання історії архітектури та бу< дівельної техніки України. — К.: Держбудвидав, 1959. — С. 44–80.

6. Таранушенко С. Покровський собор у Харкові: Обміри І.Тенне. — Х., 1923. — 32 С., 22 табл.

2. Ізюм. Спасо–Преображенський собор Мурований собор розташований у пів$ денній частині Ізюма (вул.Старопоштова, 20) на пагорбі правобережжя р.Сіверський До$ нець під горою Крем’янець, яка домінує над містом. Пам’ятка є архітектурним акцентом у забудові. Собор збудований 1684 р. коштом і захо$ дами полковників Г.Донця та Ф.Шидловського. Автора не встановлено, проте дослідники (Є.Редін, С.Таранушенко, Г.Логвин) вважають, що саме майстер ізюмського собору через 5 років звів Покровський собор у Харкові. Спа$ со–Преображенський собор став однією з перших споруд ізюмської фортеці, споруд$ женої в 1681 р. Хрещатий, п’ятидільний, з гранчастими раменами, п’ятибаневий. Усі бані — двозаломні. Своєю розплануваль$ но–просторовою структурою він відтворює ха$ рактерний для України XVII ст. тип хрещатої п’ятидільної дерев’яної церкви. В інтер’єрі перехід до верхніх восьмериків здійснено за допомогою плоских трикутних пандативів. Простір інтер’єру — єдиний завдяки широким трицентровим попружним аркам, стягнутим парними залізними затяжками. Центральна баня (25 м від підлоги до склепіння) вища від бічних через наявність в основі її світлового восьмерика зрізаної восьмигранної піраміди. Загальна висота собору становить 35 м. Собор зазнав капітального ремонту в 1751 р., після чого в 1765 р. установлено різьблений позолочений іконостас. Він був вирішений у бароковій стилістиці з дуже пиш$ ним різьбленням і відігравав роль потужного декоративного акценту в білому інтер’єрі хра$ му. Іконостас займав усю широчінь нави, а його верхняк підносився вище пандативів, сягаючи вершини першого залому центрального верху.

566

Спасо&Преображенський собор в Ізюмі. Фото автора 1996 р.

План собору Основою симетрично–вісьової композиції був ритм трьох аркових дверей — царських і дия$ конських, аркові обриси яких підхоплював празниковий ряд. Вище, в апостольському ряді, цей ритм змінювався спокійнішими ок$ ресленнями, переходячи в зовсім спокійну

Харківська область

Поздовжній розріз Спасо–Преображенського собору. За М.Говденко

Загальний вигляд Спасо–Преображенського собору з дзвіницею. Фото кінця ХІХ ст. симетричну криву, що завершувала ряд про$ років. У багатьох тогочасних українських іко$ ностасах Києва й Лівобережжя динамічність форм наростає знизу вгору. В Ізюмському іконостасі, навпаки, чим вище розташований ярус, тим спокійніша його пластика.

Інтер’єр собору з іконостасом. Фото початку ХХ ст. У 1886 р. з західного боку до собору до$ будовано мурований двосвітний притвор і триярусну дзвіницю. У 1902–1903 рр. храм радикально перебудовано під керівництвом цивільного інженера М.Ловцова: розібрано бічні бані й натомість надбудовано декора$ тивні, цибулястої форми, змінено форму центральної бані, надбудовано кокошники. Будівля загалом набула невластивих їй рис неоросійського стилю.

1929 р. собор відібрали у віруючих й пе$ редали під міську бібліотеку. Більшовицька влада не дозволила залишити в бібліотеці іконостас. Але з ініціативи директора місце$ вого музею І.Сібільова міська рада спершу була ухвалила зберегти іконостас, переміс$ тивши його до іншого приміщення. Оскільки музей таких приміщень не мав, демонтовані фрагменти іконостасу спершу склали у двох крамницях на базарі. У грудні 1930 р. фраг$ менти іконостасу поскидали просто неба на господарському дворі міськради. Тоді І.Сі$ більов звернувся з цього питання до вищих органів влади. На початку 1931 р. Народний комісаріат освіти УСРР написав у цій справі до Ізюмської міськради, яка відповіла, що вважає цей іконостас річчю, яка ніякої користі в со$ ціалістичному будівництві не приносить. Так був утрачений один з найкращих барокових іконостасів Слобідської України.

567

Харківська область

Соборні верхи. Фото автора 1996 р.

Собор після руйнувань часів другої світової війни. Фото 1945 р. Під час другої світової війни собор зазнав серйозних руйнувань: були знищені східна і західна бані та західний притвор із дзвіни$ цею. У 1953–1955 рр. пам’ятку реставровано за проектом архітектора М.Говденко: відтво$ рено зруйновані західне рамено, бані, первісні форми й деталі, декор, розібрано всі пізніші прибудови. Для реставрації було виготовлено спеціальну цеглу за зразками первісної. У 1983 р. зміцнено попружні арки та змінено покриття дахів і бань. Фасадний декор витримано в стилістиці українського відродження з застосуванням окремих деталей з московської архітектури. Ребра граней підкреслені лопатками з на$ ріжними консольними півколонками з перехва$ тами. У рівні хорів фасади оперізує аркатура, а карнизи вінчання набрані поребриком. Високі, витягнутих пропорцій вікна мають наличники з фігурними багатолопатевими сандриками. Три входи до храму рівнозначні й оформлені порталами. Прямокутний дверний проріз фланкують білокам’яні кручені різьблені ко$ лонки, які несуть архітрав, увінчаний ар$ хівольтом. Будівля — цегляна з широким використан$ ням в оздобленні лекальної цегли та місцевого

568

вапняку. В інтер’єрі стіни потиньковані й по$ білені. Олійні мальовання збереглися лише в центральній бані. Зовні собор побілений по тонкому шару тиньку. Підлога — кахляна. Дахи й бані по дерев’яних кружалах і кроквах укриті міддю. Зараз пам’ятка використовується за первісним призначенням. Спасо–Преображенський собор в Ізюмі є найвизначнішою мурованою пам’яткою ета$ пу формування слобожанської архітектурної школи доби українського відродження і ба$ роко. Як пам’ятка архітектури національного значення має охоронний № 703.

Джерела: 1. Вечерський В. Втрачені об’єкти архітектурної спадщи< ни України. — К.: НДІТІАМ, 2002. — С. 243–244.

2. Говденко М. Старовинний козацький храм Слобожан< щини. Спасо–Преображенський собор в Ізюмі // З історії української реставрації. — К.: Українознавство, 1996. — С. 258–263.

3. Логвин Г. По Україні: Стародавні мистецькі пам’ятки. — К.: Мистецтво, 1968. — 462 С.

4. Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні: 1917–1941 рр. — К., 1995. — Частина 1: 1917 р. — се< редина 20–х років. — 280 С.; Частина 2: Кінець 20–х — 1941 рр. — 216 С.

5. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 248–249.

6. Памятники градостроительства и архитектуры Украи< нской ССР: Ил. справ.–каталог. В 4–х т. — Т. 4. — К.: Будівельник, 1986. — С. 103.

7. Таранушенко С. Пам’ятки архітектури Слобожанщини XVII–XVIIІ віків // Питання історії архітектури та будівельної техніки України. — К.: Держбудвидав, 1959. — С. 44–80.

Донецька область Область охоплює iсторичнi терени Пiвден ної Слобожанщини та колишнє Дике Поле, де аж до середини XVIII ст. кочували татарськi ор ди. Архiтектурна спадщина представлена, пе реважно, об’єктами XIХ–XX ст. та поодинокими пам’ятками XVII ст. На державний облiк узято 76 пам’яток архiтектури, з них 13 — національ ного значення. Вiдомо понад 140 нововиявле них пам’яток архiтектури. До Списку iсторичних населених мiсць включено Артемiвськ, Горлiвку, Донецьк, Краматорськ, Макiївку, Марiуполь, Слов’янськ, Слов’яногiрськ. В області дiє один заповiдник. Це Державний iстори ко–архiтектурний заповiдник у м.Слов’яно гiрську, створений постановою ЦК КПУ i Ради Мiнiстрiв УРСР вiд 27 травня 1980 р. на базi ко лишнього Святогiрського Успенського монас тиря (XVII–XIX ст.) i низки нерухомих пам’яток iсторiї та культури радянської доби. Територiя заповідника 19 га, включає 22 пам’ятки, у тому числi унікальний печерний комплекс у товщi крейдяної гори, Миколаївську церкву XVII ст. та Успенський собор ХІХ ст. Пiдпорядкований за повідник Управлiнню культури Донецької обл держадмiнiстрацiї.

1. Слов’яногірськ. Святогірський монастир Успіння Богородиці Архітектурний комплекс монастиря міс титься неподалік м.Ізюма на високому право му березі ріки Сіверського Дінця в місцевості, що здавна носила назву «Святі гори». Видат ний український історик Дмитро Багалій так писав про розміщення монастиря: «Прежде всего нас поражает в нем красота местопо ложения. Несколько раз я бывал в этом мо настыре и всегда с одинаковым восторгом смотрел на величественную панораму, отк

Панорама Святогірського монастиря з лівого берега р.Сіверський Донець. Малюнок 1850–х рр.

рывающуюся моему взору с меловых конусов, где воздвигнут храм, и чувствовал невольный трепет, вспоминая, что вся эта постройка при ютилась на непрочном меловом грунте. Вы стоите на самом возвышенном пункте нагор ного берега Донца, а там, на левой его сто роне, раскинулся на огромном простран стве, какое не в состоянии даже охватить глаз, луг и лес. Святые Горы, господствуя над Донецким берегом, являлись неприс тупною естественною твердынею.» Перше письмове свідчення про Святі Гори на початку XVІ ст. належить Сиґізмундові Гер берштейну — послу імператора Священної Римської імперії німецької нації. Він писав про кам’яні фігури на Святих Горах, не згадуючи, проте, про монастир. Але згідно з традицією вважається, що тут ще у XV ст. ченці пробили ходи в м’якій крейдяній скелі, добралися до її вершини і заснували печерну церкву. Доку менти 1526, 1538–1539, 1541, 1555 і 1571 рр. згадують «Святі гори» як один з донецьких до зорів, виставлених проти татар. Святогірський монастир вперше згадується в 1624 р. у цар ській грамоті на земельні володіння. Існує місцева легенда про те, що перші печери в Святих горах викопали ченці Києво–Пе черського монастиря, які врятувалися з Києва під час монголо–татарського погрому 1241 р. За іншою легендою, монастир заснували в XV ст. монахи зі Святої гори Афон, котрі рятувалися від переслідувань Візантійських імператорів, які прийняли Флорентійську унію з католиць кою церквою. Первісно весь монастир містився в пече рах. Цей печерний комплекс у XVII ст. включав, принаймні, чотири яруси приміщень. У 1637 р. у верхній частині крейдяної гори було влашто вано Успенську соборну церкву. У 1670–х рр. на березі річки під горою ченці поставили де рев’яну Петропавлівську церкву. Зараз монастирські споруди містяться пе реважно вздовж берега ріки біля підніжжя крейдяної гори, що підноситься на висоту 90 м, і тільки Миколаївська церква стоїть на уступі цієї гори. Всю гору пронизано лабіринтом ходів і келій. У них жили і ховалися монахи під час ворожих набігів. У давнину монастир був оточений фортечними стінами, озброєний ар тилерією і вогнепальною зброєю. Тому він успішно оборонявся від татарських нападів. Цьому сприяла також фортеця на вершечку гори. З огляду на це Святогірський монастир відігравав значну роль у справі колонізації Ди кого Поля. Він служив передовим сторожовим укріпленим постом, спостережним пунктом і перешкодою на шляху руху татарських за

569

Донецька область

Загальний вигляд монастиря з лівобережжя Сіверського Дінця. Малюнок кінця ХІХ ст.

Загальний вигляд монастиря. Малюнок 1896 р.

Панорама монастиря з правобережжя (зі сходу). Фото автора 1996 р.

гонів, а також притулком для тих, котрі тікали з татарського полону. У 1679 р. загін кримсь ких татар захопив і спустошив монастир. Пізніше укріплення і монастирські споруди було відновлено. Азовські походи російського імператора Петра І поклали кінець татарським нападам і монастир поступово втратив своє стратегічне значення. У 1786 р. під час секуляризації монас тирських маєтностей монастир було закрито, а його майно й угіддя відійшли до державної скарбниці. У 1844 р. його відновлено під назвою Святогірської Успенської пустині. Відновлювали монастир ієромонах Арсеній з 12 ченцями,

котрі перейшли сюди з Глинської пустині, що поблизу Глухова. Це було здійснено також стараннями і коштом місцевих поміщиків — графа Олександра Михайловича Потьомкіна і його дружини Тетяни Борисівни (уродженої княжни Ґоліциної). Саме після 1844 р. тут здійснено найзначніші будівельні роботи: у 1850 р. зведено Покровську церкву з дзвіни цею, а також декоративні вежі, дві з яких збе реглися й донині. У 1859–1868 рр. збудовано Успенський собор, 1864 р. — Спасо–Преоб раженську церкву на горі Фавор, 1877 р. — готель, 1887 р. — два корпуси келій, у 1851 р. до Покровської церкви прибудовано будинок

570

Донецька область

Загальний вигляд монастиря з річки. Фото Г.Логвина 1970–х рр. Панорама монастиря з правобережжя (з заходу). Фото 1980–х рр. ігумена. У другій половині XIX ст. на обох кра ях підземного ходу, прокладеного у XVII ст. з нижньої тераси на верхню, влаштовано ниж ній і верхній прочанські павільйони. Святогірський монастир завжди користу вався широкою популярністю. У ньому бували І.Репін, Ф.Тютчев, І.Бунін, В.Немирович– Данченко, М.Цвєтаєва, Д.Багалій, а навесні 1887 р. тут мешкав А.Чехов. Монастир ліквідовано радянською владою 1922 р. і з того часу тут розміщувався будинок відпочинку, а в повоєнний час — санаторій ім.Артема. Монастирські будівлі були частково поруйновані під час Другої світової війни й відбудовані протягом 1947–1956 рр. (проект реконструкції був розроблений Харківською філією інституту Діпромісто). Тоді ж згідно з цим проектом на території нижньої частини монастиря споруджено їдальню, адміністра тивний і спальний корпуси санаторію. Тільки у 1969–1973 рр. були проведені перші консер ваційні роботи (архітектор М.Говденко) у най давнішій споруді ансамблю — Миколаївській церкві та паломницьких павільйонах, а також упорядження території. Протягом 1973–1979 рр. здійснено реставрацію цієї церкви. Упродовж радянської доби цілковито втрачені такі споруди ансамблю як Спа со–Преображенська церква на горі Фавор, комплекс Кирило–Мефодіївських сходів, вхідна брама печерної церкви святих Антонія і Феодосія. Крім того, протягом XVІІ–ХХ ст., як показано дослідженнями Ю.Ліфшиця, крей дяний кряж, у якому були викопані яруси пе черних приміщень, зазнав значних руйнувань, що призвело як до зміни ландшафту, так і до безповоротної втрати кількох (щонайменше — двох) ярусів печерного комплексу.

З 1980 р. комплекс монастиря разом з розташованим на сусідньому горбі пам’ят ником Артему (Ф.Сергєєву) (скульптор І.Кава лерідзе) оголошено Державним істориком архітектурним заповідником. У 1992 р. тут від новлено діяльність монастиря. У 2004 р. монастиреві надано статус Лаври. Найдавніша частина монастиря — пе черний комплекс — розміщена на високих позначках у товщі гори, на верхній терасі якої зараз стоїть Миколаївська церква. Решту спо руд монастиря розташовано унизу на вузькій надзаплавній терасі. Вони утворюють лінійну структуру, витягнуту вздовж берега зі сходу на захід. Крейдяна скеля з Миколаївською церквою, що височіє над довкіллям, є найе фектнішою містобудівною і ландшафтною домінантою. Частина ансамблю, розташова на на нижній терасі, має свої архітектурні домінанти — дзвіницю й Успенський собор. Усі будівлі ансамблю муровані з цегли на кам’яних стрічкових підмурках, потиньковані й побілені. Дахи й бані укриті покрівельною сталлю по дерев’яних кроквах і кружалах. Миколаївська церква — найдавніша із збережених споруд ансамблю (1637 р. — кінець XVII ст.), розташована на верхній терасі крейдяної скелі. Первісно це була печерна со борна церква монастиря в ім’я Успіння Прес вятої Богородиці, що повністю містилася все редині об’єму крейдяної скелі. Заснована вона була в 1637 р. Руйнування верхньої частини цієї скелі у кінці XVII ст. призвело до споруд ження у 1698–1708 рр. коштом Ізюмського полковника Федора Шидловського наземного мурованого Успенського собору на нижній те расі, під горою, та до перебудови решток ста рого печерного храму на Миколаївську церкву. Вона тридільна і триверха, причому верхи над вівтарем і бабинцем — декоративні. Всі компартименти прямокутні. Вівтар і частину нави вирубано в скелі, решта споруди —

571

Донецька область

Крейдяна скеля з печерами й Миколаївською церквою. Фото автора 1996 р. прибудована з цегли. Наву увінчує двоза ломний верх зі світловим восьмериком. Пе рехід від четверика до восьмерика здійснено за допомогою конічних одноярусних тромпів (прийом, властивий російській церковній архітектурі XVII ст.). Бабинець має хори, які відкриваються в наву широкою аркою. Сти лістика провінційного українського бароко підкреслена двоярусними верхами з маківка ми й банями барокових обрисів з ковнірами. Зовнішній декор лаконічний і обмежується облямуванням прямокутних вікон лиштвою найпростішого профілю та смугами поребри ка. Мальовання в інтер’єрі та іконостас не збереглися. Пам’ятка зазнала значних руйнувань під час другої світової війни. Реставрацію завер шено в 1989 р. Паломницькі павільйони збудовані у другій половині ХІХ ст. Від підніжжя крейдяної гори до Миколаївської церкви вели підземний хід і зовнішні сходи. Вони починалися біля нижнь ого паломницького павільйону й закінчувалися на верхньому оглядовому майданчику поряд із церквою. Підземний хід зберігся, а сходи нині втрачені. Нижній павільйон цегляний, видов жений у плані, двоповерховий. Прилягає до схилу гори. Увінчаний дерев’яною одноярус ною дзвіницею. Фасад декоровано трьома порталами, увінчаними фігурними фронтона ми, дверні отвори облямовано килевидними арками. Уздовж сходів було розташовано кіль ка цегляних чотирикутних веж. Верхній прочанський павільйон, який є каплицею св. Апостола Андрія Первозван ного, збудований у 1850–х рр. Він прилягає до Миколаївської церкви зі сходу. Це квад ратна в плані відкрита альтанка, перекрита

572

Верхи Миколаївської церкви. Фото автора 1996 р.

Верхній прочанський павільйон. Фото автора 1996 р.

Донецька область

Успенський собор. Вигляд з північного сходу. Фото автора 1996 р.

Вежа монастирської огорожі. Фото автора 1996 р.

Монастирський готель. Фото автора 1996 р. хрещатим склепінням й увінчана наметовим дахом. Чотири її пілони муровано з бутового каменю під розшивку. Пам’ятка реставрована в 1988–1989 рр. Підземний хід, що датується XVІІ ст., про низує крейдяну гору від підніжжя до вершини. Вхід у нього знаходиться навпроти західного фасаду Успенського собору з нижнього па ломницького павільйону. Хід являє собою ко ридор з багатьма відгалуженнями й бічними печерами. У верхній частині гори вирубані також численні келії і підземна церква святих Антонія і Феодосія, відновлена в 1846 р. Успенський собор є центральною спору дою нижньої частини монастирського ансамб лю. Він збудований за проектом відомого архітектора, професора Імператорської ака демії мистецтв (Санкт–Петербург) Олексія Максимовича Горностаєва (1808–1862) у па

нівному на той час російсько–візантійському стилі. Закладено собор у 1858 р., а освячено 4 вересня 1868 р. 14 серпня 1861 р. будівництво собору відвідав російський імператор Олек сандр ІІ, слушно вказавши на необхідність посилити конструкції підбанних пілонів. Цьому храму передував мурований собор Успіння Богородиці, збудований у 1698–1708 рр. і розібраний у 1867 р. На місці престолу старо го собору в 1869 р. була поставлена капличка (не збереглася). Собор стоїть на терасі, на яку з північного боку ведуть парадні сходи. Він хрещато–бане вий, тринавовий, чотирьохстовпний, із трьома вівтарними апсидами, увінчаний п’ятьма баня ми з наметовими верхами й маківками. Загаль на висота собору до хреста — 53 м. Восьмерик центральної бані — світловий, решта — глухі. Має притвор із заходу. Фасади пучками колон розчленовано на три прясла, кожне з яких увінчується килевидною закомарою. Центральне прясло має перспективний портал і вікно–ро зетку, бічні — аркові вікна витягнутих про порцій. Стіни декоровано аркатурою, смугою ширинок та іншими елементами з арсеналу форм історизму другої половини XIX ст. В ін тер’єрі у пандативах і центральному восьмерику частково збереглися поліхромні олійні мальо вання. Первісно фасади собору не були по

573

Донецька область тиньковані, оскільки він був змурований із різнобарвного матеріалу: цокольна частина — зі світло–сірого вапняку, стіни — з темно чер воної цегли, капітелі й арки — з біло–жовтої цегли. Наприкінці ХІХ ст. соборні фасади по тинькували й частково розмалювали. Цей собор сучасники оцінювали по–різно му: зокрема, Василь Немирович–Данченко так описував мистецьке враження від собору: «В самом монастыре посреди двора — гро мадный собор. Насмотря на всю свою мас сивность, он кажется чрезвычайно лёгким, с четырьмя угловыми и пятою — высокою, посредине его колокольней... Меня поразила в этом соборе соразмерность и красота ли ний, соответствие частей.» Письменник Іван Бунін звернув увагу на інший аспект художньо го враження від монастиря й собору: «... стоит белокаменная обитель с величавым, грубо раскрашенным собором посреди двора.» Після закриття монастиря собор було перебудовано в 1922 р. під театр місцевого будинку відпочинку. У 1950–х рр. його ще раз перебудували — під палац культури сана торію, а в 1970 р. були посилені перекриття і влаштовано балкони в інтер’єрі. У 1979 1986 рр. під керівництвом М.Говденко прове дені реставраційні роботи на соборі. Мальован ня в інтер’єрі реставрували в 1986–1987 рр. під керівництвом художника–реставратора А.Марампольського. 1992 р. собор повернуто монастиреві і протягом 1995 р. в інтер’єрі знято всі нашарування радянської доби. Покровська церква з дзвіницею збудо вана в 1850 р. за проектом академіка архітек тури, професора Харківського університету Андрія Андрійовича Тона (1800–1858). Це дво поверхова мурована споруда, витягнута з за ходу на схід. Зі сходу вона має масивну апсиду, а з заходу — притвор. Над центральною части ною споруди підноситься триярусна дзвіниця. Її нижній ярус має форму четверика з арковими вирізами для дзвонів, другий — невисокого восьмерика, третій — циліндра, увінчаного сферичною банею. Стилістика споруди харак терна для російсько–візантійського напрямку історизму. У вирішенні її фасадів застосовано кокошники, біфорії, трифорії та килевидні сандрики над арковими вікнами. Пам’ятка зазнала реконструкції у 1950 р. після руйну вань часів другої світової війни. Будинок настоятеля, зведений у 1851 р., прилягає до Покровської церкви. Він цегляний, потинькований, Г–подібний в плані, двоповер ховий. Фасади розчленовані пілястрами і го ризонтальними гуртами, аркові вікна мають наличники, у т. ч. з килевидними завершення ми. Будівля зазнала руйнації в роки другої світо вої війни, відновлена і реконструйована 1953 р. Тоді прибудовано портик з балконом і влашто вано нове завершення північного фасаду.

574

Два корпуси келій, зведені у 1884–1887 рр., розміщені в західній частині монастиря. Вони цегляні, потиньковані, прямокутні в плані, ко ридорного розпланування. Перший корпус двоповерховий, другий — триповерховий, обидва з вальмовими дахами. Фасади члену ють пілястри та горизонтальні гурти. Фасади вирішено у формах історизму з використан ням окремих класицистичних і неороманських елементів, таких як рустування стін, аркатур ні фризи, наріжні півколонки, масивні віконні сандрики тощо. Триповерховий корпус пів денним боком прилягає до гори, виконуючи функцію підпірної стіни. Готель для прочан збудований 1877 р. у східній частині монастиря. Спершу корпус був двоповерховим, а в 1900 р. його надбуду вали ще двома поверхами. Це мурований, триповерховий, з підвалом і цокольним повер хом, прямокутний у плані корпус коридорного розпланування. Головний фасад акцентований фронтоном над центральним входом. На північному фасаді в 1954 р. встановлено ме моріальну дошку, присвячену перебуванню тут в 1887 р. А.Чехова. Вежі, збудовані у 1847–1851 рр., є двоя русними восьмериками, увінчаними кокош никами й високими наметовими дахами. Вони цегляні, потиньковані, кути підкреслено пі лястрами. Загалом, від мурів з вежами, що оточували монастир, дотепер уціліли тільки дві вежі: східна — біля монастирського готе лю і західна — біля підніжжя крейдяної гори. Святогірський Свято–Успенський монас тир є найстародавнішим монастирем у східній частині України. Він має унікальну архітектур но–ландшафтну композицію й відзначається неповторною гармонією різночасових буді вель і споруд. Як пам’ятка архітектури й містобудування національного значення має охоронний №154. Джерела: 1. Багалей Д. Из прошлого Святогорского монастыря // Харьковские губернские ведомости. — 1894. — № 210.

2. Дедов В.Н. Святые горы: от забвения к возрождению. — К.: РПО «Поліграфкнига», 1995. — 286 С.

3. Дядюшенко Г. Головний храм Святогірського монасти+ ря // З історії української реставрації. — К.: Українозна+ вство, 1996. — С. 228–237.

4. Костюк О. Слов’яногірськ // Пам’ятники України. — 1987. — №2. — С. 40–41.

5. Лівшиц Ю. Печерний комплекс Святогірського монас+ тиря: Історія та динаміка зникнення // З історії української реставрації. — К.: Українознавство, 1996. — С. 82–88.

6. Пам’ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання / В.Вечерський, О.Годованюк, Є.Тиманович та ін.; За ред. А.Мардера та В.Вечерського. — К.: Техніка, 2000. — С. 101–102.

7. Памятники градостроительства й архитектуры Украи+ нской ССР. — К.: Будівельник, 1985. — Т. 2. — С. 138–141.

Дніпропетровська область Територiя областi iсторично належить до земель Вiйська Запорозького низового й част ково — до теренів Полтавського козацького полку, а етнографiчно — до Пiвденної Над днiпрянщини. Архiтектурно–мiстобудiвна спад щина датується XVIII–XX ст.; переважають пам’ятки доби класицизму та iсторизму. В об ластi на державному облiку перебуває 352 па м’ятки архiтектури, з них 35 — національного значення. Вiдомо понад 100 нововиявлених пам’яток архiтектури. До Списку iсторичних населених мiсць включено мiста Днiпродзер жинськ, Днiпропетровськ, Кривий Рiг, Нiко поль, Новомосковськ, Павлоград.

1. Царичанський район, с. Китайгород. Церква Успіння Богородиці Спорудження в селі Китайгород Успенсь кої, Варваринської та Миколаївської церков тісно пов’язане з історією поселення, яке у XVII–XVIII ст. було важливою прикордонною фортецею, що захищала Лівобережну Україну (Гетьманщину) від татарських нападів. Уперше Китайгород згадується під 1667 р. Тоді на бе резі р.Орелі вже існувала фортеця з земляни ми валами і ровом, де постійно перебувала значна козацька залога. У 1731 р. для захисту від турецько–татарської агресії за наказом російського уряду розпочалося будівництво грандіозної системи опорних пунктів, фор

тець, валів, засік, укріплень природних рубе жів — «Української лінії», що простягалася майже на 400 кілометрів і відгороджувала ос воєні хліборобами території від «Дикого поля». Від Дніпра вона проходила по р.Орелі, через Китайгород і Царичанку (на березі ріки ще й досі збереглася прямокутна в плані земляна фортеця). Впродовж десятиліть «лінія» удос коналювалася, укріплення оновлялися. В Ки тайгороді у XVIII ст. зосереджувалися значні військові сили — частини регулярної російсь кої армії та козацькі підрозділи, які в 1760–х рр. були перетворені на полки пікінерів, тобто стали частиною регулярної армії. У 1769 р. тут вибухнуло відоме повстання пікінерів, приду шене царатом. Свідками цих історичних подій є пам’ятки архітектури Китайгорода — Ус пенська (1754 р.), Варваринська (1756 р.) та Миколаївська (1757 р.) церкви, збудовані на замовлення і коштом бунчукового товариша Павла Єфремовича Семенова артіллю майс трів із Північного Лівобережжя. Споруди збереглися без суттєвих змін і перебудов. Найбільша з них — Успенська церква — є центром містобудівної композиції. Це підкреслено її розташуванням біля головної вулиці села, масивністю й ускладненістю силу ету. З північного боку від Успенської стоїть Вар варинська церква–дзвіниця, головна висотна домінанта всього поселення, а із західного боку, віддалік — вежоподібна Миколаївська церква, що акцентує підхід до головних спо

Загальний вигляд церков у с.Китайгород. Фото В.Корнєєвої 1958 р.

575

Дніпропетровська область

Загальний вигляд церков у Китайгороді. На передньому плані — Миколаївська церква. Фото В.Корнєєвої 1958 р.

Успенська церква під час реставрації. Фото 1973 р.

Загальний вигляд Успенської церкви. Фото автора 1986 р.

Успенська церква під час реставрації. Фото початку 1990–х рр.

План Успенської церкви

576

руд. Ансамбль, кожна складова якого має гра нично виразний і неповторний силует, формує ритмічно впорядковану панораму села. Усі три пам’ятки муровані з цегли на вап няно–піщаному розчині, зовні й в інтер’єрі потиньковані й побілені. Дахи й бані укриті покрівельною сталлю по дерев’яних кроквах

Дніпропетровська область і кружалах. Пам’ятки за радянської доби не ви користовувалися за прямим призначенням. Їх реставровано в 1969–1973, 1981 та 1990–х рр. Успенська церква, складна і загадкова за своєю розпланувально–просторовою структу рою, у плані повторює закорінений в ук раїнській сакральній традиції, проте дуже рідкісний нині тип тридільного храму з сильно розвинутими приміщеннями (притворами), що прилягають до центрального (нави) з пів ночі й півдня. Таке вирішення можна трактувати або як перехід від трикамерного до п’ятика мерного типу, або як незавершений розвиток хрещатого п’ятикамерного п’ятиверхого типу. В обох випадках тип Успенської церкви є мар гінальним, проміжним. Центральне приміщення, майже квадратне в плані, увінчане масивним світловим восьме риком з банею, ліхтариком і декоративною маківкою вишуканих рокайлевих обрисів. Вівтар, бабинець і два притвори перекриті циліндричними склепіннями, над якими зроб лені сферичні покрівлі з хрестами. Цей натяк на п’ятиверхість інколи сприймають неправиль но, і церкву вважають п’ятибанною. Насправді ж покриття (а не бані чи верхи) є суто декора тивними, тому церква — однобанна. Незвичайним для такої невеликої будівлі є складно розчленований абрис стін з безліччю криволінійних виступів, апсидіол, прямокутних ризалітів, кріповок. У такій складній пластиці стін убачаємо вплив бароко Центрально Східної Європи (можливо — польський). Однак західні впливи не можна визнати основними: наприклад, перехід від підпружних арок до восьмерика виконано за допомогою системи конічних тромпів. Цей прийом видає руку майстра, вихованого на російській архітек турі, де впродовж ХV–ХVІІІ ст. широко засто совувалися такі конструкції. Стіни зовні й в ін тер’єрі розчленовані пілястрами, багатьма розкріпованими карнизами вишуканих про філів. Різноманітні й виразні віконні наличники з сандриками. Успенська церква є унікальною пам’яткою архітектури. В її образі синтезовано впливи різних національних архітектурних традицій. Об’ємно–просторова структура — неповторна, їй нема аналогів ні в українській, ані в російській архітектурі. Для історичної і архітектурної науки пам’ятка становить величезний інтерес як не обхідна (і єдина подібна) ланка в еволюції архітектурних типів церковних будівель.

2. Церква–дзвіниця св. Варвари Варваринська церква також є спорудою рідкісною і незвичайною. За планом це — тридільний храм з прямокутним притвором, квадратною навою і півкруглою апсидою вівта ря. Нава й притвор перекриті циліндричними склепіннями. Над навою підноситься масивна

Варваринська церква. Фото автора 1986 р.

План Варваринської церкви двоярусна восьмигранна вежа, увінчана гран частою, сферичних обрисів банею з маківкою і шпилем. Перехід від четверика нави до вось мерика вежі виконано системою конічних тромпів (прийом, характерний для російського зодчества й застосований також в Успенській церкві). Вежа має на другому ярусі вісім арко вих отворів. Хід на вежу влаштований у стіні, що відділяє наву від бабинця. Ймовірно, вежа спочатку мала оборонні функції. Теперішнє вінчання вежі не є первісним, воно — результат перебудов XIX ст. Вірогідно у XVIII ст. ве жа–дзвіниця мала барокове багатоярусне вінчання, що надавало особливої виразності її силуету. У ХІХ ст. до західного фасаду було при будовано чотириколонний портик (не збе рігся). Кути будівлі підкреслено пілястрами, стіни вінчають помірно розріповані карнизи.

577

Загалом пам’ятка непогано зберегла первісні форми. У порівнянні з Успенською, Варваринська церква стрункіша й монумен тальніша. За об’ємно–просторовою компо зицією вона унікальна, їй нема аналогів серед пам’яток української архітектури. Віддаленими прототипами цієї споруди можна вважати «церкви иже под колоколы», що були поширені у московській архітектурі в ХV–ХVIII ст. Особ ливості конструкцій Варваринської церкви свідчать про участь у її спорудженні російських майстрів, проте розпланувальна її структура канонічна для українського церковного будів ництва. Рідкісним і неповторним є органічне поєднання в одній споруді трьох різних функ цій, трьох приміщень різного призначення: церкви, дзвіниці та оборонної вежі.

3. Церква св. Миколи Миколаївська церква — однобанна спо руда тетраконхового типу. Над чотирма заок ругленими раменами просторового хреста, завершеними чвертьсферичними покриттями, підноситься масивний восьмерик зі сферич ною банею, ліхтариком і маківкою. Стіни розчленовані пілястрами й завершені повним розкріпованим антаблементом. Вікна обля мовані крупними наличниками з фігурними сандриками. Об’єм споруди компактний, строго центричний, силует пірамідальний.

Миколаївська церква. Фото автора 1986 р.

Підкреслено вертикальність загальної компо зиції. В інтер’єрі частково збереглися розписи другої половини XVIII ст. Окрім високих художніх і композиційних якостей пам’ятки, слід підкреслити її унікаль ність. Це — найбільш ранній і єдиний повністю збережений, без перебудов, утрат і нашару вань, зразок простого тетраконхового храму, отже має велику історичну й наукову цінність. Таким чином увесь комплекс пам’яток архітектури села Китайгорода унікальний не лише своїми містобудівними особливостями, а й величезною науковою і художньою вар тістю. Це — найдавніші пам’ятки архітектури на території Дніпропетровської області, типо логічно унікальні й стилістично рідкісні зразки церковного будівництва у прикордонній смузі. Вони пов’язані з діяльністю запорозького козацтва, його боротьбою проти турецько–та тарської експансії у XVIII ст., мають важливе значення для вивчення російсько–українських зв’язків у сфері архітектури. Як пам’ятки архітектури національного значення мають охоронні номери 153/1, 2, 3. Джерела: 1. Вечерський В. Невідомі скарби Китайгорода // Пам’ятки України. — 1988. — №4. — С. 30–32.

2. Вечерський В. Тетраконхи України в контексті світо" вої архітектури // Архітектурна спадщина України. — Вип. 2. — К.: Українознавство, 1995. — С. 89–98.

3. Історія міст і сіл УРСР. Дніпропетровська область — К.: Гол. ред. УРЕ, 1969. — С. 877.

4. Памятники градостроительства й архитектуры Укра" инской ССР. — К.: Будівельник, 1985. — Т. 2. — С. 134–135.

5. Церкви старинной постройки в Полтавской епархии. Список, составленный по клировым ведомостям 1886 г. Порфирием Мартыновичем и Василием Горленком // Полтавские епархиальные ведомости. — 1888. — №16–18. — С. 626.

План Миколаївської церви

578

Покажчик статей

ПОКАЖЧИК СТАТЕЙ 1. Київська область Архітектура та містобудування лівобережної Київщини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 1. Бориспільський район, с.Сулимівка. Церква Покрова Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 11 2. Броварський район, с.Гоголів. Церква Різдва Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 14 3. Броварський район, с.Плоске. Церква Покрова Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 15 4. м.Переяслав–Хмельницький. Вознесенський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16 5. м.Переяслав–Хмельницький. Земляні укріплення дитинця і міста . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 19 6. м.Переяслав–Хмельницький. Церква св. Михайла та дзвіниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22

2. Чернігівська область Культурна спадщина, містобудування та оборонне будівництво Чернігівщини . . . . . . . . . . . . . . . . . 25 1. м.Чернігів. Будинок Колегіуму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 35 2. м.Чернігів. Будинок полкової канцелярії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38 3. м.Чернігів. Єлецький Успенський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 39 4. м.Чернігів. Собор святих Бориса і Гліба . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 46 5. м.Чернігів. Спасо–Преображенський собор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50 6. м.Чернігів. Троїцько–Іллінський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52 7. м.Чернігів. Церква св.Катерини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 64 8. м.Чернігів. Церква св. Параскеви П'ятниці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 66 9. Бахмацький район, смт Батурин. Воскресенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68 10. Бахмацький район, смт Батурин. Палац Кирила Розумовського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71 11. Бахмацький район, с.Осіч. Крупицько–Батуринський Миколаївський монастир . . . . . . . . . 73 12. Бобровицький район, с.Кобижча. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78 13. Бобровицький район, с.Макарівка. Церква св. Параскеви П’ятниці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 79 14. Бобровицький район, с.Нова Басань. Вознесенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 80 15. Бобровицький район, с.Новий Биків. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 81 16. Бобровицький район, с.Петрівка. Церква святих Петра і Павла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 82 17. Борзнянський район, с.Нові Млини. Церква Св. Трійці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83 18. Городнянський район, с.Великий Листвен. Церква св. Михайла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 84 19. Ічнянський район, с.Качанівка. Палацово–парковий ансамбль . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86 20. м.Козелець. Будинок полкової канцелярії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 94 21. м.Козелець. Садиба Дараганів у Покорщині . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95 22. м.Козелець. Собор Різдва Богородиці та дзвіниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 98 23. м.Козелець. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101 24. Козелецький район, с.Данівка. Козелецький Георгіївський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . 103 25. Козелецький район, с.Лемеші. Церква Трьох Святителів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 106 26. м.Короп. Будинок школи та синагоги . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109 27. м.Короп. Вознесенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110 28. м.Короп. Церква св. Іллі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 112 29. м.Короп. Церква св. Феодосія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 113 30. м.Короп. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114 31. Коропський район, с.Атюша. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 115 32. Коропський район, с.Нехаївка. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116 33. Коропський район, урочище Рихли (Рихловщина) поблизу смт Понорниця. Пустинно–Рихлівський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 117 34. Менський район, с.Волосківці. Городище . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122 35. Менський район, с.Волосківці. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122 36. Менський район, с.Городище. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123 37. Менський район, с.Домниця. Домницький монастир Різдва Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . 125 38. Менський район, с.Максаки. Максаківський Спасо–Преображенський монастир . . . . . . . 128 39. Менський район, с.Максаки. Церква святих Петра і Павла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133 40. Менський район, с.Синявка. Церква Покрова Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 135 41. Менський район, с.Степанівка. Церква Св. Трійці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 137 42. м.Ніжин. Собор св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138

579

Покажчик статей 43.

44.

45.

46.

47.

48.

49.

50.

51.

52.

53.

54.

55.

56.

57.

58.

59.

60.

61.

62.

63.

64.

65.

66.

67.

68.

69.

70.

71.

72.

73.

74.

75.

м.Ніжин. Тюремний замок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 140 м.Ніжин. Хресто–Воздвиженська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 141 м.Ніжин. Церква Покрова Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142 м.Ніжин. Церква св. Іоанна Богослова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 143 м.Ніжин. Церква святих Василя і Пантелеймона . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 145 м.Ніжин. Церква святих Костянтина і Єлени . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148 м.Новгород–Сіверський. Собор Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 149 м.Новгород–Сіверський. Спасо–Преображенський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150 м.Новгород–Сіверський. Тріумфальна арка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158 м.Новгород–Сіверський. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 159 Новгород–Сіверський район, с.Дігтярівка. Церква Покрова Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . 160 Новгород–Сіверський район, с.Кірове. Церква Св. Трійці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163 м.Носівка. Церква Св. Трійці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 164 м.Прилуки. Полкова скарбниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 166 м.Прилуки. Спасо–Преображенський собор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 167 м.Прилуки. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 168 Прилуцький район, с.Полонки. Церква св. Михайла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 169 Ріпкинський район, с.Буянки. Церква св. Михайла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 170 Ріпкинський район, с.Грабів. Церква Св. Трійці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 171 Ріпкинський район, с.Даничі. Церква св.Михайла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172 Ріпкинський район, смт Любеч. Кам'яниця Полуботка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 172 Ріпкинський район, смт Любеч. Спасо–Преображенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 174 Ріпкинський район, с.Незаможне. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 175 Ріпкинський район, с.Скитьки. Вітряк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .175 Ріпкинський район, с.Суличівка. Церква Різдва Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 176 Ріпкинський район, с.Ямище. Вітряк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 178 Срібнянський район, с.Сокиринці. Садиба Павла Ґалаґана . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179 Талалаївський район, с.Красний Колядин. Городище . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 183 Чернігівський район, с.Новий Білоус. Церква Св. Трійці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 183 Чернігівський район, смт Седнів. Кам'яниця Лизогубів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184 Чернігівський район, смт Седнів. Церква Різдва Богородиці (Благовіщенська) . . . . . . . . . 186 Чернігівський район, смт Седнів. Церква св. Юрія (Георгіївська) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 187 Щорський район, с.Носівка. Церква Покрова Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 188

3. Полтавська область Містобудування, оборонне будівництво та монументальна мурована архітектура Полтавщини . . 191 1. м.Полтава. Архітектурний ансамбль Круглої площі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 206 2. м.Полтава. Будинок губернського земства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 219 3. м.Полтава. Церква Вознесіння Господнього . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 222 4. м.Полтава. Полтавський просвітницький будинок ім. М.Гоголя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 223 5. м.Полтава. Спасо–Преображенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 224 6. м.Полтава. Хрестоздвиженський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 225 7. смт Диканька. Церква св. Миколи та дзвіниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 229 8. смт Диканька. Церква Св. Трійці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 230 9. Котелевський район, с.Більськ. Більське городище . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 231 10. м.Лубни. Мгарський Спасо–Преображенський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 232 11. Миргородський район, с.Великі Сорочинці. Спасо–Преображенська церква . . . . . . . . . . 237 12. Оржицький район, урочище Городище поблизу с.Лукім’я. Лукомльське городище . . . . . . 240

4. Сумська область Архітектурна та містобудівна спадшина Сумщини . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 241 1. м.Суми. Машинобудівний завод «Сумські машинобудівні майстерні» . . . . . . . . . . . . . . . . . 255 2. м.Суми. Михайлівський кадетський корпус . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 257 3. м.Суми. Павлівський цукро–рафінадний завод . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261 4. м.Суми. Садиба Лінтварьових на Луці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 265 5. м.Суми. Садиба М.Штеричевої в Басах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 268

580

Покажчик статей 6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

18.

19.

20.

21.

22.

23.

24.

25.

26.

27.

28.

29.

30.

31.

32.

33.

34.

35.

36.

37.

38.

39.

40.

41.

42.

43.

44.

45.

46.

47.

48.

49.

50.

51.

52.

53.

54.

55.

56.

57.

58.

59.

60.

61.

62.

63.

м.Суми. Спасо–Преображенський собор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 269 м.Суми. Театр драми і музичної комедії ім. М.Щепкіна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 272 м.Суми. Церква Воскресіння Христового та дзвіниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 274 м.Суми. Церква Св. Трійці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 277 м.Суми. Церква Різдва Іоана Предтечі на Луці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 279 м.Білопілля. Церква св. Михайла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 280 м.Білопілля. Церква святих Петра і Павла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 282 Білопільський район, м.Ворожба. Комплекс церкви Покрова Богородиці, дзвіниці й волосного правління . . . . . . . . . . . . . . . 284 Білопільський район, смт Жовтневе. Комплекс Виринського цукрового заводу Харитоненків . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 286 Білопільський район, с.Куянівка (Москаленки). Церква св. Іоана Воїна . . . . . . . . . . . . . . . . 288 Білопільський район, с.Марківка. Вітряк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 290 Білопільський район, с.Павлівка. Будинок Ольгинської лікарні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 290 смт Буринь. Комплекс Буриньського цукрового заводу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 292 Буриньський район, с.Слобода. Садибний будинок цукрозаводчика А.Курдюмова . . . . . . 295 м.Глухів. Банк М.Терещенка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 297 м.Глухів. Будинок А.Бештака . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 298 м.Глухів. Будинок Веригинського міського чотирикласного училища . . . . . . . . . . . . . . . . . 299 м.Глухів. Будинок Дворянського зібрання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 300 м.Глухів. Будинок дитячого притулку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 301 м.Глухів. Будинок жіночої гімназії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 302 м.Глухів. Будинок купця Г.Біловського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 303 м.Глухів. Будинок Миклашевських . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 304 м.Глухів. Будинок повітової і міської земських управ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 306 м.Глухів. Вознесенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 308 м.Глухів. Глухівська фортеця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 310 м.Глухів. Гуманітарно–просвітницький комплекс . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 315 м.Глухів. Житловий будинок по вул. Путивльській, 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 322 м.Глухів. Київська брама Глухівської фортеці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 323 м.Глухів. Комплекс Земської лікарні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 324 м.Глухів. Містобудівний ансамбль центральних майданів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 326 м.Глухів. Ремісниче училище ім. М.Терещенка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 330 м.Глухів. Садиба Александровичів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 332 м.Глухів. Садиба Неплюєвих . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 333 м.Глухів. Садибний будинок міського голови В.Аммосова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 336 м.Глухів. Садибний будинок Кочубеїв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 337 м.Глухів. Садибний будинок П.Лютого . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 337 м.Глухів. Садибний будинок А.Терещенка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 338 м.Глухів. Садибний будинок Шапоріних . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 340 м.Глухів. Садибний будинок по вул. Терещенків, 68 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 341 м.Глухів. Садибний будинок по вул. Путивльській, 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 342 м.Глухів. Спасо–Преображенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .343 м.Глухів. Трикласне міське училище ім. Ф.Терещенка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 345 м.Глухів. Тюремний замок (повітовий острог) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 346 м.Глухів. Трьох–Анастасіївська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 348 м.Глухів. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .353 Глухівський район, с.Будища. Глухівсько–Петропавлівський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . 355 Глухівський район, с.Сваркове. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 360 Конотопський район, с.Бочечки. Палац князів Львових . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 362 Конотопський район, с.Вирівка. Комплекс церкви Покрова Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . 363 Конотопський район, с.Гути. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 365 Конотопський район, с.Дептівка. Церква Різдва Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 367 Конотопський район, с.Кошари. Церква Воскресіння Христова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 369 Конотопський район, с.Малий Самбір. Церква Покрова Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . 370 Конотопський район, с.Салтикове. Церква святих Петра і Павла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 371 м.Кролевець. Будинок жіночої гімназії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 372 м.Кролевець. Комплекс Спасо–Преображенської церкви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 373 м.Кролевець. Садибний будинок Огієвських . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 377 м.Кролевець. Садибний будинок Рудзинських . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 378

581

Покажчик статей 64.

65.

66.

67.

68.

69.

70.

71.

72.

73.

74.

75.

76.

77.

78.

79.

80.

81.

82.

83.

84.

85.

86.

87.

88.

89.

90.

91.

92.

93.

94.

95.

96.

97.

98.

99.

100.

101.

102.

103.

104.

105.

106.

107.

108.

109.

110.

111.

112.

113.

114.

115.

116.

117.

118.

119.

120.

121.

122.

582

м.Кролевець. Синагога . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 379 Кролевецький район, с.Алтинівка. Комплекс церкви Покрова Богородиці та церковно–парафіяльної школи . . . . . . . . . . . . . 380 Кролевецький район, с.Литвиновичі. Церква святих Петра і Павла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 381 Кролевецький район, с.Тулиголов. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 382 Кролевецький район, с.Ярославець. Флігель садиби Кочубеїв . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 384 м.Лебедин. Будинок лебединського сотника І.Красовського . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 387 м.Лебедин. Воскресенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 387 м.Лебедин. Хірургічний корпус земської лікарні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 389 Архітектурно–містобудівна спадщина Лебединського району . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 390 Лебединський район, с.Бишкінь. Церква св. Димитрія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 394 Лебединський район, с.Боброве. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 395 Лебединський район, с.Василівка. Церква Св. Трійці та дзвіниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 397 Лебединський район, с.Великий Вистороп. Церква св. Параскеви П’ятниці . . . . . . . . . . . 399 Лебединський район, с.Ворожба. Ансамбль Спасо–Преображенської церкви . . . . . . . . . 400 Лебединський район, с.Кам’яне. Церква Покрова Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 403 Лебединський район, с.Курган. Городище Озак . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 404 Лебединський район, с.Курган. Церква св.Михайла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 404 Лебединський район, с.Малий Вистороп. Будинок управителя цукрозаводу . . . . . . . . . . . 406 Лебединський район, с.Малий Вистороп. Церква св.Михайла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 407 Лебединський район, с.Межиріч. Собор Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 408 Лебединський район, с.Пристайлове. Новотроїцьке городище . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 410 Лебединський район, с.Пристайлове. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 411 Лебединський район, с.Рябушки. Церква св. Іоанна Предтечі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 412 Лебединський район, с.Червлене. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 414 смт Липова Долина. Волосне правління . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 415 Липоводолинський район, с.Бієве. Вітряк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 416 Липоводолинський район, с.Грабщина. Вітряк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 417 Липоводолинський район, с.Капустинці. Вітряк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 418 Липоводолинський район, с.Кімличка. Вітряк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 418 Липоводолинський район, с.Русанівка. Волосне правління . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 419 Липоводолинський район, с.Русанівка. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 419 м.Недригайлів. Церква св. Митрофана . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 420 Недригайлiвський район, с.Беседiвка. Вiтряк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 422 Недригайлiвський район, с.Гринiвка. Церква св. Михайла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 422 Недригайлiвський район, с.Гринiвка. Сiльське двокласне училище . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 423 Недригайлiвський район, с.Костянтинове. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . 424 Недригайлiвський район, с.Кулішівка. Пам’ятник мамонту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 425 Недригайлiвський район, смт Терни. Комплекс Тернівського цукрового заводу . . . . . . . . 426 Недригайлiвський район, смт Терни. Початкове народне училище . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 428 Недригайлiвський район, смт Терни. Садиба князя Б.Щербатова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 428 Недригайлiвський район, с.Томашiвка. Вiтряк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 430 Недригайлiвський район, с.Хоружівка. Сільське двокласне училище . . . . . . . . . . . . . . . . . 431 м.Охтирка. Архітектурний комплекс Покровського собору . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 432 м.Охтирка. Будинок жіночої гімназії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 438 м.Охтирка. Будинок офіцерського зібрання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 439 м.Охтирка. Житловий будинок купця Ф.Курила . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 440 м.Охтирка. Купецький торговий будинок по вул.Жовтневій, 14. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 441 м.Охтирка. Особняк на пл.Жовтневій, 4. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 442 м.Охтирка. Повiтове училище . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 443 м.Охтирка. Спасо–Преображенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 444 м.Охтирка. Торговий будинок купця Ф.Курила . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 445 м.Охтирка. Церква св. Михайла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 445 Охтирський район, с.Чернетчина. Охтирський Троїцький монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . 447 м.Путивль. Будинок Жiночої прогiмназiї ім. княгині Єфросинії Ярославни . . . . . . . . . . . . . 450 м.Путивль. Будинок Земської управи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 451 м.Путивль. Будинок краєзнавця І.Рябініна . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 453 м.Путивль. Будинок купця Брежнєва. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 454 м.Путивль. Будинок Курдюмовського шпиталю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 455 м.Путивль. Будинок полiцейського управлiння . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 456

Покажчик статей 123.

124.

125.

126.

127.

128.

129.

130.

131.

132.

133.

134.

135.

136.

137.

138.

139.

140.

141.

142.

143.

144.

145.

146.

147.

148.

149.

150.

151.

152.

153.

154.

155.

156.

157.

158.

159.

160.

161.

162.

163.

164.

165.

м.Путивль. Будинок причту Покровської церкви . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 456 м.Путивль. Будинок ремiсничого училища М.Маклакова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 457 м.Путивль. Будинок фотографа Я.Фесика . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 459 м.Путивль. Будинок А.Черепова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 460 м.Путивль. Городище «Городок» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 462 м.Путивль. Дворянський особняк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 468 м.Путивль. Магазин купця О.Брянцева . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 469 м.Путивль. Мовчанський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 470 м.Путивль. Садиба поміщика Єфремова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 488 м.Путивль. Садибний будинок . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 490 м.Путивль. Спасо–Преображенський собор та надбрамна церква–дзвіниця . . . . . . . . . . . 491 м.Путивль. Торговi ряди купців Пономарьових . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 497 м.Путивль. Церква св. Миколи Козацького . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 498 Путивльський район, с.Вощиніно. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 500 Путивльський район, с.Кочерги. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 501 Путивльський район, с.Линово. Вітряк . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 502 Путивльський район, с.Линово. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 503 Путивльський район, с.Нова Слобода. Софроніївський монастир . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 503 Путивльський район, с.Нова Слобода. Церква Різдва Богородиці (св. Михайла) . . . . . . . . 513 Путивльський район, с.Яцине. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 514 м.Ромни. Вознесенська церква та дзвіниця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 516 м.Ромни. Комплекс повітового шпиталю . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 518 м.Ромни. Комплекс собору Зішестя Святого Духа . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 519 Роменський район, с.Басівка. Басівське городище . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 523 Роменський район, с.Глинськ. Глинська фортеця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 524 Роменський район, с.Глинськ. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 524 Роменський район, с.Пустовійтівка. Церква Св. Трійці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 526 смт Середина–Буда. Церква Різдва Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 528 смт Середина–Буда. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 530 Сумський район, смт Низи. Церква Рiздва Богородицi . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 531 м.Тростянець. Будинок бiблiотеки й благородного зібрання . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 533 м.Тростянець. Вознесенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 534 м.Тростянець. Магазин купця Ф.Курила . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 537 м.Тростянець. Комплекс Економічної лікарні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 538 м.Тростянець. Виробничий комплекс економії Л.Кеніга . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 539 м.Шостка. Церква св. Володимира . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 541 Шосткинський район, смт Вороніж. Спасо–Преображенська церква . . . . . . . . . . . . . . . . . 542 Шосткинський район, смт Вороніж. Церква св. Михайла . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 543 Шосткинський район, с.Гамаліївка. Гамаліївський Харлампіїв монастир . . . . . . . . . . . . . . . 547 Шосткинський район, с.Ображіївка. Церква св. Михайла та дзвіниця . . . . . . . . . . . . . . . . . 555 Шосткинський район, с.Пирогівка. Церква Покрова Богородиці та дзвіниця . . . . . . . . . . . 557 Ямпільський район, смт Дружба. Комплекс Михайлівського цукрового заводу . . . . . . . . . 559 Ямпільський район, с.Чуйківка. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 561

5. Харківська область 1.

2.

м.Харків. Собор Покрова Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 563 м.Ізюм. Спасо–Преображенський собор . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 566

6. Донецька область 1.

м.Слов'яногірськ. Святогірський монастир Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 569

7. Дніпропетровська область 1.

2.

3.

Царичанський район, с. Китайгород. Церква Успіння Богородиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 575 Царичанський район, с. Китайгород. Церква–дзвіниця св. Варвари . . . . . . . . . . . . . . . . . . 577 Царичанський район, с. Китайгород. Церква св. Миколи . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 578

583

Вживані скорочення

ВЖИВАНІ СКОРОЧЕННЯ Арк. Вид. Вип. (Вып.) ВУА вул. ДАКО ДАСО ДАЧО дер. ДІФ д.п. зміш. К. к. КиївНДІТІ

км. Кн. Л. М. м. м мет. мур. НБУ НДІТІАМ

Оп. пл. п. пров. р. рр. р–н РДА ВМФ

РДАДА РДВІА

584

– аркуш – видання – випуск – Військово–учений архів – вулиця – Державний архів Курської області (Росія) – Державний архів Сумської області (м. Суми) – Державний архів Чернігівської області (м. Чернігів) – дерев'яний – Довідково–інформаційний фонд НДІТІАМ – друга половина – змішаний – Київ – кінець – Науково–дослідний інститут теорії та історії архітектури у м.Києві (згодом – КиївВНДІТІАМ, нині НДІТІАМ) – кілометри – книга – Ленінград – Москва – місто – метри – металевий – мурований – Національна бібліотека України ім. В.Вернадського (м. Київ) – Науково–дослідний інститут теорії та історії архітектури й містобудування (м. Київ) – опис – площа – початок – провулок – рік – роки – район – Російський державний архів військово–морського флоту (м.Санкт–Петербург) – Російський державний архів давніх актів (м.Москва) – Російський державний військово–історичний архів (м.Москва)

РДІА

– Російський державний історичний архів (м. Санкт–Петербург) РНБ – Російська національна бібліотека (м. Санкт–Петербург) С.

– сторінка (сторінки) саж.

– сажні Св.

– святий (свята, святі) с.

– село см.

– сантиметри смт – селище міського типу с–ще – селище сер.

– середина с/р – сільська рада СПб.

– Санкт–Петербург Спр.

– справа ст.

– століття Т.

– том тис.

– тисячі (тисяча) Укрзахідпроектреставрація – Український регіональний спеціалізований науково– реставраційний проектний інститут (м.Львів) УкрНДІпроектреставрація – Український державний науково–дослідний та проектний інститут «УкрНДІпроектреставрація» (м.Київ) Укрпроектреставрація – Український спеціальний науково–реставраційний проектний інститут (м.Київ) Укрреставрація – Українська спеціальна науково–реставраційна проектно–будівельна корпорація УРСР – Українська радянська соціалістична республіка УСРР – Українська соціалістична радянська республіка Ф.

– фонд ЦДІАУК – Центральний державний історичний архів України у м.Києві Ч (част.)

– частина

ЗМІСТ

Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Вступ. Виявлення, дослідження, фіксація пам'яток архітектури й містобудування Лівобережної України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 4 Пам'ятки архітектури й містобудування: . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Київська область . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Чернігівська область. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Полтавська область . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Сумська область . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Харківська область . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Донецька область . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Дніпропетровська область . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

11 11 25 191 241 563 569 575

Покажчик статей . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 579 Вживані скорочення . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 584

Міністерство культури і мистецтв України Державна служба охорони культурної спадщини Науково–дослідний інститут пам’яткоохоронних досліджень

Наукове видання

Вечерський Віктор Васильович

ПАМ’ЯТКИ АРХІТЕКТУРИ Й МІСТОБУДУВАННЯ ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ Виявлення, дослідження, фіксація

ISBN 966–8613–08–2

Головний редактор А+С — Б.Л.Єрофалов Друкується в авторській редакції Комп’ютерний набір і коректура — О.В.Вечерська Верстка, макет, технічне редагування — О.В.Женжера, Ю.О.Женжера Обкладинка – А.А.Поліщук, О.В.Женжера Сканування і оброблення ілюстрацій — В.В.Вечерський, Ю.О.Женжера

Здано до складання 15.01.2005 р. Підписано до друку 17.03.2005 р. Формат 60х84/8 Папір офсетний № 1. Спосіб друку офсетний. Гарнітура «Прагматика». Умовн. друк. арк. 67,88 Обл.–вид. арк. 66, 72. Тираж 500 прим. Замовлення № .

Видавничий дім А.С.С.

03057, Київ, вул. Лук’янівська, 63, оф. 97 Свідоцтво про внесення до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції ДК № 1772 від 28.04.2004. Видруковано у друкарні Концерну «Видавничий дім Ін–Юре» 04107, Київ, вул. Багговутівська, 17–21

ПРО АВТОРА Вiктор Васильович Вечерський (1958 р. н.) у 1981 р. закiнчив архiтектурний факультет Київського державного художнього iнституту. Працював у Музеї народної архiтектури та побуту України, Науково– дослiдному iнституті теорiї та iсторiї архiтектури й мiстобудування, у Мінкультури, Держбуді, Головкиївархітектурі, в журналі «Пам'ятки України». Коло професiйних iнтересiв — iсторiя архiтектури й мiстобудування України, охорона нерухомої культурної спадщини. Дослідник історичних міст України (Київ, Чигирин, Чернiвцi, Чернігів, Новгород– Сіверський, Полтава, Суми, Глухів, Путивль, Ромни, Охтирка, Тростянець, Бiлопiлля, Конотоп, Лебедин та інші), понад 500 окремих пам'яток архітектури й містобудування. Автор повнометражних документальних фiльмiв про культурну спадщину України кiнотетралогiї «Свiт України». Автор понад 400 наукових публiкацiй в Українi, Росiї, Польщi, а також окремих книжок та наукових монографій: «Софрониевский монастырь. Из истории Молчанской Печерской Рождества Пресвятой Богородицы пустыни» (у співавторстві; Київ, 2001); «Глухів» (у співавторстві; Київ, 2003);

«Втрачені об'єкти архітектурної спадщини України» (Київ, 2002);

«Пам'ятки архітектури й містобудування України: Довідник Державного реєстру національного культурного надбання» / В.В.Вечерський, О.М.Годованюк, Є.В.Тиманович та ін.; За ред А.П.Мардера та В.В.Вечерського (Київ, 2000);

«Спадщина містобудування України: Теорія і практика історико–містобудівних пам'яткоохоронних досліджень населених місць» (Київ, 2003);

«Архітектура 2–ї половини XVII — 70–х років XVIIІ ст.»' // Історія української архітектури / Ю.С.Асєєв, В.В.Вечерський, О.М.Годованюк та ін. (Київ, 2003);

«Втрачені святині» (Київ, 2004).

«Историко–архитектурные предпроектные исследования городов Украины» (Москва, 1990); «Архітектурна й містобудівна спадщина доби Гетьманщини: Формування, дослідження, охорона» (Київ, 2001);

«Українська спадщина: Історико–культурологічні ессе» (Київ, 2004);

Кандидат архітектури, Заслужений працiвник культури України, лауреат Державної премiї України в галузі архiтектури та Премії в галузі містобудування і архітектури ім. І.Моргилевського. Член–кореспондент Української академії архітектури. Дiйсний член Мiжнародної ради з питань пам'яток i визначних мiсць (ICОМОS).