О2, #3 by Сергей Лещенко

№3, 28 березня 2013

Особистість

Ростислав Шевченко:

«Від слова «коса» взагалі походить назва козак. Козак не міг жити без коси. Завдяки їй трималася на голові шапка».

Погляд

Написали – Відзняли – Забули... «Ну чому вони завжди паскудять книжки, ці американські режисери?» ТОП-фільмів-розчарувань.

Поїздки

Книгарня «Є» «Є» відрізняється від інших книжкових магазинів тим, що популяризує власне українську продукцію.

Нечитабельна незалежність Читати в Україні стало не модно. Й це звучить не як проблема, а як діагноз...  ст. 12-13

№3, 27 березня 2013

Від редакції

рузі! Чи відомі вам «муки творчості»? Навіть не так... Чи переживали ви коли-небудь ці суціль приємні й незабутні муки? Якщо відповідь буде ствердною, тоді свіжий номер «О2» – саме те, що вам потрібно, адже тема цього випуску – література, яка є, мабуть, найяскравішим підтвердженням наявності творчих мук. «Поет подібний теж до владаря блакиті…» – цей рядок канонічного «Альбатроса» Шарля Бодлера, поданий у перекладі Миколи Терещенка, нехай виступить лейтмотивом у нашій дивовижній мандрівці світом літератури. Хоча ні... Все-таки краще мовою оригіналу: «Le Poete est semblable au prince des nuees…» Суть залишиться тією ж, тільки «володар» заміниться на «принц». Чому важливий цей нюанс? Письменник не може бути володарем. І тим паче – бути чиєюсь власністю . Найважливіше для нього – свобода: і внутрішня, і зовнішня. Тільки так може народитися справжній Принц Небес, летом якого захоплюється весь світ. Літературу не можна дорівняти до дійсності, проте її покликання - творити майбутнє. В ній мільйони таємниць, частину яких ми намагалися розгадати. Чи вийшло це – вирішувати тільки вам, дорогі читачі. Ми ж, у свою чергу, зробили все від нас залежне, щоб у панорамі матеріалів, зібраних під обкладинкою «О2», кожен знайшов хоч щось для себе. І повірте, робити цей випуск було дуже приємно, адже процес створення журналу подарував редакції свою порцію творчих мук, які, безсумнівно, ще дуже довго зігріватимуть наші журналістські душі.

Над випуском працювали: Анна Васецька, Алніа Смутко, Сергій Лещенко; Художній редактор, дизайн та верстка: Сергій Лещенко; Видано за сприяння Оксани Зелік та кафедри журналістики ПНПУ

27 березня 2013, №3

Новини

Коли «змагаються» книжки Сьогодні ми живемо в умовах тотального перехо-вування: більшість людей не наважуються або ж не мають змоги показати свої таланти. Проте важко заперечити, що з кожним днем кількість різноманітних книжкових конкурсів та премій неухильно зростає. Вони стають «рятівними колами» для більшості авторів. Навіть досить юного віку. Для наймолодших митців, а також дорослих, що пишуть для дітей, були створені премії «Малого та Великого їжаків». Літературна премія «Великий їжак» є першою українською недержавною премією для автора найкращої сучасної україномовної книги для дітей, яку було засновано в жовтні 2011 року. Ця нагорода є однією зі складових проекту «Від великого до малого», мета якого – забезпечити право дітей на «добру» книжку. А таких зараз, на жаль, практично немає. Уперше премію «Великий їжак» було вручено у Львові наприкінці травня 2012 року. Організатори всіляко реперезентують українських митців

слова за кордоном. Одночасно вручається й «Малий їжак» – відзнака за кращий оригінальний літературний твір, написаний дитиною до 15 років. Щоправда, ця премія грошової винагороди не передбачає. Одна з найпрестижніших премій у галузі літератури є «Коронація слова». Це Міжнародний конкурс романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики, а також творів для дітей, метою якого є підтримати сучасну українську літературу. Конкурс з’явився ще в 1999 році як спільний проект компанії «Крафт Фудз Україна» і телеканалу «1+1». Засновники конкурсу Юрій і Тетяна Логуш, нагороджуючи переможців 2012 року, наголосили, що буде також започатковано нову літературну премію - «Золоті письменники України». Цією нагородою будуть вшановані українські літератори, які друкуються накладом понад 100 тисяч примірників. «Книга року ВВС» – ще одна з престижних літературних нагород для україномовних творів. Вона присуджується Британською телерадіомовною

корпорацією «ВВС». Із 2012 року премія буде оголошуватися у двох номінаціях: «Книга року ВВС» та нова категорія – «Дитяча книга року ВВС». Провідною державною премією України в галузі літератури є Національна премія України імені Тараса Шевченка, або Шевченківська премія. Це знаков винагорода для митців за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва України. Щорічне вручення премії традиційно відбувається 9 березня, у день народження Кобзаря. Найпрестижніша літературна нагорода за кордоном - Букерівська премія (офіційна назва - (англ.) The Man Booker Prize), яка вручається щорічно ще з 1969 року. Цією відзнакою нагороджують митців за найкращий прозовий твір англійською мовою, написаний громадянином Великобританії, Ірландії або однієї з країн британської Співдружності. Існує ще низка різноманітних премій регіонального машстабу. Дилема залишається одна: було б кого нагороджувати. Аліна Маковка №3, 27 березня 2013

Новини  24 ЛИСТОПАДА в Києві відбулася церемонія нагородження «Золоті письменники України». Ця відзнака була вручена за ініціативи меценатів Юрія та Тетяни Логушів уперше в Україні. Її отримали 20 вітчизняних митців, тираж творів кожного з яких, із початку 2000 року, перевищив 100 тисяч примірників. Премію обіцяють зробити щорічною. Серед тих, хто цьогоріч був удостоєний звання «Золотий письменник України», - Юрій Винничук, Юрій Мушкетик, Сергій Жадан, Андрій Кокотюха, Оксана Забужко, Ірен Роздобудько, Андрій Курков, Василь Шкляр, Іван Білик, Ліна Костенко, Лада Лузіна, Люко Дашвар, Марія Матіос, Міла Іванцова, Всеволод Нестайко, Мирослав Дочинець, Симона Вілар, Юрій Логвин та Роман Іваничук.

 ДВОЄ КИЯН, Аня Біла і Дмитро Костирко, придумали новий вид книжки - такий собі роман-постер. На одному аркуші А2 поміщається книга завтовшки в 200-300 сторінок. Як ви розумієте, висота рядків мікроскопічна: іноді - менше міліметра. Без збільшувального скла простотаки не прочитаєш! А відійти від цієї книжки на кілька кроків, то літери, надруковані різними відтінками сірого, зливаються в певну ілюстрацію. «Книглями» назвали свій винахід кияни. «Ми обоє любимо книжки,розповідає дизайнер Дмитро Костирко, - але через часті переїзди немає можливості збирати бібліотеку в її класичному вигляді. Тому в мене виникла ідея зробити «книжку на одному аркуші», поєднавши текст й ілюстрацію. Близько півроку пішло на те, щоб втілити ідею в життя. Досить важко було знайти принтер, який би чітко друкував кожну мікролітеру. Та й розробити ілюстрації було щораз складніше. Найбільше сюрпризів нам приніс роман «Майстер і Маргарита»: кожен четвертий примірник із браком. Просто містика якась!» – розповідають ентузіасти.

p ПИСЬМЕННИК АНАТОЛІЙ ДНІСТРОВИЙ переміг у номінації «Гламурне пузо української літератури 2012». Він сам створив опитування з цієї теми на Фейсбуці. За Дністрового проголосували 39 користувачів. На другому місці – поет Сергій Пантюк із 12-ма голосами. По 11 набрали поети Олег Коцарев та Іван Драч. А Брати Капранови отримали 10 голосів.

27 березня 2013, №3

p КНИЖКА «СЕКРЕТИ ГОБЛІНІВ» письменника Вільяма Александра стала лауреатом Національної книжкової премії США 2012 року в категорії «Література для юнацтва». Цей роман у жанрі фентезі, головним персонажем, якого є хлопець Ровні. Він шукає свого меншого брата. під час подорожі хлопчик потрапляє до гоблінів, що вчать його бачити світ із-під різних вигаданих масок. Це історія про втрати та знахідки, міцні сімейні зв’язки та підліткові переживання.

p У МОСКВІ ВІДКРИЛАСЯ БІБЛІОТЕКА ДЛЯ БЕЗХАТЬКІВ. Ініціатором такої ідеї виступили місцеві студенти. Бібліотека преставляє собою полицю, на якій можна залишити книжки або газети для нужденних. Така ідея виникла після того, як студенти побачили безхатька з книжку в руках. Виявилося, що чоловік приїхав із Білорусі до Москви на заробітки, але так і не влаштувався на роботу. Бібліотека поки що працює в п’ятницю, суботу й неділю. За головного – безхатько Лев, який дуже любить читати Агату Крісті, Майна Ріда і Джека Лондона.

Новини  ШАНУВАЛЬНИКАМ «ПАПЕРОВИХ» КНИЖОК – БІБЛІОМАТ. Навіть засилля електронних книг і планшетів не можуть зупинити тих, хто любить відвідувати книгарні. Для таких людей і був створений чудовий торговий автомат «Biblio-Mat», який за символічну плату в $2 обдарує пристрасного книголюба уживаним фоліантом зі своєї колекції. Вибір книги відбувається випадково. «Biblio-Mat» вигадала одна креативна компанія для букіністичної крамниці в місті Торонто.

 НАЙСТРАШНІШІ КАЗКИ, ЯКИХ НЕ ТРЕБА ЧИТАТИ ДІТЯМ – це твори братів Грімм. Мало в кого повернеться язик назвати дитячих авторів «добрими казкарями». Якоб і Вільгельм збирали автентичний німецький фольклор, який, як відомо, відрізняється своєю суворою прямотою. Щоб не сказати навіть жорстокістю. Серед них трапляються справжні «монстри». Не поспішайте читати казки Грімм дітям: психологи стверджують, що деякі з їхніх історій можуть швидше налякати малюка, ніж розважити. Кілька «небажаних» з таких: «Наречений-канібал», «Ялівцеве дерево», «Синя Борода» і «Бідний хлопчик у могилі».

p УКРАЇНА І КИТАЙ уклали угоду про розвиток партнерських відносин між організаціями видавничої справи та преси, налагодження рівноправної і взаємовигідної співпраці. Документ підписали голова Держкомтелерадіо Олександр Курдінович і голова Генерального управління преси та публікацій КНР Лю Бенжі. Угодою, зокрема, передбачено сприяти видавничим організаціям у перекладі, видавництві й поширенні літературних творів, політичних, економічних, історичних, наукових і технологічних видань. Договір укладено на п’ять років.

НАЦІОНАЛЬНА СПІЛКА ПИСЬМЕННИКІВ УКРАЇНИ ухвалила перелік кандидатур, що будуть номіновані на отримання Шевченківської премії 2013-го року. Зі списку, що спершу складався з 13 кандидатів Президія НСПУ шляхом закритого голосування відібрала 5 авторів: Володимир Білінський за історичне дослідження «Країна Моксель, або Московія», Валерій Гужва за трилогію «Вежа», «Порцеляновий янгол», «Люстро», Леонід Горлач за збірку «Знак розбитого ярма», Володимир Лис за роман «Століття Якова» та Михайло Пасічник за збірку «У вільх цих кров моєї групи».

В УКРАЇНІ з’явився сайт – місце зустрічі шанувальників книг. Сайт avabook. net (від available book – доступна книжка) надає інтернет-користувачам унікальну можливість: поділитися книжкою.Для цього учасник має залишити повідомлення на спеціальній віртуальній дошці, де вказує, що він пропонує користувачам. Будь-хто може «зняти книжку з полиці». Аvabook функціонує для читачів саме «живої» паперової літератури. Послуги сайту безкоштовні. Аня Васецька №3, 27 березня 2013

Точка зору

Молодь + бібліотека = ? Одна знайома якось розповіла мені про свою незвичайну «фобію». Уявляєте, вона боїться бібліотек! «Боюся!» - може, це і голосно пролунало з її уст, але зайвий раз вона туди не хоче заходити. Я ж, звісно, запитала чому. Бо це навіть смішно, погодьтеся. А вона мені натомість розповіла цілу історію про її «похід» до бібліотеки. Говорить: «Я відчую цей оазис мудрості метрів за 5-10. Її незвичний аромат залежаного пожовклого паперу багатотомників пробиває ніс і ріже мені очі. Підходжу, на дверях вивіска: «ТИХО! НЕ РОЗМОВЛЯТИ!»; інша: «ВИМКНІТЬ МОБІЛЬНІ ТЕЛЕФОНИ!!!» (згадується грізна жінка з совєтського «постера» з лозунгом щось типу «Не болтай!»). Переступаю поріг, а на стінах і Шевченко, і Франко, і Пушкін, і Лермонтов і ще купа письменників дивляться на мене і аж пригнічують своїми інтелектуальними «взорами». Підходжу до столу, а там сидить гнівна тьотя (і думаєш, ну чому вона така незадоволена, здавалося б, що це найспокійніша робота в світі?). Замовляю книгу, і, не дай Боже, щось не пошепки скажу, то вона зирк на тебе з-під лоба: аж у середині все холоне. Беру книгу і біжу, перечіпаючись». Видихає і продовжує: «Мабуть, це ще з дитинства у нас не склалося. У школі двічі на тиждень учителі після уроків водили нас до бібліотеки: то лекції якісь проводили, то з різними книгами ознайомлювали. І ото сидиш, живіт до спини прилип - бурчить (мама ж давала гроші на обід, а я, звісно, «Мівіну» куплю, бо модно було). Чи то через ту кляту суху вермішель, чи, можливо, ще через щось не поприятелювала я з бібліотекою». Потім поцікавилася у неї щодо читання художньої літератури. Вона відповіла, що в школі намагалася читати все за програмою, зараз заглядає у книжку рідше, бо є альтерантива - Інтернет. На ґрунті цієї розмови у перді мною постало давно всіма заїжджене питання: чи відвідує молодь

27 березня 2013, №3

бібліотеки і чи читає художню літературу взагалі, не за програмою? У ЗМІ зазвичай пишуть, що молодь байдужа до читання, хоча бувають і винятки. Деякі мас-медіа стверджують, що лише 11,6% юнацтва не люблять відкривати книги. Кому вірити? Я вирішила запитати фахівця із 26-річним стажем, бібліотекаря художнього абонементу ПНПУ ім. В.Г.Короленка, Світлану Любомирівну: – Скажіть, будь ласка, як часто до Вас «забігають» студенти не тільки з філологічного, а й з інших факультетів, щоб почитати щось для душі? – З інших – рідко. Зазвичай заходять з філологічного і психолого-педагогічного, які вивчають літературу. Беруть твори, передбачені програмою. Інші приходять, але не часто. – Якщо порівняти: 10-20 років тому і сьогодні - коли читали більше? – Знову ж таки, сьогодні читають набагато менше. Раніше і поезію брали, і художню літературу просили. Наразі час таке явище рідкість. – На Вашу думку, чому молодь менше відвідує бібліотеки? – Я думаю, що це зумовлено низкою факторів: і знеціненням культури читання, і широкою вживаністю електронної книги, і появою Інтернету, розширенням телепростору. Раніше в радянські часи було тільки 2 канали: то ми і читали більше. А зараз є вільний доступ до будь-якої інформації, тому молодь рідше цікавиться книгою. Отож, чи й правда молодь менше читає? Вирішувати це питання не мені. Я думаю, що кожна молода людина, яка знає чого хоче від життя, давно вже вирішила для себе читати їй чи ні; заходити в ту бібліотеку чи обійти десятою дорогою. А всі інші нехай продовжують сперечатися. Леся Юхименко

Форум

Моя книга-відраза Антонина Корогод Пожалуй, книга, которая мне не понравилась, - это первая книга из цикла произведений Дмитрия Емеца «Мефодий Буслаев». Даже не захотелось читать весь цикл: он мне показался какой-то жалкой пародией, в принципе, как и его цикл «Таня Гроттер». Может я не права, но о вкусах, как известно, не спорят. Tomysia Lapysia Ще такої книги немає. Маргарита Сенникова Мне такой книги не попадалось. Андрей Куликов Не люблю читать =) Оксана Сивоглаз Цього літа я прочитала роман Тургенєва «Напередодні». Сказати, що він викликав у мене відразу, – не сказати нічого! Твір написаний на основі реальних фактів, але він не викликає довіри. Головні герої занадто ідеалізовані, а образ типової «тургенєвської дівчини» Олени Стахової взагалі видається смішним і нереальним. У письменника, як на мене, була схильність створювати до абсурду безглузді жіночі образи (наприклад, у романах «Рудін» і «Дворянське гніздо»). Трагікомичним мені видався опис смерті Дмитра Берсенєва, який, ледве встигнувши вимовити, що помирає, упав мертвим. Усе в цьому романі занадто схематично, вражає контраст між «позитивними» і «негативними» персонажами. Перші ледве не зведені

до розряду богів, і це неприємно вражає. Коротше кажучи, це перша книга в моєму житті, яка мене по-справжньому роздратувала. Маркус Хм... Пожалуй, таких книг и нету на моей памяти, а если и есть, то мозг наотрез отказывает выдавать воспоминания о таковых =) В каждой книге есть что-то хорошее, даже если она глупа или груба, всегда можно посмеяться над тем или иным. Марина Тітаренко Айвенго. Вальтер Скотт - наче так того дядька звали. Тупо, нудно, довго, затягнуто, нецікаво, ніякого екшену. Міша Дяговець Алгебра)) ахаха) Таня Бондаренко Усі книги, які читаю, - цікаві. Якщо ж книга мені не цікава, я її не дочитую) Олеся Пупченко Ернст Гофман «Малюк Цахес на прізвисько Цинобер». Багото книг, які я читала, мені хотілося б перечитати ще раз, але тільки не цю. Справа, мабуть, не стільки в самій книзі, як в ідеї та героях. Саме головний герой викликає у мене таку відразу, що я б більше не хотіла читати цю книгу. Ваня Фесенко Креслення… Художню літ-ру читаю рідко. Не пригадаю, щоб мені щось так дуже не сподобалось)

№3, 27 березня 2013

Особистість

Ростислав Шевченко:

«ПЕРШИМ СЛОВОМ, ЗА ЯКЕ Я ЗАЧЕПИВСЯ, БУЛО...» Нещодавно у Полтаві вийшли «захалявні» книжечка словолюба Ростислава Шевченка «Нотатки лірника» та «Речі Бранні». Як зазначає сам автор, його віршування може видаватися грою слів чи спробою етимологічних шукань. Чоловік має довгі вуса, закручені у спіральки, та волосся, заплетене в довгу чудернацьку кіску. 8

27 березня 2013, №3

Про себе – За 55 років мені довелося змінити багато місць роботи. Свого часу працював у комсомолі. Ще з тих часів знаю Андрія Матковського, Олександра Удовіченка. За освітою – учитель географії. Нетривалий час працював у школі, потім викладав політекономію в педагогічному університеті. Кардинально ставлення до життя змінив після втрати брата. Якби не вірив у Бога, навряд би й сам залишився на світі. Згодом пішов на будівництво, а тоді вже відкрив власну справу. Друкарня у мене - невеличка, значних грошей не приносить, але цього досить, щоб покращити життя власної родини. Про науковi пошуки Окрім видавничої діяльності Ростислав займається дослідженнями, що стосуються історико-лінгвістичних аспектів. – Викладацькою діяльністю зараз практично не займаюся. Лише принагідно читаю лекції студентам за матеріалами власних досліджень. Якщо чесно, то зараз я відчуваю потяг до педагогічної діяльності, але так склалося, що теми моїх наукових пошуків взагалі не стосуються анi географії, анi тієї ж економіки - галузей, де я фахівець. На зміну наукових уподобань мене надихнув пошук невідомого, того, що давно приваблювало. Саме

«Кардинально ставлення до життя змінив після втрати брата. Якби не вірив у Бога, навряд би й самзалишився на світі» в цьому я знаходжу те, чого наука ще не знає і чого ще не бачила. Є такий вислів – «іди к й****ій матері». Це не лайка, а побажання голодної смерті. Ось, наприклад, часто вживане слово «йоб» раніше означало маховий удар, коли билися рід на рід, або ж мать на мать. «Битий» рід виганяли зі своєї землi, тим самим прирiкши його на голодну смерть. Це приклад тих перших слів, що виникли в українській місцевості. Повірити в подібне походження дуже складно. Я робив спроби говорити подібними базисними промовками з дитиною, якій тільки пiвроку, і вона мене розуміла. Це мова, яку діти сприймають не на рівні свідомості: вона витікає з самого народження. У нiй одночасно єднається все: звук, бачення, жест, виголос. І коли застосовуєш вульгарну мову, тобто саме ту первинну, просту, нерозвинену, то повертаєшся до своїх витоків. До речі, в ній не було того смислового бруду, що панує в сучасній мові. Зараз відбулася значна деформація свідомості: ми практично живемо в умовах формальності та перекручених понять.

«Є такий вислів – «іди к й****ій матері». Це не лайка. Це побажання голодної смерті»

Про сучасну систему освiти Чоловік здобув фахову освіту з географії. Коли проходив практику і безпосередньо вже працював, на щастя чи нi, йому не довелося зіткнутися з Болонською системою. –Будь-яка річ, система знаннь стане впригоді, якщо вона розвивається всередині суспільства і має природне походження. І погано, якщо це запозичуються без глибинного осмислення або, як в нас, взагалі без нього. В цілому сучасна система навчання«шаблонує» людей, насаджує стереотипи, і ті студенти-першокурсники, які мають конкретні здібності у тій чи іншій галузі, просто втрачають будь-який інтерес до обраного фаху до закінчення навчального процесу. Маю багато знайомих, котрі після школи не подавали документи до університетів, а займалися відразу улюбленою справою: хто йшов працювати, хто присвятив свій час мистецтву. Але потім вони, отримавши життєвий досвід, вступали до вишів, але винятково, щоб отримати формальну «бумажку» про освіту. Про мистецтво Нецензуру складно назвати мистецтвом. Але у книжці «Речі бранні» Ростислав Шевченко для дослідження обрав саме українські матюки, так би мовити, тему нині актуальну. №3, 27 березня 2013

– Якби я не написав «Речі бранні» то, мабуть, з’їхав би з глузду, тому що неможливо все те, про що дізнався, тримати в собі. Справа в тому, що ця тема є малодослідженою, а тому і вельми цікавою. Наштовхнув мене на подібну ідею, певною мірою, Лесь Подерев`янський. Перше слово, за яке я зачепився, було «піхва». Як правило, після перших напрацювань виявилося, що подібні слова є емоційно забарвленими та переважно стосуються вбивства. Якщо прослідкувати історичне походження, то вони всi відображають емоції життя і смерті. Українська мова, у силу своєї консервативності, зберегла в нерозвиненому вигляді первинне значення «бранних слів», завдяки чому можна прослідкувати подібностi до іноземних мов. Про самовираження Чоловік упереджено ставиться до будь-яких узагальнень і не заперечує, що вважає себе не «таким, як усі». – Знаєте казку про вогонь, воду і мідні труби? Якщо вдуматися, то кожна людина повинна в своєму житті до чогось прагнути. Того, хто не має якихось таких «поривань», складно назвати повноцінним. У казці стверджується, що людина має докласти певних зусиль для того, щоб

«Якщо чесно, то зараз я відчуваю потяг до педагогічної діяльності. Але так склалося, що тема мого дослідження взагалі не стосуюється анi географії, анi тієї ж економіки галузей, у яких я фахівець» досягти бажаного. Нічого не дається в готовому вигляді. Ці зусилля – це горіння в огні. Людина долає якісь перешкоди. На цьому шляху можна згоріти, а можна пройти вогонь, і поринути у воду. Після досягнення своєї мети, людина втрачає інтерес до боротьби, а так недовго і «втопитися». Врятувати від цього може тільки вогонь: знову боротьба. Потім прийде те, що називається авторитетом – мідні труби. Однак у цьому найбільша загроза, бо в трубу, як правило, стрімко вилітають. Звичайно, потрібно знати собі ціну, але й інші люди – не гірші. Про Полтаву Чоловік орендує приміщення друкарні у підвалі ПНПУ Друкує Ростислав переважно те, що дійсно цікаво, і те, за що, звісно, платять гроші. У своїй діяльності рекламою, як такою, не користується. Полтава – це Полтава: тут реклама не працює. Коли тебе знають, коли ти нормально ставишся до людей,

«Якби я не написав «Речі бранні», то, мабуть, з’їхав би з глузду: неможливо все те, що дізнався, тримати в собі»

то клієнти самі знаходяться. Я іноді беру папір на кілька тисяч гривень, попередньо не заплативши. Постачальники інколи навіть не запитують, коли я здійсню виплати: знають, що я не перетримую з оплатою. Про авторитети Серед світу письменників Ростислав знайшов своїх «лідерів думок». – Це, у першу чергу, і Шевченко, і Франко, і Ліна Костенко. Також Лесь Подерев`янський. Талановитий художник і поет. Але він швидко набридає через ті самі бранні. Завжди потрібно відповідати за свої слова та за їх вплив. Про останні книги Чоловіку складно згадати останні прочитані ним книги. Але відзначає «Листя землі» В. Дрозда та «Роксолану» С.Назарука. – «Від корочки до корочки» останнім часом нічого такого не читав. Я швидко перегортаю сторінки і відшуковую цікаві та корисні моменти. Інколи читаю по-своєму... Іноді опрацьовую переклади, а точніше те, що допомагає переосмислити вже раніше відомі тексти. Олена Костиря

27 березня 2013, №3

Як Вас розуміти? Література розвивається надто стрімко, аби це могло залишатися непоміченим. Нові «словечки» в суміші із «закниженими» термінами вже давно не новинка для потенційних книголюбів та продвинутих бібліофілів. Певні вихоплені з цього божевільного «бук»-контексту вислови презентуємо вам у постійній рубриці «Was ist das?».

Симулякр – термін постмодерністської філософії, який означає зображення, копію того, що насправді не існує. Сьогодні розуміється як культурне або політичне утворення, що копіює форму вихідного зразка. Копія може бути чого завгодно і яких завгодно смислів.

Дискурс – у широкому сенсі складна єдність мовної практики і надмовних факторів, необхідних для розуміння тексту, єдність, що дає уявлення про учасників спілкування, їхні установки й цілі, умови вироблення і сприйняття повідомлення.

Перформатив – мовні акти, рівноцінні вчинку.

Чикліт (chick-lit) – жанр масової літератури, назва якого перекладається як «література для ціпочок», «дівчаче чтиво» або ж «чтиво для дівуль». На відміну від дамських романів, чикліту притаманна самоіронія, використання споживацьких стереотипів глянцевих журналів, а любовна лінія тут не є центральною: для героїні важливе не лише особисте життя, а й кар’єрний успіх.

Алюзія – використання в мові широко вживаного вислову, що натякає на який-небудь загальновідомий історичний, літературний або побутовий факт.

Контекст – відрізок, частина тексту писемної чи усної мови з закінченою думкою, який дає змогу точно встановити значення окремого слова чи виразу, що входять до його складу.

Технотрилер – жанр художньої літератури, що досліджує взаємодію людини з реально існуючими технологіями, а насамперед – фатальні помилки у цій взаємодії, що призводять до техногенних катастроф.

Покетбук – електронна книга.

Мережева література – різновид літературного мистецтва, який характеризується залежністю тексту від цифрового носія, а це, в свою чергу, надає можливість створення нелінійних структур і створює підґрунтя для залучення мультимедії в літературний текст.

Маскульт – масова культура, попкультура, «народна» культура, популярна і переважаюча серед широкого прошарку населення в даному суспільстві.

Бриколаж – термін, що використовується в різних дисциплінах, у тому числі в образотворчому мистецтві і в літературі, що означає створення предмета чи об’єкта з підручних матеріалів.

Інтертекст – співвідношення одного тексту з іншим, діалогічна взаємодія текстів, що забезпечує перетворення сенсу в заданий автором.

Парадигма – метафізичні компоненти, що визначають найфундаментальніші теоретичні і методологічні принципи Інтерпретація світорозуміння.

Рефлексія – звернення уваги суб’єкта на самого себе і на свою свідомість, зокрема, на продукти власної активності, а також будь-яке їх переосмислення.

– роз’яснення, тлумачення відносно наукових та літературних текстів.

Конотація – сумарне чи тотальне значення слова, як описове, так і емоційне.

Рецепція – запозичення і пристосування даним суспільством соціологічних і культурних форм, принципів, інститутів, що виникли в іншій країні або в іншу епоху.

Слова збирав Антон Пістряк №3, 27 березня 2013

Публіцистика

НЕчитабельна НЕзалежність Читати в Україні стало не модно. Й це звучить не як проблема, а як діагноз. Бо, крім цього, в Україні ще стало не модно слухати музику, дивитися фільми, захоплюватися живописом, тобто проявляти які-небудь культурні інстинкти. Ну добре, припустимо, що таке твердження надто категоричне. Але, якщо взяти середньостатистичну культурологічну орієнтацію українця, реально стає страшно.

кби мистецький продукт для нації в нас обирали за принципом виборів до Верховної Ради, маю на увазі більшістю голосів (і, боронь Боже, із застосуванням вигадливих маніпуляцій та фальсифікацій!), то на прохідних місцях опинилися б приблизно такі «кандидати»: 1. Група «Бутирка» та інші представники «життєвої» заґратованої музики. 2. Гламурно-пікантне дамське чтиво (разом з усією негативною конотацією слова «дамське»). 3. Високобюджетний голлівудський блокбастер з елементами еротики. На цьому мистецькі смаки придушеного жорсткими реаліями життя українця, для якого бабло – ніяке не зло, а абсолют й екзистенціальна вища ціль, раптово вичерпуються. Ось така своєрідна національна патологія: байдуже, що за душею, основне – щоб в кишенях вчувався приємний металевий подзвін монет або магічний шелест карбованців. Бажано тих, де зображено невловимого мандрівного філософа. До речі, цікава іронія: на найцінніших українських купюрах

27 березня 2013, №3

розміщують портрети письменників. Отже, потенційно кожен може сказати, що завжди носить з собою Франка, Шевченка, Лесю Українку, а особливо заможні похизуються згаданим вище Григорієм Савичем. А були ж часи, коли українці читали… Одна з небагатьох речей, за які я люблю Радянський Союз, – це глобальний, навіть дещо маніакальний, інтерес до книги. Тоді читали всі, незважаючи на соціальний статус, вікові ознаки, кількість вільного часу й подібні параметри. Невдовзі, щоправда, така літературна жага швидко атрофувалася, натомість з’явилася ще більш маніакальна, безсоромно збочена пристрасть до легкого збагачення. Читач радянського зразка з усіма його вадами й чеснотами – вимираючий вид. Та все ж навіть нині трапляються окремі екземпляри (а по-іншому через рідкісність їх назвати складно), що наче прорвали жорстку «совкову» блокаду й вискочили на поверхню нашої такої молодої, але вже такої грішної держави. Сам знаю чолов’ягу середнього віку, будівельника, з усіма алкогольно-пишномовними

наслідками, який, втім, між роботою, поміж чорновою «битовухою» й періодами, коли життя здається нічим не кращим від собачої купи, підчитує «Майстра й Маргариту»… Інший плюс Союзу в тому, що це був час, коли не дуже переймалися над тим, що обрати: книгу чи буханець хліба. Радянська цінова політика щодо цих невід’ємних атрибутів життя була більш ніж гуманною. Обиватель «червоної» країни з легкою душею міг придбати й те й інше. Без особливої шкоди для власного гаманця. Таки було щось магічне в тій епосі, коли, за умов абсолютної бездарності солідного відсотка «великих» письменників, книги йшли до друку величезними тиражами, а потім швидко розкуповувалися. До того ж, добровільно й свідомо, на відміну від багатьох інших продуктів радянського ринку. Мої батьки зібрали приголомшливу, як на мене, колекцію книг: приблизно в 300 – 400 екземплярів. Щоправда, вони постійно переконували, що збірка мала. Мовляв, в інших людей вдома є цілі бібліотеки. Для мене й подібне домашнє зібрання було величиною космічного

масштабу. Адже мені може не вистачити й життя, щоб мати бодай таку. Та й не тільки мені. Ця перспектива не надто реалістична для будь-якого маленького українця, який постійно обирає між салом і видовищами. І чомусь завжди обирає сало. Ситуація з літературними поціновувачами в нашій країні чимось нагадує великий спорт: рано чи пізно настає момент, коли вони завершують кар’єру, скопом складають книги в шафи й переходять зі сфер ідеалістичних у матеріальні. Найболючіший недуг нашого соціуму полягає в тому, що читання перетворилося з форми пошуку духовних цінностей в егоїстичне самовираження й самовдоволення піжонства. У молодіжних колах ситуація з літературою взагалі плачевна: одні не читають зовсім нічого, інші осилюють 2-3 книжки на рік. Є ще третя, по-своєму унікальна група, в якій читають все підряд. Це ті самі літературні піжони, для яких читання існує винятково заради читання, без сенсу, без пошуку відповідей, без особливого задоволення. Читають вони переважно для того, щоб попонтуватися перед друзями: – А я прочитав Єшкілєва! – Єшкілєва? А хто це? – Єшкілєв – це як Іздрик, тільки філософічніше. – Іздрик? – Ну Іздрик це як Прохасько, тільки заплутаніше. – Прохасько? – Ну це як Андрухович, тільки… – Андрухович? Знаємо, знаємо. Це той, що написав шось про нелюбов до москалів. Класний мужик. Ще матюки інколи пише. Слухай, прикольне ти читаєш! Це, звісно, дуже умовна схема, але приблизно так і читають ті, кого патетично називають майбутнім країни. Для них – що Андрухович, що Прохасько, тільки літери різні. Згодом всі українські й зарубіжні письменники в їхній уяві зіллються в єдиного автора, в один великий безсюжетний постмодерністський твір, а далі невибагливий читач про них просто забуде.

Унікальність нашого юного покоління в тому, що любов до літератури в нього проходить чомусь так швидко, як і перша закоханість. Здається, ніби й почуття сильне, стійке, а потім – бац! – і все якось минає. Залишається тільки спогад, кілька прізвищ у голові та шанс принагідно похизуватися своїм літературним минулим. А хіба може бути по-іншому? Адже потяг до читання в юнацтва фактично підпільний і в дечому підсвідомий. Його планомірно вбиває школа, де для вчителів літературний процес закінчився разом із розвалом Союзу й вони не здатні зорієнтувати дітей в сучасній літературі, а відтак - не можуть пояснити, де ж шукати життєві істини, характерні для нового покоління. Добре «допомагають» також батьки, не навчені сприймати не лише непристойну лексику, але й інші, продиктовані вимогами часу, вільності в літературі, а тому скептично ставлять до кожної книги, що пов’язана з сучасним літпроцесом. Тому й не дивно, що рано чи пізно зацікавленість в книгах зникає, залишаючи якусь чорну діру в душі, яку вже ніколи не заповнити, хіба що замаскувати за допомогою продукованих псевдокультурою ерзаців. Є ще інший популярний варіант: забути про книгу зовсім. Побрити голову для хлопців, нафарбуватися до непізнаваності для дівчат. Слухати «блатнячок» для перших та солодкоголосих апетитних мачо й мріяти про «папіка» для других. Усе одно потенціалу їхніх кумирів вистачає максимум для того, щоб заримувати щось на зразок «любіл – убіл – дібіл» і заразити цими геніальними римами своїх фанів. «Кнігі – ета прошлий вєк», – такою є їх універсальна культурологічна формула. Вони в новому віці дикунських тусовок, сексуальної розкутості й свободи. Вони – об’єктивна реальність, закономірність, аксіоматичне породження суспільної моралі, що давно похилилася, як і не снилося Пізанській вежі. Проте, як люблять запевняти нас

політики, вихід є, а тому не все так погано в нашому домі. Якщо відкинути безнадійно втрачене покоління нечитачів, а їх, на щастя, не так і багато, то залишається значна маса населення, яка все ще може повернути Україні реноме читаючої країни. Для цього не треба перевертати планету, а просто мати мінімальний інтерес до книг від кожного. Було б бажання, а книга якось знайдеться. Але біда в тім, що того бажання як не було на початку незалежного шляху, так не має й до сьогодні. Ну не читаємо ми – й крапка. Як за якихось 15 – 20 років все так радикально змінилося – загадка. Хоча, може ключ до неї лежить на поверхні? А може насправді ми читаємо? Може просто наше чтиво ультраелітарне, архіфілософічне, приховане від очей нелюбих заздрісників? І наша словесність – це й вигадливі верлібри поета Чехова, й драматичні твори Ахмєтової, й байки Гулака-Артьомовського, який в силу другого складника свого прізвища порожняка не жене. Література все переможе, якщо перефразовувати перефраз відомої цитати про красу. Не хочеться завершувати погано. Нехай «чорнушний» кінець залишиться для чесних національних телеканалів, які не втомлюються зомбувати бідолашних українців. Я ж особисто, наприклад, вірю, що у взаєминах нашої нації з книгами все ще може змінитися. Будьяка велика справа починається з чогось малого. А після кожного, навіть найстрашнішого занепаду, настає Відродження. Врешті-решт, існує ж питомо українська здатність воскрешати те, чого нібито воскресити вже не можна. Так було з українською державністю в 1991-му, так було з національною свідомістю в 2004-му. І чому б одного дня в українцях знову не прокинувся притлумлений потяг до книжки, до рідного слова, до рідної історії, до себе прямо в душу, туди, де заховалася та перша нелегальна, заборонена, але така природна й така необхідна любов? Олексій Мельніченко

№3, 27 березня 2013

Журнал про журнал

Часопис, що вміє розставляти крапки над... У час гонитви за креативом кожен бізнесмен розуміє: як назвеш корабель, так він і попливе. Неважливо що це: цукерка чи новий блокбастер. Удалий заголовок – півсправи. Як на мене, то давно не новий для любителів «інтелектуальної їжі» журнал, який мені надана честь оглянути, має чи не найоригінальніше ім’я. Таке собі з українським автентичним присмаком. Культорологічний часопис «Ї» «поплив» до мене у руки неодразу: довго висіли відкритими електронні версії видання. Не стала мудрувати - почала майже із середини. Номер 46-ий (за березень 2007) із наявних на сьогодні 70 мене, як молодого малодосвідченого студента, зацікавив назвою. «Культ молодості» спочатку здався мені просто «молоднявою» шрукатуркою на забронзовілих

27 березня 2013, №3

нікому нецікавих темах. Але навіть обкладинка вибила у мене стілець з під того, на чому я зазвичай сиджу =). Взявшись за цей, скажу вам, об’ємний часопис о 9-ій вечора, ледь відірвалася від читання о 5-ій ранку (не судіть суворо, я дещо повільно читаю). Першими в очі впали чудернацькі норми правопису. Не те щоб я ніколи такого не бачила, але далеко не кожне видання може дозволити собі писати «Инколи» або «скінГеди», хоча це й доволі популярні варіанти. Передмова до номерів часопису пишеться українською і транслітом або, ще як її називають, латинницею. Чесно зізнаюся, спочатку і не збагнула, що то за іноземна писанина, а потім, коли вже розрізнила знайомі слова «заморськими» літерами, зрозуміла у чому справа. Переходячи до змісту

матеріалів скажу, що сподобалася така собі прямолінійність видання: не встигла я зайти у море журналістської «води» й по перше речення, як тут на тобі: відразу до справи. Трохи жорстку, але до кінця кожного матеріалу розумію, що правду вдається проковтнути невідразу. Кожен автор як лікар: тисне на своє. Але знає на що. Змістовна прямота підсилюється й лексичною: без нецензурщини, звісно, але нові «слівці» ви там точно побачите. Автори не соромляться називати речі своїми іменами, бавитися суржиком (наприклад, писати «мєнти» чи «совєтський»), аналізувати речі відповідно до реального перебігу подій. Публікації спочатку змішувалися у голові: жодних рубрих і вказівок на те, що ж ти зараз прочитаєш. Та й плутатися є в чому: роботи у часописі

різні: від легких подорожніх нарисів до серйозних аналітичних та наукових статей. Приємно, що авторами журналу є іноді абсолютно полярні у поглядах і манері письма люди. І до всього цього, часопис долучає дописувачів різного віку й не лише з України. Узагалі, я вважаю, що таке видання як гарна книжка: можна перечитувати не раз. Тим паче, що там є над чим подумати і що поінтерпритувати щораз наново. «Ї» - одне з небагатьох видань, яке підштовхує «погуглити»: іноді, читаючи його, відчуваєш себе неосвіченим, темним і далеким. Ні, мова публікацій більш ніж доступна, але якась маленька цитата, фактик, історичний екскурс може розкрити якісь нові цікаві горизонти. Деякі номери журналу – тематичні: присвячені українським містам. Також у видання є власний сайт, де, окрім влесне часопису, є багато чого цікавого. Особисто мені цей електонний ресурс допоміг у моїх перших «наукових» пошуках. Є ще одна цікава особливісь видання: до більшості публікацій подається коментар, який будь-хто з відвідувачів міг залишити під матеріалом у його ще недрукованому вигляді на сайті. Що ж до формальностей, то часопис було засновано ще в доукраїнському 1989. Головний редактор — Тарас Возняк. Почитати раджу всім, кому хочеться глибше розуміти себе, світ та себе у світі, і просто для саморозвитку, звісно. Лінивим читачам: не лякайтеся того, що він об’ємний (понад 200 сторінок як не як). Не момітите, як занирнете у нього з головою. =) Аліна Смутко

Спецтема

«Підвісити» – значить подарувати «Віддай - якщо можеш, візьми - якщо хочеш!» – такий девіз отримала акція «підвішена кава», яка з`явилася в Італії і вже встигла стати там традиційною. Незвичність полягає у тому, що купуючи собі каву, клієнт може оплатити ще одну порцію, тобто «підвісити», залишити її для будь-кого. Згодом ця послуга поширилась на інші товари і почала функціонувати у різних країнах. Дібралася вона з часом і до України. Тож недивно, що популярною на «підвішення» стала й книжка. На жаль, не кожен має змогу придбати книгу, яка подобається: останнім часом це недешеве задоволення. «Підвішена книжка» – це не комерційний проект, а навпаки: безкорисливий подарунок, шанс зробити приємне ближньому. В Україні до Всесвітнього руху «Віддай – якщо можеш, візьми – якщо хочеш!» долучилося видавництво «Грані-Т». Той, хто має бажання і можливість, може «підвісити» будь-яку з книжок видавництва для тих, хто насправді цього потребує. Щоб взяти участь у цій акції, варто лише зайти на сайт видавництва «Грані-Т» і обрати книжку, оплативши її вартість разом із поштовою доставкою. Також тут можна «зняти» книгу, зайшовши в альбоми «Підвішені книги» на сторінках соціальних мереж. Недоліком цієї акції є лише те, що проводиться вона в мережі Інтернет. Хотілося б, щоб «Підвішена книга» була традицією й нашого міста. Але виявилося, що у книгарнях Полтави такої акції немає, а для деяких вона зовсім невідома. Продавці-консультанти говорять, що попит на книги упав разів у 10, а чим це зумовлено – незрозуміло. Тому «підвішувати» їх здається взагалі неефективною справою. Оксана Кузьменко

№3, 27 березня 2013

Погляд

Написали – Відзняли – Забули... Виходжу з кінозалу після сеансу щойно презентованого в Україні блокбастера. «НУ ЧОМУ ВОНИ ЗАВЖДИ ПАСКУДЯТЬ КНИЖКИ, ЦІ АМЕРИКАНСЬКІ РЕЖИСЕРИ?!» - рве на собі волосся молодий «книгоман». Я радісно усміхаюся – добре, що не читала однойменну книжку перед показом фільму: думаю, теж була б розчарована. Навіть не беруся з’ясовувати причини цього феномену, але зроблю спробу укласти таку собі ТОПдобірку кінострічок моїх «сподіваннь-реальностей». ТРИЛОГІЯ «ВОЛОДАР ПЕРСТНІВ» – Книга – фільм – гра. Першим каменем «спотикання», як на мене, ну прямо-таки світового масштабу став «Володар перстнів». Роман є другим у світі бестселером, кількість проданих примірників якого перевищила 150 млн. В українському варіанті книга має 6 різних перекладів. Касові збори трилогії не поміщаються на циферблаті калькулятора. Актори, що знімалися у стрічках, здобули неймовірну світову популярність. Скільки б ролей не переміряв на себе Елайджа Вуд, все одно шанувальники на вулиці, благаючи про автограф, кличуть його Фродо. Маловпізнаваним можна назвати лише Енді Серкіса (Голум), але його «прєлєсть» стала епохальною фразою навіть для тих, хто ні фільмів, ні книжок про

27 березня 2013, №3

Середзем’я й в очі не бачив. Усе б то добре, але, окрім захвату та овацій, режисери отримали немало обурень і лайки на свою адресу. Ну самі розумієте: які масштаби свята, стільки й прибирати потім доводиться. Тим паче, що трилогія Толкієна спровокувала появу цілої субкультурної течії: шанувальники знали його книги ледь не напам’ять і вивчали самотужки ельфійську. Тому й не дивно, що багато кому недовподоби Галадріель у виконанні Кейт Бланшетт, чи то викликає здивування відсутність, здавалося б, значущих сцен. Говорячи вустами «табору противників» фільму: АнтипопсистЪ: Книгу люблю, а фильм нет. Много сделали не по книге, и наоборот, чего в книге было - убрали. Где знаменитая встреча хоббитов с Томом Бомбадилом? Куда убрали сцену, где Фродо вместе с остальными схва-

чен нежитью в могильниках?? Это самая клёвая сцена в первом томе книги!» Найзапекліший момент протистояння між «таборами» розгортається, хто б міг подумати, через членування фільму. Фанати обурені нелогічністю: одні частини надто насичені подіями – їх можна було розділити ще на кілька фільмів (натомість створюювачі змушені були просто викинути найцікавіше, щоб уміститися в ліміт кінотеатрського часу), а інші, натомість, - затягнуті й нудні. Мовляв, і не відбулося насправді нічого – дивився-недивився, а часу та грошей у гаманці не стало. Проте заперечити важко, що екранізувати ТАКУ епопею досить складно при всій майстерності режисера Пітера Джексона. Але 21, здається правильно порахувала, «Оскар» та ще дууууже багацько інших відзнак про щось

все-таки говорять. Наразі очікується поява ще однієї трилогії, що стане пріквелом до «Володаря...», - «Гобіт». І, пліткують, що крім трьох фільмів про мандри Більбо Бегінса, буде іще одна (дайте порахую, вже СЬОМА!) частина, зліплена з сяких-таких залишків Толкієнових нотаток. Та хоч би там як, а всі чекають на прем’єри і нишком знов чи то нарікають, чи то радіють з приводу бажання невтомного Джексона знімати все більше і більше. СЕРІЯ КНИГ ПРО ГАРРІ ПОТТЕРА – Книга – фільм - гра Номером другим, знову ж таки, як на мене, можна назвати цикл кінострічок фентезійного характеру, але вже іншого змісту. Історія про маленького чаклуна Гаррі Поттера теж викликала немало дискусій. Герой із фільму до фільму, із книги до книги усе дорослішав, а глячі/читачі разом із ним ставали все полярніші у своїх поглядах. Воно й зрозуміло. Казка про 11-річного хлопчика мала переважно лояльну дитячу аудиторію і, відповідно, сприймалася інакше. Хоча, зізнаюся, пам’ятаю період цього «хогвардського» буму: хворіли на поттеріану книгомани навіть предпенсійного віку. Але чим далі в ліс – тим більше дрів підкидав режисер Девід Йетс зі своєю командою. Незважаючи на численні невдоволення, екранізації близькі до книги і майже не мають кардинальних випущень чи змін. Винятком можна назвати останній фільм «Гаррі Поттер і Смертельні реліквії. Частина 2», який найбільше хибить. Та втілювачі виправдовуються катастрофічною нестачею часу для того, щоб показати усі тонкощі книги за якісь кілька годин. Мовляв, уже й останню книгу розділили на 2 фільми, а все одно всього сказати не змогли. Та основна проблема, як виявилося, далеко не в цьому. Я вирішила обрати цю систему «книжка-фільм-гра» через доволі цікаві причини, що виникли у моєму власному світі обговорення поттеріани. Так вже склалося, що майже одночасно ми з подругами вдалися до переосмислення книг Роулінг: і кожна робила це у свій спосіб. Хто читав, хто дивився, хто і те, й інше, але робити це

примудрилися трьома мовами! І що ж ви думаєте: це виявилися три різні історії. Не припускала я, що після скандальної публікації «Гаррі Поттер без певного присмаку» в газеті «Нью-Йорк Таймс» 2000 року ще постане проблема з перекладом цієї історії. Тоді відоме видання обурилося на американську версію англійського роману, так як те містило змінені назви солодощів, ігр тощо. Мовляв, американські діти по-іншому уявляють світ, аніж англійські, і мають своє розуміння речей - виправдовувалися американські видавці. І ось, як виявилося, у перекладачів наших та сусідніх російських зовсім різна вийшла англійська. Тішить мене той факт, що наш відповідник ближче до оригіналу за звучанням. Опісля з’ясування усіх деталей ми, читачі, все ще не можемо зрозуміти, чому ж факультети Гафелпаф (англ. – Hufflepuff) і Рейвенклов (англ. – Ravenclaw) виявилися російським Пуфендуєм і Когтевраном? Чому ж все-таки Северус СНЕГГ замість Снейпа (англ. Severus Snape)? Хоча, як відкрили мені таємницю, цьому персонажу дісталося найбільше: у різних російських перекладах він і Снегг, і Снейк, і навіть Злодеус Злей! Ну і найбільше подиву викликав російський варіант англійських «горокрасів» - «крестражей». І, відпоівдно, це все позначилося на дубляжі фільмів різними мовами. От тут, я скажу, веселого мало. Говорять, що українські фани Поттера іноді на форумах ледь розуміються із шанувальниками, що читали варіант «велікім і могучім». ШЕРЛОК ХОЛМС - Книга – фільм - серіал - симфонія Третій орден передаю не те що серії «книга-фільм», а цілому царству, яке створили образи іншого автора. Два американські фільми (третій уже знаміється: прем’єра планується на 2014), англійський та радянський серіали, навіть кіносимфонія і, увага!, 56 оповідань і 4 повісті у виконанні сера Артура Конан Дойля. Шерлок Холмс, як персонаж усіх цих втілень, щораз викликав підвищену цікавість публіки. І власне друкаований варіант детектива кінця 19 – початку 20 століття, і радян-

ський серіал 1979 року, і американські бесселери 2009 та 2011 років здобули шалену популярність. І, що цікаво, жодне із названих втілень не втратло її й досі. Але не без ложки дьогтю. Радянський варіант, який отримв звання найкращої екранізації історії про слідчого і його напарника Ватсона на Батьківщині самого героя, зараз піддають неабиякій критиці. Мовляв, не реалістичний у Ігора Маслєннікова (режисер радянської стрічки) вийшов Холмс: занадто аристократичний і правильний. «Але іншого тоді і не знали!» - захищають серіал прихильники і наріакають, що американський варіант робестив глядача брутатьним п’яницею, а не справжнім конандойлевським героєм. Режисер американського варіанту Гай Річі відхрещується від інших закидів: якби не Роберт Дауні-молодший, який виконує роль Холмса, стрічка була б провальною. І все це не через талант актора, а лише через його харизму і шеренги прихильниць. А про британський серіал, як на зло, взагалі ніхто й не знадує, наче його й не було зовсім. Хоча екранізація була створена у Старій Англії і трансював її сам ВВС! Але, певно, на це факт вплинув обсяг видовища: всього 6 серій. Лише 1+1 подали руку допомоги нашому глядачеві і цієї зими продемонстрували у своєму ефірі кілька серій. Популярнісь в Україні проект деяку все ж таки завоював, але пов’язують її чомусь не з «дедуктивним» Холмсом, а з його вірним Ватсоном. Його, як не як, зіграв Мартін Фрімен, який буквально ще восени вирушив у «несподівану подорож» Середзем’ям в українських кінотеатрах в образі згадуваного Більбо Бегінса. От наш глядач і клюнув. Поціновувачі ж повістей сера Артура не вступають у суперечку: напевно, щось вони все-таки знають. На одному із форумів, присвячених Холмсу, анонімний коментатор відписався: «Здається, ті, хто ніяк не можуть поділити титул крашого між американською і радянською екранізацією, чи то не читали, чи забули, як виглядає Холмс у самого Дойля. Заходився й перечитав. Впевнився, що точно ніхто його й в очі не бачив. Шкода». Аліна Смутко №3, 27 березня 2013

Подорож

КНИГАРНЯ »Є« За результатами цьогорічних досліджень компанії GfK Ukraine 15% українців читають щодня або раз на тиждень. Це непогана цифра. До того ж, мова йде лише про «паперові» книги.

Сьогодні говоритимемо про рай для справжніх бібліофілів. Це мережа книжкових магазинів Книгарня «Є», якість якої визнали на 15-му Львівському форумі видавців, надавши статусу «Кращої книгарні 2008 року». «Є» відрізняється від інших книжкових магазинів тим, що популяризує власне український продукт. А це справді рідкість. Ця книгарня підтримує не тільки споживача, а й книговидавця. «Є» - один із небагатьох магазинів, де можна знайти видання іноземними мовами: не лише зарубіжну класику, а й наших Андруховича та Забужко. Це говорить про різнопланову цільову направленість «Є». Розподіл продукції за здійснюється за різноманітними критеріями: уподобаннями читача, його віком, релігій18

27 березня 2013, №3

ними поглядами тощо. Не гонитва за матеріальним, а саме апелювання до духовних потреб покупця й збільшують кількість відвідувачів магазину. Та не у всіх містах можна відвідати книгарню: лише у Києві, Львові, Івано-Франківську, Харкові, Вінниці та Тернополі. Але відстань мало кого зупиняє, якщо чесно. Як-от і нас. 9:00. Переступаючи поріг, завжди подумки перераховуєш усе найважливіше, що аж ніяк не можна забути вдома. І Ви, певно, подумали про паспорт, гроші, квиток. Звичайно, але справа в іншому. Найголовнішим складником цієї поїздки був список із дев’яти пунктів: перелік омріяних книжок, котрі потроху назбирались за три місяці. Ну якби вже й загубився, хоча це неможливо, то все

одно кожен пункт був вже гарно вивчений. 12:30. – Через п’ять хвилин Харків, – оголошує на весь вагон провідниця поїзду «Одеса–Харків». Швидко знайшлася потрібна точка координат: вулиця Сумська. Очікували величезну вивіску, яскраві плакати, високі двері. Та ні, все мало досить простий вигляд: звичайні білі пластикові двері - прозорі крізь них добре видно світлий коридор, невелика кутова біло-червона вивіска «Книгарня BOOKSTORE», а з іншого її боку «Є». 15:54. Обережно, двері відчиняються. Ні, це не про метро, це каже внутрішній голос, перед тим як смикаєш ручку дверей на себе. Зовнішність не має нічого спільного з внутрішнім вмістом - розумієш, коли опиняєшся всередині. Пер-

ше, що відчуваєш, як пахне книгами, і кожна з них по-своєму. Людей сьогодні небагато. У залі для читання сидить літній чоловік, переглядає нове творіння Максима Кідрука «Бот». 16:10. Тут можна ходити годинами і не помічати плин часу: він наче зупиняється... Почуваєш себе мов на іншій планеті, відстороненій від шуму та метушні. Тут саме така атмосфера: є тільки ти і цілий світ книжок. Уся продукція розподілена на окремі групи. Кожна має своє місце у залі. Усього таких п’ять. Перший зал– колекційні видання. Водночас це й виставка рідкісних книг та журналів. Другий - основний– об’єднує колекційні та подарункові видання, групу новинок, «Топ 20» та «Книгарня «Є» рекомендує». Також у цьому залі проходять зустрічі, презентації, читання. Третій зал– величезна кімната, де можна знайти книги іноземними мовами: власне зарубіжні оригінали чи переклади українських видань. Четвертий – література для дітей. На відміну від інших книжкових магазинів, тут така присутня, і вибір її не обмежений «Тореадорами з Васюківки» та «Гаррі Поттером». І, нарешті, п’ятий зал – це фахові видання з політології, економіки, журналістики, психології, філософії тощо. Тут знаходяться також книги про різні хобі, диски з фільмами, аудіокнигами та музикою. 16:48. Відвідувачі обирають собі вподобану літературу, сідають у читальному залі й там уже остаточно визначаються з вибором. Немісцевих, до речі, можна легко впізнати: вони також із довжелезними списками,

«Найголовнішим складником цієї поїздки був список із дев’яти пунктів: перелік омріяних книжок, котрі потроху назбирались за три місяці» дуже подібними до нашого =) 17:00. Поруч стоять студенти. Дівчина хлопцеві: – Підсадив ти мене на Андруховича, от і допоможи тепер знайти «Лексикон інтимних міст». – А «Диявол ховається в сирі» прочитала?(здивовано) – Та вже за три дні одразу ж як купила! 17:27. До книгарні заходить Валентин Терлецький із дівчиною, яку представляє своїм менеджером. Усміхнений, він починає готуватись до презентації власної книги «Хмарочос». Валентин Терлецький — літературний критик, журналіст, письменник, поет, музикант. Народився в Запоріжжі. Закінчив Запорізький державний університет, філологічний факультет. З 1997 року працює журналістом, член Спілки журналістів України. У 1992 році заснував рок-групу «Декаданс», яка має сім альбомів, 6 відеокліпів. У групі Валентин співає, грає на кількох інструментах. Автор двох поетичних збірок: «Ключі від сутінок» та «Небесний оркестр». А його роман «Рок-н-рол, стакан, кохання»став переможецем конкурсу міського молодіжного роману «Графіті 2007». 18:00. Починається презентація. Людей не багато, але тут зібралися справжні поціновувачі творчості Те-

рлецького. – «Хмарочос» – це такий собі політичний трилер, роман-гротеск, попередження, – розповідає Валентин Терлецький. – Дуже складно переказати сюжет, тим більше алегорії, які я туди вмістив, але якщо коротко – це роман про свободу вибору, про спокусу, і, врешті, про спокуту, які кожна людина в той чи інший спосіб у своєму житті проходить. А ще – про силу людського духу. Коротше, прочитаєте самі (посміхається). Дуже важко віднайти щось своє, про що раніше ніхто не писав. Тим більше, що всього знати неможливо. От, наприклад, назва «Хмарочос». Я вже потім довідався що якийсь, здається, англійський письменник років сорок тому написав роман під такою назвою. Таке життя – все йде за спіраллю. Тут основне - привнести свій погляд, своє розуміння хай навіть у сотні разів повторювані сюжети. Можливо, цей погляд якраз і буде унікальним. 18:43. Наше «Є» добігло кінця, поїзд кличе назад. Рівень задоволення сягнув найвищої позначки. У руках тримаємо свої безсонні ночі – давно омріяні книжки. Посміхаємось і точно знаємо, що повернемося сюди іще раз.Обережно, двері зачиняються =) Анжела Малюк і Анастасія Хухрій №3, 27 березня 2013

Особистість

Питання до Василя Івановича Теремка:

– Що б Ви порадили студентові-журналісту? – Сильні тексти талановитих і мудрих людей. Читати багато. Не для заліку чи іспиту, а з метою самотворення. Не пізнавши певної кількості праць із філософії, культурології, психології, економіки, політології, неможливо зрозуміти життя і людей. Не читаючи якісних художніх текстів, неможливо осягнути світи, які навколо. Щодо фахового читання: моїм факультетом журналістики були нариси А.Аграновського та його книжечка «Зради єдиного слова». Були й інші автори, які писали приблизно на тому ж рівні. Завдяки їм зрозумів стандарти професії. – Хто, на Вашу думку, читає більше: діти чи молодь? – В обох вікових групах буває по-різному — про це є соціологічні дані. Думаю, замало читають усі. – Як можна популяризувати книги серед молоді?

27 березня 2013, №3

– Усвідомити, що читання — надзвичайно важливий проект самобудування. Вимогливий вибір того, що читати. А інформації про книги тепер достатньо. Проблема в мотивації, інтересах і відмові від інших зваб. – Як заохочуєте своїх студентів читати? – Акцентуючи увагу на книгах, які виручають у найкритичніших ситуаціях. Міркуючи над цим, зрозумів, що міг би зробити більше. – Яку літературу видавати простіше: художню чи наукову? – У редакційно-видавничому аспекті відмінності є: у художньому тексті важливі слово та образ, над якими доводиться іноді довго мучитися; у науковому — думка й аргументація. Принципова відмінність у масштабах ринку. Сильні художні тексти в Україні ще здобувають увагу, наукові — ні. То у Польщі кілька років

Василь Іванович Теремко — український видавець, педагог, журналіст, перший віце-президент Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів, директор видавничого центру «Академія». Народився 1956 року на Івано-Франківщині. 1978 року закінчив філологічний факультет Чернівецького університету. Згодом працював завідувачем відділу районної газети в Теребовлі, редактором обласної молодіжної газети «Ровесник» у Тернополі, першим заступником головного редактора газети «Киевские ведомости». Зараз – завідувач кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики Київського університету; викладає такі дисципліни: видавничий бізнес, редакторська майстерність, видавничі стандарти, економічна проблематика. Заслужений працівник культури України (2006). Лауреат премії імені Дмитра Нитченка (2005).

тому наукову працю із філософії було продано тридцятитисячним накладом. – Як Ви думаєте, що станеться зі світом, якщо із нього зникнуть книги? – Людство повернеться туди, де вже було, — у цивілізацію без книг. Не думаю, що там цікаво. – Як Ви відреагуєте, якщо раптом зникне вся Ваша домашня бібліотека? – Це було б надто сильним ударом. Щоправда, хороші книги з неї час від часу кудись діваються. Але, це добре — значить, хтось читає. На їх місце стають нові, хороші. – Які ваші улюблені книги? – Не назву жодної, щоб не образити інші. Вони мене виручали, рятували. У мене з ними багато життєвих історій. Сподіваюсь, будуть і нові.

Бачити світ

Автора! Автора!

tamron af70-300mm, iso 200, f\4.0, 1\160c

p Концерт до 8го березня біля ТРЦ «Екватор». Тато посадив на плечі свою маленьку шанувальницю Олега Кензова gelios 44-2 2\58, iso 200, f\2.0, 1\200c

p Літературні батли у кафе «Посиденьки». Поетка Олена Маляренко читає вірш про «котяче щастя».

p Каплиця Св. Юрія Переможця біля мого будинку. Така собі «антуражна» обдерта архітектурна пам’ятка. tamron af70-300mm, iso 100, f\4.0, 1\80c

Мільярди людей живуть на Землі, і кожен бачить цей світ по-різному. Наше світосприйняття, сформоване нескінченною кількістю факторів, знаходить своє відображення не лише у характерах і вчинках, а й іноді у вічному - мистецтві. Не важливо, у якому саме: малюванні, музиці, театрі чи кіно, літературі, фотографії тощо. І не таке вже й велике значення мають зображальні засоби: масло, пензлі, олівці або ж і «цифра». У рубриці «Бачити світ» надихайтеся та надихайте, презентуйте власні досянення чи дивіться роботи інших митців, незалежно від того початківець ви чи професіонал. Надсилайте свої малюнки, фото, вірші, прозу абощо із короткими коментарями про процес створення на O2magazine@ya.ru і ваші роботи прикрасять сторінки нашого журналу. А сьогоднішній формат – фотолюбительський, і відкривають рубрику світлни Аліни Смутко.

tamron af70-300mm, iso 100, f\4.0, 1\100c

Рубрика – «На старт!»

Людина: Аліна Смутко Техніка: Nikon D3000 Кредо: «Все що не трапляється - те на краще».

p Просто моя подруга Валя. випадковий кадр. Так би мовити, «пристрілювалася» перед автограф-сесією. №3, 27 березня 2013

Викладачі про...

Більше ніж

книга Щоб трішки зорієнтуватися в неосяжному асортименті літератури, студенти звернулися за порадою до лідерів думок, викладачів ПНПУ ім. В.Г. Короленка. Освітяни, у свою чергу, не просто перерахували список рекомендованої літератури, а говорили про вагомі, цінні для кожного видання, котрі стали подарунками долі, надихали. Тож, що варто прочитати, а що – ні? Слово викладачам.

Сергій Вікторович Шебеліст Книга-одкровення – роман «Три товариші» Еріха Марії Ремарка. Подобається тим, що в ньому добре розкрито світ чоловічої дружби та взаємин чоловіка й жінки. На тлі суцільної кризи міжвоєнної Німеччини люди не втрачають людського обличчя, щирості, взаємодопомоги і здатності любити. Книга-ідеал – «12 стільців» Іллі Ільфа і Євгена Петрова захоплює жвавим, динамічним сюжетом, блискучим літературним стилем авторів і високоякісним гумором. Книга-енергія – «Перверзія» Юрія Андруховича. Читаючи її, відчував неймовірне задоволення – естетичне поєднувалося з буквально фізичним. Просто радість якась була від цього твору. Одним словом, драйвовий роман. Якщо раптом зникне вся моя домашня бібліотека, я шкодуватиму за улюбленими виданнями, але їх насправді не так багато, тому розчарування не буде великим =). 22

27 березня 2013, №3

Марина Ігорівна Свалова Книга-розчарування. Я свідомо обрала цей пункт, не вказуючи ніякої книги, бо книга не може розчарувати: вона може тільки не відповідати нашим очікуванням, але неодмінно чогось навчить. Книга-несподіванка – збірка повістей Леопольда фон Захер-Мазоха «Венера в хутрі», яка подивувала дуже теплою і спокійною чуттєвістю. Книга-мрія. Колись напишу щось про своє дитинство. Книга-подарунок долі – повість-казка «Земля світлячків» Віктора Близнеця, бо вона навчила сприймати літературу поза «дитячістю» й «дорослістю». Книга-сльози – роман Володимира Лиса «Століття Якова», бо сльози, викликані книгою, котилися повільно й густо. Книга-одкровення – повість Рея Бредбері «Кульбабове вино», бо відчула, що на світі був іще хтось такий сумний і дивний, як я.

Леся Іванівна Лисенко Книга-несподіванка – Матвій Ганапольський «Кисло-слолодка журналістика» – не знала, що автор може так душевно балансувати між самозакоханістю і самоіронією. Книга-одкровення – Отар Чиладзе «Годорі». Це книга національного одкровення для Грузії. Цікаво дочекатись такого одкровення в Україні. Книга-депресія – «Хрещений батько» Маріо П’юзо. Місяців зо два не могла взяти в руки жодну книгу після неї. Навіть не готувалася до уроків у школу =). Книга-сльози – Василь Биков «Альпійська балада». Перше свідоме дівчаче «ридма-ридання» над книгою. Якщо раптом зникне вся моя домашня бібліотека, я… піду на її пошуки.

Світлана Василівна Семенко

Тетяна Іванівна Ніколашина Книга-одкровення – роман-есе Михайла Слабошпицького «Марія Башкірцева». Люблю талановитих людей, приклоняюся перед сильними особистостями. Це чудовий твір про трагічну долю талановитої художниці, яка мала літературний талант і зуміла закохати в себе Париж. Книга-відраза – більшість творів постмодерної літератури. Якщо вони мені не подобаються, я їх не буду читати і засмічувати свою душу. Книга-енергія – трилогія Всеволода Нестайка «Тореадори з Васюківки». Як не дивно, я завжди звертаюся до цієї книги, черпаю із неї енергію, подумки повертаюся в дитинство, і на душі стає легше. Книги-дарунки долі – романи у віршах «Маруся Чурай», «Берестечко» Ліни Костенко. Дуже люблю творчість Ліни Василівни і все, що пов’язано із цією поетесою. У мене її твори настільна книга, як і словник.

Книга-несподіванка – «Галина» Галини Вишневської. Ця книга у мої 22 роки стала для мене справжньою несподіванкою, котра відкрила мені очі на поняття «радянська система». Книга-мрія. На те вона й мрія! Її десь пише найталановитіший письменник Всесвіту! Книга-подарунок долі – «Прожити й розповісти» Анатолія Дімарова. Можливо, у цьому відіграла роль особиста зустріч і знайомство з автором та його дружиною під час проведення «Дімарівських читань» у незвичній неформальній обстановці, котра подарувала мені заряд позитиву в холодні грудневі дні на початку ХХІ століття. Книга-спогад – «Роксолана» Павла Загребельного. Коли я готувалася до вступних іспитів до тоді ще Полтавського державного педагогічного інституту, не могла відірватися від читання цієї книги, замість «зубріння» сухих правил з української мови, за що неодноразово отримувала на горіхи від батьків. Сьогодні це для мене світлий спогад про входження в доросле студентське життя. Книга-депресія – На моє щастя, жодна книга не асоціюється з таким станом. Можливо, тому що я по своїй природі оптиміст. Не хочеться навіть уявляти, як раптом зникає вся моя домашня бібліотека! Кожна книжка – це спогад, це частинка твого життя – від перших куплених батьками, подарованих закоханим у мене однокласником, до книг, куплених на першу стипендію…

Петро Григорович Рендюк Книга-розчарування – «Чорний ворон» Василя Шкляра. Такою «літературою» українського патріотизму не наростити. «Кацап’юги юрбою налетіли на мертвого – дрібні, кривоногі, але дуже мордаті, з пласкими, налитими кров’ю мармизами…» подібних образливих висловів щодо українців у російській літературі немає. Книга-одкровення – «Записки українського самашедшого» Ліни Костенко. Ця книга про те, що з нас витрясають душу: «Ми – бездомні у своєму домі. Ми – безпритульні у своїй країні». Книга-відраза – «Фройд би плакав» «королеви» безсоромності й неполіткоректності Ірени Карпи. Книги-сльози – «Власть в тротиловом эквиваленте» Михайла Полтораніна та «Ельцин. Кремль. История болезни» Олександра Хінштейна. Після таких книг течуть сльози: що з народом «витворили» й зараз маніпулюють такі собі «цари-Борисы»… Книга-енергія – Можна назвати багато видань Олега Роя. У цього автора відчувається певна енергетика, пов’язана саме з проблемами сучасного студентства, сімейного життя тощо. Якщо раптом зникне вся моя домашня бібліотека, то, говорячи про себе, – нічого страшного, майже все в ній перечитав! А щодо онуків – шкода – їм не дісталася!

№3, 27 березня 2013

Другий випуск альманаху «Кольорове коло» вже онлайн

Шукайте на http://vk.com/KolorKolo 24

27 березня 2013, №3