Стиль життя
www.visnyk.poltava.ua
№19 (1295), ПОЛТАВСЬКИЙ ВІСНИК
8 травня 2014 року
Вище щ за хмари, р, або Як «зняти іржу»
17
Високо в небі з рівномірним гулом линуть два літаки, і за кілька секунд на синьому тлі «проступають» цяточки завбільшки з макове зернятко. Спочатку вони тримаються разом, потім, як за командою, розлітаються навсібіч, минає ще трохи часу, і повітря розтинає гуркіт. Ніби віддалена артилерія, розкриваються вгорі парашути відчайдухів – учасників команд із повітряної акробатики. 1 травня вони зібралися на аеродромі «Майське», що поблизу Дніпропетровська, для того щоб «зняти іржу» після довгих холодів, а також підготуватися до встановлення рекорду України в категорії «Великі формації». Дорогою до неба «Із цього місця радіє душа», – каже Максим Горобець, повертаючи машину на довгу асфальтовану дорогу. Звідси шлях пролягає просто до аеродрому «Майське», там на парашутистів із Полтави та й усієї України вже чекають літаки, готові підняти їх за хмари. Дорогою полтавці Максим Горобець, Вадим Ликов, Євген Ковелюрін і Сергій Шулик, із якими їдемо до «Майського», розповідають про сучасний парашутний спорт і свій досвід: – У нашому місті людей, які займаються парашутним спортом більш-менш постійно, небагато, лише кілька чоловік, – каже Вадим. – Не набагато більше й в інших містах. Це заняття не з дешевих, до того ж стрибки з парашутом і побудова фігур у небі – екстремальний спорт. У Полтаві, в принципі, є парашутний клуб, але в нього трохи інше спрямування, там скоріше військовий нахил. Організувати базу і для спортсменів, і для новачків – справа непроста, тому й аеродром «Майське» дуже популярний. До того ж самі парашутисти вважають це місце одним із кращих в Україні за рівнем організації та забезпечення. Не без допомоги таких людей про нього дізналися й полтавці Сергій Шулик і Максим Горобець. Пригадують, що це захоплення почалося для них ще років сім тому, коли хтось із друзів знайшов в інтернеті інформацію про цей аеродром: – Зібрали всіх охочих спробувати, вийшло 13 чоловік. Найняли мікроавтобус, легкову машину і поїхали, – розповідає Максим. – Після інструктажів і всіх формальностей лишилося восьмеро тих, хто не передумав. Після першого стрибка – тільки ми з Сергієм. Вирішили проходити курс АФФ (навчання вільного падіння) і стрибаємо до сьогодні. Приблизно така ж статистика й загалом: із сотні людей, які роблять перший стрибок, надалі пов’язати себе з цим спортом вирішують одиниці. Причини прозаїчні: дехто вирішує, що, натерпівшись страху в небі, на «дропзону» (буквально – місце «викидання», зона, де виконуються стрибки з парашутом – прим. авт.) більше ні ногою, інші, може, й хотіли б, та заважає фінансова скрута, а хтось із самого початку ставив собі за мету стрибнути лише раз. Проте ті, хто вирішує продовжувати, лишаються тут надовго. Спортсмени-парашутисти, з якими ведемо розмову, і самі зізнаються: попервах було страшно. – Пік страху – перші секунди, коли ти тількино вистрибнув із літака, і до моменту, коли розкриється парашут, – їх не пам’ятаєш зовсім, – каже Максим. – Та, мабуть, потреба щоразу долати страх і змушує нас знову підійматися в небо. А Сергій додає: – Щоразу думаєш: навіщо я знову сюди лізу, я ж усе це вже бачив. Та коли вже вирішив і летиш, сумніви відразу забуваються. Страх у парашутистів, звісно, небезпідставний. Із бажанням ступити за борт літака борються всі інстинкти, адже природу не переконаєш, що за спиною навіть не один, а два парашути, які ще й мають автоматичний страхувальний пристрій, котрий у будь-якому разі розкриє парашут. Сім’ї спортсменів також часто поділяють це занепокоєння і намагаються відмовити від стрибка. – Рідні та близькі спочатку переживали за мене, – каже Сергій. – Та лише поки не привіз їх на аеродром. Після цього заспокоїлися. Навіть бабуся, якій уже 75 років, захотіла стрибнути, пройшла курс навчання, екіпірувалася, піднялася з іншими в небо. Також стрибок виконав 11-річ-
Поки професіонали зайняті своїми справами, тут же, на підвішених під стелею парашутних ранцях, новачки вчаться азів керування. А це зовсім не проста справа. Відома більшості аксіома про те, що для вдалого приземлення достатньо в потрібний момент висмикнути кільце, безнадійно далека від світу «спортивних» парашутів. У «спортивному» парашуті, власне, немає й кільця. Замість нього у нижній правій частині є сферична «бобишка», яку треба викинути від себе. Вона потягне за собою витяжний парашут, а він – основний. Шлях новачка, розповідають на аеродромі, починається із самого ранку, оскільки встигнути треба дуже багато. Спочатку – реєстрація та медогляд. Якщо лікар дає «добро», починаються теорія і практика. До першої частини входить пояснення найнеобхідніших у повітрі речей, тільки після цього – відточування навичок зі справжнім спорядженням. Є чимало цікавих премудростей, які просто не вмістить газетна сторінка або й уся газета. Однак на інструктажі тих, кому було б нудно, немає. Можливо, й тому, що інструктори вміють подати інформацію не як чергову лекцію, а як гостросюжетний пригодницький роман. Воно й не дивно: у них самих за плечима понад тисячу стрибків. Поки на землі «першоразники» слухають інструктаж, у небо підіймаються два літаки. На їхньому борту – 31 парашутист, і майже за 20 хвилин вони створять у небі симетричну фігуру.
А як же «івент»?
ний син Стасик, один стрибок – сестра, а дружина зробила аж 32 стрибки. – А я свою доньку майже переконав стрибнути, – доповнює Максим. Правда, непередбачувані ситуації все ж трапляються. Максим Горобець згадує: якось доводилося приземлятися водночас на двох парашутах. – Колись через холод виконував стрибок у рукавицях. І через це вже у повітрі ніяк не міг намацати «бобишку» (трохи менша за більярдну кулю сфера, яка «викидає» парашут). Почав знімати рукавицю, а земля все ближче. Нарешті впорався з нею, випустив основний парашут і побачив, що він якийсь нестійкий. Потім придивився і зрозумів, що їх наді мною два: поки знімав рукавицю, страхувальний пристрій самостійно відкрив запасний парашут перед основним. Відкидати один із них уже не було часу – висота була замала. Так і приземлявся на двох. За розмовою час минає швидко, і на горизонті вже видно широке поле злітної смуги, «парковку» для літаків, кемпінг і наметове містечко, в якому зупиняються гості. Це – аеродром «Майське».
Найменша держава Аеродром, у певному розумінні, магнетичне місце. І не тільки через те, що тут гарні краєвиди, чимало літаків і затишні будівлі. Таким його роблять люди. Завдяки спільноті ентузіастів, деякі з яких бувають тут протягом десятка років,
аеродром сьогодні справляє враження окремої маленької держави зі своїми неписаними правилами, табу та фольклором. До деяких звикати тяжко (наприклад до того, що слово «останній» слід забути, тут кажуть «крайній», така прикмета), про інші й замислюватися не доводиться. Якщо театр, на думку класика, починається з вішалки, то аеродром – із «маніфесту». «Маніфест» на аеродромі відносно спокійне місце. Другий поверх займають диспетчери, які керують польотами, на першому – парашутний клас, каси, кабінет лікаря і кафе. Епіцентр усіх подій за межами цієї будівлі. Зовсім поряд стоїть конструкція, котру всі називають просто – «синій намет». Назва насправді дуже умовна: загальна площа у неї більша, ніж шкільний спортзал. Із самого ранку тут вирує життя: надворі біля неї тренуються «фармацевти» – парашутистиспортсмени, які створюють у небі фігури (формації). Цього разу вони готуються до події, котру називають «зняти іржу», її тут проводять другий рік поспіль. Усередині «намету» кілька людей постійно зайняті – це складальники основних парашутів, а також ригери, спеціалісти, яким довіряють піклування про запасні парашути. В іншій «кімнаті» на великому телеекрані повітряні акробати після приземлення розбирають за пунктами відеозапис подій у небі: хто до фігури прийшов пізніше, ніж потрібно, хто зайняв не своє місце, а хто, навпаки, відпрацював чудово.
Подія, або як її називають парашутисти «івент», під назвою «зняти іржу» пройшла за планом. Хоча спортсмени реалізували й не все, що планували. Наприкінці першого дня головною перепоною вважали погоду – 2 травня гідрометцентр обіцяв дощ. І він таки пішов. Однак 1 травня парашутисти зробили кілька підйомів, під час яких зібрали фігуру з 30 людей. Олег Шаповалов, президент Федерації парашутного спорту України, рекордсмен світу, який керував побудовою фігури, результатами лишився задоволений. – На нашому першому тренувальному зборі цього року зібралися люди практично з усіх областей України, – говорить він. – Були тут як професіонали, так і спортсмени, котрі в таких заходах беруть участь уперше. Для нас це дуже важливо, адже це наша молода зміна. Також Олег Шаповалов подякував меценатам, без яких, за його словами, заходи такого рівня було б дуже складно проводити. Серед таких він особливо виділив учасників з Полтави, зокрема фірму «Кооп Полтава» Koop Poltava, власник якої, полтавець Сергій Шулик, брав участь у тренуванні і як учасник, і як спонсор. Отже, «іржу знято», спортсмени готові до рекорду, і, можливо, наступна стаття на сторінках «ПВ» буде присвячена вже команді рекордсменів України. У будь-якому разі «парашутна тема» не завершується, адже про людей, які приборкують повітряну стихію, розповісти треба ще дуже багато. Сторінку підготував Сергій ЛЕЩЕНКО