Народна творчість Буштино by Vladimir Topeha

Д. Копинець

НАРОДНА ТВОРЧIСТЬ БУШТИНА

Історико-етнографічний твір

Буштино 2008

ББК 63.5(4УКР) К 29 УДК 94(477.87)

Ця книга виходить у світ завдяки фінансовій підтримці меценатів: Чонки Ярослава Васильовича, головного лікаря Української алергологічної лікарні, кандидата медичних наук, першого віце-президента Європейської комісії по спелеотерапії при ЮНЕСКО, Гаврилко Петра Петровича, директора Ужгородського комерційного коледжу, заслуженого працівника освіти України, кандидата економічних наук, члена президії асоціації вищих учбових закладів готельного господарства та туризму України. Дуда Володимира Івановича, начальника відділу освіти Тячівської райдержадміністрації. Підгурного Михайла Михайловича, директора благодійної місії „Промінь на сході” Тому автор складає найщирішу подяку за їх щедрий внесок у цю справу. Ці люди живуть на землі не лише для себе, а разом із автором книги дають можливість прийдешньому поколінню дізнатися про усну народну творчість Буштина, про народних умільців, колишніх і нинішніх, та їх ремесла.

Доріг легких я не шукав, Тому з путі не збився. Я манівцями не блукав, А працею гордився (Андрій Габор)

Від автора Немало з того, що зображено в книзі “Народна творчість Буштина”, я пережив сам ще малим хлопцем за часів Чехословаччини та Угорщини. В своїй праці я намагався відтворити сьогоднішньому читачеві і нащадкам історію наших предків. А вона зберігається для нас не тільки в книгах і документах, але і в народних традиціях і звичаях, у повір’ях, знаряддях праці, одязі і помешканнях, у пам’ятках давнини, в легендах, піснях, і оповідях, тобто в цілому комплексі надбань духовної і матеріальної культури. І це незважаючи на те, що всі завойовники нашого краю намагалися понівечити, а то і знищити культуру, звичаї й традиції наших краянь. Всі змальовані в книзі події відбуваються в рідному Буштині, а зразки усної народної творчості взяті в старожилів, людей, яких я знав з дитинства. Мрія створити цю книгу виникла в мене давно, але лише в 2002 році я відважився довірити свої думки, спогади, образи читачеві. Мені, етнографу, для написання першої частини книги "Усна народна творчість" більше року доводилось зустрічатися з старожилами Буштина, щоб вони переказали мені найкращі з народних пісень, приповідок, легенд, оповідей та бувальщин, які я уважно записував і систематизував. Збираючи цей матеріал, я намагався з допомогою своїх співрозмовників проникливим, уважним зором сягнути у далеке минуле нашого славного Буштина. Бо етнографічна робота немислима без постійного спілкування з людьми. Готуючи матеріал для другої частини книжки "Народні умільці та їх ремесла", мені доводилось по кілька разів зустрічатися з представниками відомих династій буштинських народних умільців, які славились не тільки в рідному Буштині, а і далеко за його межами. Шановний читачу! Ти зустрінешся в цій книзі з відомими династіями в сільському господарстві і людей у білих халатах, і з династією буштинських ковалів, різьбарів, рибалок, лозоплетів, бокорашів, жерстяників, слюсарів - механіків, колесарів, столярів, листонош, бондарів, ткаль, вишивальниць, про відомих художників та цілий ряд інших професій. В третьому розділі мова піде про архітектуру і скульптуру. Мова піде про пам’ятники й храми та про хрести, що красуються по всіх куточках селища.

Передмова З ЯНГОЛОМ НА ПЛЕЧІ Краєм світу, уночі, при Господній, при свічі, хтось бреде собі самотньо із янголом на плечі. Іван Малкович Від Бога йому дано багато: віру, яку довгий час змушений був таїти; пісню, яка його окрилює і якій він допомагає злетіти на крила власним голосом; руки, які все вміють робити; стійку пам’ять роду, що посилює інтерес до минувшини, добре чуття слова, яке допомагає відкривати в казках, легендах, піснях, прислів’ях голоси предків, їхній досвід, духовні цінності; а ще нагородив його Всевишній невсипущою працьовитістю, що спонукає рано вставати й не марнувати часу. Усе свідоме життя Дмитро Михайлович Копинець працював учителем, передаючи молоді набутки знань з фізики й математики. Але не відмежовувався від бурхливого потоку життя, уважно придивляючись, що воно виносить на поверхню, що ховає у своїх глибинах, а що замулює, відносячи в Лету. Так виникла думка: зберегти те, що залишилось у пам’яті сучасників і в давніх записах, і передати майбутнім поколінням, аби не росли безбатченками, щоб знали своїх дідів і прадідів, щоб усвідомлювали себе спадкоємцями рідної землі, а не тим перекотиполем, яке вітри несуть у безвісті. І став збирати відомості про минуле рідного селища Буштина, записувати розповіді про звичаї предків, легенди перекази, пісні, прислів’я, народні прикмети, біографії людей, що народились чи довгий час жили й працювали в Буштині й зробили помітний внесок в духовну чи матеріальну культуру селища або ж відзначились за межами рідного краю. Із тих записів народились три книжки, три з яких "Селищу Буштино 630" (1999) і "Буштинські обрядові дійства та розваги молоді в давнину" (2004) та "Селище Буштино – вчора і сьогодні" вже дійшли до читача й мали добрий розголос, а четверта книжка "Народна творчість Буштина" - перед вами. Вона гуде глибокими голосами давніх легенд і переказів про минуле Буштина й буштинців. У кожному з цих записів закріплений певний факт, учинок, історію, яким надано правдоподібності. Навіть тоді, коли йдеться про речі гумористичні чи фантастичні. Ось оповідь про те, як батько з сином, їдучи вночі підводою, прийняли загублену кимось парасольку за нечисту силу; а потім люди довго сміялися з цього випадку. Інший характер має оповідь "Посланці смерті". Відомий у тих краях опришок Пинтя, їдучи конем до любки, зустрів на дорозі незвичайну жінку і вступив з нею в боротьбу, а вона назвала себе сестрою смерті. Друга частина цієї легенди має 6

філософський характер:хвороби,неміч у старості – то посланці смерті, тому інший герой легенди, Петро, змушений був піти, коли смерть його покликала. Драматично розвиваються події в легенді - бувальщині про "Покритку Анцьку", дівчину, що народила дитину поза шлюбом, старійшини села вигнали з громади. Дівчина зникла без сліду, мати її померла, а дитятко віддали до дитячого будинку. Шевченківська Катерина опинилася в іншому сюжеті: справді, суворі звичаї оберігали, застерігали й карали. Тонку спостережливість, глибоке осмислення конкретики життя містять прислів’я, народні прикмети. Ось декілька: "Літом і баба на піч сердиться", "Хто вино любить, той сам себе губить", "Не хвалися травою, а хвалися сіном", "Зозуля закувала – мороз відігнала". Привертають увагу пісні – балади й цілі віночки коломийок. Шкода, що до них немає нот. Диски з її записами були б справжнім дарунком для шанувальників. Зате зі словесного плетива пісень не раз вирине блискуче порівняння чи вдала асоціація, що надає пісенним рядкам неповторності, привабливості. Ой, пушла гурі селом Рибочка, як чічка. Та ніко нас не розлучить, Хіба одна свічка. * * * Ой ти думаш, любий любку, Що любов – дурниця; Так ми серце любов з’їла, Як коноплі птиця. До гідностей книжки Д. Копинця належить увага до людини, її таланту, справи. Віддано шану не тільки народній співачці й оповідачці Ганні Копинець-Гаврилко, чого вимагав жанр видання, а й представникам багатьох професій, що мешкали в Буштині: хліборобам, цілителям, рибалкам, бокорашам, вишивальницям, ковалям, художникам, музикантам. Автор не обминув навіть колоритного племені циган, які ще за мого дитинства кочували селами, вносячи інтриги в спокійний плин життя селян. Читав книжку "Народна творчість Буштина" з почуттям захоплення подвижницькою працею свого давнього колеги, з яким розпочинав учительську дорогу в Дулівській школі далекого 1959 року, доброго приятеля, дружба з яким витримала перевірку роками й десятиліттями, Дмитра Копинця. Шлях книжки від задуму до готової праці, а відтак до читачів завжди складний, а сьогодні й поготів. Але поки серед нас є такі люди, як автор і упорядник цього видання, без перебільшення, людина з янголом на плечі, наша пам’ять не зів’яне, ми не відірвемось від рідного коріння, будемо господарями на своїй землі. Василь Марко, професор. м. Кіровоград 7

ЧАСТИНА І. УСНА НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ БУШТИНСЬКІ ЛЕГЕНДИ, ОПОВІДІ, ПІСНІ, ПРИСЛІВ’Я І ПРИПОВІДКИ ЛЕГЕНДИ, ОПОВІДІ І БУВАЛЬЩИНИ З ЖИТТЯ БУШТИНЦІВ ТОГО ЧАСУ, КОЛИ ВОНИ ПРОЖИВАЛИ В УРОЧИЩІ ДОЛИНА. Шановний читачу, уважно прочитай ці оповіді, легенди і бувальщини давно минулих днів. Вони розповідають про першопоселенця Івана Бущу, про його побратимів Микулу Паша, Івана Лукача, Тонія Якобця-Комендаря і Юру Андрійишина. Про те, як прийшли вони сюди і оселилися в урочищі Долина, оточеному річками Тиса і Теребля. Добре вчитайся у все те, що дійшло до нас з темряви віків і збереглося в оповідях і легендах. Вони нагадують про ті, прадавні роки та про місцевість, яку наші предки облюбували назавжди. З покоління в покоління протягом століть вони шліфували і передавали своїм нащадкам чудові зразки народної творчості – пісні, легенди, оповіді та бувальщини. Всі вони мають фактичне підґрунтя і є напрочуд образними, в них ідеться про найрізноманітніші події та випадки із життя наших предків. Це водночас спогади, взяті з особистого життя окремих селян і в цілому з історії Буштина. В них охоплено виняткові події, що дуже глибоко сягають у суть явищ, характеризують конкретних людей з великою проникливістю. ... О, буштинські легенди, оповіді й бувальщини, ви одягнулись в чудове вбрання народного слова. Ви повернули згадки про моє дитинство, колисали його на своїх руках, пригортали і зараз пригортаєте до своїх грудей. Ви водили мої юнацькі думки далеким минулим, в моє життя вплітали диво, спалахували вогниками у снах. Ви впустили мене в своє царство, де промайнули героїчні подвиги: Марічки Бесагані, Петра Пинті, Полані Петришиної, Івана Петришиного, злі вчинки бусурманів і песиголовців, звідки до сьогодні чується мені чарівний малиновий дзвін Тисища. Я сумую над долею покритки Анцьки та Тонія-бокораша, мені жаль за Долинською і Горблянською церквами, Долинським хрестом. Я горджуся вчинками першого сільського старости і розсудливістю Юлинки Циля Білого. Шановний читачу, цей розділ поманить тебе у світ давніх і нових легенд, оповідей і бувальщин наших предків. Попереду знайомство з їх героями, які в пошуках щастя зустрінуть зло і стихійне лихо, але боротимуться з ними до кінця. Отож, ідіть, легенди, подруги вродливі, зодягнені в чудове рідне слово, зеленими дорогами славного Буштина до рідних людей і заполоніть їх своєю красою нев’янучою. Ось які оповіді, легенди і бувальщини про давноминулі дні я зібрав тобі, шановний читачу, в цій незвичайній книзі. 8

ЛЕГЕНДА ПРО ІВАНА БУЩУ У церковній хрониці, що велася в Місяцеслові, розповідається, що наші предки спочатку жили недалеко від Хустського замку і належали тамтешньому панові. Довкруж замку розкинулись споконвічні землі слов’янрусинів. Тут жили русини, споріднені мовою, звичаями, укладом життя. Ці люди часто терпіли від різних пограбувань і знущань під час частих нашесть азіатських племен та від власних панів-феодалів. Вони накладали на них непосильні податки, які не кожен селянин зміг сплатити А тому їх господарства поступово переходили до феодала. Через це окремі з них, більш сміливі, змушені були втікати від пана і поселитися в іншому місті, гадаючи, що там їм буде краще. Один Із таких, відважний і завзятий селянин Іван Буща разом із сім’ями своїх чотирьох побратимів - Тонієм Якобцем, Юрієм Андрійишином, Микулою Пашем та Іваном Лукачем вирішили покинути рідну землю. Вони сказали: ”Пошукаємо собі нове місце, де б наш рід міг жити і працювати у спокої ” А вони так само, як і предки їхні, уміли добре обробляти землю, вирощувати хліб, доглядати коней і волів, розводити малу і велику рогату худобу Як вирішили, так і зробили. Скликавши челядь чотирьох сімей до хати Бущі, ввечері, напередодні від’їзду порадились, як їм діяти далі. Зібрали, що лише могли, із свого майна, навантажили на чотири скрипучі підводи, упряжені волами. Взяли з собою три корови і кілька кіз та овець і вирушили до схід сонця в дорогу. Попереду йшов досвідчений мандрівник Іван Буща. Він вже не один раз побував у цих місцях. Був в Углі, в Грушеві. Важкий був шлях через дрімучі хащі, луки, трясовини, зарослі очеретом, мохом, і чагарником. Сіл було дуже мало, і траплялись вони їм дуже рідко, та й мандрівники старались обминати їх, щоб, бува, не упізнав хтось. І ось восьмого дня вони опинились на узліссі. Коли зупинились, щоб трохи відпочити, то всі почали нарікати: невже не буде кінця-краю нашому виснажливому походу? Буща посміхнувся і показав рукою в бік гірського хребта, де напроти них, на одній із вершин виднілись руїни невідомого їм замку. З крутого узгір’я відкрився їм цікавий краєвид невеликої рівнини, вкритої минулорічними травами, очеретом, кущами, а далі чути було шумливу річку. Іван Буща зняв із голови свою стареньку шапку, впав на коліна і три рази перехрестився. Потім показав на долину, що лежала перед ними, і сказав урочисто і спокійно: З цією землею ми назавжди пов’яжемо свою долю. Нехай благословить Господь оце нове місце. Тут житиме наш рід і майбутнє наше покоління. Тепер ви більше не будете нарікати на свою долю, бо ми знайшли землю, де залишимось назавжди і збудуємо кожен свою хату. Ось вона, та земля, яку ми шукали. Я 9

часто говорив вам про неї “І продовжував: “Здрастуй, земле свята, нам дарована Богом! Бережи нас здоровими і розмнож нас від роду до роду на віки. ”А потім додав: “Ви знаєте, який сьогодні день?" І з радістю вигукнув: “Юря - шосте травня. Сам Господь дав нам благу вість про наше нове місце проживання. Через три тижні Свята Неділя, перша на нашому новому місці, даному нам Богом”. Усі четверо побратимів разом зі своїми сім’ями, перехрестились і подякували Богові. Вони спустилися з пагорбка і, перейшовши через невеличкий холодний потічок, вступили в обійми нової землі. Скрізь було пустинно і дико. Густі прадавні ліси позаду них темнілися, починаючи від Горба, далеко-далеко аж до обрію. А там, по той бік Тиси, розляглися дрімучі букові хащі. Кругом було чимало боліт, трясовин, над якими не стихав крик птахів. Рідко тут ступала людська нога. Зате звірів було багато, бо ніхто не полював на них. Там, на Горбі, в темних лісах блукав ведмідь, вишукуючи дупла дерев з медом диких бджіл. Крізь густі, непрохідні чагарники продирались лисиця і дика кішка. А ось спокійно пробіг олень, а з ним і стадо ланей. Багато серн паслося недалеко від них. Високо в небі ширяв над лісом цар птаства – гірський орел. Річки Тиса і Теребля були переповнені рибою та видрою. З шумом вітру і дерев зливалося дзюркотіння річок. В усьому відчувалось буяння багатої, не потривоженої природи. Земля чекала нових працьовитих господарів, які потім будуть споживати її багаті плоди. Іван Буща запропонував жінкам, дітям і престарілим разом з обозом залишитись на деякий час на місці, а сам, з чотирма побратимами, подався шукати місце для розміщення тимчасових колиб. Навкруги була мертва тиша. П’ятеро чоловіків пробирались крізь зарості. Невдовзі вони знайшли суходіл і, оглянувши його, переконались, що це місце найбільш придатне для поселення. Повернувшись, вони забрали рідних, скотинку з підводами і стали кожен для своєї сім'ї готувати місце для тимчасового житла. Ввечері, коли сонце спустилося за гори, всі зібралися разом біля колиби ватажка Бущі. Перш ніж почати раду, Іван Буща повернувся на схід і, перехрестившись, подякував Господу, що благополучно привів їх на цю землю і просив Всевишнього, щоб благословив їх і їхніх потомків, які будуть тут жити колись. – Тільки назви наше поселення ще не має. Тож вирішуйте, як краще його назвати, – звернувся Буща до гурту. – Твоїм! Твоїм іменем треба назвати! – всі вигукнули, ніби з Божим натхненням. – На твою честь нехай зветься! Ватажок Буща, зворушений одностайною волею всієї громади, опустився на коліна і поцілував землю – нову вітчизну нової громади. А поцілувавши її, підвівся, підняв догори свої руки і, радий, вимовив урочистим голосом слова присяги, які рознеслися над усією Долиною:

– Здрастуй, земле наша свята і дарована нам Богом! Будь нам і нашим нащадкам милим притулком і розмнож нас щасливими на віки! Потім вони всією громадою повторили його клятву на знак вірності своєму ватажкові. Та весна була доволі холодною. Іван Буща у важкій дорозі сильно застудився і захворів. На саму Святу Неділю він помер. Перед смертю Буща скликав до себе всю громаду і урочисто, хоч і слабким, хриплим голосом, сказав: "Жийте в мирі і дружбі, бо в цих двох ділах буде ваша сила." І тут же попросив своїх побратимів поховати його на горбі, де вони вперше зупинились перед вибором місця поселення. Його останнім бажанням було, щоб у майбутньому там же спорудили церкву. Умираючи, ватажок почесно передав свої повноваження найкращому своєму другові – Тонію Якобцю... Поховали Івана Бущу так, як він заповідав: на крутому узвишші Горба, поставивши на його могилі великий дубовий православний хрест, витесаний власноруч. Після завершення похоронної панахиди ще довго не розходилась громада по домівках. Всі оплакували його, як свого батька, голосячи: – Ти був нашим провідником і батьком, ти нас привів до цих країв, ти був справедливим і вірним ватажком нашої громади. Хто тепер буде нами керувати і дбати про нас? І не було нікого, хто б не сумував за ним. Всі казали, що за доброту і справедливість Бущі на землі душа його піде в рай. Ще довго приходили побратими зі своїми сім’ями на могилу, що на Горбі. Тут вони плакали і ставали на коліна, згадуючи свого ватажка. Ім'я ж його передавалось з покоління в покоління. (Записано від довгожителя Кадаря Ю. І. 29.12.1988). ПЕРШИЙ СІЛЬСЬКИЙ СТАРОСТА ( Легенда-бувальщина) Зразу ж після смерті Бущі активно взявся виконувати повноваження провідника молодий побратим Тоні Якобець. Він намагався продовжувати справи, розпочаті його попередником, і втілювати в життя його передсмертний заповіт. З кожним днем громада все більше і більше стала довіряти своєму старостові, якого з пошаною називала командором. Не гаяли марно часу нові прибульці, бо для всіх настала пора важкої праці. Коли поділили землю, почали її обробляти. Віковічні верби, кущі повирубували або вогнем випалювали, на вирубках пні викорчовували, луки і ниви перекопали, а на друге літо плугом виорали. Незабаром почали собі, замість тимчасових колиб, будувати житла, ставити хати рублені, соломою та шашем криті. Кожна родина селилась окремо на землях, відведених їм старостою. Луки і пасовиська були спільними володіннями усіх.

Будинки з хлівами і стайнями, з клунями і током за ними кожен огороджував плотами, сплетеними з лози. З кожним роком більшало полів навколо села, з кожним роком багатшими були жнива. Жито, пшениця, ячмінь, овес хвилювались на невеликих полях Долини. Зеленіли невеличкі смуги високих конопель та грядки з цибулями. Луки з буйними квітучими травами дзвеніли від дзижчання бджіл, які, крім лісових дуплавих дерев, жили в солом’яних вуликах. З кожним роком все більшою ставала сільська череда великої і малої рогатої худоби та кінські табуни. Вибраний староста Тоні Командор керував усім селом і його володіннями Від імені громади починав і кінчав всяку справу молитвою, вітав гостей, судив тих, що посварилися, і розподіляв між людьми працю. Кожен мав своє житло, кожен робив свою справу. Жінки вели домашнє господарство, пряли, ткали полотно і сукно, шили одежу, сорочки, сукні, чоловічі гаті, холошні, кожухи. Між першими переселенцями не існувало класової різниці в нинішньому розумінні, всі були чесними газдами. Вони носили однаковий одяг і сиділи за одним столом, одружувалися без огляду на матеріальний стан і, при потребі, допомагали один одному, навіть безкоштовно працювали по кілька днів на того, хто потребував допомоги. Чоловіки пасли худобу, боронили її від хижих звірів, працювали в полі, полювали на диких звірів. Людно було завжди в недільні і святкові дні в селі, а в будні – на полі. В той час, коли сніг і крига вкривали землю й річки, коли ніч ставала довгою, в одній із хат збиралися дівчата на вечорниці, старша челядь трудилась на обійсті, біля худоби. А коли день почав зростати, вони готувались до весни Коли ж сонце досягало найвищої точки свого шляху, осяваючи лани і трави, що хвилювалися на луках, люди славили Всевишнього за майбутній врожай. Далі приходили жнива, потім наставала холодна осінь, а за нею і зима. Так минав рік за роком, і з плином життя збільшувалось число родин нових поселенців села Івана Бущі. Далеко линула слава про нове село Буща, його мешканців і їх справедливого командора. Із зростанням чисельності населення, земель, вперше заселених, вже не вистачало для всіх. Тому почалось освоєння нових, в урочищах За ярком, Завхабом, Завирищем, а пізніше і на Горбі. Добре, весело і в злагоді жили мешканці села Буща під керівництвом Тонія – командора. Через десять років громада, замість прізвиська Якобець дала йому нове – Комендар, як мудрому командору громади. Так, до сьогоднішнього дня, від перших наших поселенців ведеться родовід Комендарів, Андришинів, Пашів і Лукачів. Ці прізвиська згодом стали їхніми прізвищами. Трохи пізніше угорці перейменували село Буща на Буща

фолов ( село Буща), а потім Буштьо газо ( хата Бущі ) - Буштино. Так воно і до сьогоднішнього дня не змінює своєї назви. Доки керував селом Тоні Комендар-Якобець, скрізь панували лад і справедливість. Люди були чесні і довіряли один одному. Хліви стояли без засувів, двері на хатах не замикались. В той час ні один злочин не вважався таким тяжким, як крадіжка чи грабунок. Всі в селі жили в достатку, і бідним був лише той, хто не хотів працювати. Такого виганяли з села. Якось на третій день Великодня, староста зібрав перед вечірнею громаду на сільське віче, на якому виступив з такими словами: – Добра громадо-бущане! Мы уже майбуш, як п’ять году, жиєме на новому місті, та так, як оты безвірці, не приходит нам у голову до нынішнього дня, що, може, бы нам, православным християнам, покласти у кунцях нашого села два хресты!? – Покладеме! Покладеме! - одностайно вигукнула громада. На другий день закипіла робота. і невдовзі два дубових хрести прикрасили село з обох боків при сільській дорозі Ще через два роки за пропозицією старости села буштинські каменярі витесали з каменя ще один кам'яний хрест і поставили його на східній частині села при головній дорозі. Він став дороговказом для кожного проїжджого. Майже двадцять років пройшло з часу, як вибраний громадою перший староста Тоні Комендар правдою і честю служив своїм односельцям. На вісімдесят дев’ятому році життя обірвались його дні. Всі оплакували його, як колись першого поводиря Івана Бущу. (Записано від довгожителя Кадаря Ю. І. 29.12.1988)

БУДІВНИЦТВО ПЕРШОЇ ЦЕРКВИ (Легенда-бувальщина) Одразу після приходу перших поселенців громада не мала своєї церкви. Тому вона молилася або просто неба, або в одній із хат. І тільки через рік після поселення на новому місці, з ініціативи старости Тонія Якобця-Комендаря громада самотужки збудувала невеличку каплицю, яка служила протягом майже двадцяти років за церкву. Та за час двадцятирічного керування селом Тонієм Комендарем число жителів у селі майже потроїлось і сягнуло за 80 чоловік. Тепер маленька капличка не могла вмістити всіх вірників, і вони все частіше почали говорити про будівництво справжнього храму. Та після смерті першого старости людям деякий час було не до церкви. Тоді почали забуватися звичаї, а законом стали нехтувати. Спалахували сварки і суперечки здебільшого за спадщину й за межі, виникала ворожнеча і навіть бійки між людьми в окремих родинах. З дня на день незгоди розростались, і тоді старійшини села на могилі першого ватажка Івана Бущі, згадуючи небіжчика, заговорили між собою:

– Пошукаємо собі старосту, який панував би над нами і судив нас по закону. Врешті – решт старійшини зупинились на внукові одного з перших поселенців, сорокарічному Петрові Пашові, бо він своєю мудрістю і гострим розумом перевершував багатьох інших сільських газдів. Послухала громада села порад старійшин, і всі як один вирішили вибрати новим старостою Петра Паша. Тепер Петро Паш почав правити селом, всіх судив і розуму навчав. Першим його кроком було будівництво храму За будівельним матеріалом не треба було далеко ходити. Віковічні дуби чекали на них он там, на Горбі, а добрих майстрів-будівельників відшукали в сусідніх селах. До зведення нового храму староста залучив усе село. Кожен дорослий повинен був відпрацювати на будівництві відповідну кількість днів. Одні працювали самі, інші – зі своєю тягловою силою. Церкву будували на підвищеному місці, справа від Тисища. Будівництво тягнулося майже сім років. Довго відкладалось посвячення церкви через незавершене внутрішнє оформлення, зокрема іконостасу. Поряд з церквою побудували невелику дзвіницю та фару. Все село складалось, щоб закупити два дзвони. І ось настав довгожданий день освячення церкви. За пропозицією старости першу церкву громада посвятила в честь Юрія-побідоносця, бо в цей день перші поселенці оселились в урочищі Долина. На перший храм церкви запросили бущане вірників із усіх навколишніх сіл. Протисії з вірниками урочисто зустрічали невмовкаюче бамкання дзвонів та святково прибрана нова церква. Обслуговував цю невеличку парафію почергово з сусідніми селами Вонігово і Новобарово монах Михаїл. Ще будучи ченцем Грушівського монастиря, отцю Михаїлу доводилось вести різного роду історичні записи-хроніки. Перейшовши в наше село, він вирішив започаткувати й тут історичні записи з часу виникнення села Буща. Найбільш підходящим для цього став церковний Місяцеслов, на сторінках якого було багато вільного місця. Такі історичні записи в цій книзі продовжували вести і наступні священики. Цей Місяцеслов разом з іншими церковними книгами, що уціліли, потім перенесли в новозбудовану ПетроПавлівську церкву, що стояла на Горбі. В ній продовжували вести історичні помітки, аж поки не згоріла і ця церква в 1890 році, а отже і Місяцеслов разом з нею. Ця церква була єдиним духовним і освітнім центром на селі на протязі майже 360 років, аж поки не спалили її песиголовці. (Записано від довгожителя Кадаря Ю.І. 29.12. 1988 р.)

ПРО МАРІЧКУ-БЕСАГАНЮ (Легенда) Було це ще тоді, коли на наші краї наскакували зграї монголо-татар (песиголовцями їх називали).

Жила в нашому селі молодиця Марічка-Бесаганя зі своїм чоловіком Іваном. Вони дуже любились. Марічка була напрочуд гарною й до того ж сміливою та сильною жінкою. Та сталося нещастя: на наше село напали песиголовці. Люди розбіглися, хто куди, ховаючись від них у навколишніх лісах. Та Марічка з Іванком не встигли сховатись. Песиголовці схопили Марічку і зв'язали їй руки, але чоловік мужньо захищав її. Тому песиголовці, вбивши його на Марійчиних очах, пішли далі грабувати села, залишивши полонянку на самоті з одним песиголовцем. Марічка тяжко плакала за своїм Іванком. Та коли песиголовець відвернувся, вона, побачивши, що нікого немає, накинулась із зв'язаними руками на шию вбивці і задавила його, вигукнувши: "Йсе тобі за Іванка!". Розрізавши мотузки на своїх руках, вона кинула песиголовця в яму, а сама сховалась. Коли нападники відійшли з села і почали сходитись люди, то побачили заплакану Марічку над тілом Іванка. Поховавши його, Марічка ще довго не могла прийти до себе, весь час тужила за своїм милим. Вона поклялась, що як тільки буде нагода, мститиме за милого. Минали роки, а Марічка, як і раніше, сумувала за Іванком. Не один раз сватали Марічку сільські хлопці, та всім вона відмовляла, бо була вірною своєму коханому. Через кілька років, однієї осені, вибравши картоплю, Марічка вирішила помити міхи в потоці за селом. Невдовзі вона почула крик і стукіт кінських копит. Гляне, а в селі повно песиголовців на конях. Вона хотіла швидко зібрати свої мішки і сховатись, аж тут прискакав до неї песиголовець і став по-своєму булькотіти й показувати руками, що хоче пити води. Марічка показала на криницю, що була недалеко від неї. Песиголовець скочив з коня і підійшов до криниці. Побачивши, що над криницею високий зруб, він знову звернувся до Марічки. Вона показала йому, що треба нахилитися в зруб і долонями напитись води. Він послухався її, нахилився над криницею і почав черпати долонями воду. Марічка роздивилась довкруги, чи хтось не бачить, підбігла до зайди, схопила його за ноги і занурила в криницю. Він довго мотався, та даремно, бо вона не випускала його, аж поки не захлинувся. Потім швидко витягла татарина з криниці, вкинула у міх, взяла на плече і пішла у вербові зарості. Сховавши міх в кущах, прив'язала коня до старої верби і сховалась. Там вона просиділа до вечора. Коли стемніло і вже не чути було крику песиголовців у селі, вона кинула на коня міх з утоплеником і попрямувала до Тиси. Коли вода поглинула тіло, промовила: "Це тобі за Іванка!". А потім, сівши на коня, попрямувала додому. Ввечері, розпрягаючи коня, вона побачила, що до сідла прив'язаний великий клунок. Коли гляне, а то золото і срібло. Спочатку у Марічки майнула думка: "Тепер розбагатію!". Потім, подумавши, рішила: "Для чого мені багатство? Найбільшим багатством у мене був колись Іванко, а тепер його немає. Сама я проживу і з своїх двох рук.". І надумала все передати в скарбницю села. 15

Наступного дня, як завжди, люди зібралися на площі біля церкви, щоб обговорити вчорашні події. Кожен розповідав про те, яку шкоду нанесли йому вороги. Марічка-Бесаганя з конем і шаблею в руках прийшла на віче останньою. Старійшина села спитав її: "Марічко, звідки в тебе кінь і шабля бусурманська?". Марічка й розповіла про свої пригоди з татарином. Усі з цікавістю слухали цю розповідь і захоплювались сміливістю Марічки. А вкінці вона підійшла до коня, зняла з сідла клунок із золотом і подала його в руки старійшини, додавши: "Я живу сама, тому мені ніякого багатства не потрібно, а це золото нехай буде для всього села. Тому я передаю його церкві, воно колись пригодиться нам. Коня я залишу собі, бо він знадобиться мені на господарстві."Ще довго після зустрічі з нею молодь вигукувала: "Марічко, де твій песиголовець?"Вона спочатку тільки усміхалась, а потім набридло їй це слухати. Одного разу молодий Федір Андрійишин спитав її на дорозі: "Марічко, де′сь діла песиголовця?"Вона підійшла до нього, взяла за груди і сказала: "Якщо ще будеш мене про йсе звідати, то зроблю з тобов те, що і з песиголовцем!". Ось якою була Марічка Бесаганя, дай їй, Боже, світле царство. (Записано від старожилки Францух-Грицюк Юлини 1. 02.1975)

ЯК БУСУРМАНИ СПАЛИЛИ ЦЕРКВУ ( Легенда) Гордилися бущане своєю новою церквою і ніколи не проминали нагоди прийти до неї помолитись і скласти Всевишньому подяку за всі дари, що він посилає своєю щедрою рукою. Бо вони були дуже богобійні. Бувало, почують дзвін, і зразу хрестяться. Не було нікого в селі, щоб не відвідував церкву в святкові і недільні дні, хіба що був хворий чи мав на те іншу причину. Церква в житті селян займала вагоме місце. Сюди селяни приходили не тільки щоб відслужити Божу службу, а й порадитися на обложку перед церквою, обговорити те або інше питання. Тут не один і не два рази збирав громаду Петро Паш, аж поки не постарівся. Тоді передав свої повноваження іншому молодшому старостові. Так минали роки за роками, змінювались сторіччя. Змінювались і сільські старости, які, як і їх попередники, служили людям вірою і правдою. Бували роки, коли село частково або повністю затоплювала Тиса, вийшовши з берегів під час весняних паводків. Та найбільше лиха приносили наскоки на наш край монголо-татарської орди. Бо вона спалювала все, що було на шляху. Так було і на цей раз. Одного теплого осіннього дня, на Преображення, майже всі селяни зібралися біля церкви раніше, ніж іншим разом. Порадившись, вони вирішили скорше піти з церкви, бо дочулися, що два дні тому бусурмани великою силою оточили Хустський замок і можуть напасти на Буштино. Закінчивши Богослужіння, кожен попрямував додому. Церква швидко 16

спорожніла, і лише старенький священик з дяком і кількома старенькими жінками залишились на молитву. Не встигли вони закінчити молебень, як почули крик, гомін і стукіт кінських копит. Бусурмани розбіглися по всьому селу. Грабуючи хати, вони не знайшли жодної живої душі. Тоді великою зграєю наблизилися до церкви. Сильні дубові двері були закриті наглухо. Бусурмани ломилися в двері, та дарма. Через маленькі заґратовані віконця вони теж не змогли забратися всередину. Тому вирішили зробити інакше. Побачивши недалеко дві копиці сіна, вони, як оси, накинулись на них і швидко обклали навкруги церкву та дзвіницю високим валом сіна. Через мить церква та дзвіниця запалали вогнем. Почувся стогін і плач тих, хто молився у церкві. Коли завалився дах, все затихло. Скоро обвалилась і дзвіниця. Повертаючись назад, бусурмани підпалили ще чотири сільські хати. Цілу ніч полум’я осявало село, та ніхто не боровся з вогнем, кожен боявся вийти зі свого сховища. На другий день буштинці повернулися в село. То тут, то там димілися спалені хати і церква. Коли почали розчищати руїни церкви, знайшли десять обвуглених трупів. А під престолом - шматки розплавленого золота і срібла, що їх подарувала церкві Маріка – Бесаганя. Через два дні похоронили в спільній могилі всіх десятьох буштинців. Та не чути було дзвонів за померлими, бо з двох менших найшли тільки шматки розплавленого металу, а третій, полудняк, лежав на землі, вглибившись крисами в грунт. Ще довго не чути було їх голосу. Ось яка сумна легенда дійшла до нас крізь роки і віки. (Записано від старожила Копинця Івана Васильовича 12.01.1989) ДЗВІН ТИСИЩА (Легенда) Довго буштинці сумували, після того, як песиголовці заживо спалили в церкві десятьох сельчан, не чути було ні дзвонів, ні церковного співу. Через тиждень смутку все село зібралося на площі біля згарища на раду, щоб домовитись, як бути далі. Довго гомоніли і, нарешті, старійшина Іван Цилі Іванишиного сказав: "Візьмемо два обгорілі дубові бруси із церкви, закопаємо їх тут, над Тисищем і поставимо на них дзвона-полудняка, щоб і надалі скликав нас на службу Божу й на раду". А далі продовжив: "Треба нам взятись за будівництво нового храму, але тут будувати його не будемо, бо Тиса часто не дає нам спокою. Побудуємо її он там, на Горбі, а тоді наші діти і внуки й самі перейдуть туди жити." На другий день зранку, закопавши дубові стовпи, всім селом підняли на них дзвона і в самий обід вдарили в нього. Село ніби ожило, стало веселішим. Так дзвін щонеділі і в свято закликав на молитву. Пройшло майже десять років. В село знову прийшла біда. Дзвін дзвонив по-іншому, він сповіщав, що наближається страшна двадцятитисячна орда бусурманів. На цей раз вони не були такими лютими, як колись, бо йшли з великою здобиччю. Старий циркуник Петро Марічин продовжував дзвонити, даючи людям знак щоб ховались від ворога. Бусурманів звуки дзвону дуже 17

дратували, один песиголовець ударив списом старого циркуника по голові, і той, знепритомнівши, упав на землю. З криком натовп кочівників розхитав стовпи дзвіниці, дзвін упав на землю і покотився прямо в Тисище. Велика армія бусурманів продовжувала свій марш на схід. Наступного ранку зібралась громада на вічевій площі, але дзвонаполудняка вже не було, лише стовпи, повернуті до Тисища, лежали на землі. Вода на тім місці довго булькотіла, даючи знати буштинцям, що десь там потонув дзвін. І знову не чути було голосу дзвону, знову засумувало село. Та на цей раз ненадовго, бо будівництво нової церкви на Горбі вже завершилось. І дзвони були куплені, ждала їх нова дзвіниця. Велику допомогу при будівництві Горблянської церкви надало золото, подароване церкві Марічкою-Бесаганею. Передає нам легенда, що наступної неділі вперше задзвонили дзвони на Горбі, та обізвався і старий полудняк Тисища. Звуки його то наближались, то стихали. Не раз впродовж віків чули буштинці співучий голос дзвону Тисища. Він озивався то вранці, то в обід, то закликав до Богослужби чи на всеношні. Його і тепер окремі буштинці чують. Кажуть старожили, що для того, аби почути голос малинового дзвону Тисища, опівночі перед Великоднем, Різдвом чи Водохрещем, треба держати все Велике говіння. Шановний читачу, може, і ти колись зможеш почути малиновий голос дзвону Тисища, що буде будити і в твоїй душі думки про минувшину рідного села. (Записано від старожила Копинця Івана Васильовича 12. 01.1989)

ПРО БАБУ ПОЛАНЮ ПЕТРИШИНУ ( Легенда) Багато говорилося в сільських легендах про песиголовців, які не один і не два рази грабували наше Буштино, ще тоді, коли воно було розташоване над Тисищем в урочищі Долина. В той час жила в селі смілива баба Поланя Петришина. У неї рано помер чоловік, а чотирьох доньок баба давно вже повіддавала і залишилась у хаті сама. Ще з молодості вона прославилась на всі сусідні села тим, що вміла добре лікувати зуби. Тоді ще славний сільський коваль Федорчук зробив їй кліщі для зубів, але вона рідко користувалась ними, хіба задні ними витягала. Передні ж вона видаляла тим старим способом, якого її навчив колись батько. Баба Поланя прив’язувала до зуба сильну “ничильницьову” нитку для ткання на кроснах, а другий кінець до засову відкритих дверей. Заговоривши хворого своєю розповіддю, вона швидко, бувало, штовхне ногою двері та так, що хворий і не отямиться, як зуб повисне на нитці. Баба Поланя не тільки вдало витягала, а й лікувала хворі зуби. Для цього вона користувалася своїми народними ліками, виготовленими з трав, коріння та квітів різних рослин. 18

Найбільш широковживаними в неї були відвари чимирю (чемериці), чистотілу, багова (тютюну) з попісари (мундштука) своєї тивтикової піпи (люльки), бо і сама палила.. А щоб зупинити сильну кровотечу з рани витягнутого зуба, баба Поланя присипала рану перетертими на порошок особливими, тільки їй відомими травами, зокрема, мурящульником (тисячолистником або деревієм)... ...Якось восени донеслася до села звістка, що турки великою ордою напали на наш край, грабуючи і спалюючи села. Добрались вони і до Буштина, біля якого проходила головна дорога через наш край. Щоб уникнути знущань, всі селяни сховалися в навколишніх лісах і печерах. В селі залишились тільки літні мешканці та кілька дітей, серед яких і баба Поланя Петришина. Вона була дуже сміливою і сильною жінкою, й могла поборотись із будь-яким чоловіком. Грабуючи навколишні села, песиголовцям не раз доводилось бродити по холодних річках і потічках. Через це багато хто з них жалівся на зубний біль. Швидко розлетілася поміж турками чутка про бабу Поланю, й вони зачастили до неї із своїми хворими зубами. Тому підлікує зуба, тому витягне, і так щодня. Тож під кінец, вона почала потроху розуміти їхню мову. Якось один із турків розказав їй, що їхнє військо отримало наказ завтра вранці, як тільки буде розвиднятися, вирушити в похід до Дунаю. Того вечора прийшло до неї з хворими зубами ще троє песиголовців. Першим впустила того, якого болів задній зуб. Вона показала рукою на дубовий ковбан, що стояв серед хати. Коли той сів, вона, щоб знеболити зуб, замочила шматок ряндинки спочатку в сильний відвар чимирю, потім – чистотілу і приклала до болючого зуба. Через кілька хвилин взяла кліщі в свою міцну руку, запекла їх у печі і так швидко справилась із зубом, що турок не встиг і скрикнути, як зуб опинився в її руці. Баба Поланя притрусила рану розтертим на порошок тисячолистником і показало йому на двері. Потім трохи сіла і подумала собі, що саме зараз у неї є нагода помститися песиголовцям за їх злочини. Впустила наступного турка, що тримався за рота. Коли той сів на ковбана, баба Поланя прив'язала йому до болячого зуба ничильницьову нитку, а другий її кінець – до дверей. Тоді, трохи подумавши, тихенько взяла в руки фийсу (сокиру) і сильним змахом ударила його обухом по тім'ю. Потім вхопила його в свої міцні руки, поклала на лавицю, а сама стала в іншому кутку напівтемної хати, аби другий песиголовець подумав, що той приліг від сильного зубного болю. З наступним пацієнтом смілива баба Поланя вчинила так само, як і з попереднім. Подивившись, чи немає когось на подвір'ї, вона швидко витягла трупи і кинула в бірфи воза, що стояв серед двору. А тоді швидко притрусила їх соломою і, зайшовши до хати, лягла спати. Та до самісінького ранку Поланя Петришина не стулила ні на хвилинку очей. Вранці завітав до неї вуйко Цильо і ще в дверях крикнув: “Поланьо, чи ти чула, що песиголовці сьогодні дуже рано залишили наше село?”

– Знаю, знаю, - відповіла Поланя. І коли вийшла на двір, показала Цильови на підводу, прикриту соломою. Побачивши в підводі мертві тіла, вуйко Цильо засміявся, бо знав, що то Поланя щось придумала. Вона сказала, щоб той запряг її конину, відвіз трупи і скинув у Тису. ...Шановний читачу! Ось які сміливі жінки жили колись у Буштині. (Записано від Францух Юлини 1. 02.1975)

БОСОРКАНІ-БЛИЗНИЦі Оповідь-бувальщина) "Ця історія дійшла до нас іще з часів, коли наше село знаходилось в урочищі Долина, – каже Копинець-Гаврилко Г.Ю. – Її розказав мені нянько, коли я ще ходила до народної школи". Та было ото так. Жили у селі дві красні-прекрасні близниці Маріка та й Анця Фії Іванишиної. Любили ходити, як і другі дівкы, на танці, на вечурниці, на піроскубы. Айбо часто при тих дійствах звыкли были удлучатися уд гурту, особливо уночи. Трафилося так, що одного зимового вечора по Водорщах дівкы і лигині сиділи на вичурницях у Одоті Мигальової. Прядучи, співали, веселилися, фіглювали з лигінями. У хыжи Одоті усе быв веселый шум. Чомусь Іван Микули Петришиного ще не прийшов на вичурниці. Молодь, як і все, чекала його, бо ун быв дуже фіглярный і з ним было усе весело на вечурницях. Видно, мало задержався коло вутця на господарстві. Ще дома Іван подумав собі, що хоть і пузно, та пуйти бы до дівок на вичурниці. Як задумав, так і зробив. Надворі кругом было много снігу. Іван зайшов потихи у сіни, а там так темно, як бы очи заязав. Зашпотався на гелету так, що мало не впав. Напытав іще дві пусті гелеты коло печи. Якраз хотів удоперти двирі, щобы зайти на вичурниці, та чує, що близниці Фії Іванишиної збираються іти вон, бо треба їм іти мало думу помогти маттери. А через пару минут знову вернуться. Як учув ісе Іван, то скоро спрятався за гелеты, бо хотів відіти, що будут робити близниці. Ун чув уд сільськых люди, що ісі дівкы босоркані. Як они уйшли із хыжи, та стали у сінях радитися, Маріка каже: – Анцьо, ци йдеме? – Ідеме, – відповіла Анця. – А що бы сь′ме взяли за коня? – каже знову Маріка. – Еге, туй є порожня гелета, та она нам буде за коня, – каже Анця. – Добре, – погодилася Маріка. – Ідеме, та покладеме свої кужилі гурі плотом, абы нам ни заважали у дорозі. Докі близниці уйшли покласти свої кужелі надвур, Іван заліз у порожню гелету, та й чекає, що буде дале. Коли они вернулися у сіни, викотили гелету надвур, посідали на неї, змахнули своїми платами, щось зашуміло і пудняло гелету выще хыжі і дерев. На дворі было дуже 20

місячно. Іван увалив голову із гелеты, дивиться, а они летят у сторону Варгеди. Чує Іван, як Маріка каже Анци: – Мы запоздимеся мало на зборище босоркань, бо щось кунь слабо з нами летить. Та їм і в думку не приходило, що разом з ними у гелеті летить Іван Микулы Петришиного. Маріка потрясла ще два раз своїм платом, завіяв сильный вітер, і гелету понесло май высоко понад Варгедь. Іван іще раз вивалив голову із гелеты, дивиться, а пуд ними нігде не видко снігу, лише самі зелені дерева. Коли близниці розширили в бокы свої платы, то гелета з нами стала спускатися на зимлю. На землі дівкы злізли з гелеты, махнули убокы руками і нараз повітруля пудхопила їх, й они политіли самі. Думає Іван, а що дале буде? Уліз вон із гелеты і видить кругом рясный сливовый сад, а сливы на них великі-превеликі та солодкі. Іван нарвав слив, набив повні жебы у холошні і реклик, тай й поклав у пазуху. Чує, знову сильный шум вітру. Ун скоро заліз у гелету. А близниці вже туй захекані, бо дуже спішили. Посідали на гелету і змахнули тричі своїми платами. Гелета полетіла назад. Докі з ними гелета литіла, близниці розказовали, як їм было файно ігратися на межи трьох хутарю з повітрулями та з упірями із сусідніх сел. Обминули Варгедь, потому Тису, Іванови добре было видко буштинські соломняні хыжкы.. Тоді близниці стали радитися, що вкажут дівкам на вечурницях, як ся вернут – Та вкажеме, щось′ме помагали мамці набирати пряжу у ничильниці тай у бердо. Коли спустилися на тому самому місті, уткы вирушали, то знову закотили гелету у сіни, взяли свої кужилі і забігли до хыжі, як бы нічого і не было. Іван уліз із гелеты, мало постояв у сінях, а потому зайшов до хыжі. Всі дівкы зрадовалися, як увіділи Івана, бо знали, що ун принесе їм чогось нового і веселого. Ун мало посидів, а потому каже: – Та ци хотіли бы′ сте, дівкы, слив їсти? – Та унас дома є доста сушеных слив, – удказує Юлина Поланина. А Іван каже – Та не сушеных, а свіжозорватых. А іззаду озвалася Фійка Петришина: – Та що ты, Іване, з нами говориш назбыт, де ты відів зилині сливы узімі? Іван устав і почав роздавати дівкам із пазухы, потом і із жебу свіжі сливы та ще із зеленым листям на хвостиках. Близниці подивилися одна на другу і задумалися. А тым часом усі дівкы стали дозвідовувати Івана, де ун узімі найшов свіжі сливы, та ще із зеленым листям? – Не дамся узвідовати,– одказав їм Іван. Всі до кунця вечурниць лише про одно говорили: уткы муг Іван нарвати узімі свіжі сливы? Коли почали розходитися думу, котра куды, то Іван нароком задержався пуслідным. Коли уйшов із хыжи, близниці уже чекали го коло перелаза на вулици. А як ун порунявсся із ними, Маріка й каже йому:

– Щоби′сь язык держав за зубами. Не смієш нікому розказувати ото, щось сиї ночи відів, бо будеш мати біду. Можеш розказати хуть кому лиш тугды, коли мы умреме. – Чуєш?! І пушли собі думу. Пройшли годы, тай много воды у Тисі проплыло. Іван уже постарівся, та свого слова додержовав. Та сталося так, що одного літа, коли близниці збирали на Палия сіно в полі, то грум ударив у них і убі нараз умерли. Скоро по їх смерти прийшла на гадку Іванови стара історія із близницями. І лиш типир ун розказав її сусідови, а тот другим і так сися оповідь дуйшла аж до нас, – каже наша Копинець-Гаврилко Г.Ю. – А мині її розказав колись муй нянько, і казав, що ісе была чиста правда. А я Вам розказую її, абы вы записали у свою книжку, щобы усі знали, які были колись у Бущині босоркані. ( Записано від мешканки Буштина Копинець-Гаврилко Г.Ю. 10.05.2000 р.)

ПРО ПЕТРА ПИНТЮ ТА КНЯЗЯ ХУСТСЬКОГО ЗАМКУ (Легенда-бувальщина) Було це ще тоді, коли наше село лежало в урочищі Долина. Тоді татари великою ордою напали на наш край, знищуючи все на своєму шляху. Вони дійшли аж до Хустського замку і три тижні штурмували фортецю, та військо замку на чолі з князем не здавалось. Думали-гадали татари, як розбити замок і взяти князя в полон. І вирішили вдатися до обманних переговорів. Та князь був мудрою і розумною людиною. Він погодився на переговори з ватажком орди, але при умові, що переговори будуть проходити на човнах посередині наповненого водою рову, що оточував замок. На зустрічі песиголовці стали вимагати від князя великий викуп золотом, сріблом і сіллю. Князь погодився, але спочатку запропонував ватажкові орди, щоб два найсильніші воїни позмагалися між собою в штовханні десятифунтового каменя на відстань у 100 ступнів. Воєвода війська песиголовців трохи подумав, а потім погодився. Князь продовжував: – Якщо переможе татарин, то він, князь, із своїм військом перейде на бік песиголовців і дасть увесь обіцяний викуп, а якщо той програє, то вони без бою, мирно залишать наш край. Князь запропонував на підготовку кожній стороні два тижні. Татари досить швидко відшукали серед своїх воїна-силача. Та князь не зміг знайти такого богатиря серед своїх оборонців. Тоді він розіслав по всій Мараморощині послів. Гінці розійшлися по всіх селах, розпитуючи про бажаючого взяти участь цих змаганнях. Думали, що можливо, знайдеться хтось серед верховинських вівчарів чи солекопів Тереблі і Шандрова. Обминувши Сокирницю і Салдобош, в яких не знайшовся такий бетяр, вони подалися через Буштино до Тереблі. По дорозі за Тисищем побачили Микулу Пинтю із своїми трьома синами, які збиралися метати отаву у козел. Підійшли ближче і стали питати: 22

– Чи не покажете, чесні люди, у який бік Теребля? Старший, кремезний син Петро, який лише вчора повернувся з полонини Менчул, де вівчарив, держав в руці остров, щоб забити її в землю. Тоді батько й каже: “Петре, ану покажи воїнам, куди їм йти.“ Петро, недовго думаючи, взяв однією рукою остров, мов палицею, показав у бік Тереблі. Гінців це дуже здивувало, і вони почали розказувати, яка сталася біда в нашому краї. Петро з гордістю сказав їм, що йому приходилося далеко більшою плитою розганяти зграю вовків, які нападали на кошару його овець. А тоді каже: “Няньку, що кажете, іти поборотися з песиголовцем?" Батько погодився і додав: “Дивися, сине, не підведи наш рід і наше село." Відряджаючи в дорогу Петра, батько поблагословив сина на удачу. Легінь-силач поїхав з послами до князя Хустського замку. ...У визначений час і місце на березі підзамкового рову з’явилося багато воїнів з обох сторін. Посередині стояли два богатирі, на землі біля їхніх ніг лежали два великі камені. Першим захотів штовхнути плиту богатирпесиголовець. Він розбігся і кинув камінь високо-високо. Та камінь упав трохи далі за середину зазначеної відстані. Потім взяв у ліву руку (бо був лівак) камінь, кинув на землю шапку, подивився на небо. Перехрестившись, щось прошепотів про себе, прицілився, зробив три швидкі повороти і кинув каменем. Всі загули, а камінь упав далеко за позначку 100 метрів. Побачивши це, воєвода війська татарського дав команду і всі песиголовці покинули Хустський замок, направившись до Дунайської низовини в Угорщину Князь замку підійшов до Петра Пинті, поплескав його по широких плечах, обіцяючи подарувати Буштину полонину Менчул для випасання сільських волів і овець, а Петрові подарував золотий перстень в знак шани, як символ поважного газди села. Ось які колись у нас були бетяри-богатирі. Через віки і аж по-сьогодні ми гордимось ними! (Записано від довгожителя Юрія Миколайовича Паша). ЛЕГЕНДА ПРО ІВАНА ПЕТРИШИНОГО Було це давно, ще тоді, коли село знаходилось в урочищі Долина. На цей час Буштино вже доволі розрослось. І люди все більше і більше стали говорити про поступове переселення в урочище Горб. В той час старостою села був Цильо Білий. Він справедливо управляв селом, через що сельчани його й любили. Люди приходили до нього за різними порадами і щоб спільно розв’язати суперечки. Останнім часом його дуже турбували два питання, а саме: часті повені, які приводили до підтоплення села та те, що два останні роки взялися нищити врожай картоплі і кукурудзи дикі кабани. Казали, що один із них, найбільш лютий і небезпечний, поселився в урочищі Завхаб, звідкіля часто нападав навіть на городи. У сільського старости Циля Білого найстарша дочка Юлинка була дуже працьовита і до того ж дуже гарна. Батьки привчили її до всякої роботи на 23

домашньому господарстві. Вона і мамі допомагала, і корів пасла з сусідськими дітьми. З дитинства Юлинка подружилась із сусідським хлопцем Іваном Петришином. І хоч Іван був на шість років старший від Юлнки, це не перешкоджало їхній дружбі. Коли Іван став дорослим, то почав виділятися серед ровесників силою і красою. Ще в юнацькі роки Іван не побоявся вступити у двобій з вовком, який напав на його вівцю і хотів з’їсти її. Іван порішив сіроманця на місці. Бувало, поб’ються між собою хлопці на танцях чи свадьбі, а він спокійно підійде до них, візьме обох за коміри і підніме, як іграшки. Весною Івана забрали на військову службу. Перебуваючи у війську Хустського замку, він не переставав думати протягом усіх чотирьох років служби про свою Юлинку. Та й Юлинка чекала з нетерпінням його повернення з війська. Юлинка підростала, ставала дорослішою, і на її плечі лягало все більше і більше роботи по господарству. Як старшій дитині в сім’ї, їй доводилося носити воду з криниці, що була в кінці їхнього городу. Виходила вона до криниці рано-вранці, коли кожна квітка, кожний листок виблискував на сонці росою. Тоді молода Юлинка, висока на зріст, у білій заспулниці (сорочці), із заплетеною косою, замислена, тихою ходою йшла до криниці. А там, над криницею, стояла, думаючи про свого Іванка. І так щоразу вранці, в обід і ввечері вона ішла стежкою з двома дерев’яними відрами. Цієї весни, коли Іванко відслужив службу, їй виповнилося вісімнадцять. Повернувшись додому, Іван першим ділом рішив побачитись із своєю Юлинкою. Вийшовши надвір, він через пліт побачив, як вона порається по господарству. Іван привітався з Юлинкою, а вона від несподіванки, почувши його голос, з радістю крикнула: ”Це ти, Іванку?" І забігла до хати сказати мамі, що її Іванко повернувся із війська. А в неділю вони разом пішли до церкви, а потім, після Богослужби, також разом верталися додому. Так промайнуло в щоденній праці жарке літо, і настала осінь. І весь цей час його непокоїла думка, чи часом не відмовлять йому батьки Юлинки, як пошле своїх сватів. І ось, після Петра і Павла, Іван із своїм батьком та старостою вирішили сватати доньку Циля Білого. Після довгої розмови про господарські справи староста нарешті сказав, для чого вони прийшли. Тоді Юлинка сказала Іванкові, що вийде за нього заміж тоді, коли принесе на їхній двір кабанашкідника. Іванкові зразу стало ніяково, а потім, задумавшись, він навіть зрадів такій нагоді похизуватись своєю сміливістю перед любкою. І тут же встав і вийшов з хати. Юлинка вже й пожаліла, що цими словами образила Іванка. Вона подумала, що він розсердився і назавжди забуде про неї. А тим часом Іванко цілими днями і вечорами пропадав на полях, щоб зустрітися з диким кабаном, та він ніяк не попадався йому на очі. І от у суботу, на самий обід, повертаючись із Завхаба, де кабан найбільше спричинив односельцям шкоди, Іван зустрівся із своїм довгожданим ворогом, й почався 24

двобій. В цей час Юлинка поралась на подвір’ї. Раптом, перервавши її думки, з боку Тисища долетів дикий рев. З кожною хвилиною він ставав сильнішим і сильнішим. Прибіг сусідський хлопець і попросив, аби Юлинка вийшла на вулицю подивитись на диво. Вузькою сільською вулицею, під крик оточуючого народу, ішов кремезний легінь. За плечима у нього була якась звірина, голова її була опущена вниз. Русяве волосся Івана з-під шапки падало на його спітніле чоло. З острахом дивилася Юлинка на свого милого і на живого вепра, якого він ніс, тримаючи за вуха. За широким чересом у нього був топірець. Шкіряні постоли були в грязюці, а холошні (штани) та біла розстібнута сорочка теж були забризкані болотом. Свою ношу Іван ніс легенько і ступав впевнено. Всі присутні вітали сміливого Іванка, дивуючись із страшного дикого кабана, з великою головою та довгими іклами в пащі. Кабан ворушився, скреготав зубами і люто водив налитими кров’ю очима. Побачивши на порозі хати Юлинку, Іванко із своєю ношею зупинився перед нею і, привітавшись, сказав: Я несу цього звіра із-за Тисища. Хочу, щоб він згинув тут, перед твоїми очима. Лише скажи, і я сам розправлюся з ним. Юлинка повільно кивнула головою на знак згоди. Їй дуже подобалась його мужність і сила, і вона гордилась ним. Раптом її Іванко з усієї сили кинув кабана через голову об землю, та так, що аж затряслася земля. Серце Юлинки завмерло від страху. Та не встиг кабан торкнутися землі, як Іванко, схопивши з-за череса свого топірця, став чекати двобою. Кабан якусь мить пролежав на землі, мов неживий. Потім заворушився, довга щетина на його спині настовбурчилася, заблищали очі. Він схопився з землі і, як стріла, помчав прямо на Івана. Всі притихли. І вмить сокира опустилася на голову кабана і кров ударила з його чола. РОЗСУДЛИВА ЮЛИНКА Коли помирав батько Юлинки Білої, то заповідав, щоби правив селом її чоловік Іван Петришин Цильо Білий вирішив, що його зять буде достойним старостою, як за розумом, так і за силою. Він думав також, що його дочка Юлинка, дружина Івана, яка виділялась ще з дитинства мудрістю і розсудливістю, як вірна дружина буде допомагати йому в цій нелегкій справі. Коли помер її батько, вона була вже в літах. За її порадою часто зверталися сельчани ще за життя батька, а тепер, коли її Іванко перебрав на себе цю важку ношу, до неї ще частіше приходили буштинці, щоб мирила тих, хто сперечався і воргував. Одного разу два сусіди посварилися за межу та поле, що його хоснували Завирищом. Ця їхня сварка так розгорілася, що між ними і їхніми сім’ями зникла сусідська доброзичливість і згодом почалась ворожнеча. Вони, де тільки була нагода, завжди сварилися, проклинаючи один одного, батьків і дідів. Ніхто з них не хотів ні в чому поступитися іншому. Про їхню сварку 25

пішла погана слава по всьому селу. Сільський староста, Цильо Білий, вирішив викликати їх обох на віче біля церкви. Сюди прийшло багато люду, щоб послухати їх. На віче Цильо Білий взяв з собою і свою кохану Юлинку, бо знав, що вона справедливо розсудить ворогуючих сусідів. На полянці перед церквою, під розлогим дубом, поряд із своїм чоловіком і старійшинами села, на дубовій лаві сиділа і розумниця Юлинка. А перед ними широким колом стояли сельчани. І от перед розсудливою Юлинкоюсуддею постали двоє сусідів, які посварилися. Молодий газда Щефан скаржився, що старий Ілько не по - праву хоче привласнити собі частину землі, яку він успадкував від своїх батьків. Старий Ілько сердито перебив його. Він почав вимагати у Щефана, щоби той робив так, як хочеться йому, не думаючи про те, що тим самим робить молодому господареві кривду. Уважно вислухала Юлинка обох сусідів і, обміркувавши справу, сказала Ількові свій вирок: Щефана вона визнала правим і сказала, що йому по праву належить частина поля, на якому вони сперечаються. Не встигла Юлинка договорити, як страшний гнів охопив старого Ілька. Почервонівши від люті, він став викрикувати страшні прокльони: – Он який у нас у селі суддя! Та чого нам ще чекати, коли нас судить баба! У баби волосся довге, а розум короткий! Їй треба прясти, шити і дітей доглядати, а не братися судити. Ганьба нам, чоловікам! Де ще, в якому селі, панує над чоловіками баба! Тільки в нас! З усіх боків юрби почулися вигуки незадоволення від сказаного Ільком: – Наша Юлинка добре судить, вона робить все по-справедливості! Юлинка стала на весь свій зріст і, не сказавши ні слова своєму кривдникові, звернулася до всіх. Голос її тремтів від хвилювання: – Так, це правда. Я жінка і осуд мій жіночий. Я не караю його залізною рукою, як це зробив би хтось з чоловіків, та я хочу помирити обох. Сказавши так, Юлинка попрямувала впевнено вулицею до своєї хати. Ось які були колись у нас жінки. ПРО ПОКРИТКУ АНЦЬКУ (Легенда-бувальщина) Сталася ця історія ще в ті часи, коли буштинці проживали в старому селі, на Долині. Жила собі тут одна жінка із своєю малою дочкою Анцькою, бо рано повдовіла. Звали її Циля Мигалишина. Змалку вона водила Анцьку до церкви, вчила молитвам і всьому доброму. Анцька росла і ставала все файнішою. Вона завжди допомагала своїй мамі по господарству. Казали люди, що в її руках робота горіла. А яка була ввічлива! Бувало, йде селом і кожному зустрічному гарно поклониться, а якщо якась старенька жінка важко несла бесаги чи тайстру, то вона візьме і допоможе їй. Кожної неділі і в свято ходила з мамою до церкви. Бувало, як одягнеться і візьме вінок з весняних квітів на голову, то всі сільські хлопці задивляються на неї.

Хата Цилі Петришиної була недалеко від криниці. Бувало, пробігнеться Анцька з відрами до криниці і принесе до хати свіжої води. Мати не раз стане і не може налюбуватися з своєї помічниці. Згодом дочка почала і ввечері ходити по воду. Одного разу Анцька, забарившись, весело забігла з водою до хати. А коли мати спитала її, чому так довго ходила, то дочка сказала, що мало заговорилася з Микулом Петришиним. Мама засміялася і сказала їй: "Дивися, не дай ся обманути хлопцеві". А Анцька відповіла: "Не бійтеся, мамо". Все частіше Анцька затримувалась біля криниці з Микулом. А в неділю, після служби, бувало, обоє пройдуться по селу, і всі говорили: "Яка би була файна пара." Одного вечора пізньої осені дочка досить довго загаялась біля криниці, а через деякий час вона взагалі перестала ходити по воду вечорами. Чогось і Микула Петришин зник із села, казали люди, що пізніше нанявся в полонину вівчарити, а далі і оженився там. В селі він більше ніколи не появлявся. Анцька стала сумною і все рідше й рідше ходила до церкви. Раптом пролетіла по селу чутка, що Анцька Цилі Мигалишиної народила сина. На самі Петра. Село зашуміло: такого ще в Буштині не було. Через три тижні, на Илія, зібралися після служби старійшини разом із попом, щоби порадитися, як їм поступити із покриткою Анцькою. Довго судили-рядили і, накінець, вирішили: "Від самого початку Буштина ми такої слави не мали, а щоб не повторилась вона ще колись, мусимо вигнати доньку Маріки Мигалишиної із села. Аби пам'ятали це всі наші дівчата.". Другого дня Анцька перед двома жандармами і старостою ішла вулицею через усе село з розпущеним волоссям, і в одній тільки сорочці. Всі люди вийшли дивитися, як її виганяли з села. Гомоніла челядь. Одні жаліли її та матір, інші казали: "Так їй треба, коли ввечері тігалася з хлопцями." Розповідали, що коли вийшла за село, то стала на березі Тиси і довго стояла там, аж доки не стемнілося. Не знати, де вона поділася, лише казали люди, що більше ніколи її не бачили. Тим часом її мати з маленькою дитиною сиділа вдома, а через два дні знайшли її мертвою біля малого Петрика. Після похоронів Цилі Мигалишиної хлопчика забрали в леленц (дитбудинок для сиріт). Розказували старі люди, що після цього ніколи не було чути подібної історії. Ось яких суворих законів додержувались наші предки.

ПОСЛАНЦІ СМЕРТІ (Оповідь) Було це давно-предавно, ще коли наші предки переходили з Долини на Горб. Однієї літньої ночі, десь коло півночі, через наше село гнався на своєму коні славний опришок Мараморощини Пинтя. Він спішив до своєї любаски Поланьки, яка жила в Бороняві. Коли обминув Буштино, раптом вискочила на дорогу якась незнайома жінка і закричала: "Зупинись, легіню, ані на крок далі не підеш!" Чіллок раптом зупинився і став на задні ноги. 27

– Що, - відповів опришок, - ти хочеш мені дорогу перестати? Я ж тебе одним ударом уб'ю, як муху! Що ти за одна, що дозволила собі зі мною так розмовляти? Ти знаєш, хто я? Я непереможний опришок Пинтя! – А я сестра смерті, найстарша серед усіх босоркань (відьом). Мені ще ніхто не заперечував і ти мусиш виконувати мій наказ! – Побачимо, чи мушу, - відповів Пинтя. - Я і самого чорта не боюся! Він швидко зліз із коня, схопив свого топірця в руку і підбіг до невідомої. Почався двобій. Боротьба була страшною і завзятою. Пинтя схопив жінку у свої руки, високо підняв над головою і кинув на землю, аж земля задрижала. Але вона швидко схопилася на ноги і почала знову наближатись до опришка, щоб напасти на нього. В ту мить кінь Чіллок як вдарить задньою лівою ногою, і прямо в голову незнайомці Жінка впала на землю, як мертва. Удар коня був чарівний, бо на його лівій задній нозі була прибита не звичайна підкова, а дев'ять разів освячена на Великдень. Так не один раз Чіллок врятував свого господаря. Опришок Пинтя швидко сів на свого вірного друга і поскакав далі, а жінка залишилась на дорозі. Наступного дня рано-вранці, ще тільки зоряло, до схід сонця, повертав від своєї тітки із Салдобоша (Стеблівки) молодий леґінь Петро Маріки Білої. Він ішов, посвистуючи, й оглядався то в один, то в другий бік. Бачить, на дорозі лежить майже мертва незнайома йому жінка. Йому жаль стало залишати її тут. Петро підбіг до жінки, а вона не ворухнеться. Побачив він при дорозі криницю, зачерпнув з неї в свою шапку холодної води, підніс до її рота, й вона трохи ковтнула. А потім вилив решту води на її голову. Жінка подивилась на нього, схопилася на ноги і каже: "Молодий легіню, ти знаєш, хто я і кому ти допоміг?" "Ні, не знаю,"- відповів Петро. "Я найголовніша із босоркань, я сестра смерті, - сказала вона. - Я нікого не щаджу та й з тобою теж винятку не буде. Проте, за твій добрий вчинок, я тільки скажу своїй сестрі-смерті, щоб вона не напала на тебе раптово, а щоб засилала до тебе наперед своїх посланців і лише потім прийшла за тобою сама." Петро подякував їй за це, пішов собі додому і жив весело далі. Та молодість його непомітно минула. Пішло йому за шістдесят, а потім і за сімдесят. Сили і здоров'я стали підупадати, підступили різні хвороби і болі, які спричиняли йому багато страждань. "Я ще не помру, - думав він собі. - Та ж смерть мусить спочатку заслати до мене своїх посланців. "Скоро йому стало краще і він знову перестав думати про смерть. Одного ранку хтось підійшов до нього ззаду і взявся за його плече. Петро озирнувся. Дивиться, а то смерть. "Прийшов твій час, –каже смерть. – Мусиш із світом попрощатися й іти зі мною." "Як це так? – спитав Петро. – Ти ж не дотримала свого слова. Твоя сестра мені обіцяла, що ти зашлеш до мене своїх посланців, а лише потім сама прийдеш. Я ще жодного твого посланця не бачив." "Мовчи, - відповіла смерть. - Я до тебе посилала своїх посланців, але ти не схотів їх впізнати. Занепад сил, приступи болю, й коли ноги і руки 28

відказували, то все були мої посланці. "Петро не став далі заперечувати смерті, він, нарешті, зрозумів, що смерть дотримала свого слова. Й, скорившися своїй долі, він пішов зі смертю.

ПРО ОТЦЯ СИРАФИМА ( Оповідь) Було це ще тоді, коли наше село лише починало переходити з Долини на Горб, - розповідає буштинська довгожителька Ганна КопинецьГаврилко. – Тоді священиком у селі був отець Сирафим. Він був дуже вимогливий до своїх парафіян. Кожен селянин мусів по 2-3 рази на рік іти до нього на сповідь. Якось перед Великоднем прийшов висповідатися до отця Серафима Іван Федора Білого. Хоч він регулярно сповідався перед великими святами, проте одну тайну ніколи не розкривав попові. Та сьогодні він рішив розказати всю правду. Коли ішла утреня, Іван підійшов до священика і став признаватися йому у своїх гріхах – Пане отче, признався на сповіді Іван. – Я дуже грішний, і ніколи про свій гріх нікому не говорив. А Вам сьогодні рішив сказати. Я нечистий, я бусуркун. Отець Серафим від здивування піднявся і не знав, що далі діяти. Потім нахилився і запропонував продовжувати далі. – Я в тому не винен, бо я народився бусуркуном. Мені сам нянько сказав, що у всьому тому винна мамка, вона з усіма сусідами пересварилася. А коли зі мною була вагітна, то дуже побила сусідку Анцю Фіїну, а та із серця прокляла мене ще в утробі мами. Крикнула із серця: “Богда′ їсь чорта уродила!” Так она і народила мене бусуркуном. – А чим ти занимаєшся як бусуркун? – спитав батюшка. – Та ми часто збираємося опівночі на межі, де сходяться три хуторі. Там усі босоркані і бусуркуни проводять різні забави, А чи є ще на іншому селі такі, як ти? – питає Івана отець Серафим. – Є, айбо я не можу вам їх назвати. А якщо хочете дізнатися, то я візьму вас туди з собою. – А коли можемо піти? - спитався священик. Іван сказав отцю, щоб той завтра об 11-ій годині вночі прийшов до нього, щоб разом поїхати на місце зборища бусуркунів. Отець Серафим погодися. На другий день цілу службу в церкві священик лише про одне думав: "Як йому поводитися на цьому шабаші?" Навіть збивався в служінні, так, що й миряне в церкви помічали. Ввечері теж довго не міг заснути. На другий день, у понеділок ввечері, помолившись, пішов до Івана. Вдома не сказав нікому нічого. Іван уже чекав його у хаті. 29

– Ну що, пане - отче, будемо вирушати? - спитав Іван священика. – Вирушаймо, - відповів Серафим. Іван три рази свиснув, двері на хаті відкрилися, і всередину влетіла дерев’яна терлиця, зареготавши, як кінь. Іван сів на терлицю попереду, а отець Серафим позаду. Знявши з голови шапку, Іван тричі змахнув нею. Терлиця з ними піднялася і вилетіла на двір, далі полетіла на схід. Вони обминули Вурмізюську капуну і летіли далі у гори. По дорозі Іван попередив отця: коли прибудуть на зборище, то щоб там ні з ким не говорив, а тільки сидів і мовчав, інакше буде мати велику біду. Скоро отець Серафим почув якісь нелюдські крики і різні голоси. Приземлившись на місці зборища, Іван посадив отця Серафима за один із столів, а сам пішов у гурт нечистих сил і став разом з ними забавлятись. Нечистої сили було незліченне число. Одні кричали, інші пищали, вили та видавали різні звуки. При цьому вони перетворювалися по кілька разів у інших тварин. Повітруля підхоплювала їх і з великим шумом носила над кущами і деревами. А якісь чудні музиканти гучно грали їм на дивних інструментах. Тут отець Серафим упізнав іще трьох босоркань з числа своїх парафіян. Коли скінчились їх забави, старший бусуркун запросив усіх сісти за столи, на яких було повно всякої всячини. Як тільки всі сіли і почали вечеряти, отець Серафим, за звичкою, як завжди на початку трапези, встав і почав молитися. Та не встиг сказати й “ Благослови, Господи, сіє ястіє”, як все перед ним зникло. Дивиться, а він сидить на самому вершечку високого дуба. Тепер він пригадав, про що попереджав його Іван по дорозі, але вже пізно було. Батюшка якось важко зліз із дуба і побачив, що лісом іде незнайомець. Отець спитав його, чи далеко до Бущина. Той відповів: “Це хутар Брустурський, а до Бущина дуже далеко”, І показав йому рукою, куди йти. Довго добирався отець Серафим пішки додому. Коли, нарешті, прийшов у село, то побачив, що тут одні незнайомці. Бо з того часу, як він сповідав Івана, пройшло двадцять років. Коли зайшов у фару (хату священика), то замість своєї матушки і дітей побачив іншого отця з сім’єю. Ось як розплатився отець Серафим за недотримане слово, що його дав Івану. Цю оповідь розказала мені моя бабка, коли мені було лише 12 років. Розповідаючи, вона завжди підкреслювала: «Дивися, донько, прожий своє життя так, щоби не лаяли тобі люди, бо люди можуть у розпачі напросити у Бога і доброго, але дуже часто і злого!». ...Я вирішила розповісти вам цю оповідь, – продовжувала Ганна Копинець-Гаврилко, – щоби Ви написали її в книжку і аби всі буштинці знали, які дива колись траплялися у нашому селі. Записано 3. 06. 2000 р.

МАРІКА-БОСОРКАНЯ (Бувальщина) Жив собі у селі бідний легінь - Цильо Маріки-Івана-Білого. Бог обдарував його красов і силов. Родичі любили його, бо радо помагав їм коло хижі і на полю. В неділю або в сято, бувало, як убереся у білу памутову сорочку і гаті, узьме на себе чорний лайбик, за шапку покладе розмарінок, а чіжми шкуряні як убуксує, та ще черес на три пряшки як закопчає на поясі і пруйдеся селом, то всі задивлялися за ним, кажучи: "Ой ото файний легінь у Маріки Івана Білого." А дівки... Хоч не кажи... Бувало, як прийде на таниць, що на обложкови, то кожда дівка не зводила очей з нього, і думала, як би хоч один таниць заіграти з ним. Як правило, майже на кождому танцьови гонорові легіні старалися почати буйку, щоби показатися коло дівок. Цильо не любив′ся ніколи бити, хоть усі хлопці боялися його, бо був дуже сильний. Якось на одному танцю два гонорові легіні пудняли буйку на Маріці Іванишинуй. Пушли у ход ножі. Дівки скричали і тут якраз появився Цильо. Ухопив обох за ошийники, повиривав ножі з рук і витрутив їх набук. До кунця танця був супокуй, бо всі боялися Циля. А тогди самий Цильо узяв іграти крученого Маріку Іванишину. Та так йому полюбилося іграти із Маріков, що ун улюбився в неї. Коли кончилися танці, то Цильо пувюх Маріку думу. Всі дівки, як одна, завиділи Маріці. Була осінь. Всі польові роботи закончилися і мож було вже збиратись на вечурниці до старої Шустурки і повеселитися молоді. Бувало, як прийде Цильо на вечурниці, то зразу сідає коло Маріки, а она і лащиться коло нього, і все нароком упустит веретено, щоби бути цілованов. Цильо без пам’яті влюбився в неї. Казали всі, що Маріка приворожила го. Одного разу священик Гомечко перестав Цилю на дорозі та й каже йому: “Сине, лишися тої дівки, бо она ничиста і будеш із нив мати біду. Знаєш, я коли на службі несу чашу з дарами, то вижу всіх босоркань, котрі є у церкви, серед них і твоя Маріка. Но Цильо не слухався сященика, бо дуже її любив. Сусіди говорили, що она босорканя, бо одного разу імили її у хліві коло своєї корови, коли молоко удбирала. Та ун нікого не хотів слухати. Раз лиш, коли Цильо вертався пузно із вечурниць, тихинько зайшов до хижі, щоби нікого не розбудити і ляг спати на лавицю. Через деякий час ун став дуже стогнати і кричати зпросоня, бо йому приснився страшний сон, як Маріка, вхопивши його обома руками за горло, стала душити. Почувши той крик, батко розбудив сина. З того часу Цильо став обходити Маріку далекими дорогами. У нього стала закрадатися думка, що правду люде кажуть про його Маріку. Він зовсім перестав ходити на ті вечорниці, де була Маріка. Та одного теплого осіннього вечора рішився прийти на вечорниці до старої Шустурки. Коли зайшов до хижі, то не сів, як колись, коло своєї дівки, а сів коло Анці Петришиної і нарочно став фігльовати з нив. Сисе дуже розізлило Маріку Петришину. Та ще, до того, Цильо провюх думу Анцьку. 31

Цілу дорогу Маріка думала, як удплатити йому за ісе. Коли вертався думу, вже було коло пуночи. Щоби не розбудити родичу, Цильо рішив переночовати на оборозі з сіном. Ще вдень він напаровав собі старий петек і прикрився ним у сінови. З оборога йому було видко все навкруги, бо була дуже місячна нуч. Не встиг Цильо придрімати, як чує страшенний шум. Думає собі ун: що ото може бути? Пудойме голову і видить - прямо до його оборога щось летить. Коли наблизилося близько, то Цильо упознав, що ото його Маріка летить понад деревами на огняному кужельови прямо до його оборога. Ун сів і став слідити за нив. Коли приблизилася до оборога, три рази облитіла довколо нього на огняному кужельови. Потому кужиль забила у зимлю, а сама із усьої сили начала микати сіно з оборога, розкидуючи його позад себе. Но, думає Цильо, туй зараз Маріка добереся до мене. Йому стало не по собі, хоть ун не боявся. Начав молитися, бо знав, що нечисту силу інакше не побореш. Аж туй почув, що запів сусідський кугут. Маріка вхопила свуй огненний кужиль і знову полетіла на нюм туди, утки прийшла. До самого рана Цильо не муг заспати, а все думав, кулько дала йому роботи Маріка, бо прийдеся тулько сіна позберати і знову скласти в убуруг. Зліз ун із оборога до схуд сонцяі взяло його диво. Оборуг цілий, як і колись, не хибить із нього ні стеблини сіна. Коли розказав свойому батькови сисю пришту, що з ним случилася сиї ночи, то батько сказав йому: “Видиш, сине, ти не хотів мене слухати, коли я тобі казав, що она босорканя. А тепер пересвідчився сам. Тай добре, що так лише обийшлося” Через пару дню послі сього Маріка померла. Кажуть люде, що кругом її деревища усі буштинські босоркані іграли свуй таниць. Лиш ни кождий муг ісе відіти. (Записано від старої Анці Марушкійової 3. 08.1999) ЩО ДАЄТЕ - СОБІ ДАЄТЕ (Бувальщина ) Ця подія відбувалася ще тоді, коли наше село лежало на Долині. Священиком тоді був Димитрій. Його жінка-попадя Єлена любила роздавати колачики жебракам, які випікала щосуботи разом з хлібом. Один старенький жебрак кожної суботи приходив до неї на обід за колачиком, і щоразу він дякував їй і ще казав: “Що даєте, собі даєте.” Ці жебракові слова дуже дратовали попадю Єлену, і вона не знала, як відігнати його від своєї хати. Нарешті рішила: як тільки наступного разу прийде, то вона поставить отруту у колачик, призначений для нього. Як задумала, так і зробила. Коли той зайшов до хати, попадя подала колачик, а жебрак, як завжди, подякував за милостиню, повторив слова:”Що даєте-собі даєте". І ще додав: “ Даєте з доброї руки, добром повернеться вам, даєте із злом, – рано чи пізно воно повернеться вам.” Потім, відклонившись, пішов собі далі, на друге село. Вийшовши за село, зупинився біля криниці, що була поряд із дорогою, щоби перекусити та трохи 32

перепочити. Зняв з плеча тайстрину і вирішив посмакувати свіжим колачиком від попаді, а тоді перерадився і рішив залишити його на потім. Витяг він із тайстрини два кукурудзяні окрайці і смачно поїв їх з шматком сала. Запивши холодною водою з криниці, трохи приляг. Не встиг придрімати, як підійшов і присів біля криниці незнайомий жовнір. Витерши піт з чола, став скаржитися, що дуже змучений, бо вже другу добу добирається з Сигота додому на уллап ( у відпустку) з війська. – Хоч би якась підвода зустрілась мені на дорозі, - сказав він. Жебрак пожалів хлопця і посилував його колачем, який дала йому пані попадя. Той узяв його, і розглядаючи, пригадав собі, що колись його мама пекла такі колачики. Тим часом старий жебрак попрямував далі. Голодний і втомлений жовнір почав жадібно їсти. Та не встиг з'їсти і половину, як йому стало дуже погано, і він з недоїденим колачем упав на землю. Дорогою на своїй кучії (кареті) їхав у цей час додому отець Димитрій. Слуга, що гнав коня, озираючись то в один, то в другий бік, помітив, що якийсь військовий лежить біля криниці. Коли підійшли ближче, то батько Димитрій побачив, що то його син лежить мертвий. Зажурений батько привіз сина додому. А мати, побачивши мертвим свого свого єдиного сина з недоїденим колачиком, який вона спекла жебракові, знепритомніла і впала. А коли опам’яталась то пригадала останні слова жебрака і зрозуміла, що ці слова були правдиві. Бо ж вона хотіла позбутися жебрака, а позбулася рідного сина. Поховали сина з великими почестями. Прийшли провести його всім селом. Прийшов і жебрак, який передбачив цю подію в своїх пророчих словах. Згодом мати щосуботи приходила на могилу сина помолитися. І завжди залишала там колачика. А мораль цієї легенди - оповіді проста і зрозуміла. "Не роби ніколи біди другому, бо вона рано чи пізно повернеться до тебе". Роби добро, і воно сторицею повернеться тобі. Запам'ятай це назавжди! (Записано від буштинки Г. Копинець-Гаврилко 10.05. 2000)

ПРО ГАДОВОГО ЩЕФАНА (Оповідь) Розповідають старі люди, що давно в селі були газди, які мали свою телекову гадюку, з якою жили в мирі і яка інколи навіть оберігала їх газдівство. Одним із таких був невеличкий газдюк Щефан Ільків із своєю жінкою Іляною. Не дуже велося йому в газдівстві на перших порах. Якось він помітив, що на його подвір’ї стала з’являтися змія, яка потім зникала. Невдовзі він послідив, куди саме вона зникає. І так вона щодня виходила з своєї нори, нікому не спричиняючи ніякого лиха. Всі на газдівстві звикли до неї. Щефан почав щодня годувати її, ставлячи біля нори мисочку з молоком. Так проходили дні, невдовзі і син Іванко в них народився. З того часу, як господар підгодовував телекову гадюку, на його господарстві спостерігались дедалі 33

більші успіхи. Його скотина і птиця швидко росли і множилися. Поля стали набагато урожайнішими, ніж у його сусідів. Все сприяло його успіхам. Сусіди заговорили: щось Щефанови везе у всьому, мовби вода назносила багатство до його дому. На той час Щефановому єдиному синові Іванкові минуло три роки. Якось у неділю мама посадила його на поріг і дала йому в мисочці теплого молока поїсти. Почувши запах молока, телекова гадюка приповзла до Іванка. Хлопчик зовсім не злякався її, бо вона часто підходила до нього. Потім вона тихенько добралась до миски з молоком, випила його і нічого не залишила. Малий ложкою, яку тримав у руці, з усієї сили ударив її по голові. Та від болю скрутилась, а потім укусила його в праву ручку і потягнулась, сердита, в свою нору. Іванко закричав від болю. Підбігли батьки. Тут хлопчик все розповів їм. А тим часом малому ставало все гірше. На другий день Іванко помер і його поховали. Щефан дуже розсердився на свою змію і вирішив: що б не сталося, він уб’є її. Змія це відчувала і крилася від розлюченого Щефана. Та одного разу він підстеріг її, коли вона влізала в свою нору, однак не встиг ударити по голові, а тільки вкоротив її хвоста. З того часу різні біди почали переслідувати його. Живності у дворі дедалі меншало, поля запустіли. Ніби з його господарства все виносила вода. Щефан дуже збіднів. Сів він біля нори й став гадати собі: сина вже не буде ніколи, та газдівство я міг зберегти. І пожалів, що так поступив із своєю телековою змією. Він гукнув до неї: цімборо, пробач, що я тебе зобідив, давай, знову будемо друзями як і колись. Та змія обізвалась до нього із нори: “Ніколи ми не зможемо помиритись з тобою, бо ти мені не пробачиш того, що я укусила твого єдиного сина. А я ніколи не пробачу тобі того, що ти відрізав мого єдиного хвоста! Тому ми назавжди залишимось ворогами!”. А мораль тут така: "…Ніколи не забувається спричинене тобі кимсь зло, яке торкнулося самого серця." (Записано від мешканки Буштина Ганни Юріївни Копинець-Гаврилко 10. 05. 2000)

НІКОЛИ ЧУЖА ДИТИНА РІДНОЮ НЕ БУДЕ (Бувальщина) Жив собі колись у селі добрий газда Микула Петришин із жінкою Марікою. Проходили роки, а діточок Бог так і не посилав їм. Вже і постарілися вони. Одного разу і каже Микула до своєї Маріки: “Може, візьмемо собі за дитину якусь сироту?" Маріка погодилась. Відшукав Микула Петришин маленького хлопчика Іванка, в якого повмирали батьки, і взяли його Петришини за свою дитину. Виростав Іванко, а батьки не могли натішитися ним. Вже став допомагати їм по господарству. То дров принесе до хати, то води подасть старенькій мамі, а батько завжди брав його з собою у поле. Іванко дуже любив поганяти коней, запряжених у батькову підводу, і Микула не відказував йому. Згодом став синок дорослим легінем. 34

Уже і батька підмінював на господарстві. Але той чомусь не довіряв синові. Одного разу Микула рішив перевірити, чи надійний у нього син. Взявши Івана у Варгедь на дрова, Микула Петришин залишив сина біля підводи, а сам відійшов трохи вбік заготовляти дрова. Через деякий час Іванко чує крик батька: “Іванку, рятуй ня, бо на мене напали вовки! “ Кілька разів батько кликав на допомогу сина. Але той не спішив. - Піду, щоби й мене вовки з’їли? - подумав син і виліз на дерево. Пройшло чимало часу, Іван зліз із дерева, а батька немає. Через деякий час він прийшов і став розказувати, як його оборонили від вовків дровосіки, котрі почули його крик. Іван, виправдовуючись перед батьком, сказав, що ніякого крику він не чув. Коли вертались додому з дровами, То Микула Петришин лише про одне думав – про відданість сина. А тим часом Іван змужнів і перетворився на справжнього красеня. Усі дівчата задивлялися за ним. Та батько почав ще більше недовіряти синові, Врешті вирішив ще раз його перевірити. Якось повернувся, засмучений, додому і каже: "Жінко мила, сину любий, годі мені жити, бо пан розгнівався на мене і сказав, що завтра повісить мене на шибениці, як злодія. Тому дістань мені ключі від скрині, щоб я виконав свою останню волю". Відкрив Микула скриню, а в ній великий казан із золотими дукатами. Ледве батько із сином вибрали казан із грішми і поставили посеред хати. Микола висипав дукати на долівку і розклав їх на чотири рівні купи. А тоді й каже: "Перша купа грошей буде тобі, жінко мила, бо ти мене, як матінка, старого, любила і догоджала. Друга купа буде тобі, любий сину, бо ти був мені за рідну дитину; третя купа нехай буде мені на похорон, щоб мене, як годиться, пом’янули люди". - А кому четверта купа буде? - спитав син Іван. А четверта буде тому, відповів батько, хто мене завтра потягне на шибеницю! Син одразу скочив на ноги й каже: "Не давайте їх, няню, нікому, нехай будуть мої, я сам вас потягну на шибеницю." Тут батько звернувся до сина: "Взяв колись я тебе до себе малим сиротою, мучився, не один раз не спав над тобою. Думав, що на старість буду з тебе поміч мати, а ти тепер, як виріс великий, хочеш сам на мене руки покласти?" Заплакав із жалю Микула Петришин і показав синові на двері рукою: "Іди собі, препоганий, звідки ти взявся, та не згадуй, що ти колись моїм сином називався!". Іван вийшов, батько і мати плачуть. Із горя заридав старий і сказав: "Правда, люди, що чужа дитинонька ніколи не буде за рідну". І тут же спочив на купах дукатів. (Записано від Копинець-Гаврилко Г. Ю. 10.05. 2000)

НА СВЯТИЙ ВЕЧІР (Легенда-оповiдь) У Микулы Петришиного довго не было діти, а потому, у пузні їх годы, Бог дав їм сына, якого назвали Іванком. Родичі дуже тішилися своїм синочком. Коли Іванко пудрус, то став дуже послушным і постоянно помагав старинькым родичам на господарстві. Родичі і не замітили, як їх сыночок став дорослым і дуже файным лігіньом. Всі сільські дівкы почали на нього задивлятися. Одної весны, коли Іванови уповнилося вусімнадцять, бохтер (виконавець) принюс до них бегів (повістку) на руковання у цісарське військо. Зажурилися старинькі родичі, як то Іванко залишить їх, стариньких, вдома. Відправили Іванка служити аж до Дебрецина. Минав час, а няньо й мати лише про одно думали, як то їх сыночок несе службу у войську? Молодый жовнір також тужив у Дебрецині за своїми рідними. Наближалися руздяні сята. Старенькі надіялися: а може, їх сынка пустят на уллап ( у відпустку) із війська мало поколядовати їм на сята? Та Іван не приходив. Коли колядникы на Сятый вичур уже удколядовали, Микула Петришин із свойов Маріков сіли самі за стул вичиряти. Маріка застелила стул на усіх трьох – і на їх Іванка приготовила вичирю. Все ще думала: а може прийде? Та щось не їсться їм без сына. На сисе заходит до хыжи сусід Андій Федоришин. Поклонився і сів на лавицю. "Та що то вы, куме, зажурилися? Ци не чекаєте сына із катун поколядовати? Та що з того, що мы бы хотіли, коли ун далеко служит? Та ци дуже бысте хотіли, абы прийшов? каже Андрій. – Якщо дуже, то ун зараз буде туй". – Що вы із нас, старых люди, смієтеся? – Почекайте мало, й Іван буде туй. На сьому слові сусід уйшов із хыжі. Через пару минут щось зашуміло, за дверима заіржав кунь. І чує Микула, що їх синочок колядує за дверима "Бог предвічный…" Потум став вінчовати, й удкрылися двирі і до хыжи зайшов їх Іван у воєнному ряндю. Радостям ни было кунця. Маріка удразу запросила усіх трьох чоловік за стул. Пуд час гостины сын розказовав, як йому там служиться. І не замітили родичі, як і до пуночи наблизилося. Кум Андрій пуднявся із-за стола, злегка ударив Івана по плечу і додав: "Вставай Іване, бо нам пора. Наш кунь жде нас, бо скоро кугуты запіют". Андрій зняв із головы шапку, покрутив нив в оба бокы, щось на двурі зашуміло, потому почувся дикый регот коня і до хыжи з шумом залитіла стара, обгоріла кочерга й озвалася кунськым голосом. Кум Андрій осідлав кочергу і наказав сісти Іванови. Коли обоє всілися, Андрій тричі свиснув, они пуднялися і улитіли через уткрыті двирі. Микула із свойов Маріков дуже зачудовалися: що ото могло быти, що їх сын даже не попрощався із ними, не встиг і набытися дома, й знову лишив їх самых? Коли кум Андрій через пару минут вернувся до хыжи, то заказав їм, абы про ісе ніхто не знав. Можете розказати другым про ісю пригоду лише через 36

див’ять году, – вказав їм і зразу уйшов із хыжи. Через три годы Івана упустили зовсім із каттун. Одного дня ун розказав своїм старинькым родичам сон, що йому приснився на самый Сятый вичур у війську. Нібы його пустили на уллап на самый Сятый вичур і ун із самого Дебрецена прийшов пішком думу. Та лише через див’ять году, як указав їм кум, родичі розказали сынови всю правду. ( Записано від мешканки Буштина Г.Ю.Копинець-Гаврилко1.07. 2000)

МІСЯЦЬ У КРИНИЦІ (Легенда-оповідь) Було це давним-давно. Вродлива і слухняна дочка Анці Цилькової Фійка була дуже роботящою і завжди допомогала мамі на господарстві. То води принесе з криниці, що була в кінці їх городу під самим берегом, то дров занесе, то підмете хату. Одного разу, пізнього літнього вечора в суботу мати попросила Фійку, щоб та занесла до хати з криниці води. Не чекаючи, щоби ще раз мамка нагадала їй, Фійка взяла в руки дерев’яні відра і попрямувала через город до криниці. Ніч була місячна. Фійка босоніж ішла спокійно доріжкою, що вела до криниці і шепотом молилася Богу. Було тихо. Навколо не чути було ні звуку, лише то тут, то там щебетав соловейко. Фійка на хвилинку зупинилась, прислухаючись до співу соловейка, а потім спокійною ходою, молячись ішла за водою. Вона і не отямилась як опинилась над криницею. Нахилившись, зачерпнути води, Фійка побачила в криниці ясний місяць і засміялась до нього, сказавши: “Ти що тут робиш, лінюху, і мішаєш мені набрати води?" Місяць розсердився на Фійку і, схопивши її за довгу русяву косу своєю магічною силою, став тягнути до себе. Та Фійка вчепилась у стовбур верби і продовжувала сміятися з місяця. Сердитий Місяць силоміць потягнув до себе Фійку разом з стовбуром верби і відром у правій руці. Мати довго ждала доньку, та, не дочекавшись, з палицею в руці пішла їй назустріч. Коли підійшла до криниці, то побачила на землі відро, а заглянувши в криницю, помітила на фоні диска місяця, що відбивався у воді, розмите зображення своєї Фійки з відром у руці. Через деякий час це зображення зникло. Засмучена мати з переляку стала гукати доньку, та Місяць, нахмурившись, сердито відповів їй: "Я забрав її до себе за те, що вона завжди, як тільки брала з криниці воду, сміялася з мене". Скільки не просила мати Місяця, щоб той повернув їй Фійку, Місяць мовчав, а потім сховався за хмари. (Записано від мешканки Буштина Анці Грицюк (Марушкійової) 3.08.1999)

Ось я закінчив розповідати вам легенди, оповіді та бувальщини, в яких згадувалось про перші роки життя нових поселенців в урочищі Долина. А потім настали нові часи, з якими, пов’язані зовсім інші, не менш цікаві події, які теж мають свою славу і гідні народної пам’яті. Початок літочислення нових буштинських легенд пов’язаний з часом переселення з Долини на Горб. Послухайте ж їх, шановні односельці, сини і дочки наших славних предків. В цій живій книзі пам’яті предків, розповім вам, як змінилось село і люди після переселення в урочище Горб. Ось вони, ці легенди

ЛЕГЕНДИ, ОПОВІДІ І БУВАЛЬЩИНИ З ЖИТТЯ БУШТИНЦІВ ПІСЛЯ ПЕРЕСЕЛЕННЯ В УРОЧИЩЕ ГОРБ ЯК МИКУЛОВИ ВІДКРИЛОСЯ НЕБО ( Оповiдь) Було це дуже давно. Жив у селі бідний чоловік, звали його Микула Цилі Петришиної. І була в Микули дуже роботяща жінка – Маріка Петри Білого. Сім'я у них була досить велика – аж п'ятеро діточок і старенький Марічин батько. Та Микула був дуже богобійний чоловік. Ще в молодості він кожної неділі чи свято був завжди першим у церкві. Тепер, хоч і не був зовсім старим, та не виходив із дому у святкові дні. А вся причина була в тому, що не мав у що одягнутись. Були у нього якісь порвані холошні та постоли на кожен день, такі, що видно на них було одні заплатки. А до церкви не мав що взяти на себе. Чув Микула від сусіда Мигаля Петришиного, що коли у великі свята опівночі відкривається небо, то можна просити будь-що, і Бог дасть йому те. Та, не дай, Боже, просити собі дві речі одночасно, бо не дістанеш жодної. Слухаючи Мигаля, Микула одне тільки й думав: "Якби мені відкрилось небо, я би знав що просити". А тут трапився такий випадок. Якось пізно вночі на Святий вечір Микула з Марікою вирішили не лягати спати до Всеношни. Побачивши, що відра з водою порожні, Маріка попросила чоловіка принести з криниці, що була під берегом, свіжої води. Микула, недовго думаючи, взяв на плечі петек, а в руки дерев'яні відра і спустився під берег до криниці. Зачерпнув одне відро, а коли нахилився в криницю, щоб зачерпнути друге, то у воді, як у дзеркалі, побачив, як на небі щось блиснуло, і почув дивні звуки дзвонів. Коли підняв голову догори, то побачив чудове свічення. Тут і подумав: "Це небо відкрилося. Що би просити собі?". Раптом пригадав розповідь Мигаля Петришиного і в ту ж мить став просити: "Боже, дай мені постолошні!" І в той же час небо закрилось. Микулові дуже бракувало постолів і холошнів, але він 38

знав, що дві речі просити не можна, а щоб одержати і постоли, і холошні, попросив в одному слові дві речі - постолошні. Повернувшись із повними відрами до хати, зразу сів за стіл і задумався. Маріка помітила, що її Микулу ніби хтось підмінив. Вона стала питати його: "Микулко, що з тобою?". Він мовчав, бо знав, що поки не здійсниться його прохання, говорити про цей випадок нікому не можна. Пройшли два тижні. Якось Маріка раненько послала Микулу, коли ще темно було, щоб той приніс мотовило від дочки, яка жила на другому кінці села. Коли Микула повертався з мотовилом, ще було темно. Він зустрів запряжену в сани конину. На санях, навантажених різним товаром, сидів Гершко із Вишкова. Він спішив із своїм товаром до Сигота на торг (базар). Привітавшись із Гершком, Микула поквапився додому. Не встиг пройти десь 50 кроків, як побачив: на дорозі щось біліється. Підійшов ближче і бачить – лежать собі зовсім нові холошні. Він схопив їх і побіг, радий, додому. Придивляється, а трохи далі, на дорозі щось чорніє. Піднімає, а то чисто нові шкіряні постоли, та ще із шкіряними надтоками. Прибігає, задихавшись, до хати і в дверях кричить: "Марічко, дивися, що мені Бог послав!". І тут Микула розказав Маріці, як йому небо відкрилось. Вони не могли нарадуватись із постолошень. Відтепер Микула Цилі Петришиної ні разу не пропустив жодної неділі в церкві. І кожен раз дякував Богові, що послав йому нові постоли і холошні. Якось недавно почув цю історію наш сучасник, якому захотілося мати гарну нову хату і легкову машину, і подумав собі: "Якби мені відкрилось небо, то попросив би собі хатмашину". Та біда в тому, що скільки не ходив по ночах, та ні разу не відкрилось йому небо. А може, і тобі, шановний читачу, колись відкриється небо, то не пропусти нагоди, а проси й собі. (Записано від старожила Паша Юрія Миколайовича 18.02.1991)

ЯК ВОДА СТАЛА ВИНОМ (Легенда-оповідь) Ця історія трапилася з нашим односельцем Федором Василя Цилькового, в давноминулі часи, на самий Водохресний вечір. Повечерявши, як завжди, з усією сім'єю пісною їжею, Федор із своєю Анцькою готувались до Богоявління. Вони вирішили піти опівночі на Всеношне і тому не лягали спати. Перед тим, як іти до церкви, Федорові захотілося дуже пити води. Глянув у відро, а воно порожнє. Він взяв відро і попрямував до криниці під берегом. Ніч була дуже місячна. Підійшовши до криниці, він спочатку вирішив напитися води прямо з неї. Нахилився і став пити, та одразу здивувався: "Як так, у криниці не вода, а вино?". Такого він ще ніколи не замічав. Став далі пити – дійсно, вино, та ще й яке добре, точно таке, як у Сури Майлихової. Федір, недовго думаючи, зачерпнув відро вина з криниці і щосили побіг до хати. Ще з двору став гукати: "Анцьо, дай скоро друге відро, 39

бо в нашій криниці не вода, а вино! Попробуй лиш!". Поки Федір брав друге відро, Анця зачерпнула горням і почала пити. "Ти, майже, п'яний!, – стала кричати на Федора. - Яке там вино, то чиста вода.". Але Федір нічого не чув, а щосили біг з другим відром до криниці. Швидко зачерпнув відро і знову до хати. По дорозі з радістю гадав собі: "От і буде чим погоститися на свята". Анця, ждучи його на порозі, знову каже йому: "Ти, дурню, яке там вино, то чиста вода.". Федір не вірив. Коли напився з кожного відра, то переконався, що там дійсно вода. Федорові стало жаль за вином і подумав собі: "Не міг я більше напитися з криниці, коли там було вино?” Якщо і тобі, читачу, таке трапиться, то пий одразу досхочу, бо вино знову стане водою. ( Записано від батька – Копинця Михайла Федоровича у 1953 р.)

ГАДЮКА З ДІВОЧИМ СЕРЦЕМ Давно то було, як у селі жила дуже недобра, заздрісна жінка Іляна. Вона пересварилася з усіма близькими і далекими сусідами. Якось під час чергової сварки вона побила стареньку сусідку-бабку так, що та знепритомніла і упала на землю. Отямившись, старенька прокляла кривдницю словами: "Богдай бись замість дитини гадюку вродила!" Як сказала в розпачі бабка, так і сталося. Через тиждень сварлива Іляна народила, та не дитину, а гадюку. Щоб ніхто не довідався, вона кинула її до сусіди Маріки Олексової в город. Іляна хотіла вбити гадюку, та не встигла, бо вона щезла у траві. Минали роки. У Маріки Олексової підростав хлопчик Іванко, який завжди скаржився матері, що коли вдома немає нікого, то якась гадюка вилізає з-під Іляниної хати, танцює біля нього, а потім повертається знову в свою нору. Минав час, Іван уже став дорослим, і ось настала осінь, коли його мали брати до війська. А тим часом гадюка все частіше появлялася біля нього. Нести військову службу довелося Іванові далеко, десь аж під угорською границею. Минув рік його перебування у війську. Час від часу хлопцеві доводилось охороняти військовий склад. Якось, одного разу, під час несення чергової варти, до нього близько підповзла та сама гадюка, що колись виходила з-під Іляниної хати, і почала танцювати біля нього. І хоч вона не злякала жовніра, йому стало не по собі. Гадюка швидко зникла з його очей, а наступної ночі, під час служби, знову завітала. Третьої ночі на посту стояв уже інший воїн. Гадюка, побачивши, що Йвана немає, підійшла до казарми і стала дивитися через вікно, аж поки не побачила Івана. Іван теж помітив її голову у вікні. На третій вечір Іванові знову випала черга іти на пост, та він почав відмовлятися: так його лякала поява змії. Офіцер дав йому на підмогу ще одного вартового. І от знову до Йвана, як і колись, прийшла та ж сама гадюка. Другий вартовий вхопив карабін і хотів її застрелити, та вона підповзла до Івана і обвилася довкола його шиї. Іван так злякався, що зразу помер. 40

Військові вирішили самі поховати його, а потім у листі повідомити батьків про смерть їхнього сина. Та батькам не вірилося, вони поїхали на могилу сина й вимагали розкрити гріб, щоб переконатись, що то справді їхній син. Коли добралися до труни, то помітили в кришці отвір. Коли її зняли, побачили на грудях у сина скручену мертву гадюку. Їх це дуже здивувало. Тоді підійшов до них воїн, що був разом з Іваном на посту, і розказав їм про причину смерті їхнього сина. Повернувшись додому, мати не переставала молитися, щоб Бог сповістив її, що то за гадюка, яка спричинила смерть її синові, а потім, і сама загинула на його грудях? І через деякий час з’явилася їй уві сні ця змія, яка перетворилася в гарну дівчину. Вона розповіла про все Івановій мамі. Сказала, що вона дочка Іляни, яку прокляли сусіди під час вагітності через те, що кривдила їх. – Через те я і народилася гадюкою, – сказала вона.– Але серце в мене було дівоче. Пізніше я закохалась у вашого сина і часто навідувалась до нього. А коли Івана забрали до війська, я цілий рік добиралась до нього, бо не могла без нього жити. Там, у війську, я теж приходила до нього. А коли товариш Івана хотів застрелити мене, то обвила його шию. Я не думала, що через це він помре. Із туги за Іванком я й сама рішила померти біля коханого. Сказавши це, дівчина знову перетворилася у гадюку, а мати прокинулась від сну. Старожили кажуть, що ця оповідь була чистою правдою, тому вона й стала невдовзі легендою. Шановний читачу! Ця оповідь нагадує нам про те, що ми завжди повинні жити в мирі і злагоді з оточуючими. Бо дуже часто скривджену нами людину може вислухати Всевишній. А тоді чекай розплати. (Записано від Копинець-Гаврилко Г. Ю. 11. 01.2001) ПРО ЗЛОДІЯ ІВАНА ФІЇ МИГАЛЬОВОЇ (Бувальщина) Ця подія відбулася в селі під час першої світової війни. Майже всіх чоловіків забрали у австрійську армію, вдома залишились одні жінки з дітьми, діди та каліки. Важко було обходитися на домашньому господарстві самим жінкам. Для догляду за цариною буштинці взяли собі кірітовом (польовим сторожем) Юру хромого. Юра дуже чесно служив селові. В нього був якийсь коник, і він на ньому щодня обходив усі поля, доглядаючи, чи, бува, хтось не вкрадеться в чуже поле. І за це буштинці поважали його. Але якось восени стали люди скаржитися, що хтось в когось капусту вкрав, в другого багато струча виламали, ще в іншого дині хиблять. Дехто став підозрювати в цій крадіжці самого кірітова. Юра став собі гадати, хто би то міг красти? Він вирішив присвятити цій справі декілька ночей. І ось одного разу, проходячи Долиною біля Тисища, він почув, якийсь шерех у мелайові (кукурудзі). Юра тихенько підійшов ближче і побачив, що якийсь чоловік виламує струча і кладе в міх. Коли наламав повний, кинув його на плече і попрямував до села. 41

Ніч була місячна, і Юра упізнав, що то був Іван Фії Мигальової. Юра не вірив своїм очам, бо знав, що не був з дуже бідних. Він пропустив його далеко вперед, але так, щоб той не зник з виду. Іван попрямував до Сури Лейбової – корчмарки, постукав у вікно, там запалилося світло, і Сура впустила його до хати. Юра підкрався до вікна і почав прислухатися до їх розмови. Чує, Сура обіцяє півлітру зурілки (горівки), якщо той принесе їй ще один міх струча. Той погодився їй зараз же принести. Випивши дицю, Іван подався знову на Долину. Тим часом Юра хромий побіг на локтаню (жандармський пункт) і повідомив жандармів. Два піряники разом з Юром скоро наздогнали Івана Фії Мигальової на Долині. Вони дали йому можливість наламати міх струча, а коли той збирався повертатися у село, зловили його і повели на локтаню. Там добре вибили Івана і закрили до ранку у підвал. Іван цілу ніч не міг заснути і все думав, що зроблять із ним піряники. Десь перед обідом випустили Івана, примусили його взяти міх на плече і повели перед собою вулицею вздовж усього села. Іван Фії Мигальової із міхом на плечі мусів всією дорогою і кричати: "Люди чесні, перебачте мені, бо я крав струча, яке не сіяв, не копав!" А щоб все село це бачило і чуло, жандарми взяли перед себе бубнаша, на бубон якого всі вибігали на вулицю. Все село дивилось на злодія Івана Фії Мигальової. Одні сміялися, інші казали, що так йому й треба, аби більше не йшов красти. Після цього довго не чути було про крадіжки у селі. І кірітув мав спокій надовго. Хороший звичай побутував у наших предків. Непогано було б його поновити і сьогодні, тоді, може, не обкрадали б так нашу державу і людей.. (Записано від старожилки Францух-Грицюк Ю. 1. 02.1975) ПРО ТОНІЯ-БОКОРАША (Бувальщина) Сталася ця трагедія в селі ще перед першою світовою війною. Поланька Івана Петри Цилькового була майже май файною дівкою на селі і всі легіні закохувалися в неї. Але вона більше за всіх любила файного і становного легіня Тонія-бокораша. Вони з дитинства любились, бо жили по сусідству. І батьки не були проти того, щоб діти побралися. Кажуть, що свадьбували тиждень. Пройшло кілька років, а Поланька і Тоні, як і колись, любили одне одного. Правда, дітей у них не було. Та вони все чекали і надіялися, що Бог пошле їм діточок. Бувало, Тоні піде з бокорами аж до Солнока на тиждень, або на два, а Поланька все жде його, бо знає, що він не прийде додому з порожніми руками. Чи ширінку англійову купить їй, чи полотна на плат або лаковані чіжми з товстими халявами. Вона зустрічала його на станції із поїзда. Бувало, коли Тоні йде надовго з бокорами, Поланька випровадить його аж до 42

самого портоша, до Тиси. Але чорт, пропав би, не спав, а робив своє, щоби зробити біду в їх сім’ї. Одного разу, коли випровадила його Поланька в дорогу, де не взявся тут молодий урядник Пішта. Він задивився на неї і довго не зводив очей. Вона якраз повернулася в його бік, і вони зустрілися очима. Урядник усміхнувся до неї. Це повторилося і при наступній відправці. Згодом вони почали розмовляти між собою, і Пішта навіть приходив до Поланьки в час відсутності Тонія. Так тягнулося довго. Сусіди все це помічали і лише перешіптувалися між собою. Чутки доходили і до Тонія, та він не вірив їм, але бачив, що останнім часом чогось його Поланька з холодком стала зустрічати його, а то і зовсім не виходила йому назустріч. І цімбори порадили йому, як зробити. Він послухався їх і сказав жінці, що іде з бокорами. Попрощавшись із нею, як завжди, пішов понад Тису у фізеш (гай) і там просидів добу. А на другий день, ввечері вирішив перевірити свою Поланьку. По дорозі зайшов до Гершки, випив у нього дві диці для смілості і пізно ввечері попрямував додому. Тихенько перейшов через перелаз, зайшов у двір і бачить: у хаті світло. Підійшов до вікна і через щілину незатягнутої фірганки побачив, як за столом його Поланька обнімається з Піштом, а на столі перед ними пляшка з горілкою, куриця та інша закуска. Тоні зніяковів і подумав: що робити? Вирішив таки зайти до хати, бо двері були незамкнуті. Коли Тоні показався у дверях на весь зріст, Поланька злякалася, а п'яний Пішта почав чіплятись до нього. Зав’язалася бійка. Тоні у відчаї вихопив із-за череса балтину і ударив урядника прямо по голові. Той упав на землю, потекла кров. Поланька, ховаючись від розлюченого чоловіка поза стіл, почала кричати так, що позбігалися сусіди. Тоні схопив свою невірну жінку обома руками за шию і, як лютий звір, задавив її. Вона впала на землю. Побачивши, що і Поланька помирає, переляканий Тоні схопив її на руки, а вона, дивлячись заплаканими очима на нього, востаннє промовила: «Прости мені, мій Тоніку". І назавжди закрила очі. В хату забігли перелякані сусіди. Тоні поклав свою любу жінку на землю і, ставши біля неї на коліна, почав ридати. Невдовзі в хату ввійшли, переступаючи труп Пішти, два жандарми. Вони зв'язали майже збожеволілого Тонія-бокораша і відвели з собою. Через два дні похоронили всім селом Поланьку Івана Петри Цилькового, а труп Пішти забрали його родичі і кудись відвезли. Ось що може зробити зрада невірної жінки і ревнощі чоловіка. Ще довго гомоніли буштинці про цей випадок, навіть у навколишніх селах про нього довго згадували. ( Записано від Кадара Ю.І. - буштинського довгожителя. 1.03.1995)

ЛЕГЕНДА ПРО СУМНУ ДОЛЮ ГОРБЛЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ Після того, як турки в 1661 році спалили на Долині церкву, буштинці вирішили побудувати нову на Горбі, там, де заповідав своїм побратимам Іван Буща. Буштинцям дуже подобалась церква в селі Салдобоші, тому заповзялися таку саму, а, можливо, ще кращу збудувати і в себе. Відшукали відомих на той час будівельників. Майстрам вдалося втілити в цьому будівництві прекрасний зразок архітектури, різьбярства, стінопису й малярства. Сильні дубові зруби довжиною 14 метрів слугували надійності. Фасад храму приємно вражав досконалістю пропорцій. Перші враження від архітектури цього ПетроПавлівського храму були невід'ємні від сприйняття навколишньої природи. Вміло було вибрано місце його побудови, тонко відчутий його зв'язок з оточенням. Звідки не подивишся на нього – чи знизу, з Долини, або з найближчого узвишшя, архітектура незмінно захоплювала глядача своїм злиттям з оточенням. Здавалося, що сам Всевишній створив цю споруду. За потемнілими солом'яними хатами, немов із-за великих стогів піднімався вгору її шпиль. Чудовим архітектурним елементом церкви була висока вежа зі шпилями, що закінчувались розкішними кованими хрестами. Церква була рублена з товстих брусів (15 х 40см). Кути вінців кріпились за допомогою замка, всередині було три приміщення: притвор (бабинець), нава і вівтар. Дах церкви мав складну конструкцію і був покритий дубовими лемехами. Все тут скріплювалось дубовими гвіздками (чопами). Міцні дубові двері, з широкими, декорованими різьбою одвірками, вели в храм. Внутрішній інтер'єр приваблював доцільністю архітектурних форм, вишуканими художніми деталями, розписами. В храмі було напівтемно. Вівтар був відокремлений від нави іконостасом, який мерехтливою позолотою рельєфної різьби разом з іконами творив урочистість, святковість, і все це було покликано вражати і відвертати увагу людей від важкої повсякденної праці. Поруч з храмом була розміщена дерев'яна дзвінниця із чотирма дзвонами, кожен із яких мав звук певної висоти, у залежності від розмірів і пропорції різних металів у сплаві. Перед храмом вулиця Горб переходила у велику площу, що мала назву Обложок. Це було публічне місце сходок буштинців, де у недільні і святкові дні вирувала челядь. Цю площу особливо любила молодь села. Тут протягом року проводились загальносільські танці, ігри та інші дійства. Церква була духовним центром й славою села, і буштинці гордились нею. Та недовго. Всього лише кілька поколінь буштинців милувалися цим шедевром. Він був духовною окрасою Буштина протягом 220 років, а в 1890 році храм згорів.

Трапилося ось як. Ввечері, напередодні Святого Миколая, проводилась вечірня. Надворі було холодно, падав сніг. Один за другим вірники, одягнуті в білі гуні та вуйоші, заходили до святого храму. Священик Гомечко Полі чомусь сьогодні спізнився на вечірнє богослужіння. Вірники помітили в його ході щось незвичне, він хитався то в один, то в другий бік. Побачивши його, люди одразу переконались, що він хворий. Під час кадіння, обходячи церкву, він важко розмахував кадилом. Жінки, що стояли в бабинцеві, помітили, як із кадила впала на підлогу грань і скотилась у щілину поміж товсті дошки підлоги, але вони не надали цьому значення. По закінченні вечірні люди кожен собі розійшлися по домівках. А тим часом сухі соснові дошки підлоги починали все сильніше і сильніше тліти від вуглини. Натруджені протягом дня люди спали міцним сном. Ніхто не спостеріг, як задимілось, а потім і спалахнуло полум'я вогню в церкві. Було після півночі. Полум'я охопило дах, потім перекинулось на поруч розміщену дзвіницю. Сусідка побачила у вікно сильне зарево. Вжахнулась: церква горить! Розбудила сусідів. Люди з відрами почали збігатися, але було вже пізно, бо полум'я охопило всю церкву і вже не можна було й наблизитись до неї. Перелякані люди почали поливати дзвіницю. Хто був без відер, той кидав снігом у дзвони, щоб не розплавились. До самого ранку люди боролися з вогнем, та даремно, бо на їхніх очах церква догоріла. Вдалось врятувати тільки два дзвони. Тож буштинцям і з цією церквою не повезло. Вони знову на деякий час залишились без Божого храму. А коли хтось питав їх, як згоріла церква, то вони відповідали: "Від вуглини, що випала з кадила Але ми збудуємо нову, кам'яну, щоб не згоріла, як попередні дві." Легенда переказує нам, що священик Гомечко довго не показувався після цього поміж людей. (Записано від батька – Копинця М.Ф. 3. 06.1952)

ЗАПОВІТ БАТЬКА (Оповідь-бувальщина) Жив колись у селі один добрий ґазда, трудився він зі своєю жінкою в поті лиця. Але довго Бог не давав їм діточок. І от нарешті народився в них син, якому дали ім'я Щефанко (Степан). Батьки не могли нарадуватись своєму синові, бо знали, що буде кому залишити у спадок придбане ними за життя. Щефанко ріс, не знаючи ніяких труднощів і недостатку у житті. Через велику любов до сина батьки не привчали його до роботи й долання труднощів у житті. Оженили батьки сина на працьовитій дівчині, бо знали, що син не дуже брався до роботи, а багатство залишилось йому велике. Нелегко було з ним роботящій жінці, бо Щефанко цілими днями вилежувався, а робити не хотів. 45

Минали роки, батько постарівся і бачив, що скоро доведеться помирати. Перед смертю він покликав сина і дав йому такий заповіт: Сину, роби так, щоб тобі люди кланялись, а не ти людям, щоб на кожну неділю в тебе були нові чоботи, щоб у тебе їжа завжди була з медом і щоб ти мав на кожному селі хату. А коли побачиш, що не вдається тобі все це здійснити, то піди в комору там, за дверима, є клинок, то візьми й повісься на ньому. Передавши на сина все своє багатство і гроші, батько помирає на його руках. Поки було грошей, що залишив батько, син купував мед до їжі, нове взуття, будував хату на кожному селі. Скоро грошей не стало і щоб якось прожити, мусив сам трудитися. Якось одного ранку він вирішив дуже рано, ще затемна, піти в поле. Пізніше почали приходити на свої поля і люди. І кожен, хто проходив біля нього, кланявся. І пригадав Щефанко перший батьків заповіт. Тепер він зрозумів: для того, щоби тобі кланялись люди, потрібно рано приходити на роботу. В той день на полі було багато роботи, і йому довелося добре потрудитися, так що додому повернувся досить пізно. Все, що жінка подала йому на вечерю, Щефан дуже смачно поїв, не потрібно було в неї і меду класти. Тепер він зрозумів смисл і другого батькового заповіту. Настала неділя, треба йти до церкви, а він нових чобіт не купив, бо не було за що. Пішов у комору, подивився на купу давно куплених і припалих порохом чобіт. Взяв одні з них, гарно почистив, і стали вони як нові. Подумав Щефанко: "Для чого мені купувати нові? Я буду ті, що маю, тримати в порядку, то будуть як нові". Літом, після закінчення весняних робіт, Щефанко погнав воли в полонину Менчул. Коли вертався, ніч застала його далеко від дому. Думає собі: "А де тепер я переночую, коли в мене тут хати немає?" Та пригадав, що в цьому селі в нього є знайомий чоловік, і вирішив піти до нього. Той з радістю прийняв його, ще й добре пригостив. А коли ляг Щефанко, то не міг заснути, бо все думав, про те, який він був дурний, що будував усюди хати. Треба було не хати будувати, а мати усюди добрих друзів. Прийшовши додому, сів і задумався: "Який я нещасний, що не навчився, як інші, жити." І вирішив виконати останній заповіт батька. Пішов у комору, взяв мотузку і повісився на тому клинкові, що йому батько казав. Та клинок не витримав, і він упав на землю. Із стіни, що обвалилась разом з клинком, випало багато грошей, що їх там замастив у стіну батько, знаючи, що вони пригодяться синові-недотепі. Тепер син, пройшовши школу життя, зрозумів значення батьківського заповіту, став добрим і працьовитим ґаздою. І коли щось і в нашому житті не вдавалося, батько говорив нам: "Дивіться, діти, не будьте, як Щефанко, бо в мене не знайдете під клинком грошей, а шукайте їх самі в житті". (Записано від батька – Копинця Михайла Федоровича 3. 06.1952)

ЯК АНЦЬКА З ПЕТРОМ ЗАПИСУВАЛИ ОГЛАСКИ (Бувальщина) Було це під час першої світової війни, в 1915-му році, якраз у два тижні по Водощах. Анця Пинтьова разом з Петром Микуловим рішили піти записати огласки на свадьбу до попа Уйгелія. Коли зайшли до нього в кімнату, поклонилися обоє: "Слава Ісусу Христу". Він відклонився і запросив їх сісти. Потім спитав: "А чого ви прийшли, діти мої?" - Та ми прийшли огласки на свадьбу записати, – відповіла Анця. - А чи погодилися ваші родичі на цю справу? - Погодились, погодились. Вчора ввечері Петро прислав до нас сватів. Його родичі про все договорились із нами. - Так, так. Анця правду каже. - Донько, твоє ім'я і прізвище? - Анця Юри Пинтьового - Як, як? - Анця Юри Пашового. - Ім'я твого батька і мами? - Нянька звати Юра, а мамку Циля. - Коли ти народилася? - Мамка казала, що я народилася на самі Миколи. - А якого року? Скільки тобі років? -Двадцять. - Значить, ти родилася 1895 року. - Та, видно, так. Уйгелій знаходить у своїй книзі 1895 рік і тихо, про себе, читає прізвища людей, що народилися в тому році. - А не будеш ти молодша? Бо тут такої немає. - І мені так видиться. Хоч Маріка Мигалишина на вулиці все говорить, що я така, як вона, стара. А їй уже далеко за двадцять. Та вона бреше, бо мені лише двадцять. - Зараз подивимося. Уйгелій гортає свою книжку вперед і по сторінках під роками 1896, 1897, 1898 проводить пальцем. - Тут тебе також немає. Видно, тебе не записали у цю книгу, - каже Уйгелій. - Не може бути. Мама казала, що записали. - Подивимося ще назад, за 1894 рік. - Щоб мені було 21 рік,– здивовано каже Анця. – не може таке бути. - Книга покаже точно, коли ти народилася. - Може, ти не в Буштині народилася? - Ні, в Буштині. Мама ще говорила, що коли я родилася, то церква дерев'яна на Горбі згоріла. - Так би ти раніше й казала.

Священик знаходить у книзі 1890 рік, швидко проводить по листкові пальцем. Стоп! Анна Паш. Мати - Василина, - читає він, - батько - Юрій. - Та тобі не двадцять років, а повних двадцять п'ять. - Донько, ти думала молодою стати і морочиш мені голову. Анці стало ніяково, вона не знає, куди дивитися. Та Уйгелій продовжує далі: - Сине, твоє прізвище й ім'я? - Петро Микули Малетового. - Як? Що ти сказав? - Петро Микули Рущакового. - В якому році народився? - Знаю, в 1892. Уйгелій звірився по книжці. - Правду кажеш, сине, та ти молодший від Анці. Молоді обоє опустили голови. А тим часом Петро подумав собі, що це не так важливо. Головне, що в неї велика часть (придане). - А тепер підпишіться на цім листочкові. Анця відмовилася, бо не знала ні читати, ні писати. - Знаєте, пане отче, я дуже хотіла ходити до школи, та мама все говорила мені, що їй не треба панії в хижі, а треба з коровами ходити та на полі робити. - Тоді постав тут своєю рукою хрестик. - А ти, Петре? - Я знаю і писати, і читати. Коли вже скінчив священик, то сказав їм, що в цю неділю, що прийде, буде читати їх перші огласки. Ідучи додому, молоді домовились, що в наступну неділю прийдуть обоє до церкви зрана, на утреню. Всі наступні дні вони обоє з нетерпінням чекали неділі. У них у голові була лише одна думка: як буде читати пан священик їхні огласки? Накінець настала довгождана неділя. Петро встав рано, щоб встигнути до утрені обійти домашню худобу. Потім одягнув нові холошні і реклик, взув чоботи, натягнув гарні раквиці, що йому вишила в подарок Анця, перехрестившись, узяв на голову шапку і подався до церкви. А тим часом Анця встала ще раніше. Умилася, помолилась, застелила ліжко і підмела хату. Далі стала готуватися до церкви. Одягнула білу свиту з вишитими рукавами, взяла свій любимий плат і лайбик, повісила на шию широкий каптар і пацюрки (намисто) в чотири шори. Потім прийшла сусідка Поланя Мигалишина і заплела їй коси та заплітки у вінок. Тоді поклала на голову вінок із гусушами в два ряди і одягла новий петек. Мама перехрестила її в добру путь і з сусідкою відправила на вулицю. Недалеко від церкви її вже ждав з нетерпінням Петро. Зустрівшись, вони усміхнулись одне одному й попрямували до церкви. В церкві Анця стала на самий перед, щоб усі бачили її. Всю службу з нетерпінням чекала Анцька, коли священик буде читати їх огласки. І ось настала довгождана хвилина. Уйгелій взяв листок паперу в руки 48

і став урочисто читати текст. Потім Петро провів Анцьку до самого двору й вернувся додому. Священик повторив їх огласки ще два рази і аж тоді вони стали готуватися до весілля. ПРО ПОПА УЙГЕЛІЯ (Бувальщина) Найбільш запеклим прихильником католицизму поміж своїми попередниками був Уйгелі. Протягом понад двадцяти років, перебуваючи в чині священика села, він послідовно і настирливо у своїх проповідях і повсякденному житті насаджував вірникам католицизм. Особливо це проявлялось в період першої світової війни. В церкві і поміж людьми говорив на ламаній русинській мові, а вдома тільки на угорській. Він мав великий вплив на всі події, що відбувалися в селі, із ним усі рахувались, навіть представники сільської знаті та євреї слухались його. Тодішній сільський староста був у повній його залежності. Частину грошей, що їх мали одержувати жінки за чоловіків та синів, які служили в період війни в австрійській армії, вони привласнювали собі. Про все це люди знали та мовчали і терпіли йому. Він міг будь-що сказати людям, образити їх публічно, навіть в своїх церковних проповідях. Відстоюючи католицизм, Уйгелій в період першої світової війни примушував вірників переходити на святкування релігійних свят за григоріанським календарем, закриваючи церкву в дні наших свят. Одного разу не захотів навіть посвятити їм паску, а напередодні Великодня послав жандармів по хатах, щоб ті слідкували за її приготуванням. За це люди дуже не любили його і обурювались його вчинками. В 1918 році, згідно Сан-Жерменського договору, Закарпаття ввійшло до складу новоствореної буржуазної Чехословацької Республіки. В Підкарпатській Русі (як наш край тоді називали), а, отже, і в Буштині, стали бурхливо розвиватись освіта і культура. Як демократичний, Чехословацький уряд не вмішувався в справи церкви та в приналежність до того чи іншого віросповідання. То тут, то там стали вестись між людьми розмови про відновлення на селі прадідівської православної віри. Цьому немало посприяли полонені, що повернулись з революційно настроєної Росії, та цілий ряд освічених російських емігрантів. Все це не схвалював тодішній священик, який ще брутальніше почав ставитись до вірників. Дійшло навіть до того, що з амвону під час своєї проповіді з криком дозволив собі сказати: "... Що б ви не робили, та тоді будете мати свою церкву і віру, коли Тиса буде текти до Ясіня!..." Та на цей раз йому буштинці не потерпіли. Цієї ж неділі, після вечірні, зібралось кілька десятків найбільших активістів церкви і села у хаті Микули Пинтьового, щоби порадитись, як далі бути. Тут одностайно вирішили: не допускати його більше до церкви, а всією громадою вигнати з села. Вони домовились піти по хатах та повідомити селян, що завтра рано, перед світанком, усі люди з своїми підводами, але без упряжок, прийдуть до фари попа Уйгелія. Так дружно і 49

зробили. Сам Микула Пинтя (тодішній староста села) домовився з жандармами, аби на той час виїхали з села. В понеділок рано, о другій годині після півночі, все село, як домовились, було біля фари на дорозі і ждало команди. Чотири сільські активісти постукали в двері і попросили священика вийти. Він довго вагався, та врешті вийшов. Сельчани увійшли до хати і оголосили йому рішення громади та попередили, аби не пробував противитись. Потім примусили його з жінкою одягтися і чекати. В кімнаті два сміливці наглядали, аби ніхто з Уйгеліїв нікуди не виходив. А тим часом, організовано, на очах у господарів все виносилося з хати. Меблі, одяг, посуд, овочі, зерно, птицю та інше вантажили на підводи, що стояли на вулиці. Коли підвода була повна, то відвозили її самі, без коней чи волів у призначене радою місце. Забрали навіть попіл. Під подушкою в священика знайшли пістолет. Всього завантажили 21 підводу. Окремі люди гнали худобу: корови, воли, вівці, коні. На самкінець вивезли запряжену кучію (карету) і посадили в неї подружжя Уйгелйв. Кажуть, що перед відправкою старий Панькун, потисши Уйгелія за плече, сказав: "Доста-сь нам пив кров за двадцять років, та вже більше не будеш!" Повезли їх аж за Салдобош (Стеблівку), де на полі були вивантажені всі його речі. Було попереджено кожного, щоб не посмів взяти навіть найдрібнішу річ і нікому не дозволили при цьому наносити подружжю Уйгеліїв образи. Так безславно закінчилось понад двадцятирічне перебування священика Уйгелія Едема в Буштині. Та цим не закінчилось. Уйгелій подав буштинців у суд і село змушене було заплатити йому 80000 крон. Після цього в церкві молилися православні, яких обслуговував новоприбулий російський емігрант протоієрей Чернавін. Далі село роздвоїлось на дві парафії: православні і уніати. Останні, через суд, домоглися повернення їм церкви. Православні ж продовжували моління в пристосованому будинкові аж до 1946 року. Для обслуговування греко-католиків було запоряджено єпархією священика Андрія Шимшу, який як і його попередники, за національністю був угорець і дуже погано розмовляв місцевою мовою. (Записано від батька – Копинця М.Ф. 1948)

ЯК ІВАН ПОЛАГІЇН МЕТРИКУ ВИБИРАВ ( Бувальщина) Було це під час війни, в 1941 році. Прийшовши в неділю із вечірні, Іван Полагіїн сказав своїй жінці Маріці, щоб вона напарувала йому в тайстру дарабу сала, хліба та одну цибулину, бо завтра зранку думає іти в Тячів вибрати хресний лист (метрику). На другий день Іван встав вдосвіта. Помившись, помолився, перехрестився й подався до Тячева. Надворі ще було темно, та Іван вирушив, щоб, ідучи пішки, встигнути до початку роботи нотаріального уряду.

Молячись дорогою, Іван і не помітив, як опинився в Тячеві. Вже розвиднялося, коли прийшов до нотаріального уряду. В темному коридорі, під дверима з написом "Метрика" стояла якась жінка. Іван був другим. Прийшлося почекати під дверима ще добру годину, аж поки прийшов на роботу пан метрикар Доромбак. За той час, поки Іван стояв під дверима, коридор майже повністю заповнився людьми. Через хвилин 15 відчиняються двері, натовп, що стояв біля дверей, заворушився: задні почали натискати, передні нарікати й кричати, а з канцелярії почувся сердитий голос Доромбака на ламаній мові: - Хто ви? Люди або корови?! Натовп на деякий час заспокоївся. В напіввідчинені двері увійшла в канцелярію перша жінка. Коли через деякий час вона вийшла, Іван Полагіїн постукав у двері. - Можна! - гукає пан Доромбак Зайшовши у канцелярію, дід Іван Полагіїн поклонився. - Та що вам треба, діду? - Та дуже би-м просив пана митрикаря, аби видав мені хресний лист... - Для чого вам цей лист? - Та знаєте, пане митрикарь, я уже старий, слабий, робити не годен, та їсти треба... А днешні діти і зяті знаєте які, лиш би ня не віділи. - Добре, діду, добре. Та для чого вам цей лист? - Хотів би-м собов кудись крянути. Бо доки ще доньки Маріка і Юлина ходили по роботі та давали по якомусь філерови, тоді ще півбіди было... Стук у двері - Зачекайте, доки я тут із дідом маю справу. Швидше, діду! - квапить пан Доромбак. - А зараз война, світ ся поламав, від доньок помочи вже не є, а дома біда, – веде своє старий. - Та кажіть, діду, для чого вам хресний лист? - Та хотів бы-м собі, як Бог поможе, старинську пудпору уходити. А там просять хресний лист. - Ваше прізвище, ім'я? - Іван Полагіїн називають мене, а пишуся Іван Грицюк, бо в селі є ще оден Іван Грицюк. - А в якому році ви народилися? - То вам одно не вкажу. Знаю, що тепер, на Івандиль, буду мати 70 году. Метрикарь знаходить у своїй книзі 1871 рік, а там немає навіть прізвища Грицюк. - А не будете ви діду старший? -І ото ся могло стати. Знаєте, яка уже у старого діда пам'ять. Метрикар Доромбак заглядає в 1870, 1869, 1868-й роки. Там є прізвища Грицюк, тільки не Іван. - Діду, а може ви ще не маєте 70 років? 51

- Ей, пане митрикарю, та де не маю, мені май бульше, як 70 году! Недовіряючи Іванові, Доромбак перегортає сторінки книги вперед, пробігає очима декілька сторінок, але такого імені і прізвища там не знаходить. - А звідки ви знаєте, діду, що вам 70 років? - Пане митрикарь, порахуйте самі: мені было 23 годики, коли я женився на моїй Маріці, дай юй Боже здоровлічко. Донька Юлина родилася через гуд по свадьбі, тото буде 24. Донька Юлина уддавалася у 19 году, то буде 45. - 43, поправляє діда Доромбак. - Най буде по-вашому. Но, тепер, дякувати Богу, її свадьбі на Иля буде 24 годы. То - 68. - 67 - поправляє метрикар. - Най буде, як ви кажете. Но, тепер… - дідо дивиться на стелю і потирає потилицю долонею. - Ну, далі, діду! Тут всього лише 67. - Чекайте, пане, я щось видно пропустив. А!.. Дурна моя голово! Юлині было 20, коли ся уддавала, а живе з своїм Юром уже 25 годику... і ото, як скласти докупи, то буде 70. - Ні, діду, не 70, а лише 69. - Вы, пане, правду кажете - Но, діду? - Буш не тямлю. - Значить, вам - 69 років. Ви ще не маєте право на старинську підпору. - Не може бьги. Я щось пропустив. - Зачекайте мало", - зупиняє діда Доромбак, - може вам справді 69 років. Він перегортає кілька сторінок митричної книги і знаходить 1871 рік. - Ой, діду, діду!, - обурюється Доромбак, - "Вам не 70, а лише 69 років." - Не може быти. Я щось пропустив. - Та дивіться у мою книгу: 2 серпня 1871. Іван Грицюк. Ви? - Я. - Батько - Юра. Так? - Так. - Мати Полагія Копинець. Вона? - Она. Що правда, то правда. - Так що хочете? - Я щось пропустив. Рахуйте ви ще раз. - Для чого рахувати? Дивіться сюди, в книгу! - А що я там увижу, коли - ні писати, ні читати не знаю? - Могли вже навчитися. І я тоже по-руськи не знав писати й читати, а, видите, навчився, - повчав діда метрикар Доромбак. - Гм... Та оно так: котрый вул знає "ча", того легко научити і "вогов". - Що? Що ви вказали?! Я - вул?! - не своїм голосом закричав Доромбак, - Чули? Волом мене обізвав. Будете свідками на суді. Я вас научу!, - кричав розлючений метрикар. - Пане, пане! Я лише вам таку пришту вказав. Бог із вами. - Вон, діду! Вон! 52

- Люде добрі, я йому пришту вказав, а ун розсердився! -виправдовувався Іван Полагіїн перед людьми в коридорі.

ПО ДОРОЗІ ДО ШАНДРОВА (Бувальщина) Ця історія трапилася 1934 року, – розказує І. В. Лях. – Якось, одного літнього дня, після Святої Неділі, домовились два буштинці - Іван Лукач та Василь Лях - мій батько, що вони з своїми підводами дуже рано, у три години по півночі, поїдуть до Шандрова (Олександрівки) на ропу (соляну воду, яку діставали там із спеціальних колодязів). Та Лукач із своїм братом, німим від народження, порушивши домовленість, рішили відправитись туди самі, на дві години раніше, щоб зайняти чергу біля колодязя. Взявши три порожні бочки-роплянки, залізні вила і сокиру, перехрестились і вирушили з підводою до Шандрова. Ніч була дуже темна, покрапував малий дощик. Їдучи на підводі, старий Лукач молився, бо не встиг, поспішаючи, помолитися вдома, коні йшли спокійно. Коли доїхали до Салдобоського хутора, то проти Жолобані, з лівого боку від дороги, коні раптом зупинились і стали форкати. Вони ні на крок не хотіли ступити вперед, Лукач бив їх батогом. Позлізали брати з воза, стали придивлятися до дороги перед кіньми і побачили, що там лежить щось чорне. Василю майнула в голові думка: ото, майже, буде босорканя. Бо старі люди говорили, що там, у Жолобані, збиралися з усіх хутарів нечисті силибосоркані і танцювали цілу ніч по тирню. Старий Лукач узяв у руки залізні вила, а німому подав сокиру і оба пішли відганяти з дороги босорканю. Василь змахнув вилами, щоби взяти на них босорканю, а “вона”, заскрипівши, відскочила далі. Та як не боровся Василь, все дарма. Брати стали молитися, та вона й далі не давала проходу коням. Вони вирішили повернутися додому, як чують, позаду їде якась підвода з факелом. Виявилось, що це Василь Лях із своїм сином Іваном – Що ти, Цилю, ждеш, може, воза зламав?– звернувся Лях до Лукача. – Та возові нічого не сталося, а стала мені на дорозі, видко, босорканя, бо коні ніяк не хочуть іти вперед. Коли наблизився з факелом мій нянько до “босоркані”, - розказує Іван, виявилося, що то була велика розкрита шіріньовка ( парасолька). Очевидно, хтось їхав перед ними із підводою і загубив. Обидві підводи рушили далі до Шандрова. - Всю дорогу ми не переставали сміятися із “босоркані”, - розказує свідок цієї пригоди І. В. Лях. Ось як страх може породити в уяві людей нечисту силу. ( Записано від Ляха І.В. 3.03. 2000 р.) 53

ЯК ЦИЛЬО НАПУЖАВ СВОЮ ЖОНУ МАРІКУ (Бувальщина) Був 1918 гуд, як трафилася сися причта. Молодый Цильо М. нидавно уженився та взяв собі із Теребла дуже файну жону Маріку. Жили собі они мирно, у згоді, на горбі коло Фленты. Та Цильови дуже не любилося, що його Маріка усе ходила увичирі прясти до сусідкы Черані, де майже до пуночи засижувалася. Цильови скучно было самому сидіти вечерами, та й до того йому приходили в голову всякі дурниці про свою молоду, та й ще до того дуже файну жону. Тому ун рішив щось придумати, щобы його Маріка лишилася тых вичурниць. По дорозі, де она ходила, над берегом стояв великый терновый корч і Цильо надумав скористатися ним для свого плану. Одного разу, докі його Маріка сиділа ввичирі у Черані на вичурницях, Цильо узяв велику дыню, убрав із ниї всі “внутрощі”, урізав очи, нус, великі зубы і прикріпив усередині запалену свічку. Обкрутився у білу верету, взяв у руку косу і став піджидати пуд терновым корчом свою Маріку, як буде іти думу. А щобы она не вспіла нараз побігнути до хыжи, Цильо пудпер двирці з вулиці великым каміньом. Ждав довго, так, що аж промерз. Аж дивиться, його Маріка йде із кужильом думу, молячись. Коли проходила попри тернового корча, увиділа страховисько і рушила тікати до хыжи. Цильо почав навздогін пужати її моторошними вигуками. Та дверці від вулиці не відкриваються, і Маріка почала кликати свойого Циля. Тим часом, поки вона під дверцями метушилася, Цильо через сусідський двір поза хату добіг до своєї хижі і через деякий час вибіг на Марічин лемент, ніби не знаючи, що там трапилося. Цілу ніч Маріка, тулилася у ліжку до свого чоловіка, із страхом розповідала про нечисту силу під терновим корчом і клялася, що більше ніколи не пуйде на тоті вечірниці. А Цильови тільки того й треба було. Маріка майже цілу ніч кричала у сні, бо їй ввижалось оте нечисте Відтоді Маріка більше не прходила до Черані на вечірниці. Навіть вдень вона боялася туди проходити. І все частіше й частіше начала Маріка говорити свойому чоловікові, аби продати хату і перейти жити на інше місце. Та її чоловік і сам того хотів, бо і йому щось не любилося їхнє помістя. Невдовзі Цильо виконав прохання своєї Маріки. Пройшло десь тридцять, а може й більше років. Постарілися Цильо з Маріков, повиростали в них діти, й Маріка вже забула оту історію. Однієї весняної неділі ми з няньком, - каже Іван Лях, - зайшли до сусіда Циля М. мало посидіти. Вони з няньком розговорилися і слово-поза слово Цильо згадав історію тридцятирічної давності, що трапилася з його Марікою. Він тільки тепер признався, що тим страшилом, яке вона бачила під терновим корчем, був він сам. А Маріка як крикне: “Та то ти був, і донині мені не

признався?!" Вона, розізлившись, вхопила в руку качулку й хотіла помститися йому. Та він вибіг із хати. Ми ще довго сміялися над тим, як Цильо обдурив молоду жону, щоби она вечорами не ходила по сусідах, а сиділа коло нього. (Записано від жителя Буштина Ляха І. В. 20.05.2000)

ЯК ПЕТРО ПОЛАГІЇН КОРОВУ ШУКАВ (Бувальщина) Петро Полагіїн закинув на плечі петечину і пішов шукати свою корову Сернаю., яка не повернулася з чередою з поля. Обійшов усі пасовиська й обі Чиряті - Становленицю і Кугутови, а від корови й сліду ніде немає. Вже пізно, видно, близько північ. Петра Полагіїного взяв страх і занепокоєння. Де могла дітися Серная? Він боявся, щоб, часом, не зайшла десь у царину і не наробила там шкоди, або, ще гірше, не зайшла десь у лугер (команицю) і не напаслася, бо одується (розхворіється), і тоді по корові. Навколо темно, якби за очі взяв. По небу тяглися важкі дощові хмари. Але Петро Полагіїн продовжував шукати свою пропажу. І вмить прийшло йому на думку що, може, його Серная пішла на цвинтар і там собі пасе. Раніше він кілька разів знаходив її там. А ось і цвинтар. Петро Полагіїн якось пробрався кріз розплетену в кількох місцях огорожу і став обдивлятися, чи не натрапить на свою корову. Кругом чорніли дубові хрести і посаджені на гробах дерева. Дрож проймала його тіло. Він намагався не думати про злі духи, які, як казали люди, бродять по нічному кладовищі, але в його голові не переставали снувати моторошні думки. Вирішив прискорити ходу, щоб якнайскорше вибратися звідсіля, але, поспішаючи, ударив чолом у нахилений масивний хрест. Від болю Петро скрикнув. Він почав петляти поміж хрестами, а потім кинувся бігти до виходу. Але саме в той час хтось міцно схопив його за петечину, що була прив’язана до шиї щунками. “ Іван Малеткув!"- промайнуло у нього в голові. Якраз позавчора його похоронили, і люди казали, що він був нечистий. Петро Полагіїн рвонув уперед, раз, вдруге, та де там! Тримає… Рвонув іще раз – тримає. Його серце забилося частіше, від страху перехопило подих. По тілу побігли мурашки. Побачивши, що тут біда, він тихенько розв’язав на петечині шнурки і побіг, падаючи та спотикаючись, із цвинтаря, залишивши там петек. Не до корови Петру тепер було! Він швидко попрямував додому. В кімнаті сів та й думає собі, чи йти йому за петеком, чи ні. “Іду”, - вирішив на кінець. Бо шкода петечини, вона в нього лиш одна була. Петро Полагіїн узяв товсту боту (палицю) і попрямував до кладовища. Десь у кінці села закукурікали півні і прокинулись пташки. Це були явні ознаки того, що настає ранок. Петро поборов страх і сміливим кроком попрямував до того місця, де залишив петечину. Бо знав, що злі духи мають силу лише опівночі. Тягне за петечину, тягне, та дарма: петека хтось міцно держить. Петро ще більше налякався. Він 55

мовчки опустив петека на гріб і став відступати назад, в село. Що за нещастя? Уже начинає потроху розвиднятись. Петро Полагіїн повернувся знову до петека. Тягне, а його щось не відпускає. Що за нечиста сила? - подумав він і, нахилившись, боязко заглянув під петек. Та як крикне: "Пропало бись!" - І ударив себе рукою по чолові: “Який я дуринь”… А то гвізд, що стирчав на старому хресті, міцно вліз в петечину і ніяк не відпускав її. А як би вам, дорогий читачу, було, якби вашого єдиного петечка стягнув гвізд з ваших плечей,та ще вночі на цвинтарі? Повернувшись радо додому, Петра Полагіїного все ще не лишала думка про корову. Підходить близько до двора, а його Сернайка пасеся у шанцови. Він поплескав її по шиї і засміявся сам до себе: “Який я був нерозумний! Справжній старий дуринь!" (Записано від жителя Буштина Ляха І. В. 20. 05. 2000)

ДОЛИНСЬКИЙ ХРЕСТ ( Бувальщина-легенда) Прибувши на нове місце проживання, наші предки, як вірники кожного села того часу, прикрасили своє село з обох його кінців дубовими хрестами. Через кілька років вони вирішили на сході села: при самій головній на той час дорозі поставити кам'яний хрест, щоби він був дороговказом кожному вірникові, який проходив мимо. Минали роки, десятиліття і століття, а Долинський кам'яний хрест стояв, як колись, ніби сторож та маяк села Буштина. Біля нього по кілька разів на рік вірники села проводили моління, коли приходили освячувати царину і скот. Біля нього зупинялись на молитву протесїї, що йшли на отпуст. Кожен, обминаючи його, знімав шапку, хрестився і просив доброї дороги. І так понад 600 років линула звідсіля до небес молитва і Божа пісня. Цей хрест був омолений тисячами вірників. Буштинці гадали собі, що він буде служити їм та іншим, поки буде жити наше село. Та сталося не так. В грізні роки сталінських репресій все змінилось. Комусь цей символ християнської віри став заважати. А сталося ось як. В 1962 році місцева влада одержала з району вказівку забрати всі хрести, що стояли при дорозі. Цей наказ було передано церковному керівництву села. Два хрести: в кінці села і на Тигларні, що стояли при дорозі, вірники забрали і помістили біля культових споруд, а Долинський, що стояв у полі, вирішили залишити на місці. За непослух буштинців було покарано. Власті дали сувору вказівку забрати Долинський хрест. Ніхто не брався за цю ганебну справу. Та все-таки бажаючі знайшлися. Одного літнього вечора три комуністи: тракторист С. і ще двоє, Г.В. і Г.М., навантажили його на причеп і, порадившись, вирішили відвезти в напрямку 56

Тячева. Неподалік руськополівської дороги кинули з моста в потік Ровжаш, бо зліва була досить велика глибина. Розвернувшись, повернулись додому. Потім вони розповідали, що того вечора кожного з них мучила совість, не могли заснути ні на мить. Вранці наступного дня вони зібрались всі троє і порадилися забрати його знову. Та скільки не шукали, знайти його так і не змогли. Ніби блиснув один раз перед їх очима, та знову зник. Бралися за цю справу і інші бажаючі, та дарма, бо і до сьогоднішнього дня його не можуть знайти. А тим часом між людьми ведеться розмова, що Всевишній справедливо покарав їх за цей тяжкий злочин. Та це ще не все. Пройшло кілька років. Керівник однієї районної організації К.В. (просив не називати його прізвища), розповів мені історію. Одного пізнього літнього вечора, повертаючись з роботи додому, він побачив дивовижну картину, коли проходив через міст на Ровжаші. Була місячна червнева ніч. Справа з моста почув сильний шум, ніби шум водопаду, вода на тім місці хвилювалась і з неї, мов вогняний, виблискував хрест. Потім все зникло. Йому стало страшно, він сів на велосипед і поїхав додому. До ранку не міг заснути, все думав про це незвичайне диво. Через деякий час він розповів про пригоду, що сталася з ним, своїм співробітникам і його товариш з Руського Поля сказав, що він теж чув про цей хрест від людей. Одна жінка пізно вночі ішла від своєї дочки з районної лікарні і на тім же місці бачила подібну картину, і ще при цьому чула спів, ніби ангельський: "Хресту Твоєму покланяємося, Владико..." І не дивно, що таке траплялося з Долинським хрестом, адже він не один раз омолений і оспіваний нашими предками впродовж віків. Наші діди й прадіди вірили, що там, де хрест, там сила, там перемога, там спасіння, що ним проганяють бісів, з нього радуються ангели, що він – непереможна зброя, непорушна кріпость, перемога царів, слава священиків. Прийдімо і ми, всі вірні, і поклонімся йому, та піснями звеличимо його! Пройшло 29 років і на місці знятого колись хреста з’явився новий Долинський хрест. Поставив його в 1991 році на власні кошти вірник Буштина Келемен Іван Миколайович. На мармурі хреста, з його ініціативи, вигравірувані слова: "Стій навіки пам'ятником для предків, що заснували колись тут село, і символізуй любов до Бога та мир між людьми". В день Святої Тройці (Святої неділі) священики обох конфесій (грекокатоликів і православних) разом з вірниками освятили цей хрест. Легенду записав автор книги від К. В. та очевидців у 1992 р. У цих сповідях – історія, велика любов до рідного Буштина і бажання зберегти народну мудрість у віках. Тож я вдячний своїм землякам, які все це зберегли у своїй пам'яті і володіють Божим даром переказувати іншим.

* * * 57

БУШТИНСЬКІ ПІСНІ Легенди, оповіді бувальщини доносять колишню славу наших предків, в них водночас чується відгомін смутку і потрясінь, які випали на долю нашого Буштина. Понад 600 років гнобили нас різні завойовники. Хоч змушували гнути шию в ярмі неволі, та ми ніколи не ставали перед ними на коліна. У важкі часи знущань наш поневолений народ зумів зберегти рідну мову і православну віру. Перекази про минувшину оживали, коли влітку збиралися сельчани на обложкові біля церкви, коли вони довгими зимовими вечорами при миготінні вогню в печі згадували славу своїх батьків і дідів і коли після важкої праці під час недільного відпочинку на вуличних сільських посидинах розповідали різні бувальщини. З хвилюванням завжди слухали люди цих оповідачів. І в їхніх серцях виростали квіти надії, любові до рідної землі. І пророчий голос оповідачів, одухотворених Всевишнім, тішив наших предків, заспокоював і давав їм сил. Споконвіку ведеться так, що серед буштинців більш схильними до народної пісні є жінки. Саме вони є носіями народно-пісенних скарбів. Однак і серед буштинських чоловіків є чимало обдарованих співаків, у пам’яті яких збереглося чимало народних пісень. Мені й самому до душі народна пісня, і тому я хотів би, шановний читачу, познайомити тебе з найбільш популярними піснями наших предків. Протягом останніх десяти років, збираючи матеріал для своїх книжок, я разом з цим записував у старожилів-односельців найпоширеніші серед них пісні. Ось окремі з них. Я старався охопити різні, найпопулярніші жанрово-тематичні групи пісень: соціально-побутові, родинно-побутові, пісні про кохання, історичні та рекрутські пісні, пісні релігійного змісту, пісні-балади (довгі співанки, як їх називали в Буштині). В цих піснях розкривається краса природи нашого рідного краю, у них чарівна поезія рідної мови, у них минуле й сучасне нашого села і краю в цілому. Найбільше пісень записано від шанувальниць народного фольклору Буштина Копинець-Гаврилко Ганни Юріївни та Кізман-Коршинської Юлії Юріївни. Ми старались переписати їх із збереженням окремих лексичних та синтаксичних особливостей побудови та мови, якою користувались колись наші предки.

ПІСНІ БАБИ КОПИНЦЯНІ (Копинець-Гаврилко Ганни Юріївни)

Вона народилася 10 березня 1921 року в с. Буштино в простій селянській сім”ї Юри Гаврилкового. Краса довколишньої природи з її чистими і швидкоплинними річками - Тисою і Тереблею, з навколишніми горами різко контрастувала з важкими умовами тодішнього життя. Великою розрадою була пісня, до якої дівчина прилучилася з дитинства. Більше всього Ганна любила народні пісні, які переймала від свого батька. Бувало, копають всією сім’єю на полі, а мала Аанцька все надоїдає батькові: “Няньку, ану заспівайте мені співанку “Та не за ото я співаю”. Не встигне цю проспівати, як дівча каже: “Ану ще проспівайте “Пуд дубиною". Далі просить: “Айбо, няньку, ще′ сте ми не співали: “ Куйім ішов′им у катуне”. Так із дня на день збиралося у її пам’яті все більше і більше пісень, легенд оповідей. Все, що бачила і чула закарбувала в напричуд феноменальній пам’яті. Як вона стверджує сьогодні, їй досить було один раз почути якусь пісню, казку, легенду чи приповідку, щоб могла все те відтворити через десятки років. Зараз, коли Г. Ю. Копинець за вісімдесят, скарбниця її пам’яті нараховує понад 200 пісень, біля 150 казок та легенд, багато-багато народних прислів’їв та приказок. Їй є кому розповідати та співати, бо, крім восьми дітей, має ще чотирнадцять внуків і двох правнуків. Я розпочав записувати від Ганни Юріївни пісні, легенди та оповіді ще в 1992 році. Та давайте познайомимось з її, хоч і неповною, спадщиною.

ПІСНІ-БАЛАДИ Ой повіє буйный вітер... Ой повіє буйный вітер, Повіє, повіє. Та старинька бідна мати Де ся зимов діє? Іде она та й до донькы, Бо там буде мило. Сидить зятьо на припічку Та дивиться криво. Іде она та й до сина, На широкі лави, Нивістка ся обізвала: - Ни треба нам мами! -Ой, мовчи жоно, мовчи, Добра би нам мама.

Буде мала дітиночка, Я би колисала, Коровки бим подуїла, Воликам нажала. - Ой мовчи, чоловіче! Мушу говорити. Маттери би їсти дати Й сорочку помити. Онукы ся обізвли, Ганьба ото буде Щоб на нашу стару бабку, Прали чужі люде.

Схилився дуб на дуба... Ісхылився дуб на дуба, Ліщина пудперла. Заплакали малі діти: Мати уд них вмерла. Ой не плачте, друбні діти, Даст Бог вам потугу. Отиць у вас молодинькый Та узьме вам другу.

Ой узьме вам другу, На постільку спати. А вы, бідні сиротята, По кутиках спати. Йому буде друга жона Головку чесати, А вас будут, сиротята, Вуши заїдати

Тугды будеш, дівко, моя Тугды будеш, дівко, моя, Як учериш брата свого Я бым брата учерила, Нікому ня порадити. Іди, дівко, на бродочок, Іми собі трьох рибочок. Ізвари їх в трьох водицях, Дай му пити замість винця.

Дам ти винця попивати. Який ісе, сестро, напуй, Куй в моїй головці дур. Ісе напуй річков тече, Де ся рибка дуже мече. Пушов братик спочивати, “Подь, лигіню, свадьбовати”. “Цукі суко! Марш ми з хати! 60

Спустився мрачок на дороги, Сідай, братку, на пороги. Сідай, братку, почивати,

Ти вчерила брата свого, Як би ти ся розсердила, Ти би й мене учерила.

Катерина Мала мамка одну доньку, Катеринов звала, Она свою Катерину нігде не пущала. Іди, донько-Катерино, та там нагуляйся, Та лиш дивись, Катерино, зрадити не дайся. Пушла собі Катерина, тайся нагуляла, Она себе, молодинька, ізрадити дала. Доньо моя, Катерино, що ся з тобов діє? Що на тобі, Катерино, платичок куртіє. Ішлам, мамко, через річку, мало мся хибнула, Та на міні молодинькуй платичок віддула. Сидит братик за столиком, кучерики чеше, Не вірь, мамко Катерині, бо она ти бреше. Наповав я сиві волки, в зеленій ліщині, Та я відів, що йшов лигінь ід нашуй Катерині. Доле моя нещаслива … Доле моя нещаслива, Пером би′м тя ймила Гораздику′м не віділа, Куй ім ся вродила, Ой запряжку ті коники, Коні вороненькі, Коло нянька горазд ни быв, Я побігну та догоню, Коло мужа -й тулько. Літа молодинькі. Літа мої молодинькі, Догнала я літа мої, Як ми йдете гурько. На склянчанім мості, Літа мої молодинькі, Ой вернітся, літа мої, Молоді, молоді, До мене хоть в гості. Так ся літа стікаєте, 61

Не вернемесь, не вернемесь, Як пір’я по воді. Бо ниє до кого. Було літа честовати Як здоров’я свого Ци чули ви, чисні люде? Ци чули вы, чисні люде, Таку новиночку, Породила Терезочка Малу дітиночку? Та як її породила, Файно уповила. Пушла, сіла на камені І в Дунай пустила. Ішли туди рибарики Друбну рибку ймняти, Та найшли они дітиночку На зеленуй гати. Ой як они її найшли, Дали селу знати, Та зогнав пуп усіх дівок, Щоби вінки взяли. “Ой чого ти, Терезочко, Свуй вінок не взяла?” “ Головка ня заболіла, Я ї заязала”. Та начала утікати Все далі вербами, А за нив, за нив жандари З світлими саблями.

Та імили Терезочку На кам’янім мості: “Де ты ідеш, Терезочко?” До мамкы у гості. Ой імили Терезочку Попуд білі боки Та імили та вкинули У Дунай глубокий. Она з того Дунаїка Сім раз упливала. Та все своюй любуй мамці По слову казала: Якби в тебе, моя мамко, Окрім мене див’ять, Не пускай їх на таночок, Най ся з дому дивлять. Як би в тебе, моя мамко Окрем мене ще дві, Не давай їм так на волю, Як давалась мині! Якби сь була, моя мамко, Волі ми не дала, Мною б була по каміню Водиця не гнала".

Сидит Пинтя у темници Сидит Пинтя у темници, Пише письмо на таблици, Пише, пише, пописує, Та на нянька утказує: “Прийди, няньку, пожалуй ня, Дай сто златих, укупиня”. 62

“Прийди, мамко, пожалуй ня, Дай сто златих, укупи ня”. “Як маю їх за тя дати, Не буду тя сином звати”. Сидит Пинтя у темници, Пише письмо на таблици.

“Як маю за тя сто злат дати, Не буду тя сином звати”. Сидит Пинтя у темници, Пише письмо на таблици. Пише, пише, пописує, Та на мамку отказує:

Пише, пише, пописує, Та на любку отказує: “Прийди, любко, пожалуй ня, Дай сто златих, укупи ня”. “Аж бим, милий, кужиль пряла, Я би за тя сто злат дала”.

Пливе качка по Тисині Пливе качка по Тисині, 2 раз) Мамко моя, не лай мині, ( “ ) Залаєш ми в злу годину, ( “ ) Сам ни знаю, де загину. ( “ ) Загину я в чужім краю, (“ ) Ко ми буде рити яму? (“ ) Уриют ми чужі люде, (“ ) Та ци тобі жаль ни буде? ( “ )

Ей, мамко моя солодинька Ей, мамко моя солодинька. Мамко моя солодинька Ей мамко моя мила. Ей, щось ня, мамко, в нещасливі Щось ня, мамко, в нещасливі Ей, пеленки повила? Ей, нещасливі пеленочки

Нещсливі пеленочки. Ей, нещасливый купиль, Нещасливый купиль, Ей, вулілась ня утопити. Волілась ня утопити, Ей, де є в воді крутиль. Де є в воді крутиль.

Смерть жовніра Ой Боже наш милостивий, Бо прощают батка й матірь, Змилуйся над нами. Та сестры руднинькі, Удверни вту страшну войну, Жінкку свою молодиньку, Бо ми сиротами. Й діточкы друбнинькі. Вже два годики минуло, Простіт мене няньку й мамко, Як ми на чужині. Й вы сестры руднинькі, Ані вістки, ані чутки А вы, браты мої милі, Уд своєї родини. Будьте здоровинькі. “Ци жиє ще нянько й мамка, І ты, жінко, будь здорова, Брат і сестри ріднії, І діти друбнинькі. Ци живут ще файні коні, Остались вы сиротами, Чорні, воронії? На віки, біднинькі. І хижчина дерев’яна, Знаю добре, люба жінко, І стіни білинькі, Що гурько бідуєш, У якуй я забавлявся Що вдинь і вночи ты за мною, В літах молоденьких. Миленька, бануєш. А типир я на серденьку Прошу тебе, моя мила, Тяжке горе маю. Не забувай за мене, В темнім лісі, в чужому полі Бо я уже не вернуся День, нуч пробуваю. Ніколи до тебе. Сонце мене напеклося Радый бы я повернути І потик поллявся, До тебе, миленька, Мороз мене ізморозив Радый бы тя пригорнути, І дождик направся. До свого серденька. Бідний жовнір п’ять днів води, Радый бы я увідіти Ні хліба не має, Діточкы дрібнинькі, Лиш з канону кулі чує Нянька, мамку і сестричкы, І смерті чекає. І браты рідненькі. Лежат трупи, як ті снопи, Коли ляжу в сыру зимлю, У чистому полі, Разом із друзями, Та ни один терпит муки То сумнинько защебече З голоду в неволі. Соловей над нами. Лежит жовнір пуд явориком, Соловейку муй сивинькый, Кровця з груди ллєся, Співай ми щоднины, А душа на вічні- віки Та принеси мині вістку, З тілом розстаєся. З рідної хатины. Очинята вже померкли, Та прилетів соловейко Бо не мают силы, Жалусно співає, Лише уста отворені, Сумну вістку із хатины Щось бы говорили. Мені сповіщає. 64

Встань, вояче, з сього гробу, Встань та подивися, Твоя жінка молодинька Слізми вмиваєся. Слызы її не всыхают, З личка біленького. Діти плачут, виглядають Батька рідненького. Сидить жінка пуд віконцем, Сумно поглядає, Ще й дитятко малинькеє На руках тримає. Старша донька коло стола Жалібнинько плаче, Проснулася бідненькая, Видно, їсти хоче. Мамко моя, де наш нянько? Все маму питає. Вже так давно кудысь пушов, До нас не вертає. Мати сумно подивилась, Слізми ся вмыває. Та наш нянько, моя доню,

Наша хата засмучена, Нібы нахылилась, Його коні воронії Газду не дождутся. Плачуть батькы старенькії, Плачуть та рыдають. Діти своїх годовали, Помочи не мають. Трьох синочків-соколику Для себе плекали, Пришов наказ уд цісаря На войну їх взяли. Нема кому вже старинькы, Нивонькы зорати, Тай хлібця їм приробити, Щоб свуй вік дожити. Чує жовнір сумну вістку, Тай ся озыває. Малинького соловейка Братом называє. Лети ще раз, соловейку, До родичів моїх, Най не тужат,най ни

сушат В гробі спочиває. Осталася вдовицею, Діти сиротами. Ой Боже наш милостивий, Змилуйся над нами. Усє наше господарство Сумно выглядає. Всюды жалі, всюды смуток, Лиш Бог оден знає.

Головонькы свої. Скажи родичам і жінці, Най самі працюють, А над дітьми, сиротами Най ся не збыткують. Най за мене забывають, Сліз не проливають, А за мою грішну душу Бога ублагають.

КОЛОМИЙКИ Іще′ м тоты співаночкы Не позабывала, Що мамка ня научила, Куй ня колысала. Куй ня мамка породила Тай позолотила, Лиш мало ми на співаня Ротик ізмалила. Не дивуйте, люде добрі, Що я все співаю, Ой

Я своїми співанками Жаль перебиваю. Ой заото я співаю, Бо щастя не маю. Та як буду ще співати, Може, буду мати. Не думайте, люде добрі, Що не маю діла. Видит м ися, куй співаю, Що м помолоділа. уддай ня, люба мамко,

Ой реву я, люба мамко, За кого гадаю, Принесу ти сім раз воды З тихого Дунаю. Уддалась- ня, люба мамко, На чужеє село, Та абы ми шуга-нігда Не было весело.

Дебы- м не ревала, Было в мене доста красы, Та щастя- м не мала. Ой спала бы-м, люба мамко, Мала была нучка. Не была в ня пуд головков Милинького ручка.

Усі кажут, що я стара, Уже-м сыны поженила Біда міні стара! Та завто ня старов кличуть, Бо- м не заспівала. Чом бы- м собі на старі дны Та й ни заспівала?

Та й доньку уддала. Ой уже-м ся постаріла, Вже ми вусімдисят году. Та іще ся не міняю За дівку молоду.

Ой ты, любку солодинькый, Ой ты, любку меде, Та лиш нам ся, молодинькым, Любити не веде. Першый раз нам- ся ни ведеВ катуне тя взяли. Другый раз нам- ся ни веде66

Люде- ся дузнали.

Любила- м тя, легінику Любила, любила, А я з оборожка, Та уже- ми заростає До любкы доружка. Ой дуружко, дуружко, Не заростай дуже. Буде тобов лююбка іти, В неділю, як дужде. Якый ты брехливый, Та не буйся, білявочко, Білого морозу, Я пуд твої білі нужкы Шапочку пудложу. Та не буйся, білявочко, Студеної росы, Себе ззую, тебе вбую, А сам пуйду босый. Типир вижу, лигінику, З віров любиш мене, Мечеш із- ся рекличину, Та даєш на мене. Купив мині Петрик реклик, Абы-м го любила, А я реклик поносила, Петра не любила.

Ой люде із утрині, З высокої полонины Гута бы- тя вбила. Вбила бы- тя, любку, гута У праве плеченько. Ходиш, любку за другыми А мині тяженько. Ой любку солодинькый, Ныні зу мнов, завтра з другов. Ты у всіх милинький. Ой паде дождик, паде Годины не буде. З леда-біды чоловіка Не было й не буде. Леда-біда поцюлює, Та на землю плюне. Та ни знає леда-біда, Що личко куштує. Та засвищи, защебечи, Сивый соловію. Держ, Марічко, біле личко, Хлопцям на ниділю.

Кыбы- сь, мила, добра была, Дала бы- сьми знати, Коли будеш сама дома Нучку ночовати. Ой мила моя, мила, Щось ми учинила. Головка ня твердо болит, Серце- сь ми зв’ялила. Ой я тобі не чинила, Лиш хыба ти вчиню Бы-сь оббігав коло стола Варену вичирю.

Ой упала звізда з неба, У кырницю впала. Роз’яжи ми, дівко, розум, Щось ми заязала. Уженюся, люба мамко, Та взьму ластовочку, Та абы ми щебетала Коло оболочку. Ой пшула гурі селом Рыбочка, як чічка. Та ніко нас ни розлучит, Хыба одна свічка. 67

Ой кыбы- м познавала Бур′ян зеленинькый, Не годен бы- сь без ня жити, Любку солодинькый Ой де ты спиш, файна рыбко, Та де спиш, та де спиш? На лавици пуд облочком, Лиш прийди та заклич. А я прийшов та закликав Раз разенько, раз-раз Буйся Бога, газда дома, Не клич у другый раз.

Попуд тоты бережочкы, Студині кырниці, Як бы′м такый до робты,, Як до молодиці. Та не знаю, молодинькый, Сіяти-орати, Лише знаю красно-файно Любку цюльовати. Ой пуйду я, молодинькый, Та за тоту річку, Удты собі я приведу Дівочку Марічку.

Співала бы-м співаночку, Куй бы-м знала яку, Абым її заспівала Любкови на дяку. Не дивуйте, люде добрі, Що я заспіваю, Я своїми співанками Жаль перебиваю. Ой ко много та співає, Тот щастя не має. А я буду все співати, Може, буду мати. Куй бы гуслі загуслялиЯк бы-м заіграла, Ширіночка з головочкы На пличі бы впала! Колись′ме ся ізберали, Та сіли на бердо. Абы сь′ме ся так любили, Унь до смерти, твердо. Ой повій, вітре, повій, Все вгору, та вгору, Та понеси у Дуброву, Мою гурьку долю. Ой, мамко солодинька, Ты в поле ходила. Усім дітям долю дала, Мою загубила

Ой іду дулу селом З тыми лигінями, Май сильно ня хлопці люблят, Як туту, з волами. Ой, любку солодинькый, Купи ми рекличок, Ни раз ім-тя обнімала Коло моїх личок. Ой, коли ся нагадаю За свого любочка,Хуть бы в нього нич ни было, Лиш одна сорочка! Усе собі здогадую За свого Івана, Я бы йо го не зміняла За любого пана. У мойому городцьови Зеленинькі груші. Хыба бы ня тот ни любив, Ко ни має душі. Ой ты думаш, любый любку, Що любов дурниця: Так ми серце любов з’їла, Як коноплі птиця. Закукала зазулиця, Сіла на городиць. Ни паруй ми, мамко, свадьбу, Паруй ми впроводиць.

На высокуй полонині

Пила- быся зурілочка 68

Воликы лежали. Куй ня любко поцюльовав, Горы подрыжали. На высокуй полонині Овечок громада, Куй мойого любка ниє Чужому-м не рада. Сама-м дома, сама-м дома, Буду ся бояти. Прийди, прийди, муй милинкый, Нучку ночовати. Ой вичур - вечеріє, Лампа ни палена. Чекаючи милинького, Лягла-м не молена. Ой, кобы-сь знав, муй милинькый, Все ся розбужаю,Пробужу-ся у пуночи, Парну обнимаю! Ой, любку муй солодинькый, На ня не сердися. Куй ня другый уцюлює, То ты не дивися. Ой Іванку, прийди зранку, Васильку, – потому, А ты, милый-терпеливый, Не кажи нікому. У ниділю йду до церкви, Богу ся молити, Та мушуся на любково Місточко дивити.

Та ще тото пиво, Ой, кумочко моя люба, Як ми з вами мило. Що было бы, муй милинькый, Якбы-м ся напила? Вадь бы-м дуже заспівала, Вадь бы-м заводила. Ой, любку муй солодинькый, Як будеме жити? Бо я люблю довго спати, А ты любиш пити. Та казав ми муй милинькый Абы-м ся напила, Та абы-м ся на другый динь Люди не ганьбила. Іду, п’яна, співаючи, Та понад поточок, Вставай, милый, послухай- ня, Йсе муй голосочок. Не дивуйте, люде добрі, Що-м ся постаріла. Моє личко румняниньке, Зурілочка з’їла. Куй бы-м была, мамко, знала, Що йду за п’яницю, Я бы была у віночку, Скочила в водицю. * * * Ой мамка ня породила, У сінях на дошці. Та дала ми вучка чорні Кліпати на хлопці.

Пусти мене, моя мамко, На вты вичурниці, Най посижу коло любка, Як коло косиці. Ой пуйду я до церкви, Зазвідаю попа: Ци мож, пане, коло церкви Дати хлопцям рота?

Ой мала я милинького, Дуже файнинького: Не віділам коло нього, Світку біленького. На высокуй полонині Накошене пластя. Якый хосен, що я файна, Куй ни маю щастя. 69

Не лаком ся біла дівко, На його кучірі. Ни раз будеш утікати Вночи без вичирі. Куды были файні лугы, А типир вода йде. Та низнаєш лігінику, Де тя біда найде.

Коли-м была молодинька, Любили ня всякі– І біляві, і чорняві, А типир ніякі. Та я сночи пряла клоча І напряла пасмо, Та, солодкий лигінику, Поцюлюй ня красно. Уже вичур вечеріє, Іти бы до любкы, Та дасть мині цюльовати Солодинькі губкы. Скажи мені, лигінику, У сисю ниділю: Та ци мати, ци не мати На тебе надію. Ой у тебе, легінику, Сорочина біла, Я бы-м тебе, легінику, Любити хотіла. Не виділа-м милинького, Як у понеділок, Та мині ся, мамко, видит, Що сорок нидільок. Ни далеко милий жиє Через тритю хижу, Коли його я не вижу То три дны удлежу. Ой кобы-сь знав, муй

Як ня мамка породила, Забыла вповити. Рости, сыне, хоть не рости, Тяжко будеш жити. Куй ня мамка породила, Скупала ня в дыні. Як-ім тугды та заревав, Та реву до ныні Ой ота ня люба мамка Женила, женила. Повен хлівиць худобиныЖона ми не мила. Ой лигіню-сегіню, Ківільный легіню, Не лакомся на воликы, А бери Марію. Сиві волкы поздыхают, А Маріка буде. Ні с кы-м уйти погуляти милинькый, Меже чужі люде. Нащо-сь ня брав, коли ты знав Таку ледачину. Нащо-сь ми ся ізлакомив, Ци на телечину. Та я ти ся ни злакомив На телек, на телек, Та я ти ся ізлакомив На тонкый поперек.

Як мині тяженько, Не чекав-бысь до вечера, Прибыг бы-сь скоринько.

Мене мамка породила, 70

Намастила медом. Та мене бы хлопці найшли Й пуд студены м ледом. Мене мамка породила, Намастила лойом. Та я уйду на вулицю, За мнов хлопці ройом. Ци у мене молодої Все двирі скрипіли, Ци у мене молодої Сусіды брехливі? А я двирі утворила, Все сусіда чує, Она дала селу знати: -Там любко ночує. Засвіти ми, місячику, На дисяту межу, Там я свого миленького Іще раз увижу.

Ой гаю, каже, гаю, Та гаю, та гаю. Та я лигінь молодинкий, Вусім дівок маю. Одна мині ряндя пере, Друга мині золит, Тритя мині їсти варит, Четверта посолит. П’ята зо мнов обідає, Шеста зо мнов днює, Сема зо мнов вичиряє, А восьма ночує.

Ей, хлопці молодинькі, Гуляйте по воли, Бо я думав, що вже старым Ни буду ніколи. Бо докі’ м бeв молодинькый, А в личко білинькый, Ни одна ня звідовала, Що чиниш, милинькый.

Шіріночко шовковая, Як ми в тобі файно. Абы здоров ко тя купив, Молодый Михайло. Ой Мигалю, Мигалику, На тобі ружочка. Боліла ня тай ще буде За тобов душечка. Михайле ты молодинькый, Михайле ты любый, Купивись - ми в подарунок Платичок голубый

Пусти мене моя мамко, На вты вичурниці, Най посижу коло любкы, Як коло косиці. Загусляй ми, гусляшику, Та поперебирай Та в шовкову шіріночку Гуселькы повтирай. Заграй мині, гусляшику, Бо музика файна, А я собі заспіваю: “Шіда-річка – дана”. Ой гусляше, гусляшику, Ты знаєш гусляти,

Люблю собі, люба мамко, Гадку та й натуру, Уже м собі уникала

Ачий тебе на гусляша Породила мати.

Білинького Юру. Та дубику зеленинькый, Дубику, дубику, Та ни раз ня попсовали За тебе, Юрику. Та нираз ня уганьбили, Тай хотіли бити. Щобы з тбов не стояти Тай не говорити. Та не буйся, біла дівко, Буш ото не буде. Щобы тебе через мене Псовали злі люде.

Та я сночи пряла клоча І напряла пасмо, Та, солодкый лигінику, Поцюлюй ня красно. Уже вичур вечеріє, Іти бы до любкы, Та дасть мині цюльовати Солодинькі губкы Скажи мині, лигінику, У сисю ниділю: Та ци мати, ци ни мати На тебе надію. Ой у тебе, лигінику, Сорочина біла, Ой ішов я гурі селом, всюды ся світило, Я бым тебе, лигінику, Та кудым мав повернути, там ся загасило. Любити хотіла. Ой тамся загасило тай позамыкало, Не віділа-м милинького, Заклята бысь была, дівко, як лігаєш рано. Як у понеділок, Ой, біла білявочко, та біла, та біла, Та мині ся, мамко, видит, Ни раз ісь ми на кулінах, файно посиділа. Що сорок нидільок. Ой ни раз посиділа та все щебетала, Не далеко милый жиєТа ни один подарунок уд мене дустала. Через тритю хыжу, Коли його я ни вижу, То три дны удлежу. Ой коли я дівочила, Ой кобысь знав, муй милинькый, Все’м собі співала, Як мині тяжинько, Про кождого лигіника Не чекав-бысь до вечера Співанку складала. Прибіг-бысь скоринько. Та я собі заспіваю, Тонинько засвищу Кобы скоро сонце зайшло, Тулько знаю співаночок, Кобы вечеріло, Як трави та листя. Чекаючи милинького, Вже ми надоїло. Ни спала я тої ночи, Ни спала й на волос, Бо все мині причувався Милинького голос. Уже звізды зазоряли, А я ще не спала, Та сиділа в оболочку, Милого чекала.

Літа мої молодинькі, Не можу забыти, Серденько ня поболює, Як їх повернути? Ой кобы- ся повернули Літа молодинькі, То я бы їх не міняла 72

Та аж хочеш, муй милинький, Абы-м тя любила, Купи мині шіріночку, Абы-м ся завила. Ой лигіню, лигінику, Лигіню, лигіню, Купи мині у Тячові Свиту на ниділю. Та я вбую постолята, Хуть- ми ся не любит, Може, любко догадливый, Та чіжемкы купит. Дурила - ня моя мила, Дурила, дурила, Подарункы уд ня брала, А другых любила. Та ни думай, лигінику, Що за тобовв реву, Я другого собі найду– Лиш файно ся вберу..

За волы сивeнькі. * * * Ой іду я у катуне, Люба моя мамко, Не буду ти тормосити До пуночи замком. Ой касарня у Сиготі, Богдай - ся зарвала, Бо не одна рудна мати Пуд нив заревала. Ой коли -ня удбирали В Буштині на ганку, Так ня слези обливали, Що -м не відів мамку. Ой дівко молодинька, Дівчино волоська, Ци ни будеш бановати, Як пуйду до войська. Ой пуйду я у катуне, Катуником буду, Та за тебе, біла дівко, ігда не забуду. Карабіне, карабіне, Ой карабіночку, Через тебе, карабіне, Залишу дівочку. Та най мене моя

Печи, мамко, колачики, Друбнинькі, друбнинькі, Бо йдуть до нас у сватання Хлопці молодинькі. Та вулію посивіти В зеленім віночку, Як з п’ницьом заязати Свою головочку. любка Та ни сам я уженивсяВженили ня мама., Та привюх юй нивісточкку, Най гудує сама. Уддалась ня за п’ницю, Моя люба мамко, Та абы-м ся умывала, Слізеньками зранку. Кыбысь не пив, мене не бив, жандарикы, Я бым тя любила, Та на кожду ниділицю мамко

думу не чекає: Не є мені доволениЦісар не пущає. Ой били ня жандарикы, Били ня мадярські, На язали римінічко На руки бетярські. П обили ня Побили ня дуже Та не знаю, люба

Кучерикы вила.

Ци перебуду вже Ой цімборе,

цімборику, Та як собі заспіваю А дале заплачу, жандарикам За літами молодыми, Що їх марно трачу. Та аж хочеш муй миленький Аби-м тя любила, Купи мені шіріночку, Аби-м ся завила.

Берім собі бучкы, Не даме ся Узяти у ручкы.

РІЗДВ’ЯНІ ПІСНІ - КОЛЯДИ

У Вифлеємі (2) весела новина, Пречиста Діва (2) породила Сина. 2. Христос родився... Відвічне Слово (2) прийняло тіло: В темряві земній (2) засвітило. 2. Христос родився...

Три славні царі (2) поклонитись просять, Ладан і смирну (2) золото приносять. 2. Христос родився...

днесь Царю і Богу (2) ці дари віддали, Пастирі людям (2) все розповідали. 2. Христос родився...

сонце

Янголи служать (2) своєму Королю, Та у вертепі (2) Його творять волю. 2. Христос родився...

І ми у плоти (2) Богу поклін даймо, ,,Слава во вишніх" (2) Йому заспіваймо. 2. Христос родився...

Прийшла новина і в рідну країну, 2. Щоб звеселити сумну Україну. Щоб звеселити, з руїни підняти, 2. Втишити болі, розраду подати. Зрадіймо, браття, від тої новини, 2. Надію маймо нинішньої днини! Дитятко Боже, повите на сіні, 2. Славіте нині по всій Україні. Ісус маленький ручки простягає, 2. Нас українців сердечно вітає. Христос маленький узрів наші болі, 2. Він нас врятує з тяжкої недолі. Веселі будьмо, Христу співаймо, 2. Надію маймо, в тугу не впадаймо

Тиха ніч, свята ніч! Ой, зітри сльози з віч, 2. Бо Син Божий йде до нас, Цілий світ любовю спас, Вітай нам святе Дитя! Свята ніч настає, Ясний блиск з неба б'є, В людськім тілі Божий Син 76

Прийшов нині в Вифлеем, Щоб осовободити світ. Вже херувими славу співають, Янгольські хори Спаса вітають. 2. Пастир убогий несе, що може, Щоб обдарити Дитятко Боже. А ясна зоря світу голосить: Месія радість, щастя приносить! 2. До Вифлеему спішіть всі нині, Бога вітайте в бідній Дитині! За світлом зорі, десь аж зо сходу Йдуть три владики княжого роду. 2. Золото, дари, ладан і миро, Враз з чистим серцем несуть в офіру. Марія Мати

Сина леліє, Старенький Иосиф пелени гріє.. 2. А Цар всесвіту в зимні і болю Благословить нас на кращу долю. Ісусе милий, ми не багаті! Золота дарів – не можем дати. 2. Лиш дар цінніший несем від мира, Це віра серця і любов щира! Глянь добрим оком, о, Божий Сину! На нашу землю на Україну, 2. Зішли їй з неба дар превеликий: Тебе славити по вічні віки!

НАРОДНІ ПРИСЛІВ'Я ТА ПРИПОВІДКИ Народна пам’ять зберегла для нас чимало характерних прислів'їв і приповідок, якими наші предки користувалися в своєму житті. Ці прислів’я і приповідки настільки ввійшли в життя наших предків, що найбільш характерні з них вплелися в їх розмовну мову. Практика показує, що того співрозмовника, який частіше вживає в розмові дотепні приповідки та прислів'я, більше слухають, він, як правило, швидше заполонює слухачів. Ці зразки приповідок і прислів’їв записано в 1993 році від шанувальниці народного фольклору Г. Ю. Копинець-Гаврилко. + У весняну днину і сумний, веселим буває. + Посієш вчасно, то вродить рясно. + Біда не ходить по лісу, а по людях. + Біда біду найде, хоч і сонце зайде. + Мартове тепло, як мачушине добро. + Бійся Бога-не роби злого. + Докі діти малі – батько і мати учать їх; на старості – діти учать батьків. + Март невірний: то сміється, то плаче. + Багатство - на тоненькій нитці, а жебрацтво - на товстій. + Бог– не дитина, аби слухав пустого сина. + Іще зайця не піймали, а вже судять, що кому буде. + Март з водою, апріл з травою. + У доброго господаря восени і соломинка не пропаде. + Хто в апрілеві не сіє, той восени не віє. + Сухий апріл - голодний рік. + Велика сосна, мала з неї хосна. + Іди туди–не знаю куди; принеси то – не знаю що. + Голодному хліб на гадці. + Теплий апріл, мокрий май – буде в полі урожай. + У маю і баба в раю. + Гора з горою не сходиться, а людина з людиною зійдуться. + Добро добром вернеться. + У апрілю ластівка день починає, соловей кінчає. + Як прийде май – про землю дбай. + За мокрим маєм іде теплий юній. + Високо не лізь, бо треба буде знову злізати. + Добрі діти – вінець, а злі – кінець. + Докі є глава, доти є слава; неє глави – неє і слави. + Знає лише купець і продавець, як стоїть торжиць. + У маю оженився, то вік журився. 78

+ + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + +

Сухий і теплий май – скупий буде урожай. Май холодний – -не будеш голодний. Вовк завжди у ліс дивиться. Хто літом не ледарює, той зимою біди не чує. Коли сіно косиш, дощу не просиш. З косою погоди не чекай. Літом і баба на піч сердита. Коли люди дякують дощеві, то подорожній лає. Літом цебер води, а ложка болота. Літо весь рік годує. Гораздови терпіти мож, а біді мусай. Літом з потом, а зимою з повним ротом. Не хвалися травою, а хвалися сіном. Дай, Боже, усім – по сім, а мені-вісім. Хто рано косить, той хліба не просить. Зато коваль кліщі держить, аби ся не спік. Літо двічі не буває. Літо пролежиш – зимою до сусіда побіжиш. Юній з косою, а юлій з серпом. За лежі – не є одежі, за сижіння неє їдіня. Літо на зиму робить. Хто літом скаче, той зимою плаче. Хто літом шукає холоду, натерпиться взимі голоду. Дальше ідеш – майбуш увидиш. Літом спина мліє, а зерно спіє. Готуй воза взимку, а сани влітку. Почалися жнива, то і дівка стала крива. Пішла Анця жито жати, та забула серпа взяти. Як листя жовкне, то і робота мовкне. Дальше в ліс – більше дров. Дурень робить по-дурному, а розумний – по – розумному. Вересень студений, але ситий. Жовтень зимі ворота відчиняє. Єколи файно ходити, якби було в чому. Зерно до зерна то й мірка повна. В октовбрі зима з осінню бореться. В листопаді зима саньми приїжджає. Жовтень уриває дні, накликає ночі. Дарованому коневі в зуби не заглядають. Дощове літо і тепла осінь довгу зиму кличуть. Жовтень як не з дощем, то з снігом. Де є любов, там є Бог.

+ Якщо листопад дерева не обтрусить, то зима довгою бути мусить. + Ворожила, много знала, а нич не мала. + Ворон воронові очі не видовбає. + Гада бий, а гад усе голову піднімає. + У листопада день, як у зайця хвіст. + За добро добра не чекай. + Є у млині та - не мені. + Новембер на білому коні їде. + Говорить, як мокре горить. + Зимове сонце, як мачушине серце. + Той зимою голодує, хто літом прогулює. + Де огонь горить, там не пуддувай. + Жебрак тому, що дурний; дурний тому, що жебрак. + Якщо люта зима, то й літо файне. + Сонце блищить, а мороз тріщить. + Де ся свої пси кусають, най ся чужі не мішають. + Життя – як вітер у полі. + Януар без снігу - літо без хліба. + Жона добра бита, а гроші лічені. + У лютому сонце йде на літо, а зима на мороз. + Хто вино любить, той сам себе губить. + У фебруарі зима з весною зустрічається. + Не шкода вина випитого, а шкода розуму загубленого. + За двома зайцями не можно гнатися, бо обидва втечуть. + Діти мають свою правду, а батьки свою. + Лютневий сніг весною пахне. + Хто любить вино, себе не любить. + У п′яниці розуму не питай. + Зимове сонце скрізь сльози сміється. + Для сліпого немає дня, для сліпого немає часу. + Добрий розум не дасть плакати. + Добрий розум учений, а роджений ліпше. + Вино починається з тостів, а закінчується бійкою. + З вином потоваришуєш – з совістю попрощаешся.

НАРОДНІ ПРИКМЕТИ Як і прислів’я та приповідки, народ у своїй пам’яті зберіг і чимало прикмет на всі пори року. Оскільки основним заняттям наших пращурів було сільське господарство, їхня трудова діяльність була тісно пов’язана з природою, за природними прикметами вони змушені були добре орієнтуватися. Вони навчилися помічати і передбачати явища природи заздалегідь і набутий досвід передавали своїм нащадкам. Наведемо найбільш характерні народні прикмети, що стосуються різних пір року. Весняні прикмети + Коли ліщина почала цвісти, вже можна виставляти вулики на пасіку. + Якщо розпускає листя береза, то можна сіяти овес. + Коли тополя пізно розвивається, знай, що літо буде прохолодне. + Ранній грім навесні - чекай морозів. + Якщо бурульки із стріх довгі, то весна буде затяжна. + Коли сніг вранці тане, то буде мокре літо. + Хмари високо пливуть в небі-буде гарна погода. + Якщо бджоли скоро облітають, то буде гарна весна. + Коли голуби гуркочуть, то буде тепло. + Коли гуси сидять і ховають голову під крила, то буде похолодання. + Якщо прилетіли шпаки, то скоро зійде сніг. + Коли птахи в’ють гнізда з сонячного боку, то буде холодне літо. + Рання весна-ознака того, що влітку буде багато непоганих днів. + Якщо свиня тягає в зубах солому, то знай, що буде сильний вітер. + У квітні ранковий туман віщує ясну погоду. + Коли на сосні та ялині багато шишок, буде гарний урожай на жито і пшеницю. + Грім на початку літа – на тепле літо. + Вранці проти сонця туман – дощу не буде. + Якщо жаби почали кумкати, можна садити кукурудзу. + Коли горобці сидять, наворохобившись, скоро жди дощу. + Ластівки почали вити гнізд – буде стійке тепло. + Якщо в морозний день заспіває півень-потеплішає. + Якщо бджоли вилітають з вулика дуже рано, це ознака теплої весни. + Якщо весною було мало вітру, літо буде сухе. + Якщо туман над водою довго не розходиться, то буде гарна погода. + Коли веселка з’явилася вранці, то жди дощу, а якщо ввечері – буде 81

ясно. + Багато хрущів – на сухе літо. + Коли жаби стрибають по землі – буде дощ. + Зозуля закувала – мороз відігнала. + Якщо на початку травня холодно, то наприкінці місяця буде тепло, і навпаки. + Весною було багато пролісків, гарно вродить картопля. + Якщо в травні дощ починається великими краплями, то він ненадовго. + Якщо в повітрі весною літає багато павутиння, то буде жарке літо. + Здаля доноситься запах квітів – буде вітер. + Сильно пахне м’ята – скоро збереться на дощ. Літні прикмети + Комари літають роєм – на погоду. + Ворони каркають – на негоду. + Горобці купаються зранку в пилюці – скоро жди дощу. + Журавель танцює – на потепління. + Якщо квітки картоплі похилилися вниз – буде погана погода. + Листя папороті скручується донизу – буде ясна погода. + Чим дрібніші краплі дощу, тим довше дощитиме. + Часті блискавки в червні віщують гарний урожай зернових. + Веселка з’явилася на заході – жди дощу, а коли на сході – буде гарна погода. + Якщо під час дощу похолодає, то погода стане кращою. + Глухий грім – на тихий дощ, а голосний-на зливу. + Зранку чути безперервний грім – надвечір піде дощ з градом. + Ранковий туман – на гарну погоду. + Коли влітку багато оводів, то буде гарний урожай огірків. + Увечері голосно сюрчать коники – буде гарна погода. + Якщо літо дощове, то зима буде сніжна і морозна. + Коли бджоли вранці виграють, то буде жарка погода. + Ластівки літають низько і граються – буде дощ. + Якщо кроти нарили високі купини, то буде ясна і тепла погода. + Літній ранковий туман – на ясну погоду. + Мурашки ховаються – на грозу. + Комахи ховаються в листя дерев – на дощ. + Корови лягають спиною до дверей – буде гарна погода. + Коли липень жаркий, то грудень буде холодний. + Після сухого і спекотного літа наступний рік буде врожайний. 82

+ + + + + + + + + + + +

Блідий місяць – на погоду. Коли навколо сонця видно білясте коло – того дня чекай бурі. Чистий схід сонця – на суху погоду. Місяць-молодик ріжками вниз – незабаром чекай дощу. Коли комари і мухи кусають, жди дощу. Горобці літають зграями – на суху і ясну погоду. Кроти вилазять із землі – буде дощ. Спала вода в річці – буде дощ. Багато горіхів – голодний рік. Багато жолудів на дубах – на теплу зиму. Якщо влітку на вишні цвіт, то буде тепла і суха осінь. Якщо буряки влітку ростуть особливо високі – зима буде сніжна.

Осінні прикмети + Рано випаде перший сніг – весна теж буде рання. + Якщо восени багато грибів, то зима буде тепла. + Під час дощу на воді з’являються бульбашки – негода триватиме довго. + Якщо бджоли щільно затягують вічка на вуликах, буде холодна зима. + Коли мухи восени довго не зникають, то осінь буде довгою, а сніг випаде пізно. + Якщо журавлі летять низько і тихо, буде погана погода. + Якщо на бабине літо погана погода – осінь буде суха. + Гуси летять високо – на довгу осінь. + Якщо багато павутиння восени і птахи не спішать відлітати – осінь буде гарна і тепла. + Осінь ясна – зима холодна. + Коли гримить у вересні – буде тепла і довга осінь. + Птахи відлітають у вирій дружно – буде люта зима. + Якщо добре вродили горіхи на ліщині – зима буде люта і сніжна. + Багато жолудів – на холодну зиму і врожайне літо. + Тепла осінь – на довгу зиму. + Яка погода в листопаді, така і в квітні. + Кури хвостами тріпотять – на вітер. + Якщо в листопаді з’являються комахи, зима буде теплою. + Якщо листя з дерев осипалося неповністю-буде сувора зима. + Якщо свійська птиця ховає голову під крил –-буде холодно. + Коли низько висять хмари, чекай вітру і снігу. + Грім у листопад і – на малосніжну зиму. + Польові миші восени переселяються до людських осель – буде люта зима. 83

+ Якщо мурашки витягли високі купини, то восени і весною буде багато дощу. + Коли в листопаді чути грім, то буде м′яка і малосніжна зима. + Коли на цибулі лушпиння тонке, то зима буде тепла. + Коли голуб, відпочиваючи, ховає одну ніжку в пір’я, то скоро буде похолодання. + Якщо граки відлетіли – чекай снігу. + Пізнє опадання листя – на тяжкий рік. Зимові прикмети Кільце навколо місяця – буде сильний мороз. Коли взимку часті морози і багато снігу, то рік буде врожайний. Зима малосніжна – літо посушливе. Якщо взимку йде дощ, то рік буде неврожайний. Якщо грудень сухий, то весна і літо будуть довгими й сухими. Якщо на початку зими іде сильний сніг, то на початку літа будуть сильні дощі. + Кіт шкрябає підлогу – буде сильний вітер і завірюха. + Якщо горобці ховаються у стрісі – буде мороз і заметіль. + Починають плакати вікна – потепліє. + Коли ліс взимку почорніє, то слід чекати відлиги чи бурі. + Якщо навколо сонця туманне коло, то слід чекати хуртовини. + Якщо взимку грім, будуть сильні вітри та багато снігу. + Якщо мерехтять зорі, буде сніг. + Взимку яскраві зорі – на мороз. + Вранці сорока стрибає з гілки на гілку – на відлигу. + Глибокий сніг узимку – на добре літо. + Півень хвоста волочить – буде великий снігопад. + Якщо сніг гне гілля, то буде великий врожай. + Коли сніг – як крупа, то чекай на тиждень морозу. + Гуси і качки купаються в снігу – буде відлига і вітер. + Якщо кури рано сідають на сідало – вночі буде мороз. + Півні ввечері розкукурікались півні – на відлигу. + Птахи сідають на верхівки дерев – перед потеплінням. + Якщо січень сухий і морозний, то буде сухе літо. + Коли сніг рипить під ногами, то буде мороз. + Дерева в січні часто покриваються інеєм – на гарний урожай восени. + Пищать вранці синиці – посилиться мороз. + Багато снігу – багато хліба. + + + + + +

ЧАСТИНА ІІ. БУШТИНСЬКІ УМІЛЬЦІ ТА ЇХ РЕМЕСЛА Головними заняттями наших предків упродовж довгих років були землеробство, скотарство, полювання на дикого звіра, рибальство та бджільництво. Всі ці промисли були вигідними, бо земля, на якій поселилися перші буштинці, була родючою, в ближніх незайманих лісах водилося чимало дичини, бджіл, а в річках Тиса і Теребля – риби. І все ж провідними були (і понині залишаються) для селянина землеробство і скотарство. Наші працьовиті пращури з року в рік освоювали дедалі більше довколишніх земель, які давали непогані врожаї кукурудзи, жита, вівса і картоплі. Духмяні, соковиті трави були чудовим кормом для домашньої худоби – корів, биків, овець, кіз і коней. Пізніше нові переселенці, які поселились в урочищі Гандал – угорці, німці та євреї – стали займатись розробкою і транспортуванням по Тисі лісу в Угорщину. До цих робіт вони широко залучали слабозабезпечених буштинців. Згодом з'явились нові професії - лісоруби, бокораші, столярі, колесарі, ковалі та цілий ряд інших, пов'язаних з ними. В цьому розділі поведемо мову про окремих умільців і про цілі трудові династії майстровитих буштинців. ХЛІБОРОБИ Аграрне питання в Буштині пов’язане з володінням і користуванням землею як основним засобом виробництва в сільському господарстві. Щоб краще з’ясувати це питання, ми повинні розглядати його 85

на фоні австро-угорського, чехословацького, угорського та радянського режимів. Напередодні та в період першої світової війни (період австроугорського панування) сільське господарство Буштина майже не змінювалось на протязі десятків років. Це був період аграрної відсталості із залишками кріпацтва. В цей період в с. Буштино сільським господарством було зайнято понад 80% сільського населення. Хоч орні площі буштинці поступово розширювали за рахунок освоєння нових не окультурених земель, проте врожайність їх була дуже низькою через недостатню культуру обробітку землі і через відсталий, допотопний с/г реманент. Дерев’яна соха і борона, упряжені волами, а подекуди коровами, не могли як слід окультурити освоєні землі. Не мали плугів понад 80% сільських бідняків і 45% - середняків. Основна маса більш удосконалених плугів була зосереджена в руках заможних селян. На той час у буштинських господарів переважали плуги з дерев’яними розпушуючими частинами, а борони – з дерев’яними чопами, майже дві третини возів були з дерев’яним ходом. Збирання колоскових проводилось прадідівським способом – серпом і косою, а молотьба – ціпом або оббиванням об твердий предмет. Коса, дерев’яні вила, граблі – основний реманент буштинця на сінокосах. Трохи пізніше появилися в селі пересувні ручні молотарки. Нестача робочих волів і коней змушувала селян використовувати для обробітку зелі молодняк, корів і нетелів За переписом 1911 року в Буштині налічувалось 25 корів та 18 голів молодняка, що використовувались під тягло. Насправді ця кількість була значно більшою. Часто врожайність зазнавала втрат і від стихійних лих. Так, великої шкоди спричинила в 1902 і 1904 роках сильна засуха, через що в ці роки буштинці нічого не зібрали восени із зернових культур. Ці засухи завдали шкоди не тільки хлібам, а й урожаю кормів для худоби, через що буштинці змушені були за безцінь продавати свою худобу. У 1912-1913 роках багато шкоди сільському господарству Буштина завдали дощі, повінь. Отже, низький агротехнічний рівень господарювання і стихійні лиха часто не тільки знижували, а і знищували врожай. Середня врожайність жита, вівса, кукурудзи і картоплі була низькою. Так, у 19011913 роках буштинці в середньому одержували жита 9,6, вівса 8, кукурудзи 10,7, картоплі 64,9 центнера з гектара. Після включення Закарпаття до складу Чехословацької республіки настає економічне і культурне відродження у всіх сферах народного господарства. З’являється металевий с/г реманент, потужні молотарки з паровим локомотивом. При народних школах силами вчителів організовуються сільськогосподарські гуртки і школи для сільських господарів. За часів Угорщини, як аграрної держави, теж продовжується інтенсивний розвиток аграрного господарства на селі. Згодом зовсім було витіснено дерев’яний плуг, ціп і навіть пересувні ручні молотарки. 86

Часи радянського режиму, особливо перші роки (1948-1949 рр.) стали для буштинців періодом насильницької колективізації на селі. Землю, сільськогосподарський реманент і тяглову силу, яку батьки і діди скуповували роками, “радянські брати,” не питаючи згоди, усуспільнюють в колгоспи. Великі масиви усуспільненої землі вимагали потужної с/г техніки: тракторів, плугів, сівалок, комбайнів, а також мінеральних добрив тощо. І хоч помітно підвищилась врожайність всіх сільськогосподарських культур, проте колишній власник землі ніяк не міг звикнути до такої форми господарювання. Колись рідна земля зараз стала чужою для нього. Нарешті, настав 1991 рік – рік незалежності. Земля знову повертається до селянина, хоч і не вся, і не та, що він її мав колись. Родючі землі, що освоювались впродовж століть нашими працьовитими предками в урочищах Долина, Завхаб, Завирище, Горб Вурмизюське (Руськополівське), Шинки, Зациганське, Кугутови, Мочарь, Дуброви, Велике Поле, Становлениця, Чирять, виховали багатьох господарівхліборобів. До сьогодні згадують буштинці таких добрих ґазд, як Лукачі, Андришини, Паші, котрі чесно, в поті чола зранку до вечора трудилися на своїх нивах. Добра слава линула і про родини таких трудівників, як Рущаки, Ливринци, Гаврилки, Пацкани, Копинці, Форкоші, Дублеї, Микицеї, Мочарі, Ороси, Микити, Грицюки, Коршинські, Феєри, Сабадоші, Поповичі, Микуляки, Хомечки, Новаки, Кадарі, Комендарі, Вайнагії, Богачики, Мотринці та цілий ряд інших. Ще поки жив Іван Васильович Копинець – добрий сільський газда, то мені часто доводилось із ним говорити про час, коли він ще працював на власних полях. Якось під час однієї з таких розмов він каже мені: “Ти знаєш, Митре, що хліб усьому голова, але він дуже важко дається господареві. Бувало, трудишся ціле літо, а збереш поганий урожай. Тому мало трудитися, треба ще знати коли і в яку землю його сіяти. Споконвіку наші предки в основному вирощували хліб в урочищі Долина, Завхаб та Завирищем, бо це вважалися найкращі землі, а хліб любить добру землю.

– Бувало, вийду на Долину, - продовжував Іван Васильович, – стану посеред поля і з великою радістю прислухаюся, як росте хліб. Колосся і стебла кукурудзи шепочуть, наче одне одному щось потаємне розповідають... Шумить зелене поле – і переді мною сиві колоски жита, жовте бадилля кукурудзи, біло-рожева гречка, над якою гудуть бджоли, ...Колосяться поля. Золотом переливається пшениця, жито, кукурудза і осяяні сонцем золоті паляниці соняшник а. Радіють хлібороби , адже в кожному колоску пшениці, в кожному качанові кукурудзи є частка їхньої праці, частка їхнього серця. Іван Васильович пригадує, як колись, тільки-но починалися жнива, село здавалося безлюдним. І старі, і малі виходили з серпами в поле. А коли вже господиня випікала хліб з нової муки, а потім, коли, нарешті, всі сідали за стіл і я урочисто ділив кожному по скибці нового хліба, то всі брали її в руки, як найдорожчий скарб. За неписаними правилами, що вироблялися віками, до хліборобства залучалась уся сім'я, навіть діти. Ніхто в сім'ї не мав права сидіти без діла. Чи то взимку біля хати, чи то в сезонний період на польових роботах кожен повинен був виконувати посильну роботу. Від ранньої весни до пізньої осені на полях господарювали невтомні руки хлібороба, тому й віддячували їм поля щедрими врожаями. Довгими століттями джерелом існування для майже всіх буштинців було землеробство. І хоч починаючи з 20-х років XX століття, промисловість Буштина почала розвиватись дедалі швидшими темпами, все-таки сільське господарство і надалі було домінуючим. В період бурхливого розвитку промисловості, коли в селищі з'явилися два великі підприємства – Буштинський ЛК, а згодом ЗЗЕА, землеробством займалась лишень невелика частина старшого за віком селянства. Після проголошення незалежності та з початком роздержавлення в 1991 році колгоспних масивів, люди знову повернулись до обробітку власних наділів. Земля, як і колись, знову стала їхньою основною 88

годувальницею. В цей час згадані підприємства практично перестали працювати. Тисячі буштинців, на жаль, залишились без роботи. Майже вся молодь подалася на заробітки в східні області України та ближнє зарубіжжя - в Росію, Угорщину, Чехію, Словаччину, Польщу, а пізніше і в Італію, Грецію, Португалію, Іспанію. ПАРАЩИНЕЦЬ Микола Іванович (4.08.1921) Скільки себе пам’ятає Микола Іванович то завжди був зв’язаний із землею. До радянської влади на Закарпатті він працював на батьковій землі, допомагаючи батькам, а потім від початку усуспільнення землі у колгосп і аж до пенсії. Народився Микола на Горбі звідки видно було краєвид віх Долинських земель, річку Тису та Вишівські гори. І побачив світ Микола в кінці літа – 4 серпня 1921 року. Він був третьою дитиною в сім'ї, в якій згодом ще народились два хлопці та двоє дівчат. В цьому мальовничому куточку Буштина і пройшло його босоноге дитинство. В перший клас народної школи поступив в 1928 році. Першим його вчителем був управитель цієї ж школи Худан Олександр. В школі вчився добре і тому вчителі рекомендували батькам віддати сина на навчання в Тячівську горожанську школу. Після закінчення народної школи батьки прилучають сина до посильної праці на господарстві. У вільний від роботи час Микола стає активним пластуном, приймаючи участь у віх зборах та змаганнях юних пластунів Буштина Не оминули 18-ти річного юнака і події 1939 року в Буштині, він вливається і в січовицкий рух. За дорученням коменданта січовиків Буштина їде в м. Хуст обороняти молоду Карпатську Україну від угорської навали. Розповідає Микола Іванович, що перед початком бою їм вручали по одному карабінові на чотирьох буштинців. Звичайно, що такі сили не спроможні були устояти проти до зубів озброєній угорській армії. Після того, як угорці захопили Буштино, угорська влада стала переслідувати всіх учасників подій на Красному полі, та Миколі якось удалось уникнути арешту. Далі, протягом 1942-1944 років, служба в угорській армії. В 1944 році в Австрії його було звільнено Радянською армією і вкінці 1945 року повернувся додому. Спочатку радянської влади на Закарпатті працював на батьковому господарстві, а 1946 році в Буштині була організована земельна громада ім. Калініна, головою якої обрано Паращинця Миколу. Завдання цієї 89

організації було піклування про не заможних безземельних сельчан. Їм роздавали державні землі, які рахувались на балансі лісової дирекції. Ці землі знаходились в основному в урочищах Завирище та Заярок. І хоч біднякам давали на вічне користування по 0,15 га. хорошої землі, та весною 1946 року вони не мали чим засадити її. І ось ця земельна організація подбала, щоб кожному з них держава виділила по 50 – 60 кілограмів посівної матеріалу Цю земельну артіль в 1948 році переводять у колгосп «31 річниці Жовтня» і сільська громада обирає Пращинця Миколу заступником голови цього колгоспу (головою стає Петро Удут). За ввесь час перебування в колгоспі, Микола Іванович займав посаду бригадира першої рільничої бригади та члена правління колгоспу. А в 1960 році, колгосп "31 річниці Жовтня" об’єднують з садорадгоспом «Верховина». Від тоді і аж до виходу на заслужений відпочинок Микола Іванович продовжує бути незмінний бригадир рільничої бригади, та бригадиром тракторної бригади радгоспу буштинського господарства. В 1946 році одружується на активній робітниці радгоспу Марії Дмитрівні Рущак. Згодом їхня сім'я поповнюється новими членами, в них народжується три сини: Іван, Микола і Василь та сама молодша донька Юля. Всі діти добре влаштовані, вже пішли внуки і правнуки. Рільнича бригада, яку очолює Микола Іванович стає однією з кращих у районі. До нього приходять, щоб переймати досвід. Як передовий бригадир рільничої бригади не одноразово нагороджується грамотами районного та обласного Комітету Партії та райвиконкому і облвиконкому. В 1981 році Микола Іванович пішов на заслужений відпочинок. Обоє з дружиною Марією Дмитрівною, від самісінького ранку до пізнього вечора пораються на домашньому господарстві, а у вільний час радіють онукам і правнукам, які приходять до них в гості на обійстя. Не зважаючи на те, що Микола Паращинець вже давно на заслуженому відпочинку, та проте він ніколи не пориває зв’язку з громадською роботою селища. Він завжди у вирі життя селища, приймає участь у різних зборах, політичних акціях, в проведенні різних державних свят. Як колишній член Карпатської Січі, бере участь у відзначенні подій на Красному полі неподалік Хуста. Недарма крайова організація ОУН-УПА в 2006 році нагородила його ювілейною грамотою і пам’ятного знаку з всеукраїнського братства ОУН-УПА імені генерал-хорунжого Тараса Чуприни. Вручення відбувалося в селищі Буштино при встановленні дошки на будинкові Ливринца Юрія, в якому у 1945 році була явочна квартира членів ОУН-УПА.

Зіллячком, молитвою, легкою рукою... НАРОДНІ ЦІЛИТЕЛІ

Я пропоную вам розповідь про буштинських народних цілителів, які зналися на секретах народної медицини. Вони жили і надавали допомогу людям у різні періоди розвитку Буштина. Це, зокрема, династія цілителів Лукачів, ”знахарка” баба Копинцяня із своїми трьома доньками, "зубники" Грицюк Михайло і Мочар Петро та сільські баби-повитухи (акушерки): баба Піштаня і баба Симньонканя. До їх будинків денно і ношно йшли люди. Приходили зі своїми болями, негараздами і тривогами. І у цих своїх, здавалося б, безвихідних ситуаціях завжди знаходили співчуття, милосердя і поміч наших цілителів. Коли вірити розповідям і чуткам, це були люди незвичайні. Вони володіли Божим даром зцілення багатьох - часто дуже важких хвороб. Лікували й від різноманітних, дуже поширених в ті часи душевних і психічних розладів, вміли заспокоїти серце людини. Мов на сповіді, люди виливали сільським знахарям свої болі і печалі, очікуючи від них дива і рятунку, і їх сподівання часто справджувались. ДИНАСТІЯ ЛУКАЧІВ З покоління в покоління рід Лукачів допомагав односельцям і їх домашній худобі при різних травмах, ударах, переломах, вивихах, хворобах і нещастях. Тому люди одразу зверталися до сільського цілителя. – Пригадую, – розповідає Юрій Миколайович Паш, – як одного разу, коли я зламав ногу, притяг мене на санках нянько до старого Лукача. Він заніс мене на руках до хыжі, в якій было напівтемно, і посадив на довгу ладу. Старий Лукач у кутку сукав струча. Коли увідів нас, привітався і звернувся до мене: "Що ты, легіню, загостював до мене?". Нянько йому у відповідь каже: "Та, знаєш, Юро, пушов муй сын спущатися на санках із берега коло Фленты і збився з другыми санками, та так убив ногу, що не може на неї й стати. Привезли його дому діти. Ба ци не зломив ногу, бо дуже упухла?". Старий Лукач підійшов до мене, спочатку три рази перехрестився, щось прошептав про себе і почав уважно розтирати пошкоджене місце на нозі, кожен раз прислинюючи пальці на руці. Все робив так ніжно, що я майже не відчував болю. Через деякий час ”дідо Лукач” похитав головою і тихо промовив: "Ей, сыне, ты фест летів, що не лише уверхнув ногу, а й зламав її у голінці. Та не журися, – продовжував народний цілитель, – до свадьбы зростеся". Він і далі сильніше й сильніше змащував слиною ногу. Потім сказав: "Аж тепер стала нога на місто". Він попросив у своєї жінки подати йому із-за селемена дві дощечки та міцну довгу клочану ряднину. Уважно приклав ці дощечки до ноги, добре обв'язав їх рядниною і сказав: "Так пробудеш два тыжні, а тоді отиць здойме легшатя і цілый тыждинь буде купати ногу в купелі з коріння гав'язу та вусяної соломы. Послі того можеш помалы ходити".

Ми подякували старому Лукачу за його труд і батько сказав, що колись він віддячиться йому за це. Та Лукач, жартуючи, сказав: "Най лише здоровый буде, а як буде женитися, то в нього на свадьбі уп'ю бляшку зурілкы". Та старий Лукач допомагав не тільки людям, а й домашнім тваринам. До нього зверталися й тоді коли корова чи віл “удулися”, коли в них з'являвся кордюк на язикові. Просили й коли корова важко телилася та в багатьох інших випадках і хворобах! І завжди народний цілитель із Божою поміччю допомагав людям. І так з роду в рід у Лукачів передавались секрети лікування. Останнім сільським цілителем з родини Лукачів був Лукач Юрій та його племінник Лукач Василь. У своїй практиці вони широко використовували трави, коріння та кору різних лікарських рослин. З них виготовляли ліки, відвари, настої та мазі. На постаті Лукача Василя обірвалась династія Лукачів - сільських цілителів. СТАРА ЦИЛЯ КОПИНЦЯНЯ секрети лікування перейняла у своєї бабки ще дівчиною, поки жила в Руському Полі. Вийшовши заміж у Буштино, почала застосовувати набуті знання. В той час на селі досить поширеною серед людей недугою була "ружа" (рожа), яка з'являлася на різних частинах тіла через простуду. З хворими на "ружу", що зверталися за допомогою, Копинцяня проводила кілька сеансів обпалювання, в залежності від стадії хвороби. При цьому вона користувалась, окрім молитви, свяченою свічкою, шматком клоччя, червоною рядниною і свяченим медом. Проходили роки, народна цілителька освоювала способи лікування й інших хвороб, в тому числі душевних. "Відгасивши вогонь", вона знімала різні пороблення людині, наговори, прокляття і все те, що робить її хворою і нещасною. Вона вміла заклинати змію, виправити купор та перевернути ринзу в дітей. Дуже широко використовувала в своїй практиці усілякі трави, їх коріння і кору. Цілителька рекомендувала збирати трави напередодні і в дні Святої Неділі, бо тоді мають найкращі лікувальні властивості. При кожному сеансі вона щиро молилась, промовляючи тільки їй відомі молитви. Щоб не загубились набуті нею за довгі роки лікувальні прийоми, вона вчасно передала своє знахарське мистецтво донькам Василині, Марії і Анні. Найкраще оволоділа ним Маріка, яка і по сьогодні допомагає хворим людям. Відомою в Буштині була і знахарка – стара Степаня. СІЛЬСЬКІ БАБИ-СПОВИТУХИ 92

Споконвіку у Буштині мешкали багатодітні родини. Майже в кожній сім'ї народжувалось по 5-6 дітей. Вагітна жінка ніколи не зверталась до лікаря за весь пологовий період. Та й не було куди звертатися. Усе відбувалося за законами природи і з Божою поміччю. Хіба що допомагала породіллі народна акушерка - "сільська баба", яка офіційно була підпорядкована церкві й місцевій управі. Про це свідчать записи із відвідання єпископа М.Ольшанського всіх сіл Мараморощини. (Із наукового збірника "Просвіта" за 1922 рік). В записі згадується, що в селі Буштино «...є Баба присяженна...» Як правило, пологи проходили вдома, причому, на цей час дітей і чоловіків виганяли з хати. Часто траплялося, що під час сезонних робіт жінка народжувала прямо в полі чи в городі. "Сільську бабу" кликали в крайніх випадках, при дуже важких пологах. Всі "сільські баби" поділялись умовно на дві групи: дипломовані і недипломовані. Дипломовані, або як їх у селі називали, "аломські баби" були офіційно визнаними і зареєстрованими місцевою владою та церквою. Вони мали законне право приймати пологи і реєструвати новонароджених дітей. Недипломовані, "підпільні баби" акушерствували нелегально. В 3040-і роки досить відомими на селі були такі "аломські" сільські баби, як Прокоп Анна (баба Піштаня) і Божійовська (баба Ілка). До недипломованих, неофіційних "сільських баб" належали: Симньониха, Шустурка, Берецка, Францужка та баба Копинцяня Сільські повитухи допомогли з'явитися на світ багатьом буштинцям. Та сьогодні, із появою в селищі амбулаторії, а в Тячеві – пологового будинку, ця професія відійшла в минуле. Змінюються часи, змінюється і ставлення людей до свого здоров'я та лікування. Лишень зрідка недипломовані "сільські медики" допомагають людям. Характерно, що жоден із цілителів не вимагав і навіть не чекав плату за свою гуманну працю. Про гроші ніхто й не думав. Це був свого роду громадянський обов'язок наділеної Божим даром людини. Не те що нині. Не заплатиш - то й не жди, що хтось прийде тобі на допомогу. До того ж кожен намагається урвати якнайбільше.

…Люди в білих халатах… ДИНАСТІЯ ЛІКАРІВ ІЗ РОДИНИ ГРИЦЮКІВ. Ця династія бере свій початок від Михайла Івановича Грицюка.

ГРИЦЮК МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ. Молодий юнак потрапляє у лави австрійського війська з самого початку першої світової. Долеюю судилася йому нести службу на італійському фронті. Тут він попадає в санітарну частину до досвідченого лікаря, де й пізнає ази практичної медицини. За своє довге життя не один раз позбавляв від лютого зубного болю не лишень буштинців, а й мешканців сусідніх сіл. Михайло Грицюк був досить грамотною на той час людиною. Він знав кілька мов, тому односельці часто приходили до нього, аби прочитав листа чи переклав отриманий лист, написаний німецькою або англійською мовою. Бувало, коли прийде хтось, а особливо діти, із хворими зубами, то він своїми жартами і приповідками так заговорював людину, що вона не встигала помітити, як причина страждань – зуб опинявся в руках рятівника. Причому, хворий ніколи не бачив у свого рятівника ніякого інструменту. Щоб не лякати людину, Грицюк вміло ховав їх у своїх руках. Та шкода, що ці хитрощі він назавжди забрав з собою. Щоправда, зараз потреба в зубниках-самоуках відпала, бо в селищі з'явилися обладнані зубопротезні кабінети та освічені лікарі. Та недаремно прожив на землі Михайло Грицюк. Пізніше, з його родинного гнізда вийшла ціла плеяда лікарів. Першим, хто продовжив справу батька, був старший син Юрко. ГРИЦЮК ЮРІЙ МИХАЙЛОВИЧ (1922-1988) Після закінчення початкової школи в рідному селі, як здібний учень, Юрко продовжує навчання в Празькій гімназії, але після угорської окупації нашого краю, він разом з іншими буштинцями повертається додому. Через рік він продовжує навчання в Хустській гімназії. Та в 1944 році через політичне переслідування нашої інтелігенції зі сторони радянських «братів», Юрко Грицюк, як і шість інших буштинців, змушений був припинити навчання в гімназії і податися за океан. І ось тут він згадав батькове ремесло зубника, яке і пригодилося йому згодом, допомогло вижити в чужому світі. У хаті Михайла Грицюка завжди було людно. До нього приходила різна челядь, освічені люди. І не тільки як до народного цілителя, а й як до мудрої і досвідченої людини. Частим гостем у його хаті був і сільський лікар Давидович, і священики Розман Михайло та 94

Поп Василь, і сільський нотар та ряд інших. Їхні розмови не могли не вплинути на формування його дітей, особливо молодшої дочки Василинки. ГРИЦЮК-ЧОНКА ВАСИЛИНА МИХАЙЛІВНА (1929-2007) Після закінчення початкової школи батьки посилають Василинку, здібну ученицю, на навчання до Тячівської горожанської школи. В тому ж 1946 році вона поступає в Берегівську фельдшерськоакушерську школу. В 1949 році успішно закінчує її перший випуск і отримує направлення в с. Криве на нашій Тячівщині. Через три роки її переводять на роботу в рідне Буштино – завідуючою здоровпунктом при ЛК. Тут, в 1964 році, за хорошу роботу її нагороджують значком «Відмінник санітарної охорони». Та Василина Михайлівна не заспокоюється на досягнутому. ЇЇ вже не задовольняє фельдшерська школа, вона вирішила підвищувати свій фаховий рівень, навчаючись на медичному факультеті УжДУ, який успішно закінчує в 1969 році. Після закінчення вузу вона знову працює в рідному Буштині, але вже як лікар. Отже, В.М.Грицюк на протязі 43 років пройшла всі сходинки медичної професії, починаючи від сільського фельдшера і кінчаючи головним лікарем дільничної амбулаторії. Вона була першим лікарем із Буштина, і завжди пишалася тим, що родинна династія лікарів започаткована ще батьком – народним цілителем, передавалась з покоління в покоління. Після неї продовжив її син Ярослав Васильович, а його продовженням стала молодша дочка Богдана. ВАСИЛЬОВИЧ (1951р.н.) народився в інтелігентній сім’ї в селищі Буштино. Тут провів свої дитячі і юнацькі роки. Закінчивши в 1968 році Буштинську середню школу, одразу вступає на медичний факультет Уж ДУ. Майже впродовж всіх років навчання у вузі вчився на відмінно і був активним учасником всіх студентських форумів, колоквіумів та практичних занять. Через це в 1974 році закінчує медфак з відзнакою. Після закінчення вузу його направляють лікарем в Тячівську ЦРЛ. Через два роки плідної праці на ниві медицини Ярослава Васильовича переводять терапевтом дільничної поліклініки рідного Буштина, а ще через рік він уже завідує цією поліклінікою. Вже з перших днів роботи на цій посаді Ярослав Чонка відзначається яскравими організаторськими і фаховими здібностями. Його аж ніяк не ЧОНКА

ЯРОСЛАВ

задовольняли застарілі і необлаштовані корпуси сільської поліклініки. Тому вирішив взятися за будівництво сучасного медичного комплексу майже в центрі Буштина. Та не судилось здійснитись задумам ентузіаста, бо в серпні 1981 року Ярослава Васильовича переводять в селище Солотвино – спочатку заступником головного лікаря республіканської алергологічної лікарні, а ще через рік він очолює її. З переміщенням Ярослава Чонки на інше місце роботи, будівництво медичного комплексу в Буштині назавжди припинилося. Працюючи в алергологічній лікарні, Я. В. Чонка проводить важливі наукові дослідження разом з науковцями Ужгородського філіалу Одеського НДІ курортології та фізіотерапії. В результаті було відкрито новий напрямок в розвитку спелеотерапії - лікування різних форм бронхіальної астми. Ярослав Васильович розробив власні методи лікування її алергічної форми. Він довів, що найбільш ефективною, у випадку цього захворювання є спелеотерапія. Проведені ним дослідження лягли в основу дисертації на звання кандидата медичних наук під назвою «Порівняльна оцінка ефективності спелеотерапії хворих з різними формами бронхіальної астми в умовах мікроклімату соляних шахт» Всього Ярослав Васильович опублікував понад 54 наукові праці та монографії. За вагомий вклад у розвиток спелеотерапії в Європі, на міжнародному симпозіумі, що відбувся в Банській Бистриці (Словаччина) в 1997 році, Ярослава Васильовича обрано першим віце-президентом Європейської комісії по спелеотерапії при ЮНЕСКО. Чудовий спеціаліст, людина широких знань, наділена високим почуттям обов’язку й відповідальності, він цілком віддається роботі і працює за покликанням серця. Це фахівець високої кваліфікації. Та на цьому династія лікарів із родини Грицюк-Чонка не обривається. Бо вже молодша дочка Ярослава Васильовича – Богданка продовжує справу свого батька

НАРОДНА СТАРОСЛАВЛЯНСЬКА І ТИБЕТСЬКА МЕДИЦИНА КЕЛЕМЕН ІВАН МИКОЛАЙОВИЧ Народний целитель, костоправ, реабілітолог Народився в селищі Буштино 19 червня 1951 року в сім’ї робітника Буштинського лісокомбінату. Після закінчення восьми класів місцевої десятирічки в 1964 році розпочав свою трудову діяльність у радгоспі «Верховина» підпаском корів. Та юнака аж ніяк не задовольняла ця робота і він подався в м. Мукачів в СПТУ-15 по спеціальності електрикзв’язківець. Після закінчення училища в 1967 році працює за набутою спеіальністю спочатку в колгоспі ім. Леніна, а потім з 1968 року в Буштинському ЛК. В 1968 році його призивають в ряди Радянської Армії на три роки. Повернувшись з військової служби, зразу влаштовується на попереднє місце роботи - Бушинський ЛК за фахом електрика заводу. Через деякий час переводиться на роботу складальником Буштинського заводу Електроавтоматика. В 1974 році Івана Миколайовича переводять заступником начальника ВОХР того ж заводу. Закінчивши успішно технікум І.М.Келемен стає начальником ВОХР, де працює до 2000 року. Працюючи начальником ВОХР він поступає на вечірнє відділення Закарпатського механічного технікуму, який успішно закінчує в 1990 році. Далі Іван Келемен пішов іншим шляхом, про який мріяв здавна – народного цілителя. Нарешті він знайшов професію по душі і покликанню. у 2007 році він успішно закінчує «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна» і отримує базову вищу освіту за напрямом підготовки «Фізичне виховання і спорт» та здобуває кваліфікацію бакалавра з фізичної реабілітації.

Не один навчальний заклад закінчив закарпатець Іван Келемен, пише Київська "Українська газета" від 13.05.2005 року, - і Мукачівське СПТУ, і Дрогобицький механічний технікум, і Закарпатський технікум авіаційного машинобудування, аби зрозуміти своє справжнє покликання: він народився, щоб зцілювати людей і йому пощастило зайнятись тим, до чого найбільше тяжіла душа. Якщо раніше мануальна терапія переслідувалася, то з настанням нових часів давнє мистецтво зцілення руками отримало можливості розвиватися. У Івана Келемена справді золоті руки, бо вони вирізняються надчутливістю: він володіє тайною безконтактного масажу. А ще знає велику кількість рецептів від народних цілителів не лише Закарпаття, а й світової народної медицини, зокрема, тибетської та давньоруської. У спілкуванні з своїми пацієнтами Іван Келемен вирізняється особливою комунікабельністю. Так, побачивши хворого на вулиці, вважає за потрібне обов’язково підійти. Особливо це стосується складних захворювань хребта, які часто проявляються через кульгавість або й взагалі втрату можливості рухатися. А ще він спростував висновок офіційної медицини щодо невиліковності такої хвороби, як остеохондроз. Свої успіхи Іван Миколайович пояснює достатньо скромно: мовляв, у нас десятиліттями не розвивалася мануальна терапія. Більш того, вона була забороненою, а тому з відродженням цієї галузі вдалося найбільш ефективно допомагати людям, у яких розвинулися в життєдіяльності хребта, суглобів м’язово–кісткової системи. За свою лікарську практику Іван Келемен помітив, що всі хворі мають щось спільне, що їх об’єднує – байдуже ставлення до себе. "А це тому, каже Іван Миколайович, - що людину впродовж віків вчили робити все навпаки: любити не себе, а вождів. І все ж таки треба думати і про себе". І 98

він радить насамперед зайнятися оздоровленням хребта. Саме із нездорового хребта починається більшість хронічних захворювань. Іван Миколайович радить робити гімнастичні вправи, стежити за своїм харчуванням, старатися пити чисту від різних домішок воду. А ще – не тримати в серці образ, негативних емоцій. Одне слово, повірити, що настав інший час: за законами Божими ми мусимо цінувати себе, бо є вільними істотами Ловися, рибко, велика й мала... БУШТИНСЬКІ РИБАЛКИ (ГАЛАСИ) Буштино розташувалось неподалік чистих і багатих на рибу річок Тиса, Теребля та кількох невеличких потічків, що й були основними годувальниками окремої незаможної частини селян. Майже всі рибалки мешкали на вулиці Горб, звідки було ближче до річок. Із покоління в покоління передавався секрет риболовлі в буштинських сім'ях Романів, Коршинських, Келеменів, Бабичів, Соломонків, Богачиків й цілого ряду інших, де чоловіки добре зналися на цій справі і мали необхідне, в основному саморобне рибальське спорядження, з допомогою якого виловлювали рибу у великій кількості. Це човни, рибальські чоботи, різного роду сітки, черпаки, паліски, верші, вудиці... В 20-60 роки XX століття відомими в селі рибалками були: Роман Ю., Роман І.Ю., Коршинський А., Лукач Ю., Грицюк Ю., Ярема В., Бабич Іван, Цех Микола, Кадар І., Микулець І., Соломонка В., Сабадош І., Монич І., Цітровський, Цонинець Ю. Їхні сім'ї в основному й утримувались за рахунок рибальського промислу. Кожен із згаданих буштинців умів виплести будь-яку сітку, палісок та вершу з пруття. Ось як згадує своє рибальське минуле односельчанин Роман Іван Юрійович. "...Ми з няньком могли виловлювати рибу будь-де і в будь-яку пору року. У нас був рибальський човен "Чайка" і весь потрібний інвентар. Бувало, почнемо спускатись із сіткою по Тисі від Тячева і аж до Буштина. Один кінець сітки (довжина її була 25-35 метрів) тримає у руках нянько, ідучи берегом понад Тисою, другий - я, пливучи в човні серединою ріки. Час від часу я повертав до берега, заганяючи рибу в сітку-путанку, з якої вона ніяк не могла вибратися. Зробивши кілька таких прийомів, ми могли наловити повен човен доволі великої риби. Потім мамка із сестрами ходили по селу і продавали людям. Дуже силувати рибу людям не треба було, вони швидко розкуповували її, особливо в пісні дні. Тим більше, що 99

ми мали своїх клієнтів, які постійно брали у нас рибу, чи то за гроші, чи в обмін на інші продукти. Виловлювали ми рибу й іншим способом, – каже Іван Роман. – Бувало, перегородимо якусь ділянку Ростоки фашиньом (вербовим гіллям), з одного кінця, а нижче перегородки через усю Ростоку протягнемо сіжу й ждемо, поки вода не впаде нижче перегородки. Тоді рибі нікуди було дітися, й між перегородкою і сіжею ми легко виловлювали її. Або ж я з сестрою, з довгими тичками в руках, заганяли рибу в якесь місце, а тим часом нянько з черпаком виловлював її. Часто вночі ми з нянько наставляли палісок на броді, і в нього запливало немало риби. Легко було ловити й у вершу (виплетений з лози спеціальний кошик), в яку попадалася лише велика риба. У нянька була й сітка, якою рибу ловили переважно жінки. Вона називалася черкало. У черкало ловила рибу мамка або сестри, коли нянька не було вдома довгий час, і запливала в нього в основному риба дрібна. Наша сім'я знала ще чимало способів риболовлі, на яких я не буду зупинятись. Хочу лише сказати, що виловлювали ми рибу в такий спосіб, аби не винищувалась інша, особливо мальки. Ніхто тоді не дозволяв собі труїти рибу хлоркою, вбивати карбідом, електричним струмом, різними вибуховими пристроями. Та й не було потреби в їх застосуванні, оскільки риби в річках водилося вдосталь. Ці ж, браконьєрські способи почали застосовувати у нас після другої світової війни, коли послабився контроль над риболовлею." Цими словами завершив свої спогади Іван Юрійович Роман. Хотілося б вірити, що і в цій любительській сфері невдовзі буде наведено порядок: губителі живої природи, які втратили совість і почуття відповідальності, каратимуться за зловживання куди суворіше.

Легко, красиво, зручно.. ЛОЗОПЛЕТИ-КОШАРКАРІ Щоб якось прожити, бідні багатодітні родини шукали способу заробити на хліб. Багатьох виручала лозозаготівля та лозоплетіння. Це заняття було досить поширеним у селі, оскільки поблизу річок Тиса і Теребля вербова лоза розросталася на великих площах і не потрібно було за нею далеко ходити. До заготівлі лози і зняття з неї кори залучались не тільки дорослі, а й діти та дружина. Лозу рубали влітку, снопи приносили додому, де й обчищали кору простими пристроями. Потім її сушили на відкритому повітрі. Сухе, очищене пруття заготівельники-євреї відправляли за межі нашого краю. Ця робота досить добре оплачувалася. Крім лозозаготівлі, досить поширеним промислом певної частини селян було лозоплетіння. Сільські умільці плели кошарки (кошики) різної форми і розмірів, як для домашніх потреб, так і для виробничих. Селяни купували 100

кошарки для зберігання і перенесення різних сільськогосподарських продуктів: картоплі, кукурудзи, квасолі тощо в домашніх умовах і в полі. Євреї-заготівельники замовляли у лозоплетів певних форм і розмірів кошики для збереження бутлів з оцтом. А ще їм були потрібні кошарки для збереження й транспортування за межі нашого краю яблук. Особливо вправними лозоплетами були такі буштинці, як Келемен Михайло, Міговк, Роман Михайло, Коршинський Андрій, Попович Юрій, Богачик Іван, Хомечко Михайло та багато інших.

Ой пливе дулу Тисов бокорашів много... БУШТИНЦІ-БОКОРАШІ З часу заснування основним видом транспортного зв'язку села Івана Бущі аж до кінця XVIII століття був гужовий (як тяглова сила використовувалися коні і воли) і річковий. З допомогою волів і коней можна було перевозити на малі відстані лише невеликі вантажі. Наш край споконвіку славився своїм лісом, на який в Угорщині був великий попит, але доставляти його на таку велику відстань гужовим транспортом було невигідно. Набагато зручніше і дешевше переправляти ліс і сіль вниз по воді, адже річки Теребля і Тиса були під боком. Через вигідне географічне розташування село Буштино ще на початку XVII століття стало свого роду перевалочною базою для водного транспортування солі та лісу далеко за межі краю. Поблизу села річка Теребля впадала в Тису, на їхніх берегах зручно було створювати товарні склади. Через два століття після виникнення села тодішньою владою в Буштино було переселено з Угорщини кілька сімей, які облюбували урочище Гандал. Так виник присілок Гандал - Буштино. Ці переселенці швидко освоїлись, вони зайняли ключові посади у недавно створеній управі - лісівників, мисливців, інших спеціалістів лісової справи. Ще через півстоліття з далекого Тиролю примандрувало в село кілька німецьких сімей, які, як і угорці, були людьми підприємливими й діловитими, завдяки чому теж легко вибивались у начальство. А ще пізніше, десь у 1711 році, сюди прибуло шість єврейських сімей, які невдовзі «тримали в руках» всі торгові точки села. В скорому часі присілок Гандал - Буштино став на Тереблянській долині своєрідним пунктом приймання і транспортування лісу і солі. Тут, на невеличкому потічкові, був побудований лісозавод для розпилювання 101

деревини на дошки і бруси, а також - водяний млин. Тоді ж з'явилася ще одна новобудова –“соляна” контора і контора з транспортування лісу, які згодом утворили Буштинську лісову управу. Лісова управа, яка в 1881 році перетворилася в Буштинську лісову дирекцію державних лісів і маєтків Мараморощини, відала посадкою, охороною і транспортуванням лісу. Ліс, що транспортувався по річці Тереблі, сплавлявся у штучно виритий рукав під назвою Ростока і доставлявся до трьох портошів (причалів). Аналогічно й бокори з лісом, який сплавлявся з верхів'я річки Тересви і Тиси на портош Мілер на березі Тиси (в урочищі Долина). На портошах ліс сортувався. Частина кіньми перевозилась на лісопильний завод для розпилювання, а з решти зшивались нові бокори (плоти), які буштинські бокораші відправляли на замовлення держави Тисою вглиб Угорщини - в міста Вари (Варієво), Солнок, Сегед, Токай. На перших порах, поки не існувало залізничного сполучення, сіль теж перевозили в Угорщину бокорами. З цією метою в 1792 році королівська соляна домінія в Роносеку уклала договір з поміщиком Телекі про передачу в її розпорядження ділянки землі на території Буштина (там, де річка Теребля впадає в Тису, на Бенячовах). Тут було збудовано склад для збереження солі, магазин та корчму для потреб бокорашів. В цей склад сіль завозили з сіл Шандрово (Олександрівки), Теребля та Солотвино підводами, а звідсіля, навантаживши на бокори, разом з лісом відправляли по Тисі в Угорщину. Бригади бокорашів формувались із малозаможних селян Буштина та сусідніх сіл – Тереблі, Стеблівки, Крайникова та інших. Кожна бригада складалася з кілька десятків бокорашів, якими керував бригадир (кірон). Впродовж ряду літ кіронили такі славні бокораші з Буштина, як Дуйчак Михайло, Монич Дмитро, Мадай Іван, Микита Михайло, Роман Юрій... Підбирали в бригади сміливих, спритних і витривалих бокорашів, оскільки ця професія дуже небезпечна, пов'язана з ризиком. Буштино славилось цілими династіями бокорашів. Це родина Дуйчаків: Михайло, Андрій, Василь, Дмитро, Іван; родина Коршинських: Михайло, Андрій, Василь; родина Богачиків: Дмитро, Петро, Василь, Іван; родина Микульців: Юрій, Іван, Михайло, Петро; родина Пийтерів: Михайло, Петро, Дмитро, Василь; родина Оросів: Василь, Юрій, Іван. Крім цього, сплавляли ліс Роман Юрій із сином Іваном, Келемен Михайло, Бабич Іван, Цех Микула, Маркуш Іван, Паш Іван, Міговк Михайло, Попович Юрій, Шпраха Іван, Грицюк Василь та цілий ряд інших. Ось як згадував ті часи старий бокораш, один з найстаріших жителів Буштина – Микулець Іван (1901 року народження, котрого вже немає серед нас.) – Я розпочав сплавляти бокори у 20 років. Спочатку мене страшила ця професія, а потім так звик, що вже не міг без неї жити. Та й що було робити, адже 102

треба було десь заробляти гроші на прожиття, бо батьки були бідні, сім'я велика, а бокорашам файно платили за роботу. На портошах Буштина ми формували нові бокори з кругляка, що його сплавляли до нас бокораші із Рахівщини. Якщо з Рахова сплавляли

бокори з однієї дараби, то ми формували з них більші бокори, з двох-трьох дараб (50-70 кубометрів лісу в кожному), оскільки від Буштина до Варієва Тиса трохи спокійніша і ширша. Коли, було, позшиваємо на портоші Мілер нові бокори, то вся бригада перед відправкою на чолі з кіроном ставала на коліна і вголос молилася "Отче наш" і "Вірую" та просила Всевишнього, щоби допоміг нам благополучно доставити ліс. Після молитви всі розходились по своїх бокорах. Із Буштина до Варійова на кожному бокорі було по три бокораші. Два з них були керманичі, закріплені за двома передніми опайчинами (веслами), а гузош за задньою. До Варієва ми сплавляли свої бокори за один світловий день. Але траплялось, що бокор потрапив на гряду (мілина на Тисі), тоді приходилося помучитись кілька днів, щоби зрушити його з місця. Тож прибували ми до Варієва в такому разі і через тиждень. Всяко бувало в дорозі. Найбільш небезпечні місця були під вузькими мостами. Траплялося, через неуважність, зачепиться бокор за лабу моста так, що розверне його впоперек Тиси, а ще гірше - розіб'є на частини. Доводилось бродити у воді, виловлювати і зв'язувати все до купи. Ще добре, якщо було літо, бо промокали до нитки. Сезон сплаву бокорів починався ранньою весною, зразу після Великодня, і закінчувався десь у кінці грудня, залежно від погодних умов. Якщо рано наставали морози і випадав сніг, а отже Тисою пливло багато саю (скупчення снігу з льодом) який заважав бокорам, то сплав припинявся у листопаді. 103

У Варійові на портоші ми причалювали. Для тих бокорашів, котрі не бажали сплавляти ліс далі вглиб Угорщини, робота закінчувалась і вони повертались додому. Ті, які вирішили сплавляти ліс до Солнока, Сегеда та Токаю, тут же об'єднували 5-6 малих бокорів у великі кайлаки, по 500 кубометрів лісу. На такому кайлакові з Варійова до Солнока чи до Сегеда ми пливли по 5-6 тижнів. Обслуговувало його 5 бокорашів. На кайлакові споруджували колибу, де готували їжу і почергово відпочивали. Отже, більше місяця ми жили на воді, не причалюючи до берега. За Варієвом Тиса широка і глибока, тому ніяка небезпека не загрожувала нам. Додому поверталися поїздом, а коли ще не було в нашому краї залізниці, довго їхали на спеціально призначених для цього підводах, а інколи йшли пішки. Бувало, приходили додому перед самісіньким Різдвом. – Я розпочав сплавляти бокори, – продовжував Микулець Іван, – з 1924 року аж до 1946-го. В середньому за сезон робив по 12-15 рейсів (якщо ліс сплавлявся лише до Варієва). Таким чином, за своє життя я сплавив по Тисі понад 300 бокорів. А то була хоч нелегка робота, проте цікава. Тепер, через кілька десятків літ, є що згадувати, переказувати дітям та внукам. Бокорашів у селі дуже поважали, їм навіть заздрили, бо були грошовитими людьми. Бувало, після чергового рейсу, зберемось всією бригадою на чолі з кіроном у корчмі і гуляємо цілу добу, бо веселитися було за що. Недарма про нас, бокорашів, буштинці навіть пісні складали. Ось одна із них: Ой пливе дулу Тисов Бокорашів много, Та я пуйду, подивлюся, Ци ниє там мого. А я пушла, подивилась, Та муй май файнинький, Та ун сидить, посвистує В листок зеленинький. ДИНАСТІЯ НАРОДНИХ УМІЛЬЦІВ З РОДИНИ АНДРИШИНІВ І кожному дав Бог талант РОДИНА АНДРИШИНІВ (1893 -2004 роки) Чотири брати: Михайло, Дмитро, Василь та Іван, що народилися в сім'ї доброго ґазди Михайла Андришина (Мигаля Петри Іванишиного), в дитинстві були такими ж як і всі сільські хлопчаки. Церковно-приходську школу вони відвідували не систематично, бо доводилось допомагати батькам по господарству. Вчителі ж помічали в хлопців неабиякі здібності до науки та природжену кмітливість. Особливо виділялись Андришини серед інших на уроках ручної праці. Тому вчитель постійно радив батькові 104

віддати хлопців на навчання до ремісничої школи, та у відповідь завжди чув: "А хто буде працювати на землі? Хто допоможе мені по господарству, як не хлопці?". Та все ж сини при найменшій нагоді бралися за улюблене майстрування. АНДРИШИН МИХАЙЛО (Мигаль - Мигаля-Івана-Петра Іванишиного 1893-1958 РР.) - найстарший з-поміж братів Андришинів. З дитинства його вабила робота з деревом. Якось батько взяв малого Мигалька до старого столяра, щоб той зробив для хати довгу ладу (скриню) для недільного одягу. Хлопчик довго спостерігав за роботою майстра і надовго запам'ятав його рухи. Пізніше, проходячи солдатську службу в Австрійській армії в місті Сиготі, він записався у військову майстерню, де ремонтували підводи. Там, працюючи біля столяра-румуна, Михайло протягом двох років своєї служби добре вивчив столярську справу. Демобілізувавшись із війська, він привіз додому робоче причандалля і невдовзі пристосував у недобудованій кімнаті майстерню, в якій столярував аж до глибокої старості. В умілих руках Михайла Андришина народжувалися міцні столи, вікна, двері, кросна (ткацькі верстати), колеса, довгі лади та цілий ряд інших виробів із дерева, які замовляли не лише буштинці, а й люди із сусідніх сіл. Та жаль, що жоден із трьох його синів не успадкував батькового хисту. АНДРИШИН ДМИТРО (Митро-Мигаля-Іванка-Петри Іванишиного). У народі його просто називали Митро-дяк, бо більшу частину свого життя він був дяком православної церкви в Буштині. Ще будучи малим хлопцем, систематично відвідував церкву, спостерігав і прислухався до дяка церковно-приходської школи, стоячи в крилосі, а підрісши і сам брав безпосередню участь у церковному читанні й співі. Дмитро був від Бога наділений музичним слухом, чіткою пам'яттю і гарним голосом. Це помітив ще в школі вчитель Буркатський і залучав його до учнівського, а згодом і церковного та сільського хорів. Та й коли на зміну Буркатському прийшов учитель Микола Грицак, Дмитро залишився активним учасником хорового співу. Коли йому виповнилося 35 років, став церковним дяком і з цією справою пов'язав усе своє життя. Як знаючий дяк і талановитий хорист, він бере на себе й функції диригента. Саме дякуючи йому, церковний хор зберігся до сьогоднішнього дня і радує вірників прекрасним співом. І хоч Бог не послав їм з дружиною дітей, свої знання і вміння дяк - крилосник щедро передавав багатьом любителям церковного співу. АНДРИШИН ВАСИЛЬ (Цилько-Мигаля-Іванка-Петри Іванишиного 1909-1972). З дитинства Цилько відзначався спостережливістю й винахідливістю. З ранніх літ його приваблювала техніка. Він, як і його брати, в школі відрізнявся серед ровесників своєю кмітливістю. Навіть випасаючи в полі корів, Цилько старався підігнати їх до залізничної дороги, щоб спостерігати 105

за рухом поїздів. Він зачудовано стежив за паровозом, за обертанням коліс, і кожного разу замислювався: "І що то за загадкова сила заставляє рухатися поїзд?" Аналогічні питання виникали в нього й тоді, коли проводжав очима автомобіль. Тому ще зовсім юний Цилько Андришин поставив перед собою завдання: чого б це йому не коштувало, він мусить вивчити роботу самохідної техніки. А неподалік жив молодий, але знаючий слюсар Петро Пинтюкув, який недавно закінчив Ужгородську ремісничу школу. Цилько Андришин при найменшій нагоді приходив у майстерню Петри Пинтюкового й допомагав йому в роботі. Невдовзі його беруть до війська, де потрапляє в механізовану частину тодішньої чехословацької армії. Новобранця закріплюють за майстернею по ремонту автомобілів та іншої військової техніки. Це був крок до мрії - міг годинами копатися в техніці, усувати поломку, ремонтувати... Невдовзі здає іспити за курс слюсарямеханіка. Ще тоді вирішив повернувшись, додому зайнятися ремонтом техніки. Так і зробив. Вдома Василь побудував собі добротну слюсарну майстерню-мігей. Обладнана вона була різними станками по обробці металу, які приводилися в рух вручну за допомогою трансмісії, в разі відсутності в мережі електричного струму. Василь Андришин займався ремонтом автомобілів, швейних машинок, велосипедів, сільських молотарок. Він міг розкрити будь-який сейф, не руйнуючи самого замка. Майстровитий Василь Андришин славився своєю роботою селі. Василь Андришин разом з дружиною виховали чотирьох синів. Стопами батька пішов і старший син, талант - "самородок" Іван Васильович Андришин. І другий Павло, не менш здібний слюсар – механік. Останні два брати: Петро І Василь хоч і не пішли за батьковими стопами та про те стали помітними знаменитостями. АНДРИШИН ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ (1947 – 2001) Народився 23. 07.1947. в селищі Буштино, що на Тячівщині. Тут же закінчив середню школу, далі військова служба СРСР. Демобілізувавшись зразу влаштовується робітником термічного цеху ЗЗЕА. Потім переводиться на посаду токаря механічного цеху Буштинського ЛК АНДРИШИН ПАВЛО ВАСИЛЬОВИЧ ( 21 січня 1950 р) Василь Андришшин – батько Павла, був знатною людиною не лише в своєму Буштині, а і в навколишніх селах. У всякому разі, так вважають мешканці доброго десятка навколишніх сіл. Одне слово – механік… Йому на ремонт односельці несли все, що поламалось на господарстві. Несли і наперед знали: яка б поломка не була, Василь обов’язково відремонтує її. Полюбляли і сусідські хлопчаки завітати на його подвір’я Чого там тільки не було! Механізмів різних – тьма. На таких 106

«екскурсіях» постійним «гідом» був син механіка Андришина – Павло. Настав час і вирішив Андришин – молодший в притул попрацювати з металом як батько Василь Андришин. Та про це пізніше. Народився Павло Васильович Андришин 21 січня 1950 року в селищі Буштино, що на тячівщині. Тут пройшло його босоноге дитинство. Коли йому виповнилось сім років батьки віддали його в перший клас місцевої школи. Першою його вчителькою була досвідчений педагог Марія Павлівна Повч. Вчився непогано. Батьки не мали клопотів із сином на протязі всіх років перебування в школі. В старших класах його любимими предметами була фізика, історія, трудове навчання та військова підготовка. В 1967 році Павло успішно закінчи Буштинську середню школу і зразу ж рішив поступити на навчання в ПТУ №59 міста Єнакієве Донецької області на спеціальність трубопрокладчик. В училищі Павло досконало засвоїв основи технології металів, метаріаловедення, електротехніку та інщі технічні дисципліни. Та Павлові не довелося кінчати училище разом з однокурсниками серед навчального року він одержує повістку на військову службу. Та не хотілося йому, щоб через військову службу він не закінчив

училище по набутій спеціальності. Та велике бажання стати трубопрокладчиком взяло верх. З дозволу директора Павло здав успішно достроково іспити за курс училища і отримав диплом за фахом. Після отримання диплому військкомат направляє його в чорноморське місто Севастополь. Точніше сказати на військову службу і не просто військову, а флотську, спочатку на навчання, а потім і на бойовий корабель. Йшли роки. Військова служба привела його з Чорноморського на Тихоокеанський флот. Корабль попався незвичайний – кабелепрокладчик на морських глибинах. Попавши на Чорноморський флот Павло спочатку закінчує курси техніка – механіка по експлуатації газотурбінних установок. Спочатку мічман Андришин думав, шо доля ущемила його, но невдовзі він змінив свою думку. Тут на кабелепрокладчикові , він зрозумів, що завдання, які розв’язувались на цім кораблі , не менш відповідальні, ніж на бойовому. Тут кожен – від матроса до командира – справжній трудівник моря. Матроси пишались цим. Таким став і мічман Андришин. За короткий час Павло Васильович став спеціалістом вищого класу. 107

Всі вже звикли до того, що якщо вже взявся Павло Андришин , то порядок буде. Мічман Андришин вважав, що кожен на кораблі повинен відноситись до дорученої йому справи з усією відповідальністю. Так його вчив з дитинства його батько – поважний в селі механік. На цьому кораблі Павло прослужив чотири роки з 1970 – 1974 рр. За ці чотири роки служби він очолював технічні сили і бойову готовність судна. Прослуживши на морфлоті збройних сил СРСР 26 років 11 червня 1989 року був звільнений в запас. Як бачимо, наш земляк Павло Васильович Андришин на протязі 26 років служби на Чорноморському і Тихоокеанському флотах показав себе здібним механіком – конструктором, мічманом, командиром суден на яких довелося йому служити і ніколи не зганьбив честі воїна. За час своєї військової служби не одноразово відмічався урядовими нагородами та заохоченнями: Медалями «За бездоганну службу 1-го ступені в 1979 року, 2-го ступеня – 1984 р. і третього ступені 1989 року; двома ювілейними медалями до 60 і 70 річчя збройних сил СРСР; біля 20 грамот і дипломів. Крім того, про нього не одноразово писалось у флотській газеті «Боевая вахта». В 1984 році Павло Васильович одержав відпуск, який рішив провести в рідному Буштині. В час відпустки він познайомився з дівчиною Маріаною Ракша і вони тут же одружилися. Після закінчення відпуски молода пара поїхала на Камчатку, де Павло Васильович ніс військову службу. Через рік, дружина Маріана Володимирівна повернулась на Закарпаття для продовження навчання в університеті. Через п’ять років, після двадцятишестирічної матроської служби Павла відправляють у відставку і він повертається до жінки в рідне Буштино. Тут і розпочинається його мирне життя. Влаштовується на роботу в радгосп «Верховина» оператором котельні у соковинному цеху, де беззмінно працював 10 років. Зараз Павло Васильович на заслуженому відпочинку, але не сидить без діла, а як і колись його батько, приносить користь для сільчан. Тому проведе газ в оселю, тому водопровід, а іншому підчинить побутову техніку, тощо. Подружжя Павло Васильович та Маріанна Володимирівно разом виховали двох дітей: Володимира (1985 р. н.), який працює фельдшером в райлікарні, та доньку Аліце (1992 р. н.), яка в нинішньому році закінчила із золотою медаллю Буштинську гімназію - інтернат. А в тій кузні коваль клепле... КОВАЛІ-ПРОКОПИ Професія коваля з давніх-давен вважалася на селі однією з найпочесніших. Коваль, на замовлення селян, виготовляв усі необхідні побутові й господарські речі з металу, починаючи від кухонного ножа і кінчаючи залізним причандаллям для підводи і плуга. Кузня, як 108

правило, стояла в найбільш зручному місці, серед села, щоб до неї зручніше було добиратись селянам. Зранку до вечора чулися удари важкого молота, яким орудував сільський умілець, по бабці (кувалді). Буштинцям завжди таланило на добрих ковалів. Особливо ж прислужилася громаді протягом понад ста двадцяти останніх років династія Прокопів. Ось що розповідає виходець із цієї ковальської родини Прокоп Михайло Іванович: – Мій дід Прокоп Іван переселився в Буштино у 1881 році, коли моєму батькові, Прокопу Івану Івановичу, було лишень сім років. Він збудував собі серед села невеличку кузню, яку потім передав у спадок синові Йонійові (Іванові). Дід дуже любив мого батька за його тямковитість і винахідливість і тому завжди тримав його біля себе в кузні. Малий Йоніко з цікавістю спостерігав за батьковою роботою, а коли підріс, то став його помічником. Так юнак поступово освоїв секрети ковальської справи. Коли дід постарів, батько зайняв його місце в кузні. ПРОКОП ІВАН ІВАНОВИЧ (Йоні-бачі) ( 1878-1953) Патріарх династії ковалів з буштинської родини Прокопів – Невдовзі про мого батька, - продовжував Михайло Прокоп, - стала поширюватися добра слава як про справжнього майстра своєї справи не лишень серед буштинців, а й серед мешканців сусідніх сіл. Він запозичив від Прокопа-старшого такі риси характеру, як точність у виконанні замовлень, уміння дотримувати слова, людяність. З 1905 року батько, поряд з обслуговуванням за укладеним договором, працював ковалем і в Буштинській лісовій дирекції. Оскільки на той час головною тягловою силою для транспортування лісу були коні, то і в лісовій промисловості коваль був першорядною фігурою. За сумісництвом він трудився у лісовій дирекції аж до виходу на пенсію. Наша сім'я складалася з шести чоловік, тож батькові доводилось важко працювати, щоб її утримувати. Ми, троє братів Іван, Микола і я, виростали біля батька в кузні. Коли подорослішали, батько чи не щодня знаходив для нас якусь ковальську роботу й просив підсобляти йому. Так ми зжилися з цим ремеслом й всі троє перейняли від батька нелегку й непросту професію коваля. Кожен з нас закінчив трирічні курси ремісничого училища. 109

Старший брат ПРОКОП ІВАН ІВАНОВИЧ (1911-1965рр) після одруження побудував у селі власну кузню, де працював протягом кількох десятків років. Сельчани знають його як великого громадського активіста. Він був і старостою села, а в буремні 30-ті роки приймав активну участь у пластовому і січовицькому рухах. Другому братові ПРОКОПУ МИКОЛІ ІВАНОВИЧУ так і не судилося стати ковалем, хоч мав непогані здібності і навики до цієї справи. В 1943 році його забирають в угорську армію і посилають на східний фронт. Під час боїв на Прикарпатті йому вдалося перебратися на бік Радянської армії й він добровольцем вступає до першого Чехословацького корпусу генерала Л. Свободи. Але у важких боях за Дуклянський перевал загинув, там і похований. Третій брат ПРОКОП МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ (1928-2004) розповідав: "Я не став сільським ковалем, як мій батько, хоч дуже люблю цю справу і до сьогодні. Доля склалася так, що з приходом радянської влади я подався в кінофікацію і став кіномеханіком у рідному селі. Водночас трудився разом з батьком у кузні. Потім були три роки військової служби. Повернувшись з армії, працював у Буштинському ЛК слюсареммеханіком, бо робота з металом була мені до душі з дитинства. Та ким тільки не довелось бути в житті – і токарем, і зварником, і вулканізатором... Зараз я на заслуженому відпочинку, але робота з металом мені й нині дарує втіху, і з ковальською справою – роботою з металом – наша родина не пориває до сьогоднішнього дня.

Мій син – ПРОКОП ІВАН МИХАЙЛОВИЧ (1970 р-н.)– працював разом зі мною в слюсарній майстерні лісокомбінату, де набув спеціальності слюсаря й електрика, яким працює й зараз.

110

Син старшого брата Івана – ПРОКОП БОГДАН ІВАНОВИЧ (1941р.н) став продовжувачем ковальської справи династії Прокопів. Ще в дитинстві він з цікавістю придивлявся до батькової роботи. І хоч після закінчення середньої школи та служби в армії він працював на ЗЗЕА слюсарем і зварником, та небайдужість до ковальського ремесла таки взяла своє в останні десять років. Прокоп Богдан - нині практично єдиний ковальських справ майстер у селищі. Біля його обійстя завжди людно. Не тільки місцеві селяни приходять до нього підкувати коней, а й люд звіддаля. Візники кажуть, що він неперевершений спеціаліст. І не тільки коваль, а й взагалі чудовий майстер по роботі з металом. Так уже 120 років родина Прокопів не здає своїх позицій: з покоління в покоління чаклує біля ковальського горна і служить буштинцям умілими, завзятими руками. Хотілося б, щоб цю добру естафету з честю перейняли потомки працьовитого роду. ДИНАСТІЯ БЛЯХАРІВ ІЗ РОДИНИ ДОБОШІВ Крім циган-кочівників роботою з жерстю з давніх-давен займалися буштинські умільці , але серед української частини населення їх майже не було. Це були в основному угорці, німці або євреї. І тільки на початку 40-х років ХХ-го ст. цю професію почали освоювати корінні українці. ДОБОШ ВАСИЛЬ ІВАНОВИЧ. Народився в простій сільській сім’ї. З дитинства любив майструвати. Особливо приваблювала його робота з металом. Після закінчення початкової школи (в 1945 р.), Василь почув від друзів, що в Хусті відкрито ремісниче училище з багатьох спеціальностей. Та йому найбільш до вподоби була спеціальність слюсаря–інструментальника холодної штамповки. Протягом двох років (1946-1947 рр.) Василь настирливо освоює облюбовану професію. Після закінчення училища його разом з іншими учнями направляють в Мукачівську металоремонтну артіль. Тут на протязі двох років Василь одержав непогані практичні навички слюсаря-інструментальника холодної штамповки. Та юнака тягнуло ближче до батьків і він переводиться у відомий на той час Тячівський металозавод, де добросовісно трудився 111

протягом десяти років за набутою спеціальністю. Нарешті, в 1962 році, Василь Добош влаштовується на щойно відкритий в рідному Буштині завод ЕА, де працює аж до виходу на заслужений відпочинок. Ще будучи робітником Тячівського металозаводу, поряд із основною роботою, за вказівкою керівництва, йому доводилось працювати і по виготовленню із жерсті вентиляційних труб для потреб підприємства. Поступово він освоїв і роботу з жерстю. А коли почав будувати власну хату, виявилось, що однієї зарплати для будівництва не вистачає. Тому після робочого часу виконував і додаткові замовлення сельчан. Ставив жерстяні крівлі, водостічні жолоби тощо. Згодом Василь Іванович створює невеличку бригаду, до якої, крім нього, ввійшли Копинець Микола Васильович та Пацкан Василь Петрович. Його бригада добре зарекомендувала себе не лише в рідному селищі, а і за його межами. Якість, точність і гарний естетичний вигляд забезпечили виробам Василя Добоша та членам бригади високий попит. Не раз і не двічі доводилось йому працювати і по 24 години на добу, аби своєчасно виконати замовлення. Особливо багато працював із жерстю після виходу на заслужений відпочинок. Вже й син Іванко підріс і став дедалі частіше заглядати до батька в майстерню та придивлятися, як вправно тато трудиться, а згодом і сам став на підмозі батькові. ДОБОШ ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ народився 1962 року. Після закінчення місцевої середньої школи в 1979 році, його забирають на строкову військову службу у танкові війська, що були розміщені на території Чехословаччини. Повернувшись в 1981 році із війська, Іван влаштовується на завод «Електроавтоматика» за спеціальністю слюсарінструментальник. Працюючи поруч з батьком, завжди прислухався до його порад, через що швидко і досконало опанував обрану професію. Разом трудилися і після роботи. Так батько передавав синові секрети професії, які Іван залюбки переймав. Пізніше Іван Васильович Добош влаштувався кочегаром при середній школі. Невдовзі, через хворобу, батько Івана полишає роботу із жерстю. Та набутий роками досвід не пропав безслідно, адже батько передав його в надійні руки – кмітливому і працьовитому синові Івану. Хто знає, можливо і представник третього покоління Добошів, теж обере собі цю ж професію, щоб радувати буштинців чудовими виробами.

112

ДИНАСТІЯ СЛЮСАРІВ–ФРЕЗЕРУВАВАЛЬНИКІВ ІЗ РОДИНИ БОЛЕХАНІВ БОЛЕХАН ФЕДІР МИХАЙЛОВИЧ. Мабуть немає такої людини в селищі Буштино, яка б не знала Федора Болехана, як людину обдаровану Богом, як чудового майстра і як богобійну людину та церковного піснепівця – крилосника. Народився Федір Михайлович Болехан в родині мірошника Михайла Федоровича Болехана 29 січня 1940 року. Малого Федорчика цікавило все навкруги. Він часто не давав спокою батькові, просячи, щоб той хоч раз взяв його з собою на роботу. І зрештою батько змушений був виконати прохання сина. Дорогою хлопчик про все розпитував, а коли ввійшли на подвір’я млина, то перше, що його вразило, це висота і розміри самого будинку. Пізніше, коли підріс, Федір Михайлович згадував: тоді йому здавалося, що покрівля млина сягала самого неба. А коли ввійшли у фасувальний зал, батько не встигав відповідати на безліч запитань, що сипалися градом. Малого дивувало і те, яким чином наповнювались мішки борошном, як потім по кілька мішків за допомогою спеціального ліфта підіймали з одного поверху на інший. Під час перерви батько показав синові і водяну турбіну, яку вода Млиновиці приводили в рух, щоб потім від неї працювали всі млинові машини, і генератор, який виробляв електроенергію для освітлення сільських хат та вулиць села. А коли, після завершення робочого дня, вони повернулися додому, то розповідям про побачене не було кінця. Дитинство малого Федорчика пройшло чи не в найкращому куточку селища, на одній із старовинних вулиць – Горбі. Бувало, вийде він на край вулиці і перед очима, мов на долоні, красується вся панорама Долини, а по той бік швидкоплинної Тиси видніється зелене пасмо Вишківських гір. Федору завжди здавалося, що найвища з них – гора Варгедь – замкова гора, розташована якраз напроти батькової хати. І так щодня, навіть у зрілі роки, він виходив сюди, щоб помилуватись красою отчого краю. Мабуть, це оточення і зробило його таким, яким він, Федір Михайлович, залишився до сьогоднішнього дня: з теплою душею і світлим розумом. Коли йому в 1947 році виповнилось сім років, батьки віддали хлопця в школу на науку. Першою його вчителькою була Василина Петрівна Мисенко. В старших класах він вирізнявся хорошою пам′яттю й настирливістю. Його увагу завжди привертали точні дисципліни, особливо фізика, яку на той час викладали прекрасні педагоги Повч М.П. та Бенца В.М. Вони і прищепили йому любов до техніки, до різних машин. Через це після успішного закінчення середньої школи Федір подався на навчання в 113

училище, де набув фаху механіка-комбайнера широкого профілю. Професію здобував на протязі 1957–1959 років у Мукачеві. А потім Федір Болехан разом із друзями подався в Казахстан. Там працював комбайнером на збиранні врожаю, а заробивши трохи грошей, щоб бодай пристойно одягнутись, знову повертається в рідне Буштино. Тут влаштувався на роботу на лісопильному заводі, та йому пообіцяли трактор для трелювання лісу десь аж в Колочаві чи Синевиру. Не згодишись з такими умовами, Федір звернувся в садорадгосп „Верховина”. Однак там погодилися призначити його трактористом, якщо поступить в члени КПРС. Але він категорично відкинув цю пропозицію. І ось у 1960 році його забирають на строкову військову службу в ракетні війська, розміщені на території Білорусії, в м. Ліда. Повернувся з військової служби в 1964 р. А щоб не сидіти без діла, Федір вирішив влаштуватися на роботу, щоб допомогти пристарілим батькам. Довелося змінити кілька професій. І от нарешті довгожданий 1969 рік. В селищі відкривається ЗЗЕА - філіал Ульяновського заводу електроприладів. Продукція, яка планувалась випускатися тут, вимагала кваліфікованих робітників. 5 травня 1969 р, разом з 50-ма іншими робітниками нового заводу Ф.М.Болехана відряджають в м.Ульяновськ, на шестимісячну підготовку по спеціальності «фрезерувальник». Але у фрезерувальника має бути точне око, він повинен добре знати технологію виробництва, особливості марок різних металів, добре читати креслення. Чимало знань з усього цього набув юнак ще навчаючись у ФЗО. Там з′явився смак до читання технічної літератури, а тут, на курсах, потрібно було набути практичних умінь і навиків. Він пильно придивлявся до роботи досвідчених фрезерувальників, прислухався до їх порад. І недаремно. Федір Михайлович набув високої точності при обробці тієї чи іншої деталі. Його роботи були бездоганними. Жодного разу йому не доводилось переробляти свій виріб. Не дарма керівництво заводу на прохання наставників рекомендувало Федорові Болехану після завершення курсів залишитись на Ульяновському заводі назавжди, обіцяючи йому підвищити заробіток до рівня їх кваліфікованих робітників. Та він без вагань відмовився від такої пропозиції. Повернувшись додому напередодні нового 1970 року з дипломом фрезерувальника, він з ентузіазмом взявся за роботу, ставши за новий фрезерувальний станок, за яким відпрацював на протязі 38 років, аж до виходу на заслужений відпочинок. А роботи було завжди хоч відбавляй. І хоч у 4-му інструментальному цеху трудилося ще кілька фрезерувальників, та коли виникала необхідність виконати роботу з високими технічними характеристиками, то в основному звертались до Феді Болехана.

114

Робітники і адміністрація ЗЗЕА, односельці поважали і зараз поважають його за сумлінність і працьовитість, за наполегливість і принциповість. За відмінну працю Федір Михайлович неодноразово заохочувався адміністрацією та профспілковою організацією заводу. У його трудовій книжці рясніє цілий ряд подяк, грамот та інших заохочень, а в жовтні 1978 році одержав диплом про присвоєння почесного звання „ Майстер золоті руки”. Та Федір Михайлович славиться в селищі не тільки як чудовий майстер, а й як духовна людина, неперевершений церковний піснепівець і крилосник. У святкові і недільні дні, тільки-но почується голос церковного дзвону, а він уже тут як тут – уже в крилосі готується по церковних книгах до чергової Богослужби. І хоч офіційно не рахується дяком, проте в церкві до нього часто звертаються із запитаннями релігійного характеру. Обирався і до складу церковної двадцятки. Та, крім усього сказаного, він ще виконує чималу громадську роботу. Є членом земельної комісії з перерозподілу земель після розпаду радгосп-заводу „Верховина”, активіст організації „Старожилів”, вуличного комітету. Він разом із сусідом Пейтером Д. Ю. приклали чимало зусиль, щоб газифікувати вулицю Горб. Інші члени родини в усьому під стать поважному главі сімейства. Дружина Болехан Єлизавета Василівна, 1944 року народження, трудилася разом із чоловіком на ЗЗЕА 30 років свердлильницею та штампувальницею. При заводі проходила 6- місячні курси підвищення кваліфікації Син Болехан Федір Федорович Народився 19 квітня 1972 року там же, де й батько. В 1978 році вступив до першого класу Буштинської СШ, де в 1985 р. закінчив 7й клас. Після працює слюсарем-автомеханіком у майстерні автомеханіка Михайла Васильовича Мадая. У 1990 – 1992 рр. строкова служба у війську. Повернувшись із війська, Федір молодший влаштовується на роботу в інструментальний четвертий цех ЗЗЕА спочатку учнем, а потім помічником батька, фрезерувальником. В 115

1993 році пройшов 6-ти місячні курси кваліфікації при заводі і з того часу до 2000 року працював фрезерувальником разом з батьком. А коли Федір Михайлович пішов на заслужений відпочинок, Федір молодший теж почав працювати разом з батьком в домашній майстерні. Звичайно, батько радий з того, що є кому передати свій досвід, набутий на протязі чесної 38-річної праці, і гордиться, що син Федір пішов у нього, перейнявши у батька секрети професійного уміння. І хто знає, можливо і син Федора молодшого – Михайло, теж піде дідусевими стопами і продовжить династію слюсарів-фрезерувальників з родини Болеханів. Менша дочка Федора Михайловича - Оксана теж не відстає від батьків. І хоч вона не фрезерувальниця, проте досконало володіє комп’ютерною технікою і працює на тому ж заводі, що і її батьки. ДИНАСТІЯ АВТОРЕМОНТНИКІВ З РОДИНИ ПАЦКАНІВ ПАЦКАН ВАСИЛЬ МИХАЙЛОВИЧ народився 1 лютого 1941 року в сім’ї скромного трударя, працьовитої людини Пацкана Михайла Васильовича. А зима в тім році була дуже лютою. Мабуть, це і відбилося на твердості його характеру. Місце його народження – особливе. Воно пов’язане із землею, на якій колись його батькові доводилось в поті лиця працювати, будучи ще колгоспником, куди доводилось брати і малого Василька. Із дитячих років в душі майбутнього автомеханіка накопичувалась ненависть до тогочасного радянського державного устрою. Разом з тим міцніло почуття любові до рідної України. До школи пішов у 1947 році, в рік великого голоду на Україні. Та батько робив все, щоб діти не відчували скрути. Першою вчителькою у Василька була Василина Петрівна Мисенко, яка й прищепила йому любов до навчання. Успішно закінчивши в 1957 році 9-ий клас середньої школи, Василь влаштувався на роботу пекарем Буштинського ВРП. З перших років своєї трудової діяльності Василь завжди намагався розраховувати тільки на себе самого і завжди у всьому проявляв самостійність. Сміливі устремління формували не лише стиль його життя, але і якоюсь мірою впливали на характер уявлень про своє місце в житті. Відчував потяг до техніки, тому через рік вирішив поступати в Берегівське училище механізаторів широкого профілю за спеціальністю тракторист – комбайнер і слюсар – машиніст. В 1959 році, одразу після закінчення училища, Василь одержав направлення на роботу в далекі цілинні казахські степи. Перший рік працює 116

трактористом в Баранкулському вівцерадгоспі Цілиноградської області. Через рік він влаштовується на курси водіїв автомобіля. Та, щоб якось прожити, йому доводилось після денного навчання, ночами розвантажувати вагони з вугіллям. Після успішного закінчення курсів Василь одержує в своє розпорядження новий вантажний автомобіль ГАЗ – 51, з яким на протязі 1960 – 1962 років перевозив зерно з току на елеватор. Ця робота була йому до душі, адже давно мріяв працювати водієм автомобіля. 22 жовтня 1962 року юнак отримує повістку на строкову військову службу, яку ніс в м. Ташкенті у мотопіхотній роті на ЗІЛ-164. Через рік передислокувався в м. Небіддах, що в Туркменії, в званні командира взводу. Через три роки і три місяці служби у війську – 6 січня 1966 року – був демобілізований. Давно чекав цього дня, бо сім років після закінчення Берегівського училища механізаторів не бачив рідного Буштина і батьків. Та недовго сидів без діла, бо така вже в нього непосидюча натура. Спочатку водив легковика начальника ВРП, потім працював на швидкій допомозі при Буштинській амбулаторії, і, нарешті, протягом 12 літ, аж до виходу на заслужений відпочинок, працював водієм пожежної автомашини при Буштинському ЛК. Та не сидиться йому і на заслуженому відпочинку – трудиться авторемонтником у домашній авторемонтній майстерні. Тож зараз його загальний трудовий стаж сягає за 50 років. Хоч прожито довгий і складний шлях, часом і дуже важко приходилось, та не шкодує, що життя склалося саме так, а не інакше. Останнє десятиріччя й син Василь став допомагати батькові. Завжди, коли розмовляєш з Василем Михайловичем про сина Василя, він каже: «Я пишаюся, що сьогодні можу передати досвід, набутий мною на протязі десятиріч, в надійні руки»… Коло інтересів Василя Михайловича Пацкана було надзвичайно широким і багатогранним. Він безмежно любив свою професію і володів чудовою властивістю передавати свої здобутки іншим. Ремеслом авторемонтника Василь Пацкан почав займатися ще тоді, коли працював водієм на швидкій допомозі. Та найбільш інтенсивно–коли сів за кермо на пожежної машини, адже тоді у нього було багато вільного часу. Ще тоді він почав облаштовувати вдома слюсарну майстерню. В ній він і втілює в життя власні раціоналізаторські ідеї при фарбуванні кузова, вулканізації резинових камер і покришок, спеціального пресу для випрямлення жерсті кузова… На той час подібної майстерні не було не тільки в селищі – у районі, а, можливо, й у області. Та й, зрештою, і 117

спеціаліста - ремонтника, рівного йому, важко було знайти. Якщо у 70-80 роки Василь Пацкан був єдиним автослюсарем у селищі, то зараз його справу продовжують десятки його учнів. ПАЦКАН ВАСИЛЬ ВАСИЛЬОВИЧ – син Василя Михайловича. Саме повітря, яке вдихав Василько Пацкан, було іншим, ніж у його ровесників. На їхньому подвір’ї завжди було чути сильний запах суміші бензину, солярки і машинного масла «з присмаком» далеких доріг та автомобільних мандрівок. Цей постійний безперервний рух автомобілів біля їхньої хати будив у юнака поки-що невизначені мрії про мандрівки, пригоди і зустрічі. Батько, Василь Михайлович, розповідаючи про свого сина, любить згадувати, як малий Василько вже у три роки імітував рухи і поведінку батька-ремонтника. – Бувало, візьме молоток, гайкові ключі та ще цілий ряд інших інструментів, ляже під автомобіль і довго стукоче там. Або візьме свого іграшкового автомобіля, розбере його на частини, а потім знову збирає. І так щодня. Помітивши здібності шестирічного хлопчика батьки в 1987 році записали його в перший клас Буштинської середньої школи. На той час Василько впізнавав більшість букв алфавіту, вмів лічити до ста. Першою його вчителькою була Ірина Василівна Копинець, яка дуже цінувала його кмітливість. В молодших класах Василько мало чим відрізнявся від решти учнів. Дев’ятий клас середньої школи закінчив в 1996 році і зразу поступив в Тячівське професійно-технічне училище за спеціальністю радіотелемеханіка, бо, як і батька, його все цікавило: і телевізор, і комп’ютер, і ремонт годинників, і різні електромагнітні вимикачі тощо. Проучившись там один рік, Василь Пацкан за направленням райвійськкомату паралельно закінчує курси водіїв автомобіля. Після цього, в 2000 році його забирають на строкову військову службу, яку ніс в м. Ужгороді на посаді командира мотопіхотного батальйону в званні старшого сержанта. Він демобілізувався з війська в 2002 році і зразу влаштувався на роботу охоронцем при Буштинському ЛК. А так, як йому доводилось чергувати на четверту добу, то він мав достатньо часу працювати з батьком в домашній майстерні і продовжує там активно працювати до сьогоднішнього дня. Династія автослюсарів із родини Пацканів не обмежується тільки двома Василями – батьком і сином, вона, дякуючи патріарху цієї династії Василю Михайловичу охоплює всю родину Пацканів, включаючи і дружину ГАННУ ВАСИЛІВНУ ПАЦКАН. Дружина не тільки бездоганно освоїла правила водіння 118

автомобіля, але і виконувала доручення чоловіка: сама фарбувала, випрямляла вм’ятини кузова, розбирала, а потім збирала двигуни, промивала їх та замінювала потрібні деталі і підкачувала колеса. І все це вона виконувала не гірше любого чоловіка. Так промайнули літа, вже й доньки повиходили заміж, появились у них і онуки, вже й сивина появилася у волосі, та не старіє душею Василь Михайлович Пацкан. Не легкими були прожиті роки, на шляху яких всякого було. Та поруч Василя Михайловича завжди була мила і привітна дружина Ганна, і тоді коли в них були успіхи, і тоді, коли була невдача. При невдачах вона розважала і заспокоювала чоловіка, а при успіхові, разом з ним раділа. І зараз вона допомагає йму всім своїм гарячим серцем і трудиться разом не знаючи втоми. Та найбільшою їх радістю є поява онуків. Є надія, що існуюча династія родини Пацканів не припинить своє існування, а продовжиться в майбутньому через сина, його дітей і онуків та правнуків. Дерево,

теплом долонь зігріте...

КОЛЕСАРІ І СТОЛЯРИ З РОДИНИ ДАНИЛИЧІВ (1907-2000 рр). Основним транспортним засобом, починаючи з часу виникнення села і до 50-их років ХХ ст., був віз (підвода). Селянин використовував його на господарстві для перевезення різних вантажів. Тому віз завжди був у ціні, як річ першої необхідності. Його майстрували так, щоб був зручним, міцним і тривким. Тих, хто виготовляв вози на селі, називали колесарями. Як на ковалів, так і на умілих колесарів завжди таланило буштинцям. ДАНИЛИЧ АНДРІЙ ЮРІЙОВИЧ В селі його називали просто колесар Ондраш. Народився він 1907 року в Тячеві, в сім'ї простого селянина. Вчитель народної школи, де він вчився, радив батькові віддати сина – здібного учня, до ремісничої школи. Та життєва скрута не дозволила Даниличу-старшому вивчити свого сина. Після закінчення народної школи батько віддає Андрія в іншу науку – до відомого хустського колесаря. Наставник був задоволений учнем і дав йому хорошу характеристику. За тодішнім звичаєм, перш ніж стати на роботу, початківець повинен був пройти стажування не менше, ніж у трьох різних колесарів по року у кожного. Й лише тоді міг відкрити власну майстерню. "Практику" Андрій проходив у колесарів Тереблі, Буштина і Бедевлі. Після цього в 1928 році, в рідному селі він розпочав самостійну трудову діяльність і колесарював до 1950 року. 119

Це був спеціаліст вищого класу. Він виготовляв не тільки колеса, а й бірфи, ливчі, шереглі, росохи і взагалі всі дерев'яні частини воза в комплекті. Його робота славилась акуратністю, міцністю і гарним естетичним виглядом. Деталі А. Данилич виготовляв на саморобнім токарнім верстаті з ножним приводом. Крім господарських підвод, він майстрував сани, карети-брички, дитячі коляски. Часто до нього зверталися й цигани з проханням зладнати справжню кочівницьку підводу. Нерідко заглядав до батькової майстерні син Андрія - Адальберт. Хлопчик, мов заворожений, міг цілими днями любуватись батьковою роботою, а згодом, підрісши, став йому допомагати. Батько радів, що буде кому передати секрети своєї багаторічної праці. І хоч Адальберт не став колесарем, бо вже не було потреби в цій професії, проте, він перейняв від Данилича - старшого точність, акуратність, такі необхідні в будь-якій роботі. Данилич Адальберт Андрійович (1936р)- це досвідчений столяр, токар, і взагалі, спеціаліст широкого профілю по обробці деревини. Це фахівець-самоучка, який не закінчував жодного училища, та досконало оволодів ремісничою справою. Хист відомого колесаря Ондраша живе в крові його нащадків. Данилич Василь Адальбертович - представник третього покоління Даниличів. Василь закінчив професійне училище за фахом столяра й успішно трудиться нині на цій ниві. Хотілося б, щоб родинний ланцюг деревообробників Даниличів не обривався й надалі.

Вісники щастя й печалі... ЛИСТОНОШІ З РОДИНИ ПЕТАХІВ (1845-1954 рр.) З давніх-давен поштовий зв'язок був насущною потребою буштинців. Хоч зрідка, та 120

все-таки селянам приходилось користуватись поштовими послугами. Спочатку, коли ще в селі не було спеціального поштового відділення (до середини ХУІІІ ст.), цю функцію на себе брала сільська управа (сільська рада). Спеціально призначена людина бубнар-бохтер сповіщала про новини на селі та за його межами. У разі потреби він обходив село з невеличким бубном і повідомляв про важливі події, які відбулись і про те, що необхідно зробити в селі. Якщо комусь був лист, то він передавав його адресату. Для здійснення поштового зв'язку між іншими населеними пунктами краю та держави в цілому, використовувався кінний транспорт із спеціальною каретою. Її обслуговували кілька чоловік і називалась вона диліжанс (поштовий кур'єр). Цей диліжанс курсував у визначені дні тижня за маршрутом Сигет-Ужгород і в зворотньому напрямку. Дорогою поштовики зупинялись у населених пунктах і передавали наявну пошту та забирали призначену для відправки. Склад поштового кур'єра та коней на певному етапі змінювався. Зокрема, в Сигеті, Буштині, Виноградові, Берегові, Мукачеві і Ужгороді. Поштовий пункт для диліжансу в Буштині знаходився на місці новозбудованого греко-католицького храму. Там були стайні для коней, склади з кормами і приміщення для обслуговуючого персоналу. Поштові пункти існували до тих пір, поки не було прокладено залізницю, тобто до 1872 року. Тоді на зміну диліжансу прийшов спеціальний поштовий вагон. В цей період Буштинська лісова управа досить швидко розукрупнювалась і налагоджувала зв'язок. Так виникла потреба в будівництві спеціального поштового відділення. Починаючи з 1825 року, невеличка пошта в Гандал-Буштині успішно справляється з покладеними на неї функціями. Обслуговували це відділення троє чоловік: начальник пошти, листоноша і технічний працівник. У 1932 році було зведено державне поштове відділення. А в 1985-му в селищі виріс новий комплекс поштово-телеграфного відділення. Старожили переказують, що майже з самого початку існування поштового відділення, десь з 1845-го по 1954 роки обслуговувала село родина листонош - Петахів. Перший із Петахів - Петах Йосип поселився в буштинському Гандалі десь у 1845 році і невдовзі почав працювати сільським листоношею. Одночасно він обслуговував Буштинську лісову управу. Коли зістарився, його, в 1880 році, змінив на цьому пості старший син Михайло Йосипович. Він доставляв пошту в буштинські оселі аж до 1920 року. Останнім листоношею цієї родини був Петах Михайло Михайлович (з 1920 по 1954рр). Отже загальний поштовий стаж Петахів становить понад 100 років. До речі, всі вони були на диво пунктуальними, ввічливими і тактовними працівниками. За що й користувались повагою у односельчан. БОХТЕР-КЛИКУН Головною вимогою до претендента на таку посаду був, звичайно ж, гарний, дзвінкий голос, однак ні про який творчий підхід 121

не могло бути й мови: кликун зобов’язаний був у відповідні дні ходити з бубном по всіх вулицях села, ударяти у спеціальний бубон і голосно, чітко й переконливо доводити до кожного буштинця спеціальні оголошення сільської управи, урядові закони і укази, а також важливі повідомлення з побутово-звичаєвого життя села. Люди, почувши удари бубна, вибігали на вулицю, щоб почути останні новини. Зробивши таке повідомлення, він ішов далі вулицею і все це повторював через кожні наступні 100-200 метрів, аж поки не обійшов усі вулиці села. Всі оголошення кликун повідомляв помпезно, урочисто. При цьому обов'язковим був атрибут офіційної “презентації” самого кликуна, оскільки у противному випадку могли виникнути непередбачені казуси й непорозуміння. Все, що повідомляв кликун, було обов'язковим до виконання кожним громадянином села. Кожного разу кликун починав своє повідомлення такими словами: « Дається до відома: перше – що завтра каждый газда має привезти свою худобину поскіпити. Маржинськый дохтор буде чекати на площі у Пустуй вулиці. Друге…» Кликуни в селі були споконвіку аж перших років радянської влади. В кінці сорокових і на початку п'ятдесятих їх замінили телефонний та радіозв'язки. Зараз про кликунів можна почути лише від старожилів За часів чехословацького і угорського режимів серед кликунів були найбільш відомими Михайло Грицюк ( Мигаль Карабанчин), Петро Коршинський, Юрій Андрусь (Піцур).

З кожухом – і зима не страшна.. ДИНАСТІЯ БУНДАРІВ (КОЖУХАРІВ) ІЗ РОДИНИ ПАВЛИКІВ Одним із побутуючих на селі народних ремесел були обробка шкіри і виготовлення з неї різних предметів одягу та інше. Умільцірукомесники іменувалися варгарями. Споконвіку буштинці утримували на господарстві свійських тварин, що використовувались і як тяглова сила, і для одержання молока і молокопродуктів (сиру, масла, бринзи) та м'яса, вовни, шкіри тощо. Шерсть і шкіра були сировиною для такого сільського одягу, як холошні, реклик, петек, гуня, чіжми (чоботи), бунда (кожух), постоли. Добре обробити (виваржити) шкіру диких і свійських тварин, щоб вона була міцною і гарною, було справжнім мистецтвом. І до сьогодні ремесло народних умільців-варгарів передасться з покоління в покоління в родині Павликів. Почав займатись обробкою шкіри ще в 20-і роки старий Дезидор Павлик. 122

Він володів секретами обробки шкіри свійських і диких тварин. В його руках народжувалась м'яка і біла шкіра. Крім того, він умів добре шити, оздоблювати різними узорами, аплікаціями та китицями кожухибезрукавки. В минулому такий кожух носила на селі у вихідний день кожна дівчина й жінка. Шив Дезидор Павлик і чоловічі зимові шапки (ковпаки). Перейняв це ремесло від свого батька Павлика Едмунда Едмундовича, коли ще малим хлопчиком проживав у Дубовому. «Мій батько, – розповідає Дезидор, – був знаний на всю околицю своїми виробами із шкіри. Він умів бездоганно виваржити шкіру з будь-якої дикої чи свійської тварини, причому так якісно, що вона в його руках ставала м'якою і ніжною, як папірець. Разом з тим він умів і прекрасно пошити верхній шкіряний одяг – і цілі кожухи, і бундочки-безрукавки, які оздоблював різними прикрасами, верховинську шапку-ковпак, заморщити постоли, пошити рукавиці з холошняного сукна, оснащення коням до підводи тощо. Я дуже любив дивитись, як батько сидів за роботою, і завжди захоплювався ним. Згодом, коли я підріс, батько залучав і мене до посильної праці. Так, поступово, з роками, я й сам полюбив та освоїв батькове ремесло». Любов до цієї справи він передав своєму сину Степану та доньці Магдалині. І хоч розписані бундочки та ковпаки давно вже вийшли з моди, проте вони не кидають родинного ремесла, а шиють прості кожухибезрукавки, кожухи-полушубки, чоловічі та жіночі хутряні шапки з шкірок ондатри, песця, лисиці, кроля, борсука та інших тварин. Хочеться вірити, що династія Павликів ще довго буде радувати буштинців теплими, добротними виробами своїх умілих рук.

І їжа, і ліки, і ласощі... БДЖІЛЬНИЦТВО Ще тоді, коли наші предки оселились в урочищі Долина, де згодом і заснували село, вони помітили, що у навколишніх лісах, в дуплах старих дерев і пнів роїться багато диких бджіл. Зрубуючи пні і дерева, перші буштинці переносили їх і прилаштовували поблизу своїх осель. Із легенд і переказів старожилів, що дійшли до нас, довідуємось, що майже кожен господар мав по кілька пнів з бджолиними сім'ями, що називалися кимаками. Кимаки ставили під навісом, вкритим соломою, або 123

шашом (очеретом). Це і був прототип перших бджолиних пасік у селі. Пізніше, на зміну дерев'яним дуплистим пням - кимакам прийшли солом'яні вулики, які були легшими і зручнішими у використанні. Проте ще довго, разом з солом'яними, побутували у вжитку і вулики-кимаки. На перших порах продукти бджільництва буштинці використовували суто для споживання.. У пісні дні наші пращури їли мед з хлібом та токаном, клали в чай (тию) замість цукру, пекли у святкові дні пироги з медом – медяники тощо. І лише пізніше, коли у пасіках окремих ґазд нараховувалось по кілька десятків і навіть сотень вуликів, вони вже обмінювали мед на інший товар, або продавали його за гроші. Доволі широке застосування мав і такий продукт домашніх пасік, як віск. Із воску робили свічки, які використовувались для освітлення кімнат, у церкві та на похоронах. Згодом селяни помітили, що поблизу пасіки сади і овочеві культури, зокрема огірки та дині краще плодоносять, а трави, особливо люцерна, буйніші й соковитіші. З року в рік бджільництво набирало все більшого розмаху. Особливо популярним воно стало після першої світової війни, зокрема за часів Чехословацької республіки, яка дуже сприяла його розвиткові. У 20-30-ті роки з'являються цілі родини бджолярів - Андришина І.І., Мочара В., Мочара П, Мочара Ю., Мочара І., Паша Д., Прокопа Пішти, Паша М., Гаврилка Ю.В., Ороса І.І., Лукача Ю., Ливринца В., Форкоша П., Форкоша Ю., Маснюка Ю., Томаша (Дюрдюка) І., Микуляка Ю.С. та інших. Для окремих з них бджільництво мало-помалу ставало джерелом неабиякого доходу. Це й завдяки тому, що буштинські бджолярі почали застосовувати в своїй практиці більш досконалі рамочні вулики, які були продуктивнішими в порівнянні з солом'яними. Для того, щоб взяти із солом'яного вулика мед, потрібно було винищити (викурити) з нього всіх бджіл, в той час як у рамочному вуликові бджоли лишаються при цьому непошкодженими. Статтею прибутку став не лише мед, а й інші продукти: прополіс, пилок, маточне молоко, віск, бджолина отрута, такі необхідні для здоров'я кожної людини. А почало розвиватись бджільництво Буштина у 70-90-ті роки. Поряд із професіоналами, примхо-чується цілий ряд бджолярів-любителів. Серед досвідчених професіоналів більш відомими в останній час були Мочар І.П. та Копинець М.І., на чиїх пасіках налічувалось по кілька десятків найсучаснішого типу вуликів. Колишній учень відомого бджоляра Мочара І.П. КОПИНЕЦЬ МИХАЙЛО ІВАНОВИЧ в 1970 році влаштувався пасічником в Буштинському ЛК, де на 124

той час нараховувалось 70 бджолиних сімей. Вже через кілька років він домігся помітного приросту бджіл. Так, на кінець 1993-го року, в довіреній йому пасіці було 220 високопродуктивних бджолиних сімей, які за сезон продукували для держави по 8-10 центнерів високоякісного меду та іншої цілющої сировини. Та, на превеликий жаль, останнім часом бджільництво в селищі почало занепадати. Зараз на власній пасіці Копинця М.І. всьогонавсього 14 бджолиних сімей. А шкода! Шановний буштинцю, наше рідне селище ніби створене для пасічництва. Навколишні ліси, трави, теплий клімат, великі запаси екологічно чистої води в річках Теребля і Тиса та невеличких потічках, що омивають селище, це все було і залишається доброю основою для цього промислу. Поряд із продуктами бджільництва, немалу користь "малі трудівниці" приносять для сільського господарства. Досить сказати, що непрямий щорічний прибуток внаслідок запилення рослин у 10-12 разів більший від вартості всієї продукції пасіки. Бо близько 80% усіх рослин на землі запилюються комахами, зокрема бджолами. Доведено, що бджоли тільки однієї сім'ї за день відвідують 50-60 мільйонів квіток. Такі рослини, як яблуні, груші, черешні, вишні, абрикоси, соняшники, огірки, дині та інші, без бджіл не дають урожаю, а коли він і буває, то незначний. Зараз, коли ми здобули незалежність і хочемо, щоб наша Україна вийшла з економічної кризи, мусимо навчитися добре ґаздувати у всьому! З ініціативи пасічника Копинця М.І. на базі Буштинської гімназіїінтернату відкрито школу юних бджолярів, якою й керує Михайло Іванович за участю окремих вчителів. ДИНАСТІЯ СТОЛЯРІВ-БУДІВЕЛЬНИКІВ ІЗ РОДИНИ ЛУКАЧІВ Заслуженою шаною в Буштині користувались потомствені умільці із родини Ю.Ю.Лукача (сільська кличка Кострубан). Секрети деревообробного ремесла від нього перейняли діти, а згодом - і внуки. Ось що з цього приводу розповідає син сільського теслі Дмитро Юрійович Лукач. "...Мій батько Юрій Юрійович Лукач (1900-1982 рр.), виріс у сім'ї незаможного селянина - столяра. В дитинстві ріс кмітливим хлопцем, завжди придивлявся до роботи батька та інших майстрів-умільців. Коли ж виріс, то й сам почав займатися столярством. Згодом він досить добре опановує й бондарську, і токарську справи. Побудував собі невеличку майстерню, власноруч виготовив токарний верстат по обробці дерева з ножним приводом, на якому точив головиці для возових коліс. Ю. Ю. Лукач умів виготовляти бочки для різних побутових потреб. 125

Як казали односельці, був майстром на всі руки. Любов до майстрування старий Лукач передав синам, а ті, в свою чергу - своїм. І аж до сьогодні Лукачі - столяри і будівельники гідно продовжують справу свого дідуся. Василь Юрійович Лукач (1922 р.н.) був найстаршим з-поміж чотирьох дітей Юрія Лукача. У шість років батько віддав його до першого класу народної школи, бо змалку хлопець подавав непогані надії. Після четвертого класу народної школи Василя віддають до Тячівської горожанської школи, яку закінчує в 1936 році. У перші повоєнні роки, за часів радянської влади, Василь вирішив досконало освоїти ремесло, яким володів батько – столярапрофесіонала. Тому закінчує школу ФЗО. Далі була праця за набутим фахом у Буштинському та Хустському лісокомбінатах. Вироби Василя Лукача з дерева завжди відзначались красою і хорошою якістю, довго служили людям і милували око. Любов до цього ремесла і набутий досвід Василь Лукач передав своєму старшому синові - Петру.

126

Петро Васильович Лукач (1946 р.н.) внук Лукача Юрія Юрійовича. Народився і виріс у релігійній сім'ї Євангельських Християн - баптистів Буштина. Вчився в Буштинській середній школі, яку успішно закінчив у 1964 році. Змалку не був байдужим до батьківського ремесла, яке і йому припало до душі. Вже будучи учнем старших класів, Петро допомагав батькові у виконанні замовлень, особливо влітку, під час канікул. А коли закінчив 10-й клас, влаштувався на роботу в тому ж столярному цеху Тячівського міжколгоспбуду, де працював батько. Через два роки, у 1965-му, Петро був призваний на військову службу, яку відслужив спочатку у Воронежі, а потім - в Іркутську. Та навіть у армії він не розлучався із столярством, бо потрапляє в трудовий батальйон, де його умілі руки теж були потрібні. У 1968 році Петро Лукач демобілізувався й одразу взявся до роботи, і знову поряд з батьком. На цей раз понад вісім років вони працюють пліч-о-пліч у столярні Хустського міжколгоспбуду. Потім знайшлася робота в меблевому цеху Буштинського лісокомбінату. Починаючи з 1971 року, аж по сьогоднішній день П. В. Лукач працює вдома, у власній столярній майстерні. Вже й три сини підросли. Два з них – старший Петро (1972 р.н.) і молодший Василь (1978 р.н.) теж пов'язали свою долю з професією, яку запозичили в батька – із столярством. Цей, свого роду родинний підряд трудиться разом. І гордиться батько своїми синами, тим, що справу діда Лукача (старого Кострубана) продовжують його онуки і правнуки. І сподівається батько - Петро Васильович Лукач, що майстровита династія столярів-будівельників, Лукачів-Кострубанів з покоління в покоління передаватиме естафету такого потрібного людям ремесла. – Хотілося б, - каже Петро Васильович, - щоб наша скромна праця приносила людям радість... АРХІТЕКТОРИ Дмитро Юрійович Лукач (1923 р.н) - член спілки архітекторів України, головний інженер-проектант, конструкторбудівельник міста Тернополя. Його батько завжди мріяв, щоб діти були освіченими, бо, як він завжди казав, "освіченим людям завжди легше живеться, ніж неосвіченим". Тому він старався не обмежувати своїх дітей початковою освітою, а віддавав їх на навчання до професійних шкіл. Ось

127

що розповідає про себе другий син Ю. Ю. Лукача - Дмитро Юрійович. "... Після закінчення Буштинської народної школи, коли мені пішов 11-ий рік, як сина бідняків, мене віддали на виховання бездітному подружжю у Словаччину. Там я прожив три роки, і після закінчення 8-го класу, у 1937 році я знову повернувся до своїх батьків у Буштино. В тому ж році розпочав навчання в Тячівській горожанській школі, яку закінчив у 1939-му. Прищеплена мені з дитинства батьком любов до теслярської справи стала в пригоді. Починаючи з 1939 року, разом з батьком працював у складі будівельної бригади на спорудженні різних об'єктів у селі та за його межами. Після війни ми відбудовували мости в Буштині, в Тересві, Солотвині через річку Тиса та на інших будівельних роботах лісової дирекції. А перед цим, на початку 1944 року, угорці забрали мене у військовий робочий батальйон. У квітні 1945-го потрапив у радянський табір для військовополонених в місті Дьєр, а потім – у Цегледі, що в Угорщині. В кінці літа 1945 року я повернувся додому і вже 1-го вересня вступив до Тячівської середньої школи. У 1946 році ми з односельцями І. Ю. Коршинським і І.Д.Андришином перевелись у Великобичківську середню школу, яку в 1947 році успішно закінчили. У тому ж році я поступив на будівельний факультет Львівського політехнічного інституту, який відмінно закінчив у 1952 році. Після цього два роки працював у Куйбишеві, а з 1954року протягом 45 років працював на відбудові міста Тернополя, пройшовши щаблі від рядового інженера-проектанта до головного інженера ведучої проектної організації цього міста. Скільки різних проектів довелося розробити для відбудови і розбудови Тернополя та інших міст області! Все життя я мріяв віддати себе розбудові рідного Закарпаття, навіть кілька місяців в 1963 році працював головним інженером Закарпатського проектного будівельного відділу в місті Ужгороді. Та не пощастило мені, бо Міністерство України знову направило мене до Тернополя. Так я й залишився працювати в цьому місті, аж до виходу на пенсію, продовжуючи справу свого батька-будівельника, але вже в якості інженера-проектанта. " РУЩАК ТАРАС ВАСИЛЬОВИЧ народився 21 квітня 1964 року в сім’ї інженерно-технічних працівників. Батько – політв’язень радянської системи, член ОУН З 1971 року Тарас, учень Буштинської середньої школи, яку успішно закінчив в 1981 році. Однаково захоплювався як природничими, так і гуманітарними предметами. Займався в різних гуртках. Найбільший вплив на його подальший життєвий вибір мали такі непересічні особистості Буштина, як художник Ливринц І., вчителі Глагола В. і Пийтер М., які пробудили в нього потяг до 128

майбутньої професії. По закінченню середньої школи вступає на архітектурний факультет Львівського політехнічного інституту, який успішно закінчує в 1986 році, за спеціальністю архітектор цільного і промислового будівництва. Одразу після закінчення вузу направляється архітектором у будівельний відділ тресту „Закарпатліс” Міністерства лісової і деревообробної промисловості УРСР в м. Ужгород. Як знаючого архітектора його призначають архітектором по проектуванню житлових комплексів і промислових споруд. В 1970-1990рр. будівництво як промислових так житлових комплексів проводилось за типовими проектами, що унеможливлює творчий пошук молодого архітектора. В 1988 році Тарас Васильович прийняв запрошення на роботу у Львівський музей народної архітектури, куди і переїжджає. Через відсутність можливості вирішити квартирне питання у м. Львові, він в 1990 році переїжджає в Буштино і влаштовується на роботу за спеціальністю в приватну фірму „Гарант”, яка на той час розпочала будівництво торгових і промислових об’єктів. Тарас Васильович енергійно взявся за проектування і завершення будівництва торгового комплексу в м. Тячів і ресторану, що розміщений при в’їзді в місто. Разом з тим проектує триповерховий торговий комплекс в селищі Буштино, будівництво якого, на жаль, із-за браку коштів тимчасово призупинено. На початку 2006 року Тараса Рущака запрошують в м. Харків для проектування житлових будинків, офісів і вілл.

А без води - і ні сюди, і ні туди.. ПИНТІ – БУШТИНСЬКІ КОЛОДЯЖНИКИ Як відомо, без води немислиме життя. Тому з давніх-давен люди поклонялися культу води, обожнювали її. В народі казали: "Частуй криницю за свіжу водицю". Недарма наші предки вибирали місце для поселення там, де зусібіч була вода, її використовували як для пиття, так і приготування їжі, напування худоби, зрошування тощо. В той час у колодязі на селі не було потреб і джерелом води були криниці, холодні і чисті потічки. Навіть тоді, коли село перенеслось в урочище Горб, колодязів не копали, бо вода була поруч під берегом. В кінці XVIII століття через село пролягла головна дорога, що вела аж до Сигота. Невдовзі, 1853 року, був виданий урбаріальний патент, згідно якого по обидві сторони Головної вулиці були виділені земельні наділи для забудови. Тут одразу поселилося кілька сімей буштинців, і до кінця першої світової війни вона була заселена. Оскільки Головна вулиця була віддаленою від криниць та потічка, що протікав попід берегом, туди ходити по воду і виганяти худобу для напою було незручно. Виникла потреба копати колодязі безпосередньо біля хати. 129

Спочатку по всій Головній дорозі було всього-на-всього 5-7 колодязів, їх копали з таким розрахунком, щоб до них був вільний доступ як з двору господаря, так і з вулиці. Воду з них брали всі довколишні сусіди. Колодязі були із журавлем і міцними дубовими зрубинами. До жердини журавля прикріплялось дерев'яне відро. Біля зрубин на підвищенні ставили видовбані з верби чи тополі довгі валови, куди приганяли напувати худобину. На той час копання колодязя обходилося селянинові досить дорого. Бо потрібно було заготовити і привезти добрий десяток підвод тисяного каменя, найняти майстрів, які б вручну викопали й вимурували колодязь, дістати два добрі дуби для журавля й обтесати їх. А все це вимагало чималих коштів, які селянин не завжди мав. Глибоким колодязем у дворі з чистою водою завжди пишався господар. Але ще більшою гордістю він був для тих, хто його копав. Таких майстрів у нашому селі завжди можна було порахувати на пальцях однієї руки. Зараз в Буштині їх всього двоє - двоюрідні брати Юрій Миколайович і Юрій Юрійович Пинті (так їх називають в селі). Справжнє їхнє прізвище Паші, вони є прямими потомками першопоселенця Буштина Микули Паша. Копали вони колодязі окремо, кожен зі своєю сім'єю, як у Буштині, так і в навколишніх селах. Добрим словом згадують цих майстрів там, куди їх запрошували, причому, інколи доводилось займати чергу заздалегідь. Перші колодязі вони почали копати ще у двадцяті роки молодими хлопцями. А розпочинали цю незвичну для багатьох справу підсобниками свого родича – стрия Івана Пинті. (На фото – Паш Юрій Юрійович - зліва, Паш Юрій Михайлович – справа). Старого майстра люди цінували за те, що ніколи не халтурив, робив усе на совість. Таке ставлення до роботи перейняли у нього й племінники Юрії. Робота колодяжника важка, до того ще й небезпечна. На великій глибині все могло приключитися, а вони копали колодязь й на десять-дванадцять метрів. Траплялося, що й засипало їх мало не по саму шию. Рятувалися самотужки, бо там, на глибині, розраховувати на сторонню допомогу не доводилося. І все ж викопати колодязь, щоб у ньому завжди була вода (як це зробити - секрет майстра) - лише півділа. 130

Головне – добре вимурувати його. Перш ніж почати мурувати, майстри кладуть на дно дерев'яні гарди (квадратної форми основу). Для гард вони підбирають лише вільху, товщиною 20-25 см, бо вона ніколи не зігниє у воді, та й до того від вільхових гард вода у колодязі дуже смачна. Обидва Пинті не рекомендували ставити в колодязь бетонні кільця, адже тоді смак води буде не найліпшим. Найкраще обмурувати стіни тисяним (річковим) каменем. В такому разі, кажуть вони, вода буде кришталево чистою і холодною-холодною та ще й напрочуд смачною. П'єш таку і не можеш напитися. У дорадянський період, коли в селі не знали про холодильники, колодязь виконував і його функції: їжу, що швидко псувалась, улітку господині опускали на мотузці в колодязь (не занурюючи в воду) і там вона зберігалась певний час свіжою. Юрій Миколайович та Юрій Юрійович за своє життя в сумі вимурували понад п'ятсот колодязів. Зараз майже біля кожної хати буштинців є колодязь, викопаний одним із Пинтів. Якщо в комплекс колодязів до 40-их років входив журавель, то зараз їх ніде немає. Замість журавля на бетонних зрубинах ставлять колодязний коловорот. Кожний колодязь обшитий декоративною дранкою і покритий бляхою. Ідучи селом, Юрій Миколайович та Юрій Юрійович Паші заглядаючи в той чи інший двір, згадували свою роботу й радісно було обом, що скрізь полишили добрий слід. На щастя, не вироджується династія Пинтів-колодяжників, бо й молодший син Юрія Миколайовича Юрій перейняв від свого батька це ремесло. БОНДАРСТВО Вивчення різних промислів у нашому селищі і бондарського зокрема, дозволяє нам глибше познайомитися з виробничими традиціями і побутом майстрів-умільців. Бондарські вироби буштинських умільців завжди відзначалися цікавими особливостями форм, застосуванням їх у побуті, а ще характерними назвами. Микола Іванович Паш (Микула Пинтюкув) Я хотів би трохи зупинитись на розмаїтості бондарського посуду, яким користувалися наші предки, коротко охарактеризувати специфіку його виготовлення. В цьому мені надав велику допомогу буштинський бондар Микола Іванович Паш. Використано мною також колекцію експонатів бондарських виробів-експонатів музею лісоруба, що діяв при Буштинському зоокутку, «Регіонального музею етнографії» та музеїв Буштинських навчальних закладів. Під бондарським посудом мається на увазі 131

дерев’яний посуд, який складається з певної кількості окремих елементів – дуг (клепок) і який призначений для зберігання та перенесення рідких і сипучих речовин. Кожна така ємкість мала своє призначення. Був: 1) Посуд для збереження і транспортування води: відра, гелети, бочки на ропу (роплянки), на капусту, бербениці; 2) Бочки для збереження сільськогосподарських продуктів: борошна, зерна; 3) Посуд, призначений для різних потреб у щоденному побуті : дійниця, роплянка, маслобійка, відро, цебер ; 4) Посуд для вимірювання місткості: купа, віко. Універсальними у кожному селянському господарстві були “цебри”. Вони мали циліндричну і конічну форми з двома виступаючими клепками, що закінчувалися у верхній частині ручками. У них готували для худоби корм, пійло, прали білизну. Широке застосування мала “зварячка”, в якій золили домашній одяг. Зварячка мала вигляд зрізаного конуса. Трималась вона на трьох продовжених клепках, що служили ніжками. Розглядаючи бондарські вироби, якими постійно користувалися наші предки до кінця 30-их років ХХ ст., бачимо багатий асортимент посуду різних форм і розмірів. Багатство назв дає підстави стверджувати що в Буштині колись мав місце інтенсивний розвиток цього промислу. Чіткість форм, простота і доцільність, компактність, відшліфоване протягом сторіч досконале поєднання народної естетики і зручності переконливо свідчить, що буштинське бондарство за своїми якостями і красою не поступалося аналогічним виробам сусідніх сіл. Кращий його досвід передавався умільцями з покоління в покоління. Окремі з видів бондарського посуду використовуються у нас і зараз. До сьогодні не забулися в Буштині прізвища відомих бондарів 2040-х років ХХ ст. Це Паш Іван (Іван Пинтюкув), Дмитро Пацкан (Митро Куцинков) та Юра Лукач (Куструбан) славилися своїми бондарськими виробами на всю округу. І, на щастя, передали секрети ремесла своїм дітям. Так, син Паша Івана – Микола, перейнявши досвід від свого батька, по сьогодні займається бондарською справою. ТКАЦТВО Ткацтво – найдавніший вид народного ремесла, що процвітав у нашому Буштині. Його принесли з собою перші поселенці понад 630 років тому. Це невід’ємна частина культури наших предків. В ньому отримали втілення традиції багатовікового досвіду виготовлення в домашніх умовах 132

тканини і одягу. На кожному етапі суспільного розвитку нашого села художній рівень народного ткацтва значною мірою визначався конкретними історичними умовами життя буштинців, їхніми культурними та побутовими умовами. Технологічні прийоми ткацтва удосконалювалися століттями, частково зберігаючи до наших днів відгомін різних історичних епох. На території нашого краю, а отже і в Буштині, в силу своєрідних історичних умов майже до середини ХХ ст. панувало натуральне господарство, що давало можливість населенню забезпечувати себе одягом, тканинами, предметами домашнього побуту. Тому в нас досить довго зберігалися давні способи обробки волокна, виготовлення тканини та застосування її у побуті. Найдавнішим свідченням існування ткацтва в нашому селищі є дані археологічних розкопок на околиці старого поселення Буща в урочищі Долина та друковані джерела закарпатських істориків і етнографів, у яких містяться перші відомості про окремі елементи народного ткацтва. Внаслідок перебування Буштина в складі різних держав, зокрема, Австро-Угорщини, Угорщини, які жорстоко пригнічували населення як духовно, так і матеріально, життєвий уклад наших предків зберіг багато архаїчних рис. На першому етапі свого становлення, як і в наступні періоди, ткацтво було суто домашнім виробництвом, яке забезпечувало потреби сім’ї. З часом у селі, з числа місцевих жителів, виокремилися члени общини, а подекуди і цілі сім'ї, для яких ткацтво стало родинною справою. До них належали Петришинцяні, Долинськані, Остапихи, три дочки Михайла Коршинського (Мигаля Щефановичового): Маріка, Юлина і Анця; дружина Петра Коршинського - Анця, сестри Гінцячки – Юлина, Маріка, Ірина; Спаська Юлина ( Юлина Костяня). Вони були неперевершеними ткалями, до них приходили, щоб виткати рукави на сорочку дівчатам, рушник молодиці «до колача», рушники на грядку, якими прикрашали інтер’єр хати. Легенди та перекази старожилів свідчать, що на перших порах мешканки села Буща, крім ткання конопляного полотна, займалися і сукнарством. Про це свідчать і архівні документи ХV ст., які вказують, що в селі був млин і сукновальня - “ступа” на нім. На цих ступах ущільнювалось сукно, з якого виготовлялись чоловічі штани –“холошні” і чоловічі та жіночі жакети – “реклики”. У домашньому ткацтві, особливо починаючи з другої половини ХІХ ст., в селі, поряд з місцевою сировиною, почали використовувати імпортовану фабричну бавовняну (памут) та натуральний шовк. А в кінці ХІХ на початку ХХ ст. в селі починається ткання простих килимових виробів – покровців (доріжок). В цих виробах в основу затикались різнокольорові стрічки (рянди) зі старого фабричного жіночого одягу.

133

Покровці наші ткалі виготовляють до сьогоднішнього дня. Ними застеляють підлогу в кімнатах. Був час, коли буштинські господині не уявляли себе без кросен. Ще в 40-50 роки ХХ ст. наші мами і бабусі ткали розмаїті полотна, покрівці, верети... Це була важка робота. Довгі зимові вечори жінки коротали за прядивом і кроснами. Змагалися, аби до весни напрясти, виткати і вибілити полотно. Тепер кросна – велика рідкість, їх не так просто знайти в селі. Та й навіщо ткати? Є все, аби гроші. Проте окремі літні буштинські господині не забули давнє ремесло. Приміром, Анна Микита-Гаврилко та Ірина Гінцяк, впоравшись із роботою в полі, тчуть доріжки як для себе, так і для інших. Поки живуть такі майстрині-золоті руки, це народне ремесло ще довго буде побутувати серед буштинців. Так, давно то було, коли ткацький верстат був майже в кожній буштинський родині, коли в Буштині вважалося, що кожна дівчина повинна знати всю ткацьку роботу. Ткацька сировина Основною сировиною для ткацтва в нашому Буштині були волокна луб'яних культур – конопель, рідше льону та овечої вовни. Обробці рослинної ткацької сировини передує велика підготовча робота, так як отримання конопляних волокон пов'язано з доволі трудомісткими тривалими агротехнічними процесами, які залежали від: підготовки ґрунту, посіву, обробітку та збирання конопель. Обробка їх стебел становить складний процес поетапної підготовки волокон до прядіння. Кожен вид прядильних волокон передбачає різний характер їх обробки. Щоб ближче познайомитись із цим народним ремеслом, шановний читачу, давай здійснимо уявну мандрівку в давноминулі дні до однієї з господинь Буштина. Розпочнемо цю екскурсію з її городу. На городі ми побачимо невеличку ділянку з високими зеленими стеблами коноплі. Конопля росте доволі густо, має досить товсті стебла, висотою понад метр. Вона любить удобрений грунт, тому її сіють переважно в городах. Стебла коноплі бувають двох видів: одні - насінні, в яких визріває насіння, другі - квіткові, на яких насіння немає, лишень тичинкові квітки. Квіткові – білі коноплі – вибирають швидше, а насінні – зелені, пізніше, коли дозріє насіння. Обробка ткацької сировини Відмочування конопель Стебла конопель зв'язують в окремі снопигорсті і на сонці з сухих конопель вибивають насіння і відвозять у мочило, потічок, болото, так щоб повністю були занурені у воду. А для того, щоб ці снопи-горсті не спливали на поверхню і щоб не віднесла їх вода, коноплі прикладають великим камінням і залишають, щоб мокли три тижні - 21 134

день. Для мочіння вибирають не дуже глибокі місця в річках і до того ж добре освітлені сонцем. Мочать коноплі для того, щоб розмочити клейкові речовини, що містяться у стеблі, і тим самим відокремлюють волокна від стебла. Сушіння коноплів Коли коноплі вимокли, і їх волокна легко відокремлюються від стебла, тоді їх витягають із води і знову сушать. Майже біля кожної хати в сонячну осінню днину можна було побачити, як біліються під плотами коноплі. Тертя конопель на терлиці Коли коноплі висохли, тоді їх серцевина легко кришиться і розсипається, а тонкі волокна, що утворюють луб, легко відокремлюються одне від одного. Висушені коноплі починають терти на простому верстатітерлиці, щоб розбивши крихке стебло відокремити волокна. Розчісування клоччя Одержані і ще не очищені волокна чешуть (дирьгають) на металевій щітці диргалці. Із недостатньо очищених волокон (клоча) виготовляють грубе, товсте волокно, мотузки та мішки, а з тонкого і м'якого прядива - повісма, виготовляють тонкі волокна. Обробка ткацької сировини завжди займала одне з важливих місць серед домашніх занять кожної буштинської сім'ї. Методи обробки передавались з покоління в покоління. Наші господині знали, що від якості сировини, належної її обробки значною мірою залежать художні особливості майбутніх виробів. Прядіння - заключний етап підготовки волокна до ткацтва. Він складається з двох операцій: формування кужеля з волокон і саме прядіння. З розчесаних волокон коноплі скручують конусоподібні кужелі, навивають їх на дерев'яну прялку -"кужілку". З кужеля за допомогою веретена прядуть нитки. В кінці ХІХ ст. в Буштині заможніші селяни почали застосовувати механічні прялки, які приводились в рух ногою. Прядіння - відповідальний технологічний процес, оскільки саме щільність скручування ниток, рівномірність їх товщини зумовлюють структуру майбутньої тканини. Змотування ниток з веретена на мотовило

135

Наступною стадією підготовки ниток до ткацтва є перемотування: нитки майбутньої основи змотуються з веретена на мотовило в мутки. Потім мутки виварюють в золяній воді – золять, а далі перуть і висушують. Перемотування ниток в клубки. Просушені мутки перемотують за допомогою замотячок в клубки, частину з яких перемотують на цівки для потикання (за допомогою потака), інші використовують для снування основи. Снування Найбільш давній спосіб снування ниток, яким колись користувались буштинці - по стіні хати, що використовувався до початку ХХ ст. В ХХ ст. стали вживати в нас рамочні снівниці. Насновану пряжу (основу) намотують (навивають) на вал (воротило) ткацького верстата (кросен). Колись славилась у селі снуваля Маріка Івана Полагіїного (Грицюк Маріка) із своєю дочкою Марікою Бувало, мамка візьме мішок із клубками прядива, воротило та кілька десятків ціпків і йде до снувалі Маріки Івана Полагійоного. Мене мамка теж брала з собою. Заходимо до хати, а серед хати стоїть рамочна снувниця висотою майже до самої стелі. Мамка викладає із мішка клубки у великий ящик з перегородками для кожного клубка окремо. І почалося снування. Жінки обертали снувницю і на неї намотувались з клубків нитки. Потім із снувниці знову перемотували пряжу (основу) на воротило, прокладаючи через певну відстань на пряжу ціпки, щоб не зсувалась з нього пряжа. Ось і закінчено снування. Принісши воротило з пряжею додому мамка ставила його на кросна. Далі з моїми сестрами стали набирати пряжу, спочатку в ничильниці, а потім у бердо. І аж потім розпочиналось ткання. І ось ми, хлопці, мали на довго роботу в хаті. То треба було цівки сукати на потакові (намотувати на бузинові трубочки нитки); удтирати пряжу уттеркою, щоб легко ходило бердо по пряжі; заготовляти ціпки із бузини та тернові прутики для флудика на якому обертались цівки з нитками у човнику тощо. І так щодня, поки не закінчила мамка ткати. Бувало, що аж до самого Святого вечора стояли кросна в нашій хаті. На цьому підготовчий процес пряжі закінчувався. Техніка ткацтва Буштинських ткаль. Використовувалась в народному ткацтві і фабрична бавовняна пряжа (памут), значно тонша і м'якша від пряжі, виготовленої в домашніх умовах. З неї ткали святкові полотна, або поєднували з конопляною пряжею. Щоб нитки не зсувались з ткацького вала (воротила), то перекладали їх тонкими дерев'яними пластинами (щіпками). В нашому селі споконвіку використовували горизонтальні кросна з бердами від 80 до 120см. Із загальновідомої техніки ткацтва, що існувала у Буштині, було поширене просте, перебірне і чиновате. Тканини з найпростішим полотняним 136

переплетенням виготовляли на кроснах у дві ничильниці з двома підніжками (понужами). Чиноваті тканини з дрібними візерунками у вигляді скісних зигзагоподібних ліній тчуть в чотири ничильниці з чотирма підніжками. Ударом берда, після прокидування човника з ниткою між пряжею, нитки збивались у полотно. Конопляну пряжу під час ткання треба було час від часу змащувати утеркою – звареною з кукурудзяної муки рідкою масою, щоб краще рухалось по основі бердо. В залежності від технології ткання полотно поділяли на три види: для одягу, інтер'єру і господарських потреб. Завершальна обробка полягала в наданні їм відповідних властивостей. Сувої сирового полотна золили лугом, вибілювали на сонці протягом багатьох днів і розгладжували. Прасування проводилось у такий спосіб: полотно складали вдвоє, накручували на циліндричну палку (качулку) і гладили за допомогою спеціальної лошки з зубцями мангаловом. ТКАЦЬКІ ВИРОБИ Готове виткане полотно відрізали для різних потреб: рушників (отеранників), жіночого і чоловічого одягу, подушок (парен), господарських сумок (бесаг і тайстер), скатертей і покривал (велахів) та інших побутових потреб. Зупинимось на кожному з цих виробів. Сумки - здавна суттєвий компонент щоденного і святкового комплектів одягу. Серед групи тканин для сумок можна виділити "бесагові" - з них виготовлялися різноманітні за формою і величиною перекидні сумки господарського призначення, великі (чередарські) і малі (дитячі) тайстри та чоловічі "тайстрини". Мешканці нашого села широко користувалися бесагами для перенесення на плечах різних вантажів. Практичність їх форм зумовлена специфікою життя і побуту селян. Як бесаги, так і великі тайстри використовувались для перенесення їжі та інших речей на велику відстань від дому: на роботу або в поле. Малі дитячі тайстрини використовувались як шкільні сумки для зошитів і книжок та іншого шкільного приладдя. Чоловічі тайстрини були теж невеликі і однотонного білого кольору, а інколи з вишитими узорами і закривались перекидною частинкою полотна. В цих тайстринах старші чоловіки носили піпу (люльку), кресало (запалювальний пристрій), ножик та цілий ряд інших предметів, необхідних в роботі. Не менш поширеними у нас на селі були домоткані сумки для щоденного користування тайстри. Як бесаги, так і тайстри в Буштині виготовляли з однотонного білого конопляного полотна, і вони поряд із своїми функціями були доповненням до одягу селян. В інтер'єрі житла тканим виробам належала провідна роль, бо вони створювали своєрідну обстановку і були свого роду етнічними символами. Скатерті серед предметів домашнього побуту належало особливе місце. Вони мають як гігієнічне, так і декоративне значення в облаштуванні житла. З найдавніших часів скатертями застеляли столи. 137

В будні для цього служили переважно гладкоткані шматки полотна або з незначним оздобленням у вигляді кількох кольорових смужок. У святкові дні стіл застеляли скатертями, оздобленими багатим узором. Рушники – поряд з іншими в групі полотняних тканин вони заслуговують на особливу увагу, адже їм належить значна побутова і ритуальна функція в щоденному і святковому житті. Відповідно до практичного призначення домоткані рушники поділяли на господарські (отеранники), обрядові та декоративні (грядкові). Хліб, що лежав на столі, накривали або загортали в спеціально призначену для цього тканину - рушник -"пулку". Покривала ("верети", "велахи") –– були невід'ємною частиною інтер'єру житла селян, якими накривали постелі в будні і у святкові дні. НАРОДНИЙ ОДЯГ Жіночий одяг Головним елементом жіночого одягу Тереблянської долини, зокрема Буштина, була сорочка. Основа полотна сорочки - конопляна, виткана бавовняними (памутовими) нитками. Виткати можна було і конопляними нитками самими.

Сорочка була довга, широка, з довгими широкими рукавами, зшита з чотирьох полотнищ (піл). Із двох полотнищ кроїли чотири "скоси". Таким чином, сорочка складалась із однакових передньої і задньої поли та із двох викроєних збоку скосів. Виткане полотно звивали у сувій (звуй) і поливали гарячою водою (окропом), потім сушили на сонці і приступали до крою. Поли і рукави зшивались узорчатим швом. Рукави 138

прикрашали різнокольоровими швами, які мали і декоративне, і практичне значення. В нижню частину рукава вшивали прямокутний шматок полотна (розточку).

Рукави вишивали різнокольоровими нитками майже по всій довжині, а також на плечах (дулу рукавом і поза плечі). Орнамент вишивки – низь (поза йглу). На окремому шматку тканини вишивали комірець (ошийник) і манжети (зап'ясники), прикрашені орнаментом з геометричних фігур, вишитих хрестиком. Перед тим, як пришити манжети, внизу рукави збирали у складки (фидриші). Спереду, у верхній частині сорочки, вшивали шматочок полотна (пазуху). Розріз (роспурка) знаходився на сорочці ззаду. Зшиту сорочку мили у теплій воді, сушили і прасували за допомогою рубля (мангалова) і качулки. Перед тим, як зібрати сорочку у складки, окроплювали водою. У дівчат та молодих жінок сорочка збиралася у дрібні складки (рами) шириною по 2-3 см по всій довжині. Сорочки старших жінок та бабусь збирались у поперечні складки (рами) шириною 8-10 см. Поверх сорочки одягали фартух (плат) із покупного полотна. Дівчата та молоді жінки носили фартухи яскравого кольору, обшиті різнокольоровими стрічками, літні жінки та бабусі - більш темні із простим орнаментом. Волосся жінки заплітали в косу (чулку), вплітаючи в неї стрічку (пантлик) і обмотували на голові у вигляді віночка. На цей віночок волосся одягали очіпок (чепець, чепак). Як правило, жінки ходили в чепцях поверх якого одягали (завивали) хустку, червоного, білого, чорного й іншого кольорів. Дівчата ходили у вінках, які виготовляли з дроту, потім обвивали його полотном і прикрашали різнокольоровим бісером, дзеркальцями, а на нижній край вінка вішали один або два ряди срібних монет - гусушів. Такі вінки носили молодиці, а молоді дівчата зодягали на неділю віночки з косичок (квітів). Шию та груди прикрашали намистом (пацьорками) фіолетового, червоного та інших кольорів, яке часто складалося з багатьох рядів. На шию прив'язували кантор - прямокутну узорчасту смужку, виткану з окремих кольорових скелець - пацюрок (бісеру). На сорочку одягали камазельку (лайбик), зшиту з купленого полотна і оздоблену різнокольоровими аплікаціями. Жінки, особливо заможні, носили 139

кожушок (бунду) – коротку безрукавку з хутром всередині, оздоблену вишивкою червоного, зеленого, синього кольорів, шкіряними аплікаціями, м ідними бляшками та китицями. Традиційним елементом одягу у жінок (як і в чоловіків) була гуня (петек), яку одягали в холод, в дощі, восени, зимою, навесні, під час релігійних свят, весілля і так далі. Гуня була довга із довгими рукавами, а петек короткий. У нашому селі побутувала біла гуня, хоч дехто із старших людей носив і білу, і чорну. Гуню обшивали (обмітували) навколо шиї та поли білою шерстяною ниткою, щоб не виточувалось. Зовнішній бік гуні покритий довгим ворсом. Цей ворс час від часу розчісували гребенем. Біля шиї гуню зв'язували двома вовняними шнурками (щунками). Гуня сягала до колін, або трохи вище, її ткали з овечої вовни на кроснах, у три ничільниці, і вона була поперечного покрою. У 80-90-х роках XIX століття у селі з′явився піджакоподібний плечовий одяг - вуйош (реклик), тобто суконна куртка поперечного покрою. Сукно на реклик ткали з овечої вовни у чотири ничельниці, потім готове сукно носили в ступи, де його вибивали (вивалюли), щоб було густішим, і аж тоді шили у кравця (сабова). Реклик цілий рік носили як жінки, так і чоловіки. Його шили з білої шерсті. Із взуття носили постоли, які виготовляли (морщили) із волової, кінської, коров'ячої, а інколи й зі шкіри свині. Перш ніж одягнути постоли, ноги обвивали прямокутним шматком конопляного або сукняного полотна (онучею). Онучі обвивали вовняними (білими або чорними) шнурками (волоками або шкіряними надтоками). Крім постолів, носили і чорні чоботи, в яких ходили в більшості до церкви. Дівочі чоботи - "ранцошні" із твердими сарами (халявами), м'якою шийкою виготовляли із чорної купованої телячої шкіри у шустура (чоботаря). Жінки носили, особливо до постолів, замість онуч, саморобні шерстяні шкарпетки (капчури) білого, інколи сірого кольору. А біля хати носили ще один вид взуття - плетені із вовни "папучі", які знизу підшивали вичиненою шкірою із кози або барана.

140

Чоловічий одяг Чоловічу сорочку шили з того ж полотна, що і жіночу, викроєну із двох пілок, з цілоскроєними рукавами. На плечах, із внутрішнього боку, були вшиті прямокутні латки, комір – стоячий. Одні сорочки навколо коміра та у зап'ясті призбирувались. Інші були зібрані у складку у місці з'єднання рукава із станом сорочки та навколо коміра. На одних сорочках рукави були вільні (широкі), на інших закінчувались манжетами (зап'ясниками). Внизу на рукавах, поверх манжет, хлопці носили полотняні, оздоблені вишивкою "раквиці". Раквиці в'язали з різнокольорових ниток дівчата для хлопців. Сорочку старі чоловіки зав'язували спеціальними шнурками - щумками, а хлопці застібали різнокольоровими ґудзиками (гомбами). Влітку разом з сорочкою одягали білі, зроблені з домашнього полотна штани - гаті, які внизу оздоблювали "ройтами". Гаті були викроєні (кожна) із двох поперечних шматків полотна. Обвід штанини досягав 100-130см. Зав′язували гаті на поясі сплетеним із шести клочаних ниток гашником, втягнутим у розпурку. Поверх гатей ґазди одягали фартух (плат) із домотканого, або темного купованого полотна. В холодний період літа чи восени, поверх гатей одягали "шеревари", з домотканого клочаного полотна, а взимку суконні білі штани (холошні). Кожна штанина шилася з двох пілок. Стягувались "холошні" на поясі шкіряним, в одну застіжку (пряжку) ременем. У святкові дні підперізувались широким ременем (чересом) на чотири пряжки, оздобленим різнокольоровою аплікацією та мідними бляшками. Поверх сорочки чоловіки одягали безрукавку (лайбик), пошитий із чорного купованого полотна, викроєного із трьох пілок. Лайбик застібали на ґудзики (гомби). Чоловіки, як і жінки, носили в холодний період року піджакоподібний плечовий одяг реклик (вуйош) – суконну куртку поперечного покрою, яку виготовляли з овечої шерсті. Реклик шили як з білої, так і з сірої, чи навіть з чорної шерсті.

141

Традиційною в чоловіків та в жінок була "гуня" (петек), яку одягали взимку. Гуня зав′язувалась на шиї спеціальними шерстяними шнурами (щунками).

Хлопці (легіні) і молоді чоловіки у святкові дні носили шкіряні чорні чоботи (чіжми). Горді сільські легіні прикріплювали до чобіт шпори (шаркантьови), щоб за ними дзвеніло. Влітку на голову одягали капелюх (шапку, крисаню) чорного кольору і солом'янки. В холодну пору – "ковпаки", виготовлені із шкіри чорного ягняти.

142

Солом'яні шапки носили на щодень в літку, а чорні шапки – на неділю. Легіні прикрашали шапки розмарінком, а на розмарінок нав'язували китички із кольорових шерстяних ниток.

ХУДОЖНІЙ САЛОН і РЕГІОНАЛЬНИЙ МУЗЕЙ ЕТНОГРАФІЇ Народні ремесла були частиною життя буштинців. Основні – це ткацтво, вишивка та різьбарство. Сьогодні ці ремесла майже зникли в нашому краї. З метою їх збереження і відродження в березні 1991 року Володимир і Наталія Топеха створили мале підприємство "Тозак". Знайшли майстрів як в Буштині, так і в сусідніх селах, прийняли їх на роботу і вже через три місяці з'явилася перша продукція – вишиті скатерті, сорочки, рушники, різьблені вироби. І перше визнання правильності вибраного напрямку роботи було 22-26 серпня 1991 року в м.Харкові на міжнародній виставці "Слободська ярмарка", де підприємство отримало Диплом за третє місце серед більш як 100 аналогічних організацій і майстрів з усього Радянського Союзу. В березні 1992 року селищна рада надала підприємству в оренду занедбане аварійне приміщення бувшого господарського магазину в центрі селища Буштина. За свій кошт і власними силами Володимир і Наталія його відремонтували і вже у вересні відкрили магазин "Художній салон". Освятив його і благословив хазяїв священик Буштинської Православної Петро-Павлівської церкви о.Володимир. Тепер цей магазин є окрасою селища і його своєрідною візитною карткою. Наталія (1955 р.н.) – корінна мешканка Буштина з великої родини Копинців (батько – Василь Копинець), Володимир (1948 р.н.) – корінний киянин з мистецької родини (мати – співачка, батько капітан підводного човна (загинув у 1956 році); сестра – художниця, вітчим – заслужений художник України. У Наталії і Володимира четверо дітей – три сина і донька. Наталія чудово 143

вишиває, плете з вовни, Володимир – професійний програміст, за другим фахом – вчитель, старший син Михайло – математик, закінчив магістратуру Київського політехнічного університету, донька Наталія – магістр економіки, син Микола – дипломований будівельник, син Сергій – професійний різьбар.

Свою справу вони почали з того, що склали програму діяльності на багато років наперед. В цю програму входило створення у Буштині спеціалізованого магазину по продажу мистецьких творів і виробів народних умільців, пошук кращих творів народних майстрів, створення музею народної творчості, будівництво центру мистецтв тощо. Програму затвердили на районному рівні і відразу ж почали втілювати в життя. В "Художньому салоні" з перших днів його існування виставлялися і продавалися як вироби буштинських майстрів, так і майстрів Закарпаття, а надалі – і майстрів різних областей України. У 1992-2002 роках в "Художньому салоні" були проведені персональні виставки художників [В.Текзи], М.Комара, [С.Томишинця], В.Коларика, В.Глаголи, С.Танчинця, [В.Коста], [В.Ливринця], Ю.Вийгеша, В.Григори, Р.Рущака. Свою майстерність демонстрували вишивальниці Є.Дильова, М.Кучінко, І.Сидор, М.Паш, Л.Розумяк, І.Орденова, О.Введенська. В постійній експозиції були різьбарські роботи С.Дороженко, Р.Рущака, В.Андришина. Радували вироби з гіпсу М.Козака, Д.Станко, О.Думинець. В 1997 – 1998 роках було проведено навчання молоді виготовленню штучних квітів, створенню букетів з сухих трав і квітів – фітодизайну, для чого були запрошені провідні майстри київських фірм "Адоніс" і "Роксолана". Вони за два місяця за кошти підприємства навчили цьому мистецтву більш як 30 дівчат і жінок, З моменту відкриття магазин “Художній салон” став своєрідним культурним центром у Тячівському районі, де можна було придбати різноманітні вироби народних майстрів Закарпаття і різних областей України, картини як відомих так і молодих художників, пензлики і тканину для вишивок, отримати консультацію, пораду, взірці для вишивання, різьби тощо. І хоча не все, що було заплановане при створенні підприємства, було втілене в життя, надбанням багаторічної діяльності є те, що за прикладом 144

подружжя Топеха у районі почав діяти Музей народної творчості "Сріберна Земля" у с.Грушево (засновник і власник – художник [В.Текза]), магазин аналогічного профілю у с.Бедевля, багато досі незнаних майстрів і художників стали відомі народу. Але основним було те, що діяльність МП “Тозак” сприяла зайнятості населення. Кількість постійно працюючих майстрів у МП в окремі роки сягала 100-120 чоловік – вишивальниць, різьбарів, лозоплетільників, з яких більшість були жінки. Всі вони отримували заробітну плату, допомогу на дітей, премії і доплати. Крім того, велике значення мав моральний стимул, адже прізвища майстрів знали вже не тільки у Буштині, а й по всій Україні і навіть за кордоном, і це сприяло заохоченню до творчості молоді. У 1996 році відбулося знайомство з о.Блажейовським, священиком, доктором теології і філософії, відомим вченим, знавцем і розробником Української релігійної вишивки, талановитим майстром, який багато років займається Українською релігійною вишивкою. Подивившись на його всесвітньо-відомі твори (а їх в колекції більш як 180 і вони виставляються у різних музеях світу), Наталія і Володимир вирішили зробити свою колекцію вишитих ікон. Майстрині з радістю прийнялись до роботи і вже в квітні 1997 року були вишиті понад 40 ікон на високому художньому рівні. Того ж

року під час святкування Воскресіння Христова, у магазині “Художній салон” було урочисто відкрито виставку вишитих ікон, яку відвідав і 145

освятив Епіскоп Хустський і Виноградівський Мефодій в присутності Буштинського священика о.Володимира і багатьох вірників. Відвідав виставку і Епіскоп Мукачівський Семедій зі священиком Буштниської Греко-католицької церкви о.Стефаном Січ і священиками Тячівського, Хустського і Рахівського районів. Фотографію Епіскопа Семедія і о.Стефана надрукували у проспекті "Священий дарунок", що був випущений Греко-католицькою єпархією з нагоди відвідування ними Ватикану. У 1997 році виставка вишитих ікон демонструвалась у Львові, Івано-Франківську, Коломиї, Чернівцях, Ужгороді. Тепер твори майстринь Буштина прикрашають Греко-католицьку церкву Буштина, Православний Храм у м.Ужгороді, а також церкви і домівки у багатьох містах України і за її межами. Самі кращі вишиті ікони є навіть в Києво-Печерській лаврі і Володимирському соборі м.Києва, Канаді Австралії, Чехії і Польщі. Щорічно у приміщенні "Художнього салону" проводилися новорічні колядки і щедрівки, дитячі свята, уроки з мистецтвознавства для учнів буштинських шкіл тощо.У 2001 році на основі зібраного матеріалу – стародавніх вишивок і одягу, було створено "Музей стародавнього одягу, ткацтва і вишивки", який тепер називається "Регіональний музей етнографії сіл пониззя ріки Тереблі". До речі, таку назву дав музею професор УжНУ, доктор історичних наук М.Тиводар. Колекція народного одягу, ткацтва і вишивки, що зібрана в "Регіональному музеї етнографії" в селищі Буштино, налічує понад 2500 експонатів кінця XIX - першої половини ХХ століття, зібраних з різних сіл Тереблянської долини. Вона цінна тим, що покрій, узори одягу, тканих виробів і вишивки в цій долині майже не змінювались на протязі століть, на відміну від інших регіонів краю, де сусідство Румунії, Угорщини, Словаччини, а також "гуцульщини" – суттєво вплинуло на стиль та характерні риси тканих і вишитих виробів. В самому Буштині присутні вироби різних стилів: тут є Углянські мотиви, і Тереблянські, і Дулівськи (Угля, Теребля, Дулово, Вонігово, Новбарово, Чумалево, Колодне, Кричово – села вздовж річки Теребля), тому що Буштино знаходиться в місці, де Теребля зливається з Тисою і тут споконвіку оселялись мешканці всіх Тереблянських сіл. Але кожне село має свій, неповторний характер узорів і всі вони представлені в Музеї. Колекція музею знайомить із традиційними народними промислами жіночим і чоловічим одягом (тільки жіночих сорочок в колекції більш як 150), скатертями, рушниками, ткацьким верстатом - кроснами, побутовими речами, що мають відношення до ткацтва і вишивки тощо. Вона є не просто зібранням стародавніх речей. Велика духовна 146

енергія закладена в кожному виробі, що залишили нам предки – чи то вишитий рушник, чи тканий одяг, чи старий ткацький верстат. Їх створили людські руки, в них вкладена частина душі майстра, вони зберігають в собі настрій і мрії тої людини, що їх зробила і використовувала багато років, треба тільки доторкнутися і прислухатися до них. У серпні 2006 року вироби Буштинських майстрів і експонати музею були представлені на загальнодержавній виставці народних майстрів "Барвиста Україна", що проводилась в "Національному виставковому комплексі "Експоцентр України", де за плідну п'тнадцятирічну діяльність на ниві відродження народних промислів МП "Тозак" і "Музей" були нагороджені шістьма дипломами. З допомогою наукових працівників: завідуючого відділом Закарпатського "Музею архітектури і побуту" Коцан В.В., аспіранта Закарпатського художнього інституту Пилип Р.І. і професора Ужгородського національного університету Тиводара М.П. в червні-липні 2007 році була проведена наукова класифікація колекції – опис кожного експонату, де вказано не тільки технічні і художні особливості речі, а й дата і місце виготовлення, дані про тих, у кого придбано, про їхню родину тощо. Найбільш повно в колекції музею представлені жіночі сорочки "довгані" – повсякденні і святкові (а їх в колекції більше як сто п'ятдесят). Серед них є унікальні експонати, які до тепер ще не описані в науковій літературі (наприклад жіноча сорочка, яка була пошита в 1875 році майстринею села Дулово, сорочка із Тереблі – 1890 року, сорочка з Бушита – 1895 року тощо). В музеї також представлений чоловічий одяг: сорочки і штани "гаті" з білого домотканого полотна; "холошні" – теплі штани із вовняного сукна; теплі піджаки – "вуйоші".

147

Особливо цікавими є весільні чоловічі костюми. Представлені в музеї і супутні до одягу речі – сумки з домотканого полотна "бесаги" і "тайстри", жіноче і чоловіче взуття – "постоли" і "чіжми", вінки, прикраси. Широко представлені в колекції музею ткані і вишиті рушники, скатерті, верети, якими користувалися як у повсякденному житті, так і прикрашали свої домівки наші предки. На ткацькому верстаті "кроснах" відвідувачам демонструють процес створення тканих виробів з оригінальних конопляних ниток. Також демонструються різне обладнання для ткацтва, прядіння тощо. Володимир і Наталія ведуть наполегливу етнографічно-пошукову роботу по вивченню походження тих чи інших виробів, а також походження назв сіл і селищ долини, вивчають їх історичне минуле. Взимку 2007 року вони провели ряд консультацій з видатними вченими України (проф.Тищенко К.М., академіком Скрипник Г.А., директором "Музею Гончара" П.І.Гончаром та іншими) з метою визначення напрямків подальшої діяльності музею. У вересні 2008 року "Регіональний музей етнографії" прийняв участь у "ІІ Всеукраїнському музейному фестивалі" у м.Дніпропетровську, де отримав Диплом лауреата фестивалю і потрапив у десятку кращих музеїв України У грудні 2008 року Володимир Топеха виступив з доповіддю про діяльність "Музею" в Академії наук України на Міжнародній науковій конференції "Українське народознавство на початку ХХІ століття", де отримав схвальні відгуки про роботу музею. На екскурсії в "Художній салон" і "Музей" приходять учні місцевих шкіл, дитячих садків, туристи з різних регіонів України і з-за кордону – і всі відзначають необхідність існування такого осередку культури. Добре, що подружжя Топеха – Наталія і Володимир – серед інших народних промислів в створеному ними "Художньому салоні" широко 148

популяризують роботи буштинських вишивальниць. Як на мене, ніщо не може зрівнятися з красою майстерно вишитих рушників, серветок, чоловічих і жіночих сорочок, портретів, ікон. Виконані вони своєрідно і неповторно. Ось у рамках під склом вишиті портрети українських поетів: Шевченка, Франка, Лесі Українки, низка ікон. Мета створення цього салону полягає в тому, аби зробити посильний внесок у справу вивчення і популяризації української народної художньої вишивки, допомогти тим, хто кохається в рукоділлі, сприяти збагаченню естетики людського побуту, духовності... З метою пропагування народного мистецтва нашого краю і ознайомлення широкого загалу зі спадщиною наших предків, Володимир з допомогою своїх київських друзів-однодумців Ю.Валушко і Ю.Мащенко створив сайт МП "ТОЗАК" і "Музею етнографії" в Інтернеті (www.tozak.org.ua), на сторінках якого розміщена інформація про Буштино, про його минуле і сучасне, про його майстрів, про "Регіональний музей етнографії" і його відвідувачів тощо. Тепер про Буштино і його майстрів знають не лише в Україні, а практично в усьому світі. ВИШИВАЛЬНИЦІ БУШТИНА Як ткацтво, так і вишивання є одним із найдавніших народних ремесел наших предків. Бо виткана тканина мала потребу у її художньому оздоблені. А це здійснювалось через вишивку. І хоч кожна дівчина у сім'ї повинна була вміти вишивати, проте серед них були особливі, найталановитіші майстрині. До них слід віднести Коршинську Карміну, дочок Івана Грицюка (Івана Полагіного) Анну і Юлину, доньок Михайла Комендаря – Маріку і Анну та ще ряд інших. Колись, кожна дівчина повинна була вишити собі рукави на сорочку, рушника на свадьбу, 149

скатерку на стіл, покривало-велах на ліжко тощо. Якщо ткацтво майже позабуто нашими господинями, то вишивання не втрачає своєї популярності. Дильова. Єлизавета Золтанівна На жаль, прадавнє рукомесло нині вже не настільки престижне, як колись,але завдяки майстриням, якими славиться наше Буштино, вдалося зберегти його прикладну вартість бодай в елементарному ужитковому застосуванні: серветками, скатертями, рушниками чи не кожна хата прикрашена. Бо таки ніщо не може замінити оту чародійну вишивку, яка народжує музику серця, виспівує пісню про долю, про щастя, незрадливе кохання. Це роботи, на яких грають-виграють барви, мовлять побажаннями на розкішних рушниках, “На щастя!” “ На долю!” Адже сьогодні практично майже кожна молода пара, побираючись, стає на рушник, який має подарувати їй щастя. Як і колись, за доброю традицією рушники лягають під ноги молодятам, і старосту перев'язують рушником, на рушникові приносять хліб-сіль... І покидаючи свій край, людина бере в дорогу рушник із вишитим своїм життям на ньому. У неї - Єлизавети, як вдома, так і в "Художньому салоні" є чимало рушників. І кожен із них інакший, помережений новими візерунками, вишитий в іншій техніці й іншими кольорами: то переважає в них гуцульський орнамент, то квітковий, то птахи порозсідались на них… І примусила її до цього доля. Згадала старе ремесло, яке перейняла від мами, І полилися з-під її вправних пальців струмки-візерунки, заговорили до людей красою і принадою. А ті потяглися до неї, хто зачарований оригінальним візерунком, хто, збираючись стати на весільний рушник... Так Єлизавета, кмітлива, весела і завжди привітно усміхнена, перетворилася на вишивальницю. А вишивання – це труд, фантазія, талант. Крім Єлизавети Дильової, в селищі є ще чимало інших вишивальниць, які своїм рукоділлям радують буштинців. Зокрема Паш Магдалина Петрівна, яка вже багато років займається цим ремеслом. Та примусила її до цього доля. Важко захворівши, вона стала інвалідом. Та не така вона, Магдалина, щоб схилятися перед долею–згадала старе ремесло, яке перейняла у мами і подруг. І стали виходити з її вправних рук чудо-вишивки. А між тим, вишивання – це не єдина сфера, де вона, Магдалина Петрівна, вміє, що називається, 150

“тримати марку”. Вона прекрасно справляється з випіканням різних видів тіста, зокрема тортів на замовлення до весіль та іменин. Та й на господарстві, разом з дочкою, порається щодня. Словом клопоту – хоч відбавляй. Та коли в цьому шаленому життевому ритмі випаде, як дарунок, вільна година, бере в руки шитво і, стібок за стібком, творить власний світ немеркнучих барв, де розкошує її душа.

ТОПЕХА (КОПИНЕЦЬ) НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА (1955 р.н.) - молодша донька з багатодітної сім’ї Копинця Василя Юрійовича - з ранніх літ була привчена до вишивання. Вишивала рушники, оздоблювала скатерті і велахи, ремонтувала одяг тощо. Після закінчення школи працювала у Луганській області, де жила разом з чоловіком. Але доля повернула так, що Наталія повернулась в рідне Буштино з двома дітьми – сином Сергієм і донькою Наталією і вже без чоловіка сама їх виховувала. Працювала на Буштинському ЗЕА, на Тячівському заводі «Зеніт», а в 1989 році, зустрівши чуйну і хорошу людину – Володимира Топеху, вдруге вийшла заміж. Разом з чоловіком виховувала чотирьох дітей (у Володимира були два сини – Михайло і Микола). Але вишивку не забувала ніколи і часто навіть ночами вишивала термінові замовлення, щоб підзаробити грошей. Все змінилося у 1991 році, коли вони разом з чоловіком відкрили «Художній салон» і зайнялися відродженням народних промислів в нашому краї. Наталія знаходила узори, розробляла макети майбутніх вишитих виробів, вивчала стиль і техніку вишивання як сучасну, так і стародавню. Свої наробітки відразу пропонувала для вишивання майстрам з навколішних сіл (а їх в той час було немало) і сама багато вишивала. У 1997 році після знайомства з о.Дмитром Блажейовським – відомим знавцем української релігійної вишивки, вона вирішила разом зі своїми майстринями вишити іконостас по взірцях о.Дмитра (а це більш як 40 ікон). Сама Наталія вишивала найбільш складні і трудомісткі роботи, консультувала майстринь з техніки вишивки. І коли іконостас був готовий, всі 45 ікон освятив Буштинський священик о.Володимир. Окрім ікон Наталія Василівна багато працює над відтворенням на сучасних вишивках стародавніх узорів, які вишивались нашими предками на рушниках, сорочках, скатертях; вивчає оберегові значення тих чи інших

151

узорів, причину їх застосування при оздобленні жіночих сорочок і рушників тощо. У приміщенні «Регіонального музею етнографії» вона проводить майстер-класи з вишивки з учнями Буштинських шкіл і всіма бажаючими. УДУД-РУЩАК ОЛЬГА ІВАНІВНА Довгий час Ользі Іванівні довелося жити місті Ярославлі (Росія), оскільки чоловік-священик був настоятелем в одному з храмів міста. Тут вона закінчила школу закрійниць і згодом тривалий час працювала на одній із швейних фірм міста. Потім їй, як досвідченому дизайнеру, доводилось виконувати замовлення на пошиття сучасного модного одягу для місцевої еліти, священнослужителів та оздоблювати храми різними полотняними прикрасами. Повернувшись майже через двадцять років на батьківщину, вона продовжує виконувати ту ж роботу вдома, тільки в менших обсягах. Особливо віддається вона благодійній справі, прикрашаючи місцеві православні храми власним рукоділлям. Зокрема одягнення на престол, ризи, підризники і підрясники для священиків, пече проскури для здійснення літургії. І до всієї цієї роботи вона ставиться з великою любов′ю й старанністю. Час від часу з великою приємністю розглядає мамині і свої вишиті серветки, скатертини, рушники. Бо частогусто допізна засиджувалася за вишивкою, хоч вільного часу було не так вже й багато. Вдома господарство, город. Фізична праця потребувала сил, забирала час. Але любов до вишивання брала своє. Та поряд з дизайнерською роботою і рукоділлям Ольга Іванівна, дякуючи своєму покійному чоловікові – митрофорному протоієрею Іоану Удуду, відмінно вивчила церковний статут і обрядовість й суворо їх дотримується. Ця сім’я завжди була прикладом для інших, в тому числі і в побуті. Крім того, Ольга Іванівна завжди була і залишається активним членом церковнохорового співу. Нехай за все це Всевишній нагородить її сторицею. ГАБОР ІВАННА ВАСИЛІВНА. Народилась у 1988 році в с.Калини. З 1990 року разом з батьками – Габор В.І. та Габор С.В. переїхала на постійне проживання у Буштино. У 2004 році закінчила Буштинську ЗОШ І-ІІ ступенів. Має донечку Вікторію. Надихнув її займатися викладенням з бісеру ікон її дідусь – протиєрей о.Василь Довбнич (нині покійний), 152

який прослужив священиком 38 років. З раннього дитинства він привив їй любов до Бога, навчив відчувати красоту мистецтва, благословив на благородну працю – викладення з бісеру ікон. Мистецтво компонування бісерних прикрас – “Силяння” – живе у Карпатах здавна. Це мистецтв стало органічним і традиційним надбанням народу, невід’ємною часткою поетики й колориту краю. Серед прекрасних гір, гомону водограїв і різнобарв’я квітучих полонин, різьблених ґанків, чепурних розписаних будинків, дерев’яного посуду, витинанок і вишиванок – пролягла бісерна веселка. Карпатські бісерні прикраси – це весь спектр кольорів. Час найширшого застосування бісері на Україні – це кінець ХVІІІ – перша половина ХІХ ст. Вишивали, в’язали, ткали, плели, оздоблювали найрізноманітніші предмети побуту – панно, подушки, гаманці, кисети, підв’язки, шнурки, нитки бісеру вплітали в пряжу. До Західної України бісерне мистецтво потрапило через Чехію, де й проросло на ґрунті поетичної вдачі народу. Багато ікон Іванна виклала з бісеру, серед них були і унікальні, такі, як велика "Тайна вечеря". Свої роботи Іванна майже всі подарувала родичам і знайомим, але багато її творів, що виставлялись у "Художньому салоні" селища Буштино, придбали знавці і цінителі з різних міст України і з-за кордону. З 2006 року Іванна почала викладати бісером Пасхальні яйця, які користуються не аби яким попитом. Її майстерність підтримується вірою в те, що її робота потрібна людям. "Я молю Бога, щоб Він допоміг мені зробити багато вишитих ікон, щоб люди милувалися ними і тягнулися до нашого Спасителя."- З такими словами Іванна щодня починає свою нелегку, але таку потрібну людям роботу. РІЗЬБЯРСТВО Художня обробка дерева в Буштині – найдавніший вид декоративного мистецтва. В селі з давніх-давен зводили з дерева будинки, виготовляли посуд, ложки. Різьбярством буштинці займалися споконвіку, проте воно було примітивним. Буштинські різьбярі-самоучки 153

використовували свої роботи здебільшого для оздоби дверей, одвірків і вікон на будинках, вуличних хвірток та воріт, знарядь праці тощо. Прикрашались різьбою присідичі до кужеля, прялки, кросна, терлиці для розбиття конопляного стебла, мангалови – сільські праски, пранники і ярма для упряжки волів щедро оздоблювались узорами простого геометричного орнаменту: квадратиками, трикутниками, хрестиками найрізноманітнішого упорядкування. Окремим, самостійним видом різьби наших предків було видовбування – виготовлення всілякого посуду: корит, мисок, ложок. Та найчастіше різьбярські роботи умільці виготовляли для оздоби церковного храму, як зовні, так і зсередини. Ось що читаємо в легенді про внутрішній вигляд дерев'яної ПетроПавлівської церкви на Горбі. « ...Міцні дубові двері, з широкою декоративною різьбою на одвірках вели у храм...». Ще інде читаємо: «...Вівтар був відокремлений від нави іконостасом, який позолотою рельєфної різьби, разом з іконами, створював урочистість,. святковість...» Якщо увійти до Петро-Павлівської православної церкви сьогодні, то одразу привертає увагу рельєфна різьба на іконостасі, царських дверях, на престолі, казательниці тощо. Основними різьбярськими інструментами тодішніх народних умільців були: саморобний різьбярський ніж та топірець. Із розповідей старожилів довідуємось, що в першій половині ХХ ст. відзначались своїми роботами такі буштинські майстри, як Е.Уйгелі, М.Попович, І.Костюк та Прокоп Пішта. Останнім часом з'явився цілий ряд молодих аматорів цього виду мистецтва, та серед них найбільш помітною фігурою є Дороженко Сергій Михайлович, 1977 року народження, онук відомого Буштинського столяра Копинця Василя Юровича. Після закінчення Буштинської середньої школи, починаючи з 1998 року, Сергій Дороженко розпочав працювати з деревом. Він одразу зрозумів, що це мистецтво не з простих і вимагає постійного самовдосконалення. Тож перечитав купу спеціальної літератури й невтомно шліфував свою майстерність. На сьогодні він виконує складні тематичні композиції, здебільшого в рельєфі, в плоскій контурній та орнаментальній різьбі. Його твори визначаються виразністю силуету, тонким відчуттям форми. Виявляючи свої природні мистецькі нахили, Сергій Дороженко вдало поєднує декоративну різьбу зі скульптурними та рельєфними сюжетними зображеннями. На його рахунку, як митця-різьбаря зараз нараховується понад 250 робіт.: «Знаки зодіаку», серія «Князі 154

Київської Русі», різьблені тарілки, квіти, корені «Лісові дива», рамки до картин та цілий ряд інших робіт. Починаючи з 1998 р., він постійно виставляє свої роботи в «Художньому салоні» с. Буштина Крім того, представляв їх на виставках «Андріївський узвіз» ( м. Київ), «Цюріх» ( Швейцарія). Ось виміри його реалій. ...Працювати з деревом я почав зовсім недавно, – розповідає

Сергій, – але за цей час можу вже дещо розповісти. Мене приваблює те, що дерево дозволяє втілити будь - яку з моїх фантазій. Все залежить від настрою, думок і того, що мене оточує. Світ мистецтва дуже різноманітний і дуже цікавий. В ньому я відпочиваю більше, ніж де інде. Це моя уява, мої мрії, мій погляд в майбутнє. Я не збираюся в такий спосіб заробляти гроші (поки що), просто роблю те, що повинен робити в цьому часі. А якщо людям подобаються мої роботи, то це ще більше надихає і в мене з'являється ще більше різнобарвних думок та ідей. Я вважаю, що будь-яка людина, котра щось творить в своєму житті, незалежно в якому напрямку і як, прикрашає цим дійсність.» Так завершив свою розповідь молодий митець.

155

ЧЕКАНКА ПО МЕТАЛУ Чеканка. Це мистецтво з’явилося в селищі зовсім недавно, хоч елементи його зустрічалися вже в давнину. Ковалі прикрашали свої вироби із заліза різними узорами з геометричними фігурами чи квітами. Пізніше, починаючи десь із тридцятих років ХХ ст. ювелір-умілець Андришин Іван за допомогою примітивної чеканки прикрашав власні вироби різними орнаментами. Та по-справжньому чеканкою по металу став займатися народний умілець із Буштина Петро Васильович Думинець. Думинець Петро Васильович – золотих справ майстер (1955) Петро Думинець, наш земляк із Буштина, – майстер по золоту та сріблу «номер один» на Закарпатті. Митець, про якого більше знають у Києві і навіть за кордоном, аніж вдома, на Закарпатті. Народився він 2 січня 1955 року в селищі Буштино, в родині сільських трударів. Родина Думинців походить із сусіднього села Вонігово, але після одруження батько змінив на місце проживання на Буштино. Тут Петро провів дитячі та юнацькі роки і в 1982 році успішно закінчує середню школу. Через рік поступає в Ужгородський Національний університет на медичний факультет, бо так вирішили батьки. Та юнак явно недолюблював медицину і після трьох курсів навчання покидає університет. – Пригадую, в дитинстві я постійно щось майстрував, – розповідає Петро Васильович. – Заховаюся десь у підвалі та й вирубую сокирою з поліна чи то орла, чи гуцула. Нянько мені все ножики маленькі дарував, я ними й тесав дерево. Мене все цікавило. Якось побачив у Рахові на базарі гарні жовті металеві колечка, вдома змайстрував такі ж із гільзи від патрона. Словом, вже змалку до всього брався. Через дорогу від нашої хати була кузня, працював там циган на прізвище Славіта. Так я у тій кузні практично й виріс. Пригадую, дуже любив мене той циган. Після школи працював деякий час, на Буштинському лісокомбінаті. У 1973 році вступив на медфак УжДУ. Проте медик із мене не вийшов. Покинувши університет, у 1979 році я подався “шабашити.” Там і познайомився з незвичайною людиною, художником-естетом, який дуже вплинув на здобуття мого теперішнього 156

фаху. Він працював у Київському Художньому Фонді. Тут ми обладнали першу у Києві кузню. Взагалі, у Києві я багато чому навчився. Після аварії на ЧАЕС, відчувши, що раптом погіршав зір, Петро Васильович покидає Київ і оселяється в Ужгороді, де проживає й зараз. Тут обладнав собі майстерню. Зі стольного града-Києва Думинець повернувся вже визнаним майстром. Він ніколи багато не говорить про себе. Краще це роблять за нього його твори. Жодного разу не стикався він і з проблемою більшості вітчизняних митців: організатори виставок самі віднаходили його, він їх не шукав. Милували око людей роботи золотаря в Києві, Москві, за кордоном. У чому загадка? Просто майстрів, які б працювали у традиційній техніці зерні, скані та філіграні й у народному стилі – по всій Україні на пальцях перелічити. У рідному краї золотаря й узагалі немає. Джерело творчості Петра Думинця – в глибокій українській давнині. У кожному виробі майстра пульсує невмирущий дух народу. Петро Думинець зробив, здавалося б, неможливе: оживив наше минуле в сучасності. Мабуть, це від того, що у пізнавальному блуканні людським морем зумів не загубити самого себе й винести з нього неповторний скарб – цілісне сприйняття довколишнього світу, свою життєву мудрість і гармонію існування. Вони і склали духовний стрижень, основу неповторних витворів, що їх народжують дійсно золоті руки майстра-золотаря Петра Думинця. Уміння вдихнути життя в холодний метал давалося, певна річ, не одразу. Початком усьому – чари простої сільської кузні, що заклично дзвеніла молотами й сипала іскрами неподалік від отчого дому. Талановитий від народження й зачарований змалку, не знайде, судячи з усього, спокою в творчості вже ніколи. Бо був уже етап, на якому, здавалося б, можна було зупинитися. Слава першого коваля стольного золотоверхого Києва давала для цього всі підстави. Було тоді все, до чого так прагне більшість митців, – дві майстерні в самій столиці, гарантований шматок хліба при Художньому фонді Спілки художників України й “золоті “ приробітки поверх того. Він же на все це, як і завжди, дивився зі своєї, для багатьох незбагненної, точки зору. Бо саме 157

тоді відкрив для себе нові обрії, не пізнати які не міг у силу своєї невгамовної натури. Залишився вірним собі в основному – любові до металу. Набута майстерність дозволила перейти від монументального ковальства до того, над чим почав працювати ще в Києві: ювелірної справи. І до цього чув себе художником, засобом вираження якого є метал. Відтепер же отримав змогу відчути це ще повніше. Срібло, з яким доводиться здебільшого працювати, дає для цього необмежені можливості. Йому, зокрема, завдячують своєю другою появою на світ чаруючі око барми і їхні «онароднені» варіанти – дукачі, традиційні, також нагрудні, прикраси з хрестиків – згарди, виконані в новому часі й на відповідному рівні. Зроблено немало. Хочеться зробити ще більше. Тому й не полишає єдиного в своєму роді закарпатського золотаря заповітна мрія – заснувати на теренах рідного краю мистецьку школу, в якій би можна було передати талановитим діточкам те, що здобув шляхом довгих пошуків, проб і помилок. ПИСАНКАРСТВО Важко назвати вид мистецтва, в якому б не проявили себе буштинські умільці. Адже займалися малярством, графікою, різьбою по дереву, ткацтвом, вишивкою, ювелірною справою. Все це робить життя людини радіснішим і приємнішим. Дуже популярним серед буштинців було і залишається писанкарство. Це найбільш масове мистецтво, яким з любов’ю займаються і діти, і молодь, і старші люди. Воно пов’язане з культом християнського свята – Великоднем, яке у нас завжди відзначалося дуже урочисто і побожно. Мистецтво писанкарства покликане до життя обрядом освячення яєць (пофарбованих і розписаних). Якщо колись, до середини 20-х років ХХ ст., в селі яйця-писанки фарбувались в однотонний колір, то згодом у писанкарстві все частіше і частіше використовується орнамент. У буштинських писанкарів геометричні мотиви зустрічаються в поєднанні з рослинними, а в кольорах поширені рожеві і голубі відтінки. Розвиток писанкарства відбувається за рахунок урізноманітнення мотивів. Слід сказати, що у творчості писанкарів Буштина наявна об’єднуюча тенденція; поєднання геометричних і рослинних форм; введення сцен християнського воскресіння, зображення церкви, свічки, тварин, птахів, тканини з надписом “Христос воскрес” тощо. Писанка в

158

нас стала не тільки носієм символів (дерева життя, очищення від гріхів, вічності життя), а й “оповідачем” самої суті свята Пасхи. Хоч писанкарством у передвеликодний тиждень займався майже кожен в сім’ї, проте у свій час особливо відзначалися своїм художнім почерком й оригінальністю дружина Юрія Ливринца (Юри Кабацкого), дочки Івана Грицюка (Івана Полагіного), Марія Дмитрівна РущакПаращинець, Анна Михайлівна Рущак-Комендар та цілий ряд інших. Хотілося б, щоб писанка і надалі прикрашала найбільше релігійне свято – Пасху вишуканим малюнком, орнаментом, щедрими барвами. МУЛЯРІ-ШТУКАТУРИ З часу заснування Буштина й аж до середини 40-х років ХХ ст. свої хати як зовні так і зсередини, буштинці вимащували простою червоною глиною, а потім підбілювали вапном з синькою.. Всю цю роботу у перед великодній час виконували самі господині. Коли, на початку ХУІІІ ст. у Гандалі з'явилися нові переселенці (угорці, німці, євреї), то для внутрішнього оформлення кімнат, як приватних, так і державних будинків, почали залучати спеціалістів-малярів. На той час стіни кімнат фарбували тільки в один колір, без нанесення трафарету. Він з'явився у середині 20-х років ХХ ст. Тільки з 60-х років дедалі популярнішою стає декоративна побілка.. Серед найбільш вправних малярів були: Гаврилко П.Д., Паш Михайло, Лукач Михайло, Рущак І. Д, Мочар І. І, Говзбергер Петро, Сеник та інші.. ТЕСЛІ-БУДІВЕЛЬНИКИ Так як основним будівельним матеріалом буштинців впродовж понад 600 років була деревина, зокрема дуб, то в селі завжди існувала потреба в теслях-будівельниках. На той час саме життя вимагало, щоб кожний чоловік мав елементарні навики з теслярської справи. Найбільш умілі трудилися не тільки на будівництві власних будинків, а й на спорудженні мостів, доріг, кашиць (дамб) для регулювання річок Тиси і Тереблі, зведенні лісопильних заводів, млинів та інших об'єктів державного призначення. До них належали Роман Іван, Лукач Юрій (Куструбан), Мочар Василь, Хомечко Петро, Паш Іван (Пинтя) та ряд інших. ШЕВКИНІ (ШВАЧКИ) Колись, як чоловічий, так і жіночий одяг буштинці майстрували собі самі, в домашніх умовах. Єдиними інструментами при цьому в них були кросна, голка і нитка. Всю цю роботу виконували жінки. Вони повинні була вміти не тільки виткати полотно, а й пошити з нього одяг для сім’ї. І так було аж до 20-их років минулого сторіччя. З 1919 і до 1939 року наш край входив до складу Чехословацької республіки. За 159

цей час докорінно зріс культурний і освітній рівень наших селян. Поступово почав змінюватися і зовнішній вигляд буштинця, його одяг. Поряд із домотканим полотном, почали входити в ужиток фабричні тканини. Такий дівочий одяг, як плат (фартух) та лайбик (камізелька), виготовлені з різнокольорової фабричної тканини і оздоблені різноманітними панкликами (стрічками), сама жінка в домашніх умовах пошити вручну була неспроможна. Це було під силу тільки спеціалісту, що мав навички роботи на швейній машинці. Так з'являється нова професія на селі – шевкиня (швачка). На перших порах прості сільські жінки за цю справу не бралися . Насамперед освоїли це ремесло жінки єврейського та угорського походження, для яких швейна справа згодом стала професією. До них належали добре знані в селі шевкині Й.Візер, Пікел, Фікслер, Петак Морішка, Оне, Штерцлі Ліліка, а також сельчанки Анна Коршинська (жінка Юри Коршинського), Гиндич Марія та цілий ряд інших. Сьогодні в кожній четвертій сім’ї є своя швейна машинка. А цілий ряд сільських дівчат після закінчення середньої школи набувають професію швачки у професійних училищах. Одні з них стають професіоналами своєї справи і працюють у швейних цехах, а інші шиють тільки для домашніх потреб. ШУСТРИ (ЧОБОТАРІ) До 40-х років ХХ ст. для переважної частини сільського населення Буштина основним видом щоденного взуття були постоли, які майже кожен чоловік умів сам зморщити і для себе, і для членів своєї сім’ї. Постоли кріпили до ніг довгими вузькими ремінцями-надтоками або мотузками з чорної овечої шерсті – волоками. Недільним взуттям, особливо в молоді, були чіжми (чоботи), їх виготовляли з чорної натуральної шкіри шустри в домашніх умовах. Чіжми робились міцними, й вони служили людині майже на все життя. До того кожен власник дуже беріг їх, бо вони були недешевою річчю. Якщо доводилось іти влітку кудись далеко в гості, то роззувались й ішли босоніж, а чоботи, зв’язавши їх разом, перекидали через плече. Як і шевкині, так і чоботарі на селі були з числа євреїв. Зокрема, добре зналися на чоботарській справі євреї Кароль та Берко Шапса. І лише в 60–ті роки з'явилися чоботарі серед місцевого населення. ФОТОГРАФИ Фотографування, як мистецтво, бере свій початок в селі десь із кінця ХІХ ст. На фотознімках, що збереглись і дійшли до нас, в основному зображено державні об'єкти: основний корпус лісової дирекції, казино – тодішній культурний центр для панівних верств населення Буштина, лісопильний завод, шосейний міст через річку 160

Тереблю, пошта, залізнична станція та цілий ряд торгових точок в центрі Буштина. Крім державних об’єктів, збереглись фотографії із зображенням групи працівників лісової дирекції. Ці фотографії є прекрасними свідками всього важливого і значимого, що відбувалось у попередні роки в Буштині. Дійшла до нас унікальна фотографія розміром 60х40 см. зроблена фотографом з Будапешта в середині 80-х років ХІХ століття. На ній угорською мовою написано: "Буштинський паровий завод та лісова дирекція". На першому плані цієї фотографії зображено весь лісопильний завод, на другому – головний корпус лісової дирекції, на третьому –дерев’яна Горблянська церква з дзвіницею, яка згоріла в 1830 році. Ця фотографія розкрила цілий ряд непорозумінь в історії Буштина. Дійшло до нас і немало фотознімків періоду 20-х років ХХ ст. із зображенням як окремих культурних та адміністративних об’єктів села, так і самих буштинців і їх сімей. Фотографія фіксує, зберігає для нащадків усі значущі події людського життя. Автором майже всіх згаданих фотознімків був корінний буштинець Томаш (Дюрдюк) Іван. Це був простий сільський хлопець. А осягнув він секрети фотосправи будучи матросом середземноморського флоту, від військового фотокореспондента. І хоч ця справа не була його головним заняттям, проте його фотографії відзначалися високою якістю. Завдяки їм, ми сьогодні маємо реальне уявлення про життя буштинців, їх одяг, побут, обрядовість, дозвілля. В той час, коли знімались ці об’єкти і люди, вони не відігравали тієї ролі, що зараз. А з плином літ фотознімки набули значення свідків свого часу, стали хвилюючими картинами епохи. Творчу фотографію взагалі можна вважати одним із показників загальної культури автора, тут проявляються його інтереси, смак, мистецька уява, пошуки, вміння бачити. Згодом з'явилися нові фотографи: Обербіхлер, Газі, Прокоп М.І., Катрін А.К. Зараз в селищі є чимало фотографів-аматорів, які зі знанням справи виконують замовлення сельчан. ЦИГАНИ ТА ЇХ РЕМЕСЛА Шановний читачу, чи бачив ти коли-небудь мандрівників-циган? Бувало, й не знаєш звідкіля вони взялися. За селом розіб'ють свої порвані шатра, швидко назбирають сухого гілля, розпалять великі вогнища і вже готові в них свої майстерні. Одразу починається напружена робота. Одні виливають різні дзвоники для худоби, інші кують підкови для коней та волів і цвяшки до них, ще інші латають мідні котли, відра, горщики тощо.

161

Потім старі, довговусі цигани відправляються в село, щоб продати готовий товар. Молоді спритно пораються за своїм улюбленим ремеслом. Жінки і дівчата теж не сидять без діла, а мандрують селом і гадають на картах, ворожать на щастя і долю, а якщо вдасться, то і вкрадуть що-небудь з хати чи двору. Тому й чулися скарги серед буштинців про пропажу різних речей. Найчастіше з двора зникали кури, качки, гуси, а з хати одяг, пряжа тощо. Ходили цигани по сусідніх селах, де викрадали коней, а потім перепродавали їх. Це був спосіб життя так званих "мандрівних" циган. Повернувшись у свої шатра, вони із задоволенням ласували придбаними “трофеями ”. Бувало, поселившись за селом, мешкали там по кілька тижнів, а то і місяців. Там же випасали своїх коней, правили вози (підводи), що зіпсувались в довгій дорозі. Вони, звичайно, кочували цілими родинами, по 5-10 підвод. Керував такою групою «шатралів» ватажок-староста, який і наводив між ними порядок. Такий спосіб життя вони вели десь до початку 40-х років, а потім поступово осіли хто-де, по селах. В нашому селищі теж знайшли собі пристановище кілька циганських сімей. Вони облюбували собі урочище Лужна. І до сьогодні там живуть нащадки неспокійних кочівників. Вони ведуть більш цивілізований спосіб життя, хоча більшість дітей так і не відвідують школу, а дорослі не мають роботи. Тож не дивно, що хвороби, голод і холод й понині є їхніми супутниками. Одиниці, правда, зуміли стати хорошими музикантами, ковалями, бляхарями. Колись, та ще й зараз дехто з циган розмовляє цікавою мовою. Довго соціологи не могли розгадати її походження, але згодом прийшли до висновку, що жвава говірка подібна до мови одного з племен Індії. Мова і колір шкіри свідчить, що цигани є нащадками індійців. На це вказують також їхня вдача, спосіб життя, повір'я і забобони. Ті, що перейшли на осілий спосіб життя, почали пристосовуватись до решти односельців, тож зараз майже нічим не відрізняються від інших буштинців, ставши умілими ремісниками і взагалі, хорошими людьми.

162

ОБРАЗОТВОРЧЕ МИСТЕЦТВО Бушинські майстри пензля Образотворче мистецтво є наймолодшим із художніх ремесел, яких набули талановиті буштинці. Патріархом з-поміж буштинських майстрів пензля був самобутній художник Ливринц Іван Васильович Провідним жанром самодіяльного художника зажди залишався пейзаж. Тут автор почував себе по-справжньому вільно. І коли перебуваєш серед картин, написаних митцем у різні періоди життя, відчуваєш, що це немов часточки душі Івана Васильовича. Мав Іван Ливринц потяг і до написання картин на біблійну, духовну тематику. Переважно творив їх для друзів,

найближчих знайомих. Ось найкращі з-поміж них: “Таємна вечеря ”, “Гріхопадіння, “Вигнання з раю ”, “Вечірня молитва ” та інші. Пейзажі його можна побачити не лише в оселях буштинців, а й у домівках мешканців навколишніх сіл. Особливе місце в доробку нині покійного художника займає краєвид. Митець часто подорожував у природу. Багато писав безпосередньо з натури. Неодноразово брав участь у творчих виставках художників Закарпаття, і завжди його картини були серед кращих. Пийтер Михайло Дмитрович Любов до мистецтва прийшла до Михайла Пийтера рано, Малював, відколи себе пам’ятає, відвідував дитячу образотворчу студію. Вищу фахову освіту здобув на художньографічному факультеті Одеського державного педагогічного інституту. Отримавши диплом з відзнакою, молодий художник повертається у рідні краї, бере активну участь у мистецькому житті області. Він стає незмінним експонентом обласних, республіканських та зарубіжних художніх виставок, вдосконалює свій 163

фаховий рівень на численних міжнародних пленерах живопису. Впродовж трьох десятиліть торує Михайло свої власні мистецькі шляхи. Вже з перших кроків професійного становлення він визначив свою мистецьку концепцію, окреслив коло тематичних захоплень. Його творчими інтересами впевнено заволодів пейзаж. Саме в цьому жанрі особливо виразно виявилися кращі грані малярського хисту митця. Творча самостійність Михайла Пийтера яскраво проявилась передусім у чисельних великоформатних

акварельних краєвидах. Серед улюблених пейзажних сюжетів – широко розгорнута панорама гірських масивів, що нескінченими рядами велетенських хвиль тягнуться вдалечінь (“Осінні тумани ”, “Карпатське кольє ”, “Карпатський мотив ”). Та чи не найпривабливішою стороною пейзажної творчості М. Пийтера є ліричні камерні краєвиди. Акварельні аркуші “Пасторальна симфонія”, “Народження дня ”, “Гірська елегія ”, “Золото Карпат”, “В осінній павутині ” полонять своїм витонченим ліризмом. За плечима у М. Пийтера – вже вісім персоналій, з його малярськими та графічними працями знайомі земляки в Буштині та Ужгороді, жителі Ялти та Паланги, Мюнхена та Требишова. Обдарований живописець і графік, здібний колорист, Михайло Пийтер, натура емоційна й імпульсивна, ні на мить не полишає своїх мистецьких захоплень. Й хоча вже кілька років не живе в рідному Буштині, проте є палким патріотом рідного селища. [Коста Василь Іванович] Любов до краси прокинулась у його душі дуже рано. Серед перших незабутніх дитячих спогадів – власноруч мальовані квіти, якими прикрашав стіни батьківської хати, оселі друзів та сусідів. Нині за плечима у Василя Івановича майже півстоліття натхненної творчої праці. Він відбувся як митець зі своїм обличчям, своїм поглядом на світ, своїми художніми уподобаннями. З рідного Буштина стежка повела юнака до Ужгородського художнього училища. Там він здобув не тільки ази фахової освіти, але й одержав від 164

своїх відомих наставників А. Ерделі, А. Коцки, Ф. Манайла уроки власного розуміння і бачення світу, чуття любові до отчої землі. Малярські праці митця відзначаються природною змістовністю. Він ніколи не відривається від натури, малює лише те, що бачить, у що без краю закоханий. Краєвиди є провідною і найяскравішою гранню його творчості. Довгий час Василь Коста працював художником на Рахівщині і тільки під кінець свого життя повернувся в рідне Буштино, де працював вчителем образотворчого мистецтва у рідній школи. Орос Іван Васильович Краса рідного краю, яка, власне, й визначила його професійну долю, запала в серце малого Іванка ще в дитинстві. З перших років життя дарувала йому снагу рідна природа, сповнюючи серце трепетом, подивом і хвилюванням. Пізніше тема рідної домівки, батьківського краю у творчості звучатиме і могутньо, й лірично. Художником вирішив стати ще за учнівською партою, бо чудові вчителі

М.П.Повч та Ю.В.Мочар зуміли прищепити йому любов до прекрасного. Бувало, вийде хлопчина на природу осіннього дня і довго милується її

165

чудовою золотистою красою. А вдома пробує відтворити побачене фарбами й олівцями. Доля не дуже пестила Івана, особливо в дитячі роки. Сім’я була велика, тому батьки могли дати дітям лишень найнеобхідніше. Та вони самі “бралися світа ”. І все ж незвичайний інтерес до мистецтва примушував батьків відривати від бідного гроша на Іванове навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва, яке закінчив у 1968 році. Далі – військова служба. Та й тут хлопець у вільний від служби час засиджується за художніми ескізами. Після військової служби деякий час працює художником Буштинського ЛК. Та на цьому не зупинився. В 1972 році поступає в Одеський університет на художньо-графічний факультет. Початок творчої діяльності митця припадає на 1977 р. Його роботи з художньої графіки стали популярними не лише в країні, а й за кордоном. Іван Орос міцно стоїть на ґрунті національної культури. Іван Орос є членом спілки художників України. З 1994 року працює старшим викладачем кафедри графіки та дизайну Одеського Південноукраїнського державного педагогічного університету ім..К.Д.Ушинського. Він постійно приймає участь у обласних, республіканських та міжнародних виставках. Рік у рік під рукою Івана Васильовича народжуються оригінальні й самобутні графічні роботи, які завойовують високу оцінку шанувальників, займають призові місця на виставках художньої творчості. Орос Микола Іванович Народився 1930 року в сім'ї робітника в селищі Буштино, де в 1949 році закінчив середню школу. В цьому ж році вступив до Львівського інституту фізичної культури, який закінчив в 1953 році. Після закінчення вузу Микола Іванович одержує направлення на роботу в рідну Буштинську середню школу на посаду вчителя фізичного виховання. Тут він відпрацював 12 років і в 1965 році переводиться в місто Ужгород, спочатку в середню школу №2, потім –№7 і нарешті в школу № 20, звідки в 1960 році пішов на заслужений відпочинок. Малярством Микола Орос захоплювався ще в юнацькі роки. Та остаточний 166

вибір допоміг зробити його друг – митець із Буштина Ливринц Іван Васильович. Це було в 1955 році. Відтоді, як тільки з'являлася вільна хвилина, він приходив у художню майстерню до свого вчителя, де і набував творчих навиків. Найбільше Миколу приваблював у мистецтві пейзаж. Спочатку його картини носили репродуктивний характер, а згодом він малював пейзажі з натури, ідучи в природу, що оточувала рідне Буштино. Так із дня на вдосконалював свою майстерність, і нині вже має хороші результати. Проживаючи в Ужгороді, він став відвідувати Спілку художників, де познайомився з такими митцями, як Сапатюк М., Серкевич, Данилич Т. та ряд інших художників Закарпаття. Часто бував з ними на пленерах і виставляв свої роботи на обласних виставках. Багато робіт Миколи Ороса представлено і в «Художньому салоні» с. Буштина, і вони викликають неабияке захоплення в буштинців.

Томишин Степан Михайлович – (1940-2007) належить до справжніх митців-самородків. Народився Степан Михайловиич 23 березня 1940 року в с.Буштино, в сім'ї селянина. Тут закінчив середню школу в 1957 році. Ще будучи школярем, Степан був частим гостем у художній майстерні митця-земляка Івана Ливринца. Він міг годинами стежити за роботою свого вчителя. А коли повертався додому, одразу брав до рук олівця і копіював малюнки з книг чи 167

журналів, а потім зафарбовував їх акварелями. Якось, коли Степан приніс свої зарисовки в художню майстерню, Іван Васильович, побачивши його роботи, сказав: “ Ти знаєш, Стьопа, з тебе буде хороший художник ”. Оцінка митця окрилила Степана. Повіривши в свої сили, він починає малювати й олійними фарбами. Часто приймав участь у виходах на природу разом з Іваном Ливринцом. Через деякий час Степан влаштувався учнем в художній майстерні Тячівського побут комбінату. Тут я на протязі 1957-1958 років він стажувався. Потім була військова служба. Повернувшись з армії, працює спочатку (1970-1974 рр.) робітником Буштинського ЛК, а з 1974 до 1990 року – на заводі ЕА. Та на протязі всього цього часу він не поривав з мистецтвом. Микулець Михайло Васильович (1940-1990рр.) В мальовничому Буштині, де Теребля впадає в Тису, 13 серпня 1940 року в селянській сім'ї народився Михайло Васильович Микулець – майбутній художник, вчитель, який залишив помітний слід в історії селища і в історії Буштинської школи-інтернату зокрема. Талант художника, даний йому Богом, розвивався під впливом мальовничої казкової природи селища. Малим хлопчиною він любив спостерігати схід та захід сонця на березі Тиси. Сидячи біля вогнища, він вслухався в безконечну пісню швидкоплинної гірської красуні Тиси і мріяв стати художником, змальовувати цю неперевершену красу гірської природи, яку важко передати словами. Душу збуджували солодкі солов’їні співи у вербових гаях на березі річки. А хащі Дуброви та Мочарки в кінці селища завжди вабили до себе своєю прохолодою, затишком, тишею. І там, серед рідної природи, народилася шалена мрія – стати митцем. Минуло дитинство, Михайло закінчив десятий клас Буштинської середньої школи, але продовжувати навчання змоги не мав, хоч мистецтво живопису невблаганно полонило всі думки і мрії хлопця. У 1957 році, після закінчення 10-го класу, юнак розпочинає свою трудову діяльність робітником лісопильного цеху Буштинського ЛК. А в 1960 році, зібравши трохи грошей, Михайло вступає в Ужгородське училище прикладного мистецтва. Наполегливо і старанно він іде до своєї мети. Роки навчання було перервано службою в лавах Радянської Армії. Демобілізувавшись, він там же продовжує навчання. Закінчив у 1968 році училище, та життя не стелилося йому квітами, не чекала його робота за фахом – прийшлося спочатку працювати в Тячівському комбінаті побутового обслуговування, а згодом на спеціалізованій дільниці Хустського СМУ Закарпатського ОПС. І лише у 1970 році, нарешті, Михайло Васильович стає вчителем образотворчого мистецтва Буштинської школи-інтернату. Тут, у школі, він знайшов своє 168

покликання, своє місце в житті. Діти полюбили його, полюбили уроки малювання. Вчитель допомагає їм зрозуміти зміст творів мистецтва, розвиває нахил до художньої творчості, творчу фантазію образного бачення, розуміння краси навколишньої дійсності, природи, людини. Завжди вимогливий до себе і до інших, Михайло Васильович швидко завоював заслужений авторитет серед дітей і працівників школи-інтернату. Знедолені діти, сироти при живих батьках, знайшли в ньому свого порадника, друга, дорогу людину. Скільком сиротам Михайло Васильович дав путівку в життя і навчив малювати, допоміг поступити в Ужгородське училище прикладного мистецтва! В різних куточках України живуть його учні, які завжди будуть пам’ятати його добре батьківське серце, його лагідне слово, його прекрасний талант художника. В 1990 році на 50-му році життя, через хворобу, Михайло Микулець передчасно пішов із життя. Та навіть стіни школи, розмальовані його чудовими пейзажами, завжди будуть нагадувати про нього – художника, вчителя, людину. Патяник Василь Васильович (1942 р.н.) Народився в селянській родині, в с. Буштино. В 1949-му році вступив до першого класу початкової школи. Прекрасно вчився, мав нахил до точних дисциплін. Водночас хлопець відчував потяг до творчості. Напевно, це захоплення передалося від Михайла Микульця, з яким разом вибирали об’єкти художнього зображення. Спочатку Василь робив зарисовки олівцем, потім почав малювати й акварельними фарбами. Юнак бажав в усій красі відтворити пейзажі рідного краю. Після закінчення середньої школи влився в армійські ряди (19621965рр). а повернувшись із війська, він знову береться малювати. Знову зустрічі з природою, які дають йому не тільки матеріал для роботи, але й натхнення до творчої праці. Поряд із пейзажами бачимо серед його робіт і натюрморти з овочами, фруктами, квітами. Та все ж малювання – це тільки хобі. Бо, повернувшись з військової служби, Василь успішно складає іспити до Львівського обліково-кредитного технікуму, який успішно закінчує в 1968 році. Спочатку Василь Васильович працює ревізором Тячівської районної ощадкаси, а потім її головним бухгалтером. Згодом, з 1980 по 1993 рік –головним бухгалтером Буштинського ЛК. Та де б не доводилось йому працювати, мистецтво завжди залишалось для нього джерелом натхнення. І зараз, як тільки у Василя Патяника з'являється хоч трохи вільного часу, він бере в руки пензля, під яким народжується чергова картина. Зараз на його рахунку біля 35 пейзажних полотен, на яких зображені різні пори року. Це “Колочавська церква ”, Урочище “Кантина”, 169

“Олені”, “Прийшла весна ”, “Зимовий захід сонця у Карпатах” та цілий ряд інших картин. Василь Васильович кілька разів виставлявся в салоні художніх виробів селища. Жирков Ярослав Віталійович Народився Ярослав 31 липня 1954 року в одному найпрекрасніших куточків мальовничого Буштина. Саме неподалік швидкоплинних річок Тиси і Тереблі знаходилась батьківська хата, де і проходили найщасливіші дитячі і юнацькі роки майбутнього митця. Вже із наймолодших літ він впивався красою рідного краю. Мабуть, це й послужило імпульсом до творчості. Творчі здібності проявлялися в Ярослава вже в дитячому садочку, де вихователем була його мама. Й, помітивши в сина нахил до малювання, вона зробила все можливе задля розвитку здібностей хлопчика. Мама записала його в студію мистецтв, якою при середній школі керував учитель малювання Глагола В.В. Славко був активним її учасником протягом усіх років навчання в школі і завжди брав участь у шкільних, селищних, районних та обласних виставках учнівської молоді, щоразу займаючи призові місця та заслужені винагороди: книги, грамоти і навіть путівки в піонерський табір "Молода гвардія." Закінчивши з медаллю в 1970 році школу, він з першої спроби стає студентом Львівського поліграфічного інституту ім. Івана Федорова за спеціальністю митець-графік з оформлення й ілюстрації книги. Вуз також закінчує з червоним дипломом й отримує направлення на роботу в м. Ташкент. Через три роки для нього почалась строкова військова служба, яку довелось нести в афганському місті Селехсерді. Опісля Ярослав Віталійович повертається в м. Волгоград, де при тракторному заводі ім. Гагаріна в 1982 році організовує ізостудію. Тут працює й по-сьогодні. За цей час він підготував чимало молодих художників. Картини Ярослава Жиркова різні як за рівнем виконання, так і за технікою та задумом. Строга, лаконічна графіка волзьких, підмосковних пейзажів на картинах "Тече, тече Волга", "Земля Волгоградська"”, "Портрет старушки", "Одинокое дерево", "Натюрморт з графином", "Утро на Челюскинской", "Портрет Моргуновой", "Воспоминания о будущем", "Урюпинские просторы" та цілий ряд інших його робіт неодноразово презентувались в Москві, Волгограді та інших містах Російської Федерації. 170

Глагола Василь Васильович Оригінальність та самобутність живопису молодого митця В.В. Глаголи дає нам можливість осмислити винятковість його права на усвідомлений вибір способу зображення навколишнього світу. Природа і люди – ось основна концепція Василя Глаголи, в якій є оригінальне поєднання портрета людини з елементами природи та іншими предметами. Він в дечому випереджує своїх сучасників-колег по творчому цеху. Хоч напрям сюрреалізм, який обрав Василь Васильович, не новий у мистецтві, прибічників у нього небагато. Це, по суті, фантазія в мистецтві. Художник по-своєму бачить світ, і пропустивши його через себе, передає його глядачеві. Ось перед нами чотири полотна молодого митця, виконані в стилі сюрреалізму: "Спокуса", "Мемеnto more", "Сеанси творчого пошуку" та "Віртуоз".

Біографія Василя Васильовича досить багата на ефектні зовнішні моменти, які напрочуд різко змінили його уявлення про внутрішній світ людини. Народився Василь Глагола в мальовничому гірському селі Біловарці, що на Тячівщині. Невдовзі батьків-педагогів переводять в Буштинську середню школу, де і минає дитинство майбутнього митця. В 1968 році Василька віддають до першого класу рідної школи, й оскільки його батько керував студією з образотворчого мистецтва при школі, то Глаголамолодший стає активним слухачем цієї студії. Хлопець змалку полюбив 171

мистецтво і не розлучається з ним до сьогоднішнього дня. Уже з першого класу – він активний учасник усіх районних та обласних учнівських виставок, а в 1970 році займає призове місце на республіканському конкурсі дитячого малюнку. Щоліта, на шкільних канікулах, він відпочивав у піонерському таборі "Юний художник" під керівництвом педагога – художника З.С.Баконія. Цей табір дав багато майбутньому художнику, зокрема, навчив розуміти красу рідної природи. Потім було навчання в Ужгородському училищі прикладного мистецтва. Після закінчення училища творча робота молодого митця переривається строковою військовою службою. Починаючи з 1985 року і донині, його педагогічна доля переплітається з долею талановитого митця. Василь Васильович щедро ділиться з вихованцями однієї з шкіл міста над Ужем азами мистецтва і формує їхні практичні навички. Творча манера В. Глаголи, як митця-сюрреаліста, склалася в кінці 90-х років. Ще до цього в нього виробився свій, власний погляд на мистецькі цінності, зокрема, на авангардне мистецтво. З кожним роком впевненіше крокує молодий художник нелегкими, але щасливими творчими стежками. Тематична палітра його робіт порівняно широка і чітко окреслена. Починаючи з 2000 року, Василь Глагола є постійним учасником міжнародних виставок з сучасного декоративного мистецтва. Так у 2000 році на замовлення музею "Holokaust в Нью-Йорку (США) написав два полотна на історичну тематику. В 2002 р. брав участь у виставці на міжнародному семінарі в Солотвині. У тому ж році отримав запрошення на міжнародний фестиваль у місті Токай, що в Угорщині, де представив полотно з портретом відомого художника-сюрреаліста Сальвадора Даля, серію портретів закарпатських художників ХIX-XXI ст., написаних у стилі сюрреалізму. Чимало робіт В.В.Глаголи знаходиться в приватних колекціях Польщі, Угорщини, Німеччини, України, США, Ізраїлю. Нині молодий митець працює в своїй творчій майстерні над новими полотнами Комар Михайло Іванович [1932-2009] Народився 14 жовтня 1932 року в місті Хуст Закарпатської області в робітничій сім’ї. Тут минули його дитячі і юнацькі роки. В перший клас народної школи батьки послали хлопчика, коли йому виповнилось сім років. Вчився непогано. Після закінчення п’ятого класу, в 1944 році, за радянських часів, його переводять в шостий клас Хустської семирічки, яку закінчує успішно, і в 1947 172

році поступає на перший курс Закарпатського лісотехнікуму в м. Хуст. Закінчує технікум успішно в 1951 році і одержує направлення на роботу в Хуткий ліспромгосп на посаду майстралісозаготівельника. Тут працював на протязі п’яти років, аж до військової служби. Строкову військову службу в рядах радянської армії ніс на Кавказі, в співучому Дагестані. Повернувся з війська в званні лейтенанта в 1953 році. В тому ж році переводиться на роботу за спеціальністю в Буштинський лісокомбінат, де чесно і віддано трудився на різних керівних посадах на протязі 34 років, аж до виходу на заслужений відпочинок. Спочатку, на протязі восьмидесятих років, працював майстром – заготівельником, потім, понад десять років – начальником нижнього складу. Тут же довгий час працював, і головою профспілки, і звільненим секретарем парткому. І всюди, де б не працював, завжди трудився чесно і віддано через що не одноразово відмічався різними нагородами та заохоченнями. Любов до образотворчого мистецтва Михайло Іванович виявив ще в дитинстві. Його захоплювали уроки малювання як в народній, так і в семирічній школі. Він залюбки працював над своїми малюнками. І до нього почав приходити успіх. На шлях самостійної творчості М.І. Комар став у кінці 50-х років. В цей період значну роль у вдосконаленні його майстерності відіграв самобутній буштинський художник Ливринц Іван та обласні семінари самодіяльних художників, на яких він познайомився із заслуженим художником України З.І.Шолтесом, народними художниками А.А. Коцкою та А.М.Кашшаєм, та багатьма іншими. Вони навчили бачити його світ у 173

художніх образах і сприяли зростанню зрілості художника. На семінарах Михайло Іванович спостерігав за творчою роботою цих майстрів, слухав їх поради щодо використання хороших зображувальних засобів, кольору, лінії, композиції в образотворчому мистецтві. Все це глибоко запало в душу молодого художника. Улюбленою роботою його є виконання своїх картин на маслі, причому на більшості його картинах пейзажі наших країв, Він завжди живе пошуками нових тем. При всій своїй зайнятості він створив ряд хороших творів. Серед них треба визнати: «По дорозі на Синевирське озеро», «Гребля на річці Теребля», «Діброва», «Полонина Мензул», «Осінь», «На березі Тиси» та багато інших. Михайло Іванович здібний художник, він закоханий в мистецтво. Своєю творчою роботою живе, від неї має радість і насолоду. Починаючи з 1980 року Михайло Іванович Комар є постійним учасником творчих виставок в "Художньому салоні" селища Буштина. Помер Михайло Іванович у 2009 році. Світла Йому пам'ять. Народний умілець, художник і скульптор Лях Іван Васильович Народився Василь Васильович Лях в селищі Буштино в сім’ї селянина–трударя 17 листопада 1938 року. В той час батькова хата була майже самою крайньою, на західній частині села, тоді це було далеко за селом, на полі. Рядом з їхньою хатою жили ще кілька сельчан. Кругом зеленіли безмежні поля, а з сходу було пасовисько сільської худоби. Літом поле красувалось запашними травами і збіжжям, а зимою навкруги все було вкрите снігом. І от у такому чудовому краї і проходило безтурботне Василькове босоноге дитинство і юність. Коли

підріс, то літом доводилось пасти батькову корову з сусідськими хлопчаками, а зимою на санчатах спускались з берега, що був неподалік їхньої хати. В перший клас місцевої початкової школи записали Василька в далекому 1946 році. 1956 році успішно закінчує 174

Буштинську середню школу, а через рік влаштовується на роботу спочатку автомеханіком, а потім механіком Тячівського автопарку. В 1958 році його призивають на строкову військову службу в ряди радянської армії. Саме тоді зразу Тячівський райвійськкомат направляє його разом ще з трьома буштинцями у військове училище інструкторів з водіння для молодих військових шоферів та командирів взводів. Після закінчення училища Василя Ляха призначають командиром автотранспортного взводу мотострілкової дивізії, дислокованої в м. Мурманськ, що на Кольському півострові. Тут, на півострові Рибачий він брав участь у військових навчаннях. Тоді ж доводилось йому побувати у різних військових частинах Заполяр’я. Через півроку із Заполяр’я їхню військову частину, перекидають через усю Росію і Україну на південь в Казахстан для збирання врожаю казахстанської цілини. Повернувшись з війська, знову влаштовується на роботу на попереднє місце в Тячівський автопарк. В 1964 році переводиться в Тячівський металозавод, де працював на протязі трьох років. Василь Васильович ще з дитинства мав нахил до мистецтва і мріяв вчитися на митця, та матеріальні умови не дозволяли йому здійснити свою мрію. Нарешті Василь Лях в 1966 році поступив на заочне відділення Московського художнього інституту. Там він зустрівся з художником Вишняковим. В розмовах з ним Василь Лях вперше познайомився з багатством російського образотворчого мистецтва і скульптури, з роботами таких художників як І.Е.Репін, В.В.Верещагін, А.М.Васнецов. Повернувшись із першої настановної сесії, Лях переводиться на нове місце роботи, у Львівську геологорозвідку нафти і газу, з таким розрахунком, щоб мати більше можливості приділяти уваги навчанню. В 1969 році переводиться в Берегівську геологорозвідку В 1971 році влаштовується водієм на швидкій допомозі при Буштинській амбулаторії, де відпрацював три роки. Вчився без відриву від виробництва, і в 1972 році успішно закінчивши Московський художній інститут одержує диплом художника 175

Далі чотири важкі роки політв’язня на далекому Уралі, станція Всесвятськая, за антирадянську агітацію і пропаганду ( згідно статті 62 частина 1-а уголовного кодексу УРСР.) У цьому «радянському раю», де зима починається у серпні і кінчається у квітні при 45– 50 градусних морозах і укорочував свою молодість. Працював у лагерній майстерні токарем. В 1977 році повернувся знову до мирної праці, але з вкрай знищеною психікою і здоров’ям . В.В.Лях почав свою творчу роботу в 1977 році після повернення з ув’язнення. Він зразу влаштувався на роботу художником– декоратором на Вишівському ртутному заводі. Він поставив перед собою мету: внести свіжий струмінь в естетичне оформлення території заводу різними видами декорацій. Тут він відпрацював творчо на протязі десяти років. Поряд із декоративними полотнами на політико-агітаційні теми час від часу малює і картини. І хоч вибір тем в художника порівняно невеликий, та проте полотна митця відрізняються широтою технічних прийомів, різноманітністю композиційних знахідок, багатством живописної пластики. Він відмовляється від побутової натуралістично описовості. Глибоке проникнення в суть буття людини, розкриття неповторної краси тіла людини і зокрема жінки – ось основне кредо художнього мислення живописця. В більшості творів художника знаходимо глибокі філософські узагальнення. Ці твори спонукають глядача до роздумів, бо в них піднімаються загальнолюдські проблеми. Зараз у Василя Васильовича нараховується до п’ятдесяти полотен різних розмірів. Вісім із них досягають до трьох метрів у висоту. Та мистецька діяльність Ляха не обмежується живописом. Він ще і неперевершений скульптор. Він працює в галузі монументальної скульптури великих розмірів. Перед його хатою та на подвір’ї стоять різні скульптури із зображенням біблійних та міфічних героїв, тварин і птахів. Висота цих скульптур від двох до 4,5 метрів. Таких скульптур в нього зараз нараховується десять. Кожна його скульптура, як і живописні полотна, подана в русі. В його мистецьких працях рухові підкорено все: і схилені голови, і підняті руки, і пози, і складки одягу. В його статуях щось є від грецької античності, якесь віддалене відлуння рельєфів. Кожен, хто проходить вулицею біля його хати, зразу здогадається, що тут проживає не звичайна людина, бо такі витвори рідко де зустрінеш. Із всього цього видно, що В.В.Лях – здібний художник і скульптор, це талант, він закоханий у своє мистецтво. Ним живе, від нього має радість, насолоду.

176

Вийгеш Юрій Васильович Народився 4 квітня 1966 року в с.Нижнє Солотвино Ужгородського району. У 1985 році закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва за спеціальністю художник-коваль. Одружений – жінка Вийгеш Олена Павлівна. Корінна буштинка, має двох дітей. З 1988 року Юрій Васильович разом із сім'єю проживає в смт Буштино. Працював на заводі електроавтоматики у конструкторському бюро художникомоформлювачем. Весь свій вільний час присвячував малярству – писав багато картин, майже всі з яких дарував родичам і друзям. Після 1991 року його звільнили із заводу по скороченню штатів і він повністю присвятив себе творчості. Основна тематика робіт Юрія Васильовича – живописні пейзажі рідного краю. З роками до таланту додається досвід та нове

усвідомлення навколишнього світу, що допомагає творчій особистості висловлювати свої думки засобами прикладного мистецтва. Завдяки допомозі друзів із "Художнього салону", Володимира і Наталії Топеха, картини Вийгеша Ю.В. знайшли шанувальників не тільки на Закарпатті і Україні, а й навіть за кордоном. З 2004 року Юрій Васильович працює вчителем художнього відділу Буштинської дитячої школи мистецтв, передає свою майстерність і досвід молодому поколінню – майбутнім митцям пензля і фарби. Учнівські роботи виставляються на багатьох виставках і конкурсах району і області, де отримують заслужені нагороди. В творчих планах художника – зробити персональну виставку свої робіт.

177

НАРОДНА ТВОРЧІСТЬ БУШТИНА Пісенна творчість, прислів’я, приказки, легенди, народні звичаї, казки і різні оповіді з’явилися в Буштині ще в сиву давнину. Їх народжувало саме життя. Наші пращури по-своєму відзначали церковні свята, різні події особистого життя, як от весілля, народження дітей, хрестини. Зустрічі й проводи пір року теж були обрядовими дійствами. Буштинці самі складали пісні, коломийки на всі випадки свого життя. Найпопулярнішими серед сельчан були весільні пісні. А з-поміж них до сьогоднішнього дня найбільш вживаною залишається пісня "Відкривайте, мамко, ліску, бо веде вам син невістку". Її прекрасна мелодія добре сприймається. Не менш давня історія і в пісні "Ой, дівки, плетіть вінки". Її співали і зараз співають буштинці, коли готуються до весілля і дівчата з хлопцями в хаті молодиці сплітають їй барвінковий віночок. Цей обряд у нас називають вінки. Побутував також цикл пісень, які виконувались на вечірницях. Хлопці і дівчата збиралися в заздалегідь замовленій на цілий сезон хаті. Дівчата виконували певну роботу: пряли повісмо, вишивали рушники чи сорочки. Тут і співали пісень, і створювали нові, і проводили ігри, танці, розповідали різні легенди, бувальщини, небилиці тощо. Всі ці та інші дійства народ уміло відбирав, шліфував, передавав з покоління в покоління. За часів Австро-Угорщини єдиними духовними і культурними центрами на селі була церква і церковно-приходська школа. Докорінно змінився духовний і культурний рівень селянина, особливо молоді після того, як у 1919 р. наш край увійшов до складу новоутвореної Чехословацької республіки. На селі з'явилася нова інтелігенція з числа українських та російських емігрантів, які знайшли захисток у нашому краї після революції в Росії. Це, зокрема, вчителі Мручковський та Буркатський, протоієрей о.Михаїл Чернявін, інженер В. Болдирєв, а пізніше ще ряд освічених людей. Згодом з'являється і місцева інтелігенція, зокрема, вчителі Крук М.Й., Тимкович Ірина, Маслюк Дмитро, Худан Олександр, Лях та інші. Чехословацька республіка намагалася піднести економічний і культурний рівень селянина нашого краю, що не могло не позначитися й на житті нашого селища. Носіями духовного і культурного розвитку на селі стала саме нова інтелігенція, зокрема молоді вчителі. Виникають хорові колективи, драматичні гуртки, музичні та танцювальні колективи.

178

ПІСЕННА ТВОРЧІСТЬ БУШТИНА Духовні пісні в давнину Перші поселенці в урочищі Долина, яких привів сюди проводир Іван Буща, з перших днів перебування на цій святій землі мали звичай співати духовні пісні, які складав народ. Хоча вони й не канонізовані церквою, але, як і інші зразки народнопоетичної творчості, це наш неповторний національний образ, наше буття, те, що супроводить нас протягом усього свідомого життя. Ці пісні і їх чудові мелодії сповнюють наші серця радістю, відображають наші прагнення. Довгий час вони не друкувалися, а переписувались вірниками в окремі зошити, які старанно зберігалися й передавалися нащадкам. Ця традиція продовжується й нині. Так, буштинський вірник Д. В. Рущак (Митро Малетов) в 1909 році отримав такий пісенник від велятинського куратора Вако Василя. Рущак Дмитро переписав його. Потім на протязі деякого часу вірники Іляш Василь, Томаш Іван, Коршинський Василь, Качур Іван та священик Поп В.В вписали в нього ще кілька пісень. Таким чином, у збірнику нараховується зараз 98 пісенних творів, які займають 173 сторінки. Мова пісень церковнослов’янська. До дев’яти пісень додано й ноти. Збірник побудовано так, що в ньому вміщено пісні до кожного свята протягом церковного року. Цей пісенник є ще й історичним документом. Адже в ньому, на ст.154 записано такі слова: "В с.Буштино ізбранний церковний комітет получив розрешеніє, щобы основать при П-Павловськом храме богословськую православную школу для взрослых, которая и почалася года 1923 фебруара 18". Цю школу фактично організував російський емігрант протоієрей Михаїл Чернявін. На протязі трьох років ( 1932-1935) ця духовна школа підготувала для православних приходів понад двадцять православних священиків. В тому числі із селян Буштина – Ороса Михайла. Крім цього пісенного збірника, яким користувалися в правому крилосі на протязі 98 років, є ще два саморобні пісенники, якими користуються в церковному хорі. Їх упорядкувала і переписала вірниця Грицюк-Петечела Василина, а передрукувала на друкарській машинці і підшила Ганна Юріївна Ливринц-Міговк. Майже в усіх, хто співає, є свої зошити з піснями, які виконуються з тієї чи іншої нагоди. Так, перед Великим постом вірники співають покаянні пісні. Під час похорону виконуються прощальні надгробні пісні. Церковно-релігійні колядки відомі в нашому селі ще з часів середньовіччя. Їх творцями були, в основному, церковники і світські автори. За твердженням І. Франка, релігійні колядки – це твори, "яких не постидилась би жодна література на світі і котрі сміло можуть видержати 179

порівняння з найкращим, що тільки є на полі християнської гімнології, твори, котрі справедливо і по заслузі здобули собі серед народу широку популярність і не втратять її доти, доки серед того народу тривати буде тепле чуття релігійне і прив’язання до своїх гарних поетичних звичаїв і обрядів". Чимало пісень приурочено до перед великоднього та великоднього періоду і до Великодня – Пасхи. Ці пісні у прекрасних поетичних образах проголошують незрівняний прихід Бога до людини та зближення людини з Богом, кличуть до примирення всіх християн в одній спільній вірі. "Коли на страть готовився", "О Ісусе поранений", "Під хрест Твій стаю". У піснях цих криється глибоке повчання, вони вливають в людські серця Віру, Надію та Любов до Бога і ближнього. Особливо неосяжною радістю наповнюють серця людей Великодні пісні. Це й зрозуміло, адже з усіх великих празників церковного року найурочистіший і найбільш радісний – Пасха ( або Великдень). Чи не найбільше пісень присвячено Діві Марії, яка живить віруючих небесною енергією, яка є для них, як справжня любляча мати. Діва Марія зримо присутня в усіх наших серцях і почуттях. Справді, мереживо пісень Матері Божої зіткане зі слів найглибшої любові до Божої Матері. Щороку на свято Великої Богородиці (Успіння Пресвятої Богородиці, 21 серпня) буштинці протесією, «в супроводі» богородичиних пісень пішки долали шлях до Ізянського монастиря (25 км.) Побожний народ Буштина звеличує пресвяту Богородицю у молитвах, піснях, колядках, кантатах та в інших літературних жанрах народнопоетичної та церковнорелігійної творчості. Чимало пісень присвячено іншим святам, велику кількість нараховують покаянні пісні, про страшний суд, похоронні пісні та інші. У комуно-радянський період нехтувалися гуманістичні ідеали, якими пройняті колядки, духовні та молитовні пісні, псалми і кантати. Цей великий пласт української пісенності, у часи непримиренної боротьби з 180

церквою і релігією опинився під забороною, не збирався, не вивчався і не пропагувався. Усе, що було пройняте вірою в духовне начало, високі моральні засади, викорінювалось і школою, і адміністративнобюрократичним апаратом як вороже, чуже світогляду людини соціалістичного суспільства. Але пісні жили і чекали свого часу, щоб вирватися на волю, бо надто глибоко й міцно у свідомості людей були закладені принципи духовного життя, щоб так просто їх можна було назавжди викорінити. Було ясно, що релігійна віра живе й житиме, поки існуватиме світ, що народ неодмінно повернеться до віри, вкрай необхідної для відродження й збереження культури від деградації й розпаду. Широке побутування духовних пісень серед народу свідчить про незнищенність людського духу, про прагнення людей до високих моральних цінностей. Вони – немов велике, чисте джерело, що наповнює душу народу світлом, радістю і добром. Перший учнівський та церковний хорові колективи в Буштині були організовані в 1919 р. вчителем Петром Мручковським, вихідцем із східної України. Однак на протязі одного року роботи вчителем в Буштинській народній школі він не встиг сформувати до кінця церковний хор, оскільки його переводять в іншу школу. На зміну П.Мручковському, відділ шкіл направляє ще більш досвідченого і ерудованого вчителя Павла Буркатського. Він продовжив розпочату справу свого попередника. За часів Буркатського, хоровий спів у Буштині досяг досить високого рівня. З появою церковного хору в православній церкві, змінилась культура і дух Божої літургії. Розповідають старі сельчани, що коли вперше була проведена Божа літургія з участю церковного хору під керівництвом П. Буркатського, то в церкві була мертва тишина, здавалося, що з неба прийшли самі ангели і співають Пісні Божої літургії. Хор з першого разу завоював неабиякий авторитет серед сельчан. Почала зростати кількість його учасників. Через 4 роки Буркатського змінює молодий учительентузіаст Микола Андрійович Грицак. Довідав-шись, що раніше в селі діяв організований учителем-емі-грантом Павлом Буркатським церковний хор, Микола негайно взявся за продовження цієї благородної справи. Крім церковного хору, він орга-нізував ще два молодіжні хорові колективи – учнівський та загальносільський. З цього часу хоровий спів учнівської та сільської молоді стає основним носієм закарпатської та української народної пісні і культури. Крім народних пісень, Микола Грицак досить часто звертається у своїй практиці до музичних творів в обробці видатних українських композиторів-класиків – Леонтовича, Кошиця, Лисенка, Стеценка та інших. Восьмиголосий церковний хор дедалі більше радував буштинців. Щоб почути літургійний спів буштинського церковного хору, в неділю і свято приходили миряни й із сусідніх сіл. А учнівський та сільський хори під диригуванням М. Грицака не раз і не двічі розважали як

181

односельців, так і мешканців сусідніх сіл. Микола Грицак був учителем, забути якого просто неможливо.

Після того, як Грицак у 1937 р. переїхав на рідну Рахівщину, учнівський та сільський хори припинили своє існування, і лише майже через 10 років, за часів радянської влади, вони знову відродились. А церковний продовжував працювати. Та щоб його зберегти, за диригування взялись найбільш досвідчені із колишніх членів цього ж хору – спочатку Дмитро Андришин (Митро- дяк), а після його смерті – Комендар-Рущак Ганна Михайлівна. Зараз церковний хор на грані розпаду, оскільки Ганна Михайлівна з якихось причин перейшла у Вознесенський храм, де і керує церковним хором. Промайнули роки, та розпочата Миколою Грицаком справа через 10 років знову ожила А зробив він і справді багато.. Колись учитель Буштинської народної (початкової) школи, у 70-ті роки Микола Грицак закінчує Ужгородський Національний університет, потім працює вчителем та директором шкіл Рахівщини, а по якомусь часі – інспектором Рахівського відділу освіти. В кінці 50-х років переходить на викладацьку роботу в УЖДу. Його спадщина – не лише хорове мистецтво. В Україні М. Грицака знають і як етнографа-фольклориста, який зробив неоцінимий внесок в етнографію Закарпаття. За часів Радянської влади хорове мистецтво стало набувати все більшого розмаху. Спочатку, в 182

1948 році, з'явився учнівський хор під керуванням вчителя В.В.Ткачука, потім – М.П. Повча. В основному вони виконували пісні на слова Т.Г. Шевченка. Пізніше, в кінці 60-х років, в Буштинську середню школу було переведено вчителя малювання і співів В. В. Глаголу, людину рідкісної обдарованості. Крім того, що він керував вокальною групою старшокласниць, Василь Васильович вів студію з образотворчого мистецтва і дав путівку в життя таким відомим митцям, як Пейтер М.Д., Жирков Я. В., а також синові–Глаголі В.В., Микульцю М.В.,Томишину М.І., Оросу І.В., Патянику В.В., музикантам – С. В. (дочці) та М.П. Лазоркові. Так сталося, що після другої світової війни молодого військового фельдшера Федора Павловича Корсуна, вихідця із західної України, призначили завідувачем в Буштинський медпункт. Це був на той час медик найвищої кваліфікації, великий ентузіаст. Сельчани поважали його за знання і ерудицію. Та в скорому часі у Ф.П.Корсуна проявилася ще одна якість – керівника хорового колективу.

Хор Буштинського ЛК. Диригент вч.Азарій А.Є Як великий ентузіаст, патріот України, він в 1948 році із числа сільської інтелігенції організовує селищний хор. І хоч Федір Павлович не був фахівцем цієї справи, проте керований ним хор досягав неабияких успіхів як у селищі, так і в районі. До репертуару керованого ним колективу входили такі українські народні пісні, як "Їхав козак на війноньку", "Засвистали козаченьки", "Їхав козак за Дунай", "Тихо над річкою" та цілий " ряд інших. Неабияк сприяв розвитку хорового мистецтва в селищі і вчитель Тополівської початкової школи Антон Євгенійович Азарій. Після Ф.П.Корсуна на протязі чотирьох років (1952-1956 рр.). він керував як селищним хором, так і хором при Буштинському ЛК.У його репертуар і 183

наступних хорів входили в основному закарпатські народні пісні, в’язанки буштинських коломийок тощо. Після А.Є.Азарія керівництво хоровим колективом при Буштинському ЛК здійснювала з 1957 по 1958 рр. Катерина Мадяр. Для проведення репетицій вона доїжджала з м. Хуст.

Хор при Буштиському ЛК. Диригент – Симочко З.І. В 1959 році керівництво хоровим колективом при Буштинському ЛК взяв на себе досвідчений і знаючий фахівець в хоровому мистецтві Золтан Іванович Симочко. За його пропозицією колишній хор було об’єднано з танцювальною групою. Так народився ансамбль пісні і танцю. Золтан Іванович докорінно змінив і поновив репертуар ансамблю, до якого, крім народних пісень, було включено цілий ряд пісень і кантат про партію і Леніна на зразок "Партия – наш рулевой", "Пісня про Леніна", "Орденоносне Закарпаття", "Пісня про лісника" та цілий ряд інших, якими обов’язково повинен був розпочинатися кожен виступ. Для керівництва танцювальною групою було запрошено двох фахівців із Ужгородської філармонії – Івана Келемена та Клару Балог. Золтан Іванович, спільно із згаданими керівниками танцювального колективу, підібрав мелодії до кожного танцю – «Буштинського весільного», «Закарпатського народного», «Молдаваняска», «Український весільний», «Буштинські мініатюри» і «Чардаш». Ансамбль швидко завоював симпатії глядача Без виступу ансамблю не обходилося жодне свято в селищі чи в районному центрі. Невдовзі ансамбль досяг такого мистецького рівня, що вже міг позмагатися з будь-яким колективом художньої самодіяльності області, На протязі майже десятирічного керівництва ансамблем пісні і танцю Золтаном Івановичом керівники танцювального колективу ансамблю змінювалися тричі, а, отже, їх склад теж відповідно поновлювався.

184

ТАНЦЮВАЛЬНЕ МИСТЕЦТВО В історії культури і мистецтва Буштина є постаті, які своєю творчою діяльністю неабияк прислужилися зростанню духовного рівня села. До них належали Микола Грицак, Сімочко Золтан Іванович, Федір Павлович Корсун, Антон Євгенійович Азарій, Степан Михайлович Петійта інші. Танцювальне мистецтво з’явилося в нашому селі ще в довоєнні 20-30і роки, в період культурного піднесення, викликаного появою в нашому

краї сільських любительських театрів, товариства «Просвіта» і театру „Нова сцена”, які в той час працювали і в Буштині. У багатьох випадках органічною частиною сценічного сюжету цих мистецьких колективів були танці і народна хореографія. У 1936 році М. Грицаком з участю сільської молоді було поставлено п’єсу із закарпатського життя, складовою частиною якої був танець "буштинський весільний" та інші народні. Але це були тільки окремі епізоди відтворення народного хореографічного мистецтва на сільській сцені. Насправді ж народна хореографія з'явилася значно пізніше, аж після визволення Закарпаття, у 50-ті роки. А все почалося з того, що хоровий колектив Буштинського ЛК під керівництвом диригента Золтана Івановича Сімочка завоював широку популярність, і Золтан Іванович запропонував створити при хорі ансамбль пісні і танцю. Було запрошено з Ужгородської філармонії хореографа першої танцювальної групи Івана 185

Келемена (уродженця Буштина). Це й була перша танцювальна група в складі ансамблю пісні і танцю. Перша танцювальна група ( 1956-1960 рр.) Керував першою танцювальною групою хореограф-професіонал І.Келемен До складу танцювальної групи, крім запасних, входило шість танцювальних пар. Дівчата – Немеш Ганна, Тригуб Катерина, Берец Ліда, Ливринц Ганна, Форкош Юлія, Гичко Наталка Хлопці – Андрійцьо Михайло, Герег, Форкош Петро, Микуляк Юрій, Андришин Михайло, Поп Корчі Другою танцювальною групою (1961-1963) керувала Ганна Михайлівна Ливринц-Іванова. До складу танцювальної групи входили такі танцювальні пари.Дівчата-:Немеш Ганна, Тригуб Катерина, Берец Надія, Ливринц Ганна, Форкош Юлія та Гиччко Наталія... Хлопці Лазарко Петро, Коларик Степан, Азарі Андрій, Андришин Михайло, Варга Золтан і Орос Павло. Молода танцівниця Ливринц (Іванова) Ганна Михайлівна з перших днів роботи ансамблю була активною танцюристкою. Та коли в 1963 році хореограф Іван Келемен знову переїхав в Ужгородську філармонію, то перша в Буштині танцювальна група розпалася. Згодом Ганна Михайлівна сама взялася за цю почесну справу. А все почалося з нестримного бажання в юності увійти в царство краси народного танцю. Як кращу танцюристку, Ганну Михайлівну після розпаду першої танцювальної групи профспілка ЛК посилає в м. Ужгород на шестимісячні курси хореограффівпостановників. Повернувшись із курсів, вона з ентузіазмом взялася за відродження танцювального колективу. У всіх її народних танцях на перший погляд домінували прості й звичні рухи, але в них було стільки краси, внутрішньої дина-міки, благородства, що в цілому складалося враження справжнього хореографічного дійства.

186

Репертуар Ганни Михайлівни складався з цілого ряду танцювальних творів. У нашому багатонаціональному селищі нею було віднайдено, вивчено та по-ставлено танці багатьох національ-ностей – українців, росіян, угорців, румунів, словаків... У співдружності з музикантами Поп Корнієм та Маньовчиками було здійснено постановку цілої низки сучасних закарпатських вокальнохореографічних композицій, з широким використанням народної хореографії та музики, а саме: "Буштинський весільний", "Закарпатський народний", "Аркан", "Чардаш", "Молдаваняска" та інші. Третю танцювальну групу (1976-1978 рр.) ансамблю пісні і танцю Буштинського ЛК очолив колишній танцюрист цього ансамблю Удуд Василь Васильович. Він творчо продовжував роботу попередніх танцювальних груп, через що колектив досяг непоганих успіхів. До складу танцювальних пар входили такі танцюристи, як Орос Василь та Рішко Олена Федорівна, Токар Андрій та Микулець Марина, Думинець Богдан та Феделеш Емма, Грицюк Павло та Сабадош Василина, Прокопів Олександр та Паш Ганна, Шваля

Микола та Коршинська Оксана. Виступи всіх трьох груп ансамблю приносили колективу заслужені успіхи. Ансамбль запрошували не тільки в міста і села нашого краю, а й у Київ та країни близького зарубіжжя. Найбіль-ший успіх ансамблеві приносив танець "Буштинський-весільний". Приємно вражені глядачі по кілька разів примушували танцюристів виходити на сцену. Бурхливими оплесками винагороджувалися й "Молда-ваняска", "Закарпатський народний" та "Чардаш". Такого успіху ансамбль досягав тому, що, поперше, члени як хорового, так і танцювального колективів були зодягнуті в колоритний національний одяг, по-друге, під час того чи іншого танцю самодіяльні артисти сповна використовували всі народні атрибути: курагов, рушники, вінок тощо і, по-третє, все виглядало так, ніби відбувалось насправді. В 1969 році Золтан Іванович переїжджає в м. Ужгород, і ансамбль опиняється на грані розпаду. Наступний керівник – Михайло Михайлович Заєць (1967-1970), не зміг утримати марку колективу. Хоч хор і залишився, та танцювальна група невдовзі розпалася. 187

В 1971 році хоровий колектив очолив Микола Степанович Тракслер. Він в дечому пожвавив роботу хору, проте досягти рівня ансамблю пісню і танцю йому так і не вдалося. На Закарпатському ЗЕА тоді керував хором вчитель середньої школи Лазорко Михайло Петрович. З 1978 року хоровий колектив Буштинського ЛК очолив молодий і талановитий керівник С.М.Петій. Хор поступово почав відновлюватись. Степан Михайлович організовує вокальний чоловічий ансамбль при хоровому колективі, а через рік, в 1979 році, створює непоганий хоровий колектив і на ЗЗЕА, який успішно працював аж до 1981 року.

«Жива пам’ять» В 1980 році Степан Петій організовує і керує хором ветеранів війни «Жива пам’ять”, в репертуарі якого налічувались такі пісні, як „Майський вальс”, „Где же вы теперь, друзья-однополчане?», «Бухенвальдський набат», «Шел содат», «Жива пам′ять» та інші. Як бачимо, С.М.Петій був непересічною постаттю й відіграв особливу роль в мистецькому житті Буштина. Крім того, що він майже одночасно керував трьома хоровими колективами Буштина, Степан Михайлович з 1965 року працює вчителем музики в школі-інтернаті, керує вокальним учнівським ансамблем „Топольки”, є ще й самодіяльним композитором. Так, у творчій співдружності з уродженцем Буштина І. Гарастеєм він у 1981 році написав пісню „Буштино рідне моє”. В 1993році з доброї руки С.М. Петія народився Гімн гімназії. В його творчому доробку багато музичних творів на шкільну тематику. Останнім диригентом хору при Буштинському ЛК був Йосип Михайлович Мартинич. Врешті-решт в 1981р. і 1983 роках перестали існувати згадані хорові колективи. З цього часу в співучому Буштині змовкла хорова пісня, а невдовзі припинив роботу і сам Буштинський ЛК. Вокальний жіночий ансамбль „Тисяночка” В 70-х роках минулого століття на ЗЗЕА музикантом С.М.Петієм був створений хор. З часом з великого хору залишилось небагато його учасників. У1990 році на уламках колись чудового хору ЗЗЕА, керівником якого на той час був Й.М. Мартинич, з ініціативи ентузіастки народної творчості селища і завклубом 188

заводу Орос Наталії Василівни, при підтримці голови профкому Вакій А.Ю. було організовано жіночий вокальний ансамбль, першим художнім керівником якого стала Шиндра Тетяна Василівна. В скорому часі ансамбль отримав хороше визнання і підтримку односельців. А з легкої руки учасниці ансамблю Лукач Віри Петрівни ансамбль отримав назву «Тисяночка». В 1992 році колектив був нагороджений обласним відділом культури званням «Народного». Популярність колективу дедалі зростала. Жодне районне та селищне свято не обходилось без його виступу. «Тисяночка» неодноразово запрошувалась на обласні фестивалі народної творчості, які проходили в Ужгороді, Мукачеві, Хусті, Іршаві. Транспортом забезпечував завод «Електроавтоматика». Під керівництвом та за сценарієм, розробленим завідуючої клубом Орос Н.В., учасники ансамблю «Тисяночка» та чоловіча половина хореографічного колективу, здійснювали новорічні щедрування та колядування по цехах заводу, а відтак і по інших організаціях селища, навідувались до церкви, звеселяли жителів районного центру та інших сіл району. Приймали участь у конкурсі колективів та вертепів, що проходить щорічно в м .Мукачеві, відтворили картину буштинських вечорниць, яку з успіхом інсценували на заводській та сільській сцені, в клубі с. Дулово. За свою багаторічну діяльність колектив щоразу нагороджувався грамотами, дипломами різних ступенів, цінними призами. Після передчасної смерті художнього керівника ансамблю Шиндра Т.В. її місце заступила керівник Буштинської школи мистецтв Вейгеш О.П. – молода, енергійна людина. Вже в 2000 році "Тисяночка" була єдиним колективом із Закарпаття, який поїхав на 900 річчя м. Острог. В січні 2003му році, колектив, як колядницьку групу, було запрошено у Румунію в м. 189

Сігет на фестиваль "Український вертеп 2003", організований Союзом українців у Румунії. Тут ансамбль отримав чимало нагород і призів. Хто не мріє побувати на щорічному всеукраїнському фестивалі "Національний Сорочинський Ярмарок"? Щоб колективу з периферії потрапити на велику сцену потрібен був і талант і матеріальна підтримка. І те, і друге у "Тисяночки" було. За традицією кожен новий рік вони розпочинають з щедрувань для працівників районних установ і організацій, дарують людям мистецтво пісні, підтримуючи традиції предків. Протягом багатьох років "Тисяночка" бере активну участь у районних, обласних і всеукраїнських оглядах, фестивалях та концертному житті району. Цьому підтвердження наші нагороди, подяки, грамоти. Кожні три роки "Тисяночка" з честю захищає перед обласною комісією звання "Народного".

КУРИЦЯ (ЛУКАЧ) ВІРА ПЕТРІВНА Потяг до поезії та художнього слова мають не лишень письменники, а й люди інших професій і навіть домогосподарки. Кожен із них береться за перо, щоб винести свої помисли і мрії на суд читачів чи слухачів, відкрити їм свою душу. До таких людей слід віднести і нашу землячку Віру Петрівну Лукач. Народилася вона 26 вересня 1955 року в селищі Буштино Тячівського району, в сім’ї службовців. Батько на протязі 47 років працював постачальником на Буштинському лісокомбінаті. Мама виконувала обов’язки завідуючою

дитячим садком, вела уроки праці у школі, потім 15 років трудилася на лісокомбінаті. 190

Дівчинка була старанною ученицею. У 1972 році, одразу після закінчення середньої школи, вона влаштовується верстатницею на заводі „Електроавтоматика”, потім – завскладом та диспетчером цього ж підприємства. В 1983 році заочно закінчує Дрогобицький механічний технікум. А з 1993 року і донині працює в селищній бібліотеці. Вперше взялася за перо і склала коломийки, які згодом і сама заспівала, у вересні 1997 року на святкуванні 50-ї річниці Тячівської районної бібліотеки. Є люди обдаровані особливим щастям – їх люблять, ними захоплюються. Саме до цієї категорії обранців долі належить і Віра Петрівна Лукач : їй раді не тільки в будь – якому товаристві, а й тоді, коли виходить на сцену й сильним, мелодійним голосом починає виспівувати дотепні коломийки, автором яких здебільшого є сама. Трапляється, приходить на концерт чимось пригнічена, в кепському настрої людина, та варто буштинській аматорці стати в гордовиту позу хвацької і гострої на язик молодички, крутнутися на каблуках, повести бровою й заспівати, як глядач перероджується – він просто розквітає на очах, а невдовзі вже знемагає від сміху. Так, мистецтво – це велика сила. Віра Петрівна збагнула цю істину ще тоді, як малим дівчам „озвучувала ” ролі улюблених казок, а згодом – зачитувалась п’єсами, дебютувала на шкільній сцені. Потім була учасницею вокального ансамблю „Тисяночка”. Нині ж її голос став окрасою аматорського жіночого гурту „Відродження” (керівник Наталія Орос), котрий часто вплітає своє мистецтво в районні урочистості. Природжена артистичність, чудові вокальні дані на рідкість – гармонійно поєднуються в цій людині з тяжінням до поетичної творчості. Адже її доробок – це солідний зошит, списаний авторськими куплетами. Це соковитий гумор, який буває м’яким і добродушним: А ще сваха Ці ковбаня днями розказала, Що доньчина з нив онука мала витворяла. Просить бабку на базарі: „Рафаелло” хочу!”. - Ни реви, я тобі вечір кіста заколочу. Як зачала на базарі дупкати ногами; „Купіть мені чупа – чупсу, бо укажу мамі”... Або ж це гостра сатира, яка без промаху б’є по наших суспільних аномаліях і перекосах. Та яким би дошкульним і „перченим” не було її слівце, воно завжди правдиве й по-особливому рідне мараморошанину, бо напоєне барвами місцевого діалекту: Болить мене головонька, тай зуб тот, що ззаду, Майже пуйду до дохтора, та пломбу покладу. - Буде, жунко, вас боліти, як стану сверлити, 191

Треба буде друге сверло в патиці купити. Нараз купіт новокаїн, шпріц би пригодився, Бо я вижу, й зуб мудрості у вас ісказився. Гадаю, не помилюся, якщо скажу, що на твори цього жанру і такого рівня у читача й слухача завжди – невгамований попит. Ще з колиски буштинська аматорка полюбила народні пісні. Потім виникло бажання і самій складати цілі в’язанки коломийок під ту чи іншу знайому коломийкову мелодію. В неї вони виходять дотепні, злободенні, виразно співзвучні нашій сучасності, приперчені гумором. Бо, як вона каже, через наших деяких недолугих керівників таке життя настало, що треба висміювати, виправляти його, вказувати на непродумані вчинки можновладців, які чомусь люблять тільки себе, а не тих, хто їх обрав до

влади, кому вони присягали вірно служити, захищати інтереси знедолених, про яких мовиться майже у всіх її творах. Однак, незважаючи ні на що, Віра Лукач – людина з оптимістичним зарядом. Вона сподівається, що завтра буде менше зла, несправедливості, брехні, бездуховності, запанує ера добра й гуманізму. Чія вина, що Буштина звізда згоріла? Кажут доля в челядника, як звізда вта ясна, Раз ся сильно загоріла, а дале погасла. Там, де Тиса із Терибльов уракаш ся зливали, Засновали село люди, Буштином назвали. Таку красу, чистий воздух, мош було пойськати, Про що типир ми своїм дітям годні розказати. Млиновиця така плила, та що вам казати, Діти могли із берега "бомбочков" скакати. Верли кутку, склянку, банку, колесо з торбонци, Там типир уже ни хотят квакати й грігонци. З-за зраниці в лагер "Тису", сходилися діти Любо було у Гандалі вліті посидіти. 192

Ни могли ся нахвалити буштинським "Артеком" І поляки і мадяри і "друтарі" чехи, У зоопарк водили нас никати звірята, І дідико любив іти, і мама, і тато. А ловганки які мали?! Ни мош передати! Тяжко було батькам од них дітей думу брати. Свої гуморески натхненно оприлюднює на районних оглядах художньої самодіяльності, під час різних фестивалів, свят, конкурсів. Її твори із захопленням слухають, їй аплодують, дарують квіти. Кожен відчуває, що з її уст лине чиста правда, те, що сама пережила, виносила в своєму серці, вона відверто говорить, що з нами відбувається. З її творів випливає, що ми живемо в тривожний час, коли так важко відшукати острівець спокою і тиші, притулок від тривог. Герой її творів, ошуканий і зайвий у сучасній реальній дійсності, опиняється в різних життєвих обставинах та соціальних ситуаціях. Можна, звичайно, назвати найвдаліші твори, переповісти кілька найоригінальніших сюжетів. Але краще самому прочитати гуморески Віри Лукач, аби пересвідчитися, що вона має іскорку таланту від Всевишнього. Перечитуючи її гуморески, ловиш себе на думці, як усе тут сказано просто, природно й образно. Тут не має вигаданої поезії – є її сама жива душа, з болем і тривогою, любов’ю і самотністю, убозтвом буднів людини, непривітністю долі і злетами духа. Коломийкарка живе серед сільської людності, з багатою народнорозмовною мовою, трохи перемішаною з суржиком, і саме цей закарпатський діалект є для неї органічним, оскільки ним вона мислить, думає, то, звичайно, й пише свої гуморески, чисті в помислах, щирі в намірах. Поетичне натхнення прийшло до неї майже десять років тому. Від тоді коломийки стали її покликанням, вони не дадуть їй зупинитися на півдорозі. У цьому переконують кращі твори, яким властивий наголос на соціальних суперечностях сучасності. Є всі підстави сподіватися від Віри Петрівни успіхів і нових творчих здобутків на поетичній ниві.

ОРОС НАТАЛІЯ ВАСИЛІВНА Батьківщина... У країна...Тячів...Буштино... Як багато для мене значать ці слова, близькі й дорогі серцю, адже це мій рідний дім, моя оселя, моя земля. Я пишаюсь, що живу в такому мальовничому куточку Закарпаття, як Буштино. Споконвіку воно славиться райською природою, дружньою громадою, славною історією. Але сьогодні я хочу розповісти зовсім про інше про чудову жительку нашого 193

селища, про творчу, талановиту людину і просто про чарівну жінку. Темою моєї (роботи) оповіді є огляд життєвого і творчого шляху Наталії Василівни Орос, і вибрав я цю тему невипадково. Наталію Василівну знаю давно, відколи почала відвідувати Буштинську селищну бібліотеку. Лагідний погляд карих очей, ніжна усмішка, мелодійна мова - моє перше бачення Наталії Орос. Відвідуючи часто бібліотеку, спілкуючись з цією приємною жінкою, мені захотілося-познайомити і Вас з нею, познайомити не тільки як з чарівною жінкою, а й з творчою людиною. Щоб бути послідовним , почну все спочатку. Серед розкішної закарпатської природи, у чудовому куточку Тячівського району розкинулось село Вонігово, де, як пише сама поетеса: ...і густі зарінки. Де шумить вітрами Буйний верболіз,. Де мені дитинство Стелило барвінки. Там я свого серця Залишила слід... Тут, 10 грудня 1959 року у хліборобській великій родині Юсипів, котра пишається й обдарованими шевцями, і садоводами, і педагогами, і лікарями, народилася третя дитина - дівчинка, якій дали ім'я Наталія Росла дівчинка жвавою, веселою і непосидючою, її кучеряве волосся, ніжний, жартівливий сміх можна було чути повсюди. Як і всі діти, Наталія дуже любила свою маму, була їй незамінною помічницею, і часто в домі лунала така розмова: Мамо, можна я піду на вулицю погуляти - просила дівчинка. Звичайно, можна, відповідала мати. А тобі вже не треба допомагати? Та ні, я сама впораюсь! Точно, мамо? – перепитувала дівчинка. Та йди вже, моя помічнице! А довгими зимовими вечорами збиралися сусіди в хаті, щоб поспілкуватися, розповісти новини, відпочити, а іноді й поспівати. Маленька Наталі я забиралась на високий стілець, що ставили посеред кімнати, і. починала співати, її дитячий спів, артистичні рухи зачаровували не тільки рідну матір, а й сусідів. Минало дитинство. Був вересень 1966 року, незабаром Наталії мало виповнитись 7 років, але вона не пішла. Не тому, що не хотіла, навпаки всім своїм дитячим серденьком вона тягнулася до знань, до школи. Куплені зошити, ручки. портфель.. Але школа відкрилась для неї тільки через рік замалою була. 1967 рік – почалося навчання. Вонігівська восьмирічна школа стала другою рідною домівкою. Наталка була старанною й наполегливою. Училась самотужки. Улюбленим місцем для читання букваря був високий 194

поріг до сусідньої кімнати. Облаштований куток здавався дуже затишним, та манив світ книги. Хотілося простору, пізнання світу. А починалось те пізнання на берегах річки Тереблі, де проходили канікули дітей. Разом з гусьми вони купалися (я) в теплій воді, гралися на поляні, нишком ласували радгоспною смородиною. Минали роки, гусей заміняли корови, та незамінним залишився берег Тереблі, який загартовував, навчав любити, природу, людей. А в школи свої принади, Для Наталки відкривався світ, пізнавалися таємниці, виявлялися здібності, таланти. У школі вона була активною, товариською дівчиною. Займалась у шкільному дівочому ансамблі, проводила шкільні вечори, а на новорічних балах маскарадах вражала уяви дітей та вчителів своїми оригінальними костюмами то вона таємнича циганочка, то веселий чортик,, за що часто й отримувала призові місця. А шкільне життя – це не тільки наполегливе навчання, а й веселі курйозні випадки, що скоріше нагадують жарти. Урок російської мови. Потрібно придумати речення, щоб його розібрати. І воно придумалось. "Я йду, я на ходу сочиняю ерунду". Вчитель розгнівався, признав, що це і справді "ерунда", та двійки не поставив , бо речення ж за будовою правильне. Зате поставив у куток, щоб наступного разу (разу) "ерунду" Наталя в шкільний зошит не писала. Дівчина любила читати, особливо вичитувати пейзажі, ліричні відступи, любила декламувати . її душа тягнулась до краси поезії. Світогляд дівчини формував творчість Т. Шевченка, І. Франка, В. Симоненка, В. Стуса, Л. Костенко. У 6 класі вона написала свій перший віршик, який, на жаль, не зберігся. Наталка продовжує ступати по літературній стежині, пробує писати, особливо на уроках, щоб на перерві вразити однокласників. Вчителі філологи помічали потяг дівчинка до слова, допомагали, на весь клас зачитували твори на вільні теми, відправляли на районні олімпіади. Закінчились шкільні роки і почалося 195

студентське життя. У 1975 році Наталія подалась до древнього Хуста, де за порадою сільського бібліотекаря. Олени Степанівни Синичко, поступила в культосвітнє училище. Три роки навчання стали найзахоплюючими і незабутніми студентськими лігами. Тут і почала Наталія друкувати свої перші вірші. Кожного ранку вона прямувала повз редакції газети "Ленінська правда''. Тягне туди, хочеться зайти, а подругам боязко сказати. Та все ж одного разу дівчина наважилась зайти сама: "Як засміють - ніхто не буде знати"... Але редактор галети Василь Бахно зустрів Наталю дуже привітно. Прочитав вірш, не засміявся. Згодом дівчині прийшов такий лист: "Шановна товаришко Юсип! Уважно ознайомилися з вашими (я) віршами. Вони справляють непогане враження. Однак ще хибують на недовершеність. Якщо знайдете час, зайдіть до редакції, зможемо конкретніше поговорити про них. Заодно візьміть із собою ще кілька віршів. Творчих вам успіхів! Цей лист, це привітне ставлення редактора глибоко вразили молоду дівчину, що дуже самокритично дивилась на свої поетичні спроби, морально підняли її, дали поштовх до продовження літературної праці. Після випускних екзаменів виходить у світ перший серйозний вірш Наталії "Сенс буття". Трохи відвертий, він став символом у житті. У той час Наталія не боялася, що життя може повернутись в інший бік. Та доля не відвернулась від неї. У 1978 році починає працювати в Буштинській сільській бібліотеці, проте згодом переходить трудитися на завод "Електроавтоматика", у хімічній лабораторії. У лютому 1979 року Наталія ступає на поріг нового, сімейного життя - вона виходить заміж за Ороса Павла Антоновича, слюсаря, хорошу людину із "золотими" руками. 1980 рік -– (народжується перший син Павло.) Наталія Орос стає працівницею Тячівської районної бібліотеки, в якій працює до 1983 року. (, коли народжується й другий син Вадим.) Після декретної відпустки Наталія Василівна повертається на завод "Електроавтоматика" Тільки тепер вона - клубний організатор. Всією душею вона віддавалась цій роботі, протягом 8 років брала участь, мабуть, у всіх формах клубної роботи, сама складала сценарії до різних свят та концертів. Тут народилась ідея постановки. " Буштинських вечорниць", щедрування з Дідом Морозом і Снігуронькою по організаціях, відновлення старих дідівських традицій, Наталія Орос розвивала свій світогляд, відточувала слова, думки., щоб потім переливати їх у віршах. Розуміння і підтримка надходили з боку голови профкому А.М. Вакія, чоловіка, дітей. Бувало, що вся сім'я Оросів перетворювалась у новорічних персонажів. Та знову манили Наталію Василівну книги. Відчувала духовний голод, тугу за книгами. Тому в 1992 році вона погодилась повернутись в 196

Буштинську селищну бібліотеку. Продовжує співати у започаткованому ансамблі "Тисяночка", а згодом створює новий, фольклорно-етнографічний, який одержав назву "Відродження". Поезія не полишає її. Н. Орос друкує свої вірші в газетах "Дружба'', "Срібна земля". У 2003 році Наталія Василівна стає депутатом Буштинської селищної ради. Добрі поради односельчанам, задушевні розмови про негаразди у сім'ях та інші проблеми, завжди простягнута рука допомоги зробили Наталію Василівну щедрою, чуйною та сердечною співрозмовницею, люди тягнулися до неї. 2003 рік був щедрим для Н.Орос. Вона нагороджується нагородою "Людина року-2003",як кращий працівник культури Тячівського району. І знову доля посміхається до поетеси. Цього ж року виходить довгоочікувана збірка поезій "Мої найкращі сіті в світі..." з передмовою П. Скунца. Тяжкий був шлях народження цієї збірки; тому, як і автор, так і видавці (редактор Наталія Ребрик, МПП "Граджа") висловлюють щиру подяку Павлові Оросу за моральну та матеріальну підтримку видання. У своїй передмові Петро Скунц, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, з великою шаною пише про Н. Орос. Зокрема переконаний у тому, що знайшов нове в її творах, що для інших е пережитком, знайшов "любов, красу, вірність отчим ідеалам, святість родинного вогнища". Він пише: "У віршах Н.Орос світле народне начало. Вони не вигадані, а здобуті з глибини душі, котра в нашому народі, на щастя, не минулася. Хоч властями і розпродана". Поет бажає щасливої дороги цій збірці та її авторці Сьогодні Н. Орос - це повна сили, енергії, творчих задумів жінка. Вона продовжує працювати у селищній бібліотеці та не тільки, адже збирає усну народну творчість, керує фольклорно-етнографічним ансамблем "Відродження", веде уроки русинської мови і творить, творить, творить... ПАШ АЛІНА ІВАНІВНА Її Батьківщина - Буштино, Тячівщина, Срібна Земля, Україна! Дуже багато значать для юної Аліни ці слова, близькі й дорогі її серцю, адже це її рідний дім, її оселя, її земля. Юна Аліна пишається, що живе в такому мальовничому куточку Срібної Землі, як Буштино. Споконвіку воно славилося райською природою, дружніми людьми, славною історією. Але в цій своїй оповіді я хочу розповісти зовсім про інше – про чудову жительку цього краю, про талановиту юну співачку. Лагідний погляд карих очей, ніжна посмішка, мелодійна пісня на шкільній сцені, де вона чудово, 197

мов досвідчена співачка, співала для всіх нас, колишніх і нинішніх педагогів Буштинської ЗОШ І-ІІІ ст. Спілкуючись з нею та її мамою після успішно проведеного концерту, я прийшов до висновку, що обов’язково повинен познайомити і тебе, шановний читачу, з нашою юною односельчанкою – не просто чарівною дівчиною – обдарованою, творчою людиною. …Серед розкішної природи, майже в кінці казкової вулиці Богдана Хмельницького, поряд зі старим однойменним парком, стоїть собі будиночок дідуся Несіймуки Степана Степановича. Саме тут, під кінець весни - 6 травня 1993 року в сім’ї педагогів Вікторії та Івана, славної родини Пашів і народилась єдина дочка, якій дали наймення Алінка. Алінка виростала жвавою і веселою дівчинкою. Її кучеряве, як і у мами, волосся, дзвінкий сміх і веселе щебетання мимоволі привертали увагу оточуючих.

У вересні 2000-го року батьки віддали Алінку до школи. Першою її вчителькою була Ольга Степанівна. З усіх предметів дівчинка встигала на відмінно, але найбільший нахил мала до гуманітарних дисциплін, охоче включалася в усі позакласні заходи. Школа стала для Алінки другим домом. Мрійлива, допитлива дівчинка з раннього дитинства захоплюється фантастичною літературою і навіть пише вірші. Облюбованим місцем читання книжок був для неї берег річки Ростоки, поблизу батьківського дому. Минали роки, Аліна успішно переходила з класу в клас, та знайомий берег Ростоки все так же кликав її, навчав любити природу, спонукав до роздумів про світ і своє місце в ньому.

198

Алінка була напрочуд активною, товариською школяркою, незмінним учасником ансамблю пісні і танцю, брала активну участь у проведенні вечорів, а на новорічних балахмаскарадах вражала присутніх своїми оригінальними костюмами і масками, за які, як правило, отримувала призові місця. Вокальні дані батьки Аліни, «відчули» ще змалку: не одна нічка ними була недоспана із-за цих «вокальних» даних. Врешті, батьки вирішили: щоб не пропав талант, краще його розвивати. А якщо серйозно, то Аліна ще з дитячих років любила підтанцьовувати, крутячись перед дзеркалом, співати в «мікрофон», яким був звичайний гребінець. Мама Аліни – Паш-Несіймука Вікторія Степанівна працює в Буштинській ЗОШ І–ІІІ ст. вчителем музики та співів, педагог творчої натури. За такої підтримки, перший виступ Аліни перед широкою аудиторією відбувся на випускному вечорі перед випускниками школи, коли вона лишень закінчила перший клас. Це була пісня Алсу «Экзамены». В 2000 році Паш Аліна вступила до Буштинської школи мистецтв по класу фортепіано, яку закінчила в 2007 році. Ковальчук Н. М., улюблена вчителька дівчинки, навчила її не тільки грати і слухати музику, а й відчувати кожен звук, бо лишень у такому разі можна заспівати від душі і донести свій спів до слухачів. З кожним роком рівень майстерності і розкутості юної співачки зростав, бо звикнути до сцени можна, тільки буваючи на ній. Найважливіше те, що вона сама працювала над собою, їй подобалось співати. Першим кумиром Аліни була популярна естрадна співачка Брітні Спірс. Всі її пісні Аліна знала напам’ять. Англійську мову почала вивчати ще у 5 років, співаючи саме пісні Брітні Спірс. Вже в 2-му класі, після конкурсу-огляду художньої самодіяльності серед учнів школи, Аліну запросили до участі в районному фестивалі дитячої творчості «Ластівка». Після цього заввідділом культури в Тячівському районі Барановський В.В., запримітивши неабиякий талант 199

юної співачки, щорічно запрошував юну співачку на звітні концерти Тячівщини і різні свята: "День Перемоги", "День Незалежності", "День проводу овець на полонину", "День міста Тячів" та інші. До 2005 року буштинська школярка виконувала популярні естрадні пісні, а також пісні на слова закарпатського поета Ю. Шипа. Музику до пісень складала її мама. Восени 2005 Аліна їде на Всеукраїнський конкурс дитячої творчості «Буковинська зірка», де виконувала пісню Р. Лежичко (Руслани) "Дикі танці" на англійській мові. Після цього конкурсу, побачивши рівень підготовленості дітей, які там приймали участь, батьки вирішили професійно зайнятись підготовкою Аліни до виступів на сцені. В кінці 2005 року на одному з конкурсів, що відбувався в м. Тячеві, доля зводить Аліну з викладачем вокалу Ужгородського училища культури – Оксаною Славною, яка погодилась давати їй уроки вокалу. Аліна починає їздити в Ужгород по вихідних а на канікулах – на уроки вокалу в студію, де для неї пише вірші та музику композиторка Яна Садварій. На даний час в творчому доробку Аліни вже нараховується 5 пісень Яни Садварій – «Запитай», «Оберіг», «Човен», «Новорічна», «Це моя земля» та пісня на вірші і музику Оксани Славної «Не знала я…». Рівень майстерності, голосові дані, артистизм значно покращились завдяки заняттям з таким професіоналом своєї справи, як О. Славна. Завдяки їй в 2007 році Аліна виграла конкурс "Сhldren Eurostar", відбіркові тури яких проходили у всіх районах області і м. Ужгороді. У вересні 2007 року Аліна стає дипломантом міжнародного дитячого конкурсу в Словакії в м. Свиднік, де виконує пісню "Скрипка грає" на слова Ю. Рибчинського ( музика І. Поклада). Крім цього, Аліна брала участь у обласних конкурсах "Чисті роси", в м. Ужгороді, "Різдвяна зіронька" в м. Мукачеві, всеукраїнських конкурсах "Кришталеві грона" в м. Виноградові, «Веселка над Тисою» в м. Хуст. Один Бог знає, куди поведе в подальшому життєва дорога юну співачку, та головне, щоб вона стала особистістю, щоб зберегла тих друзів, з якими здружилась на різних конкурсах, концертах, не забула вчителів, які навчили її співати. МУЗИКА І МУЗИКАНТИ У всі часи, сільчани і зокрема молодь, після закінчення трудової діяльності, влаштовували свій відпочинок і дозвілля, на яких завжди була присутня музика і музиканти Такі обрядові дійства, як танці, свадьби та інші гулянки, споконвіку супроводжувалися головними дійовими особами - гусляшами. Гусляшами на селі були мужчини із мало забезпечених сімей, або цигани. Музикальна група в основному складалася із трьох осіб:з першої скрипки - прімаша, другої - контраша та бубнаша. Інколи до цієї групи входив і фловташ (сопілкар). Фловташа Маньовчика, до складу музикантів, в основному запрошували більш заможніші буштинці. 200

Колишні музиканти на селі не були професіоналами. Це були музиканти – самоучки, для яких ця справа не була професією, а лише додатковий засіб для прожитку. Для вищої касти населення Буштина - працівників лісової дирекції, при казино (культурному центрі знаті села), була спеціальна група музикантів, яку називали в селі «банда». Це були музикантипрофесіонали. Пізніше, десь із 80-х років , при ресторані “Лісова пісня” стала використовуватись група музикантів-професіоналів, які обслуговували ресторан щовечора. Ці музиканти, в разі потреби, обслуговували і художні колективи селища, а інколи і свадьби. Серед сільських музикантів-самоучок відзначались скрипалі Микола Марко та Василь Пашик, фловташ Маньовчик. Із музикантів-професіоналів були відомі Поп - корчі-піаніст і скрипач, універссальний музикант Шута, баяніст –Степан Михайлович Петій, акордіоніст М.П.Лазорко та Глагола Світлана Василівна, і ще цілий ряд інших. ГЛАГОЛА СВІТЛАНА ВАСИЛІВНА (1953) Народилася Світлана Василівна в мальовничому куточку нашого чудового Закарпаття с. Біловарці, що на Тячівщині, в сім’ї вчителів, в родині, в якій кохалися в прекрасному світі мистецтва, в народній музиці,знали багато пісень. Батько - В.В. Глагола був директором місцевої семирічки і вів хор старшокласників. В 1959 році батьки переводяться в середню школу рідого селища Буштино. Тут він крім уроків музики та образотворчого мистецтва в позаурочний час керував ще і учнівським хором, вокальним ансамблем старшокласників та гуртком „Юний художник”. Навчаючись з 1961 по 1969 рік в Буштинській СШ і Тячівській музичній школі по класу фортепіано та акордеона брала участь у громадській роботу школи та селища, організовувала і проводила тематичні вечори, КВНи, „Вогники”, співала у вокальному ансамблі та хорі школи, була активним учасником гуртка „Юний художник” під керівництвом В,В, Глаголи, А в час літніх канікул працювала музикантом в

201

піонерських таборах „Тиса” і „Дружба”, була вчителем сольфеджіо і концертмейстером у філіалі Хустської дитячої муз студії. В 1971 році вступила до Ужгородського музичного училища. Протягом чотирьох років навчання в училищі, брала активну участь у його музичному житті. Закінчивши в 1975 році успішно училище, як здібну студентку, її направляють на роботу викладачем Тячівської ДМШ, де вона настирливо і послідовно прививала своїм вихованцям любов до класичної музики. Водночас організувала вокально-інструментальні ансамблі із числа працівників заводу „Електроавтоматика” та ВІА із числа учнів Буштинсьої СШ „Ровесники”, які з великим успіхом на протязі 1975-1980-х років виступали перед односельчанами та на районних і обласних оглядах художньої самодіяльно. Керувала цим ансамблем С.В.Глагола. Виступи тріо в складі: Глаголи С.В (перша з ліва)., Трохименко З., та Карабінчак Г.багато разів приваблювали буштинців своїм ніжними голосами на концертах, присвячених дню працівника лісу та іншим державним святам. До складу їхнього репертуару входили пісні: „ Чарівна скрипка” , „У милого очі сині” та цілий ряд інших. Чарували душу й серце слухачів виконанням відомих українських пісень „Червона рута”, „Водограй”, „За нашим стодолом” , „Ой Марічко чичері”.та інші.В продовж багатьох років Світлана Василівна була концертмейстером при Буштинському лісокомбінаті. Вона творчо працювала і з дитячим хоровим колективом „Ластівочка”.Світлана Василівна ще з дитинства відчула потяг до народних джерел, ретельно збирала, записувала, аранжувала, обробляла народні пісні. З великим нахненням, бажанням навчала і прививала міським дітям любов до народних пісень, танців, до чарівної краси Карпатського краю, звичаїв і побуту народу. З 1981 року вона продовжила творчу діяльність в Ужгородській СШ №2 з поглибленим вивченням музики. Керувала дитячим фольклорним колективом „Карпатські джерелця”, ансамблем сопілкарів. Навчала грамоти учнів на фортепіано, акордеоні, гітарі, сопілці, окаріні, дримбі, ксилофоні, металофоні. Виконавці успішно виступали на конкурсах, фестивалях, обласних, республіканських семінарах, присв’ячених творчому та 202

естетичному вихованню учнів. У 1988 році фольклорний ансамбль вдало виступив на II-му республіканському конкурсі в м. Полтаві. Надовго запам’ятається ця подорож. Незабутнє враження справило на всіх зустріч з видатними письменниками Б. Олійником, І. Драчом, Ю. Мушкетиком на святі рідної мови в Полтавському педінституті Фольклорний ансамбль став лауреатом фестивалю, учасником заключного концерту переможців. За колоритне, яскраве виконання ”Віночка закарпатських народних пісень, коломийок, танців керівника Глаголу С.В. та колектив було нагороджено грамотою Міністерства України. Разом з відомим закарпатським фольклористом і краєзнавцем Юрієм Чорі та фольклорним колективом школярів ставили вистави за народними мотивами, колядували, вінчували. «Вклонімося старому року, що прожили його нівроку. Бажаємо, щоб і наступний був лагідний і непідступний Хай рік Новий із щастям новим казково в дім до Вас ввійде і разом із Різдвом Христовим добро і радість принесе» – вінчував фольклорний колектив. Згаданий колектив неодноразово брав участь у театралізованих дійствах: ”Веснянки”. „Обжинки”. „Коляди”, які протягом 1989-1991років демонструвались на обласному і республіканському телебаченні. В ці ж роки Світлана Василівна була музикантом і організатором дозвілля відпочиваючих в таборі „Юний художник” в санаторії „ Карпати” під керівництвом Заслуженого вчителя України З. С. Баконія. Як творчого вчителя, Світлану Василівну вже не задовольняла середня освіта. Вона в 1983 році успішно складає вступні іспити в Ужгородський Державний університет і в 1989 році одержує диплом про вищу освіту. Як передовий педагог, Світлана Василівна завжди знаходиться у вирі культурно-мистецьких подій і відгукується на них творчими концертами, презентує красу колоритної закарпатської пісні в країнах Західної Європи, у складі вокальнохореографічного ансамблю „Писанка” під керівництвом М. Я. Попенка відомого композитора, заслуженого артиста України. (На фото - один з виступів. Вона перша з ліва) Починаючи з 1992 року ансамбль щорічно брав участь у міжнародних фольклорних фестивалях у Польщі, в Румунії, Словенії, Угорщині, Словаччині, Німеччині. Щиро звучали українські, закарпатські народні пісні в обробці художнього керівника колективу М.Я. Попенка „Верховино, світку ти наш”, „На високій полонині”. „Червена ружа”, „Пасло дівча пави”, „Легіню пропав-бись”, „Гей Іване”, „Звідси гора ,звідси гора”. Виступи „Писанки” 1993 року 203

на концертних майданчиках, на імпровізаційних сценах проходили з винятковою віддачею кожного виконавця і були гаряче сприйняті привітними глядачами. З великою зацікавленістю, зворушливою добродушністю приймали мешканці західно-европейських міст представників молодої незалежної України із вокально-хореографічним ансамблем „Писанка” Ужгородського міського будинку культури під керівництвом відомого композитора, заслуженого артиста України Миколи Попенка. Коли учасники колективу йшли з піснями й танцями по місту колонами, городяни і гості часто приєднувалися до виконавців і тоді ще більше розпалювалась атмосфера імпровізаційного творчого дійства, дух братання. Реакція мешканців на наші українські пісні і танці була дуже щирою, завзятою. Після виступів були теплі дружні зустрічі, на яких були і сльози радості, особливо у людей українського походження, які давно живуть за кордоном; і щирі слова подяки та обмін пам’ятними сувенірами. Для колективу у вільний від концертів час влаштовувались екскурсії, вечори розваг. З 1994 року Глагола С. В. працює викладачем Ужгородського училища культури та Київського національного університету культури і мистецтв, де навчає студентів бути висококваліфікованими спеціалістами, професіоналами. Є учасником камерного хору викладачів училища під керівництвом заслуженого артиста України П.П. Сокача. В репертуарі колективу - хорові твори відомих композиторів. З 1996 року Світлана Василівна співає в церковному хорі імені Теодора Ромжі Кафедрального греко-католицького собору м. Ужгорода, поринаючи в неперевершений світ духовної музики, присвяченої Творцю. Колектив неодноразово виконував духовні твори М. Бортнянського, А. Архангельського, М.Бокшая М.Березовського в храмах, костьолах, церквах країн Західної Європи - Угорщини, Чехії, Італії, Румунії, Словаччини, Словенії. Особливо тепло, щиро й доброзичливо хор приймали в 1998 році в Швейцарії, були надзвичайно зворушені глибиною, проникливістю духовних пісень. Глагола С.В., в міру сил і можливостей, працює творчо, з великою любов’ю, віддачею, натхненням, маючи за мету – дерзати, з благоговінням відноситись до його величності – Мистецтва! ДУХОВІ ОРКЕСТРИ БУШТИНА В 60-80-ті роки минулого сторіччя в селищі досить популярними були духові оркестри. Кжне підприємство та установа і школи мали свій духовий оркестр. В селищі нараховувалось біля 10-ти діючих оркес-трів. Найбільш відо-мими керівниками духового 204

оркестру був Михайло Ляхта Тракслер та С.М.Петій. Найкращими оркестрами були при БуштинськомуЛК та ппри ЗЗЕА. Вони очолювали колони на Перше Травня, Жовтневі свята , підчас похоронів, Без них не обходився жоден концерт чи державне свято. ДРАМАТИЧНІ КОЛЕКТИВИ Перші драматичні сценки, пов’язані з колядуванням й відзначенням Різдва Христового, в селі виникли ще у кінці XVIII століття. Найбільш поширеними були вертепні драми. Їх складали священики та дяки, як найбільш освічені на той час на селі люди, а

потім ці вертепні драми демонстрували юні аматори на Різдвяні свята в хатах своїх односельчан. Пізніше такі сценки складали вчителі народної школи Грицак Микола, Худан Олександр, Тимкович Ірина, Крук Марія інші. Записами усної народної творчості майже ніхто не займався. Люди берегли їх у своїй пам’яті, передавали з покоління в покоління. Таким шляхом вони дійшли до наших днів. Лише в середині XX-го століття у селі з’явився справжній драматичний гурток. Керував ним вчитель народної школи Грицак Микола. Ставилися п’єси "Пошилися в дурні" Марка Кропивницького, "Наталка Полтавка" Івана Котляревського, "Украдене щастя" Івана Іранка, "Бородате непорозуміння" та "Святий Миколай" Олександра Сливки. Свою роль в розвиток театрального мистецтва вніс драматичний колектив "Нова сцена", організований тим же вчителем М. Грицаком на початку 30-их років ХХ сторіччя. Театральну групу складали освітяни, і не тільки з Буштина, а й Тячева, Вонігова, Руського Поля. Та й не тільки освітяни, а й інші активні односельчан та учні старших класів. Всього в драматичному гуртку нараховувалось 15 самодіяльних артистів. З успіхом ставились підготовлені драмгуртком вистави "Запорожець за Дунаєм" Гулака-Артемовського, "Ой не ходи, Грицю, та й на вечірниці" Михайла 205

Старицького, "Пошилися в дурні", "Олеся" Марка Кропивницького та цілий ряд інших. Зі своїми виставами самодіяльний колектив виступав не тільки перед буштинцями, але й перед мешканцями сіл Вонігово, Руське Поле, Тячів, Вишково, Салдобош (Стеблівка). Найбільшими ентузіастами самодіяльного мистецтва були такі гуртківці: Василина Юріївна та Костянтин Порфірович Медвіді, Рущак Михайло Іванович, Рущак Іван, Копинець Іван Юрійович, Комендар Іван Юрійович, Форкош Іван Петрович, Паш Юрій Миколайович та інші. Новий період у розвитку народної творчості, зокрема художньої самодіяльності, розпочався з встановленням радянської влади. Тоді в селищі почали відкриватись хатичитальні, сільський клуб, селищна і відомчі бібліотеки, а згодом і будинок культури. Свою мережу культосвітніх установ мають промислові підприємства – Буштинський ЛК, ЗЗЕА.

206

ЧАСТИНА ІІІ. АРХІТЕКТУРА І СКУЛЬПТУРА " Каміння і дерево – німі, якщо людина не примусить їх говорити". АРХІТЕКТУРА Ще в незапам′ятні часи буштинці навчилися будувати житло та інші споруди, щоб забезпечити собі штучне матеріальне середовище, яке насамперед задовольняло б насущні потреби побуту та виробництва. Так зародилася архітектура. Архітектура Буштина відраховує свій вік ще з часів перших переселенців. Деякі пам’ятки давнини дійшли до нас через сотні років. Це живі свідки розвитку суспільства. Кожна річ - побуту або мистецтва – розповідає про своїх творців, але найбільш повно і всебічно розкриває життя народу архітектура. Вона дає узагальнене відображення не тільки матеріального, але й духовного розвитку суспільства. Ще в недавньому минулому в нас будували переважно з дерева. Хати і комори, млини, церкви і дзвіниці, хатнє обладнання й предмети домашнього вжитку, знаряддя праці – все рубалось, тесалось, стругалось, різьбилось з дуба і граба, сосни і ялини. Мабуть, як ніхто більше з інших сусідніх сіл, буштинці, пов’язували свою матеріальну і художню культуру з деревом, передаючи наступним поколінням свою високу майстерність. В основі дерев’яного будівництва

207

був зруб – клітина з чотирьох стін, розміри якої коливались в залежності від деревини й досягали 5-6 метрів. Квадратний зруб був в основі всіх споруд: як житлових, господарчих, так і культових Кожна епоха, кожен етап розвитку людства залишає для майбутнього своє сприйняття прекрасного, матеріалізовану оболонку свого життя, свою архітектуру. Буштино впродовж понад 635-ти років пройшло складний шлях свого розвитку, на якому позначилися протиріччя держав, до яких воно входило протягом цього часу, тобто Австро-Угорщини, Чехословаччини, Угорщини та СРСР. Починаючи з 1369 і аж до кінця 20-х років ХХ-го ст. майже всі будівельні споруди в селі зводилися із дерева, якщо не рахувати церкви, школи, млина та кількох державних будинків. Хати будувалися з дуба, бо його було достатньо навкруги. Майже кожен буштинець володів теслярською справою. Та серед них виділялись ті, для кого ця справа стала джерелом заробітку, тобто будівельники. Всі житлові споруди буштинці будували у зруб (одно- або двокамерні) і вкривали їх соломою. Архітектура була примітивна. Та серед цих убогих хатин виділялась, хоч і дерев’яної конструкції, Петропавлівська Горблянська церква особливого архітектурного зразка. Крім церкви та сільських солом’яних хат, до тогочасного комплексу архітектурних споруд входила сільська управа, приходська школа, крамниця та корчма. Такий був вигляд основної частини села – його архітектура майже не змінювалася впродовж століть. В кінці ХYІІ ст., в західній частині села - Гандалі (нині Тополівка), почали поселятися перші колоністи з Угорщини та Австрії. Тихий і живописний куточок поселення Івана Бущі дедалі більше приваблював нових поселенців – німців і угорців, які не могли не оцінити зручного розташування, сприятливі кліматичні умови, родючість ґрунту, рівнинний рельєф місцевості. Ще через деякий час, а точніше в 1711 році в селі з'явилися євреї. З появою поселенців в селі почала інтенсивно розвиватись лісова промисловість і торгівля, що не могло не позначитись на розвитку сільського будівництва. Таким чином, збільшення промислового потенціалу Буштина, зростання духовних та матеріальних запитів його мешканців вимагали і розширення сільської забудови, зокрема, в промислово розвиненій частині - Гандалі. Тут вимагались розробки нових типів споруд, певні 208

матеріали, конструкції. Тож інженер-будівельник став дуже затребуваним спеціалістом. Без його участі не проектувалися такі промислові забудови, як лісова дирекція, лісопильний завод, залізнична станція, багатоквартирні забудови для нових поселенців, млин, пошта, церква та інші споруди. Своїх інженерів-будівельників на той час Буштино не мало, тому доводилось запрошувати їх з Угорщини. У кінці ХІХ ст. у новобудовах Гандалу, а подекуди і в основній частині села, почали застосовувати металеві конструкції, закладати бетонні фундаменти, зводити перші будівлі з бетону та цегли. Цегла стала основним матеріалом у будівництві виробничих та житлових споруд. Тоді ж євреї організували в селі цеглярню (тигларню), яка і забезпечувала основним будівельним матеріалом житлове та державне будівництво Головний на той час лісопромисловий район - Гандал, розростається. По обидві боки дороги (зараз вулиці Богдана Хмельницького) шикуються цегляні та кам'яні будинки на фоні основної частини тодішніх дерев'яних хатинок. Ділове і громадське життя села поступово переносилось на центральні вулиці (зараз Травнева і Головна ), де й зосереджувалося спорудження торговельних закладів. Протягом тривалого часу процес забудови села мав стихійний характер і не підлягав ніяким правилам. Прагнення до упорядкованості та чіткої регламентації всіх елементів сільської забудови висувало все нові і нові вимоги технічного будівництва. Невпорядкованість зони Гандалу призвела до того, що заводський корпус лісозаводу вклинився в житловий квартал, отруюючи повітря чадом заводського димаря. Проте кращі взірці архітектури того часу - лісова дирекція (зараз гімназія-інтернат), католицька церква, житлові будинки для працівників дирекції, казино, початкова школа для дітей угорців, пошта, млин, житловий будинок сім'ї євреїв Гілманів (зараз будинок селищної ради), залізнична станція та ще ряд інших споруд відзначаються цілісністю просторової композиції та функціональною доцільністю планування. Вони витримали випробування часом. Багато як житлових, так і адміністративних споруд, зведених понад сто і більше років тому, при незначній реконструкції цілком відповідають високим якісним характеристикам нашого часу. Шлях розвитку архітектури Буштина в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст. не був гладким. На ньому простежується декілька періодів, кожен з яких має свої особливості. В перший період забудови по вулиці Гандал (нині Б.Хмельницького), крім корпусу лісової дирекції, казино, стояли будівлі лісопильного заводу, початкової школи, католицької церкви та кількох житлових споруд. Тоді ж була побудована корчма з крамницею для бокорашів на Бенячовах ( з лівого боку головної дороги неподалік від 209

річки Тереблі), Петропавлівська церква з приходською школою та залізнична станція. Цей період забудови села тривав приблизно до початку першої світової війни. Другий період забудови Буштина припав на часи панування на Закарпатті Чехословацького режиму. За цей час продовжується забудова вулиці Гандал житловими будинками, розширюється основний корпус лісової дирекції (західне крило), будується проти дирекції над Розтокою крита спортивна споруда – соколовня, чотириповерховий млин з електростанцією. Виростають у центрі різні торгові споруди, які належали сім’ям євреїв - Шварца, Бронштайна, Брукштайна, Гілмана, народна (початкова) школа, магазин відомої тоді взуттєвої фірми "Батя" (тепер приміщення "Художнього салону" і "Регіонального музею етнографії"). На північ від села, одразу за складом для зерна (заготзерно) шкілка-розсадник, зараз існуючий лісопильний завод та цілий ряд інших споруд. Третій період забудов, почався в кінці другої світової війни і триває до сьогоднішнього дня. За цей час забудовується житловими будинками, крім Головної, ще й багато інших вулиць. Розширюється забудова лісопильного заводу, будується ЗЗЕА, зводяться цілі квартали богатоквартирних будинків для працівників ЗЗЕА та ЛК. Будується поштово-телеграфний та культурно-торговий комплекс "Лісова пісня" по вулиці Травневій, нова середня школа, піонерський табір "Тиса" та ще ряд інших споруд. Лісова дирекція. Найважливішою пам’яткою архітектури, що

210

належить до першого періоду забудови Буштина, був основний корпус лісової дирекції, будівництво якого тривало на протязі майже восьми років. Його було закінчено десь у 1705 році. Спочатку в ньому була розміщена лісова контора для керівництва лісового господарства навколишніх лісів. Пізніше, десь у 1710 році, ця контора стала називатися Буштинською лісовою управою - головним лісництвом всіх навколишніх лісів. До складу володінь лісової управи входили масиви лісу по обидві сторони Тересви, Тереблі і Ріки, від Усть-Чорної до Міжгір'я. Важко уявити собі Буштино без силуету майже середньовічної споруди колишньої дирекції. Вона була свідком багатьох історичних подій. Тут, впродовж кінця ХУІІІ-ХІХ ст., збиралися відомі на той час люди. Тут побували посли угорських королів з питань сплавляння лісу і солі вглиб Угорщини. Сюди приходили на полювання вельможі. Вона була свідком Кошутової революції, селянського повстання під проводом Ракоція, обох світових воєн та руху опришків нашого краю. Це одна з найкращих і найбільших споруд того часу і не тільки Буштина, а й навколишніх поселень. Вхід у корпус вів через архітектурно вигадливу арку, вимурувану з цегли. Ступаючи на подвір’я, заходячи всередину двоповерхового корпусу дирекції, починаєш хвилюватися від зустрічі з історією. Німі свідки тих буремних літ, стіни цієї споруди мовчать... Потрібна копітка пошукова робота, щоб вони заговорили. Бо це одна з найстаріших архітектурних пам’яток селища, що збереглася до наших днів. Будівництвом цієї споруди керував невідомий інженер-будівельник, відряджений з Угорщини. Паровий лісопильний завод (1830-1928). З метою розширення

виробництва лісової управи в 1830 році був збудований паровий лісопильний завод, розташований поруч з головним корпусом лісової управи. На цьому заводі здійснювалася розпиловка лісу на дошки і

211

бруси на 10-ти пилорамах. Цей завод на всю потужність працював до 1928 року. На заводі працювало понад 290 чоловік. Кругляк із перевалочних баз – портошів, що знаходилися на правому березі Тиси, доставлялись кіньми по вузькоколійці до лісопильного заводу. Тут кругляк розпилювався на відповідний пиломатеріал, а звідсіля, в такий же спосіб, знову доставлявся на портош для відправки бокорами в Угорщину. Пізніше, коли через село було прокладено залізницю, пиломатеріал в Угорщину транспортувався вагонами. Обслуговували цей завод робітники як з нашого, так і з сусідніх сіл.. Важко жилося робітникам, які обслуговували лісопилку - їх трудовий день тривав 12-14 годин. Казино (Касинув). Це був культурно-торговий центр для елітної частини працівників дирекції. Тут був і клуб-кімната розваг і ігор, і бар, і їдальня та кімнати-ночівки для приїжджих. Прості селяни та робітники не мали права і заглянути в той будинок. Цілодобово для гостей проводились спеціальні культурно-розважальні та спортивні ігри. ХРАМИ БУШТИНА Гордістю і окрасою нашого селища споконвіку вважалась церква – Божій дім. За переказами, перша християнська громада села Івана Бущі хоч відразу й не мала Божого храму, проте православний обряд здійснювала самостійно в одній із хат. Пізніше буштинці побудували собі церковцюкаплицю, яка тимчасово служила храмом. Тут проводились церковні Богослужби. З роками село розросталося. Збільшилась чисельність населення і очевидною стала потреба в спорудженні справжнього храму. Юріївська церква – це перший храм, збудований у буштинському урочищі Долина над Тисищем. За церковною хронікою, через 20 років після приходу перших поселенців (у 1389 році), замість тимчасової каплиці почали будувати дерев'яну церкву. За будівельним матеріалом далеко не потрібно було ходити – довкола шуміли непрохідні дубові хащі. Усім селом допомагали буштинці будівельникам, щоб якнайшвидше 212

спорудити церкву. Та будівництво затягнулось майже на 10 років, бо не вистачало грошей, аби його закінчити. Просили допомоги в інших селах. Для виготовлення і оздоблення іконостасу та стін запросили із Грушівського монастиря двох монахів-малярів та різьбарів. Поруч з церквою звели невеличку дзвіницю з двома дзвонами. Місце будівництва підібрали на бережку над Тисищем. А перед храмом було відведено площадку, де селяни збирались. аби обговорити сільські справи. Церкву було присвячено Юрію - покровителю, в день якого вони вперше ступили на цю землю на чолі з проводирем Іваном Бущею. В 1661-1662 роках турки великою ордою напали на наш край. Не обминули вони і Буштино: спалили частину людських хат і церкву. І знову наші предки на кілька років залишилися без храму. Петро-Павлівська Горблянська церква.

Після того, як турки в 1661 році спалили церкву в урочищі Долина, буштинці вирішили побудувати нову в урочищі Горб, там, де заповідав проводир перших поселенців Іван Буща. Будівництво цього Петро-Павлівського храму було завершено в 1663 році. Майстрам вдалося поєднати прекрасні зразки архітектури, різьбарства, стінопису й малярства. Сильні дубові зруби храму довжиною 14 метрів свідчили про його могутність. Фасад вражав досконалістю пропорцій. Архітектура цього храму здалеку здавалася незвичайною. Не можна було не захоплюватися тим, як вміло було вибрано місце для побудови, як тонко відчувався тут зв’язок храму з оточенням. Його шпиль піднімався вгору серед потемнілих солом'яних хат. Чудовим архітектурним елементом цього ПетроПавлівського храму була висока вежа з чотирма шпилями, що закінчувалися розкішними кованими хрестами. Церква була рублена з товстих дубових брусів (15х40 см.) Кути вінців кріпилися за допомогою замка. Її зруб ділився на три приміщення: притвор 213

(бабинець), наву і вівтар. Дах церкви мав складну конструкцію і був покритий дубовими лемехами. Все тут скріплювалось дубовими чопами. Міцні дубові двері, з широкою декоративною різьбою на одвірках, вели в храм. Церковний інтер'єр приваблював доцільністю архітектурних форм, вишуканістю художніх деталей, розписами. В середині храму було напівтемно. Вівтар був відокремлений від нави іконостасом, позолотою рель′єфної різьби і разом з іконами створював атмосферу урочистості, святковості. Все це було покликано вражати і відвертати увагу людей від важкої повсякденної праці. Поруч із храмом була розміщена дерев'яна дзвіниця. Цей храм був духовним центром і славою села, й буштинці гордилися ним. Та недовго. Всього лише кілька поколінь буштинців разом з молитвами милувались цим шедевром протягом 220 років, бо в 1890 році церква згоріла. (На підставі вивчення існуючих на сьогоднішній день аналогічних храмів в селах Сокирниця, Крайниково та Олександрівка, автор книги дає порівняльну характеристику Буштшинського ПетроПавлівського храму.) Кам'яна Петро-Павлівська церква з приходською школою Після того, як дерев'яна Горблянська церква згоріла, буштинці вирішили збудувати нову кам’яну, теж ПетроПавлівську. Спорудження церкви розпочалося в 1892 році і проводилось досить довго, майже десять років, на кошти вірників села. Основні будівельні матеріали безкоштовно надавала Буштинська лісова дирекція. Все село брало участь у будівництві нового храму. Кожен мешканець повинен був відробити відповідну кількість днів на спорудженні. А ті, що мали тяглову силу, підсобляли у доставці будівельних матеріалів. Ця церква була збудована у стилі пізнього ренесансу, з елементами бароко. Разом із церквою, поруч було побудовано церковно-приходську школу та фару для священика та шкільного дяка. До цього часу школа знаходилась у пристосованому приміщенні. Будівництво тягнулося досить довго, бо не вистачало коштів. Куратори та інші активісти церкви ходили по сусідніх селах, збираючи гроші для будівництва. Куратор Деяк (Совай) Іван був відряджений навіть в Галичину для збору коштів. Закінчилося будівництво у 1095 році.

214

Благовіщенська каплиця Після того, як дерев'яна Горблянська церква в 1890 році згоріла, руїни обвуглених товстих дубових плах ще довго лежали, мов сумне нагадування про чудовий шедевр дерев'яної архітектури Буштина. Всі, хто проходив мимо, неодмінно хрестилися. Більшу частину обвугленого зрубу церкви, церковна громада пізніше використала при будівництві нової церкви, зокрема для виготовлення сходів на дзвінницю. І тепер на них видно сліди пожежі. Мимоволі спадає на думку, що це останки древнього храму. Щоб зберегти в пам'яті нащадків це історичне місце, в 1903 році один із вірників села – Ливринц Юрій, разом із своїм родичем Андришиним Юрієм, та бувшим монахом Києво– Печерської лаври, а пізніше дияконом в селах Миково і Корочуново, Копинцем Іваном Івановичем вирішили побудувати на місці престолу згорілої церкви каплицю і дали їй посвяту Благовіщення та Успіння Пресвятої Богородиці. До сьогодні ця каплиця нагадує буштинцям, що на тому місці був колись прекрасний храм. На прохання творців цієї каплиці, двічі щороку православна церква проводила в ній Богослужіння на знак шани до Всевишнього та Горблянсьої церкви. Римо-католицька церква. Перші колоністи, що поселилися в Буштині (Гандалі), принесли з собою західний католицький обряд, якого дотримуються і до сьогоднішнього дня. Звичайно, Угорщина, а тоді і австрійський уряд католицької держави, явно підтримували нових буштинських поселенців. Спочатку католики не мали своєї церкви в селі, а тому католики-переселенці на перших порах відправляли богослужіння в одній із хат вірників, а в дні великих свят відвідували церкву у Вишкові та Тячеві. Пізніше, десь у 1715 році, з допомогою лісової управи Буштина, що знаходилась поряд, було побудовано дерев'яну церкву на місці нині діючого храму, який став 215

першим католицьким храмом в Буштино-Гандалі. Нову, нині діючу церкву, католики побудували в 1895 році. Зведена вона була на честь Пресвятої Богородиці. Будівництво велося за рахунок державних коштів. У 1959 році церква була закрита тодішньою комуністичною владою і перетворена на спортзал для вихованців дитбудинку. В 1991 році римо-католики вийшли з підпілля і одразу відреставрували свою церкву, а у 1995 році вони відмічали її 100-річний ювілей. Вознесенська греко-католицька церква. Після розпаду СРСР, у 1991 році, грекокатолицька віра почала відроджуватися. У 1992 році, на прохання вірників, знову офіційно була зареєстрована греко-католицька громада. Вона вирішила розпочати будівництво нової греко-католицької церкви. Тому одразу розпочався збір коштів на зведення храму. Було зроблено технічну документацію. У 1993 році в неділю Митаря і Фарисея, в присутності єпископа Семедія і багатьох священиків, був закладений і посвячений наріжний камінь під будівництво нового греко-католицького Вознесенського храму. Будівництво тривало до 1998 року. В його ході церква одержувала допомогу з Німеччини, Угорщини, від греко-католицьких вірників нашого краю. Селищна рада виділила під будівництво прекрасне місце по вулиці Головній, зліва від Тегларні. Частину цегли та інших будівельних матеріалів відпустили заводи ЗЗЕА і лісокомбінат. Дивуєшся, що навіть некорінна жителька селища проявила неабияку ініціативу в придбанні будівельного матеріалу для храму. Йдеться про уродженку Прикарпаття Галину Володимирівну Лепак. Вона разом з Юлією Реберко придбали в Усть-Чорній та Колочаві 60 куб. метрів ділового лісу. А скільки прийшлося об'їздити невтомним вірницям по всіхусюдах не лише за будівельними матеріалами, а й у пошуках спеціалістівбудівельників! Нехай Всевишній сторицею відплатить їм за це! Крім греко-католиків, велику грошову допомогу надали вірники римокатолицької церкви Буштина, Вишкова та Тячева, а також реформати цих сіл. Та найвідчутніше підсобила (8000 $USD) благодійна організація Німеччини. Для виготовлення іконостасу був запрошений різьбар із Міжгір'я Кінч Михайло та художник з Хуста. Першим священиком був Степан Січ, а куратором і дяком Дмитро Деяк.

216

Православна Успенська церква Восени 1999 року невелика частина православних буштинців, зокрема приїжджі селяни, що проживають у східній частині селища, вирішили відокремитися від основної Петро-Павлівської церкви. З самого початку ці парафіяни ставили питання перед селищною радою про будівництво в Буштині нового типового православного храму. Воно й закономірно, бо селище розростається і зараз єдиний існуючий православний храм став тіснуватим для вірників. Людно було в жовтневу неділю 2000 року на території колишнього буштинського радгоспу "Верховина". В історії селища трапилась помітна подія – встановлення хреста і освячення першого каменя майбутнього Успенського храму. Його будівництво підказане часом. Відомо, що наші предки зводили культові споруди в місцях, де, за певними прикметами, існував зв'язок між віруючими і Богом. Підібрана для церкви місцина відповідає, за переконанням буштинців, даній вимозі. Урочисте дійство розпочалося освяченням хреста єпископом ХустськоВиноградівської православної єпархії Іоанном за участі широкого кліру. Була на молебні також процесія з греко-католицької громади з настоятелем. Після освячення каменя під олтар нового храму здійснювався обхід його контурів. Завершуючи Богослужіння, владика Іоанн виголосив проповідь, закликаючи вірників взяти посильну участь у будівництві церкви. Був розроблений проект нового Храму і розпочато його будівництво. На фотографії – майбутній Успенський Храм в Буштині. Синагога єврейської общини. 217

На перших порах буштинські євреї не мали своєї бухні (храму), тому молилися по хатах вірників. Десь у 1735 році вони побудували в селі першу свою бухню (синагогу), яка служила їм храмом аж до 1890 року. Оскільки напередодні першої світової війни їхня громада зросла до 100 чоловік (25 сімей), необхідно було збудувати більш просторий храм. Його спорудження розпочалося в 1901 році. Цей храм служив єврейській громаді аж до 40-х років XX cт. В 30-х роках була побудована третя єврейська синагога в Гандалі. В радянські часи всі єврейські синагоги були знищені, тільки цвинтар уцілів, оскільки був обнесений високою бетонною огорожею. Тут же, на території цвинтаря, повністю збереглась усипальня, в якій у різні часи було поховано п’ять равинів, могили яких не пошкоджені. Тому в 2006 році єврейські общини західних країн та Ізраїлю розпочали будівництво пам’ятної синагоги 10 березня відбулось її відкриття, на яке приїхали обранці Божі з Ізраїлю, Америки, Будапешту. Синагога в селищі зведена на зразок тієї, що у м. Беней-Барак, неподалік Тель-Авіва. Вона збудована на території старого єврейського цвинтаря, де є могили п’яти равинів, і серед них могила великого праведника рабе з Надвірної Мордахея (Івано-Франківська обл.), який 112 років тому був тут похований. А євреї, як відомо, шанобливо ставляться до місць поховань своїх предків, особливо равинів. На відкриття синагоги приїхав праправнук Мордохея в 5-му коліні равин Яків Розенбаум (на знімку в центрі), який проживає в місті БенейБарак. Ним, разом з іншими равинами при відкритті синагоги було проведено тут перше богослужіння. Потім, пізно вночі, євреї поїхали в Польщу.

Дім молитви Євангельських Християн-баптистів (ЄХБ) Виникнення і розвиток євангельсько-баптистського братства в селищі Буштино припадає на кінець 20-х років Уже в 1927 році у нашому селі двічі на тиждень проводилися регулярні молитовні зібрання (богослужіння) вірників. Чисельність общини сягала 15-20 чоловік. У 1932 році у Буштино приїхав місіонер з Америки – Ковальчук І.І. із сім’єю та вірниками ЄХБ Сіладі та Ярмолинською. Тоді почалася масова 218

євангелізація в окрузі, а в Буштині було закінчено будівництво Дому молитви і у липні цього ж року відбулося його посвячення. Після встановлення Радянської влади розпочалася інша доба в житті віруючих ЄХБ та нашого народу в цілому. 1959 рік – це “чорна днина” в житті церкви ЄХБ – забрали Дім молитви та реєстрацію церкви. У приміщенні Дому молитви відкрили початкову школу. Члени общини збиралися на богослужіння по хатах членів церкви. Цей період життя церкви позначений посиленим переслідуванням євангельських християн-баптистів та їхніх дітей – було заборонено ходити на богослужіння. Так продовжувалося до 1980 року. З часу потепління та ерестройки дозволили відкрити напівзруйновану будівлю Дому молитви. Після певних зволікань дали добро й на будівництво нового Дому Молитви. Воно тривало з серпня 1980 року до травня 1991 року. Посвячення відбулося 15 травня 1991 року. У 1993-1996 роках завершилось будівництво приміщення благодійного центру і місії «Світло на Сході», що становить єдиний комплекс будівель: Дому Молитви ЄХБ, Християнського благодійного медедичного центру і приміщення місії «Світло на Сході», розміщених по вулиці Борканюка № 139. З 1996 року при Буштинській церкві ЄХБ, в приміщенні комплексу, відкрито Карпатський біблійний коледж для навчання студентів ІваноФранківської та Закарпатської областей. Решта Буштинських храмів, а саме: Дом молитви Євангельських христіян-баптистів відокремлених (ЄХБв), Будинок Адвентистів сьмого дня та Свідків Бога Єгова мають архітектуру досить просту, вони більше нагадують звичайний житловий будинок, хоча будувалися спеціально під храми. Для будівництва Православний храму УПЦКП складено документацію, освячено хрест та закладено камінь під фундамент нової церкви.

219

СКУЛЬПТУРА Якщо традиції архітектурної забудови Буштина сягають в глибоку давнину, то монументальні скульптурні споруди почали вписуватися в сільський ландшафт зовсім недавно, кілька десятиріч тому. Культова скульптура

Статуетка Івана Хрестителя Перші скульптурні твори мали культове призначення і належали римо-католицькій церкві.. Перша - Іван Хреститель ( Сент Янош) постійно зберігалась в дерев'яній капличці, що стояла на березі Ростоки, за пішохідним мостом зліва, при вході в парк ім. Б. Хмельницького. Біля цієї статуетки завжди горіла свічка. Сюди постійно приходили вірники, щоб звернутись до святого з молитвою. Так було, аж поки в 1949 році радянська влада не закрила церкву і не перетворила її в спортзал для вихованців дитячого будинку. Тоді капличка була знесена з лиця землі. Саму ж скульптуру Івана Хрестителя, а також Пресвятої Діви Марії, Ісуса Христа, ангелів вірники - католики зберігали вдома, аж поки, за часів незалежної України -церква знову стала духовним храмом римокатолицької громади. Пам’ятник першому президенту Чехословакії Т. Масарику На протязі 20-тих років, з 1919 по 1929 рік Закарпаття входило до складу новоутвореної Чехословацької республіки. Це були роки розквіту в нашому краї науки, культури і економічного життя. Пізніше, в 1928 році, з′явилася в Буштино-Гандалі перша державна скульптурна пам'ятка, присвячена 220

першому президенту Чехословацької республіки Т.Масарику. На одній із граней двометрового гранітного постаменту було вміщено фотопортрет Т.Масарика. Ця скульптура стояла в скверику перед тодішньою Тополівською початковою школою. Два рази на рік: в день незалежності - 28 листопада та в день народження Т. Масарика – 3 березня, приходили сюди з квітами учні та багато сельчан. Проводився урочистий мітинг. Цей пам’ятник, як і багато інших, був знищений сталінським режимом, як ворожий радянській державі. Дві меморіальні споруди про Незалежність Угорщини. Після запеклих боїв молодих січовиків, захисників Карпатської України на Красному Полі 15 березня 1939 року, Закарпаття увійшло до складу гортистської Угорщини. Кожна з держав-завойовниць встановлювала свої пам'ятники. В 1941 році в с. Буштино було споруджено два масштабні скульптурні об’єкти, присвячені Дню Незалежності Угорщини (15 березня). Один – у Тополівці, біля католицької церкви, а другий, аналогічний, на Тигларні, поряд з Головною вулицею, напроти зараз побудованої греко-католицької церкви. Тут щороку проводились святкові урочистості з участю учнів, сельчан та військових. Скульптури-пам’ятники на території піонерського табору «Тиса». І ось настали нові післявоєнні часи. Нова радянська влада, як і всі попередні держави, почала культивувати свої державні свята, своїх вождів і героїв. Ліквідувавши скульптури і пам’ятники попередніх завойовників, нова влада встановлювала свої. Ніхто не думав, що їх теж чекає така ж доля.

За 50 років радянської влади в селищі багато було зроблено, багато і побудовано. Пам’ятники вождям пролетаріату, їх погруддя з′являлись в «красних уголках», на подвір’ях і скверах підприємств. Тодішні лідери Комуністичної партії гадали, що все це буде «прикрашати» селище в цілому. Та не так сталося, як гадалося. Перші скульптури за часів радянської влади з'явилися на території піонерського табору «Тиса» в 1958 році, і всі вони були присвячені юним піонерам. Зокрема, при 221

вході в піонерський табір стояли чотири гіпсові постаті: прапороносця, юного барабанщика, горніста та салютуючого піонера. Ці скульптури стояли попарно по обидва боки алеї на бетонних тумбах висотою близько метра. Висота кожної скульптури досягала півтора метра. Крім цих чотирьох фігур, на протилежному боці майданчика стояла скульптура юного Володі Ульянова. Пам’ятнк Богдану Хмельницькому. Цей пам'ятник споруджено в 1956 році в селищному парку з нагоди 300-річчя Возз'єднання України з Росією. Тоді ж парк і вулицю Тополівку було перейменовано на честь Богдана Хмельницького. Пам’ятник В.І. Леніну При вході на територію одного з найбільших підприємств селища - лісокомбінату у спеціально відведеному скверику в 1961 році було встановлено солідний пам’ятник В. І. Леніну. До цього пам'ятника щороку в день народження вождя та в день річниці Жовтня приходили на мітинг учні середньої школи та робітники заводу Скульптура з погруддям В.І.Леніна В 1970-му році, з нагоди 100річчя з дня народження вождя пролетаріату, у скверику перед входом на територію ЗЗЕА було встановлено погруддя В.І.Леніна. Тут, у визначні революційні свята працівники заводу збиралися на мітинг. Меморіал Слави. Біля двохсот буштинців брали участь у Другій світовій війні, 38 не повернулися додому, Саме на їхню честь, з нагоди 30- річчя 222

Дня Перемоги була споруджена ця меморіальна скульптура. Вона складається з трьох плоских залізобетонних шпилів, заввишки 5 м. кожний, облицьованих мармуровою плиткою. На облицьованих бортах викарбувано прізвища буштинців, загиблих у війні з фашистами у 19411945рр. Цей пам’ятник розміщений на невеличкому штучному пагорбі, який імітує могилу. Під пам’ятником завжди лежать букети живих квітів. Вже стало доброю традицією серед буштинців відмічати тут державні свята, мітинги, зустрічі. Біля пам'ятника щороку збираються, а потім організовано ідуть на перший і останній дзвоник учні Буштинських шкіл. Сюди приходять молоді пари, щоб на фоні меморіалу зробити пам’ятну фотографію. І всі залишають на пагорбі букети живих квітів, як символ шани загиблим буштинцям. Пам’ятник лісорубу. Трохи вище, майже напроти селищної ради, на правому березі Млиновиці, височить на невеликому підвищенні монолітний пам’ятник лісорубу, як символ Буштина, що колись славилось своїми лісорубами та бокорашами.

Ця

бетонна

Статуя Божої Матері. скуль-птура, що на території Вознесенського грекокатолицького храму, виготовлена львівським скульптором на замовлення вірників і доставлена зі Львова на початку травня 2005 року. Складається вона з двох частин: з основи та самої статуї висотою 2 метри. Встановлено її з лівого боку перед церквою, на місці дерев'яного хреста. В листопаді цього ж року було зроблено навіс-покрівлю для цієї скульптури. Меморіальна дошка на католицькій церкві. Одразу ж після встановлення Радянської влади на Закарпатті цілий ряд угорських та німецьких сімей було репресовано і відправлено в сибірські табори смерті. Серед репресованих у 1944 році було 19 223

буштинців. Майже всі вони - ні в чому не винні люди, залишились спочивати в далекій свердловській землі. На їхніх могилах немає ні хрестів, ні пам’ятників. Ніхто з рідних не помолився і не поклав квіти на місцях їхніх поховань в чужому краю. Із 19 репресованих буштинців тільки шестеро повернулись до своїх рідних з підірваним здоров’ям. Це Кельнер Гейза, Лешовський Йосип, Герег Євген, Мармороші Йосип, Вайнраух Степан і Герег Арпад. Решта 13 знайшли вічний спокій у далекому Приураллі. З пошани до них обласне товариство угорської культури в 1990 році встановило меморіальну дошку на католицькій церкві з надписом: «На пам’ять тим, що в 1944 р. стали жертвою депортації» (на угорській мові) 1. Цавнер Гейза 7. Мармороші Євген 2. Ціллер Йосип 8. Райз Рудольф 3. Ціллер Золтан 9. Штерцлі Федір 4. Говзбергер Іван 10. Салко Василь 5. Кельнер Ігнат 11. Токар Степан 6 Мармороші Степан 12. Роман Олександ 13. Гользбергер (Товариство угорської культури в Буштині) На протязі останніх років частину скульптур було або зовсім знищено, або понівечено. За роки, що минули, відреставровано пам’ятник Б.Хмельницькому, лісорубу й особливо поновлено Меморіал Слави, на якому поновлено імена полеглих воїнів та вставлено на вершині середнього шпиля хрест. Меморіальна дошка на будинку Закарпатського крайового проводу ОУН в Буштині.

19 травня 2007 року в Буштинській середній школі зібралося біля сорока закарпатців – колишніх політв'язнів угорського режиму (19411942рр.) та ОУНівців, що повстали проти сталінського режиму в 194419945рр. такі члени крайового проводу, як Петро Тракслер, Михайло Петричко, Юрій Деяк, Ярослав Ващишин. 224

Після цього дійство перенеслось на місце колишньої штаб-квартири Закарпатського крайового проводу ОУН по вул. Головній, 380, господар якої, Ливринц Юрій загинув згодом у сталінських таборах Сибіру. На цьому будинку встановлено меморіальну дошку з надписом: "У цьому будинку у травні-червні 1945 року працював провід Закарпатської крайової організації ОУН".

КУЛЬТОВІ ХРЕСТИ Наші предки, оселившись в урочищі Долина, згодом з обох кінців поселення поставили при дорозі великі дубові хрести, бо вважали що вони охоронятимуть їх від видимих і невидимих ворогів. (Із легенди-бувальщини «Перший сільський староста» ст. 12) Яка подальша доля цих хрестів, ніхто не знає. Тільки кам’яний Долинський хрест залишився на своєму місці до наших днів. Перший Долинський хрест, згідно цієї ж легенди, був встановлений першопоселенцями через сім років після приходу в урочище Долина, тобто в 1376 році. Таким чином, цей Долинський хрест простояв неушкодженим 586 років як вартовий і дороговказ у селі Івана Бущі. Кожен, хто проходив чи проїжджав біля нього, знімав шапку, хрестився і просив у Всевишнього щасливої дороги. Цей хрест був омолений тисячами вірників. Та сталося з ним непередбачене. У грізні роки сталінських репресій цей символ християнської віри комусь почав заважати. І в1962 році, за вказівкою місцевої влади, його було знищено. Пройшло 29 років, і на цьому місці з'явився Новий Долинський хрест. Новий Долинський хрест Встановили його в 1991 році власним коштом буштинські вірники Іван Миколайович Келемен, Степан Едмундович Погань та Іван Іванович Синетар. В день Святої Трійці священики обох конфесій: 225

православної – Груля В.М. та греко-католицької - Січ С.С. разом з вірниками селища освятили його. І знову новий Долинський хрест, ніби маяк Буштина, красується над Ростокою неподалік Тиси, і знову вірники, прошкуючи повз нього, знімають шапки і хрестяться, як колись. Другий за віком хрест, що знаходиться на території римо-католицької церкви, вилитий з чугуна. Його вставлено з лівого боку, при вході в храм після завершення будівництва церкви. Хрест встановлений тут близько 1895 року, майже одночасно із закінченням будівництва католицької церкви. Три кам’яні хрести Перший з лівого боку перед православним Петропавлівським храмом. Другий колись стояв на Тигларні біля Головної вулиці (за радянської влади його було перенесено на подвір’я церкви, з правого боку, де він

стоїть посьогодні). Третій – в кінці села із західного боку (зараз на подвір'ї Швалі). Усі три хрести встановлено у 1904 році. На кам’яному хресті, що розміщений біля Петро-Павлівської церкви, написано: «Цей хрест поставлено за кошти сільської громади в 1904 році». На кам’яному хресті, який зараз знаходиться на подвір'ї Швалі, інший надпис: «Цей хрест поставлено за кошти Лукача Ю. від продажу двох волів, та Мочаром Ю., який вніс 40 крон». Дубовий православний хрест біля ПетроПавлівського храму. Згаданий хрест встановлений у 1921 році православним вірником Пашом Юрієм Миколайовичем, після вигнання із села греко226

католицького священика Уйгелія. В той час в Буштині було відроджено православ’я. Того ж року згаданий вірник і поставив дубовий православний хрест на подвір'ї церкви. В 1923 році греко-католики знову забрали Петро-Павлівський храм, і в тому ж році два уніатські вірники однієї літньої ночі викопали його і викинули за церковну огорожу, на вулицю. Там він пролежав три дні, аж поки інші два брати Ороси – Іван і Василь - третьої ночі знову не поставили його на місце. Відтоді і до сьогоднішнього дня він стоїть при головній дорозі на подвір'ї церкви.

Три дубові хрести на Горблянській вулиці.

Всі вони встановлені тим же вірником за власні кошти на Горблянській вулиці і в тому ж 1921 році. Один перед каплицею, другий – із східного боку на початку вулиці Борканюка (де сходяться дві вулиці – Горб і Борканюка) і третій – на східному кінці вулиці Горб (там, де сходиться вулиця Горб з Колгоспною). Мармуровий хрест Івана Синетара встановлений при в'їзді в селище з боку Тячева. Ще будучи начальником

санаторно оздоровчого комплексу «Тиса», І.І.Синетар вирішив зробити щось гарне для односельців, і в 1996 році він, з допомогою робітників Пилипця П.І., Войнагія П., Калинича Ю.Ю., Штаєра Ю.І., встановив мармуровий хрест при в′їзді в селище. 227

Оригінальність його полягає в тому, що з трьох сторін бетонного підвищення висічені три хрести-емблеми: православний, грекокатолицький та римо-католицький, що символізує їхнє єднання. І ось настав день освячення хреста –10 листопада 1996 року. Іван Іванович запросив у відповідний час вірників усіх конфесій на чолі з духовними отцями. А оскільки день освячення припав на неділю, то кожна громада вірників після богослужіння організовано, з хрестами і павізами, на чолі зі своїми священиками, ішла всім селом, співаючи духовні пісні аж до місця освячення. При освяченні, на богослужінні від православної церкви брав участь отець Володимир (Груля), від греко-католицької - отець Степан (Січ) і від католицької - отець Мілан. Завершили спільну богослужбу духовні отці проповідями, а потім вони ж вручали присутнім відзнаки: образчики, хрестики і шматки червоної стрічки, якою було обвито хрест. Тут було людно і святково Бетонний хрест Ю.Рущака стоїть при в'їзді в селище з боку Хуста. Через рік після встановлення мармурового хреста зі східного кінця селища, тобто у 1997 році, православний вірник і активіст Петро-Павлівського храму Рущак Юрій Дмитрович на власні кошти в протилежному кінці Буштина встановив бетонний православний хрест, який освятив православний священик Петро-Павлівського храму о. Володимир (Груля). Хрест біля греко-католицької церкви. При вході в цей храм красуються дві оригінальні культові споруди. Зліва – статуя Божої Матері, а справа - бетонний однораменний хрест. Особливість цього хреста полягає в тому, що на триповерховій тумбі стоїть подвійний бетонний хрест: в середині зовнішнього пустотілого хреста розміщений теж однораменний хрест із розп’яттям. До кожної з цих споруд прокладено бетонні доріжки: по одній від Головної дороги і ще по одній від центральної доріжки, що веде в храм. Вздовж насаджено багаторічні квіти, карликові дерева, а восени 2005 року посаджено 150 щеплених троянд, які подарував вірник, голова селищної ради І.Ю.Сабадош. Хрест на пропозицію отця Ярослава (Апацького) та вірників виготовлено і в 2003 році встановлено за проектом прихожанина церкви Степана Феделеша. 228

Православний дубовий хрест встановлений на місці будівництва нового православного храму на честь Великомученика і цілителя Пантелеймона, який належатиме київському патріархату. Хрест покладений головою церковної громади П. Ф. Андришином 2 травня 2007 року з правого боку при в′їзді в селище (зі сторони Хуста) і освячений єпископом Кирилом.

229

ПІСЛЯМОВА Селище Буштино по-праву вважається воротами району, а свого часу було своєрідною „меккою”, куди в піонертабір «Тиса» з’їжджалися гості з усього колишнього Союзу та з-за кордону. Чудовий ландшафт населеного пункту, що омивається двома річками – Тереблею і Тисою, а особливо рекреаційна зона по вулиці Тополівка, яблуневі, грушеві сади і тополі милували око кожного, хто завітав сюди, залишаючи в душі приємні враження. Так було, а що з того залишилося зараз? Майже всі заклади громадського харчування та ресторан «Бокораш» за часів директорування М.З. Янкеловича мали добру репутацію. Висока культура обслуговування, вишукані страви, які готував неперевершений кухар Ловчі-бачі (Л. Л. Борбіль), дозволяли приймати тут високих гостей - делегації, різного роду комісії та закордонних гостей. Де-де, а саме тут у зимову пору можна було скуштувати страв з білих грибів. Адже М.З. Янкелович уже тоді знав технологію заморожування свіжих грибів, а про сушені і консервовані й говорити нічого. У грибні періоди він організовував групи для заготівлі цих дарів лісу. Вмів поєднувати корисне з приємним: люди відпочивали на природі, і водночас підприємство мало зиск. А головне - вміли тримати свою марку. Було, та минулося... Колись через центр селища протікала річка Млиновиця. Завжди повновода і чиста, багата на рибу, вона освіжала прилеглу місцевість. У затінку плачучих верб вздовж її берегів збиралися старші люди, щоб погомоніти між собою, улюбленим місцем для дітей був справжній бокор з колибою. Зараз Млиновицю можна перейти в сандалях, не намочивши ноги. Лише одинокий пам’ятник гуцула, що, спершись на цапину, немов з сумом згадує часи минулі, височіє над річкою .. Пройдемося трохи лівіше пам’ятника Богдана Хмельницького і перед нами відкриється територія містечка «Лісова казка». Будувалося це містечко рядом організацій та підприємств району з надією, що там буде культурний центр змістовного дозвілля молоді. Будували, а в кінцевому рахунку маємо одні руїни. Ставок, в якому плавали коропи та річкова риба, – замулило. У дитячому таборі «Тиса», що колись займав друге місце за «Артеком», в якому під час літніх канікул відпочивали школярі не лишень з України, а й з сусідніх Угорщини, Чехії, Словаків, Румунії... В інші місяці був санаторієм для оздоровлення тих, хто мав у цім потребу. Там вирувало життя. Тепер картина не та. Бо на дитяче містечко знайшовся новий господар з числа вищого депутатського ешелону. Сяк-так стягнувся і придбав собі, а заодно й санаторій неподалік. Справді, чого добру пропадати? 230

Наші люди добросердні: за файно дякую і нянька з мамкою продадуть... Ми не заздримо, але хай би вже там зробили щось розумне, на зразок минулого. Натомість… Пройдімося самим парком ім. Б. Хмельницького, де при вході праворуч перша розвалюха – «Колиба», що є своєрідною візиткою нашої безгосподарності. Покрівля прогнила, сходи, фундамент розсипаються, внутрішній камін побитий.. А колись тут пекли шашлики, в т. ч. й із дичини. В правій частині парку, що заріс кущами, здичавів, колись були каруселі, гойдалки, де діти з батьками залюбки проводили час. Тепер там дитячого голосу не чути, хіба що рев корів поодинокий. Трохи далі найдавніша споруда парку – амфітеатр, який десятками років вірно служив аматорам народного мистецтва: танцю, пісень, дійств нашого краю з його традиціями. Мабуть, вже відслужила. Покрівля , нині-завтра впаде, шибки повибивані. Пройдемося трохи лівіше від пам’ятника Б. Хмельницькому і перед нами відкриється територія містечка з чудовою назвою «Лісова казка», якому зараз більше личить називатися «страшна казка», бо ніби нагадує відчужену зону Прип′яті. Гарна слава рекреаційної зони перетворилась у велику неславу. При нагоді добрим словом хочеться згадати керівників провідних у свій час підприємств, директорів-орденоносців, які багато зробили для розквіту селища. Це колишній директор ЗЗЕА М.А.Азарій, директор (нині покійний) Буштинського ЛК П.Л.Мисько, директор радгоспу «Верховина», по милості Божій, якому за 90 пересягнуло, П.Д.Гаврилко. П’ятиповерхівки, що прикрашають центр селища, хіба не справа рук Михайла Антоновича? Значні кошти виділяв і для інших соціальних потреб. Хіба все перерахуєш? Може людям прямо у вічі дивитися. Благоустрій селищного парку ( гойдалки, каруселі, шашличні), будова торгового центру «Лісова пісня», контори лісництва, звіринця – далеко не всі заслуги Петра Львовича. Та чи не найбільш унікальною перлиною був колись звіринець, де можна було помилуватися живими звірятами, хай і в неволі, що водяться в Карпатах. І чого там тільки не було! Ведмеді Мішка і Машка, дикі олені, косулі, кабани, собаки дінго, вовки, лисиці, павичі, орли, сови... Хіба все перерахуєш? Та згодом все це кануло в Лету, тож нашим дітям і не віриться, що таке дійсно було. А скільки було зроблено Петром Дмитровичем Гаврилком, за часів директорування якого на занедбаних землях було посаджено фруктові сади, які давали сотні тонн яблук, груш, слив, полуниці, а з урочища «Над ростокою» – помідори, огірки, баклажани, перець, капусту.

231

Нині все це сплюндровано. Ніби й війни не було, а, дивишся, скільки розрухи навколо! Старше покоління потурбувалося, щоб залишити гарний слід після себе. А що ми залишимо нащадкам, коли не зуміли вже зробленого зберегти?

232

ББК 63.5(4УКР) К 29 УДК 94(477.87)

Відповідальний за випуск Д.Копинець Комп'ютерна верстка В.Топеха Редагування та коректура Г.Макаренко

Формат 70х100/16, гарнітура Таймс Підписано до друку 15.06.2009р Віддруковано ПП Повч Р.М. м.Ужгород, вул..Великокам’яна, 31

233