"СВОЄ" всеукраїнський студентський соціологічний часопис, №1 (11), 2015 by СВОЄ: всеукраїнський соціологічний часопис

Підпишіться на новини для вступників у магістратуру: Питайте:

WWW.SOC.UNIV.KIEV.UA OFFICE@SOC.UNIV.KIEV.UA +380 (44) 521-32-63

Шукайте: студентські групи «Факультет соціології КНУ імені Тараса Шевченка» у Facebook і ВКонтакте

інформацію розміщено на правах реклами

У період підготовки цього номеру часопису мені довелося відвідати факультет соціології ХНУ ім. Каразіна. В одній із лекційних аудиторій на традиційному для шкільних класів місці, де розташовується державна символіка або портрет Тараса Шевченка, цього разу примітно висів близький до соціологічної авторитетності вислів. Не переказуючи дослівно, в ньому йшлося про обов’язок соціолога відстоювати власний незаанґажований погляд і, опираючись політичному тиску, боронити право говорити від імені наукового знання. Здавалося б, правдива позиція, яка має цілком захистити соціологічне угіддя від зовнішніх впливів, накладаючи санкції на політичних перебіжчиків абощо. Однак замкнена таким чином соціологія не звільняється від своїх родових зв’язків із політикою, владою та іншими соціальними практиками (як тут не згадати хоча б «Систему позитивної політики» Огюста Конта?), а лише мовчазно витісняє їх у безсвідоме. Справа в тім, що, як і науковий проект вищезгаданого французького філософа, обрамлене над дошкою висловлювання, схоже, залишається у межах суб’єкт-об’єктної моделі наукового пізнання, котра ще з часів Просвітництва живиться буржуазним ідеологічним фантазмом звільненого від будь-яких соціальних детермінант чистого «суб’єкта», здатного осягнути «істинне об’єктивне» знання. У зв’язку з цим головна тема цього випуску – «публічна соціологія» – є тим більш проблематичною. Адже такі категорії, як публіка, народ, публічне завжди передбачають безліч конкурентних визначень, що їм прагнуть надати різні часткові погляди політичного моменту. Тому класичне лені-

ністське питання: «демократія для кого?» залишається корисним мірилом у соціологічних дискусіях стосовно наддетермінованості власної практики, і сьогодні ми також повинні постійно запитувати: «знання для чого?», «об’єктивне для кого?», «яка публіка?» і т. д. Артемій Дейнека розпочинає номер критикою поширених уявлень щодо публічної соціології як інструменту громадянського суспільства. Анастасія Фітісова порівнює соціологічну спільноту з етнічною групою та наголошує, що завдання публічної соціології не в тому, щоб давати політичні поради: «як жити далі?», а в тому, щоб формулювати альтернативні наративи про світ і у такий спосіб «протікати» до здорового глузду не-соціологів. У статті Катерини Тягло йдеться про новітню соціологію «прямої дії» засобами театру, а у рецензії Євгенії Козловської – про потенціал демократичних перетворень засобами утопічного мислення. Із винахідливою критикою капіталізму, котрий неочікувано постає не під звичною маскою тотальної системи, а у формі тривожних емоційних наслідків, властивих капіталізмові як особливому режиму існування, ви можете ознайомитися у перекладі публічної лекції Брюно Латура. Стаття Романа Кириченка – приклад студентської рефлексії з приводу прийдешніх змін у навчальних планах. Інтерв’ю з Мариною Соболевською відкриває можливості мислити теоретичне знання інакше. Також ми публікуємо продовження інтерв’ю з випускником Утрехтського університету – Тимофієм Бріком. ГО Л О В Н И Й Р Е Д А К Т О Р, МИХАЙЛО СЛУКВІН

Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:

SVOIE_JOURNAL@GOOGLEGROUPS.COM

VK.COM/SVOIE

FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/

Зміст Що вміє соціологія, але не робить Буравой?

4 Артемій Дейнека / artemiydeineka@gmail.com аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Інакше про публічну соціологію

Битва спеціалізацій і новий навчальний план

«Театр пригнічених»: від соціології аналізу до соціології «прямої дії»

Прагматика утопічного мислення. Рецензія на книгу Еріка Оліна Райта «Вдивляючись в реальні утопії»

«Про деякі емоційні наслідки капіталізму»

Академическая публичность и эпистемологическое поле социологии: интервью с Мариной Соболевской

Інтерв`ю з Тимофієм Бріком «Сучасне суспільствознавство дуже „історизується“»

Анастасія Фітісова / fitisowa@gmail.com аспірантка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Роман Кириченко / mskod482@gmail.com студент ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Катерина Тягло / katte.tyaglo@gmail.com кандидат соц. наук, Інститут Соціології НАН України

Євгенія Козловська / kea15011994@gmail.com студентка ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

Брюно Латур професор Паризького інституту політичних досліджень (Sciences Po)

розмовляв Артемій Дейнека artemiydeineka@gmail аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

розмовляв Володимир Шелухін vashelukhin@i.ua аспірант ф-ту соціології КНУ ім. Т. Шевченка

СВОЄ

Що вміє соціологія, але не робить Буравой? ДВІ «ПУБЛІЧНИХ СОЦІОЛОГІЇ»

Свого часу Вальтер Беньямін писав у відомому есе, що на противагу естетизації політики необхідно політизувати мистецтво. Ця інверсія може здаватися дещо темною і не до кінця зрозумілою, але вона схоплює у собі важливу теоретичну інтуїцію: у пошуках зв’язку між двома царинами слід враховувати також і напрямок, в якому цей зв’язок вибудовується. Інакше ми ризикуємо міряти одним мірилом Лені Ріфеншталь та французьких авангардистів. Ця стаття не про зв’язок мистецтва й політики, а про соціологію у її відношенні до публічного. Але ми все ж скористаємося наведеним вище розрізненням для того, щоб означити два альтернативні способи тлумачити це словосполучення – «публіч-

„

Ключове питання тут: у якому напрямку здійснюватиметься інтервенція? Соціологія розширюватиме власну публіку чи публіка (або т. зв. «громадянське суспільство») опанує та інструменталізує соціологію?

на соціологія». Залежно від того, на якому з двох слів ми наголосимо, матимемо два принципово різних проекти. Ключове питання тут: у якому напрямку здійснюватиметься інтервенція? Соціологія розширюватиме власну публіку чи публіка (або т. зв. «громадянське суспільство») опанує та інструменталізує соціологію? Зазначу, що перше формулювання видається мені 6

куди більш привабливим і справедливим стосовно нашої науки, ніж друге. Щоб одразу уникнути звинувачень у дурній метафізиці й схильності мислити «чистими формами», скажу, що соціологія й публічна сфера ніколи не існували як окремі й автономні області. У кожної соціології є своя публіка, і в кожної публіки – своя соціологія. Принциповим є лише спосіб позиціонування одного стосовно іншого. У загальному вигляді соціологію (як і будь-яке інше гуманітарне знання) можна розуміти двояко: з одного боку, ми маємо справу з сукупністю спеціалізованих висловлювань, що окреслюють дискурсивне поле соціології як академічної науки; з іншого боку, соціологічна концептуалізація є цілком «природною» функцією буденної свідомості. Як інколи говорять про

“

повсякденну психологію чи філософію, ми можемо вести мову про повсякденну соціологію (не плутати з соціологією повсякдення) як про схильність не ангажованих у академічне знання людей продукувати соціологічні судження. Мабуть, кожному з нас доводилося чути від наших друзів-несоціологів щось про «боротьбу з системою» або про те, як «соціум тисне на людину», чи, можливо,

випуск 1 (11) 2015 оригінальні міркування з приводу власної «національної ідентичності» і т. п. Навіть наївні судження такого типу є результатом рефлексивної роботи, котру проводить буденне мислення, концептуалізуючи власний життєвий світ у рамках певних смислових горизонтів. Наразі не так важливим є походження подібних міркувань, як їх фактична наявність. Живучи спільно, ми так чи інакше вимушені уявляти собі цю спільність. Тим паче, що кожна людина є компетентним учасником суспільного життя, кожен якоюсь мірою сам собі соціолог. Між «нами» і «ними» не існує принципової межі, ця межа скоріше дискурсивна і пов’язана не стільки з характером виробленого знання, скільки зі стилістичним умінням у правильній манері посилатися на актуальні для академічної спільноти прізвища та контексти. Подекуди доводиться чути вкрай безглузді висловлювання від велемудрих академічних речників, тоді як далекі від університету люди виявляються надзвичайно вправними і досвідченими теоретиками щодо багатьох соціологічно релевантних тем. Тож, говорячи про публічну соціологію, слід завжди пам’ятати, що, якою б не була публіка, своєрідна соціологія заздалегідь присутня у її арсеналі. Залишається тільки з’ясувати, в яких порядках, вимірах та пропорціях соціологічна і публічна компоненти мають поєднуватися, аби на виході ми не отримали чергову ідеологічну потвору або інтелектуально незграбного гомункула. ЩО НЕ ТАК ІЗ ПРОЕКТОМ МАЙКЛА БУРАВОГО?

Давайте проаналізуємо той спосіб мислити публічну соціологію, котрий пропонує нам автор цього проекту. Почнемо з того, що Буравой загалом досить дивакуватим

чином визначає соціологію як «науку, що вивчає світ із позиції громадянського суспільства». Принаймні, так він говорить про це у своїй лекції з курсу «Global Sociology», котру подибуємо на Ютубі. За цим визначенням стоїть схематика Антоніо Ґрамші, котрий відмежовував громадянське суспільство водночас від ринку і від держави як самостійну третю сферу. Тут ми бачимо той самий «сферичний» спосіб мислення, згідно з яким пиріг суспільства ділиться на три окремих шматки: економічний, політичний та власне соціальний. Наведену вище дефініцію автор підкріплює міркуванням про те, що в авторитарних (або тоталітарних) суспільствах, де публічна сфера цілковито монополізована державою, соціологія, як правило, займає доволі маргінальне положення. Безвідносно до того, наскільки справедливим є таке судження, можна сказати, що в означеній тривимірній схемі вже цілком простежується доволі типова схильність до «онтологізації» теоретичних узагальнень, тобто помилкового їх розміщення по той бік нашого дослідницького погляду, наче вони виявляють внутрішню структуру світу, що існує «там ззовні». Але Буравой говорить не тільки про субстанціональну окремішність ринку стосовно держави, а громадянського суспільства стосовно їх обох так, ніби ведення боротьби та встановлення миру між цими трьома царствами складає сутність колективного життя людей. Він стверджує, що соціологія фактично є одним із інститутів громадянського суспільства, одним із суспільних акторів, діяльність якого не зводиться ані до економічної, ані до політичної логіки, а має натомість свою власну логіку, укорінену в сфері громадськості. Погляд соціолога, таким чином, постає як погляд 7

СВОЄ «громадського діяча», що займається дослідженням та вирішенням актуальних соціальних проблем, «відвойовуючи» тим самим територію у ринку й держави. Далі Буравой пропонує доволі специфічний погляд на структуру соціологічного знання, беручи за основу дві простих дихотомії: а) соціологія може виконувати або інструментальну, або рефлексивну функцію; б) вироблене нею знання може орієнтуватися або на академічну, або на поза-академічну аудиторію. На перехресті цих опозицій з’являються чотири комірки, в одній із яких причаїлася наша головна героїня:

Інструментальне знання Рефлексивне знання

Академічна аудиторія

Позаакадемічна аудиторія

Професійна соціологія

Прикладна соціологія

Критична соціологія

Публічна соціологія

Для нас важливо пам’ятати, що кожна з цих чотирьох соціологій, за логікою Буравого, заздалегідь є специфічним субститутом громадянського суспільства, але тільки одна з них має статус «публічної». Публічна

„

Для Буравого соціологічна наука постає насамперед як специфічне середовище професіоналів, що виконують прагматичні наукові завдання, а потім копаються у самих собі та присоромлюють одне одного за невідповідність емансипативним ідеалам Просвітництва.

соціологія, таким чином, – це орієнтоване на неакадемічну аудиторію рефлексивне знання, що дистанціюється від прикладної діяльності і займається радше виявленням соціальних проблем та інтенсифікацією 8

громадського діалогу щодо них. Цікаво, що автор тут вдається до моралізаторської метафорики, говорячи, що публічна соціологія – це совість прикладної соціології, котра застерігає останню, щоб та не потрапляла до ринкових або державницьких тенет, задовольняючи примхи своїх клієнтів. У професійної соціології, котра займається академічними дослідницькими програмами, теж є своя совість, що носить ім’я критичної соціології. Остання покликана виявляти приховане підґрунтя академічних досліджень, примушуючи професійну соціологію позбавлятися властивих їй упереджень, що замилюють дослідницький погляд, роблять його нечутливим до певних соціальних процесів і ведуть до дискримінації окремих соціальних груп. Ліва критика теорій соціального консенсусу або феміністична критика патріархальних настанов – це приклади, котрі наводить Буравой для ілюстрації ефективної роботи соціології такого типу. Отже, соціологічна наука постає насамперед як специфічне середовище професіоналів, що виконують прагматичні наукові завдання, орієнтуючись на т. зв. «онтологічні виклики» і беручи до уваги внутрішні або зовнішні запити, а потім копаються у

“

самих собі та присоромлюють одне одного за невідповідність емансипативним ідеалам Просвітництва. Можливо, така картина видається дещо карикатурною, але вона цілком відтворює логіку авторського

випуск 1 (11) 2015

Антоніо Грамші, Вальтер Беньямін, Майкл Буравой і Невідомий аргументу, а разом із тим – авторського ангажементу. У будь-якому разі, множинні варіанти компонування професійної соціологічної діяльності та критичної рефлексії щодо неї (чи то всередині академічного світу, чи то поза його межами) не дають можливості скласти пазл соціології у завершену картину. Цій картині не вистачає чогось фундаментально важливого.

ЗА ІНШУ ПУБЛІЧНУ СОЦІОЛОГІЮ

Теза, з якої розпочнеться подане нижче міркування, наступна: соціологія = «те, про що пише Буравой» + «іще щось надзвичайно важливе». Але що саме? Окрім 4 компонентів, описаних Буравим, існує також своєрідний «5-й елемент», що не вміщується ні в які інституційні рамки і взагалі не є однією із рубрик у структурі соціологічного 9

СВОЄ знання, але має стосунок до кожної із них: ідеться про соціологію як про виробництво специфічних способів мислення. Вище ми вже згадували, що соціологічне мислення – це те, на що (певною мірою) приречена будь-яка людина. Поділяючи спільний життєвий простір із іншими, кожен із нас, незалежно від того, маємо ми соціологічну освіту чи ні, вимушений продукувати певні інтерпретативні схеми, аби пояснити самому собі та іншим, що значить жити у колективах. Попри те, що у випадку з професійними соціологічними дослідженнями ці схеми подекуди перетворюються на вивірений пізнавальний інструмент, їхня роль не є суто інструментальною. Мислити соціологічно означає описувати світ у певний спосіб, проводити всередині світу розрізнення, пов’язані із особливостями нашого з вами співіснування. Це екзистенційна необхідність людського життя, а не привілей окремої науки. Тому «професійні соціологи» – лише учасники спільної гри, в яку грають усі без винятку люди, виявляючи для себе і для інших, чим є суспільство. Вони – не арбітри, а тільки команда на полі, котра, як

„

«Професійні соціологи» – лише учасники спільної гри, в яку грають усі без винятку люди, виявляючи для себе і для інших, чим є суспільство. Вони – не арбітри, а тільки команда на полі, котра, як нам відомо, діє не надто злагоджено.

нам відомо, діє не надто злагоджено. Але, незважаючи на цю внутрішню множинність, ми цілком здатні впізнати «своїх». А отже, нас щось об’єднує. От тільки що? Як було сказано вище, межа між «своїми» і «чужими» для соціологів не має субстанціонального підґрунтя, вона конструюється дискурсивно і пов’язана насамперед 10

зі здатністю компетентно і послідовно практикувати ті способи мислення, котрі були винайдені соціальними теоретиками протягом останніх двох століть. Далеко не кожен із них іменував себе соціологом, а тим паче «професійним соціологом». Конт мріяв про створення нової науки, але не мав університетської кафедри; Маркс закладав підвалини сучасного критичного мислення, але висміював Конта разом із його проектом; Зімель нерідко вживав слова «соціологія», «філософія» та «психологія» як свого роду синоніми, а Вебер час від часу дистанціювався від соціології, іменуючи свої заняття «наукою про культуру». Жоден із них не був представником соціологічної професії у тому сенсі, як її розуміє Буравой. Але ми об’єднуємо їх у рамках єдиного соціологічного пантеону через те, що мислимо так, як вчили нас вони, і користуємося тими словами, котрими розмовляли вони. За кожним із них стоїть потужна філософська традиція, кожен із них провів усередині світу власні специфічні розрізнення, котрі дали можливість побачити світ по-новому.

“

Якщо поставити собі запитання, якою могла б бути альтернативна публічна соціологія, тобто така публічна соціологія, котра не була б «моральним голосом» громадянського суспільства та інструментом у його руках, а виступала б як самоцінне джерело продуктивних розрізнень, здатних зосереджувати довкола себе публіку, то відповідь

випуск 1 (11) 2015

«Публічна соціологія означає експансію способів мислення, здатних простежити всередині світу лінії та візерунки, котрі могли б збентежити публіку». лежатиме саме в області фундаментальної соціології. Як не парадоксально це звучить, але хороша публічна соціологія – це передусім вишукана соціологічна теорія, що стала спроможною здійснити інтервенцію у царину повсякдення, тобто описати із-середини світ, у якому ми співіснуємо так, щоб він втратив для нас свою очевидність, став незнайомим, примушуючи нас дивуватися і непокоїтися. Публічна соціологія означає експансію способів мислення, здатних простежити всередині світу лінії та візерунки, котрі могли б збентежити публіку, створити для неї особливий «matter of concern». Саме такою нам вбачається публічна «місія» соціології як науки. Соціології, котрій водночас вдається бути публічно релевантною і дисциплінарно незалежною від т. зв. актуальних суспільних проблем та

«онтологічних викликів». Коли ми, соціологи, чуємо заклики не перетворюватися на кабінетних щурів, щоби слідувати цим закликам, нам зовсім не обов’язково залишати по собі в кабінетах «притрушені пилом» книжки, буцімто без них ми на щось спроможні. Не спроможні. І цілком справедливою метою «публічної соціології» було б спробувати довести всім іншим, що їх це стосується не менше. Тож струсімо пил із книжок. Адже робити соціологію публічно – це значить займатися соціологією у такий спосіб, щоб вона могла зацікавити якомога ширше коло людей, становлячи при цьому не засіб, а самостійну царину з власними смисловими горизонтами. АР ТЕМІЙ ДЕЙНЕКА, К Н У І М Е Н І ТА РАСА Ш Е В Ч Е Н К А

СВОЄ

Інакше про публічну соціологію Ця стаття є спробою по-новому укомплектувати публічну соціологію. Хтось може сказати, що вона переповнена ідеалізаціями. Звісно, в реальному житті («реальне життя» – також ідеалізація) не існує науки, політики, соціології як таких. Є лише люди, вони створюють наративи. Утім, бувають наративи більш і менш переконливі. Визначення публічної соціології шляхом апеляції до ідеї громадянського суспільства є слабким через його політичну тенденційність. У статті вирішується декілька завдань: спочатку розщеплення «Публічної соціології» на соціологію та громадянське суспільство, потім робота з елементом «Соціологія» і нарешті – спроба запропонувати альтернативний проект публічної соціології.

Ідея про те, що соціологія – це інститут громадянського суспільства (а цією ідеєю серед широкого загалу, власне, і прийнято послуговуватися, якщо йдеться про зовнішній критерій легітимації), не є настільки очевидною, як здається на перший погляд. Найбільше непокоїть поширеність цієї ідеї. Розповсюджені, соціально бажані, а отже, і банальні думки використовуються перформативно. Вони мають установчий характер. Їхній референт нікого не цікавить. Є наука, що потребує фінансування, є спеціальність у кодифікаторі – і все це легітимується тим, що існують проблеми з громадянським суспільством, яке слід розбудовувати і плекати. Але, як ми знаємо з власного досвіду та попереднього числа журналу (див. статтю «Бути соціологом…»), переважна більшість соціологів – людей, котрі випускаються з відповідними доку12

ментами про освіту – працює зовсім не на логіку громадянського суспільства, а на логіку ринкового попиту, тобто на маркетингові та політичні (рейтингові) замовлення. Що ж стосується дослідницької (читай: наукової) діяльності, то орієнтація на «громадянське суспільство», яке піддається різного роду «глобалізаційним викликам», свідчить скоріше про звичку легітимувати актуальність наукової роботи постфактум, аніж про оригінальну констатацію стану речей, котрий це дослідження пропонує описати. Якщо зробити наголос на досить переконливій тезі про властивість наукового знання прагнути автономії (від логіки політичних, економічних, релігійних інститутів), то ідея громадянського суспільства, на яку нібито працює соціологія, починає викликати деякі сумніви. Звісно, що теза про належність просвітницького утопічно-

випуск 1 (11) 2015 го проекту «громадянського суспільства» полю політики також не є очевидною, і поряд з ідеєю про громадянське суспільство як ідеальний тип, що з’являться навіть не в теорії політичної науки, а в проекті модерну разом із самим розрізненням науки та політики, видається дещо заангажованою. Але, яку б із двох наведених вище тез ми не обстоювали, треба погодитися з тим, що ідея громадянського суспільства, наскільки б автономним і критичним проектом вона не була, у публічному дискурсі часто використовується на користь конкретних політичних суб’єктів. Таким чином, розмови про «громадянське суспільство» у межах соціологічної спільноти завжди відчувають на собі певну політичну тенденційність. Отже, ідея громадянського суспільства, якою б позитивною вона не здавалася, є не

„

«ОЧИЩЕННЯ» ПУБЛІЧНОЇ СОЦІОЛОГІЇ

Будь-яке визначення, в т.ч. публічної соціології, передбачає рух за схемою, яку Брюно Латур називає «політикою пояснення». Є набір експланадум (речі, що пояснюються) та набір експланс (речі, за допомогою яких пояснюють). Те, що пояснюється, виступає як проблематичне, невідоме, тоді як ті речі, якими пояснюється невідоме, завжди самозрозумілі, вони не можуть бути проблематичними. Щоб повірити у визначення А, потрібно запропонувати набір переконливих, самозрозумілих ознак B, С, D. Отже, щоб визначити публічну соціологію, треба, аби компоненти самого визначення не викликали сумнівів (хоча б у тих, кого це визначення стосується). Новий час започаткував те, що називають «замиканням причинових рядів», а вже

Отже, розмови про «громадянське суспільство» у межах соціологічної спільноти завжди відчувають на собі певну політичну тенденційність.

тим, що слід ідеалізувати в якості смислового горизонту суспільного життя та науки, а тим, що, як і багато інших ідеологем, слід постійно піддавати вільній та невимушеній науковій (і не тільки) дискусії. Як визначити публічну соціологію, не ґрунтуючись на ідеї громадянського суспільства? Навіщо взагалі звертатися до ідеї публічності, якщо ринок праці відчуває потребу у переважно не співвідносних із публічною соціологією компетенціях і якщо наукове виробництво знання цінне передовсім у межах певної теоретичної логіки, недоступної широкій публіці? І, зрештою, навіщо соціологічним способам мислення виходити у публічний простір?

“

згаданий Латур – результатами «політики очищення». Дюркгеймівська формула «Соціальне слід пояснювати соціальним» є проявом новочасового світогляду, у межах якого кожна наука повинна була замкнути свої каузальні ряди подібними настановами: біологічне пояснюється лише біологічними фактами, фізичне – фізичними тощо. Один і той самий феномен, зафіксований буденною свідомістю, одночасно може виступати як предмет вивчення декількох наук. Наприклад, самогубство може бути зафіксовано як психічний факт (експланадум) і пояснюватися причинами, пов’язаними з психікою (експлананс), а може фіксуватися як соціальний факт та пояснюватися соці13

СВОЄ

«Подібно до того, як на рівні буденної свідомості відтворюється хімічна, психологічна, філософська компетентності, могли б стати більш рефлексивними і соціологічні способи мислення». альними причинами. Аргументи соціології та психології можуть виглядати більш або менш переконливими, але полеміка між ними неможлива, оскільки вони належать різним логікам визначення самогубства. Отже, перш ніж визначати публічну соціологію, потрібно обрати ту логіку, що буде задавати доречне та доцільне для нас пояснення. Визначення «публічна соціологія є інститутом громадянського суспільства» належить логіці політичного, натомість логіка наукового є автономною і самоцінною. А тепер, ми пропонуємо поки що за14

лишити слово «публічна» та запропонувати деяку замкнену (від інших, окрім соціології, логік) модель того, що мається на увазі під «соціологією». СОЦІОЛОГІЯ ЯК РІЧ У СОБІ, PUBLICA NON GRATA

Спершу позичимо в етносоціологів одне привабливе визначення. (Нижче «етнічна ідентичність» читай: «ідентичність соціології»). «Для етнічної ідентичності властиві, хоча і різною мірою, шість найважливіших

випуск 1 (11) 2015 ознак, – пишуть Гатчісон і Сміт у статті «Що таке етнічність?»: • власне ім’я, аби мати змогу ідентифікувати себе і говорити про «суть» спільноти; • міф про спільне походження: скоріше міф, ніж факт, – міф, який містить ідею спільного витоку у часі та просторі; • спільну історичну пам’ять, включно зі спогадами про героїв і події та їхнім увічненням; • спільну культуру, до якої належить і… мова». П’яту і шосту ознаки етнічної ідентичності ми залишимо осторонь. Вони не є релевантними для визначення ідентичності соціології. Краще додамо ще одну похідну від імені ознаку: дискурсивна межа

„

висловлювань класиків «під’єднуються», щоб розвинути або заперечити їх). Остання, п’ята ознака – спільна культура, про неї варто говорити детальніше. СОЦІОЛОГ ЯК ТОЙ, ХТО КОРИСТУЄТЬСЯ МЕТАКОДОМ

Спершу відкинемо всі визначення культури, що розуміють культуру як субстанцію. Культура – це не сукупність духовних і матеріальних цінностей людства (соціологів). Не смішіть нас, ніхто не накопичує позитивне знання уже давно! Позитивістське визначення культури – слабке, оскільки є глухим кутом для подальших теоретичних «під’єднань». Так, культура – це наше знання про світ, але це не знання в коробочці, а «колективні уявлення», що

Культура як елемент ідентичності соціології – це не сукупність текстів, написаних соціологами, а те, що дає змогу говорити про специфічне бачення світу соціологами, епістемічна культура.

«ми – вони». Це важливо, оскільки відсилає до дисциплінарної межі. З першими чотирма ознаками все більш-менш зрозуміло: 1) ідентичність починається там, де з’являється позначення (номінація), котре співвідносить ім’я та об’єкт; штучне слово «соціологія» розпочинає історію свого референта; 2) відносини «ми – вони», іншими словами, дисциплінарна межа між соціологією та не-соціологією? 3) «археологічні» розвідки витоків соціології (на кшталт «хто батько?») серед істориків соціології – серйозна справа; 4) пантеон класиків як символічний ресурс ідентичності (перш ніж почати дослідження – легітимуйся, зроби посилання на Вебера або на ще когось славетного!) та як продовження дискурсу (до

“

конституюють світ таким, яким він нам здається. Культура – це система розрізнень, це те, у що ми віримо, на що ми непроблематично покладаємося, щоб помислити хаос нерозрізненості (кольорових плям, нерозчленованих звуків, незрозумілих дотиків тощо), який нас оточує; те, що дозволяє мислити світ так, а не інакше. Тут можна звернутися до метафори програмного коду, що задає всі можливі траєкторії, та сам при цьому залишається невидимим. Він написаний іншою мовою; категорії, якими користуються в межах деякої спільноти, мовою коду прописуються в лапках. Звідси випливає, що культура – це метакод, це приховані структури, згідно з якими ми діємо. Тому культура як елемент ідентичнос15

СВОЄ ті соціології – це не сукупність текстів, написаних соціологами, а те, що дає змогу говорити про специфічне бачення світу соціологами, епістемічна культура. Події, факти, явища – усе це може бути зафіксовано соціологами лише зі специфічного ракурсу, розпізнано за умови використання спеціального програмного коду. Віктор Вахштайн запропонував вдалу метафору радару: «…радар дозволяє спостерігати за літаками задовго до їхньої появи у зоні безпосередньої видимості. Для того, щоб оператор зміг їх побачити, у систему мають бути закладені відображення деякого сегмента простору, умовна координатна площина, представлена на моніторі, окрім цього – складна сукупність ідентифікацій

„

СОЦІОЛОГІЯ ЯВЛЯЄ СЕБЕ ПУБЛІЦІ

Визначення соціології як сукупності дискурсивних практик, що відтворюються у закритій спільноті, викликає слушне запитання: навіщо сучасному світу така замкнена на собі «соціологія»? Дозволю собі пригадати дві лекції Макса Вебера, що він прочитав в останні роки свого життя – одну за кафедрою («Наука як покликання і професія», 1918), а іншу за трибуною («Політика, як покликання та професія», 1919). Наукова діяльність, за Вебером, ціннісно-раціональна, в

Незаангажовані пояснення того, що відбувається – або могло б відбутися – у світі, створюють не опитування громадської думки, а оригінальні теоретичні концепції, котрі пропонують специфічні мисленнєві траєкторії.

та розрізнень (літак/не-літак, свій/чужий тощо). При цьому у нас (соціологів) ніякої «зони безпосередньої видимості» немає. Ніхто не бачив «соціальних установок» та «суспільства» на власні очі. Система локації лише створює референції своїх об’єктів на моніторах завдяки власним засобам уявлення». Минаючи різні спроби визначення соціології ззовні (зокрема, шляхом апеляції до громадянського суспільства), варто почати з того, що таке соціологія згідно з її внутрішньою логікою? А соціологія як така – це, в першу чергу, спосіб мислення, «стратегія погляду», оптика, що дозволяє розрізняти суспільство, колективні уявлення, раціональність людської дії, де16

термінуючі сили суспільства, аутопоетичні самореферентні системи, практики, поля, габітуси, фрейми, мобільності тощо.

“

її основі лежить пізнання, а пізнання – це цінність. Тут можна безкінечно ставити запитання, аналізувати, відкривати. Звісно, конкретне дослідження передбачає конкретний результат, але якщо це дослідження наукове, результат не є принциповим. Принциповим є те, наскільки це дослідження вбудовується у загальну наукову комунікацію: по-перше, його твердження повинні відсилати до попередніх досліджень; по-друге, отримавши результат, думка не зупиняється, дослідження ставить нові запитання, тож постійно відтворює комунікацію. Власне наукова комунікація жодного громадянського суспільства не стосується, усе, на що вона орієнтується, – горизонт істини. Політична

випуск 1 (11) 2015 діяльність – ціле-раціональна. Політика – це «служіння загальнолюдським цілям». У політиці потрібні не питання, а рішення. «Realpolitik», – говорить Бісмарк. Геть мораль і релігію, лише зважені реальною прагматикою рішення! Ніяких цінностей! Що дає нам це посилання на веберівське розрізнення науки та політики? А те, що соціологія – це не діяльність, спрямована «зупинити насильство та об’єднати країну». Не можна плутати науку і політику, експертні оцінки та політичні рішення. Уся соціологічна місія, спрямована за межі себе самої, полягає у створенні альтернативного наративу про події, котрий базується на нейтральній (від політичного дискурсу) моделі опису. Автономні, незаангажовані пояснення того, що відбувається – або могло б відбутися – у світі, створюють не опитування громадської думки, з якими почасти і асоціюється «соціологія» у більшості, а оригінальні теоретичні концепції, котрі пропонують специфічні мисленнєві траєкторії. Саме тут і міститься ресурс публічної соціології. Цьому ресурсу, епістемічній культурі науки, можна знайти застосування у двох взаємопов’язаних площинах: експертизі та формуванні соціологічної компетентності на рівні буденної свідомості. Як ми визначили вище, соціолог – це передусім знавець, котрий володіє оригінальним апаратом опису та пояснення подій, що відбуваються в світі. Експерт, – пише Олександр Філіпов, – це не тільки знавець, не тільки компетентний у своїй галузі професіонал, а й публічна фігура. На його думку посилаються як на авторитетну. Він має серйозну символічну владу. При цьому довіра до експерта – це

радше не довіра до конкретної людини, а довіра до інституту, що за ним стоїть. Наукове знання, а отже, наука серед усіх інших місць, де виробляється знання, має незаперечний авторитет (навіть прибічники нетрадиційної медицини розуміють, що видалити пухлину за фотографією не вдасться). Наукове знання має статус джерела найбільш перевіреного й об’єктивного знання. Разом із цим, експерт – це не той, хто під’єднаний до наукової комунікації, зорієнтованої на уявний горизонт істини, і не той, хто приймає політичні рішення. Експерт – фігура публічної аргументації. Він легітимує не тільки політичні рішення, а й царину науки, яку репрезентує. Що може означати вираз «публічна соціологія»? Передовсім деякий конвенційний та непроблематичний образ соціолога як такого. Чи можна сприяти формуванню такого образу? Думаю, так. Перш за все, слід працювати над тим, щоб явити себе публіці в якості авторитетного знавця. Не стільки такого, що посилається на опитування та статистичні дані, скільки такого, що здатний формулювати оригінальні та переконливі метапояснення. Довіра до наукового експерта передбачає інтерес до царини знання, котру він репрезентує, а отже, і формування спеціальної компетентності на рівні здорового глузду. Подібно до того, як на рівні буденної свідомості відтворюється медична, психологічна, філософська компетентності, могли б стати більш рефлексивними і соціологічні способи мислення. А Н АС ТАС І Я Ф І Т І С О ВА , К Н У І М Е Н І ТА РАСА Ш Е В Ч Е Н К А

СВОЄ

БИТВА СПЕЦІАЛІЗАЦІЙ І НОВИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ПЛАН Ця стаття має на меті викласти бачення випускників факультету щодо сучасної навчальної системи. Їхні думки є дуже актуальними, оскільки зараз у зв’язку з реалізацією реформи освіти розробляються нові навчальні плани та програми дисциплін. Проте серед студентів існують побоювання, що вони виявляться не краще за старі, а можливості впливати на навчальний процес, так щедро обіцяні новим Законом про вищу освіту, будуть нівельовані.

Реформа вищої освіти, яка вже названа найрадикальнішою, має на меті поглибити спеціалізацію всіх дисциплін, розширити можливості студентів самостійно формувати навчальний план. Її реалізація почнеться вже з нового семестру, тому факультети й інститути готують нові навчальні плани та нові переліки навчальних дисциплін. Не оминула ця процедура і факультет соціології КНУ імені Тараса Шевченка. Новий перелік дисциплін містить у собі ряд спеціалізацій, які може обрати студент за власним бажанням. Здавалося б, нарешті студенти зможуть вивчати те, 18

що їм здається необхідним і корисним. Але чи справді це так? У своєму нещодавньому інтерв’ю «Фактам» заступниця міністра освіти Інна Совсун заявила, що «в деяких університетах спеціальності та кафедри створювалися під окремих людей», але чи не буде так зі спеціалізаціями? Хто створює переліки та наповнення нових спеціалізацій та на що орієнтується у теперешній ситуації? Чи будуть вони гнучкими, з можливістю обирати курси? Чи студенти не програють знову? І яким ці студенти хочуть бачити новий навчальний план?

випуск 1 (11) 2015 ЗНАЙОМСТВО З «САМОСТІЙНИМ ВИБОРОМ ДИСЦИПЛІН»

Можливість самому принаймні частково формувати навчальний план мені особисто завжди здавалася привабливою, оскільки це дозволить певною мірою контролювати характер свого навчання в університеті. Під час другого семестру навчання я вже познайомився з «самостійним» вибором на практиці. У лапках, бо насправді свобода вибору умовна. Обирає предмет група зі списку. У списку містяться, як правило, непрофільні дисципліни. Предмети кожного списку належать певному факультету чи спеціальності (тобто група має обирати з кількох філологічних спеціальностей одну). Із наступним нюансом цієї «свободи» я стикнувся уже на другому курсі: тоді в якомусь із списків містилися такі непотрібні, на думку студентів, предмети (філологічного спрямування), що ми намагалися цілим потоком досягти того, аби замість одного такого предмета була вільна пара, навіть підписи через профком збирали. Але це не допомогло, очевидно, необхідність заповнити такі ласі викладацькі години (це, в принципі, стосується викладачів усіх спеціальностей) куди важливіша, ніж інтереси студентів. Зміни, які обіцяє новий Закон про вищу освіту, мають збільшити можливість вибору дисциплін, але чи не буде обмежений цей вибір боротьбою за викладацькі години? Адже на формування списку дисциплін студенти впливу не мають, відповідно, існує ризик того, що вони будуть «загнані» у певні рамки вибору, який фактично стане «вибором без вибору». Якщо першокурсник і може бути некомпетентною особою у формуванні навчального плану чи переліку дисциплін, такого

не скажеш про випускників факультету соціології, людей, котрі встигли пройти через його навчальну систему. Саме тому ми вирішили звернутися до них по змістовну оцінку навчання на факультеті соціології (чотири інтерв’ю з випускниками різних кафедр). Варто зазначити, що ці особи вже не пов’язані з факультетом соціології, тому їхні думки є цілком щирими. «УСЕ ПОЧИНАЛОСЯ З ПЛАТОНА І АРИСТОТЕЛЯ»

В основному оцінка навчання на факультеті в усіх респондентів була високою. Так само високо оцінили і компетенцію викладачів, хоча компетенція все ж різна. «Якість навчання у нас, я б сказав, неоднозначна, дуже залежить від викладачів, тому може коливатися від одного до п’яти», – зауважив випускник теорії й історії соціології. При цьому претензій до навчального плану вистачало у кожного. Усі опитані зазначили те, що дуже часто предмети та їхній зміст дублювався. Як сказав представник кафедри методів, «усі предмети починалися з Платона і Аристотеля, тож для підготовки можна було використовувати той самий конспект». Особливо цим страждали філософські дисципліни, бо вивчалися і загальна філософія, і філософські категорії, і соціальна філософія, і філософія та методологія науки, зміст яких загалом був схожий. При цьому дублювалися не тільки філософські дисципліни. За словами випускниці кафедри соціальних структур та соціальних відносин, факультетська навчальна програма потерпала від надмірного «розчленування» предметів, які реально було викладати єдиним курсом. Вона порівняла нашу 19

СВОЄ систему з тією, яка є у Вільному університеті Берліна, де вона наразі навчається. Усього за семестр було тільки 6 предметів, половина з яких обиралася. «При цьому в університет можна було приходити три рази на тиждень, а то, можливо, і два рази на тиждень. Ти тоді можеш на чомусь сфокусуватися і щось справді вивчити», – відзначила вона. Відмінним, за її словами, було й те, що дисципліни мали загальний характер, не було притаманного нашій системі прагнення зробити якомога більше дисциплін із однієї галузі знань, що призводить до появи соціологій усього на світі. Водночас Вільний університет у самій Німеччині досить часто критикують, вважаючи, що навантаження в ньому надто велике, а контролю над якістю навчальних досягнень забагато. Та це не заважає йому залишатися авторитетним вишем.

„

Чи стане інтерес студента вище інтересу викладача, який прагне перетягнути на себе більше академічних годин? Звісно, ми можемо просто сидіти і чекати відповіді на ці запитання, але є ризик, що ці інтереси будуть не враховані просто тому, що їх ніхто не наважиться озвучити.

Щодо контролю над якістю навчання, то тут також були претензії до факультету. За словами випускників, його було більше, ніж треба, і часто він був несерйозний і беззмістовний, а практика списування на екзаменах була цілком нормальною і поширеною. Тобто контроль за знаннями був радше фікцією, аніж реальною спробою їх перевірки. Випускники кафедри методів та методології ще наголошували на певній відірваності навчальної системи на факультеті від того, чим реально більшість випускників займається. «Університетська освіта перед20

бачає більш поглиблене теоретичне знання, вона передбачає подальше заняття наукою», – зазначив один із них, говорячи про академічну орієнтацію спеціальності. При загалом позитивній оцінці якості навчання випускники мали ряд побажань щодо покращення навчальної системи на факультеті. Що цікаво, у представників різних кафедр вони були майже ідентичні (лише в кафедри методів та методології було чітко виражене прагнення до вивчення більш «практичних» дисциплін). Ці побажання досить легко згрупувати: • Предмети чи бодай їхній зміст не мають дублювати один одного. Однієї філософії достатньо, щоб ознайомитися зі спадщиною Платона і Аристотеля. Так само соціологію кіно легко буде осягнути у рамках соціології культури.

“

• Збільшити можливість самостійно обирати дисципліни відповідно до індивідуальних інтересів. • Зменшити масштаби контролю за знаннями, але збільшити його якість. Це стосується і навчального навантаження як такого. ЧИ ВРАХУЄ НОВА НАВЧАЛЬНА СИСТЕМА ІНТЕРЕСИ СТУДЕНТІВ?

Уже під час підготовки цієї статті Рада молодих учених факультету соціології закликала студентів у соціальних мережах надсилати свої варіанти покращення навчального

випуск 1 (11) 2015

Традиційне інтелектуальне змагання різних спеціалізацій факультету соціології КНУ ім. Т.Шевченка, 2015 процесу на їхню електронну адресу. Схожу ініціативу взяв на себе заступник декана, створивши гугл-форму для внесення пропозицій щодо змін на факультеті. Ініціативи непогані, але чи будуть взяті до уваги подані пропозиції? Чи стане інтерес студента вище інтересу викладача, який прагне перетягнути на себе більше академічних годин? Звісно, ми можемо просто сидіти і чекати відповіді на ці запитання, але є ризик, що ці інтереси будуть не враховані просто тому, що їх ніхто не наважиться озвучити. Власне, ця стаття є спробою звернути увагу на важливість врахування вподобань та позицій студентів під час формування навчальної системи на факультеті, оскільки з вищезгаданих інтерв’ю видно, що колишня система не зовсім задовольняла студентство. Ніхто не гарантує, що так не станеться з новою. У зв’язку з цим ми ініціюємо широке обговорення нової навчальної системи на факультеті, в якому братимуть участь і студенти, і викладачі як рівноцінні учасники навчального процесу. Маємо надію, що наш голос буде почутий.

Але на цю проблему можна поглянути і з іншого боку. Не можна з упевненістю говорити про те, що у студентів є чітко визначена позиція з цього питання, що вони взагалі готові висувати якісь вимоги щодо навчального плану (винятки одиничні). Не можна стверджувати, що взагалі існує «громадська думка» студентів з цього питання (особливо якщо зважити на той факт, що абсолютна більшість студентів факультету не бачила нового навчального плану). Водночас невідомо, чи може університет/факультет/ викладачі задовольнити запити студентства щодо навчального плану? У цій статті ми не можемо відповісти на всі поставлені запитання. Дослідження факультетської думки щодо цього питання якраз і є гарним способом спробувати це зробити. Саме тому ми анонсуємо його проведення. Із результатами можна буде ознайомитись в одному з наступних номерів журналу. К И Р И Ч Е Н КО Р О М А Н , К Н У І М Е Н І ТА РАСА Ш Е В Ч Е Н К А

СВОЄ

«ТЕАТР ПРИГНІЧЕНИХ»:

ВІД СОЦІОЛОГІЇ АНАЛІЗУ ДО СОЦІОЛОГІЇ «ПРЯМОЇ ДІЇ» «Одне маленьке дерево краще за купу каміння» — Августо Боаль

Автор ідеї театру пригноблених Августо Боаль під час репетиції Поле соціологічної науки, як і поле будь-якої соціальної діяльності, має власні закономірності, відхилення від яких контролюється його межами. Діяльність соціолога так чи інакше обмежена рамками вимірювання, опису, аналізу і пояснення соціальних феноменів: явищ, структур та 22

процесів. Активні соціальні перетворення залишаються прерогативами інших сфер – політики, ідеології, культурного менеджменту. Для соціолога, вихованого класичною освітою, немає іншої суспільно схвальної ролі, окрім ролі об’єктивного аналітика,

випуск 1 (11) 2015 інтелектуала, котрий максимально відсторонено рефлексує про соціальні явища. Завдання зміни соціальної дійсності не відповідає цій ролі. Якщо ж він наважується виступити в ролі а́ктора соціальних змін, то його професійна роль зміщується від соціолога-аналітика до політика, ідеолога, вчителя, громадського активіста тощо, але всі вони перебувають на периферії поля соціології або ж в інших соціальних полях. Вразливість цієї «високо-наукової» позиції в тому, що «споживачами» соціологічного знання й результатів окремих наукових досліджень залишається академічна спільнота, в кращому випадку, ще специфічний сегмент зацікавлених інтелектуалів-не соціологів, до якового належать представники соціо-гуманітарних дисциплін, окремі митці та журналісти, у кожному разі сфера поширення і дискусійний простір соціологічних ідей, теоретичних побудов і практичних висновків залишається вузькою. Вихід за ці рамки в поле ширших інтелектуальних взаємодій суворо «карається» внутрішніми законами поля соціології. Яким має бути соціолог-«діяч» сьогодні і чи взагалі є актуальна потреба в ньому? Чи не буде це штучним синтезом громадянського й наукового дискурсів, які ефективно існують і автономно? Маємо справу з тим же протиріччям, з яким стикаються представники більшості соціогуманітарних наук при викладанні – наукові теорії і концепції помітно відстають від суспільних реалій, і, відповідно, навчаючи соціологів (і політологів, і соціальних філософів), ми не можемо гарантувати, що засвоєні під час навчання алгоритми й моделі будуть релевантними тому соціуму, для його вони мали б застосовуватись. Однак

не можна сказати, що такі знання абсолютно непридатні для застосування, адже вони пропонують універсальні принципи, за якими освічений індивід, орієнтований на пошук нових знань на основі вже набутих, може вивчати суспільство. Слабке місце освіти скоріше полягає не в тому, що вона не може запропонувати всі можливі ситуаційні моделі соціальної взаємодії, а в тому, що академічне навчання від початку налаштовує свого «вихованця» залишатися безпорадним перед об’єктивною дійсністю і, за змогою, не втручатись у її зміну, оскільки це не входить до його дослідницьких завдань. Значна кількість соціологів у професійній діяльності намагається дистанціюватись від прийняття будь-яких суспільно-значущих рішень. Публічне висловлення своєї позиції і, що ще небезпечніше, підтвердження її діями (або відсутністю певних дій) може призвести до таврування соціолога як «ідеолога» або до звинувачення в непрофесійності. І те, і інше не сприяє розвитку бурхливих громадсько-політичних дискусій у середовищі соціологів навіть за таких соціальних обставин, як нинішні, коли градус суспільного хвилювання досягає гранично високих позначок і залишитись абсолютно «нейтральним» вже не є для соціолога ані прийнятним, ані навіть можливим. Це пов’язано з багатьма важливими соціальним чинниками, зокрема, прогалинами у розвитку громадянського суспільства в Україні (як і у багатьох пострадянських країнах), але не виключно з ними. Які б зовнішні несоціологічні чинники не спровокували цю соціальну безпорадність, альтернативна до неї активна поведінка не є схвальною ані всередині соціологічної спільноти, ані в полі «високої» науки загалом. Тому для 23

СВОЄ того, аби «виправдати» свої активні дії – наукові чи публіцистичні тексти, публічні висловлювання – без ризику бути засудженим спільнотою професіоналів, соціолог має «мімікрувати», виходити за межі своєї професійної царини і переходити до інших: царини журналістики, політики, художньої літератури, де ставлення до активної громадянської позиції принципово відмінне. «Ігри за правилами» іншого поля – літератури, наприклад, як найбільш демократичного з точки зору застосовування у ньому різноманітних ресурсів, – з одного боку, розширюють можливості соціолога бути «почутим» громадськістю і своєю потенційною аудиторією, але, з іншого боку, знижує його капітал в полі науки. Для того, аби зберегти важливу для себе професійну ідентичність, соціолог як новатор суспільного життя має або винаходити нові форми висловлювання, або використовувати ті, що були апробовані в інших полях й заслужили визнання в них. Ми зосередимось на другій моделі підвищення рівня своєї соціальної активності соціолога – тобто за допомогою ефективних методів, апробованих в інших полях.

коли у Бразилії та країнах Латинської Америки було встановлено диктатуру. Успішний бразильський театральний режисер, драматург і політик, Боаль запропонував суспільству, в якому жив, альтернативу класичному театрові, що дозволяє не тільки отримувати насолоду від мистецького твору, спостерігаючи за ним як глядач, але й самому безпосередньо брати участь у його створенні. Анітрохи не применшуючи суспільної ваги класичного театру, Боаль запропонував такий театр, в якому звичайні люди без спеціальної освіти можуть «грати», висловлювати свої проблеми і знаходити відповідь на болючі для них питання. Сам собі собою «театр пригнічених» не дає ні відповіді на питання, ні універсальних рецептів вирішення суспільних проблем, але він дозволяє гранично наближено до життя сформулювати проблему, питання, ситуацію і спробувати змінити її таким чином, щоб вона стала прийнятною, вирішити актуалізований конфлікт. Цю методику можна застосувати в сучасному українському суспільстві для переосмислення, аналізу і, що найважливіше, – модифікацій соціальних подій: окрім ролі

“

Аби «виправдати» свої активні дії – наукові чи публіцистичні тексти, публічні висловлювання – без ризику бути засудженим спільнотою професіоналів, соціолог має «мімікрувати», виходити за межі своєї професійної царини і переходити до інших: царини журналістики, політики, художньої літератури, де ставлення до активної громадянської позиції принципово відмінне.

„

Однією з таких специфічних несоціологічних методик ефективної участі у суспільних перетвореннях є «Театр пригнічених» («Theatre of Oppressed»), заснований Августо Боалем у 60-х роках минулого століття, 24

простого споглядача, постає роль співавтора подій. Протягом становлення «Театру пригнічених» у світі було винайдено кілька різнопланових технік для роботи з різними формами

випуск 1 (11) 2015

Театралізована екскурсія «Майдан сьогодні» у музеї Майдану, 18 січня 2015. пригнічення. Для кожної проблеми можна обрати найбільш релевантну техніку або поєднання кількох. З-поміж відгалужень «Театру пригнічених» є такі методики, як «Музей невимовного», «Веселка бажань», «Невидимий театр», «Театр-газета», «Законодавчий театр». На останній ми плануємо зосередитись. Законодавчий театр – це засіб роботи з пригніченими соціальними спільнотами, що не мають соціальної підтримки, який дозволяє передовсім максимально точно виявити і викрити, а далі у вигляді законопроекту сформулювати їхні потреби. Методика законодавчого театру, хоча і не ставить собі такої мети, є одним із дієвих засобів формування громадянського суспільства.

Формування відповідальних поглядів на соціальні процеси відбувається шляхом засвоєння всіма учасниками «вистави» того досвіду, який, можливо, був відсутній у їхньому житті. У такий спосіб відбувається виявлення соціальних проблем тих груп та прошарків, які є найбільш обмеженими в своїх правах. Це особливо актуально для тих ситуацій, де сам дослідник може виявитись приналежним до однієї або навіть кількох «соціально уражених» груп. Як би це не заперечувалося на офіційному рівні, в українському соціумі до таких груп так чи інакше належать працівники сфери освіти, науковці, співробітники державних дослідницьких структур, інтелектуали загалом. Тож для них участь 25

СВОЄ

Фото з репетиції «Театру для діалогу», Київ, 2014 р. Дослідження гендерного пригнічення з Кріс Рірдон, засновницею та художньою директоркою театру “Третій шлях” («Third-Way Theatre») у процесах створення «законодавчого театру» може мати як суто дослідницьку, так і прагматичну користь. Звісно, далеко не в усіх суспільствах актуальність методик «форум-театру» полягає саме в цьому. «Законодавчий театр», як і весь «театр пригнічених», є спільним творчим актом, у процесі якого формуються певні пропозиції з подолання пригнічення соціальної групи. Він має на меті передачу соціальних запитів «знизу» до чинних законодавчих органів. Самі представники пригнічених соціальних груп чи спільнот виступають тут водночас у ролі експертів, акторів і законотворців. У 26

процесі взаємодії всі учасники театрального експерименту виховують у собі соціальну відповідальність за ту реальність, яка підлягає видозміні. Боаль називає цей тип законодавчого процесу «перехідною демократією», що перебуває десь посередині між прямою демократією Стародавньої Греції та сучасною представницькою демократією. Практичність застосування цієї театралізованої техніки підтверджується хоча б тим, що під час застосування «законодавчого» театру в Ріо-де-Жанейро, коли А. Боаль був представником міського парламенту (міської

випуск 1 (11) 2015 ради – відповідно до наших реалій), було створено ряд законопроектів, частина з яких потім була офіційно прийнята. Ця техніка набула застосування і в інших країнах, зокрема у Великобританії та Канаді. Звичайно, ми не маємо романтичних очікувань, що ця мистецько-громадська практика буде беззаперечно впроваджена у діяльність законодавчих органів України. Але сама можливість такого соціального акту є надзвичайно важливою. Філософія «Театру пригнічених» передбачає три етапи роботи з соціальною проблемою. Перший етап – обговорення індивідуальних історій та виділення основних конфліктних моментів пригнічення. Майбутні естетичні образи формуються на основі фактів: пережитих історій учасників або відомих їм життєвих ситуацій. На другому етапі відбувається (ре) конструювання цих ситуацій. Тут можуть бути застосовані різні художні засоби: завершені сценки, мовчазні фігури, доповнені звуками та символами, у яких відтворюються певні ситуації. Третій етап – етап безпосередньої взаємодії, присвячений пошуку моделей вирішення конфліктної ситуації або переведення її у менш конфліктний стан. На цьому етапі закінчується власне мистецький

„

дослідженнях, немає «правильних» і «неправильних» відповідей, є тільки спектр можливих вирішень, кожне з яких однаково прийнятне. Як і під час масових опитувань, тут немає встановлених норм відповідей, оскільки інтерес становить саме розмаїття пропонованих рішень. Тому, на наш погляд, технології «Театру пригнічених» ефективні для реалізації соціальних трансформацій як на мікро-рівні (рівні групи), так – у подальшому – і на макро-рівні. Соціолог за таких обставин може обрати для себе одну з ролей – учасника, котрий грає/формує/змінює ситуацію (актора театру пригнічених), або ж модератора – «фасилітатора», «джокера» (так називають у «театрі пригнічених» фасилітатора й аналітика процесу), котрий «проблематизує» взаємодію, порушуючи питання. Конструктивна соціальна активність знаходить свій вияв в обох ролях. Зміна традиційної ролі соціолога на активно діючого суб’єкта, що трансформує дійсність, хоча б у ігровій формі, додає до його ролі нових функцій. А саме – функцій трансформації соціального світу, ставлення до нього не виключно як до об’єкту спостережень, а й як до предмету перетворень. Звичайно, для більшості фахових соціологів

Зміна традиційної ролі соціолога на активно діючого суб’єкта, що трансформує дійсність, хоча б у ігровій формі, додає до його ролі нових функцій. А саме – функцій трансформації соціального світу, ставлення до нього не виключно як до об’єкту спостережень, а й як до предмету перетворень.

акт і починається акт соціальний. Кожний із присутніх на виставі «глядачів» може у певний момент змінити пропоновану сценку-ситуацію, аби вирішити поставлену в ній проблему, причому тут, як і в соціологічних

“

ця думка вдасться єретичною і протилежною усталеним правилам наукової етики, але ніхто не заперечуватиме, що більшість соціальних теорій пристосовані до вивчення й аналізу стабільного соціального світу, 27

СВОЄ

Український дім, перший виступ «Театру для діалогу» 16 лютого 2014 р. соціальної статики, і набагато менше власне соціологічних інструментів, що придатні до вивчення трансформацій і динаміки. Таким інструментом – одних з багатьох – можуть бути і мистецькі методики, які можуть збагачувати інструментарій «соціології надзвичайних суспільних станів». Роль соціолога-реформатора не є типовою в нашому суспільстві, хоча в ньому і є запит на соціологів, здатних брати на себе відповідальність в умовах соціальних перетворень та надзвичайних соціальних події. Академічна соціологія звикла працювати з «нормативними» суспільствами, тоді як наразі ми спостерігаємо зсуви у структурі соціальної дійсності. Для ефективної діяльності за таких умов соціолог має виходити за затишні межі «високої науки», занурюватись у тканину повсякденності, використовуючи 28

для цього не тільки класичний соціологічний інструментарій, а й здобутки та інструменти інших полів, зокрема поля мистецтва. Поєднання соціологічного аналізу та театральних технік дозволяє бути соціологом-діячем, не скочуючись до соціолога-ідеолога, засліпленого власною «єдиною можливою» позицією. Звичайно, представлений тут метод взаємодії соціолога із проблемними соціальними групами соціальною реальністю не є ані єдино можливим, ані навіть найоптимальнішим. На даному етапі ініціатива «Театру для діалогу», що продовжує і розвиває ідеї «Театру пригнічених», діє в Україні більше року, початок її діяльності співав із «Революцією гідності». Це був, безумовно, той критичний для суспільства час загострення протиріч між протилежними і часто не розуміючими одна одну соціальними групами, коли значна част-

випуск 1 (11) 2015 ка людей не знаходила свого місяця у цьому соціальному процесі. Саме з цих проблемних питань, а також з усвідомлення долі «Майдану» в українському суспільстві і почалась діяльність «джокерів» в Україні – практиків «Театру пригнічених» з цього світу (Болівії, Бельгії, Німеччини, Великобританії та інших країн), що приїхали ділитись досвідом у п’ять українських міст. Зараз учасники «Театру для діалогу» працюють із новими «пригніченими» соціальними групами, що з’явилися в українському суспільстві, – переміщеними особами, сім’ями тих, хто перебуває у зоні АТО. «Діалоги» відбуваються не тільки про війну: протягом 2014 року були проведені майстер-класи з дискримінації жінок у різних сферах, раз по раз під час роботи над черговою форум-сценкою актуалізувалися питання корупції на різних рівнях, пригнічення за соціальним статусом, проблеми ставлення до ЛГБТ-спільноти. Усі ці та ще багато проблемних питань є сферою «діалогу», який має відбутися в суспільстві.

„

щають незалежність країни, що з минулого досвіду варто забути, а що – ні. В ініціативи є також «надзавдання» – видання українською мовою книги Августо Боаля «Ігри для акторів та неакторів» і презентація її у різних містах. Взимку було організовано збір грошей на «Спільнокошті», кампанія успішно завершилася, і зараз триває переклад українською дуже потрібної як самим активістам, так і просто активним творчим громадянам книги. Є приводи сподіватися, що «Театр для діалогу» не залишиться тільки практикою для невеличкого кола осіб, а й буде поширювати свої соціально вагомі ідеї вже в найближчому майбутньому. Як зазначає один із «джокерів» «Театру пригнічених», бельгієць Олів’є Форж, необхідною умовою для подолання протиріч є почути одне одного. В українському суспільстві поки що немає ефективного діалогу: військові дії на Сході, терористичні акти в різних містах, ескалація напруги, неоднозначне ставлення до переміщених осіб – усе це не сприяє взаєморозумінню. Але за наявності

«Театр, – говорить Боаль в одному із виступів, – це форма знань. Він може і має бути способом трансформації суспільства».

З останніх відкритих заходів «Театру для діалогу» в Києві можна пригадати театралізовану екскурсію музеєм Майдану. Вона проводилася 18 січня з метою переосмислення досвіду Євромайдану 2013-2014 рр. Відвідувачі музею змогли долучитися до образів повстанців, волонтерів, беркутівців, посидіти на умовних барикадах і вирішити, який образ вони підтримують саме сьогодні, а також відповісти для себе на питання, хто ж «робив» Майдан, як почувають себе жінки, чиї чоловіки після київських барикад захи-

“

ефективного інструменту діалогу він цілком може бути реалізований навіть із найбільш «закритими» і ураженими групами. «Театр, – говорить Боаль в одному із виступів, – це форма знань. Він може і має бути способом трансформації суспільства». Театр дозволяє активізувати діалог, створювати бажане майбутнє, активно брати участь у соціальних перетвореннях, а не тільки спостерігати їх на віддалі. К АТ Е Р И Н А Т Я ГЛ О , І Н С Т И Т У Т С О Ц І О Л О Г І Ї Н А Н У К РА Ї Н И

СВОЄ

Прагматика утопічного мислення Рецензія на книгу Еріка Оліна Райта «Вдивляючись в реальні утопії», 2010

Внутрішній вигляд Стенфордського тора, малюнок Доналда. Е Девіса Праця американського соціолога Еріка Оліна Райта (Erik Olin Wright) «Реальні утопії» («Envisioning Real Utopias») є яскравим прикладом демократичного стилю мислення. За словами самого автора, у книзі використовується «те, що можна назвати радикальним демократичним егалітаризмом» для побудови стрункої моделі ідеального суспільства, котре фактично є утопією, 30

тобто ідеалізованою формою, фантазією щодо того, яким має бути соціум. Зазвичай науковці критично ставляться до утопій, «оскільки досягнення їх практично неможливе». Для буденної свідомості утопічне мислення – це скоріше гарна неіснуюча картинка, плід бажання чутливих ідеалістів, котрим боляче жити в цьому світі, або проект уніфікації: життя в одна-

випуск 1 (11) 2015 кових будинках, однаковий одяг, однакова їжа та чіткий директивний розподіл праці. Але Е.О.Райт, не вдовольняючись пустими нереальними мріями, виходить на науковий рівень, розпочатий ще Марксом та Енгельсом. Вчений знімає з «картини ідеального стану суспільства» покров недосяжності та ілюзорності. Точніше, він не каже, що утопію легко і можливо вті-

„

Утопічне мислення виконує особливу функцію, і цією функцією є розвиток.

“

лити в життя, – якраз навпаки. Проте, на думку вченого, утопічне мислення виконує особливу функцію, і цією функцією є розвиток. Коли індивіди прагнуть вдосконалювати своє життя, працюють над його покращенням, воно не стане гіршим. Якщо розтягнути ці намагання в часі, звичайно. Суспільство як динамічне утворення не стоїть на місці. Але, якщо не брати під контроль напрямок його руху або хоча б не

„

утопій: вони відходять від рівня абстракції тоді, коли на шляху до них суспільство змінюється. Проте навіть з такої позиції не всі утопії можуть бути реальними. Науковець для обґрунтування означеної тези вирізняє три критерії: 1) бажаність (desirability); 2) життєздатність (viability); 3) досяжність (achievability). Бажаність утопії – це риса, що характеризує відповідність основних ідей утопії потребам реального суспільства. Життєздатність у цьому випадку є можливістю функціонування такої моделі за чинних умов, а стосовно досяжності, то це характеристика, яка описує той суспільний стан, що має бути наявним, аби наявною стала сама утопія. У цій ситуації чим більше таких умов, тим менш вона недосяжна. Далі пан Райт вибудовує власне бачення ідеального стану суспільства, базуючи його на двох засадах: 1) соціальна справедливість та 2) політична справедливість, що пояснюються наведеним нижче чином.

Пан Райт пропонує альтернативу – розвиток, найоптимальніший напрямок якого він вбачає у намаганнях втілити утопію в життя.

намагатися це робити, то суспільство «піде власним шляхом». І досить малоймовірно, що цей «шлях» принесе очікуване щастя. Радше навпаки: призведе до низки соціальних катастроф. Пан Райт пропонує альтернативу – розвиток, найоптимальніший напрямок якого він вбачає у намаганнях втілити утопію в життя. Не тому, що її можна втілити, а тому, що кроки до цього розвинуть кожного, хто їх робить, – і не тільки його, якщо ці кроки будуть глобальними рухами. Саме в цьому полягає реальність

“

Соціальна справедливість (social justice) полягає тут у рівномірному доступі до необхідних для життя та розвитку ресурсів. Доступ до цих ресурсів сприяє людському розквіту (human flourishing). Останнє поняття вчений визначає як багаторівневу концепцію, котра забезпечує стан людського добробуту (здоров’я, наявність ресурсів, розвиток і т.д.). Що ж до політичної свободи (political justice), то її значення для пана Райта полягає у двох основних принципах, без 31

СВОЄ дії яких вона не існує як соціальне явище, – це свобода (freedom) та демократія (democracy). Перший визначається як «наявність можливості приймати рішення щодо власного життя», другий – як «наявність можливості брати участь в ефективному контролі колективних рішень, що впливають на життя одного індивіда як члена певного суспільства, якому він належить». Такий варіант політичної справедливості, впевнений пан Райт, необхідний для ідеального суспільства, адже без цієї сукупності «можливостей» суспільство, котре спершу було соціально справедливим, надавало своїм членам рівномірний доступ до всіх благ, можливості для спокійного життя та ефек-

„

Райт наголошує, що капіталізм сприяє розквіту та укріпленню соціальної нерівності, хоч і не є причиною її виникнення. Тому існує неабияка необхідність боротися проти нього системою різних шляхів, аби досягти бажаного результату, – трансформації капіталістичного ладу.

тивного розвитку, просто перейде до рук одиниць, які узурпують владу і видозмінять попередній ідеальний устрій суспільства, заступивши його з часом чимось подібним до того, що ми маємо зараз. Політична справедливість виступає не тільки правом індивідів на самореалізацію, а отже, складовою соціальної справедливості, котра й забезпечує членів суспільства умовами для прояву їхніх здібностей та бажань. Політична справедливість – це і шлях суспільного контролю за вже наявним і досягнутим суспільним устроєм, метод його підтримки, надання йому можливості розвиватися в усіх сферах соціального життя, що відштовхується від уже набутих результатів. 32

Таким чином, ці принципи є необхідною частиною реальної утопії пана Райта, без яких остання ризикує перетворитися на просто утопію, неможливу для застосування. Місце такої утопії – на всіма забутих полицях бібліотеки у старій, нікому не відомій книзі: хтось, може, візьме цю книгу, прочитає, сумно зітхне і покладе назад. От і все її «велике» майбутнє. Та гармонійне поєднання цих двох чинників, а саме, соціальної справедливості та політичної справедливості, де одна контролює і підтримує іншу, може, бодай приблизно, стати досяжним, і це робить його вивчення важливим не лише для соціологів та вчених, а й для всіх людей. І хоча важко віриться в настання такого

“

часу, коли всі представники нашого виду житимуть на планеті в умовах, що забезпечуватимуть їхній різносторонній розвиток, втім, за словами пана Райта, прагнути до такого стану суспільства краще, ніж взагалі не прагнути ні до чого або ж проповідувати сумнівні чи загрозливі для певної групи людей теорії. Крім того, вчений аналізує сучасне суспільство з точки зору найвпливовішої його частини, без функціонування якої настав би свого роду соціальний колапс. Ідеться про капіталізм. Незважаючи на те, що цьому типу суспільного ладу, фактично, властива приблизно така ж кількість переваг і недоліків, що й іншим типам, пан Райт

випуск другий 1 (11) випуск 2015

СВОЄ наголошує, що капіталізм сприяє розквіту та укріпленню соціальної нерівності, хоч і не є причиною її виникнення. Тому існує неабияка необхідність боротися проти нього системою різних шляхів, аби досягти бажаного результату, – трансформації капіталістичного ладу. Найоптимальнішою ж альтернативою капіталізму є, на думку вченого, демократія, спрямована на те, аби сприяти розвитку і становленню усіх соціальних процесів та структур з урахуванням думок і бажань більшості.

„

Соціологічна наука виступить джерелом і виробником саме того знання, яке буде корисним як під час роботи над трансформацією капіталізму, так і тоді, коли ця мета буде досягнута.

На питання про можливість трансформації такого роду вчений відповідає позитивно, зауважуючи, що навіть у разі відсутності стримувальних та протиборчих суспільних сил капіталізм у ході власного розвитку дійде до стану самознищення і автоматично перейде в інший суспільний лад. Але, на думку пана Райта, а також пана Маркса, якого він цитує, така самостійна «смерть» капіталістичного устрою може затягтися на дуже тривалий історичний період, тоді як існують проблеми, вирішення яких не варто відкладати чи кидати напризволяще. Відповідно, вчений розглядає альтернативний варіант трансформації чи усунення капіталістичного ладу, суть якого зводиться до приведення в дію (а точніше – протидію) низки суспільних сил, що відповідають таким невід’ємним сферам соціального світу, як політика, культура, частково економіка і так далі. Звідси випливає, що результат може бути досягнутий тільки в активній 34

взаємодії різних соціальних сил, вплив яких буде спрямований у потрібному напрямку. Інакше кажучи, тільки політики чи, наприклад, культури недостатньо задля реалізації мети, зате проти їхнього спільного впливу не вистоїть жоден суспільний устрій. Саме тому лише кооперація окремих сфер суспільного життя може трансформувати капіталізм. І вчений доходить висновку, що необхідним соціальним інститутом за цих обставин виступає наука, а передусім

“

соціологія. Звичайно, наразі всі науки є важливими, та саме соціологія, яка вивчає суспільство, може претендувати на прогнозування його розвитку, оскільки вона знається на формах суспільного устрою, шляхах ефективної роботи з ними та дослідженні їх. Соціологічна наука виступить джерелом і виробником саме того знання, яке буде корисним як під час роботи над трансформацією капіталізму, так і тоді, коли ця мета буде досягнута. Адже, як зазначає вчений, світ, що не живе за законами капіталістичного устрою, – це не кінцева мета: більшість не стане щасливою, щойно зникнуть капіталісти. Ідеться радше про створення умов, які були б для розвитку суспільства більш сприятливими, ніж капіталізм; про ґрунт, який сам по собі не дасть жодних благ, але уможливить створення останніх. Таким чином, постає необхідність постійно працювати над удосконаленням суспільства, укладом його функціонування, його нормами, його

випуск 1 (11) 2015 орієнтаціями. Найменша похибка може призвести до цілої плеяди небажаних результатів, тож у роботі потрібно спиратися на знання. Знання, які може дати лише соціолог, котрий вивчає та досліджує зміни суспільних процесів. На підтвердження своїх ідей вчений наводить приклади реального функціонування частини таких утопій. Одним із таких прикладів є діяльність економічних об’єднань Квебеку, спрямована на створення сприятливих умов для виховання дітей та підлітків. Пан Райт цитує Ненсі Німтам, представницю цих об’єднань, котра характеризує їхню діяльність як перерозподіл «зайвого» прибуткового надлишку забезпечених осіб, згодних брати участь у проекті, на потреби соціальної допомоги дітям. Така діяльність організована за принципом демократії і працює, за словами пані Німтан, ефективно. Іншою ілюстрацією утопічної реальності є діяльність

„

нити утопію пана Райта за ним же створеними критеріями, то, як він сам зізнається у своїй книзі, описаний стан суспільства маловірогідний. Треба докласти надзвичайно багато зусиль, аби розроблена ним утопія переросла з абстракції в реальність, особливо якщо взяти до уваги численні системні перепони, котрі є функціональними частинами капіталізму. Водночас, можливо, суттєво зовсім не те, чи досягнутий утопічний ідеал, а те, чи робитимуться кроки до його досягнення і якими ці кроки будуть. Як вже зазначалося на початку, вигадана гарна ідея набуває реальності не завтра чи на Новий рік, а тоді, коли певна частина суспільства прагнутиме втілити цю ідею в життя. Краса та ідеальність не визначають досяжність ідеї, адже кроки назустріч їй вже реальні, вже впливають на суспільство, і утопія на якусь соту частину себе вже не є утопією. У такий спосіб розкривається прагматичний потенціал

Ілюстрацією утопічної реальності є діяльність проекту «Wikipedia», де у вільному доступі завдяки кооперації продукується різноманітна освітня інформація. Виведення недосяжного досі знання на масовий рівень полегшує процес навчання, дає можливість більшій кількості людей легко й ефективно розвиватися.

проекту «Wikipedia», де у вільному доступі завдяки кооперації продукується різноманітна освітня інформація. Виведення недосяжного досі знання на масовий рівень полегшує процес навчання, дає можливість більшій кількості людей легко й ефективно розвиватися. Все ж, коли йдеться не про реалізацію частин утопічної моделі, а про можливість її реального функціонування в цілому, починають виникати питання. Отже, якщо оці-

“

утопічного мислення: наявність утопії як специфічного смислового горизонту задає орієнтири для цілком раціональних рішень. Це і намагається, на мою думку, донести Ерік Олін Райт. Він не закликає думати про нездійснені ідеали, а якраз радить, не думаючи про нездійсненність, прямувати до них. Саме цим по-справжньому цінна його наукова праця. Є В Г Е Н І Я КОЗ Л О В С Ь К А , К Н У І М Е Н І ТА РАСА Ш Е В Ч Е Н К А

СВОЄ

«ПРО ДЕЯКІ ЕМОЦІЙНІ НАСЛІДКИ КАПІТАЛІЗМУ*» Брюно Латур Лекцію прочитано у Королівській академії наук, Копенгаген 26-го лютого 2014 року**

Суто для дискусії (Друкується з дозволу автора)

* Переклад виконано за оригінальним транскриптом лекції «On some of the affects of capitalism», що знаходиться за посиланням: http://bruno-latour.fr/sites/default/files/136-AFFECTS-OF-K-COPENHAGUE.pdf ** «Англійський текст був люб’язно відредагований Майклом Флауером. Я вдячний учасникам воркшопу AIME у Копенгагенській бізнес-школі 25-26 лютого за їхні ідеї».

випуск 1 (11) 2015 «Якби світ був банком, вони б його давно врятували». Це гасло писали радикальні представники Ґрінпісу під час однієї із нещодавніх кампаній. Те, що це висловлювання для нас є не кумедним, а, навпаки, до трагічності реалістичним, свідчить про рівень нашої інтелектуальної зіпсованості. Воно містить таку ж сувору дозу реалізму, як і відомий афоризм Фредеріка Джеймісона: «Сьогодні легше уявити кінець світу, ніж кінець капіталізму!». Якщо назвати світ – я маю на увазі той світ, у якому ми всі живемо, – «першою природою», а капіталізм нашою «другою природою» (в тому сенсі, що ми цілковито призвичаїлися до нього і повністю його натуралізували), то вищенаведені висловлювання говорять про те, що друга природа є більш міцною, менш мінливою та менш крихкою, ніж перша. Нема чого дивуватися: трансцендентний світ потойбічного завжди був витривалішим, ніж бідна земна юдоль. Але новим тут є те, що цей потойбічний світ – не світ спасіння й вічності, а світ економічних справ. Як сказав би Карл Маркс, царину трансцендентного цілковито привласнили банки! Несподівано перекручуючи його вислів, скажемо: світ економіки, котрий аж ніяк не втілює тверезий приземлений матеріалізм або палку пристрасть до земних благ та надійної матерії фактів, став сьогодні остаточним і абсолютним. Як сильно ми помилялися! Мабуть, Ісус мав на увазі закони капіталізму, коли застерігав апостолів: «Небо й земля проминуться, але не минуться слова Мої!» (Від Матвія 24:35).

Ця інверсія ролей між минущим і вічним більше не нагадує жарт. Особливо відтоді, як те, що можна назвати «австралійською стратегією добровільного руху лунатиків у напрямку катастрофи», почали в повному обсязі впроваджувати після останніх виборів: не вдовольнившись демонтажем інститутів, наукових установ та інструментів, котрі могли б підготувати його виборців до зустрічі із новими глобальними загрозами з боку кліматичних змін1, прем’єр-міністр Тоні Ебот на додачу один за одним розвалює факультети суспільствознавчих та гуманітарних наук2. Ця стратегія справді має рацію: якщо ти австралієць, то, враховуючи, що несе для Австралії зміна клімату, не думати наперед – мабуть, найраціональніша стратегія. «Не думати» – таким, мабуть, є гасло дня, якщо зважити, що у самих тільки Сполучених Штатах витратили близько мільярда доларів3 – так, одного мільярда, – щоб тримати громадськість у невіданні про антропогенні корені кліматичних змін. У минулому науковці й інтелектуали скаржилися на незначний обсяг коштів, виділених на вивчення певної проблеми, але їм ніколи не йшлося про ту прірву грошей, що витрачається на забування вже відомих речей. Якщо в минулому критичне мислення асоціювалося з поступом вперед, спроможним вивести нас із темного минулого, то сьогодні гроші витрачаються на те, щоб стати ще темнішими, ніж учора. «Аґнотологія», наука про конструювання невігластва, створена Робертом Проктором, стала найбільш важливою дисципліною сьогодення4.

1http://www.desmogblog.com/2013/10/09/australia-s-new-prime-ministersurrounded-climate-science-denying-

voices-and-advisors 2 http://www.australianhumanitiesreview.org/archive/Issue-November-2012/bode&dale.html 3 http://www.theguardian.com/environment/2013/dec/20/conservative-groups-1bn-against-climate-change

СВОЄ Завдяки цій новій науці безліч людей сьогодні може сказати у серці своєму: «Хай згине світ, якщо мій банк вціліє!». Продовжувати мислити, коли сили розуму кидаються на те, щоб покласти край мисленню, і рухатися вперед із широко заплющеними очима – справа відчайдушна. Що ж у цій другій природі породжує такий брак чутливості до земних умов нашого існування? Це та проблема, яку ми повинні розплутати. Я братиму капіталізм не як явище, що

„

– таку безпорадність? Стикнувшись із цим запитанням, я розпочну з думки, що один із емоційних наслідків капіталізму – а, якщо точніше, наслідків мислення за правилами капіталізму, – полягає у створенні відчуття безпорадності в більшості людей, котрі не отримують вигоди від його багатств, та непомірного ентузіазму у поєднанні із притупленням чутливості в тих небагатьох, котрі пожинають його вигоди. Тож, коли ми застосовуємо капіталізм, щоб збагнути, що відбувається довкола, то, з одного боку, ми

Чому так складається, що коли нас просять або закликають боротися з капіталізмом, ми відчуваємо – я відчуваю – таку безпорадність?

існує в світі, а як особливий спосіб бути враженим (being affected), коли намагаєшся розібратися в тій дивовижній мішанині злиденності й розкоші, з котрими ми стикаємося у спробі підвести підсумок у запаморочливій грі його «плюсів» і «мінусів». Капіталізм – це концепт, вигаданий для того, щоб зробити стравною цю чудернацьку суміш із мрії про золоті гори, що вивела мільярди людей із жалюгідної бідності та обурення, гніву й люті, викликаних злигоднями, що спіткали мільярди інших людей. Особливу тривогу викликає у мене відчуття безпомічності, котре супроводжує будь-яку дискусію в економіці і котре так важко примирити з тим, що я вважаю головними результатами науки та політичного життя, – відкриттям нових можливостей та забезпеченням простору для маневру. Чому так складається, що коли нас просять або закликають боротися з капіталізмом, ми відчуваємо – я відчуваю 4 Robert

“

отримуємо обмежуючі необхідності із яких неможливо виплутатися, і потяг до бунту проти них, котрий нерідко увінчується безпомічністю, а, з іншого боку, – необмежені можливості, поєднані з повною байдужістю щодо їхніх довгострокових наслідків. Ця дивна мішанина з приреченості й зарозумілості – однозначно не той стан, у якому людство вперше стикнулося з першою природою: ані безпорадність, ані безмежний ентузіазм чи байдужість до наслідків не дозволили б людству довго протриматися на планеті. Скоріше, непохитний прагматизм, стримана впевненість у власній вправності, розсудлива повага до сил природи, дбайливі зусилля з підтримання крихких людських починань – це, мабуть, і є чесноти, необхідні для взаємодії з першою природою. Турбота й обережність – цілковито буденне усвідомлення небезпек та можливостей тутешнього земного світу.

Proctor and Londa Schiebinger. Agnotology: The Making and Unmaking of Ignorance. Stanford: Stanford University Press, 2008.

випуск 1 (11) 2015 Ви в цьому переконаєтеся, читаючи Тіма Інґольда або Маршала Салінза чи будь-якого іншого антрополога, котрий вивчав «економіку кам’яної доби». Часто кажуть, що причина того, що друга природа є такою непорушною і трансцендентною, полягає у тому, що нею керують «закони економіки», такі ж вічні й непорушні, як «закони фізики». Я чув цей давній афоризм лише кілька днів тому на «Радіо Франції»5. Але сьогодні вже значно складніше накласти закони другої природи поверх законів першої. Як відомо, кліматологи використовують закони фізики, щоб з’ясовувати, що відбувається з першою природою, тоді як ті, хто заперечує зміну клімату, нацьковують закони економіки проти законів, які керують планетою. Для першої групи законів СО2 взагалі не має ніякого значення, в той

„

був банком, вони б його давно врятували». Те, що це не так, очевидно будь-якому науковцю-практику незалежно від того, біолог він, хімік чи фізик. І тим паче це очевидно для будь-якого економіста-практика. Перевірка, обчислення, поєднання законів природи (йдеться про першу природу) не породжують ані відчуття безпомічності, ані відчуття зіткнення з незаперечними потребами. Якраз навпаки. Гасло науковців у лабораторії – не «Yes, we can!» Обами, але щонайменше «Yes, we could». І дискусії серед них розгортаються миттєво. Чим ближче ви до науки, тим більше відкривається перед вами можливостей. Чим тісніше ви контактуєте з першою природою, тим більше сюрпризів на вас чекає, тим більш неочікувані агенти* дають про себе знати, тим більше простору для маневру у вас з’являється. Чи це не той самий

Чи готові ми сказати, що набагато точніше знаємо, чим є друга природа, ніж те, як функціонує перша? Чи можемо сказати, що економісти відкрили достовірні й незаперечні закони, котрі стоять вище законів фізики?

час як для другої групи це один із головних винуватців. Оце так битва! Чи готові ми сказати, що набагато точніше знаємо, чим є друга природа, ніж те, як функціонує перша? Чи можемо сказати, що економісти відкрили достовірні й незаперечні закони, котрі стоять вище законів фізики? Що їхній СО2 реальніший, ніж СО2 кліматологів? У такому разі Ґрінпіс правий: «Якби світ

“

досвід, який усі ми переживаємо, читаючи або пишучи наукову літературу? У науці, коли виникають потреби, можливості примножуються. Але чому ж при зміщенні в бік другої природи та при зіткненні з її потребами можливості зникають, а їхнє місце займає глибоке відчуття безпорадності? Чому підтекстом будь-якої згадки про капіталізм є

5 У нещодавньому радіокоментарі ранкового випуску «Французької культури» (13 лютого, між 8:20 та 8:35) жур-

наліст Бріс Кутюрьє сказав, що «вважати, нібито політика спроможна пересилити закони економіки, – це ілюзія», а також що ці закони «подібні до законів фізики». * Латур тлумачить поняття «агентності» максимально широко, так, що об’єкти природи також постають як активні учасники світу. Докладніше про це див. у Б. Латур. Пересборка социального. Введение в акторно-сетевую теорию. – М.: Изд. дом Высшей школы экономики, 2014 – С. 90-122 [Прим. пер.].

СВОЄ сумна констатація: «Вибачте, іншого шляху немає»? Це говориться навіть тоді, коли самі економісти люто сперечаються одне з одним, тож відчуття безпомічності при зіткненні з законами другої природи викликає не їхня одностайна згода (пригадайте саркастичний жарт президента Трумена: «Будь ласка, приведіть мені однорукого економіста!», коли той втомився чути від своїх радників: «On the one hand, this» та «On the other hand, that»). Попри те, що економісти, звісно, перебувають під капіталістичним впливом, вони – не єдина причина того, що результати їхніх досліджень наприкінці нагадують начертання долі. Чому доля, або по-старому фатум, від якого ніхто не може втекти, завжди виявляє себе у зв’язку з модернізацією – модернізацією, котра визначає сама себе або, принаймні, раніше визначала саму себе як взірцеве втілення анти-фаталізму. У капіталістичній ідеї має бути щось надзвичайно отруйне, якщо її вплив на мислення робить немислимою будь-яку альтернативу. Про історію цієї отрути вже багато написано. Сам по собі розподіл необмежених можливостей на користь невеликої меншості у поєднанні з обмежуючими необхідностями, на котрі прирікається більшість, існував так само здавна, як і торгівля. Свого часу Фернан Бродель показав, що будь-яка ринкова площа створює для деяких завзятих посередників можливості (помножені завдяки фінансовим механізмам) обходитися з друзями та родичами як із абсолютними чужинцями, а з далекими незнайомцями як із близькими друзяками. Капіталізм, у цьому сенсі, живиться ринком, паразитує на ньому

і викривлює його. Ринки та капіталізм, як показав Бродель, спираються на цілковито протилежні пристрасті. Не так давно Дейвід Ґрейбер6 нагадав нам про тісний зв’язок між армією, боргами, державою, грошима та ринками. Ця стара як світ або, скоріше, стара як імперія комбінація аж до сьогодні лежить у самісінькому осерді двовладдя держави та ринку. Такий перерозподіл кордонів між друзями та чужинцями, внутрішнім та зовнішнім, тим, що поруч, і тим, що далеко, означає окупацію простору-часу, від якої суспільства, за словами Карла Поланьї, аж до ХVIII століття постійно намагалися себе захистити – і не без успіху. Цей споконвічний опір зламав випадковий збіг трьох елементів, описаних Поланьї: паровий двигун, що різко збільшив обсяги виробництва, завдяки чому значно розширив радіус дії капіталу у просторі-часі; технічна модель саморегульованих механізмів (від початку пов’язана з найбільш відомим винаходом Вата – відцентровим регулятором); поява нової наукової дисципліни – економіки, що цілком і повністю присвячувала себе, як майстерно показав Мішель Фуко, тому, щоб переконати сторонніх триматися подалі від її внутрішньої кухні. До цього слід додати несподівані територіальні здобутки колоніальних імперій, незворотну експансію у інші землі з метою розвитку того, що саме по собі не має ніякої землі, бо за сутністю своєю є утопією. Проблема експансивності аж до сьогодні залишається з нами: скільки планет вам потрібно, щоб розвиватися, – дві, дві з половиною, чотири, чи, можливо, п’ять?! І це при тому, що вже не лишилося жодного колоніального рубежу.

6 David Graeber. Debt: The First 5,000 Years. Melville House, 2011

випуск 1 (11) 2015 Якщо охопити одним поглядом всю довгу історію економічної думки, стає зрозуміло, що вона становить собою історію постійного нашарування захисних пластів, аби стороннім (читай: політикам і звичайним людям) було все важче встрявати. Відгородившись від допитливих поглядів, вона надбала всі ті хитромудрі засоби, які дозволяють їй здаватися альтернативною природою, що функціонує автоматично. Цей процес натуралізації спостерігали та викривали ще з часів Карла Маркса. Якщо досить просто побачити за образом «невидимої руки» руку Провидіння, то її значення можна підсумувати і більш тривіально за допомогою такого застереження, адресованого усім, хто любить пхати руки в те, що їх найбільше обходить: «Руки геть!». Припускається, що те, з чим ми маємо справу, є абсолютно природним, саморегульованим, автоматичним і нікому не підконтрольним. З ХІХ століття природу успішно наділяли тим, що Мальтус називав «окривавленим іклом»*, а Дарвін ретроспективно переносив на природничу історію першої природи, після чого цю характеристику знову перетягували з першої на другу природу. Смисл цієї думки полягав у тому, що обмежити злидні робітників і порятувати невдах неможливо й аморально. Відтоді соціал-дарвінізм став нашим другим єством.

Справді дивовижно те, що протягом останніх двох століть самі поняття двох природ здійснили обмін властивостями: перша природа вступила в антропоцен**, у межах якого відрізнити наслідки людських дій від сил природи доволі складно і який наразі сповнений переломних моментів, піків, штормів та катастроф, в той час як лише друга природа зберегла старі ознаки незалежної, позачасової і повністю автоматичної природи, що керується кількома фундаментальними та неспростовними законами, абсолютно відстороненими від політичного життя та людського впливу! І сьогодні ця природа стала чимось принципово відмінним від старої ідеї соціального дарвінізму. Що означає підкорятися «закону джунглів», якщо тепер сама Гея погрожує взяти реванш (як стверджує Джеймс Лавлок), повністю позбутися капіталізму, а також – усього людства в додачу! Здається, нинішні люди менш схильні говорити про переваги «закону джунглів». Як нещодавно стверджував Тімоті Мітчел у своїй «Вуглецевій демократії»***, саме в той час, коли межі першої природи стали відчутними, а це сталося близько 1945 року, було раз і назавжди винайдено «Економіку» як нескінченну і безмежну царину, повністю байдужу до земного існування та до самого поняття меж, повністю самозамкнену та

* Насправді цей вислів належить не Мальтусу (помилка автора), це цитата зі знаменитої поеми «In Memoriam

A.H.H.» Вільяма Тенісона:

І той, хто Бога возлюбив, любов був сам, Що є Творіння головний закон, Попри природу з окривавленим іклом, Що з шалом опиралася його думкам [Прим. ред.]. ** Антропоцен – неформальний геохронологічний термін, що використовують для позначення поточної геоло-

гічної епохи, під час якої людська активність спричиняє визначальний вплив на стан навколишнього середовища [Прим. пер.]. *** Timothy Mitchell. Political Power and the Age of Oil. Verso, 2011 [прим. пер.].

СВОЄ самокеровану. Якщо до війни ще існувало те, що досі іменується «політичною економією», а саме, міркування про дефіцитність і розподіл рідкісних благ, то Економіка повністю відірвалася від будь-яких обмежень. Домінік Пестр показав, що цей процес відчалювання, процес обезмеження трапився іще раз у 1970-ті роки, коли Римський Клуб у першій своїй доповіді намагався показати, що перша природа діє на другу7. Протягом кількох років після цього обмеження

„

«по-великому трансформується», що зможе остаточно реалізувати свою трансцендентну мету, раз і назавжди досягнувши наприкінці ХХ століття землі обітованої. У цей час, коли її останній ворог, комунізм, зник сам собою, Економіка досягла неземного статусу: нарешті вона стала нестримна, нерегульована, необмежена. У цей самий час – і в цьому велика іронія нашої доби – екологічні зміни нарешті почали застерігати всіх, що слід готувати-

Закони капіталізму стали нескінченно витривалішими, важливішими, необмеженішими та, не побоюся цього слова, більш трансцендентними, ніж закони геофізики та геобіології.

відпали, і будь-який зв’язок між першою і другою природами урвався. І справді, в наш час згаданий афоризм Джеймісона почав набувати реальності: закони капіталізму стали нескінченно витривалішими, важливішими, необмеженішими та, не побоюся цього слова, більш трансцендентними, ніж закони геофізики та геобіології, цих молодих наук, що намагаються наздогнати антропоцен, тобто людський поступ. Карл Поланьї назвав економіку «світською релігією», аби позначити те, що сталося у ХІХ столітті, і він, бідолаха, був впевнений, що ця релігія була цілковито дискредитована, коли у 1949 році вийшла друком його «Велика трансформація». Хіба міг він уявити, що ця релігія настільки

“

ся до іще величнішої «великої трансформації», ніж та, на яку очікували раніше. На цьому етапі дві природи обмінялися ролями назавжди. Якщо бажаєте дізнатися, якою могла бути ідея Природи у ХVII столітті, тобто перед настанням антропоцену, читайте «The Wall Street Journal»! У нинішніх уявленнях функціонування капіталізму подається так, як функціонування давньої природи голоцену, тоді як перша природа, в котрій усі ми живемо, пропонує наразі надзвичайно складну, тривожну, проблемну і катастрофічну панораму науки, моралі, дискусій та політики – всього впереміш. Історичність перейшла в інший табір: тепер Земля в запаморочливому темпі зазнає підривних впливів, а Економіка – тобто друга природа

7 D. Pestre. Knowledge and Rational Action. The Economization of Environment, and After. «Можливе пояснення по-

лягає в тому, що відбувся перехід від охорони довкілля до економіки довкілля; від довкілля як такого до теології досконалих ринків; від визнання неминучості вибору до чудесних «інструментів», здатних поєднати непоєднуване. Цей (зрозумілий) привілей, виданий економічному зростанню разом із могутністю грошей у нерегульованому світі (попри заяви бізнесу про зацікавленість в екологічній модернізації та стійкому розвитку), дозволяв перетравлювати найгірші застереження, потайки переписуючи більшість рішень. Але сильна віра в теорію, особливо у панівну економічну теорію, зіграла свою роль, сіючи впевненість у тому, що було впроваджено раціональні способи розв’язання проблем і що планету буде врятовано».

випуск 1 (11) 2015

Брюно Латур за кафедрою. Лекція про глобальні виклики в епоху Антропоцену – усе ще працює як годинник. Доволі кумедно наразі те, що під пильним поглядом Геї, котра вже виглядає як небезпечний персонаж історії, ми майже не чуємо про Дарвіна та про переваги «боротьби за виживання». Можливо, саме тут криється причина того, що одні й ті самі люди заперечують кліматичні зміни і не вірять у еволюцію. Тим, хто намагається осягнути цей неймовірний масштаб війни проти обізнаності щодо кліматичних змін, не потрібно шукати далеко: сучасна абсолютно трансцендентна релігія Економіки пішла у наступ проти абсолютно іманентної науки про Землю. Економіка застрягла у голоцені. Прем’єр-міністр Австралії, пан Тоні Ебот, таки правий: не думати наперед – єдиний раціональний

вихід. Заперечення висновків кліматології стало таємним паролем, що відрізняє друзів від ворогів у наших громадянських війнах. Але ключовим моментом є те, що прикметник «природний» перейшов з одного табору в інший. Це те, що налаштовує екологію проти Економіки: вони мають справу з різними природами. Перемога однієї над іншою визначить наше майбутнє. Щоразу, коли ми маємо справу з отрутою, нам слід шукати протиотруту. Як її знайти? У спостереженні за тим, як капіталізм, тобто мислення через концепт капіталізму, впливає на наші думки. Почувши слово «капіталізм», багато людей у наших інтелектуальних колах сприймають його як «mot d’ordre»*, тобто як звуки маршу.

* Наказ (фр.) [прим. ред.].

СВОЄ Але маршу в напрямку якої з ліній фронту? Повалення капіталізму – не найкращий вихід. Схоже на те, що капіталізму до вподоби ідея його повалення, доки на нього накидаються як на тотальну систему, що підлягає тотальному знищенню. Адже, і це цілком природно, що систематичнішим ви є, то вірогідніше чинитимете опір спробам вас повалити: для цього й існує система! Можна по-різному тлумачити сумний досвід ХХ століття, але мені здається, що остаточним результатом наявних спроб «революціонізувати капіталізм» (це мало б бути очевидним від початку) був тріумф капіталізму та фантастичне зростання його системної проекції. Від боротьби за тотальну революцію зберігся тільки прикметник

„

Як і наука, політичне життя відкриває можливості. Воно не повинне асоціюватися із невдачею і безпорадністю. Якщо ви програли, вам слід вчиняти революцію не проти капіталізму, а радше проти вашого способу мислення.

«тотальна» у значенні тотальної безпорадності, що випала на долю невдах, та ще тотальнішого тоталітаризму, що дістався переможцям. Як концепт, що розподіляв необмежений ентузіазм та абсолютну необхідність за байдужості до віддалених наслідків, капіталізм неможливо було відрізнити від його близнюка – комунізму. Що й не дивно, відколи держава і ринок є двома головами одного звіра. Такими вони залишаються і до сьогодні. Фактично новий привид, який блукає Європою, – це зовсім не привид комунізму, а те, що можна назвати «китайським синдромом», тобто відчуттям безпорадності у кількох різних аспектах: повна відсутність політичної свободи у поєднанні зі старим 44

добрим капіталізмом та повною руйнацією вашого життєвого середовища. І все це заради радикальної модернізації! Коли я чую, що Китай показує шлях у майбутнє, здригаюся ще сильніше, ніж коли чую про нещодавні рішення пана Ебота скасувати черговий закон про захист прав. Тотальна революція – це отрута, а не протиотрута. І отрута ця ще токсичніша, коли після сторіччя невдач ви однаково доходите висновку, що були праві, ігноруючи глибину власного провалу. Це вже невиліковно хворе мислення, адже ви позбавляєте нові випробування шансу змінити вашу думку. Невдачам потрібно давати шанс, щоб на них навчатися; їх не можна перетворювати на внутрішній комфорт власної

“

правоти, адже ваша спроба вирватися із лещат капіталізму зазнала нищівної поразки. Така байдужість до досвіду руйнує душу і спустошує політичний ландшафт, в якому ми живемо, коли ті, хто іменують себе лівими чи навіть радикальними лівими, водночас впевнені у своїх невдачі та правоті. Так, вони праві, але в тому сенсі, що охоче підіграють правим у ще більшій систематизації капіталізму. Як і наука, політичне життя відкриває можливості. Воно не повинне асоціюватися із невдачею і безпорадністю. Якщо ви програли, вам слід вчиняти революцію не проти капіталізму, а радше проти вашого способу мислення. Якщо ви раз у раз програєте, так і не змінивши його, це не означає, що ви стикнулися з непереможним

випуск 1 (11) 2015 чудовиськом, це означає, що ви насолоджуєтесь, ви любите, вам подобається бути побитим цим монстром. Це приклад психо- або, краще сказати словами Ерика Феґеліна, пневмо-патології, форми духовного мазохізму, а не відваги8. Однак моральна планка все ще задається людьми, котрі повчають інших, не маючи ніякого додаткового джерела авторитету, окрім гнітючих поразок у спробах що-небудь змінити. Ми починаємо розуміти, наскільки важко розплутувати суперечливі емоційні наслідки, що спричинені появою концепту капіталізму: капіталізм породжує надзвичайний ентузіазм щодо освоєння безкрайніх можливостей; антиутопічне почуття цілковитої безпорадності для тих, хто підкорюється його декретам; повну безвідповідальність щодо довгострокових результатів діяльності тих, хто наживається на ньому; перверсивний комплекс гордого самовдоволення у тих, хто зазнав невдачі в боротьбі з його поступом; зачарованість його залізними законами в очах тих, хто береться вивчати його розвиток і кому ці закони врешті здаються більш злагодженими, ніж закони природи; суцільну байдужість до того, у який спосіб освоювався ґрунт, на якому капіталізм укорінений; повну розгубленість щодо того, кого вважати абсолютним чужинцем, а кого близьким сусідом. Та передусім він позначає модернізацію, котра позбавляє легітимності всіх, хто залишився позаду, як масу невдах. Особливо тепер, коли вважається, що у капіталізму немає ворогів, він просто перетворився на синонім невблаганного руху в напрямку

модернізації. Ці сплутані ефекти породжують у мене тільки одне почуття – почуття гострої безпомічності. Достатньо тільки згадати про капіталізм, щоб я втратив дар мови… Краще б відмовитися від цього поняття взагалі. Пригадайте гамлетівський вислів у «18-му брюмера…» Маркса: «Добре риєш, старий кроте!». Де той кріт, що зміг би прорити вдосталь, аби остаточно зруйнувати не капіталізм, а деякі емоційні наслідки, породжені цим чудернацьким способом осмислення історії, і дати вихід нашим пориванням та обуренням? Чи є у нас альтернатива? Схоже на те, що розв’язання принесе не діалектика (коли капіталісти «самі вириють собі могилу»), а перша природа. Є своя іронія у тому, скільки слини було витрачено на захист високих цінностей від ризиків меркантилізму, тоді як доцільніше було б поставити питання про повернення всієї цієї справи назад на землю. Але на яку Землю? Як протистояти трансцендентності капіталізму, залишаючись показово іманентними? Щоб зберегти час, дозвольте мені запропонувати можливу альтернативу у вигляді низки тез. Сподіваюсь, ви пробачите мені, що їх саме одинадцять, адже за взірець їм слугує найбільш відомий перелік, запропонований Марксом в його критиці Фоєрбаха. З очевидних причин я почну з останньої, тобто 11-ї тези: Теза 11: Досі економісти лише всіляко змінювали світ; та річ у тім, щоб його витлумачити.

8 Eric

Voegelin. «The New Science of Politics, and Science.» Modernity without Restraint. The Collected Works of Eric Voegelin. Volume 5: The Political Religions, The New Science of Politics, and Science, Poltiics and Gnosticism (edited by Manfred Henningsen). Ed. Henningsen, Manfred. Columbia and London: The University of Missouri Press, [1952] 2000.

СВОЄ Теза 1: Економічна наука та пов’язані з нею навички та види діяльності – бухгалтерський облік, маркетинг, дизайн, мерчандайзинг, бізнес-тренінги, дослідження організацій, менеджмент – становлять не науку, що вивчала б матеріальний світ, а групу дисциплін, перед якими стоїть завдання виокремити з суспільного і природного світу інший світ, котрий міг би залишатися трансцендентним і без цього силуваного акту перформативної участі* (this violent act of performation). Теза 2: Економіка як дисципліна сприяла оформленню локальних форм «ринкових організацій», котрі є повністю буденним, імпровізованим підприємництвом, настільки сильно залежним від культури, права та

„

Як протистояти трансцендентності капіталізму, залишаючись показово іманентними?

географії, що воно ні за яких обставин не повинне перетворитися у «систему», а надто у «природну» систему. Слово «закон» у вислові «закони економіки» слід розуміти так само, як у вислові «цивільні закони», тобто як такі, що дуже легко переглядаються політичними установами, а не як закони трансцендентного світу, якими керує невидиме божество. Теза 3: Щоб бути радикальною, «радикальній критиці» несправедливої, руйнівної * Латур

та нестійкої «системи» треба утримуватися від потрапляння в пастку боротьби з системою. Адже система ця не трансцендентна і не підпорядкована ніяким впровадженим якою-небудь «ринковою організацією» законам, а тому її можна покращувати, модифікувати, псувати, реформувати або реорганізовувати. Щоб бути радикальною, критиці варто прямувати точнісінько тими ж шляхами, через які відбувається поширення стандартів, шаблонів та метрологічних ланцюгів**. Щойно вона перестрибує на вищий рівень, вона припиняє бути радикальною, тобто близькою до коренів*** проблеми. Теза 4: Якщо слово «економіка» та слово «свобода» («liberty») упродовж іс-

“

торії були пов’язані одне з одним, то цю свободу слід розширити. Так, радикально розширити на всі прилади, досліди, інструменти, механізми голосування, акції та фонди, котрі становлять імпровізоване, рукотворне та постійно перетворюване оснащення економіки. Лібералізм означає: «не пропустити нічого, не дати нічому пройти непоміченим». Теза 5: Для того, щоб бути радикаль-

протиставляє «остенсивне» та «перформативне» визначення предмету суспільствознавчих наук. Згідно з першим підходом, соціальна, політична або економічна сфери тлумачаться як реальності особливого роду, котрі існують як «зовнішні», систематичні явища, що мають власну причину у самих собі. Другий підхід передбачає, що означені феномени є лише тимчасовим ефектом спільної діяльності великої кількості акторів, кожен із яких інвестує власні зусилля і вносить свій специфічний внесок у загальний перебіг подій. Докладніше про це у S. S. Strum, B. Latour. Redefining the social link: from baboons to humans / Social Science Information (SAGE, London) 26, 4 (1987), pp. 783-802 [Прим. пер.]. ** Йдеться про здатність критики іти від конкретного до конкретного в рамках окремої акторної мережі. Економіка, за Латуром, реалізує себе через розгалужену соціотехнічну інфраструктуру, що уможливлює її існування як єдиного цілого. Прикладом такої інфраструктури є поширені стандарти та метрологічні схеми [Прим. пер.]. *** Радикальний від лат. radix – корінь [Прим. пер.].

випуск 1 (11) 2015 ною, а отже і ліберальною, інтерпретація принципів функціонування економіки та її «ринкових організацій» має бути приземленою. Ніякі потойбічні сили, ані Бог, ані Мамона, не причетні до того, як працює економіка. Якщо економіка справді бере витоки з давньої «oeconomia» грецьких Отців Церкви, що означає «владу» («dispentatio») Бога Творця*, то вона повинна також перейняти всі властивості того провіденційного задуму, а саме, покласти край фатуму, рабству та пануванню, і перебрати на себе всі обітниці спасіння. Покликатися на Провидіння як на закостенілу силу фатуму, яку знову накинуто людству, тільки-но воно вирвалося з лещат убозтва, – не що інше, як блюзнірство. Теза 6: Трансцендентність потойбічного світу було настільки усунуто з земної юдолі, що просторові і часові координати зазнали докорінного викривлення. Простір став байдужим до місця, землі та місцевості. Друзі, співрозмовники та однодумці стали сприйматися як абсолютні чужинці. Майбутнє і минуле впорядкували у щось на кшталт «похилої площини», так, наче майбутнє – це не що інше, як виплата вчорашніх боргів. У такий спосіб трансцендентне перетворилося на утопію. Звідси і жорстокість, що так тісно пов’язана з модернізацією. Теза 7: Існує глибоке протиріччя між вивільненням безмежних можливостей науки та технології, з одного боку, і постійним використанням упродовж історії економічної думки «природничих моделей», з іншого. Ньютонівська фізика, природнича історія, дарвінізм, термодинаміка, кібернетика, імунологія, комп’ютерні та нейронауки – десятки дисциплін використовувалися

свого часу як моделі функціонування економічних сил. І кожна з них, в свою чергу, скористалася економічною теорією задля розробки власних понять, аж поки «природнича економіка» не перетворилася на оксюморон. Цей постійний обмін поняттями між першою і другою природами завжди призводив до того, що неминучість економічного фатуму набувала ще більшої безперечності. Екологізація економіки не може означати нового заклику до природи, котрий гарантуватиме, що все більше людей буде усунуто з автоматичного функціонування «природних циклів». Навпаки, така екологізація – це спосіб наново заселити сцену, яку було спустошено. Теза 8: Значне розширення радіусу дії «ринкових організацій» вздовж метрологічних ланцюгів породило глобальну царину трансцендентної реальності – другу природу, – котра сьогодні стикається із іншим буденним, іманентним світом планети Земля, або Геєю, котра відрізняється від природи, позаяк має свою власну історичність, реактивність, можливо, чутливість і, поза сумнівом, силу. Наш час позначений новою битвою між цими двома світами. Землі слід повернути її землян! Теза 9: Немає нічого вродженого, тубільного, одвічного, природного і трансцендентного у звичках, що сформувалися протягом кількох століть, коли «ринкові організації» досягли глобального розмаху. Ніяка ознака Homo oeconomicus не є дуже давньою: її суб’єктивний світ, її хист до раціонального розрахунку, її когнітивні здібності, її система пристрастей та інтересів – усе це нещодавні історичні утворення,

* Від англ. «God’s economy» - Божий промисел [Прим. ред.].

СВОЄ

випуск 1 (11) 2015 так само, як і «блага», що їх така людина повинна купувати, продавати і споживати; і так само, як величезна міська та індустріальна інфраструктура, в середовищі якої вона вчилася виживати. Те, що створили так швидко, можна так само швидко розібрати. Те, що було спроектовано, можна перепроектувати. Немає ніякого фатуму ані в широкій панорамі нерівностей, які ми пов’язуємо з економікою, ані в нерівномірному розподілі «вигод» та «збитків». Усе це – тільки повільно нагромаджений масив незворотностей. Тепер, коли історичність перейшла зі сцени за лаштунки людської діяльності – тобто від другої природи до першої, – активістам слід стати на бік планети, щоб боротися проти глобалізму.

„

послуговуються, щоб привітати першу природу з поверненням, цілком доречний. Він наштовхує на думку, що кінець капіталізму більш реалістичний, аніж кінець світу. Сподіваюся, що ви пробачите ту емоційну манеру, в якій я виклав ці 11 тез. Я тільки хотів звернути увагу на новий смисл, котрий недавня історія вклала у відомий вислів Валері «Ми, цивілізації, тепер знаємо, що смертні»: «Ми, природа, або радше Гея, тепер знаємо, що смертні». В афоризмі Джеймісона є щось глибоко тривожне. Але зараз, коли історичність перемістилася в першу природу, з’явився шанс, хай навіть мізерно малий, знову стати цивілізацією, тобто перейти у той стан, який культивує власну скінченність. Інший вихід, на жаль,

Форма життя, що не може помислити свій кінець – бодай у часі та просторі, – заслуговує поваги ще менше, ніж людина, котра не визнає себе смертною. Саме з цієї позиції апокаліптичний тон, котрим послуговуються, щоб привітати першу природу з поверненням, цілком доречний. Він наштовхує на думку, що кінець капіталізму більш реалістичний, аніж кінець світу.

Теза 10: Сентенція Джеймісона правдива з того погляду, що в капіталізмі таки є щось нескінченне у технічному сенсі відсутності часових і просторових меж, а також у сенсі відсутності кінця як мети або «телосу». Як вже давно продемонстрував Маркс, капіталізм є безкінечним завдяки циклу, що визначає його зростання (Г-Т-Г). Форма життя, що не може помислити свій кінець – бодай у часі та просторі, – заслуговує поваги ще менше, ніж людина, котра не визнає себе смертною. Саме з цієї позиції апокаліптичний тон, котрим

“

найімовірніший, полягає у тому, що капіталізм у його гіпер- або, точніше, смертельно-сучасній формі дослівно сприйме джеймісонівський афоризм і вирішить, що минущу й швидкоплинну Землю варто опанувати у повному обсязі за допомогою геоінженерії, встановивши над нею найзарозумілішу форму панування . У такому разі, оскільки світ не має привілеїв банку, «вони його не рятуватимуть». П Е Р Е К Л А Д З А Н ГЛ . А Р Т Е М І Я Д Е Й Н Е К И П І Д Р Е Д . ТА РАС А Ц И М БА Л А

9 Clive Hamilton. Earthmasters. The Dawn of the Age of Climate Engineering. New Haven: Yale University Press, 2013.

СВОЄ

Академическая публичность и эпистемологическое поле социологии: интервью с Мариной Соболевской

Ввиду того, что выпуск посвящён вопросам публичной социологии, наш разговор хотелось бы привести в некоторое соответствие с этой темой. Но при этом хотелось бы не выпускать из виду и вашу монографию. Поэтому первый вопрос будет касаться обеих проблем. Совсем недавно почтенная социологическая публика и не менее почтенный мета-теоретический дискурс сошлись в одном месте – на факультете социологии – при обсуждении вашего докторского исследования. Как Вы расцениваете для себя этот опыт? Что он для Вас значит? Что сам формат мероприятия больше напоминает: напряженное обсуждение актуальных проблем социологии или скорее инициационный ритуал, мучительную процедуру перехода?

На фото Марина Соболевська

Честно говоря, вера в то, что публичная социология существует в нашей стране и имеет какие-то перспективы, остается только верой. Потому что, как бы мы ни говорили о публичности «защиты», приходят на такие мероприятия по большей мере лишь те, кому это необходимо по долгу службы или по роду их деятельности. И 50

если говорить о публичности, вспоминая Буравого, то, конечно, здесь этого не происходит. А по поводу самой защиты, то мне кажется, что это во многом чисто символический момент, не столько, может быть, как ритуал инициации, сколько как обозначение одного из формальных этапов, на который ты выходишь. И на этом этапе

випуск 1 (11) 2015 ты уже выступаешь перед публикой, перед сообществом. Хотя я не могу сказать, что до самой защиты работа не обсуждалась или не обсуждались какие-то моменты из моей монографии. Это происходило постоянно и на семинарах на факультете, и на конференциях, так что всё это такой большой-большой процесс, и саму защиту я рассматриваю только как один из этапов. Возможно, это действительно завершающий этап, некоторое подведение итогов, но он определенно не является решающим. Здесь ты выступаешь перед хорошо тебе знакомыми людьми, перед людьми, которых давно знаешь, с которыми ты общался до этого, и общий настрой которых в отношении тебя и твоей работы уже был сформирован. В жизни студентов есть процедура, в некотором смысле довольно похожая на защиту диссертации, а именно – защита курсовых и дипломных работ. Разумеется, масштаб совсем не тот, и всё гораздо проще, но часто у студенчества возникает некоторая неясность касательно статуса самой этой процедуры. Это действительно очень мало напоминает «решающую схватку», хотя сам фрейм взаимодействия предполагает, что это должна быть как раз «решающая схватка». Нет ли здесь некоторого противоречия? Всё-таки я думаю, что защита дипломной работы и защита диссертации, даже уже не кандидатской, а докторской, немного разные по уровню, в том смысле, что для того, чтобы прийти к защите докторской работы, нужно проделать очень большой путь. Путь апробации. И, в прин-

ципе, благодаря этому ты к защите уже совершенно готов, тем более что имеется множественный опыт различных «защит», благодаря которому защита докторской не воспринимается как нечто принципиально новое. Вспоминая свою защиту диплома, могу сказать, что всё было по-другому: предо мной сидели люди, от которых не знаешь, чего ожидать. А теперь меня окружали знакомые лица, многие из которых – это мои учителя, которые помнят меня ещё студенткой, я «росла» у них на глазах, и они, в этом смысле, являются для меня авторитетами. Я думаю, что это скорее некий опыт длительного пребывания в научном сообществе, который, может быть, уже и не приносит ничего нового, зато укрепляет твои позиции. В отличие даже от защиты кандидатской, которая действительно связана с новизной ощущений, множеством сложных вопросов, которые тебя озадачивают, немножко напрягают и вызывают некоторое волнение, здесь этого самого волнения не ощущаешь. Ну и, конечно, играет свою роль опыт преподавательской деятельности, приобретенное умение выступать перед аудиторией – это тоже смягчает обстановку. А можно ли сказать, что в структуре Вашего биографического времени благодаря защите появилась некая грань, разделяющая жизнь на «до» и «после»? Или же это не более чем логичное завершение длительного процесса? В том-то и дело. Самое парадоксальное, что процесс ещё не завершен. И ощущения того, что сегодня утром ты проснулся в новом статусе, совсем нет. Может, 51

СВОЄ из-за того, что впереди меня еще ожидает процесс подготовки документов и проверки-подтверждения в аттестационной комиссии, но до окончания всего этого пока далеко. И, видимо, осознание того, что ты стал несколько другим, чем раньше, тоже придет лишь со временем.

„

Так сформирована вся наша научная действительность. И объяснять, зачем именно, помимо эмпирического применения, нужна теория, – это значит заниматься подрывной работой против того устоявшегося формата социологической науки, который у нас сегодня существует.

В ходе обсуждения Вашего текста несколько раз поднимался вопрос о «практической применимости» той непростой социологической саморефлексии, которую Вы предложили в своей работе. Как Вы смотрите на подобные упрёки в адрес теоретической мысли? Действительно ли социологические концепты должны быть в обязательном порядке соединены с эмпирическими исследованиями самым непосредственным образом, или всё-таки способ их применения несколько другой? Вопрос этот, безусловно, заковыристый и сложный. И правда, очень хочется, чтобы было как-то иначе, но пока наше научное сообщество видит ситуацию только в свете того, что любая теория должна быть подчинена практической необходимости, иначе непонятно, в чём её смысл и зачем к ней обращаться. Но мне кажется, что мы, наверное, ещё не готовы к принятию тезиса о том, что теория может быть основанием чего-то большего, чем ответов на практические запросы. Мы, по крайней мере, будем постепенно внедрять 52

эту мысль в умы молодых людей, может, они её примут и разделят, но пока вся наша наука выстроена именно в ракурсе практического применения. И это не только формальные требования, которые выдвигаются к диссертационным исследованиям, где обязательным пунктом числится прак-

“

тическая значимость исследования. Так сформирована вся наша научная действительность. И объяснять, зачем именно, помимо эмпирического применения, нужна теория, – это значит заниматься подрывной работой против того устоявшегося формата социологической науки, который у нас сегодня существует. И, конечно же, эта работа будет восприниматься как нечто иное, непонятное и непринятое. В этой связи можно вспомнить Никласа Лумана, который однажды позволил себе критическое высказывание совершенно неожиданного свойства. Он сказал, что существующая социологическая теория недостаточно абстрактна. Подводя итоги Вашего исследования, как Вы считаете, оправдан ли этот тезис? Существует ли в социологии реальный запрос на теоретический поиск на мета-уровне? Я думаю, что здесь Луман нащупал очень важную проблему для социологического теоретизирования. Хотя сам он, в общем-то, тоже пришел к построению

випуск 1 (11) 2015 своей системной теории из исследовательской практики, даже от какого-то личного опыта работы в организациях, чему посвящены его первые работы. В этом смысле, зная изнутри то, как меняются формы практической рациональности в деятельности организаций и поведении отдельных людей, он, как никто другой, понял острую необходимость в переходе от частных эмпирических наблюдений к более общим теоретическим схемам, которые помогли бы нам понять происходящее. Ведь высокий уровень абстракции как раз и предполагает, что теория способна объяснить уникальность каждого момента, который мы ощущаем, который мы видим. И очень часто, как мне кажется, этим страдает наша отечественная социология: она фокусирует внимание на уникальности, уходя от того, что есть некие общие проявления, общие тенденции. В случае моего исследования я как раз и пыталась найти общую логику построения социологических теорий, представленных неофункционализмом и постструктурализмом. Но все почему-то ухватываются за концепт социального по-

„

проблем. Но на самом деле значимость может быть не только в практическом решении, но и в попытках осмысления ряда важных процессов, происходящих не столько, и даже в первую очередь не столько в социальной реальности, сколько внутри самой социологии как науки. Это вопросы очень серьезные, затрагивающие глубинные структуры социологического познания, и они сталкивают нас с множеством проблем, над которыми стоит еще очень долго размышлять. В контексте этой темы возникает ещё один вопрос, касающийся проблемы построения теоретического дискурса и постановки исследовательских задач. Ведь сила теории обычно определяется ее способностью реагировать на так называемые «онтологические вызовы», существующие в данный момент. И здесь возникает вопрос, а что же всё-таки должно служить определяющим фактором: логика развития аргументов внутри самого теоретического дискурса или те социальные вызовы, с которыми сталкивается современный мир?

У социологической теории есть своя собственная специфическая логика, которая диктуется, как я пыталась показать в своем исследовании, логикой дискурса, логикой языка, которым пользуется наука, логикой некоторых дисциплинарных ограничений и форматом того, что Фуко называет эпистемологическим полем.

рядка и считают, что своим исследованием я должна была раскрыть проблему существующего порядка и более того, порядка, существующего здесь и сейчас в Украине. Мне думается, что для нас требование практической значимости обычно означает поиск решения для каких-то актуальных

“

Опять несколько провокационный вопрос. Ведь, и правда, традиция, согласно которой теория должна реагировать на онтологические изменения, нам уже слишком хорошо знакома и понятна. Поэтому я думаю, почему бы не попробовать мыслить иначе? Ведь у социологической теории 53

СВОЄ есть своя собственная специфическая логика, которая диктуется, как я пыталась показать в своем исследовании, логикой дискурса, логикой языка, которым пользуется наука, логикой некоторых дисциплинарных ограничений и форматом того, что Фуко называет эпистемологическим полем, в рамках которого развивается наука. Она задается некоторыми структурами, которые нами не осознаются, но которые активно производятся и воспроизводятся в исследовательских практиках. Это, в самом деле, глубинные вещи, о которых теоретики, как мне кажется, иногда даже боятся говорить, боятся вникать в эту проблему. Ведь социология как наука, которая привязана к действительности, к онтологии, к непрекращающимся социальным изменениям дает многим повод считать, что мета-рефлексия – это выход за рамки возможностей социальной теории, и что этим могут заниматься только философы. Но, как показывают проекты некоторых американских социологов, например, Рендала Коллинза, посмотреть на проблему социальной обусловленности познания, и в том числе познания социологического, – это работа, которая может дать очень интересные результаты и породить, в этом смысле, очень неожиданные эффекты. В сообществе украинских социологов довольно часто транслируется высказывание о том, что «украинские реалии» – это некая особенная социальная действительность, не та, которая на Западе, и не та, которая в России, и вот, исходя из этого убеждения, украинские теоретики должны выстраивать свою теоретическую работу. Что Вы об этом думаете, насколько 54

релевантно выстраивание национальных границ в теоретической работе? Надо сказать, что поиски чего-то уникального и особенного для украинской социологии – это важный момент в процессе выстраивания ее собственной идентичности и формирования её самосознания. Но нам подчас сложно понять, что не мы изобрели велосипед, и что здесь скорее важно подключение к некоему общему дискурсу… уже существующему… уже созданному... С одной стороны, да, анализ особенностей украинского общества – это важная задача для нашей социологии, но всецело сосредотачиваться на этой проблеме не правильно. Существует масса других интересных вещей, которые мы можем изучать с помощью социологии, видя не только нечто специфическое и уникальное, но также и нечто такое, что объединяет нас не только с восточной Европой, не только с пост-тоталитарными обществами, но, например, с эпохой Модерна, с переходом к Постмодерну и так далее. Социология способна увидеть то общее, что дает о себе знать в окружающей нас повседневной действительности и понимать существующие тенденции. Та же публичная социология… Она появилась на западе, а теперь стала популярна у нас. Мы не существуем в вакууме, мы подключаемся к этому дискурсу. И при всей своей уникальности мы не должны забывать, что мы включены в этот общий процесс, и для нас важно понять свое место в нем и увидеть логику, которой он подчиняется. Если обратиться к содержанию Вашего докторского исследования, то в его

випуск 1 (11) 2015 основание была положена методологическая схема Мишеля Фуко, предполагающая анализ отношений между «порядком слов» и «порядком вещей». Возникали ли у Вас трудности с применением этого различения в области социологии, учитывая ее особенный дисциплинарный статус и объект исследования (особенно в контексте тезиса Дюркгейма о том, что социальные факты следует рассматривать как вещи)? Можно ли последовательно и непротиворечиво тематизировать социальную реальность как вещь? Тут нужно вспомнить о том, что требование, которое выдвигал Дюркгейм, имеет

„

да Шюца, который обратил внимание на то, что понятия, которыми пользуются социальные науки, – это, в сущности, конструкты второго порядка, также имеющие собственную историю. Они формируются в нашей повседневной жизни, на уровне обыденного знания. А Дюркгейм с его требованием касательно «вещей» – это, в принципе, установка классической эпистемы, о которой говорит Фуко. Потому соотношение слов и вещей в данном контексте может также рассматриваться через призму исторического развития, в ракурсе определенных исторических периодов, когда слова и вещи тождественны, когда между ними проводится различие и когда отношение между ними

Поиски чего-то уникального и особенного для украинской социологии – это важный момент в процессе выстраивания ее собственной идентичности и формирования её самосознания. Но нам подчас сложно понять, что не мы изобрели велосипед, и что здесь скорее важно подключение к некоему общему дискурсу… уже существующему… уже созданному...

сугубо методологический характер. Как об этом любят писать в учебниках по истории социологии, он не говорил, что социальные факты есть вещи, он просто предполагал, что мы как исследователи должны занять по отношению к ним определенную позицию. И эта позиция предполагает, что мы ничего не знаем о социальных фактах, и что нам следует заведомо отказаться от всех предпонятий, которые у нас уже есть в отношении изучаемого объекта. Но это установка классической методологии, и сегодня мы уже знаем множество других подходов, которые, наоборот, показывают, что предыстория нашего знания о мире также очень важна. Тут можно вспомнить Альфре-

“

опосредуется некими знаковыми системами, к чему приходит современная эпистема. В этом смысле я могу сказать, что Дюркгейм не сильно вмешивался в моё исследование, поскольку я опиралась на идею историчности в том виде, в котором её предлагал Фуко. И даже пыталась проследить, как происходил в рамках социологической науки переход от классической эпистемы к современной, которая не только опирается на некие теоретические принципы, постулаты, аксиомы, но и обращает внимание в первую очередь на эмпирию, в которой, по словам Фуко, социология ищет возможность для обретения своей позитивности. И если вернуться к началу нашего разговора, к вопросу о том, 55

СВОЄ возможна ли социология без эмпиричности, то можно сказать, что в исторической ретроспективе эпистем социология является представительницей современной эпистемы, где ориентация на эмпирию становится некоторым залогом позитивного знания. Социология в этом смысле является заложницей уже разработанной схемы, и, разумеется, теория сегодня невозможна без выхода в практическое измерение. Иначе речь шла бы о какой-то другой социологии и, наверное, другой эпистеме, переход к которой, так или иначе, я думаю, осуществится, но почувствуем мы это и поймем гораздо позже. Но, тем не менее, если еще раз обратиться к теме соотношения слов и вещей, нет ли здесь некоторой сложности? Ведь, если исходить из фукианской схематики, на которую Вы полагаетесь, то она, так или иначе, предполагает проведение различия между социальной связью как некоторым фактическим состоянием («порядок вещей») и тем дискурсом, который вокруг этого фактического состояния воз-

„

Здесь тоже можно вспомнить школу Бурдьё, те же «Начала практической социологии», где очень большое внимание уделяется работе с понятиями. Представители этого направления как раз считают, что очень важна рефлексия по поводу распространенных понятий, попадающих в социологический дискурс имея давнюю историю, зачастую историю политическую, которая нередко обусловлена символами социальной реальности, распределением власти, игрой сил в рамках определенного поля и т.д. Рефлексия над этими понятиями как над используемыми учеными конструктами должна так или иначе совершаться. Я думаю, неудивительно, что, например, тематика кандидатских диссертаций на нашей кафедре в рамках истории и теории социологии часто вовлекает именно распространенные концепты, которые используются современными социологами

никает («порядок слов»). Но ведь тот же Шюц показал, насколько сложно провести подобную грань между непосредственным опытом повседневной жизни и теми смысловыми структурами, которые этот опыт организуют. Не видите ли Вы здесь проблемы, как можно зафиксировать этот 56

зазор между фактическим, онтологическим положением вещей и тем, как оно описывается дискурсивно?

“

с тем, чтобы разобраться, как они устроены, и что они способны описать. Поэтому такая работа с понятиями мне кажется очень важным аспектом теоретической деятельности в социологии. Прояснение понятий, прояснение концептуального аппарата – это очень серьезная задача.

випуск 1 (11) 2015 И здесь мы действительно не можем не выходить на онтологический уровень, где связь между самим социальным взаимодействием и тем, как это взаимодействие описывается, сохраняется даже на уровне интуиции. Опять-таки, возвращаясь к социальному порядку как центральной

„

ходит со временем. Вот для меня в рамках работы над диссертацией решающим моментом стала подготовка и издание монографии, ведь с текстом самой диссертации ознакомился очень ограниченный круг людей. А выход в свет монографии – это возможность проникнуть в более широкие

Я думаю, это очень правильно, что книги пишутся. И в будущем мне хотелось бы заняться написанием ещё одной книги.

категории моего исследования, я это ощущала в отзывах тех, кто читал работу. Это попытка найти этот порядок, найти способ объяснения социального порядка, в то время как даже название моей монографии «Порядок дискурса порядка» показывает, что здесь я выхожу на некий более высокий уровень абстракции, не связанный с самой действительностью, и имею дело именно с порядком слов, посредством которых описывается порядок. Если подводить итог всей длительной эпопеи, связанной с подготовкой докторского исследования, не могли бы Вы обозначить некие новые горизонты, которые открылись перед Вами в результате тщательной проработки этого направления? Куда здесь можно двинуться дальше? Какие переориентации произошли в результате сделанной работы? Ну, есть несколько моментов. Я думаю, что любой исследователь на каком-то этапе ощущает некоторую усталость от проделанного труда и некий груз. Работа тоже по-своему давит. С другой стороны, возможные перспективы, которые открываются при этом… Их понимание при-

“

слои и массы. Я думаю, это очень правильно, что книги пишутся. И в будущем мне хотелось бы заняться написанием ещё одной книги. О чем могла бы быть эта книга? Уже в своих предыдущих исследованиях – в моей кандидатской работе, где я анализировала творчество Пьера Бурдьё, а потом и в докторской диссертации, где в центре моего внимания пребывала проблематика построения социологического дискурса, – я так или иначе выходила на проблему рефлексивности социологического познания. Мне хотелось бы в дальнейшем заняться именно этой темой. Не знаю, насколько мне удастся этот замысел, но я считаю, что это очень важный тренд развития современной социологии, и работа в этом русле очень важна. Но тут, разумеется, многое зависит от вдохновения и еще множества других обстоятельств, ведь интеллектуальная жизнь тоже непредсказуема. Что же, пожелаем, чтобы все ожидающие Вас непредсказуемости были максимально приятными! РОЗМОВУ ВІВ АРТЕМІЙ ДЕЙНЕКА, К Н У І М Е Н І ТА РАСА Ш Е В Ч Е Н К А

СВОЄ

ТИМОФІЙ БРІК:

«Сучасне суспільствознавство дуже „історизується“» ПОЧАТОК У ПОПЕРЕДНЬОМУ НОМЕРІ НА СТ. 14

Які складнощі чатують на дослідника: методологічні, організаційні, інтелектуальні? Ти згадав про доступність даних, але ти як людина, що залучена в різні академічні системи, бачиш в Україні певні бар’єри для міждисциплінарних студій? Так, абсолютно! Дуже гарне, дуже важливе запитання. Синтез історії і будь-якої іншої науки – історична демографія, економічна історія, зараз вже й історичні дослідження в соціології. У першу чергу, складність полягає в кооперації з істориками, оскільки самому соціологу буде дуже складно опрацьовувати цей матеріал. Це і вміння читати історичні документи, які писалися зовсім іншою мовою, і навіть банальний досвід знаходження © Kyiv School of Economics в архіві. Чи багато з нас знають, як треба йти в архів, як треба реєстру- Під час конференції “Ukraine - Escaping from its ватися, робити запит і таке інше?! Post-Soviet Legacy” Журналу компаративної Ну, це технічні проблеми. Мето- економіки, 26.04.2015 дичні проблеми полягають у вмінні аналізувати дані. Насправді багато істориків доволі складними, не обмежуються кореляне мають такої підготовки в статистичних ційними аналізами чи регресійними, методи методах, але й соціологи мають розуміти, достатньо складні. І це пояснюється наявнісщо ті методи, які зараз використовуються, є тю даних, даних багато, дані – величезні, 58

випуск 1 (11) 2015 треба вміти правильно з ними працювати. А проблеми методологічні, проблеми навіть філософії науки полягають у тому, що різні дисципліни по-різному концептуалізують одні й ті самі поняття, відповідно, це може ускладнювати комунікацію з іншими дослідниками, але це виклик. Як би це правильно сформулювати?! Те, що я пережив на власному досвіді, – це переосмислення власної спеціалізації. Я розумів, що соціологія не завжди дає релевантні відповіді на ті питання, які мене цікавлять, тому мусив шукати відповіді в інших дисциплінах – в економіці, демографії. Відповідно, мені довелося просто вчити інші дисципліни. У нас зараз багато говорять про міждисциплінарність, але особливість академічної системи в тому, що не надто багато інституціоналізовано форм, які би таку співпрацю уможливлювали. Наприклад, не так давно була ідея створити спільний семінар соціологів і кібернетиків з проблем математичного моделювання соціальних процесів на базі нашого факультету. Дуже цікаво! Так, але вона не прижилася: фахівці з різних наук говорять різними мовами, наче з різних планет. Ти можеш назвати зі свого досвіду якісь практики саме інституційного характеру, які пов’язані з організацією освітнього процесу в західноєвропейських університетах, які створюють спільні форуми для фахівців з різних дисциплін? Ті дослідження, якими я займаюся, їхня інституціоналізація почалася 10-20 років тому, економічна історія, історична демо-

графія вже існують певний час, і вони мали чимало проблем із пошуком порозуміння. Справді, в західноєвропейських університетах, які мають автономію, діє система, коли студент може обирати курси, відповідно, студент може отримувати більш ґрунтовні економічні чи історичні знання. Вже на рівні магістерських і аспірантських дипломів іде залучення рецензування або навіть залучення опонентів до захисту з інших дисциплін. Наприклад, мої старші колеги-соціологи, що захищали дисертації, вони дискутували з істориками і демографами. Це я кажу про Утрехт. Що стосується мого досвіду навчання і праці в Мадридському університеті, то сам факультет є міждисциплінарним: факультет соціальних наук, він об’єднує економічних істориків, соціологів і політологів. Ми маємо

„

Те, що я пережив на власному досвіді, – це переосмислення власної спеціалізації.

“

спільні академічні семінари, де запрошені дослідники з різних університетів світу можуть презентувати свої дослідження. Відповідно, соціологи постійно щось слухають про економічну історію, а економічні історики щось про соціологію. І з такої просто міжособистісної комунікації виникає зацікавленість, обізнаність у цих тематиках. І, звісно, йдеться про конференції, майстер-класи, літні школи. Ось через місяць я відправляюся в Швецію, де в місті Лунд – університет якого дуже відомий своєю демографічною школою – відбуватиметься десятиденний майстер-клас, метою якого є зібрати представників різних дисциплін: соціологів, істориків, політологів, які б вчилися спеціалізованим методами демографічної статистики. 59

СВОЄ Як аналізувати різні когорти, смертність, народжуваність саме на історичному матеріалі. Говорячи про український контекст, нині чимало вказують на необхідність посилення науково-дослідного потенціалу університетів, щоби перетворювати студентів у молодих дослідників. Коли ж торкаються питань практичного продумування втілення у життя вищезазначеної цілі, перше питання, що блокує подальші дискусії, – фінансове. Якщо лишити його аналітично «за бортом» і зосередитися на організаційній стороні, що б ти порадив зі свого досвіду із зарубіжних академічних практик, які варто би було впроваджувати? Це теж дуже гарне питання. Скажу відразу – це моя перша реакція – я би не радив залишати питання фінансів аналітично «за бортом» (посміхається). Це дуже важливе питання, яке є наріжним для будь-якого європейського університету. Особливо в умовах достатньо обмеженого державного фінансування фундаментальних досліджень. Величезна кількість людей тільки тим і займається, що шукає відповідні фінанси, намагається їх перерозподілити. Тобто академічний менеджмент у цій царині надзвичайно важливий. У такому випадку нам слід готувати менеджерів у цій сфері офіційно. Так, чому б і ні?! І дослідник має розуміти, що його кар’єра буде пов’язана із цією діяльністю. Щодо твого питання, я знаю: різні університету по-різному його вирішують, виходячи з власної культури, традицій і тих проблем, на які вони натрапляють. Напри60

клад, голландські бакалаври дуже часто захищають дипломи разом. Тобто два студента можуть писати диплом спільно. А можуть це робити студенти з різних дисциплін? Я думаю, що ні, але в рамках спільного напряму там можуть бути міждисциплінарні пошуки. Наприклад, у соціальних науках соціолог із демографом зможуть кооперуватися. Чи з кібернетиком – не знаю, але в межах соціальних наук – так, так. Робиться це з дуже простою метою: зекономити час. Викладачі не хочуть перевіряти сто дипломів, вони можуть перевірити п’ятдесят. І обсяг текстів! Так, так! Обсяг менший, ніж у нас, звісно. Наприклад, для мого магістерського диплому він був встановлений на рівні двадцяти сторінок. Такий розмір є цілком підходящим для статті і може бути опублікований у науковому журналі. Це є рекомендацією для всіх – писати в якості статті з можливістю публікації? Так, абсолютно. І бакалаврські дипломи пишуться в подібний спосіб. Викладачі намагаються мінімізувати витрати часу, аби вивільнити його на власні дослідження. Вони активно запрошують магістрів до викладання. Наприклад, магістри викладають дуже багато курсів для першокурсників. Усі задоволені, бо першокурсникам приємніше спілкуватися з молодими, магістрам хочеться тренуватися, старші викладачі хочуть мати більше часу для проведення власних

випуск 1 (11) 2015 досліджень. Це не є системою для всіх університетів, але це те, що я побачив саме на факультеті в Утрехті. Вони так захотіли зробити, усі дають собі раду по-своєму. А якщо говорити про практики, які викликали дискомфорт, відштовхували, викликали відторгнення? Від чого ти, можливо, закликав би утриматися у впровадженні в нашій системі? По-перше, я повинен сказати, що навчався я давно, і, можливо, наша система з того часу зазнала багатьох змін. Наприклад, моя магістерська програма була першою експериментальною дворічною. Тому, можливо, моя критичність була пов’язана з тим, що це була лише перша спроба. Ти говори у відповідності до свого досвіду, гадаю, читачі відкоригують у відповідності до свого. Так, у моєму досвіді видавалося, що магістерська програма була надто перенавантажена великою кількістю лекцій і семінарів. Я можу порівняти з Утрехтським університетом, де в нас було лише три пари на тиждень, відповідно, ми мали відвідувати університет, наприклад, у понеділок, середу і п’ятницю. Тим не менше, це не означало, що ми не працювали. Самостійна робота. Якісь форми перевірки її були передбачені? Лише на спецкурсах із методології: чи спрацювала твоя модель, чи ні. В усіх інших випадках ми займалися обговоренням текстів, які ми писали. Працювали в дуже

невеликих групах – 10-13 осіб. Ми могли читати тексти один одного, давати поради, і викладач виступав радше модератором. Я вважаю, що невеликі групи працюють значно ефективніше. Ти свого часу виступав як публіцист? Так, було таке. Ті тексти були пов’язані з гострою проблемою для України: стереотипним сприйняттям соціологів, або з махінаціями, або з політикою чи ще чимось. З «висоти років» свого нинішнього досвіду, як би ти дав оцінку такому сприйняттю, як це варіюється в різних країнах, чи може спрацьовувати на користь соціологам? З мого досвіду перебування в Нідерландах та Іспанії можу сказати, що все одно у пересічних громадян немає чіткого розуміння того, ким є соціолог, чим він займається, так, як кожна людина може уявити собі хіміка чи фізика. Тим не менше, є такі сфери життя громадян, за загальним переконанням слід досліджувати і організовувати у відповідності до якихось раціональних менеджерських підходів. Тобто сфера громадського співіснування, співіснування держави та особистості, все, що пов’язано з економічними відносинами між державою і особою (оподаткування, тарифи, пенсійні фонди, іпотеки) – величезна кількість інформації, яку отримують люди відносно цього, отримується ними саме від соціологів. Тому, можливо, вони не можуть сформулювати стереотипу «хто такий соціолог», але вони дуже добре знайомі з результатами його роботи. 61

СВОЄ

На конференції Журналу порівняльної економіки Це якось перебуває у контрасті із українською специфікою сприйняття? Я думаю, що в нас все поступово змінюється, і мало-помалу я бачу європейський вектор руху, але наразі я бачу вельми сильний контраст. Мені дуже важко уявити, що сучасний пересічний український громадянин може сприймати соціолога як експерта, наприклад, з домогосподарських фінансів. Які борги мають наші домогосподарства, як краще накопичувати гроші – такі дуже банальні питання, які стосуються кожного з нас. Але насправді саме на це є попит серед європейських громадян, з якими я спілкувався і яких бачив. І ще є більша увага серед органів влади, серед людей, які займаються впровадженням політики, контролем, вони звертаються до соціологічного знання. Я переконаний, що, навіть коли я говорю «політика», люди сприймають це як «парламент», «пре62

зидент»; коли я говорю про «впровадження політики» в Європі, маю на увазі: яким буде тариф на проїзд у метро, куди буде повернутий вентилятор, котрий будуватимемо десь в громадському просторі. Ось такі речі. Ти би погодився з думкою, що намагання профанізувати соціологію в громадській думці пов’язане з небажанням владних суб’єктів допускати фахівців до громадського обговорення. Припустимо, є певні владні суб’єкти, які формують «мейнстрім» думки, і соціолог із його якимись міркуваннями тут зайвий, його треба виставити дурнем в очах суспільства? Це цікава думка, зізнаюся, не дуже сильно думав про це. Кожного разу, розмірковуючи щодо цих питань, я насправді критично ставився до самих соціологів, які не завжди готові компетентно дискутувати на актуальні

випуск 1 (11) 2015 теми в суспільстві. Більше того, коли ти сказав про стереотипізацію соціолога і «що таке соціологія» серед населення, я сказав би, те, що мені дуже не подобається в Україні, – це стереотипізація соціологів серед самих соціологів. У нас усталена традиція сприймати соціологію як «опитування громадської думки». Навіть самі соціологи ставлять знак рівності між соціологією та опитуваннями. Відповідно, прогнозування соціальних процесів будується на опитуваннях людей. Я можу вигадати з голови. Наприклад, якби я хотів дати відповідь на питання «Що станеться з Україною?», а для того опитав 400 людей: «Як Ви думаєте, що станеться з Україною?». Соціологи мають більше акцентувати увагу на даних, що їх дає офіційна статистика, вміти аналізувати поточну економічну ситуацію, демографічну ситуацію, знати більше про мікроекономіку. Не забувати про експерименти, про психологію. Це нас трішки повертає до попередніх тем. Зі свого українського навчального дос-

„

не дослідження суспільства». Я погоджуюся. Вважаю, що міждисциплінарність і загальна суспільствознавча ерудиція мають закладатися ще в університеті на рівні бакалаврату. Бакалавр, який завершує університет, необов’язково повинен йти в магістратуру, він може йти працювати в бізнес або може піти навчатися на інші дисципліни. Ти маєш досвід публікацій у зарубіжних журналах? Ні. Те дослідження, над яким я працюю, сподіваюся надіслати в журнал наприкінці цього літа (розмова відбувалася у липні, 2014 – прим. В. Ш..). Але ти публікувався у вітчизняному часописі? Так, але моя публікація не була пов’язана з дослідженням: це було намагання головного редактора Євгена Івановича Головахи («Соціологія: теорія, методи, маркетинг» - В.

Міждисциплінарність і загальна суспільствознавча ерудиція мають закладатися ще в університеті на рівні бакалаврату.

віду, чи тобі не здається, що вітчизняна система більше спрямовує дослідників замикатися у своїй досить вузькій галузі і збільшує пуризм у ставленні до спеціальності: «це соціологія, а це вже – не соціологія»? Так, я стикався з такими проявами, вони можуть бути деструктивними: не можна одночасно говорити, що «ми любимо міждисциплінарні дослідження», і водночас змушувати студентів всюди вставляти слово «соціологія» в теми дипломів. «Соціологіч-

“

Ш.) запустити дискусію з приводу якості діяльності соціологічних служб і моя роль полягала в тому, щоби написати невеличкий есей про збір інформації. Тим не менше, наскільки я пам’ятаю, з тією дискусії багато чого не вийшло, але був такий досвід. Це проблема слабкості комунікації в самій соціологічній спільноті? Так. Але з того що бачу, – українські соціологи добре дають собі раду із сучасними 63

СВОЄ способами комунікації, спілкуючись через Інтернет, у спеціалізованих групах, які самі створюють, на Фейсбуці, наприклад. Викладають блоги, діляться попередніми результатами досліджень, посиланнями на літературу. У принципі, мені здається, комунікація існує і розвивається. Як тобі дається адаптація до вимог, котрі прийняті в практиці зарубіжних фахових видань? У мене був перехідний період, і мені було важливо опрацювати всі ці проблеми під час підготовки магістерського диплому. Власне, вся моя магістерська програма була акцентована на дипломі. З двох років програми – півтора ми писали диплом. Мені довелося багато звикати до нового формату, нових норм. Скажу чесно, я дуже з цим боровся. Деякі речі, що прийняті у нас, – необов’язково від них відразу відмовлятися. Наприклад? Мені здається, що сучасні європейські соціологічні журнали надзвичайно сухі. Грубо кажучи, там є формат чи шаблон, який ти маєш «заповнити». Є постановка дослідницького питання, гіпотеза, тест цієї гіпотези, опис результатів, висновок – «так, я підтвердив цю гіпотезу». Я не думаю, що написання тексту такого формату стимулює глибоку наукову дискусію. Тобто бажаним би було збереження певної «різножанровості»? Так, так. Мені подобаються фундаментальні тексти, більше того, здається, що в 64

людей атрофується здатність писати красиво, писати фундаментально, глибоко. Більш есеїстично?! Так, більш есеїстично – я вважаю, що це важливо. Ми вже говорили про міждисциплінарність, різні дисципліни передбачають різні жанри. Наприклад, історики пишуть більш есеїстично, економісти – менш. Завжди хочеться знайти свою аудиторію. І якщо, наприклад, мені завтра доведеться писати для істориків, я не хочу втрачати навички писати для цієї аудиторії. Не хочу писати вузько, лише для соціологів. Тож міждисциплінарність може бути чинником, який підштовхує до вміння працювати з різними аудиторіями? Так, так, відповідно, з різними жанрами, різними форматами. Більше того, я бачу різницю між журналами американськими і європейськими. На диво, великі американські журнали, наприклад, “American Sociological Review” – фундаментальні журнали, саме там збереглися статті по 50 сторінок, з відсиланнями до М. Вебера та Е. Дюркгайма, де ви справді можете побачити внесок у теоретичні розробки. Хоча в нас є такий стереотип, що американці більш прагматичні, а європейці більше прив’язані до традиції, тим не менше, я бачу певну зміну. Якщо порівняти “European Sociological Review” та “American Sociological Review”, можете побачити, що в першому середня кількість сторінок – 20, кількість таблиць більша, ніж кількість тексту, а в американських журналах люди не забувають про цікаві та важливі розмірковування.

випуск 1 (11) 2015

Під час доповіді Які наукові тексти останніх років справили на тебе особливе враження? Сучасне суспільствознавство дуже «історизується». Практично всі фундаментальні проблеми економіки, політології, соціології отримали можливість бути осмислені заново завдяки історичним даним. Бестселер з 2006 року Асемоглу і Робінсона “Why nations fail” та новий бестселер Томаса Пікеті “Capital in the 21 century” – яскраві приклади. Особисто на мене справили особливе враження статті з різних сфер, які об’єднані надзвичайно глибоким і методично виваженим історичним аналізом. Частина з цих статей вже встигла стати «класикою» (як у випад-

ку Асемоглу) або стрімко набрати ваги (як у випадку Вудбері). Отож, Acemoglu, Johnson, Robinson. 2002. Reversal of fortune: Geography and institutions in the making of the modern world income distribution – стаття досліджує історію збагачення і збідніння країн сучасного світу. Показує, як найбагатші країни минулого втратили свою вагу і можливість економічного розвитку через брак необхідних інститутів. Knigge, Maas, van Leeuwen, Mandemakers. 2014. Status Attainment of Siblings during Modernization – стаття використовує шлюбні записи в Нідерландах в XIX столітті, щоб продемонструвати, наскільки статус дітей був відмінний від статусу батьків протягом економічної модернізації. Дослідження показує, що індустріалізація, розвиток освіти і урбанізація не сприяли соціальній мобільності у вказаний період. А ось масовий транспорт і комунікація, навпаки, допомогли. Ці результати переосмислюють попередній теоретичний доробок в галузі досліджень соціальної мобільності. Woodberry. 2012. The missionary roots of liberal democracy – стаття демонструє, що сучасні країни Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, де історично були присутні потужні протестантські місії, мали більшу ймовірність стати демократичними. Branko Milanovic. 2012. Global Income Inequality by the Numbers: in History and Now – стаття аналізує нерівності в доходах між країнами та всередині країн. З точки зору історичного аналізу вона показує, що нерівності між класами, які існували сто років тому, сьогодні набагато менші, ніж нерівності між країнами.

РОЗМОВЛЯВ ВОЛОДИМИР ШЕЛУХІН, КНУ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Приєднуйтеся, пишіть тексти, надсилайте Ваші статті, відгуки та коментарі:

SVOIE_JOURNAL@GOOGLEGROUPS.COM

VK.COM/SVOIE

FACEBOOK.COM/GROUPS/SVOIE/

Всеукраїнський студентський соціологічний часопис «Своє» Колективний некомерційний проект покликаний сприяти розвитку комунікації поміж студентів та молодих вчених спеціальності соціологія. Випуск 1 (11 ), 2015 Головний редактор: Михайло Слуквін Літературна редакція: Анна Гнедкова Дизайн та верстка: Владислав Микитюк Автори висловлюють власні погляди, які не завжди збігаються з поглядами редакції. Попередні числа часопису можна проглянути за веб-посиланням: http://issuu.com/svoye Будемо вдячні за пропозиції щодо співпраці та підтримки: svoie_journal@googlegroups.com Матеріали журналу «Своє» надруковано на умовах публічної ліцензії Creative Commons Attribution — Noncommercial - No Derivative Works 3.0 Unported License. Копія ліцензії доступна за веб-посиланням ttps://creativecommons.org/licenses/by-nc-nd/3.0 Ми дозволяємо вільне копіювання та поширення матеріалів (повністю або частково), якщо в матеріали не внесено жодних змін чи доповнень, та за обов’язкової умови посилання на «СВОЄ: всеукраїнський студентський соціологічний часопис». Використовувати матеріали з комерційною метою заборонено. Ці умови можуть бути змінені за дозволом автора. Просимо повідомляти про передрук матеріалів на редакційну електронну скриньку: svoie_journal@googlegroups.com

Це видання здійснено за підтримки Відділу преси, освіти та культури Посольства США в Україні. Точка зору, відображена у даному виданні, може не збігатися з офіційною позицією уряду США.