2
В
асилько дуже любив бувати у свого дідуся. У нього так багато цікавого! Величезні макети кораблів, справжні морські карти, а ще – ікона на покутті, яку дідусь називав чудотворною. Васильків дідусь Микита був моряком. І не просто моряком, а капітаном судна! О, як гордився цим хлопець! Усюди – у школі, на гуртку, серед друзів – він розповідав правдиві, а часами й додумані фантастичні розповіді про свого дідуся, якого вважав справжнісіньким героєм. Коли черговий раз Василько приїхав до дідусевої оселі, його вже чекала захоплююча історія про одне дуже пригодницьке плавання. Отож, всівшись поруч із дідусем під святою іконою, Василько налаштувався уважно слухати. Дідусь розкрив карту, показав приблизне місце відправки судна і почав свою розповідь.
3
Було це навесні. У повітрі витав аромат розквітлих дерев, а пташки виспівували свої хорові партії, немов на концерті у видатних залах цілого світу. Такого от весняного ранку дідусь Микита, а тоді молодий капітан вантажного судна, вирушав зі своєю командою у плавання. Перший день подорожі минув спокійно, а от другого дня команду спіткала несподівана біда. Десь по обіді, вийшовши на палубу, помічник капітана почув гуркіт, який наближався з півночі. За годину все небо вкрили чорні хмари і почалася гроза. Не одну грозу довелося пережити капітанові Микиті у морі, але такої він іще не бачив. Хмари, немов страшне військо, наступали на переляканих моряків. Вітер шматував вітрила, трощив щогли. Все огорнула темрява. Паніка і жах запанували на кораблі. – Мені й досі мороз іде по шкірі, коли згадую, як крутило кораблем і як падали величезні щогли прямо нам під ноги, – зізнався Василькові дідусь. – Що ж ти зробив, дідусю? Яку дав команду? – Притиснушись до капітанської каюти, я дивився на все, що творилось, немов на страшний сон, який має минути, і згадував своїх батьків, своє дитинство... І тут мене осяйнула думка про ікону святого Миколая, яку мама подарувала мені, коли я тільки став на шлях моряка... – Це ікона, яка висить ось тут? – показав Василько на покуття.
– Так, саме вона. Вирушаючи в море, я завжди брав її з собою. Тож якось вдалося мені дістатись до тієї каюти, де була ікона, і я почав молитися... Страх поволі відступив, мене огорнула надія... І гуркіт втишився. Море, яке ще хвилину тому було готове поглинути нас, стало спокійним і лагідним. На грайливих морських хвилях знову замиготіло сонячне проміння. Звісно, серед моряків були травмовані, але всі залишились живі! Я зібрав переполохану команду і розповів про диво, в яке самому важко було повірити... Нас урятував святий Миколай і молитви моєї матері. Я в цьому впевнений! З того часу називаю цю ікону чудотворною, адже те, що я вцілів у тій лютій бурі, – справжнє чудо. На цьому дідусь завершив свою розповідь, а ми додамо, що після того плавання його корабель отримав назву “Надія”, а моряки, які сумнівалися в Божій силі, навернулися. Тепер Василько знав, що святий Микола не тільки приносить дітям подарунки, а й оберігає всіх, хто подорожує морем. – Ось так крутило кораблем, – показував Василько, вертячись, мов дзиґа, на перерві у школі, – а мій дідусь так твердо, що аж палуба загуділа, вигукнув: “Молімося, і святий Микола нас врятує!” Діти так заслухались, що аж роти пороззявляли, а святий Миколай з ікони, що висіла у класі на стіні, дивлячись на Василька, ледь помітно посміхався у вуса.
4
14
Дорогою думав Миколай, що сказати, як обґрунтувати своє прохання. Та й не знав, може, в Бога інший план стосовно Андрійка. Різні думки витали у Миколаєвій голові... Йшов він день, другий, а на третій подумав собі: “Я люблю Андрійка, Ісус теж його любить, тому нема чого переживати”. Зустрів Ісус Миколая з такою привітною усмішкою, що всякий сумнів з його голови зник. Господь добре знав хлопця і давнодавно, ще коли той лиш народився, приготував для нього особливе завдання. Тут мусимо перервати розповідь про зустріч Миколая з Ісусом, бо ніхто не знає, про що вони говорили, навіть ангели. Та Миколай повертався задоволений зі свого візиту. Тим часом в Андрійковому селі сталася біда. Загорілася дерев’яна церковця. Люди кинулися рятувати усе цінне. Андрійко cхопив сокиру і в розпачі помчав до ікони святого Миколая. Але полум’я так роз’їдало очі і запирало груди, що хлопець зімлів... З церкви долинав тріск палаючого дерева. Андрійко так міцно обхопив руками врятовану ікону святого Миколая, що не могли його від неї відняти.
15
Непритомного хлопця разом з іконою винесли надвір. Отямився Андрійко вже на снігу. Весь обгорілий, пошарпаний полум’ям. Його обступили люди. Хтось приніс води. Мати плакала... Поруч лежали врятовані Євангеліє, чаша, менші вівтарні ікони... Люди зробили все, що змогли. Андрійко подивився на ікону, поцілував Миколаєві руки (як руки батька) і щиро подякував Богові за вцілілу і таку дорогу його серцю пам’ять про єдиного і найріднішого свого вчителя. Ще довго хлопець оторопіло сидів на снігу, оговтувався. А ввечері, безсилий, ліг спати. Уся громада села була вражена Андрійковим подвигом. Кожен хотів допомогти йому. Разом із парохом люди вирішили найняти для хлопця хорошого вчителя-іконописця. А за деякий час до Андрійкового села прийшов один багатий чоловік, який колись зцілився, молячись до ікони святого Миколая. Він хотів якось віддячити і, заставши церкву обгорілою, дав кошти на її відновлення. За частку з тих грошей священик купив Андрійкові дошки та фарби і в Миколаєву ніч залишив їх біля хлопчикового ліжка.
16
О, як же здивувався Андрійко, коли, прокинувшись вранці, побачив посеред кімнати величезні пошліфовані дошки, дуже-дуже гарні, а в пакуночку біля них – фарби таких барв, яких навіть у батька не було. Хлопчик несміливо підійшов до того дивовижного дару, розглядав, гладив руками дошки... І весь час йому здавалося, що хтось за ним спостерігає. Андрійко підвів очі і зупинився поглядом на іконі Миколая, яку недавно врятував від пожежі. Так, це був святий Миколай. Він дивився на нього та усміхався так, неначе промовляв: поспішай, тобі ще треба стільки всього намалювати! З того часу минуло немало днів, навіть років. Андрійко виріс, став художником. Намалював багато іконостасів, але найбільше – ікон святого Миколая, бо вірив, що його молитва і прохання до Ісуса подарувало йому справжнє диво – дар малювати! Андрійко отримав свій талант. А хто зна, може, він отримав його ще раніше? Адже Бог кожному з нас готує щось особливе у цьому житті.
Підписано до друку 10.09.2013 Формат 60х84/8 Папір крейдований. Офс. друк. Ум.-друк.арк. 1,9 Ум.фарбовідб. 8,8 Обл.-вид.арк 3,8 © Видавництво “Свічадо”, 2013 © Качмар Мар’яна, 2013 Видавництво “Свічадо” 79008, м. Львів, а/с 808 вул. Винниченка, 22 тел. 244-57-44 факс 240-35-08 e-mail: post@svichado.com url: www.svichado.com Віддруковано у ТОВ «Ріджи», 04116, м.Київ, вул.Старокиївська, 26-а