Page 1

Мандрівки

вулицями Стрия

1


ББК Ф74(4Ук-4ЛьВі) УДК 398 (477.84) (093) Х 20

Туристичний путівник “Мандрівки вулицями Стрия” - 2008р. Видавництво ДП “Видавничий дім “Укрпол”. Свідоцтво державного комітету телебачення і радіомовлення України ДК №2055 від 30.12.04 Літературний упорядник - Оксана Пилипів Комп’ютерна верстка і дизайн - Роман Шуманський Фото - Олега П’ясецького, Таїсії Гайдукевич Загальна редакція - Таїсія Гайдукевич

© Видавництво ДП “Видавничий дім “Укрпол”, 2008 © Фото О. П’ясецький (Фотолендтм), Т. Гайдукевич 2008

ISBN 978-966-8955-07-5


Мандрівки

вулицями Стрия


“Може, найважливіше з наших завдань, як національної спільноти, є і буде пізнавати себе” Євген Маланюк

Слово до читача Шановні друзі !

У

Ваших руках творчий доробок освітян Стрия, різних за фахом, віком, стажем роботи, але закоханих у багатовікову, самобутню історію, культуру міста. Це перша спроба показати, що Стрий – це не тільки політичний, культурний, релігійний, економічний, транспортний центр Львівщини, а й перспективне місто для розвитку туризму. Вигідне географічне і транспортне положення, близькість до кордонів Європейського Союзу, до відомих курортів Моршина та Трускавця відкривають реальні перспективи для розвитку екскурсійної діяльності. Стало вже доброю традицією до Дня міста видавати книгу про Стрий. Ми пропонуємо Вам екскурсійні маршрути, які можуть задовольнити різні потреби. Вибиралися маршрути, які б розкривали красу й досконалість архітектурних пам’яток, адже вони, немов ажурне переплетіння здобутків різних культур та українського мистецтва, свідчать про високу шляхетну душу жителів міста, вибагливість смаків та звичаїв. Велику увагу приділено головній магістралі вулиці Тараса Григоровича Шевченка, яка була і є осередком економічного, політичного, культурного життя Стрия. Наше місто – незламна твердиня українства, перлина національної думки та культури. У Стрию у всі часи його існування мирно співіснували різні етнічні спільноти, але стрияни увібрали все краще від представників інших народів, зберігаючи українську національну ідентичність. Національно-визвольній боротьбі наших краян присвячено окремі маршрути (Українським Січовим Стрільцям та націоналістично-повстанському руху). Окремо виділено маршрут “Стежками Степана Бандери”, присвячений ювілею славетного земляка.

4

Місто мало давні культурні традиції. Окремий маршрут присвячено видатним постатям громадського життя: Олексі Бобикевичу, Євгену Олесницькому, Остапу і Нестору Нижанківським, Ользі Бачинській. Особливу увагу приділено сакральним спорудам міста, як духовному осередку наших городян. Цю книжку не слід вважати завершеною, оскільки місто можна розкривати із багатьох боків, відкривати для себе малодосліджені моменти історії, культури, освіти, перегортати сторінки життя видатних людей Стрия, досліджувати розвиток спорту, історію Стрийських кладовищ та багато іншого. Надіємося, що ця книжка заслуговує на увагу читачів старшого і молодшого віку, жителів чи гостей нашого міста і допоможе розширити їх знання про Стрий. Сподіваємося, що наші учні теж глибше пізнають долю свого народу через історію міста. Хай ця книжечка прокладе стежинку для розвитку екскурсійної та туристичної діяльності в нашому місті. Висловлюємо щиру вдячність педагогам: Машталер Г.П., Іваницькій Я.А., Павлух І.М., Матвіїв Н.С., Кунікевичу Р.Д., Мадилюс З.І., Савчин С.Ю., Купранцю Р.Б. та Купранець Н.І., Рубан С.В., Онуфер О.І., Капко Г.М., Швайдак О.І., Фур Б.Т. та їх учням у зборі та впорядкуванні матеріалів, а також всім, хто допомагав готувати її до друку. Слова глибокої вдячності за підтримку та сприяння у випуску книги міському голові Р.Є. Шрамов’яту, заступнику міського голови Т.І.Гайдукевич, начальнику відділу культури Б.І.Бойку. Оксана ПИЛИПІВ.


КОРОТКИЙ ГЕОГРАФІЧНОЕКОНОМІЧНИЙ НАРИС

М

істо Стрий розташоване на лівому березі ріки Стрий, притоки Дністра, на відстані 75 км від Львова, у південно-західній частині області. Його координати 22о55 сх.д. і 49о15 пн.ш. Місто займає площу 1.683 га, проживає – 60.5 тис. населення. Точна дата заснування невідома. Як зародилося це місто над рікою, що дало йому свою назву? За давньою легендою, крізь товщу скельної породи однієї із високих гір у Бескидах пробилося з глибин студене джерело. Вода побігла в долину до людей, даючи їм життя. На берегах цієї ріки оселилися східнослов’янські племена, вони й назвали річку Стриєм (поєднання звуків “стр” означало для них швидкоплинну воду). Перша письмова згадка про Стрий датується 1385 роком, коли він уже був центром волості. Ще за княжих часів у Стрию перетиналися шляхи з Києва на Угорщину, з Коломиї на Краків. Через Стрий проходив великий Прикарпатський шлях, яким везли на схід сіль, гнали худобу. За часів князя Осмомисла на теренах сучасного Стрия було засновано поселення княжих дружинників, які охороняли шлях від угорських, польських і татарських загарбників. Характер міста віддзеркалюють його герби, які дійшли до нас з давніх часів. На одному з них мандрівний купець, який затримався перед брамою міста, а поруч – якір, що символізує водний торговий шлях по річці Стрий. Завдяки торгівлі місто швидко розвивалося. У 1460 році воно одержало магдебурзьке право. Ще у XVI столітті у місті розвивалися ремесла. Тут діяли цехи: кушнірський, шевський, гончарський, ткацький, кравецький, ковалів, слюсарів, мечників, золотарів, бондарський. Були ґуральні і водяні млини. У XVII столітті діяла майстерня переписування та художнього оформлення книг. У другій половині XVII століття – першій половині XVIII століття через посилення феодально-кріпосницького гніту та часті війни ремесла й торгівля занепали. У другій половині XIX століття у Стрию поступово розвивається капіталістична промисловість. У 1872-1875 р.р. залізниця з’єднала Стрий із Самбором, Львовом, Станіславом. Водночас тут почали працювати паровозовагоноремонтні майстерні, завод, де виготовляли обладнання для нафтодобувної промисловості, згодом – чавуноливарний завод. Стрий став центром деревообробної промисловості Прикарпаття (тут діяли шість деревообробних заводів і сірникова фабрика “Ватра”). Наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття у Стрию виникають промислові та сільськогос-

подарські кооперативні установи, очолювані українцями. Так “Маслосоюз” поширив свою діяльність не лише на всю Галичину, а й налагодив експорт молочних продуктів у ряд країн Європи. У місті відкрили свої філії кооперативи “Народна торгівля”, товариство “Сільський господар”, страхові товариства “Дністер” і “Карпати”. Нині Стрий – великий промисловий центр Галичини, важливий вузол залізничних і шосейних доріг. Промисловий потенціал міста створюють: машинобудівна, лісопереробна, легка, харчова промисловість. В місті динамічно розвивається сфера послуг. На сьогодні в Стрию працює 285 підприємств роздрібної торгівлі, 100 підприємств громадського харчування, 60 підприємств побутового обслуговування. В основному малі підприємства працюють в невиробничій сфері (торгівля, побутові послуги, громадське харчування). Підприємства міста підтримують активні ділові стосунки зі своїми партнерами з Росії, Білорусії, Литви, Латвії, Молдови, Німеччини, Угорщини, Данії, Польщі, Франції. До основних груп експортних товарів належать геологічне обладнання, ковальськопресові машини, спецодяг та меблі, скловироби, віконні конструкції. Основними статтями імпорту є сировина для виготовлення експортованої продукції. Починаючи з 2000 року в інвестиційній діяльності закордонних партнерів спостерігається значне пожвавлення. До найбільших іноземних інвесторів можна віднести датську фірму “Канзас”, яка інвестувала в модернізацію обладнання для випуску високоякісного спецодягу ВАТ “Стрийська швейна фабрика “Стрітекс” та німецьку фірму “Леоні”, де діяв в 2002 році навчальновиробничий центр для монтажників кабелів на базі одного з діючих цехів ВАТ “Завод КПО”. Навчально-виробничий центр став базою для перекваліфікації спеціалістів, які працюють на підприємстві по випуску деталей до автомобілів (Фірма “Леоні”). Успішними підприємствами з іноземними інвестиціями являються також ТзОВ “Астромал Україна” (Польща), яке займається виготовленням сидінь для всіх видів транспорту та ПП “СЦ-Сервіс-Центр-Стрий” (Австрія), що надає готельні послуги. Стрий підтримує ділові стосунки із багатьма містами світу. Побратимами міста є Новий Сонч, Лєшно, Закопане /Польща/, Кішкунгалаш /Угорщина/, Менсфілд /Великобританія/, Бєльци /Молдова/, Дюрен /Німеччина/, Градачадц /Боснія і Герцоговина/, Ерб’є /Франція/.

5


ІСТОРИЧНА ДОВІДКА ГЕРБИ МІСТА

З

ародження традиції геральдики нерозривно пов’язане із становленням феодальних міст та запровадженням у них самоврядування. Найдавніші зображення міста зустрічаються на печатках ХVІ ст., хоча Стрий ще в ХV столітті отримав маґдебурзьке право і вже на цей час мала б існувати печатка із символами міста. Щодо зображення - на печатках ХVІ-ХVІІІ ст. найчастіше зустрічається людина в плащі з капелюхом на голові і палицею в руках. На печатках пізнішого періоду, окрім зображення людини в плащі з палицею, зустрічається ще вежа і якір. Що саме символізувала людина на печатці міста? В цьому питанні погляди вчених розділяються. Одні вважають, що це пілігрим або торговець, опираючись на те, що Стрий відігравав важливу роль у розвитку торгівлі у Галичині. Інші, що це постать св. Якова, оперуючи тим, що в геральдичні традиції ХVI-XVII ст. не було характерним зображати випадкові постаті. Після переходу західноукраїнських земель до складу “Бабусі Австрії”, тодішньою міською владою робляться спроби офіційно затвердити міські символи. У центральному державному історичному архіві України у Львові міститься копія тексту нового привілею для м. Стрия, датованого 1795р., за яким герб міста мав би мати вигляд щита, у верхній частині якого на синьому полі зображений чоловік в одежі монаха з палицею та вервицею в руках, а внизу на золотому полі у перев’язі протікає ріка, над самим щитом був зображений двоголовий орел. На жаль, не відомо чи цей проект був затверджений. Відомо, що в 1844р., з другої спроби, був офіційно затверджений новий символ міста: щит розтятий, права половина – червона, ліва – лазурова, на щиті зображений чернець в срібному одязі з золотою вервицею в одній руці і костуром в другій. За радянської влади герб міста змінився кардинально. 05 червня 1980 року сесією міської ради Стрия офіційним гербом міста був затверджений проект В. Старцева: на червоному полі – золота шестірня, на лазуровій базі – золоті ворота з двома вежами. По краях щита – дві золоті хвилясті лінії, що символізують ріку Стрий. Срібна глава обтяжена золотою назвою міста українською мовою. Щит обтяжений золотою лінією. Після розпаду Радянського Союзу міська рада повертає гербу історичне зображення, хоча і з певними змінами. Герб має вигляд блакитно-жовтого щита, на якому зображений пілігрим, котрий заходить у браму з двома вежами. Під пілігримом зображені хвилі. Над вежею – тризуб по боках якого ростуть гілочки калини. Під щитом вміщено напис “Стрий”. Але у 2000 році виходить наказ Президента України

6


Історична довідка

“Про впорядкування геральдичної справи в Україні”, за яким було передбачено опрацювання єдиних методичних рекомендацій для органів місцевого самоврядування з метою створення єдиної системи місцевих символів та проведення експертизи проектів до їх затвердження. І в 2003 році Стрийським міськвиконкомом було оголошено конкурс на кращий проект символів міста. Звичайно, що проекти мали відповідати певним вимогам. Після тривалих суперечок, між міською владою і геральдичним товариством, все ж таки був прийнятий герб, на якому зображено постать купця, що заходить в браму з двома вежами, під якими зображені хвилі, щит увінчано цегляною короною. 17 квітня 2003 року цей проект був офіційно затверджений міською владою і по сьогоднішній день є символом міста.

КОРОТКИЙ НАРИС ІСТОРІЇ Точна дата заснування Стрия невідома. Як видно з археологічних знахідок, він існував вже в добу Київської держави і Галицько-Волинського князівства. Зростанню Стрия сприяло його розташування на перетині двох важливих шляхів, один з яких йшов вздовж північних схилів Карпат, а другий вів до карпатських перевалів. У 1385 р. Стрий вже був адміністративним центром волості (повіту). Через два роки Галицьке князівство, знекровлене в боротьбі проти нападів Золотої орди, було захоплене Польським королівством. Король Владислав Ягайло на початку XV ст. уступив Стрийський повіт своєму братові Свидригайлові, а той незабаром передав ці землі князеві Федюшкові Любартовичу, синові Любарта-Дмитрія, князя Волині. В руках Любарта Стрийська волость залишалась до 1430 р. Пізніше, аж до кінця XVII ст., державні маєтки Стрийського повіту передавались в пожиттєве володіння польським магнатам, яких призначали на посаду старост – представників короля. Юридично, міське управління вважалось непідвладним їм, однак на практиці влада в місті опинялась у залежності від старост та їх управителів. На підставі королівських привілеїв 1431 і 1460 рр. міське управління у Стрию здійснювалося відповідно до так званого Магдебурзького права. Згідно з ним міське управління (магістрат) складалось з ради, на чолі якої стояв бургомістр, і судової лави, очолюваної війтом. Резиденцією старост та їх намісників був замок, а магістрат урядував у ратуші. Місто було оточене земляним валом, інший вал з частоколом відокремлював від передмість центральну частину міста – площу Ринок з навколишніми вулицями. Лише ця частина Стрия вважалась містом в юридичному розумінні слова: всіма правами міщан користувались лише ті, що володіли нерухомим майном у межах

7


міста. Мешканці передмістя Лани становили окрему передміщанську громаду, залежну від магістрату. Передміщани, що жили на Підзамчі, від магістрату не залежали, а були підданими магнатів - королівських старост, як і селяни-кріпаки королівських сіл Стрийщини. Згодом виникла частина міста, що звалась Шумлявщиною, за прізвищем українських шляхтичів Шумлянських. На землях, що були власністю війтів, виникло передмістя Війтівство. Переважну більшість населення становили українці, зростала кількість поляків. Значну частину населення становили євреї. У першій половині XVII ст. в Стрию виникло чотири братства, які об’єднали широкі кола українського населення міста та передмість. При братствах діяли школи, що переросли у важливі культурні осередки, центри розповсюдження рукописної та друкованої книги. У 1784 р. відкрито першу державну школу, так звану нормальну, або головну, повітову школу. Більшість ремісників міста була об’єднана в цехові організації. Одними з перших створились цехи кушнірів, шевський, гончарський, ткацький, кравецький, об’єднаний цех ковалів, слюсарів, мечників та золотарів, а згодом і боднарський. Крім ремісницьких майстерень, були й гуральні та водяні млини (так, в середині XVIII ст. на річці Стрий та її притоках було 7 млинів). У 1809 р. в Стрию з’явилась перша аптека. Стрий відіграв важливу роль у розвитку торгівлі Галичини. Стрийські купці підтримували торгівельні зв’язки з містами не лише Галичини, а й Закарпаття, Буковини, Молдавії та Наддніпрянщини. Головною перешкодою в розвитку міст України, зокрема й Стрия, під владою Речі посполитої було свавілля шляхти і магнатів. Після загарбання Галичини австрійською монархією (1772) їх влада була дещо обмежена, але на плечі населення ліг тягар утримання бюрократичного державного апарату. У 1784 р. в Стрию було розташовано окружні урядові установи, а також військовий гарнізон. Через несприятливі умови населення міста зростало повільно. У 1785 р. було 4235 мешканців, у 1817 – 5474, а в 1843 р. – близько 7-8 тисяч чоловік. За даними 1811 р. у місті з промислових підприємств були тільки ремісницькі майстерні (миловарна, позументна, сідлярська, ткальня), а також водяні млини, пивоварні, чотири гуральні, цегельня. Напровесні 1848 р. у Франції, Прусії, Австрійській імперії пройшли революції, спрямовані проти консервативно-монархічних режимів. Революційні події мали великий вплив на піднесення українського національно-визвольного руху в Галичині. Зокрема, в Стрию представники української інтелігенції міста й повіту організували свою окружну раду, яка виступила із закликом боротися проти національного гноблення, за розвиток української культури. Для захисту ради був створений загін української національної гвардії. Од-

8


Історична довідка

нак, у січні 1849 р., після поразки революційного уряду у Львові, національну гвардію було розпущено. Припинили свою діяльність і окружні ради, в тому числі і Стрийська. У другій половині XIX ст. у Галичині поступово розвивалася промисловість. Коли Стрий став залізничним вузлом, було відкрито паровозовагоноремонтні майстерні. Наприкінці XIX ст. на базі слюсарної майстерні виник невеликий чавуноливарний завод Верштайна. Англійській фірмі “Перкінс та Макінтош” належав завод обладнання для нафтодобувної промисловості. У 80-х роках Стрий став центром деревообробної промисловості Прикарпаття. Тут виникли деревообробні заводи, сірникова фабрика “Ватра”. Віденський капіталіст Штаєрман побудував млин з механізованим розмелюванням зерна. Крім того, на той час діяли три малі парові і шість водяних млинів, десятки майстерень.

9


МАНДРІВКА СТАРОВИННИМИ ВУЛИЦЯМИ Маршрут: Проспект В’ячеслава Чорновола – вул. С. Крушельницької: Будинок учнівської творчості, міський Будинок культури, церква Святого Михаїла – вул. Коперника: СЗШ №6 – вул. І. Франка – вул. Т. Шевченка – площа Незалежності – вул. О.Бобикевича – вул. Є. Олесницького – вул. Народна: Народний дім – вул. Я. Стецька – майдан 22-го Січня – майдан Ринок – вул. Замкова – вул. Валова Протяжність – 2 км. Час – 2 год. Форма – пішохідний

В

ідвідини Стрия туристи і гості нашого міста найчастіше починають із залізничного вокзалу. Перша дерев’яна “станція колійова”, побудована у 1872-1875 рр., згоріла під час великої пожежі 1886 року. Вокзал, споруджений перед Першою cвітовою війною, був знищений відступаючими частинами російських військ. А цегляний одноповерховий, збудований за Польщі, висадили в повітря гітлерівці в 1944р. І лише згодом на місці квиткових кас стрияни спорудили новий двоповерховий мурований вокзал. На привокзальній площі гостей міста зустрічав колись ряд кінних фіакрів, а навпроти, де нині магазин “Ірина”, красувався витонченою ліпниною, балконами, еркерами готель “Імперіал”, збудований у стилі сецесія. “Коліївкою” ще й нині старожили називають проспект В’ячеслава Чорновола, що веде до центру міста. Обабіч вулиці – старі кам’яниці і “партерні” будинки. В одному з них, будинку Трумвальтера, містився магазин музичних інструментів: роялів, піаніно, арф, цимбал, фісгармоній. Направо від проспекту – вул. С. Крушельницької (Кохановського, Фрунзе). У колишній віллі “Турег”, збудованій у другій половині ХІХ ст. у стилі еклектичного історизму (суміш стилів), нині розмістився Центр дитячої творчості. А в минулому тут був парафіяльний будинок костелу Йозефа, де жили сестри назаретянки. Сюди приходили діти на навчання, яке проводилося польською мовою. Навпроти – сам костел, збудований у стилі модерн з елементами готики. Нині – це православна церква Святого Михаїла. У минулому при цьому костелі жили сестри серафитки (у приміщенні сучасної ЗСШ №8), які утримували захоронку – займалися вихованням дітей дошкільного віку. Цікавий за своєю архітектурою і будинок польських залізничників “Сокіл” (сьогодні міський Будинок культури). Ця споруда належала гімнастичному товариству “Сокіл”, яке було утворено 7 лютого 1867 року польськими патріотами у Львові на зразок чеських “Соколів” (1862р.). Це нове “гніздо” було закладено у Стрию в 1892 році під керівництвом Міхала Францішека Сльозарського (29.09.1839 – 13.04.1903). Першим гаслом “Соколів” було “В здоровому тілі – здоровий дух”. У 1946 році було завершено будівництво даної споруди, архітектором якої був В.Крижанівський. А в 1923 році приміщен-

10


Мандрівка старовинними вулицями

ня товариства “Сокіл” було частково добудоване. У 50-х роках тут діяв Стрийський драматичний театр. Направо від вул. С. Крушельницької – вул. М. Коперника, де знаходиться ЗСШ №6. Приміщення школи побудовано в 1892 році. Спершу школа була польською. По лівому боці приміщення (з боку залізниці) була жіноча школа, справа – чоловіча. Жіноча школа носила назву Словацького, чоловіча – Кохановського. Учні ходили в спеціальній шкільній формі, перший урок починався молитвою. У школі викладалася українська мова, що називалася руською. У класах за партами школярі сиділи, тримаючи руки за спиною (слідкували за осанкою). У роки війни (1941-1945 рр.) тут був госпіталь, а після війни школа належала Міністерству шляхів сполучення. З 1959 року і по сьогоднішній день навчання в школі ведеться українською мовою. Цікава архітектурними забудовами і вулиця Івана Франка. Саме тут споруджені в кінці ХІХ ст. іменні вілли “Стефа” та “Гелена” (стиль модерн) з мансардами та вежами. У стилі еклектичного історизму збудований будинок, в якому розміщена дитяча лікарня. На розі вулиць Франка і Шевченка – величний будинок кінця ХІХ ст., що належав стрийському багатію Солтису. Це ще один зразок стилю сецесія. А у нинішній ЗСШ №5 в минулому була приватна польська гімназія “Люкс”, де вчилося чимало дівчат-українок. Вгорі на фасаді будинку колись був напис: “Фіят люкс” (“нехай буде світло”). Гордість Майдану Незалежності – творіння скульпторів Василя і Володимира Одрехівських – меморіальноскульптурний комплекс, присвячений будителям і просвітителям нації Тарасу Шевченку, Івану Франку, Лесі Українці. Відкриття пам’ятника відбулося 24 серпня 1995 року. Будинок на розі проспекту В.Чорновола, де тепер міститься поліклініка, знаний у колишньому Стрию як кам’яниця Фіндлінга, побудований у стилі сецесія на початку ХХ ст., декорований ліпниною, анкерною огорожею балконів. Продовжуємо мандрувати однією з тихих вуличок нашого міста: вулицею отця Олекси Бобикевича. Кожного робочого дня на цій вулиці жвавий рух: поспішають до школи діти і дорослі. А що ми знаємо про неї? Виявляється з цією вулицею пов’язано багато цікавого. Вона розташована в центрі міста‚ перша паралельна до вулиці Т. Шевченка в бік вокзалу. Починається від вулиці Євгена Олесницького і виходить на проспект В’ячеслава Чорновола. До закінчення Другої світової війни це була вулиця Головацького. Після війни її перейменували на вулицю Микити Хрущова‚ який на той час був першим секретарем ЦК КПУ. Потім вийшла постанова ЦК компартії СРСР про те‚ що заборонено називати вулиці іменами живих людей, і вулицю перейменували на Якова Свердлова. Після проголошення України незалежною самостійною державою вулицю назвали іменем отця Олекси Бобикевича.

11


У 1886 році велика пожежа спустошила Стрий: 3/4 міста вигоріло. Незабаром почалася відбудова‚ кошти на неї для погорільців надходили з різних місць‚ навіть з далекої Австралії. Очевидно‚ саме з цією подією можна пов’язати той факт‚ що забудова вулиці О. Бобикевича припадає на кінець ХІХ – початок ХХ століття. Вулиця нараховує всього 15 номерів‚ але має багато цікавих споруд. Будинок номер 2 був побудований в 1899 році‚ його будова тривала 8 років. З 1891 і до 1908 року цей будинок належав Євгену Олесницькому – відомому громадськополітичному і культурно-освітньому діячу‚ адвокату і парламентарю. З 1909 року‚ після від’їзду Є. Олесницького зі Стрия‚ будинок належав українській громаді, в ньому містилися різні спілки та організації‚ а також філія Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка. Під час німецької окупації в будинку знаходилася кухня‚ яка обслуговувала німецький госпіталь, а з 1948 року в ньому розмістився краєзнавчий музей “Верховина”. Стрийський краєзнавчий музей “Верховина” започаткувало передове вчительство Стрия. Датою створення вважається 1932 рік‚ хоча накопичення експонатів почалось значно раніше. Довший час музейні експонати не мали постійного місця‚ проте з 1948 року остаточно і до сьогодні розмістилися в колишній садибі Є. Олесницького. Науковою базою музею є фонди‚ які налічують понад 26 тисяч одиниць. Найцінніші експонати – стародруки‚ ікони‚ народна ноша‚ писанки‚ взірці вишивок‚ рідкісні книги‚ монети‚ медалі. При музеї є бібліотека краєзнавчої літератури‚ працює фотолабораторія. Музейна експозиція складається з відділів природи‚ історії та етнографії. Цікавим музейним експонатом є 2 гармати на постаменті перед входом. За часів австрійського панування у Стрию був створений піхотний полк із стриян. Один батальйон цього полку стояв в казармах на Замку біля парку “Вільшина” (сучасний парк ім. Т. Шевченка)‚ другий був відправлений на фронт в час війни між Австрією, Наполеоном ІІІ та Італією. Під містами Маджента і Сольферіно в червні 1859 року в кривавих боях полягло 488 старшин і вояків полку. На пам’ять про ці події було споруджено пам’ятник у парку “Вільшина” (біля місця‚ де тепер стоїть пам’ятник Т. Шевченку). Це був цілий меморіальний комплекс (фотографія його збереглася у музеї). Поляки‚ прийшовши до влади‚ пам’ятник знищили. Яким чином уцілів його фрагмент‚ хто його врятував – невідомо. На музеї встановлено меморіальну таблицю на честь О. Бобикевича, Є. Олесницького, О. Нижанківського. У домі №6‚ на розі вулиць О. Бобикевича і А. Чайківського‚ до 1965 року знаходилась музична школа. Тепер тут житловий будинок.

12


Мандрівка старовинними вулицями

Простуючи далі‚ підходимо до житлового будинку №12. Він цікавий тим‚ що у квартирах 6 і 7 до 1939 року було казино‚ яким заправляв поляк Завадський. А в квартирі №3 була приватна реміснича школа для хлопчиків‚ що приїжджали сюди з приміських сіл. Такі ремісничі школи були попередниками сучасної професійнотехнічної освіти. Дім №11 і перший поверх дому №16 завжди були магазинами. У будинку №7‚ в невеликій двокімнатній квартирі мешкали дві вчительки-сестри Ольга Новицька, Омеляна Колодницька та їх брат Степан Новицький, сотник УГА. Степан Новицький – стриянин‚ псевдо “спец”. У 1942-43 роках був старшиною оперативного відділу Краєвого Війська штабу ОУН Львівського краю‚ а згодом з січня 1944 року був старшиною оперативного Головного штабу. У великій операції УПА‚ яка закінчилася переможно в першій половині червня 1944 р.‚ сотник С. Новицький брав участь як інспектор Головного Військового штабу УПА при галицьких і волинських відділах УПА‚ що діяли на Холмщині. Операція закінчилась успішно‚ проте сотник С. Новицький до цього не дожив. Він загинув у квітні чи травні 1944 р. До війни С. Новицький і його сестри навчались у стрийських гімназіях‚ були активними пластунами. Дім №5 побудований в стилі модерн романтичний на початку ХХ століття. Він належав сім’ї адвоката, і за чутками‚ цей замочок у мініатюрі був подарунком для двох незаміжніх дочок адвоката. У 1939 році сім’я покинула будинок‚ виїхавши до Польщі. Деякі з жителів вулиці розповідали‚ що під час війни тут була карна структура (гестапо чи поліцейське управління)‚ висновки ґрунтувалися на тому‚ що вночі з підвалів лунали крики людей. Після відходу німецьких військ жителі сусідніх будинків‚ зайшовши в підземелля‚ побачили стіни, забризкані кров’ю. Зараз це будинок Працівників освіти, в якому також розмістився музей літературномистецького об’єднання “Хвилі Стрия” (існує з 1974 року). У ньому зібрані й експонуються кращі твори стрийських митців. Будівництво будинку №3 (в якому знаходиться ЗСШ №4) закінчилось в 1936 році. Тут відкрилася польська жіноча гімназія. Під час війни в приміщенні діяв німецький госпіталь‚ їжу для поранених готували навпроти‚ в будинку, де тепер діє краєзнавчий музей. Після війни – це жіноча школа‚ пізніше – мішана (для дівчат і хлопців). Саме тоді починається добудова школи‚ з’являється корпус‚ що тягнеться вглиб двору. Сьогодні – це школа з просторими світлими коридорами та по-домашньому затишними класами‚ яка з 1993 року отримала статус спеціалізованої з поглибленим вивченням англійської мови. Крім англійської‚ у школі вивчаються німецька і французька. Вулиці, як і люди, мають свої долі, свою історію, кожна з них може багато про що розповісти.

13


14

Є у нашому місті вулиці, доля яких тісно переплітається з культурно-політичним життям українців у Стрию. Одна з них – вулиця Є.Олесницького. Вона сформувалася у другій половині ХІХ сторіччя. Забудована, в основному, добротними дво- і триповерховими цегляними будинками, власниками яких були переважно стрийські міщани польської та єврейської національностей. Будівництво цих домів велося наприкінці ХІХ – початку ХХ століття. Тут мешкали здебільшого українці, серед яких – чимало відомих представників української інтелігенції, визначних політичних діячів Стрийщини. Спершу вулиця називалася Трибунальська від слова “трибунал”, тобто, суд. Очевидно, назву їй дали окружний та міський суди, які були розташовані в будинку, де нині міститься міська рада. У 1937 році польська адміністрація присвоїла вулиці назву польського реакціонера “україножера” (до речі, сам він був українського походження) Тадея Голувки, якого за вироком краєвого Проводу ОУН ліквідовано у Трускавці. У роки радянської влади цій вулиці надано ім’я кривавого ката Ф.Дзержинського. І лише в 1991 році вулицю названо іменем видатного культурно-просвітницького діяча, одного з тих, хто свого часу “розбудив Стрийщину”, доктора Євгена Олесницького. Екскурсію по цій вулиці варто розпочати з будинку №1, у якому до 1939 року проживав та вів свою адвокатську канцелярію доктор В. Лужецький, уродженець Сколівщини. Після закінчення університету у Відні він працював деякий час суддею, а у 1921 році відкрив у Стрию адвокатську канцелярію. Спеціалізувався на політичних процесах. Був людиною надзвичайно релігійною та відважною. У 1939 році заарештований, відсидів рік у в’язниці, однак якимось чудом був з неї звільнений, тож у 1944 році виїхав у Польщу, де і помер. У будинку №3 на другому поверсі мешкав та мав свою контору заприсяжений землемір інженер Михайло Кравців з дружиною та двома дочками. Це була надзвичайної вдачі людина. З ледь посрібленим сивиною волоссям, смаглявим обличчям, живими розумними очима, завжди привітний та доброзичливий. Одягався скромно, але елегантно, здебільшого в одяг спортивного покрою. Був членом крайового Проводу ОУН, твердим націоналістом, несхитним у своїх політичних переконаннях. Був і в’язнем зловісної польської Берези Картузької (відомий польський концтабір для політв’язнів) та жахливого німецького Освєнціма, звідкіля йому вдалося врятуватися. У помешканні Кравцівих завжди було людно. Тут часто бували С. Бандера, сім’я Ребетів, Є. Охримович та інші видатні діячі ОУН. Довший час проживав тут нелегально й Зіновій Коссак (після вбивства в Трускавці Голувки), коли за ним нишпорили польські поліцейські агенти і були розіслані розшукові листи. У 1938 році З. Коссак перебрався на Закарпатську Україну, де загинув у бою з інтервентами.


Мандрівка старовинними вулицями

Пані Меланія, дружина Михайла Кравціва, була рада гостям, для яких у цій господі завжди знаходилася склянка кави чи чаю, хоча матеріально жилося подружжю досить сутужно, бо пан інженер, бойкотований поляками, часто сидів без праці. Помер М. Кравців у 1975 році на еміграції. Сьогодні на будинку відкрито меморіальну дошку. На другому боці вулиці під №4 – непривітні похмурі будинки колишньої в’язниці. Тюрма, споруджена у другій половині ХІХ ст. австро-угорською адміністрацією у самому центрі міста, мала, очевидно, своєю наявністю нагадувати усім “вірнопідданим”, що порушення цісарських законів суворо караються. У її застінках як за австрійської, так і за польської окупації, побувало чимало політв’язнів-українців. Однак правдивої “слави”, як споруда жаху, помешкання диявола, зажила вона за більшовицьких часів. У 1939-41 роках тюрма ледь вміщала арештованих. Не помогло й те, що з тісних кам’яних мішків-камер винесли все “непотрібне”, навіть тюремні нари. У кожній такій камері знаходилося по 50-60 в’язнів, яких регулярно відправляли у табори Сибіру, Колими чи Казахстану. Частину в’язнів після жорстоких тортур ліквідовували на місці або у довколишніх лісах. Після відступу Червоної Армії зі Стрия у червні 1941 року тут було виявлено численні камери, спеціально пристосовані до витончених у своєму садизмі тортур, масові захоронення понівечених трупів. Тоді ж, третього липня, відбувся величезний похорон понад 60 закатованих. А в 1990 році проведено розкопки подвір’я тюрми і виявлено ще багато останків жертв. У будинку №5 вів адвокатську канцелярію, а під дев’ятим номером мешкав доктор Роман Домбчевський. Це була людина високої культури та інтелекту, колишній старшина УГА, опісля секретар посольства у Празі, видатний юрист, політик та публіцист. Володів 8 європейськими мовами, прекрасно грав на скрипці. Дописував до багатьох галицьких та зарубіжних газет і журналів. Людиною в побуті був дуже педантичною, а в спілкуванні – приємною та доброзичливою. Славився як продовжувач традицій доктора Є. Олесницького, так званого “хлопського адвоката”, оскільки за ведені ним судові справи селян брав дуже малу плату або проводив їх безкоштовно, зовсім не дбав про матеріальні блага і вів дуже скромний спосіб життя. Разом з Є. Сілецьким він був засновником музею “Верховина”, склав статут музею і був його юридичним консультантом. Його праця “За право мови” – була значним вкладом у боротьбу галицької інтелігенції за право вживання української мови нарівні з урядовою польською. Восени 1939 року Р. Домбчевського арештувало НКВД. Його засудили на десять років далеких таборів. Десь там, на чужині, загубився його слід. Найнепомітніший будинок під номером вісім. В кінці ХІХ століття його придбав відомий та політичний діяч, один з будителів Стрийщини отець Олекса Бобикевич.

15


У будинку №11 проживав та проводив адвокатську канцелярію доктор В. Калуський. Він закінчив Львівський університет і після здобуття докторату відбував адвокатську практику у доктора Є. Олесницького, виконуючи при цьому функцію його особистого секретаря. Свого часу це був один із кращих юристів Стрия, один із оборонців С. Бандери у процесах, зв’язаних з убивством польського міністра П’єрацького (1934 рік). Оборонив Т. Охримовича перед наглим польським судом від повішення, коли кат з Варшави вже чекав у Стрию на закінчення процесу, щоб негайно виконати вирок. Був членом чи очолював низку українських установ у Стрию. Після закінчення війни – доцент римського права в Українському Вільному Університеті у Мюнхені. Після переїзду у США працював професором права в українському технічному інституті у Нью-Йорку. Помер у 1961 році. У будинку №12 до 1939 року жив корінний стриянин, професор Стрийської гімназії Іван Яцкевич, який у 50-х роках помер на еміграції у Відні. Йому належала одна з кращих у місті приватних бібліотек, яка у післявоєнний період розграбована та знищена. У будинку №17 жив та працював старійшина стрийських юристів доктор А. Гарасимів. За часів ЗУНРу він був стрийським старостою. Три його сини воювали у лавах УСС з самого початку створення легіону до останніх його днів. У будинку №25 до війни містилися фінансовий та земельний відділи Стрийського староства. Зараз тут нотаріальна контора. У будинку під №26 була розміщена трирічна жіноча професійна школа домашнього господарства. Це була напівприватна школа Союзу жінок-польок, в якій навчали дівчат всього необхідного: від приготування їжі – до виховання дітей. А будинок №27, який сьогодні вже не існує (на його місці побудований сучасний п’ятиповерховий), вписав в історію вулиці трагічну сторінку. Тут в 1939-41 рр. містився залізничний відділ НКВД. У його підземеллях загинуло чимало невинних людей – жертв кривавих катів. У кутовому будинку – великій триповерховій кам’яниці, яка належала стрийському комерсанту єврею Датнеру, містилася одна з найбільших у місті бакалійногастрономічна крамниця, що належала власникові будинку. У будинку №30 жив та мав свою канцелярію адвокат доктор Є. Охримович, колишній старшина УГА. Походив з дуже заслуженого, зокрема, для Стрийщини, роду. Брав участь у громадській праці, особливо господарській. Віддано і безкоштовно обороняв політичних в’язнів. У 1939 році арештований більшовиками, загинув у в’язниці. Ось і закінчилась наша екскурсія по вулиці, якою за час її існування крокували вояцькі чоботи австрійців,

16


Мандрівка старовинними вулицями

мадярів, чехів, німців, румунів, росіян, поляків, більшовиків... По ній крокували й січові стрільці та вояки Галицької армії. Нею пихаті польські жандарми у березні 1919 року вели на розстріл нашого незабутнього земляка, композитора Остапа Нижанківського. Вели тільки за те, що він любив Україну і вірно служив їй. Вулиця таки дочекалась, що названо її іменем великого громадянина і патріота – Євгена Олесницького. Пройшовши вулицею Олесницького до вул. Шевченка, звертаємо на вул. Народну (Поля Гоша). Тут розміщена одна з найвідоміших і найславетніших споруд Стрия – Народний дім, побудована на кошти українців і відкрита у 1901 році (див. маршрут “Визначні постаті Стрийщини”). Вулицею Народною попрямуємо на майдан 22-го Січня. З правого боку розташоване приміщення ЗСШ №7. У 1885 році на цьому місці було споруджено будинок гімназії, через рік воно згоріло під час великої пожежі міста, відбудоване у 1887 році. Це був чотирикутник з двома однаковими фасадами (від костелу та вул. Є. Коновальця, колишня Собєского). Будівля була зведена в кращих традиціях класицизму. Територія навколо гімназії була викладена бруківкою, по периметру висаджені дерева з кулястими кронами. Перед фасадом від вул. Собєского поляки встановили пам’ятник С. Кілінському – герою визвольної війни під проводом Костюшка (згодом на цьому місці було поставлено пам’ятник Є. Примакову, а в часи незалежної України – С. Бандері). В часі війни один корпус гімназії (від костелу) згорів і вже не був відновлений. Гімназію в різний час закінчило чимало визначних діячів української культури, політиків та науковців, зокрема тут навчалися Філарет Колесса, Лев Ребет, Олекса Гасин, Петро Мірчук, Степан Охримович, Мирослав-Іван Любачівський, Степан Рудницький. Майдан 22-го Січня – одна з найдавніших частин міста. Вже у ХІV ст. тут постав костел, що був парафіяльним. Біля костелу знаходились будинки вікарія та органіста, тут же навчалися діти, поряд з костелом до кінця ХVІІІ ст. розташувався цвинтар, на ньому – шпиталь. Австрійсько-цісарська адміністрація заборонила розміщення цвинтарів у середмістях, тому його перенесли на околицю; квартал навколо костелу поступово забудовувався, проте сама споруда костелу залишалася міською домінантою аж до середини ХХ століття. Костел було добре видно за декілька кілометрів від міста, і на тлі голубого неба яскраво вимальовувалася червона цегляна вежа дзвіниці з готичним шпилем. Протягом своєї історії костел багато разів зазнавав руйнувань від пожеж, його перебудовували, добудовували, але в своїй основі він зберіг риси готичної споруди, якою був у ХІХ столітті (докладніше див. маршрут “Сакральні споруди Стрия”). З майдану 22-го Січня виходимо на майдан Ринок. Це теж найстаріша частина міста, серце середньовічного Стрия. Забудувалася вона згідно з вимогами

17


маґдебурзького права. Площа має перпендикулярноперехресну систему планування, яка збереглася в Стрию (як і багатьох середніх і малих містечках) набагато краще , ніж сама забудова. Проте Стрийський ринок має ще одну особливість: відсутність ратуші посередині, котра згоріла і не була відбудована, незважаючи на те, що проводився навіть спеціальний конкурс на кращий проект. У часи середньовіччя та й пізніше площа була забудована низькими дерев’яними будинками з виступаючими піддашшями на дерев’яних стовпчиках. Лише один мурований будиночок – аптека чеха Боуліка – прикрашав площу навіть на початку ХІХ століття. У ратуші знаходилося приміщення для радників і тюрма, а навколо – крамниці. Король також дозволив утримувати під ратушею пивницю (так званий шротамт). У всі часи на Ринку відбувалися базари, основним базарним днем була субота, а десь із ХVІІІ століття – четвер. Майдан заставляли столами з крамом, тут же було облаштоване місце під стоянку для фіакрів (з ХІХ ст.). Будинки, які зараз оточують майдан, побудовані після пожежі 1886 року. Під ними розташовані склепінчасті підземелля, призначені для складування товарів. Із 46 споруд Ринку 13 є пам’ятками архітектури місцевого значення, це будинки №№ 13, 14, 15, 16, 18, 20, 38, 40, 41, 44, 46. З майдану Ринок виходить вісім різних вулиць, і тільки одна з них посеред кварталу, що не є типовим для стандартної забудови міста на маґдебурзькім праві. У середньовічних містах земля в середмісті була дуже дорога, тож ділянки нарізалися в поздовжньому напрямі (вузькою частиною до площі), тому фасади здебільшого були неширокими (але повинні були мати не менше 3 вікон), а от бічні стіни будинків тяглися вглиб кварталу, там розташовувалися господарські приміщення, майстерні, двори. На Ринку забудова була щільною, будинки прилягали один до одного (що збереглося у Стрию). Кількість вікон на фасаді вказувала на майновий стан господаря, тільки багач міг дозволити собі 6 вікон. Ще і на початку ХХ ст. у ярмаркові дні Ринок перетворювався на гомінкий базар, проте міська адміністрація строго слідкувала за чистотою і порядком; площа була посипана дрібним річковим піском, ряди з городиною, м’ясом і набілом (молочними продуктами) чітко відділялися одні від одних. Перші поверхи двоповерхових будинків, як і зараз, займали крамнички. З майдану Ринок на південь веде вулиця Замкова, її назва вказує на те, що раніше вона з’єднувала середмістя і старостинський замок, який був оточений з усіх боків ставом і славився як неприступна твердиня. Принаймні його ні разу не взяли ні татари, ні інші завойовники. Замок був дерев’яним, лише скарбниця була кам’яною, дахи веж були помальовані в червоні і зелені кольори, а позолочені вершини разом з королівськими штандартами здалеку світилися на сонці. У замку була велика залога (до 100 чоловік), добре озброєна. Багаті міщани зберігали там свої депозити, крім того замок мав власну тюрму. У ХVІІІ ст. він був перебудований на палац, а згодом і зовсім занедбаний. З його решток

18


Мандрівка старовинними вулицями

в часи Австро-Угорщини військові побудували казарми. Сьогодні на цьому місці нічого не залишилося від колишньої фортеці, окрім назви вулиці. Саме в південносхідному кварталі зосереджувалося єврейське життя, тут були шпиталь, синагога, школа. Синагога славилася красою і досконалістю форм, однак від неї збереглися лише руїни. З північного боку Ринку вулиці виходили на торговицю і львівський тракт, уздовж якого стояло чимало корчм, а у ХІХ столітті цей район міста заселили німецькі колоністи, які звели євангелістську церкву, парафіяльний дім, Німецький дім і німецьку школу. На захід від Ринку виходить вулиця Валова, саме тут проходив перший ряд оборонних валів з частоколом (другий ряд оточував місто з передмістям). Наприкінці ХІХ та на початку ХХ століття це був досить заможний район, в якому розташовувались поруч з житлом громадські та адміністративні будівлі (пошта, гімназії, трохи далі будинок купців, так звана “Гвязда”). На цій вулиці зараз розміщена Стрийська музична школа ім. О. Нижанківського (у приміщенні школи знаходиться музей Остапа та Нестора Нижанківських), а також в одноповерховому сецесійному будиночку музей Ольги Бачинської – визначної громадської діячки Галичини.

19


ГОЛОВНА ВУЛИЦЯ МІСТА Від роздоріжжя вул. Дрогобицької та Шумлявщини до Львівської. Протяжність – 3 км. Час екскурсії – 1 год. Форма – пішохідна

О

сновною магістраллю нашого міста, яка пролягає з півночі на південь, розділяє його на дві частини, східну і західну, є найдовша вулиця Стрия, що зараз носить ім’я нашого національного генія та пророка – Тараса Шевченка. Від неї відходять аж 18 бічних вулиць. До Другої світової війни вона ділилася на чотири частини. З півдня на північ: Легіонів, 3-го Мая, Словацького та Конаржевського. Тепер вул. Т.Шевченка починається від розвилки Дрогобицької та Шумлявщини, а закінчується на перехресті Б. Хмельницького та Львівської і площі Кардинала Й. Сліпого. Центральна частина забудована переважно 2-3-х поверховими кам’яними будинками, початок і кінець – одноповерховими. Вулиця остаточно сформувалася на зламі ХІХ та ХХ сторіч. Почнемо огляд з перехрестя вулиць Ф.Колесси та О.Степанівни. Тут знаходилась міська рогачка і починалось місто. Вулиці Дрогобицька та Шумлявщина вважалися південним передмістям і називалися Війтівством. Вулицею Шумлявщина протікав колись потік, званий Млинівкою (зараз він у системі міської каналізації). На вулиці жило багато кушнірів. Шкіри їх виправки славились по всій околиці і були предметом торгівлі з іншими районами Галичини та за її межами. По всіх кутах згаданого перехрестя стояли масивні корчми, в яких подорожні могли підкріпитися та знайти нічліг. Одна з них, дещо вже перебудована, збереглася донині. На другому поверсі фронтону три вікна колишнього “готелю” – кімнат для ночівлі, біля будинку широке подвір’я. Тут знаходилися вози приїжджих гостей, була простора стайня. У цих закладах колись було завжди гамірно, і приносили вони своїм власникам чималий дохід. У будинку №5 знаходилася пекарня відомого пекаря Райфа, хлібобулочні вироби якого користувались у мешканців міста великим попитом. У наступному будинку №7 жив славнозвісний майстер тонкої слюсарної справи Й. Мармурович. Крім того що мав дійсно золоті руки, він був ще й одним з провідних акторів стрийського аматорського театру. У подвір’ї збереглася колись відома майстерня і частина її обладнання. У будинку №18 (нині ЗСШ №5) знаходилася приватна польська жіноча гімназія, так звана “ЛЮКС”. Назва ця з’явилася тому, що у верхній частині на її фасаді золотими буквами латинською мовою був викарбуваний напис “Фіят люкс”, тобто “нехай буде світло”, на жаль, він не зберігся. У цій гімназії вчилося й чимало дівчатукраїнок.

20


Головна вулиця міста

Продовженням вулиці є майдан Незалежності. Для його облаштування розібрано будинок колишньої цукорні (кулінарний заклад, де можна було випити склянку запашного китайського чаю чи філіжанку кави та поласувати смачними тістечками, при тому почитати свіжу газету або часопис). Розміщалася цукорня у двох великих кімнатах, а в літню пору до послуг відвідувачів були столики на подвір’ї за огорожею. Власником цього “солодкого” закладу був Мархефка. Позаду будинку з боку вулиці Т. Шевченка, був скверик з невеликим майданчиком, який взимку заливали водою, влаштовуючи платну ковзанку. У 50-тих роках тут спорудили пам’ятник Б. Хмельницькому. Цей пам’ятник тричі змінював місце розташування, тепер він знаходиться у скверику на вул. Я. Осмомисла. У центрі Майдану височить величний пам’ятниктриптих найвидатнішим українським світочам літератури, будителям нації Т. Шевченку, Лесі Українці та І.Франку. Символічним є той факт, що саме в день величного державного свята 24 серпня 1995 року було відкрито меморіально-скульптурний комплекс “Будителі”, неповторний в плані ідейного спрямування й архітектурного вирішення. Автором комплексу є заслужений діяч мистецтв України В. Одрехівський. На майдані поруч з комплексом знаходиться школа мистецтв. На протилежному боці майдану височить перший у місті дев’ятиповерховий будинок і поруч з ним кафе “Зірка”, споруджене на місці колишнього кафересторану “Оаза”. А от про будинок №26 (що побудований у стилі псевдокласицизму) розповідають цікаву легенду. Кажуть, що цей будиночок спорудив колишній стрийський староста, а відтак король Польщі Ян Собєський для своєї улюбленої дружини Марії, яка увійшла до польської історії під іменем “Марисєньки”. Так воно чи ні, важко стверджувати, але фактом є те, що це одна з найстаріших споруд міста, яка вціліла від пожеж, що руйнували місто у другій половині ХІХ ст. Будинок був зведений як фільварок, тобто окреме господарство з усіма належними господарськими приміщеннями, в тому числі із каретним двором. Будинок на розі проспекту Чорновола, де зараз другий корпус поліклініки, знаний у древньому Стрию як “кам’яниця Фіндлінга”, у первісному вигляді був двоповерховим солідним цегляним будинком (ХІХ ст.), на якому згодом добудовано третій поверх. Будинок в основному був призначений під житло. До Першої світової війни перший поверх будинку займала кав’ярня “Європейська”, а після війни до 1939 року тут була велика крамниця радіотоварів. Суміжним з ним (перший корпус поліклініки) належав колись державній страховій організації, так званій “Касі хворих”. В цю організацію всі підприємці та державні установи сплачували щомісяця за всіх своїх співп-

21


рацівників страхові внески. За це застрахований користувався безкоштовною кваліфікованою лікарською допомогою та ліками, а в разі необхідності і лікарнею. На першому поверсі будинку жив керівник установи, на другому було її бюро. Будинок №28 відомий усім дітям довоєнного періоду. В ньому знаходилась фірмова крамниця Львівської української фабрики цукерок та інших солодощів “Нова фортуна”, у вітринах якої було таке розмаїття виробів цієї фірми, що очі розбігалися, і дітиська ковтали язики, споглядаючи ці “чуда”. Кінотеатр, відкритий десь у 20-х роках ХХ ст., був спершу театром “німого” кіно, а вже на початку тридцятих років перетворився у звуковий. З початку заснування і до 1939 року носив ім’я великого американського винахідника Едісона. Перед кінотеатром, на місці сучасного скверика, до 80-х років був магазин культтоварів, ззаду якого працювало одне з небагатьох на той час кафе. У приміщенні, де зараз фотоательє, знаходився ресторан “Асторія”. Український купець О.Диба був співвласником галантерейної крамниці “ОМА” (Осип, Марійка, Андрій), що розташовувалась на розі вулиці Є.Олесницького. В будинку, де зараз перукарня, була українська цукорня пані Заплатинської. Перед самим кінотеатром колись стояв масивний одноповерховий будинок, в якому розміщувалось чотири магазини. Його розібрали десь в кінці 60-их років. На місці скверика, впритул до будинку, в якому тепер міська бібліотека, був двоповерховий дім, знищений авіабомбою в часі війни. У наступному будинку було декілька крамниць з різноманітним крамом. До речі, цікава деталь, навпроти ресторану по вул. Народній за 4-5 метрів від рогу, стояла самотня таксівка – старий “Форд” – єдине таксі в Стрию. Невідомо, чи користувалися ним стрияни, але таксі там справді стояло! На розі будинку з боку вул. Народної була перукарня українця Диби, в якій постійно збиралися аматори футболу, а темою їхніх дискусій були дії гравців улюбленої “Скали”. Будинок, де нині міська рада, зведений на переломі ХІХ та ХХ ст., як будинок правосуддя. Тут містилися міський та окружний суди з усіма їхніми канцеляріями. Будинок було зведено в стилі еклектичного історизму. Масивна металева художня огорожа відділяла садок перед будівлею від вулиці. Господарював у ньому добродій Бірчак, який охоче пригощав плодами саду всю дітвору. Після 1939 року в будинку стояв полк НКВД, його службовці вершили свої криваві справи у місті і околиці. Після війни у ньому розміщався штаб дивізії, а відтак офіцерські помешкання, військовий готель “Заря”. Колись на фронтоні фасаду будинку сяяли золотом викарбовані слова “Фіят юстиція” (“Хай буде справедливість”), але цей напис зустріла така ж доля, як і в гімназії. Так, мабуть, справедливість була не в моді.

22


Головна вулиця міста

Над приміщенням міської ради вперше в Україні 14 березня 1990 року гордо розвився на весняному вітрі український національний прапор. 4 березня 1990 року в Україні вперше відбувся перший тур виборів. У більшості округів Стрийщини були призначені повторні вибори. Поки що діяли “старі” Ради і виконкоми. Але людям не терпілося вже щось робити, щось міняти, щось відроджувати. Тому не забарився новий мітинг, який вимагав утвердити національну символіку. 11 березня на центральну площу знову попрямував народ. Обговорювалося багато різних питань, але найголовнішим було одне – встановлення над приміщенням міської ради, поруч з прапором УРСР сталінського взірця, українського національного прапора – синьо-жовтого. З яким натхненням проголосували мітингуючі за таку ухвалу! Тут же вибрали найкращий прапор із тих, що прикрашали мітинг, і направили делегацію до міської ради. Але з-під дверей повернулися, їх переконали, що через два дні питання прапора буде позитивно вирішене законним шляхом – рішенням міськвиконкому. З цим погодилися і стали чекати дня, коли засідатиме міськвиконком. І ось наступило 14 березня. Десь опівдні тисячі людей знову заповнили вулиці перед будинком міської ради... Прапор, пошитий п. Богданою Гавришок, вже чекав своєї долі: бути йому звичайним прапором, а чи прапором історичним. Тим часом народ вгамовував своє хвилювання палкими промовами і стрілецькими піснями. Коли оголосили рішення міськвиконкому, радості не було меж. Цю почесну місію – вивісити прапор – виконали Бичко Василь, Бойко Роман, Ботвин Богдан, Галецький Орест, Дрімайло Богдан. І раптом тоді, коли центр Стрия вібрував хвилями радості, а над народом тріпотів синьо-жовтий прапор,... почулося вгорі журливе “кру-кру-кру...” Від несподіванки люди зойкнули: “Журавлі!” Не було такого, хто б не глянув вгору. Там, на тлі чистого і сонячного неба чітким “ціпом” летіли вісники весни – журавлі. Та здивування і радість людей були ще більшими, коли птахи, мабуть, стривожені шумом унизу, “поламали” свій ключ і полетіли трьома злитими в основі колонами, що нагадували тризуб. Народ сприйняв це як чудо. І всі тоді були переконані, що ці птахи сповіщають не тільки про весну у природі, але й несуть весну-волю для України. Довгоочікувану святу волю... У пам’ять про цю подію на стіні міської ради висить пам’ятна дошка... У будинку, де зараз міліція, колись розташовувалося Стрийське староство, його канцелярії та помешкання старости. Цей будинок теж “вславився” у 1941 році. У його зрошених кров’ю пивницях знайдено декілька понівечених трупів: тут в період 1939-1941 рр. розміщувалося НКВД. У кам’яному партеровому будинку навпроти через вуличку колись знаходився зал засідань міської ради. Поруч з будинком міської ради стоїть єдиний в Україні

23


пам’ятник відомому діячеві національно-визвольних змагань, Голові Українського Державного Правління, Голові Проводу ОУН, Президенту Антибільшовицького Блоку Народів Ярославу Стецьку (архітектор Володимир Сколоздра, скульптор Володимир Одрехівський). Пам’ятник встановлено 11 листопада 1997 року за ініціативою КУНу. Він відлитий у бронзі за фотографіями Ярослава Стецька, зробленими в часи еміграції. Постамент оздоблений кам’яними декоративними плитами. Будинок РАГСу був приватним житловим володінням, він побудований у стилі псевдокласицизму з портиком, фризом і колонадою в іонічному ордені. Чепурненька вілла на розі вулиці 1-го листопада, де зараз дитсадок, належала міському багатію Лаутербаху. Цей дім, як і Будинок працівників освіти та військкомат, споруджений в стилі романтичного модернізму, він нагадує маленький замок з неодмінною вежею, веселим флюгером, мистецьким профільованим фасадом, численними вікнами й віконцями, балкончиками, металевими решітками і дахом з черепиці. Тут, у садку, ростуть і навесні милують око білими та рожевими келихами квітів тропічні дерева магнолії, а також пам’ятка природи – тис ягідний. Споруджено віллу в 1893-му році. У садку перед будинком колись милував око і дзюркотливий фонтан. На розі вулиці Валової у приземкуватому двоповерховому будинку, спорудженому у ІІ половині ХІХ ст., знаходилась міська пошта. Коли на початку ХХ ст. було побудовано новий поштовий будинок (по вул. Поштовій), тут розміщено другу діючу гімназію, а відтак філіал першої чоловічої гімназії. У 1938 році цей філіал ліквідовано і будинок передано під різні організації. Навпроти через вулицю, де зараз височить триповерхова будівля торгового центру, до її спорудження тут знаходилася велика порожня площа. На ній розташовувались мандрівні цирки та інші атракціони. Будинки №105 та №107 були приватними житловими, належали ведучому міському промисловцю, власнику трактирів Бораку, у другому з них (виставковий зал), жив він сам з сім’єю, а перший побудував як посаг для дочки. Будинки вирізняються вигадливими формами, майстерно литими балконними решітками, дерев’яною різьбою та вітражами. На першому поверсі будинку №107 міститься виставковий зал музею “Верховина” та “Кобзарева світлиця”, перша на західноукраїнських землях постійно діюча виставка творів Т.Шевченка. А у 2007 році відкрито меморіальний музей видатного українського художника Петра Обаля. У цьому будинку з 30 червня по 14 липня 1941 року розміщувався головний провід ОУН Стрийщини. На розі вулиць О.Нижанківського і Т.Шевченка знаходиться зруйнований цвинтар, а згодом парк, навпроти колишній завод Верштайна. На протилежному боці ЗСШ №2 (старе приміщення) побудовано як єврейська бурса. На її фасаді, прикрашеному єврейською національною орна-

24


Головна вулиця міста

ментикою, було колись викарбовано золотими буквами польською та “ідіш”, що це єврейська бурса, на жаль напис зруйновано. Десь на межі вул. Зеленої закінчувався середньовічний Стрий. Забудова вздовж вул. Т. Шевченка (колишня частина Конаржевського) провадилася в ХІХ ст. Тут розміщувалися приватні будинки стрийських міщан з великими земельними ділянками, згодом виникли дитячі захоронки, в т.ч. й та, що була побудована за кошти Митрополита Шептицького. Район вул. Нової, теперішня Дубравського – заселяли німецькі колоністи, котрі появилися в Стрию заходами австрійського уряду після розподілу Польщі на поч. ХІХ ст. Їм належав Народний дім, початкова школа, євангелістський костел і парафія (теперішня вул. Б. Хмельницького). Цей район також активно забудували військові – тут знаходилися склади (в основному обмундирування) та військова пекарня. У теперішньому дошкільному дитячому закладі №12 знаходилася дитяча захоронна (польська), котрою опікувалися монахині. Вул. Т. Шевченка закінчується на широкому перехресті чотирьох вулиць – Б. Хмельницького (колишня Львівська), Львівської (гостинець до Львова), Млинарської. Колишня вул. Коротка тепер носить назву площі Кардинала Й.Сліпого, де за роки незалежності відновлено дерев’яний хрест, зведений на ознаменування скасування в Галичині кріпацтва. Вулиця Львівська – це колишнє передмістя Лани Долішні, очевидно, назва походить від найменування приміського села, що ділилося на дві частини: Лани Долішні і Лани Горішні (теперішній район вулиць 1-го Листопада – Нижанківського – Добрівлянської, Обаля). Лани (поля) тягнулися від Львівського шляху практично до с. Заплатин на 6 км, великі господарства, розміщені на них, налічували по 20-30 гектарів до часу, коли було проведено залізницю, що з’єднала Будапешт і Львів. Місто почало розбудовуватися в північному напрямі. Тож Лани (з присілком Зваричі) спершу були самостійною громадою з виборною радою та війтом. Згодом, з ростом міста, громада прилучилася до міста, з того часу Ланський війт став членом міської управи, з 1920 року його звали уже “делегатом”, і призначався він міською радою, самі ж “ланники” (як їх називали стрияни) брали участь у виборах до міської ради. Цей район надовго залишався головним постачальником садовини й городини на міському ринку. Відомий він також багатим громадсько-культурним і церковним життям. Саме звідси походили відомі не лише в Стрию визначні громадсько-політичні діячі, юристи, вчителі, священики, медики, науковці, зокрема й Степан Бандера. На Ланах квартирували Січові Стрільці під час зборів перед присягою і відправкою на фронт у 1918 році, тут у часи Другої світової війни було чимало повстанських криївок і явочних квартир. Чи не з кожного дому хтось пішов у партизани. Проте історія Ланів вимагає окремої розповіді.

25


САКРАЛЬНІ СПОРУДИ МІСТА Маршрут: Римо-католицька церква Народження Пресвятої Діви Марії – кафедральний храм Успіння Пресвятої Богородиці – храм Благовіщення Пречистої Діви Марії – храм Святих Апостолів Петра і Павла – церква Святого Архистратига Михаїла – церква Святого Іоана Хрестителя – храми, що будуються – церква Євангельських Християн Баптистів. Протяжність маршруту – 8 км. Маршрут комбінований, автобусний.

Н

аше місто – це перлина Галичини, одне із її культурних центрів, лише маленька краплина в морі історичних та архітектурних пам’яток, де поєдналися старовинні храми і затишні вулички з новими архітектурними спорудами. Йдучи сьогоднішнім Стриєм, мимоволі озираєшся на ошатні маківки церков. За шістсотлітню історію міста його жителі витворили неповторної краси святині, що наближають людину до Бога. Заповнені віруючими у свята, не порожні й у будні, місцеві храми стали не лише невід’ємним атрибутом сьогоднішнього життя, але й помітним осередком громадської і культурної діяльності. Як сьогодні, так і ще три століття тому у Стрию функціонували: костел (XV-XVIст.) біля ринку, каплиця св. Іоанна, костел Марії Магдалини Францисканського монастиря (XVIIст.), а також чотири дерев’яні церкви. У місті «під валом» стояла церква Вознесіння Пресвятої Богородиці, далі церква Народження Марії (за іншими даними, Різдва Господнього), звана церквою Виговського. За брамою від р. Стрий була третя церква, теж Народження Марії. За Львівською брамою стояла церква Зіслання Святого Духа. Для неї 1640 року Яків Мельник і його дружина Феся подарували напрестольне Євангеліє. 1650 року Ян Казимир передав церкви братствам, а Ян ІІІ у 1676 році звільнив їх від податків. На карті Стрия 1788 року бачимо зображення шести храмів. Це, правдоподібно, костел біля ринку, міська Успенська церква, у межах міста ще дві церкви. За межами міських укріплень, ймовірно за Львівською брамою, зображено церкву Святого Духа. А на Ланах – храм, який стояв на місці сучасної церкви Благовіщення Пресвятої Діви Марії. Згодом за розпорядженням єпископату в Перемишлі (з 1795 р. Стрийський деканат перепідпорядковано Львівській єпархії) була ліквідована церква Зішестя Святого Духа разом з храмами Різдва і Успіння Богородиці. Сучасний Стрий – це місто, де співіснують різні релігійні громади. Хоча перша писемна згадка про Стрий датується лише 1385 р., археологічні дослідження свідчать про те, що вже у давньоруські часи це було велике укріплене місто. У 1398 р. Стрий став центром повіту, а 1431р. отримав маґдебурзьке право. Коли побудовано кос-

26


Сакральні споруди міста

тел Народження Пресвятої Діви, точно не відомо, але римсько-католицька парафія у Стрию існувала вже у 1396 р., її засновником вважають короля Казимира Великого. У ХVІІ столітті на території парафії існувало декілька каплиць, діяли братство Божого Тіла та Архибратство Розарія (Вервиці), а також аж до кінця ХVІІІ століття працювала школа; парафія утримувала шпиталь для бідних, що розташувався біля костела на цвинтарі, котрий був ліквідований наприкінці ХVІІІ століття рішенням австрійського уряду. Неподалік знаходилися ординарія з резиденцією органіста та вікарія. За навчання школярів учитель отримував платню від батьків, а також одночасно служив писарем у міській управі. Костел був доволі багатим: король Казимир Великий надав йому значні привілеї, в тому числі село Ходовичі, вільну корчму в Угерську, а також десятину з солоду і снопове з кожного фільварку один раз у рік. Цікавим є факт, що міський скляр отримав право торгувати у крамниці на ринку за згоду безкоштовно склити вікна у костелі. Костел багато разів горів, особливо страшною була пожежа 1886 року, що зруйнувала його практично дощенту, збереглися мури нефу, пресвітерія і частково каплиця. У значній мірі форму і стиль костелу до 1886 року можна відтворити на основі збереженого: так, наявні контрфорси – особливі підпори, що використовувалися в будівлях готичного стилю. Сучасний костел має неоготичні форми, він мурований із цегли і штукатурений. В основі – це базиліка з шестиарковим нефом і кількома каплицями, що виконують роль бічних нефів, а також трьохсторонньо закритий пресвітерій. На куті між нефом і продовженням південної каплиці підноситься вежа. Головному входу передує портик. До пресвітерія з півночі прилягають два квадратоподібні приміщення різних розмірів – це ризниці. Фасад костела відповідає ширині нефу і є триосьовий, двох’ярусний, увінчаний трикутною вершиною. На нижньому ярусі фасаду на осі знаходиться портал (парадний пишний) вхід із зовнішньою аркадою. Вхідні двері дерев’яні, різьблені, оздоблені залізним куттям. З півдня до фасаду прилягає потужна п’ятиярусна вежа, окремі її яруси різної висоти і відокремлені карнизами, вежа з усіх боків однакова, на п’ятому ярусі розміщені чотири балкони, а над ними – годинник. Заслуговує на увагу напис на зовнішній стіні костела „Д.О.М. Вавжинець Войташкевич, райця стрийський, віддав Богу душу під час мору в 1646 р., 9 серпня. Ту пам’ятку вчинили йому смутні нащадки. Боже, будь милостивий до душі його”. Стіни нефу артикульовані колонами на високих цоколях, капітелі колон – листоподібні. Неф з’єднаний з каплицями напівкруглими арками різної величини, а також вузькими проходами, зімкненими уривчастими дугами. У нефі склепіння сіткоподібне з ребрами, у пресвітерії – хрестоподібне. Каплиці поділені на прясла (прогони) широкими арками з напівкруглими дугами. Вікна в костелі прямокутні, напівкругло зімкнені, окремі з вітражами. У каплицях вікна знаходяться у глибоких

27


нішах. Облаштування костела однотипне, неоготичне. Головний вівтар (1888 р.) зроблений з журавненського мармуру, має позолочені елементи декорації. З мармуру зроблені також амвон зі сходами та хрестильниця у формі келиху на широкій круглій підставці. Інші вівтарі дерев’яні. В центрі головного вівтаря – образ Матері Божої Цариці Польської корони, мальований олією на полотні рукою Франциска Цинка (1888 р.). Вітражі у вікнах пресвітерія виконані з1894 р., вони представляють пари постатей у повен ріст – це Святий Петро, Свята Катерина, Мати Божа з дитятком, Святий Йосиф та інші. Костел у Стрию один з небагатьох, що діяв увесь час в період боротьби з релігією. 8 вересня 1995 р. храм був проголошений Санктуарієм Матері Божої Хоронительки Людських Надій. 26.06.2001 р. Святіший Отець Йоан Павло ІІ, перебуваючи в Україні з Апостольським візитом, освятив у Львові корону Матері Божої Стрийської, а 9.09.2001 р. Львівський митрополит кардинал Мар’ян Яворський коронував цей образ. Існуюча церква Успення Пресвятої Богородиці перероблена з колишнього францисканського костелу. Монастир францисканців з костелом св. М. Магдалини був заснований у другій половині XVII ст. Наприкінці XVIII ст. монастир розпустили, а костел Марії Магдалини австрійський уряд передав українській громаді під церкву Успення Пресвятої Богородиці. Костел був дерев’яним, мурованими були тільки вівтарна частина (апсида), солея і ризниця. У 1836 р. дерев’яну частину розібрали і на її місці вимурували нову, з цегли, зі збереженням попереднього вигляду будівлі, тому церква має вигляд ковчегу (базиліки) з притворами та центральною чотирикутною вежею, з шатровим куполом, увінчаним позолоченим хрестом, що стоїть на кулі. Вежа виконує функцію дзвіниці. Фасад у формі псевдопортика удекорований чотирма пілястрами і фризом. Над дверима образ Успіння Пресвятої Богородиці, а над ним розміщене вікно напівсферичної форми. Територія церкви огороджена кованим металевим парканом на мурованому підмурівку. Огорожа датується 1947-48 рр., а ковані ворота зроблені нещодавно сучасними ковалями. Напроти фасаду церкви посеред площі, як і колись, височить білосніжна статуя Матері Божої на земній кулі в оточенні ангеликів. Під час величезної пожежі міста у 1886 р. церква залишилася непошкодженою. Окрасою Успенської церкви є стилевий іконостас з кедрового дерева, роботи маляра В. Дядинюка та різьбяра М. Наконечного. Цей іконостас, який увійшов в наукову літературу, постав у 1937 р. старанням о. пароха Іллі Гаврилишина. У 1946 р. Успенська церква збагатилася чудотворною іконою Ліської Богоматері, привезеною переселенцями з Польщі. Тоді поставлено два гарні різьблені кіоти і в одному з них поміщено ікону Богоматері.

28


Сакральні споруди міста

Неповторною красою вписуються у голубе небо куполи із позолоченими хрестами церкви Благовіщення Пресвятої Богородиці – яскравого прикладу візантійсько-українського стилю. Побудована церква у 1886 р. на пожертви мешканців передмість Лани, Лази і Зваричі. Храм виділяється гармонійними пропорціями і досконалістю форм. У своїй основі церква має рівнораменний хрест, завершується чотирма малими і одним великим куполами. Привертає увагу й інтер’єр храму, в якому архітектура і живопис виступають в нерозривній єдності. Справжня тиша і спокій панують тут. Церква побудована на місці дерев’яної, що стояла тут ще за часів козацьких війн і згоріла. Згодом парафіяни перенесли із Заплатина церкву Святого Михаїла і поставили її в ім’я Благовіщення Пресвятої Богородиці, а вже пізніше спорудили нову – муровану, побудували напроти Братський дім, а на роздоріжжі – парафіяльний дім для отця сотрудника. Осередком духовного й культурно-мистецького життя передмість Ланів і Зваричів, де українське населення становило 98%, на довгі десятиліття стали церква та Братський дім, що виконував ще й функції читальні „Просвіти” і дитячої захорони, яку проводили служебниці, чий дім знаходиться і понині неподалік від церкви. Церква була діючою і в часи радянської влади, а за роки незалежності парафіяни відреставрували храм і спорудили прегарну маленьку дерев’яну капличку і невелику дзвіницю. Повернувся на своє місце й трьохметровий дерев’яний хрест, встановлений на перехресті вулиць Т. Шевченка та Б.Хмельницького на ознаменування скасування у Галичині у 1848 р. кріпацтва. Район Нового Світу прикрашає новозбудований храм Святих Апостолів Петра і Павла – ровесник незалежності України, освячений 12 липня 2006 р. Споруджений він за проектом львівського архітектора Миколи Прокоповича. Вражає своїми розмірами: висота храму сягає понад 35м , довжина храмової будівлі – 47м, а ширина – 42м, побудований відповідно до вимог сучасної архітектури й будівництва, являє собою стилізовану у давньоруських традиціях споруду з елементами візантійського та бойківського стилів з трьома нефами та сімома шатровими куполами. Церква має три входи: один центральний і два бокових. Три окремі приміщення можуть бути трьома повноцінними церквами з окремими престолами та іконостасами. Закриті галереї навколо центральної частини храму дозволяють вірним молитися також у партері церкви. Разом із церквою злучена дзвіниця. Дзвони розміщені у двох вежах, розташованих при вході до храму. Проект передбачає і цокольне приміщення. У ньому буде розташований актовий зал на 600 місць, трапезна на 200 місць, чотири класи та бібліотека. Під час освячення престолу Преосвященний єпископ Юліан Ґбур вклав мощі священномученика Петра Вергуна. Барвами веселки грають промінчики сонця на хресті, який увінчує церковцю Всіх Святих Українського

29


Народу, що по вулиці Виговського. Громада церкви Всіх Святих Українського Народу була зареєстрована у 1996 р., в 1997 р. було освячено каплицю, а в 2002 р. - наріжний камінь майбутнього храму. В основі самобутнього проекту храму лежить українська писанка. Церква розрахована на 400 чоловік, її висота – 36м, загальна площа - 200м2, на території церкви знаходиться літня каплиця, дитячий майданчик та Будинок Духовної Просвіти. Головна ікона храму Всіх Святих Українського Народу знаходиться у вівтарі каплиці. На іконі зображено як лики святих нашого народу, так і священиків та єпископів, процес беатифікації яких ще триває. Автором ікони є стрийський художник Ігор Завозін. У буйній зелені дерев нас приваблює своєю скромною красою церква Святих Володимира і Ольги – першохрестителів України. Громаду зареєстровано у травні 1995 року, а 8 грудня 1996 року освячено тимчасову церквицю. У 2001 році люди, спрагнені духовності, розпочали будівництво нового сучасного Божого храму, який розрахований на 800 місць. Проект церкви - це поєднання елементів різних архітектурних стилів. Довжина храмової будівлі 30м, висота - 35,4м. Милують око і 3 півкулі – бані, висота яких відповідно 25м і 22,8м. Приміщення храму передбачає актовий зал, 2 класи катехізації, клас хорового співу, бібліотеку. У 1907 р. архієпископ Йосип Більчевський освятив наріжний камінь під будівлю костелу св. Йосипа сестерсерафіток, які розпочали свою працю у Стрию 1897р., храм споруджено на вулиці Вузькій у стилі модерн з використанням елементів готики у 1910 р. Тяжких моральних та матеріальних збитків зазнав костел внаслідок окупації Західних земель України, за часів радянської влади його було пограбовано, знищено дорогоцінні духовні реліквії. Це були роки великого випробування. Дзвони замовкли на півстоліття. Після 1946 р. костел перетворили спочатку на склад металу, а пізніше – меблів. З 1999 р. костел належить Православній Церкві Київського Патріархату. Величний і неповторний храм Архи-

30


Сакральні споруди міста

стратига Михаїла та Всіх Сил Безплотних і сьогодні милує погляд своєю архітектурою та інтер’єром. Як багато світла у цій святині. Велич і краса храму – вітражі із кольорового скла, які в сонячні дні створюють особливий настрій урочистості. На фоні голубого неба і висотних будинків підносяться у небесну голубінь куполи церкви Собору Св. Іоана Хрестителя Київського Патріархату. Будівництво церкви почалось у 1991 р. на пожертви та працею вірних. Завершення та освячення церкви відбулося 08.06.2003 р. Святійшим патріархом Київським і всієї Русі-України Філаретом у співслужінні Митрополита Львівського і Сокальського Андрія, Архієпископа Дрогобицького і Самбірського Феодосія. Величний храм побудований у кращих традиціях східнослов’янської архітектури в еклектичному стилі. Пластичність його композиції вдало підкреслюється виразним декором, фресковим живописом і мозаїкою. В основі храму – чотирираменний хрест з п’ятикупольним завершенням, окремо побудована дзвіниця. Архітектор – І. Коваленко. З давнього часу існує повідомлення про виникнення і розвиток пасторської громади м. Стрия в Східній Галичині. Стрий за часів австрійської і польської окупації був окружним містом, в якому проживало понад 33 тисячі громадян польської, української і єврейської національностей. При цьому вони були оточені вінком розквітлих німецьких поселень євангелістів і католиків, чимало з них тягнулися до Стрия і залишалися тут, шукаючи собі роботу. Мусило пройти коло ста років, поки число євангелістів, завдяки імміграції з німецьких колоній, стало таким великим, що євангелісти Стрия, а пізніше і пасторська громада Гельзендорфу змогли об’єднатися. Перша євангельська служба Божа в Стрию відбулася уже в квітні 1800 року. Це була скромна читана служба Божа латинською мовою в приватному будинку, на яку прибули представники 12 сімей, що власне й становили громаду. Пізніше служба Божа проводилася в польській школі, яка належала міській владі. В 1859 році почалось будівництво з участю сусідніх громад. Через 9 років, 11.10.1863 відбулося посвячення Євангельської церкви. Через 33 роки після цього було вирішено збудувати будинок для пастора, оскільки євангельська громада ставала все більшою. Незабаром будинок пастора був завершений і посвячений, а новосілля в ньому відсвяткував перший пастор Йоганн Гергардт в січні 1899 року. Церква була побудована в псевдоготичному стилі у формі базиліки з вежею. У часи радянської влади тут знаходилася автобусна станція, зараз це Церква Євангельських Християн Баптистів. Хоч сакральні споруди нашого міста належать до різного часу, різних історичних епох та стилів, проте вони свідчать, що стрияни люблять справжню красу і залишаються глибоко віруючими людьми.

31


ВИЗНАЧНІ ПОСТАТІ СТРИЙЩИНИ Маршрут: м-н Незалежності – вул. О. Бобикевича: Краєзнавчий музей – вул. Є. Олесницького: дім О.Бобикевича – вул. Народна: Народний дім – вул. Валова: музей Остапа та Нестора Нижанківських (музична школа), музей Ольги Бачинської – вул. Т. Шевченка: музей П.Обаля. Протяжність – 2 км. Час – 2 год. Форма – пішохідний. Нашу подорож місцями, пов’язаними з видатними діячами суспільно-політичного та культурномистецького життя краю, розпочинаємо із центральної площі міста – майдану Незалежності. Посеред майдану встановлено єдиний в Україні пам’ятник: на високих круглих постаментах височать у повен ріст бронзові постаті трьох найвидатніших українців-просвітителів нації: Тараса Шевченка, Івана Франка та Лесі Українки. Вони встановлені у своєрідних нішах, утворених кам’яними арками, над ними купол і вічевий дзвін, що символізує силу слова, яке будило народ від вікової сплячки, піднімало на боротьбу, спонукало до неї. Тому й носить монумент назву “Будителі”. Цей пам’ятник символізує єдність та нероздільність Західної і Східної України. Безпосередньо з нашим містом пов’язана доля лише одного з будителів – Івана Франка. Він не раз бував у Стрию, добре був знайомий з Євгеном Олесницьким, що став одним із прототипів головного героя повісті “Перехресні стежки” – Євгенія Рафаловича, виступав на відкритті Народного дому, згодом читав тут свою безсмертну поему “Мойсей”. І.Франко згадує Стрий в окремих творах, зокрема в поемі “Вандрівна русина з бідою”. Проте в письменника були й неприємні спогади, пов’язані з нашим містом. У ніч з 12 на 13 червня 1880 року він перебував у Стрийській тюрмі під час етапування з Коломиї до Дрогобича, тут він написав поезію “Ти знов оживаєш, надіє”. У 1926 році біля “Руської бурси” стрияни посадили дуб на пам’ять про 70-річчя з дня народження Івана Франка. Цей дуб росте і досі. Меморіально-скульптурний комплекс “Будителі” був урочисто відкритий 24 серпня 1995 року, його автори Василь і Володимир Одрехівські. Навпроти пам’ятника встановлений стенд “Наші земляки”, на ньому вміщені портрети відомих діячів Стрийщини – Остапа і Нестора Нижанківських, Євгена Олесницького, Олекси Бобикевича, Іванни Біберович, Філарета Колесси. Саме місцями, пов’язаними з їх іменами, і прокладено наш маршрут (окрім Іванни Біберович). І.Біберович – відома українська галицька актриса, родом із Фалиша. Театральне ім’я – Ляновська. Працювала на сценах Галичини з 1886 року, грала героїчні та ліричні ролі. З 14-ти літнього віку виступала у складі українського галицького театру Т.Романовича. Створила чудові жіночі образи в п’єсах І. Карпенка-Карого, М. Старицького, Т. Шевченка. Дружина Івана Біберовича, актора, режисера, театрального діяча.

32


Визначні постаті Стрийщини

З площі Незалежності вулицею О. Бобикевича прямуємо до музею “Верховина”. Він побудований у 1889 році, з 1891 до 1908 належав Євгену Олесницькому – відомому громадсько-політичному і культурноосвітньому діячу, адвокату і парламентарю. Євген Олесницький – народився в сім’ї священика на Тернопільщині 5 березня 1860 року. З 1892 по 1908 рік займався подвижницькою роботою у Стрию спільно з однодумцями: О. Нижанківським та О. Бобикевичем. Він заклав підвалини багатьох громадсько-економічних організацій Стрийщини: відродив діяльність “Підгірської ради”, був ініціатором створення Стрийської філії “Просвіти”, допоміг українській громаді (завдяки своєму адвокатському мистецтву) оволодіти кредитним товариством “Каса Задаткова”, в якому до того панували поляки, заснував товариство “Крайовий Союз господарсько-молочарський”, очолював товариство “Сільський господар”. Є. Олесницький був одним з ініціаторів організації величної будови у Стрию – Народного дому. Громада обрала його послом до Галицького Сейму, а пізніше до австрійського парламенту. Його посольська діяльність тривала до кінця життя і була пройнята патріотизмом. З високих трибун він захищав українців, у тогочасній Галичині не було рівного йому промовця. Він був однією з найяскравіших постатей політичного і культурного життя Західної України. Помер Олесницький у Відні 26 жовтня 1917 року, але заповів поховати себе у Стрию біля єдиної дочки, яка померла чотирнадцятирічною дівчинкою. Ховав Олесницького митрополит Андрій Шептицький. На похорон зібралися тисячі людей (і не тільки стриян), щоб провести в останню путь видатного діяча Галичини. Уряд, побоюючись, щоб похорон Є. Олесницького не перетворився на масову демонстрацію, оточив процесію багаточисленними нарядами поліції. На околиці міста стояли війська, які в будь-яку мить були готові кинутися розганяти “заколотників”. По вул. Є. Олесницького, навпроти музею “Верховина”, притулився непомітний приземкуватий дерев’яний будинок, що залишив глибокий слід в історії міста. Ветхій споруді уже давно перевалило за 100 років, але вона, стараннями стриян, ще добре “тримається”. Стіни пам’ятають багатьох видатних людей нашого краю. Останній рік у ньому провів й один з будителів Стрийщини, громадський і політичний діяч, сотрудник Благовіщенської церкви, отець Олекса Бобикевич. Про нього і йтиме мова. Народився О.Бобикевич у селі Малих Дідушичах 20 березня 1965 року. Майже все своє життя він провів у Стрию та його околицях. В усій Галичині та й у Наддніпрянській Україні його добре знали як обдарованого майстра художнього слова і непохитного борця за національну незалежність. З гідним подиву ентузіазмом працював О. Бобикевич над розвитком освіти і культури своїх краян. Він брав активну участь в організації

33


34

роботи “Стрийського Бояна”, “Міщанської бесіди”, в будівництві Народного дому в Стрию тощо. У спогадах його дружина, сестра композитора Остапа Нижанківського, Осипа Бобикевич згадувала, що коли він ішов працювати в котрийсь із культурно-освітніх закладів Стрия, любив повторювати: “Звідтам мене не викликай, хоч би приїхав папа з Риму або Францішек Юзеф з Відня” (так іронічно називав австрійського цісаря Франца Йосифа). За фахом був греко-католицьким священиком. У 1888 році закінчив Львівську духовну семінарію. Літературну творчість розпочав 1884 року. З молодих років захопився творчістю Маркіяна Шашкевича і Тараса Шевченка, а з живих своїх сучасників – Івана Франка; зблизився з ним і через усе життя проніс почуття глибокої пошани до нього. Окрім душпастирської праці, О. Бобикевич викладав у Стрийській гімназії українську та німецьку мови. Олекса Бобикевич – автор віршів, оповідань, публіцистичних статей, що друкувалися у газетах “Діло”, “Батьківщина” та журналі “Зоря”. Відомими творами є оповідання “По матурі”, “Іван Туз”, “Небесна комедія” та інші. Композитор О. Нижанківський поклав на музику вірші О.Бобикевича “У гаю” та “Верніться, сни мої прекрасні”, що стали відтак популярними романсами. Надто мало прожив О.Бобикевич – усього 37 років. Природа щедро обдарувала його талантом організатора, письменника, оратора, душпастиря, подвижника. Багато зробив Олекса Бобикевич для українського люду, але ще більше міг би зробити, якби невблаганна хвороба передчасно не звела його в могилу. Неповний рік прожив він і в своїй власній хаті, яку родина купила у центрі міста на вул. Трибунальській (тепер вул. Є. Олесницького). Хвороба почалася з головних болів, які щораз посилювалися. Поступово почав втрачати зір, а незабаром цілком перестав бачити. Стрияни з тривогою і співчуттям сприйняли цю трагедію. Перед смертю Олекса Бобикевич отримав парохію в Конюхах (тепер с. Конюхів), хоч працювати вже як священик не міг. Навіть лікарі з Відня не змогли зарадити. Причиною недуги була мозкова пухлина. Невблаганна хвороба звела його передчасно в могилу 8 грудня 1902 року. У некролозі на передчасну смерть Іван Франко наголошував, що “Олекса Бобикевич звісний у цілому повіті невтомний робітник на полі освіти та організації, особливо серед стрийського міщанства, при тім талановитий письменник і поет”. Похований О. Бобикевич на Стрийському кладовищі, а біля нього через 15 літ спочив і його вірний друг та товариш Євген Олесницький. А хата О. Бобикевича була у свій час осередком культурного життя міста. Тут гостювали відомі українці: Митрополит Андрій Шептицький, співачка Соломія Крушельницька, Іван Франко, президент ЗУНР Євген Петрушевич, композитори О. Нижанківський, Ф. Колесса, А. Вахнянин, провідні актори українських галицьких


Визначні постаті Стрийщини

театрів та багато інших визначних особистостей. Місцеві інтелектуали бували тут майже щоднини, а в період ЗУНРу в ньому жив комендант гарнізону УГА в Стрию полковник Г. Коссак. Після смерті у 1902 р. отця Бобикевича його дружина прожила тут аж до 1953 року, вона написала спогади, що донині мають велику цінність для дослідників історії. Крім будинку, що у наш час став меморіальною пам’яткою українського письменника, Олекса Бобикевич залишив нам велику творчу спадщину – вірші, оповідання, п’єсу “Настоящі”, публіцистичні нариси. За роки незалежності вийшли два різні видання його творів. Наша наступна зупинка – вулиця Народна, Народний дім. Будинок Народного дому протягом перших сорока років свого існування відіграв величезну роль в культурному та мистецькому житті українського населення Стрийщини. Ідея його спорудження виникла в кінці ХІХ століття, у 1898 році – в період, коли українці знаходилися під національним, соціальним та економічним гнітом Австро-Угорської імперії та пануючої тоді в Галичині польської верхівки. Народний дім мав стати справжнім культурним центром українців. А зародилася ідея в гурті прогресивних діячів пробудження Стрийщини на чолі з видатними громадськими сподвижниками – доктором Євгеном Олесницьким, письменником Олексою Бобикевичем та композитором Остапом Нижанківським. Організаційний комітет очолив Євген Олесницький. Але справа була не легка. Перш за все потрібен був дозвіл властей, які ставилися до цього не дуже прихильно. Потім був вибір земельної ділянки та пошук коштів. Питання придбання земельної ділянки взяв на себе доктор Є. Олесницький. А закуплено площу під Народний дім на кошти професора С. Дубравського. Залишилося вирішити ще одне, але, напевне, найважливіше і найскладніше питання – кошти. Тут на всіляких сходинах, зборах та вічах спрацював неперевершений хист Є. Олесницького – оратора. Дуже допомогли справі церковні проповіді священика О. Бобикевича та добродійні концерти співочого товариства “Боян” під керівництвом братів Нижанківських. До агітації за матеріальну підтримку благочинного починання підключилися представники української інтелігенції. Завдяки їхнім старанням почали надходити перші пожертвування. На згадку про всіх, хто брав участь у цій благородній справі, організаційний комітет по будівництву випустив так звані “цеглини”-подяки чи благодійні квитки-листівки, куди в спеціально відведену графу заносилося прізвище жертводавця та вказувалась офірувана ним сума. Крім грошових пожертвувань, міщани та жителі навколишніх сіл зобов’язались безкоштовно перевозити підводами будівельні матеріали на майданчик. З Голобутова доставляли цеглу, з гірських околиць – щебінь та каміння.

35


Почалось будівництво в міру накопичення коштів. Керівництво проектно-кошторисної частини очолив професор Львівського політехнічного інституту Іван Левинський, саме за його проектом у стилі еклектичного історизму і створена будівля. Для оздоблювальних робіт концертного залу було запрошено здібних митців того часу. Врешті, в кінці 1900 року будівництво Народного дому було завершено. 1 січня 1901 року відбулося його святкове відкриття. На торжество прибуло чимало людей з навколишніх сіл та міст. Спершу будинок посвятили. З промовою до присутніх звернувся Євген Олесницький, він відзначив: “Сповнилося гаряче бажання, сповнився міф, надійшла довгождана хвиля, в котрій Стрийська Русь з гордістю може сказати словами поета: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. Від гостей на відкритті Народного дому виступили І. Франко і В. Шухевич. А увечері в найбільшому і найгарнішому залі Народного дому відбувся концерт під керівництвом Остапа Нижанківського. На торжестві виступив хор “Стрийський Боян”, що виконав кантату стрийського поета Олекси Бобикевича. Був присутнім на цьому концерті і Ф. Колесса. Став окрасою і виступ українського співака всесвітньої слави О. Мишуги. Присутні мали змогу вперше оглянути головну мистецьку завісу сцени. Панорама була справді грандіозною. Полотно завіси, облямоване українським (національним) орнаментом, представляло загальний вид Стрия з боку річки, на березі якої зліва зображена алеготична постать античної богині мистецтв, а в центрі і справа художник розмістив групу селян в класичних національних строях Бойківщини, Гуцульщини, Буковини, що прислухаються до гри сивоголового дідуся-лірника. Вікно сцени увінчував золотий лев в короні на голубому тлі. Цей твір до наших днів не зберігся, його разом з частиною бібліотеки Народного дому в 1940 році було спалено. З січня 1901 року в Народному домі завирувало культурно-мистецьке життя. Тут протягом років чарували слухачів своїм співом Модест Менцінський, Олександр Мишуга, Орест Руснак, Зіновій Дольницький – ведучі оперні співаки європейського класу. На фасаді Народного дому встановлено погруддя 5-ти визначних діячів української культури і суспільнополітичного руху, це: М. Шашкевич, Ю. Федькович, І. Котляревський, Т. Шевченко, М. Лисенко. Вважається, що автором барельєфів був відомий львівський скульптор Кузнєвич. І ось ми на вулиці Валовій – біля Стрийської музичної школи ім. О. Нижанківського. 1 лютого 1986 року при Стрийській музичній школі відкрито кімнату-музей Остапа та Нестора Нижанківських. Ця подія була присвячена славному ювілею – 600-річчю міста. На відкриття прибули поважні гості –

36


Визначні постаті Стрийщини

професорсько-викладацький склад Львівського вищого музичного інституту імені Миколи Лисенка – Микола Колесса, Дарія Колесса-Залеська, Марія Білинська. У першій кімнаті музею розміщені ноти, фотографії, періодична преса, що розповідає про ту суспільноісторичну епоху, в якій жив, працював і творив Остап Нижанківський. У другій кімнаті містяться матеріали про Нестора Нижанківського та митців, з якими він був у дружніх взаєминах і які зробили помітний вплив на його формування як піаніста-виконавця, композитора, громадського діяча. Остап Нижанківський народився 24 січня 1863 року у селі Малі Дідушичі Стрийського району, де його батько Йосип був греко-католицьким священиком. “Появу Остапа Нижанківського на творчому горизонті Західної України, - пише відома дослідниця Марія Загайкевич у книзі “Музичне життя Західної України другої половини ХІХ століття”, – можна порівняти з польотом метеора, що розсіяв навколо себе яскраве світло неабиякої обдарованості і творчого ентузіазму, яким запалив численних любителів рідного мистецтва. Природа щедро обдарувала Остапа Нижанківського, наділила його невсипучою енергією і неабияким організаторським хистом. До якої б справи він не прикладав свої вмілі руки – усе виходило в нього на диво вдало”. Початкову освіту здобув Остап Нижанківський у Великих Дідушичах, потім навчався у Дрогобицькій гімназії. Вже з перших класів серйозно займався музикою, самостійно оволодів грою на флейті, знайомився з історією і теорією музичного мистецтва, вивчав твори видатних композиторів. Важкі умови життя у поневоленій іноземцями Галичині та сутичка з учителем Гошовським (який дозволив собі перед цілим класом насміхатися над творчістю такого велета української поезії і малярства, як Тарас Шевченко, чого не стерпів Остап Нижанківський) змусили майбутнього композитора на три роки піти в австрійську армію. Але й там він не покидав улюбленого заняття музикою. Після військової служби цілий рік жив у Стрию, заробляючи писарюванням та готуючись до екзаменів. Уже тоді О.Нижанківський виділявся диригентським талантом. Ф.Колесса згадував, що керований ним хор виконував у той час дуже складні твори М. Лисенка: “Нижанківський сам захоплювався творами Лисенка, його музикою до “Кобзаря” і гармонізаціями народних пісень, а ми всі переймалися його думкою. Коли Остап Нижанківський взяв у руки батуту, цілий хор підпадав під його магічний вплив, отже, і не дивно, що такий диригент видобував з хору, що сам хотів, – а виглядав, як оживотворення музичної краси, як живе натхнення. Найкращі хвилини естетичного задоволення, найсильніші враження музичних ефектів, .яких довелося мені зазнати у ранній молодості, завдячую Нижанківському”.

37


Хоча й не вдалося О.Нижанківському здобути систематичну музичну освіту, неабиякі здібності і послідовна наполеглива праця, вивчення народної творчості і взаємини з М. Лисенком та іншими митцями вивели його до числа найвидатніших західноукраїнських композиторів. Довгі роки праці з хоровими колективами принесли О.Нижанківському заслужену славу найвизначнішого диригента Галичини, йому доручали диригувати великими зведеними хорами під час найвизначніших виступів. Зокрема, він керував хором на концерті у Празі, а також під час святкування 35-літнього ювілею музичної діяльності Миколи Лисенка, що проходило у Львові. Завдяки діяльності О.Нижанківського велику популярність здобув хор “Стрийський Боян”. На його концерти приїжджали композитори Станіслав Людкевич, Ярослав Ярославенко, Денис Січинський та інші діячі української культури. Спадщина О. Нижанківського цінна й різноманітна. Він – автор багатьох хорових творів, зокрема на слова Юрія Федьковича, Б.Кирчіва, численних обробок народних пісень тощо. У 1907 році видав збірник “Українсько-руські народні пісні”. Працював композитор і в ділянці інструментальної музики. Про його коломийкове попурі для фортепіано “Вітрогони” тепло відгукнувся М.Лисенко. Важко знайти в околицях Стрия село, у якому б не побував О. Нижанківський. Йому доводилось працювали у Завадові й Голобутові, Дулібах і Стрию. Без його участі у Стрию не відбувалася жодна важлива подія. Диригував він і під час відкриття Народного дому. Газети не шкодували слів, щоб віддати йому належне: “У нього пісня справді “то сміється, то плаче ... за серце хватає і родить охоту до праці й боротьби”. Невтомна громадсько-політична і музична діяльність О. Нижанківського була перервана трагічною смертю. 22 травня 1919 року в Стрию його розстріляли польські окупанти. Похований на міському кладовищі. Нестор був “сином свого батька”, відомим композитором, громадським діячем. Працював у вищому музичному інституті імені Миколи Лисенка у Львові, всі пам’ятають його веселою і доброю людиною. Матеріали свідчать, що крім педагогічної, концертної, композиторської діяльності, він багато уваги приділяв громадській роботі, зокрема, організації СУПРОМу (Спілки українських професійних музик). Метою цієї спілки було популяризувати твори українських композиторів. Але смерть скосила його на порозі 48-го року життя. 13 листопада 1993 року його прах був перевезений з Лодзі і перехоронений на Стрийському кладовищі. На вулиці Валовій стоїть ошатний, гарно декорований в сецесійному стилі будиночок, колись його власницею була Ольга Бачинська, відома громадська діячка Галичини, одна із найвидатніших українок І половини ХХ століття. Зараз у цьому будинку розмістився музей її імені.

38


Визначні постаті Стрийщини

Ольга Бачинська походила зі старовинного роду Тишинських. Це була свіщенича сім’я, яка дала Стрийщині багато знаменитих імен. Народилася Ольга 5 червня 1875 року в селі Сучава на Буковині в родині Антіна Тишинського, залізничного урядовця. Дід Ольги, отець Йосиф Тишинський (1809-1888 рр.) був парохом Завадова, села з багатими українськими традиціями, розвиненою початковою освітою. Сім’я жила тихим життям. Однак часті зміни місць проживання, пов’язані зі щораз новим призначенням Антона Тишинського, сколихували спокійний плин цього життя. Лише вийшовши на пенсію, Антін Тишинський повернувся у рідні сторони, до Завадова, де проживав у домі племінника о. Остапа Нижанківського аж до смерті у 1908 році. А мати з дочкою Ольгою повернула до Стрия дещо швидше, у 1898 році (коли дочка одержала місце праці у “Касі Задатковій”). Хоч юнацькі роки дітей Антона Тишинського проходили серед польського оточення, та батько старався виховати їх в українському дусі, прищепити таке близьке українській натурі почуття мистецької краси. Саме тому дочка Ольга все життя з любов’ю збирала взірці народного мистецтва. А брат Ярослав (1883-1930 рр.) обрав своїм фахом скульптуру і різьбу. Був відомим митцем у Мінську, Варшаві, прожив 47 років і помер у Польщі, де й похований. Ольга навчалася спочатку у Станіславові в початкові жіночій школі, а потім у Коломиї. Фахову освіту здобула у Львові в приватній торгівельній школі. Тут вона успішно опанувала загальний курс бухгалтерії. Практику проходила у Львівському товаристві “Дністер”. У пошуках праці за фахом, Ольга пов’язала свою долю зі Стриєм. 1 червня 1898 року дирекція “Каси Задаткової” в Стрию запропонувала їй посаду урядника. З того часу більше як півстоліття Ольга Тишинська жила і працювала в Стрию. У ці роки вона брала участь у будівництві Народного дому, організації філії кооперативу “Труд”, Краєвого Господарського-Молочарського Союзу, торговельного товариства “Сокільський базар”. 6 лютого 1909 року вийшла заміж за відомого адвоката, секретаря Надзірної Ради “Маслосоюзу” Іларіона Бачинського. При цьому не припинила праці для громади. Ольгу Бачинську високо цінили стрийські кооператори, тому 1911 року обрали її в члени дирекції “Каси Задаткової”. З початку Першої світової війни Ольга Бачинська виїхала зі Стрия в австрійське місто Гмінд, де її чоловік був призначений для роботи в управі переселенського табору, тут подружжя цікавилося життям українських виселенців, а Ольга збирала колекцію вишивок, яку експонувала на виставці у Відні 1915 року. По закінченні Першої світової війни Бачинські повернулися до Стрия, Ольга взялася за відбудову “Окружного Союзу Кооператив”, “Українбанку”, продовжувала працю в “Товаристві Українських Жінок”, займалася збором коштів для повоєнних сиріт. 25 березня 1924 року на загальних Зборах “Маслосоюзу” в Стрию О.Бачинську обрали до дирекції. На цій посаді

39


вона працювала до 1939 року. 1 травня 1925 року Ольга Бачинська пережила втрату – смерть чоловіка. Але ця втрата не зламала її, а ще більше загартувала. Вона співпрацювала в різних товариствах: “Товариство опіки над домашніми помічницями”, “Воля”, “Рідна школа”, “Просвіта”, “Пласт”, “Сокіл”, “Марійське товариство”, “Церковне Братство”, “Плай”, організовувала “Пласт”, музей “Верховину”. Останні роки жила в бідності і скромності. Померла 24 липня 1951 року, похована на Стрийському кладовищі. У старовинній віллі по вулиці Т. Шевченка, 107 знаходиться філіал “Верховини” – меморіальний музей художника Петра Обаля (1900-1987 рр.) – одного із найвидатніших українських митців ХХ століття. Художник розвинув кращі набутки українських майстрів минулого, збагативши їх новітніми пошуками передових мистецьких шкіл. Він став творцем неповторного явища у вітчизняному живописі, яке можна визначити, як “стиль Обаля”. Його основу складають барвистість народного декоративного малярства і напруженість кольору, що притаманні кращим здобуткам постімпресіонізму, експресіонізму та динамізму сецесії. Проте П. Обаль не лише визначний художник, але й людина з великої літери, справжній патріот, що прикладом власного життя здобув любов і шану стриян. Художник народився 19 квітня 1900 року в селі Ободівка на Тернопільщині. Мистецьку освіту здобув у Краківській Академії Мистецтв. Ще навчаючись почав брати участь у художніх виставках, тож до 1939 р. уже був знаним художником. Після закінчення Академії працював викладачем малювання і каліграфії у різних гімназіях Польщі. У 1942 році оселився у Стрию, через 3 роки став членом Спілки художників, а ще через п’ять років був арештований і ув’язнений. Заслання відбував до 1956 року у Казахстані, звідки посилав мистецькі листівки і незвичайні листи – свідчення сили духу й незламності справжньої людини. З 1956 року і до смерті П. Обаль жив у Стрию, похований на місцевому цвинтарі. У 2005 році було відкрито музей художника на основі зібрання доньки художника Віри Обаль та фондових надбань “Верховини”. Експозиція музею розміщена у двох залах і включає поряд з меморіальним кутком документи, фотографії, акварелі, навчальні рисунки, гравюри на дереві, дереворізи, ліногравюри та олійний живопис. Окрасою музейної композиції є “Мадонна” Петра Обаля – справжня перлина українського малярства.

40


Визначні постаті Стрийщини

41


МІСЦЯМИ ГЕРОЇВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИХ ЗМАГАНЬ Маршрут: Вокзал – вул. Львівська (пам’ятний знак на честь Січових Стрільців) – вул. Дрогобицька (пам’ятний знак біля головного корпусу центральної міської лікарні) – Народний дім – ЗСШ №1 (колишній будинок магістрату) – вул. Є. Олесницького – Меморіальний комплекс “Борцям за волю України” – Міська Рада. Протяжність – 3 км. Час – 1 год. Форма – комбінований (автобусно-пішохідний).

В

історії визвольних змагань українського народу за державну незалежність Стрийщина була в числі перших. Наш край і наше місто зокрема нерозривно зв’язані з історією Українського Січового Стрілецтва, збройною боротьбою Української Галицької Армії, зародженням і розвитком Організації Українських Націоналістів, бойовими діями Української Повстанської Армії, функціонуванням правозахисних підпільних організацій, таких як “Хельсінська спілка” і, звичайно ж, утвердженням Незалежної Української Держави. І першою славною сторінкою в історії національно-визвольних змагань у нашому місті була стрілецька. Вересень 1914 року вписав незабутні рядки в історію міста, адже саме тут було створено Легіон Українських Січових Стрільців – першу в новітній історії українську державну військову формацію, яка стала основою для відродження національних збройних сил. Чотири дні перебування стрільців у місті історики називають стрийським періодом Легіону. Мобілізація у багатьох державах Європи з початком війни підштовхнула українську громадськість до організації власних добровільних частин. Головна Українська Рада спільно з Українською бойовою Управою опублікували заклик до українського народу ставати в лави Січових Стрільців. З цією метою у Львові і повітових містах Галичини було створено комітети по набору до Легіону Українських Січових Стрільців. У Стрию теж був сформований такий комітет, до нього стікалися добровольці з цілої Стрийщини, Сколівщини, Болехівщини, Жидачівщини та Ходорівщини. Але головна подія сталася 30 серпня. Коли російські війська підступили до Львова, австрійське командування зрозуміло, що не втримає місто, і спішно видало наказ про евакуацію добровольців до Стрия. Це сталося 29 серпня, а 30 уже були сформовані два ешелони, що від’їхали зі Львова в напрямі до нашого міста. Іншими шляхами прямували до Стрия добровольці з багатьох галицьких міст (з півдня і заходу), останніми були ті, що йшли через Самбір. З усіх добровольців, які зголосилися (а їх було 25 тисяч), до Стрия добралося лише 10 тисяч. На Стрийському двірці (вокзалі) потяг з вояками зустрічали дуже урочисто: українське громадянство прибуло на станцію з оркестром та з почесною сотнею “Сокола”. Тут вишикувалася рота добровольців, які гуртувалися у Стрию. Новоприбулих привітав сотник Іван Коссак, що привів групу з Чорткова. Однак керівні органи військової влади не були інформовані про приїзд стрільців, тому й зустрічати їх ніхто з командування не вийшов. До цього слід додати, що приміщення двірця колійового було уже другим за чергою (перше згоріло під час великої пожежі 1886 року), це двоповерхова будівля, з мурованим 1 поверхом, з критим пероном. На двірцевій площі гостей чекали фіакри, тут же розташовувалися готелі. Другий будинок вокзалу спалили російські війська, відступаючи у 1915 році. Третій двірець висадили гітлерівці, сьогоднішнє приміщення побудоване у 50-х роках ХХ ст. У 2004 році на стіні біля центрального входу до приміщення вокзалу встановили меморіальну дошку з наступним написом: “3 вересня 1914 року в Стрию сформувався Перший Легіон Українського Січового Стрілецтва, який здобув невмирущу славу в національно-визвольній боротьбі за ідею української державності. Встановлено з нагоди 90-річчя УСС”. Далі наш маршрут проляже на вулицю Львівську, тоді передмістя Стрия – Лани. Станційна команда скерувала туди добровольців, бо саме там раніше квартирували відділи австрійського війська. Разом з сокільським оркестром стрільці помарширували центральною вулицею Стрия до місця постою. Лани, колись окреме село, згодом разом з присілком Зваричі (тепер вулиця Зваричі) прилучилися до міста, однак вони управлялися виборною радою і війтом, котрий, з приєднанням Ланів до міста, став членом міської ради як “заступник” інтересів ланників. До Першої світової війни населення Ланів на 98% було українським. Головним його заняттям

42


Місцями героїв національно-визвольних змагань

залишалося рільництво, також значну увагу приділялося молочному господарству. Уже в пізніші часи міщани з цього передмістя прославилися як знамениті городники, вони навіть видавали власний часопис “Український город і дріб” тиражем близько 1000 примірників. Цей часопис висилали до читалень “Просвіти” і гуртків “Сільського господаря”, священикам, вчителям на Передкарпатті, Львівщині й Волині. Відповідальним редактором був Осип Бандера. Часопис виходив 2 роки (1935-1937 рр.). Господарі були заможними, всі господарства великими – шириною до 25м. Хати і господарські будівлі ставили подалі від дороги, на 20-30м, так що спереду була земля під городину, а позаду, за господарськими будинками, – гарні сади з сортовими фруктовими деревами. З худоби обов’язково тримали пару робочих волів, 4-6 корів та доволі молодняку, також годували свині. Гроші з продажу худоби та збіжжя йшли на податки, будову домів, розвиток господарств. Господині мали окремі доходи з продажу городини, яєць, птиці, молочних продуктів, які йшли на дрібні хатні видатки, а також на книжки та зошити для дітей. Відносно громадського та культурно-освітнього життя Ланів, то з упевненістю можна твердити, що навіть старі ґазди уміли читати і писати та постійно цікавилися церковними, громадськими, а в описувані часи і політичними справами. З Ланів вийшло багато освічених людей, зокрема гімназійні професори В.Хирівський, І.Добущак, юрист О.Васильчишин, лікар, начальник шпиталю у Стрию М.Сеген, а також інженери, спеціалісти кооперації, банківської справи, священики. Великий вплив на духовну просвіту міщан мали доктор Євген Олесницький, отець Олекса Бобикевич, доктор Антон Гарасимів, відомий у повіті юрист. Крім рільників і городників проживало на Ланах і чимало ремісників-українців: ковалі, стельмахи, столярі, кравці і шевці, перукарі (“фриз’єри”), будівельники різних професій. Вони мали власні майстерні (“варстати”), кузні, “фриз’єрні” (перукарні), крамниці, особливо м’ясники (масарі), чиї вироби користувалися величезним попитом. Осередком культурного й громадського життя Ланів була читальня “Просвіти”, що містилася у Братському домі. Міщани там збиралися на наради у громадських та церковних справах, влаштовували лекції, свята і забави, а також “проби” церковного хору. В осінні та зимові вечори приходила не лише молодь, старші залюбки заходили, щоби почитати газету або книжку з бібліотеки, зіграти в шахи чи карти. Каса “Райфайзенка”, заснована приблизно у 1910р., працювала суботніми й недільними вечорами та у святкові дні. Сестри служебниці проводили “захоронку” (щось на зразок дитячого садка з кількагодинним перебуванням) і виховували дітей не лише в релігійному, але і в національному дусі: вчили дітей віршів, пісень, влаштовували концерти та вистави (на національні свята, на Святого Миколая, Вертепи). За те громадяни ставилися до них з великою повагою. Дуже прив’язане було міщанство Ланів до своєї церкви – Благовіщення Пречистої Діви

43


Марії, до неї також ходили вірні зі Зваричів, Дуброви та Заплатина... Отже, таким було життя міщан “на Ланах” у передвоєнні роки. Тож не дивно, що і збірною станицею для добровольців зі Стрия та околиць стали Лани, а саме Бурса Педагогічного Товариства на Ланах. Як згадували очевидці: “Там ми збирались і харчувались, а на військові вправи виходили за місто”. Лани стали основним місцем розтаборування добровольців. За словами професора Стрийської гімназії І.Бондарука, “кожна хатина, кожна стодола, кожний садок... пам’ятає... тих наших ідейних хлопців, які гостили тут у тому пам’ятному році і пішли звідсіля в бій, щоб підняти Червону калину і здобути славу своєму народові”. Як же виглядала вулиця Лани в той час? Вона була окопана з обох боків ровами (фосами). Щоб дістатися з вулиці на окремі господарства, треба було перейти через дерев’яні містки. Земельні ділянки були вузькими і довгими, будинки в основному дерев’яними, низькими, часом стояли боком до дороги. Де конкретно знаходилась Бурса Педагогічного Товариства, точно не відомо. Коли у 1994р. постало питання про спорудження пам’ятного знака, місце обирали, виходячи з того, що у майбутньому пам’ятний камінь буде замінено на пам’ятник, отже, необхідно, щоби його було добре видно усім, хто в’їжджатиме у Стрий з боку Львова. Такий майданчик знайшовся у скверику біля ВПУ №35. У ньому було встановлено гранітну брилу з меморіальною таблицею: “На цьому місці буде споруджено пам’ятник Легіону Українських Січових Стрільців, сформованому у Стрию в 1914 році. Встановлено на честь 80-річчя УСС 1 листопада 1994 року”. А тепер знову повернімося до тих вікопомних днів 1914 року. Уявімо собі вулицю Лани і майдан, на якому розташовувалися Стрільці. Кругом майоріли синьо-жовті прапори на високих жердинах, по рогах майдану Стрільці робили шатра, посередині день і ніч працювало кілька кухонь. Одяг молоді цвів вишиванками і мережками, як на Великдень. Очевидець описав цей здвиг народу такими словами: “Кидалася у вічі мозаїка одягів. Побіч гімназійного сюртука ... пишалися квітисті, закосичені айстрами, гуцульські кресані і біліли до осіннього сонця широкі подільські солом’яні капелюхи. Де-не-де виринали бучацькі або бережанські вишивані сорочки чи темно-бронзові підкарпатські блюзи. Але не бракувало також і мундирів з останнього сокільсько-січового здвигу, а навіть пластових одностроїв”. Молодь співала пісень, хтось читав книжечку, а дехто просто спочивав при вогнищі. Очевидці твердять, що саме тут, на майдані, Гриць Трух, доброволець з Гірного, склав слова для пісні “Червона калина”. Звичайно, не всі добровольці помістилися на Ланах, адже їх було 25 тисяч, а стриян тільки 30. Тому багато хто спав просто неба в садах, біля парку “Вільшина”. Новозбудована “Руська Бурса” пожертвувала для стрілецтва весь свій інвентар. Добровольцями займалася винятково українська громада, австрійська влада навіть не цікавилася цим питанням, мотивуючи свою байдужість тим, що стрільці ще не були заприсяжені. Міщани намістили хлопців на нічліг, селяни довозили харчі. Патріотично налаштовані стрийські жінки на вогні у великих казанах готували їжу: кулешу, каву, навіть вареники. В той час велися переговори щодо дальшої долі стрільців між командантом цих формувань, колишнім директором Рогатинської української гімназії М.Галущинським і австрійським командуванням, яке видало наказ привести до присяги лише дві тисячі добровольців, бажано представників інтелігенції, а решту – розпустити по домівках. Рішення мотивували браком амуніції. М.Галущинському вдалося “вторгувати” ще 500 осіб. Добровольці були глибоко обурені двома фактами – кількісним обмеженням Легіону і присягою на вірність Австрії. Лунали вимоги скликати “чорну раду” і ультиматуми “всі або ніхто”. 2 вересня найактивніші стрільців зібрали на однім з ланських городів віче, на ньому з палкою промовою виступив Дмитро Вітовський і зумів переконати навіть найгарячіших бунтарів. Можливо, вирішальним стали його слова “треба за всяку ціну задержати для української справи наш зав’язок українського війська”. Так добровольці погодилися на умови австрійського командування. Почався відбір до лав Стрілецтва. Переваги віддавали найосвіченішим і найспритнішим юнакам, студентам вищої школи, випускникам гімназії. Оскільки російська армія наближалася до Стрия, присягу вирішили приймати зразу ж після відбору, 3 вересня в другій половині дня. І ось настав момент присяги. Дві з половиною тисячі добровольців пройшли головною вулицею міста до площі військових вправ, яка знаходилася на розі вулиць Крашевського і Дрогобицької між парком “Вільшина” та казармами 33-го полку “лендверрегіменту”

44


Місцями героїв національно-визвольних змагань

(краєвої оборони). Тут, приблизно в районі теперішньої стрийської міської лікарні, де знаходилося це місце, у 2004 році встановлено меморіальний камінь з написом на відзначення події. Ось текст напису: “На плацу полку лендверів 3 вересня 1914 року прийняв присягу Легіон УСС – Українських Січових Стрільців”. Попробуємо відтворити цю подію максимально наблизившись до історичної правди. На жаль, всі, хто залишив спогади про присягу, описують її по-різному, різнобій пояснюється і тим, що ці люди не були стриянами, і тим, що спогади писалися через багато років, тож не можуть бути особливо точними. На присягу прибуло кілька австрійських офіцерів та отець Остап Нижанківський. Текст присяги не зберігся. Є свідчення про те, що стараннями впливового поручника генерального штабу Кватерніка (хорвата) до тексту додали окремо клаузулу “і за самостійну Україну”. Читали ж саму присягу так невиразно, глухо, що важко було зрозуміти, хто справді присягав, а хто просто декламував вірші Т.Шевченка. Є також спогади очевидців, котрі знаходять підтвердження і в дослідженнях істориків, що існувала ще інша присяга, яку приймав отець О.Нижанківський. Зберігся її текст: “Я, УСС, присягаю українським князям, гетьманам, Запорізькій Січі, могилам і всій Україні, що вірно служитиму Рідному Краєві, боронитиму його перед ворогом, воюватиму за честь української зброї до останньої краплі крові. Так мені, Господи Боже і Архангеле Михаїле, допоможіть. Амінь”. На жаль, її автор не відомий. Були ще виступи ораторів, потім тричі прозвучало “Урра!”, а потім “Ще не вмерла Україна” і “Боже, будь покровитель”. Присяга була складена. З того моменту Українські Січові Стрільці переходили на утримання Австрійської армії. Наступного дня, 4 вересня, стрільці вже зранку прибули на двірець. Прощалося з ними все місто, “грала оркестра” і чути було плач матерів. Нарешті подали ешелон відкритих платформ (“льори”). О сьомій вечора пролунав прощальний гудок паровоза і поїзд рушив. На одній з платформ везли навіть бика, подарованого селянами Стрийщини для кухні. Проте стрільці знайшли йому інше приміщення: в холодну дощову ніч грілися біля нього. Новобранці прямували на Закарпаття, щоби відбути короткі навчання, а тоді вирушити на фронт. Так закінчився Стрийський період Легіону УСС, що тривав усього чотири доби, але, за визначенням історика Б.Якимовича, - це “одна з вирішальних сторінок української військової історії”... А далі починається друга сторінка – події Листопадового Чину в Стрию. І тут центральне місце – Народний дім – 1918 рік. Катастрофічні поразки на фронтах, масовий національно-визвольний рух восени 1918 року потрясли до основ Австро-Угорську імперію. Прийшов час українцям визначатися: чи залишатися в рамках старої імперії, чи творити власну самостійну державу. Події слідували одна за одною: по Галичині прокотилася вічева хвиля; нарада послів Австрійського парламен-

45


ту і Галицького сейму; Конституанта (проголошення Конституційних засад) Української Національної Ради, створення УВО (Української Військової Організації) і, нарешті, остання крапля – звістка про приїзд до Львова Польської Ліквідаційної Комісії, що має перейняти від Австрійського намісника владу над Галичиною. Гаятись не можна було. Тож на історичному засіданні УВО 31 жовтня 1918 року о 19 годині у Львові було прийнято рішення про збройне повстання. Протягом ночі без кровопролиття були взяті і роззброєні всі казарми, розташовані в місті, зайняті всі стратегічні об’єкти. А що в Стрию? На відміну від Львова та інших міст Галичини, у Стрию не було кадрових полків з українськими вояками, були тільки полк народного ополчення зі старшими вояками, нездатними до військової служби, та Окрема Стрийська Пластунська Сотня під командуванням сотника Омеляна Колодницького. Ця сотня так званих “малолітніх добровольців” була унікальним явищем у Листопадовому Зриві в Галичині, бо в інших містах не було юнацьких частин, що мали такий добрий військовий вишкіл. Пройшовши випробування Листопадовим Зривом, майже всі військові пластуни згодом стали членами ОУН та УПА. Ось коротка хронологія подій. 31 жовтня в обідню пору зі Львова прибув кур’єр, привіз наказ з інструкціями щодо Листопадового Зриву для підпільно діючої повітової Української Національної Ради під проводом адвоката Антона Гарасиміва. До того моменту центром подій був будинок Руської Бурси – домівки військового Пласту. Тут, у підземеллях, у скринях з-під вугілля зберігалося чимало військової зброї та амуніції, що придбали пластуни. О п’ятій годині вечора сюди почали сходитися пластуни, колишні вояки, сільські добровольці. Зібралося близько п’ятдесяти старшин і підхорунжих та дев’ятсот підстаршин і вояків. Старшини і підхорунжі організовували прибулих у сотні і рої, озброювали та роздавали амуніцію. Вночі вони вирушили у місто, без особливого клопоту зайняли всі казарми (крім грабовецьких) та установи, залізничну станцію, пошту, військові магазини та склади. О восьмій годині ранку першого листопада на щоглі Народного дому вже розвівався великий синьо-жовтий прапор. Тут орудувала повітова Народна Рада, було багато священиків, що прибули з вояками-односельцями, чимало іншого свідомого українського громадянства. У залу зайшов у супроводі старшин австрійський полковник, комендант залоги у Стрию. Він підписав Акт передачі влади у місті і, відіп’явши шаблю, передав її А. Гарасиміву. Той поцілував шаблю і назад віддав полковнику, котрий тричі по-мадярськи вигукнув “Хай живе!” Українській державі, старшини підхопили оклик по-німецьки. Зібрана публіка почала співати “Ще не вмерла Україна”. О дев’ятій годині біля міської ратуші (тепер корпус ЗСШ № 1) зібрався святковий натовп. На щоглі підняли синьо-жовтий прапор на знак того, що місто належить Україні, оркестр заграв національний гімн. Ось як про цей момент багато років по тому згадував Лев Шанковський, колишній військовий пластун: “Очевидці кричали “Слава!”, дехто з пластунів... схлипував з радості. А ці хлипання і радість зривались з грудей спонтанно, як сонячний ранок після темної ночі. Під час цієї церемонії місто немов прокинулось до нового життя, до вільного суверенного життя, до якого прагне кожний національно свідомий народ.” 4 листопада команда мадярського полку, що стояв у грабовецьких казармах, отримала ультиматум від стрийської влади, щоби скласти зброю. З цього часу до 18 травня, тобто більше шести місяців, у місті діяла українська влада. Головою Повітової Української Національної Ради був о. Остап Нижанківський, його заступником – відомий громадськополітичний діяч Стрийщини о. Андрій Пеленський, Державним Повітовим Комісаром – доктор Антон Гарасимів. На чолі різних ділянок української адміністрації стояли справжні фахівці, які добре знали свою справу. На жаль, часи самостійної української державності продовжувалися недовго, незабаром владу обійняли поляки. Українці знову змушені були переходити до підпільної боротьби ... У Стрию є чимало місць, пов’язаних з перебуванням відомих діячів націоналістичного підпілля. Однак ми зупинимося на вулиці Є.Олесницького. На цій вулиці проживало чимало відомих не лише на Стрийщині, але й у всій Україні громадсько-політичних діячів, тут бували Лев Ребет, Степан Бандера, Степан Охримович. Тут знаходилася і квартира землеміра, громадського діяча і патріота Михайла Кравціва. За-

46


Місцями героїв національно-визвольних змагань

раз на будинку №3 встановлена меморіальна таблиця. Михайло Кравців служив в УГА, був одним з організаторів Української Військової Організації (УВО), а пізніше членом Крайового проводу ОУН. В їхній квартирі збиралися найвідоміші політичні діячі Західної України. Одна з доньок грала на піаніно, в’язні тюрми із захватом слухали її гру. Та й сам Кравців тричі був в’язнем Стрийської тюрми. Його діяльність викликала підозру у польської поліції, помешкання часто обшукували, його арештовували, тримали в тюрмі, але тверда воля в’язня, його конспіративні заходи, розсудливість не дали можливості полякам довго тримати Кравціва в тюрмі, організувати над ним політичний суд. Територія тюрми – це місце скорботи і сліз для стриян. Тут загинули сотні українців, серед них були не лише свідомі борці за волю і незалежність, але й старики і зовсім маленькі діти. Сучасне приміщення тюрми було збудоване тоді, як і суд, після великої пожежі 1886 року. Два корпуси, суд і тюрма, з’єднувалися посередині, а із залу суду можна було зразу потрапити до тюрми, що як і суд мала П-подібну форму. Уся територія тюрми була огороджена високим (3,5 м) товстим муром довжиною 230 м, а посередині стояв невеликий будинок – побутовий блок (зараз – приміщення музею). Адміністрація знаходилась в окремому одноповерховому будинку із входом від вул. Трибунальської (Є. Олесницького), там розміщувалася охорона та обслуга тюрми. Справа від брами було карантинне приміщення, через яке проходили в’язні та хворі. Такою була тюрма і за часів Австро-Угорщини, і за часів Польщі, аж до 1939 року. Уже з середини 20-х років тюрма набрала політичного характеру, вона була заповнена в’язнями – українцями, звинуваченими в націоналізмі. Ставлення тюремників до в’язнів ніяк не можна було назвати гуманним: переповнені камери, фізичні знущання на допитах, але все це блідне в світлі того, що довелося пережити в’язням часів радянської окупації. Уже у 1939-40 рр. енкаведисти “удосконалили” тюрму. На трьох кутах охоронних мурів побудували сторожові вишки, висунувши їх за мур, щоби добре проглядалися зовнішній і внутрішній бік мурів. Вишки були укомплектовані кулеметами. Охоронний мур з двох боків освітлювався, крім того зверху був покритий битим склом і завершений колючим дротом. Під муром, справа від вхідної брами, збудували ізоляційні бокси, розміром 1х1,5 м, там тримали особливо покараних під час слідства. Віконечко у вхідній брамі замінили на оглядові щілини. Тюрму начинили знаряддям тортур. Скільки тут було знищено людей напередодні війни у 1941 році, невідомо. Частину закатованих знайдено зразу після приходу німців, їх перепоховано на міському кладовищі, а під час розкопок 1991 року виявлено ще 255 останків. Є свідчення, що окремі кістяки знаходили і в 60-х роках, коли тут діяла колонія для неповнолітніх дівчат, їх викидали на грузовики і вивозили у невідомому напрямку. Тож визначити кількість загиблих уже неможливо. На місці братського похован-

47


ня у 1991 році було споруджено підземний саркофаг-гробницю, в якому зібрали останки жертв. Над саркофагом на стіні – великий хрест, обабіч – стели з рельєфними зображеннями спотворених криком людських облич. У 2005 році поховання стало складовою частиною меморіального комплексу “Борцям за волю України”. При вході в музей побудована арка з терновим вінком, а в центрі тюремного подвір’я бронзова – “Пієта” – скульптура матері і помираючого сина. Кожної години вдаряє дзвін, відмічаючи час, що переходить у вічність. Автори меморіалу – архітектор Орест Скоп та скульптор Василь Ярич. Логічним завершенням нашої екскурсії місцями героїв національно-визвольних змагань буде зупинка перед фасадом Міської Ради. Саме над нею вперше в Україні у безхмарне високе небо злетів синьо-жовтий національний стяг. Про це зараз нагадує пам’ятна таблиця з правого боку від входу. Столітня мрія українців про власну Незалежну Самостійну державу нарешті здійснилася. Дорогою ціною дісталася нам Незалежність: мільйони українців склали голови на вівтарі боротьби і серед тих, хто наближав цю мить, було й чимало наших земляків, стриян. Вічна їм пам’ять!

48


Місцями героїв національно-визвольних змагань

49


СТРИЙСЬКІ СТЕЖКИ СТЕПАНА БАНДЕРИ

Маршрут: вул. Львівська – вул. Гайдамацька – парк ім. Тараса Шевченка (“Вільшина”) – ЗСШ № 7 – пам’ятник С.Бандері. Протяжність маршруту - 3 км. Тривалість екскурсії 2 години. Маршрут комбінований (пішохідно-автобусний).

П

лекання патріотичного має глибокі коріння в історії нашої землі. Цьому слід завдячувати визначним постатям українства, серед яких ім’я провідника Організації Українських Націоналістів Степана Бандери займає визначальне місце. І хоча багато років віддаляє нас від дня героїчної смерті Степана Бандери, його ім’я далі з магічною силою мобілізує українських патріотів в Україні та поза нею до праці і боротьби, за утвердження і розбудову відвойованої великими жертвами Української Самостійної держави. Неможливо збудувати державу, не знаючи своєї історії, не шануючи того, хто за нас віддав своє життя. Отже, розпочинаємо нашу подорож стежинами Степана Бандери з його родинного гнізда. “Садиба-музей родини Бандер” була відкрита в дні святкування 10-ти річчя Незалежності України. До ювілею Незалежності товариство “Садиба-музей родини Бандер” під керівництвом його голови Володимира Чабана і професора Темпльського університету з Філадельфії Володимира Бандери упорядкувало перед будинком громадський пам’ятний сквер. Як відомо, батьки Степана Бандери були родом зі Стрия. Стрийські Йосифінська та Францісканська метрики, а також церковні метричні книги (походять із місцевої парафіяльної церкви Успіння Пресвятої Діви Марії) проливають світло на походження родини Бандер. Бандери у Стрию мешкали на передмісті, яке називалося Лани. Садиба Бандер побудована як центральноукраїнський тип житла. Двір з вільним розташуванням споруд, наближенням житла до вулиці та жорстко регламентованою державними архітектурними службами орієнтацією чільного фасаду на вулицю (а не на сонце, як це було властиве українській народній традиції). Так само уніфікувалося в межах зони планування житла, наближене до квадрату. Зокрема - центральне розташування входу, двобічна дворядна схема житлових кімнат, відокремлення господарської частини забудови від житлової. Садиба безпосередньо розміщена вздовж вуличної межі з постановкою хати в глибині двору і наявності перед житлом невеликої земельної ділянки, на якій

50

Дерева в снігу, наче свічі, Сніжинки – мов сльози мої. Та хрест твій, Провіднику, кличе Наслідувать кроки твої. Петро Кізко


Стрийські стежки Степана Бандери

були висаджені дерева, кущі і квіти. У кінці ХІХ століття збудовано муровану церкву Благовіщення Пренепорочної Діви Марії. Саме в ній виконував обов’язки дяка дід Степана Бандери – Михайло (одружений з Єфросиною з дому Білецьких). Батько, Андрій Бандера, народився 11 грудня 1882 року, закінчив Стрийську гімназію (1905 року), продовжив навчання на богословському факультеті Львівського університету. У родині Бандер, що проживала у Стрию, побожність була традиційною рисою. Вуйко (брат матері Степана) Осип здобув вищу освіту, служив підхорунжим у першому полку Українських Січових Стрільців. Під час німецької окупації був посадником Стрия (згодом із сім’єю емігрував до США). Тітка Климентина закінчила Стрийську вчительську семінарію, вийшла заміж за катехита, а згодом сотрудника стрийської Успенської церкви Миколу Ліщинського, а тітка Софія разом з чоловіком Михайлом Чабаном, переживши більшовицькі репресії, решту життя провела у Львові. Коріння родини Бандер міцно взялося за Стрийську землю, тому пропонується відвідання цвинтаря, де знаходиться гробниця родини. Наша наступна зупинка – вулиця Гайдамацька. Українська гімназія під назвою “Руська Бурса” була заснована в Стрию у 1912 р. в один рік зі стрийською молодіжною організацією “Пласт”. “Руська Бурса” розташована на сучасній вулиці Гайдамацькій, де зараз діє ВПТУ № 34. У 1912 р. вона складалася з одного корпусу, що зберігся й до сьогодні. На той час в Стрию існувало 4 гімназії. Також в будинку “Руської Бурси” вело діяльність товариство “Рідна школа”, що взяло на себе відповідальність за українське шкільництво на землях Західної України. Саме з ініціативи цього товариства було збудовано будинок “Руської Бурси” і в ньому відкрили гімназію. Спочатку “Руська Бурса” була українською гімназією, в 20-30 р.р. стала утраквістичною (без права видавати матуральне свідоцтво), а згодом польською. Вулиця Підзамче зберегла свою історичну назву як така, що знаходилася біля Старостинського замку. В гімназії вивчали польську, українську, німецьку, латинську мови, історію, математику, фізику, географію, природу, філософію, співи. Багато праці у розвиток спорту і залучення до цього гімназистів приклав професор І.Криницький. Він обладнав спортивний зал, виховав ціле гроно гімназистів-спортовців, навчав техніки гри в баскетбол, футбол. У спортивних змаганнях гімназія займала призові місця. Викладав тут у 1920 – 1929 р.р. українську мову професор Михайло Білик, перекладав з латинської на українську “Енеїду” Вергілія. Українську літературу викладав дуже суворий, але справедливий професор Іван Боднарчук. В цьому ж будинку була приватна жіноча учительська семінарія “Рідна школа”, де викладала частина гімназійних професорів. Гімназія залишилася за своїм національним складом майже виключно українською. Не лише поляки, а й ренегати-українці сюди своїх дітей не посилали. Зате,

51


як не дивно, ходили кілька учнів німецької і єврейської національності, батьки яких таким чином хотіли виразити свою солідарність з українським народом. Десятилітній хлопчик маленького зросту, хворобливий, тендітний з села потрапив у місто. Жив у діда, але все одно це не рідна сім’я, в якій він виріс. А незабаром померла мати – отже, напівсирота. Найголовнішу ж зміну в життя, мабуть, внесло навчання в українській гімназії. Адже це вперше, у віці десяти років, Степан Бандера пішов до школи, опинився серед великої кількості однолітків, з якими треба було налагоджувати стосунки, звикати до того, щоб кожного ранку йти в гімназію і кілька годин висиджувати на уроках, а потім ще вдома виконувати домашні завдання. “Утримання в цій школі було дороге. Тільки за навчання треба було щорічно платити 240 злотих. На той час це треба було дві гарні корови продати, щоб заплатити за один рік навчання. Харчування в місті також дорого коштувало 40 – 50 злотих в місяць. Книжки також дуже дорого коштували. Словник латинський 10 злотих, а грецький 15. А якщо в родині треба було вчитись двом-трьом, тоді батьки виходили з себе, або діти впроголодь вчилися. А яка учоба, коли ти голодний та ще в холодній кімнаті? Отож вчитися було дуже тяжко і одиницям вдалося скінчити школу без повтору на другий рік. Половина предметів викладалась на українській мові, а половина на польській”, - згодом згадували очевидці. Таким було навчання і Степана Бандери в Стрийській гімназії. За тим, хіба, винятком, що жив він, як уже зазначалося, не на квартирі у чужих людей і, слід думати, не сидів голодний. Зате тут були інші труднощі, про що він пише в автобіографії: “Матеріальну спромогу вчитися в гімназії я мав завдяки тому, що мешкання і утримування забезпечували батьки мого батька, які мали своє господарство в тому ж місті. Там ще жили мої брати і сестри під час шкільної науки... Як у батька під час ферій, так і в діда під час шкільного року я працював у господарстві у вільному від науки часі”. Які були успіхи в навчанні юного гімназиста? В автобіографії він зазначає, що, почавши з 4-го класу, давав лекції іншим учням і таким чином заробляв якісь гроші. В архівах збереглися шкільні документи Степана Бандери, які свідчать, що вчився він успішно. Минав рік за роком, хлопець переходив із класу в клас. Уже в гімназії Степана Бандеру більше цікавила громадська і політична діяльність. Готуючи себе до подальшого життя професійного революціонера, він дбав про фізичне здоров’я і виховання сили характеру. Тут, в гімназії, у третьому класі Степан Бандера вступив до молодіжної організації Пласт, а саме 1 жовтня 1922 року у гурток “Вовк”, який належав до п’ятого пластового куреня імені князя Ярослава Осмомисла. Хлопців у Пласт організував колишній підхорунжий УГА Володимир Татомир, який багато часу приділяв куреню Ярослава Осмомисла. Степан Бандера пробував у

52


Стрийські стежки Степана Бандери

першому та другому класах стати пластуном, але не міг вступити до організації через ревматизм суглобів. Пластову присягу та перший пластовий іспит склав 26 лютого 1923 року. До складу пластових іспитів належали такі дисципліни, як плавання, догляд за хворими, санітарна служба, гігієна, знакування (азбука Морзе), геологія, ощадливість. У колонці ощадливості Степан Бандера зробив надпис: “За заощаджені гроші купив собі пластовий однострій та мандоліну”. Його пластовими товаришами були Володимир Охримович (Охрим), Олекса Гасин, що навчався разом з ним в гімназії, та Роман Шухевич. Оскільки всі у Пласті мали свої прізвиська то й Степан Бандера не був винятком. Він був відомий, як Баба. Про С.Бандеру не можна було сказати, що він слабий тілом та духом, а навпаки. Збереглися спогади шкільного товариша Володимира Ерденберга про юнацьку прогулянку до Бубнищанських скель: “Він (Дацко), найвищий зростом підняв руками найменшого Бабу (Бандеру) й висадив його на долівку кам’яного коридору. Вслід за ним ми по черзі вспиналися на його плечі, а Баба, сильний понад свій вік і зріст, витягав нас на гору”. Тому ймовірно, що це прізвисько він отримав від свого прізвища. Та деякі джерела свідчать, що воно дісталося йому через низький ріст. Степан Бандера брав участь у мандрівках, які були організовані куренем. Часто мандрував по Гуцульщині Карпатськими Бескидами. Збереглася згадка про участь Степана Бандери у десятиденній мандрівці на першу обласну пластову зустріч на Писаному камені біля Косова. Було це 12-14 липня 1924 року. Маршрут пролягав через Ворохту, Криворівню, Ясіню, Яворів, Косів, Коломию. У дорозі їх застала гірська буря, і в цих нелегких умовах С.Бандера проявив свої кращі якості: наполегливість, витривалість та цілеспрямованість. Курені, в яких перебував Степан Бандера були належно відзначені. Вони неодноразово перемагали у вишколах та конкурсах поміж пластунів. А загалом стрийські курені були першими після львівських. Процес формування характеру Степана Бандери знайшов своє відображення у пластовій характеристиці курінного отамана Романа Рака, яка була дана йому з нагоди вибуття із п’ятого пластового куреня. Роман Рак писав: “Один із чільних пластунів п’ятого куреня брав дуже видну діяльність в курені, як рівно причинився до першості для нашого куреня.” “Найліпший з гуртка, честолюбивий, войовничий, енергійний,” ще одна цитата зі спогадів Романа Шухевича доводить його визначну роль у курені. У 1927 році Степан Бандера закінчив навчання у Стрийській гімназії і одночасно перейшов у другий пластовий курінь старших пластунів ім.Івана Богуна, який згодом був перейменований на Загін Червона Калина, в котрому перебував до кінця життя. Одним із засновників цього куреня став і Степан Бандера. Це був знаменитий осередок поширення пластових та націоналістичних ідей на цілу Стрийщину. Крім виховання молоді, курінь опікувався стрілецькими могилами на

53


54

горі Маківці, проводив курси таборування та картографії. Курінь також брав участь у розповсюдженні забороненої української літератури, яку привозили з Чехословаччини. Степан користувався повагою серед пластунів, які збиралися у парку “Вільшина”. Отже, прямуємо до парку вулицею Підзамче. Вулиця отримала свою назву від Старостинського замку, що в ХІV – ХVІІІ ст. був важливою оборонною спорудою міста. А прилеглу територію – підзамче – займали селяни, що виконували феодальні повинності на користь замку. Так історично закріпилася назва за цією частиною міста. Вулиця з’єднувала центр з околицею. Коли було облаштовано парк, точних відомостей немає. Але вже в другій половині ХІХ ст. парк став упорядкованим і використовувався для відпочинку. Близьке сусідство гімназії з “Вільшиною” було вигідне гімназистам, що входили в таємні групи Української Військової Організації, потім ОУН. В гущавині можна було втаємничитися, читати заборонену літературу. Часто гімназисти фотографувались в парку, призначали зустрічі. Парк “Вільшина” пов’язаний з історією міста й іншими подіями. За часів Австро-Угорщини в ньому спорудили пам’ятник дев’ятому стрийському піхотному полку, що загинув в австрійсько-італійській війні 1859р. під м.Сольферіно і м.Маджента. Чотири пари гармат обрамлювали центральну стелу. Фрагмент пам’ятника, а саме – гармати зараз знаходяться біля краєзнавчого музею. І друга подія – це трагічна загибель гімназійного професора, художника Олександра Харкова від рук польського пограничного загону у вересні 1939 р. Підзамче і “Вільшина” – це ті околиці, якими 8 років ходив гімназист Степан Бандера, наполегливий допитливий хлопець, що свідомо готував себе на посвяту Україні. Наша наступна зупинка ЗСШ № 7. У 1872 році у Стрию було засновано Вищу реальну школу. Директором школи призначено Еразма Місінського. У цісарсько-королівській Вищій реальній школі за весь період її існування викладалися такі обов’язкові навчальні дисципліни, як релігія, польська і німецька мови, географія, геометрія, історія, фізика, хімія. До необов’язкових предметів відносились не тільки гімнастика й співи, а й, як не дивно, українська мова та історія рідного краю. Основним профілем Вищої реальної школи у Стрию був природничий цикл. Більшість предметів обов’язкової навчальної програми складали математичні дисципліни. Цісарсько-Королівська Вища реальна школа проіснувала до 1880 р. Протягом цього періоду в школі працювало 25 викладачів. У 1880-1881 р.р. школа перетворена на державну гімназію з обов’язковим викладанням науки малюнку в чотирьох нижчих класах. Директором гімназії і Вищої реальної школи призначено Еразма Місінського. Ще один будинок гімназії збоку костелу був зруйнований під час Другої світової війни і не відбудований. Саме тут Степан Бандера складав матурні іспити після закінчення гімназії.


Стрийські стежки Степана Бандери

55


АРХІТЕКТУРНІ СТИЛІ

Римо-католицький костел народження Діви Марії. XIV-XIX cm. Стилі - готика, ренесанс, еклектичний історизм, пл. 22-го Січня, 1

Гімназія. XIX cm. Стиль - класицизм, Тепер СШ № 7, вул. Ф. Колесси, 12.

Палацова споруда. II пол. XIX cm. Стиль - еклектичний історизм. Тепер Будинок учнівської творчості, вул. С.Крушельницької, 16

56


Архітектурні стилі

Палацова споруда. Поч. ХХ ст. Стиль - модерн. Тепер - ДНЗ №3, вул. 1-го Листопада, 2

Костел Св. Йосифа. Поч. XX cm. Стиль - псевдоготика. Тепер – церква Святого Архистратига Михаїла, вул. С. Крушельницької, 21

Голівка дівчинки. Поч. ХХ ст. Стиль - сецесія, вул. Бобикевича, 4

57


Готичний стиль (фр. gotique – готський, від назви германського племені готів), готика – художній стиль країн Європи пізнього середньовіччя. Зародився у Франції у ХІІ ст., в українських землях з’явився у XIV-XV ст. Провідне місце в готиці займала архітектура, а центральною спорудою став храм. Для будівництва соборів використовувалася конструктивна система, в основу якої покладено каркасну структуру, стрілчасті арки й ребристі склепіння, що передають свій розпір через особливі арки на стіни й підпірні стовпи (контрфорси). Готичні архітектори сміливо прорізали стіни високими вікнами, прикрашали їх вітражами. На західних фасадах споруджували вежі. Споруди були спрямованими вгору, легкими й багато декорованими скульптурами, різьбою по каменю. Характерними також були портали, стрілчасті вікна й круглі вікна-рози, декоративні деталі-фіали. Еклектизм (гр. eklektikos – той, що вибирає), історизм або еклектичний історизм – стиль, що характеризується поєднанням різнорідних деталей в одному творі живопису, скульптури, архітектури, відсутністю цілісності, єдності. Особливо поширився в середині і другій половині ХІХ ст. Саме з архітектурного еклектизму, з його “всесвітнім” охопленням архітектурних й орнаментальних мотивів, в значній мірі зародився цілісний у своїй суті стиль модерн. Класицизм (лат. classicus – зразковий) – художній стиль у європейському мистецтві XVII–поч. ХІХ ст., що звертався до античної спадщини як до ідеалу для наслідування. Як цілісна система сформувався у Франції епохи абсолютизму (XVII ст.). Архітектурі класицизму притаманні строгість і геометризм, підкреслено прямі лінії та статичні силуети. Основою архітектурної мови стає ордер. Модерн (фр. moderne – сучасний) – стиль у європейському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст., що протиставив себе в якості нового поширеному у другій половині ХІХ ст. відтворенню стилів минулого (еклектизм). Естетика модерну акцентувала увагу на гнучкості, тендітності, навіть витонченості й вишуканості форм, невловимості переходів, підвищеній декоративності. Період становлення модерну співпав з відродженням інтересу до середньовіччя, національного мистецтва, романтизму. В архітектурі відмовилися, від симетрії і регулярних форм містобудування. Будівлі в стилі модерн і їх конструктивні елементи становили символічно-образну єдність, характерними стали асиметричні композиції, декоративні панно, вітражі. Використовувалися нові матеріали і принципи – залізобетон, каркасні конструкції, скло, кований метал, необроблений камінь, кахлі. Створювалися нові, підкреслено індивідуальні за стилем будівлі. Творам модерну притаманні пишність декоративної символічної орнаментики й скульптури (жіноча голова, стилізоване волосся, рослини, квіти, лінія “удар бича”). Псевдоготика (гр. pseudes – брехня, і фр. gotique – готський), неоготика – напрям в архітектурі XVIII-ХІХ ст.ст., що відроджував форми і конструктивні особливості середньовічної готики. Виникла під впливом романтизму з його інтересом до минулого, ідеалізацією середньовічної культури. У першій половині ХІХ ст. стала однією із течій еклектизму. Сецесія (сецесіон (нім. Sezession від лат. secessio – відділення, відхід), назва кількох художніх об’єднань в Німеччині та Австрії кінця ХІХ – початку ХХ ст., модернізм у Німеччині, Польщі, Австрії. Для орнаментів віденської сецесії характерним було зображення рослин центральної Європи, зокрема настурцій, троянд, лілій, ірисів, братків, кал, кульбаб. Ними прикрашали не лише зовнішні стіни та інтер’єри будинків, але й ковані решітки балконів, вікон, сходових кліток, використовували у вітражах на вікнах та дверях.

58


СЛОВНИК АРХІТЕКТУРНИХ ТЕРМІНІВ 1. Апсида – півкруглий багатогранний або прямокутний в плані виступ будівлі. У християнських храмах – вівтарний виступ. 2. Арка (лат. arcus – дуга, згин) – криволінійне перекриття простору між двома опорами. У храмах – підпружні арки, що розміщуються під внутрішньою частиною склепіння. 3. Аркада (фр. arkade) – ряд арок, що спираються на стовпи або колони. 4. Базиліка (гр. basilike – царський дім) – витягнене з заходу на схід прямокутне в основі приміщення із входом з заходу і вівтарем зі сходу, розділене колонами на кілька поздовжніх галерей (нефів). Назва походить від будинку глави держави в Афінах архонтабазилевса. У середні віки базиліки використовували як церкви. 5. Вітраж (фр. vitrage – віконне скло) – орнамент або сюжетна декоративна композиція у вікнах, дверях, ширмах, виконана з кольорового скла. Особливо були популярні в декорі середньовічних храмів XII-XV ст. Куски кольорового скла скріплювалися свинцевими смужками, іноді окремі деталі доповнювалися розписом по кольоровому склу. Основні кольори середньовічних вівтарів – червоний, синій, жовтий. Крім середньовіччя, вітражі широко використовувалися в епоху Відродження, в стилі модерн. 6. Декор (фр. decor) – в архітектурі система деталей і частин, які не мають конструктивного чи технічного значення, а служать тільки для прикрашання фасадів і внутрішніх помешкань. Переважно виконується в одному стилі з архітектурою. Декорами також прикрашають предмети побуту (декоративно-прикладне мистецтво). 7. Ікона (гр. еikon – зображення, образ) – твір живопису, що є предметом культу. Перші ікони відносяться до ІІ ст. Інша назва – образ, оскільки зображення, відповідно до церковного вчення, не є відтворенням, а символом, що духовно наближає до оригіналу. Тому в іконописі свідомо не використовуються досягнення світського живопису (лінійна перспектива, пластична анатомія, світлотінь), а навпаки, строго дотримуються певних правил, канонів, визначених церквою. Ікона, як правило, передає не дію, а стан душі. З цим пов’язана відсутність руху, умовність і символічність кольорів, перевернена перспектива, яка розвертає простір у зворотньому напрямі, повертаючи його на персонажів. Ікони бувають оглавні (зображають тільки голову), поясні, в повен ріст, а також житійні, що подають всю історію життя святого або мученика. Оскільки іконі призначалось довге життя, кожен етап роботи над нею виконував інший майстер. Особливо старанно підбиралося дерево, на нього накладався грунт (основа), потім працював іконописець, що використовував переважно яєчну темперу, на кінець наносився захисний шар. Ікона може також мати оклад з металу, декоративне покриття із золота, срібла, позолоченої або посрібленої міді. З останньої чверті XVII ст. оклади почали виготовляти з цілого листа металу, залишаючи відкритими тільки кисті рук та лики (обличчя). У Стрию оклад має ікона Ліської Божої Матері. 8. Іконостас (гр. еikon – зображення, stasis – місце стояння) – у православній та греко-католицькій церкві вівтарна перегородка, заставлена рядами ікон. В уявленні середньовічної людини – образ земного раю. Розстановка ікон склалася на рубежі XIV-XV ст. У найповніших іконостасах є п’ять рядів (чинів) ікон: наверху – хрест з розп’яттям, під ним – чин праотців, нижче – празничний чин (ікони, що зображають основні свята), деісусний чин (Христос, Богородиця, Іван Предтеча, а також ікони з архангелами, апостолами, мучениками і т.д.), місцевий ряд, розділений посередині царськими вратами, справа від яких – храмова ікона, присвячена святу, в ім’я якого названа церква. Ікони вставлені у різьблені позолочені обрамлення, разом з якими творять єдину композицію. 9. Капітель (лат. kapitelium – головна) – завершуюча частина колони або пілястри. Декор капітелі залежить від того, до якого ордеру, стилю чи епохи вона відноситься. 10. Каплиця – невелике приміщення в католицьких та англіканських церквах, палацах або окремо стояча споруда, призначена для молитов одної сім’ї, збереження реліквій чи присвячена якомунебудь святому. Каплиця може служити й усипальницею. 11. Карниз (гр. kоronis – кінець, завершення) – горизонтальний виступ верхньої частини стіни, що підтримує дах будівлі і захищає стіни від дощу. Карниз може мати декоративне значення.

12. Кіот (гр. kibotos – дерев’яний ящик) – божниця, ящик під склом або невелика шафа для розміщення ікон. Часто прикрашається різьбою або розписом. 13. Контрфорс (фр. contreforce - протидіюча сила) – вертикальний масивний виступ стіни, що розширюється донизу і зміцнює її. Безпосередньо примикає до стіни або з’єднується з нею спеціальною аркою. Використовувався у спорудах готичного стилю. 14. Мозаїка (фр. mosaique від лат. opus musivum – присвячений музам) – зображення чи орнамент, виконаний з окремих різнокольорових кусочків смальти – спеціальної кольорової прозорої скляної маси, що виготовляється у вигляді плит, які розколюються на частини потрібного розміру. У мозаїці можуть бути використані галька, кольорові камінці, кусочки дерева, металу, емалі. Оскільки матеріали мозаїки не старіють і не змінюються, її називають “вічним живописом”. Поверхня мозаїки шліфується, якщо її буде видно зблизька, і залишається без змін, якщо вона розміщена достатньо далеко від глядача. Мозаїка широко використовується у церковному будівництві, а у ХХ столітті нею часто прикрашали громадські будівлі. 15. Неф (нафа) – центральна частина храму, головний неф утворений на осі храму, боковий неф менший за головний і називається приділ. 16. Ордер архітектурний – тип архітектурної композиції, що грунтується на художньому оформленні стояково-балкової конструкції і має певний склад, форму і взаєморозташування елементів. Виділяються іонічний, дорійський, корінфський і тосканський ордери. Ордерна композиція включає несучі частини (колони) і несені (горизонтальна частина ордера - антаблемент). Ордер використовувався в архітектурі античних часів, епохи Відродження, бароко, класицизму. 17. Пілястр (іm. pilastro) – плоский вертикальний виступ на поверхні стіни, що повторює всі частини і пропорції ордерної колони (базу, капітель). В основному виконує функцію декоративного елемента, що членує стіну. 18. Портал (нім. Portal від лат. porto – вхід, ворота) декоративно обрамлений отвір у стіні (найчастіше – двері, але може бути і вікно). Характер оформлення зв’язаний з пануючим архітектурним стилем. Портал - обов’язковий елемент романтичного і готичного храмів. Ним також могли оформляти вхід у ратушу чи замок. 19. Портик (лат. porticus) – відкрита з трьох боків галерея, що виступає перед фасадом, її утворюють колони або стовпи, які несуть перекриття. З’явилися в храмах античної Греції, служили для захисту від палючих променів сонця. 20. Пресвітерій – вівтарна частина храму. 21. Солея (сулія) – підвищення у вівтарі, що виходить у неф перед царськими вратами. 22. Фасад (фр. facade) – лицьовий бік споруди, багатше декорований, на ньому знаходиться центральний вхід. Розрізняють головний, бокові (торцьові), задній (дворовий) фасади. 23. Фреска (лат. fresco – свіжий, сирий) – один з основних видів монументального живопису – живопису великого масштабу, конструктивно її образно пов’язаного з архітектурою. Мінеральні фарби наносять на штукатурку, яка готується в той самий день. Виправлення в техніці фрески неможливі, доводиться зчищати весь шар штукатурки і покривати нею ділянку стіни заново. Як правило, щоби звести до мінімуму переробки, попередньо виготовляють картони в натуральний розмір, по них роблять прориси (рисунки) і вже за ними працюють далі. Фреска відрізняється надзвичайною міцністю, на неї не впливають коливання температури і вологи, вона може знаходитися й назовні будівель. Саме тому отримала широке використання в церковному будівництві. 24. Фронтон (фр. fronton) – трикутна верхня частина фасаду будівлі між двома схилами даху і антаблементом (горизонтальним завершенням архітектурного ордера). 25. Цоколь (іт. zocсolo) – нижня частина стіни або стовпа (колони), звичайно, потовщена і профільована, часто виступає назовні порівняно з верхньою частиною. Цоколь – елемент архітектурного оформлення будівлі. Часто його прикрашають полірованим каменем (мармуром, гранітом).

59


ЗМІСТ

60

Слово до читача .............................................................................................................................................

4

Короткий географічно-економічний нарис .........................................................................

5

Історична довідка .........................................................................................................................................

6

Мандрівка старовинними вулицями ............................................................................................

10

Головна вулиця міста .................................................................................................................................

20

Сакральні споруди міста ........................................................................................................................

26

Визначні постаті Стрийщини ............................................................................................................

32

Місцями героїв національно-визвольних змагань ...........................................................

42

Стрийські стежки Степана Бандери .............................................................................................

50

Архітектурні стилі ........................................................................................................................................

56

Словник архітектурних термінів .....................................................................................................

59


Туристичний путівник

“МАНДРІВКИ ВУЛИЦЯМИ СТРИЯ”

Підписано до друку 23.05.2008р. Друк офсетний. Гарнітура “Гарамонд” Формат 60х84/8. Папір крейдований. Ум. друк. аркушів 6,99. Тираж 1000 примірників Віддруковано в друкарні ДП “Видавничий дім “Укрпол” 82400, м. Стрий Львівської обл., вул. Ю.Липи, 6 тел. (03245) 5-91-20, 4-07-54


Profile for Stryi .com.ua

Мандрівки вулицями Стрия  

Туристичний путівник “Мандрівки вулицями Стрия” - 2008р.

Мандрівки вулицями Стрия  

Туристичний путівник “Мандрівки вулицями Стрия” - 2008р.

Advertisement