Page 1

Вступ

За своє життя я брав участь у багатьох проектах, провальних і успішних. Всі успішні частіше розпочинав сам, але були й такі, що реалізовував з друзями. Усі провальні були ініційовані «керівною силою радянського суспільства» і виявилися врешті-решт нікому не потрібними. «Керівна сила» вже давно розпалась, хоча її уламки все ще ставлять пам’ятники «вождю всех народов». У радянські часи книжки, навіть під тиском партії , створювалися дуже розмірено та неквапливо. Автор міг написати її за 4 місяці, за півроку … Але щоб за 24 години?! І про що ж у такому разі писати? …Йду вулицею. Страшенно запізнююсь. Куди? На проект «книга за 24 години». На перший погляд, провальний проект — то якого біса йду? Хоча й було прохання не затримуватись, я не міг зрадити свою студентську звичку приходити на пару десь під кінець її другої половини. Та, виявляється, нічого ще й не почалося! Як же ми встигнемо?! З’являється бажання негайно втекти. Однак так само швидко і зникає. Щось у цій аудиторії мене притягує, немов магніт… Повільно обходжу аудиторію, роблю знімки (хіба я міг би прийти на такий проект без фотоапарата?), уважно


читаю написи на партах, залишені студентами нинішнього покоління. Ні, у написах на партах нічого вартого цитування не знаходжу. Втім, немає нічого й такого, що не можна було б і процитувати. Яскраво відчувається одне: атмосфера креативності. Однак мені уже цього достатньо, аби зрозуміти: проект не провальний. Навпаки, він точно прорахований, і навіть оці запізнення передбачені. З’являється бажання одразу ж долучитися до роботи… Саме тоді до мене і підійшов Ярослав, заступник головного редактора проекту. Запитав мене, чи не погоджусь я написати передмову. І хоч сам у це ніколи не повірив би, я погодився… Залітає ще невелика зграйка студентів (хоч я і запізнився, але прийшов не останнім — це вже диво!) і…успішний проект розпочато! Про що писати? Гадаю, просто правду про те, що думаємо і що нам цікаве. Про все, що важливо у житті: саме життя і смерть, релігію, освіту і науку, культуру, лекції і одруження, кохання, дитинство, суспільні ідеали, відмінності у світоглядах чоловіків і жінок (?!), студентів і викладачів, дітей і дорослих, тишу на цвинтарі (о ні, сподіваюсь, до цього не дійде, це вже занадто!). Отож: про життя, яким його бачить молоде студентство двотисячних. А для кого писати? Для всіх читачів — сьогоднішніх і тих, хто читатиме через 50, а то й сто років!


Гадаєте таких не буде? А самі чому ж читаєте старі книжки? Бо цікаво. Отакою ж цікавою буде і наша книжка, бо написана хоч і швидко, зате відверто. Це і є атмосфера креативності, атмосфера щирого спілкування молодих людей. Залишається лише її реалізувати. А для цього потрібні автори, коректори, літредактори, верстальники, дизайнери, художники, фотографи, координатори і їх заступники, піарники і просто творчі особистості. І, як у будь-якому цікавому проекті, вони знайшлись — бо багато учасників вирішили працювати за двох чи й за трьох — хоч це й значить, що працювати доведеться вночі. Уже й розклад погодили!.. Зараз, поки пишу ці рядки, наближається перша година ночі — дедлайн для написання текстів. І я, Шановний Читачу, мушу закінчувати. Але не сумуйте — я поступаюся іншим, не менш цікавим авторам. Завжди Ваш,

Якiв Шмiдський, п’ятниця, 13 травня 2011 р., 00:45


2


Про нас, нашу патологічну фобію мейнстріму і всяке інше. Світлий екран комп’ютера підморгує мені сигналом про розрядку батареї і надихає замислитись над найактуальнішим питанням нашого покоління – реалізацію бажання до самовираження. Звісно, старшим людям це зовсім не здається серйозним і гідним розмірковування. «Бздури» - скажуть вони і, гордовито наморщивщи лоба, почнуть розводити безкінечні балачки про ПоважніТемиДляДорослихРозмов. Але так насправді, сьогодні, коли культура проникає у найвіддаленіші куточки суспільства і для широких загалів особливою різноманітністю не відрізняється, то виникає необхідність копіювати всі ідеї, які виникали у людства протягом всього періоду розвитку людства вцілому. А з коПроста картинка зіiтернету, яка парадок сальним чином опису сутнiсть мистецтва сьогоднi.

6

пій робити копії і так далі, створюючи мільярди Бодріарових симулякрів, аж поки від


Дарина Корягiна кінцевої копії поганенької якості не буде нудити найпримітивнішого пігмея. Напевно, якщо б давньогрецькі музи дійсно існували, то в наш час це були б дев’ять найбільш згвалтованих дівчат у світі, адже всі сюжети вже описані раніше і треба мати черепне наповнення абсолютно нестандартного гатунку, щоб вигадати щось нове і цікаве. Ось тут ми й приходимо до початкової точки кола і проблеми оригінальності. Оскільки ми вже з’ясували, що дорослі таким не цікавляться, хіба за вийнятком деяких унікальних індивідів, яких таврують лунатиками, богемною тусовкою чи геніями в залежності від їх переконливості щодо натовпу і їх літературного агента, то ця надскладна задача лягає на плечі молодих і креативних. А тепер подумаємо, хто з нас не вважає себе креативним, переконаний у своїй «звичайності» і просто мріє зливатися з сірою масою. Повірте моєму досвіду, черга під табличкою з таким надписом вишикується в десятки разів менша, ніж у туалет до МакДональдсу під час концертів на Майдані Незалежності. Пам-пам-пам, і в мікроблозі, що пишеться десь глибоко у мізках, виринає цікаве підковиристе запитаннячко, яке озвучується тим противним тоненьким голосочком (ну, ви ж знаєте його, такий завжди з’являється на апогеї роз’язання сумнівних ситуацій) «А хіба завжди люди, а особливо молодь, так хотіла бути особливою і ні на що не схожою?» Дійсно,

7


назва книжки адже жили собі люди два тисячоліття, мали пару десятків видатних митців епохи і були щасливі, нічим особливим не виділяючись. Аж тут кожен другий мислить себе Далі, Моцартом або Шекспіром чи взагалі усіма трьома одразу. А чому так сталося ніхто й не знає. Одже виходить такий парадокс, що навіть потяг до оригінальності є мейнстрімовим і фальшивим. Втім, на основі цього нового тренду на нестандартність вибудовується нова платформа для думок нашого покоління. Страхи та мрії, кохання та ненависть – усе повинно бути особливим, не таким, як в усіх, відмінним. Хочете підтвердження? Добре, тоді послухайте: «… Дзвінка сидить на лавочці у квітучій весняній алеї і, меланхолічно пережовуючи вчорашню жуйку й колупаючи носком кедів камінчик мутного коричневого кольору, думає про вчорашній вечір. Без коментарiв. По-мо му все очевидно.

Якби в цей момент можна було

матеріалізувати її думки, то вони виглядали б як розмиті світлини з зображеннями спогадів (процент розмитості зростає з кожним келишком спожитого Дзвінкою дешевого вина і пива) та філософських нарисів, які самій Дзвінці видаються новаторськими і гідними розміщення на ЖЖ.

8


Вчора її друзі замутили вечір поетичних читань на даху місцевої щколи з ночівлею. Івент супроводжувася джанк-фудом з місцевого магазинчика і вже вищезгаданими алкогольними напоями. Двінка, будучи дівчиною домашньою і не особливо схильною до гучних нічних гулянок, потайки пишалася Дзвiнка, що сидить на лавочцi в парку i дума . Так я собi уявляю

своєю участю у подібному зборищі. Такі посиденьки вважаються модними і кльовими, а отже гідними розповідей простому плебсу

зі школи з ціллю показати, хто тут звєзда мєснага разліва. Адже про що Дзвенислава Андріївна Миронен-

Власне б так могла виглядати тусовка на даху.

ко нікому б не зізналася на цьому світі, навіть самій собі, це те, що власне є її найбільшою фобією у цьому світі є стати непоміною сірою мишкою без своєї яскравої персоналії. Дзвінка всім каже що страшенно боїться павуків і трошки висоти, але радше б зістрибнула з Евересту в озеро з тарантулами, ніж змішалася б з натовпом хоч на хвилину у свої власній свідомості. Цей страх переслідує її навіть вночі, коли вона спить у своєму теплому ліжечку з медведиком

9


назва книжки в обіймах. У снах вона втікає від кентаврів і бігає по середньовічних замках, кохається з хлопцями своїх знайомих і персонажами улюблених книг, літає над сходами, але це здається її недостатньо різноманітним і тому, напівпрокинувшись, вона тиранічно перехоплює нить історії зі сну і корегує його за власним сценарієм, щоб потім поетично описувати своїм знайомим і пишатися відкритими ротами своїх знайомих, які запитують себе, чи ця дівчина взагалі адекватна. Двінка читає це по очах і розуміє, що отримала свою винагороду. Адже найвищою насолодою, порівняною тільки з мікроекстазом від роздирання комариних Фото, яке зображу перелякану людину. Зда ться пiдходить.

укусів, для неї є викликати в людях, байдуже знайомих чи не дуже, почуття того, що вона

тільки що втекла з психіатричної лікарні, відділення для особливо небезпечних пацієнтів, а отже може у будь-який момент втнути все що завгодно. Звісно ж, по-справжньому Дзвінці така сміливість і проблеми з психікою непритаманні, але вона вперто продовжує повторювати при кожному знайомстві, що її найбільшою мрією було б мати запущену і невиліковну шизофренію, а покищо вона обходиться

10


простеньким біполярним розладом. В рамках проектування образу дивачки ще додає, як у свої чотирнадцять наїлася таблеток і всю ніч бювала, а батьки навіть не повітили невдалої спроби самогубства. Якщо цього виявляється замало, то добиває співрозмовника розмовами на окровенні теми або навраними екстремальними пригодами з життя. Для професійного психолога така поведінка просто розкладалась би на декілька вельми поширених класифікацій у поведінці сучаного покоління Пепсі, але Дзвінка у це не вірить, адже вона ж унікальна і відрізняється від стада ідіотів та нижчих форм, що її оточують у повсякденні. Її страх втрати оригінальності притаманний ще й її друзям, типовим представникам чувакус випєндрьожус або настількихіпстерським-хіпстерам-що-зневажають-субкультуру-хіпстерстваяк-занадто-мейнстрімову. Хобі Тусовки варіативне і простягається від урбаністичної поезії з матами, набором слів і незрозумілими сленговими словечками з американських серіалів про життя у коледжі до абстрактних скульптур, склеєних з предметів знайдених на балконах і гаражах. Вся творчість, яку можна викласти у всесвітню мережу, позначається лайками і глибокодумними коментами, а більш об’ємні речі оцінюються на квартирниках, які зазвичай проходать вдома у Мажора Васі, батьки якого працюють десь у Франції

11


назва книжки і бачать сина в найкращому випадку раз на місяць по веб-камері. Але вчора була особлива ніч. Хлоцям вдалося намовити шкільного сторожа віддати їм ключі і Дзвінка нарешті мала змогу представити свій останній витвір і, паралельно, візитівку своєї творчості у Тусовці. Це була поема про кохання (глибокодумна і філософська, аякже!). Дзвінка довго ламала голову над тим, як вразити і нарешті придумала довгий білий вірш під Шимборську про кохання, повний зайвого драматизму і натяків про заборонені й неясні почуття до своєї найкращої подруги, який гордовито назвала поемою та читала голосно і з пафосом, раз по раз поглядаючи на публіку крізь сизуватий димок від кальяну. Тусовка залишилась задоволеною і Дзвінка теж. Зараз вона подумки катала скру-

Нi, це не Дзвiнка, але фотка достатньо епатажна для того щоб зобразити неповторний стиль.

чену кульками ейфорію, як катають на язиці смачну лимонну цукерку перш ніж її нарешті розжувати. Смикала за нитку на довгій джинсовій спідниці з секонду, яку ніхто б з «нормальних» (у розумінні Дзвінки, це практично всі інші) ніколи не купив і точно не одягнув би, і переповнювалась геніальними думками про себе, своє

12


письменницьке покликання і своє сприйняття власних відносин з іншими людьми. Яскраво світило сонечко і Дзвінка, набравши багато повітря у легені, шумно видихнула і набралась сміливості поговорити з собою відверто: ‒ Алло, Дзвениславо, це твоя раціональність на зв’язку. Ти мене чуєш? Ну нарешті, я вже боялась, що цього ніколи не станеться. Так ось, я тобі давно хотіла сказати, перестань робити з себе казна що і знову стань собою. Будь ласка, мені вже очі від сорому ніде діти. ‒ Дзвінко, не слухай це мале дурне, це твоя фобія втрати ексклюзивності на связі. Ми з тобою так органічно поєднані, тож не вимикай моє живлення і роби будь-що, аби здаватись собі і Тусовці епатажною, модною і незрозумілою. ‒ Дзвінко, це твоя совість говорить. Оскільки ти мене давно не маєш і мені доводиться перебувати десь далеко у здичавінні, можу лиш погодитись із раціо і на колінах благаю схаменутись. Ти ж хороша дівчина, поводь себе нормально. ‒ Альо, альо, ви чьо, там все падурелі тіпа ілі чьо. Якоє нармальна, це слово треба забуть і прадалжать нестандартна думать. Ти ж  непрізнаний геній і мір скоро реально прошаріт ету тему. Так держать, ето гаваріт випєндрьожнасть.

13


назва книжки ‒ Можна говорити, так? Чесно? Ми скоренько так, слухай, Дзвеню, нам, як твоїм комплексам дуже важко справлятись з твоїм ритмом життя у світлі софітів. Не муч нас, будь ласка. От скромність з замкненістю теж страждають, їм дуже нелегко зараз. ‒ Д-З-В-І-Н-К-О, послухай мене. Я – твоє стремління до прекрасного або ж вроджений естетизм, як тобі зручніше. Ти дійсно дівчина талановита, але свій талант ти витрачаєш на сміття в той час, як приклавши титанічних зусиль, ти дійсно могла б робити якісні речі. Тож відкинь свої лінощі і мавпячі забавки з нальотом дешевої фальші і приступай до роботи. Над собою в першу чергу, а далі над своїми творами. Як подорослішаєш врешті, то гукнеш мене, будемо думати разом. Дзвінка відкрила очі і подумала, що якщо б зараз писалась про неї книга, то непогано було б сказати, що «їй захотілось курити, адже думати вона могла лише в обіймах сіруватого диму сигарет», але насправді вона не любила курити, бо не вміла затягуватись і потайти боялась раку губів після лекції у далекому третьому класі. Вона замислилась над тим,

14

Fake — з англiйсько фальшивка.Тож не дивно, що вроджений естетизм проти не


Ця картинка зображу внутрiшнiй стан Дзвiнки пiд час боротьби з собою

що тільки но видала їй свідомість і тим, яку чию сторону їй зайняти. Залишити все так як є, і в глибині душі відчувати втому від життя у Тусовці і своєї фейковості (втім, такий варіант розвитку подій не потребує зусиль і змін, який Дзвенислава Лінива, нетутолована королева, завжди намагалася уникати) або ж прийняти себе такою, як є, і працювати над тим, щоб ідеала ТакоюЯк-

ТребаСтатиЩобБутиДійсноКласноюПисьменницею було досягнуто. Нарешті вибір було зроблено на користь…» Роблю невелику містифікацію із закіченням історії, щоб читач між придумати те, що йому хочеться. Звісно ж, усі виберуть хеппі енд з тим, що героїня змінилася, порозумнішала і написала через двадцять років Роман Тисячоліття по версії Нью Йорк Таймс на серйозну та актуальну тему і живе зараз у будинку навпроти Букінгемського палацу разом з собачкою і прийомними дітьми від першого шлюбу. Проте реальність з байдужою

Протитип успiшно сучасно

письменницi чи просто людини

15


назва книжки фатальністю заперечує такий розвиток подій для мільйонів таких дівчаток і хлопчиків, які потім стають менеджерами середньої ланки у своєму провінційному містечку чи невдалими богемними алкоголіками з претензією на геніальність у гіршому випадку. Як про мене, то жоден з цих варіантів не є задовільним для розумної талановитої людини. Якщо чесно, то досі не знаю, як повинні ми, молоді та креативні, прожити своє життя. І всі великі вже померли, щоб дати поради. Тому від себе можу лиш сказати, що працюйте над собою, не прагніть Типова старенька бiля камiну. На мене не схожа, але хто зна...

до псевдоепатажності і не бійтесь бути нормальними. А так взагалі, запитайте

мене про все, коли стану стара і буду гріти ноги біля каміну. Може тоді розкажу вам по-секрету, чи змогло наше покоління красивих порожніх слів, пафосу і копіпасту за короткий відрізок життя схопити Справжність за хвіст і досягти гармонії з собою.

Дарина Корягiна

16


Така собі скарбниця уривків роздумів/вражень. Сьогодні – Ваш вихідний день. Ви прокидаєтесь вдома. Що найперше спадає на думку, як тільки Ви розплющуєте очі? - Чим поснідати? - Коли вигуляти цуценя? - Яка сьогодні буде погода? - Скільки важливих зустрічей призначено на сьогодні? Добре, це приблизна «першоранкова» стрічка думок кожної людини. Особисто я, попри всі свої очікування, ледве побачивши світло, на дотик вмикаю комп’ютер. Тільки після цього черга вмивання, чаю і вітання з домашніми тваринами. Це вже якась зовсім не приємна звичка. =( Коли ми стали настільки комп’ютеризованими особами? В цьому плані я дуже заздрю батькам і бабусям-дідусям. За їх дитинства були такі прості і приємні речі, як дерев’яні іграшки, щоденне «дворове» взаємне спілкування про дивні чи реальні історії, чи то про плітки, чи то про казки. Люди цікавились світом. Що люди ‒ діти! Діти цікавились і хотіли знати про щось ширше за своє найближче звичайне

17


назва книжки оточення. Було набагато більше кумирів, просто людей, якими хотілось захоплюватись, які надихали. Підлітки робили чудові речі своїми руками, багато чого просто було не дістати. У скількох кімнатах стояли саморобні стетоскопи і кольорові ліхтарі-прожектори? Домашні вечірки влаштовували заради ТАНЦІВ. Щоб добре і весело провести час з друзями, такі тоді були поняття про гарний відпочинок. Врешті, часи невпинно змінюються і нічого поганого в цьому нема. Прогрес, інновації - своєрідний, але все ж розвиток. Та навіть за мого ще дитинства чудово проведеним літом вважались 90 днів у дворі свого будинку, на велосипедах сусідів, на воротах у футбольній грі на старому, ледве не перекопаному,

Маруся Кутня

полі. Наче там хтось зби-

18

рався картоплю саджати, та раптом знайшов важливіші справи і залишив весь цей сором малим бешкетникам. Все до того, що зараз і деякі першокласники крокують шкільними коридорами з «айфонами» та


іншими цяцьками. Всі можливі ігри перенеслися у невелику металеву (чи пластмасову,пробачте і виправте мене ) бездушну коробку, «найновіший-крутий-кращий-у-світі-соні-плайстєйшн». І ледве не щодня за величезні суми грошей до нього кожен прагне придбати декілька дисків. Ігри майже ті самі, назви трохи змінені, десь там графіку підмалювали, десь звук покращили, та ціна чи не в два рази зросла. Ну і лейба «новинка» - невід’ємний атрибут. Здається, дитина краще обере провести день, зависаючи перед монітором, ніж піти на прогулянку містом. Бо за місто вже точно ніхто не поїде. А їздять. Беруть ті ж портативні «плейстейшени» чи «айфони» і гайда – з батьками в ліс. Багато ж нового там бачать! Наш світ звузився, нестерпно звузився до кількох мікросхем і дротів, а не кожен до кінця й розуміє, за якими дивовижними законами фізики вони працюють. Звикли, що працює і все. Якщо не працює – несіть до величних хакерів, що засідають у підвалах: нехай вони там чаклують і скоріше повертають, щоб ми знову все переламали. Замкнуте коло. Знов до мене. І ранок мій починається з Інтернету. Друзі, новини, блоги, статті, зображення, пісні, фільми, події – вибираю, як цікаво і змістовно провести вихідний, якщо стане сил відірвати себе від мережі і вийти на вулицю, у реальний світ. Просто з одного боку

19


назва книжки Інтернет – невичерпний океан знань, думок, поглядів, ідей. Тільки сьогодні думала, що б сказав про сучасних міських жителів той,хто не має такого вільного доступу до мережі. Він був би вражений тим, наскільки багато всього можна дізнатися і створити. І ніколи б не зрозумів, що спонукає нас марнувати весь цей час на дрібниці і зайву інформацію. Я знаходжу для себе сотні цікавих тем, сторінок, блогів, повідомлень. І з якою швидкістю всі вони розлітаються закладеними сторінками! Ніби вимикаєш систему, а вони там самі по собі народжуються, взагалі власним життям живуть.

Про переоцінку пріоритетів. Інтернет доволі безжалісно руйнує, часом, наші ілюзії. Та ще й на рівному місці. А замість них створює ще цілу купу нових хибних поглядів. Ми втратили відповідальність за свої слова, як тільки з’явилися анонімні судження і коментарі. Повна свобода слова, кому яке діло, що слова ваші цілком недоречні? Інтернет спритно розкидає по своїх гілках інформацію. Один з найзручніших способів – кинув новину, через декілька годин вже можеш її побачити на іншому кінці мережі. Хоча вона якась скоріше сферична, та мережа, все по колу і по спіралях. Про музику – ми звикли до сухих холодних голосів, там де навіть найзмістовніший текст стає купою безглуздих електричних звуків.

20


А вся цінність їх спадає до спокусливого «бажаєте завантажити безкоштовно?». Тільки справжні і відверті, поодинокі і випадкові, близькі до думок і серця пісні є дійсно суттєві .Та й то,здається, самі додумуємо. Іноді знаходишся десь без можливості уникнути тиші, в голові самі собою виникають слова і мелодії. Просто крутяться там, крутяться, наче б - ідеальні твори! А як врешті прослухаєш оригінал – « Ні! Та невже це співалося собі там, у темряві свідомості? Це ж якась зовсім інша пісня, чужа і не приваблива. Та краща була…». А почули б один раз особисто від виконавця – закохались би безнадійно і навічно. Хоч так само потім – прийшли, прослухали, не знайшли тих вражень більше. Кажуть, людина величезну кількість вібрацій створює навколо себе. Уявляєте, ЯКУ хвилю енергетики і емоцій виплескує людина, яка сидить поряд (чи не поряд, чи недалеко, чи в межах вашого зору) і співає свою пісню? Яка вкладає у кожну соту

21


назва книжки частинку ноти весь свій досвід, свою історію, свої враження і переживання? Це щось значно вище за діалог, значно важливіше за бесіду, вона не тільки передає свої думки, вона віддає всю себе, все підсвідоме, все те, що не поясниш словами і не зможеш виразити навіть поглядом. Настільки це щиро! Людина навіть не усвідомлює, чим ділиться. Не так давно комп’ютеризація докотилась до того, що виникли навіть «аудіонаркотики». Страшенно радію, що вони не мали попиту. Безпека їх була доволі сумнівною, чула, що навіть під час війни таким чином створювали зброю масового ураження – на різдвяні платівки було записано шкідливі для нервової системи шуми, що швидко вражали її і паралізували людину. Добре, що тогочасні програвачі технічно були просто не здатні відтворити цей жах. Світове павутиння зберігає незліченну кількість особистих, суб’єктивних думок. Особистих, суб’єктивних. Чи не надто ми в них поринаємо? Звичайно, від людини залежить, наскільки вона

22


піддається чужому судженню, та якось вже надто ці незначні набори символів стали керувати нашими власними переконаннями. Чужі анонімні коментарі, часом, хвилюють нас набагато більше, ніж зміст самого фільму, наприклад. Варто ж відокремлювати своє від масового, в сучасному темпі життя найлегша справа – загубити свою індивідуальність.

Соціальні мережі Про те, що, в принципі, кожен розуміє, та якось все повз себе пропускає. Мережі уявних друзів, незмістовних блогів, провокативних заяв… Здається, в мене вже виникла якась паралельна свідомість, яка живе сама по собі в уявному світі Інтернету. Вона активується щоразу, як я відкриваю вікно браузера и завантажую стартову сторінку. Разом зі сторінкою стартує чи то друге «я», чи то його розгалуження, продовження. В будь якому разі - вмикається щось награне, надумане, несправжнє. Не я точно. Моя свідомість почесно передає варту тій, лицемірній, сама ж поринає у свої, суто приватні роздуми. Виходить, що в мені мене ж самої нічого не стосується – одна свідомість знаходить важливіші справи, інша примітивно ігнорує. Щодо розділу «про себе», що так хвилює нас всіх Якщо Ви реєструвались хоч на одному більш-менш серйозному сайті (а Ви неодмінно це робили), то стикалися з тим, що від Вас

23


назва книжки вимагають об’єктивного, змістовного і кроткого опису себе, своєї сутності, діяльності. Яка людина може об’єктивно себе оцінити? =) Щиро кажучи, таких одиниці і низький їм уклін за такі чудові вміння! Та тонка смуга, що розділяє завищену і занижену самооцінки, не надто добре відноситься до своїх відвідувачів, складно, але необхідно добре її відчувати. Тож, про себе. У мене чи не щодня виникає гостре бажання змінити/переписати/видалити взагалі ті кляті описи незрозуміло чого. Чи є взагалі результативним всі намагання зрозуміти ці тексти? - - - - - Це все опис тієї чудової людини, якою ми прагнемо бути? Чи є там взагалі хоч щось від нас теперішніх? І чи колись ми будемо на ту людину схожі? - - - - - А, тобто такими ми себе вважаємо? Ключове – «ми» і «вважаємо». Доволі вузьке коло прихильників, м-м-м ? І доволі сумнівні аргументи. Та, може, добре хоч на меті собі мати такий «образ» себе майбутнього? Вже є до чого прагнути. Тільки не поспішайте собою майбутнім пишатися.

:D

Трошки збиваєшся зі свого шляху, коли щомиті бачиш оновлення на шляху інших. Та ні, не заздрощі. І навіть не те огидне почуття, коли наче все-все життя повз тебе, наскрізь, не затримуючись,

24


не помічаючи. Просто якось так: подія на події. Починаєш думки скеровувати в інших напрямах. І це не погано, але якби ще напрями правильні були, а не «шопапало». Не перетягуймо чужих життів, навіть по нитці, це нитки їхні, не наші. Свого матеріалу у кожного достатньо, матеріалу значно цікавішого. Тим паче – чужі ідеали красти не варто. Ідеали взагалі штука складна, ламати голову ще й над сторонніми – то катастрофа. Почуттів чужих багато не вкрадеш, а з цими суцільними обмеженнями може вже й красти нічого… Шукайте в собі, створюйте. Зміст всього в тому, що природа створила нас цілком повноцінними і багатими. Скільки давні філософи не мандрували світом, скільки не шукали, врешті розуміли, що всі відповіді – в собі. Різні були чинники і ситуації – хтось бачив ранкове сонце над вітряною пустелею, хтось прокидався серед сварливих криків птиць над безкрайніми водами океану, хтось просто вже дивився в сіру пошкрябану стіну, коли раптом розумів, до чого все йшло й навіщо. Десь в Америці, здається, проводили експеримент: чоловік погодився місяць безвилазно жити вдома, перевівши всю свою діяльність у Інтернет-режим. Працював, замовляв продукти харчування і послуги, спілкувався з друзями. Ну і всі там інші дрібниці, дозвілля. Провівши таким чином цілий місяць, чоловік був цілком задоволений,

25


назва книжки запевнив, що не відчув особливих труднощів. Ну, звісно, крім відсутності денного світла, свіжого повітря і живого спілкування. Скайпскайпом, а мати реального співрозмовника, якого можна відчути на дотик, бажає кожен. Що ще давно викликає невдоволення – наскільки після соціальних мереж спаплюжився зміст слова «друг». Не те, щоб мені так вже в моєму віці було з чим порівнювати, та нас з дитинства вчили зовсім інших понять цього слова, аж ніяк не сучасним трактуванням. Інтернет – класна штука, якщо не зловживати. Як і з усім, зрештою. І не поринати вже зовсім з головою у вигаданий світ. Коли поринаєш у книжку, то там, по-перше, точно буде кінець. І можна мати надію, що навіть буде якійсь зміст. Сьогодні вранці я їхала послухати когось-чогось стосовно літератури, критики і видавництва. Пройшло трохи менше доби, а я тут намагаюсь зрозуміти, які з моїх думок можуть когось зачепити і чи можуть взагалі. Хотілось зовсім сумбурного неформатного тексту, різностороннього і багатогранного. Вийшло трохи обмеженіше, часом з різкими проявами конкретних речей. А тепер вже одне перероджується в іншому, розривається на десятки інших тем, вибухає взагалі неочікуваними для мене речами. І хотілось би вмістити все сюди, з розумним виглядом

26


потім сказати: «Так,звичайно, все це нерозривно поєднано!» І воно справді поєднано, як на мене. Та краще не йти далі, а зупинитися, поки маю розум. Головна мета все та ж –додати трошки впевненості (собі?), що люди є/стануть/будуть надалі тими, хто вони є, відкриваючи себе в світі через своє, власне розуміння. Якщо ви змогли вигадати питання, то відповідь на нього – неодмінно у вас самих. Бо ніщо не береться нізвідки і не зникає в нікуди.

Маруся Кутня

27


назва книжки

Get money - Make love Теги: кар`єра, батьки, сім`я, довіра

Ви ходили слідами своїх батьків? Вам говорили, ким ви маєте стати, як правильно влаштовувати своє життя? Чи, можливо, у вас зразкова сім`я, яка вас надихає і переконання батьків свідомо стають вашими? Вам дуже пощастило... Що робити людині, яка чула про хепіенди в казках, де всі жили довго та щасливо і помирали в один день? Коли ти, ледве усвідомлюючи себе людиною, радиш своїй мамі подати на розлучення, поїхати.. Щоденно спостерігаєш апатію - до тієї ж сімї, до майбутнього.. Що це? Зразок того, як не треба робити? Чи так у всіх? Важко налаштуватися на успіх ,коли в тебе не вірять. Не вірять з дитинства, коли ти біжиш додому з своєю першою маленькою перемогою, щоб розказати всім..а тебе зустрічають зі словами: «Ну що, програла?» Ти кожного разу все більше і більше закриваєшся в собі і перестаєш говорити вже будь з ким, і для будь-кого, бо боїшся, що знову почуєш, що ти дєвочка гавно. Починаєш думати, що вислухати тебе може лише твій блог, а дати пораду книжка.

28


Дар’я Денисевич

Розставляємо пріоритети. Робимо ставки на себе. І кожного дня засинаємо з думками про те,що ніхто і ніколи тобі не допоможе стати кимось. Адже як в нас влаштовується майбутнє: або заможні батьки його тобі легко організують, або ж - вчимося жити. Я точно знаю що робити, я знаю напевне, як вилізти з цієї вигрібної ями.. Отже,кар’єра. Як би не егоїстично це звучало, забуваємо про все на світі. Притуплюємо в собі всі найкращі почуття, до людей, які поруч чи недалеко. Забийте, реально, забийте, бо рано чи пізно вони заб’ють на вас. І на питання, що головне для тебе в житті, в мене лише одна відповідь -самореалізація. Зранку до ночі починаємо плідно працювати , і нехай лише одна думка крутиться в голові, як заробити , як і куди вкласти, як знову заробити. Потрібен старт. Згадується, що в тих же казках були ще чарівні принци, які за окрему плату,якою може слугувати твоя зовнішність, можуть розфарбувати твої мрії про щасливе майбутнє. Кожна дівчина у молодому віці мріє знайти собі,як то зараз кажуть, спонсора і жити, горя не знатючи. Чим не варіант? Повертаючись до притуплення своїх почуттів, можемо звернутися до того ж спонсора. Хоча ні…не

29


назва книжки звернутися, а тупо кинути чувака на бабло. Якщо ти така собі тварюка з абсолютно відсутніми моральними принципами, то зроби це. Ду іт, дєтка. А потім, як казала моя знайома, добряче бухнула і лец гоу «розраховуватись». Дивись, не закохайся. Мальчікі і дєвочки, скажу вам, як круто, коли тобі дають все,що ти хочеш. Як круто розрізати на яхті хвилі Дніпра, врубаєш Лєпса і мчиш. А хіба туди можна запливати? – дєтка, мені можна все. А ще краще їхати в броньованому мерседесі з двома джипами супроводу, з власним водієм і охоронцем. Відвідувати найдорожчі ресторани, замовляти найдорожче вино і отримувати дорогі подарунки. Ти поринаєш у все це життя - і що ще треба? Але, озираючись, ти розумієш,що твій принц – жирна свиня, якій вже за сорок. Жирна така скарбничка у вигляді свині, яку вже просто розпирає від напханого в неї бабла. І якій, власне, пофіг на тебе і на все, що ти думаєш. І всі твої розповіді про свою буденність, про свої мрії…

30


та що там, вони не здатні навіть на звичайну ввічливість! Бо тебе купили, ти продукт, ти товар, а в куплених речей вибачення не просять. -Ти знаєш, я мрію бути журналістом, я хочу писати? -Забей, дорогая, у мєня свая газета. Скажи фамілію, всьо напішут. -Але я хочу.. Хочеш? Бери. Будь гарненькою лялечкою- співбесіду ти вже пройшла. Вдягайся в сіре, не ділися ні з ким своїми успіхами і багато думай. З часом співбесіду будеш проводити ти. Отож, кар’єра - чудова річ, однак вона не зігріє вас в холодну ніч, але й не скаже, прокинувшись зранку, що більше не кохає. Звичайно, можна згадати бестселер «Алхімік», відомого серед підлітків віком від 13 до 15 автора Коельо, який говорить, що, будуючи своє життя, не потрібно відвертатися від людей ,які тебе оточують. Вони не заважають тобі досягти успіху, а навпаки, кохана людина , друг допоможе тобі, надихне. Це добре, якщо з тобою поряд буде людина, яка

31


назва книжки можливо прагне того ж, яка, можливо , навіть десь сильніша характером за тебе , яка буде тягти тебе вгору, ні, не тягти – надихати, підтримувати. Будуйте сім`ю, йдіть до успіху разом. А чи пробачить вам ваше кохання пізні повернення, брак уваги, невиконання «шлюбного обов`язку»… А якщо робота за кордоном чи полетить за вами ваша любов? Чи дочекається вашого повернення? Чи знайдете ви компроміс? А кохання у таксофонах приречене недовго прожити. Дочекається? А чи будете ви їй довіряти? Не варто. Що, нелади?. Отож. Коли особисте життя починає сипатись прахом - це 100%-й шлях до підвищення. Отже, рєбята, тікайте з дому по головах, копіть бабло, купіть окуляри, не від сонця, а від «��������������������������������������� Prada���������������������������������� », кохайтеся і творіть собі подібних..По зальоту - тоже варіант(:

Дар’я Денисевич

32


Ольга Зозуля

Мас-медіа: ТБ, мене і всіх

Нудно. Тиняєшся серед тихої квартири незрозумілих розмірів. Так і не доганяєш: то вона велика, коли ти сам, то мізерна, коли не

знаєш, в який куток себе приткнути/закинути/вклинити (необхідне підкреслити). Причин на останнє виникає, як мінімум, дві: перше – табун знайомо-незнайомих людей, дивлячись на яких, задаєшся питанням - чи взагалі ти в себе вдома і чи належить в кінці-кінців ця хата тобі?; друге – несподівана радість переповнює твої штани і чотирьох – п’ятнадцяти (залежно від твого матеріального становища)стін тобі вже виявляється замало, тому, захопивши в оберемок ті ж самі власні гамаші, біжиш подалі від знайомих до болю речей. Та не в квартирі справа, як виявляється. Тобі й досі нудно, дурно і самотньо. Багато хто з вас вже встиг уявити чому: соплі-сльози у коханні, «нє сашлісь характєрамі» з шефом, кохане собача більше не радіє новим іграшкам чи банально тебе всі покинули і тебе поглинула надцятиметрова хвиля депресії. Та нє, народ, все набагато прозаїчніше. Варто лише нагадати власне собі самому, в який час ми живемо, від чого отримуємо кайф, чим заспокоюємо душу і що тримає нас у полоні ледь не від самого першого вдиху-видиху.

33


назва книжки Ось він! Славатобігосподи, знайшовся після 15 хвилин шаленої біганини по квартирі, панічних заглядань у всі шафи, тумби і провалини у дивані. Аплодуйте, на арені Його Високысть - Пульт! Нарешті натискаєш червоненьку кнопку (чомусь у більшості цих пластмасових тиранів вона саме такого кольору. Агресія чи щоб не переплутати? Та хіба хтось би зміг переплутати цей священний шматок резини?...залишається одне….Все ж таки агресія…) «А тепер прикладіть руку до екрану телевізора. Тааааак, секундочку, зараз я відкрию вам всі необхідні чакри і позакриваю все, що тільки можна, аби ваша аура була чистішою за простирадла, випрані тайд-автоматом…» «Сегодня в Челябинске двое молодых людей попытались ограбить зоомагазин. Но на входе…» «…вагітна? Втретє? Хосе, ти чув, вона носить від тебе дитину!» «Президент знову відвід …» «…будьте впевнені, ваші гроші назавжди покинуть ваш дім, якщо ви скористаєтесь послугами нашого банку. Життя змінюється на краще!

34


Тара-ра-ра-рам» «….я іду па уліце словна чумачєєєчій…натяну ачєчі…аааааа» «Лише сьогодні , купивши у нас чудо-кавоварку за 999.99 доларів ви отримаєте чудо-ложку в подарунок!» І так ти перемикаєш , клацаєш, туди-назад, вперед-назад, назад-вперед…Не позаздриш в цей момент лише тим, у кого моднява «тарєлка», і клацати доведеться занадто довго. Зате стає не так нудно, вбиваєш добрячу частину часу, відтягуєш солодкий сон, ділові зустрічі, шашлики-пивоприроду. Тим часом, тішиш себе думкою, що час збігає не дарма: твій мозок накопичує таку необхідну інформацію (а, отже, ти автоматично і «по умалчанію» стаєш суттєво розумнішим), а твій тонкий і безмежний внутрішній світ насолоджується попсовою музикою, туризмом по телевізору і світськими мажорнопафосними вечірками . Таке відчуття, що люди туди приходять не лише повипендрюватись, а й викликати заздрість і купу нецензурної лайки у вантажника Васі і домогосподарки Лєни,

35


назва книжки які в цей час сидять з тарілками борщу біля телевізора , запиваючи його пестливими та вишуканими інтелігентними словами. Як би сказав класик: «Рамантіка….» - і не посперечаєшся. Уявімо таку утопічну ситуацію, що ТБ тобі набридло, казковим чином екран почорнів, вимкнувся і пульт знову впав десь за диван. Страшно?! Та наш народ був би не українським, аби на свою голову не знайшов цікавішої забавки. І спасіння тепер шукаєм в Інтернеті, оскільки, як це не пєчально, свіженьку (та і давню, шо ж тут приховувати) пресу мало хто читає; максимум для сучасних заклопотаних людей – 4-сторінкова газета «Метро», «Афіша» і тому подібне, ну а чому б і ні – халява! Все ж найцікавіше, найсмачніше і найгарячіше можна ж по телевізору почути, ба, навіть, побачити, а це вам ого-го який рівень ! Як казав відомий NN���������������������������������������� ������������������������������������������ : «Не будемо говорити про погане – будемо робити!». Тому ми дружно і так граціозно замахуємось правою ногою і великим пальцем вмикаємо ПК. Грузиться. Секундне полегшення. Та лише секундне, бо ледь на екрані заблимав «Робочий стіл», твою дитячу психіку руйнує грандіозний стрес – несправності в мережі. Перед твоїми очима виникає найстрашніше, те, чого і ворогу не побажаєш – «Невозможно отобразить страницу». Все. В нашому розумінні саме так і починається кінець світу. Раптовість,

36


паніка, шок. Розмахуєш руками, оскаженіло б`єш руками по столі, комп’ютеру і всьому, що попадається у коло твого зору, скрізь тикаєш потрібні і непотрібні дроти, що, так чи інакше, стосуються ПК…починається щось типу ТБ-програми «Ачумєлиє ручкі». Як не дивно, така активність допомагає: ти нарешті занурюєшся у соціальні мережі… І тут про твоє існування можна забути, бо з цієї миті для реальності тебе не існує… Насправді подібні посекундні кроки пересічного українця (хоча це не принципово) можна було б розписувати і довше, та навіщо? Всі ми і так чудово розуміємо, що залежність наша не від нікотину, алкоголю та наркотиків (як би це банально не звучало), а від ще банальнішого мас-медіа. Цілком логічно, що в інформаційному суспільстві для людини найголовніша - інформація, але все не настільки швидко змінюється, щоб слово «найголовніша» ототожнювалось із «замінити все», а її пошук не став початком розвитку деградації.

Ольга Зозуля

37


назва книжки

ЧИТАТИ ІЗ ЗАПЛЮЩЕНИМИ ОЧИМА Скажите мне, что такое для вас лучше всего? Если то сыщете, тогда и найдете и счастье точное; в то время до него и добраться можно. Что лучше всего, то и выше всего, а что выше всего, то всему голова и конец Наше верховное желание в том, чтобы быть счастливым. НО Почему знаешь, что получение твоего желания тебя осчастливит? Григорий Сковорода

Ідеал (потреба) → рух до нього (наші дії) →щастя (гармонія). ІСТИНА. Наберусь наглості та сміливості намалювати вище зображену схему в саме такому співвідношення понять, їх взаємодії та переходу одного в інше. Не заперечую, що це є абсолютним суб’єктивізмом і потребує він верифікації (перевірки на істинність), якщо така дія взагалі можлива в житті реальному, яке на відміну від науки, де цей процес є, не кероване загальними, універсальними для всіх принципами, а в науці вони насамперед присутні, згідно з них саме цю істину знайти і можна.

38


Ольга Гончар Людині властиво прагнути ідеального, тому що саме воно керує її вчинками, як на підсвідомому та і свідомому, трансцендентному рівнях. Найважче, певно, розібратися в тому, що є для тебе ідеальним, чого ти прагнеш. Особливо сьогодні, коли навколо надзвичайно багато пропозицій і залишається все менше для тебе самого. Пояснюю: «ти сам» - це твоя власна думка і твій ідеал, народжений в процесі розмірковування над важливим. Розплющ очі – і ти побачиш «безліч», і вся вона буде важливою, але на скільки для тебе, - це вже інше питання, але, мені здається, вибір буде зроблений не в користь щастя твого «я», а тих, хто, поки ти з розплющеними очима споживаєш товари і світ, розмовляє з твоєю підсвідомістю. Заплющуйте очі частіше, будь ласка. Отже, є два типи ідеалів, принаймні сьогодні, і принаймні на мою думку (з висоти моїх майже повнолітніх років), - це власне істина «на блюдичкє з голубой кайомочкой » і «ти сам», народжений у роздумах. Заплющуйте очі частіше, будь ласка. Так, припускаю, було й за

39


назва книжки часів палеоліту: людина залежала від думки інших людей («Нельзя жить в обществе и быть свободным от общества», - так казав мій дід, який, в свою чергу, міг «позичити» цю думку ще в когось, про існування якого зараз неможливо дізнатися, отму припишемо авторство саме йому (діду)), яка впливала на формування її світогляду, її потреб, її ідеалів, і навпаки – ідеалів, потреб, світогляду. Впливали, але не давали істину «з голубой кайомочкой». Заплющуйте очі частіше, будь ласка. Натомість сьогодні дехто інший знає більше проте, чого ви хочете, відповідно чого ідеального ви бажаєте. Будь-то профанні: одяг (ідеальний розмір «порадять»), їжа (ідеальне меню теж саме зроблять), складні: побут, стосунки, стиль, освіта, сакральні: віра, надія, любов та дружба. Заплющуйте очі частіше, будь ласка. Та все ж, як не крути, саме тут і зараз у кого, як не у тебе, є більше можливості, ніж у тих, хто був до тебе, та свободи сказати «так» чи «ні», тобто зробити вибір. Але не заплющуючи очі, від ліні чи темпу життя, у стилі швидкісних перегонів, немає чогось (чого саме не можу зрозуміти) зробити його, який відповідатиме «тобі самому». Ти сам - це частіше заплющені очі, ще краще поєднати з бірушами. У такому стані декому страшно. Розумію, адже тоді ти залишаєшся

40


з чорнотою, яка веде до «тебе самого», а там… Усі бояться безодні, легше заповнити її тим, що на блюдці, легше, але не правильно… Ти сам дає тобі істинний ідеал – те, що тобі треба, те, що тобою керуватиме, те, що дасть істину, а отже, - щастя. Про два типи ідеалів я сказала, вони – особисті («особисті» та справжньо особисті). Є й той, загальний, універсальний, який притаманний усім людям, адже в ньому частинки мозаїки, які будуть близькими кожному, певний культурний універсалій (дім, родина, друзі, мама, тато, хобі). Ці універсалії є частинкою ідентифікації, яка в свою чергу дає зрозуміти хто ми, звідки і куди йдемо,опираючись на досвід минулих поколінь. Зрозуміти хто ти тут і зараз. Так от цей ідеал супільний, загальний, дають ті ж, хто і втій особистий (ідеал), той, що на тих самих блюдцях. Заплющуйте очі частіше, будь ласка. Тут вам навіть родина, дім, мама, тато. Якби можна було заплющити очі та заткнути вуха… Людина «шлях» - герой нашого часу. Людина – процес. Життя тут і зараз. Ти – тут і зараз. Ти тут і зараз. Інакше не вистачить часу. «Шлях» це слово найкраще схарактеризує людину цілісно, людину сучасну.

41


назва книжки У всі віки важливо було мати дім, родину, друга, хобі, роботу, щоб зрозуміти хто ти. Ідентифікувати себе. Та мати це в комплексному співвідношення, в гармонії з собою, а не окремо з кожним пунктом. Сьогодні ж питання (який із пунктів саме обрати) вирішує той, хто розуміє, що легше продати на блюдечку, то й буде головний акцентом, будь то дім, родина, друг, робота, хобі. Що б ви хотіли, щоб у вашому житті було б ідеальним? Я. Квартира. Співрозмовник. Друг. Заробіток. Фігура. Нічого.

42


Волосся. Футбольна команда. І це не цинізм, не деградація, не падіння моральних цінностей, а зміна, зміна тих самих цінностей, адже вони не можуть еволюціонувати (не можна вимагати від людини бути «кращою» сьогодні ніж за часів палеоліту). Це ідеали людини, яка живе в світі, що існує за принципом «тут і зараз». Але чи довго протягне її організм, що стає машиною без духу – інше питання, тому заплющуйте очі частіше, будь ласка. Доки світ не вхопив тебе – пізнай себе через інших, усіма органами чуття людського та поза ними (органами та чуттями); не бійся пустоти; борись із нею. Доки світ не вхопив тебе. Ольга Гончар 1:05 13.05. 2011 р. flower_power@i.ua

43


назва книжки

См е р т ь

як вибір

Теги: смерть, індивід, соціум, традиція

Я не боюся смерті. Кожної хвилини ми наближаємося до неї, але звикли її не помічати. Часом мені здається, що людство підсвідомо вирішило не сприймати того, що не розуміє. Коли помирають оточуючі, ми знаходимо вагомі причини, через які вони, дивина та й годі, помирають. Той хворів, цей потрапив під потяг ..І якби не ця випадковість – нічого не трапилось би. Я п’ю каву, розмовляю по телефону, ходжу в кіно, і це вагомий аргумент для того, щоб вважати, що так має бути завжди. Мене завжди цікавила смерть. Варто лише подивитися навколо - і ми бачимо її скрізь. Помирають квіти, птахи і, навіть, вулкани. Ми дивимось на фотокартки з минулих століть і сприймаємо їх лише як ілюстрації. На них не люди, а лише образи людей - фон для нашого життя. З дитинства нас привчають до покори, однією зі складових якої є наслідування думок, вчинків наших попередників, адже людство стоїть на плечах велетів. І щоб долучитися до їх сонму і ати мож-

44


Молодан Любов

45


назва книжки ливість підставити плече своїм нащадкам - ти маєш бути схожим на них. Інакше піраміда не встоїть. Та що робити, якщо ти відчуваєш, що опора хитка, вона не витримує тебе і, прагнучи роздивитися, зрозуміти, що під ногами велетів ти падаєш? Я впевнена, що цей світ, ця цивілізація ґрунтується на відчутті страху. Щоб не боятися люди об`єднаються в громади, народи, нації, створюють країни, грають в життя, працюють, народжують дітей. Щоб не боятися, вони забувають про смерть. Ми звикли сприймати її як щось страшне, мерзенне. На похоронах ми плачемо, справляємо тризни. Чому смерть в нашому уявленні це щось однозначно трагічне? Дивна особливість людей вважати незрозуміле ворожим. Це табу, яке не можна порушувати. Цікавим в даному контексті є той факт, що більшість людей, які пережили клінічну смерть, відчували в момент «переходу» неймовірну радість і не хотіли повертатися з полону іншого світу в наш звичний. Але ці свідчення не стають загальновідомими. Традиція не передбачає декількох варіантів тлумачення загальнолюдських проблем. Людина істота соціальна. Начебто. Але, на мою думку, все ж варто розрізняти істоту соціальну і людину. Найістотніші потреби людини це не їжа, не затишок і навіть не близькість. Зазвичай найважливіше залишається поза зоною усвідомлення. Відчуття атрофовані настановами соціуму

46


нашіптують нам чужі думки. Ти такий як усі, ти прагнеш того що й усі, ти бажаєш… Навіщо це потрібно системі? Справа в тому, що вільна людина - це така ж загроза для соціуму, як і страшна, незрозуміла смерть. Людина, яка не боїться смерті, руйнує звичний світ. Вона не прагне понад усе зберегти життя, яким би нікчемним воно не було, її не можна примусити служити системі, бо ілюзорні ідеали соціалізації усвідомлені нею. Ми усі стоїмо на порозі таїни. Проблему життя та смерті неможливо вирішити групою, масами. Маси не відчувають буття, вони відчувають лише закони існування і сліпо підкорюються їм. Перед найістотнішим ми завжди залишаємося самотніми та голими. І тому такою брутальною та безглуздою є вікова традиція, коли вона намагається встановити свої закони для смерті чи кохання. Сьогодні це утопія, але, на мою думку, цивілізація, яка приділяла би увагу віль-

47


назва книжки ній людині, мала б направляти її до вічних питань та переживань. Я мріяла би, щоб тема смерті перестала бути табу, аби діти бачили її красу та невідворотність, а не вдовольнялися байками про відрядження у далекі країни померлих (для всіх, та не для них) людей. Сакральне – це не ілюзія, не обгортка, не наркотичний туман. Ми звикли десакралізувати істотне. Любов, секс, смерть. Ми вважаємо що межове, пристрасне, духовне в найвищій своїй точці – це патос. Тому постійно знижуємо планку. Десакралізація торкнулася сексу та кохання, на черзі смерть. Чи не примітивізуємо ми себе через страх неможливості зрозуміти важливе? Чи не вироджуємося ми? Тут людина, через увесь біль і неспроможність, через самотність, має прийти до розуміння себе. Істоти соціальні загубили власне у вирі життя. З чого починається свобода? На мою думку, в першу чергу - зі щирості перед самим собою. Що насправді ми знаємо? Що насправді нас турбує? Я не впевнена, що ми дійсно знаємо хоча б щось. Я не боюся смерті, але я боюся впевненості оточуючих в тому, що вони мають право вирішувати за мене, за усіх, якою має бути порядна смерть та порядні посмертні ритуали. Кожна культура пропонує людям, що оточені нею, свої траурні ритуали. В моїй країні вважають порядним занурити людину у землю, бо так заповідає

48


традиція, в інших – віддати вогню. Зазвичай, людина не має вибору. Та й який може мати вибір мертвий? За нього все вирішують оточуючі, близькі – живі. Бажаючи добра, щастя в потойбічному світі, вони упокоять ваше тлінне тіло згідно усіх приписів традиції, культури, релігії. Це станеться потім, без вас, коли настане час. До цього часу підіймати питання смерті некоректно і образливо для вух. Чи має людина право на власний вибір способу знищення свого бездушного тіла? Я хочу, аби кожен мав це право. Я хочу гарантій. А ці гарантії можливі лише у суспільстві, позбавленому табу та насильства. Наше суспільство далеке від цих ідеалів. Тож чи маємо ми право на індивідуалізовану смерть? Чи й у смерті ми залишаємося істотами соціальними?

Молодан Любов

49


назва книжки

Теги: Кар єра, батьки, сімя, довіра. Лиш боротись значить жить, Vivere memento. Леся Українка Батько і мати – два сонця гарячих, Що нам дарують надію й тепло… (З пісні) Хочеш їсти калачі – не сиди на печі (Народна мудрість) Як можна мати справу з людиною, якій не можна довіряти? Якщо у візку немає осі, як можна на ній їздити? Конфуцій

Шукаючи з чого почати, я, мабуть, не уникну банальності. Почну з того, що моя мама спала і в її найзаповітніших снах про моє майбутнє я поставав суперхірургом, який чудо-скальпелем рятував в людей на грані життя і смерті. Батькові ( спочатку мені так здавалось) було трохи байдуже, ким я стану: «Головне, щоб людиною був!», - так він мені завжди говорив. Але згодом я зрозумів, що за педантичною ширмою, в батька ще від мого народження визрівала думка, аби я реалізував його давню мрію. Колись, зважаючи на

50


тяжкі умови життя, радянські стандарти, він так і не зміг стати військовим офіцером. В профільне училище його не прийняли, тому він вирішив, що його старший син все-таки зможе порадувати його в старості хоча б лейтенантськими зірочками. Час минав, батько постійно пропагував здоровий спосіб життя. Був такий період, коли ми разом з батьком і молодшим братом вечорами і ранками штурмували перекладину турніка. Я навчився не лише підтягуватись 20 разів, а й виконувати різні напівакробатичні трюки. Але у військовий навчальний заклад я так і не потрапив… Не скажу, що мені не стали в пригоді все те, що батько мене навчив. Хоча б тому, що з фізкультурою в мене ніколи проблем не було Настав час, коли питання моєї післяшкільної долі постало дуже гостро. Мама, як раніше, прагла натягнути на мене білий халат лікаря, а батько офіцерську форму. В результаті я нікого не послухав, і ні в медичний ні у військовий навчальний заклад не вступав. В цей переломний момент, стало зрозуміло, що, незважаючи на те ким я стану, куди я піду, мої батьки завжди мене підтримуватимуть. Коли я заявив, що йду в університет драгоманова, з їхнього боку не було ніяких відмов, дорікань, розмов, що нібито це не моє, що користі ніякої не буде тощо. Тоді я лише котре переконався, що мої

51


назва книжки батьки – це найдорожчі люди, здатні в будь-яку хвилину підтримати і прийняти моє рішення. Моє, перше доросле рішення. Зазвичай, конфліктні ситуації з батьками – явище досить пошерене, особливо коли дитина в підлітковому, юнацькому віці. Тоді на перший план виступає бажання стати дорослим, бажання довести всім, що можеш сам вирішувати всі свої проблеми і проблемки. Тоді іноді важко зрозуміти, що насправді твої батьки бажають лише добра. Але це приходить згодом. З першим досвідом, з першим промахом, першою серйозною проблемою. Часом справді обридає надмірна опіка батьківського дому. Не буду приховувати – я сам нестерпно хотів втекти подалі від тата і мами, подалі від всіх і всього, що мене оточувало мої перші 17 років. Втекти, щоб залишитись сам на сам зі своїм-чужим світом. Це перше, що мною керувало при вступі в університет. Я не задумувався, ким я хочу бути. Перші півроку навчання стали для мене своєрідним етапом визначення. Але, на щастя зі своїм вибором я не прогадав. Я врешті решт окреслив, як-не-як, свої перспективи і почав етап побудови своєї кар*єри. Але не все так легко, як здається на перший погляд. Я втік. Але з іншого боку… Моя провінційність грала хоч і не визначальну, але одну з основних ролей мого перебування в

52


урбаністичному модерному руслі життя. Я адаптовувався, як око адаптовується до раптової появи світла чи темряви. Ще одна з проблем, з якою я стикнувся – це гроші. Стипендії мені вистачало лише на тиждень. Знову ж таки – я відчував неабияку підтримку з боку батьків. Згодом мені стало соромно брати у батьків гроші. Але постійної роботи я так і не знайшов. Постійно виникав страх перед новим колективом, перед роботою. Я розумів, що я їм левову частину невеликого нашого сімейного бюджету. Це змусило мене шукати додаткове джерело заробітку. «Батько і мати два сонця гарячих» - мовиться в пісні, - «Треба, щоб кривди між них не було» - наголошується в ній же. Дуже влучно сказано, адже батьки – приклад для своїх дітей. Приклад не лише доброти, мужності, сили – вони повинні стати еталоном правильного життя. Дивлячись на матір та батька – ти мимоволі отримуєш в спадок життєві канони, догми, сімені традиції, навіть виконання елементарних побутових речей чи завдань. Одним словом, ти успадковуєш стиль життя своїх батьків. Я пишу, затискуючи ручку, так само специфічно, як це робить моя мама, я люблю їсти перед телевізором, як це робить мій батько. Навіть манера паління цигарки в мене – суто батьківська. До речі, те що я багато палю, більше того – сам факт що я палю, окрема розмова.

53


назва книжки Не буду лукавити, що тато й мама були, м*яко кажучи, не в захваті коли дізнались, що я обрав повільне нікотинове самознищення. Однак покарань я ніяких не отримав. Просто була серйозна перша розмова з батьком. Періодично вони мене просять, аби я кинув, я в свою чергу постійно обіцяю, що от оце остання, але не виконую своєї обіцянки. Мої батьки настільки філігранно виточили систему довіри до мене, знайшли ту грань між надмірною опікою і надмірною поблажливістю, що тепер я можу говорити з ними на будь-які теми, просити поради в таких ситуаціях, в яких би інший на моєму місці це зробити побоявся. Чи не в цьому криється і весь захмарний ідеалізм стосунків між батьками і дітьми. Звичайно, довіру в будьякому випадку треба заслужити, і я, очевидно, зміг це зробити. Перебуваючи за 400 км від дому, батькам, що звикли бачити мене о 9 вечора вдома,

залишається 2 варіанти. Перший –

сучасні технології дозволяють за допомогою мобільного зв*язку контролювати, грубо кажучи, кожен мій крок. Хоча тут все відносно. Я можу будь-що сказати. Або просто не взяти слухавки, а потім послатись на беззвучний режим чи ще щось��������������� . З першого л�� огічно випливає другий варіант - ним стає цілковита довіра до мене. З іншого боку, я теж, за всіма морально-етичними нормами, не

54


повинен брехати, обманювати, тим більше тих, хто дав для мене життя і дорогу в нього. З всього цього висновком є те, що побудова ідеального

міцного

бетонного

мосту

«Батьки-Діти»

процес

своєрідний, по-своєму складний, двосторонній. Будується він дуже довго, і дуже важливо докласти всіх зусиль, щоб він одного дня під тиском різних факторів не розвалився. Мій човен з двома веслами поступово пливе в життя. Туди, де немає постійного батьківського «Сину,так не треба» чи «Сину, треба вчинити отак». Пливучи, слід зарубати на носі одну важливу річ – по тому морю, що ти пливеш вічного штилю не буде. Будуть траплятися шторми, бурі, торнадо. І долати їх треба самому. Навіть коли твій човен дуже хитається під неймовірним шалом хвиль, треба зуміти його втримати. Щоб рано чи пізно твоє вітрило принесло тебе туди, де ти будеш почувати себе комфортно і класно, збудуєш дім, посадиш дерево і виростиш сина. Батьки не все життя допомагатимуть. Настане момент, коли ти будеш змушений сторицею віддячити за все, що вони віддали для тебе. Рано чи пізно ти сам станеш батьком. Відпливши далеко, хай як це банально звучить, ні в якому разі не треба допустити, аби шлях до порога, де ти вперше сказав заговорив, вперше став на ноги і пішов, ні в якому разі не заростав лободою…

55


назва книжки Рано чи пізно я сам стану батьком.. В мої 20 років – це трохи дико. Кожен свідомий знає, щоб будувати сім*ю потрібен якісний матеріал. Це не тільки вибір людини на все життя. Це не така глобальна проблема. Сім*я – це спільний дім, стабільна робота, спільність у всьому. Це відповідальність за інших. Я мабуть ще не доріс до цього. В мене нема нічого, щоб створювати сім*ю. Навіть бажання. Воно сховане на найглибших полицях моєї свідомості. Колись воно дасть про себе знати, я впевнений. Я лише хотів би, щоб моя сім*я була схожа на союз моїх батьків. Хоч вони одружились рано, в 20-річному віці, все ж зуміли подолати всі складнощі, всі негаразди(а їх було багато) і вже чверть століття живуть разом. Одним з найважливіших аспектів класного життя – успішна кар*єра. Звісно, можна багато говорити про нашу державу, як вона підтримує студентів, молодих спеціалістів, тобто не зовсім підтримує. Просто ми звикли шукати причини своїх невдач в державі, в погоді, в космосі, деінде, тільки не в собі. А насправді ти і ніхто інший коваль свого щастя. Тобі в руки молот і ковадло – куй! Все починається з тебе. Просто треба працювати – це найкраща і єдина проста як двері істина, аби чогось досягти. Якщо ти сидиш на печі, тобі ніколи ніхто і нічого не дасть, не запропонує, без праці – ти нічого не досягнеш. От і все. Більше ніяких ліків ніхто

56


не винайшов. Навіть і якщо в тебе маса знайомств, за переливання пустого в порожнє тобі ніхто платити не буде. Батьки, довіра, кар*єра, сім*я – ось заради чого живе кожен з нас. Все це в комплексі і є сенсом життя. Все дуже просто і водночас складно. На словах – просто. А от змусити себе до дій може не кожен. Не існувати пластиліновим способом, а вибудувати в собі алмазний внутрішній стержень, не ховати голову в кущі, а стати обличчям до труднощів і вирішувати їх, не опускати руки, а не покладаючи їх, працювати, жити не для того, щоб їсти, а навпаки, підтримувати тих, хто тобі близький, і вони підтримують тебе… Таким я бачу своє життя, таким бачать його мільйони інших. Таким воно повинно бути. Головне зробити перший крок.

Тарас Шако

57


назва книжки

Сорі, та то було не твоє життя P.S. Твоє щастя

Ти прокинувся. Посміхнись. Тобі бажаю від щирої серця.

Не дивуйся, ти про мене чув, ти у мене не вірив та, сподіваюсь, що все ж ти колись захочеш зустрічі зі мною. Я - твоє щастя. Як часто я плакала, сумувала, помирала та ніколи невтрачала віри в тебе та в твої сили і навіть намагалась навчити мріяти тебе (Ти таке робив в дитинстві, пам’ятаєш?) Я така рада, що ти згадав про мене зараз, коли нарешті дозволив у свої 32 поговорити із самим собою. Ти знаєш, мої подруги розказали, що ти далеко ще не пізній фрукт. Є люди, які згадують про власне щастя, аж на порозі смерті... Не турбуйся, ти ще можеш почати йти по дорозі, яку сам створиш і яка лише твоя – щаслива. Вона не буде протоптаною магістраллю, на якій тісно, штурханина, не видно всіх сторін світу і власної мрії ... Ти боїшся, чи не так? Ти думаєш, що в тебе немає мрії чи вона нереальна? Повір мені та послухай історію від свого щастя.

58


Наступний, сірий 11658 день. 6 ранку, будильник... 6:30, будильник... 7:00 будильник... проспав! Цигарка, кава, метрополітен, робота. 19:00 грюк дверей, пустий офіс, стопка проблемних, на твій погляд, папірців, і ти. 20:30 грюк дверей, закритий офіс, головна заповнена проблемними стрічками із папірців, маршрутка, затори, відтоптані ноги... 03:00 ти знову прокинувся від беззсоння чи кошмарів, чи просто так, аби поплактись в темряві пустої та холодної ночі. Чи знав, що так станеться з тобою у житті? Я відповім за тебе, адже я частинка тебе. Боявся, знав! Ти саме цього чекав, всі 12 років. Ти створив різдоріжжя. Змусив себе бути учасником чийогось походу. Не захотів стати творцем майбутнього, щасливого, твого майбутнього, де був би ти і я! Ти пішов туди, куди йшли. Чому не повірив собі? Ти не всі і всіх немає. Це створена ілюзія тобою. Існують лише ті, хто бояться і ті, хто творять. Чи побачив ти можливість, обійти роздоріжжя і піти по зеленій, не протоптаній траві, створити свій світ, свій шлях? Тоді, зранку 7444 дня, ти відмовився від можливості бути щасливим.

59


назва книжки Тоді ти знайшов причину, логічно аргументуванну і переконливу. Ти сказав, переконуючи себе: «Всі так ходили і я піду, це перевірений шлях, я нічим не ризикую. Я можу себе перобити та змінити мою єдину, найсильнішу дитячу мрію. Я маю бути серйозним, дорослим, а не дитиною...мною буде пишатися мій батько». Чому ти побоявся створити щось нове? Чому ти в котре зробив ксерокс із чужої книги та вклеїв поміж стрічок твого життя? Я розумію, що в світі, в якому ти жив багато було створено до тебе. Нажаль не схотів шукати можливостей аби прожити життя без сірого світоприйняття та чорнобілого ксероксу. Ти навіть погодився на кольорові ксерокопії, замінивши ними справжні кольри життя.

Надобрініч. Ніжних та мрійливих тобі снів. Засинай маленький, засинай... ти дійсно ще маленький, ти дитина. Виросло твоє тіло, та аж ніяк не підріс ти сам. Аби тобі краще засиналось послухай казку. Жили в Карпатах дві гори. Вони були ще малятами. Кожного дня грілися на сонечку та насолоджувались співом пташок та ароматом різнотрав’я і мріяли проте, як було б добре, аби саме їхні вершини славились красотою панорам, легкістю підйомів та щасливим

60


61


назва книжки оплесками людей, що зійшли на братські висоти. Так пройшов не один день їхнього гірського життя. Пролітала якось над ними птаха-щебетунка із чорногірського краю, та й проспівала братам про красоти полонин, висоти гір, та засніженість ялин, над якими їй поталанило прокрилати. Брати подякували за таку гарну пісню щебетунці. Це була найцікавіша пригода за цілий рік їхнього життя – заморська птаха. Така захоплююча історія не залишила байдужим жодного із братів. Одного з них звали Туттамка, а іншого Тамтамка. Саме Туттамка дуже захотів аби і про нього співали птахи по всьому світі, аби його бачили засніжені ялини з інших гір. Інший брат забажав, аби на його вершинах було завжди багато дерев, різнотраввя та людського сміху. У них з’явилися бажання. Пройшов, день, місяць, рік. Знов пролітала щебетунка над братами. Цього разу вона проспівала іншу пісню. Красоти квітів над морем її так вразили, що навіть засніженість ялин на її думку не могли з цим зрівнятись. Недоступність напівзруйнованих вершин гір захоплювали її серце, а недоторканість природи покорила її всю. Брати вдруге подякували пташці і вдруге забажали, так сталось в третій та червертий рази.

62


Брати-гори виросли, стали дужими, проте наврядчи їх можна вже було назвати братами. Давно вже не чули вони голоса один одного,через забуття одного із братів, у не своїх бажанях, мріях проте у власному житті. Туттам став високою, недоступною вершиною на якій розcли квіти, проте їх ніхто небачив окрім хмар небесних, через високість та не приступність гори. Тамтам став похилою вершиною із фруктовими садами та веселими співами. Люди милувались його квітами, аплодували на його вершинах та дякували за красу його панорам. Про Тамтам співали вітри, щебетали пташки та писали люди. Востаннє над цими краями пролітала пташка - щебетунка і, нарешті, запитала те, чим цікаквилась у всіх дорослих вершин. Птаха: - Як ти себе почуваєш? – Туттам сказав – «Вище неба», а Тамтам – «Щасливим». Але ж одне сонце на них світило, один і той же вітер їхні ліси гребенем чесав, з однієї землі сил набарались... бажали різного, отримали різне. О, ти вже спиш, ні, ти вже мрійливі сни бачиш. 3:00 о, ти не прокинувся. ти посміхнувся. 6:00 будильник не заграв, адже ти його і не вмикав. Тобі він більше не потрібен. Ти відчуваєш час і себе в ньому.

63


назва книжки Невже ти почав відчувати, що тебе оточувало кожного дня і ночі...? Так, так... це вітер розвіває твоє волосся. Ти не помиляєшся, одночасно: їдуть колеса, сидять люди, розвиваються дерева, рухаються пальці, діляться молекули, ти живеш. Це не затор, а можливість поговорити із людиною, що поруч тебе сидить, чи спромогтись підняти настрій хоч комусь та тим самим зробити власний світ ще прекраснішим. Твоє життя не має бути рингом на якому проходять постійно бої за щось...жити легко, тільки вір в це. Ти не програєш, та не виграєш, а просто використовуєш чи ні. можливості, що даються кожному з нас.

7445 день щасливого життя Щастя: - Вперше почув, як сусід ввімкнув радіоприймач аби зробити зарядку, чи не так? О, о, о я не розчула.... повтори, про себе ще раз... Ти дав обіцянку собі малому танцювати кожного ранку? Я це пам’ятаю! Ти дуже любив танцювати, а ти це пригадуєш? Оу...

64

Навіть тоді, коли батько говорив, що недобре для хлопця


ногами по паркету дригати... ти все одно танцював. Чому ж ти потім забоявся власного таланту? Ти його міг загубити на все життя! Ти пішов на вільну боротьбу, аби укріпити авторитет тата перед іншими батьками. Тяжко тобі тоді прийшлось, дуже тяжко. Ти просто загинався, адже воно в тебе так поганно виходило. Працював, аби вибороти ті перемоги. І постійно повторював: «Те, що нас не вбиває - нас зміцнює». Як же боляче надівав ти на себе стандарти світу та інших людей. Вчасно ж ти зрозумів, що твоє життя потребує змін та волі. Передусім у думках!

Крок 1. На 11659 днів прожитого життя - ти вирішив жити щасливіше!

Крок 2. Ти затанцював, та так палко, що тобі не вистачало вільного простору, у раніше просторій (для тебе) квартирі. Це був не ефект від увімкнутого радіоприймача сусіда, а твоя мрія, дитяча - жити танцем. Проте не забувай ніколи про ті дні, що прожив у турботах та пошуках істиного себе, свого таланту та власне мене - щастя. Це твій досвід, твої помилки - це безцінне! Згадай-но, що найважчим було для тебе? 12 тюремних років під вартою стереотипів чи зуссиля над собою у страху не бути визнаним соціумом?

65


назва книжки Ти ні разу не пожалкував про ті недоспані ночі. Бо в них ти мав волю, ти мав танець. Танцював з душею та з вірою в майбутніх перемогах. Партнерка в тебе вірила, говорила, що танець – твій талант. Що з тобою трапилось за ті лічені дні після яких ти втратив віру, втратив себе, та свободу в танці... Як легко вам давалися перемоги на хореографічних конкурсах і як важко було нічого не говорити батькам. Ти частково жив собою, а частково недописаними сторінками батькового життя. Та хоч часточку ти писав власноруч, і то було для тебе щастям! Єдиного я не можу збагнути... чи то тоді у тебе закінчилось чорнило, аби писати далі, чи ти поставив кувалду на книгу життя, де писалося про щастя і вручив ключ від нього Люциферу на збереження?.. То є загадка кожного людського життя.

Крок 3 Ти визнав, що колись постійно відмовлявся від можливостей бути більш щасливішим, а потім просто перестав їх помічати. Лист, памятаєш лист, що прийшов минулого тижня... ти його викинув? – Забув... Конкурс з сальси, що відбудеться через 2 місяці… В тебе є час. Твоя квартира замала, проте твоя компанія торбується про своїх співробітників та поверхом нище, вже 2 роки функціонує клас фітнесу, що після 18:30 вільний... а ти це оминав раніше, брешучи, що то тобі не потрібно, а навіщо? Дійсно. Тобі ж таким

66


рідним здавалось то офісне крісло, що думав інколи: «Чи воно до тебе часом не приросло за цілий день?». Та тепер все по-іншому, бо ти більше не боїшся жити свої життям! Отож, вільний клас є, руки. ноги є, бажання є, конкурс є... залишилось знайти партнерку. Але ж це очевидно! Просто підніми голову! Ти бачиш фото, так, так фото на яких твоя майбутня партнерка на конкурс. Дій, скористайся можливісттю...

Ти вільний, не тільки в думках! Твоя перша репетиція. Тобі важко? - Приємно... Ура, ти отримуєш насолоду від того, чим займаєшся. А тепер просто озирнись навколо. Ти із задоволенням їздиш на роботу, тому що там тебе чекає довгоочікувані репетиції. Ти швидше розправляєшся із тими зебристими папірцями на твоєму столі. Ти дуже часто посміхаєшся і радієш. Я думаю, що за ці три дні, які я з тобою провела, змінилось дуже багато у тобі, а головне - у твої голові, твої думки... тепер вони вільні, а значить, вільний і весь ти! Тобі більше не потрібна та копіювальна пашина чи вартовий Люцифер, з яким ти разплачувався мною. Я тобі справді не говорила, проте... я думаю, ти маєш знати. Ціна твоєї безвідповідальності за

67


назва книжки стан вланого життя – відсутність мене поруч. Тобто, кожен день, поки ти боявся визнати себе, свої таланти ти платив Люциферу за понесену службу. Плата – день без щастя. Тримай, ось ключ, а ось і книга... Напиши перше речення, друге, третє... в тебе вже є з чого почати, ти знаєш, що є щастя. Я рада чути такі надзвичайно сильні, вольові, а головне безстереотипні твої думки. Ти вважаєш, що відсьогодні кожен твій день буде наповнений щастям, бо його твориш ти!

P.S. Кожен з нас поет! Лише ти обираєш, що написати у свої книзі життя: казку, драму, жахи чи пригодницький екшен!

Волошка


Цiна хвилини Приємно прокидатися зранку. Наосліп варити каву, приймати холодний душ, фарбувати очі…Вдягатися, збиратися, спізнюватися. Ловити життєво необхідні усмішки незнайомців. Це є життя. Робота серця, яку цінуєш, але пізно. Проковтнувши останні краплі кави, докурюючи ментолову сигарету, відчинила двері. Меланхолічну мелодію плеєра доповнював рівний стукіт підборів. Зараз без черги заберу результати аналізів. Бо треба встигнути ще пробігтись по магазинах, закінчити курсову і потрапити на прем’єру фільма. Не хотіла вірити, відкривати очі, ковтати повітря. Сигаретний дим замінив кисень. А сльози як ліки від болю. Зупинилась. Поглянула небу в очі і запитала: « Що далі?». Холодний вітер висушив сльози. А рушити з місця не давав паралізуючий страх. – Дівчино, у вас щось випало!- пролунав голос за спиною. – Так, дякую. Ось ти який « папірець- вирок»! РАК, друга стадія, лікується. Аякже!

69


назва книжки

Плани відміняються. Телефон вимкнений, телевізор не працює, інтернет відключили. Обійму себе міцно – буду слухати як б’ється серце. Тільки думки, думки отруюють кров. Чай не солодкий, їжа не смачна, сни чорно-білі. Два тижні на одинці з собою. Підійшла до вікна, пригорнулась до скляної холодної шибки і побачила себе. Жах! Так далі не можна. Пробіжусь по магазинах, закінчу курсову і можливо ще встигну на прем’єру фільма. Зателефоную старим друзям, прочитаю «Війну і мир», побажаю успіху незнайомцю і куплю собі квіти. На противагу всім законам земного тяжіння зміню векторний напрямок. Я буду прагнути, розчаровуватися, мріяти – жити.

70


*** Мій ранок починається з тебе, а не з ніжного променя вранішнього сонечка у моєму білявому волоссі, не з чашки гіркої гарячої кави та навіть не зі співів солодкоголосих пташок. Твій голос раніше був не таким мелодійним, ти виріс і змужнів, ти співаєш щось з нового у моєму плейлисті та задаєш ритм моєму майбутньому дню. Я не обирала тебе як свого найкращого помічника та ти вже давно зробив це за мене. Є дні, коли я тобі рада. Є й ті, коли я тебе ненавиджу. Просто ти той єдиний, хто знає, о котрій мені вставати, і ти не з тих, хто проспить і запам’ятує мене розштовхати. Ти поруч. Ти невід’ємне. Ти мій будильник.

71


назва книжки Вже близько року ти співаєш голосом соліста Coldplay улюблену Twisted logic і не переймаєшся тим, чи працюватимуть зранку твої зв’язки, адже не маєш щастя застудися, перепити, зірвати горлянку на рок-концерті чи ж від голосних ридань у подушку вночі. Ти – ґаджет, така твоя доля… *** Галас! Він скрізь. Всі говорять, про щось і ні про що, щось шукають, кудись біжать, лежать, сидять. Заважають! Помовчіть! Візьміть паузу, вийдіть, хоч на хвилинку... Зупинити б час і захлинутися тишею. Пірнути у неї, причому так глибоко, щоб аж вуха заклало від щастя; нарешті, залишитися наодинці зі своїми думками. Ш-ш-ш-ш-ш… Ще тихіше… І ще… Перший голос: «А-а-а-а-а!! Я разложила пасьянс!!» Другий голос: «Та закритий ти рота!»

2 2

І знову… Ти кудись біжиш, не встигаєш… Поїзд! Поїхав. Без тебе. Забув на вокзалі, де тільки ліхтар з підбитим оком і сумна порожня лавочка з написом «Вася дурень». Щасливий, думаєш, той, хто писав.

72 2


Про зміст свого «крику душі» думав, а не про форму, коми та літери. Сідаєш на лавочку і домальовуєш кому між словами - типу, якщо вже паскудити майно, то, принаймні, грамотно. «Тю, ну й нащо той ліхтар так світить? Ніби йому за це подякують… Безхитрісний. Для людей страється», - пишаєшся ним. Помічаєш краєм правого ока новий поїзд. Він зупиняється. Читаєш на дверях неохайними літерами: «Входити тим, хто шукає «її»». «Кого це?», - питаєшся, але все одно робиш крок вгору, на підніжку. Заходиш. Озираєшся, а вагон повен пасажирів. Вони пузаті й худі, з вусами та у капелюхах, похилені та рівні. Мовчать. Ну і ладнєнько! Але не довго. Завбачивши тебе вони жвавішають і починають перешіптуватись. Голосніше! Ще голосніше! Жодного слова ти не розумієш, тільки тіпаєшся від остогидлого шуму. «Зупиніться!» Вони встають. «Ви куди?» Вони до тебе. «Хто ви?» Мовчать. «Скажіть!» Мовчать. «Зупиніться!!» Тиша. Нікого. Більше. У вагоні залишилася тільки ти. Сама-самісінька. Навіть не встигла роздивитися куди поділися всі ті «пузаті», залишивши по собі тільки бережливо розкладені на сидіннях літери. З них слова: «батьки», «друзі», «чесність», «посмішка», «знайомства», «сльози щастя», «кохані очі», «дитяче щебетання», «світанок».

73


назва книжки Найрідніші. Ті, без яких життя – не життя. Слова, які ладен чути у будь-якому стані та за будь-яких умов. Слова, які хочеться втілити у життя. Гармонія душі - «її». «Sunlight, opened up my eyes To s e e f o r t h e f i r s t t i m e Yo u ’ l l o p e n t h e m u p … » Доброго ранку, Coldplay. Дякую, що збудив. *** Стандартний кадр з фільму: «Герой прокидається, заходить до ванної кімнати, опирається руками на вмивальник і пильно вглядається у дзеркало». Що він хоче там побачити? Кого? Себе! Та питання: «Чи такого себе-дорослого він мріяв побачити у дитинстві?» «… Цікаво, якою я буду? В мене точно буде довге волосся! Блондинка з довгим волоссям… Так. А ще… А ще я буду носити сукні і високі підбори. І писати сценарії до мультфільмів. Напишу щось на кшталт «Короля лева». Ні просто буду писати. Мама розказала про професію «журналіст». Цікаво, а як це? А я буду подорожува-

2 2 74

ти? А, і нехай в мене чоловіка зватимуть якось незвично. І ще в мене буде величезний дог, якого я назву Барс. Я хочу, щоб в мене було багато друзів. А ще бути збирати стадіони своїми концертами. Буду крута…»

2


Характерно, що тоді я зовсім не думала про матеріальні речі, типу «хочу зароблять багато бабла» чи ж «хочу їздити на крутому кабріолеті». І от, коли мені вже 20 років, я прокидаюся від сигналу будильника, підходжу до дзеркала і дивлюся на себе. Не вдивляючись у глибини своєї душі. Не хочеться себе аналізувати, адже вважаю, що ще можу багато зробити на шляху до свого становлення. Я збираю сумку, складаю туди необхідні речі і йду назустріч мікрожиттю під назвою «день», про який потім можна буде написати…

Свiтлана Лобанова

75


назва книжки

Цнотливість і хіть – дві сторони однієї сутності -Дідько! Скільки можна всіх переконувати? Невже це і так не очевидно? -Зачекай, зачекай! Це ти про що? - Та це я про тих знайомих панянок, що хизувалися мені про недоступність свого тіла, яке так зваблює молодих юнаків. Я просто не могла дивитися на те, як вони, ще не пізнавши насолоди, так легко цураються її. - Хіба в цьому є щось погане? Хіба це не правильно? - О ні! І ти туди ж… Люди розумні в силу своїх принципів ,зазвичай ,піддаючись безумствам гріхів та хіті, стверджують свій вибір та йдуть з ним по життю, навіть не роздумуючи чи правильним є їх життєве кредо. Захоплюючись коловоротом подій, що жодного відношення не мають до істинних людських чеснот, все більше розумієш – такі переконливі підтвердження солодкої розпусти ніколи не підіб`ють до іншого рішення. Вибач, Лідо, але я не гідна служити таким прикладам. Така грішна насолода завше веде до наслідків які принесуть більше прикрих страждань, порівняно з тою солодкою пристрастю. Я слаба та тендітна

76


істота, не здатна проявити себе образом похоті. Ти знаєш така непохитність та недоступність обов’язково розпалить ще більше бажання. Такі недоторкані форми у поєднані з душею, на яку на падала тінь божевільної пристрасті перетворює потенційних хижаків на справжніх ярих звірів. Вони не перед чим не зупиняться аби дістати такий жаданий і заборонений плід! Ти хіба не розумієш?! Заборонений плід? Знаєш до чого це може призвести?! Елементарно!Згадай – щоб насолодитися блаженством ,пройнятися та осягнути його славнозвісний Адам розплатився найдорожчим . Так трапиться з кожним!Я впевнена…Моральні чесноти повинні бути на першому місці. Ха! Наївна.. Мені здається,моя люба, у тебе велике уявлення про скромність, доколи ти вважаєш, що юній дівчині не вистачає цієї якості, коли вона віддається тим, хто її жадає.. Сексуальна стриманість в дівчині – це нікому не потрібна складова! Ніколи не смій хизуватися тим, що ти її дотримуєшся. Коли в твоєму серці спалахнуть пристрасті – ти зрозумієш, що такий спосіб життя для нас неможливий.. Як можна вимагати, щоб жінка або дівчина , від природи слабка істота, відразно ставилася до спокуси насолоди що постійно поруч? Як можна засуджувати за те, що вона не встояла, коли

77


назва книжки все що оточує її, під маскою прірви та манить її туди? Не обманюй себе, Лідо. Від нас потребують не добродіяння, а лише фальш. Стало бути, потрібно навчитися удаванню. Дівчина по справжньому скромна, маючи легковажну та розпусну репутацію, буде мати набагато гірше життя ніж та, яка впадає в найбільш нестримні пустощі кохання та хіті, зберігаючи при цьому славу доброчесної та порядної панянки, адже я не втомлюся це повторювати, пожертва, принесена на алтар добродіяння нікому не принесе щастя…Ніколи! Світлана, не відповівши, поринула у глибокі роздуми. Вона навіть і не думала змінити свою точку зору – лише розмірковувала, які аргументи можуть підкорити такого непохитного співрозмовника. Але як можна зібрати воєдино всі думки, що переповнювали її на той момент, аби нанести вирішальний удар, якщо, перебуваючи під враженням всього раніше сказаного, вона не сміла відкрити вуста? Нажаль вона була роззброєна. Лише дивилася в очі, не в змозі вимовити й слова. Так вони і йшли далі по вулиці, кожна при своїй думці. Наче й нічого не змінилося – дівчата лише висловили своє ставлення до такої звичайної, але в той же час немало важливої теми.. І що далі? Що робити? Як підкорити хоч чим не будь невблаганного опонента?- саме цим були зайняті думки красунь.

78


На щастя їх спір вирішив щасливий випадок, який саме зараз представиться на розсуд читачеві… - Свєта! Дивися! Чи це не твій знайомий он там на роздоріжжі..?Здається ти нас знайомила нещодавно… - Так.. Це він! Я впізнала його через цю ходу вона така.. -…самовпевнена? О.. це неможливо не помітити. Він так і світить своєю пихатістю. Це так збуджує… - Лідо! Закрий рота! Це гидко..Але не можу не погодитись, що він просто чарівний красень. Якщо відверто – то я закохана в нього вже майже рік. - Чесно? – і тут Ліду осяйнуло.-Я тобі доведу, що маю рацію! Побємося об заклад, що я своєю сексуальністю і вродою завоюю його прихильність за два тижні? - Що? Навряд..Тобі не вдасться! Він не такий, як тобі здається! Я достатньо довго його знаю, – трохи невпевнено промовила Свєта. Він не поведеться…Ні! Він не купиться на порожню цукерку , що зваблює своєю обгорткою, не маючи нічого під нею.. - Що тобі , цнотливій, знати?Таких ласунчиків, як він ще треба пошукати. Ось побачиш – я ще та цукерочка.. Мррр.. - НА такі провокації він не поведеться. Я його знаю!Все!

79


назва книжки «Ну подивимось,подивимось…»-хитро посміхаючись подумала про себе Лінда… Не минуло і хвилини, як Ліда була вже поруч своєї жертви. Подарувавши ніжну усмішку юному Руслану, який щойно побачивши чарівну незнайомку миттєво зацікався нею,він посміхнувся у відповідь і повільно пройшов повз… Ранок наступного дня. Неочікувано в квартирі хлопця пролунав телефонний дзвінок. Ліда застала хлопця заспаним й одразу запропонувала зустрітися. Здивований неочікуваною пропозицією Руслан , не роздумуючи, погодився .Вечір обіцяв бути цікавим. В той же час на іншому кінці міста Свєта неквапливо розпивала каву на балконі. - Яка ж вона дурна! Невже вона вважає, що ця самовпевненість приведе її до перемоги? Ні, він не такий -взагалі зовсім інший, його напевно ж не зацікавить ця безглузда, хоч і приваблива картинка. Я впевнена в ньому, мені здається він із тих, хто цінує моральні якості та чесноти, внутрішній світ більше,аніж дівочі принади та доступність. Хоча чого це я взагалі так багато про це думаю? Що на мене найшло? Сама себе не впізнаю: здається це любов… Та ні, ні. Це не вона! – запевняла себе Свєта.

80


Раптово її роздуми перервав телефон. На мобільному повідомлення від подруги: « Вуаля! Йду з ним вечеряти… (здається ти програєш)». Проковтнувши несподіванку, що враз змусила серце розбитися об стіну реальності, вона відчула в собі небувалий прилив рішучості. Ніби якась невідома сила керувала її діями: випавши на кілька секунд з дійсності. В мить вхопленій слухавці вже лунали довгоочікувані сигнали. Та враз вона зрозуміла, що сил вистачить лише на банальне «як справи?». Проговоривши з ним якихось 10 хвилин вона спіймала себе на думці, що нема на світі ріднішого голосу ніж той, що хвилину назад лунав та тому кінці провода, змушуючи її посміхатися. Минуло кілька днів, кожна з дівчат відчувала близькість перемоги, але присутній страх поразки не давав спокійно спати ночами. Потрібен був останній крок, настільки важливий у цій ситуації. Залишалося лише почути вирішальний вирок Руслана, такий жаданий для обох сторін. Цього ж дня подруги зустрілися : -Ну що? Почуваєш присмак ганьби? – рішуче заявила Ліда. -Не будь такою самовпевненою! Ганьба спіткає тільки тебе..спокійно, але впевнено відповіла Свєта. -Що ж, якщо ти така наївна, то нехай доля і розсудить нас. -Що ти маєш на увазі?

81


назва книжки - Ходімо до нього! Так ! Останнє слово буде за ним.. Занепокоені та втомлені від швидкої ходи вони досить швидко досягнули пукту призначення. Напевно ніхто так не ломився в двері, як ці дві бідолашні,ніби це був їх останній порятунок. Нажаль це було не так… Двері відчинив гарний юнак, але на подив це був не Руслан. -Дівчата, ви напевне до… -Руслана! Так ми до нього! – майже одноголосно заголосили Ліда і Свєта. -На жаль він трохи зайнятий, і навряд сьогодні приділить вам час… - і посміхаючись зачинив двері.. Треба було бачити ті здивовані очі на обличчях обох. Такого не очікував ніхто. -Він ніколи не обире жодну з нас…його серце вже зайняте…

Бобир Аліна, Романенко Ірина.

82


еМ – Жо…

Твоя хода завжди вирізнялася самодостатністю та легкою зневагою. Хоча ти й тримаєш розправлену спину всюди, навіть в туалеті ( а раптом і тут хтось побачить?!). Твоя душа звалище зруйнованих мурів та розбитих вікон. Ходиш з друзями на пиво, обговорюєш новини, перемиваєш кістки своїм же! друзям (які їх перемивають і тобі за твоєї відсутності) і п’яна повертаєшся додому. Вдома тебе завжди чекає вона, треться поруч,заважає працювати. Ні чого не вміє, ні нащо не претендує. Хіба що попросить приголубити, коли ти будеш вільна. А ще тебе дратує те, що ти лише зранку згадуєш, що твоя сорочка не випрасувана. Здивовано вигукуєш «Бля!», вдягаєш учорашню футболку і вибігаєш у місто. Твоя хода завжди вирізнялася легкістю і легкою зверхністю. Хтось це пояснював це як « набиває собі ціну», а хтось – тупістю. Раніше в твоїй душі самотність співала соло, а зараз влаштовує рок-фестиваль. Та ти не зважаєш. Намагаєшся позбутися агресії, заздрості, не думати про секс( так життєво необхідний для тебе!).

Олександр Козинець

83


назва книжки Ти можеш влити в душу грам сто коньяку, кілька келихів пива і щаслива прийти додому, де тебе чекає Він. Завжди однаковий, завжди передбачуваний, завжди ходить з місця на місце і цвірінькає давно вже відомі фрази. Ти його годуєш, щось кидаєш до рота й собі, а потім ви обоє завалюєтесь спати, бо завтра з ранку буде дуже важко продерти очі. Ти любиш носити шкарпетки у лінію. Бажано різнокольорові. І чим більше кольорів – тим краще. Твої друзі завжди жартують з цього приводу і навіть називають тебе люблячи Пеппін. А тобі це по кайфу, у тебе аж очі світяться від щастя тоді. В тебе взагалі пунктик на шкарпетки у лінію. Ти страшенно ненавидиш шкарпеток у лінію, проте колекціонуєш шкарпетки рожевого та салатного кольорів. Твої друзі не здогадуються про це, окрім одного друга, котрий часто ночує у тебе і з усмішкою роздивляється повний пакет рожево-салатних наножників. Ти часто засмучуєшся, хоча знаєш, що весь осад – плід виключно твоєї фантазії.Тому ти любиш блукати містом, щоб вивітрити дурощі, любощі, заздрощі, ревнощі. Інколи допомагає, інколи – ще більше грузить. Але ж твоя самодостатня хода – свідчення «плювання на всіх з високої гори». Ти часто радієш, часом – плачеш, але намагаєшся не впускати смуток усередину. Тому ти їздиш громадським транспортом

84


величезним містом, пересідаючи на кінцевих зупинках в наступну маршрутку, черговий трамвай чи перші ліпші двері, до котрих вистачило духу добігти у метро… Приступно Підступно І обережно Дарунки Обкладинки Ладанки Мощі І розчин І спокій Що нам не належав Зачиняться двері «Наступна.. – Лівобережна». Ти знаєш сотню матів, але намагаєшся обходитися без них, бо віриш, що за кожний на небі тобі дописують по 20 грн. штрафу, і ти боїшся, що після смерті довго житимеш в кредит. Уже були спроби порахувати суму за останній рік. Коли нуликів стало чотири, довелось прийняти рішення про активний контроль свого мовлення. Тобі подобається спорт – відволікає від матів.

85


назва книжки Ти куриш, але страшенно не любиш, коли хтось димить біля тебе. Тоді ти згадуєш мати і свої заняття спортом, щоб зробити із цигарки вузлик, а з руки того, хто курить – рівний кут в 90 градусів, з вигином за спину. А не доведи Боже комусь увімкнути шансон у твоїй присутності! Тоді тим, кому так пощастило, дізнаються як можна кулаком розгатити магнітофон чи силою думки навіки вирубити DVD. Ти любиш приймати гостей,коли є настрій. Тоді хоч десятеро в твоїй невеликій кімнаті можуть почуватися як на футбольному полі, де практично усе дозволено. І всі вважають, що ти просто еталон гостинності та людяності. Але чи так це насправді? Гості у тебе бувають нечасто, але якщо приходять – то завжди з великим тортом, адже ти любиш солодощі й печиво. Це як підкуп , щоб вечір був гарний і всі залишились задоволені: Накормиш поспіхом Власним успіхом, Чужим поспіхом (З тебе – усмішка) Чаєм з печивом …краще з маком Або ж з маслом

86


Ти… Тихо буває лише вночі, коли чути хіба що стукання клавіатури твого нетбука і плямкання соковитим яблуком. Ти… Проходиш поруч щовечора, коли стає вільно дихаТи, коли хочеться просто розчиниться у світлі ліхтарів і не думати про те , чи рівно ти тримаєш спину. Бог з нею, ліхтарі горять не скрізь, може не добачать? Ви обоє дивитесь новини, зазираєте в поштову скриньку, в холодильник на кухні. Обоє любите їсти, спати, думати відчувати. І не важливо, що тебе чекає вдома кішка,а її – подарований друзями – папуга. І не важливо хто з вас не любить шансон, а кому до вподоби шкарпетки. Усе таке схоже - таке різне. Забув про любов… Але ж про неї говорили уже до мене. Скажуть і після… Ти… Завжди вирізнявся самодостатністю та легкою зневагою. Ти… Страшенно ненавидиш шкарпеток, але любиш папуг. Добраніч, добрані Вам обом!

Олександр Козинець

87


«Глава ніяка, з якої, тим не менше, можна дещо дізнатись» (Л. К. :)

Не даруйте мені думки, я навіть власних – не завжди потребую. Воління зустрічі зі спокоєм. Зворохобленим повсякденністю, але таки спокоєм. Спокоєм захищеності од тихості світу сього.

“Ясного знання жодна людина не мала й ніколи не матиме. …А якщо десь у кінці вона натрапить на досконале казання,// Сама вона про це не знатиме; проте всім щось трохи здасться” (Ксенофан)

«Вiн був та’вереном, одним iз небагатьох, чи долi не вплiтаються до Вiзерунку Епохи, рухаючись обертами Колеса Часу, а навпаки, змушують Вiзерунок формуватись навколо себе, принаймнi, на деякий час» (Впiзнаване?:))

Тепер я знаю, що потрібно (було) робити, тільки робити це вже не потрібно. У цім вимірі – немає для кого. Я живу в багаторівневості цілей і безцільності

Хочеться кинутись — кидатись на стiни. Кидатись, битись, казитись. Тiльки не залишатись у бездi . Страшенно виную.

Світлана Хутка

назва книжки


часом відкладання наче термінових справ – ніби наполегливо галасує: «зверни, зверни увагу! – чи дійсно ти волієш здійснюваного?». А тоді – сідаєш і горнешся до сонця. Світла такого чеканого сонця.

Забуваний, відсунений у невловимі сутінки пам'яті, N. притягує, а проте я жодного разу там не була. Хоча їхати – декілька годин. Це одна з найбільших, мабуть, загадок – прилютованість до якогось певного місця, невідривність, сила тяжіння, що, поєднана із дотриманням настанов увічливості й тактовності, обертається потім на жаль і спогади про те, що могло б, але не відбулося. Час від часу вдається липкуватість буденності „розірвати” – іншими словами, перейти власні лінощі. А тоді. Гай-гай, тоді залишаються спогади, що за одну тільки свою яскравість і наповненість загостреним смаком життя дають тривалу наснагу. Чи раптовими є в-нікуди-мандрівки багатьох людей? Ненадмірне зосередження на обертонах конкретних розмислів (“кожен окремо читатиме сам і для себе”). Виснувати собі Логрус? Про читані світ-книгу та книгусвіт? Як спроба подолання тотальної людської самотності? Раціоналізація, здійснена людством, бо долає тимчасовість?

зависання у часі – теж потрава:)

Я більше не живу дивосвітом минулого й дитинством, просто – ним дихаю, ридаю, сміюсь, захлинаюсь істеричним сміхом невиплаканого Шукаю порятунку в сполохах нерівного темпоритму Поряд ставлю непорівнюване Спиваю над краєчком трохи збриніле коло надії Запитаннями зіштовхую зі шхерів таланності до вирію спокій


назва книжки …Людина вільна може бути заангажована винятково вибором власного сумління, тим, що вона вважає правдою, тим, у що вірить. Тут наче діє перший троп Енесідема про доведення неможливостi судження i тропи утримання вiд судження, сформульованi Агріппою:)

)));!ощиба ен – комуд хиньлаiнег вихр а(

Знайти дрібниць тісненько зв’язаний пакунок, сполоханих птахів згадати криків скерцо, Дарунок слів, замріяних майбутнім

Птахи Часом вони залітають у мою кімнату Часом просто шурхотять крилами над зернятами серед снігу Я давно не бажаю ставати птахом Я залишила це бажання далеко у власнім дитинстві Я маю тільки невидимі крила У мене є дарунок лету Я уві сні насолоджуюсь просторами неба Мені достатньо

Заковдруюсь у спалені слова, Пишу неправильність загостреним каламом, мій каламар – подарував мені буття, Я – не шукала рятування.


Напівзадзеркалля, напівВсе настільки неповне

- почути твій голос - а можна, я на це не відповідатиму? добре?

я я просто не зна, що маю говорити - тихо, тихо, ш-ш-шшшш я зараз цілую твої повіки мовчки, це так класно просто принось у кишені купу ляпасів і тримай їх напоготові, якщо щось не так - вони підуть у діло - ☺давай я зміню тему?

Струменіють вервечкою дні Я мандрую сама

- N., якого дідька ти м’ заважаєш, коли я працюю!!!

- Ти просто так приємно пахнеш… Дитячим атласом, астрономічним… Це так символічно:) (02.11.07).

- привіт:) - sonechko - припустімо:) - svitle (11.05.2011)


назва книжки

«Мені тебе не вистачає, сонячна дівчинко». А мені? «Слова, які видаються незмінними, мають одну слабкість: їхню очевидну незмінність» (Евдженіо Барба. Паперове каное) «Більше від усьго в світі я ненавиджу дурисвітство та люблю чесність і тому одразу чесно зізнаюсь, що я вас (зовсім трошки!) ошукав» (Л. К:)

Світлана Хутка


КОПiПАС Т REALITY Аліна Бобир Дарина Денисевич Аліна Заїка Ольга Зозуля Ярослав Кобзар Олександр Козинець Дарина Корягіна Маруся Кутня Світлана Лобанова Любов Молодан Маруся Придьма Ірина Романенко Варвара Скрипка Ольга Гончар Дмитро Стретович Світлана Хутка Тарас Шако Передмова Яків Шмідський Головний редактор Світлана Хутка Заступники головного редактора – відповідальні за випуск Ярослав Кобзар, Варвара Скрипка, Дмитро Стретович Літературне редагування та коректура Дар’я Денисевич, Аліна Заїка, Тарас Шако Малюнки Галина Павлишин


Дизайн і комп’ютерна верстка Ольга Кузовківна Підписано до друку 13.05.2011. Формат 250х250. Тираж . Видавництво «Книга за 24 години». Віддруковано у Видавництві Національного педагогічного університету імені Михайла Петровича Драгоманова Організатор - Літклуб «Маруся» Проект «Книга за 24 години»

Knyga za 24 godyny  

2-13 травня відбувся безпрецедентний флешмоб-проект "Книга за 24 години", організований літклубом "МАРУСЯ".

Read more
Read more
Similar to
Popular now
Just for you