ЮРІЙ ШЕЛЯЖЕНКО
«ПРАВДОШУКАЧ»:
5 РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ОДНІЄЇ ГАЗЕТИ
2008 2013
.
Юрій Шеляженко
«ПРАВДОШУКАЧ»: 5 РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ОДНІЄЇ ГАЗЕТИ ЗБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ З НОТАТКАМИ РЕДАКТОРА
Київ Видавець Ю. В. Шеляженко 2013
УДК 070(477)(09) ББК 76.02г(4Укр) Ш45
Ш45 Шеляженко, Юрій Вадимович. «Правдошукач»: 5 років незалежності однієї газети [збірка публікацій з нотатками редактора] / Юрій Шеляженко – К.: Шеляженко Ю. В., 2013. – 68 с.
Наприкінці 2008 року побачив світ перший випуск незалежної суспільно-політичної та літературної газети «Правдошукач». Відтоді було підписано до друку тисячі та тисячі газетних шпальт, щедро наповнених публіцистикою, журналістськими розслідуваннями, критикою, оповіданнями та фейлетонами, гострими правдивими листами читачів, «відписками» чиновників. Гортаючи сторінки цієї збірки, ви знайдете обрані публікації та нотатки редактора – авторський погляд на яскраві моменти журналістського життя, малу частину того, чим запам’яталися ці 5 років незалежності газети «Правдошукач».
© Ю. В. Шеляженко, 2013.
ISBN 978-966-97276-7-1
–2–
Нотатки редактора. 10 жовтня 2008 року Міністерство юстиції України видало нам Свідоцтво про державну реєстрацію друкованого засобу масової інформації «Правдошукач» («Правдоискатель», «The Truth Seeker»). –3–
Правдошукач Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії. «Правдошукач» (рос. «Правдоискатель», англ. «The Truth Seeker») — всеукраїнська незалежна газета суспільно-політичної та літературно-художньої тематики. Виходить з 2008 року. Розміщує публікації українською (переважно), а також російською і англійською мовами. Тематична спрямованість Публіцистика, журналістські розслідування. Проза, сатира. Листи читачів. Захист прав людини і вільного підприємництва. Критичний погляд на авторитети та можновладців, суди, прокуратуру, міліцію. Апологія креативного ідеалізму. Вільне вираження у друкованій формі своїх поглядів і переконань журналістами редакції друкованого засобу масової інформації, реалізація гарантованого Конституцією України і законодавством права кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку відкриту за режимом доступу інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Формат За обсягом газета «Правдошукач» складається з 8ми чорно-білих шпальт формату А3 (станом на 2011 р.). У перші два роки випуску газета складалася з 2-8 повнокольорових шпальт. Випускається один раз на місяць, не рахуючи тематичних спецвипусків. Середній тираж випуску — 2000 примірників. –4–
КОНТАКТ І ПЕРЕДПЛАТА Передплатити газету «Правдошукач» можна у кожному поштовому відділенні УДППЗ «Укрпошта». Передплатний індекс ДП «Преса»: 49608. Адреса редакції, видавця: Шеляженко Ю. В., вул.Тверський тупик, буд. 9, к. 82, м. Київ, 01042. Тел. +38 (097) 317-93-26, факс +38 (044) 529-04-35. Електронна пошта: say@truth.in.ua РЕДАКЦІЙНА КОЛЕГІЯ ГАЗЕТИ «ПРАВДОШУКАЧ» Юрій Шеляженко (голова), Вадим Гладчук, Олександр Кривенко, Володимир Малінін, Дмитро Савва, Дмитро Федоренко. ЕТИЧНИЙ КОДЕКС ЖУРНАЛІСТА РЕДАКЦІЇ ГАЗЕТИ «ПРАВДОШУКАЧ» 1. Наші принципи – утвердження найвищої цінності людини, істинність, добропорядність та розвиток. Наш метод – креативний ідеалізм. 2. Ми послідовні та об'єктивні стосовно фактів, поважаємо кожну конструктивну позицію і прагнемо з'ясувати суть речей у всій глибині та багатогранності. 3. У конфлікті правди з силою ми стаємо на бік правди. У конфлікті творення зі стихією ми стаємо на бік творення. 4. Приниження людини ми визнаємо злом. Ми відстоюємо ліберальні цінності, права людини і публічно-правовий паритет індивідуума з колективом. 5. Ми суворо дотримуємось закону та загальновизнаних норм моралі, однак творчо застосовуємо їх імперативи у пошуку правди та боротьбі за правду. –5–
Нотатки редактора. Коли я мав честь бути прийнятим до лав Національної спілки журналістів України, Ольга Войцехівська записала інтерв’ю зі мною для спілчанського видання «Журналіст України». Скористаюся її текстом, щоб представитись та розповісти про себе читачам цієї збірки.
Юрій ШЕЛЯЖЕНКО: «ЗАВЖДИ ХОЧУ ДОКОПАТИСЯ ДО СУТІ» Ще коли вчився на мехматі шевченкового університету, вже тоді він зробив перші кроки до журналістики – був автором та членом редколегії інтернет-видання «Неофіційна газета Київського Національного університету». А ще видавав газету київської вулиці, на якій живе, - «Привіт, Тверський тупик» і газету свого будинку – «Тверський тупик, 9». Це про нього, нинішнього власника «Правдошукача», говорив на пленумі правління НСЖУ у квітні 2004 року Ігор Лубченко. Критикуючи редактора одного з «дорослих» видань, він сказав: «Невтямки редактору, що газета повинна бути такою, що вона для людей, а не для влади. Цього редактора міг би повчити студент Київського Національного університету імені Т.Г.Шевченка Юрій Шеляженко, який випускає комп’ютерну стіннівку для мешканців будинку, в якому живе. Ось кредо Юрія: писати про дві речі – про те, що цікаво читачеві і про те, що небайдуже самому». Тепер його публікації можна зустріти в блогах на «Телекритиці», «Українській правді», в інших інтернет-виданнях. І сьогодні на сторінках «Журналіста України» Юрій ШЕЛЯЖЕНКО розповідає про себе, про те, що шукає і знаходить в –6–
журналістиці, навіщо йому було створювати газету з досить відповідальною назвою – «Правдошукач». – Ваша біографія засвідчує про різнобічність інтересів і занять: в житті присутні математика і діяльність на релігійній ниві, юридична практика і журналістика, видавнича діяльність… Як сполучається це все? – Я не вірю, що час універсальних людей минув. Професія – це набір певних стандартів. І кожна людина має знати і вміти робити все, що їй потрібно. Ніколи не треба втрачати нагоди навчитися чомусь новому і бажання створювати щось нове. Якщо говорити про освіту, маю диплом бакалавра механіко-математичного факультету Київського університету ім. Т.Г.Шевченка. Мені пропонували продовжити навчання в магістратурі. Але я не розумів, що робитиму за своєю спеціальністю далі. Спілкування з професорами, кандидатами наук підказало, що доведеться працювати на зарплату на виживання. Були це політично активні роки початку двохтисячних, що й вирішило подальший шлях – участь в політичних акціях, бажання поділитися своїми спостереженнями і думками з широким загалом. Так прийшов до журналістики, почавши шлях з видання газети свого механіко-математичного факультету. Журналістської освіти не маю. Але нині отримую юридичну освіту в університеті «Крок», і згідно з Цивільним Кодексом маю право представляти інтереси людей у судах у цивільних справах. Щодо релігії. Думаю, навіть коли я був атеїстом, я був людиною віруючою. Питання віри – це завжди дуже суб’єктивне, але що б людина не говорила, вона вірить в Бога. Правда, коли я викладаю свої іноді досить парадоксальні погляди, доводиться чути, що це не релігія, а філософія. Моя релігія – це віра в найвищу цінність людини. Свої погляди нікому не нав’язую і нав’язувати не збираюся. Але кому буде цікаво, може прочитати про це в невеликих за обсягом книжечках «Священне писання», «Я – традиція», що я видав власним коштом на власному обладнанні. – Де берете кошти на видання книжок? Яка ваша основна робота? – Основна робота (сміється) – майстер на всі руки. А коли без жартів, я ФОП – фізична особа-підприємець. Види –7–
діяльності – видавнича і правова. Консультую з правових питань. За свою роботу на договірних засадах отримую кошти, частка яких іде й на випуск газети, на видавничу діяльність. Планую отримувати кошти за реалізацію власних книжок, за виконання замовлень на друковану продукцію певного формату. Зараз працюю з потенційними інвесторами, щоб видавати книжки інших авторів. - Ви працювали оглядачем газети «Свобода», редактором відділу газети «Вечірні вісті», ще в ряді видань, є автором інтернет-видання «Хайвей». Брали активну участь в акції «Україна без Кучми», у виборчих кампаніях. Тепер – власна газета «Правдошукач»… - Все це було і є, бо не уявляю, як можна відсиджуватися, не цікавитися тим, що змінює наше життя. Певним чином і газета з’явилася, щоб мати більше можливостей висловити свою позицію. З періодичністю раз на місяць моє видання виходить з 2008 року. Тираж становить близько двох тисяч примірників, розповсюджується по всій Україні за передплатою. Також частка тиражу поширюється безкоштовно по бібліотеках. До слова: на відзначення п’ятиріччя з дня виходу першого номера планую видати ювілейну збірочку - невелику брошуру «Газета «Правдошукач»: п’ять років незалежності однієї газети». – Наскільки я зрозуміла, газета «Правдошукач» видається не для заробітку, а щоб донести широкому загалу свої думки. – Так. Хоча є публікації, взяті з моєї юридичної практики, де стараюсь показати різні позиції. Наприклад, часто доводиться консультувати людей з проблем рейдерства. І часто буває, що з одного боку скаржаться, що їх атакували рейдери, а коли починаєш розбиратися, з протилежного боку можна почути: ви ж на рейдерів працюєте! У таких ситуаціях, консультуючи як юрист одну сторону, в газету обов’язково подаю погляд й опонуючої сторони, щоб публікація була якомога об’єктивнішою. - Звідки з’явилася назва – «Правдошукач» зі збільшувальним склом на місці букви «О»? Така назва асоціюється з критичним поглядом, а газета, хоча й не без критичних матеріалів, але всетаки більше інформаційна, аналітична. Отже, що ви вкладаєте в поняття «правдошукач»? - Це означає, що я хочу докопатися до суті і опублікувати своє розслідування, поділитися своїми думками з читачем. І це не означає, що тема має бути тільки критичною. Головне – –8–
розібратися в проблемі досконало. У нас чомусь вважається, що критикувати важливіше, ніж стверджувати. Ніхто не сперечається щодо того, що з недоліками слід боротися, заперечувати, коли їх лукаво виправдовують. Але з тим, що слід заперечувати абсолютно все, триматися тільки за те, що знайоме з дитинства, заперечувати все нове, погодитися ніяк не можу. На жаль, нинішня журналістика відходить від аналітики, від осмислення життя. Керівники ЗМІ кажуть: що тут розтікатися мислію по древу, коли треба відпрацьовувати соціальне замовлення і тягнути догори рейтинги! Панує культ спрощенодокументальних свідчень, вершиною якого є забобонне переконання у надцінності фото- та відеофактажу, експертних коментарів, причому експерти часто наче спілкуються самі з собою і не помічають очевидних питань, в тому числі й заданих їм «в лоб». Не хочуть розкривати свою «кухню», натомість «тиснуть» своїм авторитетом. І журналісти приймають це як належне, перетворюються на реєстраторів подій і чужих думок та конферансьє соціально-політичних вистав, свідомо утримуються від висловлення особистих інтересів, підходів, оцінок – прийнято вважати, що цього певною мірою вимагає журналістська етика. Маємо диктат подій, багато з яких штучно створюються піарниками та несуть в собі незграбні корисливі послання, покликані дезорієнтувати людей, маніпулювати неусвідомленими почуттями, справити потрібне враження і викликати певну реакцію: попит на товар, голосування за політика, тощо. В руслі замовного «вирощування в пробірках» одноклітинних смислів життя високооплачуваними фахівцями, політологами, психологами, соціологами, педагогами, правознавцями, рекламниками, філософами, дизайнерами, режисерами та іншими – ім’я їм легіон – роль журналіста зводится до технічного обслуговування штучного формування громадської думки. Я не згоден з цим. Я прагну своєю доброю волею, своїми правильними вчинками досконало творити свою долю і свій світогляд так, як підказує мені Бог. Я слухаю всіх, але рішення приймаю сам, бо я володію собою і я вірний собі, як кожна вільна людина. А журналіст повинен бути вільною людиною. Нині багато колег вважають достатнім подати без перекручень факт і альтернативні думки. Коли до того наведено ще кілька фактів, це вже вважається журналістським –9–
розслідуванням. Але давайте не забувати, що є ще жанр публіцистики, право журналіста послідовно і наполегливо висловлювати власні погляди. І при цьому дуже важлива щирість автора у викладі матеріалу. Усі п’ять років свого виходу в світ «Правдошукач» – це головна трибуна і моя, і тих, кому я її надаю. Це спосіб висловити своє світобачення. На мою думку, зараз через систему освіти, через ЗМІ людям нав’язують почуттєве, матеріалістичне світобачення як безальтернативне, вчать керуватися в житті примхами тіла та не фантазувати самостійно, не абстрагуватися, не узагальнювати, не бути одинаками. Пануючий в суспільстві матеріалізм заснований на масовості та модності як критеріях істинності, на перевірці ідей почуттями (а має бути навпаки: найдосконаліші почуття скеровуються в правильне русло доброю волею людини, за свідомим задумом, за власною ретельно вибудуваною фантазією), на бездумній критиці чужих ідей просто за те, що вони не наші та незвичні (а це гріх гордині), на змаганні, конкуренції та завоюваннях. Наша ж ідеалістична меншість вважає несерйозними забавками інформаційні війни та нав’язування ідей, бо всі послідовні ідеї, у якій би незвичній формі вони не висловлювалися, мають єдине божественне джерело і тому мають сприйматися через призму мудрого розуміння та узгодження, без агресивного механістичного заперечення. Кожна людина по-своєму права, з кожною людиною можна домовитися, поки вона залишається розумною людиною. Тому кожне істинне вчення має бути пропозиційним, а не наказом і повинне починатися зі слів: «Думайте собі що хочете, а я можу запропонувати ось таке». Раніше змішував досить складні філософські тексти з публіцистикою. Та останнім часом вирішив такого вінегрету не робити. В номер іде публіцистика, іноді проза. Філософські статті став подавати в інтернеті, в моїх релігійних виданнях тощо. Газету стараюсь зробити більш газетною. – Але варто, напевно, враховувати: видання, що виходить раз на місяць, має бути не хронікою подій, а порушувати більшменш глобальні проблеми, давати аналітику, а не картинку подій, як це в щотижневику і тим більше в щоденних ЗМІ. - Так і є. Робота над наступним номером починається з аркуша паперу, де я занотовую теми, які хотів би розкрити в наступному числі. Якогось певного стандарту добору тем не існує. Вони витікають з того, що мене цікавить особисто як – 10 –
громадянина - з подій в країні і світі, зі спілкування з людьми, з інформації, отриманої з періодики, передач телебачення, з прочитаних книжок. Якщо проблема резонансна і розвивається у часі, стараюсь прослідкувати за публікаціями на цю тему, щоб краще розібратися і не повторитися. Надсилаю примірники «Правдошукача» друзям, досвідченим людям, народним депутатам та іншим політикам і за їхніми відгуками також орієнтуюсь, які теми стоять зараз на порядку денному. Маючи акредитацію у Верховній Раді України, спілкуюся щодо цікавого для мене питання з депутатами, їхніми помічниками. Вони можуть порадити, до кого з компетентних людей можна звернутися за роз’ясненням. Звичайно ж, як і багато моїх колег-журналістів, маю коло людей, від яких можу отримувати ексклюзивну або не дуже, скажемо так, відкриту інформацію. Протягом місяця готую тексти публікацій. Остаточно номер формується протягом кількох днів перед тим, як його треба відправити до друкарні. - Не думали про інтернет-проект свого видання, де можна було б спілкуватися з читачем частіше і оперативніше? А в паперовому варіанті щомісяця давати дайджест найвагоміших публікацій. - Інтернет нині – не проблема. Там зараз всі стараються сказати своє слово. Я ж завжди прагнув розвивати традиційну журналістику. І говорити про те, що друковані видання відживають свій вік, думаю, не на часі. - Хто у вас є в помічниках при підготовці чергового номера? - Газету готую я сам, а своїми помічниками вважаю всіх, чиї ідеї використовую, з ким спілкувався протягом місяця перед виходом номера (якщо тема глобальна, то вона може виношуватися не один місяць). Віднедавна вирішено назвати у вихідних даних склад редколегії. Це спеціалісти, які активно співпрацюють з виданням, і всі не просто виступають рецензентами тематики, текстів, а й самі готують публікації, беруть участь у формуванні номерів. У кожного з них – свій напрямок діяльності. Так, Вадим Гладчук – політичний активіст, Дмитро Федоренко – журналістрозслідувач, Володимир Малінін – піарник, Олександр Кривенко знається на фінансових питаннях і постійно про це пише, Дмитро Савва – знавець державного апарату. Нам не – 11 –
обов’язково проводити засідання, витрачати на це час: часто рішення приймаються в режимі спілкування електронною поштою. Всі члени редколегії можуть внести пропозиції щодо тем, які варто порушити на сторінках «Правдошукача». Обов’язково кожному розсилається верстка, щоб вносилися правки, були зроблені зауваження щодо текстів. Тут же отримую зворотний зв’язок. Таким чином, завдяки технічному прогресу і відповідальності кожного з нас, все відбувається оперативно, дає свій результат. - Бувало, щоб з подачі члена редколегії матеріал знімався з номера? - Щоб знімався – ні. Навіщо знімати, коли можна виправити? А от поправляти текст, щось додати або вилучити, трапляється. Коли номер іде в друк, я впевнений, що за кожне слово можу відповідати. Більшість публікацій готую я сам. І не варто, мабуть, повторювати, що всі факти, цифри, думки сторін подаються максимально точно. Коли розміщую статтю іншого автора, за найменшого сумніву щодо достовірності викладеного також ретельно перевіряю факти. І тоді, навіть якщо у когось виникне бажання звертатися з приводу нашої публікації до суду, зможу підтвердити документально кожне слово. Про об’єктивність публікацій, їхню неупередженість і точність викладу можуть засвідчити факти, коли після виходу матеріалу в світ ситуації виправляються. Один з таких останніх прикладів – стаття про випадок травмування дівчини в аквапарку і про те, що його власники не бажали виплачувати постраждалій компенсацію на лікування. Уже під час спілкування в ході підготовки матеріалу, коли брав коментар у власників аквапарку, було видно, що вони нервують, тим самим підтверджуючи свою неправоту. А буквально на другий день після виходу газети конфлікт було залагоджено. - Газетний ринок в Україні попри всі запевнення деяких експертів щодо його скорого розвалу вельми насичений найрізноманітнішими виданнями. «Правдошукач» має «брата» по духу, чи він абсолютно ні на кого не схожий? - Ніколи не намагався бути на когось схожим. Але якісь елементи з справді якісних видань використовую. Не сприймаю, наприклад, коли в далекому від офіціозу тексті біля прізвища людини писалося повністю ім’я, по-батькові, або – ще краще – ініціали. Підказку знайшов у «Комерсанті», де відійшли від – 12 –
громіздких конструкцій, замінивши їх або іменем з прізвищем, а то й просто пишуть «пан Іванов, Петров, Сидоров». Думаю, журналістам не соромно вчитися у досвідченіших колег і в доборі заголовків, і в побудові матеріалів. Наприклад, у «Вечірніх вістях» подобається, коли великі матеріали розбиваються підзаголовками. Це робить велике полотно читабельнішим. - Багато людей побоюються залишитися поза штатом, без нехай невеликої, але стабільної заробітної плати. Чому ви віддаєте перевагу вільному плаванню? - На окладах у штатах редакцій практично не працював. Завжди мріяв працювати в конкретних проектах, а не отримувати зарплату незрозуміло за що. Коли я побачив, наскільки залежною робить людину працевлаштування, я постарався зробити так, щоб завжди бути вільним і мати можливість, щоб останнє слово залишалося за мною, щоб у мене не було іншого начальника, крім Бога в голові. Тепер, власне, на це й вийшов. Що таке працювати за зарплату? Від мене вимагається у певний час прийти на роботу, щось там написати без будь-якої гарантії, що це творіння побачить світ або не буде виправлене редактором до невпізнанності, зі зміною акцентів. Було в моїй практиці, коли з огляду на спрямованість видання від журналістів вимагалося (пояснювалося це необхідністю підтримувати читацьку цікавість) порушувати здебільшого скандальні теми, писати експресивно, не шкодуючи емоцій. А я віддаю перевагу логіці, переконливості, точності фактажу. Вважаю, що варто триматися за читача, який цікавиться суттю справи, хоче сам розібратися, а не за тих, кого можна за вухо притягти до готового висновку, заснованого на емоційних викладках. Є люди, яких робота в штаті цілком задовольняє. Їм до душі чіткий графік від і до, йти визначеним керівництвом шляхом, виконувати поставлені завдання, писати статті, дотримуючись формату видання навіть якщо сам не зовсім згоден з політикою керівництва. Буває, на таке журналіст змушений погоджуватися через якісь життєві обставини, буває – через побоювання відірватися від усталеного ритму, а буває, що й через лінощі, небажання напружитися, щоб створити щось своє. Для мене такий спосіб життя неприйнятний. Вважаю за краще, коли ти сам можеш планувати свій робочий час – коли – 13 –
зустрічатися з людьми чи сісти до комп’ютера, бути в бібліотеці чи брати участь у цікавому заході (цікавому для мене, а не для редактора). І мене ніхто не зобов’язує писати або не писати, не ставить в усталені рамки. Адже найбільша проблема, коли менеджмент, тобто керівництво, поводиться так, ніби вони завжди праві. У будьяких відносинах має бути взаєморозуміння: уміти і поступатися, і стояти на своєму. Я стараюся вчитися цьому, враховувати попередній досвід спілкування. От коли я спілкуюся з рівним співрозмовником, я можу з ним дискутувати, доводити свою правоту, можу просто не спілкуватися з людиною, з якою не знаходжу спільної мови. З начальником такого бути не може. Його треба слухати і виконувати його вказівки. А до всього, велика економія часу в тому, що не треба кудись їздити, щоб добратися до місця роботи. Розмовляла Ольга ВОЙЦЕХІВСЬКА, «Журналіст України».
– 14 –
Нотатки редактора. З 2008 року найбільше запам’яталася публікація про референдум у селі Гавронщина, який ініціював молодий правозахисник Олексій Коба. Зараз селяни вже обрали Олексія сільським головою.
ГАВРОНЩИНА ГОТУЄТЬСЯ ДО РЕФЕРЕНДУМУ 13 грудня 2008 року у селі Гавронщина Макарівського району Київської області невеличкий зал будинку культури був забитий вщент. Але відбувалась там не вистава яких-небудь зальотних зірок, а набагато важливіше й доленосне для територіальної громади дійство: збори селян, скликані для ініціювання проведення місцевого референдуму. Такого вже не було давно, адже керівництво місцевого самоврядування в селі систематично порушувало статті 6 та 75 Закону “Про місцеве самоврядування в Україні”, не звітуючи перед громадою два рази на рік. І це найменше з беззаконь, які творилися в селі! Хамство, жлобство і маразм однієї людини розгнівало суспільство. І така людина, звичайно ж, має піти, бо народ хоче змін на краще. 89 учасників зборів майже одностайно (жодного голосу проти, один утримався) вирішили почати збір підписів на користь проведення місцевого референдуму в селі Гавронщина з одним-єдиним питанням: "Чи згодні ви з тим, щоб повноваження голови Гавронщинської сільської ради Макарівського району Київської області Українець Надії Петрівни були припинені достроково?". Чим же не догодила односельчанам Надія Українець? Основних претензій три: затримки з оформленням державних актів на право власності на землю, яку люди обжили і обробляють з діда-прадіда, таємні землевиділення "чужакам" і хамське поводження з відвідувачами сільради. Кожному колишньому члену колгоспу "Товстоліське", не тільки з Гавронщини, але й з сусідніх сіл Плахтянки та Липівки, було видано сертифікат на земельну частку (пай) з двох ділянок: рілля – 15 –
та сінокіс. Як правило, рілля знаходилось на території Гавронщинської сільської ради, а сінокіс знаходився на території Плахтянської сільської ради. Коли земельні спекулянти почали скупати у колгоспників землю, то перш за все вони знаходили розуміння у сільраді - розповідали учасники зборів. Вітаючи заїзжих, так само як вона, ділків, голова Гавронщинської сільради потихеньку заводила розмови з людьми про продаж іхніх земель спекулянтам - при тому, що її "зусиллями" люди не знали точно, де і скільки вони отримали землі при розпаюванні. Можна тільки здогадуватись, які "відкати" йшли діячеві самоврядування, бо дехто продав ріллю по 7 тис. "зелених", не знаючи, що втрачає понад гектар - ще й від власних городів повідривали шматки. Набагато пізніше виявилось, що з чиєїсь злої волі у сільраді спекулянтам вдалося використати видані людьми довіреності, щоб потайки і ще й, судячи з усього, незаконно прибрати до рук сінокіс. Постає питання, чи всі колишні члени колгоспу знають про це? Бо після зборів, що відбулися 13 грудня, правда гучно прозвучала. І тепер на боці пані Українець не може стояти жодна чесна людина. Тільки хтось шкурно зацікавлений, чи то через тіньові земельні схеми, чи то через гроші, посади, подачки, втративши принципи моралі, честь, людську гідність та совість може всупереч громадській думці боротися за продовження ганебного дерибану чинним сільським головою. І кожен співучасник діяльності пані Українець, безперечно, скоро буде "взятий на карандаш" правоохоронними органами, куди незабаром потраплять всі зібрані докази злочинів. Важливо, що перед звірячою мордою банди свавільних "самоврядників" громада не розпорошена: на зборах прозвучала інформація про те, що заснована громадська організація "Громадянська позиція", яку очолює на всеукраїнському рівні Народний депутат України, голова Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони Анатолій Гриценко, осередок якої планується створити у селі Гавронщина, а в подальшому на районному рівні. Слава Богу, що початок демократичної процедури референдуму та становлення громадянського суспільства в Гавронщині вже загальмував розкрадання майна селян. Люди вже втомилися від брехні, хамства, бандитизму, готові до змін і чекають на нового лідера, що скеруватиме село до нормального життя. Громада також усвідомлює: чим більше знаходиться на посаді корумпований і безвідповідальний чиновник, тим більше – 16 –
буде вкрадено у людей і тим більше буде відбуватись правопорушень. Вже зараз з’ясовується багато кричущих фактів, гідних кримінальної хроніки, і найбільш сумним є те, що їх сліди часто-густо ведуть до району. Якщо нечиста на руку людина не піде з посади добровільно, їй доведеться втікати щодуху від правоохоронних органів. Працюючи сільським головою не перше десятиліття і щодня спокушаючись "золотим блиском" дорогоцінних соток, ввірених її турботам, Надія Петрівна, видно, вирішила, що у районі "все схвачено", що вона "вхопила чорта за бороду" і можна "загоняти" землицю гектарами щедрим на хабарі столичним дачникам. Наймудріші діди й бабці тільки скрушно головами качали, але сільська молодь виявилась юридично підкованою і взяла на себе ініціативу з проведення місцевого референдуму. Все організували по закону! Навіть роздавали цитати з Конституції України та інших законодавчих актів всім, хто мав сумніви у праві сільської громади переобрати безсовісного керівника. Обраний головою цих зборів Олексій Леонідович Коба розповів, як роками затягувалося оформлення приватизації земельної ділянки його діда і які напади довелося вислухати у сільській раді у відповідь на просте прохання видати документи. Причому пані Українець не вибирала виразів ні у присутності його дружини, ні навіть у присутності перевіряючих. Після нього більше десятка селян розповіли такі самі історії. Причому виступи були не голослівними: на підтвердження своїх слів люди подавали в президію документи, розповідали, як "губилася" їхня земля і у відповідь на вимоги розібратись Надія Петрівна іноді прямо відповідала, що земля вже продана, а часто просто проганяла взаший своїх виборців. Всі ці документи будуть передані у правоохоронні органи. Багато сумних історій прозвучало про несправедливе розпаювання колишньої колгоспної землі. Під будь-яким предлогом людей позбавляли паю: хоч ти учитель, хоч доярка все одно, мовляв, працювала далеко від землі і тому "вам нє паложено". Учасникові зборів Петру Мякшило довелося вислухати від "головихи", як її називають за очі, найабсурднішу причину для позбавлення паю: "Я працював в Росії, приїзжаю додому, питаю в матері: батько ж працював в колгоспі, дід, мати. Нам хоч щось попало? Мати відповідає: нічого не попало, абсолютно, ноль. Звернувся я до юриста в Макарові, він сказав – 17 –
зібрати документи. Приношу документи, і він каже: да, твоїй бабі положено пай дати по всім законам. Поки розбиралися, вона померла. Звертаюся до Надії Петрівни, а вона каже: твоя баба рано померла, надо було пізніше померти, аж після 10 грудня, а вона померла 5 березня, так що ми її в список не включили... Мене цікавить, хто встановлював такі строки, коли кому вмирати?!". Священник і депутат сільської ради отець Василій, що 15 років служить Богові в селі, заявив, що "люди кажуть, по гнобленню церковної громади Надія Українець, мабуть, займає перше місце в Україні". Голова сільради роками не віддає церкві землю та приміщення, де храм був споконвік, і навіть перед людьми, які ще пам'ятають стару церкву, без найменших докорів сумління бреше "Докажіть, що тут була церква!". Ні збір підписів, ні хресні ходи на "головиху" не вплинули: "Їй нічого не можна довести. У неї одна формула - цього не буде, і все", бідкається святий отець. Він навіть знайшов у архівах древні документи зі свідченнями про церкву та її фотографію, а Надія Українець й документальних доказів не хоче бачити, і вказівки відділів культури обласної та районної адміністрації на захист пам'ятки історії ігнорує. У порушення законодавства у церковній будівлі, одній з найстарших історичних пам'яток Київщини, продовжують жити люди... Учасники зборів казали, що жоден корінний житель Гавронщини не дозволив би зробити з церкви склепіння, щоб нечистоти виливалися на могилу князів Трубецьких. "Ганьба!" - кричали люди, а Надія Петрівна Українець сиділа в останньому ряду і посміхалася. Хоча ця посмішка була більше схожа на самовдоволену гримасу. Збори односельчан вона охарактеризувала не інакше, як "це все ляпавка!". Зрозуміло, що проявити таке хамство і неповагу до людей могла тільки людина без коренів у Гавронщині, яка почуває себе не зовсім місцевою і не має відповідальності перед громадою. Фактично на очах мало не сотні людей Надія Українець грубо поглумилася над Законом України "Про службу в органах місцевого самоврядування", зокрема ст. 8, де сказано, що основним обов'язком посадових осіб місцевого самоврядування є "шанобливе ставлення до громадян та їх звернень до органів місцевого самоврядування, турбота про високий рівень культури, спілкування і поведінки, авторитет органів та посадових осіб місцевого самоврядування". – 18 –
"Якщо ви можете кричать, то кричіть, але будете відповідать. Я недаром звернулася до суду" - заявила вона наприкінці учасникам зборів, натякаючи на те, що вимагає через суд з окремих активістів компенсації якихось уявних моральних збитків, аж 500 тисяч гривень, їй все мало?! - "Я не можу пред'явити претензій до колгоспу, списки на розпаювання були складені правильно". При її словах "у мене там підтримки в районі ні брата, ні свата немає" зал вибухнув реготом. Але вона змушена була визнати, що за приписом прокуратури зрештою доводилось видавати людям довідки для приватизації землі, хоча, на її думку, такі приписи прокуратури є "тиском", а не утвердженням законності. Те, що правоохоронні органи просто захистили селян від сваволі сільського голови, їй на думку не спадало. "Я хотіла сама піти, але ви мене обплювали, я вам дякую. Я не п'яниця, ви мені не можете пред'явити нічого" - каже сільський голова. Мабуть, таки прийшов час йти, бо всю провину за свої земельні махінації вона свалила на... комп'ютерщиків з районного центру! У відповідь на закид учасника зборів "у Макарові на комп'ютері показують, що землю у нас забрали і продали" пані Українець заволала "ви не звертайте уваги на ці комп'ютери, ви займаєте землю - то й займайте. То так ті комп'ютерщики поробили". Така "відмазка" важко сприймається інакше, ніж старечий маразм. Все це було б смішно, якщо б подібні сміховинні "аргументи" не служили б виправданням для захоплення землі у людей. Коли Надія Українець під скандування "Ганьба!" позорно втікала з будинку культури від гнівних поглядів односельчан, один з лояльних до неї депутатів сільради Анатолій Зименко схопив за барки бабцю, що досить гучно кричала з залу, що земля виділяється тільки "своїм", і почав їй щось агресивно втовкмачувати, струшуючи, мов білизну. Схоже, банда "самоврядників" не звикла до демократичних процедур і відкритого громадського обговорення та критики дій влади, тим більше що протягом тридцяти років не проводилися обов'язкові звіти сільського голови перед виборцями щопівроку. Тому й поривалися руки розправитись з опонентом на місці силовими методами. І отака поведінка багато років була буденним стилем спілкування органів самоврядування з народом у селі Гавронщина. За словами учасниці зборів Ганни Сидоренко, під час відвідин сільради "головиха" обізвала її "сукою" і вказала на – 19 –
двері. Яку ж непорядність треба мати, щоб заслужену людину, труженицю образити таким хамським випадом! Тож не дивно, що місцева громада вирішила припинити знущання над людьми і змінити владу. А референдум - найкраще придатний для цього інструмент здійснення прямої, безпосередньої демократії. Тож побажаємо селянам відстояти свою правду і свою землю, показати силу громади, навести порядок і добитися справедливості у Гавронщині. З ВИСТУПІВ НА ЗБОРАХ Софія Глюза: “Забрала 30 соток, на моїх очах порвала акт!”. Михайло Чернявський: “Хто ділив землю: сільрада чи колгосп? Хто давав сертифікати?! Чому своїм кумам, сватам, братам давали землю в хороших місцях, а київським, які точно тут пропрацювали все життя, посадили на газову трубу, де земля навіть не годиться для обробки?!”. Ніна Українець: “Петрівна, де наша кормова земля?! Ми її не продавали!”. Юрій ШЕЛЯЖЕНКО «Правдошукач», 16.12.2008 р.
– 20 –
Нотатки редактора. У 2009 році я особисто висвітлював скандальні вибори до Тернопільської обласної ради, що показали: не тільки на Сході, але й на Заході України політика будується на залаштункових інтригах, адмінресурсі, кривосудді, відвертій демагогії та цинічних політтехнологіях.
АДМІНРЕСУРС ЗАМІСТЬ НАРОДНОЇ ВОЛІ Вибори до Тернопільської обласної ради, проведені всупереч рішенню Верховної Ради України, з точки зору балансу владних повноважень в Україні мало що змінили. Повноваження обласних рад зараз урізані до мінімуму, областю реально керує призначений Президентом голова обласної державної адміністрації та місцеві підрозділи загальноукраїнських органів влади. Зрештою, голова Тернопільської ОДА Юрій Чижмарь ініціював дострокові вибори саме тому, що БЮТівська більшість в облраді висловила йому недовіру після оприлюднення звіту Контрольно-Ревізійного Управління про розбазарювання коштів, виділених на ліквідацію наслідків стихійного лиха - повені, що сталася минулого літа. Однак перевершив всі сподівання психологічний ефект за результатами найскандальнішого виборчого процесу, де, як в Мукачево у 2004 році, випробовувалися "чорні технології" напередодні президентських виборів 2010 року. Місцевим елітам були запропоновані нехитрі "правила гри" щодо розподілу місць у обласній раді: БЮТ треба валити гуртом, в результаті всім дістанеться по шматку влади, але ділити крісла буде чинна адміністрація. І примат адмінресурсу був акцептований! Виборчий список партії "Єдиний Центр" на Тернопільщині очолив сам Ю. Чижмарь. Ще й не полінувався зустрітись з підлеглими в усіх районах та натякнути: ви знаєте, мовляв, за кого голосувати... Якщо не буде виконано план по відсоткам "самі знаєте кого", люди полетять з посад. Про це з сумом переповідає Ігор Сцібайло, відповідальний за "телефон довіри" коаліції громадських організацій "За чесні вибори". Андрій Павловський, народний депутат України, теж поділився своїми міркуваннями з "Правдошукачем": - Чомусь "Єдиний Центр" набрав 14%, хоча за два дні до – 21 –
виборів всі соціологічні опитування давали йому 2%. Незрозуміло, як рейтинг зріс в сім разів за одну ніч! Якщо вірити офіційним даним ТВК, ввечорі за одну годину явка збільшилась на 20%. Це, мабуть, вкинули бюлетені - от і пояснення. А надрукувала ці бюлетені місцева типографія за дорученням Чижмаря, незаконно, бо вибори були відмінені. Кількість бюлетенів ніхто не рахував, без охорони міліцейської їх розвозили. Причому не члени комісій, а працівники районних адміністрацій. В день виборів продовжувалася агітація. В центрі Тернополя поверх рвання старих оголошень по всій привокзальній вулиці Богдана Хмельницького красувалися свіжоналіплені агітплакати "В рік Бандери і ОУН голосуй за КУН!", "Побратими, годі спати, час цю владу поміняти! Блок Народної Самооборони "Нескорені", "Українські перемоги почнуться з Тернополя! ВО "Свобода", "Підтримай своїх - захисти себе. З тернопільщини розпочнемо відродження України! Ярослав Джоджик, Блок Української Народної Партії", "Тернопільщини воля - України доля! Блок Литвина". В мережі комп'ютерних клубів "Крапка" були наліпки і шпалери робочого стола на комп'ютерах з агітацією голосувати за партію "Пора". Свіженька виборча агітація була нахабно розклеєна і навколо УМВС України в Тернопільській області. Причому агітація "Народної Самооборони". Не дивно, що розклейщики не побоялися підлеглих Луценка. Тут же вдалося перестріти бабцю з повним баулом газет "Твердиня Свободи" та кольорових листівок УНП. Це добро вона розносила по під'їздах житлових будинків. Мабуть, бабця вдвічі заробляє, агітуючи водночас за двох конкурентів: "Свободу" і УНП. Громадянська мережа "Опора" зафіксувала агітацію у день виборів у Кременці: там 15 березня висіли плакати та білборди з закликами голосувати за Блок УНП, ЄЦ, Блок Народної Самооборони "Нескорені", "Свободу". Під час виборів жодна організація не проводила екзит-полів, навіть спостерігачі на дільницях були в основному від політичних партій: від "Свободи", "Пори" та ЄЦ. УНП грозилася завезти тисячу спостерігачів зі всіх регіонів України, однак в Тернопіль я приїхав у майже пустому вагоні, та й ввечорі на вокзалі великої кількості "не місцевих" не було. Бліц-опитування "Правдошукача" на виході з виборчої дільниці № 32 в центрі Тернополя дало такі результати: з 34 виборців 9 голосували за "Свободу", 6 за Партію Регіонів, 5 за "Блок Литвина", 2 за Єдиний Центр, 2 за БЮТ, 3 - проти всіх, 1 "Наша Україна", 1 - КУН, 1 - "Пора", решта четверо відмовились назвати свій вибір. Не схоже на офіційний результат, чи не так? Я просив і пояснити свій вибір. Діалоги ставали кумедними, на – 22 –
зразок: - Чому за "Нашу Україну"? - Я українець, люблю свою землю. - А вам подобається, що робить "Наша Україна" у обласній раді? - Не знаю, що вони там роблять... Мовчазність виборців ПР прояснили пильні спостерігачі. - Зранку мешканці села Футори проінформували членів дільничної виборчої комісії про те, що на підходах до виборчої дільниці представники Партії Регіонів їм пропонували по 50 гривень за голосування, - розповідає координатор освітніх програм Громадської мережі "Опора" Андрій Гевко,- Подібні випадки зафіксовані у Козівському районі і в Теребовлянському районі. Також ми бачили, що по території області через село всюди розвішані бігборди з рекламою громадської приймальні Партії регіонів з портретом Януковича. Це може стати причиною судових позовів про відміну результатів виборів. А от мотиви голосування опитаних "Правдошукачем" виборців ВО "Свобода": "вони не були при владі, а ті що при владі то все банда, їм нема віри ніякої", "хочеться змін", "жінку з косою треба зверху забрати, а там хай прийдуть молоді люди і правлять державою, набридли чвари", "хочу вставити шпильку в колеса владі, вони нічого не роблять, середній клас притоптали, податки, перевірки, купа звітності, купу бумаженцій треба заносити. Поміняємо цю владу, а там побачимо", "молоді перспективні націоналісти", "більше нема на кого покластися". Отже, склалася ситуація, коли прості люди готові проголосувати за кого завгодно, аби тільки він не був раніше при владі! Навіть за представників політичної сили, яка серед своїх програмних цілей декларує націоналізацію приватизованого майна, не кажучи вже про скандальний шлейф публічних образ пана Тягнибока на адресу єврейської та російської національних меншин! Найжахливішим є те, що мізерна маргінальна меншість людей ставлять перед собою благородну просвітницьку мету розширювати світогляд нашого народу, обманутого, розчарованого, готового слухати і слухатись радикалів. Політичні еліти, як правило, воліють користуватися вбогими забобонами натовпу. І кожний такий прецедент підміни народного волевиявлення цинічним адмінресурсом віддаляє Україну від побудови справжньої демократичної держави, громадянського суспільства, де панує повага до закону і прав людини. Юрій ШЕЛЯЖЕНКО, «Правдошукач», 25.03.2009 р. – 23 –
Нотатки редактора. Свого часу активно обговорювалося, як правильно казати російською мовою: «в Украине» чи «на Украине». Мені вдалося отримати офіційне роз’яснення московського Інституту російської мови з цього приводу.
«НЕЗАПНО КАРЛ ПОВОРОТИЛ И ПЕРЕНЕС ВОЙНУ В УКРАЙНУ…» На цей лист я очікував довго. Надійшов на Покрова Пресвятої Богородиці, особливе свято для нащадків запорозького козацтва. Скільки емоційних дискусій вели з приводу того, як треба писати російською мовою: “в Украине” чи “на Украине”! Скільки мільйонів слів сказали деякі шовіністи, намагаючись довести, що єдино правильний варіант — “на Украине”! І ось нарешті перед нами документ, де розставлено всі крапки над “і”. Це офіційне визнання Інституту російської мови імені В. Виноградова Російської академії наук: тепер, виявляється, можна вживати вираз “в Украине”. Казати “в Украине” російською мовою — грамотно. Це відповідає сучасним нормам російського правопису. Інститут російської мови визнає, що норми “в Украине” и “на Украине” “в современном русском языке сосуществуют”. Хоч і підкреслює, що норму “в Украине” узаконено на вимогу Уряду України, “из соображений политкорректности, исключительно по политическим соображениям”. Редактору газеты “Правдоискатель” Ю. В. Шеляженко Уважаемый господин Шеляженко! На Ваш запрос от 12.01.2009 (исх. № 408) относительно правильности употребления предлогов “в” и “на” со словом “Украина” сообщаем следующее. – 24 –
С названиями административных единиц — государств, областей, районов, штатов, городов, сел и т. п. в конструкциях со значением места в современном русском языке употребляется предлог “в”: в Чехословакии, в Московской области, в Дмитровском районе, в Иллинойсе, в Торжке. Предлог “на” встречается в относительно немногочисленных сочетаниях: на Орловщине, на Брянщине, на Украине. Именно форма «на Украине» являлась единственной нормативной до 1992 г. Но в 1993 г. Правительство Украины потребовало признать нормативными для русского языка варианты «в Украину» (соответственно «из Украины»). Это, по мнению Правительства Украины, позволило бы разорвать неприемлемую для независимого государства этимологическую связь конструкций “на Украине” и “на окраине”, отражающую, с точки зрения патриотически настроенных лингвистов, великодержавное пренебрежение со стороны России и русских. Украина таким образом получила бы лингвистическое подтверждение своего статуса независимого государства, а не подчиненного региона (по аналогии с другими наименованиями независимых государств — в Германии, в Швеции, в Японии). Однако путь вводимого исключительно по политическим соображениям в речевую практику варианта оказался отнюдь не простым. С одной стороны, в текстах, предназначенных для адресатов-украинцев, можно идти навстречу их пожеланиям и употреблять, следуя принципам корректности, форму с предлогом “в”. В таком случае, как отмечает академик В. Г. Костомаров, “приходится мириться и с самым наивным политическим и национальным мышлением: есть вещи выше неприкосновенной чистоты литературно-языкового канона”. Именно поэтому в официальных документах, касающихся взаимоотношений России и Украины, зачастую предпочитается “в” и “из”. С другой стороны, в устной разговорной речи, а в периоды явного охлаждения межгосударственных отношений и в публицистике, сохраняется традиционная литературная норма — жить на Украине, приехать с Украины. Таким образом, в современном русском языке сосуществуют традиционная литературная норма с – 25 –
предлогом “на” и относительно новая, вводимая из соображений политкорректности по просьбе Украины — с предлогом “в”. Выбор формы в каждом конкретном случае должен осуществляться говорящим (пишущим) с обязательным учетом условий общения. Старший научный сотрудник Учреждения Российской академии наук Института русского языка им. В. В. Виноградова РАН кандидат филологических наук О. М. Грунченко. Коротко розповім історію цього листа. На початку року до редакції газети “Правдошукач” звернулися кілька людей. Ось уривок з листа одного з них: “Я постійно слухаю через Інтернет радіо “Ехо Москви”. Там часто звучить інформація про нашу країну з неодмінним повторенням “на Украине”, а редактор Олексій Венедиктов відповідає незадоволеним слухачам з України, що казати “в Украине” неграмотно. Чи можете Ви звернутися до Інституту російської мови і спитати, чому в такому разі Пушкін писав “в Украине”?”. Ідея читача мені сподобалась. Адже й політики іноді спекулюють на цьому питанні. Одіозний пан Жириновський нещодавно бовкнув, що він завжди казатиме “на Украине” і ніяк інакше казати не можна. 12 січня 2009 року я склав інформаційний запит і спрямував його до Інституту російської мови Російської академії наук. В Институт русского языка им. В. В. Виноградова Российской академии наук ИНФОРМАЦИОННЫЙ ЗАПРОС Общественно-политическая газета “Правдоискатель” выпускается для украинских читателей на трех языках, в том числе на русском языке. В связи с обращениями читателей редакция задалась следующим вопросом: правильно ли, в соответствии с грамматикой русского языка, употреблять предлог “в” с географическим названием государства Украина, т. е. писать “в – 26 –
Украине”, например, в таком контексте: Пример 1. “О назначении Черномырдина В. С. Чрезвычайным и Полномочным Послом Российской Федерации в Украине” (название Указа Президента Российской Федерации от 21.05.2001 № 573; копия с официального сайта document.kremlin.ru прилагается). Пример 2. “Незапно Карл поворотил и перенес войну в Украйну”, “В Украйну едет, в царский стан” (Александр Сергеевич Пушкин, поэма “Полтава” — цитируется по изданию: “Пушкин А. С., Сочинения. В 3-х томах. Том 2. Поэмы; Евгений Онегин; Драматические произведения. — Москва, “Художественная литература”, 1986 г. — 527 с. — С. 115, 116). Прошу Вас разъяснить правила употребления предлога “в” с географическим названием государства Украина. Если подготовка официального ответа на данный запрос потребует возмещения расходов, редакция газеты “Правдоискатель” заранее заявляет о своем согласии на это. С уважением, редактор газеты “Правдоискатель” Шеляженко Ю. В. На жаль, відповідь довго не надходила. 7 квітня я написав скаргу до Президії Російської академії наук, а коли і це не спрацювало — 31 липня поскаржився на бюрократичну тяганину в РАН Президенту РФ Дмитрові Медведєву та голові уряду РФ Володимирові Путіну. Правильно кажуть, що в Росії скарга на ім’я першої особи може розв’язати проблему, коли не допомогло ніщо інше. Відповідь на запит редакції нарешті надійшла. Можна було б чіплятись до того, що питання про правопис у творах Пушкіна залишилося без відповіді, та й до 1993 року норму “в Украине” використовували в офіційних документах і художніх творах російською мовою. Однак усе це дрібниці порівняно з тим, що попри її холодну коректність та застереження, ця відповідь є офіційним (!) письмовим повідомленням про узаконення норми “в Украине”, яка, за твердженням Інституту російської мови РАН (найавторитетнішого в цій сфері!), “співіснує” у російському правописі з “традиційною” нормою “на Украине”. – 27 –
Віднині ніхто не має права дорікнути “неграмотністю” тим людям доброї волі, які вживають російською мовою вираз “в Украине” письмово або усно. Завжди можна підтвердити свою правоту, продемонструвавши прискіпливому “грамотєю” копію цього листа. До речі, я вже поширив її в Інтернеті. Не маю наміру зупинятися на досягнутому. На мою думку, слід усіма законними способами добиватися від російських засобів масової інформації відповідального ставлення до української тематики. Нещодавно популярна російська газета “Известия” без будь-яких пояснень і коментарів з альтернативною точкою зору опублікувала скандальну статтю одіозного українофоба Дмитра Табачника “От Риббентропа до майдана”, де “галичане” та “государственная власть Украины” представлені в карикатурній подобі ворогів, злочинців, брехунів. Такі висловлювання про росіян правоохоронні органи РФ зазвичай розглядають у контексті статті 282 Кримінального кодексу РФ (“возбуждение ненависти либо вражды, а равно унижение человеческого достоинства”). До того ж, часто виявляють екстремістські мотиви (стаття 282.1 КК РФ). Якщо в Росії вважають, що екстремісти не мають права вільно висловлювати свою точку зору, чому респектабельні московські ЗМІ стають трибуною для антиукраїнського екстремізму? Думаю, не має бути подвійних стандартів! Якщо громадянин України і його співучасники з прокремлівської газети розпалюють у росіян ворожнечу до “галичан” і київської влади, це мають розглядати в Росії як злочин — тобто так само, як розпалювання ворожнечі до російського народу і його керівників. Тому три тижні тому я відіслав відповідну заяву про злочин Генеральному прокурору Російської Федерації Ю. Чайці. У мене нема ілюзій, що українофобів, розповсюджувачів екстремістського агітпропу швидко притягнуть у Росії до кримінальної відповідальності. Однак сподіваюся, що ввічлива і небайдужа реакція навіть однієї людини буде хоч маленькою противагою гучності й пафосу тієї мови ворожнечі, яку часто вживають загальнонаціональні російські ЗМІ, коли йдеться про Україну. Юрій ШЕЛЯЖЕНКО «Правдошукач», 30.10.2009 р.
– 28 –
Нотатки редактора. Коли пишеш гострий матеріал, завжди треба оглядатися – за кожне слово можуть притягнути до суду. В «Правдошукачі» навіть дуже «розкуті», на перший погляд, тексти юридично вивіряються. І у розпал боротьби малого бізнесу з кримінальними рейдерами у київській міській владі ми з честю витримали пробу на міцність перед обличчям Феміди.
КИЇВЗЛОУСТРІЙ І АРХІГОЛОВОТЯПСТВО. Черновецький перетворює Київ на свою феодальну вотчину Конституцією України передбачено захист економічної конкуренції. Однак по Основному Закону зараз топчеться кожен, кому не ліньки. Взяти хоч порядок отримання дозволів на розміщення тимчасових споруд в Києві. Це дітище Дениса Басса та Леоніда Черновецького побудовано так, наче Основним Законом у нас є не Конституція, а якесь право сили середньовічного феодала. Для того, щоб поставити в громадському місці торгівельний кіоск, підприємцю необхідно написати заявку в комунальне підприємство "Київське інвестиційне агентство" (КП КІА). Там не відповідають на заявку місяцями, на скарги теж не реагують, найвигідніші місця без будь-якого конкурсу віддають новоявленим фірмам-ширмам. На обурені виступи підприємців пошепки відказують: "Тссс, це фірма Басса, не чіпайте, вам же гірше буде!". Отак "Тссс, це фірми Басса!" (якщо вірити сказаному в неформальному спілкуванні) по-рейдерськи витісняють підприємців, які роками торгували на насидженому місці. Якщо ж пощастило і "Тссс, сам Басс!" не позарився на вибране підприємцем місце, тоді ви платите КП КІА десятки тисяч гривень за розробку "паспорту прив'язки" та інших папірців, все це відправляється на підпис в Головне управління – 29 –
містобудування, архітектури та дизайну міського середовища при мерії. І там з невідомих причин "зависає", наче то не "Головархітектури", а "Архіголовотяпка". Відповіді може не бути місяцями, всупереч Закону України "Про звернення громадян"! Тим часом до підприємця починають "під'їзжати" напівкримінальні "рєшали" та пояснювати: підпис "неофіційно" коштує 150 доларів за квадратний метр. Хто не платить хабарі підлеглим Черновецького - той не пройде цю наскрізь корумповану процедуру. А якщо поставитьтаки кіоск, проплативши все, що треба офіційно, і показавши велику дулю корупціонерам, то приїдуть міцні хлопці з "Київблагоустрою", вмить рознесуть на щепки так званий "незаконний МАФ" і вкрадуть вашу приватну власність на самозванний "штрафмайданчик". Депутат Печерської районної у м. Києві ради від БЮТ, а також підприємець і відома благодійниця Марта Ткачук не захотіла миритися з феодальним порядком ЧерновецькогоБасса. Коли їй незаконно затягнули до нескінченності процедуру узгодження МАФів, пані Ткачук, щоб провчити хабарників, у строгій відповідності до чинного законодавства перетворила торгівельні кіоски в... агітаційні пункти! "Коли наш кандидат на виборах переможе, сподіваюся, корупції настане кінець" - каже вона. Закінчилося все тим, що й завжди: приїхали "демонтувати". Тільки на захист агітпункту вже піднялися симпатики партії "ВО Батьківщина" зі всього району. Тим більше, що "демонтаж" проводився незаконно: не був вчасно вручений припис, не складався відповідний акт в трьох примірниках, не була створена комісія по демонтажу із залученням міліції та власника кіоску... Не виконувалась навіть процедура, визначена ст. 13 Правил благоустрою міста Києва! Хоча й ці правила, вигадані на міському рівні, є дуже сумнівними з точки зору Конституції та Цивільного кодексу. Правові аргументи працівників "Київблагоустрою" не зупинили. Вони рвалися трощити і ламати, вчиняти бійку. Тут вже зреагувала міліція - зупинила бандитизм. Потім виявилося, що серед підлеглих київського мера чимало кримінальних елементів, які прямо після виходу із "зони" йшли працювати в "Київблагоустрій". З таким контингентом цю шаражку слід для об’єктивності перейменувати у "КиївЗЛОустрій", не інакше! На рідкість ганебно поводилися в цій ситуації комунальні – 30 –
ЗМІ, ТРК "Київ" та газета "Вечірній Київ". Наче ланцюгові собаки феодала з Хрещатику, 36, вони заходилися гавкати на киян, що не бажають платити хабарів, називали звичайні торгівельні кіоски "нелегальними", а знаних і доброчесних підприємців бездоказово звинувачували у порушеннях законодавства. Заперечень на свою брехню не слухають, видирають й цитують тенденційно підібрані уривки, які можуть створити у глядача або читача враження, начебто "порушникам" (насправді - жертвам рейдерства черновецьких-бассів) нічого сказати на свій захист. Чому нема сумнівів, що рейдерська вакханалія санкціонована особисто Черновецьким? Бо він ігнорує всі скарги на правопорушення з боку його підлеглих, віддає скарги на Басса самому Бассу і т.п.! Але скільки б корупціонери не тішилися, рано чи пізно мерським беззаконням настане кінець. Вибори, суди, правоохоронні органи, нове антикорупційне законодавство - все це рано чи пізно переважить правовий нігілізм космічного феодала. Юрій ШЕЛЯЖЕНКО "Правдошукач", 30.12.2009 р.
ЛАСКАВО ПРОСИМО В ПЕЧЕРСЬКИЙ СУД! Всі невдоволені критикою на шпальтах нашої газети мають два вірних шляхи добитися справедливості. Простий - написати відгук до редакції, і цей відгук буде опубліковано; або складний звернутись із позовом про захист честі й гідності чи спростування недостовірних відомостей до Печерського районного суду міста Києва (режим роботи і реквізити - на сайті pc.ki.court.gov.ua). Комунальне підприємство "Київблагоустрій", невдоволене публікацією "Київзлоустрій і архіголовотяпство" у випуску № 14 «Правдошукача», пішло складним шляхом. І таки добилося справедливості. Щоправда, не тої, на яку "демонтажники" очікували. 31 березня 2010 року суддя Печерського районного суду міста Києва Лариса Іванівна ЦОКОЛ, дослідивши матеріали – 31 –
справи (зокрема, збільшену в десять разів фотографію працівника КП "Київблагоустрій", що показує пресі непристойні жести), вирішила залишити без задоволення позовні вимоги комунального підприємства. Минуло 10 діб, і рішення набрало законної сили. Під час цього судового процесу виявилась цікава деталь. Справа в тому, що судовий збір та витрати на інформаційнотехнічне забезпечення розгляду справи оплатив деякий підприємець Скітович О. П. За клопотанням газети "Правдошукач" директор КП "Київблагоустрій" О. О. Сорокін написав для суду письмове роз'яснення: мовляв, Скітович О. П. був працівником і отримував ці кошти з каси КП "Київблагоустрій". Але ж внесення коштів комунального підприємства на приватний рахунок фізичної особи страх як нагадує привласнення цих коштів! За роз'ясненнями довелося звернутись до Контрольноревізійного управління в м. Києві. Спочатку редакції було повідомлено, що, за даними останньої ревізії, Скітович О. П. нібито не працював і не отримував коштів з каси КП "Київблагоустрій". Лист директора підприємства, в якому стверджувалося зворотнє, спонукав "копнути глибше". І ревізори виявили в КП "Київблагоустрій" порушення фінансової дисципліни на загальну суму близько 570 тисяч гривень. Юрій ШЕЛЯЖЕНКО "Правдошукач", 20.06.2010 р.
– 32 –
Нотатки редактора. У 2010 році група «мудрагелів»«моралізаторів» заборонила мультфільм. Щоправда, мультфільм для дорослих. «Правдошукач» не міг обійти увагою цю історію.
МОРАЛЬ БЕЗ КУЛЬТУРИ VS. КУЛЬТУРА БЕЗ МОРАЛІ Про мультсеріал South Park ("Південний Парк") я вперше дізнався кілька років тому від друга, який скопіював мені на диск кілька серій. Перегляд справив неоднозначне враження. З одного боку, це неперевершена пародія масової культури на саму себе. З іншого, перегляд цього мультфільму для дорослих кожну хвилину викликає поперемінно то вибухи реготу, то глибоку фізіологічну огиду. Адже соціальна сатира в "Південному Парку" густо замішана на лайні, крові, сексі, хуліганських витівках та маразматичних проявах "колективної свідомості". З масовою культурою в мене особливі рахунки ще з дитинства. Малим я дуже любив читати, і зовсім не любив гучної музики, а в оздоровчих таборах взяли за правило щовечора зганяти дітвору на дискотеки. Здихатись цієї нудної повинності було дуже важко. Іноді навіть доводилося писати скарги на вожатих. Бо усамітнення із книгою сприймалося як "аутична" поведінка, і більшість дорослих, не змовляючись, починали мене "лікувати". Я відгородився книгою й силою уяви від тих проявів "соціалізації" малечі, які так дотепно показані в мультику. Фактично, першу у своєму житті цигарку, з менш ніж десятка, я випалив "за компанію" на семінарі фонду "Смолоскип" в Будинку творчості письменників у Ірпені, уже будучи повнолітнім студентом. Випалив-то випалив, але бажання повторювати не виникло. Бо, скільки себе пам'ятаю, найбільше задоволення я черпаю з пізнання світу та духовного розвитку, а не від фізіологічних маніпуляцій. – 33 –
"Південний Парк" подобається мені відвертим знущанням над усіма поважними стереотипами, які укорінилися в суспільній свідомості, замінюючи та імітуючи обов'язковий для кожного пошук істини. Цей мультфільм наражається на вигуки "Ганьба!" постійно і навмисно. Він навіть занесений до Книги рекордів Гіннеса за кількістю лайки. Але після нагромадження веселих непристойностей, що пародіюють цілком пристойні явища нашого абсурдного життя, обов'язково наступає катарсис. Хтось виходить і каже: "Сьогодні я зрозумів багато нового!". І звучать прості, потрібні, цілком правильні та переконливі думки, з якими важко не погодитись. Не можна ображатись на сатиру. Не можна ображатись на відвертість. Той, хто ображається - смішний. Здавалося б, це і є аксіоми сучасної постмодерної культури. Однак така високоповажна інституція, як Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі (НЕК), дозволила собі публічно образитись на "Південний Парк" за "дитячу порнографію". На мою думку, це показує космічну віддаленість діячів цієї комісії від культури в її актуальному стані, культури мудрої й життєдайної, незважаючи на всі численні прояви декадансу та акцентованості на фізіологічні схиблення. Культура починається з певної системи символів, певної мови, у тому числі - відвертої, певних умовностей. Для НЕК, схоже, цих умовностей не існує. Якщо казати простою людською мовою - складається враження, що у відповідальних за подібне рішення співробітників комісії просто нема почуття гумору. Але я б не поспішав, як дехто, вішати членам НЕК клеймо "мракобіси". Безперечно, НЕК діє в рамках іншого дискурсу захисту базових цінностей, норм суспільної моралі в певному загостреному розумінні. Безперечно, НЕК правильно відреагувала на артефакт масової культури як на такий, що відображає аморальність деяких аспектів цієї культури. Якщо деградація вже дійшла до того, що боязно відкривати модні книжки - їх герої вражають бездуховністю, безцільністю, хімізованістю життя. І держава, церква, громадянське суспільство не можуть лишатися осторонь цієї проблеми. Бо, зрештою, це впливає й на суспільно-політичну ситуацію, на правопорядок. – 34 –
На жаль, НЕК, як більшість українських державних установ, перш за все дбає про процедуру, а не про суть справи, і судить не по справедливості, а за формальними ознаками. Проблема в тому, що культ формальностей характерний для всього нашого суспільства й становить найбільшу загрозу суспільній моралі. Відкриємо Закон України "Про захист суспільної моралі". Він визначає дитячу порнографію як "зображення в будь-який спосіб дитини чи особи, яка виглядає як дитина, задіяної в реальній або змодельованій відверто сексуальній поведінці, або будь-яке зображення статевих органів дитини в сексуальних цілях". Чи можна застосувати це визначення до злощасного епізоду "Південного Парку"? По-справедливості - не можна, тільки - за формальними ознаками. Але несправедливі формальності сприймаються як належне в державі, яка з часів СРСР ставиться до своїх громадян як до гвинтиків машини, а не як до особистостей. Буква закону сприймається як закономірне прикриття для свавілля чиновника. Можна здогадуватись, що весь життєвий досвід юриста Василя Костицького свідчить про те, що закон мов дишло. Тому він вертітиме цим законом, як циган сонцем, відповідно до своїх уподобань. Я вірю, що не можна судити про добро й зло за формальними ознаками. Нема у світі такої формальної процедури, такого закону, які б зробили людей щасливими та знівелювали б усі недоліки людської природи. Моральні норми не укріплюються рішеннями комісій та відкриттям кримінальних справ. Однак хаотичні, подекуди абсурдні дії небагатьох захисників моралі у відповідь на моральне зубожіння культури - матимуть позитивний ефект. Як багато інших анафем на адресу South Park, висновок НЕК знову приверне увагу до цього серіалу та зробить його популярнішим. А отже, протиотрута до стереотипів масової культури - а саме таким я бачу цей "мультик для дорослих" - ще більше пошириться. Наше суспільство потребує дискусії, просвіти, формування світогляду з моральних питань. І людство поки не вигадало більш ефективного інструмента для ініціювання цих процесів, окрім банального табу. Юрій ШЕЛЯЖЕНКО "Правдошукач", 20.11.2010 р. – 35 –
Нотатки редактора. Член редколегії газети «Правдошукач» Олександр Кривенко відомий грунтовними журналістськими розслідуваннями у фінансовій сфері. З-поміж його статтей публікацією «Честь і зухвалість» він може особливо пишатися: адже через три місяці після виходу статті, 5 жовтня 2011 року, Колегія суддів судової палати у цивільних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ у складі головуючого Ткачука О. С. та суддів Умнової О. В., Фаловської І. М., Савченко В. О., Висоцької В. С. задовольнила касаційну скаргу Лоли Тиндик, скасувала розкритиковане журналістом рішення Апеляційного суду Харківської області від 28.02.2011 р. та залишила в силі рішення Київського районного суду м. Харкова від 27.01.2011 р.
ЧЕСТЬ І ЗУХВАЛІСТЬ Про кадрові (і не тільки) пристрасті в державному банку на Слобожанщині Дружба, заснована на бізнесі, краще, ніж бізнес, заснований на дружбі. Джон Рокфеллер Погодившись працювати під керівництвом своєї давньої приятельки Оксани Сороколіти, яка керує філією – Харківським облуправлінням Ощадбанку, Лола Тиндик і думки не мала, чим закінчиться їхнє майже дворічне співробітництво. – З липня 2008 року я працювала в банку на посаді заступника начальника відділу організації роздрібного кредитування, а з серпня 2009-го – заступником начальника управління – начальником відділу по роботі з проблемними активами філії. Була неодноразово заохочена, отримувала премії за високі показники в роботі. За професійні успіхи мене призначили заступником начальника управління – начальником відділу по роботі з проблемними активами філії, – розповідала мені Лола. – Виконуючи покладені на мене обов’язки, співпрацюючи з відділом безпеки та іншими службами банку, я почала звертати увагу на деякі проблеми у роботі з проблемними позичальниками. Разом з колегами ми отримали – 36 –
інформацію від конкретних боржників, як бралися кредити, хто і в якій сумі отримував винагороду за погодження в отриманні сумнівних позик. Мені стало відомо про порушення декількох кримінальних справ, пов’язаних з наданням сумнівних кредитів, вірніше завідомо безповоротною роздачею грошей. Дивно, що жодна з цих справ не знайшла логічного завершення. Натомість мені давались вказівки, по яких з проблемних заборгованостей продовжувати роботу, а на які закрити очі. Я почала відмовлятись ставити свій підпис на будь-яких документах щодо існуючої проблемної заборгованості, які мали на меті вибілювати кредитних злодюжок. До речі, ще одна з «геройських» сторінок діяльності зазначеної вище особи – це призначення на керівні посади людей, які мають не тільки сумнівне минуле, але й не менш каламутне сучасне. Ставленики як закономірність – подруги, друзі, або куми Оксани Сороколіти. Протягом перебування останньої керманичем банку в трудовому колективі склалася атмосфера підозрілості, недовіри та ханжества. Потрапити на прийом в кабінет керівника особлива процедура – запис, черга та інше. Домогтися аудієнції у Президента чи Голови Уряду легше, ніж у керуючої Харківською філією «Ощадбанку». Я ж, напевно, потрібна була їй для того, щоб вигородити своїх, а всіх собак повісити на мене. Усвідомивши, нарешті, в які афери мене втягують, – продовжила свою розповідь Лола, – я спробувала звільнитися за власним бажанням. Але не тут-то було. Після цього керуюча філією різко змінила своє ставлення до мене, що, на мою думку, схоже на бажання списати на мене усі сумнівні заборгованості. У квітні 2010 року, за розпорядженням Оксани Сороколіти, мене позбавили повноважень заступника начальника управління зі зменшенням зарплатні удвічі. Також відібрали окремий й оснащений усім необхідним для роботи кабінет. Начебто у зв’язку з відсутністю вільних приміщень у філії за адресою площа Конституції, 22 (де, до речі, залишилися трудитися мої підлеглі), мені визначили робоче місце за адресою вул. Слав’янська, 4. Таким чином я була «заслана» в одне з далеких банківських відділень. Натомість Оксана Сороколіта разом зі своїми підручними придбали персональні автомобілі та інші не зовсім зрозумілі речі. Окрема сторінка «сумнівної» діяльності керманича філією – ремонтні роботи в банку… Але це взагалі окрема історія. Мені ж за місцем заслання працювати було нестерпно. Там мені відмовили у доступі до Інтернету, не надали – 37 –
належного обладнання та програмного забезпечення, мотивуючи розпорядженням Оксани Сороколіти. Це скидалося на те, як собаці кидають обгризену кістку. Усі сім моїх письмових звернень про створення нормальних умов праці керівник філії проігнорувала. Проте обсяг покладених на мене доручень зростав, не зважаючи на відсутність умов для їх виконання. А в травні-червні 2010-го організоване проти мене цькування досягло свого апогею. Склавши липові акти про нібито допущені порушення, мені оголосили догани. Нарешті 13 липня 2010 мене звільнено з посади, нібито за систематичне невиконання без поважних причин обов’язків, покладених на мене трудовим договором. 27 січня 2011 року Київський районний суд м. Харкова (суддя Колесник С.А.), розглянувши цивільну справу № 2018/2638/11/16 за позовом Лоли Тиндик до ВАТ «Державний ощадний банк України» в особі Філії – Харківського обласного управління ВАТ «Ощадбанк» прийняв рішення про поновлення її на роботі. До речі, цей вердикт згідно із Законом України «Про доступ до судових рішень», внесений до Єдиного державного реєстру судових рішень. За словами Лоли, інтереси відповідача у суді першої інстанції представляла приватний адвокат Світлана Хряпинська. Остання, як стверджує позивачка, поводила себе некоректно, грубо та зухвало. – Упродовж всього розгляду цивільної справи адвокат Хряпинська висловлювалась на мою адресу в принизливому тоні, використовуючи при цьому плітки, замість того, щоб наводити факти, – сказала мені Лола Тиндик. – Навіть при допиті громадянина К., який свідчив в суді за моїм клопотанням, ця правозахисниця запитувала, чи перебуває він зі мною у особистих стосунках, чому саме до нього я звернулась про допомогу винести мої особисті речі з приміщення банку, та чому так швидко свідок К. приїхав допомогти мені. Світлана Хряпинська дозволяла собі й інші репліки, які зовсім не стосувались моїх трудових відносин з банком, а лише мого особистого життя. В судових засіданнях вона всіляко намагалась принижувати мою честь та гідність, звинувачуючи мене в аморальній поведінці. А після оголошення рішення на мою користь, вже виходячи з залу судових засідань, вона залякувала своїми тісними зв’язками з правоохоронними органами. Світлана Хряпинська наголосила, що рішення у даній цивільній – 38 –
справі буде скасовано, бо в апеляційному суді Харківської області працює її родич, тому я нізащо не виграю процес. Рішення про поновлення на роботі виконується негайно, незалежно від подачі апеляційної скарги. Тому Л.Тиндик вже наступного дня пішла до головного офісу Харківського облуправління Ощадбанку. – Щоб увійти до приймальні керівника та зафіксувати свій вихід на роботу, 28 січня 2011 року я виписала у охоронника центрального посту перепустку, – згадує Лола. – Проте дорогою до приймальні Оксани Сороколіти мене зупинив працівник служби безпеки філії, сказавши, що я маю чекати на адвоката банку Світлану Хряпинську. Коли та з’явилась, нас провели до кабінету заступника начальника управління - начальника відділу безпеки філії, де правозахисниця Хряпинська своєю поведінкою та висловлюваннями намагалась вивести мене з рівноваги. Оскільки я повелась досить спокійно, Світлана Хряпинська почала погрожувати мені та моїй родині. Ця адвокатесса, хизуючись своїми впливовими зв’язками, сказала, що вона мені не дасть можливості працювати у філії ВАТ «Ощадбанк». Внаслідок такого знущання мені стало недобре. Я повідомила про це своїх батьків, які, прибувши до банку, викликали карету швидкої допомоги, що відвезла мене до 27-ї міської лікарні. Однак представник банку Світлана Хряпинська дістала мене й там. Не зважаючи на мій тяжкий стан, вона подзвонила мені і, хизуючись тісними стосунками в органах влади, повідомила, що моє поновлення на роботі в банку буде скасовано. А ось що розповіла про інцидент в банку та його наслідки для родичів Лоли Тиндик її матір – Анна Шевченко: – Дізнавшись, що нашій донці стало зле, ми з чоловіком приїхали до філії Ощадбанку і попросили співробітників банку викликати швидку допомогу Лолі, але нам в цьому зухвало відмовили. Навіть, коли за моїм викликом прибули медики, банківські охоронці заважали їм наблизитись до доньки. В лікарню, куди транспортували Лолу, разом з нею поїхав її тато (мій чоловік). Він бачив, яких нервових потрясінь зазнала донька через розмову мобільним зв’язком з адвокатом банку Світланою Хряпинською. Днів за десять лікарі виписали Лолу додому. Майже відразу їй зателефонували з Київського райвідділу міліції, вимагаючи пояснень від Лоли та від нас про конфлікт в банку. В міліції нам показали заяву заступника начальника управління – начальника відділу служби безпеки філії з приводу начебто – 39 –
нанесення йому тілесних ушкоджень. Звісно, ці звинувачення шиті білими нитками. Їх мета очевидна – залякати нас. * * * 28 лютого 2011 року Апеляційний суд Харківської області задовольнив скаргу Лолиного роботодавця, прийняв нове рішення, яким у позові пані Тиндик відмовлено у повному обсязі. До речі, дивно, що цей вердикт досі неможливо знайти у Єдиному державному реєстрі судових рішень. Наразі Лола Тиндик подала касаційну скаргу до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ з метою скасування рішення апеляційної інстанції. У протистоянні роботодавцю вона налаштована рішуче. – Від свавілля, організованого Оксаною Сороколітою, страждаю не тільки я та мої родичі, – обурюється Лола. – Від зухвалості керівника Харківського облуправління Ощадбанку та її поплічників потерпають й інші люди, для яких честь та гідність не пустий звук. По суті, ділками від банківської та адвокатської, правоохоронної та суддівської діяльності нам оголошена війна. Проте я впевнена, що разом ми переможемо й усьому цьому свавіллю, що чиниться на Слобожанщині, ми покладемо край! Олександр КРИВЕНКО Від редакції. Публікуючи цю статтю, у якій наведено багато критичних суджень Тиндик Л. А. щодо її неформальних стосунків із керівником філії та поведінки представника філії в суді, ми наголошуємо: станом на сьогодні чинним є рішення Апеляційного суду Харківської області, відповідно до якого, Тиндик Л. А. було звільнено на законних підставах. Однак це рішення оскаржується в касаційному порядку. Викладене у статті бачення конфлікту відповідає касаційній скарзі Тиндик Л. А. на рішення Апеляційного суду Харківської області. Редакція письмово зверталася з проханням роз’яснити своє бачення ситуації до адвоката Світлани Хряпинської та до Начальника філії - Харківського обласного управління АТ „Ощадбанк" Оксани Сороколіти. Адвокат С. Хряпинська на звернення редакції не відповіла. Від Начальника філії – 40 –
Харківського обласного управління АТ «Ощадбанк» Оксани Сороколіти надійшов спеціальним зв’язком коментар такого змісту: «Інформація, викладена у статті кореспондента О. Кривенка „Честь і зухвалість. Про кадрові і не тільки пристрасті в державному банку на Слобожанщині" є недостовірною, однобокою і такою що не відповідає дійсності. Інформація, яку Ви плануєте опублікувати, є недоведеною та такою, що містить відомості, які ганьблять, принижують, порочать честь, гідність та ділову репутацію державного банку та його працівників в громадській думці, окрім того, порушує конституційні права керівництва та працівників філії Харківське обласне управління АТ „Ощадбанк" - честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Між установою Банку та Тиндик Л. А. існували виключно трудові правовідносини та були предметом розгляду в судових інстанціях. Стаття не є критичною, а носить наклепницький характер і має мету зведення рахунків з керівництвом філії Харківське обласне управління АТ „Ощадбанк". Незгода Тиндик Л. А. з рішенням суду не дає їй права висловлювати наклепницькі думки відносно працівників установи банку». Що ж, коли нема інших аргументів у відповідь на критику – дехто прагне згущати фарби та клеїти ярлик «наклеп». Однак не забудьмо: стаття 34 Конституції України гарантує громадянам право на свободу думки і слова, свободу висловлення своїх переконань. Коли йдеться про суспільно значиму критику високопосадовця, Декларація про свободу політичних дебатів у засобах масової інформації гарантує ЗМІ право гострої та сильної громадської критики публічних осіб, таких, як Начальник філії - Харківського обласного управління АТ «Ощадбанк». Громадськості відомі рішення судів; тепер громадськість знає точку зору Оксани Сороколіти й точку зору Лоли Тиндик. Люди не дурні. Хай читачі самостійно вирішують, що зі сказаного – правда, а що – неправда. «Правдошукач», 30.06.2011 р.
– 41 –
Нотатки редактора. Колись я був переконаним і дуже радикальним пацифістом. Тепер розумію, що професія воїна є традиційною, почесною та необхідною, але все одно вважаю, що мрійники потрібні суспільству не менше, ніж воїни, і ніхто не має права нав’язувати заняття воїнською справою всьому юнацтву.
– 42 –
«МОДЕРНІЗАЦІЯ», АРМІЯ ЧАЙНИКІВ І ЕРОЗІЯ КУЛЬТУРИ Зранку 9 травня 1999 року я вийшов на Хрещатик із саморобним плакатом проти призову до армії. Це був протест проти совєцького культу військової перемоги, тиражування мілітаризму й висмикування юнаків із нормального життя як головного "свята" весни. Біля агенції УНІАН мене побачив комерційний директор Валерій Нечипоренко – вічна йому пам'ять, добрій, талановитій людині, засновнику Об'єднання гуманістів України. Він взяв у мене інтерв'ю. Найбільше Валерія Петровича цікавило, чому я такий максималіст, що пропоную взагалі ліквідувати армію. На його думку, достатньо запровадити контрактну армію, щоб позбутися загального військового обов'язку як спадку тоталітарного минулого. Зараз, звичайно, я розумію, що він був правий. Але тоді я гаряче заперечував, казав, що війни не припиняться, поки у світі є хоч одна армія, що армія – це легітимізована агресія, і таке інше. У кінці розмови вручив йому одну із сотні листівок, "набитих" на друкарській машинці "Листвица" під копірку: у мене, бідного студента, не було не те що комп'ютера, а навіть десятки гривень на ксерокопії, і що таке ризограф, я дізнався набагато пізніше. Пам'ятаю, на першому курсі мої почуття до армії поділяли мало не всі однолітки, з якими я спілкувався про це. Але вони казали: до армії йти треба, бо так хоче держава. Треба – так треба. Вийти зі мною на акцію протесту не хотів ніхто. Від цього не було видно явної вигоди. От якщо б це заохочував деканат, або чиясь кишенькова громадська організація, що підсолоджує сіреньке студентське життя білетами в кіно та іншими культурними крихтами – може, вони б пішли. За компанію. Після відмашки. Але за власною ініціативою?! Це ж гарантовані неприємності! – 43 –
До речі, усі "неприємності" обмежилися простою розмовою на високих тонах із заступником декана з виховної роботи. Саме йому президент і Верховна Рада переслали "за належністю" пропозиції внести зміни до законодавства щодо скасування призову та ліквідації армії. Причому, на відміну від мене, він не отримав від полеміки жодного задоволення. Тричі після мого повноліття відбувалися президентські вибори. І всі переможці цих виборів під час передвиборчої агітації обіцяли покінчити із призовом, розраховуючи на голоси молоді та інтелігенції. Зрештою, наша армія так і не стала професійною. Отже, це армія "чайників". Леонід Кучма в 1999 році обіцяв перехід до професійної армії. Не виконав. Віктор Ющенко в 2004 році обіцяв скасувати призов на військову службу й забезпечити комплектування професійної армії за контрактом, починаючи з 2010-го року. Підманув. Віктор Янукович 2009-го року написав у своїй передвиборчій програмі: "Гарантую контрактну армію з 2011 року". Після його перемоги я, як засновник Релігійної громади сповідуючих Віру в Найвищу Цінність Людини, написав президенту України Віктору Януковичу листа, у якому просив припинити призов до армії всіх, хто не бажає вчитись воювати. Я писав: "Обов'язковий для всіх громадян призов до армії, безумовно, є приниженням цінності людини. Від вояки вимагають вміння й готовності застосувати насильство за наказом командира. Солдат не може вирішувати, чи справедливий такий наказ. Одним зі шляхів піднесення цінності людини є принципова відмова від насилля. Навіть у відповідь на насилля. Людина не була б людиною, якщо б не могла обрати шлях відмови від насильства. Держава має поважати право людини на відмову ставати воякою. Нехтуючи правом людини на відмову від насильства, держава принижує цінність людини. Примушувати кожного бути воякою – антилюдяно й нерозумно. Благословенною є кожна держава, що відмовляється назавжди від загального обов'язкового призову до армії". – 44 –
У відповідь заступник голови адміністрації президента Олег Рафальський повідомив, що президент Янукович визначив завдання міноборони щодо переходу до контрактної армії з 2011-го року.
Настав 2011 рік. І я читаю чорним по білому на урядовому веб-порталі, що протягом квітня-травня цього року будуть призвані та направлені у війська 26 100 осіб. Чому не були виконані "гарантії" та "завдання" Януковича щодо контрактної армії? Ніхто не слухається президента? – 45 –
Або ці "гарантії" та "завдання" були пустими словами? Відповідь на це питання криється в словах полковника Геннадія Златнікова: "Міністерство оборони України впевнене, що призовна кампанія "Весна – 2011" буде виконана військовими комісаріатами якісно та у встановлені президентом та МО строки". Головнокомандувач Янукович особисто санкціонував призовну кампанію. Це – факт. Його передвиборчі обіцянки виявилися "порожняком", як кажуть на Донбасі, де народилася моя мати... Може, виконання обіцянки відкладається в зв'язку із кризою? От нанизав Янукович на свою "вертикаль" депутатів, суддів, підприємців, нарешті, "авторитет влади підвищився", у кишенях достатньо набухло й завтра вже можна буде виконати обіцянки? Дзуськи! У посланні Януковича, як анонсувалося, "про майбутнє" – жодного розділу, жодної глави не написано стосовно реформи армії! Авторам цього документу не було поставлено такого завдання. Висновок: скасовувати призов президент навіть не планує. Весь кредит довіри, отриманий Януковичем від народу, він витратив і продовжує виціджувати рештки до останньої краплини на "особисте" – для побудови царського трону на місці інституту президентства. Влада й капітал концентруються навколо партійного будівництва Партії регіонів, партнера комуністичної партії Китаю, російської правлячої "партії шахраїв та крадіїв" і корумпованих європейських "лівих". У такій ситуації Януковичу не потрібна не те що професійна армія, але й професіонали взагалі. Адже професіоналізм – це завжди окрема висока культура тієї чи іншої кваліфікованої діяльності. Культурними людьми важко маніпулювати, вони не продаються за копійки й обирають прозору владу. Культурні люди цікавляться не промовами, а фактами. Уся політика чинної влади, що відверто будується на класичній, описаній ще Аристотелем схемі "від демагогії до тиранії" не передбачає будь-якого підвищення рівня культури українців. Радше навпаки. І це жахливо. Ще жахливішим є те, що суспільство нічого не може протиставити культурній катастрофі. Митці оспівують беззмістовні пристрасті, передусім агресію; і не стільки самі пристрасті, скільки їх первісну беззмістовність – бо чомусь вважається, що весь сенс свободи в праві на безумство; прагнуть легітимізувати похабну лексику та відповідні цінності. – 46 –
Найвищими почуттями, до яких апелюють публіцисти, у кращому разі є патріотизм або утилітаризм, а в гіршому – заздрість та ненависть. У цьому віртуальному просторі немає місця людяності. Справжній, а не формальній людяності – на зразок пустих обіцянок Януковича припинити нав'язування молоді служби в армії чайників. Відтак є лише справою часу, коли ми почнемо винищувати один одного. Ерозія культури створила передумови для четвертої світової війни. Чоловіки воюють, коли в них нема більш благородного хобі. А в сучасному світі кожен, хто не просто використовує культурне надбання людства для розваги та "релаксу", а живе відповідно до культурних цінностей – вважається диваком, лузером, відщепенцем. Тупа агресивність у поєднанні з клановою лояльністю все більше стає обов'язком, невід'ємним атрибутом соціалізації. Юрій ШЕЛЯЖЕНКО "Правдошукач", 30.05.2011 р.
ЗНОВУ ПРО «АРМІЮ ЧАЙНИКІВ» У минулому випуску газети «Правдошукач» ми опублікували критичну статтю «Модернізація», армія чайників і ерозія культури». У цій статті ставилося питання: чому не виконано передвиборчі обіцянки трьох Президентів України щодо припинення призову у армію всіх підряд та перетворення збройних сил України на сучасну, професійну армію? Чому не виконано завдання Президента України Віктора Януковича Міністерству оборони України щодо переходу на контрактну армію з 2011 року? Тепер ми маємо можливість ознайомити наших читачів із відповідями чиновників на ці питання. Радник Президента України – Представник Президента України у Конституційному Суді України Олена Лукаш пише: «Ваше звернення щодо переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом, розглянуто. Повідомляємо, що рішенням Ради національної безпеки і оборони України від 26 вересня 2008 року “Про невідкладні – 47 –
завдання щодо підвищення обороноздатності України” тимчасово припинено комплектування військ (сил) військовослужбовцями виключно за контрактом, залишивши комплектування Збройних Сил України як за контрактом, так і за призовом. Водночас зазначаємо, що у поточному році згадане питання планується для розгляду на засіданні Ради національної безпеки і оборони України». Начальник Головного управління особового складу Генерального штабу Збройних Сил України генерал-майор С.І. Кропивченко пише: «У Генеральному штабі Збройних Сил України опрацьовано Ваше звернення щодо питання переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями на контрактній основі. Завдання щодо професіоналізації національного війська визначено Державною програмою переходу ЗС України до комплектування військовослужбовцями, які проходять військову службу за контрактом (затверджена Указом Президента України від 17.04.02 № 348/2002). За результатами її виконання у 2002 - 2010 роках (в умовах недостатнього фінансування) склалася ситуація щодо гальмування та призупинення процесу нарощування у військах (силах) чисельності військовослужбовців військової за контрактом, яка утримується протягом останніх років близько 50%. Це сталося внаслідок не створення мотиваційних чинників спрямованих на підвищення престижності військової служби у суспільстві та належних умов її проходження, а також незабезпечення задекларованих пільг і соціальних гарантій військовослужбовців та членів їх сімей. Крім того, низка заходів виконано не в повному обсязі, або терміни їх впровадження перенесено у зв’язку браком коштів. У 2009 році процес переходу до комплектування на професійній основі взагалі був тимчасово призупинений (Указ Президента України від 10.01.09 №2/2009) у зв’язку з наслідками фінансово-економічної кризи. Зважаючи на те, плани щодо завершення професіоналізації української армії до кінця 2010 року (Державна програма розвитку ЗС України на 2006 - 2011 роки), не були своєчасно виконані. З перших кроків керівництва країною, Президентом України - Верховним Головнокомандувачем ЗС України ЯНУКОВИЧЕМ В.Ф., об’єктивно оцінено реалії сучасного стану оборонного сектору та як невідкладне і пріоритетне завдання для Збройних Сил було визначено підтримання належного рівня – 48 –
бойової готовності військ, який би відповідав сучасним викликам і загрозам, забезпечення якісного комплектування особовим складом, подолання плинності кадрів, збереження кадрового потенціалу та реалізація заходів щодо поступового переходу ЗС України до комплектування на професійній основі. (Програма “Україна - для людей “, Послання до українського народу, Закон України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”). Комплексне вирішення цих нагальних питань розпочато з 2011 року, тобто продовження виконання заходів професіоналізації після їх призупинення у 2009 році (а не завершення професіоналізації армії та скасування призову вже у 2011 році, як це помилково трактується). Главою держави на урочистих заходах з нагоди Дня Соборності України було підкреслено, що перед нами стоїть завдання практично з “нуля” створити нові національні Збройні Сили. З урахуванням цих завдань та реальних фінансовоекономічних можливостей держави опрацьовано обґрунтовані пропозиції ресурсного забезпечення заходів переходу ЗС України до комплектування на професійній основі (проект Державної комплексної програми реформування і розвитку ЗС України на 2012 — 2016 роки). У ході цих заходів передбачається до 2015 року створити підґрунтя для реалізації та завершення пріоритетного державного завдання, збільшити укомплектованість ЗС України військовослужбовцями за контрактом до 80 %, повністю укомплектувати зазначеною категорією військовослужбовців посади сержантського і старшинського складу. Завершити ж у повному обсязі перехід ЗС України на контрактний принцип комплектування передбачається до кінця 2025 року (проект Стратегічного оборонного бюлетеня України на період до 2025 року). Довідково. Вивчення досвіду країн, які повністю перейшли на комплектування Збройних Сил на професійній основі, свідчить, що це довготривалий процес, який потребує значного фінансового ресурсу. Наприклад у таких розвинутих державах як США, перехід на професійну армію здійснювався понад 20 років, у Франції 37 років ». В принципі, сенс цих відписок вкладається у одну фразу: «повірте, вже наступне покоління українців не будуть примушені служити в армії»... Повіримо? «Правдошукач», 30.06.2011 р. – 49 –
Нотатки редактора. Черги в судових – і не тільки судових – канцеляріях щодня дратують мільйони людей. Всі так звикли до бюрократичної зневаги до себе, що без слова протесту готові вистоювати в чергах годинами, приймати як належне незручний графік роботи чиновників і т. п. «Правдошукач» показує приклад, як прориватися з боєм крізь хащі столоначальницької тяганини!
СУД, ЯКИЙ НЕ ПОМІЧАЄ ЛЮДЕЙ Життя складається із дрібниць. Це стосується й правосуддя. Є певні процедури, які мають дотримуватися. Якщо вони не дотримуються – люди перестають вірити в можливість вирішення проблем законним шляхом. Правосуддя починається з подання до суду певних документів. Скажімо, позовної заяви. Уявіть собі маленьку кімнату, що її напхано паперами, у ящиках та без них. Входячи, одразу впираєшся в нутрощі допотопного принтера з вийнятим картриджем. Це – загальна канцелярія Святошинського районного суду міста Києва. Відвідувач тут не зможе сісти. Не зможе навіть покласти документи на стійку в очікуванні, поки їх приймуть. Стійка є, але вона повністю заставлена горщиками з якимись рослинами. – Прийміть, будь ласка, позовну заяву, – кажу працівниці канцелярії. – Ми не вповноважені приймати позовні заяви. Приходьте на прийом у визначені години. Цей обмін репліками повторюється в різних варіаціях протягом цілої години. Я впертий, mea culpa, і якщо бачу хоч найменше ущемлення своїх прав – стою на своєму непорушно. Тут варто зробити ремарку. У багатьох українських судах за старим радянським зразком не приймають позови "просто так". Визначають дві-три години два-три рази на тиждень, у які треба вистояти довжелезну чергу на прийом до помічника судді, що переглядає – 50 –
та реєструє позови. Іноді навіть відмовляється приймати документи, якщо йому чи їй щось незрозуміло. Буває, простенький позов вивчає та виходить із кимось радитись на чверть години, перш ніж прийняти. Така процедура не передбачена жодним законом і розрахована, мабуть, на те, щоб змусити людей наймати адвоката. Я терпляче пояснюю, що мені не треба приходити на прийом, бо позов складений і оформлений грамотно на 100%, бо я не дарма вчуся на юриста та не перший рік для практики допомагаю знайомим судитися. Знову й знову цитую законодавство. Відповідно до частини 1 статті 118 Цивільного процесуального кодексу України, позов пред'являється шляхом подання позовної заяви до суду першої інстанції. Відповідно до частини 8 статті 149 Закону України "Про судоустрій і статус суддів", в апараті суду загальної юрисдикції утворюється канцелярія, яка щоденно протягом робочого часу суду забезпечує прийняття та реєстрацію документів, що подаються до відповідного суду. Наводжу приклади канцелярії Окружного адмінсуду міста Києва, де позови приймаються увесь робочий день без найменшої затримки, та канцелярії Шевченківського районного суду міста Києва, де добре знають, що позивач має вибір: подати позовну заяву через канцелярію або йти на прийом у визначені години. Розповідаю, як я судився з канцелярією Київського апеляційного адмінсуду й домігся-таки встановлення законного режиму роботи канцелярії, щоб документи приймалися протягом усього робочого дня суду. Усі аргументи пролітають повз вуха. Позов у мене все одне не приймають. Доводиться викликати міліцію й зробити заяву про злочин: перевищення службових повноважень працівниками канцелярії суду, які незаконно відмовилися приймати документ. Але найбільший шок чекав на мене після від'їзду міліціонерів – у приймальні голови суду, куди я пішов скаржитись на неналежну роботу канцелярії. Там, очевидно, знали про ситуацію. І усвідомлювали, що відмова в прийнятті документів незаконна. Тому працівники суду просто зробили вигляд, що не бачать і не чують мене! – 51 –
Жодні спроби привернути увагу людини в приймальні та в кабінеті голови суду не увінчалися успіхом. Залишилося записати це на відео http://youtu.be/81-HcC-Nm7c й піти собі, переживаючи приголомшення від зустрічі з вітчизняною Фемідою... У пам'яті досі спливає вщент заставлена горщиками стійка в канцелярії, що насправді призначена для відвідувачів, аби люди могли опертися та покласти папери. Для мене тепер це символ Святошинського районного суду. Половина рослин там зів'яли, бо їх ніхто не доглядає як слід. Схоже, до рослин бюрократи ставляться так само "уважно", як і до людей. P. S. “Cтаршого секретаря суду Гродецьку В. Г. за відмову в прийнятті позовної заяви притягнуто до дисциплінарної відповідальності у вигляді догани. Ваше звернення обговорено на оперативній нараді працівників апарату суду і суддів та застережено працівників суду від подібних порушень в подальшій роботі” – повідомив Голова Святошинського районного суду м. Києва Михайло Біда.
Юрій ШЕЛЯЖЕНКО «Правдошукач», 29.02.2012 р.
– 52 –
Нотатки редактора. Постійним дописувачем газети «Правдошукач» є Народний депутат України, секретар парламентського Комітету з питань соціальної політики та праці Андрій Михайлович Павловський. У 2012 році на наших шпальтах з’явилися його роздуми стосовно національної ідеї.
НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ І НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ Українська національна ідея виплекана кращими синами й дочками України: Григорієм Сковородою, Тарасом Шевченком, Лесею Українкою, Іваном Франком і нерозривно пов’язана з ідеєю соціальної справедливості. Але для того, щоб підійти до поняття, що ж таке національна ідея, розкриємо зміст, форму і зв’язок таких понять, як народ, громадянське суспільство, нація, держава. Традиційно так сталось, що наука про державу, розглядаючи такі її елементи, як територія, населення і влада, основну увагу приділяє владі. При вивченні демократичного суспільства аналізують в основному взаємодію громадянського суспільства і влади. Співвідношенню ж нації і держави приділяється менша увага. Серед українських авторів, які вивчали на початку нашого століття національну проблему, згадаємо М. Міхновського, В. Старосольського, В. Липинського, Д. Донцова, М. Грушевського, І. О. Бочковського, С. Рудницького. Особливо відмітимо праці проф. Л. Ребета, в яких досліджувалась роль нації у національній державі. Для точного розуміння поставленої проблеми почнемо з визначень. Народ – це сукупність громадян, які в даний момент проживають на даній території і об’єднані в державу. Нація – категорія історична. Нація – це політично організований народ, це спільнота, що має свою волю, свої традиції, менталітет, усвідомлює і цінує свою історію, несе відповідальність і турбується за майбутнє. За Л. Ребетом, центральними пунктами в оцінці явища нації є держава і культура, а з психологічного боку – свідомість і воля. Суть нації проявляється в її соціальній психології: “Взаємовідносини між зовнішніми і внутрішніми видами національного життя визначаються коловоротом між буттям, що народило ідею, та ідеєю, що творить буття... З цієї – 53 –
причини нації – це тривкі форми людського життя. Історично витворена соціальна і соціально-психологічна структура кожної нації має безпосереднє відношення до структури держави, в якій віддзеркалюється її характер. Держави-бо існують на засадах національної державності, а держава і нація пов’язані між собою так, як пов’язана форма із змістом”. Отже, наскільки нація створює власну державу, настільки держава творить націю. Кожна нація прагне до самодостатнього існування. Українська нація, як і всі сучасні нації, є багатоетнічною. Ядром нації, корінною нацією, є суто український етнос. Навколо цього ядра об'єднуються “національні меншини”. Історично склалось таке взаємопроникнення, переплетіння, такий синтез українського етносу із “національними меншинами”, що крайня доктрина типу “Україна – для українців” є руйнівною, неприйнятною. Як і всякі крайнощі, її треба відкидати. Більше того, проти цієї доктрини потрібно боротись задля збереження нації, задля її майбутнього. Це доктрина реакціонерів-шовіністів, які сповідують національну, расову винятковість і розпалюють на цьому підгрунті взаємну ненависть і ворожнечу. Корисно згадати думки В. Липинського про те, що бути патріотом – це перш за все вимагати гарних і добрих вчинків від себе, як від Українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони “не – Українці”. Бути патріотом – це значить цінувати і мати громадські, політичні, державотворчі устремління, турбуватися про розвиток і майбутнє своєї нації. Історичний досвід США та багатьох інших багатоетнічних країн показує, що історичну перспективу має “синтетична” концепція нації: коли в процесі конституювання національної ідеї і національної свідомості виходять не з однієї, а з сукупності домінант нації: етнічного походження, територіальної єдності, культури, духовності, економіки, самосвідомості, суспільних інститутів прав людини, громадянського суспільства, громадянства, історичних і політичних факторів. Отже, нація – це комплексне складне поняття, яке охоплює всі сторони життя з пам’яттю про минуле, з проблемами сьогодення і мріями про майбутнє. При цьому мова – це передумова і наслідок формування нації. Всі проблеми розвитку нації відбиваються у проблемах мови. Асиміляція нації, її розчинення в ядрі іншої, більш сильної нації розпочинається саме з мовної асиміляції, а початок відродження, становлення – 54 –
нації – з відродження загальнодержавної мови. Оскільки нація – це організований народ, то його організація відбувається через інститути держави і громадянського суспільства на основі національної ідеї як сукупності намірів осягнути нове буття. Національна ідея – це, по суті своїй, ідеологія розвитку нації і держави. Як відомо, ідеологія – це мета, мотивація й оцінка діяльності, елемент суспільної свідомості, формула поведінки, відповідальність, схема розподілу власності, влади та інформації, правила взаємодії громадян, громадянського суспільства та владної і політичної еліти. Таким чином, національна ідея є глобальною, всеохоплюючою і реалізується через національні інтереси у внутрішній і зовнішній політиці держави. Це і стратегія розвитку держави, і політична програма, і економічна політика, це єдність духовності і моралі на основі менталітету народу. В основі національної ідеї лежить постійне зростання добробуту нації, забезпечення і збереження умов для розвитку майбутнього покоління на основі своєї державності, економічної самодостатності, культури, мови, духовності, освіченості. Національна ідея за своїм змістом повністю заперечує ідеологію Чиказької економічної моделі, зміст монетаристської економічної політики, тому прибічники нинішніх реформ не можуть керуватися національною ідеєю, вони її не здатні сприйняти. Особливості і ознаки української нації, специфічні природні ресурси і географічне положення, самодостатність нації зумовлюють те, що в Україні може бути тільки українська модель розвитку – не європейська, американська чи російська, а тільки українська. Звісно, це не означає, що при розбудові української моделі суспільства потрібно нехтувати досвідом інших. Розглянемо тепер детальніше питання про те, хто і чому в ХХI ст. ставиться неприхильно до національної ідеї. Згадаймо про дві крайнощі розвитку цивілізації у ХХ ст. за ступенем втручання держави в економіку, який визначається в першу чергу формами власності: класичний капіталізм (вільний ринок) і державний соціалізм (централізоване планове господарство). Саме цим крайнощам стоїть на заваді таке явище, як нація і національна ідея, котре суперечить суперкапіталістичній та більшовицькій теоріям. З одного боку – ідея світового уряду, інтеграції в світову економіку, а з іншого – світової комуністичної революції. Як бачимо, спільним у двох теоріях є інтернаціоналізм і глобалізація економіки. – 55 –
Зміст національної ідеї можна до кінця розкрити, тільки усвідомивши цілі і методи взаємодії розвинутих країн (країн елітаризму) та периферії світового господарства. Розвинуті країни покращують рівень життя свого населення за рахунок підсилення експлуатації, перетворення країн периферії світового господарства в сировинні придатки та ринки збуту. Виходячи з цього, розвинуті країни пропагують у слаборозвинутих політику лібералізації зовнішньоекономічної діяльності, вільну торгівлю, відкритість суспільства, масову культуру. Інтеграція ж у світовій економіці визначається відповідним розвитком технологій, тому ніколи слаборозвинуті країни не можуть рівноправно інтегруватися з розвинутими. В слаборозвинутих країнах вільного ринку, класичного капіталізму, відкритості економіки завжди більше, ніж у розвинутих. У розвинутих країнах, явно чи ні, але чітко окреслена національна ідея, яка однозначно реалізується через національні інтереси (США, Японія, Німеччина та ін.). В них панує модель змішаної економіки, а не вільний ринок і досконала конкуренція. Свобода особистості підпорядкована суспільним інтересам. Класичний же капіталізм, особливо за моделлю Адама Сміта та Чиказької школи, яку нав’язали Україні міжнародні фінансові організації через умови співпраці з ними, – це атомізація (індивідуалізація), розпорошення суспільства, витравлення з людей таких рис, як солідарність і співчуття. Очевидно, що порівняння ознак класичного капіталізму з ознаками нації та національної ідеї свідчить про їхні розбіжності та навіть, багато в чому, протилежності. Національна ідея за своїм змістом стверджує ідеологію розвинутих країн. Отже, якщо Україна ставить завдання звернути зі шляху класичного капіталізму на шлях змішаної економіки, в коло розвинутих держав, то їй потрібна своя ідеологія, своя національна ідея. Як бачимо, політичні партії, діячі крайньо лівих і крайньо правих поглядів з однаковою затятістю (можливо, різними методами і під різними гаслами) будуть боротися проти національної ідеї, бо саме вона заважає їм розбудовувати як державний соціалізм (комунізм), так і дикий капіталізм. Запровадження моделі класичного капіталізму під впливом іноземних радників, міжнародних фінансових організацій, реалізація чужої національної ідеї та чужих національних інтересів означає зраду української національної ідеї. Зазначимо, що застосування концепції крайнощів розвитку – 56 –
суспільства дає можливість чітко визначитися стосовно Гоббсівської та Кантівської парадигм національної ідеї та національної безпеки. Як відомо, Гоббсівська парадигма національної ідеї та національної безпеки визначає за головну мету реалізацію національних інтересів: забезпечення власної територіальної цілісності, національної єдності і національного розвитку через творення і розвиток власної держави. Очевидно, що Гоббсівська парадигма є ідеологічною основою розвинутих країн. Кантівська парадигма національної ідеї та національної безпеки грунтується на тому, що вона заперечує сучасні системи національних держав, стверджує досягнення вічного миру і злагоди шляхом створення всесвітньої федерації і введення всесвітнього громадянства, тобто кантівська парадигма відповідає парадигмі вільного ринку, парадигмі свободи і безпеки в першу чергу особи, отже, є ідеологією такої крайності розвитку суспільства, як класичний (дикий) капіталізм. Ця парадигма нав’язується країнам периферії світового господарства з метою полегшення поглинання їх ринку. Соціально-економічний колапс в незалежній Україні підказує питання: національна ідея не спрацювала чи її зрадили? Очевидно, що реформи почалися під гаслами національної ідеї в частині розбудови держави, а не нації. Але з тих пір, як стратегія реформ була віддана на відкуп іноземним радникам і консультантам, вони почали працювати не на українські національні інтереси, а на інтереси своїх країн – країн елітаризму. Таким чином, була зраджена українська національна ідея в частині державотворення, яке розпочинається з досягнення економічної незалежності. Щодо розвитку нації (тобто проблеми добробуту народу, його культури, майбутнього), то ним так і не розпочали займатися. Наголосимо, що особливі роль і місце національної ідеї – саме на перехідному періоді розвитку суспільства, на етапі його трансформації. Це випливає з того, що національна ідея є комплексною, бо охоплює всі сторони життя нації, організовує його і передбачає ефективне використання інститутів держави, державного регулювання. В той же час на перехідному етапі в суспільстві ринкові механізми саморегуляції можуть бути ефективними тільки при наявності раціональної структури економіки, яку вони самі по собі в принципі не здатні створити. Раціональну структуру економіки можна створити тільки втручанням держави в економіку, тобто через державне – 57 –
регулювання і, отже, на основі національної ідеї. В усталеному режимі суспільства зменшується роль державного регулювання і, отже, зменшується “навантаження” на національну ідею в межах внутрішньої політики. Стосовно зовнішньої політики все залежить від національних інтересів на даному історичному етапі розвитку нації. Національна ідея має стати основою настанови національної свідомості на: – гармонійний розвиток людини, зв’язок її з природою, рідною землею, турботу про здорове навколишнє середовище, державну підтримку всіх форм власності, на родинний принцип успадкування, колективний спосіб праці на землі; – заборону продажу землі іноземцям, обмеження іноземних інвестицій та зовнішніх боргів, аби не втратити найвищу цінність – Україну як спільну Батьківщину всіх громадян, що проживають на її території; – соборність, збереження і непорушність кордонів і захист територіальної цілісності держави; – духовну та культурну цілісність і самобутність, єдність духовності і моралі, що не заперечують прогресивних надбань інших націй; – патріотизм усіх громадян України, самостійність і незалежність дій владної еліти в національних інтересах України; – родину – основний осередок суспільства, що разом з державою відповідає за виховання здорового молодого покоління. Таким чином, щоб Україна стала розвинутою державою з високим життєвим рівнем народу, в основу ідеології нового курсу реформ для неї може бути покладена тільки національна ідея як основа злагоди, єднання і цілеспрямованої діяльності суспільства в інтересах кожної людини та майбутніх поколінь. І ця ідея може бути реалізована лише українськими патріотами. Андрій ПАВЛОВСЬКИЙ, народний депутат України. «Правдошукач», 31.10.2012 р.
– 58 –
Нотатки редактора. У передовицях «Правдошукача» ми часто шукаємо відповіді на питання, які турбують всіх. От приклад.
ЩО З ТОБОЮ, УКРАЇНО? Наша держава зараз схожа на повітряну кулю, що втратила попутний вітер. Гарячий козацький дух все ще тримає нас на висоті; своя земля, культура, традиція забезпечують міцність конструкції літального апарату. Але невизначеність напрямку руху та щільний туман навколо викликають таке відчуття, що ми вже не команда повітроплавців і навіть не пасажири, а заручники стихії, вітру, що несе нас невідомо куди. Влада все більше нагадує флюгер, що з гучним вереском повертається в різні боки, не зсуваючись з місця. Навіть єдиний реальний центр влади в країні, Президент Віктор Янукович, публічно визнав безсилість свого політичного режиму перед «саботажем реформ» на 2/3 від запланованого обсягу. Це зайвий раз демонструє непослідовність правлячого угруповання. Олігархічне оточення глави держави планувало «будувати нову країну» без чіткого бачення стратегії розвитку. «План реформ», аби-як змальований відповідно до міркувань тактичної вигоди, повністю знецінився і перетворив слово «покращення» на жарт та лайку в народному фольклорі. Не секрет, що з 2010 року в Україні зник поділ влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову – що існував у 2005-2009 рр. у зв’язку з послабленням президентської вертикалі. Адже наш державно-адміністративний устрій від самого набуття незалежності будувався «під Президента»: саме Президент, виведений з політичної системи стримувань і противаг і поставлений над законом, визначає формат політичної еліти та порядок денний. Парламент виконує дорадчі функції при Президенті, уряд виконує доручення Президента, судова – 59 –
система де-факто на чолі з призначеним Президентом Генеральним прокурором пристосовує правові та державницькі традиції суспільства до президентської політики, а представники Президента (пізніше названі головами обласних адміністрацій без зміни суті їх діяльності) забезпечують реалізацію політики Президента на місцях. Але Президент не є людиною, що може реалізувати власні задуми. Він – зразковий пристосуванець, що вміє подати схід сонця як свою особисту заслугу та повісити провину на злочинну опозицію за всі прориви каналізації. Саме такий «керманич» «державної машини» біля декоративного «пульту керування» влаштовує можновладців, що обрали його своїм Президентом та підтягнули на вибори голосувати за нього або, принаймні, проти всіх інших мільйони лояльних робітників своїх підприємств, бюрократів і активістів своїх установ та громадських організацій, вояк своїх силових підрозділів. Ці можновладці звикли владарювати за рахунок обману дурного простолюду. Поки в народі вважається, що надто розумним бути погано, доти демагогічна «державна машина» літатиме тудисюди над болотом до першої ж блискавки, що продирявить повітряну кулю та остаточно скине в багнюку нашу батьківщину. Під уявним проводом декоративного Президента, він же – цап-відбувайло, «державна машина» зайнята підгодовуванням з ложечки злиденного, лінивого та безкультурного населення, все «народовладдя» якого полягає у варварській звичці шантажувати владу перспективою бунту, бійок та безладів, вимагаючи незаслужені блага: безкоштовну освіту, медицину, житло, хліб та розваги. В обмін на бездумну любов до «батька нації» або, частіше, лякливу лояльність до нього народ отримує бажану «халяву»: тюрму замість школи, хоспіс замість медицини, конуру замість житла, об’їдки замість хлібу і дурман замість розваг. При цьому всі, хто щось будує власними руками, зобов’язані платити відступні друзям Президента, допомагати цивілізаційному самогубству решти населення, або все створене власними руками буде розтоптане чи відібране за нелояльність до «народовладдя» брехливої демагогічної халявократії. Слід облишити всяку надію на те, що політики та глобальні корпорації спроможні вирішити економічну кризу і забезпечити добробут населення. Не можна вірити нікому, хто закликає об’єднатися без розумного задуму, просто заради об’єднання, щоб показати «силу» стихії сліпого натовпу в протесті заради – 60 –
протесту або самонавіюванні заради самонавіювання. Маємо керуватися власним розумом, а не лояльністю до дутих авторитетів, що дискредитували себе пустими обіцянками. Спілкування між людьми має сенс лише тоді, коли приносить задоволення від обміну особистими думками і закінчується створенням нормальних, рівноправних та зрозумілих договірних відносин між людьми на чітких прозорих умовах, без торгівлі котами в мішку. Добробут треба заслужити, збудувати своїми руками з допомогою тих людей, яким ви допомогли, допомагали у минулому або точно можете допомогти в майбутньому. Добробут треба правильно задумати, обмежуючи свої потреби тим, що дійсно може принести щастя, а не першими-ліпшими позивами шлунку чи інших частин тіла. Тільки холоднокровні черв’яки та змії живуть заради втамування голоду, представляючи з себе суцільний шлунок. І, оскільки щастя у кожного своє, задум добробуту також має бути індивідуальним у кожної людини, оскільки не може бути стандартизованого «соціалістичного» щастя для всіх людей. А знання про те, як будувати своє щастя, мають бути загальнодоступними та коштувати розумну ціну, що відповідає їх реальній вартості, а не амбіціям самозванних тиранів та демагогів і їх придворних мудрагелів та шутів. Що з тобою було б, Україно, коли б раптом козацький дух особистої самостійності, хазяйновитості, самоврядування поступився плазуванню перед обіцяльниками мани небесної та голодними потягами когось вкусити, знайти на стороні та розтерзати «винних» за нашу власну безініціативність? Цього не буде! Ми – хазяї свого життя, розумні та щедрі, помірковані та співчутливі, терпимі до стриманого інакодумства, нетерпимі до агресивних спроб завоювати нашу свідомість та навіяти нам чужі думки і потреби, перетворити людей на голодних та неграмотних рабів, що не можуть дати раду собі без рабовласницького кнута з пряником. Майбутнє за людьми, що володіють собою. Юрій ШЕЛЯЖЕНКО «Правдошукач», 31.01.2013 р.
– 61 –
Нотатки редактора. Найбільше натхнення для журналіста – коли твій допис справив враження, пробудив совість у тих, кого ти критикував. Так сталося з цією статтею. Наступного ж дня після виходу газети власники аквапарку добровільно компенсували травмованій дівчині вартість лікування.
НЕБЕЗПЕЧНИЙ АКВАПАРК Трагічна пригода сталася з киянкою Оленою у аквапарку «Dream Island» на Оболоні. Після з’їзду з гірки «Казан» вона отримала важку травму голови. Дівчина звинувачує у недбалості працівників аквазони, які не забезпечили їй першу медичну допомогу і не викликали швидку, вважає небезпечним атракціоном гірку з нерівномірним напором води і обурена тим, що власники аквапарку не хочуть оплачувати її лікування. У свою чергу, керівництво аквапарку закидає потерпілій необережність та недбалість. – Ми з другом вирішили кататися на гірці «Казан»,– розповідає Олена,– Інструктор, який знаходився на стартовому майданчику, дозволив нам сісти вдвох на подвійний круг і сказав готуватися до спуску. По сигналу інструктора ми почали рухатись по тунелю гірки, доїхали до казана. Це відкритий майданчик, що поєднує дві гірки. Ми зробили декілька обертів по інерції, а далі стали рухатися дуже повільно і наче застрягли. Раптово напір води різко посилився, наш круг перевернувся дном догори і нас викинуло з круга. Я сильно вдарилася головою, у мене блимнули яскраві блискавки в очах. Я відчула гострий біль у вухах – як ножем проткнуло наскрізь мої два вуха, двома руками я трималась за обидва вуха і кричала від болі, а великим потоком води мене несло далі без круга по кінцевій трубі «Казана». Далі, за словами дівчини, події розвивалися так. За рекомендацією інструктора вона звернулася у медпункт. Лікар записав її прізвище у журнал, подивився голову, заміряв артеріальний тиск і сказав, що тиск в нормі. Дивитися вуха не – 62 –
схотів, бо не мав для цього спеціального інструменту. Ігноруючи скарги на біль у вухах, він запевнив дівчину, що нічого серйозного з нею не трапилося: «не переживай, ти не перша». Сказав відпочити 20 хвилин та розважатися далі. Олена спробувала перетерпіти біль за порадою лікаря. Їй не хотілося псувати добрий настрій друзям, з якими вона відпочивала. Але дівчині ставало все гірше і гірше, вона відчула сильний біль. Виявилося, що з вуха тече жовта рідина з кров'ю. Після повторного звернення до медпункту лікар сказав, що не знає, як їй допомогти. Порадив звернутися у місцевий травмпункт. Сам не став викликати швидку медичну допомогу. У травмпункті дівчині діагностували перелом черепу і викликали карету швидкої допомоги. Три тижні Олена лікувалася на стаціонарі у Київській міській лікарні швидкої допомоги. Після виписки з лікарні 4 місяці лікувалася амбулаторно під наглядом лікарів. Втратила купу часу і грошей на постійні процедури, аналізи, черги у поліклініці, ліки… Зрештою вона звернулася до власників аквапарку, ТОВ «Дрім клуб», з проханням компенсувати вартість лікування та моральні збитки. У відповідь прийшов лист із звинуваченням у шахрайстві та загрозливим цитуванням відповідної статті кримінального кодексу – про позбавлення волі до 3-х років. Керівник аквапарку Світлана Альміз написала Олені: «Ми вважаємо, що результатом ускладнень здоров’я, що призвели до Вашої госпіталізації, стала Ваша власна необережність та недбалість до Вашого здоров’я, в тому числі перебування після інциденту ще протягом трьох годин у Аквазоні, годину з яких Ви провели в релакс-зоні з підвищеною температурою повітря та вологістю. Все зазначене вище дає підстави говорити про необґрунтованість вимог та Ваше бажання отримати матеріальну вигоду від ТОВ «Дрім клуб» шляхом обману». Олені не залишалося нічого іншого, як подати в суд на власників аквапарку. Які, до речі, юридично підстрахувалися: розмістили на дошці для оголошень «публічну оферту» з попередженням про те, що оператор зони розваг не несе відповідальності за шкоду, нанесену шукачам пригод внаслідок нещасного випадку, отриманої травми, тощо. З усіх клієнтів у аквапарку беруть розписку про згоду з цією «офертою», хоча мало хто читає її текст уважно та повністю. Дівчина сподівається, що суд зверне увагу на недоліки технічного проектування гірок аквапарку «Dream Island» і гірки «Казан» щодо дотримання технічних норм і стандартів стосовно – 63 –
безпеки користування атракціонами, а також врахує брак кваліфікації та недбалість персоналу, що надає послуги відвідувачам: інструкторів, медичних працівників. Готуючи цю статтю, ми отримали коментар від керівника аквапарку пані Альміз. Вона підтвердила, що у аквапарку «Dream Island» мав місце трагічний випадок з відвідувачкою, однак назвала неправдивими твердження про недбалість працівників та недоліки в обладнанні аквапарку, які зараз перевіряються в судовому порядку. Також вона продовжує обвинувачувати потерпілу в «обмані»: на думку пані Альміз, перебування Олени в аквапарку ще протягом трьох годин після інциденту (приблизно, з 14 до 17:18), в тому числі у релакс-зоні (СПА) з 15:31 по 16:20, що підтверджується відповідними відеозйомками з камер спостережень, «йде врозріз із твердженнями про нестерпний біль та погане самопочуття». Олена, зі свого боку, каже про бездоказовість будь-яких звинувачень в обмані на її адресу, які вона сприймає як образливі спроби уникнути відповідальності. Обидві сторони звинувачують одна одну у небажанні вести переговори та шукати компроміс. У своєму листі до редакції керівник аквапарку запевняє, що працівником відділу домедичної допомоги у санітарному куточку був здійснений огляд потерпілої та надані рекомендації звернутися до ЛОР-спеціаліста, про що є відповідний запис у журналі прийому відвідувачів. Відповідно до своїх посадових обов’язків, пояснює пані Альміз, працівник відділу домедичної допомоги не має права надавати медичну допомогу, крім домедичної допомоги, оскільки медична допомога потребує спеціальних знань у відповідній області медицини та відповідного обладнання для діагностики. Також пані Альміз вважає, що аквапарк не повинен оплачувати, окрім вартості лікування, втрачені заробітки Олени за три місяці та ліки, які купувалися без письмового призначення лікаря. Нещастя Олени має нагадати всім киянам, що карколомні атракціони додають у кров адреналіну не без ризику для здоров’я. Слід бути обережнішими, плануючи своє дозвілля. Якщо ж нещасний випадок таки стався, треба без затримки самостійно потурбуватися про своє здоров’я, не сподіваючись на персонал закладу розваг. Юрій ШЕЛЯЖЕНКО «Правдошукач», 31.03.2013 р. – 64 –
Нотатки редактора. Ми часто публікуємо листи читачів – і свідчення про свавілля та беззаконня, і звіти про культурні події, і роздуми та шпильки з приводу «модних тем». Буває, нам надсилають вірші. Скажу чесно: рідко добрі, та й ті доводиться редагувати. На цій ліричній ноті завершимо ювілейну збірку.
МАТЕРИНСЬКИЙ СМУТОК Когось знов проводжають в армію Під звук хітів з магнітофона, Який завоював плацдарм у Старої доброї гармоні. Гик, сміх; аж пил від танців куриться; Всі п’ють, аж дехто встать не в змозі. Лиш батько ні-ні, та й нахмуриться, Та мати тихо витре сльози. "Куди ж",– став розпач їй нашіптувать,– "Іде солдат майбутній нині?..". Колись на це давали відповідь: "Служить народу й Україні!". Тепер – чуй, що в ярмі старшинському Ти служиш в ріднім гарнізоні Вже не народу українському, А служиш "злодіям в законі"; Тепер, в рік "президентства сталого", В країні нашій, хоч нужденній,– Не так давно іще без малого Демократичній, суверенній,– Cуд першим став правопорушником; Став уряд мега-"кровосісєю"; Став, з перекупленими тушками, Парламент – "сходняком" злодійським. "Главар", всіх підім’ять стараючись, На двадцять (п’яту лиш частину!) Відсотків виборців спираючись, – 65 –
Як хмиз, "лама через коліно" Вісімдесят відсотків виборців, Які його не обирали; Тим, хто країну з кризи виборсав, Злочинець "шиє" кримінали; Наобіцявши всім доплачувать, Він здирництво зробив законом Й людей – щоби "сім’ю" збагачувать – Грабує сорок шість мільйонів; Тарифи збільшує сюрпризово; Права порушує брутально; Розбій у нього – "антикризовий", А шиш – "пенсійний", "соціальний"... Драконівські "реформи" й "заходи" Розхвалює паханський Ірод, Проте на Сході і на Заході Його словам ніхто не вірить. Протест росте, терпіння тане, Набрид грабунок й беззаконня... А владна банда за парканами Боїться й крадене боронить. Тож, хлопці, на дощі осінньому Життю радійте і не гайте Хвилини вольниці цивільної, Цілуйтесь, смійтесь і гуляйте! А завтра, новобранці нинішні, Вас командири "біло-сині" Розгрузять, як товар той риночний, По гарнізонах України: "Смотрящім" догоджати трепетно, Грудьми маєтки затуляти Чи в касках, з палями, як "Беркути", Протестний мітинг розганяти... З порогу владного завернете І свого батька, й рідну матір. Микола ПАЩЕНКО («Правдошукач», 30.12.2011 р.) – 66 –
ПРО ВЛАДУ ТА РАДУ – А чи правда, любий свате, Що ця клята влада Кревні гроші у громади Безсовісно краде? У Верховній нашій Раді Теж про це волають: «Не грабуйте та не крадіть Без кінця і краю!»... – До казни всі, курви, ласі. Глянь, які в них рила! Вони просять менше красти, Щоб їм теж лишилось! Павло ГЕРАЩЕНКО («Правдошукач», 30.09.2012 р.)
ПОЕТИЧНА… БОТАНІКА «Правдошукач», 31.10.2012 р. Олександр СИТНИК – молодий біолог і творча натура. Складаючи «ботанічні вірші», він рятує душу від виснажливого одноманіття польових робіт. От плоди його таланту. ЯБЛУНЯ (Malus) Змокла яблунька в дні дощові, Загубила плоди у траві. Подаруй мені яблук відерце! Хай укріпить пектин моє серце... ШАВЛІЯ (Salvia) Квіти шавлії – радість гурмана: Це приправа смачнюща і пряна. Дід-бджоляр розповів по секрету, Що розводить її він для меду. ПОДОРОЖНИК (Plantago) Подорожника листя цілюще Прикладайте на місце болюче. Ця рослина (ціни їй немає!) Гоїть рани і кров зупиняє. – 67 –
ЗМІСТ • Свідоцтво про державну реєстрацію (стор. 3) • Правдошукач. Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії (4) • Контакт і передплата, склад редколегії, етичний кодекс (5) • Інтерв'ю редактора: «Завжди хочу докопатися до суті» (6) • Гавронщина готується до референдуму (15) • Адмінресурс замість народної волі (21) • «Незапно Карл поворотил и перенес войну в Украйну» (24) • Київзлоустрій і архіголовотяпство (29) • Ласкаво просимо в Печерський суд! (31) • Мораль без культури vs культура без моралі (33) • Честь і зухвалість – стаття О. Кривенка (36) • «Модернізація», армія чайників і ерозія культури (43) • Знову про «армію чайників» (47) • Суд, який не помічає людей (50) • Національна ідея і національні інтереси – стаття А. Павловського (53) • Що з тобою, Україно? (59) • Небезпечний аквапарк (62) • Вірші читачів (65).
Громадсько-політичне видання Шеляженко Юрій Вадимович
«ПРАВДОШУКАЧ»: 5 РОКІВ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ОДНІЄЇ ГАЗЕТИ ЗБІРКА ПУБЛІКАЦІЙ З НОТАТКАМИ РЕДАКТОРА Відповідальний за випуск, редагування, коректуру, оформлення, комп’ютерний набір та верстку: Ю. В. Шеляженко. Підп. до друку 04.06.2013 р. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Друк лазерний. Гарнітура Миріад. Ум.-друк. арк. 4,0. Обл.-вид. арк. 3,1. Наклад 500 прим. Зам. № 8. Видавець Шеляженко Юрій Вадимович, вул. Тверський тупик, буд. 9, к. 82, м. Київ, 01042. Тел. +38 (097) 3179326, факс +38 (044) 5290435. E-mail: yuriy.sheliazhenko@gmail.com Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої справи до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції серія ДК № 4425, видане Державним комітетом телебачення і радіомовлення України 22.10.2012 р. Віддруковано на власному обладнанні. – 68 –
.