ІСТОРІЯ ДО КАВИ
Пригоди з ароматом кави
www.liveinternet.ru
Уявляєте, подруга моя стверджує, що кава — звичайний напій, до якого всі звикли. Не можу із цим погодитися, от не можу! А знаєте чому? Бо ще з дитинства засвоїла: кава — напій непростий. Моя тьотя пила його зранку і ввечеВ рі, казала, що зранку кава — бадьорить, а на ніч — заспокоює. Заспокоївшись, вона спала міцно і хропла так, що ніяВ кий Бабайка до її маленької племінниці, цебто мене, ніколи не наважувався приВ йти полякати. Певно, те хропіння видаВ валося йому гарчанням дикого звіра. Потім я подорослішала і теж призвиВ чаїлася до кави. Сподобався аромат і неВ звичний після дитячих компотиків гірВ кий смак. У студентські роки кава дуже допомагала, особливо під час іспитів. Бо хіба ж можливо без неї ніч за підручВ ником провести і за ту одну ніч усі білеВ ти вивчити? Погодьтеся, що ні. Тепер я вже зовсім доросла і праВ цюю. Питаєте, де? В одній дуже гарній і солідній установі. Кожного дня біжуВ лечу туди на 8.00 ранку. Прибігаю заВ
хекана, невиспана і що перше роблю? Правильно, п’ю каву. Цей ритуал, якого дотримуються усі мої колеги, остаточно пробуджує, налаштовує на плідну праВ цю. Ввечері теж полюбляю каву. Або в кав’ярні ласую нею із друзями, або вдоВ ма… з котом Бегемотом. Він, мій чорВ ний красень і улюбленець, вміє хлебтати каву з молоком із блюдечка, але небагаВ то, так би мовити, задля компанії. Знаєте, про що мрію? А як ви здогаВ далися? Так, мрію зустріти справжнє коВ хання. І щоб він, мій обранець, кожноВ го ранку пригощав мене власноруч зваВ реною кавою. Та ні, не з бутербродами. Навіщо фігуру псувати? Краще із солодВ кими поцілунками… А це влітку трапилася зі мною цікаВ ва пригода. Відпочивала я на морі. Не 32
у Криму, на жаль, бо ж, самі знаєте, яка там зараз ситуація, а в Залізному Порті. Як на сьогоднішній час, то й непогано. Не сама відпочивала, а з подругою. Сиділи ми одного сонячного ранВ ку у маленькій затишній кав’ярні, ласуВ вали улюбленою арабікою. Настрою у мене не було. Відповідно й думки були такими ж. Коли робила останній ковВ ток, то побачила, що з пінки еспресо, розмазаної всередині чашки, утвориВ лись якісь літери. Такого не буває, одВ разу ж подумала я. Та все ж зазирнула і прочитала коротке ім’я Вова. ЗдивуваВ лась, адже ніяких Вов я не знала. ДурВ ниці якісь, подумала я. Та й пішла купаВ тися в море. Згодом постелила на пісок ковдру, щоб позасмагати. Лежала, насолоджуВ валась теплим сонечком. Розмовляла з подругою, не згадаю вже навіть про що. Аж тут дивлюсь — до мене не йде, а просто біжить якийсь хлопець. На вроду ніби нічого…, трохи кращий від коня, як то кажуть. І тут на мене посипався цілий дощ компліментів, яка я гарна, і як йому сподобалась. Завершився весь цей текст словами: “А давай з тобою познайомиВ мось. Мене звати Володимир. А тебе?” Секунд п’ять, мабуть, я намагалась зібраВ ти докупи себе і свої думки. Потім виріВ шила, що таки доведеться знайомитись, і назвала своє ім’я. Хлопчина випросив у мене номер мобільного з тим, щоб зуВ стрітися ввечері. Але ми так і не зустріВ лися. Гриміла гроза і лив сильний дощ. А наступного дня ми вже від’їжджали до Рівного. А в Рівному на мене чекав інший, а може, й не чекав... Так само, як і я на нього… Бо те, що було між нами, коханВ ням не назвеш. Короткочасні зустрічі ніВ чого не залишали у серці, окрім бажання розлучитися. І хтось з нас двох мав би прийняти таке рішення. Але що ж я мала йому сказати? Навіть і не уявляла… Телефонний дзвінок пролунав знеВ нацька. Розмова чомусь була аж надто офіційною і непотрібною. Бажання зуВ стрічі не виникло. На другий день я пішла в улюблену кав’ярню. Відчинила двері і побачила його, сумного, зажуреного. Через кільВ ка хвилин ми вже разом пили каву, сміВ ялись і розмовляли. А коли виходили на вулицю, то разом подумали, що якби не любов до кави, то, може, ми більше б і не зустрілися. Отака вона, кава! Не лише настрій покращує… Люба ЛОШКАРЬОВА.