РОЗПОВІДЬ
Буденна історія про мрію — Візьміть, будь ласка, тістечко, — якось зовсім неочікувано промовила до мене світла жіночка-пр одавець у фартуху з мережкою, як у радянських фільмах. Беріть, безкоштовно. Воно вчорашнє, але ще свіже й смачне. За бабусиним рецептом. Ви занадто задумлива та напружена, як для такого чарівного недільного ранку. Перше, що мене здивувало, це мова цієї нібито звичайної тітонькижкухарки, яка лише й знає, здавалося б, як продаж вати тістечка на вокзалі. — Спасибі. То я так, задумалася про роботу. Банківський працівник — це постійні цифри у голові, ж відповіла я, одразу пошкодувавши про свою зверхж ність. — Ненавидите свою роботу? — Та ні. — А знаєте, просто інколи щось для душі потрібно. Ось я все життя читаю лекції кулінарії в училищі, а з дитинж ства мріяла пекти і продавати тістечка діткам — так зване солодке кафе для малечі, без тих штучних барвників, що на фабриках. Мені 46. Рік тому зменж шила кількість лекцій і почала будуваж ти мрію дитинства. Поки втілюю її лише тут, на вокзалі, але згодом і кафе буде. Думаєте, я занадто стара для цього? — Перепрошую, пані, є у вас ті смаж колики з яблуками, — раптово увіж рвався до нашої розмови чоловік рож ків 40жка. — Так, спекла вранці, знала, що ви прийдете. До речі, дозвольте предстаж вити Вам, — вона звернулася до мене, — це талановитий актор театру — Едуж ард Древицький. — Та я взагаліжто архітектор, ледь зніяковіло, але якось справді артистичж но промовив Едуард. А далі у нашій розмові за чашкою ромашкового чаю жінкажкондитер розж повіла, що цей архітектор грає в народж ному аматорському театрі вже близько 30жти років, хоч насправді працює в буж дівельній сфері. — Має ж бути щось для душі. — Та то ще мрія з дитинства, — смаж куючи тістечком, додав актор. Випадкові зустрічі й розмови часто змінюють наше життя. Неочікувано, але
інколи справді круто вплиж вають на нас. У старенькій електричж ці тепер усе здавалося якиж мось світлим, а обурення через неж зручності зникло за безхмарністю дуж мок про щось незвичайне. Щось для душі... У кожного має бути... А що ж у мене? Кабінет 12 квадратних метрів, троє підлеглих працівників, стоси паж перів, комп’ютер, який гуде, як пилож сос. Це для душі? Радше сказати — для виживання. Та я не скаржуся. У своїх 37 я впевнено стою на банківському олімпі. Хоча, коли бачу молодих поеж тів, які читають свої вірші просто неба й отримують від цього тонну ейфорії, коли чую, як грають музикижпідлітки щось етнічне, збираючи кілька гривеж ників і сотні хороших слів, чи тих, хто малює схід сонця десь на узбережж жі, поки усі сплять, тоді у мене шовж ком огортається душа. Мабуть, тоді в таких спраглих до мистецтва чи прож сто улюбленого заняття людей виросж тають крила, які здіймають їх високо до своїх мрій — а там вже справжнє інж термецо. Щось для душі. Щасливці ті, які змогли не загубити дитячі мрії: маж ленькі хлопчаки, які гралися у пожежж ників, підпалюючи коробки біля магаж зинів, у дорослому житті рятують люж дей у своїх помаранчевих костюмах; ті, які робили ін’єкції своїм лялькам та гож дували їх медом, зараз лікують людей; ті, які співали перед батьками на стільж чику, мають змогу виступати на сцені, а ті, що розмальовували в дитячі роки шпалери, зараз створюють справжні картини. Моя мрія дитинства теж розпочалаж ся із розмальовування шпалер: у 5 рож ків я впевнено створила на них свій перший шедевр — блакитні їжачки із зеленими ведмедиками збирають квіж 72
Малюнок Алі ОГОНЬ
ти. Пояснити вибір кольорів можу лише відсутністю різнобарвних олівж ців. А потім було навчання в художній школі, десятки власних картин, перемож ги в конкурсах з образотворчого мисж тецтва на всеукраїнському рівні. Згож дом... Три роки у професійному училиж щі на факультеті «Банківська справа». Батькам здавалося це більш вигідним на той час: — Доню, так ти зможеш якусь копійж ку заробити. А малювати завжди змож жеш. Для душі. Через три роки — коханий чолож вік, немовля під серцем. А у руках дві відповіді з університетів: наш близьж кий водний та далека Львівська акаж демія мистецтв. Життя, звісно, зробило вибір за мене. Слабодухі ніколи не дож торкнуться до мрії. Тоді усе закрутилож ся досить прагматично: навчання на заж очному відділенні університету воднож го господарства, робота в банку, сім’я, відпочинки на морі та всьогожнажвсього дві картини за доросле життя: моя донька (мені вона Монною Лізою здаж валася) та ще захід сонця (мабуть, не випадково остання картина з такою наж звою). Я обожнювала якусь таку вигаж дану, але нереально мислячу техніку — не домалювати якусь деталь... Від спогадів раптово мене відірвала розмова двох бабусь. — Та хіба то нормальна невістка? От сяде та весь час грає на тому «піаніні». І то годину, чи більше. Ні щоб помідори пополоти, чи огірки вибрати, — набурж