Українофобія як явище та політтехнологія

«українського легіону», створення таборів для українських доброволь­ ців з Польщі та інших держав, розміщення підрозділів ОНОКС, особо­во­ го складу, кількість відділів, внутрішня організація, навчання, озброєн­ ня, харчування, обмундирування30. Наведені вище дипломатичні ноти Варшави на адресу Праги стосовно видачі галицьких втікачів, що були у рядах Карпатської Січі, свідчать про те, що польська сторона ретельно сте­ жила за своїми «бунтівними» громадянами українського походження на території Карпатської України. Письменник та журналіст В. Гренджа-Донський згадував про викриття в середовищі Карпатської Січі польських агентів, яких засилала польська розвідка через кордон під виглядом утікачів із Галичини: «Поляки разом з мадярами здібні і на найбільші злочини. Не досить було посилати до зубів озброєних терористів, але посилають уже і своїх агентів навіть до “Січі”. Через границю перебіжить такий “утікач”, або “українець – жертва польського терору”, а опісля січова розвідка викриє, що то звичайний собі польський шпигун, диверсант, бандит-терорист, поліційний конфідент або в ліпшому випадку член т. зв. “шляхти загродовей”. Вже кількох таких пташків здемаскував спеціальний відділ команди. Але хоч як він стежить оком, хто його зна, чи нема польських шпигунів і в самій середині цієї на­ шої так важної організації...»31. Після офіційного згортання операції «Лом» польська сторона аж ніяк не збиралася змиритися із наявним станом справ, оскільки вважала небез­ печним зростання українського національного руху на Підкарпатській Русі для своєї територіальної цілісності. Ще у листопаді 1938 року у 2-му відділі Головного штабу був розробле­ ний новий проект диверсійного плану проти Підкарпатської Русі, в якому вказано на загрозу посилення проукраїнських тенденцій та зростання впливу уряду А. Волошина у краї. Документ передбачав замість проведен­ ня саботажно-диверсійних акцій силами зовні використати місцевий еле­ мент, зокрема активістів Автономно-землеробського союзу ув’язненого у Празі угрофіла А. Бродія та Російську національно-автономну партія ру­со­філа С. Фенцика. Водночас пропонували скористатися людським по­ те­нціалом та військово-організаційними можливостями на зайнятій Уго­ рщиною (за наслідками Віденського арбітражу) південно-східній частині Підкарпатської Русі, налагодивши тісну співпрацю з угорським штабом32. Ідея реанімації диверсійної операції належала польському МЗС, а її прибічниками та організаторами виступали посол у Празі К. Папее та кон­ сул у Севлюші М. Халупчинський (з початку 1939 року його змінив П. Кур­ ницький). Попри відмову Будапешта пристати на цей план, Варшава не 42