14
Спільний проект тижневиків «Культура…» та «Кримська світлиця»
НЕМА ПРОРОКА У СВОЇЙ ВІТЧИЗНІ? стань на коліна для того, щоб встати! Розумієте? Я була обурена. Ну, правда, орли, розумієте, у них за радянських часів була «партія – очі мої, партія – серце моє», а потім – вставайвставай! Ну, якщо ви повзали, то повзайте далі, чого ж ви закликаєте людей, що народ спить. Я не знаю, мій народ – от такий, як я, для якого я живу, для якого я працюю – народ не спить. Через що я люблю дуже чорнобильських людей. Там їх жменька залишилась. Зараз от будуть поминальні дні. Це ж мертві села чорнобильської зони, а вона ж далеко там – Поліський, Народицький, Овруцький, Коростенський райони – то ж усе мертві села. Приїздять люди на гробки на цвинтарі коло мертвих сіл, і лелеки клекочуть, раді, що люди приїхали, і там ніхто не стоїть на колінах. Люди там сміються. Ви знаєте, стільки сміху і дотепів, як у нашій експедиції, як серед тих людей, я ніде не чула. Отут кисла така атмосфера, ніби ми залежимо від того, що хтось тему Голодомору на сайті закрив, бо головне зараз нагодувати людей. Прийшла влада, яка, бачте, зараз нагодує людей. То люди їх годують, а вони чортзна-що пишуть. Потім виявляється, що «спасібочки». Хтось там незадоволений? Хтось обіцяє у Каневі: нічого не бійтеся, украйонці-хохли, ви можете, ми вам дозволяємо розмовляти вашою мовою. Розумієте, так не можна! Один політик навіть сказав: «Виніс Україну на своїх руках». Причому політик, до якого я добре ставлюся. Досить уже того пафосу – виносити на руках, годувати, обіцяти і т.д. А треба бути скромнішими, треба поважати народ, не розколювати його, кажучи «схід», «захід» тощо. Усі ці дні – оця моя презентація і ювілей (якось я його мушу витримати) – мені дзвонять звідусіль і пишуть. Як ви думаєте, перший дзвінок звідки був? Із Донецька, із Луганська. У мене сидять гості – дзвонять мені із Макіївки. Там прекрасно співають, є там такий хор. Дзвонять, кажуть: «У вас там что, гости?» – «Гості» – «Передайте им привет от донецких бандитов». Я спокійно кажу: «Гості, привіт вам від донецьких бандитів». То якась моя Україна, яку я не впізнаю в інтерпретаціях політиків, я не знаю такої України. Я знаю ту Україну, для якої я живу, для якої варто жити й працювати. Так от я про «Берестечко». Чому я його написала? Кажу вам: це не про поразку, це про перемогу поразки. Я мусила написати про всі стани. Кажуть, Богдан Хмельницький три дні і три ночі пив в урочищі Гончарах, після тої поразки пив. А що таке? Мужчина! Коли падає сильний мужчина – гуркоту більше, ніж комарик коли падає. Значить, і переживань більше, і емоцій. Але для мене було головне написати перемогу над поразкою, і я її написала. «Немає часу на поразку». Мала вийти перша книжка прози, про яку Дмитро Дроздовський завжди доко-