ПЕРСОНАЛЬНИЙ
№33 (19 серпня 2010 року)
9
Твої люди, Україно
ÑÅÐÃ²É ØÀÏÎÂÀËÎÂ:
«ÍÀ ÊÎÌÓÑÜ ÆÅ ÌÀª ÂÑÅ ÖÅ ÒÐÈÌÀÒÈÑß»
Заслужений працівник сільського господарства і Відмінник освіти України Сергій Васильович Шаповалов (на фото) щойно оформив пенсію. Попри своїх шістдесят, він служить прикладом нового господарника, ніж є продуктом радянської епохи. Уміє виживати всупереч економічним та соціальним катаклізмам – реаліям становлення незалежної України. А коли всупереч, то не сподівайся на високі нагороди, пріоритетне фінансування соціального розвитку свого села і таке інше.
– Сергію Васильовичу, Вам став у пригоді спадок попередниці – Героя соціалістичної праці Ганни Іванівни Адамчук? – Цього року їй уже 86 років, залишила головування у шістдесят. Але колгосп у Копачівці я прийняв не від неї –дев’ять місяців головувала інша жінка. Ганна Адамчук – безу– мовно, і сама заслужена людина, і виховала багато орденоносців. Важливо, знаєте, бути ефективним у свій час. Тепер дещо інші методи керівництва, ніж у 60 – 70-і роки минулого століття. Хто винен, що тепер простим трудівникам не дають орденів? – Після колгоспу в Копачівці була агрофірма, тепер – сільгосптовариство з обмеженою відповідальністю. Чи допомогло реформування? – Внаслідок реформ ми врешті відмовилися від правонаступництва, не тягнемо колгоспних боргів. А загалом люди в розпачі. Єдина розрада – подорожчання продуктів харчування. Але якщо так і далі піде, то половина сіл вимре. Почалося ж усе ще за радянських часів. Немеханізована важка і брудна праця змушувала селян наставляти своїх дітей: «Іди сину, іди доню вивчишся і тікай із цього села!». Скажімо, зараз на практиці у нас семеро учнів професійних училищ. Працюватиме з них, швидше всього, один. Душа у нього лежить до техніки і до землі, за все береться і все виходить. Але ж комусь треба бути тут. На комусь має все триматися. Я не знаю, де ще труднощі й непередбачувані обставини так стимулюють до роботи, як у сільському господарстві. І навіть не хочеться думати про відпустку – відпочиваю тут. Якщо все налагоджено – це і є відпочинок. На жаль, не видно в молодих такого бачення, хоча спеціалісти у мене отримують по вісім-дев’ять тисяч гривень зарплати. Бояться брати ініціативу. Наприклад, у приміщеннях колишнього мо-
лококомплексу налагодили вирощування грибів. Під керівництвом Юрія Делікатного тут уже п’ятнадцять років вирощують шампіньйони, але на ринку цієї продукції з’явилася конкуренція. Приватні підприємці відкрили цехи з сучаснішими й економнішими технологіями. І наші грибники, попри великий досвід вирощування і навіть переробки, не наважуються ставати самостійним підприємством – працюють під нашим крилом. – Кого ж тримаєте під своїм крилом? – Працює 133 людей, але буде менше. Працюючі дякують тим, хто звільняється, – запрягаються у їхню роботу і самі заробляють більше. Місячний фонд оплати праці – понад півмільйона гривень. Це ще не європейські зарплати, бо й не європейські стандарти. Там на двох тисячах гектарів одна сім’я працює, а у нас сто сімей. Біда в тому, що і виробництво змінюється, і менеджмент змінюється, а люди не міняються. Ні доярки, ні телятниці нічого не закінчували, не працюють над своєю кваліфікацією, але мушу покладатися на них, бо вони народилися тут і прикипіли до цієї землі. А сьогодні, якщо хочеш добре заробляти, мусиш бути спеціалістом, який повинен багато знати і приймати рішення, а не одягнути халат і що-небудь механічно робити. Зарплата заробляється ефективною експлуатацією чи то худоби, чи техніки. Можливо, для інших це ще не характерно, але ми уже давно навчилися заробляти гроші на своїй землі. Ми й на обліковцях економимо, бо кожний працюючий сам заповнює свій табель обліку праці. До приписок вдається лише десять відсотків, але вони менші від затрат на штат обліковців. Гірше, коли не дотримуються дисципліни чи режиму. Наприклад (дивиться на годинник), доярки мають уже доїти, але заклопотані копанням картоплі. Виділені спецодяг та змінне взуття багатьма тваринниками використовуються і вдома, і на роботі. Всі хвороби з хлівів перекидаються на ферму – скільки втрат і витрат на боротьбу з епізоотіями… Наші люди не мають часу на виробничу діяльність – кожний займається своїми коровами, свинями, городами і садками. Сьогодні не можна зациклюватися на підсобному господарстві. Адже щоб мати прибуток у приватному господарстві, треба мати 10-20 корів. – А що соціальний розвиток, будівництво… – Скільки пам’ятаю себе у Копачівці – завжди будували своїми силами за свій кошт. Лише за школу кошти із бюджету повернули. Тільки доріг прокладено – селом та полями за день сто п’ятдесят кілометрів проїжджаю. Домовлялися з кар’єрами, вивозили щебінь, клали асфальт, а обсяги записувала собі міжколгоспна шляхобудівельна дільниця. Будівництво тепер ведеться за новими технологіями, але дорожче. Раніше кожний міг бути будівельником, то й зводили об’єкти соцкультпобуту, корівники, ангари і майстерні. Тепер навіть на їхню реконструкцію доводиться витрачати багато грошей. Тому парк переводимо до ферми – там ремонтуються придатні приміщення – а старі пропонуємо підприємцям, нехай облаштовують бізнес. Хоч є неузгодженість із місцевою сільрадою по відведенню землі, але будуємо й котеджі для молодих спеціалістів. Будуємо, зупиняємося, по-
тім продовжуємо будувати. Колись тай вони знайдуть попит у молодих спеціалістів, здатних підхопити виробництво, управління виробництвом і підняти його відповідно до нових умов. От захотілося людям газифікувати свої оселі, витрачаючи по 15-17 тисяч гривень. У тому немає великої потреби, але ми пішли назустріч, хоча ще у 1987 році завершили електрифікацію села, поставивши підстанції з розрахунку розподілу потужностей по п’ятнадцять кіловат на кожну хату. Закупили підстанції на хмельницькому «Укрелектроапараті», забезпечили електроопалення контори, школи, клубу, виробничих приміщень. Електропостачання ж іде по зонному обліку, за енергію сплачуємо відсотків на сорок менше. До того ж, використовуємо енергоощадні прилади, починаючи від освітлювальних ламп. Дорожчатиме електроенергія – ми також працюватимемо над її економією. – Але усяка економія, Сергію Васильовичу, не матиме сенсу без економіки, тобто, без Вашого господарювання. – А господарюємо так: півроку надії – сіємо, доглядаємо, плануємо, а півроку розчарувань – починаємо збирати і бачимо недорід, низькі ціни на вирощене, бракує грошей. Цього року, зважаючи на погодні умови, урожай нормальний: 545 гектарів дали по 49 центнерів пшениці на круг, урожайність ярого ріпаку – 19 центнерів з гектара, ячменю – 27 центнерів з гектара, гороху – 28 центнерів. Але виходячи із наших можливостей та досвіду, з наших затрат і потреб – гірше: загалом вал маємо, та проти торішніх восьмисот тонн ріпаку зібрали тільки 120 тонн. Маємо ще надії на кукурудзу, якої на зерно посіяли більше торішнього. Тільки знову ж від спеки вона завчасно почала дозрівати. Аби закупівельні ціни на них, вищі за торішні, були стійкими… Добре у нас із тваринництвом. Є спеціалізована м’ясна і спеціалізована молочна породи великої рогатої худоби. Разом поголів’я коливається від 1420 до 1500 голів. Корів – понад 560. Надій на корову з початку року – 3 560 кілограмів. За сім місяців вироблено 1230 тонн молока і за винятком ста тонн усе продали Ковельському молокозаводу. Хочеш бути сильним виробничником – треба й працювати із потужним партнером, який спроможний і кредитом, і в інших питаннях допомогти. Приріст на відгодівлі худоби склав 152 тонни, але середньоздавальною вагою продано 165 тонн м’яса. Значить, худоба вгодована, не перестоює. А це означає, що тваринництво у нас виконує призначення – дає робочі місця і прибутки. У нас немає пасовищ. Поля – для вирощування кормів, а не для випасання. Та й пастухів не потрібно наймати, а спробуй доярці сорок корів відв’язати-прив’язати. Кожна корова – як міні-завод: завели тварину нетелем у корівник, тут вона й
живе приблизно чотири роки – розтелюється, доїться не виходячи надвір. Тут і від лейкозу та від інших хвороб стадо легше вберегти. – Техніку вдається поновлювати вчасно? Напевно, саме вона ставить особливі вимоги до кваліфікації механізаторів. – Зернозбирання закінчуємо одними з перших у районі – маємо п’ять комбайнів. Узяли нового на Херсонському комбайнобудівному заводі – півроку до тями машину доводили. Випускають їх там півсотні на рік, але й то мають труднощі з реалізацією. Купили, бо нам запропонували тримісячну розстрочку. Принципово комбайн добрий – ременів мало, надійність вузлів (імпортна комплектація), але чого тільки не доводилося замінювати. А претензії виробникові якось совісно висувати – там ще гірше з людьми, ніж на селі: залишилися пенсіонери й ще діти. З ким там говорити? Тому ми, як тільки з’являється можливість, купуємо імпортну техніку. Наприклад, французький універсальний навантажувач «Маніту». Сьогодні його купують за сімдесят тисяч євро, а чотири роки тому ми придбали його за 480 тисяч гривень. Сам розмірами із джипа, – 2,3 метра в ширину та стільки ж у висоту, механізатор за кермом почувається як у легковику, - але у комплекті з вилами, ковшами він вантажить гній, сіно, сипучі матеріали, при тому може пересуватися і боком, працює як кран – стріла висувається на сім метрів. Випускник Новоушицького технікуму механізації сільського господарства Володимир Гетьманюк торік заробив на ньому шістдесят тисяч гривень – найбільше з механізаторів.
плугом. Дотримуємося органічного землеробства – гній та солому розкидаємо, вапнуємо ґрунти. Одержати урожай по 70 центнерів з гектара, не вклавши у нього хоча б чотирьох тисяч, неможливо. Інвестор же на той самий результат вкладає шість-сім тисяч гривень. Він може тонну добрив внести, а ми даємо півтора центнера. Важливо зберегти властивість землі самої родити. Це досягається, починаючи від обробітку, – орати не на сімнадцять, сантиметрів, а тільки лущити на сім-вісім сантиметрів. Ще в позаминулому столітті наш земляк Іван Овсінський, забутий учений, доводив, що землі Деражнянщини без добрив можуть давати по триста пудів зерна з гектара. Земля різна. Від її цінності у нас залежить плата за пай. За межами територіальної громади орендуємо 900 гектарів, і якщо у Копачівці, де ми обробляємо 1400 гектарів, видали цього року по сім центнерів, то за гатнянські паї – по чотири, а за деражнянські – по чотири з половиною центнери зерна. У сусідньому Голоскові землі самі по собі продуктивніші, але по податках ми поставлені в однакові умови. Замість дотацій із бюджету ми самі його живимо орендною платою за землю. Бюджет отримує по 300400 гривень з гектара. Зрозуміло, якщо на землі якесь підприємство, яке регулярно випускає продукцію. Наша ж земля родить раз на рік, і ще добре, коли від реалізації вирощеного отримаємо 10-20-відсоткову рентабельність. Сільськогосподарському виробнику потрібна рентабельність у сто, двісті процентів – сплатити податки, видати зарплату, техніку закупити…
За кожним з дванадцяти механізаторів закріплено по дві-три машини: зернозбиральний чи кормозбиральний комбайн, трактор. З комбайна на комбайн пересідає Олександр Бегеба – теж універсальний трудівник. Бригадир також працює на комбайні і тракторі. Механізаторами ми керуємо разом із головним агрономом. Інженер у нас технікою безпеки займається і електрогосподарством. Тому його поле діяльності в основному – ферма і зернотік. – Люди – капітал, з яким ще треба працювати, а земля? – Ми першими в області відмовилися від цукрових буряків – немає поряд заводів-цукроварень. Відпала потреба глибокої оранки. Виграємо тим, що 23 роки не калічимо землю
Я скептично ставлюся до проявів уваги до аграрних і сільських проблем, бо село нікому не потрібне. Після виступів з усіляких трибун, у газетах, на радіо і телебаченні висновків не роблять. Усе йде донизу, не досягши поки усієї глибини. Ми тут у Копачівці не можемо вийти з того всього, а що вже про інших казати? Може новий рік незалежності стане справді новим витком розвитку країни, суспільства, економіки й у тому числі сільського господарства. – Спасибі за Вашу живучість, Сергію Васильовичу, за живучу надію, за змістовну розмову. – Хай нам воздається за уміння і працю. Михайло Цимбалюк.