Burlesk 02/2017

Page 1

[#2][2017]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ КОМПАНИЙ И ЛЮДЕЙ



ГЛАВНЫЙ РЕДАКТОР Алена Ярошевич ШЕФ-РЕДАКТОР Алла Ботанова

ОТ ИЗДАТЕЛЯ

МАКЕТ И ВЕРСТКА Олег Дубковский КОНТРОЛЬНЫЙ РЕДАКТОР Ольга Григоренко НАД НОМЕРОМ РАБОТАЛИ Георгий-Григорий Пилипенко, Зоя Звеняцковская, Ирина Котлобулатова, Евгения Нестерович, Диляра Шкурко, Наталья Космолинская, Елена Михайловская, Диана Клочко, Наталья Супрун, Екатерина Гладкая, Валентина Клименко, Лена Василевская, Павел Ботанов, Роман Шишак.

{02/2017}

Журнал «Истории успешных компаний и людей», спецвыпуск. Свидетельство о регистрации КВ №18094-6894ПР от 03.09.2011, КВ №18234-7034Р от 30.09.2011 Выходит 10 раз в год. Издается с декабря 2006 г.

Учредитель и издатель ООО «Блиц-Пресс» Директор Николай Москаленко Материалы, помеченные значком ®, печатаются на правах рекламы. За содержание и достоверность рекламной информации ответственность несет рекламодатель. Мнение редакции не всегда совпадает с точкой зрения авторов. Полная или частичная перепечатка материалов допускается только с письменного разрешения редакции.

Цветоделение и печать «БЛІЦ ПРІНТ» Цена свободная. Тираж – 10 000 экз. Адрес редакции и издателя: 01042, Киев, ул. Иоанна Павла II, 19 Телефон редакции: (044) 528-51-53 Факс: (044) 528-51-52 E-mail: office@imedia.ua, www.imedia.ua По вопросам размещения рекламы обращайтесь, пожалуйста, по телефону: (067) 246-35-54 INTERNATIONAL MEDIA 01042, Kiev, 19 John Paul II str. Ukraine Phone number: +38 (044) 528-51-53 Fax: +38 (044) 528-51-52 e-mail: pr@imedia.ua www.imedia.ua © «Интернешнл Медиа», 2017 г. Все права защищены.

{02/2017}

С

Фото: Павел Ботанов

ДИРЕКТОР ПО РЕКЛАМЕ Ольга Мотрий

пасибо за добрый прием первого номера нашего издания, который увидел свет два месяца тому назад. Вы держите в руках второй номер «БУРЛЕСКА». Большинство материалов в нем побуждают порассуждать либо на тему «Меценаты Украины и мира», либо на тему «Львов – украинский европеец». Иногда эти темы пересекаются, как в повествовании о митрополите Андрее Шептицком или интервью с владыкой Борисом Гудзяком об Украинском Католическом Университете. Интересно было поразмыслить о феномене меценатства: как отдельные личности или общности людей принимают решение о том, что их деятельность, ресурсы, устремления будут реально ориентированы не только и часто не столько на увеличение собственного благосостояния, как на более высокие цели – общественного блага, безвозмездного развития таланта и поощрения творчества гения, искренней помощи нуждающимся. Другой угол зрения на меценатство – это рассказ о тех талантах или добрых делах, которые поддерживались меценатами, без красок и света творчества и добра которых этот мир был бы намного бледнее и тусклее. Можно даже сделать шаг дальше: а что, если каждый из нас может быть меценатом? И речь идет не о пожертвованиях или моральной поддержке (хотя и это – очень важные факторы). А если в нашей обычной жизни, в том, чем мы занимаемся каждый день, мы будем ставить более высокие планки не только профессионально, но и морально, задавая себе вопрос: а способствует ли то, во что я вкладываю свою жизнь, еще и какой-то более высокой и доброй цели, или наоборот – наносит вред основам общества, отдельным людям или целым группам? Львов открывает собой вереницу городов, которым «БУРЛЕСК» будет посвящать отдельные номера. Вы еще увидите на наших страницах захватывающие фото, удивляющие истории, рассказы об учебных заведениях, компаниях, знаменитых и успешных гражданах других городов Украины, больших и не очень. Оставайтесь с «БУРЛЕСКОМ»! Мы приложим все усилия, чтобы развлечь и увлечь вас нашим рассказом о жизни.

Алена Ярошевич [1]


Содержание {02/2017}

Социум. Политика

4 14

МИШЕЛЬ ТЕРЕЩЕНКО МАРУСЯ ЗВІРОБІЙ

22

ФРИТЬОФ НАНСЕН

та її ведмеді

Жажда быть человеком

Искусство. Кино

14 22

36

КІНОМАЙДАНЧИК – ЛЬВІВ.

48

«ГІРКІ ЖНИВА»

Портфоліо

Любов завжди бере гору над злом

Музыка. Литература

64

СОЛОМИЯ КРУШЕЛЬНИЦКАЯ

78

ЛЕОПОЛЬД ФОН ЗАХЕР-МАЗОХ

Бабочка с опаленными крыльями Скандалист поневоле

Путешествия

56

56 48

ВТЕКТИ З ТУРИСТИЧНОГО ЛЬВОВА Признание. Вечность

88

МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ

96

МЕЦЕНАТ – ИМЯ СОБСТВЕННОЕ

«Великого бажаймо!»

Искусство. Дизайн

64 88

104

ПІНЗЕЛЬ

132

СІЛЬСЬКИЙ МОДЕРН

Художник кількох меценатів Історія Ольги Герасим’юк і Опанаса Сластіона

Легенды. История

96

112

ТЕРЕЩЕНКИ

122

ЛЬВІВ – МІСТО 6 ДЕРЖАВ

Родинний бізнес – служити суспільству Розмови з Ярославом Грицаком

Философия. Образование

144 154

ПРЕЗИДЕНТ УКУ ЄПИСКОП БОРИС ҐУДЗЯК

Бути майданчиком для гідності і життєдайного спілкування

ВНУТРЕННИЕ МОНОЛОГИ с Кеном Робинсоном



Cоціум. Політика

Мішель

Терещенко: Поки що молоді не бачать перспектив в Україні, нам важливо показати їх

[4]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Я доволі легко напросився у цей прохолодний кабінет в мерії Глухова з фотографією Президента і портретом Ніколи Терещенка роботи Кузнєцова. Мішель Петрович, як звуть його в 35-тисячному місті, просить принести для мене каву, та буде не до неї. Її духмяність стимулюватиме мене на протязі годинної розмови і позбавить діалог офіціозу, як і сам вигляд мера без краватки, в грубому светрі Текст: Георгій-Григорій Пилипенко Фото: Павло Ботанов

М

и спілкуємося російською, бо пан Мішель попередив, що українською буде значно повільніше, а справ у нього вистачає. Зазначу, що він виступає на зборах і веде сесії українською, його дружина Олена (екс-депутат КМДА) допомагає її освоювати. При згадці про дружину у пана Мішеля тепліють очі та з’являються ліричні інтонації. Я бачу за службовим столом закоханого чоловіка. – Ви – представник славетної українській фамілії, що продовжила свій родовід у Франції та Англії. Хто з ваших пращурів вам найближче по духу? – Нікола Артем’євич на 100% близький мені. Він був спочатку бургомістром, а потім мером Глухова – загалом 22 роки – і займався меценатством до останніх днів. В листопаді 1902 Нікола Артем’євич відкрив притулок для глухонімих дітей в Києві, а помер в січні 1903. Це єдиний член сім’ї, якого я бачив через 100 років після похорон, коли ми відкрили саркофаж. (Нам звичніше казати «саркофаг». Я згадую своє містичне відчуття історизму події, коли протискався в усипальницю родини Терещенків з краєзнавцем, який дізнався про її розташування з покаянного листа колишнього революціонера у 2003 році. Відкривач мощів Ніколи історик Юрій Коваленко вважає, що самі по собі муміфікуються тільки праведники). – У вас є нерухомість в Києві та Глухові. Я чув від деяких киян, що ви хочете {02/2017}

відсудити будинки, якими володіли Терещенки в столиці, хоча в Глухові таких пліток у чорному піарі про вас не циркулює. – В Глухові нема проблем з будинками. Їх збереглося тут 10: школи, церкви, лікарні, які і зараз слугують мешканцям. Я на них не претендую. А в Києві є різні ситуації. На бульварі Тараса Шевченка, 34 рушиться дім, де народився дідусь Іван. Там довго був ОВІР. У 2007 році будівлю за копійки приватизував Олександр Третьяков. ОВІР перенесли. За умовами приватизації цей пан повинен був зробити реставрацію, але, як часто буває в приватизації такого типу, нічого не зробив. Він чекає, поки дім повністю зруйнується, і його знімуть з реєстру історичних пам’яток. Він вже направив листа до КМДА, начебто цей дім не представляє історичної цінності. – А там гостювали знамениті люди того часу, гордість нашої культури… – Головне – це будинок, де народився мій дідусь. Іван Терещенко – великий меценат, який зібрав значущу колекцію картин, людина заслуговує на повагу. До того ж, це красивий дім в готичному стилі. Зараз я готовий судитися за нього, бо 22 червня минає термін, відведений для його реставрації. Моя дружина Олена Єскіна збирає документацію для КМДА, яка нічого не робить у схожих випадках. Ми отримали інформацію, що комісія по культурі готова зняти будинок з реєстру – корупція в дії. Я найму адвоката, якщо не будуть виконані зобов’язання. Цей будинок повинен повернутися у власність міста, а потім я запропоную Києву приватизувати дім дідуся, і якщо мені дозволять, зроблю там реставрацію. – Як ви ставитесь до ініціативи деяких киян поставити на місті монумента Леніну на Бесарабці пам’ятник Терещенкам, які перетворили Київ на культурний центр? – Я цим не займаюся ні в Києві, ні в Глухові. В столиці є пам’ятники моїм предкам. Це будівлі, які до цих пір слугують людям, працюють на них, і я розраховую на повагу до цих будівель. Не думаю, що мені, члену сім’ї, треба воювати за пам’ятник.

[5]


Cоціум. Політика

Мішель Терещенко

Представник шостого коліна українського роду підприємців. До 1917 року 80% прибутку Терещенки витрачали на благодійність і меценатство під гаслом «Стремлінням до суспільної користі». Мішель народився в Парижі 15 вересня 1954 року. Мати – француженка. Батько – син міністра Тимчасового уряду Росії Михайла Терещенка, який народився 1886 року в Києві. Його дружина – Маргарита Ноа, жила разом з онуком. У діда була вже інша родина. У 1975 році Мішель Терещенко отримав диплом з економіки престижної паризької ЕSSЕC. Він розпочав трудову діяльність як дослідник підводних глибин та скарбів у Флориді. Згодом створив фірми, що займалися промисловим вирощенням водоростей на Філіппінах і Мадагаскарі. В листопаді 1994 року на запрошення керівництва країни Мішель з батьком вперше приїхали в Україну. З 2003 його фірма Linen of Desna займається в Україні вирощенням, переробкою та експортом льону і коноплі. Він також переймається виробництвом продуктів з меду. В 2004 він домігся експорту українського меду в країни Євросоюзу. Терещенко дієво переймається інвестиціями в українську економіку. У 50 років він почав вивчати російську мову, в 60 опановує українську. Терещенко – автор книги про свого діда, якого Ленін оголосив особистим ворогом, «Перший олігарх» (2011) та «В пошуках скарбу сім’ї Терещенка» (2012). Паспорт України Мішелю Петровичу вручив особисто Президент Петро Порошенко. У 2014 за підтримки 66% виборців його обрали мером Глухова. Чотири предки Мішеля Терещенка були бургомістром і мерами історичного міста. Має трьох дорослих дітей – Кристофера, Дімітрия та Ізабель, які народилися в США, і двох онуків. У 2016 обвінчався у Володимирському соборі Києва з Оленою Єскіною-Терещенко. Відпочиває на рибалці, прихильник філармонії та опери. Виступає з лекціями в Європі, популяризуючи інтеграційний вибір України.

[6]

Якщо глухівчани або кияни вирішать, що треба його спорудити, я буду радий і, можливо, стану допомагати. – А поки що пам’ятник Терещенку встановили влітку 2009 році на території ОХМАТДИТу. До спорудження ОХМАТДИТу Терещенки мають прямий стосунок. – Там це зробили без мене за ініціативою професора Ємця і колективу кардіологів. Пам’ятник мені дуже подобається. – А чи є у вас права на багатющу колекцію живопису і старовини Терещенків, як це заведено в Європі? – У мене таких прав нема. Все повинно бути по закону, а він не передбачає реституції. – Коли в державі не вистачило коштів на охорону Російського музею, будівля якого колись належала Терещенкам, ваш фонд запропонував свої послуги. А чим ще займається ваш фонд? – У фундації спадщини Терещенків єдина ціль – допомагати інституціям, які працюють в будівлях, побудованих моїми предками. Наприклад, університет, консерваторія, музеї, особливо бібліотека медичних наук на вулиці Толстого, 7. Там аварійна ситуація. – Ви ремонтуєте своїми коштами чи допомагають і ваші заможні друзі? – Ми робимо кожного року один благодійний вечір з аукціоном картин та різних речей, розігруємо лотерею, а на зібрані кошти ведемо благодійну роботу. У нас є домовленість з консерваторією на один приватний концерт у рік. – Меценатство – доброчинність – волонтерство. Для мене це ланцюжок однієї великої і нагальної справи в сучасних умовах країни. З вашої фірми пішли на фронт робітники, і ви допомагаєте їм спорядженням та іншими потрібними фронту речами. – Ми змінили статут фундації, щоб надавати волонтерську допомогу, коли почалася війна. Ми допомогли шпиталю в Києві, купували каски воїнам. Згідно зі змінами до статуту ми можемо опікуватися соціальним розвитком Глухова. Поки що ми не брали ні грантів, ні коштів спонсорів,

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Головний корпус Київського Державного політехнійчного університету

{02/2017}

[7]


Cоціум. Політика

бо справляємось в місті тими коштами, що надходять з податків підприємців, що вийшли з «тіні». Але згодом ми плануємо побудувати в Глухові чотири нових музеї: сучасного мистецтва, музики, льону і коноплі та історичний, зокрема гетьманату. Моя фундація допоможе в їх будівництві, напевно, буду звертатися і до своїх друзів. А зараз ситуація в місті не готова до будівництва музеїв, треба наповнити бюджет для більш нагальних проблем містян. – Якими досягненнями на посаді міського голови ви звітуєте? – Я не героїзую ситуації зі свого кабінету. У нас досить обмежений бюджет, та ми знизили тарифи на воду, на тепло, змінили систему їх нарахування. Тепер всі платять по факту. Але ми не можемо міняти стандартні державні тарифи. Ми поміняли систему субсидій, і у нас нема проблем з ними. Більше 80% містян отримують субсидії. Це нормальна робота, ми працюємо на економію, використовуємо систему ProZorro. Відремонтували дах пологового будинку, дитсадочка, каналізацію – цього всього не видно журналістам. Відремонтували трасу на Путивль, проклали два кілометри тротуарів. Навколо багатоповерхівок облаштуємо євродвори. Проблеми вирішуються. – В середмісті непоодинокі старовинні будівлі в занедбаному стані. – Старі будівлі почекають, ми їх капітально відремонтуємо згодом, а в п ріоритеті допомога сотням нецивілізованих квартир. Наступного року робота мера стане помітнішою, і люди скажуть: «wow!». В листопаді 2015, коли я прийшов в мерію, не було на що купити олівців. У 2016 зі зекономлених грошей вперше за 20 років мерія закупила на 120 тисяч гривень музичних інструментів для школи мистецтв імені Березовського. Ми дуже багато інвестуємо в лікарню, надаємо житло лікарям. Зараз розвиваємо центр сімейної медицини, щоб обслуговувати 130 тисяч

людей. Охорона здоров’я – пріоритетне для нас питання. Опоненти говорять, що я нічого не роблю, але кожного місяця ми перевиконуємо бюджет. Це свідчить про те, що раніше ці кошти просто розкрадалися. Кожний день життя в Глухові трошки поліпшується. – Я чув від містян, що вас побоюються нерадиві службовці та керівники. Варто сказати терплячому прохачеві, що звернеться безпосередньо до вас, і «старі кадри», та й молоді, які беруть з них приклад, питання швидко вирішують. – У мене добре налагоджений зв’язок з виборцями. Я не чую про себе поганого на вулиці, люди не влаштовують демонстрацій, мені довіряють. Я на посаді мера демонструю, що в Україні може розвиватися і маленьке місто. Не треба чекати державного реформування, рішень від Києва, Брюсселя чи Вашингтона, щоб працювати по-європейськи. – Ви – громадський діяч, бізнесмен і міський голова. А яке місце в пріоритетах надаєте особистому? Як часто бачите дружину, дітей та онуків? – Не важливо, що зараз головне для мене. Я переживаю за бізнес, яким не можу зараз займатися, але йде війна, і нам треба захищати батьківщину. Я не можу поїхати на фронт – занадто старий для цього. Я вважаю, що мій фронт – у Глухові, хоч розумію: в зоні АТО менш комфортно. У нас не буде бандитизму, контрабанди, недемократичних рішень. Люди мають жити нормально. Я нещодавно одружився, живу далеко від дружини. Це важко. Мої діти і онуки – Луїза і Томас – мешкають в Парижі. Я майже рік їх не бачив. – А ваші діти який обрали шлях? – Старший син Кристофер – фінансовий аналітик в інвестиційній компанії, у нього двоє дітей. Молодший – Дімітрій одружується у вересні. Він інженер-електронник в гасовій галузі. Мене дуже втішило, що віднедавна син зацікався ситуацією в економіці України, Дімітрій вбачає в ній більше цікавих перспектив, ніж у Франції. Ізабель – художниця. Біля Тулузи вона перебудувала старий млин в майстерню. Там і Дім культури працює. Вона любить Україну. Діти приїздили на моє весілля.

У фундації спадщини Терещенків єдина ціль – допомагати інституціям, які працюють в будівлях, побудованих моїми предками [8]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Дім, де народивсь дідусь Іван (бульвар Т. Шевченка, 34)

{02/2017}

[9]


Cоціум. Політика Національна музична академія України імені Петра Чайковського

У нас не буде бандитизму, контрабанди, недемократичних рішень. Люди мають жити нормально – Ви довго жили в Штатах, у Франції… Але обрали дружину-українку. – У Франції я не думав, що буду будувати нове приватне життя. Я тільки після 50 років познайомився з Україною. Для мене це було дещо неочікувано. Думав, що після 50 треба думати над своєю пенсією, більше відпочивати вдома… Поки ситуація в Україні є важкою, це дає мені шанс будувати нову країну. Цей шанс допомагає зберегти ентузіазм, позитивізм і надію. Тут все можливе. Україна – перспективна країна, має великий потенціал. – Ви навіть перейшли в православ’я. – Це шанс відкрити для себе нове життя. Це принципово для мене: якщо хочеш жити в країні, треба прийняти її традиції, зрозуміти культуру. Не було важкого

[10]

вибору – з католиків перейти в православ’я. Вважаю, що нема великої різниці. Важко бути єдиним католиком в Глухові. – Яким бачите себе років через 10? Ви якось казали мені, що в поважному віці будете насолоджуватися життям десь на морському узбережжі в Іспанії. – Я сподіваюсь, що через 10 років Україна буде красивою європейською країною, вступить, нарешті, в Євросоюз. Це можливо, коли бачу, як швидко реформується Глухів. Що буде з приватним життям – не знаю. Матеріально я не можу жити на зарплату мера в 200 євро на місяць. Я використовую запаси, які відкладав на пенсію, мої матеріальні можливості дуже зменшуються. – Може, ці непрості часи вам допомагає пережити галльське почуття гумору?

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


– Ситуація в Глухові критична, і я втрачаю гумор після прийому мешканців. Персонально гумор допомагає, думаю, що французу потрібно мати дуже сильне почуття гумору, щоб балотуватися на посаду мера в українському 35-тисячному місті та мати тут перспективу. – Вам як меру і громадянину вистачає політичної волі з Центру? – Вона коли є, коли нема. Нам почали допомагати правоохоронні органи, хоч є проблеми з прокурорами і суддями, які не помінялися після Майдану і працюють, як раніше. Нам допомагає губернатор. Коли бачать наші успіхи, стає вигідно співпрацювати з нами. Між мною і Глуховом є пакт довіри. Я працю для мешканців, хоч це важче, ніж я думав. – Яке зараз нагальне завдання мера? – Я хочу створити в Глухові нові робочі місця. До кінця 2016 я анонсував 2 млн доларів інвестицій в агросектор (біогаз, зелена економіка), щоб створити від 150 робочих місць. Навесні розпочнеться зведення нового мікрорайону з ліфтами у п’ятиповерхівках. Там буде і соціальне житло. У нас є попит на квартири, бо в місті дорого орендувати житло, і воно неякісне. – Чи не забагато у вас оптимізму, пане мер? – Ні, якщо я не буду оптимістом, то що лишається? Я хочу, щоб молодь бачила своє майбутнє в Україні і не думала, як виїхати звідси. Для мене це дуже важливо. Поки що молоді не бачать перспектив в Україні, нам важливо показати

їх. Я бачу те, що є можливим. Мені допомагає Нікола Терещенко. – А наскільки дієва підтримка дружиникиянки, в чому її допомога, окрім освоєння мови? – Олена рішучіша, ніж я. Вона зберегла душу, яку я відчув на Майдані. Олена – активіст, не йде на компроміси, хоч на неї були замахи, спалили два її авта. Вона оптиміст і надихає мене. У нас з нею одне бачення майбутнього. Україна найперспективніша країна в світі. – А якщо вона піде в політику? – Я підтримаю дружину, бо розумію, що вона робить правильно. Їй напередодні виборів до мерії Києва пропонували увійти до партій «Удар», БПП, Самопомочі. Вона відмовилася балотуватися з ними, бо бачила в їхніх рядах корупцію. Але її партійна кар’єра можлива, коли змінять виборчий закон. У теперішніх

Національний художній музей України

{02/2017}

[11]


Cоціум. Політика

Володимирський собор

Не було важкого вибору – з католиків перейти в православ’я. Вважаю, що нема великої різниці. Важко бути єдиним католиком в Глухові партій нема політичних цілей, їх пов’язують бізнес-інтереси. У мене нема зв’язків з політичними партіями, хоча постійно запрошують до своїх лав. Я працюю на держслужбі в Президента, і є членом партії глухівчан. – Про що я не спитав, а це наповнює ваші думки та дії? – Треба розуміти план Путіна для Глухова. Тут повинна бути сіра зона, де можливе корупційне керування, яке буде захищати інтереси Росії. Плани глухівчан зовсім інші, вони хочуть жити в Європі,

[12]

нормально і спокійно, з перспективою дітям, без алкоголізму – жити по новому. І це можливо в прикордонному місті. Я залишаю привабливе і непересічне місто з думкою, що в кожному поколінні Терещенків з’являється нащадок з винятковим здібностями. Мішель Терещенко, як і його дід, людина світу, але саме в Україні виявляє державницьке мислення і саме тут відповідає на виклики ХХІ століття. Але у мене міцніє відчуття, що кабінет в Глухові – не остаточне місце, де він сповна використає свої можливості та надбання. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ



Соціум. Політика [14]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Маруся Звіробій та її ведмеді Точно не пам’ятаю, коли і в якому контексті я вперше почула словосполучення «Марусині ведмеді». Але добре пригадую: була вражена, що підготовкою бійців у нас може керувати жінка. Молода, приваблива, відкрита та пристрасна в усьому, що робить. Це я з’ясувала про Марусю згодом. А тоді викликали щирий захват схвальні відгуки чоловіків у фейсбуці – її підопічних, деяких офіцерів, експертів – про те, яку велику і важливу справу робить ця на позір тендітна жінка для тих, хто вирішив бути готовим захистити свою країну зі зброєю в руках. Зараз Маруся проводить вже професійний вишкіл для бійців ВДВ ЗСУ, і, спостерігаючи за нею та її «ведмедями» в цій її стихії, бачиш людину з переконаннями, людину «на своєму місці», людину, що просто виконує свій обов’язок і щиро не розуміє, як можна було б по-іншому {02/2017}

Записала: Олена Онищенко Фото: Павло Ботанов

Марусю, Ваш шлях до ЗСУ почався на Майдані, розкажіть про те, як Ви опинилися там? Ми з моєю мамою, як і багато хто, почали їздити на Майдан після побиття студентів. Але моє «народження Майданом» відбулося 18 лютого, коли я побачила по телебаченню жорстокі бої, що точилися в центрі Києва. Я тоді перебувала у знайомої в Тернополі. І там насправді сталося моє друге народження – я перетворилася на іншу людину. В мене одразу ж зникла будь-яка лояльність, поблажливість, що так притаманна нашому народу. В той же день з Тернополя до Києва відправлялися автобуси з добровольцями. Недовго думаючи, я вже стояла в черзі, щоб записатися на поїздку. Мене спочатку не хотіли брати, мовляв, це дуже небезпечна справа, і жінок не беруть, але потім все ж таки знайшли мені місце. Серед людей, які тоді їхали на Майдан з Тернополя, відсотків 30 було молоді, а всі інші були чоловіки дорослі. Настрій у всіх був дуже позитивний. Деякі жартували між собою, що жінкам сказали, що поїхали на рибалку. Причина, з якої всі їхали на Майдан, – це захищати своїх. «Там по нашим дітям стріляють!» – казали 50-річні чоловіки, які їхали на барикади. Додому я приїхала з температурою під 40 та з жахливим грипом. Коли мама побачила, в якому я стані, вона мене нікуди не пустила. З новин ми дізналися, що багатьох поранених забирають в міліцію. Недовго думаючи, я подала інформацію в соціальних мережах, що можу допомогти розмістити постраждалих, і залишила свій номер телефону. Тієї ж хвилини в мене почав дзвонити телефон: дзвонили ті, хто можуть прийняти поранених у себе вдома, дзвонили ті, хто можуть їх розвозити по іншим домівкам, дзвонили ті, хто можуть допомогти з медикаментами. Поки мама приймала дзвінки і ретельно фіксувала всю інформацію

[15]


Соціум. Політика

з адресами й телефонами, я створила групу в соціальній мережі для координації. Дзвонили різні люди: молоді, люди похилого віку. Пам’ятаю одну 60-річну бабусю, яка сказала, що може прийняти в себе двох потребуючих допомоги, що вона медсестра і з ними справиться. Не пройшло і 20 хвилин, як вона передзвонює і питає: де поранені? Сказавши, що в неї немає часу чекати – їй треба на Майдан, вона пояснила, що ключ від домівки залишить під килимком, хай заходять, медикаменти та все інше там є. Вона залишає ключ під килимком, залишає адресу абсолютно незнайомим людям, і сама їде на Майдан, очікуючи, що ми привеземо до неї постраждалих! Через годину вже не вистачало поранених для тих, хто хотів їх прийняти. Єдність людей була неймовірною – вона запам’ятається мені на все життя. Саме ця єдність, згуртованість та довіра прислужилися мені мотивацією йти далі в цій справі активної оборони того, що ми вважаємо життєво важливим, і тих, хто потребував захисту. Це привело мене до Правого Сектору, де з часом я стала заступником керівника Київської області. Згодом розпочалося захоплення Криму окупантами, і група хлопців з Правого Сектору виявила бажання їхати туди на допомогу, але вони потребували навчання з військової справи. І тоді ми разом із моїм колегою, якого всі називали Ведмідь, облаштували полігон і розпочали проводити такий вишкіл для всіх бажаючих. Небайдужа до цієї справи громадськість допомагала забезпечувати тих, хто тренувався, їжею та одягом. Військові фахівці, медики, інструктори працювали з нами на волонтерських засадах. Ефективність вишколу вдалося довести дуже швидко. Того року на 9 травня не вистачало людей для патрулювання Києва, щоби уникнути можливих ексцесів. Ми

кинули клич, і на наступний день на полігон приїхало 80 киян, що зголосилися на це завдання. Наші інструктори провели для них навчання, і в день патрулювання ця група справилася зі своєю задачею на «відмінно». Як склалося життя Ваших колег – добровольців? Де вони зараз? Коли почалася оборона Донбасу, всі думали, що, як і з Майданом, це надовго не затягнеться. Пройшли місяці, врешті-решт роки, та протистояння продовжується. Багато хто просто втомився і покинув наші ряди. Та я впевнена, що, якщо почнеться кривава бійня, кожен з них знову стане в стрій. А що відбувалося далі з Вами? Полігон працював злагоджено, було багато інструкторів, які навчали хлопців, до нас їхали з різних куточків України. На Донеччині наші бійці завжди були готові воювати і співпрацювати з ЗСУ. А ще я народила прекрасну донечку. Як Ви почали співпрацювати з ЗСУ? Я почала шукати спосіб, щоб підготовлених «ведмедів» відправляти служити разом, не розформовувати вже злагоджену команду. Я вже не пам’ятаю, як я зв’язалася з волонтерами в Міністерстві оборони, та нам одразу пішли назустріч. Я попросила Юрія Бірюкова, радника Президента, познайомити нас з кращим, на його думку, комбатом, для якого ми змогли б готувати команди бійців. Так ми зустрілися з комбатом 79 бригади Майком, саме до нього відбули на контракт перші наші «ведмеді», і ще рік поспіль ми на волонтерських засадах готували для них поповнення. Хлопців ще з добровольчих часів на фронті називали «Марусиними ведмедями» на честь їхнього першого командира з позивним «Ведмідь», ну і звісно, тому що вони мої). В лавах 79 бригади наша група була однією з кращих по дисципліні й підготовці, чим швидко звернула на себе увагу командирів. А одного разу, коли ми приїхали передати волонтерську допомогу нашим бійцям, мені випало поспілкуватися з командуючим десантних військ Михайлом Забродським. Я запропонувала

Єдність, згуртованість та довіра прислужилися мені мотивацією йти далі в справі активної оборони того, що ми вважаємо життєво важливим [16]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


{02/2017}

[17]


Соціум. Політика

Якщо я зможу на своєму місці готувати цих воїнів до їхньої справи якнайкраще, то моя мала зможе жити в мирній країні готувати групи бійців і для інших бригад ВДВ. Командуючий виявився ризиковим реформатором – він погодився. Йому самому цікавий цей досвід, він особисто його править і завжди підтримує новації у вихованні бійців. Як довго триває вишкіл? Навчання триває півтора місяця. За цей час бійці мають пройти універсальну програму стрілка-піхотинця. Хлопці приходять підписувати контракт з ВДВ до нашої навчальної частини. На цьому етапі я відбираю собі кращих та задаю їм декілька

[18]

питань: «Чому ти прийшов в армію?», «Чи готовий ти йти на війну?», «Чи ти спортсмен?», «Чи ти вживаєш алкоголь?». Це все, що мені потрібно знати, далі ми дивимось на те, як людина працює і чи знаходить вона спільну мову з товаришами. Марусю, а чому Ви займаєтесь такою ніби й «не жіночою» справою? Якщо по своїх стріляють, значить треба оперативно допомогти, хто чим зможе. При високих ризиках нема часу на роздуми

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


про правильність чи неправильність ситуації, треба терміново рятувати людей. І рятувати свою країну, якщо їй загрожує небезпека. Це – ніби інстинкт. У списку моїх мотивацій на першому місці – Україна, бо моє маленьке чудо – моя донька – зростає саме в цій країні і я хочу, щоб вона була УКРАЇНКОЮ, розмовляла і співала своєю мовою, вдягала на свята вишиваночки і пишалась своїм народом. На другому місці – бійці і та справа, яку ми для них робимо. Лише справжні чоловіки стають в обороні своєї держави, тим більше в такі складні часи для нашої виснаженої війною країни. Прийти в розграбовану армію в 2014-му році і втримати ворога лише з підтримкою волонтерів – то був подвиг і бійців, і народу. Ці люди – моя гордість. Їх поважаю не тільки я, але й всі, хто зі мною працює. Якщо я зможу на своєму місці готувати цих воїнів до їхньої справи якнайкраще, то моя мала зможе жити в мирній країні. Буде армія – буде Україна. Ми це наглядно побачили на прикладі Криму та Донеччини. Тож, допоки я зможу бути корисною в армії, я буду робити свою справу. Як Ви думаєте, чого найбільше зараз потребує українська армія? Армія потребує реформ – це слова нашого міністра оборони, це слова Президента, і це є очевидність. Але це дуже важкий процес, бо спрацьовує людський фактор: ті, хто раніше відмивав гроші на сухпаях та берцях, починають ставити палиці в колеса тим, хто намагається змінити щось на краще. Але зміни реальні, бо в Міністерство оборони починають приходити ті, хто самі сиділи в окопах. Коли хлопці потрапляють до нас на полігон, я їм кажу, що я хочу, щоб вони стали командирами. І коли молоді хлопці після нашого навчання потрапляють на фронт – вони стають командирами. Саме на них маю надію, вони зроблять армію іншою, більш цивілізованою та новітньою, вони молоді, завзяті і в обличчя знатимуть вічного ворога України. Досвіду цієї війни буде вдосталь, аби реорганізувати армію саме під потреби нашого народу, і зроблять це ті, хто відсидить в окопах українсько-російської війни та їстиме з простими солдатами одну кашу. Марусю, скажіть, чому Ваш досвід не передається? Чому, наприклад, замість того, щоб навчати людей, які б потім так само брали хлопців на навчання, Ви продовжуєте працювати з бійцями? А тому, що цим треба хворіти. Це дуже невдячна робота, не кожен візьметься, адже для результативності справи доводиться сваритися з досить {02/2017}

високими погонами. І ворогів тут нажити набагато простіше, ніж друзів. Якщо я вважаю, що для наметового містечка треба постачання, я його з-під землі знайду, але може виявитись, що, наприклад, по документах воно є, а по факту нема, і поки я ритиму, то багато хто по шапці відхватить. Таких нюансів в усьому багато. Треба не боятись. Є задача і терміни, знесу все, але воно буде виконано. До того ж, така робота має бути важливішою за будьякі особисті інтереси, оскільки йдеться про життя бійців та про якісне поповнення до оборони країни. Які Ваші плани на майбутнє? Одне з відчуттів, яке не дає мені розслабитися, це те, що я не можу планувати далі, ніж на місяць. Це пов’язано з війною. Інколи відчувається дуже загострено й змушує жити одним днем, молитись і робити все, що залежить від мене, а там вже буде як буде. І так я живу вже третій рік. Я постійно стикаюсь з випробуваннями, які виникають разом з новими задачами. На сьогоднішній день я продовжую працювати над цим навчальним експериментом, аналізувати його, щоб потім можна було передавати цей досвід іншим. В першу чергу я громадянка України, а потім вже військовослужбовець, за уставом це неправильно і в цьому складність роботи зі мною. Я можу бути дуже неслухняним військовослужбовцем, якщо отримаю злочинні накази проти громадян України, як то було під час Майдану, коли в лютому-місяці військових вже майже долучили до протистояння з народом, і лише Бог не довів до такого зіткнення. А щодо мрії? Хочу миру й добробуту Україні, щоб ми прославились переможцями і показали всьому світу, що таке дух нації і що воля та віра перемагають завжди! Коли це трапиться, я пишатимусь, що мені випала честь взяти в нашій Перемозі таку активну участь, а про своїх славних бойових побратимів і про наших курсантів, що не побоялися такими молодими піти на фронт, розповідатиму дітям, онукам і правнукам. ❦

[19]


Фотопроект [20]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ЛЬВІВ ПОЛЬСЬКИЙ «Жодне місто старого королівства Польща не переплело власної історії з історією всієї держави так міцно, як Лємберґ. Знав Лємберґ дні достатку і гараздів, то це були й дні розвіту і щастя для держави. Насувалися на державу чорні дні, то Лємберґ ставав першою брамою, в яку грюкав ворог. Якщо держава була твердинею культури і цивілізації Заходу, то Лємберґ був її бастіоном на передовій, який мусив приймати на себе перший удар диких ворожих ватаг і вистояти. Міцною загатою був він проти шаленого східного прибою, але водночас мостом між Європою і Сходом». Юзеф Піотровський (Путівник по Львову, 1916 р.)

Архікатедральну базиліку Успіння Пресвітої Діви Марії, або, як кажуть у Львові, «Катедру» почав будувати 1350 року (вже на другий рік по тому, як місто стало польським) майстер Нічко з Троппау (Чехія). А завершив 1493 року архітектор Ганс Блехер. 1 квітня 1656 року у храмі перед образом Найласкавішої Матері Божої просив допомоги захистити Польщу від шведів король Ян II Казимир. Унікальний випадок для України, коли впродовж майже семисот років існування храм жодного разу, за жодної влади (навіть радянської), не був закритий і не змінив конфесії.

{02/2017}

[21]


Социум. Политика [22]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


НАНСЕН:

Жажда быть человеком Текст: Зоя Звиняцковская

Биография Фритьофа Нансена, одного из всемирно известных норвежцев, практически невероятна. Он прожил фантастическую жизнь, которая вместила множество разных жизней: Нансен был первооткрывателем, национальным героем, ученым, а позже – дипломатом и пионером в области международной гуманитарной деятельности. Более ста лет назад он боролся за независимость своей страны – что актуально для нас и сегодня, – и за мир и примирение между народами, что в наши дни еще актуальнее

В

личности Нансена гуманистическое мировоззрение поразительным образом объединилось с силой, напором и наивностью древних героев-викингов. Возможно, потому, что страна, в которой он родился, в то время остановилась во времени и находилась в некоей застывшей во льду капсуле, сохранившей порывы, идеалы и устремления, которые для многих стран остались в далеком прошлом.

НОРВЕГИЯ НА ПОРОГЕ ХХ ВЕКА Норвегия – страна с одной из самых необычных историй во всей Европе. Расположенная на самом севере континента, обладающая крайне малыми площадями пахотных земель и, как следствие, численно небольшим населением, она на протяжении более 500 лет оставалась, фактически, колонией соседних государств. Начиная с XIV века, у страны не было ни аристократии, ни постоянного народного собрания. В 1536 году уния с Данией {02/2017}

обратила Норвегию из равноправного члена союза в подвластную провинцию. Уничтожены были отдельный норвежский сейм, отдельные армия и флот, отдельные финансы, норвежский Верховный суд и пр. Культурный, политический и экономический центр страны находился в Копенгагене, в Норвегию Дания присылала лишь наместников – чиновников, которые вели дела, как им заблагорассудится, часто были алчными и жестокими и никак не заботились о процветании норвежской земли. Колониальный характер норвежской культуры ясно можно понять хотя бы из того обстоятельства, что к началу ХІХ века, когда филологи стали с этим разбираться, норвежский литературный язык представлял собой небольшую диалектическую вариацию датского. На нем писались в Норвегии законы,

[23]


Социум. Политика

книги и стихи, на нем говорило более 80 процентов населения. В начале ХІХ века Норвегия, как и почти все европейские страны в то время, пережила всплеск интереса к своей национальной культуре, который, в данном случае, вылился в формирование литературного языка и появление целой плеяды выдающихся деятелей искусств, среди которых широко известны драматург Генрик Ибсен, композитор Эдвард Григ и писатель Кнут Гамсун. В 1811 году в Христиании был основан университет, и таким образом, наконец, появилась возможность получить образование в самой Норвегии, не выезжая для этого за границу. Однако в политическом смысле начало ХІХ века не сулило никаких радужных надежд – напротив, оно ознаменовалось унизительной унией со Швецией: Дания уступила Норвегию Швеции по Кильскому договору 1814 года – уступила как вещь, как военный трофей. Дальнейшие события не давали никаких поводов думать, что положение Норвегии может измениться.

ВЕЛИКИЙ НОРВЕЖЕЦ Молодой норвежец Фритьоф Нансен, родившийся в 1861 году в загородном поместье неподалеку от Христиании и принадлежавший и по отцовской, и по материнской линии к самым аристократическим семействам Норвегии, не мог не понимать, не знать, не чувствовать, в каком положении находилась его страна. Молодой человек показал блестящие способности к науке и в 1888 году защитил докторскую диссертацию. Но не наука манила его. Его влекли к себе неизведанные земли – и не только ради славы первопроходца, но и, во многом, из-за известности, которую эти открытия могли бы принести Норвегии. Особенный интерес вызывали, конечно, полюса – прежде всего, Северный, который казался более достижимым, но в Арктике оставались и другие задачи, могущие принести славу отважному исследователю. Молодой Нансен выбрал для себя одну из них – пересечение Гренландии на лыжах, что до этого не удавалось никому. Дело в том, что более-менее известным было западное побережье Гренландии, где даже было несколько поселков и постоянно жили люди;

[24]

на восточном же, диком и неизведанном, не бывал до этого никто. Молодой ученый просто обожал ходить на лыжах (как-то во время рождественских каникул он отправился на лыжах из Бергена, где тогда работал, в Кристианию, и так же вернулся обратно, преодолев расстоянии в более чем четыреста километров в одну сторону. Прогулка закончилась воспалением ног, но Нансен был совершенно счастлив). Ему настолько нравились лыжи и связанный с ними образ жизни, что он постоянно ходил по Христиании – так тогда называлась столица Норвегии – в облегающем вязаном лыжном костюме, возбуждая интерес со стороны дам. В общем, идея казалась вполне выполнимой. К тому же, Нансен предложил рискованный, но эффективный план: начать переход не с обжитой части страны, а, напротив, с безлюдного побережья – чтобы экспедиции не оставалось ничего другого, как продвигаться вперед. Нансен попытался было попросить денег на свое предприятие у норвежских властей, но ему отказали. Тогда он нашел частного инвестора – богатого датского торговца и немедленно приступил к реализации проекта. Через четыре дня после защиты диссертации он выступил в поход. Сразу все пошло не так – из-за льда судну, которое их везло, не удалось подойти к берегу так близко, как было запланировано; тогда они высадились прямо на лед, но его катастрофически сносило течением, и был момент, когда путешественники думали, что никогда не достигнут берега. Наконец, после невероятных испытаний они высадились на землю – только для того, чтобы начать беспримерный поход в суровейших условиях. Температура временами опускалась до минус 40, свирепствовали метели, но, невзирая на все это, путешественники чуть более чем за месяц добрались до западного побережья острова. После зимовки в Готхобе в мае 1889 года они вернулись в Копенгаген, где их встретили как героев. Однако эта встреча совершенно меркла перед тем, как их встречали в Норвегии. Во фьорде Кристиании их корабль ожидали 20 пароходов, заполненных ликующими людьми. По разным источникам, чтобы приветствовать группу Нансена, в столицу страны прибыло от 40 до 50 тысяч человек. Однако молодой национальный герой не собирался почивать на лаврах. В следующем, 1890 году он излагает новый дерзкий план – который уже сам поражает воображение. На этот раз целью Нансена стало покорение Северного полюса, что было неудивительно: эта задача была столь громкой, что ее реализация могла бы принести исследователю и его родине поистине всемирную славу.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Начиная с ХVI века, путешественники с завидным упорством раз за разом пытались покорить Северный полюс, однако путь на лыжах туда был чрезвычайно труден, а корабли неизбежно вмерзали в лед, который раздавливал их. Так, один из таких кораблей, американская барка «Жанетта», в 1879 году попыталась достичь Северного полюса со стороны Берингова пролива. Судно вмерзло в лед и спустя 21 месяц развалилось, команда покинула его. В 1884 году остатки «Жанетты» были найдены вмерзшими в лед в районе южной оконечности Гренландии, за тысячи километров от места, где команда оставила корабль. На основании этого было высказано предположение о существовании некоего морского течения, которое переносит лед с сибирского побережья на американское – и, возможно, проходит через Северный полюс. Эту зыбкую гипотезу Фритьоф Нансен использовал как основу своего плана. Он предложил проплыть на шхуне как можно севернее, дать ей вмерзнуть в лед и подождать, когда течение само принесет первооткрывателей к полюсу. Оставалось только соорудить специальный корабль, который мог бы противостоять давлению льдов – и специально по заказу Нансена известным кораблестроителем Колином Арчером был построен «Фрам», уникальное судно с укрепленным корпусом и в поперечнике округлое, как яйцо. Лед, сдавливая «Фрам» по бокам, не ломал его, а выталкивал наверх. Одной из главных задач экспедиции Нансен считал повышение международного авторитета Норвегии, внимание к ней международной общественности и рост ее престижа. Весь проект был проникнут идеями патриотизма. Поэтому на новую экспедицию пожертвования из-за границы (в том числе и из Дании) не принимались. На волне патриотизма норвежский парламент выделил значительную часть суммы, остальную собрали

Джакомо Пуччини и Соломия Крушельницкая

«Человек стремится к знанию, и как только жажда знания в нём угасает, он перестаёт быть человеком» {02/2017}

[25]


Социум. Политика

через частные пожертвования, которые принимали только от норвежцев. Точно также и члены экипажа были все исключительно из Норвегии. Нансен особо подчеркивал, что собирается завоевать Северный полюс и сделать его «нашим полюсом». Он был убежденным строителем нации. 24 июня 1893 года «Фрам» покинул Кристиа Кристианию и 23 сентября в районе Новосибирских ост островов вмерз в лед. Конструкция оказалась удачной и льды не причиняли корпусу корабля ни малейших разрушений. Однако дрейф проходил не так, как планировалось. Судно двигалось, но не к полюсу, поэтому, спустя полтора года Нансен принял решение пробиваться к высшей точке планеты на лыжах и санях с ездовыми собаками. Покинув «Фрам», вдвоем с Яльмаром Юхансеном они отправились на север и, несмотря на плохие карты, ужасную погоду и трудный путь, к 7 апреля 1895 продвинулись до 86° 14´ северной широты. Так близко к полюсу до них не подходил никто. Вынужденные повернуть обратно, они с трудом добрались до земли Франца-Иосифа, где перезимовали, и весной следующего года отправились на юг в надежде найти там людей. Случилось почти невероятное – они встретили английскую экспедицию и уже 13 августа 1896 года на корабле доплыли до Вардё. Еще более поразительным было то, что через неделю после этого целый и невредимый «Фрам» с экипажем также вернулся в родную гавань. Нансен вернулся после трехлетней полярной

ДИПЛОМАТ НА СЛУЖБЕ РОДИНЫ После этой экспедиции время полярных открытий для Нансена прошло, его жизнь вступила в новую фазу. Экспедиция на «Фраме» сделала Нансена всемирно известным – и в ближайшие годы он и норвежские политики максимально использовали эту славу на благо Норвегии. В течение нескольких последующих лет Нансен пытался привлечь внимание ведущих евев ропейских держав к униженному и зависии зависи мому положению Норвегии и побудить их выступить гарантами получения ею независимости. Он ездил в Россию, где встречался с царем и министром финансов Сергеем Витте, однако оба они отказались обсуждать «норвежский» вопрос. Ничего удивительного – никто не хотел открытого конфликта на Севере Европы, к тому же Россия не желала ссориться с сильной Швецией. Примерно в то же время он публикует длинное письмо в лондонской «The Times», в котором призывает расторгнуть унию Норвегии и Швеции. Все это время в политической жизни Норвегии идут процессы, свидетельствующие об усилении стремления страны к независимости. В 1896–98 годах стортинг (норвежский парламент) трижды принимал

«Сжигайте за собой мосты. Тогда вы не потеряете время, оглядываясь назад, а будете смотреть только вперед» экспедиции, результаты которой были восприняты в Норвегии как национальный триумф невиданного в норвежской истории масштаба. Произошло это как никогда вовремя для поддержания патриотического духа в стране. Норвегия переживала сложный период – отношения со Швецией, старшим партнером по «унии», были очень напряженными, всего год назад была реальная угроза войны, на которую Норвегии нечем было ответить. Многие норвежцы чувствовали себя униженными. Однако прибытие «Фрама» и возвращение Нансена все изменило. В последующие годы эта героическая попытка покорения Северного полюса была использована в деле строительства нации как самим Нансеном, так и многими другими.

[26]

постановление заменить шведско-норвежский флаг (принятый в 1814 году при подписании унии со Швецией) исключительно норвежским. Король Швеции трижды ветировал это решение, однако, невзирая на это, после третьего голосования оно считалось законным даже без санкции короля, как трижды принятое стортингом. Норвежский парламент настаивал на введении отдельной должности норвежского министра иностранных дел. Было реформировано избирательное право и, по возможности, расширены права местного самоуправления. Практически по всем вопросам шведской внешней

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Северный полюс, 17 мая 1895

политики (которая поневоле включала и Норвегию) и внешнего управления страной у норвежского стортинга и шведского короля возникали разногласия. Кризис был очевиден. Так продолжалось до 1905 года, когда шведский король Оскар II по болезни уступил королевскую власть своему наследнику принцу Густаву, к которому норвежцы испытывали резкую антипатию. Очевидно, эти чувства были взаимными – во всяком случае, первый же важный закон, поданный стортингом регенту (о разделении шведско-норвежского министерства иностранных дел на два особых и о создании особых норвежских консульств) был Густавом отвергнут. В ответ норвежский кабинет министров подал в отставку, регент отказался ее принять, и тогда стортинг единогласно, 7 июня 1905 года, принял постановление о расторжении унии со Швецией. Ситуация сложилась очень напряженная. Какое-то время даже казалось, что Швеция готовится к войне, которая была бы полной катастрофой для Норвегии. Однако спустя полтора месяца президент шведского совета министров заявил, что военная интервенция не входит в интересы Швеции, {02/2017}

и высказался за переговоры с Норвегией. Ободренное отсутствием перспективы войны норвежское правительство прибегло к такому прогрессивному методу волеизъявления народа, как референдум, на который был вынесен вопрос о разрыве унии со Швецией. Всенародное голосование прошло 13 августа 1905 года и на нем практически единогласно (против – всего 161 голос на всю страну!) было проголосовано за независимость Норвегии. Однако, как мы знаем из уроков истории, внутреннее решение страны о провозглашении независимости можно реализовать на практике только в том случае, если его легитимность признается другими странами – и, прежде всего, странами, имеющими влияние в данном регионе и вообще в мире. В то время стран, могущих повлиять на ситуацию в Скандинавии, было несколько: помимо России, о которой уже упоминалось, это были Германия и Великобритания. Еще до формального расторжения унии, в начале 1905 года

[27]


Социум. Политика Земля Франца Иосифа, 17 июня 1896

«Именно романтика придает человеку божественные силы для путешествия по ту сторону обыденности» [28]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Нансен посетил обе эти страны с секретной дипломатической миссией – он хотел заручиться гарантиями безопасности для Норвегии в случае провозглашения независимости. В Германии переговоры не дали результатов, однако британцы дали понять, что настроены поддержать Норвегию, но не хотят проблем на Севере, поэтому не могут делать это открыто. Как бы то ни было, в лице англичан Нансену удалось найти союзника. Результаты этих предварительных переговоров оказались очень кстати спустя совсем недолгое время, когда уния была отменена. В стране возникли разногласия – какую форму правления принять? Демократы предлагали республику, однако победил более умеренный вариант – конституционной монархии. В истории Норвегии королей часто выбирали, и в этот раз норвежцы поступили так же. И этот выбор стал блестящим дипломатическим решением, позволившим разрешить множество сложных вопросов – а его реализация стала еще один блестящим триумфом Нансена-дипломата. По поручению правительства Норвегии Нансен отправился в Копенгаген, чтобы убедить датского принца Карла вступить на норвежский трон. Этот шаг был тщательно продуман. У Норвегии уже был большой опыт правления датских королей, так что это не встретило сопротивления в народе. Сам принц слыл демократом – достаточно сказать, что перед тем, как согласиться, он потребовал, чтобы по вопросу формы правления в Норвегии был проведен отдельный референдум. Помимо всего прочего, будущий норвежский король был женат на своей двоюродной сестре Мод Великобританской, дочери правящего тогда в Британии Эдуарда VII. Так что такой выбор точно вел к признанию Норвегии по крайней мере одной из великих европейских держав. 25 ноября 1905 года Хокон VII (принц Карл выбрал себе имя древнего норвежского короля) прибыл в Норвегию и был коронован. Это событие завершило норвежскую революцию и стало началом нового этапа в развитии страны. Фритьоф Нансен сыграл одну из ключевых ролей в ходе норвежской революции 1905 года. Он действовал почти как самостоятельное дипломатическое ведомство и внес огромный вклад в дело обретения Норвегией собственного короля. Когда волнения после революции 1905 года стали утихать, Нансена назначили первым норвежским послом в Лондоне. За три года работы на этом посту он смог заключить один из важнейших договоров в истории норвежской дипломатии – договор о территориальной целостности Норвегии. {02/2017}

ОБЩЕСТВЕННЫЙ ДЕЯТЕЛЬ Итак, мы видим Нансена, который как общественный деятель начинал со строительства национального государства и становления национального самосознания, борьбы за самостоятельность Норвегии; после получения Норвегией самостоятельности в 1905 году он выполнил ряд важных заданий в качестве дипломата. Однако Первая мировая война и сопутствующее ей невиданное ранее число жертв и человеческих страданий показали ему, как и многим его мыслящим современникам, что теперь важнейшее международное значение имеет борьба за сохранение мира. Последний абзац знаменитых «14 пунктов» американского президента Вудро Вильсона, на основе которых после Первой мировой был заключен Версальский мир, гласил: «Должно быть образовано общее объединение наций на основе особых статусов в целях создания взаимной гарантии политической независимости и территориальной целости как больших, так и малых государств». Вильсон представлял себе некое «Объединение наций» (Лигу Наций), где было бы представлено как можно больше государств – чтобы создать условия для сохранения мира в будущем, чтобы никогда больше не было условий для развязывания войны. Объединение должно было в своей работе опираться на международное право, политику разоружения и сотрудничества. Конфликты между государствами должны решаться в международном суде, а не на поле боя. Все эти идеи чрезвычайно привлекли Фритьофа Нансена, и в октябре 1918 года он становится председателем Норвежского союза по созданию Лиги Наций. По замыслу, сначала каждая страна должна была решить, хочет ли она быть представленной в Лиге Наций, поэтому Нансен отправляется по Норвегии с серией лекций и выступлений в поддержку членства своей страны в новой организации. Однако к весне 1919 года – времени учреждения Лиги – Норвегия еще не одобрила это решение, и потому Нансен присутствует на учредительной конференции как частное лицо. А уже в следующем, 1920 году норвежская делегация на заседаниях

[29]


Социум. Политика Северный полюс, 15 февраля 1895

Лиги Наций присутствовала, и Фритьоф Нансен стал ее истинным лидером. Собственно, именно работа в Лиге Наций стала началом международной и гуманитарной деятельности Нансена.

ГУМАНИТАРНАЯ МИССИЯ: ВОЕННОПЛЕННЫЕ Лига Наций в 1920 году назначила Нансена Верховным комиссаром по делам военнопленных. Это была одна из крупнейших проблем, оставшихся после Первой мировой: несмотря на то, что война закончилась два года назад, сотни тысяч пленных во многих странах Европы все еще не вернулись домой. Особенно проблемными были две большие группы: военные из Германии и других европейских стран, которые находились в Советской России, и русские военнопленные, которые были в Германии. Фритьоф Нансен был призван помочь этим сотням тысяч людей попасть, наконец, домой. Нансену сразу же удалось сделать две ключевые вещи: он наладил сотрудничество с Международным Красным Крестом, который уже давно занимался проблемой военнопленных и имел в этом вопросе свои наработки. И, что не менее важно, Нансен, используя свои связи в МИД Великобритании, сумел получить у английского правительства финансирование для этого проекта. Деньги удалось

[30]

получить также и у правительства Франции. Разумеется, для реализации этого проекта необходимо было вступить в контакт с советским правительством. В отличие от большинства европейцев, у Нансена не было предубеждения против новой власти в России, он поехал в командировку в Москву, где сумел быстро договориться об организации отправки немецких военнопленных (они должны были отправляться партиями – и ровно такое же число людей, но уже русских, в это же время должно было пересекать границу СССР в обратном направлении). Впоследствии Нансен неоднократно подчеркивал, что, вопреки расхожему мнению о необязательности, вероломстве и недоговороспособности большевиков, все сроки и условия проекта по обмену пленными с их стороны всегда выполнялись точно, аккуратно и ровно в назначенные сроки. Судя по всему, так и было, потому что в 1922 году, когда проект по репатриации военнопленных был завершен, оказалось, что благодаря деятельности Нансена домой смогли вернуться в общей сложности 430 тысяч 0 тысяч солдат!

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ГУМАНИТАРНАЯ МИССИЯ: ГОЛОД В ПОВОЛЖЬЕ Успех работы по обмену военнопленными при приренес Нансену, пользуясь современным языком, ре путацию отличного гуманитарного менеджера. окаПомимо организаторских способностей, он ока финансировазался очень эффективным в поиске финансирова ния – он был и оставался мировой знаменитостью, его имя открывало все двери. Кроме того, он праприобрел большой опыт работы с советским пра удивительвительством. Поэтому не было ничего удивитель ного в том, что, когда в Поволжье вспыхнул голод, вследствие которого жизнь 30 миллионов человек оказалась под угрозой, Красный Крест уже сам обратился к Нансену с предложением стать одним из международных комиссаров международного проекта помощи голодающим. Нансен энергично согласился, понимая важность своей миссии и осознавая, что каждая минута на счету. Он, как и в проекте с военнопленными, надеялся получить государственные кредиты для закупки продовольствия. Однако быстро выяснилось, что европейские правительства смотрят на голодающих советского Поволжья совсем не так, как на военнопленных. Европейские политики не верили, что продовольственная помощь дойдет по адресу, их волновало, что она будет использована для совершенно других целей – скажем, усиления Красной Армии. Сколько ни убеждал Нансен, что большевики точно выполняют условия соглашений, что он сам лично проследит за их выполнением – все было тщетно. Тогда, отчаявшись получить государственную помощь, Нансен начал сбор частных пожертвований – но перед этим съездил в Россию, чтобы все увидеть своими глазами. Масштаб бедствия потряс его до глубины души. Именно после этой поездки Нансен сделал свое знаменитое заявление, что «только работа на благо человечества и есть реальная политика», то есть объяснил, что «в наших собственных интересах искоренять нужду по всему миру, если мы не хотим возникновения конфликтов и нестабильности, которые неизбежно приведут к войнам». Немедленно по возвращении из России Нансен отправился в европейское лекционное турне, дабы рассказать европейцам об умирающих в России детях. Его выступления было организованы

очень современно: помимо рассказов он показывал шокирующую документальную хронику и душераздирающие фотографии. Некоторые зрители теряли сознание прямо в зале, дамы снимали с себя драгоценности, чтобы немедленно пожертвовать их в помощь голодающим. Помимо прочего, Нансен хотел таким образом настроить общественное мнение в пользу помощи, чтобы люди убедили свои правительства раскошелиться. Однако этого не произошло, и в результате его помощь голодающим Поволжья была сравнитель сравнительно незначительной. Собственно гово говоря, и остальные европейские организа организации, включая Красный Крест, не смогли собрать большие суммы. Львиную долю иностранной помощи голодающим ока оказали американцы – через свою организа организацию ARA, которой оказал государствен государственную поддержку президент США Гувер. Американцы смогли обеспечить раздачу еды 11 миллионам человек ежедневно. На сегодняшний день это самая большая по масштабам гуманитарная операция, которая была когда-либо проведена в мире. США предоставили более 80 процентов всей иностранной гуманитарной помощи, Красному Кресту и Нансену удалось собрать не более 15 процентов от общей суммы. Однако этот вклад был не менее ценным, чем другие – когда речь идет о спасении жизней, каждый кусок хлеба на счету.

ГУМАНИТАРНАЯ МИССИЯ: НАНСЕНОВСКИЙ ПАСПОРТ Параллельно с работой по оказанию помощи голодающим, Нансен в 1921 году принял на себя обязанности верховного комиссара по делам русских беженцев в Европе. Все мы знаем об этой трагедии: в результате революции и войны миллионы бывших российских подданных были рассеяны по странам, некогда окружавшим Российскую империю. Положение их было ужасным. Помимо того, что многие из них не имели никаких средств

«Основная проблема в Сибири заключается не в недостатке газет, а в том, что их мало кто может прочесть» {02/2017}

[31]


Социум. Политика Памятная доска в Осло

«Можно строить самые остроумные гипотезы – будьте уверены, действительность над ними посмеется» к существованию, они также не имели никакого гражданства. Их дореволюционные российские паспорта были недействительны, потому что такой страны уже не существовало, а советское гражданство они, разумеется, получить не могли – помимо того, что правительство большевиков не предоставляло «бывшим» такой возможности, многие эмигранты и сами никогда не захотели бы иметь такое гражданство. В результате, лишенные легальных документов, они не могли работать и перемещаться из страны в страну. Поэтому Верховный комиссар получил право выписывать собственные паспорта и проездные документы, которые должны были существенно облегчить жизнь беженцам. Документы эти стали известны как «нансеновские паспорта». С течением времени они получили официальное признание и были украшены портретом самого Нансена. Постепенно их признали 50 стран. Благодаря нансеновскому паспорту сотни тысяч беженцев

[32]

смогли жить нормальной жизнью. Неожиданно они были восстановлены в минимуме юридических прав. Они могли пересекать границы стран. Даже такие простые, но очень важные в жизни вещи, как вступление в брак, крещение детей или похороны своих стариков стали доступны. Стало легче получить работу или обрести крышу над головой. Для всего этого нужны официальные бумаги, документы. Среди людей, живших с нансеновским паспортом, такие известные личности, как художник Марк Шагал, балерина Анна Павлова и композитор Игорь Стравинский. Паспорт верховного комиссара стал выдаваться не только русским беженцам, но и армянам, грекам, болгарам. Эти паспорта спасли сотни тысяч армян во время турецкого геноцида, и Нансен до сих пор считается среди армян особым Верховдругом и благодетелем их народа. Верхов ный комиссариат Нансена на протяжении 1920-х годов постоянно искал все новые категории беженцев, внимательно следил за людьми и народами, вынужденными покинуть свою родину – а правительства по большей части этому мешали. Властям не хотелось иметь беженцев, у которых были бы определенные права. Тем не менее, нансеновский паспорт статуи все более обширное определение стату современса беженца заложили основы современ ного международного законодательства активв области прав беженцев, которое актив но используется в наши дни. поНевероятные усилия по борьбе с по человечеследствиями войн, насилия, человече фанатизской жадности, жестокости и фанатиз предпринима, которые Фритьоф Нансен предприни мал в течение последних десяти лет своей из этожизни, утомили его. Он тихо ушел из это го мира во время сна на веранде любимой неподавиллы «Пульхёгда» в Лисакере непода великилеку от Осло и был похоронен с велики ми почестями 17 мая 1930 года. Возможно, многие религии объявили бы его святым, неоно Нансен был атеистом. Как он сам нео выступледнократно подчеркивал в своих выступле ниях и книгах, он верил только в одно – чев человека. В то, что рано или поздно че ловечество научится руководствоваться ко всеобв своих поступках стремлением ко всеоб щему благу, милосердием и мудростью. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ



Фотопроект [34]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ЛЬВІВ ВІРМЕНСЬКИЙ «Перські килими львівського виробництва вважалися гарнішими від власне перських, не кажучи вже про пахощі, про різноманіття ароматів – імбиру, кардамону, шафрану, перцю, мускусу, цинамону; саме вірмени спричинилися до прянощів львівського міського життя. А проте, здається, ще й досі ніхто не дешифрував і не прочитав нагробних написів на старому вірменському цвинтарі, хоч за чутками там висловлено речі безмежно мудрі і нам абсолютно необхідні». Юрій Андрухович («Місто-корабель»)

Вже 1356 року, отримавши ділянку під свою дільницю неподалік нової Площі Ринок, вірмени закладають фундамент храму Успіння Пресвятої Богородиці, який став Вірменським кафедральним собором. Добудований 1363, розширений 1630, закритий радянською владою 1945, переданий вірменській громаді 2000-го. На подвір’ї збережені нагробки колишнього кладовища – найстарішим близько 600 років.

{02/2017}

[35]


Мистецтво. Кіно [36]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Кіномайданчик – Львів. Портфоліо У 6-му томі Атласу міст земного світу/Civitates orbis terrarum, виданому у 1572–1618 рр. у кельнському видавництві Г. Брауна та Ф. Гогенберга, надрукована гравюра з видом Львова роботи А. Гогенберга за малюнком А. Пасаротті (1618 р.) – найдавніше з відомих зображень міста, що супроводило перший друкований опис Львова «Topografia civitatis Leopolitanae» авторства львівського лікаря Й. Альнпека

Текст: Ірина Котлобулатова

В

ті часи гравюри з подібними панорамами міст світу, популярними пам’ятками на згадку про мандри, добре продавалися на ярмарках. У другій половині ХІХ століття гравюру замінила фотографія, згодом – поштівка, а поява кінематографа осучаснила і розвинула цю традицію. З’явилася можливість побачити урбаністичні пейзажі в якості тла кінорозповіді, де місто – одночасно і герой, і свідок подій, що відбуваються на екрані. Адже у досвідчених режисерів та операторів, свого роду кінематографічних портретистів, образ міста, створений з його найбільш характерних фрагментів, органічно поєднується із сюжетом. {02/2017}

Завдяки магії своєї історії та неймовірній кількості пам’яток архітектури на м2 міської площі, а також доброзичливій гостинній атмосфері Львів причарував кінематографістів від моменту появи кіно. Нині професійне кінематографічне середовище володіє солідною фототекою львівських об’єктів для зйомки, хоча під тиском часу і масових ремонтів/перебудов/добудов останніх десятиліть кількість куточків з автентичними деталями і дивовижно збереженою атмосферою вічності та відстороненості фатально зменшується. У Львові було знято більше 120 фільмів; з них близько 20-ти – до 1939 р. Це далеко не точна кількість художніх та деяких значних документальних стрічок, які мають для нас важливе значення, бо фіксують неіснуючі нині об’єкти та події, а також неповторну атмосферу минулого.

[37]


Мистецтво. Кіно

МІСТО І ЙОГО ПЕРШІ ФІЛЬМИ Перший сюжетний фільм «У львівській кав’ярні» було знято у 1897 році. Як й інші стрічки того початкового періоду, він не зберігся. Хочеться вірити, що плівки з першими львівськими кінокадрами і досі зберігаються в якомусь з кіноархівів як неідентифіковані сюжети невідомих авторів. Хоча якість тогочасної плівки, її легкозаймистість та відсутність уваги до перших кроків кінозйомок схиляють до думки, що вони для нас безповоротно втрачені. В усякому разі, досі нікому з дослідників львівського кіно не вдалося знайти ні одного з перших фільмів, а їхні назви та прізвища творців зафіксовані лише в тогочасній пресі, рекламних випусках та згадках у спеціалізованій літературі. Найчастіше першими кінооператорами ставали львівські фотографи, що виглядає цілком логічним – саме вони мали найбільший досвід у використанні тогочасної оптичної техніки. Якщо фільми та сюжети, зняті до І Світової війни, були переважно репортажними, то в 1920–30-х роках тематика дещо змінюється. Звичайно, в умовах фінансових криз цього періоду важко було займатися постановочними фільмами, отже українські і польські кінематографісти – здебільшого члени Польського та Українського фототовариств, в першу чергу звертають увагу на урбаністичні та етнографічні сюжети і пейзажну зйомку. З більш ніж двадцяти кінострічок цього часу майже всі – документальні. Це можна пояснити відсутністю добрих сценаріїв, а також відтоком професійних сил до столиці – Варшави, де, власне, створювалася польська кінопромисловість. Однак є деякі цікаві для львівського глядача стрічки, наприклад, «Перші гонки» (1928) оператора і режисера А. Витренбовича про змагання мотоциклістів трасою, що пролягала вулицями Кадетською та Пелчинською (тепер відповідно вулиці Героїв Майдану та Вітовського). Наприкінці 1930-х років з’явилися зняті у Львові художні фільми. Один з наймодніших тогочасних режисерів М. Вашинський, який працював певний час у Голівуді, зняв кілька комедійних стрічок, які і досі викликають захоплення: «Буде краще» (1936), «Волоцюги» (1939), «Серце батяра»

«Іван Франко»

«Владика Андрій» «Владика Андрій»

«Данило – князь галицький»

Жоден документальний фільм про історію радянського Львова не обходиться без кадрів з Довженківського «Визволення» [38]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


(1939, не зберігся). В написанні сценаріїв брав участь львів’янин, сценарист та шоумен Емануель Шлехтер. Йому ж належить авторство пісень, які і тепер залишаються візитними картками ретро-Львова (автор українського перекладу пісні «Тільки у Львові» – Віктор Морозов). Героями цих зворушливих, веселих, повних дотепних жартів і гегів стрічок були відомі на всю Польщу персонажі найпопулярнішої львівської радіопрограми «На веселій львівській хвилі» Тонько і Щепко (Генрик Фогельфенгер і Казімєж Вайда). Зйомки відбувалися в павільйоні, в тому числі на тлі намальованої декорації з видом площі Ринок. Однак львівське походження головних героїв, які стали «обличчям» батярського Львова з його неповторною говіркою та розважально-кав’ярняним світом, додало фільму неперевершеного шарму.

МІСТО І СРСР Для радянських кінематографістів Львів відкрив Олександр Довженко, який приїхав до міста з групою операторів у вересні 1939 р. Його завданням було створення ілюстративного пропагандистського кіно як доказу значення та доцільності об’єднання українських земель. Довженко, блискучий оратор, активно виступав перед громадськістю в містах і селах Західної України, розповідаючи про переваги та здобутки радянського ладу. Слухали його із захватом. Невдовзі знімальна група Київської студії була підсилена місцевими кадрами – з початком ІІ Світової війни у місті перебувало чимало біженців з окупованої німцями Польщі. Тож до зйомки були залучені польські оператори Станіслав Воль, Владислав Форберт, Людвік Перський. Вірогідно, на думку високопосадових замовників, фільм Довженка «Визволення» з його ж авторським текстовим супроводом українською та російською мовами був недостатньо агітаційним, тож не дочекався всерадянського показу та схвалення. Його показали 11 вересня 1940 р. у Львові, після чого фільм зник з екранів, залишивши по собі міфологізовану славу. Відтоді жоден документальний фільм про історію радянського Львова не обходиться без кадрів з Довженківського «Визволення». Ми маємо змогу побачити, як колони робітників йдуть повз напівзруйнований львівський вокзал; деталі давніх гербів на стіні міського арсеналу, скульптуру Св. Яна з Дуклі на вершечку колони біля бернардинського костелу, а головне, людей – на вулицях, площах, біля університету, Оперного театру, в театрі на Народних Зборах Західної України. {02/2017}

1940 року Львів з’явився у фільмі «Вітер зі Сходу», в якому була задіяна високопрофесійна бригада радянських кінематографістів-киян на чолі з відомим московським режисером Абрамом Роомом, який переживав на Київській студії роки опали. Ролі виконували тодішні зірки: дружина Роома О. Жизнєва, А. Бучма, Р. Плятт, львівські актори Йосип Стадник і Стефа Стадниківна, С. Мартинсон, Т. Кондракова, Б. Авшаров та ін. Сценарій авторства О. Дубровського та В. Кучера консультувала та підправляла письменниця В. Василевська. Потужний склад знімальної групи – кращий доказ великої ваги, яка надавалася першому пропагандистському художньому фільму, знятому на «освоєній» території. Сюжет змальовує картину важкого селянського життя у панській Польщі 1930-х років. Натурні зйомки проводилися у Роздолі та Львові. Органічно вплетені у візуальний ряд Італійський дворик та аркада Королівської кам’яниці, пл. Ринок із базаром навкруги ратуші, фонтан зі скульптурою Діани, міський арсенал із гербами Собеських та Яблоновських на південній стіні, тінь ще існуючої Великої міської синагоги, Катедра та каплиця Кампіанів, парк Високий замок. Варто додати, що після зйомки фільму Роому

«Д’Артаньян і три мушкетери»

«Водив поїзда машиніст»

[39]


Мистецтво. Кіно

«Мрія»

«Заколот приречених»

«Про це забувати не можна»

«Іванна»

«Іванна»

[40]

було дозволено повернутися до столиці на попереднє місце роботи. Львів став декорацією для ще одного художнього фільму – «Мрія» режисера Михаїла Ромма (1941). Гра блискучих акторів – Ф. Раневської, Р. Плятта, А. Войцик, М. Астангова та О. Кузьміної (головна роль) пом’якшила виразне ідеологічне забарвлення сюжету, дія якого знову відбувається на Західній Україні 1930-х. Можливо, з подачі О. Довженка, або М. Ромма, чи операторів, які з ними працювали, Львів в якості знімального майданчика, з його виразною «інакшістю» на тлі інших радянських міст зацікавив московських кінорежисерів. Ще б пак! Романтичне старе місто, по вінця насичене першокласною, привабливою для зйомок натурою, досі візуально невідомою мільйонам радянських глядачів. Різноманіття архітектурних пам’яток та незвичність міського середовища надавали можливість достовірно знімати у Львові будь-який фільм із «західного життя».

Всі фільми, які мали стати рупором радянського ладу, знімали кращі радянські режисери і оператори, акторський склад вражає кількістю імен найвідоміших акторів Зауважимо, що всі фільми, які мали стати рупором радянського ладу, знімали кращі радянські режисери, акторський склад вражає кількістю імен найвідоміших акторів. Так, у 1948–50 рр. режисер М. Калатозов знімає у Львові перший післявоєнний художній фільм – «Змова приречених». Політичний комікс в дусі «холодної війни», де Львів грав роль неозначеного східноєвропейського міста, змальовував драматичну історію путчу, організованого реакційними політичними діячами та католицькою церквою на чолі з послом Сполучених Штатів. Активу комуністичної партії вигаданої абстрактної країни разом із представниками трудового селянства вдається не допустити до влади реакційні сили, підтримані «воєнщиною Тіто», тобто Югославії, а також іноземною агентурою. Представники

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


демократичних сил підписують у Москві Угоду про співробітництво та вічну дружбу з СРСР на чолі з генералісимусом Сталіним. Хепі-енд. Сюжет настільки відповідав передовицям «Правди», що вже 1950 р. фільм отримав Премію миру на Міжнародному кінофестивалі у Карлових Варах, а також Сталінську премію II ступеня. Серед членів знімальної групи були такі зірки радянського кіно, як М. Штраух (відомий виконавець ролі В. Леніна), Р. Плятт, С. Пілявська, В. Сєрова, П. Кадочніков, В. Дружніков, Л. Скопіна. Як позитивні, так і негативні герої (О. Вертинський виконував роль кардинала) гротескно-плакатно змальовували своїх персонажів, розставляючи чорно-білі акценти. Фільм скеровував глядачів в ідеологічно правильному напрямку, а львівські площі і вулички надавали дійству шику та елегантності. Сьогодні сюжет нас мало цікавить. Головне – місто, яким воно було майже 70 років тому. Багато натурних зйомок було здійснено на львівському вокзалі. Вигляд вулиць Костюшка та Руської не змінився, однак на Руській бачимо архаїчний вагончик старого трамваю, а багатолюдні антифашистські демонстрації проходять в «декораціях» вулиць Вірменської, 17 Вересня (Січових Стрільців), площі Академічної (кінець проспекту Шевченка), біля університету та на Погулянці. Присутні цікаві види площ Міцкевича та Галицької з довоєнними трамваями, автомобілями, кіосками, типажами львів’ян. До п’ятої річниці резонансного вбивства львівського письменника і журналіста Я. Галана був знятий фільм «Про це забувати не можна» (реж. Л. Луков, «Мосфільм», 1954 р.). Роль Галана (у фільмі – О. Гармаша) виконував С. Бондарчук. Кінострічка мала продемонструвати нове, «радянське» обличчя старого Львова: свіжо споруджений пам’ятник Леніну, ілюмінована центральна алея вулиці 1 Травня (тепер проспект Свободи), святково вбрані радісні люди на алеї. Проте для сучасного глядача у фільмі цікаві, в першу чергу, відсутні нині

«Овід»

{02/2017}

деталі міського середовища: вуличний чистильник взуття на вулиці Театральній, тролейбус на ідеально вкритій бруківкою пл. Міцкевича, львів’яни на пл. Підкови, сповненій голубів… Ще раз до постаті Я. Галана повернувся реж. В. Ісаков, який зняв у Львові стрічку «До останньої хвилини» (Одеська кіностудія, 1974 р.). Давно вже зник з прокату фільм «Іванна» (реж. В. Івченко, кіностудія ім. О. Довженка, 1959 р.). Головна роль Іванни Ставничої стала дебютом студентки Київського театрального інституту І. Бурдученко і зробила її всесоюзною знаменитістю. Героїня, вихована у священичій родині, починає доросле життя вступом до університету в перший рік радянської влади. Нібито через походження її не приймають до навчального закладу, глибоко ображена дівчина стає монахинею, подальші випробування під час війни спричиняють глибоке розчарування у Церкві та вірі, далі – участь у антифашистському підпіллі, арешт і страта. Крім гарних панорам оператор О. Прокопенко дуже старанно зняв місто: вулиці Гнатюка, Івана Франка, Мулярську, Кривоноса; університет та його інтер’єри, ратушу, собор Св. Юра, монастир бенедиктинок, Порохову вежу, Цитадель. Ці кадри часто використовують як документальні. Ще один забутий нині фільм – «Спокута чужих гріхів» (реж. В. Підпалий, кіностудія ім. О. Довженка, 1978 р.). Фільм також викриває «зрадницьку роль уніатської церкви» у роки війни з фашизмом. У фільмі знімалися І. Гаврилюк, К. Степанков, І. Миколайчук. Густо наповнений ідеологічними штампами фільм, тим не менш, викликав значну

«Овід»

[41]


Мистецтво. Кіно

цікавість чудово відзнятими Карпатами і, знову ж таки, чудовою львівською архітектурою.

МІСТО І КЛАСИКИ Кожний з режисерів, який знімав у Львові (це були режисери з різних кіностудій Радянського Союзу), знаходив тут відповідний історичний антураж для зйомок біографії свого героя. Від 1956 р. у Львові було знято: «Іван Франко» (1956), «Олекса Довбуш» (1959), «Помилка Оноре де Бальзака» (1968), «Я, Франциск Скорина» (1969), «Ярослав Домбровский» (1975), «Мати Марія» (1982), «Данило – князь Галицький» (1987). У 1982 р. з’явився художній фільм «Повернення Батерфляй» (реж. О. Фіалко, кіностудія ім. О. Довженка). Це особливий для міста фільм, адже сюжет побудований на біографічних спогадах славетної співачки, львів’янки Соломії Крушельницької, роль якої у фільмі виконує Є. Сафонова. На жаль, натурні зйомки у Львові обмежилися прилеглими до Катедри вуличками та кількома ретро-інтер’єрами. У Львові ж знімалися сцени стрічки «На вістрі меча» (реж. О. Павловський, Одеська студія, 1986 р.). В основу фільму лягли реальні події, пов’язані із діяльністю генерал-хорунжого Юрка Тютюнника. Гостросюжетний фільм був знятий за всіма законами жанру – підпільна організація, до якої впроваджувався чекіст, зарубіжна націоналістична організація, шпигунська мережа, динамічний сюжет. Для зйомки використовувалися досить нетипові місця: палац Потоцьких, вул. Стефаника, Лесі Українки, Друкарська. Частково у Львові знімався фільм «Владика Андрей» (реж. О. Янчук, 2007 р.) – перша спроба представити українському глядачеві життя та діяльність Митрополита Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького. Зйомки відбувалися в соборі Св. Юра та навколо, в Будинку вчених, у Львівській картинній галереї, в палаці Потоцьких, у Львівській Опері, на пл. Ринок. 2009 року популярний російський реж. В. Мотиль (автор «Білого сонця пустелі») зняв у Львові кінороман «Багряний колір снігопаду». Весь час, поки Львів грав роль абстрактного європейського міста, режисер не припиняв дивуватися, що його так добре знають і люблять у Львові.

«Старі– розбійники» «Старі– розбійники»

«Повернення Баттерфляй»

«Олекса Довбуш»

«Олекса Довбуш»

МІСТО І ВІЙНА З фільмів на військово-пригодницьку тематику чи не найбільш запам’ятався львів’янам художній фільм «Майор Вихор» (1967 р., реж. Є. Ташков, кіностудія «Мосфільм»). У масових зйомках на площі Ринок та на вул. Підвальній, де було задіяно чудовий, червоної цегли, будинок Пожежного управління, брала участь велика кількість містян, тож

[42]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


згодом всі не стільки слідкували за хитромудро закрученим сюжетом, скільки видивлялись себе в кіно. В 1967 р. реж. В. Георгіев (Свердловська кіностудія) зняв екранізацію повісті Д. Мєдвєдєва «Сильні духом». Головна сюжетна лінія – діяльність радянського розвідника Н. Кузнєцова (актор Г. Цилінський) в німецькому тилу. Фільм знімали у Стрийському парку; добре зняті і цікаво змонтовані кадри з вулицею Тарнавського у горішній частині з її напрочуд гарними особняками. Не оминули творці фільму і львівського вокзалу. У 1972 р. у Львові відбуваються зйомки ще кількох «шпигунських» фільмів. Фільмом «Бій після перемоги» завершується трилогія реж. В. Азарова «Путь в «Сатурн»» та «Кінець «Сатурна»» («Мосфільм»). Головною інтригою фільму стала радіогра між німецькою та радянською контррозвідками. В цій стрічці Львів грає роль Мюнхена, тож постановники фільму свідомо не знімали легко впізнавані об’єкти. Несподівано було побачити Львів у італійському фільмі «La Тrequa» за романом італійського письменника Прімо Леві (1996 р., реж. Франческо Россі, в гол. ролі – американський актор Д. Туртурро). В основі сюжету – неймовірна історія з життя Прімо Леві, який під час війни був ув’язнений в концтаборі Освенцим. Після війни обхідним шляхом, через Радянський Союз, Румунію, Угорщину йому вдалося повернутися на батьківщину. Влітку 2008 р. центр міста лякав туристів прапорами з нацистською символікою на ратуші, площі Ринок, Оперному театрі. Вони з тривожною надією на жарт питалися львів’ян, чи в нас постійно висять прапори зі свастикою, чи тільки на свята?.. Так запам’яталась Львову сумнівної якості комедія «Гітлер капут» (реж. М. Вайсберг, кінокомпанія «Леополіс», Росія), а в Інтернеті досі повно фото Львівської Опери зі свастикою.

МІСТО І ПРИГОДИ 1955 року реж. О. Файнціммер («Ленфільм») зняв у Львові легендарний фільм «Овід» за повістю Е. Л. Войніч з красенем О. Стриженовим у головній ролі, де Львів з успіхом зіграв роль Рима. В цьому ж році фільм став одним з лідерів радянського кінопрокату, він зібрав майже 40 млн глядачів. Крім стандартних окрас Львова в кадр потрапив костел Св. Ельжбети на пл. Кропивницького. Вдруге «Овід» повернувся до Львова 1980 року, на цей раз як серіал кіностудії ім. О. Довженка (реж. М. Мащенко). Зйомки відбувалися в домініканському костелі (в той час Музей атеїзму), на площі Музейній; біля палацу і в палаці Сапег на вул. Коперника, в університеті та на площі {02/2017}

біля нього. Фільм мав великий успіх, добрий прокат, у цьому ж році він отримав Державну Шевченківську премію. 2003 р. у Львові втретє знімається «Овід» – тим разом 20-серійний телевізійний фільм за романом Войніч знімав для китайського телебачення режисер Тянь-Мінь у спілці з кіностудією ім. О. Довженка. Всі основні об’єкти китайська група відзняла у Львові – в домініканському костелі, на площі Музейній, в палацику Франців на розі вулиць Коновальця та Мельника, біля костелу Св. Софії на вул. І. Франка, де за сюжетом був розташований кінний ринок – щодня туди приганяли коней з львівського іподрому. Одного разу на вулицях Львова з’явились ретро-авто: знімали стрічку «Аляска, сер!» (реж. В. Ребров, кіностудія Русь, Росія, 1992 р.), сюжет якої частково побудований на реальному факті автомобільних перегонів Grand Prix 1930-х рр. Та найгучнішу славу Львову приніс 1978 рік, коли було знято фільм «Д’Артаньян та три мушкетери». Він відразу став класикою радянського кіно (реж. Г. Юнгвальд-Хількевич, Одеська кіностудія), а екскурсія місцями зйомок трьох мушкетерів сьогодні – одна з найпопулярніших. Зйомка відбувалася також в замках Львівської області – Свірзькому, Олеському, Підгорецькому. Окрилений успіхом режисер у 1992 р. відзняв продовження фільму – «Мушкетери двадцять років по тому»; 1993 р. – «Таємницю королеви Анни або мушкетери тридцять років по тому»; 2000 р. було знято «Повернення мушкетерів», а 2007 р. – «Повернення мушкетерів або скарби кардинала Мазаріні».

МІСТО І МЮЗИКЛ 1977 року у львівському середмісті з’явилася знімальна група з апаратурою, софітами, акторами, асистентами, гримерами та масовкою: знімалася романтична казка «Чарівний голос Джельсоміно» (реж. Т. Лісіціан, Одеська кіностудія). Для створення колориту середньовічного королівського міста найбільше пасували львівські пам’ятки архітектури, отже у фільмі можна побачити та легко впізнати площу Ринок, аптеку-музей XVIII століття, Катедру, статуї апостолів під її стінами

[43]


Мистецтво. Кіно

та інше. А 1983 р. навколо Катедри, на площі Ринок, в кам’яниці Бандінеллі, Музеї етнографії та Будинку вчених знімався музичний комедійний гостросюжетний фільм «Рецепт її молодості» (реж. Є. Гінзбург) із екстравагантною Л. Гурченко в головній ролі.

МІСТО І СЕРІАЛИ Участь Львова в кіносеріалах почалася з «Довгої дороги в дюнах» (реж. А. Бренч, Ризька кіностудія, 1980 р.). У Львові знімалися фрагменти цієї багатосерійної мелодрами, під час демонстрації якої вулиці радянських міст і сіл моментально порожніли. Загальні види морозного зимового Львова, зняті з Високого замку, з’являються на екрані в ролі Мюнхена під час перебування там головної героїні. У 1993–1996 рр. реж. О. Бійма (Укртелефільм) зняв семисерійний «Злочин з багатьма невідомими» за кримінальними репортажами 1889 р. І. Франка. На кіностудії ім. О. Довженка О. Бійма знімав у Львові за мотивами повісті І. Франка «Перехресні стежки» п’ятисерійний фільм «Пастка» (1995 р.). Сюжет побудований на історії життя молодого адвоката в умовах провінційного галицького містечка, задушлива атмосфера якого спричиняє драматичні події. Мало хто пам’ятає про зйомки у Львові 20-серійного серіалу «Як гартувалася сталь» (реж. Хан Ган, спільне виробництво кіностудії ім. О. Довженка та Китаю, 1999 р.). Частину натурних зйомок здійснювали у колишньому палаці родини Франців на розі вулиць Коновальця та Мельника, а також на території навколо нього. На китайському телебаченні фільм мав величезний успіх, отримавши навіть найвищу китайську кінонагороду «Золота фея» у семи номінаціях. 2002 р. на вулицях Львова та площі Ринок знімалися сцени мелодраматичного серіалу «Доярка з Хацапетівки-2» (реж. П. Снісаренко, кіностудія ім. О. Довженка, студія Скіф, Росія), де Львів виконував роль Парижа. На четвертому

«За порогом перемоги»

[44]

пероні львівського залізничного вокзалу (реж. А. Сеїтаблаєв, студії Star Media, Fresh Production UA, 2009 р.) знімалися сцени серіалу «Осінні квіти» за романом «Зів’ялі квіти викидають» однієї з найбільш касових сучасних українських письменниць І. Роздобудько. У Львові, а також в Свірзькому замку знімалися деякі сцени телесеріалу «Пйотр Лещенко. Все, що було» (реж. В. Котт, Росія, 2013), в головній ролі – К. Хабенський. В останні роки в нашому місті було знято фрагменти серіалів «Анна Герман. Таємниця білого ангела» (2012), «Одеса-мама» (2013), «Вовче серце» (2014), «Офіцерські дружини» (2014), «Червона королева» (2015).

ЛЬВІВ І ФАНТАСТИКА У Львові знімали фрагменти непересічного фантастичного фільму «Посередник» (реж. В. Потапов, 1990 р.). Основою сюжету була повість «Головний полудень» О. Мірера. На непевні песимістичні часи початку 1990-х років ідеально ліг фантастичний сюжет з прибульцями, що мають прилад, який надає можливість інопланетному розуму захопити тіла людей, позбавляючи їх здатності до самостійного мислення. Не підкоряються лише ті, хто не звик підкорятися – діти, генії та божевільні. Прибульцям чинять опір саме підлітки, один з яких ціною власного життя руйнує радіотелескоп – найважливішу мету прибульців, змушуючи їх покинути тіла землян та планету.

ЛЬВІВ І СПОРТ Ще один нетрадиційний ракурс використання Львова в кіно – спорт. У Львові було знято фільм, який побив усі рекорди популярності в СРСР – «Спортивна честь» (реж. В. Петров, «Мосфільм», 1951 р.). Можливо, мелодраматичний сюжет не викликав би такого захоплення, якби головною сюжетною лінією не був футбол. Вигадана футбольна команда «Турбіна» чітко асоціювалася з московською командою «Динамо», що в ті роки була безсумнівним лідером радянського футболу, тож фільм набув слави ледь не документального. Сцени закордонних матчів «Турбіни» знято у Львові, можливо, на стадіоні СКА чи стадіоні «Динамо», що тоді функціонував на вул. Стрийській. У фільмі знімалися відомі футболісти – найкращий

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


спосіб досягнення достовірності, адже їх знала вся країна. Ефекту документальності додавав легендарний спортивний коментатор В. Синявський, який у фільмі вів радіорепортаж про матч «Турбіни» з командою «Чорні буйволи».

ЛЬВІВ І ДЕТЕКТИВ Не обійшла Львів і можливість зіграти в детективі. Тут частково знімався останній фільм детективної трилогії «Версія полковника Зоріна» (реж. А. Ладинін, 1978 р.). Кримінальний сюжет побудований на пограбуванні ювелірного магазину в центрі міста. Поки головний герой (В. Санаєв) шукає нахабного злочинця, маємо нагоду побачити вулиці І. Франка, Театральну з Будинком офіцерів (тепер Народний дім) та Преображенською церквою, Драгоманова, Григоровича, Фредра, проспект Шевченка, неіснуючі тепер кав’ярню «Подолянка» на проспекті Шевченка, 27, годинникарську майстерню на пл. Соборній, кав’ярню на розі Пекарської, улюблену кінематографістами стіну з диким виноградом біля старого університету на вул. Грушевського, мальовничі львівські брами. 1992 р. на вулицях Львова знову працювали групи кіностудії ім. О. Довженка та ТХО «Скіф». Цього разу це був детектив «Ціна голови» (реж. Н. Ільїнський). Львів грав у фільмі роль Парижа, сцени знімали у львівських кав’ярнях, зокрема, у ресторані «Фестивальний» (тепер «Пузата хата»), де ще існували чудові дерев’яні панелі 1930-х рр.

«Бій після перемоги» «Версія полковника Зоріна»

«Земля, до запитання»

І ЦЕ ЩЕ НЕ ВСЕ ПРО ЛЬВІВ І КІНО Хоча кінематографісти переважно використовували екзотичну натуру львівського середмістя, але є винятки. Наприклад, фільм, знятий на основі реальних подій 1959 р. із пасажирським поїздом Одеса-Москва – «Водив поїзди машиніст» (реж. В. Жилін, Одеська кіностудія, 1961 р.). В ролі селища, де мешкають машиністи, знято район міста Левандівку, яка будувалась саме як містечко львівських залізничників. Далі можна перераховувати і перераховувати: «Українська рапсодія» (реж. С. Параджанов, 1961), «Срібний тренер» (1963), «Салют, Маріє!» (1970), «Старі-розбійники» (1971), «Лаутари» (1972), «На розі Арбату та вулиці Бубулінас» (1973), «Повітроплавець» (1975), «Відпустка за свій рахунок» (1981), «Червоний острів» (1991), «І все освітилося» (2005), «Мадмуазель Живаго» (2011), «Ломбард» (2013), з біографічних – «Дмитро Вітовський» (2015)… PS. У кожному з фільмів Львів є повноправним членом знімальної групи. На жаль, сьогодні в місті немає хоча б одного кінотеатру, де б демонструвались фільми, в яких він залишився навічно. ❦ {02/2017}

«Майор Вихор»

«Салют, Марія!»

[45]


Фотопроект [46]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ЛЬВІВ ІТАЛІЙСЬКИЙ «Львів повниться атмосферою середземноморської культури – якщо змусити себе ЇЇ шукати. Окрилений лев св. Марка на будинку венеційського консула Бандінеллі (площа Ринок), як і флорентійський двір чи бездоганна смарагдова coppola Домінікани не є чимось екзотичним на мапі міста. Починаючи з XVI ст., його лице значною мірою кшталтували всілякі італійські вигнанці, пройдисвіти, блукачі й авантурники, натхнені ідеями ренесансового гуманізму, епігони високого quattrocento, усі ці герої плаща і шпаги на зразок П’єтро ді Барбони, Павла Римлянина Домініці, Амврозія Прихильного чи Каллімаха Буонаккорсі, всі ці «куртуазні маньєристи»». Юрій Андрухович («Місто-корабель»)

«Венеційська кам’яниця»: таку назву дістав цей будинок на Площі Ринок, 14 через свого найвідомішого історичного власника – венеційського консула і купця Антоніо Массарі. 1589 року на його замовлення архітектор Павло Щасливий перебудував фасад будинку за тогочасною італійською модою і прикрасив браму гербом Венеції – скульптурою лева Св. Марка з розкритою книжкою.

{02/2017}

[47]


Мистецтво. Кіно

«Гіркі жнива»:

любов завжди бере гору над злом Текст: Людмила Грабенко Фото надані компанією B&H Film Distribution

У лютому світ побачив англомовну українську історичну драму «Гіркі жнива» – роботу канадського режисера українського походження Джорджа Менделюка. Продюсером стрічки став канадієць українського походження бізнесмен і філантроп Ян Ігнатович. Головні ролі в картині грають як британські – Макс Айронс, Саманта Бакс, Баррі Пеппер, Теренс Стемп, Тамер Гассан, – так і українські – Остап Ступка, Олександр Печериця – актори. В основі сценарію – історія звичайних українців, що живуть і кохають під час колективізації і Голодомору. Але режисер стрічки певен: «Гіркі жнива» – про любов, яка завжди бере гору над злом.

Гері Олівер у ролі Сталіна

[48]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


{02/2017}

[49]


Мистецтво. Кіно

З досьє «Бурлеску»

Джордж Менделюк – канадський телевізійний і кінорежисер, продюсер, сценарист українського походження, член гільдії режисерів Канади. Володар золотої та срібної медалей New York Film&Television Festival. Постановник таких картин, як «Крижана смерть», «Пригоди Синдбада», «Найтмен», «Люди справи», «Мисливці за старовиною», «Андромеда», сценарист, режисер і продюсер історичної драми «Гіркі жнива».

ДЖОРДЖ МЕНДЕЛЮК: «Я ЗРОСТАВ, ІДЕАЛІЗУЮЧИ УКРАЇНУ» Пряма мова: «Іноді мені здається, що я є більшим українцем за тих, хто живе в Україні. Так склалося, що я виріс в діаспорі – в такій собі «кульці» української культури в Канаді. Я спілкувався виключно українською вдома, допоки мені не виповнилося п’ять років – діалектом, що відрізняється від багатьох, які зараз вживають в Україні, можливо, лише за винятком Львова. Мій батько Іван народився у селі Делятин в Карпатах на Західній Україні, а мати – родом із містечка Різдвянка на азовському узбережжі, що на Східній Україні. Таким чином, я виховувався у широкому спектрі української культури. Батьки зустрілися у Львові і потім опинилися в Австрії, де мій батько ставив п’єси та концерти у трудових таборах, і, врешті, у таборі для переміщених осіб під час Другої світової. Коли війна закінчилася, вони відплили до Канади на океанському лайнері

[50]

«Синтія» з іншими біженцями, що хотіли втекти від комунізму. Потрапивши до Канади, вони вели на українському радіо програму «Прометей», де грали українську музику та намагалися підтримувати в українських слухачів зв’язок з їхньою «старою країною». Так я вперше і навчився того, що називають медіа. Я теж виступав – англійською, аби дістатися більшої аудиторії. Врешті-решт мої програми потрапили на радіо «Вільна Європа». Вперше в житті потрапивши до країни своїх предків, я якимось чином впізнав її, а якимось – ні. Я зростав, ідеалізуючи Україну. Коли я приїхав, то почувався зовсім як вдома. Українці – чарівні люди, добрі, пристрасні та романтичні. Але відчувалося в них щось неописуємо печальне. Примара Голодомору та воєн, що відбувалися тут на протязі віків, здавалося, пройняла їхні душі. Чому для першого англомовного фільму про Україну було обрано саме цю тему? Мені здається, що українська «story» ніколи не оповідалась у світовому кінематографі, тому що вона була накрита тінню російського (шовіністичного) сприйняття України. Росія дуже добре виконала роботу з розмиття/затінювання української ідентичності своєю власною. А Голодомор є найбільшим прикладом того, як Радянська влада намагалася не тільки винищити населення України, але й зруйнувати її культуру. А правда полягає в тому, що Руське/Слов’янське королівство/князівство існувало з Середньовіччя, задовго до існування сучасної Росії. Унікальність української культури – це те, що, як ми сподіваємось, фільм «Гіркі жнива» явить світові, як і невмираюча сміливість людей, що особливо важливим стає сьогодні під час російської навали/окупації. Медіа є чи не найважливішим засобом для створення ідентичності країни. Сталін був великим поціновувачем кінематографу. Його ідолами були Джонні Вайсмюллер (який грав Тарзана) та Джон Уейн (ікона американського ковбойства). За чутками, Cталін намагався організувати вбивство Джонні Уейна, настільки він турбувався про його вплив на глядача. Нашою ціллю було дати українцям надію в їхній боротьбі за свободу, що триває. Змалювати українську ідентичність як непереможну сміливість. І особливо відрізнити для світу українців від росіян – через силу кінематографу. Я очікую, що в цьому фільмі українці відчують себе, надію та гордість, ми хотіли би підтримати їх, показати їм, що вони не одинокі. Я б хотів, аби світ полюбив Україну, як люблю її я, та дізнався про ті жорстокі випробування, які вона пережила, тому що те, що відбувається з Україною сьогодні, може

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Можливість просвітити публіку в цікавій та захоплюючій формі – місія надати слова тим, хто вмер і вже не може сказати сам

Макс Айронс у ролі Юрія

статися з іншими країнами, включаючи Америку. Але як режисерові, мені хотілось б і подавати це в такій формі, в якій це було б цікаво і легко глядачеві. Взагалі я ніколи не збирався робити фільм про Голодомор. Воно якось само впало на мене. Тому мені не здається, що це збіг. Це більше схоже на поклик. Можливість просвітити публіку в цікавій та захоп люючій формі – місія надати слова тим, хто вмер і вже не може сказати сам. Чи збираюсь я переїжджати до України? Гарне питання! Насправді я задумуюся над переїздом до України, оскільки планую продюсувати два фільми – «П’єса», який я вже згадував, та «Заборонені», що теж базується на реальній історії. Цей фільм буде про відомого гетьмана Мазепу та його кохання з Мотрею Кочубеївною. Мазепі було 65, а Мотрі, його хрещениці, – 16! Їхній зв’язок закінчився Полтавською битвою та зміною карти Європи, і тим, що Росія почала відбуватися як світова сила. Я хотів би долучитися до розбудови/сприяння динамічному зростанню української кіноіндустрії. Я вже знімав у більше ніж дюжині різних країн, і оскільки міжнародний ринок представляє більше 50% доходів, має сенс, щоби я робив фільми у країні моїх предків». {02/2017}

ЛЮДМИЛА ГРИНЕВИЧ: «ЦЯ КАРТИНА ПОТРІБНА І УКРАЇНІ, І СВІТУ» Пряма мова: «Стати консультантом історичної драми “Гіркі жнива” я погодилася одразу і без жодних вагань. Я академічний науковець, однак дуже добре усвідомлюю важливість популяризації наукового знання про Голодомор, адже у світі про цю гуманітарну катастрофу, спричинену імперським комуністичним режимом, ще й досі мало хто знає. Цей фільм, безперечно, зламає цю традицію, вибудовану і потужною радянською пропагандою, і простою байдужістю. Я приєдналася до цього проекту не від самого початку. Як науковий консультант, ясна річ, я мала і певні зауваження, і деякі пропозиції. Все це обговорювалось, щось приймалось, щось ні, щось дискутувалося – завжди у приязній і конструктивній атмосфері. Взагалі робота над цим фільмом була позначена справжнім командним духом, відчувати який було фантастично. Ця картина потрібна і Україні, і світу. І не тільки тому, що справедливість вимагає пам’ятати мільйони вбитих голодом людей, індивідуальні світи яких зникли назавжди. Це потрібно і для того, аби нагадати сьогоднішньому світу, як міркування політичної доцільності і орієнтації на власні матеріальні вигоди можуть врешті обернутися глобальною трагедією для усіх. А саме це і сталося з початком Другої світової війни, котру розв’язали

[51]


Мистецтво. Кіно

Іван – Теренс Стамп

задобрювані світом тирани – Гітлер і Сталін. Це принесло багато горя людям і тих країн, уряди яких на початку 1930-х років просто закрили очі на вбивство голодом мільйонів українців, активно налагоджували економічні стосунки із сталінським СРСР, та більше – лобіювали його вступ до Ліги Націй… Нарешті, сьогодні в світі голодує більше 800 млн людей, і так багато бідності. Причини цього явища не слід шукати в площині природно-кліматичних катаклізмів, адже за голодом і бідністю завжди проглядаються навмисні чи ненавмисні дії урядів, байдужість ситих і зламана воля до опору голодних. Думаю, що історія українського голоду-геноциду – це і засіб мобілізації соціальної активності і громадянської відповідальності сучасників, фактично – це ще один серйозний внесок у боротьбу за людські права і головну цінність – життя людини.

Правду кажучи, і сама Україна, і її історія для багатьох усе ще залишаються неусвідомленими, а подекуди, за совєтською традицією, і «розмитими» в російській історії. Драматична історія Голодомору повинна представити світу правдиве минуле України і її людей – працелюбних, сповнених гідності і рішучості боронити свою землю, свої родини, свою ідентичність. Країни, котру до Першої світової війни справедливо вважали «хлібним кошиком Європи», і яка після окупації російською Червоною армією в 1920 році стала об’єктом комуністичних експериментів і колоніального визиску ресурсів. Країни, де, за словами Рафаїла Лемкіна, сталінською владою було вчинено геноцид – убито голодом близько 4 мільйонів хліборобів, винищено інтелігенцію, зруйновано церкву, культуру. Країну, котру у важкі часи навколишній «цивілізований світ» залишив сам на сам з тираном, врешті заплативши за це велику ціну. Думаю, що історія українського Голодомору повинна допомогти світові краще зрозуміти події сьогодення, природу війни путінської Росії проти України, за якою виразно проглядаються не тільки

Баррі Пеппер у ролі Ярослава

[52]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


прагнення утримання багатої на ресурси непокірЗ досьє «Бурлеску» ної України у «руському мирі», але й імперські амбіції на світове панування. Я бачила передостанню версію фільму, в яку ще мали вноситись певні зміни – і змістовного, і художнього планів. Тому, як і інші глядачі, я з нетерпінням очікую появи стрічки, котра, я переконана, не розчарує. Сповнений драматизму сюжет, блискуча гра акторів, прекрасна режисерська, операторська робота – все це гарантує, на мою думку, успіх фільму. Успіх гарантований ще й тому, що це абсолютно сучасне кіно, його творці змогли розповісти про трагічне минуле України сучасною мовою, котра, я сподіваюсь, буде усім зрозумілою. Моя родина, на щастя, не постраждала від Голодомору, оскільки в ці роки мешкала в Києві. Однак постраждала родина мого чоловіка, родини моїх друзів, власне, постраждала країна, з якою я сеЛюдмила Гриневич – український бе асоціюю. Крім того, я дуже добре усвідомлюю, історик, спеціалізується на вивченні якого руйнівного впливу цей геноцид завдав Укравійськово-історичної антропології, їні, якими страшними є його наслідки, котрі ми донаціональної політики і міжетнічних сі не подолали. Отже, Голодомор для мене – це свовзаємин в Україні в першій третині ХХ сторіччя. В минулому – науковий єрідний Sursum corda. співробітник Центрального «Гіркі жнива» – це художнє кіно, і творча вигадка державного архіву вищих органів тут, безперечно, присутня. Однак особливість цьодержавної влади УРСР та Інституту го фільму в тому і полягає, що пород жена творчою історії України НАНУ. Кандидат історичних наук. Науковий редактор уявою історія кохання двох молодих людей вдало і упорядник «Енциклопедії вписана в полотно цілком конкретних історичних єврейського житті в Україні». Науковий подій, реальність яких підтверджується фактами. консультант фільму «Гіркі жнива». Ми маємо величезну кількість архівних документів і спогадів очевидців, усе це відкрито для науковців, та й тих, хто просто ці- Джордж Менделюк ролі Сергея кавиться історичним минулим. Тож, зро- звиконавцем Тамером Гассаном бити висновок стосовно того, де правда, а де ні – сьогодні не важко. Аби були бажання і здатність слухати і чути – дивитись і побачити. Тема Голодомору – важка, це правда. Ви не уявляєте, які почуття виникають від прочитання лише «сухих офіційних документів» цієї доби, коли перед тобою із всією очевидністю постає реальна картина неймовірної несправедливості. Усвідомлення того, що, розповідаючи про цю несправедливість сучасникам, ми і поборюємо її, надає сили. Сьогодні особливо гостро стоїть питання любові і поваги до України, адже від цього прямо залежить, чи ми зможемо вистояти у гібридній війні Росії проти України. Між іншим, доволі показовою була доля вірша Сосюри, який сталінська імперська влада проголосила «ідеологічним перекрученням у літературі». У російській імперській {02/2017}

[53]


Мистецтво. Кіно

Наталка – Саманта Баркс

Це абсолютно сучасне кіно, його творці змогли розповісти про трагічне минуле України зрозумілою мовою традиції – і царській, і більшовицькій, і сучасній – «хохляцькі пісні і шаровари» завжди були ОК, а прагнення українців бути собою й господарювати у власній хаті – «мазепинськими», «петлюрівськими», «бандерівськими»/«бЕндерівськими» і навіть «фашистськими» перекрученнями. Такі підходи до встановлення «братерських взаємин» між двома народами ніколи не приносили нічого хорошого. Тому, як мені здається, сьогодні питання про повагу до України, до її культури, традицій, до її територіальної цінності – як ніколи стоїть гостро і для сучасної Росії, суспільство якої нарешті повинно усвідомити, що без перетравлювання комуністичного й імперського минулого, без серйозної духовної роботи, без принаймні моральної відповідальності і каяття за трагічне упокорених

[54]

народів ніколи не вдасться розбудувати власне комфортне майбуття. Сподіваюсь, що фільм «Гіркі жнива» допоможе такій духовній роботі. Чи будемо ми щасливими на власній землі? Поняття щастя у кожного своє. Попри війну і колосальні втрати, які завдають кожному з нас невимовного болю, ми кожний по-своєму і всі разом щасливі. Це щастя бачити, як сходить сонце, як зростають твої діти, як вибудовується громадянське суспільство, здатне брати на себе відповідальність за майбуття країни. Ми щасливі тим, що живемо у власній, вільній країні, яка, попри труднощі, безперечно має великі можливості і перспективи». ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ



Подорожі

Втекти з туристичного Львова [56]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


А що, коли найцікавіше знаходиться поза межами звичного маршруту? Живе і пружне, справжнє місто завжди втікає від туристичних шаблонів, динамічно змінюється, і розвивається за межами маленького квадрату Старого Середмістя Текст: Євгенія Нестерович Фото: надані автором

shutterstock.com

«Ч

ого ви ще не бачили у Львові?» – так я починаю розмову, коли раптом випадає нагода чи потреба показати комусь місто. Туристична гостинність вже стала тут частиною міської культури, і майже кожен зустрічний у Старому місті легко розкаже кілька «легенд» чи покаже кілька пам’яток. Для багатьох Львів – не одноразовий візит: це довгі «стосунки» на відстані, регулярні відвідини на зимові свята, все ближче знайомство… Скільки тієї площі Ринок, щоб постійно кружляти в ній колами? Ясна річ, ятки від ярмарку до ярмарку змінюють асортимент, а заповзятливі львів’яни вигадують ще двітри нові настоянки на сезон, але хіба ж цього достатньо? Якщо взятися за справу ґрунтовніше, то допитливому гостю вартувало би почати з розширення горизонту. А саме – ризикнути, і поглянути на повну карту Львова, а не на ту, що її роздають туристам. Там ви побачите, що Львів – місто досить зелене і не обділене спальними районами. З цією реалістичною картою й варто прокладати свій львівський маршрут – здебільшого, значно більш пізнавальний та атмосферний, аніж групова екскурсія з мікрофоном. Отож, уявімо себе «втікачами з центру» у бік автентичного міського життя вулицею {02/2017}

Коперника, прямо від Матінки Божої і пам’ятника Адаму Міцкевичу. За спиною у вас, до речі, залишиться цікаве архітектурне поєднання. Колись перший львівський хмарочос скупого домовласника Йони Шпрехера, новітній, як на поч. ХХ ст., скандальний витвір архітектора Касслера, останні півстоліття – пристанище кількох книжкових крамниць, тепер – офісно-магазинний, все ще гарний, так званий «Будинок Книги». Поруч – притча новочасної львівської архітектури, будинок УкрСоцБанку, ніжно названий мешканцями «унітазом». Проти побудови такого у самому центрі тоді чимало протестували, а тепер туристи, які просять сфотографувати їх на тлі Міцкевича, обов’язково уточнять: «Тільки щоб цей будиночок в кадр не потрапляв». Саме на цьому місці було зроблене легендарне фото з фестивалю ВиВиХ 1992: стара, зруйнована пожежею будівля під №10 перед самим знесенням стала арт-об’єктом і була розписана цитатами з української поезії. А поміж «унітазом» та «Будинком Книги» – пустка зруйнованої кам’яниці, більша частина якої в радянські часи належала львівському відділенню Спілки Художників України. Від недогляду та некомпетентної експлуатації будинок вже ледве дихав, отже, його розібрали за компанію з сусідом-погорільцем з твердою обіцянкою відбудувати один в один. Але, симптоматично для львівської влади, обіцянки залишились на папері, питання власності на ділянку заплутане, а її майбутнє, відповідно, дуже туманне. Отже, за вами – трикутник з львівської урбан-історії, а перед вами – вулиця Коперника, що підіймається догори повз різні архітектурні принади. Наприклад, під 9 номером – кінотеатр Коперник, найстаріший з діючих у Львові, цього року святкуватиме 105-ту річницю. І що цікаво, при жодній владі не закривався. Тут тепер діє нішевий, але досить популярний серед молоді кіноклуб Silentium, де показують те, що варто побачити; та ж сама команда, до слова, творить нове львівське онлайн-радіо Бармаглот і цілу спільноту навколо нього. Далі – Палац Потоцьких (Коперника, 15) – Національна картинна галерея; тут, до речі, навіть

[57]


Подорожі Колишня вілла професора геології Еміля гербу Абданк Дуніковського (з 1911 р. – будинок Національного музею у Львові; Палац Потоцьких відкриває для гостей колекціюуєвропейського збудована 1897–1898 рр. мистецтва XIV-XVIII с. (Львівська національна галерея мистецтв)

Гойю можна побачити. Потім – Палац мистецтв (Коперника, 17) – кажуть, проектований як станція міфічного Львівського метро (на цій фразі місцеві іронічно усміхаються, а іноді – навіть підморгують). Тут буває чимало цікавих польських візуальних проектів (CentrumSztuki WRO, MOCAK), а також відбуваються Дні мистецтва перфоманс у Львові, Тиждень актуального мистецтва та Форум видавців у вересні. Тут же – штаб-квартира Львівського міжнародного фестивалю короткометражних фільмів Wiz-Art та осередок документалістики, який постійно провадять у кінозалі Львівська Цитадель – суцільні таємниці

[58]

Палацу мистецтв. А назовні – майже щовечора запалює свої вітрини завжди активне місце музичної альтернативи – клуб Underground. Далі на перехресті вас оточать спокуси: ліворуч – ще один корпус Львівської картинної галереї, колишній палац графині Ізабели Дідушицької. Навпроти підпирає гору, так звану Цитадель, стримано елегантна, перебудована в стилі класицизму з колишнього монастиря кармеліток взутих, але, на жаль, закрита для туристичних відвідин, Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. До війни тут працював знаменитий на всю Польщу науковий заклад Оссолінеум: національна бібліотека Польщі, заснована і подарована місту двісті років тому (у 1817 році) графом Оссолінським. Цитадель – це суцільні таємниці. Експерти кажуть: у європейській фортифікаційній школі важко знайти безпосередні аналоги львівської Цитаделі (1850–1856 рр.). Зараз Центр міської історії Центрально-Східної Європи у Львові досліджує вплив цієї твердині на життя містян – Цитадель була і захистом, і в’язницею, і місцем спортивних розваг, і навіть концтабором для військовополонених чи засекреченою військовою частиною у часи СРСР. Тепер на її території банки, офіси, майстерні і навіть фешенебельний готель.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Палац Потоцьких – Національна картинна галерея – тут навіть Гойю можна побачити Основна територія приведена до ладу, але знайдуться і руїни, і хащі, з яких визирають незвичні панорами Старого міста, і таємничі, практично недосліджені підземелля. Зважаючи, що за часів середньовіччя тут мешкали львівські жебраки (тому гора тоді і називалась Калічою), хтозна, що тут можна знайти. При побудові Цитаделі, наприклад, знайшли справжнісінького поганського ідола, який відразу зник без сліду, залишивши по собі тільки невиразний малюнок у тогочасній пресі. Зайти на Цитадель можна з кількох боків – від вулиці Чайковського крутою гіркою (тут зазирніть у затишний, давно славний серед місцевих ресторанчик «Купол»), або ж від вулиці Грабовського – якщо не звернете на перехресті на Стефаника, а підете прямо. До речі, простуючи догори по Коперника, праворуч, на одній з найкрасивіших

трамвайних зупинок «Головна пошта» (у народі – «Русалка Дністрова») можна випити «настойонца» смачної, особливої – Альтернативної кави. Недавно відкритий старт-ап зовсім молодих підприємців так полонив серця львів’ян, що, по-перше, дивно було би не скуштувати цієї кави, а по-друге, тут готують справді альтернативними методами: пуровер, кемекс, аеропрес та сифон. Прямуючи далі, ви минаєте князівський палац Сапегів (Коперника, 40 а) – з мезоніном і необароковим парадним входом. Тепер тут – Українське товариство охорони пам’яток історії та архітектури. Серед місцевих інтелектуалів це місце також знане як осередок ґрунтовного мистецтвознавчого лекторію Арт-Ключ – приватної ініціативи місцевих меценатів, що існує вже багато років. Трохи вище ліворуч – на горі – костел і шпиталь Святого Лазаря. На його мурах, що від них аж віє архаїкою – не лише рідкісні сюжети кам’яних таблиць (Бог тримає Ісуса на колінах) чи написи про заснування 1621 року, але і свіжі поетичні графіті – «аби

Тюрма на Лонцького, тепер – музей-меморіал

{02/2017}

[59]


Подорожі

Князівський палац Сапегів на вулиці Коперника

очі розширити до безмежності…». Вірші Ігоря Калинця, відомого львівського поета-дисидента, з’явилися тут у 2015 – відколи Львів став Містом літератури ЮНЕСКО. До речі, написання цього рядка зафіксовано і у промоційному відео Львова. Часто тут чути співи; все тому, що від 1989 року храм і прилеглі будівлі передали

дитячому хору «Дударик», а у самому храмі часом відбуваються камерні концерти. Направо вгору вистрибує вулиця Степана Бандери – повз Політехніку та костел Ельжбети вона веде до вокзалу. А на самому розі Бандери і Коперника – ще одна сумна пам’ятка історії міста – Тюрма на Лонцького, тепер – музей-меморіал. У 1889–1890 роках на перехресті вулиць Леона Сапеги (сьогоднішня Бандери) та Коперника

Костел і шпиталь Святого Лазаря на північних схилах Калічої гори

[60]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


була споруджена австро-угорська жандармерія; в’язницю звели у часи Польщі, у 1918–1920 рр. Тюрма спеціалізувалася на політичних в’язнях, під час Львівського процесу 1936 року тут утримувалися Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебідь та інші підсудні. Потім тут почергово квартирували НКВС і гестапо. Тепер це місце стало сучасним музеєм – моторошним, але дуже правдивим, лаконічним та переконливим. Звідси вже можна котитися вниз по Коперника – тільки зауважте ліворуч маленькі старі крамнички: серед них є один справдешній комісійний, де зацікавлені можуть позаглядати на старовинну порцеляну або прикраси. Внизу ж на вас чекає старе трамвайне депо кінця ХІХ століття – красиве і нещасне водночас. Пам’ятка промислової архітектури і досі частково задіяна Львівелектротрансом, але вже багато років тут клубочаться артистичні

Колишня вілла професора геології Еміля гербу Абданк Дуніковського (з 1911 р. – будинок Національного музею у Львові; збудована у 1897–1898 рр.

Палац Дуніковських у 1911 році Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький придбав для експонування колекції заснованого ним музею мрії – як не про музей техніки, так про новітній Креативний Квартал. Тепер от місцеві підприємці затіяли втілити тут LEM Station – соціальний хаб для бізнес-комунікації та місце для розумних розваг. Назва невипадкова – це данина відомому уродженцю Львова, письменнику і філософу Станіславу Лему, пам’ять про якого віднедавна почали актуалізувати віднедавна містяни. Звідси розходяться кілька доріг. Але ми повернемо якомога лівіше, і вулицею Вітовського досить швидко опинимося перед Парком культури. Влітку тут є нічні кінопокази і фестивалі під відкритим небом (найвідоміший з них – AlfaJazzFest), і дитяча лазанка, і навіть ностальгійні каруселі типу оглядового колеса. Взимку – гірки, санки, новорічні святкування і невеличкий ярмарок вуличної їжі. Нова команда, яка взялася за упорядкування парку кілька {02/2017}

років тому, зробила його справді активним місцем відпочинку для родин з дітьми, а також для молоді, яка вже втомилася від одноманітності центру. Вулицею Вітовського плавно допливаємо до площі Франка – ми ніби обходимо гірське плато Цитаделі долом – і тут знову пропоную повернути ліворуч, догори – на вулицю Коцюбинського. Тут ви зустрінете чимало цікавинок справжнього львівського життя і побуту – райончик переважно «домашній» і навіть дещо таємничий. На другому повороті направо вниз повільно стікає вулиця Драгоманова – теж краса і спокій, тільки заглядай на всі боки і вдихай атмосферу міста. На Драгоманова, 42 варто призупинитися. Це – колишній Палац Дуніковських, який у 1911 році Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький придбав для експонування колекції заснованого ним музею (тепер – Національний музей у Львові ім. А. Шептицького). Нещодавно у флігелі після довгого ремонту відкрилась для відвідування експозиція відділу українського мистецтва ХХ століття. Сам палац

[61]


Подорожі

Вулиця Джохара Дудаєва виведе вас до бурхливого міського життя

все ще на ремонті. Восени 2016 року саме тут експонували виставку Анатолія Криволапа, взимку – показували унікальну збірку українських модерністів з-поза меж України колекціонерки Галини Горюн Левицької… Зрештою, майже щотижня тут є якісь спеціальні акції – Музейна школа мистецтв, заняття для ілюстраторів чи дитячі майстер-класи. Якщо образотворче мистецтво загалом вас цікавить – то оминути цю локацію не маєте права. Після такого музею і такої довгої пішої прогулянки (хоч насправді ми з вами подолали всього лише 3 км) вам напевне захочеться перепочити – тож повертаємося вниз, до центру. Це, до речі, незаперечний орієнтир у Львові (окрім телевежі, звісно): нагору – від центру, згори – до центру. Майже завжди працює. Праворуч – Університетський ботанічний сад на Драгоманова, ми ж повертаємо ліворуч – на вулицю Глібова, а з неї – котимося вниз з живописної Калічої гори. Милі житлові будинки, загадкові вілли і нерівний брук – а ви всього лиш у кількох кроках від найбільш галасливих центральних вулиць! Потрапляємо на Стефаника – наше коло майже замкнулося, зовсім неподалік – те перехрестя, з якого ми починали.

[62]

І тут для втомленого подорожнього є кілька опцій: зі Стефаника ви можете звернути направо на вул. Джохара Дудаєва або на Чайковського. Обидві виведуть вас на колишню Академічну (а тепер – проспект Шевченка), де автомобільний рух, вуличні музиканти, сила-силенна народу, і майже за рогом – площа Ринок. Але на Дудаєва (№2) ви маєте шанс сховатися у 4 friends WhiskeyPub і запити усю вашу прогулянку, як кажуть, досить добрим віскі. На Чайковського, 15 натомість варто перекусити вже славнозвісними у Львові бургерами від Корови Кольорової. Або ж просто навпроти, під №18, зайти на пиво у паб Bierlin.Lemberg – простий і неформальний, як і належиться пабам. Уся ця подорож, безумовно, не охоплює і дещиці того, що справді варто побачити і спробувати у Львові. Але такий шлях покаже вам, як у одному місті – такому карамельному на обкладинках туристичних буклетів – співіснують і нові бізнеси, і старовинна архітектура, і активний відпочинок у зелені парків, і захоплюючі пригодницькі дослідження закинутих австро-угорських фортець, і спогади про жахливі історичні події, і їхнє перетворення на сучасну, осмислену міську пам’ять… Львів – це не лише площа Ринок, і не тільки кава з шоколадом. За вітриною історичних декорацій живуть і творять сучасні львів’яни. І саме з ними і з їхнім життям варто знайомитися, якщо ви хочете пізнати Львів. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Кава не тільки чорна

NESCAFE® Dolce Gusto® це мистецтво створення кави, ідеальної на вигляд та досконалої на смак. Надзвичайне різноманіття якісної обсмаженої та меленої кави, упакованої в капсули, а також дизайнерські кавомашини дозволять Вам насолоджуватися бездоганним смаком кожної чашки! www.dolce-gusto.ua 0 800 50 30 10


Искусство. Музыка [64]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Соломия Крушельницкая: БАБОЧКА С ОПАЛЕННЫМИ КРЫЛЬЯМИ Текст: Диляра Шкурко Иллюстрации предоставлены Музыкально-мемориальным музеем Соломии Крушельницкой (г. Львов)

1904-й год. В Милане только что с треском провалилась новая опера Пуччини «Мадам Баттерфляй». Сначала зрители молчали. Потом принялись свистеть, кукарекать, улюлюкать – разве что не бросаться тухлыми яйцами. Газетные заголовки напоминали некролог – «Маэстро Пуччини исчерпал себя», «Более скучной и пресной оперы история музыки еще не знала!», «Мадам «Баттерфляй» – два часа потерянного времени». Говорят, что композитор был близок к тому, чтобы от отчаянья наложить на себя руки… Но прошло немногим менее четырех месяцев и состоялась премьера новой редакции – положившая начало европейскому триумфу оперы. Искусствоведы убеждены: причина столь резко изменившегося мнения публики не только в том, что композитор существенно переработал сюжет, добавив в него динамики. Просто главная партия в этот раз досталась оперной диве, которая сделала образ Чио-Чио-Сан рельефным, колоритным и искрящимся – живым. Соломия Крушельницкая возродила «Мадам Баттерфляй» {02/2017}

[65]


Искусство. Музыка [66]

ДОЧЬ САМУРАЯ. ЛЮБОВЬ КОРОЧЕ ЖИЗНИ… Когда друг Пуччини – дирижер Артуро Тосканини – искренне переживая творческое фиаско композитора, посоветовал ему сменить исполнительницу главной роли, Джакомо сначала удивился: чем же нехороша Розина Сторкио – такая хрупкая, тоненькая – настоящая японка?! Потом возмутился – узнав, кого именно Артуро предлагает на роль Чио-Чио-Сан. Сеньору Крушельницкую – в которой роста метр восемьдесят?! Ну и что, что диапазон в три октавы? Японки такими не бывают! Тосканини позволил себе жесткость: «Влюбленность в Розину застит тебе глаза. Если ты хочешь похоронить «Мадам Баттерфляй», можешь и дальше артачиться! Но знай: Крушельницкая – это твой единственный шанс». Соломия, получив предложение воплотить на сцене образ гейши, рассмеялась – уж слишком мало она ассоциировала себя с гордой дочерью самурая. К тому же, браться спасать провальную оперу – дело рискованное… Но прочитав пьесу американского драматурга Беласко, по которой на Бродвее был поставлен спектакль, вдохновивший Пуччини на создание оперы, Соломия призадумалась… Любовь была для певицы тайной за семью печатями. Да, она знала о существовании любовных романов. И пыталась примерить на себя чувства и эмоции, цветисто изображенные писателями. Да, на ее глазах разворачивался роман старшей сестры. И Соломия наблюдала за всеми атрибутами влюбленности – блеск в глазах, румянец на щеках, стыдливый шепоток… Да, в возрасте 17 лет Люня (так ласково называли Соломию домашние) сама оказалась в водовороте страстей, когда к ней приехал свататься молодой семинарист Зенон Гутковский – черноглазый кудрявый красавец. Тогда Соломии показалось – вот оно! Вот что имели в виду авторы дамских романов, когда писали о «волнении, стеснившем грудь» и «угольке страсти, угнездившемся в сердце». Но стоило жениху обмолвиться о том, что цирк интереснее театра и что после замужества у Соломии вряд ли останется время на песни, у девушки тотчас пала пелена очарования с глаз. Нет, такая любовь ей не нужна!..

А в истории о японской девушке, отдавшей свое сердце американскому офицеру и ставшей жертвой предательства с его стороны, говорилось совсем о другой любви. Ярой, исступленной, неукротимой – такой, что венцом ее неизбежно становится смерть. Репетируя, Соломия старалась мысленно перенестись в Нагасаки 1887-го года. Все три месяца, пока длилась подготовка к премьере, певица читала хокку, носила кимоно и ела мисо. Она хотела на физическом – тварном – уровне прочувствовать свою героиню, чтобы суметь передать то неистовство, что бушевало в ее душе. «Одержимость» – вот какое слово незримо кружилось вокруг Соломии, легонько, как крыльями бабочки касаясь ее сознания. Она силилась понять, как это – когда «любовь» рифмуется с «кровь», когда желание обладать душой и телом любимого становится полновластным хозяином психики и когда страсть оставляет после себя дымящиеся руины… «Мне кажется, что есть женщины, инстинкт самосохранения у которых так силен, что не позволяет им пускаться в опасное плаванье по бурному морю любви», – экзальтированно намекала младшая сестра Анна, листая ноты за утренним чаем. (Благодаря сильному и чистому голосу она тоже была задействована в подготовке к выступлению). Соломия отвечала: «А мне кажется, что, пресекая любые попытки судьбы расширить диапазон эмоций и впечатлений за счет любви, живя в дозированном, выверенном мире, эти женщины сохраняют ресурсы для чего-то более важного». Когда-то ее учительница и подруга Фауста Креспи сказала: «Кара меа, большой талант не потерпит соперников». Певице было больно думать о том, что в определенный момент, сделав выбор в пользу искусства, она лишила себя целого пласта эмоций и переживаний, связанного с областью нежных чувств, но она не гнала от себя эти мысли – горечь помогала лучше постичь глубину роли… Тот день – 28 мая 1904 года – словно выкристаллизовался в памяти певицы. В Брешии (итальянском городе в предгории Альп, где состоялась вторая премьера «Баттерфляй») царило лето – свежее, юное и еще не обвяленное солнцем, когда на листьях еще не высох пахучий младенческий клей, а небо, омытое майскими грозами, уже стряхнуло с себя мутную вуаль межсезонья. В город устремилась вся итальянская богема – столь велик был интерес к тому, удастся ли Пуччини реанимировать свою оперу. На этот вопрос красноречиво отвечает хотя бы один факт – после финальных аккордов Соломию Крушельницкую и Джакомо Пуччини вызывали на бис 17 раз! Счастливый композитор подарил певице свой портрет с надписью «Самой

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Джакомо Пуччини и Соломия Крушельницкая

После финальных аккордов Соломию Крушельницкую и Джакомо Пуччини вызывали на бис 17 раз прекрасной и самой очаровательной Баттерфляй. Джакомо Пуччини». А у самого композитора в рабочем столе до конца жизни хранился наиценнейший для него документ – партитура оперы с пометками украинской Чио-Чио-Сан.

ДЕТСТВО БАБОЧКИ. ПЕТЬ КАК ДЫШАТЬ У прадеда Соломии была мечта – чтобы его потомки жили более яркой, свободной и интересной жизнью. Он был убежден, что единственный путь к этому – знания, потому выучил своего сына на священника. Василю Крушельницкому «с молоком отца» передалось стремление обеспечить детей лучшей долей. Поэтому он весьма приветствовал желание своего сына Амвросия жениться на дочери известного галицкого поэта Григория Савчинского. Ведь его стихи публиковались даже в школьных учебниках – это внушало уверенность в том, что его наследники станут достойными представителями современного общества. В тот теплый сентябрьский день 1872-го года Василь, узнав о радостном известии, самолично запряг лошадей и помчался в село Белявинцы, где обитала семья его сына. Дело в том, что по традиции {02/2017}

дед сам давал имена своим внукам. «Соломия» – так звали мать Василя и так он нарек младенца. Он тешил себя надеждой, что невестка Теодора поможет реализовать его амбиции и вот эта крошечная новорожденная девочка не превратится со временем в «домашнюю курицу», способную только рожать детей и квасить огурцы. В педагогических способностях сына Василь даже не сомневался – несмотря на то, коллеги из соседних сел были недовольны отцом Амвросием – он запанибрата общался с селянами, праздно шатался по селу с оравой своих детей, водил дружбу с радикалом Иваном Франко… Именно общение с отцом заложило в маленькой Люне те семена, которые очень скоро пробьются ростками любознательности, критицизма и стремления к переменам. В библиотеке Амвросия Шекспир и Гейне (на немецком) соседствовали с революционными журналами, издаваемыми Франко и Павлыком, и даже зашифрованной версией романа Чернышевского «Что

[67]


Искусство. Музыка

делать». И ко всему этому богатству Люня имела свободный доступ. Правда, сначала нужно было покормить кур и голубей – в этом состояла трудовая повинность девочки. Мама часто повторяла, что без работы человек может тяжело заболеть, так что дети ни минуты не сидели без дела. Теодора вынужденно взяла на себя все хозяйственные заботы, потому что если бы этим занялся ее непрактичный муж, то семья очень быстро разорилась бы. Женщина прекрасно играла на фортепиано, но за домашней рутиной ей нечасто доводилось садиться за инструмент… Она не очень приветствовала и желание Соломии больше времени проводить за клавишами, чем в птичнике, но поделать ничего не могла – ее средняя дочь пела постоянно. По собственному признанию Люни, она пела даже мысленно, даже во сне! Перерывом стала, пожалуй, только болезнь – тяжелая холера едва не унесла жизнь маленькой Люни, но отец каждый день возил доктора из города и отвоевал у смерти свою девочку… «Не пристало дочери священника вести себя так неподобающе!» – не раз выговаривали Теодоре местные почтенные матроны. Впрочем, они имели в виду не только то, что звонкий хрустальный голосок Соломии не смолкает ни на минуту, раздаваясь то на одном конце села, то на другом. Их досаду вызвало общение девочки с сыном бедняка Влодко. Но помешать этой дружбе не мог никто, тем более что под руководством Соломии дети уже вовсю готовились к постановке «Наталки-Полтавки». Задействована была вся семья – отец взял на себя поиски реквизита,

В образе Чио-Чио-сан

[68]

«Хоть сто лет учился бы человек, все равно есть чему!» – повторяла Соломия всякий раз, узнавая что-то новое ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Семья Крушельницких

сестры шили костюмы… Партию Наталки, конечно же, исполняла Соломия. «Что ты чувствуешь, когда играешь?» – спрашивал у дочери Амвросий. «Я чувствую, что живу», – серьезно отвечала девочка. Однажды Люня наступила ногой на бабочку. Яркие крылышки, дрогнув, поникли. Девочка положила бабочку на ладонь и, дунув, попыталась заставить ее взлететь. Но невесомый шелковый трупик упал в траву… Ноги сами привели Соломию в церковь – там как раз готовились отпевать умершую накануне селянку. Девочка незамеченной подошла к гробу и ущипнула лежащее в нем тело – за запястье. Люню потрясло, что кожа на руке так и осталась стоять дыбом. После этого будущая звезда мировой оперы неделю провалялась в горячке. Очнулась она словно повзрослевшей на десяток лет. Отныне репертуар ее изменился – грустные и протяжные народные песни надолго стали самыми любимыми… {02/2017}

ЛЬВОВ КАК СПАРТА. ТЯЖЕЛЫЙ ТРУД VS ЛЕГКОЕ ДЫХАНИЕ Современники описывают 16-летнюю Соломию как высокую и стройную интеллигентную панночку с роскошными косами и выразительными серо-зелеными глазами. Но красота девушки тотчас отходила на задний план, как она начинала петь. По утверждению специалистов, ее великолепное сопрано с богатой палитрой тонов обладало почти гипнотическим эффектом. Еще будучи в отчем доме, Соломия брала уроки вокала в польском музыкальном товариществе у профессора Владислава Вшелячинского. Систематические занятия музыкой выработали в ее характере упорство и терпение, что не замедлило отразиться на внешности – в глазах светился ум и жажда знаний. «Хоть

[69]


Искусство. Музыка [70]

сто лет учился бы человек, все равно есть чему!» – пораженно повторяла Соломия всякий раз, узнавая что-то новое. Конечно, было предостаточно охотников на такой бриллиант! Но сквозь туманную перспективу девушка смутно различала свое будущее… Она радостно пела на свадьбе старшей сестры, развлекала собственных женихов игрой на фортепиано и беседами об искусстве, видела, как одна за другой подруги остепеняются, выйдя замуж и обзаведясь потомством, но слышала и о женщинах, которые стремились самостоятельно распоряжаться своей судьбой. Соломия не знала, чего хочет от жизни, кроме как петь. Но разве песни могут стать всей жизнью?.. Когда подготовка к свадьбе с любителем цирка Гутковским закончилась скандальным отзывом пригласительных, стало ясно: девушке нужно покинуть село – «бо заклюють». Брат Антон увез ее во Львов – поступать в консерваторию. Денег на обучение не было – пришлось заложить дом, но Амвросий без раздумий пошел на этот шаг, который столь сильно противоречил традиционным представлениям об устройстве судьбы молодой девушки. Однако все оказалось напрасным – по бюрократической оплошности, в списке лиц, допущенных к экзаменам, фамилии Крушельницкой не оказалось. В отчаянии Соломия безотчетно побрела к зданию консерватории. Оттуда доносилась какофония, в которой сливались голоса распевающихся студентов, звуки настраиваемых инструментов… Одна ступенька, вторая. Деревянная дверь, покрытая коричневым лаком. Бронзовая ручка. Холодная… Соломия и сама не заметила, как оказалась в аудитории, где седой старик в мятом фраке сердито втолковывал что-то испуганной студентке. Увидев на пороге Соломию, профессор Высоцкий (а это был именно он) жестом пригласил ее к инструменту. «Все объяснения потом!» – нетерпеливо воскликнул он, когда девушка попыталась что-то сказать. Никогда еще ее голос не звучал так сильно и полно!.. С того дня у студентки Львовской консерватории Крушельницкой началась совсем другая жизнь. Подъем в 5.30 утра. Умывание холодной водой над синим фаянсовым рукомойником. Стакан теплого

чая. И целый день – занятия. К вечеру Соломия чувствовала себя так, словно на ней пахали. Но это только утраивало ее энтузиазм! Ведь каждый день приближал то будущее, которое обретало все более четкие контуры. Яркий свет софитов, сотни глаз, направленных на нее, тишина, воцаряющаяся с первыми же нотами… «А правда, что в консерватории целый год учат дышать?» – простодушно спрашивал поклонник, которому было позволено провожать девушку от консерватории до дома. И Соломия рассказывала молодому адвокату об упражнении со свечкой – нужно научиться дышать экономно, так, чтобы пламя свечи даже не дрогнуло! «Эти упражнения укрепляют не только дыхание, но и дух!» Теофил Окуневский, глядя, с каким энтузиазмом молодая красавица просвещает его относительно вокальных премудростей, восхищался и удивлялся одновременно: да, можно быть очень увлеченным человеком, но разве это правильно – сознательно обрекать себя на такую однобокость, жертвуя все остальным?! Сердце Соломии дрогнуло, и она согласилась пойти на вечеринку, куда звал ее поклонник. Ей было очень весело и интересно – обсуждали все самое разное, от декларации суфражисток до телефонной связи между Марселем и Парижем. От перевозбуждения ночью Соломия едва сомкнула глаза!.. Наутро профессор сухо сказал своей студентке: «Если вы больны, нечего попусту тратить мое время». Режим и упражнения. Никакого флирта. Холодные обливания каждое утро. Все во имя будущего. В котором нет места несущественному, неважному… Когда Теофил Окуневский пригласил Соломию на следующую вечеринку, он получил вежливый отказ. И это несмотря на настойчивость старшего брата, уверенного в том, что в этом мире, полном боли, непонимания и невзгод, женщина должна утешиться в браке – и желательно с состоятельным паном, ведь «нашими науками мы разорили отца». «… Все данные, чтобы стать украшением перворазрядной сцены…», «… высокое чувство красоты…», «блестящее будущее в артистическом мире…» Строчки прыгали у Амвросия в глазах, когда он читал характеристику к диплому своей дочери. Дебют выпускницы состоялся во Львове в 1893 году – Соломия исполнила партию Леоноры в опере Доницетти «Фаворитка». На сцене было тесно от цветов, зал рукоплескал, но взгляд Крушельницкой был направлен поверх голов – эта вершина покорена, пора двигаться дальше. «Вы наверняка станете прекрасной певицей!» – слышит Соломия комплимент. «Я уже прекрасная певица, – отвечает она. – Я хочу стать великой!»

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ПО МИРУ С ОБРАТНЫМ БИЛЕТОМ. К ЦЕЛИ ЦЕНОЙ ДУШИ Галицкий сейм отказал в финансовой помощи, но Амвросий Крушельницкий с упорством Сизифа продолжал искать деньги для обучения дочери за границей. Нашел – дальний родственник согласился оформить кредит на свое имя… В Италию Соломия ехала с осознанием долга перед семьей и ответственности за своих пятерых сестер. И вот Соломия в Милане! И первое испытание, связанное с тем, что итальянский профессор Фауста Креспи «диагностировала» ошибку в определении голоса певицы – не меццо-сопрано, как она всю жизнь считала, а лирико-драматическое сопрано! Крушельницкая оказалась перед выбором: полностью перестроить технику вокала и поменять репертуар или оставить все как есть. Певица выбрала первое – она с юности воспринимала трудности как вызов. Кстати, до приезда сюда она знала на языке Микеланджело и Алигьери всего несколько фраз, но буквально за два месяца освоила его настолько хорошо, что сама изучала контракты. К слову, всего в интеллектуальном багаже певицы было восемь языков! Но несмотря на свой кажущийся космополитизм, Крушельницкая никогда не позволяла ошибок в указании своей национальной принадлежности. Певице приписывают такую судьбоносную фразу – «Мир принадлежит лишь тому, у кого есть родина»… Забавно, что итальянцы часто называли Соломию итальянской оперной дивой, поляки – польской, но сама певица всегда подчеркивала, что она украинка. Например, когда, завершая свое выступление перед Николаем II в его резиденции в Скерновице песней «Веснівка» и услышав вопрос императора, на каком языке исполнена «эта вещица», Соломия гордо ответила: «На моем родном – украинском». За рекордные пять лет Крушельницкой удалось добиться того, на что у многих ее коллег уходят десятилетия. «Этот голос покоряет красотой звучания, техническим совершенством и правдивостью стиля», – так отзывался о таланте Соломии музыковед Джакомо Лаури-Вольпи. Однако баснословному триумфу певицы во всем мире предшествовали тяжелые испытания. В Польше, например, несмотря на колоссальное признание публики, газеты буквально ополчились на Соломию, обвиняя ее в том, что «пение никогда еще не имело столько погрешностей». Фельетонисты изощрялись в острословии, называя певицу то «извращенной эротичкой», {02/2017}

Соломия Крушельницкая в образе Валькирии

[71]


Искусство. Музыка Соломия Крушельницкая и концертмейстер Богдан Дрымалык со студентами

то «безнравственной личностью, разорившей варшавские театры». А партнер по варшавской сцене, имя которого история не сохранила, даже позволил себе ультиматум: «Или Крушельницкая, или я!» Соломии хватило духу выдержать эту травлю, потому что она понимала ее истоки – кому-то «наверху» очень не нравилось, что она отсылает деньги на строительство украинского университета и театра во Львове, а также спонсирует газету радикальной партии. Крушельницкая жаловалась своему другу и духовному пастырю Михаилу Павлыку, что от отчаянья готова бежать хоть в Америку. Тот в утешение нашел горькие, но честные слова: «Талант обречен на зависть и ненависть. А большой талант познает мир через страдания…» Единственное, что позволяло певице не сломаться – это признание зрителей. Современники вспоминают, что в Кракове после премьеры оперы «Лоэнгрин» восторженная толпа на руках отнесла Соломию в карету, а потом распрягла коней и сама повезла певицу в гостиницу. Но самым обидным было то, что на Соломию обрушился и гнев ее соотечественников, когда однажды она неосторожно позволила назвать себя итальянской певицей, имея в виду вокальную школу. Певице сложно было выдержать этот двойной террор… Она не сочла нужным задерживаться во Львове и вернулась в Италию, забрав туда и младшую сестренку Анну – Нусю, как всеобщую любимицу называли в семье. Ее Соломия любила так сильно, что некоторые в этом усматривали даже проявление материнского инстинкта…

[72]

Голосом Нуся пошла в старшую сестру, а характером – нет. Мягкая, лиричная, романтичная девушка наслаждалась своим сценическим успехом. Но старт ее певческой карьеры совпал с началом войны. Большинство театров закрылось – конкуренция между оперными певцами обострилась. Осознав, что она всего лишь «одна из», Анна приуныла… И закрутила роман с женатым учителем танцев, очертя голову бросившись в омут любовных перипетий. Вскоре Нуся заявила, что ненавидит театр, потому что ей никогда не затмить старшую сестру. «Я хочу нормальной жизни – любить и детей!» – заявила девушка. А когда Соломия резонно заметила, что у ее возлюбленного уже есть несколько детей, Анна не поверила. Пришлось провести «очную ставку». «Что мне делать?» – как в детстве, беспомощно спросила Нуся. «Работай, – жестко ответила старшая сестра. – Работа – лучшее лекарство». Но то, что всегда помогало самой Соломии, оказалось тщетным для Анны. Ее хрупкая психика не выдержала… Винила ли себя Соломия в душевной болезни сестры? Об этом нет достоверных сведений. Примадонна всегда была очень скрытной и замкнутой. А журналистам, пытавшимся сорвать завесу тайны с ее личной жизни, всегда давала жесткий отпор. И дневников никогда не вела…

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


«Воспоминания – это признак старения, – говорила Соломия. – А я стареть не собираюсь!» Так или иначе, певица всю жизнь заботилась о любимой Нусе, которая, к несчастью, так и не оправилась от удара судьбы. …Элегантная женщина в черной шляпке с вуалью смотрела на небо. Оно было сложного, трудно определяемого цвета, оно двигалось, бродило и словно закипало сиреневым «наваром» перистых облаков. «Это бурлит моя печаль», – подумалось Соломии, и ей вдруг отчаянно захотелось примкнуть к армии «нормальных женщин» – какой так хотелось стать несчастной Нусе. Но это была всего лишь минутная слабость – примадонне пора собирать саквояж. Завтра – в путь. Вчера были Испания, Италия, Франция, Португалия, Румыния, завтра – Египет, послезавтра – Чили, Аргентина. В какую бы страну мира певческая судьба не занесла Соломию, при ней всегда – томик «Кобзаря» Шевченко. Где бы ни встретило певицу утро, она не изменяет своим правилам – ежедневные дыхательные упражнения, холодный душ. В день спектакля у Соломии «обет молчания» – с утра до третьего звонка. В театр она приезжает за два часа до начала и сама накладывает себе грим. Несмотря на плотный гастрольный график, Соломия каждый год выкраивала время, чтобы посетить родину. Ее голос звучал во Львове, Стрые, Тернополе, Черновцах… Гонораров певица не брала. Наоборот, при любой возможности жертвовала крупные суммы на благотворительность. Есть данные, что значительная часть их адресовалась талантливой молодежи из бедных семей. В память о том, как когда-то поверили в нее…

ОТРЕЧЕНИЕ ОТ «КОРОНЫ». ЛЮБОВЬ, НЕ ТРЕБУЮЩАЯ ЖЕРТВ Предложения от миллионеров всех национальностей следовали с регулярностью хорошо откалиброванных часов. Для Соломии они все на одно лицо – предлагают или построить для нее «личную» оперу, или поменять сцену на золотую клетку. В череде мужских лиц выделяются лишь самые выдающиеся. Федор Шаляпин, с которым Соломию связывает договоренность о благотворительном концерте – нереализованная, к сожалению. Кстати, им обоим невероятно льстило, что Крушельницкую называют «женщиной-Шаляпиным». Иван

Белинский – придворный аптекарь египетского короля, влюбившийся в певицу с первого взгляда и состоявший с ней в переписке несколько десятилетий. Они нашли друг друга и на почве благотворительности. Владимир Садовский – дирижер, чья любовь к Соломии была настолько сильной, что он так и не связал себя узами брака и посвятил свою жизнь написанию рецензий на творчество любимой женщины. Наконец, Чезаре Риччоне – мэр города Виареджо, адвокат и тонкий знаток и ценитель оперного искусства. Их знакомство можно было бы назвать романтическим, если бы ему не предшествовали драматические события. В 1906-м году Неапольский театр подал на Крушельницкую в суд – за то, что она сорвала выступление, билеты на которое были распроданы за полгода вперед. А все потому, что певица не рискнула воспользоваться дорогой, засыпанной вулканическим пеплом (только что в очередной раз проснулся Везувий) – это могло плохо повлиять на связки. В суде интересы Соломии защищал адвокат Риччоне. Их общение продолжилось и после сокрушительной победы певицы над алчными антрепренерами. Чезаре был единственным, кто дарил ей свою любовь и не требовал ничего взамен. Просто учил водить машину. Кормил моцареллой с фермы своих друзей. Молчал, когда душа просила тишины… Четыре года спустя Соломия стала его женой. В ту самую минуту, как она переступила порог виллы, увитой розами, которую Риччоне назвал в честь супруги Salome, певица почувствовала себя как дома… Соломия думала, что так не бывает – чтобы семейное счастье соседствовало с профессиональным! Муж не только не возражал – он приветствовал карьеру своей талантливой жены. В течение целого десятилетия крупнейшие театры мира сражались за право принимать у себя знаменитую оперную диву. Электра, Федра, Брунгильда, Изольда, Елизавета, Аида, Тоска,

Буквально за два месяца в Милане она освоила итальянский настолько хорошо, что сама изучала контракты {02/2017}

[73]


Искусство. Музыка

Эльза – в своей сценической жизни Крушельницкая примерила на себя 60 разных женских образов! Она стала первой женщиной, чье имя «осмелилось» встать в один ряд с именами четырех столпов оперы – Шаляпина, Баттистини, Карузо и Руффо. Ей было присвоено почетное звание «Вагнеровской примадонны XX века». В ее честь итальянский монетный двор отчеканил золотую медаль с профилем певицы и надписью «На память». Это было мировое признание… Нужно было обладать огромным мужеством и выдержкой, чтобы уйти на пике славы! И Соломия сделала это. В 1915 году опера переживала «эпоху застоя». Возможно, певица поняла, что сделала на этом поприще все, что могла. Возможно, ей стало скучно в привычных творческих рамках… Отныне Соломия Крушельницкая поменяла амплуа, репертуар и аудиторию, посвятив себя камерно-концертной деятельности – она исполняла песни всех веков и народов. И каждый свой концерт завершала украинской песней. «Песни своего родного края Крушельницкая пела в радостном порыве, переполненном счастьем, будто разбрасывала цветы в лучах утреннего солнца» – так писали о творчестве Соломии в газетах тех лет. Это была масштабнейшая пропаганда Украины в мире! 1936-й год принес певице невосполнимую потерю – умер ее любимый муж. Чтобы хоть немного утихомирить горе, Соломия едет на родину. Встреча с родными и друзьями, прогулки по живописным уголкам родной природы, паломничество в святое место в село Зарваница, где, по легенде, было явление Матери Божьей, помогли отвлечься от горечи утраты, но тут судьба выкинула кульбит, после которого певице уже не суждено было оправиться.

В ПЛЕНУ У РОДИНЫ. ПОСЛЕДНИЙ ПОЛЕТ БАТТЕРФЛЯЙ Вторая мировая война застала Соломию в карпатском селе Дубина. В спешном порядке было решено вернуться во Львов. Но там Крушельницкую уже ждала неприятная новость – советская власть национализировала ее львовский особняк на улице Крашевского. Он был куплен еще в 1903 году – Соломия планировала пустить два этажа под пансион для артистов, достигших пенсионного возраста. Однако после смерти отца певица вынуждена была перевезти во Львов свою семью, поселить их на втором этаже, а остальные – сдавать внаем. И вот теперь они вынуждены ютиться в четырех комнатах, оставленных им Советами… Поняла ли Крушельницкая, что никогда уже ее Украина не вернет себе прежний облик и дух? А если поняла, то почему не ринулась тотчас обратно,

[74]

в Италию? Мы никогда не узнаем точный ответ на этот вопрос… Возможно, роковую роль сыграла травма, полученная Соломией. По одному из источников, это произошло как раз в тот момент, когда она собиралась покинуть Львов. Тревожная суета вокзала, толпы людей, снующих с огромными баулами… Чемоданы Крушельницкой уже занесены в купе. Ухватившись за поручень, Соломия бросает прощальный взгляд на провожающих ее друзей. Вдруг неловкое движение, шаг вбок, тщетная попытка удержаться на ногах – и острая раздирающая боль в бедре. Перелом… Который на много месяцев приковал ее к постели и отрезал путь в Европу. Да, Соломия осталась подданной Италии, неоднократно просила разрешить ей выезд, но власть не выпускала ее за пределы Советской Украины. Цинизм этой ситуации состоял в том, что и советского гражданства ей никто не давал! А значит, не было никаких прав, включая продуктовые карточки… Так и жила оперная певица мирового значения между «небом и землей» – практически в нищете, забвении и изоляции. Только после войны ей удалось устроиться преподавать в консерваторию. Советские студенты, которым посчастливилось учиться у Соломии Амвросиевны, навсегда запомнили каждый урок! По сути, это был импровизированный концерт – ведь объясняя характер того или иного оперного персонажа, Крушельницкая преображалась – морщинки словно разглаживались, глаза загорались сиянием, даже голос становился моложе и сильнее. Кстати, это был излюбленный и долгожданный момент, когда Крушельницкая ласково говорила: «Ти вiдпочинь, дитинко, а я тобi заспiваю». Волею судьбы оставшаяся бездетной, Соломия Амвросиевна нашла себе детей в студентах. Для каждого у нее находилось не только доброе слово, от которого вырастали крылья, но и пирожок или яблоко в сумке… Казалось бы, у такой прославленной певицы каждый ученик должен был бы вырасти во второго Карузо! Но таково было негласное правило – не давать Крушельницкой перспективных студентов. Чтобы потом не столкнуться

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Музыкальномемориальныый музей Соломии Крушельницкой во Львове

с тем, что «украинская националистка» сумела взрастить таланты. Влюбленная в Соломию Амвросиевну консерваторская молодежь пришла в ужас, узнав, что их любимую преподавательницу собираются уволить – в процессе так называемой «чистки кадров», призванной «каленым железом» выжечь из педагогического состава «националистичные элементы». Директору консерватории Василию Барвинскому удалось отстоять Соломию – ее «всего лишь» понизили в должности. Основанием для этого стало … отсутствие документа о профессиональном образовании Крушельницкой. Умные люди подсказали ей, что единственный путь избежать дальнейших нападок – это отписать свое итальянское имущество советской власти. Так певица и поступила. И тотчас стала гражданкой СССР. Ей было уже 77 лет… Через год во Львовской консерватории был организован большой отчетно-выборный концерт. Слухи о том, что будет петь «сама Крушельницкая», облетели всю Украину – люди приехали из других городов и окрестных сел. Зал был набит битком – зрители теснились в проходах и под стенами. Опираясь на тросточку, на сцену вышла седая, но все еще статная дама (сказать про Крушельницкую «женщина» ни у кого язык не повернулся бы!) и низко поклонилась публике. Стоило {02/2017}

зазвучать первым аккордам, певица словно стала выше ростом! «Родимий край» – вот какую песню Соломия Амвросиевна выбрала для своего прощального выступления… Именно ею она когда-то завершала каждую свою концертную программу «Песни народов мира». Ее голос лился легко и свободно – как когда-то над лугами ее родного села, как в миланском театре «Ла Скала», как в нью-йоркском концертном зале «Мекка Аудиториум», как в Мариинском дворце в Петербурге… За месяц до смерти Соломии Крушельницкой было присвоено звание профессора. А 16 ноября 1952 года великая Баттерфляй навсегда сложила свои крылья и упокоилась на львовском кладбище рядом с могилой своего друга и наставника – Ивана Франко. Говорят, что последними ее словами была фраза – «Как жаль, что после смерти я не смогу петь свои любимые песни…» ❦ Узнать о жизни и творчестве Соломии Крушельницкой можно во время экскурсии в Музыкально-мемориальном музее певицы во Львове (ул. Соломии Крушельницкой, 23).

[75]


Фотопроект [76]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ЛЬВІВ ЄВРЕЙСЬКИЙ «Еврейськість – це моя близька родина, якої ніколи не зрікаюся й не соромлюся. Вчора мене обрали віце-президентом мого Львова!.. Люблю Львів. Люблю громадську працю.» Віктор Хаєс

Синагогу «Турей Захав» («Золоті ворота»), яку в народі переназвали «Золотою Розою», збудував 1582 року архітектор Павло Щасливий. Спершу в якості родинної синагоги голови єврейської громади міста Ісака Нахмановича, а з1604 року вона стала головною міською єврейською божницею. Зруйнована в серпні 1941 року за наказом німецької окупаційної влади.

{02/2017}

[77]


Искусство. Литература

ЛЕО ИЗ ГОРОДА ЛЬВОВ

Скандалист поневоле Одно время в среде эстетствующей богемы был в ходу тест, по которому можно определить уровень своей испорченности. Если при упоминании имени Леопольда Захер-Мазоха первым на ум приходит изысканный венский торт, значит, с вашим благонравием все в порядке. (А вот с эрудицией – не очень, потому что знаменитый десерт изобрел совсем другой Захер). А если первая ассоциация – это плоть, затянутая в черную кожу, резкий посвист хлыста, рождающий стон боли и наслаждения, – считайте, что вы признались в своей аморальности. Это, конечно, шутка, в которой, впрочем, только доля шутки… Интересно, как прошел бы этот тест тот, чьим именем названа одна из самых сакраментальных сексуальных девиаций?

Текст: Диляра Шкурко

Матье Амальрик в роли Томаса Новачека, «Венера в мехах», 2013, реж. Роман Полански

[78]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


К

аждый год, отдаляющий современников от времени, когда жил и творил Леопольд фон Захер-Мазох, окутывает его фигуру туманом, в котором все сложнее различить, где правда превращается в легенду, обрастая домыслами и мифами. В случае с нашим героем туман сгущается особенно интенсивно, ведь так уж сложилось, что с легкой руки психиатра и невролога Рихарда фон Крафт-Эбинга, введшего в обиход термин «мазохизм», жизнь и творчество Захер-Мазоха для многих представляют интерес только с точки зрения полового извращения. Чтобы рассеять туман вокруг любой скандальной личности, иногда достаточно немного сменить угол зрения…

ПЛЕТКА КАК МАТРИЦА ЖИЗНИ Потому, что больше жизни Тайной страсти жаркий вздох. Потому – судьба капризна – Знает Герр Захер Мазох. {02/2017}

Некоторые исследователи жизни Захер-Мазоха полагают, что его обращение к теме плетки как к источнику вожделенной боли восходит к столь раннему детству, когда он еще не осознавал происходящего вокруг. Дело в том, что его дед – львовский доктор Франц фон Мазох – испытывал неподдельный интерес к альтернативным методам терапии. И когда Галиция едва не пала под натиском эпидемии холеры, революционно настроенный лекарь взял в руки хлыст… Флагелляция – так Франц назвал новый метод борьбы с холерой. Суть его заключалась в том, чтобы изо всех сил хлестать больного плеткой в расчете на то, что болезнь покинет его тело раньше, чем душа. Несмотря на полную антинаучность флагелляции, вера в нее была сильна. Существует мнение, что именно благодаря ей холера в Галиции отступила. Кстати, сейчас этот термин означает порку, сопряженную с эротическим подтекстом и являющуюся излюбленным элементом БДСМ-практики. Так что старший Мазох тоже приложил руку к тому, чтобы увековечить имя их рода… Так вот, маленькому Леопольду было около года, когда его дед спасал родной край от эпидемии. Мальчик при всем желании не в состоянии был запомнить это. Рассказывал ли Франц любимому внуку о своем профессиональном подвиге? История этого не сохранила… Но в том, что Леопольд был долгожданным, нет никаких сомнений – ведь он появился аж через девять лет после того, как дочь доктора сочеталась узами брака с начальником львовской полиции Леопольдом фон Захером. Все эти девять лет Каролину лечили лучшие врачи и уже готовы были поставить диагноз «бесплодие»… Но 27 января 1836 года чудо все-таки случилось! Родился будущий «скандалист поневоле» в городе Лемберге – такое название в те времена носил Львов. Кстати, «коренной львовянин» Леопольд фон Захер-Мазох не раз упоминал в автобиографии о том, что, будучи испанцем по деду, он является украинцем по матери. Мазох – украинская часть его фамилии. Это счастливый дедушка потребовал, чтобы новорожденному дали двойную фамилию – иначе род Мазохов прервался бы.

[79]


Искусство. Литература

как-то повлиять на ход событий. Но первый историко-литературный опус Леопольда появится только 10 лет спустя и посвящен он будет именно польскому мятежу. Кстати, детство в украинской деревне нашло отражение в этом и последующих произведениях писателя – деревенская кормилица с ее сказками и байками поневоле стала музой для своего воспитанника, даже не догадываясь, что ему суждено стать знаменитостью.

ДЕМОН В СОБОЛЬЕЙ ШУБЕ

Недалеко от столицы Галиции располагалось село Винники, куда почти каждое лето родители отправляли маленького Лео в надежде на то, что парное молоко и деревенский воздух укрепят тело и дух их отпрыска, не отличавшегося особо крепким здоровьем. Но они сами были виноваты в том, что Леопольд гораздо бОльший интерес проявлял не к купанию в пруду и играм в мяч с мальчишками, а к книгам. В доме Захеров царил культ просвещения. Читая, Лео словно перемещался в мир, втиснутый между переплетом и двумя обложками – волею фантазии читателя, этот мир обретал рельеф, запах, плоть и силу. Прислуге приходилось буквально вырывать книгу из рук мальчика, чтобы заставить его вернуться в реальность и спуститься на обед. Неудивительно, что страстный чтец Лео превратился в мечтательного и мучительно ранимого подростка. Который так близко к сердцу воспринимал трагические события жизни, что каждый раз это заканчивалось нервным срывом. Смерть троих младших братьев и сестер, польское восстание, повлекшее за собой массовые погромы и убийства – все это надолго лишает юного Леопольда душевного спокойствия и пробуждает в нем неясное стремление «что-то делать», как признается он отцу. «Попробуй изложить это на бумаге», – советует отец, справедливо полагая, что подросток не в состоянии хоть

[80]

Все здесь необыкновенно, Скрыта тенью госпожа. А ее прикосновенье Будто лезвие ножа. Говорят, что чувствительность и уязвимость, воспитанные книгами, способствуют раннему взрослению человека. Но в случае с нашим героем этому весьма поспособствовало еще и общение с графиней Зиновией, дальней родственницей его отца. Этот довольно растиражированный пассаж тем не менее ценен тем, что документирован самим Леопольдом в его произведении «Воспоминания детства». Оно легло в основу нескольких пьес и киносценариев, в череде которых выделяется фильм Романа Полански о режиссере, пытающемся воплотить на сцене «меховую» историю Захера-Мазоха – с ее главными героями «госпожой» Вандой фон Дунаевой и «рабом» Северином фон Кузимским. Северин: «Я люблю меха с малых лет. Эту страсть подарила нам сама природа. Ласкать его густую мягкость, чувствовать, как он нежно щекочет пальцы…» Ванда: «Мне кажется, что это немного больше, чем подарок природы. Должно быть, ваша матушка укутывала вас в соболя еще в колыбели. Простите мне мою неделикатность…» Северин (помолчав): «Моя тетушка была поклонницей мехов…» Как сложилась бы судьба писателя, если бы Зиновия не питала столь сильного пристрастия к мехам? Случилась ли бы тогда «Венера в мехах»? Или это была бы «Венера в шелках», например?.. В тот знаменательный день графиня попросила малолетнего племянника помочь ей переодеться к ужину. Где была ее

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


служанка и почему нужно было привлекать к столь интимному процессу 10-летнего мальчика? Никто сейчас не ответит на эти вопросы. Но приняв на руки соболью шубку своей тети, маленький Леопольд нагнулся, чтобы помочь ей и с туфлями. «Почувствовав у себя под руками легкое движение ее маленьких ножек, я совсем забылся и наградил их жгучим поцелуем. Сначала тетя посмотрела на меня с удивлением, затем разразилась смехом и слегка толкнула меня ногой», – вот такие строчки появятся позже в черновиках писателя. А пока он, безотчетно стремясь еще раз ощутить нежность меха, густо пропитанного терпкими духами, будет каждый день прятаться в тетином шкафу – среди многочисленных нарядов Зиновии. Пока однажды не станет свидетелем семейной драмы. Дело в том, что молодая и красивая тетушка не отличалась особым целомудрием – в ее спальне то и дело появлялись разномастные ухажеры, с которыми она предавалась утехам плоти. Рано или поздно это должно было случиться – муж Зиновии застал неверную супругу в объятиях усатого любовника. Злость обманутого рогоносца неожиданно натолкнулась на агрессию самой Зиновии – ни слова не говоря, она подскочила к мужу и расквасила ему нос кулаком. Опешивший граф застыл столбом, не сводя глаз с взбеленившейся жены. В гневе она была прекрасна!.. Леопольд тоже не мог отвести от тети взгляда, выглядывая в щелку между юбок и кацавеек, отороченных мехом. Особенно когда Зиновия взяла хлыст и принялась охаживать им мужа. Досталось бы и любовнику, если бы он, схватив в охапку одежду, не ринулся бы из комнаты прочь. Вслед за графом-рогоносцем. И в это мгновенье Леопольд чихнул. Ярость Зиновии немедленно переключилась на племянника: «Ах ты, несносный маленький шпион!» «Ухватив меня за волосы и придавив коленом к ковру, она принялась крепко хлестать меня. Слезы подступили к глазам, но все же следует признать, что, корчась под жестокими ударами прекрасной женщины, я испытывал своего рода наслаждение». Исследователи утверждают, что именно в этот момент будущий писатель – через боль и катарсис – открыл для себя эту {02/2017}

запутанную, полную противоречий связь между страданием и любовью, жестокостью и удовольствием, страстью и муками плоти. В детском сознании случившееся запечатлелось как алогичная тяга к источнику сладострастной боли, к врагу, к женщине…

ФАННИ ФОН ПИСТОР В МЕХАХ Все бы проклял он, да только Больно в гневе хороша! Между сладостью и болью Разрывается душа. Лелея в душе столь темную и обжигающую тайну, юный Леопольд еще больше погрузился в мир книг, среди которых превалировали жития мучеников с подробным изложением их гонений и пыток. Изобразительное искусство также привлекало юношу – в особенности те картины, на которых запечатлены сцены казней и насилия… К счастью, любовь к чтению распространялась и на учебники. Мальчик с младых ногтей демонстрировал чудесную память, пытливый ум и способность мыслить вопреки шаблону. Ставя Леопольду высокие оценки, гувернеры испытывали двойственное чувство – ведь любого из них этот худенький ученик с тихим голосом мог поставить в тупик, задав вопрос, столь далеко отстоящий от обучающей программы, сколь Луна от Земли. Кстати, астрономия тоже входила в круг интересов будущего эрудита. Юный полиглот говорил на четырех языках: на французском – с гувернерами, на немецком – с отцом и дедом, на рутенском (пре-украинском) – с кормилицей и деревенскими друзьями, на польском – с мамой и со всеми подряд (подавляющее большинство населения Лемберга в то время использовали этот язык в привычном обиходе). Позже Леопольд освоил еще и русский и был покорен творчеством русских классиков. Включая и Тургенева, с кем впоследствии его часто будут сравнивать, имея в виду как раз тему преклонения перед женщиной. После начального обучения отец определил 12-летнего сына в престижное учебное заведение – Пражскую гимназию. Не за горами пенсия, и отец будущего писателя тешил себя надеждой, что наследник продолжит семейную династию высокопоставленных чиновников. Поначалу Леопольд вполне оправдывал ожидания отца – успешно закончил гимназию, поступил в университет Граца, чтобы изучать философию и историю. К тому времени, как глава семейства отошел от дел и посвятил досуг обрезанию роз в саду своего грацкого имения, его сын уже блестяще защитил диссертацию

[81]


Искусство. Литература

и стал приват-доцентом. Но на этом его научная карьера застопорилась… Привлекательный, харизматичный и остроумный, Леопольд фон Захер-Мазох с первой же лекции превратился в любимца студентов. С юных лет испытывая тягу к актерскому искусству, молодой преподаватель старался подавать материал так, чтобы это выглядело как яркое представление. Так история габсбургской монархии превратилась в шоу – студенты были в восторге, а вот начальство – нет. К тому же, молодой ученый не отличался особой дисциплинированностью в том, чтобы соблюдать регламент – прогуливал научные заседания, опаздывал с отчетами – в общем, делал все, чтобы более расторопные и организованные коллеги стремительно обходили его по карьерной лестнице. Сказать, что научное фиаско очень огорчало Леопольда, значит погрешить против истины. Ему в скором времени смертельно наскучила преподавательская деятельность – эта необходимость десятки раз талдычить одно и то же, пытаясь удержать внимание аудитории. «В этом нет ни капли творчества!» – жаловался Леопольд самому себе в дневнике. Все чаще и чаще молодой доцент обращался в деканат с просьбами предоставить ему отпуск. И отправлялся путешествовать по Европе. В этих поездках он отдавался истинному творчеству – литературному. Очерки, пьесы, подражания псалмам, фельетоны, исторические обозрения – отец начинающего литератора был в ужасе от того, чему его наследник намеревался посвятить свою жизнь. Даже издание в 1858 году первого романа «Одна галицийская история. 1846 год» не растопило сердце родителя. Старший Леопольд не знал, что первый роман его сына был подвергнут резкой критике со стороны украинских радикалов. «Он выдумывает про Галицию вещи неслыханные!» – возмущался Иван Франко. Для западного же читателя Леопольд фон Захер-Мазох надолго стал главным экспертом по Галиции. Однако несмотря на это, писательская деятельность не приносила никакой прибыли… Дело в том, что начинающий литератор оказался не в том месте и не в то время, чтобы старт был удачным. Население Граца в те времена составляли преимущественно пожилые люди – консервативные любители музыки и театра. Во всей Австрии литература еще долго оставалась на правах «падчерицы» искусств…

А преуспевал Леопольд в другом – на светских раутах. От поклонниц, очарованных эрудицией и чувством юмора писателя, не было отбоя. Каждой из них изнывающий от обуревающих его чувств и желаний мужчина силился послать телепатический сигнал. Милая барышня, это вы?.. Ваша изящная ножка в кожаной туфельке готова встать мне на горло и сдавить так, чтобы воздух с хрипом вырывался из горящих легких? А вы способны удержать в своей руке тяжелый кнут – тот, что со стальным наконечником на конце круглого кожаного ремня? Вам так же сладостно слышать этот резкий звук, когда хлыст, рассекая воздух, впивается в кожу? А видеть кровоточащие раны на спине и ягодицах – поверх шрамов от предыдущей порки?.. Каждый из любовных романов служил богатым источником литературного вдохновения. Тема femme fatale – в мехах и с хлыстом – пронизывает все творчество Захер-Мазоха. Связь с Анной фон Коттовиц – женщиной, намного превосходящей его по возрасту и умению владеть собой, – так потрясла писателя и ввергла его в такой мучительный кризис, что дала жизнь роману «Разведенная». А love story с молодой вдовой Фанни фон Пистор-Богдановой окончательно превратила Леопольда в бесправного и униженного раба. Писатель лично составил договор, по которому его рыжеволосая госпожа с изумрудными глазами может и должна жестоко наказывать его, предварительно облачившись в меховое одеяние и вооружившись плетью. «В отношениях один должен быть молотом, другой наковальней, – повторял Леопольд. – Я готов быть наковальней…» Путешествуя со своей повелительницей по Италии, писатель как раз работал над самым знаменитым своим произведением – «Венера в мехах», – отразившем его взаимоотношения с Фанни. Но на красоты Неаполя и Флоренции у Леопольда не хватало времени и сил…

С юных лет испытывая тягу к актерскому искусству, Захер-Мазох старался преподавать так, чтобы это выглядело как представление [82]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ГЛАВНЫЙ ПИАРЩИК ГАЛИЧИНЫ Если бы начать сначала, Если б только повезло, Все страданья и печали Повторил бы всем назло. Если сведения о том, что в 1860 году Леопольд фон Захер-Мазох читал лекции по истории во Львовском университете, пока не нашли документального подтверждения, то в переписке писателя с галицкими общественными деятелями нет сомнений. Испытывая ностальгические чувства к своей родине и, по собственному признанию, чувствуя себя русином, Леопольд жаждал ответов на свой сакраментальный вопрос. Почему трехмиллионный народ с его врожденной интеллигентностью, верным нравом, духовной свежестью не в силах противостоять легкомысленным и нечестным иноземцам, которые кроят его историю и карту по своему усмотрению? Итогом эпистолярной дискуссии Захер-Мазоха с епископом Холмским стал ответ: причинами угнетенного положения русинов явились их углубленность в себя и сдержанный характер, которые помешали им вовремя заявить о себе в мировой истории и литературе. Писатель намеревался посвятить Украине научный труд под названием «Русины в Австрии». К сожалению, планам историка и литератора помешала война… В 1864 году Леопольд отправился добровольцем улаживать вооруженный конфликт между Данией, Пруссией и Австрией. По остроумному замечанию современников, в одной руке он держал оружие, а в другой – перо. Результатом военных действий на стороне Дании стала антипрусская пьеса «Стихи Фридриха Великого». Возвращение к мирной жизни ознаменовалось новеллой, которая наконец-то принесла Захер-Мазоху громкий успех. Написанный на французском языке, опубликованный в парижском журнале и сопровожденный благожелательным предисловием венского критика Фердинанда Кюрнбергера «Дон Жуан из Коломыи» стал для Леопольда «окном в Европу». «Какая своеобразная сила и свежесть! Казалось, новая заря взошла {02/2017}

Афиша кинокартины Романа Полански «Венера в мехах», 2013

в немецкой литературе» – такими лестными эпитетами была награждена новелла, в которой экзотическая Галичина предстала перед западными читателями во всей своей самобытной, патриархальной, не тронутой цивилизацией красе. Издатели наконец-то обратили на писателя свой благосклонный взор. Его литературный труд начал приносить деньги, позволив Леопольду полностью посвятить себя перу и бумаге. Предвосхищая грядущие события, хочется отметить, что именно во Франции Захер-Мазох получил признание, огромные тиражи и даже высшую награду страны – Орден Почетного легиона. Причем, французы с большой охотой публиковали не только эротические произведения своего кумира, но и «галицкий цикл» – «Гайдамак», «Галицийские рассказы», «Рай на Днестре», «Кровавая свадьба в Киеве», «Женские образки из Галичины», «Еврейские рассказы». Во львовском журнале «Заря» в 1880 году были напечатаны строки, свидетельствующие о том, что творчество Леопольда стало своего рода рекламой Украины: «Захер-Мазох первый из чужестранцев возвеличил наш народ с такой любовью, которую тяжело даже между нашими авторами найти».

[83]


Искусство. Литература

И каждый, кто возьмет на себя труд прочитать хоть что-нибудь из творческого наследия писателя (кроме растиражированной «Венеры в мехах»), поймет, что стал жертвой искаженного восприятия самого имени Леопольд фон Захер-Мазох. Никакой провокации и натурализма (в отличие от творчества «собрата» – маркиза де Сада)! Наоборот, романы Захер-Мазоха полны поэтики и прекраснодушия… Но к каким бы темам не обращался писатель, его извечной музой оставалась роковая женщина… Леопольд был уже зрелым состоявшим тридцатисемилетним мужчиной, когда ему вдруг пришло странное и интригующее письмо за подписью «демонической особы» – которое словно сошло со страниц его романов. Автор этого провокационного послания Аврора фон Ремелин (хотя, по некоторым источникам, пером водила рука ее подруги) не питала больших надежд относительно того, что мэтр почтит ее своим вниманием. Однако ответ пришел на следующий же день… Результатом этой переписки – жесткой и нахальной с одной стороны и мягкой и покладистой с другой – стала… свадьба. С тех пор в жизни писателя произошел крутой поворот.

ОТЕЦ ОДНОЙ ПЕРВЕРСИИ Чтобы те, кто дышит пылью, Стекла выбили в домах. Чтоб взахлеб себя лупили Да по глупым по щекам. Чтобы удовлетворить все желания новоиспеченного мужа, Аврора доводит умение обращаться с хлыстом до искусства. Она даже берет себе новое имя – Ванда. Ведь именно так звали героиню «Венеры в мехах»… Поначалу Леопольд счастлив. Чем виртуознее молодая супруга истязает и унижает его, тем ярче проявляется его литературный талант. Но Аврора-Ванда вскоре входит во вкус – ей становится мало тех гонораров, которые получает ее муж. Жадная и амбициозная эгоистка, баронесса фон Захер-Мазох решает, что с пером она справится не хуже, чем с плетью. Фабула ее новелл незамысловата – прекрасная аристократка покупает мужчин для сексуальных утех, а когда они наскучивают ей, лишает их жизни. Аврора и своего мужа привлекает к этой непритязательной писанине, которая выходит под их общим псевдонимом Захер-Мазох. Расточительность супруги вскоре подводит Леопольда к краю финансового краха. Семья Захер-Мазохов вынуждена переехать в Лейпциг, где писатель в угоду публике окончательно опускается до уровня дешевой бульварщины с налетом

[84]

порнографии. Он так часто эксплуатировал тему насилия, что заслужил титул «отца одной перверсии». Чтобы продержаться на плаву, писатель пытается издавать художественный альманах. Это предприятие не приносит ни прибыли, ни успеха. Только горькое открытие – партнер Леопольда по бизнесу, оказывается, состоит в любовной связи с его женой. Это не стало бы трагедией для писателя-мазохиста, если бы любовники не вздумали бежать, прихватив с собой младшего сына Леопольда и Авроры. Вскоре за этим событием последовала куда более страшная трагедия – от брюшного тифа скончался старший сын писателя Саша (так на русский манер Леопольд называл своего любимчика). Контрольным выстрелом могла бы стать «лебединая песня» Авроры-Ванды фон Захер-Мазох «История моей жизни», в которой она подробно описала все перипетии сосуществования с «основоположником мазохизма». Но к счастью для Леопольда, воспоминания его жены были опубликованы уже после его смерти и произвели эффект разорвавшейся бомбы. До сих пор не утихают споры о том, осквернила ли Аврора память своего супруга или пролила свет истины на «особенности» его мировосприятия. Но как бы мемуаристка не пыталась уверить читателей в том, что стала жертвой демонической страсти «мужа-извращенца», вынуждавшего ее ломать свою добропорядочную натуру, между строк все же сквозит признание: «Он просто пробудил дремавшую во мне тягу к деспотизму…» Ванда: «Я язычница, а значит, ценю красоту, молодость, богатство. Я стану угождать только тому, кто угождает мне, до тех пор, пока он мне угождает. А что вы таите в глубине своего сердца?» Северин: «Желание быть вашей игрушкой, раствориться в вашем величии, подавать вам чулки. Навсегда утратить свою волю. Я называю это любовью – единственной из всех возможных. Губите меня, низводите меня до ничтожества!» Ванда: «Но разве вы не сводите на нет мою сущность?!» Северин: «Напротив. Я боготворю вас, а каждый хочет, чтобы его любили больше, чем творца…»

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


«Венера в мехах», постановка театра Аутколт, Кливленд. Режиссер Лора Кепли

ЧЕЛОВЕК БЕЗ РОДИНЫ Потому, что больше жизни Тайной страсти жаркий вздох. Потому – судьба капризна – Знает Герр Захер Мазох. Пережив развод и смерть ребенка, писатель нашел утешение в любви женщины, которая сначала была гувернанткой его детей, а потом стала его переводчицей. Хульда Майстер не имела ничего общего с демоническим образом, преследующим Леопольда всю его жизнь. На 20 лет моложе своего знаменитого мужа, Хульда была образцом нежности и долготерпения. Она подарила стареющему писателю еще троих детей. Супруги поселились около Франкфурта-на-Майне – в поместье, унаследованном Хульдой от отца. Здесь, в провинциальной тиши и глуши писатель полностью погружается в культурно-просветительскую деятельность. Те, кто убежден, что Леопольд Захер-Мазох всю жизнь только тем и занимался, что подставлял собственные ягодицы под

хлыст, а потом сладострастно описывал свои ощущения, будет удивлен, узнав, что усилиями писателя было открыто несколько публичных библиотек, народных школ и даже театр. Леопольд вообще был приверженцем прогрессивных идей – открыто выступал за толерантное отношение к евреям и эмансипацию женщин. И даже разработал проект водопровода для деревни, в которой обитал с женой и детьми! Но понятное дело: за славой совершенно определенного толка все прочие достижения писателя были благополучно забыты… Термин «садизм» вошел в обиход после смерти де Сада. А вот термин «мазохизм» застал своего «родоначальника» в живых… Когда до Леопольда Захер-Мазоха дошло известие о том, что его именем названо сексуальное отклонение, писатель пришел в бешенство. Он тотчас написал письмо Крафт-Эбингу, в котором назвал его «ученым дураком» и гневно вопрошал: «Как можно свести творчество к симп томатике психопатического толка?!» Леопольд пытался объяснить психиатру, что «мазохизм» вообще-то существовал в культуре человечества задолго до его появления на свет. Он, Леопольд Захер-Мазох, всего лишь развил, расширил и отточил мотивы, известные

Он так часто в угоду публике эксплуатировал тему насилия, что заслужил титул «отца одной перверсии» {02/2017}

[85]


Искусство. Литература еще со времен античности. В конце концов, пусть Крафт-Эбинг почитает Тургенева, Лескова! Пусть получше рассмотрит скульптуры Родена! И поймет, что восхваление сексуальной власти опасной и обольстительной женщины над слабым мужчиной отнюдь не изобретение Захер-Мазоха! Особенно угнетало писателя, что для обозначения сексуальной патологии была использована девичья фамилия его мамы… Неизвестно, что ответил психиатр возмущенному писателю и ответил ли вообще, но дело было сделано: термин «мазохизм» внедрился в сознание людей и укоренился в нем. И 9 марта 1895 года Леопольд ушел из жизни как «отец мазохизма». Но вернее было бы сказать, что из жизни ушел человек, который так и не смог найти пристанище своему таланту. По мнению многих критиков, Захер-Мазох остался «за канатами» мировой литературы, потому что немцы (а именно пруссаки) вызывали в нем отвращение, австрийцы никогда не были близки ему по духу, а славян он превзошел и оставил далеко позади. «Культуры, соразмерной его таланту, просто не существовало…» – сказал австрийский драматург Герман Бар на могиле своего соотечественника, имея в виду и то, что уроженец космополитичного города по определению не может быть адептом какой-либо национальной идеи. Впрочем, сам Леопольд высказался о своем происхождении совершенно определенно, когда ему было всего

[86]

20 лет: «Я – немец. Я думаю по-немецки. Мои чувства и желания – немецкие». Пока австрийцы искренне считают Захер-Мазоха своим национальным достоянием, на его родине – во Львове – неустанно чествуют писателя, подчеркивая его скандальную славу. Вход в кафе «Мазох» охраняет бронзовая статуя писателя с установленной на груди лупой, в которую можно рассмотреть картинки непристойного содержания. Еще один эротический секрет памятника: если опустить руку в левый карман брюк, то там можно обнаружить то, что обычно надежно упрятано у мужчин под нижним бельем. Да, эпоха постмодернизма дает безграничный простор для самоиронии, и да, такой эпатажный способ отдать дань творчеству писателя, конечно же, привлекает массу туристов. Но те, кто знаком с личностью Захер-Мазоха во всей многогранности его творчества, полагают, что писатель вправе рассчитывать на более почтительное и деликатное отношение со стороны земляков… В тексте использованы стихи Эдмунда Шклярского (группа «Пикник»)

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ



Визнання. Вічність [88]

Всесвітліший і Всечесніший Преосвященний Кир Андрей Роман Александр Марія граф на Шептицях Божою Милостию і Св. Апостольською Благодатію Митрополит Галицький, Архієпископ Львівський, Єпископ Каменецький, д-р богослов’я, права і філософії. 1901 р.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Митрополит Андрей Шептицький:

«ВЕЛИКОГО БАЖАЙМО!» Текст: Наталія Космолінська

29 липня 1865 р. у родовому маєтку графів Шептицьких – селі Прилбичі (тепер Яворівського району Львівської області) народився хлопчик, названий Романом. Він став третім з семи синів графа Яна Шептицького і Зофії Шептицької (з роду Фредрів) і восьмим (після відновлення Галицької митрополії в 1808 р.), але, без сумніву, найвідомішим митрополитом Української греко-католицької церкви

П

ершим двом синам графа Шептицького судилась коротка доля: Стефан помер у віці двох років, Єжи (Юрій) – у 17. Решта п’ять розділили щедру на випробування долю України у ХХ столітті. Казимир у 23 роки залишив успішну кар’єру адвоката, щоби присвятити життя Греко-католицький церкві. При посвяті у монахи ордену студитів отримав ім’я Климентій. 5 червня 1947 року архімандрита Климентія Шептицького було заарештовано працівниками НКВС під час молитви у своїй келії. Після семи місяців слідства 79-річний Климентій був визнаний зрадником батьківщини, засуджений до восьми років таборів, а через три роки помер у в’язниці для особливо небезпечних злочинців Володимирського централу. Ватикан визнав його блаженним. Леона Шептицького разом з дружиною Ядвігою і духівником 1939-го року розстріляв у маєтку Прилбичі загін НКВС. Тоді ж було спалено прилбицький будинок Шептицьких разом з усіма {02/2017}

раритетами роду (родинними грамотами ХVІ–ХVІІІ століть, портретами предків, мистецькою колекцією, військовими реліквіями з наполеонівської доби, часів костюшкового і пізніших повстань, архівом батька Зофії Шептицької – видатного польського комедіографа Александра Фредра, та бібліотекою, що на той час налічувала 6000 томів). А в родинному гробівці до почату 1990-х працівники тамтешнього колгоспу зберігали міндобрива. Син Лева Ян потрапив до ГУЛАГу, після звільнення вступив у армію генерала Андерса, брав участь в боях під Монте-Касино, через заборону повернутися до родини в Польщі залишився у Південній Африці. Другий син Лева, Андрій – підхорунжий Війська Польського, розстріляний в Катині. Александр Шептицький – власник маєтку в с. Лабунь (Польща), у 1940-му

[89]


Визнання. Вічність

розстріляний в гестапо м. Замостя за участь у русі опору. Станіслав Шептицький – генерал-майор цісарсько-королівської армії Австро-Угорщини, учасник Першої світової, згодом – генерал-поручник Війська Польського, міністр оборони Польщі у 1923 році, після Другої світової очолював Польський Червоний хрест до своєї смерті у 1950-му. Нащадки Станіслава та Леона Шептицьких (близько 120 осіб) сьогодні живуть по цілому світу, але найбільше їх у Польщі. Наймолодша представниця гілки роду Шептицьких Єлисавета народилась у 1987 році. Батько мріяв для свого двометрового красеня-сина Романа про блискучу військову кар’єру. А побожний і цікавий до наук та мистецтва юнак з дитинства був захоплений «уніатською вірою» та славними діяннями своїх предків-митрополитів. Але, щоби не розчарувати батька, у жовтні 1883 року Роман вступає у Привілейований кавалерійський полк ім. принца Олександра Гессенського (І австрійський полк уланів у Кракові). Паралельно він також подає документи на правничий факультет Ягеллонського університету в Кракові. Весь вільний час Роман використовує на відвідини музеїв, виставок, стає завсідником літературно-мистецьких вечорів краківської богеми. Через складну форму скарлатини, яка дала ускладнення на суглоби, Шептицький залишає військо. Він продовжує своє гуманітарне навчання (філософія, славістика, історія, теологія) у Вроцлаві, а правниче – в Кракові. У квітні 1886 року Романа Шептицького під час його подорожі до Риму представляють Папі Льву ІІІ. Під час аудієнції він попросив благословення на те, щоби стати монахом-василіянином. За два роки, у березні 1888-го, під час наступного візиту до Риму, Папа благословить духовний шлях Романа Шептицького. Вказуючи на роль матері у священичому покликанні, митрополит Андрей, маючи, очевидно, за взірець власну матір, наголошував: «Кожен

священик існує вже за двадцять років до свого народження. Він починається у своїй матері». Зофія Шептицька була екзальтовано релігійною, виховувала дітей в латинському обряді. Проте її духовними патронами були отці єзуїти, котрі за дорученням Папи Льва XIII у ті часи опікувалися реформами Греко-Католицької Церкви та її Чину. Саме вони першими оцінили здібності, харизматичний потенціал і готовність до жертовності Романа Шептицького ще під час його навчання у краківській гімназії св. Анни. 1 липня 1888 року граф, доктор права Роман Шептицький склав перші чернечі обітниці і вступив до спільноти Чину св. Василія Великого в Добромильському монастирі (Львівська обл.), в чернецтві прийняв ім’я Андрей. Для батьків його відмова від світського життя стала трагедією, але вони зрозуміли, що це справжнє покликання, і змирилися. Впродовж двох наступних років Андрей Шептицький продовжує навчання: студіює юриспруденцію в Мюнхені, філософію – у Відні, а теорію вимови, латинську та грецьку мови – в Єзуїтській колегії в Кракові, де 1892 року отримує ступінь доктора філософії та доктора богослов’я. 17 вересня 1899 року 34-річний пресвітер отець Андрей отримав сан єпископа Станіславівського (тепер м. Івано-Франківськ), а вже за рік – 31 жовтня 1900 року – сан Митрополита Галицького і Архієпископа Львівського. 44 наступні роки Митрополита Андрея (до смерті у 1944-му) вмістили Першу світову війну, російську окупацію Львова, ув’язнення російським урядом в монастирі-в’язниці для церковних злочинців у Суздалі, ув’язнення та дворічний домашній арешт урядом ІІ Речі Посполитої, першу радянську окупацію, Другу світову, другу радянську окупацію… Тим не менше, попри всі катаклізми біографії Шептицького, сьогодні важко знайти ділянку життя українців в Галичині першої половини ХХ століття, де б Митрополит не відзначився за межами своєї душпастирської та адміністративної діяльності очільника УГКЦ. Один з найбільших моральних авторитетів Західної України, один з наймодерніших людей своєї доби, найбільший меценат України ХХ століття, найбільш соціально-активний церковний діяч… Бо він розумів віру як дію. І діяв, як вірив – енергійно, масштабно, конструктивно, справа за справою розбудовуючи

Він розумів віру як дію. І діяв, як вірив – енергійно, масштабно, конструктивно, щедро витрачаючи на це свій час і свої графські гроші [90]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Пам’ятник Шептицькому авторства Андрія Коверка (1931 р.) в саду греко-католицької Богословської Академії (Львів, вул. Коперника, 38, тепер не існує)

підвалини майбутньої української держави, щедро витрачаючи на це свій час і свої графські гроші. Намагався підняти рівень життя українців. Сприяв освіті галицького села: наприклад, запрошував професорів зі Львова і Відня, які проводили серії інтенсивних кваліфікованих курсів по селах. 1903 року Митрополит відкрив Народну Лічницю (тепер вул. Озаркевича, 4) для надання безкоштовної лікарської допомоги вбогим хворим мешканцям Львова та усієї Галичини. Найновіша і найкраще обладнана лікарня міста станом на 1939-й рік (радянська влада відразу ж {02/2017}

перепрофілювала її для потреб партноменклатури, службовців НКВД, командного складу Червоної Армії), 1994 року була передана у власність Львівської Архієпархії УГКЦ. Через брак коштів лічниця функціонувала в режимі денного стаціонару. Нині нею опікується та фінансує Міжнародний Благодійний Фонд «Карітас України». Заснував Кооперативний ліцей, під його патронатом було створене українське ремісничо-промислове товариство «Зоря» (де юнаків навчали комерції), активно сприяв організації українського кооперативного руху (1904 своїм архіпастирським посланням прямо зобов’язав священиків очолити кооперативні організації на місцях, тож перед

[91]


Визнання. Вічність

Першою світовою війною на західноукраїнських землях вже діяло майже 1500 різних кооперативів). Брав активу участь у заснуванні «Маслосоюзу» (1907), розбудові Товариства взаємних забезпечень і взаємного кредитування «Дністер» (1908), був ініціатором і засновником Іпотечного Земельного банку у Львові (1908–1909 рр.). Підтримував скаутську організацію «Пласт», спортивно-пожежні товариства «Сокіл» і «Січ». За його розпорядженням утворено одні з перших природних заповідників Західної України – на горі Яйко біля Підлютого та на Чортовій горі (Рогатинщина), сприяв відкриттю курортів. Активно підтримував культурно-просвітницькі товариства «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар», Наукове Товариство ім. Шевченка, читальні, друкарні, сприяв видавництву журналів для молоді «Наш Приятель», «Поступ», «Українське Юнацтво»… Але найбільшою справою свого життя Митрополит Шептицький вважав створення Національного музею у Львові. Ще в дитинстві, оглядаючи раритети роду Шептицьких (відомого з ХІІІ ст.), що зберігались в родинному маєтку в Прилбичах і в Унівському монастирі, відчув важливість пам’яток історії та культури для формування особистої та національної гідності. Вже зі своїх мандрів Італією 1888 року Андрей Шептицький привозить

полотна та ікони, які стають першими експонатами його приватної збірки. Після висвячення на єпископа Станіславівського молодий архієрей Андрей Шептицький починає активно збирати колекцію стародавніх книг, аби створити у перспективі Музей церковної книги. Але вже незабаром, крім стародруків, його колекція почала поповнюватися іконами, різьбленнями, гаптуванням, іншими предметами сакрального вжитку, а також творами сучасного мистецтва. Він не просто збирає – він рятує. Адже порубіжжя ХІХ–ХХ століть відзначилось по цілій Галичині активним будівництвом нових, кам’яних, храмів. Натомість унікальні старі дерев’яні церкви, що віддано служили мешканцям міст і сіл по 300–400 років, масово розбирають чи просто залишають напризволяще. Отже, під загрозою знищення опиняються сотні унікальних ікон, в першу чергу наївного народного письма, розписи, роблені просто по дошках стін і стелі, пишні барокові іконостаси… Якби не Митрополит з його місією показати світові стародавню культуру українців, величезний пласт національної історії та мистецтва було б втрачено. Він дав наказ сільським парохам Вілла художника Новаківського з видом на собор Св. Юра, яку купив йому Шептицький

[92]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Шептицький на урочистому посвяченні іконостасу каплиці Богословської Академії у Львові (зруйнована під час бомбардування Львова 22 червня 1941 р.). Різьба Степана Коверка. Живопис Петра Холодного

Він не просто збирає – він рятує. Якби не Митрополит, величезний пласт національної історії та мистецтва було б втрачено всі ікони та інші сакральні твори, які вже не використовуються в храмах, звозити до нього, в митрополичі палати на Святоюрській горі. І сам ніколи не повертався з порожніми руками зі своїх інспекцій по парафіях. Часом фігура митрополита по самі плечі (їздив на возі, куди йому ставили крісло, бо стара хвороба поступово знерухомлювала) була заставлена стародавніми скарбами. Тож митрополича колекція збільшувалася буквально на очах, і невдовзі постало питання про надання їй музейного статусу. 1905 року Музей було засновано. Нотаріальним актом від 11 липня 1911 року митрополит Андрей Шептицький офіційно змінив назву заснованої ним наукової фундації «Церковний музей у Львові» на «Національний музей у Львові», що затвердило 29 серпня 1911 року відповідним рескриптом Галицьке намісництво у Львові. Від свого імені у назві музею, як пропонувала Кураторія музею, тобто «Національний музей у Львові імені Андрея графа Шептицького» митрополит категорично відмовився. Того ж 1911 року на гроші Шептицького (34 080 доларів – сума по тих часах величезна) було придбано віллу по вул. Мохнацького (тепер Драгоманова, 42) для приміщення музею. 13 грудня 1913 року (на Андрія) Шептицький передав музей в дар українському народові. Того ж дня відбулось {02/2017}

урочисте відкриття Національного музею для публічного огляду. У своїй промові митрополит Шептицький підкреслив, що «… се спадщина тої епохи, чудової для нашої культури і штуки, епохи, яка скінчилася з ХVІІ століттям. Без цих пам’яток ми не в силі були б відтворити собі образ того, чим було ще в сім століттю наше село. Без них важко й повірити, що вбогий сільський нарід, наражений на безнастанні напади турків і татарів і на всі страшні наслідки частих воєн, міг зберегти свою питому штуку, своїх артистів, цілі свої школи, іконописців, про які Європа нічого не знала і дотепер не знає». Початкова колекція складала 10 тис. предметів. Протягом 35 років, поки Галичина перебувала в складі Австро-Угорської імперії і Польщі, Національний музей у Львові, з благословення свого патрона митрополита Андрея Шептицького і завдяки послідовній праці свого директора Ілларіона Свєнціцького став не тільки найбільшою національною скарбницею – він став осередком формування національної свідомості українців. Вже за кілька років музей, заснований як

[93]


Визнання. Вічність

приватна ініціатива, виріс у інституцію загальнонаціональної, а згодом міжнародної ваги. Окрім колекції, якою Митрополит опікувався до самої смерті, він намагався максимально сприяти розвитку і модернізації художнього життя Галичини. Завдяки Шептицькому західноєвропейську художню освіту отримало декілька поколінь українських митців, серед них: Модест Сосенко, Михайло Бойчук, Юліан Буцманюк, Іван Северин, Яків Струхманчук, Микола Федюк, Михайло Паращук, Іван Косинин, а також наступна «міжвоєнна» генерація: Михайло Мороз, Степан Луцик, Василь Дядинюк, Марія Карп’юк, Софія Зарицька, Петро Андрусів та багато інших. Митрополит був натхненником та ініціатором заснування у 1923 році першої в Галичині Української Мистецької школи (1923–1935), яку очолив і провадив видатний художник Олекса Новаківський. Сам Олекса Новаківський, запрошений до Львова власне Митрополитом, жив і працював у купленій Шептицьким «Віллі Стики» біля підніжжя Святоюрської гори, де містилась і школа. Митрополит підтримував школу матеріально і сам впродовж деякого часу викладав там історію світового мистецтва. У Парижі, в квартирі-музеї відомого художника Леопольда Креца поряд з портретом художника прикріплена фотографія Митрополита Андрея. Саме він допоміг бідному єврейському хлопчику зі Львова стати художником: спершу влаштував його у школу О. Новаківського, а потім дав майбутньому професору паризької Національної школи мистецтв гроші на квиток до Парижа. PS. Сьогодні у Національному музеї налічується понад 100 тис. експонатів. Це – найбільша в Україні збірка українських ікон XIV–ХVIII ст. Але, на жаль, нині будинок на вул. Драгоманова напівмертвий. Після розвалу СРСР Національний музей дістав у користування споруду колишнього Музею Леніна (первинно – Промислового музею) на проспекті Свободи, 20, і сакральна частина колекції разом з дирекцією перемістилась у центр міста. А у корпусах на Драгоманова розпочався довголітній ремонт. Тож не дивно, що львів’яни забули сюди дорогу. І от, по стількох роках очікування нарешті маємо: відкриту експозицію сучасного мистецтва у корпусі 30-х років, впорядковані (як запевняють) комунікації, перемощені доріжки,

жертвою яких став затишний зелений острівець перед фасадом, де стільки було переговорено-передумано і співробітниками музею, і його відвідувачами… Замість нього тепер «в кращих традиціях» совка стирчить колона, на якій вміщено скульптурний портрет Митрополита (відтворений В. Яричем проект С. Литвиненка). Сама ж колись пишна вілла зараз у більш ніж жалюгідному стані: термінової реставрації потребують дах і вікна (що реально загрожує збереженню унікальної бібліотеки музею), а також все решта. Логічно було б очікувати до 150-річчя уродин славного Митрополита (2015 р.) належного ремонту, але замість цього Церква і міська влада поставили на Святоюрській площі більш ніж сумнівної якості пам’ятник. І тільки завдяки активній позиції молодого покоління львів’ян вдалося відстояти від вирубки більшу частину стародавнього мальовничого скверу при площі св. Юра. Щодо пам’ятників, то за життя Митрополита їх було встановлено два, і то камерних: авторства Андрія Коверка (1932 р.) в саду греко-католицької Теологічної Академії (вул. Коперника, 38, тепер не існує), і авторства Сергія Литвиненка (1935 р.) на подвір’ї Національного музею у Львові (вул. Драгоманова, 42). Митрополит цього не хотів, але мусив погодитись під тиском шанобливої громади. Обидва пам’ятники було знищено по Другій світовій війні, коли до Львова вдруге прийшли «совіти». Сьогодні він волів би бачити не бронзові фігури на свою честь, а продовження справ свого життя: відновлення первинного приміщення музею на вул. Драгоманова, модернізацію і розбудову лічниці, відновлення стипендій талановитим художникам… А ще він мріяв про Кіностудію. На жаль, задум Митрополита відкрити кіновиробництво у Львові так і не був втілений у життя. Може, тепер сам час. У Львові, що вже більше століття «працює» кіномайданчиком для багатьох країн світу, сам Бог велів. ❦

Окрім колекції, якою Митрополит опікувався, він намагався максимально сприяти розвитку і модернізації художнього життя Галичини [94]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ



Признание. Вечность

МЕЦЕНАТ – имя собственное Текст: Елена Михайловская

«Имя его стало нарицательным» – так неизменно и очевидно заканчивается каждая статья о Гае Цильнии Меценате в энциклопедиях разных стран. Став нарицательным, это этрусско-римское имя почти перестало быть собственным. А оно принадлежало бесспорно искушенному эпикурейцу, искусно превратившему свою жизнь в искусство благодаря своему особому искусству поддерживать лучшее искусство современности

«Римская история не тождественна воему отражению в преданиях. Она сложнее. Но мифология «римской добродетели» – irtus romanus – ее душа». К. Синицын «Богатство обязывает». П. Рябушинский «Мы справляем Иды – тот апреля день, Что Венерин месяц надвое делит. Меценат желанный От него ведет счет годам». Гораций

[96]

С

воей деятельностью Меценат подал хороший пример потомкам: поддерживать Художника не потому, что он беден, а потому, что он Талантлив. Не собственно человека, а его творчество. В последующие века, особенно в эпоху Возрождения, властители, покровительствующие искусству (Медичи, Сфорца, Фарнезе), стали именоваться Меценатами своего времени. Были они и позже, есть они и сейчас, будут они, надеемся, во все времена… Дружба и сподвижничество как с власть имущими, так и творческими людьми, покровительство культуре, наукам и искусству полезны не только во всем своем очевидном смысле – развитие и процветание всех вместе взятых, всех по отдельности и государства в целом. К примеру, биографы античных деятелей весьма признательны поэтической оде-ребусу Горация, посвященной дню рождения его друга и покровителя Гая Цильния Мецената. Он был легко разгадан: поскольку Иды, средний день месяца, приходились на 13 число, то днем рождения блистательного патриция считают 13 апреля. С годом рождения несколько сложнее: разные источники указывают даты между 64 и 74 годами до н. э. С местом проще: итальянский городок Арретия или Арретиум (ныне – Ареццо). Выдающийся римский неформальный государственный деятель, покровитель искусств и идеолог периода принципата императора Августа Октавиана сам о себе говорил, что является знатным потомком этрусских царей и римлян из сословия всадников. Это сословие, второе по статусности после политически всевластных сенаторов, по сути было первым по сосредоточению огромных финансов и недвижимости. О детстве, юности и ранней молодости Мецената истории ничего не известно, однако дальнейшая деятельность красноречиво говорит о высочайшем

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Бюст Мецената в парке Кул, Горт, Ирландия

{02/2017}

[97]


Признание. Вечность [98]

уровне его образования, на которое и ушли его нежные годы жизни. С аристократической родословной, вкусом и образованием, а, тем более, с баснословным семейным состоянием (преумножаемым предыдущими поколениями за счет ростовщичества и сбора налогов с провинций) было достаточно несложно войти в элиту римского общества. Однако тут необходимо было сделать четкий и правильный выбор – на кого из наследников предательски убитого в 44 году до н. э. Юлия Цезаря делать ставку: на Марка Антония, выступавшего в союзе с легендарной царицей Клеопатрой (прогрессивного эллиниста, но подкаблучника или, точнее, подсандальника), либо на усыновленного императором Октавиана Августа (интеллектуала, но потенциального узурпатора власти). Тонкий дипломат, аналитик и в некотором смысле монархист Меценат сделал выбор в пользу Октавиана – и не ошибся. В V–III веках до н. э. республиканский Рим завоевал Италию, а к I веку до н. э. – практически все Средиземноморье. Когда-то его владения описывались радиусом 20 км – таково староримское отечество, круг «алтарей и очагов», за которое сражались и умирали воины. В огромной же империи ценности, незыблемые в общине граждан, утрачивают смысл. Дух римской свободы, требовавшей героической самоотдачи, угасает под грузом мирового господства. В конце I века до н. э. после кровопролитных гражданских войн в Риме устанавливается новый государственный строй – принципат. Впоследствии говорили, что при нем «государь прятался в одежды республики»: все ее институты формально остались в неприкосновенности, но реальная власть отныне принадлежала единоличным правителям – императорам. Они изображали себя якобы всего лишь первыми гражданами республиканского государства и «просто» были первыми в списке сенаторов (отсюда «принцепс» и «принципат»), занимали одну либо несколько жреческих должностей, избирались в консулы. Нередко императоры объявлялись пожизненными народными трибунами, а реальная власть основывалась

на верховном военном командовании и контроле бюрократического аппарата. Всю эту тоталитарную систему принципата основал Гай Октавиан Фурин, который превратился в Гая Юлия Цезаря Октавиана, а «сенат и народ Рима» к тому же поднесли ему титул Август – «возвеличенный богами». При нем общество залечило раны, нанесенные кровавым веком гражданских войн. Лучшим лекарством принцепс считал обращение к староримским традициям. Главной идеей его правления был образ «восстановления республики» (res publica – «общее/народное дело»), который никогда не мыслился римлянами как отчужденный аппарат власти, но лишь как воплощение их собственной воли. Для пропаганды этой идеи привлекались лучшие силы, среди которых одной из главных движущих стал Гай Цильний Меценат. Начиная с битвы при Филиппах (когда еще Марк Антоний и Октавиан были в триумвирате) он неизменно находился при Октавиане, верным другом и советником которого оставался до конца жизни. В 40 и 38 до н. э. Октавиан направлял его с важными поручениями к Антонию, где благодаря своим талантам дипломата и миротворца Меценат содействовал заключению между ними тарентского соглашения в 37 до н. э. На время своего отсутствия в Риме (в 36–33 и 31–29 до н. э.) Октавиан оставлял править Мецената (во втором случае вместе с Марком Випсанием Агриппой). Для эпохи принципата Августа было типично покровительство художникам со стороны знати. Несколько богатых патрициев, искушенных политиков и тонких ценителей искусства, стали фокусами литературной жизни страны. В одних литературных кружках царила «августовская» идеология, в других – ей противоположная. Наибольшей известностью пользовались три поэтических объединения. Первое, легально оппозиционное власти – кружок оратора, поэта и историка Асиния Поллиона, в котором нашли приют еще в период гражданской войны молодые Вергилий и Гораций. Второе, самостоятельное и также не принявшее культа Августа – кружок оратора и писателя Мессалы Корвина, украшением которого стали Тибулл и Овидий. Меценат же возглавлял третий кружок, осуществлявший культурную политику Октавиана Августа. В эту группу входили историки, поэты, драматурги, критики, составившие славу культуры императорского Рима. Их имена сегодня знает и почитает весь цивилизованный мир, их творения легли в основу мировой культуры и предопределили сам факт ее существования: все те же Вергилий,

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Джованни Баттиста Тьеполо. Меценат, представляющий Августу искусства. 1743 г.

Гай Цильний Меценат стал одной из главных движущих сил пропаганды идеи восстановления республики Гораций, Тит Ливий, Проперций, Варий Руф и другие. Поэтами на все времена стали Вергилий и Гораций, которых природа наградила не только божественным талантом, но и прозорливым пониманием запросов общества и власти. Лишенный имения в смутные времена провинциальный поэт Вергилий был выслушан сиятельным Меценатом и поддержан материально благодаря «Буколикам», запавшим {02/2017}

в душу патриция своей красотой и величием. Он заказал Вергилию поэму «Георгики» («О земледелии»), к которой, как и ожидал, получил через шесть лет «своеобразный манифест правительства Октавиана, намеревавшегося возвратить Рим к сельской идиллии, суровым нравам и обычиям предков» (И. Ш. Шифман). Следом поэту поступил заказ непосредственно от самого Августа на «Энеиду» – своего рода латинское подражание Гомеру, соединяющее

[99]


Признание. Вечность

C. Бакалович. В приемной у мецената. 1890

легендарный рассказ о приходе троянцев в Италию с современностью. Август для него – наследник Энея, его миссия – венец всей римской истории. Эту поэму Вергилий писал (и немного не успел дописать) около 11 лет, все эти годы находясь на полном финансовом обеспечении у Мецената. Первые произведения Горация, сына вольноотпущенника, также заинтересовали Мецената. Вскоре поэт стал ближайшим другом своего благодетеля, а со временем и официальным поэтом империи. Меценат полностью содержал Горация – щедрые подарки и денежные вознаграждения за труды, поместье в Сабинских горах. Гораций с удовольствием выполнял заказы патрона, направленные на укрепление государства и оздоровление нравов. Поэта нельзя было упрекнуть в неуместной лести властям (он был апологетом «золотой середины»), хотя ни одно из его великих произведений не обходилось без искренних восхвалений Августа и Мецената. Меньше говорят об отношениях между Меценатом и Титом Ливием, создателем великих анналов в 142 томах «История Рима от основания города». Именно из этого грандиозного творения мы черпаем сегодня основные знания по истории Древнего Рима времен царей и республики. Когда никому не известный юноша из провинциального городка Патавиум (ныне Падуя) впервые появился в столице, он немедля обратился к Меценату за поддержкой и сразу получил ее. «История Рима

[100]

от основания города» стала важнейшим проводником идей Августа в римском обществе и величайшим идеологическим орудием государственности во все последующие времена. Центральной идеей Тита Ливия стала идея самопожертвования гражданина во имя спасения и благополучия его народа – произведение, выдержанное в строго республиканском духе. Мы знаем имена и десятка других литераторов, которых можно считать членами кружка Мецената, но они нам мало о чем говорят. Отношения, связывавшие покровителя с ними, в Риме назывались «дружбой», и часто – как с Горацием – это была дружба без всяких кавычек. Но потомки уверенно видели в этой «дружбе» прежде всего покровительство и меркантильный интерес. Уже сто лет спустя римский поэт Марциал, иронически объясняя начинающийся литературный упадок, обмолвился броской строчкой: «Будь Меценаты у нас – и Вергилии сразу нашлись бы!» Есть историческое подозрение, что здесь впервые имя Мецената «становится нарицательным». Сам же глава кружка живет в Риме, на Эсквилинском холме, в роскошном доме с огромным знаменитым парком, частично разбитом на месте некогда ужасающей

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


В отличие от других политиков Меценат не преследовал карьерные интересы, не стремился занять никаких официальных должностей городской братской могилы, куда до правления Октавиана вместе с мусором и трупами животных сбрасывали тела покойников из народа (для предотвращения эпидемии прозорливый принцепс приказал надежно засыпать это жуткое место). Меценат, что и соответствует его статусу сословия всадников, держит толпу челяди; бравирует изнеженностью и причудами, что соответствует идеям эпикурейства, а в ответ на насмешки пишет книжку «Так я живу», которая не сохранилась. Как, впрочем, и все другие его сочинения, которые едва дошли до нас в малых фрагментах. А писал он и о резных камнях – геммах и камеях, и о загадочных и малоизученных водяных растениях и животных, поэзию и диалоги обо всем актуальном тогда на свете. Как пишут источники, стиль его был чрезмерно вычурным и иногда вызывал насмешки. Но это не помешало Меценату возглавить литературное движение со всеми молодыми поэтами и писателями, стать их другом и покровителем, более того, повлиять на развитие всемирной литературы в будущем. Расцвет кружка продолжался лет пятнадцать, потом звезда Мецената слегка померкла. В 23 году до н. э. Меценат, желая спасти брата своей жены Авла Терренция Варрона Мурену, дал ему понять, что заговор против Августа, в котором тот принимал участие, раскрыт. Удручающим еще оказался и тот факт, что жена Мецената была любовницей Августа: само собой, отношения с императором стали остывать. Возможно, по одной из версий, именно по вине шурина он был отстранен с позиции второго человека в государстве (им стал Агриппа, в котором Август видел своего преемника), однако вовсе не лишился дружбы Августа. Искренняя многолетняя дружба позволяла ему единственному влиять на принятие важных решений и порой резко комментировать действия императора. Фраза Мецената «Surge tandem, carnifex!» («Да хватит уже, мясник!»), сказанная как реакция на подписание Октавианом очередного приговора о смертной казни, спасла далеко не одну жизнь. По иной версии, как настоящий аристократ духа, в отличие от с воих товарищей по политике Меценат не преследовал карьерные интересы, не стремился {02/2017}

занять никаких официальных должностей. Он – эпикуреец, а простыми правилами эпикурейства было: избегай забот, наслаждайся жизнью и не бойся смерти (парк на кладбище был весьма в рамках этой концепции). Когда Октавиан одолел Антония, стал единовластным правителем государства и принял имя Августа, Меценат практически отошел от политики, но не от литературы и искусства. Вергилий умер, Горация Август переманивал на собственную службу; тот уклонялся, но Меценат нервничал, и Горацию приходилось писать ему в стихах: «Если твои подарки сковывают мою свободу – возьми их назад!». Здоровье становилось все хуже: лихорадки, нервное расстройство, бессонницы, длившиеся годами, – он задремывал лишь под плеск фонтанов в парке. Эпикурейское «не бойся смерти» не совсем давалось ему – полвека спустя суровый Сенека пенял ему за немужественный стих: «Только бы жить! Хоть на остром колу, все жизнь драгоценна!» Последние годы жизни Меценат проводит в роскоши и великолепии своего дворца и парка практически безвыездно. Позднее на этом участке археологами будет найдено множество произведений искусства, а так называемый «зал Мецената» все еще стоит на римской улице Мерулана. Предполагается, что это сооружение служило оранжереей или, что вероятнее, пиршественным залом. Гай Цильний Меценат умер в 8 году н. э. Умирая, Меценат завещал все свое имущество императору Августу. Его последними словами принцепсу и другу были слова заботы о еще одном друге и поэте: «О Горации помни, как обо мне!» Гораций умер через несколько месяцев после Мецената. Все трое навсегда остались во всемирной истории и культуре, и лишь имя одного стало еще и «именем нарицательным». ❦

[101]


Фотопроект [102]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ЛЬВІВ УКРАЇНСЬКИЙ «Казимир Великий зруйнував замок Данила і побудував нове місто – Львів. Але українці не визнають очевидності польського Львова. Український народ живе розірваний між росіянами і поляками, і заворушення не вщухають. Я розмовляю з чоловіками на вулиці. У мене складається враження таємної, проте дуже інтенсивної народної боротьби. У місті є українські газети; одну випускають на площі Ринок. Я беру один номер газети кирилицею – літери походять зі старогрецької; я майже все можу прочитати; за цим стоїть стара Візантія; кожна буква нагадує про Константинополь». «Так вони живуть, три народи у Львові, поруч: поляки – пануючи над містом, уважні, життєрадісні господарі; євреї – багатоликі, самозаглиблені, обачно-недовірливі, чинячи опір, жваві, прокинувшись до життя; українці, невидимі, мовчазні тут і там, обережні, гнівливі, небезпечні, сумні, сповнені духу бунтарства і заколотництва». Альфред Дьоблін («Подорож Польщею», 1924 р.)

Вважається, що храм Св. Івана Хрестителя збудував близько 1250 року князь Лев для своєї дружини, угорської принцеси Констанції. За легендою, вона була похована в крипті храму. 1886 року храм перебудовано за проектом архітектора Юліана Захарієвича в неороманському стилі. Від 1989 року тут розташовано Музей давніх пам’яток Львова.

{02/2017}

[103]


Мистецтво. Дизайн [104]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ПІНЗЕЛЬ.

Художник кількох меценатів Після того, як на початку ХХ століття Роберто Лонгі перевідкрив для світу мистецтво Караваджо і П’єро делла Франческа, періодично виникали спроби «знайти» у різних частинах Європи невідомого (або забутого) генія. В Україні така історія також трапилась – парадоксальним чином після ІІ Світової війни, на території Галичини, що стала після Ялтинської конференції частиною Радянського Союзу Текст: Діана Клочко

Т

рапилась у момент катастрофічної руйнації більшості культурних цінностей минулого під приводом «боротьби з Ватиканом» – химерна історія про скульптора середини ХVIII століття, який раптово з’явився буквально нізвідки під іменем Іоанн Георг Пінзель і щез за не менш таємничих обставин, – була створена з уламків вівтарних композицій директором Львівської картинної галереї Борисом Возницьким. На відміну від «чистого теоретика» Лонгі, який працював із значеннями збереженого, Возницький довгі десятиліття збирав (а точніше – рятував) і зберігав у запасниках музею рештки унікальних творів, та не зміг найти документів, що підтверджували б атрибуцію і особистість художника. Однак саме він намітив ті «опорні точки», навколо яких й донині формується ставлення до Пінзеля, навіть коли експозиціонуються його твори у Парижі та Відні. {02/2017}

Як і у випадках Караваджо чи Вермеєра, творчість художника, який не був самостійним, а виконував значні замовлення, можлива завдяки щедрому фінансуванню незвичного мецената. Возницький вказав на Миколу Василя Потоцького. Відомого авантюриста і скандаліста, який жив на дуже широку ногу, поєднуючи у своїх вчинках і витратах ексцентрику з містицизмом. Серед майже семисот відомих представників цього надзвичайно відомого роду він зміг стати майже легендою: задирака, дебошир і баболюб, найбагатший магнат Речі Посполитої XVIII ст., він увійшов навіть у фольклор під іменем «пан Каньовський». Свій щорічний прибуток із земель – 50 тисяч золотих дукатів (одна монета важила 3,5 г золота 386 проби) витрачав на будь-які забаганки, серед іншого чимало жертвуючи на будівництво і опорядження храмів. Ймовірно, він також й особисто курував деякі будівництва, хоча немає відомостей про те, як

[105]


Мистецтво. Дизайн [106]

розглядав проекти і чи віддавав перевагу якимось при зведенні (люди це пояснювали у різний спосіб, однією з причин такої пристрасті до зведення церков називали спокутування гріха – лютого вбивства молодої дівчини). Оскільки більшість їх була створена не у Львові: це місто у першій половині ХVIII століття було ареною занадто багатьох амбіцій, і тому не давало йому карт-бланш для втілення дійсно оригінальних проектів. На власних землях він був вільний у примхах, а на львівські проекти волів жертвувати досить значні суми: все ж таки регіональна столиця. У Лемберзі (так називався тоді Львів) першої половини ХVIII століття йшло безпрецедентне храмове будівництво. Великою мірою його ініціатором був представник ще одного відомого роду – Атанасій Шептицький. У 1729 році він став митрополитом Київським і предстоятелем Української (Руської) греко-католицької церкви. Його концепція об’єднання українців навколо «своєї церкви» була досить поміркованою, з елементами культурної експансії, що, як він вважав, може допомогти модернізувати свідомість тих, хто затявся на наслідуванні «древностей». Активно займався книговидавництвом, питаннями «м’якої реформації» літургії, сприяв появі нових братств і дуже багато будував. Такий собі львівський прото-просвітник, саме Атанасій Шептицький знайшов чималі кошти, щоб почати у 1744 році будівництво головного собору греко-католиків, присвяченого покровителю міста святому Юрію Змієборцю. Будівництво комплексу було надзвичайно амбітним: собор був міською найвищою точкою – 321 метри над рівнем моря, оригінально орієнтований по відношенню до історичного центру – незвичайний силует храму чітко «читався» на тлі неба з будь-якої точки будь-якої вулиці. Ще підлітком Атанасій був у Парижі (як і Потоцький, між іншим), і саме тому, з тих версальських вражень з’явилась у естетиці комплексу на Святоюрській горі деяка нота «елегантної рокальності», яку забезпечила робота запрошених іноземців – архітектора і скульптора. Кандидатура архітектора Бернарда Меретина була виправдана й тим, що він, не галичанин, який ніколи не належав

до львівського цеху, мав дуже незалежний характер і дуже багато втілених проектів. Упродовж двадцяти років мав як численні судові позови, так і чимало впливових покровителів, котрі саме йому замовляли зводити приватні будинки, резиденції, каплиці й храми. Постійна публічна конфронтація з місцевими архітекторами не заважала йому отримувати і чималі гроші за втілення проектів. Так, за проектування і зведення собору святого Юра Меретин отримав від Шептицьких щорічну оплату в 40 червонних дукатів, що за увесь період будівництва становило майже 20 тисяч злотих (приблизно 70 кг золота найвищої проби). Не менш вражаючими виглядають суми, які Меретин отримував і від Миколи Василя Потоцького за зведення костелів у Городенці, Монастириськах, Годовиці, Винниках. Ймовірно, щоби бути ближче до свого патрона, радитися з ним ще на стадії проектування, він переїхав з нелюбого Львова до тихого Бучача: тут жилось тихіше, а будувалось без надокучливої конкуренції. Офіційна «служба при дворі» Потоцького не була повинністю – «Bernardus Merettiner» (так він підписувався) її не приховував, однак мав повну волю у виборі інших замовників. Тому цілком вірогідно, що саме Потоцький як жертводавець греко-католицької церкви (а, можливо і прихильник версальського стилю), порекомендував Атанасію Шептицькому архітектора з нестандартними пластичними ідеями: новий синтез архітектури і скульптури, в якому елегантність пропорцій підсилювалась експресією ажурної скульптурної декорації. Яку й забезпечило багаторічне співробітництво з тим, кого ми називаємо вже традиційно Іоанном Георгом Пінзелем. Його ім’я – прозоре псевдо: «пІнзель» занадто схоже на «пЕнзель», і цей єдиний підпис майстра на постаменті скульптури св. Юра походить від німецького Pinsel. Протиріччя, адже ми знаємо його перш за все як скульптора («сніцаря» – казали тоді), а не живописця, то який сенс назватися саме так? У небагатьох документах, коли фонетична рухливість була нормою, він має схожі прізвища, щоправда, більш чеської, а не німецької форми – «Пілзе», «Пілзнов». Можливо, майстер із таким псевдо позиціонував себе як живописця, оскільки вважав сильною стороною вміння створювати цілісний образ поліхромного вівтаря – від розробки до втілення, не лише різьблячи скульптури, але й розфарбовуючи їх. Або й стіни навколо, хтозна? Майже усі вівтарні роботи, що приписують йому стилістично, – прекрасно, аж до натуралістичних подробиць, «промальовані», але їх колористичне рішення все ж не таке цікаве, як пластичне. Створюючи

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Пластичне рішення майже усіх його вівтарних робіт цікавіше, ніж колористичне в основному дерев’яні вівтарі (хоча існують і його екстер’єрні твори, наприклад – кілька колон; були ще й міфологічні фігури на ратуші м. Бучач), Пінзель для собору святого Юра виконує зовнішні прикраси з піщаника, і немає ніяких свідчень, що взагалі велися якісь перемовини стосовно {02/2017}

власне вівтаря. Все ж таки Атанасій Шептицький, як і його наступник Лев, якому довелось комплекс Святоюрської гори завершити, були замовниками із дуже оригінальним мисленням. Композиція входу, інспірована Шептицькими, сміливо вводить мотив прославляння представників одного, хоча й могутнього, роду (аналогія

[107]


Мистецтво. Дизайн

з Медічі напрошується). Однак ще несподіванішим є рішення із розміщенням на вершині аттику кінного монумента. При усій алегоричності й упізнаваності образу святого Юра, котрий в іконописі Галичини нараховував на момент зведення собору більше півтисячі літ, це було безпрецедентно. Немає жодного храму в Центральній Європі з чільною кінною статуєю на вершині. І не збереглось свідоцтв, хто саме запропонував це Атанасію Шептицькому – Меретин чи Пінзель. Судячи зі збереженої у родині Шептицьких (і переданої в дар Національному художньому музею митрополитом Андреєм) дерев’яної моделі цієї скульптурної композиції, рішення про силует і загальну динаміку приймалось довго. У пінзелівській моделі візуальні акценти робились на плащі та широко роззявленій пащі чудовиська. В остаточній композиції складнішим став розворот фігури, укрупнилась голова вершника, масивніше і декоративніше профільовані хвіст і грива скакуна, головною в образі стала велетенська лапа з кігтями, що звисає над вершечком постаменту. Ще при

підході до воріт комплексу на тлі неба чітко видно, що у силуеті вершника домінує рука зі списом, яка вивищується над агонізуючою кігтистою лапою втілення зла. Цей перший кінний монумент на території України, який не реставрували майже 250 років, зберіг основний «меседж» художника: можна використати традиційну іконографію святого, надавши їй нового жанрового і естетичною сенсу. Митрополити Шептицькі розуміли, наскільки органічною є співтворчість скульптора з архітектором. Пінзель з Меретином були пов’язані ще й родинними зв’язками: Бернард хрестив обох синів Іоанна, а старшому з них навіть дали його ім’я. Дивно, що після смерті Меретина у січні 1759 року Пінзель не прожив у Галичині й року. Вже восени 1761-го, отримавши від Миколи Василя Потоцького неймовірну суму в 10 тисяч золотих на створення вівтарів для Домініканського собору Львова і костелу у м. Монастирисько, Пінзель

Юрій-Змієборець. Собор святого Юра, Львів

[108]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


кудись щезає, а його дружина Маріанна буквально через рік виходить заміж втретє, про що відомо із запису в церковній книзі. Запису про смерть і поховання Пінзеля, як і власне могили, донині не знайдено. Пішов один, за ним услід – другий… Меретин виконував замовлення і без участі Пінзеля, але не збереглось жодного скульптурного фрагмента Пінзеля, створеного без спроектованих архітектором будівель. Схоже на те, що архітектор Бернард був головним у цьому тандемі: він створював ансамблевий образ, у рамцях якого розкривалось значення окремих скульптурних деталей і подробиць. Та унікальний талант скульптора Іоанна з часом переакцентував значення і цінність усього, створеного у тандемі. Меретин як архітектор, що поєднує принципи і бароко, і рококо, не використовував круглих колон, згладжував кути, вводив плавні лінії, тому йому була потрібна динамічна скульптура з різкою грою тіней. І нині «стіни Меретина» виглядають вже не так ефектно без скульптур Пінзеля, однак скульптури Пінзеля без стін Меретина виглядають цілком самостійними творами. Ба більше: фрагменти композицій Пінзеля навіть у спотвореному, напівзруйнованому вигляді здаються ефектними, чого не скажеш про будівлі Меретина. Архітектор «притягнув» скульптора до замовників, але скульптор «перетягнув» увагу глядачів від архітектурних новацій. Коли після входження Галичини у 1772 році до складу Австрійської імперії місцева архітектура швидко переорієнтувалась на класицизм, рокайльні об’єми будівель Меретина стали виглядати грайливим анахронізмом. Однак місцева скульптурна школа майже до початку ХІХ століття наслідувала силуети і пропорції фігур Пінзеля. Великою мірою ще й тому, що Пінзель зміг надзвичайно оригінально проінтерпретувати роботи класика бароко – римлянина Джованні Лоренцо Берніні. Невідомо, чи був Пінзель у Римі й Парижі – його робіт там не знайдено. Як, врешті, й у інших європейських містах. Однак янголи Пінзеля дивно подібні до янголів Берніні, що відкриті усім поглядам на Мості Янголів, у каплиці церкви Санта Марія Вітторіа, церкві Сант Андреа дель Фрате, на балдахіні собору святого Петра. Хоча янголи Берніні грайливі, жіночні, невагомі,

а у Пінзеля – тяжкуваті, імпульсивні й трагічні: те, що починалось як римська мармурова чуттєвість – закінчилось галицьким поліхромним сенсуалізмом. А кінна статуя святого Юра натякає недвозначно також і на бернінієвську модель пам’ятника Людовіку ХIV, яку, однак, побачити було не так просто й у Версалі. Можливо, Пінзель використав чималі гонорари Потоцького, аби з’їздити у «творче відрядження»: подивитись зблизька і без поспіху знамениті ансамблі Рима і Парижа. Можливо, Шептицький допоміг йому з рекомендаціями, аби він міг спокійно помедитувати (й повчитись) біля обраних зразків. Можливо, тому і немає його ранніх робіт, що були у художника свої рахунки, наприклад – з інквізицією. Він втік від прискіпливих наглядачів (так колись трапилось у Венеції з Казановою) до далекої провінційної Галичини, де змінив ім’я й, частково, – віросповідання (греко-католики не підпадали під юрисдикцію інквізиції) під впливом свободолюбивого архітектора, а далі йому допомагали й ексцентричний меценат, й реформатор-митрополит. Завдяки їм він зміг свої враження від робіт Берніні-католика перетворити у естетичне висловлювання Пінзеля греко-католика. Якщо магнат Потоцький і митрополити Шептицькі були меценатами-замовниками Пінзеля, архітектор Меретин – меценатом-партнером, то Возницький – меценатом-рятівником. Після ІІ Світової війни радянська влада взялась повністю «вирішити релігійне питання», і першими, з кого вони почали, були греко-католики, оскільки їх вважали центром націоналістичного спротиву західної України. Українську церкву звинуватили у «контактах з Ватиканом», її ієрархів – у співпраці з ідейним ворогом і підтримці «бандерівщини» й засудили до позбавлення волі й заслання

Фрагменти композицій Пінзеля навіть у напівзруйнованому вигляді здаються ефектними {02/2017}

[109]


Мистецтво. Дизайн

у Сибір та ГУЛАГ. А храми почали руйнувати або «перепрофільовувати» – перетворювати у склади, механізовані станції, лікарняні корпуси. При цьому викидаючи, пиляючи, обдираючи, спалюючи більшість інтер’єрних прикрас. Борис Возницький очолював Львівську картинну галерею з 1960-х років і забирав усі художні цінності, які викидали з костелів, церков, замків, палаців до своєрідного музейного «спецхрану». За роки його роботи так було врятовано близько 35 тисяч унікальних експонатів загальною вартістю 17 млрд євро (за курсом 2010 р.). Роботи Пінзеля були однією із його особливих пристрастей. Наприкінці 70-х у колишньому монастирі кларисок він відкрив так званий «Виставковий зал», щоб частину творів Пінзеля демонструвати, а частину зберігати на хорах, під грифом «у процесі реставрації». Після проголошення незалежності зал був перейменований на «Музей сакральної скульптури Пінзеля» зі скромною експозицією, придуманою самим Возницьким. Пізніше вийшла і його книга, де він викладав відомі факти як про Потоцького, так і про Пінзеля, вперше використавши порівняння «український Мікеланджело». Журналісти підхопили цю гучну ідентифікацію. Мистецтвознавці й культурологи не поспішали заперечувати Возницькому – проводити дослідження, порівнюючи естетику і прийоми двох скульпторів. Адже більша частина творів Мікеланджело збережена у цілісності й підтримується (у храмах і музеях) в ідеальному стані, тоді як роботи Пінзеля – це знівечені фрагменти, які навряд чи вдасться колись відтворити (бодай силами 3D реконструкції) у повноті авторського задуму. «Рани», нанесені скульптурам Пінзеля руками новітніх варварів, вже стали частиною нової міфології майстра. Який, здається, чекає на нового мецената, щоб привідкрити ще не одну свою таємницю.

«Рани», нанесені скульптурам Пінзеля руками новітніх варварів, вже стали частиною нової міфології майстра [110]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


©2015 Swarovski Lighting, Ltd

A M ACA

ВОП ЛОЩЕНИЕ ОРИГИН А ЛЬНО С Т И

Swarovski Lighting вдохновляет как по волшебству, расширяя границы привычного дизайна. Искрящийся хрусталь играет со светом совершенно новым и гармоничным образом. Срисованные словно из царства грез, обыкновенные на первый взгляд пространства приобретают удивительную атмосферу swarovski-lighting.com

SHK301-SS1S

ООО «СИРИУС-93» агент Swarovski Lighting в Украине г. Киев, Военный проезд 1, Тел.: (044) 496 04 08, info@sirius93.com.ua


Легенди. Історія

Родинний бізнес – служити суспільству Портрет династії Терещенків на тлі епохи Текст: Наталя Супрун

Історію творять пасіонарії, які відкривають незвідані землі і нові шляхи до них. Першими ідуть вперед і прокладають дорогу іншим. Творять майбутнє в ім’я справедливості. Такими в історії України можна назвати представників шляхетного роду підприємців Терещенків [112]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Б

атько-засновник бізнес-династії Терещенків, нащадок старовинного козацького роду Артемій Якович народився у селі Локоть за 40 верст від міста Глухова на Сумщині. Прийшовши в цей світ кріпаком, Артемій Терещенко після виходу Указу «Про вільних хліборобів» (1803 р.) викупив себе з кріпацтва та почав заробляти собі на хліб насущний торгівлею. Разом з дружиною Єфросинією Григорівною вони починають торгувати: спочатку з візка та на ярмарках, згодом – відкривають сімейну крамничку у Глухові. А вже заощадивши певні кошти, розпочинають гуртову торгівлю збіжжям та лісом. Земляки нарікають його «Карбованцем». Подейкують, що розбагатів купець завдяки віднайденому міфічному скарбові, після чого його життя пішло вгору, а гроші почали просто липнути до рук. Як би там не було насправді, очевидним було те, що Терещенко мав неабиякий нюх на комерційну вигоду, що відкривало йому небачені для інших можливості для заробітку. У середині ХІХ ст. м. Глухів стає найпотужнішим центром хлібної торгівлі не лише Чернігівщини, а й всього Лівобережжя. Значну частку цієї торгівлі зосереджує у своїх руках родина Терещенків, що приростає синами – Ніколою, Федором та Семеном. Успадкувавши від батька ділову хватку та отримавши від нього перші уроки комерції, сини ще в юному віці долучаються до сімейної справи. Від батька вони наслідують не лише комерційний хист, а й непохитні етичні принципи – чесність, порядність, міцне купецьке слово, що не потребувало будь-яких угод і додаткових гарантій. Саме завдяки бездоганній діловій репутації у роки Кримської війни (1853–1856) торговий дім Терещенків отримує велике казенне замовлення на постачання армії обмундируванням, продуктами, що забезпечує стрімкий підйом родинного бізнесу. Кмітливі та підприємливі Терещенки починають скуповувати збанкрутілі дворянські маєтки, мануфактури та гуральні у Київській, Волинській, Чернігівській і Курській губерніях та перебудовувати їх під цукроварне виробництво. Вже за кілька років родина володіє трьома цукровими заводами, що стануть фундаментом майбутньої імперії цукрозаводчиків. Річний оборот сімейного бізнесу на початку 70-х років ХІХ ст. становив понад 40 млн рублів. Наприкінці життя засновник династійної справи приймає стратегічне рішення, заповідаючи синам не ділити сімейну спадщину, як було прийнято в ті часи, а, навпаки, об’єднати всі належні родині капітали і засоби виробництва у сімейному акціонерному підприємстві. Засноване у Києві {02/2017}

Засновник династійної справи Артемій Якович Терещенко (1794–1873)

у 1870 р. із стартовим капіталом у три мільйони рублів «Товариство цукробурякових та рафінадних заводів братів Терещенків» об’єднало три заводи, кожним з яких керував один із братів. Очолив Товариство старший син Артемія Яковича – Нікола, який мав надзвичайні організаторські здібності і вже кілька десятиліть був найближчим сподвижником батька у родинному бізнесі. Стараннями Ніколи та його братів родинна справа швидко розвивається. Підґрунтям розвитку родинного бізнесу стають передові технології та модернізація виробництва. Заводи Терещенків одними з перших у галузі починають виготовляти цукор-пісок не за допомогою преса, а дифузійним способом, що забезпечує швидке зростання інтенсивності виробництва та рентабельності бізнесу. Проте Терещенки не женуться за прибутками за будь-яку ціну. Найважливішою для них є ділова репутація, яку можна забезпечити лише якісним товаром. Візитівкою родинного бізнесу стає висока якість продукції, яка продається по всій Російській імперії та за кордоном: цукор експортують до Афганістану і Китаю, глухівські тканини охоче купують у Лондоні та Парижі. Незважаючи на зростаючі доходи і суспільне визнання, нормою сімейної культури Терещенків завжди залишались ощадливість та бережливість, про що земляки і досі складають легенди.

[113]


Легенди. Історія

Міський музей старожитностей

Одна з них розповідає, як Нікола Артемович після успішної співбесіди із претендентом на місце керуючого цукровим заводом несподівано відмовив йому через неприпустиме, на його думку, марнотратство – співрозмовник підпалив сигарету сірником, в той час як в кімнаті горіли свічки! Інша історія пов’язана з зухвалою витівкою одного із синів Ніколи Артемовича – Івана, який, щойно познайомившись з юною Єлизаветою Саранчевою, приїхав у маєток її батьків просити її руки. Батько дівчини, вважаючи, що рішення закоханих є дещо поспішним і що справжнє кохання має бути перевірене часом, відказав, що погодиться віддати доньку не раніше, аніж землі у маєтку, які ще подекуди вкривав минулорічний сніг, побіліють знову. Яким же було здивування генерала, коли прокинувшись наступного ранку, він побачив, що все навкруги і справді побіліло! Виявляється, вночі землю рясно посипали цукром, привезеним із розташованої неподалік Терещенківської цукроварні. І хоча Іванів план вдався і молодята одружилися, через цю витівку він був позбавлений Ніколою Артемовичем права

[114]

брати участь у сімейному бізнесі і навіть наближатись до родинних заводів. Вимогливість до себе та інших, порядність і відповідальність Ніколи Артемовича забезпечили йому бездоганну ділову репутацію. Він невтомно працював, розпочинаючи справи ще вдосвіта – вже о п’ятій ранку проводив зустрічі з підлеглими. Вникав у найдрібніші комерційні та виробничі нюанси справи. Мав унікальне чуття на технологічні новинки та наукові відкриття, які могли сприяти розвитку справи. Але найбільшу славу Ніколі Артемовичу, як і наступним поколінням Терещенків, забезпечило виконання батьківського заповіту – примножити започатковані ним традиції благочинності. Згідно із волею Артемія Яковича, 80% сімейного доходу мало витрачатися на благодійні цілі і меценатство, що було прописано як окрема норма статуту родинного Товариства і неухильно виконувалось всіма нащадками. Коштом родини будувалися лікарні та притулки для бездомних, сирітські будинки, школи і університети, музеї та храми. У розбудову рідного для Терещенків Глухова було вкладено понад 1 млн рублів. Надзвичайно багато родина зробила і для розвитку Києва – за сприяння і кошти Терещенків було побудовано Київську консерваторію, Міський музей старожитностей і мистецтва

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


(нині – Національний художній музей України), Троїцький народний дім (нині – Театр оперети), Володимирський собор, Покровську церкву, кілька гімназій, лікарню Київського товариства Червоного Хреста та багато інших важливих соціальних і культурних закладів. Терещенки одними із перших пожертвували значну суму – 150 тис. руб. на будівництво Київського політехнічного інституту, були фундаторами благодійних об’єднань допомоги незаможному студентству. Але найбільше коштів родина витрачала на створення гідних умов праці та відпочинку для працівників власних підприємств, на яких в той час працював чи не кожен десятий українець. Заводи Терещенків були обладнані електричним освітленням, пічним або й паровим опаленням, електричними вентиляторами. Виробничий процес був повністю механізований. Гуртожитки для сезонних працівників були облаштовані всіма зручностями – кухнями, лазнями, пральнями. Працівники, які працювали постійно, взагалі отримували безкоштовне житло і харчування. Щодня, окрім заробітної плати, вони отримували кілограм хліба, чотириста грамів м’яса, сто грамів сала і овочі. При кожному підприємстві діяла лікарня. Ді-

Нікола Артемійович Терещенко (1819–1903)

Візитівкою родинного бізнесу стає висока якість продукції, яка продається по всій Російській імперії та за кордоном ти робітників отримували початкову освіту у заводських школах. Найбільш відданий справі благодійності серед членів родини, Нікола Артемович завжди дуже обережно, намагаючись не образити, пропонував допомогу тим, хто її потребував: «Шановний добродію, не відмовте мені у люб’язності прийняти від мене ці незначні кошти, які, можливо, допоможуть Вам вийти із скрутного становища, в яке Ви, волею долі, тимчасово потрапили». Тверді моральні принципи Ніколи Артемовича стали запорукою надзвичайного успіху родинної справи, яка, своєю чергою, сприяла потужному промисловому та культурному піднесенню краю. За особливі заслуги перед Вітчизною рід Терещенків був відзначений спадковим дворянським титулом. За твердженням сучасників подій, дворянський титул був пожалуваний Артемію Яковичу, але не так за його особисті заслуги, як за промислову і благодійницьку діяльність Ніколи Артемовича. {02/2017}

Але син наполіг, щоб дворянський титул з правом успадкування по чоловічій лінії був присвоєний не йому, а його батькові, аргументуючи своє прохання тим, що засновником родинної справи, яка принесла значну суспільну користь, є саме Артемій Якович. До того ж, два інші сини Артемія – Федір та Семен, які доклали значних зусиль до промислової розбудови галузі цукроваріння, на думку Ніколи, мали бути належним чином пошановані можливістю успадкування дворянського титулу. Проте, як стверджують сімейні хроніки, глибинною причиною клопотання було небажання Ніколи, щоб будь-хто із гордого українського роду Терещенків прихиляв коліна перед російським царем, як того вимагала процедура пожалування дворянства. Розуміючи, що Артемій Якович, як людина похилого віку, буде звільнений від обов’язку стати на коліна

[115]


Легенди. Історія

Розуміючи, що Артемій Якович, як людина похилого віку, буде звільнений від обов’язку стати на коліна перед царем, Нікола наполягав на присвоєнні титулу саме батькові перед царем, Нікола наполягав на присвоєнні титулу саме батькові. Цікаво, що родинний герб, який жалувався разом із дворянським титулом, був виконаний у синьо-жовтих кольорах, що символізувало приналежність Терещенків до української нації. Для імперської Росії з її традиційною нетерпимістю до будь-якої тожсамості це було досить сміливим і навіть зухвалим вчинком. Очевидно, Терещенки, з огляду на неабияку суспільну вагу, почувались в праві дозволити собі такий вияв незалежності, адже були однією із найбагатших родин не лише Російської імперії, а й світу загалом. Перед революцією Терещенкам належало 38 цукрових та рафінадних заводів, 10 ґуралень, цегельна та суконна фабрики, соляне родовище, парові й водяні млини, лісопильня. У власності родини перебувало понад 200 тис. десятин землі, на якій вирощувалось понад 75% цукрових буряків для своїх цукроварень. Управління справами Товариства здійснювали 14 контор у різних містах Російської імперії. Родині належала навіть авіамайстерня у с. Червоне Бердичівського повіту Волинської губернії, в будівництво якої майже весь свій капітал вклав Федір Федорович Терещенко. Закоханий у авіацію, талановитий інженер-конструктор разом зі своїм другом Ігорем Сікорським заснували у 1909 р.

[116]

Київське товариства повітроплавання і присвятили своє життя розвитку авіації. Федір Терещенко у своїй авіамайстерні у співавторстві з іншими авіаконструкторами Київського товариства повітроплавання розробив сім піонерних та оригінальних моделей аеропланів «Терещенко»; згодом ця напівкустарна майстерня перетворилась у справжній (перший в Україні) авіазавод з приватним льотовиськом, з якого часто гостей Терещенка, які поспішали до Києва, доправляли літаками. Останнім спадкоємцем династійної справи і одного з найбільших статків Російської імперії у зовсім юному, шістнадцятилітньому віці став старший внук Ніколи Артемовича – Михайло. Талановитий фінансист та успішний бізнесмен, на початку своєї кар’єри він не особливо опікувався примноженням слави родинного бізнесу. Михайла більше цікавили світське життя, богемні розваги і політика, яка до певного часу також видавалася йому розвагою. Його доросле життя розпочалося як захоплива пригода, перетворившись згодом на неймовірну життєву драму.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Завдяки стабільно-процвітаючому родинному бізнесу юний Терещенко жив в оточенні розкоші, не знаючи відмови ні в чому. Одного разу у Феодосії, вражений бездоганною красою розкішної яхти «Іоланда», що була побудована для бельгійського короля і названа на честь його доньки, Михайло затявся негайно заволодіти нею. На той час це була найвідоміша і найбільша яхта у світі з довжиною корпусу у 127 м. Продаж яхти ніяк не входив у плани її власника – американського мільярдера Мортона Планта, який прибув на ній із США і планував на ній же повернутись додому. Але двадцятип’ятилітній Терещенко, який звик завжди добиватись свого, запропонував американцю неймовірну суму, яка передбачала навіть компенсацію за перерваний круїз. При цьому висунув умову, що судно має бути передане новому власнику з усім облаштуванням та командою впродовж двох днів. Мільярдер вимушений був пристати на непристойно багату пропозицію молодого багатія. Таким нестримним і наполегливим Михайло був у всьому – і в ділових справах, і в особистому житті. Зв’язавши своє життя із француженкою Маргаріт Ное, він пішов проти волі матері, яка вважала, що Терещенки і Саранчеви (так, так! Це саме та Єлизавета Саранчева, руки якої батько Михайла – Іван – добився завдяки винахідливості і родинному цукру) є нащадками старовинних козацьких родів і повинні продовжувати традиції предків. Всупереч материнській забороні, син не лише перевіз Маргаріт до Петербургу, а й вирішив позначити свої почуття особливим та найдорожчим із можливих подарунком. За нечувану суму він придбав величезний алмаз, який спеціально для нього Діамант був доставлений з Індії, та замовив відо«Терещенко» мому ювелірному дому Картьє виготовлення діаманту із назвою Терещенко. У той час це був другий за величиною блакитний діамант у світі вагою близько 43 каратів (найбільший діамант «Хоуп» належав французькій короні). Самого діаманту Михайлові видалось замало, щоб висловити своє кохання. Він зажадав, щоб камінь був оформлений в кольє, оздоблене додатково ще 47 діамантами різних кольорів. Виготовлення цього кольє стало найдорожчим замовленням за всю історію ювелірного дому Картьє. За примхою історії діамант Терещенко не лише став справжнім символом кохання, а й згодом врятував життя Михайла під час більшовицького перевороту. Ленін, який вважав Терещенка особистим ворогом і «м’ясником російського народу», наказав заарештувати та розстріляти його. {02/2017}

Справжньою причиною знищити Терещенка була не так пролетарська ненависть, а те, що Михайло Іванович володів незаперечними доказами та документальним підтвердженням співпраці Леніна з німецькою владою та фінансування німцями революційних подій у Росії. Зрозуміло, що більшовицький ватажок не міг допустити витоку інформації, що дискредитувала його, і прагнув помсти. Але віддана Терещенкові Маргаріт викупила коханого у більшовицького ватажка Троцького за безцінний родинний діамант. Так шляхетний камінь знову став свідченням високих почуттів і по-справжньому дорогоцінним, бо ціна його відтепер вимірювалась життям його власника. Війна і подальші революційні події кардинально змінили відношення Михайла до життя – він повною мірою усвідомив призначену йому місію і величезну відповідальність, покладену на нього історією та традиціями предків. З початком війни він розгортає активну благодійницьку діяльність, опікуючись спорядженням армії та лікуванням поранених. В приміщенні училища імені Ніколи Терещенка він відкриває лазарет на 300 ліжко-місць. Михайло Іванович Терещенко та Маргарет Нойє

[117]


Легенди. Історія Політехнічний Інститут імператора Олександра ІІ

Його приклад наслідують інші члени родини та друзі – в одному з госпіталів Терещенків працює сестрою милосердя дружина його друга Олександра Блока Любов. Відстоюючи ліберально-гуманістичні цінності, він більш глибоко занурюється у політичні баталії, готує підґрунтя для майбутніх соціальних реформ. У зовсім юному, як для політика, тридцятилітньому віці він бере на себе відповідальність за долю своєї Батьківщини і за вирішення її найскладніших проблем, очоливши міністерство фінансів, а пізніше – закордонних справ у Тимчасовому уряді. Пуста скарбниця, зруйновані революційними подіями та війною міжнародні зв’язки – це лише незначний перелік проблем, які амбітно береться вирішити Михайло Іванович. І багато чого йому справді вдалося! Під особисті гарантії він позичає у європейських та американських банкірів такі необхідні для виживання країни кошти. Проте більшовицький переворот руйнує його шляхетні плани і примушує назавжди залишити Батьківщину. Рятуючись від більшовицького терору, ще нещодавно один із найбагатших людей світу приїздить в Європу з одним лише золотим портсигаром – це все, що залишилося від неймовірних багатств родини. Колишні друзі та партнери в Європі зустрічають його досить прохолодно. Адже, виступивши гарантом позик, які більшовицька Росія повертати не планувала, він не дотримав свого слова, чим безповоротно зруйнував колись бездоганну репутацію Терещенків. Втративши всі свої статки і не маючи нічого, окрім власних здібностей, Михайло Іванович приймає рішення відпрацьовувати борг своєї вітчизни як свій особистий. Цю справу він вважає справою честі і присвячує їй два десятиліття свого життя. В часи фінансової кризи 30-х років ХХ ст. талановитий фінансист Терещенко, озброєний неймовірною діловою інтуїцією, працює над реструктуризацією боргів європейських банків – колишніх позикодавців Росії, рятуючи їх від неминучого

[118]

банкрутства. Певний процент від сум, які йому вдасться врятувати, списується в рахунок погашення кредитних зобов’язань Росії. Зрештою Терещенко відпрацьовує міжнародний борг цілої країни, повертаючи собі і своїй родині чесне ім’я та репутацію. Ця історія ввійде у підручники банківської справи, як і інша – про те, як у 1938 році, в ніч перед аншлюсом Австрії Німеччиною, Терещенко терміново перевів всі активи банку «Кредит Анштальдт» у перший в історії офшорний банк «Сосьєте Континенталь де Жестьон», заснований ним у Монако. Цей геніальний фінансовий план унеможливив захоплення Гітлером величезних фінансових активів найбільшого австрійського банку, через що той вважав Терещенка своїм особистим ворогом. Примножені за роки Другої світової війни у спокійному Монако офшорні активи стали потужним фінансовим підґрунтям повоєнного відновлення Австрії і цілої Європи. Пасіонарні Терещенки скрізь, куди б не закидала їх доля, залишили неповторний слід в історії. Їхнє ім’я викарбуване в унікальних архітектурних пам’ятках та музейних зібраннях світового рівня, у непересічних промислових звершеннях та підприємницьких рішеннях, у назві перших українських аеропланів та одного із найбільших у світі діамантів. Але найціннішим, що залишила по собі шляхетна династія Терещенків, є висока духовна культура служіння суспільному благу. Зображений на родовому дворянському гербі девіз-заклик «Прагненням до суспільної користі», ставши місією родинного бізнесу і життєвим кредо багатьох поколінь родини, ніколи не був заплямований і зраджений Терещенками. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ



Фотопроект [120]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ЛЬВІВ АВСТРІЙСЬКИЙ «… Любіть Габсбурґів. Кожен по своєму. Хтось – за взірець ліберальної моделі імперії, хтось – за надану можливість «вирости» у повноцінну націю, для людей з утилітарним мисленням – за чудові кам’яниці у Львові, які залишаються омріяним житлом для більшості львів’ян. За столицю у Відні, за академію мистецтв у Кракові, за можливість будь-коли залишити «осоружну» Галичину й вирушити у мандри на пошуки кращого світу. За свободу, закон і право…». Еґон Рабе

Скульптурна група «Опікунчий дух Галичини» скульптора Тодора Риґера на фасаді колишнього Галицького Сейму (1877–1881 рр., арх. Юліуш Гохберґер), тепер – головного корпусу ЛНУ ім. І. Франка, стала символом «австрійського Львова». Жіноча і чоловіча фігури на перевернутих горщиках з водою (алегорії Дністра і Вісли) під прихистком величної жіночої постаті а-ля нью-йоркська Свобода – символ Королівства Галичини та Володимирії в складі Австро-Угорської імперії – мали демонструвати мир та процвітання українців і поляків під мудрим правлінням імперії Габсбургів.

{02/2017}

[121]


Легенди. Історія

ЛЬВІВ – МІСТО 6 ДЕРЖАВ Розмова у часі з істориком Ярославом Грицаком

[122]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Львів від часів свого заснування був містом перетинів: в ньому поєднувалася особлива європейськість, в кожну епоху своя, і одночасно українськість. Про Львів неможливо говорити поверхово, оскільки він майстерний жонглер: підкидає у повітря свої образи, легенди, вигадки і правду, історичні драми та історії успіху. Місто, яке змогло побувати в шести державах, втрачати і віднаходити себе заново, а також зберігати статус духовної столиці. Саме тому про місто Лева я вирішила поговорити із людиною, яка є уособленням європейського українця – істориком і мешканцем Львова Ярославом Грицаком. З ним ми рушили в подорож у часі від епохи Львовафортеці до сучасного мультикультурного міста

Записала: Катерина Гладка Фото: надані автором та Романа Шишака {02/2017}

[123]


Легенди. Історія

МІСТО ЧАСІВ ВОЛОДИМИРА І ЯРОСЛАВА Ніхто не знає, коли почалося місто, і з чим його поява була пов’язана. Принаймні, коли «Повесть временних лет» пише, що у 981 р. Володимир пішов «к ляхом и за грады их», згадує Перемишль і Червень, а Львова там нема. Він міг фігурувати, однак, у списку «та інших» міст. На користь того говорить факт, що під час розкопок початку 1990-х у Львові знайшли сліди поселення з 5–6 ст. Але й інший, непрямий, але сильніший арґумент: Львів стоїть на перехрещенні двох великих торгівельних шляхів – один йшов зі Заходу на Схід, інший з’єднував Балтійське і Чорне море. Тяжко уявити, щоб хтось не скористався з цього, не поставив на цьому перехресті фортецю, щоб, з одного боку, дати притулок купцям на ніч, а з іншого – збирати з них мито. Це був надійний і багатий бізнес, його тяжко було упустити.

ХТО ЗАСНУВАВ ЛЬВІВ? Коли говоримо про ті часи, ми повинні розуміти одну річ: наша уява про них схожа на перевернуту піраміду, в основі якої один-два факти, а чим далі до верху – тим більше гіпотез, легенд і фантазій. Так є і з заснуванням Львова. Легенда приписує його Данилові Галицькому. Мовляв, він прийшов сюди після того, як монголи зруйнували його стару столицю, Галич, побачив, що місцевий ландшафт добре надається на укріплення, збудував на цьому місці місто і назвав його на честь свого сина Лева. Це є так звана засновницька легенда, яку має майже кожне велике старе місто (порівняй історію про Ромула і Рема чи про Кия і його братів і сестру), і як правило, вона є неправдивою. А правда полягає радше у тому, що Данило прийшов сюди, бо знав, що тут уже існує місто, збудував нову чи укріпив стару фортецю і переніс міський центр ближче до гори, яку назвали Високим Замком.

«ПРАДАВНЯ ЄВРОПЕЙСЬКА ГАЛИЧИНА» І ТАЄМНИЧА КОРОНА ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО Галицько-Волинське князівство було типовим руським князівством, історія якого була пов’язана з династією. Якщо династія була сильна і войовнича, тоді і князівство розросталося. Ще коли воно було Галицьким, за Ярослава Осмомисла, – до самого Чорного моря. А перед монгольською навалою Данило Галицький перебрав контроль над Києвом, посадивши там свого воєводу. Якщо ж династія вимирала, то зникало й князівство – так сталося і з Галицьким князівством: воно вигасло

[124]

зі смертю (отруєнням) останнього князя, який не залишив після себе сина. Місцева князівська династія Романовичів була гілкою Рюриковичів і її шлюби укладалися в рамках цього великого роду. З іншого боку, вона була тісно споріднена із західними сусідами – польськими Пястами, угорськими Арпадами й Анжуйською династією, представники якої були королями у декількох європейських державах. Ці західні поєднання вважали особливістю цього князівства. Недавні дослідження показують, що насправді «західні шлюби» були нормою і для інших руських князів, не лише галицьких: за підрахунками, такі шлюби становили три чверті (77%) усіх міждинастичних пов’язань. Це ще раз доводить, що Русь до монголів була нормальною частиною Європи, і Галицько-Волинське князівство не становило винятку. Що робило його якщо не винятковим, то іншим – то це інтенсивність цих зв’язків. Зараз тяжко уявити собі, але існувала можливість, що потомки галицьких князів стали би польськими, угорськими і австрійськими королями. Сталося, однак, навпаки: після смерті останнього Романовича почалася боротьба між польським й угорським королями, хто буде мати право на ці землі. Ми, звично, звертаємо увагу на другорядні, але яскраві речі – як-от на історію з короною Данила Галицького. Вона є частиною тої ж історії, що історія Львова -– тобто боротьби Данила з монголами. Данило пробував заручитися допомогою Папи взамін за навернення своїх земель в католицьку віру. Цей союз був закріплений коронуванням Данила. Але ця спроба нічим не закінчилися, і з історичної перспективи є малозначущим епізодом. Цей епізод, однак, оповідає нам більшу історію: галицькі землі були пограничною територією між західним і східним християнством, а тому їхня історія належить зразу до двох просторів. Ніколи не було так, щоб вони належали тільки до Заходу чи тільки до Сходу.

ПОЛЬСЬКЕ КОРОЛІВСТВО ТА РІЧ ПОСПОЛИТА: ЛЬВІВ МІЖ ПІВНІЧЧЮ І ПІВДНЕМ Анексія галицьких земель польськими королями, як виглядає, не була аж такою

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


поворотною віхою в історії Львова. Це було досить звичним епізодом у боротьбі між сусідніми династіями, кожна з яких пробувала урвати собі побільше земель, користаючи зі свого сімейного права. Мало хто пам’ятає зараз, що коли верх взяли польські королі, місто у короткий час (1370–1387) було під владою угорської корони. З тодішньої перспективи цей епізод мав мало значення. Але він зіграв вирішальну роль 600 років пізніше, коли при першому розподілі Речі Посполитої 1772 р. стало питання про долю Львова і цих земель. Факт, що короткий час місто перебувало під владою «корони Стефана», дозволив австрійській імператриці претендувати на Львів – бо у колекції Габсбургів була і ця корона. Інакше Львів став би російським містом вже тоді, і можна собі уявити, як би покотилася далі історія.

Галичина, словами німецької дослідниці Анни Вероніки Вендланд, була «Заходом для Сходу і Сходом для Заходу». Зрештою, цей поділ «Схід-Захід» не був таким важливим аж до нових часів. В уяві людей середньовіччя головною віссю була «Північ-Південь». Південь був символом цивілізації, а Північ – варварства. Боротьба чи співіснування галицьких князів чи пізніших польських королів зі своїми близькими чи далекими сусідами велися у «варварському просторі», тоді як цивілізацією були Константинополь і Рим. Цікаво, якщо подивитися на одяг шляхти Речі Посполитої, то вона свідомо моделювала себе за «сарматськими

Русь до монголів була нормальною частиною Європи, і Галицько-Волинське князівство не становило винятку

{02/2017}

[125]


Легенди. Історія

Жодне інше місто у всій Європі не було настільки різноманітним щодо населення зразками» і слідкувала за модою як в Парижі, так і в Стамбулі. На осі «Північ-Південь» Львів був північним містом з сильними південними впливами. Досить подивитися на Руську церкву – це є візантійська («грецька») церква, збудована у стилі ренесансу. Або ж на площу Ринок – вона забудована за Маґдебурзьким правом, але будинки мають всередині італійське патіо, так, як би вони були збудовані відповідно до середземноморського клімату, щоб заховатися від спеки під час сієсти. Коротко історію середньовічного і ранньомодерного Львова можна подати за такою формулою: це німецьке («маґдебурзьке») місто, збудоване руськими князями на руських землях, під владою польських королів, з італійською архітектурою, з великою вірменською і єврейською

[126]

громадами. А коротко цю формулу можна звести до простої фрази: це велике і багате купецьке місто. Як багате місто, Львів притягував до себе, як магніт, людей звідусіль – майже як Ноїв ковчег, де було «кожної тварі по парі». За оцінками, на початку ХVІ ст. тут проживало аж 5 великих етнічно-релігійних груп: русини, поляки, німці, вірмени і євреї. Кажуть, що жодне інше місто у цій частині Європи, а може, й у всій Європі, не було настільки різноманітним щодо населення. Найближча паралель, що спадає на думку – це Сараєво: Львів був Сараєвом Центрально-Східної Європи.

СЕРЕДНЬОВІЧНИЙ ЛЬВІВ І ДВА ЦЕНТРИ МІСТА Серед усіх руських міст воно було найбільшим – не забуваймо, що після зруйнування монголами Київ стає малим пограничним містом. Львів зберігав статус найбільшого руського міста аж до середини ХІХ ст. А у навколишньому просторі

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


найближчими містами такого статусу і розміру були Варшава на Заході, Вільнюс на Півночі, Буда і Пешт на Півдні і Москва на Сході. Розквіт міста припадає на ХVІ – першу половину ХVІІ ст., на часи відносної політичної стабільності: бізнес любить спокій. Від середини ХVІІ ст. починається те, що в українській історії називається «Руїною», а в польській – «Потопом». Львів занепадає, і коли його приєднують до себе Габсбурги, у ньому залишилися лише бліді сліди колишньої слави. Щоб показати розмір і статус міста, вистачить, може, такого прикладу: завдяки своєму багатству Львів мав вибудувати дуже сильні фортифікації. Тому взяти його було майже неможливо. Перша армія, яка завоювала місто, була шведська на початку ХVІІІ ст. Але це був час після великої мілітарної революції, коли укріплення перестали відігравати велику роль. В історії Львова є одна дата, яка має особливо важливе значення – 1517 р., рік великої пожежі, яка знищила старі дерев’яні будівлі. З того часу почали будувати лише з каменю – і це є той Львів, який ми бачимо зараз у центрі. Назагал, Львів має два центри: перший – старий, княжий, під Великим Замком, другий – польський, там, де зараз Ратуша. Другий знають всі: він становить головну туристичну атракцію. Натомість перший знають лише знавці – що є шкодою, навіть скандалом. Покійний академік Ярослав Ісаєвич твердив, що невеликий будиночок на старому Ринку, по сусідству з Церквою Марії Сніжної, є найстарішою збереженою будівлею у Львові. Коли я воджу екскурсії для своїх гостей, я завжди починаю з Високого Замку та його околиць і обов’язково показую цей будиночок. Зараз бачу, що його хтось викупив і пробує реставрувати – аби не знищив.

ПЛАН ПЕРЕБУДОВИ ГАБСБУРГІВ: ЕПОХА КАВ’ЯРЕНЬ І ПРЕСИ Те, що Львів попав під владу Габсбургів, як я уже казав, було грою випадку. У місті уже стояла російська залога, і Катерина ІІ готувалася приєднати його до своєї імперії. Австрійська влада дуже сильно змінила місто: до тої міри, що сучасний Львів можемо назвати їхнім творінням. Перше, що вони зробили – це знесли середньовічні укріплення, і на їхньому місці постав великий відкритий публічний простір (теперішня Підвальна – вул. Лесі Українки – проспект Свободи – площа Міцкевича і далі знову до Підвальної через Валову). Вони ніби випустили джина з лампи – бо до того часу розмір міста обмежувався стінами фортеці («валами») – і дозволили місту розвиватися там, де раніше були {02/2017}

городи, болота і сади. До речі, Габсбурги зробили подібне й у Кракові, і на місці старих укріплень зараз є парк Планти. У кожному випадку, центр міста поза Ратушею і її околицями, разом з Політехнікою, теперішнім Львівським університетом, Бібліотекою ім. Стефаника, Оперою, вулицею Академічною, Стрийським парком і Личаківським цвинтарем є австрійським Львовом. Габсбурґи були «схибнуті» на порядку і санітарії. Звідси не лише заборона ховати на подвір’ях церков (через що й маємо Личаківський цвинтар), але й мощений бруківкою Ринок і закована у каналізацію ріка Полтва. Вся ця перебудова Львова була частиною більшого плану – модернізації міста і всієї провінції. Власне, з приходом Габсбургів виразно уявляється поділ «ЗахідСхід», де Захід є символом розвиненості, а Схід – відсталості. В уяві австрійських бюрократів нові землі були «Напівазією», «землею, де гуляють ведмеді», «австрійським Сибіром», – а оскільки вони були виховані в етиці Просвітництва, для них це було сигналом, що цей край треба модернізувати. Не тільки Львів, але й сама Галичина є творивом Габсбургів. Нашим сучасникам якось тяжко уявити собі, що Галичини, як краю, перед 1772 р. не існувало (були «Руська земля», «Руське воєводство» – але не було «Галичини»), а «галичанами» називали лише мешканців галицького передмістя Львова. Ба більше: Галичина є єдиним стійким регіоном в Україні. Коли дивишся на результати голосування чи опитувань, то лінія Збруча проступає дуже чітко – так як би в Україні далі діяли кордони з 1772–1914 р. Цього не маємо у випадку інших українських регіонів – їхні лінії розмиті і рухливі. До речі, та сама тенденція помітна по іншій, польській стороні старої австрійської Галичини – адже ця Галичина включала не лише українські (руські) території, але й польські навколо Кракова. У цій конфігурації Львів був столицею, а Краків – хоча й великим, але другорядним містом. Довготривалий вплив Габсбургів на місто можна описати за короткою формулою: вони перетворили місто у великий публічний простір. Цей простір вимірюється не лише шириною вулиць і площ, але

[127]


Легенди. Історія

й кількістю місць у кав’ярнях й театрах, числом газет і журналів, довжиною трамвайних ліній на душу населення. За цими показниками Львову не було рівних серед міст колишньої Речі Посполитої – а припускаю, серед більшості міст Російської імперії також. Досить сказати, що наприкінці ХІХ ст. за кількістю періодичних видань на душу населення лише Петербург і Варшава випереджали його – натомість навіть Москва не могла витримати конкуренції зі Львовом у цьому відношенні. Після ХVІ–ХVІІ ст. довге австрійське століття (1772–1914) було другим періодом найбільшого розквіту Львова. Як і першого разу, це був час відносної стабільності. Ситуація радикально міняється в короткому (1914–1991) столітті, столітті воєн і революцій. Досить сказати, що місто стає сценою двох великих антиєврейських погромів – у листопаді 1918 р., після відходу української, та у червні 1941 р., після відходу радянської влади.

І ЗНОВУ ПОЛЬСЬКИЙ ЛЬВІВ: МІСТО НАЦІОНАЛІЗМІВ Російська імперія репресувала польський й український національні рухи – польські й українські патріоти перенесли центр своєї діяльності до Галичини, до Львова. Львів був надто важливим для обох, щоб вони могли його поділити. Тому не дивно, що коли впала Австро-Угорська імперія, тут зразу почалася польсько-українська війна за Львів. Варто підкреслити: ця війна не мала стратегічного значення – для українців стратегічно важливими були бої за Київ, для поляків – боротьба на західних кордонах і знову ж таки проти Росії. Але Львів настільки був важливим і дорогим в уяві поляків й українців, що їм тяжко було уявити себе без нього. Після того, як Львів правдами і неправдами відійшов до Польщі, його значення сильно занепало: колишня столиця великого краю стала провінційним містом. Місцева польська влада пробувала вжити заходів, щоб стримати провінціалізацію Львова і відтік кадрів до Варшави й інших міст. Скажімо, одним з них мало бути перетворення міста у морський порт, який би поєднував Балтійське і Чорне моря. Вирішальну роль відігравала, однак, центральна влада. А вона робила все, щоб

[128]

винищити пам’ять про Галичину і її автономний статус за австрійських часів – австрійська Галичина була заміщена міжвоєнною «Малопольщею». Що не змінилося, чи майже не змінилося, – то це факт, що вже за австрійських часів населення міста еволюціонувало у стійку тричленну структуру: поляки становили більшість (бл. 50%), євреї нараховували близько третини (30%), й частка українців доходила до 20%. У цій структурі поляки займали домінуючу позицію як до, так і після 1918 р. Суттєва зміна, однак, полягала в тому, що тепер українці опинилися з поляками сам на сам. Міжвоєнна Польща вважається класичним зразком так званої націоналізуючої держави – коли замість того, щоб пробувати перетягнути національні меншини на свою сторону, вона свідомо відчужує їх, пробує насильно асимілювати і т. д. Як це часто буває у ситуації з «загрозливими меншинами», центральна влада не просто пробує встановити свою владу над меншинами – вона ще й свідомо принижує їх, зводить їх до статусу громадян другого сорту чи навіть нижчої раси (розмови про те, що українці, як і звірі, мають «чорне піднебіння»). Як пишуть історики, ця політика була гірша, аніж злочин, вона була глупістю – бо й у поляків, й українців був спільний і сильніший ворог – більшовицька Росія. Але українці не були єдиними жертвами цієї політики – таку саму долю розділяли євреї. Дослідження показують, що у міжвоєнну добу львівські євреї набагато більше боялися польського, аніж українського націоналізму. Результатом цього тиску є перетворення Львова у місто сильних націоналізмів. Ця трансформація почалася ще в австрійські часи. Але в міжвоєнну добу ці націоналізми сильно радикалізуються, набираючи екстремальної форми або комунізму і радянофільства (у 1920), або – все виразніше і сильніше – інтегрального націоналізму. Зокрема, Львів стає одним з головних міст, де діє ОУН – а в місті вперше за його історію прокочується хвиля збройного терору. Але попри радикалізацію політичного життя Львів зберігає свій статус великого і «веселого міста», з розбудованим культурним життям, академічними школами і т. д. Тільки є відчуття, що він, як Титанік, мчить назустріч катастрофі.

СРСР: СПРОБА РУСИФІКАЦІЇ ТА СТИРАННЯ ПАМ’ЯТІ Радянська, німецька а потім знову радянська окупація радикально змінили структуру населення: Гітлер знищив євреїв. Інша зміна полягала у перетворенні Львова на індустріальне місто. До цього часу місто жило, і то досить успішно, за рахунок

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Анексія Західної України у 1939 була однією з найбільших помилок Сталіна торгівлі і свого статусу адміністративного центру. Ситуація змінилася з приходом радянської влади: радянізація йшла рука в руку з індустріалізацією міст і колективізацією сіл. Будівництво заводів і фабрик сильно трансформувало місто. До цього часу Львів славився рівновагою між розміром населення та розвитком міських інфраструктур. Масовий наплив робочої сили знищив цей баланс, привівши до нестачі житла і води. До того ж, перша хвиля цієї робочої сили складалася переважно з мешканців інших, переважно російськомовних, регіонів Української РСР та СРСР. На середину 1950-х рр. співвідношення приїжджих російськомовних і місцевих українців майже вирівнялося, і виглядало, що Львів стане ще одним російськомовним містом в Україні, як перед тим Київ чи Дніпропетровськ. Однак з кінця 1950-х почалася нова масова хвиля робочої сили, яка складалася переважно з сільської молоді – внаслідок лібералізації колгоспної політики, молодим людям нарешті дозволили покидати села. Ця хвиля трудової міграції у 1960–70-х швидко українізувала місто, і на момент розпаду СРСР Львів був найбільшим україномовним містом в Україні. З іншого боку, радянська влада намагалася стерти пам’ять про минулі часи (в т. ч. пам’ять про {02/2017}

Галичину – цей термін, як і в міжвоєнній Польщі, був практично забороненим), серед місцевих українців зберігалися спогади про австрійські часи, міжвоєнну і воєнну національну боротьбу. Тому Львів був не лише найбільшим україномовним містом – він ще був і найменш зарадянізованим містом України, прихованою українською столицею, яка давала найбільше число неформалів, дисидентів і культурних діячів. Говорять, що анексія Західної України у 1939 була однією з найбільших помилок Сталіна – бо 50 років тому саме ця частина України разом зі Львовом зіграла одну з вирішальних ролей у здобутті української незалежності, що, в свою чергу, поклало кінець Радянському Союзу.

СУЧАСНИЙ ЛЬВІВ І ЙОГО ФОРМУЛА УСПІХУ Як це часто буває, вплив новоутвореної української держави неможливо описати однозначно. Подібно до повоєнної Польщі, у незалежній Україні Львів почав втрачати свій статус «духовної столиці»,

[129]


Легенди. Історія бо з’явилася справжня столиця. Провінціалізація Львова наклалася на його деіндустріалізацію – відрізані від центрального планування і центральних ресурсів, більшість радянських підприємств не могли вижити у порадянські часи. Це означало масове безробіття, вимушену міграцію та багато інших життєвих драм і трагедій. Політично Львів довго не міг знайти себе у новій Україні: навіть столиця, Київ, з її переважно російськомовним і корумпованим середовищем викликала у багатьох львів’ян відчуття «чужого тіла». В українському політичному ландшафті україномовний, антирадянський і значною мірою націоналістичний Львів займав крайній полюс, протилежний до Донецька. Однак уже перший Майдан знівелював це відчуження між Львовом і Києвом, а другий Майдан продовжив цю вісь «Львів-Київ» до Дніпра-міста. Майбутнє України значною мірою залежить від того, чи вдасться наблизити Харків, Одесу та інші міста Східної і Південної України. Шанси на це є, і досить високі. У першу чергу, вони пов’язані з появою нового покоління, яке менше відчуває регіональні поділи, аніж старше покоління. Зокрема, молоді люди з Києва та великих міст Сходу і Півдня становлять головний контингент туристів, які приїжджають до Львова – а з початком російсько-української війни все більше молодих людей із Західної України виїжджають «на Схід» як вояки і волонтери.

[130]

По-друге, великі зміни сталися з самим Львовом. Він є одним з лідерів в Україні у переході від індустріальної до постіндустріальної доби – коли, образно кажучи, місто починає жити не від димів заводських труб, а від пари з чашки кави. Успіх Львова, зокрема, помітно у поступовому «кочуванні» фінансових і людських капіталів зі Сходу, колишньої індустріальної зони, на Захід. Ці зміни конвертуються також у політичній і культурній сфері – як-от появі партії «Самопоміч» чи Українського Католицького Університету – інституцій, які стали маркерами сучасного Львова в Україні. Успіх Львова, зрозуміло, є наслідком зусиль багатьох людей, які цілеспрямовано працюють на розвиток міста. Не можна, однак, не помітити, що на Львів працює і його історична спадщина, починаючи від архітектури, яка приваблює туристів, завершуючи його середовищністю – тобто насиченістю міських публічних структур на душу населення. Тому не буде великим перебільшенням сказати: якщо в Україні стаються якісь зміни, вони у першу чергу мають статися у Львові – бо це місто і далі готове виконувати роль української духовної столиці. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ



Мистецтво. Дизайн

СІЛЬСЬКИЙ МОДЕРН Або історія Ольги Герасим’юк і Опанаса Сластіона У березні буде рік, як телеведуча і член Нацради з питань телебачення і радіомовлення Ольга Герасим’юк та фотограф, дослідник Максим Іванов започаткували проект «Школи Лохвицького земства», який відкрив «грибницю» архітектурних перлин – сільських шкіл, збудованих у стилі український архітектурний модерн за проектами Опанаса Сластіона. Їхню культурну й історичну значимість важко переоцінити, вони – наше культурне придане, «скриня з коштовностями». Проте розкидані по селах Полтавщини і Чернігівщини столітні сластіонові школи держава здала на милість місцевих селян: в одних селах ці приміщення й досі задіяні як школи, в інших – люди приватизували їх як житлові будинки, в третіх – зарослі бур’янами пустки з вибитими вікнами приваблюють тільки сов, мишей і вандалів. Пам’ятки архітектури? Ні, не чули

Текст: Валентина Клименко Фото: Олександр Чекмєньов, з архіву Ольги Герасим’юк

[132]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


{02/2017}

[133]


Мистецтво. Дизайн

Школа у Харсіках Чорнухинського району

В

кінці ХІХ – на початку ХХ століття в Європі й Америці в архітектурі в моду входить модерн, який ще називають ар-нуво, югендстиль, сецесія. З прагматичного боку це пов’язано з використанням нових промислових технологій будівництва, з концептуального – з пошуками нової естетики, як це зазвичай буває на зламі століть: втомлені від історизму й еклектизму архітектори взялися виражати настрій часу через пластичність, декоративність, плавність ліній. В Україні архітектурний модерн збігся у часі з відродженням національної самосвідомості, відтак частина архітекторів амбіційно заходилися втілювати в сучасному, модному стилі традиційні форми, поєднувати елементи народної архітектури, мистецтва, орнаментику: словом, українізація модерну і модернізація української народної традиції. Першим і еталонним зразком УАМ є Будинок полтавського земства (1903–1908), збудований за проектом Василя Кричевського. «Дім, як грім!» – сказав про нього художник Сергій Васильківський. Тепер це Полтавський краєзнавчий музей. «Цей будинок став наочним свідченням нової стадії розвитку нашої культури, що почала виходити із закритого, так би мовити, «інтер’єрного» стану, і відкривати свій екстер’єр», – написав

[134]

дослідник українського архітектурного модерну Віктор Чепелик. Український модерн мав кілька центрів – у Києві, Полтаві, Чернігові, Львові, Харкові, за даними Чепелика, в цьому стилі збудовано понад 500 будівель і комплексів. Випускник Петербурзької Академії мистецтв Опанас Сластіон в архітектурному «срачі» початку ХХ століття був на боці національного стилю. Народжений у Бердянську син реставратора і церковного маляра, він з дитинства вчився кобзарству, багато подорожував Україною, замальовував краєвиди, пам‘ятки української старовини, архітектури, побутові речі, народний одяг, зробив ілюстрації до «Гайдамаків» Шевченка, у 1897–1900 роках головував в Українському клубі у Петербурзі, писав статті в українські журнали, працював у часописі Олени Пчілки «Рідний край». А випускниця київського пансіону шляхетних дівчат Олена Пчілка, поборниця української культури, письменниця, знаменита мати (Лесі Українки) і сестра (Михайла Драгоманова) була ще й громадською активісткою: у «Рідному

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


53 ЗНАЙДЕНІ ШКОЛИ 3 ЗРУЙНОВАНІ ГОРОДИЩЕ ЗАПАДИНЦІ СЕНЧА 4 РУЙНУЮТЬСЯ ХАРСІКИ РУЧКИ ШМИГЛІ РУДКА

16 ЗАНЕДБАНІ ОКІП ХІТЦІ МАКУШИХА НОВА ГРЕБЛЯ БІЛОЦЕРКІВЦІ-2 БОГОДАРІВКА ПІСКИ-УДАЙСЬКІ БЕЗСАЛИ-1 БЕРБЕНИЦІ БІЛОГОРІЛКА ЖАБКИ НОВЕ ШЕВЧЕНКОВЕ ЯБЛУНІВКА ЛУКА СТЕПУКИ

15 ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ ГУДИМИ БІЛОЦЕРКІВЦІ-1 БОНДАРІ НЕТРАТІВКА СИНЯКІВЩИНА ЗАВОДСЬКЕ ГАЇВЩИНА РИГИ ЛУЧКИ ПІСКИ ПІСОЧКИ ТОКАРІ ХРИСТИАНІВКА СТАРИЙ ХУТІР БЕЗСАЛИ-2

15 ШКОЛИ БРАГИНЦІ ВАРВА ГНІДИНЦІ ОЗЕРЯНИ ОСТАПІВКА СВІТЛИЧНЕ ГОЛІНКА ЯРОШІВКА ГІЛЬЦІ КІЗЛІВКА КУРІНЬКА МОКІЇВКА ЧОРНУХИ БОДАКВА МЛИНИ

Баррі Пеппер у ролі Ярослава

Можливість просвітити публіку в цікавій та захоплюючій формі – місія надати слова тим, хто вмер і вже не може сказати сам Учнівська толока в селі Кізлівка

краї» вона критикувала невиразність шкільних будинків і звернулася до Полтавського губернського земства з пропозицією, щоб архітектурна комісія розробила плани будівництва шкіл в архітектурних формах народного стилю. Земства мали гроші на оренду і будівництво приміщень, зарплату вчителям, купівлю меблів і книг. Очевидно, смаки замовника – Лохвицького земства – і виконавця збігалися, і на замовлення земства Опанас Сластіон розробив 8 типових проектів одно-, дво-, три комплектних (тобто розрахованих на один, два або три класи) земських шкіл у стилі українського модерну: це були дерев’яні, обличковані цеглою будівлі з шестикутними вікнами, декоровані {02/2017}

узорами з нетесаної цегли за мотивами української вишивки зі збірок Олени Пчілки – на тинькованих фасадах вони нагадують полтавську вишивку білим по білому. Біля кожної школи обов’язково стояла башта, яка нагадувала козацьку сторожову вежу. Вежа мала змістити архітектурні акценти в сільській забудові – з церкви на школу, або принаймні урівняти два вертикальні центри населеного пункту. Чепелик знайшов у записах Сластіона, що земство замовило йому проекти для 83 шкіл, частину встигли збудувати у 1910–1916 роках, решту – війна не дала. Полтавський мистецтвознавець Віталій Ханко, дослідник творчості Опанаса Сластіона, вважає, що таких шкіл спорудили не менше 140. Наразі активісти руху за відновлення і збереження сластіонових шкіл знайшли і сфотографували 53.

[135]


Мистецтво. Дизайн [136]

*** «У 2009 році я прочитала в газеті «День» статтю Георгія Шибанова про якогось Сластіона, про його школи, архітектуру. Вона мене тоді чомусь страшенно зачепила, бо все, що я знала про свою Полтавщину, – що це комуністи, чистий Радянський Союз, що ніхто нічого не пам’ятає. Мій Пирятин пам’ятала тільки моя мама. Мені здається, з ним попрацювали дуже серйозно, навіть щоб змінити його вигляд, щоб нічого не нагадувало інші часи й інше місто. Словом, за Полтавщину мені було образливо, – Ольга Герасим’юк розповідає, з чого починався її інтерес. – І я подумала, що мені треба точно дізнатися про сільські школи в стилі модерн, бо ніде, крім цієї статті, не говорилося, що вони цінні – багато ж було вигадок, що й Ісус Христос із Гуцульщини, і все таке, і тоді над цим всі сміялися, і я в тому числі». У 2009 році Ольга Герасим’юк була народною депутаткою, і разом зі своєю помічницею, що перейшла їй у спадок від Слави Стецько, чернігівською вчителькою Вірою Іванівною Отрошко почала збирати інформацію про модерні школи: уклали список, розіслали листи авторитетам від мистецтва – Ларисі Скорик, Андрію Чебикіну, Зої Моїсеєвій, вдові академіка Віктора Чепелика, листи і запити в Полтавську ОДА, в Мінкульт, до прем’єр-міністра Азарова. Вправні чиновницькі відписки «відтермінували» краєзнавчий ентузіазм депутатки Герасим’юк – на пам’ять залишилася папка з документами, записками, списками і телефонами. «Історію, яка сталася з Україною – революція, війна, ці люди, які нас змінили, мої герої з програми «Подорожні» на Першому національному – оце все повернуло мене до тієї папки. І в 2016-му минало 100 років, як скінчився проект сластіонових шкіл, для мене ця дата була як знак, що спонукав продовжувати пошуки. Після другого Майдану почався такий час, коли всі себе питають, хто вони такі, з’ясовують про себе речі, які для багатьох будуть шоком, тому що ми зовсім нічого про себе не знаємо. І все, що з нами сталося – це через те, що Росія привласнила собі колись і нас, і нашу історію. Проект «Школи Лохвицького земства» – це ще й можливість поговорити зі своїми земляками, що

Оксана Олійник та Ольга Герасим’юк

Все, що з нами сталося – це через те, що Росія привласнила собі колись і нас, і нашу історію ми зовсім не ті «полтавські галушки», ніхто, коли навіть між Сходом і Заходом, про які всі говорили, не було нас. Я весь час думала, де ми поділися, адже це від нас все пішло – і мова, і «Енеїда», і моя Марія Башкірцева, на могилу до якої я ходжу кожного разу, коли приїжджаю в Париж. Багато років тому я подумала, що якщо не ходити до неї на могилу і не приносити квіти, – хоча треба було ще й платити, як показала історія з могилою Олександра Олеся, мені це ніколи не приходило в голову, – то її каплицю на кладовищі просто знесуть. Я читала її щоденник, яким вона прославилася, хоча хотіла собі зовсім іншої слави, я сиділа в кафе, де пили каву її знамениті залицяльники – паризькі художники. Максим Іванов, який їздив на Полтавщину, прислав мені фотографію однієї школи: мовляв,

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


подивись, яка цікава. Я розповіла, що на його фото – земська школа в стилі модерн, і ми вирішили поновити пошуки». У березні минулого року Ольга і Максим сіли в машину і почали об’їжджати школи по списку. Польові дослідження показали, що не всі столітні школи – сластіонові і не всі збудовані в стилі модерн, адже в 1910-ті шкіл будували багато, навіть на хуторах. Що в Полтаві у них є однодумець і наукова підтримка – дослідник українського архітектурного модерну Віталій Ханко, а Георгій Шибанов, з чиєї статті почався цей пошуковий проект, помер. Що школу в Западинцях за цей час спалили. А в Сенчі – розібрали, навіть фундаменту не залишилося. «Я плакала на тому місці в Сенчі, – каже Ольга Герасим’юк, – ця школа була одна з найкрасивіших. Село багате, там добувають газ, люди мають хорошу роботу, і їм насправді не треба було тієї цегли. Ця школа в Сенчі досі на балансі сільради, її просто дали розібрати. Школа стояла на горі, до неї вели цегляні сходи, які залишилися досі – і ти йдеш туди, як на Олімп. А якщо зробити макет цієї школи, облагородити ділянку навколо?

Там є пошукова група, я їм дала завдання знайти вчителів, які ще живі, фотографії, записати історії, а потім до вас приїжджатимуть люди, ви їх будете на екскурсії водити і пиріжки їм продавати. У кожному місці вже намічається якась своя історія. На музей шкіл полтавського земства, музей українського модерну претендують уже три школи. Коли ми почали їздити, були такі місця, як у «Сталкері» – кущі до неба, під ними асфальт, і стоять трупи хатів. Заходиш – і десь знайдеш календар, черепок, черевик, – життя тут було зовсім недавно. І школа, яка падає тобі на голову. І поряд кладовище, живе – там рушники, свіжі квіти, там прибрано. Абсолютно мертве село із живим кладовищем. Це якась страшна метафора». Щоб мати спільника на місці, Ольга залучила до проекту народного депутата Тараса Кутового (зараз він – міністр АПК) – територія земства фактично збігалася з його округом, із Лохвиці родом його батько, йому раді в полтавській ОДА. Кутовий підтримав фінансами і статусом. Потім до проекту підключилася архітектурна майстерня Івана Бикова – вони виготовляють технічну документацію, необхідну для того, щоб внести школи до державного реєстру і надати їм статус пам’ятки. На сторінку «Лохвицькі земські школи» в Фейсбуці почали стукати різні люди, які роблять свої Школа у селі Риги Лохвицького району

26 ШКІЛ ОХОРОНЯЮТЬСЯ ДО 1991 ВАРВА МАКУШИХА ОЗЕРЯНИ

2011 ГОЛІНКА НОВА ГРЕБЛЯ ЯРОШВКА 2013 ГАЇВЩИНА ЗАВОДСЬКЕ МЛИНИ

{02/2017}

2016 БОНДАРІ ГІЛЬЦІ КОЗЛІВКА ПІСКИ-УДАЙСЬКІ СИНЯКІВЩИНА ХАРСІКИ ЧОРНУХИ РИГИ ХРИСТАНІВКА БОГОДАРІВКА

КУРІНЬКА МОКІЇВКА БЕЗСАЛИ-1 БЕЗСАЛИ-2 БІЛОГОРІЛКА БОДАКВА ЖАБКИ ЛУКА ПІСОЧКИ

[137]


Мистецтво. Дизайн

Школа у селі Макушиха Лохвицького району

За кордоном це збережена спадщина, яка популяризується, а в Україні – вічна трагедія і непозбувна бентега маленькі добрі справи, активізувалися сільські голови і люди з полтавським корінням. Наново склали список шкіл, Максим Іванов сфотографував усі 53 школи, зробив карту з уцілілими пам’ятками. «Ми потягли за нитку і розмотався клубок», – каже Ольга Герасим’юк.

*** У Харсіках плакала я. У вересні ми на заклик пані Ольги у Фейсбуці приїхали на толоку – розчищати шкільне подвір’я. Нас зустріла міцна стара школа з красивими шестикутними вікнами, зі стриманим декором – узори, викладені цеглою на фасаді, обов’язкова башта, дах із заломами. На шкільному подвір’ї грала музика, дітям давали солодку вату, довгий стіл обіцяв як мінімум чаркування за добру справу, місцеві виглядали знамениту землячку Ольгу Герасим’юк. Голова сільради, люди з ОДА, машини, бензопилки. Після того, як прибрали двір, і перед тим, як завершити толоку обідом, – культурна програма: Оксана і Орест Олійники, які переїхали з Києва в сусіднє село Христанівка, із трьома місцевими дітьми показували виставу тіней. На білому простирадлі, натягнутому на порожню раму вікна. Ми, глядачі, стояли в школі – стара кладка, під ногами бита цегла, протяги – від одного прекрасного шестикутного вікна до іншого гуляли на свободі.

[138]

За форматом це було схоже на театральний фестиваль в античному амфітеатрі – тільки за кордоном це збережена спадщина, яка популяризується, а в Україні – вічна трагедія і непозбувна бентега. Вистава була про те, як прийшли діти з книжками і прогнали чортів, що окупували стару школу-пустку. І маленькі сільські артисти, які ніколи не були в справжньому театрі, непевними голосами казали текст і повертали фігурки на паличках. Це було і символічно, і зворушливо до сліз. Я плакала. А потім на школу повісили дошку «Пам’ятка архітектури» у вишитому рушнику. Усього статус «щойно виявлена пам’ятка» отримали 29 шкіл із 52. Оксана Олійник – культуролог з Могилянською освітою, вона працювала на фестивалі «Гогольфест», в міжнародних проектах, – розповідає, що переїхала з чоловіком у село в пошуках «нового комфорту». Але оскільки їй хотілося робити культурні проекти, а в сільському клубі цьому не зраділи, вона вирішила, що можна збиратися з дітьми на читання у старій школі. Прибрали її трохи і виклали відео в інтернет. Так христанівська школа

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


приєдналася до спільноти «Школи Лохвицького земства», пізніше у Христанівці зробили першу толоку, а в грудні – «різдвяне свято», тоді ж на школі повісили дошку «Пам’ятка архітектури». «Охороняється державою» – це статус, а не сторож. У січні невідомі потрощили школу – вивернули підлогу в усіх кімнатах, розвалили тамбур, розбили цеглини й оголили внутрішню кладку школи. Чорти повернулися? Україна оголосила новий курс – на децентралізацію. Це означає не тільки більше прав місцевим громадам, більше податків у місцеві бюджети, більше свободи і самостійності на місцях. Це ще й місцева міфологія, геній місця, неповторний культурний ландшафт. Ансамбль пам’яток українського архітектурного модерну і фігура Опанаса Сластіона, котрий викладав у Миргородському керамічному технікумі, побудував, окрім шкіл, Будинок водолікарні у Миргороді, який довгий час був символом міста

і малюнком на пляшці мінеральної води «Миргородська» – гідний претендент на культурного героя. Почали з малого – відшукали могилу художника й архітектора на Троїцькому кладовищі, і в день його народження принесли йому квіти. Якби водолікарня, збудована за проектом Сластіона, дожила до наших днів, у 2017 році святкували б її 100-річчя. Але полтавська влада розмірковує над тим, щоб відновити історичну будівлю. Надалі реставрації потребують і школи Лохвицького земства, і на це потрібні немалі кошти. І Ольга Герасим’юк, і Тарас Кутовий переконані, що згодом буде віддача: туристичний маршрут, тренінговий центр у Чорнухах, кулінарний туризм, фермерські продукти, хостели в традиційних хатах – потрібно тільки продумати і промотувати. Школа у Кизлівці Чорнухинського району

{02/2017}

[139]


Мистецтво. Дизайн Реактуалізація шкіл могла б зацікавити і Міністерство освіти. «На перший погляд, це ніби нішева історія, але якщо до неї придивитися – йдеться не тільки про архітектуру. Тут все пов’язано – і економіка, і історія, і інформаційна безпека, – каже пані Ольга. – Подумайте, у реєстрі пам’яток культури немає шкіл, збудованих у стилі українського модерну, зате є всі пам’ятники Леніну, Марксу і невідомому солдату. Вони створили страшні штуки: у кожному селі є пам’ятник невідомому солдату, до якого усі носять квіти, а ті відомі люди, могили яких теж збережені, вони – на обочині і забуті, до них ніхто не приходить. Все перевернулося і ми поклонялися невідомим, щоб забути тих конкретних людей з іменами. Я бачу в цьому продуману стратегію. В американських фільмах часто трапляються сюжети, коли хтось втрачає пам’ять. Це про нас насправді. І ми повинні дізнатися про себе правду. Я й сама у цьому егоїстично зацікавлена, ще мій батько казав, щоб я познаходила родинні історії. Якраз у тих краях у 1920–1930 роки стояв шалений антибільшовицький, антиросійський спротив – про це ніхто ніде нічого не написав, крім

[140]

книжки Василя Шкляра на цю тему, і то трохи поряд – про Холодний Яр. Я б її написала трохи інакше, якби вміла, але цю тему ніхто не зачіпав, а мені розповідав батько. Він із Харсік, вчився у сластіоновій школі, є навіть фотографія, де він сидить на шкільному порозі. Колись він мені казав: якщо тобі хтось скаже, що Приходьки – зрадники (а ми – Приходьки), і вони сиділи в тюрмі, бо зрадили батьківщину, ти не вір – вони були в партизанах і воювали за Україну. Я ще думала: що він таке каже, яка Україна, які партизанські загони? Ну, УПА ще зрозуміло, але до чого тут Полтавщина? Усім, хто вчив історію краю, розповідали про банду Греся, казали, що вони вбивали місцевих, відрізали груди жінкам, кидали в колодязі і таке інше. Так оцей Гресь був директором однієї із сластіонових шкіл, Максим знайшов шматки його спогадів, де він розказує, як він, молодий учитель, прийшов до місцевого графа, як вони з графом саджали сад навколо школи, той сад є і зараз. Він був ніякий не бандит, але правду від нас ховали занадто далеко. Поки ми собі не нагадаємо, хто був наша сім’я, кого я вбив, і хто мене вбивав, – це не факт, що тобі від цього буде добре, але не встановити цього не можна, – інакше ми завжди жуватимемо цю пластмасову радянську пропаганду і замість живих квітів носитимемо на могилу пластикові вінки». ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ



Фотопроект [142]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


ЛЬВІВ РАДЯНСЬКИЙ «Стан тротуару і сірість радянського бруду на ньому повернули мене в реальність. Радянська реальність мені не подобалася, вона не пасувала до мого Львова. Мій дідо народився у Львові за Галицької автономії (тобто за Австрії), і він не любив радянськості; мій тато народився у Львові за Польщі, він не любив радянськості; я народився у Львові за Радянської України і теж не любив радянськості. …Я любив слухати мову мого діда, мову нерадянських львів’ян. Любив спостерігати за ними, вони надто вирізнялися серед радянської сірості, тому вони не мали шансів перетривати. Їхні індивідуальності і їхні анцуги, капелюхи і мельони, капелюшки і рукавички сформували мій стереотип львів’янина». Влодко Костирко («Ex Oriente Tenebris»)

Два чотириповерхових будинки, збудовані в ХІХ ст. по правому боці річки Полтви на місці розібраних середньовічних мурів, не витримали радянських військових парадів з танками на 9 травня та 7 листопада і тріснули. На їх місці архітектор Ярослав Назаркевич 1964 року отримав замовлення збудувати символ нового, радянського, Львова – восьмиповерховий житловий будинок в стилі радянського конструктивізму. Тепер – Проспект Свободи 6/8, перед тим Гетьманські вали, 1 травня, Музеумштрассе, Гітлеррінґ, Леніна.

{02/2017}

[143]


Філософія. Освіта

Президент Українського католицького університету

єпископ Борис Ґудзяк:

Бути майданчиком для гідності і життєдайного спілкування Текст: Мар’яна Карапінка Фото: Олександр Ласкін та з архіву УКУ

Український католицький університет можна без сумніву назвати одним з важливих елементів того, чим є сучасний Львів. Доволі маленькому (до двох тисяч студентів) закладу, заснованому 2002 року, на перший погляд важко змагатися з великими університетами, якими славиться місто. Його кампус та корпуси розміщені далеко від історичного центру. Проте університету, який починався з орендованого приміщення дитячого садочка, за 20 років вдалося розбудувати структуру, знайти свою нішу, почати безпрецедентні будівельні та навчальні проекти та стати прикладом для багатьох університетів-гігантів. Яким був шлях побудови університету з чистого листка, які його засади і принципи, говоримо з першим ректором УКУ, теперішнім Президентом закладу, а водночас єпископом Української Греко-Католицької Церкви, який служить для українців-католиків візантійського обряду у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу, владикою Борисом Ґудзяком [144]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


{02/2017}

[145]


Філософія. Освіта Чому Український католицький університет став таким, яким він є? Які були необхідні умови? Цей університет плекався 100 років. Ще перед Першою світовою війною він був мрією і задумом митрополита Андрея Шептицького [глава Української Греко-Католицької Церкви 1901–1944], згодом, в міжвоєнний період, перший його факультет – богословський, що при заснуванні 1928 року отримав назву Греко-Католицька Богословська

[146]

Академія – розвивався під керівництвом ректора о. Йосифа Сліпого. Він, після 18-річного ув’язнення в радянських таборах та вимушеної еміграції, заснував університет в 1963 році в Римі. В умовах вигнання, в Італії, де було лише 300–400 українців, УКУ не міг повноцінно розвиватися. Університет Йосифа Сліпого в Римі був радше прототипом, який анонсував і закладав певні принципи. A все ж таки там виховалася група майбутніх церковних лідерів, які на різних континентах, а згодом в Україні, розвивали первісний задум.

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


У вивченні гуманітарних, і не лише гуманітарних, наук Університет акцентує на тому, що студент повинен знати іноземні та древні мови, вміти читати тексти і відчитувати контексти

Після легалізації нашої Церкви [Українська Греко-Католицька Церква була заборонена в Радянському Союзі] і проголошення Незалежності України римський прототип став основою для роздумів спеціальної комісії відновлення Львівської Богословської Академії, яка з 1992 по 1994 рік планувала фундаменти майбутнього УКУ у Львові. Мені пощастило бути студентом в УКУ в Римі та, за покликом кардинала Мирослава Івана Любачівського, головою Комісії {02/2017}

відновлення Академії у Львові. Комісія два роки досліджувала різні навчальні моделі на різних континентах. В серце ідеї Університету ми поставили два «М»: мучеників – тих, хто своїм свідченням та жертвенним життям протистояв тоталітарним режимам і переміг у найважливішому змаганні ХХ століття, та маргіналізованих – тих, кого суспільство відкидає. Насамперед маю на увазі маргіналізованих в академічному середовищі – осіб розумово неповносправних. І це не акт соціальної відповідальності чи благодійності: особи розумово неповносправні мають особливий дар – вони не носять масок і не ховаються за фасадами, як багато з нас в пост-геноцидальному суспільстві. Вони вміють і вчать любити, і нашу любов викликають, не зважаючи на таланти і звання. Мученики і маргіналізовані – це фундамент, все інше тримається на ньому. Формуючи навчальні програми, УКУ дотримувався методології ad fontes (до джерел). У вивченні гуманітарних, і не лише гуманітарних, наук Університет акцентує на тому, що студент повинен знати іноземні та древні мови, вміти читати тексти і відчитувати контексти. Важливо стимулювати думку і фантазію. Водночас в інтелектуальному житті видумувати факти небезпечно, тому базовий підхід був доволі традиційний для світових університетів і ґрунтується на концепції вільних наук (artes liberalеs), де знання з історії, мистецтва, літератури і культури є необхідними для повноцінної вищої освіти кожного студента. Долаємо ідеологізацію минулого і сучасне технократичне витіснення гуманного.

[147]


Філософія. Освіта

Для університету важливими є шанобливі, радісні і життєдайні стосунки між людьми. Для християн еталоном духовного життя є стосунки Осіб у Пресвятій Трійці – Отця, Сина у Святому Дусі. Ми створені на образ і подобу Божу, а тому потребуємо стосунків. Університет від самого початку підкреслював, що його ціллю є виховувати не лише раціональний потенціал студентів, а що людина заслуговує на цілісне сприйняття і потребує цілісного навчального процесу, який, крім розуму, включає етичні і загальні людські принципи. Інакше не було б сенсу зосереджувати стільки зусиль і жертвувати стільки часу

і матеріальних ресурсів, щоб творити ще один стандартний університет в Україні, де є більше 300 університетів та інших вищих навчальних закладів. УКУ був покликаний заповнювати нішу, яка залишалася певною мірою порожньою – торкатися серця і душі людини. Цей процес – непростий. Хтось скаже: «Не лізьте чобітьми в мою душу». Але байдужість до духовного, емоційного життя молодої людини не є визнанням гідності і свободи. У смиренні та пошані до існуючих університетських моделей, УКУ намагається бути постмодерним, постсекулярним християнським майданчиком для людської гідності і правдивого життєдайного спілкування. Випускник Університету раніше чи пізніше буде змушений бути не лише компетентним професіоналом, а перебуватиме в широкій мережі

Бути віртуозом у спілкуванні, вміти дякувати і перепрошувати, визнати провину, радіти успіхам інших є надзвичайно важливо для щасливого життя

[148]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


стосунків: в подружжі, в батьківстві чи материнстві, зі сусідами, на роботі, в суспільстві. Бути віртуозом у спілкуванні, вміти дякувати і перепрошувати, визнати провину, радіти успіхам інших є надзвичайно важливо для щасливого життя. Тому ми мріємо, щоб випускники УКУ були щасливими і могли допомагати іншим знаходити щастя у житті. Університет починався з факультету богослов’я. А зараз є програми з комп’ютерних наук, реабілітаційної медицини, бізнес-школа. В який момент захотілося зростати і додавати нові програми? За яким принципом? Візія повного університету була відразу. Патріарх Йосиф, творячи в Римі прототип УКУ, декларував на папері створення юридичного і медичного факультетів, передбачав факультети точних наук, і навіть збирав зоологічні експонати з усього світу, серед яких був 6-метровий південноамериканський пітон! {02/2017}

Університет не міг осмислюватися без повнішої гами дисциплін, але розвиток цих дисциплін є поступовий. Наш методологічний принцип, який зберігається досі, такий: «Якщо і варто щось робити, то треба це робити добре. Якщо ж не можна цього зробити добре, то краще почекати». Після богословського, наступний факультет був гуманітарний, як ми і планували, але деякі інші програми і факультети розвивалися на підставі суспільного запиту. Наприклад, і бізнес-школа, і факультет прикладних наук, де центральне місце зараз має програма з комп’ютерних наук, випливали із замовлення громади. Львівський бізнес і українські IT-компанії звернулися до Університету з таким проханням-замовленням, що їм подобається стиль і якість навчальних програм, видань, архітектура, корпоративна культура

[149]


Філософія. Освіта

Люди відчувають свободу і довіру, знають, що в цій команді можуть дійсно творчо працювати і робити життєдайний внесок в зміну суспільства Університету, і чи не могли б ми творити нові програми разом. Співпраця з підприємцями, працедавцями, інноваторами випливає з базового принципу спілкування та інтердисциплінарності. Тому розвиток Університету, який сьогодні також рухається в напрямку наук про здоров’я, є доволі органічним і гармонійним. Велика частина менеджменту УКУ – це колишні молоді випускники і студенти, які всередині 90-х повірили в проект університету, повірили Вам і пішли працювати в інституцію, яка називала себе ВНЗ, але розміщувалася в приміщенні дитячого садка. Поділіться секретом творення такої команди. Без зайвої скромності вважаю, що команда керівників УКУ – чи не найкраща в Україні. Ректор отець Богдан Прах – моральний

[150]

авторитет, майстер логістики, вповні відданий служінню людям. Над ректоратом є потужна наглядова рада – Сенат і Великий канцлер; спочатку це був Блаженніший Любомир, а тепер Блаженніший Святослав. Я завжди керувався принципом – шукати талановитих людей, кращих від себе. Не боятися сильних особистостей. І так воно сталося. Також важливо, щоб ці талановиті люди, а деякі з них – навіть геніально обдаровані, могли працювати в одній команді. Адже в здібних людей часом є спокуса зверхньо дивитися на інших. Одне з моїх завдань як ректора, і тепер це блискуче робить отець-ректор, забезпечувати атмосферу та спілкування між здібними лідерами і керівниками. Це основне для Університету, і доки члени його спільноти будуть це глибинно розуміти – а над цим усім треба дуже працювати – можна надіятися на дальший стрімкий розвиток. Серед команди є не лише такі загально відомі особистості, як Павло Шеремета, Ярослав Грицак,

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Мирослав Маринович, Мирослав Сеник, Олег Турій, Софія Опацька чи сестра Луїза Цюпа, які прийшли в Університет як професіонали, що відбулися. Маємо представників здебільша молодшого покоління, таких, як перший проректор Тарас Добко, проректор із розвитку та комунікацій Наталя Климовська, проректор з наукової роботи Ігор Скочиляс, декан факультету суспільних наук Володимир Турчиновський, декан богословського факультету диякон Роман Завійський, які «виростали» в цьому проекті. Вони могли би працювати деінде. Не один університет, не одна компанія чи політична сила старалися наших керівників перетягнути до себе. Кожен з них міг в бізнесі, в політиці у Львові, в Києві і за кордоном заробляти багато більше, і з матеріальної точки зору влаштувати значно комфортніше життя. Проте разом ці талановиті і віддані люди здобувають щось більше. Вони залишаються в УКУ, тому що в Університеті відчувають свободу і довіру, знають, що в цій команді можуть дійсно творчо працювати і робити життєдайний внесок в зміну суспільства. Я постійно зворушений поставою мирян, осіб, які не є в духовному сані, але так прагнуть віддано служити. Можливо, для скептика це звучить сентиментально чи пафосно. Таких скептиків запрошую прийти і подивитися. Університет, його будівлі, зокрема недавно збудована церква, мають особливу естетику, яку відзначають різні люди, навіть далекі від освіти і від Католицької Церкви. Університетське містечко, хоча воно ще будується, неодноразово потрапляло у список найкращих нових будівель Львова. Звідки ця естетика взялася? І як розвивалася? Протягом років вироблялася своєрідна естетика Університету, в якій простота і природність були дороговказами. Не маючи ресурсів, ми довго задовольнялися будинком, збудованим ще за австрійських часів, де колись розміщувалася школа, але який – через аварійний стан – потім закрили. Під час капітального ремонту цього будинку ми зупинилися на простій малиново-білій колористиці, без надмірностей, {02/2017}

фанери чи пластмаси, без холодної разючої «нержавійки», а використовували елементарні природні матеріали, що давали особливу теплоту, атмосферу. Дерево, камінь, гіпс, черепиця, кований метал стали певним знаменом нашої «укуківської» естетики. Древні казали «De gustibus non est disputandum» («Про смаки не сперечаються»), однак ми завжди вели тиху, але нещадну боротьбу з кічем. Богословський корпус, який ми вже будували самі, також віддзеркалює ці характеристики. У процесі проектування ми вийшли на цікаве рішення – атріум, простір всередині будинку, який поєднує три поверхи і творить візуальний зв’язок людей, які працюють в офісах, навчаються в аудиторіях чи моляться в каплиці. Ви бачите, що спілкування важливе для Університету у всіх його вимірах. Коли підходили до проекту університетського містечка, ми вже не ремонтували старого, не будували окремого будинку, а мали завдання творити комплекс. Саме тоді, з допомогою архітекторів, ми зрозуміли, що архітектура стосується не лише будинків, а радше простору, який вони разом творять. У всіх солідних для звершення проектах не може бути поспіху і легковажності. Архітектурний результат, яким зараз тішаться Університет і місто, є наслідком багатолітньої праці, візійної застанови і конкретних духовних, естетичних та функціональних міркувань. Ми міркували цілісно. УКУ будував не квадратні метри, не аудиторії, житлові кімнати, бібліотечний простір та місце для молитви, а університет. Тому просторові рішення відображають засади і принципи, про які ми вже говорили. Один з основних викликів сучасного українського суспільства є питання довіри і спілкування. Через геноцидальну історію, протягом якої система систематично нищила і вбивала мільйони людей, мешканці пострадянського простору виробили рефлекс скепсису та страху перед системою. Ми почали шепотіти між собою, не довіряти сусідам, відгороджувати наші приміщення подвійними дверима, які часто були покриті совєцьким брутальним дерматином. Власне, ці дерматинові двері і є для мене символом цього рефлексу. Нове університетське містечко має мету стимулювати довіру та спілкування. Як і навчальні програми, що, з одного боку, плекають чітку християнську ідентичність, моральні чесноти, а з іншого – допомагають кожному членові академічної громади краще спілкуватися з іншими. Годі словами описати різні архітектурні прийоми, що сприяють спілкуванню – вони є всюди. У колегіумі

[151]


Філософія. Освіта [152]

(місце проживання студентів, який язик не повернеться назвати гуртожитком) студенти мешкають разом з викладачами і працівниками Університету. Для родин яких передбачені квартири. У колегіумі є приміщення для невеличкої монашої спільноти, поруч – гостьові кімнати для визначних осіб з наукового, культурного, політичного світу, які приїжджають на кілька днів, тижнів чи місяців, щоб просто бути зі студентами. Один аспект є, мабуть, безпрецедентний – у колегіумі також живуть друзі з особливими потребами, маргіналізовані в академічному середовищі. Спільне перебування в одному будинку стимулює унікальне спілкування. Багатофункційний навчальний корпус розкриває те, що є притаманне цілому комплексові. У ньому розташовані різні програми – історична, філологічна, культурознавча, комп’ютерних наук, бізнес-школа, Інститут лідерства, публічне адміністрування, Школа біоетики. Люди, що сидять в аудиторіях, спускаються по сходовій клітці чи обідають, через прозорі стіни отримують візуальний контакт з колегіумом і з церквою. Центр митрополита Андрея Шептицького, який буде відкрито у вересні цього року, і який є відповіддю ХХІ століття на питання, яку бібліотеку потрібно університетові, поєднує традиційний бібліотечний функціонал із культурно-соціальним центром. Символічно, що основним спонсором Центру, названого в честь греко-католицького митрополита, є православний діяч Джеймс Костянтин Темертей, який особливо шанує митрополита Андрея за те, що той рятував євреїв під час Другої світової війни. В будинку розміститься велика частина адміністрації Університету, тобто адміністрація буде занурена в університетське життя. Там буде приміщення для перебування маленьких дітей під наглядом студентів, щоб їхні батьки теж могли прийти в університетську бібліотеку і скористатися з її ресурсів чи відвідати заходи. В центрі містечка, яке ще формується – зараз є чотири будівлі, а в майбутньому, протягом наступних 15 років, буде ще шість чи вісім – є церква Божої Премудрості, яка символічно підкреслює те, що Університет не може бути місцем лише для здобування знання. Як показує історія, особливо ХХ століття, знання без любові стає небезпечним. Майже всі новочасні тоталітарні диктатори і криваві тирани мали вищу освіту, і освіта не завадила їхнім злочинам проти людяності. У церкві Божої Премудрості знаходяться три храми, сполучені пандусами – єрусалимський Храм Гробу Господнього, храм Климента-Папи, який асоціюється з римською святинею IV століття, і сама церква Святої Софії – Премудрості Божої, яка продовжує

традицію тезоіменитих святинь в Царгороді, Києві та Римі. Пандуси-доріжки, які спонукають до переходу-паломництва між храмами та богословськими топосами, віддзеркалюють фундаментальну пропозицію Університету – християнське життя, навчання і ефективність в професії, громаді, суспільстві є паломництвом, яке неможливе без духовного стержня. Ми йдемо разом до університету, разом пускаємося в мандрівку навчання і разом виходимо в місто, щоб жертовно служити. Архітектура храму підкреслює цю динаміку. Сакральність церкви спілкується з кожним будинком, який її оточує. Щоб дійти до цієї архітектури, університетська спільнота мусила сама роками здійснювати це паломництво, під час якої візія викристалізовувалася. Ця чітка, але не закостеніла, динамічна візія згодом стала тим, що зацікавило архітекторів зі світовим іменем змагатися за право проектувати університетське містечко. Саме проектування і будівництво залишається постійним процесом діалогу. В Україні не так багато автономних університетів, і з новим законодавством державні університети ставатимуть трохи самостійнішими, і дехто цієї самостійності боїться, бо це означає більше відповідальності. Як українським державним університетам навчитися бути автономними? Немає магічної палички чи чародійної формули. Процес мусить бути еволюційним. Автономія і свобода повинні йти в парі з відповідальністю. Патерналізм позбавляє нас свободи і знімає з нас відповідальність. Думаю, що ключ у цьому процесі – це плекання відповідальності і смакування творчого процесу. Можливість творити є притаманна Богом створеній людині, і ми вповні реалізуємо себе, коли творимо і даємо життя чомусь новому. Тоді ми стаємо відповідальними, і для нас патерналізм стає осоружним. Треба засмакувати, чим є творчий підхід і свобода, треба їх полюбити і прийняти тягар відповідальності. Тоді автономія ставатиме реальністю. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ



Філософія. Освіта

Внутренние диалоги с Кеном Робинсоном У меня есть мечта. Я мечтаю о том, чтобы мои дети просыпались с улыбкой, вставали с радостным предвкушением нового дня и С УДОВОЛЬСТВИЕМ отправлялись в школу. К сожалению, моя мечта потихоньку уходит в прошлое, рискуя так и не исполниться – ведь мои старшие, вздохнув с облегчением, уже выпустились из школы и продолжают образование в местах более приспособленных для развития их талантов. Но моя младшая все еще в школе, и потому я продолжаю исследовать, как «сказку сделать былью» и часто обращаюсь за идеями к новаторам из новаторов – к сообществу TED1, а именно к одному из самых компетентных и ярких специалистов в области образования – сэру Кену Робинсону Текст: Лена Василевская Лена Василевская (после родительского собрания, узнав об одном из последних нововведений): Многие последние годы наша система образования находится в состоянии хронического «покращення». Какие ассоциации вызывает у нас сейчас понятие «реформа образования»? Приведение школьной программы в соответствие с запросами современного рынка – или загадочные нововведения каждый год? Новенькие учебники, с которыми можно играть в «найди 10+ ошибок»? Ежегодные эксперименты с наводящими ужас на школьников и родителей

явлениями под названием ДПА и ЗНО? Какова вообще цель реформы системы образования в Украине? Интересно, что бы на этот счет сказал Кен Робинсон? Кен Робинсон: «Во всех странах мира проходит реформа образования. Это происходит по двум причинам. Первая – экономическая: родители пытаются выяснить, получают ли наши дети такие знания, которые позволят им занять место в экономике XXI века. Но как это сделать, если нельзя предсказать, что произойдет в экономике через неделю? Вторая причина – культурная: каждый народ хочет сохранить свою самобытность и передать культурное

¹ Сообщество TED известно своими видео-конференциями, на которых специалисты из разных профессиональных сфер делятся своими захватывающими открытиями и уникальными инновационными идеями.

[154]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Краткое резюме Более 40 лет Кен Робинсон занимается вопросами реформации системы образования, развития креативности и человеческих ресурсов. Первые 12 лет этого пути он преподавал в университете. Стал одним из четырех советников, которых пригласило правительство Сингапура, когда задалось целью сделать страну креативным центром Юго-Восточной Азии. Возглавлял национальные и международные образовательные проекты в Великобритании, Европе, Азии и США. Написал несколько книг об инновациях в системе образования, которые были переведены на 15 языков мира. Консультирует правительственные и образовательные организации, международные агентства и корпорации по вопросам высвобождения творческой энергии отдельных людей и коллективов в целом. За его достижения ряд университетов наделил его степенями и почетными званиями (Кен Робинсон говорит об этом с признательностью и тут же шутит, что все эти регалии гораздо больше пригодились бы ему в юности, когда он в поте лица работал над получением своей первой научной степени). В 2003 году за заслуги в сфере образования Королева Елизавета II произвела его в рыцари. Женат, растит двоих детей. Первое выступление Кена Робинсона на TED в 2006 г. «Действительно ли школы убивают креативность?» собрало 41 миллион просмотров (что является рекордным количеством просмотров выступлений TED). Другие его видео только на этом интернет-канале были просмотрены в 160 странах более 70 миллионов раз. Когда я впервые «попала» на его выступление, меня поразило сочетание глубины изучения проблемы – и тонкого чутья, когда нужно разбавить повествование вкраплением юмора. За первым видео вскоре последовало второе, третье, пятое, затем мне в руки попала его книга. Начав читать, я вскоре обнаружила, что «слышу» голос автора, с его британским акцентом и манерой делать паузу после удачной шутки. Обдумывая его идеи относительно прошлого и будущего образования, примеряя их на наши украинские реалии, я как бы мысленно веду диалог с Кеном Робинсоном. Вот как это обычно происходит… {02/2017}

[155]


Філософія. Освіта

наследие, при этом, не выпадая из процесса глобализации». ЛВ: Во втором пункте мы преуспели. В отличие от некоторых соседних стран, наши дети свободно говорят на родном и на русском языках, многие очень неплохо владеют английским, кто-то за рекордные сроки осваивает польский (или другой язык потенциальной зарубежной альма-матер). И куда же мы направляем наших детей со всем этим багажом знаний? КР: «Мы пытаемся вести детей в будущее, используя методы из прошлого. Раньше мы говорили детям: «Будешь хорошо учиться – поступишь в ВУЗ – получишь диплом – найдешь хорошую работу». Наши дети в это не верят. И правильно делают! С дипломом, конечно, лучше, чем без него, но он уже не дает никаких гарантий». ЛВ: Если пристально проанализировать даже не столь далекое советское прошлое, парадигма предсказуемого стабильного будущего (первоклассник-отличник – золотая медаль – красный диплом – большой начальник – счастливая жизнь) давала сбои уже тогда. Я помню, как некоторые свежеиспеченные педагоги прятали дипломы в стол и уходили работать на завод – там не было обязательной «ссылки» в село на 2 года по распределению после окончания ВУЗа, зарплата была повыше, да и очередь на квартиру покороче. То есть, корень проблемы нужно искать в первой половине ХХ века, когда создавалась советская система образования? КР: «Существующая система образования создавалась для другой эпохи – эпохи Просвещения и в условиях промышленной революции. Общее образование, финансируемое за счет налоговых отчислений, обязательное для всех и предоставляемое бесплатно, было революционной идеей. Было множество возражений, ожидали, что большинству детей из рабочих семей государственное образование ничем не поможет, поэтому не стоит тратить на них время… Тогда считалось, что разум

состоит из способности к определенному типу дедуктивного мышления и знания классики в оригинале, – то, что сейчас называется академическими способностями. В основе государственного образования лежит разделение людей на два типа: интеллектуалы и не интеллектуалы; умные люди и неумные люди. В результате многие гении понятия не имеют о своих талантах, ведь их способности оцениваются на основании весьма одностороннего определения разума». ЛВ: В большинстве школ до сих пор самыми умными считаются те, кто преуспел в точных науках и языках. Руководствуясь благими побуждениями, детям советуют: «Не трать время на музыку/рисование/спорт, ты никогда не станешь музыкантом/художником/спортсменом. А если и станешь? У тебя нет будущего, ведь музыканты/художники/спортсмены не могут себя обеспечить». Однако, когда «Океан Эльзы» собирает стадионы и наши олимпийцы получают медали, мы не спрашиваем, что им в школе ставили по математике и по языку. Мы называем их успешными людьми. Нас вдохновляет пример тех, кто распознал и развил свой талант вопреки общепринятым представлениям об «умных и неумных». Альтернативное определение интеллекта предложил в 1983 г. профессор из Гарварда Говард Гарднер, который заменил вопрос «Насколько ты умен?» вопросом «В какой области ты умен?» В его теории множественного интеллекта интеллект рассматривается не как умение читать и считать, а как способность человека решать задачи, поставленные перед ним жизнью. И существует не один вид интеллекта, выраженный способностью освоить язык и математику (вербально-лингвистический и логико-математический соответственно), а целых 8 (лингвистический, математический, визуально-пространственный, кинестетический, межличностный, внутриличностный, музыкальный и натуралистический). Приняв этот подход, мы сможем увидеть счастливое будущее тех наших детей, которые получают 12 по музыке, рисованию и физкультуре. И помогать им развиваться в соответствии с их интеллектом. Вот только можно ли развивать разные виды интеллекта в структуре наших школ? И чему именно способствует такая структура?

Существующая система образования создавалась для другой эпохи – эпохи Просвещения [156]

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


5 Визуально7 Моторно-двигательный пространственный интеллект: интеллект: 6 мыслит зрительными 8 показывает высокие спор1 Вербально3 Логико-математический образами; любит предативные результаты; удачно лингвистичес кий интеллект: ваться фантазиям и заникопирует жесты, мимику, 4 любит счет и работу с числаматься искусством; при манеры других; трогает интеллект: ми, любит решать логиче2 человек любит читать, имеет чтении больше информации руками все, что видит; ские задачи и головоломки, богатый лексический запас, получает из иллюстраций, любит бегать, прыгать, играть в шахматы, разбилюбит сочинять. Он наибоа не слов. Превосходно разбороться. Наиболее развит рается в причинно-следлее сильно развит у поэтов, вит у художников, архитеку танцоров, мимов, актественных связях. писателей и ораторов. торов, изобретателей. ров и спортсменов.

9 Музыкально-ритмический 11 Межличностный

13 Внутриличностный 15 Натуралистический интеллект: интеллект: интеллект: интеллект: 10 запоминает мелодии 12 любит общаться со свер14 демонстрирует силу воли; 16 проявляет интерес к припесен; имеет хороший голос; стниками; любит играть осознает свои плюсы и недороде, природным явлениям, играет на музыкальном с другими детьми и поучать статки; умеет управлять животным, растительности, инструменте, двигается их; умеет сопереживать, собой; предпочитает рабодемонстрирует способность и говорит в ритмичной проявлять заботу о других; тать в одиночестве; точно понимать мир природы, манере; бессознательно другие дети стремятся в его описывает свои чувства; различать, классифициронапевает про себя; ритмикомпанию. Священники, учится на собственных вать признаки и свойства чески постукивает по столу, политики и дипломаты – ошибках; имеет развитое окружающей среды и т. д. занимаясь чем-нибудь. это люди, у которых он чувство собственного доСильнее всего развит у комнаиболее развит. стоинства. Высшей квалифипозиторов, музыкантов, кации в этом виде интелпевцов и танцоров. лекта достигают психологи, учителя и воспитатели.

КР: «Система образования построена в интересах промышленности и по той же схеме. Приведу несколько примеров. Школы до сих пор напоминают заводы. Звонки, гудки, отдельные корпуса, специализация по отдельным предметам. Дети до сих пор обучаются партиями. Они разделяются на возрастные группы. Зачем? С чего вы взяли, что в основе разделения должен быть возраст? Неужели наиболее важной характеристикой ребенка является год его выпуска? Каким-то детям одни предметы даются легче, чем другим, и им легче учиться в определенное время суток. Или лучше в малых группах, чем в больших. Некоторым вообще лучше учиться {02/2017}

индивидуально. При создании образовательной модели нужно уходить от мышления категориями промышленности, потому что в настоящее время всех пытаются запихнуть в единые рамки, все более стандартизируя методы тестирования». ЛВ: Меткое и печальное сравнение, но оно напомнило мне о светлой полосе в школьной истории моих детей. В Школе Монтессори существует необычная практика: в одной группе учатся дети разных возрастов, от 3 до 6 лет. 24 человека в группе. Воспитатель помогает учиться старшим, старшие – средним, те – младшим. В их распоряжении множество развивающих материалов, в их расписании есть занятия, на которые они отправляются возрастными группами. В их мировоззрение закладывается понимание, что они являются

[157]


Філософія. Освіта хозяевами своего мира, поэтому они учатся наводить в нем порядок, обслуживать себя, заботиться друг о друге. В младших классах ученики не сидят за партой все 45 минут: они переходят в отведенные места для работы в малых группах, в своем темпе выполняют индивидуальные задания, работают и всем классом. И это работает в нашей стране! Мои дети, с их совершенно разными видами интеллекта, полюбили учиться благодаря такому подходу. Такая Школа пробудила в них желание исследовать и развивать свой потенциал, в том числе и за ее пределами. Переход же в среднюю школу с ее 30+ учениками в классе и бесконечным сидением был испытанием и бесценным упражнением по выработке стойкости, терпения, силы характера… Но как такое образование влияет на развитие столь важного в современном мире творческого подхода, критического мышления, умения конструктивно общаться и эффективно сотрудничать с отличающимися от тебя людьми?

[158]

КР: «Пару лет назад было опубликовано большое исследование на тему дивергентного мышления. Дивергентное мышление – это способность находить множество возможных решений задачи, способность по-разному интерпретировать условие задачи. Например, придумайте как можно больше вариантов использования канцелярской скрепки. Большинство людей способны предложить 10–15 вариантов. Люди с высоким интеллектом могут предложить целых 200, при этом они задаются вопросом типа «Может ли скрепка быть 100 метров в длину и при этом сделана из пенопласта?» В этом эксперименте участвовало около 1500 человек. Попробуйте угадать, сколько процентов людей, прошедших тест, оказались гениями дивергентного мышления! Дам одну подсказку: это были дети детсадовского возраста. 98%! Через пять лет те же

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


Оценивая способности каждого ученика в отдельности, мы создаем своего рода барьер между ними и естественной средой обучения дети прошли тест повторно в возрасте 8–10 лет. Каковы были результаты? 50%! Еще через 5 лет, когда детям было от 13 до 15, эксперимент повторили еще раз. Улавливаете закономерность? Эти данные оказались весьма неожиданными, и прямо противоположными. По идее, с возрастом человек должен показывать все лучшие результаты, но на основе этого эксперимента можно сделать два вывода. Первый – у всех людей есть такая способность. Второй – с возрастом она обычно исчезает. За годы в жизни этих детей многое изменилось. Одна из наиболее значительных перемен – они получили образование. В течение 10 школьных лет им твердили, что может быть только один ответ, и он в конце учебника, и подсмотреть его нельзя! Списывать нельзя. Это не честно! Вообще-то, за пределами школы то же самое называется сотрудничеством». ЛВ: Значит, проблема заложена в самом подходе к реформе образования, который проявляется в попытках реинкарнировать систему подготовки к взрослой жизни позапрошлого века вместо создания среды подготовки детей ХХI века к их будущему? Проблема в том, что мы даже не знаем, на каких столпах-ценностях строить обучение завтрашних взрослых (на традициях казаков-запорожцев? на устоях Европы, куда мы так стремимся? или неужели на чисто прагматической цели, чтобы наши дети достаточно зарабатывали и жили лучше, чем мы?). Или проблема в том, что реформы проводят не учителя, героически вкладывающие все лучшее в своих учеников, несмотря на всю «помощь» сверху? КР: «Проблема вовсе не в учителях, а в том, что так получается само собой, – это заложено в генах системы образования. Нужно изменить точку зрения на человеческий разум, прекратить делить детей на способных и неспособных, а знания – на абстрактные, теоретические и профессиональные… Оценивая способности каждого человека в отдельности, разделяя учеников, мы создаем своего рода барьер между ними и естественной средой обучения. А еще необходимо менять саму структуру

Лена Василевская

Педагог в третьем поколении. Со-основатель среды альтернативного и послешкольного образования JAMM. Методист, автор программ и тренер лагерей и творческой школы JAMM. Мама троих прекрасных детей.

образовательных учреждений и отношение к учащимся». ЛВ: Итак, нужно подходить к каждому ребенку с вопросом «В чем ты умен?», не стандартизировать, а помогать понять свою уникальность. Нужно не рассаживать за отдельные парты, а учить коллаборации2 и командной работе. В среде образования нужно создавать такую атмосферу, в которой и нам, родителям, хотелось бы находиться. Где наши дети смогут раскрывать свои таланты, развивать их, вносить свой вклад в создание своего будущего и радоваться результатам своего труда. С чего начнем? ❦

Коллаборация (согласно Википедии), или Сотрудничество – совместная деятельность (процесс), в какой-либо сфере, двух и более человек или организаций для достижения общих целей, при которой происходит обмен знаниями, обучение и достижение согласия (консенсуса).

2

{02/2017}

[159]


Листівка від автора

Н

Люксембурзький сад: тіні та відблиски

а початку жовтня повітря Люксембурзького саду особливого кольору. Це колір вистиглого чаю. Тверді й маслянисті каштани падають просто до кишень школярок і школярів. Дітей у саду багато. Вони граються на дитячих майданчиках, бігають тенісними кортами, пліткують, жують печиво. Та ще більше у саду споминів. Вони також юрмляться, лускають, змахують з обличчя павутиння. Лише згадаєш німецький фільм «Любов Свана», і ти вже прямуєш не садом, а пустирем чи плацом зачуханого райцентру, і бачиш не доглянутих столичних дітей, а пітнявих, запилюжених хлопчаків. Вони гамселять один одного, поки носи не заюшать крівцею навпіл зі шмарклями. Неподалік них сидить старенький. На ньому черевики зі срібними пряжками, штани до колін з бантами, каптан кольору тютюну, мереживне жабо. З ним можна перекинутись слівцем про погоду. – Хороша погода сьогодні, пане! – Так, пане, майже як колись. Я не знаю, як звати старого, але знаю, звідкіля він: із оповідання Гі де Мопассана «Менует». Для нього сад – це все, що залишилось від минулого (для нас – від позаминулого, оскільки письменник створив оповідання у 1882 році). Старенькому здається, що тут він дихає повітрям юності. Так, отаке повітря часу, зниклого без вісти. Сонце ковзає крізь листя, вкриваючи оповідача і його співбесідника крупними плямами світла. На щось подібне здатна й пам`ять: чергувати тінь і світло, сліпити очі або наділяти запаморочливою пильністю. До старенького, у минулому вчителя танців, долучається старенька, у минулому (для нас – дуже далекому минулому) – балерина, яку обожнювали принци і король, «усе це галантне століття, що ніби залишило після себе у світі аромат кохання». На прохання оповідача вони танцюють менует:

[160]

Текст: Ігор Померанцев Переклад: Діана Клочко рухаються назад і вперед з дитячими викрутасами, вклоняються, підстрибують на кшталт механічних ляльок, які прокинулись від летаргічного сну. Цей танок веде нас у лабіринти минулого, де блукають і кружляють тіні й привиди. До Парижа я приїхав, аби взяти участь у конференції про Чернівці (Czernowitz), таємну літературну столицю німецькомовного світу в період між двома світовими війнами. Жив я у тісному-претісному готелі на бульварі Сен-Мішель, і щоранку гуляв грабовими і каштановими алеями Люксембурзького саду. Піді мною похрупував гравій і шурхотів пісок. Моя пам`ять також ходила бадьорим кроком поряд. Я думав про своє рідне місто як про акустичний палімпсест. Ніби індіанець, я подумки притискався до бруківки і слухав церковні піснеспіви греків-фанаріотів, синагогальні молитви, румунські дойни, буковинські коломийки. Ще я думав про тюремний палімпсест (за виразом Чезаре Ломброзо, раlimsesti del carcere). Тюрма була конкретною. Її заснували у першій третині XIX століття. У мої часи вона розміщувалась поряд із середньою школою на Радянській площі, нині Соборній, а колись Кримінальній і Австріяпляц. Які нашарування віршів, проклять, лайки, благань берегли стіни тюремних камер! Це був, як і належить Чернівцям, різномовний палімпсест. Люксембурзький сад виявився велетенським. У ньому легко розмістились персонажі з їхніми споминами, нинішні діти й старі, залізні стільці й фонтани, місто Czernowitz й тінь поета-потопельника, флорентійський палаццо Пітті й двометрова статуя Свободи, Руссо з його благородними дикунами і Дідро у компанії Катерини II, тюрма у палаці, де прожив останній тиждень перед стратою Дантон. Кожен відвідувач має право прийти чи повернутися сюди. Вхід вільний. ❦

ИСТОРИИ УСПЕШНЫХ


(044)5682022 (063)5682022

(093)8755455

(068)8380145

office@jamm.com.ua

office@jammschool.com

career@jammschool.com

jamm.com.ua

jammschool.com

career.jammschool.com



Issuu converts static files into: digital portfolios, online yearbooks, online catalogs, digital photo albums and more. Sign up and create your flipbook.