В. М. Босько. Історичний календар Кіровоградщини на 2010 рік. Люди. Події.

зазнаєш, замикаючи здобутий трофей на довічне ув'язнення... Яка втіха — усвідомлювати безсилля свого суперника, спостерігати його відчайдушні спроби заволодіти тим, чим володію тільки я!" У Майрінка знаходимо відповідь і щодо найінтимнішого. Він говорить "...про насолоду колекціонера, коли найвищої хіті зазнаєш у тому, щоб вилучити зі світу і замкнути у безплідній безнадійності ту реліквію, яка, коли б вона залишалась на волі, могла б вирішити чиюсь долю, врятувати життя, зняти гріх із стражденної душі..." І далі: "...Це надає особливої пікантності почуттям, у цій кастрації животворної долі, в аборті вагітного майбутнім життя, у стерилізації плодоносних магічних сил замкнений інфернальний корінь спотвореного блаженства і демонічної радості". Колекціонування замінило Ільїну все (кохання, родину, зрештою реальне життя), але по-своєму він, напевне, був щасливий. Жінками він майже не цікавився. Кажу майже, бо, як розповів мені колишній директор Кіровоградського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського О.Г.Романенко, щось схоже на вияв Олександром Борисовичем симпатії до протилежної статі мали нагоду спостерігати працівники цього закладу (тоді він називався обласним інститутом удосконалення вчителів). Ільїн часто відвідував інститут, де працювали його партнери по колекціонуванню Бабанський і Савченко, які з відряджень по області регулярно привозили для нього старожитності. Відвідуючи їх, Олександр Борисович неодмінно заходив і до іншого кабінету, щоб поспілкуватися з їхньою колегою, симпатичною жіночкою „рубенсівської фактури”: пригощав її фруктами і поглядав явно не байдужими очима. Ці залицяння у виконанні Ільїна були настільки дивними і смішними, що помилуватися на закоханого колекціонера збиралося багато бажаючих. Не менш загадковим і містичним видається мені ставлення до Ільїна Комітету державної безпеки СРСР та міліції. Міліція його, схоже, навіть, захищала. Достеменно відомо, що принаймні одного разу, коли будівельники поцупили стародруки, які Ільїн зберігав у будинку тітки, книги, за винятком однієї, міліція розшукала і повернула власникові. У той же час ставлення правоохоронців до інших колекціонерів було не таким толерантним. Один з них розповідав мені, як його шантажував міліцейський чин. Приходив додому і починав: знову, шановний, на вас надійшла скарга – обдурили людину: потерпілий вимагає повернути річ, яку він вам продав за копійки. Я справу якось замну, а ви мені за це віддячте подарунком з вашої колекції. І сам нахабно вибирав або книгу, або монету. Таким чином, цей міліцейський чин пресував не одного власника власника антикваріату, сам, зрештою, ставши неабияким колекціонером. Якщо не помиляюсь, тема КДБ і колекціонування майже не розроблялась. Складається враження, немов Олександр Борисович існував у якомусь іншому вимірі, недосяжному для КДБ. Навряд чи я б вдруге наважився писати про Ільїна, та ще й у такому ризикованому ракурсі, якби не випадок. 10 років тому мені довелося зіткнутися з не менш загадковою колекцією, спомин про яку бентежить і досі. А було це так. Спочатку телефонний дзвінок від жінки про те, чи не зацікавлять нас офорти Шишкіна, графіка видатних художників 20-30 років тощо, чи є у нас кошти для придбання. Отримавши позитивну відповідь, через деякий час до картинної галереї завітав молодий чоловік, інтелігентний, з вишуканими манерами. Відчувалось, що знає він значно більше, ніж воліє говорити. Він повідомив, що речі, які він нам пропонує, належать не йому, він лише посередник. Власник колекції — полковник КДБ, який не так давно помер у Горно-Алтайську, а він добре знайомий з його сім'єю, яка й доручила йому реалізувати колекцію. Треба нагадати, що картинна галерея тоді була відділом краєзнавчого музею, який і розпоряджався коштами на придбання. Протягом багатьох років закупки не здійснювали і завдяки такій "економії" на рахунку музею скупчилась дуже значна на той час сума — 45000 крб. Те, що нам було запропоновано, викликало захоплення: 63 офорти Івана Шишкіна, 4 літографії Мстислава Добужинського із серії “Петербург”, 7 ліногравюр та літографій Бориса Кустодієва, 11 автолітографій Павла Кузнецова із серії “Середня Азія”, 20 літографій Костянтина Богаєвського, а ще графіка Костянтина Юона, Євгена Кібрика, Василя Ватагіна та інших. Що стосується живопису, то його презентували картини Костянтина Вєщилова (учня І.