Spogady1

ПЕРЕМОГА – ОДНА! УКРАЇНА – ЄДИНА!

Пам’ять наших сердець за матеріалами конкурсу

Пам’ять наших сердець

за матеріалами конкурсу

Дана збірка репрезентує кращі твори епістолярного жанру, автори яких стали переможцями та отримали відзнаки на першому в сучасній історії Кіровоградщини обласному конкурсі творів епістолярного жанру серед учнів загальноосвітніх навчальних закладів «Пам’ять наших сердець», присвяченого 70-й річниці визволення території Кіровоградської області від фашистських загарбників. Видання має на меті сприяння підвищенню рівня патріотичного виховання, формуванню національної свідомості дітей і молоді. Розраховане на широкий загал читачів.

Керівник проекту: Людмила Салоїд. Робоча група проекту: Лещенко Е. В., Павелко А. Г., Погрібна О. В., Лучиніна І. Г., Тимофієва Н.Г.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Дорогий юний друже!

У 2014 році виповнюється 70 років від того часу, як було визволено територію Кіровоградської області від фашистських загарбників. Саме з цієї нагоди обласна рада започаткувала конкурс творів епістолярного жанру серед учнів загальноосвітніх навчальних закладів «Пам’ять наших сердець».

Метою є необхідність підвищення рівня виховання у підростаючого покоління патріотизму, шанобливого ставлення до ветеранів Великої Вітчизняної війни, вшанування пам’яті про полеглих у боротьбі за визволення території Кіровоградської області від фашистських загарбників.

Учасниками конкурсу стали 170 учнів загальноосвітніх навчальних закладів області.

Роботи у вигляді дитячих листів про події війни, спогадами про які поділилися дідусі і бабусі, просто знайомі дітям ветерани Великої Вітчизняної війни або ж історичні матеріали, досліджені самими учнями, були настільки цікавими та схвилювали членів журі, що було досить складно визначити переможця — надзвичайно щирі й емоційні розповіді краяли серце. У результаті замість трьох переможців, як передбачало Положення про конкурс, такими було визначено вісім юних авторів, причому дві премії започаткували за власний кошт дві відомі в області постаті — члени журі, депутат обласної ради шостого скликання Всеволод Мошнягул і депутат обласної ради п’ятого скликання Анатолій Безтака.

Сподіваємося, що представлене видання буде цікавим для усіх, хто є патріотом незалежної України, хто прагне будувати міцну демократичну державу, де буде комфортно жити кожному її громадянину.

Слово твого ровесника, яким сповнена кожна сторінка цієї книги, — як вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людей. Щось на зразок цілющого джерела для ветеранів Великої Вітчизняної війни, в якому вони можуть черпати сили і надію на те, що їхній подвиг, подвиг їхніх побратимів, подвиг народу — нетлінний у пам’яті майбутніх поколінь будівничих Української держави.

Пишаймося цим!

Зі щирою повагою

Голова Кіровоградської обласної ради шостого скликання

Пам’ять наших сердець

Олександр Чорноіваненко (за матеріалами конкурсу)

1

ЗАТВЕРДЖЕНО Розпорядженням голови Кіровоградської обласної ради від 11 листопада 2013 року № 398-гр

ПОЛОЖЕННЯ про проведення обласного конкурсу творів епістолярного жанру серед учнів загальноосвітніх навчальних закладів «Пам’ять наших сердець» 1.Загальні положення 1.1. У рамках проведення Всеукраїнської естафети пам’яті «Слава визволителям України», обласної естафети пам’яті та акції «Зірка пам’яті», з метою вшанування пам’яті полеглих у боротьбі за визволення території Кіровоградської області від фашистських загарбників і виховання у підростаючого покоління шанобливого ставлення до ветеранів війни і збереження пам’яті про Перемогу, Кіровоградська обласна рада за участі департаменту освіти, науки, молоді та спорту обласної державної адміністрації оголошує з 01 грудня 2013 року по 01 травня 2014 року обласний конкурс творів епістолярного жанру серед учнів загальноосвітніх навчальних закладів «Пам’ять наших сердець».

2. Мета конкурсу

2

Пропагування патріотичних цінностей, шанобливого ставлення до ветеранів війни, любові до Батьківщини.

3. Умови конкурсу 3.1.Конкурс проводиться у два етапи. Перший етап Конкурсу − місцевий (конкурси в районах та містах Знам’янка, Кіровоград, Олександрія, Світловодськ) проводиться з 01 грудня 2013 року до 31 березня 2014 року. Другий етап – фінальний, на якому розглядатимуться твори, що посіли перше місце в місцевих конкурсах області. Він триватиме з 01 по 30 квітня 2014 року. Підведення підсумків та оголошення переможців конкурсу проводяться до Дня Перемоги (9 травня 2014 року).

3.2. Учасниками Конкурсу є школярі загальноосвітніх навчальних закладів віком від 10 до 17 років (критерієм для встановлення віку учасника є дата початку конкурсу), які у визначений термін надсилають власні конкурсні твори на адресу журі, а саме: для учасників І етапу Конкурсу − адреса відповідної місцевої ради; для учасників ІІ етапу обласного конкурсу − Кіровоградська обласна рада, площа Кірова, 1, м.Кіровоград, 25022. Конверт має бути «Пріоритетний» з позначкою «Конкурс», який можна запитувати в будь-якому відділенні зв’язку Кіровоградської області.

3.3. Конкурсний твір оформляється у формі власноруч написаного листа учаснику Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років, обсягом до 800 слів. Твір має містити такі елементи: адреса адресата (може бути вигаданою); вітання; зміст листа, пов’язаний із подіями Великої Вітчизняної війни, визволенням території Кіровоградської області від фашистських загарбників; закінчення (наприклад: З повагою, З любов’ю, З найкращими побажаннями тощо); підпис.

3.4. Учасник Конкурсу разом із твором має надіслати: копію свідоцтва про народження або паспорта; копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера (власного чи одного з батьків), підписану згоду на обробку персональних даних;

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

домашню адресу; назву та адресу навчального закладу (школи), клас (група), де навчається; номер телефону (власний чи одного з батьків); своє фото (9 см х 12 см).

3.5. Учасник Конкурсу несе відповідальність за достовірну інформацію про власне авторство твору.

3.6. Роботи, що не матимуть контактної інформації та зазначених в умовах документів, не розглядатимуться.

3.7. Особисті дані про учасників Конкурсу не розголошуватимуться без згоди учасників.

3.8. Останній термін відправлення конкурсного твору на вказану адресу – 31 березня 2014 року, що має підтвердити відбиток календарного штемпеля на конверті, отриманому журі.

3.9. Роботи не рецензуються.

3.10. Подання роботи означає згоду автора на всі умови Конкурсу. Скарги на організацію або результати конкурсу не розглядаються.

3.11. Для підбиття підсумків другого етапу конкурсу в Кіровоградській обласній раді затверджується склад журі, до якого залучаються (за їхньою згодою) представники письменницьких, журналістських та освітянських кіл. Засідання журі веде голова журі або його заступник. Засідання журі є правомочним за умови присутності на засіданні двох третин від його загального складу. Рішення журі приймається простою більшістю голосів. Свої обов’язки члени журі виконують на громадських засадах.

4. Критерії конкурсних оцінок. Оцінка робіт здійснюється за такими критеріями: повнота розкриття теми; особистий погляд на світ і проблеми, пов’язані з темою конкурсу; оригінальність творчого задуму; змістовність, щирість; логічність та самостійність викладу матеріалу; грамотність.

5. Порядок підбиття підсумків конкурсу та заохочення переможців.

5.1. Члени журі Конкурсу оцінюють роботи конкурсантів шляхом підрахунку балів. Оцінки виставляються за критеріями оцінювання, визначеними пунктом 4 даного Положення, за 10-бальною шкалою. За підсумками роботи журі конкурсу складається протокол засідання, в якому зазначаються переможці конкурсу та результати оцінювання.

5.2. Переможцем Конкурсу стають ті з учасників, які наберуть найбільшу кількість балів. Якщо дві або більше роботи набрали рівну кількість балів, тоді вибір призера Конкурсу проводиться на основі додаткового голосування членів журі.

5.3. Для відзначення переможців першого етапу Конкурсу встановлюються три призових місця та виплачуються грошові винагороди за розмірами сум, встановлених місцевими радами.

5.4. Для відзначення переможців другого етапу Конкурсу встановлюються три призових місця та виплачуються такі грошові винагороди: І місце – 1000 грн; ІІ місце – 700 грн; ІІІ місце – 500 грн. Загальна сума становить 2200 грн. Переможцям другого етапу вручаються дипломи Кіровоградської обласної ради.

5.5. Про результати обласного конкурсу творів епістолярного жанру серед учнів загальноосвітніх навчальних закладів «Пам’ять наших сердець» буде повідомлено громадськість на офіційному сайті Кіровоградської обласної ради та через інші друковані й електронні засоби масової інформації, а також призерам конкурсу особисто.

5.6. Твори, що надійдуть на конкурс, та супровідні документи до них відправникам не повертаються.

6. Фінансування видатків для відзначення переможців другого етапу обласного Конкурсу здійснюється за рахунок витрат, передбачених обласною радою у 2014 році.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

3

ЗАТВЕРДЖЕНО Розпорядженням голови Кіровоградської обласної ради від 11 листопада 2013 року № 398-гр

СКЛАД журі другого етапу обласного конкурсу творів епістолярного жанру серед учнів загальноосвітніх навчальних закладів «Пам’ять наших сердець» Голова журі Салоїд Людмила Миколаївна

перший заступник голови обласної ради

Секретар журі 4

Павелко Алла Григорівна

заступник начальника відділу організаційного забезпечення виконавчого апарату обласної ради

Члени журі:

Бажан Валентина Василівна

Безтака Анатолій Петрович

Гаращенко Олена Миколаївна

головний редактор газети Кіровоградської обласної ради та обласної державної адміністрації «Народне слово» (за згодою)

головний редактор Всеукраїнської газети «Діалог» (за згодою)

директор Кіровоградської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д. І.Чижевського (за згодою)

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Лещенко Ельза Володимирівна

Малик Ірина Миколаївна

Мошнягул Всеволод Васильович

Новицька Ольга Миколаївна

Павленко Вікторія Володимирівна

Ратушняк Олександр Михайлович

Рожанчук Інна Валентинівна

директор департаменту освіти і науки, молоді та спорту Кіровоградської облдержадміністрації (за згодою)

заступник голови постійної комісії обласної ради з питань освіти, науки, культури, туризму, спорту, у справах сім’ї,

молодіжної політики

голова постійної комісії обласної ради з питань праці, соціальної політики, у правах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів

вчитель української мови та літератури спеціалізованої загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №6 Кіровоградської міської ради Кіровоградської області (за згодою)

вчитель української мови та літератури Кіровоградського обласного навчально-виховного комплексу (гімназія-інтернат-школа мистецтв) Кіровоградської обласної ради (за згодою)

старший викладач кафедри української літератури Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, кандидат педагогічних наук

вчитель української мови та літератури комунального закладу «Навчально-виховне об’єднання «Спеціалізований загальноосвітній заклад І ступеня «Гармонія» гімназія імені Тараса Шевченка центр позашкільного виховання «Контакт» Кіровоградської міської ради» Кіровоградської області (за згодою)

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

5

І місце Марина Джус учениця Іванівської ЗШ І-ІІІ ст. Новоархангельського району

6

Шановний Володимире Васильовичу! Дорогий ветеране! Сердечно вітаю Вас із великим святом – 70-річчям визволення України від німецько-фашистських загарбників. Зичу Вам міцного здоров’я, добра та світлого неба. Напевно, Вас здивує лист десятикласниці, та я спробую пояснити, що спонукало мене його написати. У 1995 році наша країна відзначала 50-річчя Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Учителі дали учням завдання записати розповідь ветерана війни. Тоді ж у школі був створений альбом про наших односельців-фронтовиків. У ньому було вміщено короткий нарис про Ваші фронтові дороги, який мене дуже схвилював. Я почала шукати очевидців тих подій. І моя сусідка, бабуся Василина, розповіла мені про Вашу життєву долю.

«22 червня 1941 року Ви прокинулися на світанку і кинулися до вікна. День обіцяв бути погожим, і Ви усміхнулися. Адже сьогодні мало бути Ваше з Наталкою весілля. Біля тину молоденька вишня, укрита легеньким серпанком, струшувала з гілок роси-сльозинки. «Наречена», – подумали Ви і полинули думкою до невеликої хатинки. Там Наталка, певно, уже приміряє весільний вінок. Довго, нестерпно довго тягнувся час, і серце Ваше чомусь стиснулося, мов передчуваючи лихо. Десь забарився вірний друг Іван, що мав бути старшим дружбою. Відганяючи від себе тривожні думки, Ви затягнули жартівливу весільну пісню: Де бояри забарилися? Чи на мосту провалилися? Раптом хтось голосно постукав у вікно – і Ви побачили блідого, розгубленого Івана.

– Війна, друже, – ледве вимовив він пересохлими вустами. – Отаке в тебе весілля. Незабаром Ви вже стояли біля клубу. Сюди з усіх кінців села збіглися люди, почувши страшну звістку. Не вірилось, не хотілося вірити. Ваше весілля закінчилося, так і не розпочавшись. Бабуся Василина назавжди запам’ятала події того дня: вона ж бо була подругою Наталки і мала бути старшою дружкою.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Біля воріт стояла у весільному вбранні Ваша наречена. А Ви, соромлячись її поцілувати при людях, лише тихо промовили: «Як твої коси пахнуть любистком!». Прямо зі свого весілля Ви зробили крок у війну. І того ж таки дня разом з іншими добровольцями Ви стояли біля Хмілівського райвійськкомату. Ви рвалися на фронт, проте отримали доручення відвезти в Олександрію пакет із важливими документами. Наказ потрібно виконувати, і, попрощавшись нашвидку з Іваном, Ви вирушили в Олександрію. Там же стали бійцем 203-го запасного полку, який спочатку направили у Харків, а потім ешелоном у Саратов. Після недовгого навчання воїнів відправили під Москву в 24-у повітрянодесантну бригаду. Це були перші бої ще недосвідчених солдатів. Ви любили місячні ночі. Тепер раділи темним. Любили купатись у тихій Висі – тепер тонули в болотах, стрибали з палаючого літака, вгризалися в землю, падали і знову підіймалися. Зціпивши зуби, ховали фронтових друзів під салют із гвинтівок, бо розуміли: позаду Москва, Україна, рідне село. Важкі, сповнені небезпек були Ваші фронтові дороги, у боях за Москву Вас двічі поранили. Пережили фашистський полон, з якого пощастило втекти. Потім воювали у 26-у ударному батальйоні 53-ї стрілецької дивізії. І крок за кроком звільняли рідну землю від окупантів. Про свої подвиги Ви розповідали скупо. Мабуть, тому що навіть через стільки літ не всі рани загоїлись, а їхній щем дуже пекучий. Врешті настав і час визволення нашого села. Бабуся Василина мені розповідала про ті незабутні дні. Березень 1944 року. Усі люди з надією прислухалися до гуркоту канонад, який все наближався. Наші війська після короткого бою увійшли в Іванівку. Фашисти в паніці тікали, грабуючи жителів. Радянські воїни на короткий час зупинилися біля млина над Виссю. Обпалені порохом і димом, збуджені після недавнього бою, рідні, близькі, з червоними зірками на пілотках вони умивалися, пили воду з річки просто з долонь. А із села вже бігли люди, пригощали чим могли. І сміялися, і плакали з радощів, і пильно вдивлялися в обличчя: може, зустріне хтось сина, батька, нареченого. Радість визволення! Хіба таке можна забути?! Вам, Володимире Васильовичу, не довелося визволяти рідне село, але Ви звільняли інші міста: і наші, українські, і країн Західної Європи. Жадану Перемогу зустріли в Берліні. А незабаром повернулися додому з орденами та медалями на грудях. Тут Вас чекала важка звістка. Погнали Наталку фашисти до Німеччини, звідти й не повернулася. Зникла, загубилася у вихорі, як і тисячі, мільйони інших… Гортаю сторінки альбому. На них – фотографії, прізвища односельчан… Санінструктор І. В. Вербовський, Герой Радянського Союзу, полковник В. А. Кравець, С. М. Аркуша, О. В. Єременко, І. І. Малуха, А. І. Ільченко, А. П. Гордій, Г. С. Волошин, В. Г. Безик, В. А. Сандул, М. А. Прибельський, О. М. Аркуша… Це Ваші побратими і мої односельці. Тут їх не так багато. У тому 1995 році не всі учні пішли до ветеранів. Не всі зустрілися з ними, щоб доторкнутися серцем до їхнього болю, щоб записати їхні розповіді і донести до наступних поколінь. Дехто просто не виконав завдання з мови. Ось так. Просто… не виконав.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

7

А всі ті люди вже за межею. Вони ніколи не зустрінуться з нами, не розкажуть про свої подвиги. Зовсім недавно пішла з життя і бабуся Василина, свідок тих незабутніх днів. Біля Будинку культури на постаменті пам’ятника загиблим воїнам – гранітна плита. На ній – усім нам знайомі прізвища. Їх більше сотні. Ці воїни не повернулися. Не постукали у двері рідної хатини. Тільки на білих стінах – портрети, уквітчані вишиваними рушниками. Ніхто не забутий. На попіл ніхто не згорів: Солдатські портрети на вишитих крилах пливуть… І доки є пам’ять в людей і живуть матері, Доки й сини, Що спіткнулись об кулі, живуть.

8

Б. Олійник

Дорогий Володимире Васильовичу! Можливо, своїм листом я роз’ятрила Ваші душевні та фізичні рани, але мені так хочеться, щоб його прочитали мої ровесники, щоб задумалися, якою ціною був здобутий мир. З найкращими побажаннями Марина Джус

І місце В’ячеслав Орел учень НВК ЗШ І-ІІІ ст. №19 – ДНЗ «Лісова казка» Олександрійської міської ради

Доброго дня, шановний прадіду Федоре Івановичу! Якось, перебираючи старі речі у бабусиному комоді, натрапив на магнітофонний запис. «Спогади» – було написано чиєюсь рукою на пожовклому приклеєному до нього папірцеві. Поцікавився у бабусі. Та розповіла, що на магнітофонній стрічці записана твоя розповідь про війну 1941-1945 років... Добрі люди допомогли зробити цифровий варіант твоєї розповіді: більше години роздумів, емоційних, хвилюючих, правдивих... Тобі вже було 35, коли на початку 1942 року Лазовським рай-

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

військкоматом Хабаровської області був призваний до лав Червоної Армії. Уже давно йшла війна. Уже мільйони людей з обох боків поклали свої голови заради ідей двох диктаторів – Сталіна та Гітлера. Що думав ти тоді, йдучи на фронт? Ти йшов захищати свою землю, свою країну, свою родину. Чи думав, що під патріотичним гаслом «Вставай страна огромная!» параноїк Сталін брав участь у новому переділі світу, посилаючи на смерть мільйони людей? Сьогодні в Олександрії так званий Союз совєцьких офіцерів носить портрет цього ката під час багатолюдного мітингу в День Великої Перемоги 9 травня. Вибач, Федоре Івановичу, але на таке святкування я не піду. Бо хіба Сталін приніс народу цю Перемогу? Хіба не ти, не десятки, не сотні мільйонів людей закривали тілами амбразури кулеметів, кидалися з гранатами під танки, форсували Дніпро, йшли без зброї в атаку? То чи не краще просто прийти до тебе на могилу, покласти квіти і цукерки, сказати: «Спасибі за мужність… Спасибі за мужність на Дону, під Сталінградом, на Дніпрі, у боях із нацистами в Румунії». Минуло 70 років. І що бачимо? Знову війна. Тільки тепер уже росіяни збираються воювати з українцями, а українці – з росіянами. Засоби масової інформації з обох боків нагнітають обстановку, нацьковуючи один народ на інший, горе-державні діячі в особі першого Президента України Кравчука закликають українців братися до зброї й захищати свою державу. Господь з Вами, Леоніде Макаровичу! Хіба не ви зі своїм наступником Леонідом Даниловичем «зливали» Чорноморський флот і ядерну зброю? Хоча… Ядерна зброя в руках нинішньої української армії?! Борони, Боже! Ні, не в українських офіцерах і солдатах справа. Вони до кінця, як і ти, прадіде, виконають свій обов’язок. Але ці вояки роками не бачили навіть пального в баках танків та літаків, роками не брали участі у військових навчаннях, роками армія просто розвалювалась, деградувала… Де ж ті кошти, що повинні були йти на армію? Чи не на них Ахметов купив собі хатинку в Лондоні за 200 мільйонів євро, а Янукович – за 50 на Рубльовці? То за яку Україну воювати? За Україну Фірташа, Пінчука, Курченка, Коломойського чи Саші Януковича? Не хочу за таку Україну воювати. Та й хіба не зрозуміло, що Україна втягнута в новий виток переділу світу між великими державами-монстрами. Так і спадають на думку дещо перефразовані слова Ліни Костенко:

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

9

Ось ми сповна зазнаєм нашу муку. І прийде час, безвихідний наш час, – Вони не візьмуть під високу руку, Не ворухнувши й пальцем задля нас. То, може, Україні не треба рук? Рук США, Росії… Треба самим розбудовувати свою країну, самим обирати до влади гідних людей. І самим контролювати, контролювати і ще раз контролювати цю владу. Заради твоєї пам’яті, Федоре Івановичу, заради пам’яті 28 мільйонів загиблих українців, росіян, білорусів, грузинів, заради пам’яті всіх людей, які принесли нам Велику Перемогу над коричневою чумою ХХ століття.

17 березня 2014 р. З повагою твій правнук В’ячеслав Орел P.S. Цього листа в минуле написано на пожовклих аркушах. Зістаривши папір, вдалося, певним чином, показати дух того минулого. Це ніби символ. Хочеться перегорнути сторінку й далі писати історію на новому білому аркуші. Це історія, де не буде диктаторів і війн, економічних негараздів і жебрацького життя, брехні і лицемірства.

ІІ місце 10

Тетяна СТРІЛЕЦЬКА учениця НВК «Вербівська ЗШ І-ІІ ст. – ДНЗ» Голованівський р-н

Лист до прадідуся Туза Дениса Якимовича. Дорогий прадідусю Денисе Якимовичу! Як мені хочеться сказати тобі: «Доброго дня, доброго здоров’я або здрастуй!». Але ці побажання адресують живим, а ти пішов у безсмертя. Ти живеш у пам’яті нашої великої родини. І хоч я народилася через багато десятиліть після того жахливого ранку, та я знаю про тебе все: і як йшов в атаку, і як упав на полі бою тяжко поранений, і як потім допомагав партизанам, повернувшись додому у далекому сорок другому, і як важко було прабабусі Ганні без тебе ростити дитину (мою бабусю Раю). У нашій родині всі пам’ятають розповідь прабабусі Ганни про те, як ти у 41-у пішов на фронт, залишивши дружину з маленькою донечкою на руках, а після важкого поранення повернувся у кінці 1942 року. На той час радянські війська уже дали відсіч фашистам.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Вони скаженіли. Молодь відправляли на примусові роботи до Німеччини, дітей і жінок гнали розчищати дороги від снігу. Своїх солдатів вони розмістили в оселях у людей. Пам’ятаєш, дідусю, як довго того вечора каганець блимав у твоїй хатинці? Ти з дядьками сидів біля столу, про щось пошепки розмовляв. Прабабуся Ганна Тимофіївна готувала чистий одяг, хліб, сало, печену картоплю – все складала в торбинку, гірко зітхаючи. А наступного ранку до хати вдерлися фашисти. В їхній очах було стільки ненависті. Вони схопили тебе, кинули на підлогу і жорстоко побили. А потім напівмертвого потягли надвір. А що було потім – ти вже не пам’ятаєш, та я вважаю своїм моральним обов’язком розповісти тобі про те. Бабуся Ганна не встигла перевести подих, як на порозі знову з’явився фашист. Він щось гаркнув по-своєму і націлився стріляти у Ганну Тимофіївну. Очі матері і ката зустрілися у німому двобої добра зі злом, життя зі смертю. І в ту саму мить перевели свої погляди на Раю, що міряла маленькими ніжками лежанку. Мати притиснула дівчинку до грудей: – Стріляй! Маленькі карі оченята злякано дивилися на фашиста. Поволі рука ката опустилася – вогник життя у дитячих очах переміг. Фашист зник за дверима. Ще довго четверо очей дивилися вслід смерті. У них вже не було страху – лише велика любов до життя, непокора, ненависть і біль. Ніхто не знав, що в ту злощасну ніч за вашою хатою вже стежили фашисти. Знали, що у партизанському загоні зв’язківцем була жінка із села Межирічка, яку схопили німці за кілька днів перед цим. Вона не витримала катувань і вказала на вашу хату. Наступного ранку Ганна Тимофіївна пішла до райцентру Голованівська (там знаходилась німецька комендатура), щоб дізнатись про чоловіка. Передачу вартові у неї не взяли. Жінка про все здогадалася. Мов чайка з перебитим крилом, поверталася з розбитим серцем додому. Дорогою її наздогнав сільський староста Платон (ти ж пам’ятаєш, він допомагав людям під час окупації). Він заховав прабабусю у возі, просив не плакати, щоб не почули німці. На узліссі прабабуся Ганна побачила в канаві твоє понівечене тіло. Ти, певно, вже не пам’ятав нічого, як фашисти різали смуги на спині, сипали сіллю, змушуючи виказати інших партизанів. Від таких мук твоє мужнє серце зупинилося. Але жодного прізвища ти не назвав. Щороку в День Перемоги наша родина збирається біля твоєї могили на сільському кладовищі. Ми мовчимо. Кожен замислюється над тим, чи гідні ми твого подвигу в ім’я життя на землі. Я дивлюсь на посивілі скроні своєї бабусі Раї і розумію, що кожна срібна волосинка – то відбиток горя і страждань, які пережив наш український народ у роки Великої Вітчизняної війни.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

11

Дідусю, я не кажу тобі «До побачення!», не кажу і «Прощай!». Просто живи у моїй пам’яті, в моєму серці. Я думаю про те, що ти міг би дожити до наших днів, якби не жорстока війна. Скільки справ ти зробив би! Дідусю, я обіцяю тобі, що житиму так, щоб не осоромити пам’ять про тебе. З любов’ю і вдячністю твоя Тетянка Стрілецька

ІІ місце Іван УРСАТІЙ учень Канізької ЗШ І-ІІІ ст. Новомиргородського району

Здрастуй, дорогий мій Великий Діду!

12

Із привітом до тебе та найкращими побажаннями міцного здоров’я і довгого віку пише твій правнук Іван. Я так люблю писати тобі, а ще більше – одержувати листи від тебе. Їх я бережу, бо вони – книга твого життя. Життя мудрої людини, яка стала взірцем для чотирьох синів, одинадцятьох внуків та дев’ятьох правнуків. Ми пишаємося, що є нащадками героя. Я часто замислююсь над тим, як інколи складаються людські долі, як переплітаються життєві дороги. Наприклад, ти народився на Черкащині, а я - в Канежі. Це моє рідне село, моя мала Батьківщина, яку ти 70 років тому визволяв від фашистської навали. Тут був тяжко поранений твій друг Ілля, з яким розлучився на все життя. Більше ти його не бачив. Та свого першого сина, мого дідуся, ти назвав Іллею, бо ніколи не забував свого побратима-грузина. Тут же ти зустрів красуню Катерину, юну дівчину-каніжанку, яку на все життя покохав з першого погляду. Ти, мій прадіду, після Перемоги з-під стін Рейхстагу приїхав у Каніж і забрав її додому. Та красуня – то моя бабуся Катруся, а ваш син Ілля – то мій дідусь по маминій лінії. Він працював зоотехніком у нашому колгоспі. Мої тато й мама народилися у Канежі… Дорогий мій прадіду, деякі з наших зустрічей закарбувалися у моїй пам’яті назавжди. Ось одна із них. Я – першокласник. Ти – почесний гість села, запрошений на святкування Дня Перемоги. Ти стоїш біля підніжжя пам’ятника «Батьківщини-матері», схиливши у скорботі голову над мармуровими плитами, на яких викарбувані імена твоїх побратимів, які навіки покояться в Братський могилі… Запам’яталася мертва тиша, яку інколи порушували поодинокі зітхання та схлипування жінок. І

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

ось ти піднявся з колін на повний зріст. Ти був прекрасним у ту мить. Нагороди (а їх було дуже багато) так виблискували на сонячних променях, що аж очам було боляче дивитися на них. І тут я не витримав і підбіг до тебе, обійняв за ноги (бо ж був це маленький) і міцно пригорнувся, зазираючи у твої очі. Таким гордим я себе ще не відчував. Відтоді вперше в моїх грудях ніби щось здригнулося, защемило… Тепер я розумію, що це сталося від підсвідомого відчуття того, що я малесенька гілочка на кремезному дубі, на твоєму родовідному дереві, що ми однієї з тобою крові, що я – твій. Із того дня я називаю тебе Великим Дідом, а ти називав мене не Ванею, а Іваном, чим дуже мене возвеличував. Пам’ятаю ще одну мить. Ти у шкільному музеї… Спочатку зупинився перед портретом мого дядька Сергія Суржка, випускника нашої школи, твого онука, що присвятив життя військовій справі. Я помітив гордість у твоєму погляді, хоч ти і намагався це приховати. Потім ти побачив альбом зі світлинами та спогадами про ще одного визволителя Канежа – Тугуші Іллі Ароновича, родом із далекої Грузії. Ти чомусь дуже розхвилювався. Протерши тремтячими руками окуляри, ти уважно придивився до однієї із фотографій… А потім вигукнув: «Тугуші? Ілля? Невже це ти, друже?! Я ж тебе не бачив із того часу, коли тебе з тяжкими пораненнями голови відвезли в шпиталь! Тоді я загубив тебе, а тепер знайшов…». І ти став розповідати про все, що ми вже знали із записаних в альбомі спогадів Іллі Ароновича. На превеликий жаль, мій прадіду, твоя зустріч із другом відбулася запізно. На той час Тугуші вже не було серед живих. Хоч і покотилися з твоїх очей скупі чоловічі сльози, ти був радий, що твій друг тоді вижив, одружився на красуні зі свого села Чочхаті Лолі, з якою виростили й виховали двох синів та доньку. Найменший із них, Серго, і написав у Каніж про смерть батька. Я так люблю тебе, мій Великий Діду! Люблю, поважаю і пам’ятаю. Востаннє ми з тобою зустрічалися у Святвечір цього року, коли ми всі завітали до вас із вечерею. У світлиці, прибраній в українському стилі (з дідухом, рушниками, лампадою під образами), ми сиділи за великим столом. Зійшлися і з’їхалися всі. Ти сидів поруч із Катрусею – бабусею, яка непомітно гладила тремтячою рукою твої груди, плечі, спину, прикриті сорочкою-вишиванкою. Гладила твої старі рани, бо тільки вона знала, якого болю вони завдають тобі тепер… Пам’ятаєш, як довго ми сиділи? То був вечір родинного єднання, вечір сповідей членів великого роду перед його старійшинами. Це дуже важливо, бо люди, які цінують єдність роду, ніколи не стануть на шлях розколу України, своєї держави. Живіть, мої дорогі прадідусю і прабабусю, довго і щасливо, при здоров’ї, в миру, який ви завоювали ціною життя! З повагою ваш правнук Іван Лютий 2014 року

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

13

ІІІ місце Назар САЛАМАШЕНКО учень Григорівської ЗШ І-ІІІ ст. Світловодського району

14

Дорогий ветеране! Від усього свого невеликого серця вітаю Вас зі святом Захисника Вітчизни. Захисник Вітчизни – це почесне звання. Ви здобували його у солоні від сліз, червоні від крові та задушливі від чорного диму роки Великої Вітчизняної війни. Складали присягу на вірність своїй Батьківщині, своєму народові, своїй совісті. На прохання матері, коханої дружини і дітей давали обіцянку повернутися з війни живим. Присязі вірний я, на мені Нема ніякої вини. Одне не виконав прохання – Живим вернутися з війни.

П. Бугаєнко Серед них і невиконані обіцянки моїх прапрадідів, тому все, що чув про ці страшні роки в нашій історії, знаю від прабабусі, яка почула від своєї мами, бо сама майже не пам’ятає. Вона народилася в сороковому році. Також прадід розповідав, що німці теж траплялися добрі і їм також не хотілося кидати свої сім’ї та йти воювати проти таких самих, як і вони. Дідусь розповів випадок зі свого дитячого життя, який він запам’ятав. Німці були на території нашого села. Одного разу до їхнього будинку зайшов німець, побачив мого прадіда з довгим волоссям, що спадало йому на очі, попросив ножиці, підстриг, дав йому шоколадку (а це була велика рідкість), жестами пояснив, що в нього теж два «кіндери», заплакав і вийшов із хати… Але факти говорять про те, що це - поодинокі випадки. Пам’ять… Вона нетлінна й вічна. Велика війна поглинула мільйони людських життів, перетворила на руїни міста, стерла з лиця землі села і хутори. Не згасне в пам’яті людський, не відійде в забуття великий подвиг і велика,

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

страшна трагедія нашого народу, його Перемога над фашистами у Великій Вітчизняної війні. Вона дивиться на нас зі старих фронтових фотографій, із тих спогадів, які зберігають колишні фронтовики, їхні нащадки, вдови, сироти. Звернення до ветеранів (російською мовою): Не молчи, Ветеран, расскажи Ветеран, О друзьях боевых, что погибли от ран, Кто в жестоком бою, кто в нелегком плену, Неизвестности той подыми пелену… Ведь не всем довелось до Победы дожить, Сколько их в неизвестных могилах лежит. Пусть узнает отец, мать, сестра или брат, Где, в какой стороне похоронен солдат. Обо всем не расскажет сухая строка Похоронок скупых, что лежат в сундуках. Только те, кому выпало рядом стоять, О погибших подробней могли рассказать. Я хочу, Ветеран, чтобы ты не молчал, Чтобы ты о погибших друзьях рассказал, Чтобы ты не мочал, чтобы ты говорил, Чтобы меньше осталось неизвестных могил.

Б. Громов Говорять, війна не закінчилася до тих пір, доки не похований останній солдат. А скільки їх залишилося в болотах, озерах, річках?.. Отже, крапку ставити у цій війні рано. Не перелічити імен, боїв, подвигів, нагород і ран, книг, кінофільмів, віршів, романів, повістей та, найголовніше, спогадів про роки війни. Нам, нащадкам тих, хто здобув Перемогу, необхідно берегти вічний вогонь пам’яті. Я безмежно вдячний за Ваш безцінний подвиг заради життя, мирного майбутнього Ваших нащадків. Дорогий наш переможцю! За вільну землю, за мирну блакить неба, яка зараз осяяна лише зорями та вогнями феєрверків, за Вашу молодість, обпалену вогнями, за сивину, що у вісімнадцять вкрила скроні, за стійкість, мужність і наснагу, які давали сили вірити у перемогу – дякую Вам! Дякую за Ваші рани, за ночі сповнені жахіть, за те, що у холод, дощ і спеку Ви боролися за нашу свободу у страшному поєдинку з фашистськими загарбниками. Я схиляю у доземному поклоні голову перед нині живими, перед тими, хто проніс крізь лихоліття війни любов до Батьківщини і бажання бачити її вільною та квітучою. Здобута Вами майже сімдесят років тому Перемога і сьогодні надихає нас на нові звершення, зміцнює дух, допомагає долати труднощі і йти вперед, жити далі, незважаючи ні на що. Спасибі за те, що в братських могилах поховали прапрадідусів, зберегли життя моїм прапрабабусям, які вберегли і виростили прадідусів і прабабусь, які і дали життя моїм дідусям і бабусям. Вони й подарували життя моїм татові і мамі. Я дякую Вам за своє життя. Слава Вам, живим! Вічна і світла пам’ять загиблим і тим, хто вже пішов із життя!

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

15

Бажаю здоров’я міцного, як ваша віра в Перемогу, та довгих і безтурботних років, поваги онуків, любові дітей, щасливих посмішок правнуків і веселого щебетання дітей. Миру! Щоб повік війни не знали, щоб не будили серед ночі жахливі спогади про роки війни, хліба на столі, душевного спокою. Хай здійсняться всі ваші мрії, а віра, надія і любов завжди живуть у вашому серці. Старості – надійної, в будинку – затишку й тепла… Вогник в очах хай ніколи не згасає, хай наше суспільство завжди пам’ятає, якою ціною ви здобули звання Захисника Вітчизни. Дякую за маму, дякую за тата, Дякую за те, що гнали супостата! За небо блакитне і воду джерельну, За те, що пройшли війну цю пекельну. Ордени й медалі на грудях у Вас! У Вашій родині хай буде все гаразд. За те, що живу я, вірш цей пишу – Низенько вклоняюсь, спасибі кажу.

Н. Саламашенко З повагою до Вас Назар Саламашенко

ІІІ місце 16

Дарина ЧЕТВЕРТАК учениця Кіровоградського обласного навчально-виховного комплексу (гімназія-інтернат – школа мистецтв)

Невідомому солдатові Дорогий юначе! Пише тобі одинадцятикласниця, дівчина з майбутнього, Четвертак Дарина – твоя ровесниця. Сьогодні 10 березня – 70 років від дня визволення селища Новгородка від німецько-фашистських загарбників. Я щойно повернулася з мітингу – він проходив біля центральної братської могили героям, а їх у Новгородці три… У кожній — від 330 до 500 визволителів. Подумати страшно: близько двох тисяч солдат полягло… Деяким із них так і не виповнилося 18… Разом зі своїми односельчанами вшановую пам’ять загиблих: і в дні загальної скорботи, і в буденні дні, коли мені просто хочеться поговорити. Так як сьогодні. Тоді я вирушаю за село. Тут, серед степу, вільно дихається, мріється, говориться. Саме тут похований ТИ…

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

… На подвір’ї буяє весна. Сонце струменить із високого неба і обдаровує всіх теплом. Мені здається, що 10 березня 1944 року був такий самий ранок – сповнений сонця і вітру. Жителі селища раділи здобутій Перемозі, вітали визволителів. Лише ти, із заплющеними очами, почуттям виконаного обов’язку, спав у холодній весняній землі. Можливо, ти теж радів, що після запеклих боїв, ревіння гармат, свисту куль, нарешті – тиша. Хорошій мій, невідомий солдате! Життя недорахувало тобі весен та щедро виділило болю і ран. За неповні чотири роки війни ти постарів на чотирнадцять! На скронях твоїх – передчасна сивина. Перед твоїми очима розгорталися страшні картини війни: криваві понівечені трупи друзів, жахливі пустки сіл, селищ, містечок Кіровоградщини та України. Ти не бачив життя, але загинув, для того, щоб ми могли жити і любити. Щоб народилися мої бабусі і дідусі, мої батьки, щоб я сьогодні зрозуміла та осягнула всю глибину слова «ЖИТИ». Жити саме тепер, коли над моєю юною незалежною Україною нависла біда: Росія, колись дружня і рідна нам держава, протягує загарбницькі руки на безмежні простори і степи моєї Батьківщини. Я не хочу війни, як і ти не хотів її. Ти вільно жив і дихав, поки чорному безжальному агресору не закортіло покуштувати українського хліба. Ти не міг спокійно дивитися, як німецький чобіт знищує родючі землі України, найдорожчу і найріднішу тобі Кіровоградщину. Кожна сльозинка з очей українських жінок падала болем у твоє серце. Ти додав собі віку, щоб записали до армії… Гарний, юний мій, світлоокий… Березень 1944-го… Новгородка і оточуючі села горіли у пекельному вогні. Голосили жінки, плакали діти… Чорними очима безодні дивилися хати-пустки і вили собаки, передчуваючи біду. Та ворог вже тікав. Безславно, похапцем відступаючи під нещадними кулями нашого війська. Ти був у перших рядах і ніколи нічого не боявся, не ховався за спини товаришів. Страху не було. Була лють. Безмежна лють. Іноді мені здається, що я йшла поруч з тобою. Десь у глибині моєї пам’яті, на самому дні, є твоє ім’я. І я знаю про тебе багато. У короткі хвилини воєнної теми ми з тобою розмовляємо про дім, батьків, твою сестру. Про щасливе і безтурботне життя ДО війни, ДО вибухів, ДО смерті… Я вижила. А тебе вразила підступна куля тікаючого від нападу німця. Світ зник. Суцільна темрява. Ти пішов у вічність, щоб залишитись назавжди жити. У моїх спогадах, у спогадах прийдешніх поколінь. Ти – невідомий солдат. У суєті трьохденного бою твої документи зникли. Твої мама і сестра вважали тебе зниклим безвісті, бо не знали, що ти загинув у маленькому селищі поблизу Кіровограда. Довгі роки вони намагалися відшукати твій слід. А коли зрозуміли, що ти не повернешся, просто вшановували кожну безіменну могилу, якими щедро всіяна наша Кіровоградська земля. Ти міг бути моїм дідусем. Ми говорили б з тобою про все на світі! Але ти залишився вічно юним стояти на варті миру і спокою: і мого, і всього українського народу. Сьогодні я і більшість моїх однолітків маємо надію на залишки розсудливості керманичів великих країн не розв’язувати нової війни, не знищувати сотнями молодих та сповнених сил юнаків і дівчат, які, я в це вірю, якщо потрібно, зі зброєю в руках підуть захищати нашу квітучу землю від навали нового фашизму. Вбережи, Боже, нас від цього! Незабаром річниця Великої Перемоги. Я знаю, ти хотів би дійти до цього зна-

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

17

менного для всього світу ДНЯ. Ти хотів і прагнув жити, як хочу і прагну жити сьогодні я. І тому після мітингу біля пам’ятника я йду до твоєї могили, схиляюся низько, дарую тобі квіти, і з вдячністю вшановую твій подвиг, мій безіменний герою! Хай сотні літ буяє весна над світом, Та нам потрібно пам’ятать весь час: Щоб ми могли у щасті й мирі жити, Солдат простий віддав життя за нас. Немає в нього імені і дати: Коли поліг, за що, в якім бою…. Сюди чиясь старенька ходить мати, І я, схиливши голову, стою. Червона зірка, верби і тополі Вартують спокій чесно з року в рік… Повітря пахне сонцем і весною, І мирним небом, що солдат зберіг! Кажу тобі щире спасибі, дорогий юначе! За цю весну, за рідну землю. Пам’ять про тебе я передам своїм дітям і онукам, як мені у свій час передала моя мама. Бо пам’ять повинна жити. Завжди. Я знаю, ти згоден зі мною.

18

З повагою Дарина Четвертак

ІІІ місце Альона ЖОРНЯК учениця ЗШ І-ІІІ ст. с. Кам’яна Криниця Ульяновського району

З далекого майбутнього у незабутнє минуле пише листа Тобі, «Невідомий Солдате», учениця 11 класу Альона, молода паросль покоління, якому судилося жити в ХХІ ст. Замало слів, щоб висловити почуття вдячності за той героїчний подвиг, який здійснив наш народ у роки Великої Вітчизняної війни. Така, мабуть, доля нашої рідної неньки України – народжувати героїв. Схиляю в шані голову перед тобою, солдате, схиляю своє коліно, щоб доземно уклонитися, молю Бога за спокій твоєї душі…

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Здається, що у травні ми по-особливому, ніжно і трепетно любимо рідну землю. Мабуть, тому що починає вона квітувати, та найбільше за те, що кожен травень осяяний світлом великої Перемоги. Пам’ятаю ще з дитинства, як щовесни 9 травня ми з батьками збиралися на мітинг та урочистості з нагоди Дня Перемоги біля обеліска Слави. Тоді я не розуміла значущості цього свята, але бачила, з якою благоговійністю дивилися присутні на ветеранів, як вшановували їх, героїв, висловлюючи найкращі слова подяки. На їх грудях – медалі, на очах – сльози. Я дивилася на пломінці вічного вогню та разом з іншими схиляла голову у хвилині мовчання. Сьогодні я старшокласниця, добре розумію і знаю значення свята Перемоги. Та тепер не просто схиляю голову перед гранітною плитою, а роздумую, роздумую, роздумую… Війна… У цьому слові – біль і розпач матерів, стогін поранених і плач сиріт. Війна – це глибокі зморшки на чолі і сивина наших бабусь та дідусів, це глибокий сум в їхніх очах. Війна – це чорна ганебна сторінка в історії людства, події, від яких мимоволі здригнешся і тихенько помолилися, щоб такого більше ніколи не сталося. Напад фашистських загарбників не обійшов стороною ні нашу країну, ні нашу Кіровоградську область, ні село Кам’яну Криницю, де я народилася і проживаю. Наша область перебувала під окупантами довгих три роки – з 1941 по 1944 рр. Про початок війни населення села повідомив тодішній директор школи Наконечний Петро Юхимович, у якого був радіоприймач. У липні 19414 року німецькі загарбники окупували Кам’яну Криницю. З першого ж дня фашисти закрили клуби, бібліотеки, школу, сільську раду. У приміщенні школи розмістилася німецька комендатура, у сільських клубах – продовольчі склади. У приміщенні сільської ради німецька жандармерія організувала поліцейську управу на чолі з катом Самотьком Іваном. Старостою села німці призначили австрійця Фішера, полоненого часів Першої світової війни, що проживав у селі. Приходять на думку слова українського пророка Т. Г. Шевченка: Народе мій! Невже тобі Судилося отак прожити? Лакуз і нищих наплодити У власній хаті? (скільки ж їх?!) Комендатура і поліція під страхом смерті примушували селян виконувати німецькі розпорядження. Загарбники грабували село і вивозили в Німеччину зерно, худобу. У 1942-1943 рр. німці почали кампанію відправки нашої молоді на каторжні роботи. За ці роки тільки з нашого села було відправлено більше 150 юнаків і дівчат. Більше половини їх тікали. Значна частина була затримана й відправлена в німецькі концтабори. Зі спогадів очевидців, відправка до Німеччини була страшним видовищем. Тих, хто був у списку мобілізованих у німецький рейх, ловили, в’язали і приводили до управи озброєні поліцаї. Відправляли партіями по 15-20 чоловік. Їх проводжали рідні і близькі, у руках яких були невеличкі вузлики з бідними харчами. Коли

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

19

20

рушали підводи, в яких сиділи бранці, над селом здіймалось таке голосіння, що навіть найстійкіші не витримували – плакали. Таке діялось не тільки в нашому селі, а й у багатьох інших. Страшно подумати, скільки горя принесла війна на нашу землю. Кращий цвіт української нації був знищений. Але не знищений був дух, який допоміг вистояти і відбити ворога. Практично все населення піднялося на боротьбу. На фронт, за визволення Батьківщини від загарбників. Вони ж бо знали: ні кроку назад, бо там – матері, жінки, діти, Україна. У тилу теж велася запекла боротьба. У Кіровоградській області, зокрема на території Ульяновського району, діяв партизанський загін. Сотні наших земляків загинули, ведучи підпільну діяльність. Агроном нашого села Паламарчук Артем Матвійович був членом партизанського загону. Він зберігав радіоприймач і передавав зведення інформбюро жителям села та партизанам. Під час арешту радіоприймач було конфісковано, а також листівки партизанського загону. Разом із Артемом Матвійовичем зазнали катувань і інші активісти. У 1943 р. всі члени підпільної організації були заарештовані і в березні розстріляні в Уманській тюрмі. У боротьбі з фашистською навалою загинуло майже 300 наших односельчан, а майже 1000 були солдатами і визволителями.

70 років минуло, як нашу область було звільнено від окупантів. Давно відгриміла канонада найстрашнішої в історії людства війни – найжахливішої за своїми масштабами, руйнівними наслідками, смертоносними цілями. Вже давно зрівнялися з землею траншеї, заросли окопи. У пам’ять про Велику Перемогу звелися на нашій землі обеліски і монументи, навічно застигли викарбувані з граніту, мармуру й бронзи герої, які врятували світ від фашистської чуми. А сивочолі ветерани до сьогодні пам’ятають страшні картини боїв, що точилися на тих місцях, де нині колосяться ниви, буяють квіти, дзвенить пташиний спів. Окроплена кров’ю полеглих і живих, перерита окопами та засіяна могилами, земля наша пробуджує спогади, спогади, спогади… Слава Тобі, відомий і Невідомий Солдате! Низький уклін від нинішніх і прийдешніх. Це завдяки вам, вашому героїзму, мужності ми розуміємо, що життя – найдорожчий скарб. Це завдяки вам ми вчимося розмежовувати такі почуття, як війна і мир, честь і зрада, велич і ницість. Це завдяки вам ми відчуваємо гордість за свою Батьківщину, яку не вибирають і яку треба любити всім серцем. Пройде зовсім небагато часу, і я примірятиму сукню на випускний бал. Разом із однокласниками линутиму в танку під звуки вальсу. І не дай, Боже, щоб ці звуки заглушив гуркіт гармат чи вибухи снарядів. Моя країна переживає нині важкі часи, бо, мабуть, не може бути нічого страшнішого, коли ворогом стає той, кого ти вважав своїм братом. Не дай, Боже, ще раз перенести і пережити страхіття, які можна назвати одним словом – війна. Пам’ятаймо про те, що було, і думаймо про те, що буде. Немає більшого щастя, ніж безмежне і чисте блакитне небо над головою! І завтрашній день, якого чекаєш із надією і радістю! Що ми, люди, можемо зробити, щоб захистити мир

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

на землі, не дати пролитися дитячим сльозам? Я думаю, що всі люди повинні об’єднуватися у боротьбі за мир заради тих, хто живе на землі. Прощавай, Герою! Мій лист до Тебе – це лист у вічність до мільйонів таких, як Ти. Можу запевнити, що ніколи не згасне пам’ять у наших серцях про всіх захисників Вітчизни. Ніколи не заросте стежина до могил, пам’ятників, обелісків. Все менше стає ветеранів, учасників тих подій, але пам’ять про них житиме вічно. Герої не вмирають!!! З повагою Альона Жорняк

ІІІ місце Сергій ШЕСТАКОВСЬКИЙ учень Тишківської ЗШ І-ІІІ ст. Добровеличківського району

Шагуну Миколі Юхимовичу вул. Партизанська, 82/5 м. Постави, Вітебська обл. Республіка Білорусь Доброго дня, шановний Миколо Юхимовичу! Пише Вам Шестаковський Сергій, житель села Тишківка Кіровоградської області. Перш за все, низенько, до самої неньки-землі вклоняюся Вам, дякую за те, що не шкодуючи свого життя разом з іншими радянськими солдатами здобували перемогу над фашизмом. Цей лист пишу на прохання моєї бабусі. А спонукало до його написання ось що. Тоді був понеділок. По телебаченню транслювалася програма «Чекай на мене». Вона нічим не відрізнялася від попередніх випусків. Одні люди знаходили когось, інші розшукували свої рідних та близьких, товаришів та коханих. Кожен із них розповідав свою історію з життя. І ось ведуча телепрограми підійшла до сивочолого, з добрими очима ветерана, груди якого були увішані бойовими орденами та медалями. Це були Ви, шановний Миколо Юхимовичу. Ви розповідали, що розшукуєте своїх бойових товаришів 12-ї армії Південно-Західного фронту під командуванням генерал-майора Петра Понеделіна. А ще жінок, які врятували Вам життя – Марію Зозимко та дівчину на ім’я Галина, які жили в роки війни в селі Тишківка.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

21

22

У цей час моя старенька бабуся змінилася з лиця. Попросила зробити звук телевізора гучнішим. І ми поринули у Вашу розповідь. Ви розповіли про те, що в 1941 році між селами Тишківка та Тернівка йшли героїчні бої перших місяців війни. Провал Уманської оборонної операції призвів до того, що в цих місцях опинились в оточенні та були повністю розгромлені 6-а та 12-а армії Південно-Західного фронту, де Ви мужньо воювали. Фашистське командування повідомляло, що німці під Уманню захопили в полон 103 тисячі солдат, у тому числі і двох командувачів арміями. Німці до Тишківки підійшли з боку Добровеличківки. Вони проривались до села Тернівка, тому що там знаходився стратегічний міст через річку Синюху. Це була серйозна перешкода. Наші війська потрапили в оточення, тому докладали всіх зусиль, щоб прорвати оточення та дістатись до Первомайська, де знаходились ешелони з боєприпасами. Радянські солдати, які вийшли з Тишківського лісу та пішли вздовж Синюхи на Первомайськ, дивом вийшли з оточення. Інші, не маючи необхідної кількості боєприпасів, були розбиті. Близько 30 тисяч воїнів німці взяли в полон. Далі Ви розповіли історію, завдяки якій у моєму житті дещо змінилося, історію, про яку бабуня чомусь не згадувала. «Біля Тернівської церкви ми піднялись у багнетну атаку, але загарбники поставили бронетранспортер, кулемети і викосили більше сотні солдат, бомбили нас із літаків та гармат. Що було потім – не пам’ятаю. Опритомнів від поштовху. Мене штовхав німець у бік ногою. Нестерпно боліла голова та нога. Німець злісно щось прокричав. Двоє моїх товаришів підняли мене із землі та повели до шеренги, в якій були наші полонені. Що діялося навкруги – неможливо передати. Тішило душу те, що і німецькі солдати лежали мертві. Буренко Кузьма та Драголецький Володимир підтримували мене. Вони були змучені та безсилі. Опустивши голови, йшли туди, куди нас гнали німці». Уявляючи все, що Ви розповідали, у мене на очі насувались сльози. Бабуся доповнила вашу розповідь: «Нашою вулицею німці вели велику колону військовополонених. Вони були дуже виснажені. Жінки повиходили разом із дітками, щоб передати їм хліб. За його шматком кидалося відразу кілька чоловік, і від цього шеренга збивалась у натовп, конвоїри кричали на жінок. Я тримала в хустинці хліб, тітка – варені яйця». «Я вже не міг їсти, а Кузьма був поранений в руку, кров сочилася через сорочку. Німець поспішив відігнати людей від полонених. У цей час Кузьма штовхнув мене під ноги жіночці, біля якої стояла дівчинка. Вони не змовляючись відхилились, і я покотився під кущ глоду. Жінка взяла за руку дівчинку, і вони закрили мене. Коли натовп розійшовся, тітка Марія з Галинкою (так, виявилось, звали моїх рятівників) прикрили мене гілками та травою. Вночі перевели до будинку, розмістили в льосі. Мої ангели-охоронці – так хочу я назвати своїх рятівників. Уночі Галинка допомагала мені вибиратись на свіже повітря із льоху, а тітка лікувала ногу. Та коли згодом поселили жити німця, я вже і вночі сидів у погребі. І щоб від вогкості

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

у мене не було кашлю, тітка Марія заварювала сонний настій та підливала фашисту. От тоді я й виходив надвір. … Війна війною, а душа була молода. Покохав я Галинку», – розповідали Ви. На цих словах бабуня змінилася на обличчі, дивилася то на мене, то на тата, то на Вас, шепотіла: «Не забув, пам’ятаєш, Колю!». Ми з татусем міцно обійняли її, і нам ще більше жаль стало бабусю. Тоді я став розуміти, чому Ваші добрі очі видались мені такими знайомими і чому бабуся говорила, що мій дідусь-фронтовик і вона вірить, що той живий. Скільки минуло років, а вона і досі Вас кохає. Заміж бабуня Галя так і не вийшла. Береже лише фото, на якому гарний молодий солдат із великими блакитними очима. Це Ви – мій дідусю! Дозвольте називати Вас так, шановний Миколо Юхимовичу. Радощі переповнюють мені груди. Адже і в мене, виходить, тече кров мужнього та відважного захисника Вітчизни. Ми всі чекаємо на Вас! З надією на скору зустріч і повагою Сергій, бабуся та мій тато Сергій

23

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Пам’ять наших сердець

за матеріалами конкурсу

24

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Учні загальноосвітніх шкіл Кіровоградської області, які були нагороджені цінними подарунками як учасники обласного конкурсу творів епістолярного жанру

25

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Марія САРДАНОВА учениця Березовобалківської ЗШ І-Ш ст. ім. Т. Г. Шевченка Вільшанського району

26

Доброго дня, дорогий воїне, визволителю! З великою пошаною звертаюсь до тебе я – звичайна школярка, учениця 9 класу Березовобалківської загальноосвітньої школи – Сарданова Марія. Кожного року прихід весни в нашому селі знаменується визначною датою – річницею визволення від німецько-фашистських загарбників. Ця радісна подія сталася вісімнадцятого березня далекого 1944 року. З кожним роком віддаляються від нас ці події, зменшується кількість учасників бойових дій та ветеранів Великої вітчизняної війни, але не згасає пам’ять, не зменшується повага, вдячність у серцях сучасних поколінь. Саме тому сьогодні я звертаюсь до тебе, до того, хто визволив моє село від загарбників. Про ті далекі дні, коли наше село Березова Балка було окуповане фашистами, я знаю лише зі спогадів односельчан та своєї прабабусі, яка тоді була ще підлітком приблизно мого віку. З її розповідей я знаю, як у мирне життя людей села увірвались вороги. Вони збирали молодь, щоб відправити до Німеччини, залякували жінок, дітей та старих людей. Розселились по хатах і вели себе так, ніби вони вже господарі тут. Згадувала бабуся й те, як вони били дівчат, змушували жінок копати окопи для фашистів за Синюхою біля села Осички, і те, як у сусідньому селі Дорожинка зібрали людей біля сільради, погрожуючи розстріляти кожного п’ятого, доки люди не зізнаються хто приховував і допомагав партизанам. Я дізналася як покарали ту групу молодих підпільників, які посміли повстати проти окупантів. І невідомо, що могло б бути далі, як би не радянські війська, не наші визволителі, що вигнали з мого краю ворогів, врятували не одне життя мирних людей. Серед цих рятівників був і ти, мій герою. Я завжди уявляю і уявлятиму тебе молодим і чомусь схожим на того солдата, що, вилитий з мармуру і бронзи, стоїть схиливши голову біля могили своїх побратимів. Тут поховані твої товариші, серце яких зупинилось на нашій Березовобалківській землі. Вісімнадцять воїнів, чиї імена викарбувані не тільки на гранітній плиті, а й у наших серцях, навічно залишились спочивати тут. Їх не дочекалися матері, діти, сестри, кохані. Чорні хустини печалі покривали передчасно посивілі голови солдатських вдів та матерів. Я розумію їхній біль, відчай і горе. Згадую випадок зі свого життя, який, мабуть, буду пам’ятати завжди. Ще зовсім маленькою я разом зі

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

своїми батьками під час святкування Дня Перемоги прийшла до Братської могили. Багато людей зібралось тут, щоб віддати шану визволителям села, але мені запам’яталась одна старенька жінка, яка плакала біля могили, а потім нам, найменшим, роздавала цукерки та печиво. Ми, діти, ще не розуміли тоді, що та жителька нашого села хотіла, щоб пом’янули її чоловіка, який зовсім молодим відразу ж після одруження пішов на фронт і не повернувся з війни. Ніхто не знає, де він похований, в якому краї обірвалося його життя. Можливо, теж похований у якійсь Братській могилі, і чиїсь дбайливі руки приносять квіти і промовляють слова вдячності за визволення від ворога, за порятунок від приниження і поневірянь. Для полеглих визволителів нашого села війна закінчилась у 1944 році. Але це була не повна, не остаточна перемога. Вас, бійців 2-го Українського фронту, чекали інші люди, села, міста, яких ви рятували від фашистів. Були знову бої, втрати і перемоги. Хто знає, скільки вас залишилося в живих, пройшовши довгими вогненними шляхами війни до переможної весни 1945 року. Але мені чомусь здається, що ти вижив. Молодий солдат, ти повернувся додому, де тебе радо зустріли мати, дружинина і двоє малих діток. Це заради них ти зумів подолати тисячі перешкод і перемогти ворога. Їхня віра в тебе, велика любов і сподівання на перемогу додавали сили волі, наснаги, бажання вижити, боротися і перемогти. Ти воював на смерть за Батьківщину, за право на життя своїх дітей, онуків і правнуків. Твій бойовий і життєвий шлях є прикладом великого патріотизму для нас, сучасних молодих людей. Спостерігаючи за подіями, які зараз відбуваються в нашій державі, ми розуміємо, що патріотичні почуття формуються у найважчі часи, коли люди мають об’єднатися, щоб відстояти, врятувати свою країну. Так об’єдналися люди колись проти фашистської навали. Ваш героїчний вчинок, дорогі визволителі, став прикладом для наслідування багатьма поколіннями. Від себе особисто, від імені своїх ровесників, від усіх жителів мого села, Батькіщини я дякую тобі, солдате, герою, за те, що вряував наш народ від ворога, навчив жити і перемагати, вірити в себе, у силу правди і справедливасті. Обіцяю завжди пам’ятати подвиг тих людей, які ціною власного життя виборювали перемогу. Я вірю в те, що патріотизм буде не просто високим словом чи чимось давно минулим, поняттям, що вийшло з ужитку, а щирим почуттям, однією з найголовніших рис кожної людини. Тоді наша держава буде незламною, а народ – непереможним. З повагою і щирою вдячністю Марія Сарданова

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

27

Діана ОЛІЙНИЧЕНКО учениця Казавчинської ЗШ І-Ш ст. Гайворонського району

Дорогий визволителю!

28

Я знаю, що ти ніколи не отримаєш цього листа, бо вже сім десятків років за межею Вічності. І все-таки я хочу звернутися до тебе зі словами щирої вдячності та безмежної пошани. Ти, мов легендарний Данко, сяйвом свого серця вказав шлях до перемоги. Ти, мов Прометей, подарував людям життєво необхідне – мир, щастя, сонце і життя. Адже саме ти у 1944 році першим на своєму сталевому коні в’їхав у моє рідне село Казавчин, за кілька годин запеклого бою звільнив його від проклятих фашистів і загинув від снайперської кулі. Але ж герої не вмирають! Ти живий, ти не забутий, ти безсмертний. Мені 15… Я люблю життя, люблю прозоро-сині світанки над Бугом-рікою. Люблю своє рідне село, де поле, кожен кущик і стежина знайомі з дитинства. А повітря пахне по-особливому: радісно і хвилююче весною, дозрілим зерном – влітку, золотом кленів і шкільною партою – восени. А ось і дорога до школи: мій улюблений сквер, стадіон. Та повз вали стишую крок, зупиняюся. Переді мною – обеліск… Біля підніжжя – живі квіти. Моє серце проймається почуттям вдячності за те, що так шанують мої односельці своїх визволителів. Тут у суворій і правдивій тиші я завжди буваю одна. І сьогодні прийшла до тебе, дорогий визволителю, принісши свою скорботу. Я прийшла до тебе, Зиновію Омеляновичу, вірний сину нашої святої землі. І хай поруч проносяться автомобілі, шумить, розмовляючи з вітром, сквер, що оточив це священне місце, чується дитячий сміх… Для мене все раптом змовкає. Сміливо й рішуче дивляться на мене твої бронзові очі. Каска прикриває невисоке чоло. Міцно стиснуті губи надають тобі виразу дорослої, впевненої в собі людини. Ти мов живий. Здається, зійдеш зараз із гранітної плити, лагідно усміхнешся, підійдеш до старенького, зморщеного важкою працею та роками дорогого обличчя і тихо скажеш: «Здрастуй, мамо». Усе своє життя чекала цих простих, але таких жаданих слів твоя мама, Ганна Степанівна Осадча, та так і не дочекалася. У далекій Орловщині спочиває по трудах своїх праведних. Моя бабуся пам’ятає день, коли вона приїжджала в наше село. Глибокі зморшки порізали її колись миле і ніжне обличчя. Карі очі дивилися сумно-сумно, бо скільки із них вилито сліз, коли чекала, виглядала тебе з далекого фронту. Сиділа матуся, змучена важкою працею і довгими роками життя, сиділа, поклавши руки на коліна. Це ті руки, що гладили, ніжно обнімали твою голову, коли ти йшов на фронт. Уважно слухала виступаючих, дякуючи їм у душі за те, що не забули, що пам’ятають її сина, а по щоці котилася гірка сльоза.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Материнські сльози! Скільки їх у цій землі! Щовесни вони вбираються в бутони червоних тюльпанів і гордо витягуються над могилою. Життя продовжується. А тут все зупинилося навіки. Тиша...

– Сину, синочку? – вирвалися слова з душі матері. Вона віталася і водночас прощалася з тобою, з усіма дорогими серцю спогадами, бо, мабуть, відчувала, що плакали всі, хто стояв поруч. Несподівано мої спогади обірвали слова: – Бачиш, доню, солдат мовчить. Він сказав, про що думав, помираючи. Уже ніколи не скаже напутніх слів ні дітям, ні онукам, проводжаючи їх в дорогу. І те, чого він не сказав, повинні сказати ми, і те, чого він не завершив, маємо завершити ми!

– Живи, доню, так, щоб не було соромно перед тими, хто поліг у великій битві… Дідусь постояв ще трохи і пішов. А я стояла ще довго, і в серце запали почуті слова: «Щоб не було соромно перед тими, хто поліг у великій битві…». І тоді я поклялась бути гідною святої пам’яті всіх, хто віддав своє життя за мир і спокій на землі. З повагою і вічною скорботою Діана

Дарина ЩЕРБИНА учениця Созонівської ЗШ І-Ш ст. Кіровоградського району

29 Доброго дня, шановні члени журі! Про Велику Вітчизняну війну я зовсім мало знаю. Мій дідусь про неї не розказував, тому що був малесеньким дворічним дитям і нічого не пам’ятає про той час, коли рвалися бомби та вибухали снаряди. А бабуся взагалі народилася вже після війни. Та живе в нашому будинку дідусь Трохим – старенький сивочолий ветеран, котрий і розповів мені, який нелегкий шлях довелося пройти людям, що захищали рідну землю від загарбників. Мій односелець – Трохим Андрійович Дзюбенко – знає і голод 1932-1933 років, і фронтові битви Великої Вітчизняної війни. Шановний Трохиме Андрійовичу! Дякую перш за все Вам за те, що Ваша пам’ять зберегла до найдрібніших деталей те, як починали військову службу у кавказькому місті Орджонікідзе в піхотному червонознаменному училищі, де здобули звання молодшого лейтенанта. Згодом були направлені на шестимісячне навчання в місто Астрахань. У 1939 році Ви вже стали командиром взводу. Коли почалася Велика Вітчизняна війна, Ви опинилися у складі 173-го стрілецького полку 31-ї дивізії. Відчуваю, як нестерпно болісно було Вам, незламний ветеране, у боях під Білою Церквою, де одержали поранення, як після лікування у сочинському госпіталі знову повернулися у бойовий стрій. Але лиха доля ніби чатувала на Вас – захищаючи Кавказ від німців, отримали поранення в голову. І знову військовий госпіталь у Сочі, і знову – на фронт. Ніби бачу перед очима таку картину: після закінчення війни Вас у рідному селі

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

зустрічають мама та рідна сестра із трьома маленькими дітьми. Мати, побачивши дороге синове обличчя, проливає сльози на його гімнастерку, а Ви її заспокоюєте: «Не плачте, мамо, я живий, я повернувся…». А ще я вражена великою кількістю Ваших медалей за славний бойовий шлях, за самовіддану битву в ім’я Перемоги. Знаю, що Ви надзвичайно пишаєтеся тим, що на ваш 90-річний ювілей у 2009 році Ви отримали вітання від сільського голови Д. В. Пузакова та секретаря С. М. Крикуненко. Викликає захват і те, що незважаючи на досить поважний вік, Ви завжди бадьорий і привітний. А малечу, яка галасує на прибудинковому подвір’ї, ніколи не сварите, любите, коли слухають Ваші розповіді про Війну. Ми, молоде покоління, бажаємо Вам, Трохиме Андрійовичу, наснаги, здоров’я і довголіття! З повагою Дарина Щербина

Альона ЧЕРКЕС учениця Новомиколаївської школи Новгородківського р-ну

30

Шановний ветеране! Знову пришла весна… Сімдесята весна, яка віддаляє нас від жахливих подій воєнного лихоліття. Я дістаю з бабусиної скрині старенький пожовклий альбом і, обережно перегортаючи сторінки, розглядаю фотографії. Ось мої прадідусь Черкес Юхим Павлович з прабабцею Женею стоять з квітами поруч з Вами, мій дорогій ветеране, біля могили Вічного солдата. Прабабуся Женя розповідала, що Ви були великими друзями, у розмовах часто згадували своїх фронтових побратимів, які загинули, захищаючи нашу землю. Прадідусь мені говорив, що німецько-фашистські загарбники вдерлися до Новгородки 7 серпня 1941 року. На Новомиколаївку німці наступали з боку села Тарасівка. Дідуся Юхима та бабусю Женю відправили до Німеччини. Там вони дуже тяжко працювали. Нашу землю нападники захопили дуже швидко, а визволяти Новгородківщину довелося досить довго. Перші бої за визволення Новгородківського району почалися в другій половині жовтня 1943 року. Мою ж рідну Новомиколаївку було звільнено 12 березня 1944 року. З тих пір кожного року жителі нашого села поспішають з квітами до місця, де сходяться дороги і стоїть солдат, одягнений в граніт. Сімдесят років триває цей символічний похід людської Пам’яті до обелісків, братських могил, пам’ятників, алей Слави. Несила дивитися без сліз на ті гранітні плити, де викарбувано прізвища загиблих воїнів. Я розумію Ваше хвилювання і Ваші сльози біля святого місця. Мабуть, у Ваших спогадах спливають події далекого минулого, де смерть переростає у життя і мужні солдати, які ціною власного життя прагнули за-

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

воювати мир для своїх рідних та близьких, і справді «перетворились на білих журавлів», як співається у пісні? І тепер щовесни повертаються додому саме в березні, коли було звільнено нашу Новомиколаївку. Я чую як тремтить Ваш голос, коли Ви, любий ветеране-дідусю, виголошуєте промову в пам’ять про своїх героїв-побратимів. І щемить душа, коли бачу Вашу зронену сльозу на братську могилу. В цю мить мені хочеться підійти і обійняти Вас, зазирнути Вам в очі, допомогти загоїти Ваші глибокі рани стомленого роками і війною серця. З хвилюванням чекаю тієї миті, коли даруватиму Вам букет тюльпанів, коли співатиму з Вами «День Перемоги». Гортаю далі альбомні сторінки. Ось яскрава вітальна листівка, яку подарували Ви, сивочолий ветеране, моїм рідненьким «остарбайтерам» у День Перемоги. Було це двадцять років тому, але ця листівка й досі зберігає пам’ять про довгоочікуваний день. Цей день дістався нам великою ціною: мільйонами людських життів, скалічених доль, осиротілих дітей, овдовілих жінок і самотніх матерів. Я довіку буду вдячна Вам, мій дорогий ветеране, за той тягар війни, що Ви винесли на своїх плечах, за мирне небо, за країну, яку Ви підняли з руїн. Обіцяю нести крізь роки Ваш урок честі і слави, героїзму, патріотизму і вірності Україні. Закриваю альбом. Обережно кладу його у скриню. Я буду берегти його все життя, мій дорогий ветеране. Цей альбом – наша Пам’ять, наша Історія. Спасибі Вам за цей День, за Перемогу, за Життя! З повагою Альона Черкес

Лідія ДРОБОТЮК учениця Новгородківської НВК «ЗШ І-ІІІ ст. з поглибленим вивченням предметів-центр довузівської підготовки» Новгородківського району

Ніколи не думала, що побажання мого прадіда про мирне небо над головою стане актуальним «у світлі останніх подій в Україні». Саме ці слова також були останніми на урочистостях з нагоди 70-річчя визволення Новгородки від німецько-фашистських загарбників. Я стояла біля пам’ятника воїнам-визволителям і згадувала свого прадідуся – Кіяшка Івана Давидовича, який брав участь у Великій Вітчизняній війні. На жаль, його вже немає з нами. А мені так хочеться звернутися до нього. Саме тому я пишу цей лист із сьогодення в минуле. Ти знаєш, дідусю, хоч минуло вже багато років, я тебе дуже добре пам’ятаю. Ти завжди говорив, що з родини довгожителів. І якби не прикрий збіг обставин, ти був би й досі поряд з нами. Але, на жаль…

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

31

Сьогодні мені хочеться тобі багато розповісти. Я стала вже дорослою, навчаюсь у восьмому класі. Навчаюсь добре. Женя закінчила школу та вступила до педагогічного вузу. У майбутньому вона буде вихователем дитячого садка. Навчатись їй подобається. Ти завжди говорив своїм онукам і нам, своїм правнукам, що знання за плечима не носити, вони завжди стануть у пригоді. Зараз нам не вистачає твоїх знань, твого досвіду. Так хочеться почути твої поради, адже вчив нас любити землю, працювати на ній, жити серед людей з добром у серці. Ти саме так жив, тому й поважали тебе люди. І до сих пір пам’ятають про тебе. А ще не вистачає мені твоїх спогадів, воєнних спогадів. Ти не любив розповідати про війну. Із окремих уривків я знаю, що ти в роки війни обслуговував військові літаки. І це завдяки випадковій зустрічі із земляком, який посприяв влаштуванню на аеродром. Пам’ять вихоплює твою розповідь про полоненого під Сталінградом німецького льотчика. А знаєш, я горджуся тобою. Адже ти один із Новгородківського району брав участь у параді Перемоги в Москві на Красній площі у 1945 році. Лише зараз я зізнаюсь тобі, що коли по телевізору показують кадри хронічки, я вдивляюся в обличчя радянських солдатів, які несуть фашистські прапори. Чи немає серед них тебе? Такого молодого і красивого. Бачиш, хотіла і почала розповідати про наше життя, але думки переходять на спогади… Буду закінчувати свого листа. Я думаю, тобі не соромно було б за нас. Ми живемо за тими моральними принципами, за якими жив ти. А пам’ять про тебе буде пам’яттю наших сердець. Твоя правнучка Ліда

32

Оксана ПАНАСЕНКО учениця Вершино-Кам’янської НВК «ЗШ І-ІІІ ст. ДНЗ» Новгородківського району

…Тільки-но я згадую Ваші історії – моє серце стискається, а сьози зриваються з повік і котяться на папір… Історії про ті страшні повоєнні часи Ви розповідали щороку на свій День народження. Це було нашою традицією, адже саме в цей день, 22 червня, жителі Кіровоградської області з виступу по радіо дізналися про те, що без оголошення війни німецькі війська напали на нашу країну і вже убили понад двісті людей. Тоді наше родинне свято перетворювалося на трепетне вислуховування реальних історій. Ваші руки тремтіли, а Ви, не зупиняючись, занурювались у ті, як Ви їх називали, «страшні роки».

30 липня фашисти зайняли Новоархангельськ, 1 серпня — Малу Виску, Новомиргород, Добровеличківку, 5 серпня — Олександрію. У Кіровограді, Олександрії, Павлиші, Адабаші, Терновій Балці окупанти створювали табори для військовополонених, де були нелюдські умови перебування. Пам’ятаю, як Ви, ді-

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

дусю, брали до рук виделку з вереником, і, повільно піднімаючи, говорили: «Ммммм… Зараз добре: є що їсти, є де спати. А що ж коїлося в ті страшні роки. Я і мій ліпший товариш Мережко Йосип Прохорович, не ївши вже дев’яту добу, були зовсім знесилені, і, сидячи в землянці, тамували свій голод цигарками…». Тепер я, дідусю, розумію, чому на моє запитання: «Чого ви курите?», відповідали: «Е, онученько, це – мої годувальниці!». Із твору учениці 10 класу Вершинокам’янського НВК Оксани Панасенко

Анна ПАСЕНКО учениця Тернівської ЗШ І-ІІІ ст. Новоархангельського району

Юний воїне! Зупинилася перед стелою і не змогла відвести погляд від майже дитячого обличчя. Такі мрійливі, безтурботно сяючі очі, ледь помітна усмішка блукає в куточках тонких уст. Зовсім хлопчак! Лише зморщечка між густих брів говорить про важкі випробування, суворість часу. Скільки ж років тобі було, і хто ти? Читаю: Петренко Іван Семенович, 1926-1944 рр. 18 років? Майже мій ровесник! Ти жив, мріяв, боровся і поліг. Не дожив до Перемоги. Перекинувши уявний місточок часу, хочу розповісти тобі, що в березні цього року виповнюється 70 років з дня визволення нашого села Тернівки від німецькофашистських загарбників. На жаль, ти так і не дізнався про це, бо підступна куля, влучивши у саме серце, зупинила тебе на півдорозі. Мабуть, піднявся в атаку з усіма, та раптом усе скінчилось, як і почалося! Побратими наступали, линуло «Ура!», хтось падав поруч, а інші йшли вперед… Ти ж залишився на місці, навіки проріс зеленою травичкою у широкому степу… У нашу Тернівку з фронтів Великої Вітчизняної війни не повернулося 286 солдатів-односельчан. Після війни їхню пам’ять увічнено в бронзі та камені – у 1977 році збудовано стелу. Вкотре земля навесні прокидається зі сну, синіють поміж голих дерев ніжні проліски, співають пташки, сміються діти, у полі гудуть трактори, над нашими головами – блакитне небо… Дякую тобі, юний воїне, за можливість жити у мирний час, навчатися у школі, будувати плани на майбутнє. Низький уклін і вічна слава героям, які ціною власного життя врятували не тільки рідний край, а й увесь світ від фашизму. Щовесни, 9 травня, у нашому селі проводиться мітинг на честь односельчан, які вже ніколи не прийдуть додому, звучить там і твоє прізвище.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

33

І в будні, і у свята не заростає стежка до стели та братських могил, не в’януть квіти біля них, не згасає пам’ять у людських серцях… Нині на чисте мирне небо України набігла зловісна тінь війни. Моє покоління не хоче воювати, але ми готові стати гідними захисниками Вітчизни, і в нас є з кого брати приклад. З повагою Анна

Діана РУДЬ учениця Новоукраїнської ЗШ І-ІІІ ст. №3 Новоукраїнського району

Любий дідусю Миколо!

34

Надсилаю Вам сердечні вітання із славної хліборобської землі, степової квітки Кіровоградщини – Новоукраїнки. У моєму рідному місті живуть прекрасні люди, які вирощують і печуть хліб, виховують дітей, працюють задля того, щоб Новоукраїнка ставала з кожним роком все кращою і щасливішою. Та в історії рідного краю були і трагічні сторінки. Дідусю! 17 березня 2014 року новоукраїнці відзначають 70 років з дня визволення міста від німецько-фашистських загарбників, а 9 травня 2014 року минає 69 років з того часу, як відгриміли залпи салюту на честь Перемоги над лютим ворогом у Великій Вітчизняній війні. Але і нині, коли чуєш слово «війна», серце стискається від болю. І чим більше часу проходить, тим глибше й повніше розкривається перед усім світом титанічний подвиг народу, який дав відсіч агресору, який показав безприкладні зразки мужності, відваги та героїзму. Жорстокий і кривавий шлях пройшли наші солдати, щоб день Перемоги настав. В ім’я миру та щастя вітчизни йшли на смерть її вірні доньки й сини, проявляли безстрашність і сміливість, аби рідна земля не була пригноблена фашистами. Дорогий дідусю! Мені відомо, що вже в перші дні священної битви відбулася мобілізація солдатів-новоукраїнців – моїх земляків. Серед них і Ви, мій рідний прадід Аношкін Микола Дем’янович, та Ваші рідні брати Іван і Петро. Ви 24 червня 1941 року разом із односельцями взяли до рук зброю, щоб вигнати ненависного ворога й відстояли честь і незалежність Батьківщини. Та доля, на жаль, розпорядилася так, що недовгим був Ваш бойовий шлях. Дідусю, знаю, Ви були кулеметником, прикривали евакуацію дітей, жінок, літніх людей, які поспішали до моря, де на них чекали кораблі, щоб вивезти із

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

захопленої фашистами Одеси. Тяжким був той бій. Згодом було дано наказ відступати. Але ж як залишити тих, чий крик і плач пронизував серце?! Для себе Ви прийняли рішення: стояти до останнього патрона. А за мить у кулемет влучив німецький снаряд… Ось так, мужньо обороняючи Одесу в грудні 1941 року, обірвалася життєва стежина солдата-героя. Прабабуся, що залишилася вдовою з трьома маленькими дітьми, отримала «похоронку»: зник безвісти. Тільки після закінчення Великої Вітчизняної війни Ваш бойовий товариш Уліч Микита Уласович розповів про Ваш героїчний подвиг. Ми завжди будемо пам’ятати, що безсмертя героя – це й безсмертя того народу, який породив, дав крила для польоту своєму синові чи доньці. І серед тисяч звитяжців Великої Вітчизняної війни Ви – Аношкін Микола Дем’янович. Мій дід – Герой Війна не стукала у двері, Зненацька увірвалася в наш дім. За спиною її росли пустелі, Від сіл лишався тільки попіл й дим. На кожнім кроці смерть чекала. Ходила по слідах, мов тінь. В руках німецьких автомат тримала, І постріли лунали, наче грім. Війна не обминула жодну хату. Залишила свій слід в моїй родині. Іван Аношкін з рідним братом Присягу склали на вірність Батьківщині. Сміливо йшов в атаку мінометник, Його не залякали люті кулі ворогів. А рідний брат – Микола – кулеметник, Фашиста вигнать кожен з них хотів. Бій за Одесу, бій без страху смерті. Мій дід Микола оборону там тримав. І не помітив в метушливій круговерті, Що відступу до моря вже нема. І все життя перед очима: Родина, друзі, рідне місто і…війна. Героєм повернувся він додому, Та… куля ворога – і далі вже нема.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

35

На горбик тихо він схилився, Із рани полилася свіжа кров. Тремтячою рукою за серце ухопився І згадував свою сім’ю все знов і знов. Тих, що на фото ніжно усміхались, – Дружину, доньку, двох синів. Сім’я його з війни не дочекалась, Бо за Одесу героїчно він поліг… О, скільки доль людських війна переламала! Скільки невинних душ залишило цей світ! Історія жорстокішої битви ще не знала. Про це завжди нам пам’ятати слід. Багато на землі є обелісків, Вкарбовані героїв наших імена Вклонімось, люди, низько-низько. Це слід, який залишила війна.

36

Незабаром 9 Травня! Свято Перемоги! Це день пам’яті полеглих, вшанування тієї непомірної ціни, яку заплатив народ на перемогу над фашизмом. Дідусю! Хочу Вас запевнити, що серця нащадків завжди будуть наповнені почуттям вдячності тим, хто відстояв рідну землю в найбільш кровопролитній війні, віддавши Вітчизні своє життя, і тим, хто сьогодні ще поряд з нами – ветеранам Великої Вітчизняної війни. Дорогий дідусю! Ми завжди пам’ятатимемо про Ваш великий подвиг. Життя швидкоплинне, але вічна пам’ять!

Пам’ять Нема таких родин на Україні, Яких би обминула зла війна. Сини і доньки вічно сплять в могилі, Їх щастя й радість покалічила війна. Страшний і грізний то був час, Рідна земля стогнала від ударів. І смуток й горе огортає нас, Щоб не забули ми жахливі ті кошмари. Тож пам’ятаймо, що тягар війни страшної На мужніх плечах ветерани пронесли, Із ворогом віч-на-віч зустрілись у двобої. За день щасливий, квіти під горою, Своє життя герої сповна віддали! З любов’ю і повагою Ваша правнучка Діана Рудь

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Катерина ТІТЕНКО учениця Новоукраїнської ЗШ І-ІІІ ст. №6 Новоукраїнського району

Здрастуйте, дорогий прадідусю Михайле Михайловичу! Звертаюсь до Вас напередодні великого свята Перемоги! Знову квітне бузок і червоно салютують тюльпани. Знову ясного травневого ранку біжать до школи діти, а ветерани одягають фронтові нагороди. У моєму серці назавжди залишилися Ваші спогади про Велику Вітчизняну війну. Пригадую кожен Ваш подих, кожну сльозу, яку хотіли приховати. Та чому Ви, герою, соромитеся сліз? Сила духу, відвага, виявлена в бою за Батьківщину, мундир, обвішаний орденами, – Ви заслужили право оплакати полеглих. Війна… Просто слово. П’ять літер, але скільки асоціацій пробуджує воно в нас! Біль, героїзм, патріотизм, туга за близькими людьми, ненависть та любов… Ви, дідусю, пройшли війну. Із кривавих боїв Другої Світової війни Ви принесли людям нове розуміння життя, бажання жити і вірити у світле майбутнє, підтримувати і допомагати ближньому. Ви вистояли, витерпіли війну від початку і до кінця. Пам’ятаю Вашу розповідь про молодого танкіста Василя Петровича, що разом із Вами звільняв нашу землю. Він увірвався в наше місто на танку, а згодом закохався і одружився тут з молодою дівчиною. Героя вже немає в живих, але в Новоукраїнці живуть його діти та онуки, а люди згадують про нього добрим словом. Я не уявляю, як можна, дідусю, лежати в окопі у сорокаградусний мороз або жити на чотириста грамів хліба на день. Та Ви це зробили, Ви зуміли пережити ці страшні випробування. Дуже зворушила мене Ваша історія про вихід із оточення, про цей важкий вид бою, коли Ви харчувалися «підніжним» кормом, а іноді не було й води. Я не можу стримувати сліз, коли слухаю про те, як Ви потрапили у полон. Озброєні німці загнали Вас у млин і не давали ні їсти, ні пити. Добре, що хоч були продпайки – по п’ять брикетів каші, а потім Ви злизували пил від борошна на жорнах та стінах млина. Стосовно води, то в двох цистернах залишалася рідина зеленуватого кольору, її й пили. Коли ж ішов дощ, набирали свіжу водичку в кружки, у все, що було із собою. Це тривало майже місяць. Я пам’ятаю, дідусю, Ваші розповіді про сталінські репресії. Як страшно уявити ситуацію, у якій сьогодні на фронті ти герой, а завтра, після повернення додому, ти – «ворог народу». Але Ви пережили і ці суворі часи. Зараз я спостерігаю за промінчиком сонця, що заходить. Він теплий та лагідний. Я знаю, що за заходом має бути схід. А яким він буде: чи теплим і лагідним, чи жорстоким та кривавим – залежить від нас. Ветерани можуть розказати нам, яка страшна війна, наскільки кращий мир.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

37

Але їх стає все менше. Час нещадно біжить уперед, багато чого змінилося після Великої Вітчизняної війни, та ми завжди будемо пам’ятати цю подію в історії людства. Мені соромно за деякі вчинки нашого покоління, особливо за те, що коїться в Україні зараз, але можете не сумніватися: про вас ми не забудемо. Низький вам уклін за мужність, стійкість, відвагу. Живіть ще довго, даруйте нам честь і радість спілкування з вами – справжніми героями, визволителями, переможцями. З побажаннями, добра, здоров’я, миру Ваша правнучка Катруся

Марина ТІМАНОВСЬКА учениця Новоукраїнської гімназії №7 Новоукраїнського району

Пам’ять наших сердець

38

Шановний Іване Степановичу, я б хотіла Вам подякувати за те, що Ви для нас зробили. Ви з великою людською гідністю пройшли дорогами Великої Вітчизняної війни через неймовірні випробування та страждання і, не шкодуючи власного життя, відстояли свободу, честь і незалежність Батьківщини, здолавши страшну антилюдську силу – фашизм. Нехай ця знаменна 70-та річниця від дня Великої Перемоги принесе Вам глибоке усвідомлення нашої світлої вдячності за відвойований мир, за подароване нам життя. Ми низько схиляємо перед Вами свої голови і твердо обіцяємо увібрати нашу Україну в прапори миру, достатку і доброти. Тема Великої Вітчизняної війни незвичайна… Незвичайна тому, що ніколи не перестане хвилювати людей, завжди буде ятрити старі рани. Сучасні люди не знають і не хочуть знати про війну. Але її не хотіли і Ви, і ті хто гинув, не думаючи про смерть, про те, що не побачить більше ні сонця, ні трави, ні листя, ні своїх дітей. Чим далі від нас війна, тим більше усвідомлюємо ми велич народного подвигу. І тим більше – ціну Перемоги. Скільки ненароджено дітей, скільки сліз материнських, удовиних, батьківських, сирітських було пролито! Особливо слід сказати про життя під час війни. Життя, яке природно включає бої, але тільки до боїв не зводиться… Пройшли роки… Та в пам’яті поколінь навічно закарбувався подвиг народу в найтяжчій із воєн, які знало людство. Довготривалим і важким був шлях народів до Перемоги. Крізь вогонь і кров запеклих боїв, крізь страждання і смерть, гіркоту поразок та радість перемог йшли Ви! У боях за визволення міста Кіровограда загинуло понад 36 тисяч радянських воїнів. Як Ви знаєте, уроки Великої Вітчизняної війни з ворогами боролися не тільки регулярні частини Червоної Армії, а й увесь волелюбний український народ. Ніко-

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

ли раніше в історії воєн партизанський рух, боротьба в тилу не досягали такого розмаху. І з першого дня партизанські загони розпочали боротьбу з ворогами. Антифашистський опір нашого народу став справді священною війною за звільнення Батьківщини, завдяки ньому кувалася Велика Перемога. Мужність і стійкість, проявлена Вами в часи воєнного лихоліття, після воєнної відбудови, завжди буде прикладом для нинішніх і прийдешніх поколінь, а всенародна любов і вдячність визволителям житиме у віках.

9 травня 2014 року виповнюється 70 років Перемоги над фашистськими загарбниками. Мільйони радянських людей загинули, щоб була здобута Перемога. Ви – уславлений радянський полководець, маршал Радянського Союзу, двічі герой Радянського Союзу. Іване Степановичу, Ви все своє життя присвятили захисту Батьківщини. Мене дуже вразила сторінка вашої біографії. Ви народилися 28 грудня 1897 року в с. Людейно Кіровської області у бідній селянський родині. Закінчили трикласну школу і земське училище. Працювали табельником на пристані міста Нікольська. Наскільки я знаю, під час першої світової війни, у 1916 році, Вас призвали до армії, і після закінчення навчальної команди рядовим 21 піхотного полку направила на Південно-Західний фронт. На ньому під впливом більшовиків брали участь у революційному русі, були активним учасником встановлення Радянської влади в рідних місцях. Вас призначили повітовим військовим комісаром. Ваш видатний талант полководця особливо яскраво проявився в роки Великої Вітчизняної війни. Війська 19-ї армії, а потім Західного, Калінінського й Південно-Західного фронтів під вашим командуванням провели чимало успішних бойових походів. Ваші війська відзначилися на курській битві, звільнили Курськ та Харків. Очолювані Вами війська фронту визволили цілу низку міст Лівобережної України, одразу форсували Дніпро і почали битву за визволення Кіровоградщини. Одним із перших полководців були нагороджені вищим військовим орденом «Перемога». А 4 січня 1965 р. Вам також присвоїли звання Почесного громадянина Кіровограда. Золотою сторінкою в літопис Великої Вітчизняної війни увійшли бої за визволення Кіровоградщини, що відбулися з 28 вересня по 3 жовтня 1943 році. У сучасній краєзнавчій літературі стратегія, хід та результати Кіровоградської операції розглядаються багато в чому на основі Ваших мемуарів. У Ваших записах командуючого фронтом ви подали досить детальний аналіз подій Кіровоградської операції, який набагато років став орієнтиром для дослідників. Мене вразило те, що операція була локальною і відбувалася незалежно від одночасних із нею наступальних операцій, маневрів та боїв на інших фронтах. Війна дорого коштувала кожному. Хтось віддав життя, хтось отримав безліч поранень. Кожен заплатив свою ціну, але не просто так, а за свою країну, свою Батьківщину! Боровся кожен із за чисте небо над головою, за нащадків, за майбутнє держави. Усі ветерани війни живуть у наших серцях. Ми повинні… Ні, ми пам’ятаємо, любимо і поважаємо, пишаємося вами! Ми любимо вас, як ви любили нас. Ви зробили дещо значно більше для нас, бо ризикували життям і віддавали його для того, щоб жили ми. Ми це не забудемо! Ми будемо пам’ятати це завжди! Велика Вітчизняна війна – термін, котрий радянська історіографія окреслює як радянсько-німецький збройний конфлікт 1941-1945 рр. Але для мене – це не тільки термін. Велика Вітчизняна війна – це той період історії, у який загинуло

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

39

понад 50 мільйонів людей. Слово «Велика» підкреслює масштаби та наслідки цього конфлікту, але ж у нас залишилася пам’ять про ті часи. Пам’ять – це не абстрактне поняття, не тільки данина минулому. Вона основа майбутнього. Пам’ять – це вдячність старшим поколінням за пережитий біль, який перейшов у щастя життя сьогоднішнього. Ім’я кожного солдата, який загинув за свободу Батьківщини, – біль нашого народу! Низький уклін усім воїнам-визволителям, а живим ветеранам бажаю здоров’я і довгих літ життя. Вклоняюсь низько Бійцям, що віддали життя За мене, за рідню, за майбуття! З повагою і безмежною вдячністю Марина Тімановська

Ірина ЄФІМОВА учениця із с. Добронадіївка Олександрійського р-н Кіровоградської обл.

40

Здравствуйте, мій прадідусю! Шановний Григорію Сергійовичу! На жаль, я зовсім Вас не пам’ятаю. Коли Ви померли, я була ще зовсім малою. Але мій тато розповів мені про Вас, розповів про те, як Ви пройшли всю Другу Світову війну. Як втрачали друзів, рідних і близьких. Як до самої смерті не вірили в Бога, бо якби Бог був – він би не допустив смерті мільйонів. Я бачила фотографії, де Ви зовсім не героїчний, у Вас немає особливих нагород, крім медалі «За відвагу» та ювілейних. Але я точно знаю, що такі як Ви, прості, звичайні люди, врятували світ від фашизму.

Наталія КОСТИРЯ учениця із с. Червона Кам’янка Олександрійського району Кіровоградської області

Доброго дня Вам, шановний Григорію Микитовичу! Вкотре йду поспілкуватися з Вами, рідний, хоча ніколи Вас не бачила… Хіба що на світлинах, які зберігаються у нашій родині. Звертається до Вас ваша правнука Наталія (донька вашої онуки Світлани та онука Вашої доньки Олександри, яка вже теж пішла за межу).

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Із розповідей мами та бабусі я знаю, що Ви пройшли всю війну – від першого і до останнього дня. Я не люблю префікс «пра», якщо дозволите, звертатимусь просто «дідусю». Ви, рідненький дідусю Григорію, були водієм, підвозили боєприпаси бійцям у саме пекло – на передову. У бабусі збереглися ваші старі пожовклі фотографії періоду війни, де Ви зі своїм двоюрідним братом Ільком. Ми часто їх розглядали, а бабуся згадувала, розповідала… Одного разу, коли Вашу машину обстріляли і вона вибухнула, Ви були тяжко поранені. Ваше тіло – пронизане смертельними шматками снарядів, частина з них залишилася в ньому назавжди. Це пам’ять, яка часто нагадувала про себе, особливо тоді, коли змінювалася погода, бо була вічним та душевним болем. Останнім часом часто замислююся: скільки крові треба було пролити й скільки людських страждань треба було знести, щоб ми могли спокійно спати, навчатися і жити. Дідусю, я так хочу миру! Я хочу зберегти, мій рідний, те, що Ви нам залишили у спадок! З Любов’ю і вічною пам’яттю про Вас онука Наталія

Лілія ПІВЕНЬ учениця Омельницької ЗШ І-ІІІ ст. Онуфріївського району Кіровоградської області

41

Доброго дня, шановний Григорію Даниловичу! Звертаюся до Вас від імені того покоління, за світле майбутнє якого Ви так самовіддано боролися. На жаль, звернутися до Вас можу лише умовно. Так склалася доля, що Ви, народившись в далекій Кабардино-Балкарїї, загинули, захищаючи від ворога моє рідне місто. Небайдужість до чужого горя, бажання допомогти іншим навіть ціною власного життя і, напевне, любов до своєї держави, яка перед Вами у неоплатному боргу за Ваш подвиг – це ті речі, які керували Вами під час війни. Ви загинули старшим сержантом, взявши на себе командування солдатами, які мужньо відбивали контратаки. Ваш взвод підбив 6 танків і 2 бронемашини, і за це держава нагородила Вас високим званням Героя Радянського Союзу. Ми завжди пам’ятатимемо ціну, яку заплатили Ви, а у Вашій особі і всі ветерани, за сьогоднішній мир в Україні, за надану можливість наступним поколінням жити, народжувати і виховувати дітей. Важно знайти слова, якими можна було б передати всю вдячність за Ваш безсмертний подвиг. Вже мало залишилося ветеранів, які пройшли цю страшну війну. На їхніх очах гинули товариші, багато хто одержав тяжкі каліцтва, але все ж є і ті, які уці-

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

42

ліли в огні іспитів. От чому вони дотепер знову і знову розповідають про те, що стало не тільки їхнім власним болем, але і трагедією їхнього покоління. Вони просто не можуть піти з життя, не попередивши людей про небезпеку забуття уроків минулого. Тема Великої Вітчизняної війни – незвичайна тема… Дата 9 травня наповнює серця гордістю за подвиг мого народу, який виграв битву з фашизмом, і сумом: мільйони синів і доньок України залишилися лежати у своїй і чужій землі. Незвичайна тому, що ніколи не перестане хвилювати людей, роз’ятрюючи старі рани і душу болем серця. Незвична тому, що пам’ять і історія в ній злилися воєдино. Ми, юне покоління, знаючи майже все про війну, не знаємо тільки одного – що це таке. Адже війна – це, насамперед, смерть конкретної людини. Дехто й нині вважає, що не варто розповідати про це молодому поколінню. Мовляв, не зрозуміють, не повірять, та й навіщо травмувати юні душі тим, що давно минуло. Так, на щастя, минуло… Але ще живуть не тільки учасники боїв, а й свідки тих жахливих подій. Вони, звичайно, воліють не згадувати страхіття тієї війни, але ми не маємо права забувати. Не маємо права як громадяни, адже своїм життям ми завдячуємо саме вам, сивочолі ветерани. Нині доля Батьківщини в руках наших батьків, а завтра – у наших. І щоб ніколи не повторювалися трагедії народу, треба, щоб наші руки були міцними і надійними, голови – світлими, а серця – благородними. Щоб знали, яким кривавим був шлях до свободи, й дорожили нею. І в пам’ять про тих, хто не повернувся, ми повинні за будь-яку ціну зберегти мир. Ми пам’ятаємо кожного з вас, а вогонь славетного визвольного духу ми передамо у спадок своїм дітям, пронесемо крізь віки. Спасибі Вам, сивоголові сини Вітчизни-матері. Уклін Вам, мертвим і живим! З повагою і вдячністю Лілія Півень та її ровесники

Тарас СКОРИК учень НВК «Павлиської ЗШ І-ІІІ ст. – ліцей ім. В. О. Сухомлинського» Онуфріївського району

Чи там розпоряджається доля, чи Бог, але історія моєї України важка, багатостраждальна, мученицька. Коли говорять про людське горе, кажуть, що Бог дає людині стільки випробувань, скільки вона може винести. А що ж Україна? Виходить, це її доля виносити муки, страждання? А ми, українці, маємо з цим жити? Коли моя бабуся розповідає про свого батька, а мого прадіда Михайла, який в роки Великої Вітчизняної війни з перших її днів став на захист своєї Батьківщини, я переконаний, що такі люди заслуговують на щастя.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Мій рідненький прадідусю! Бабуся Галя говорить, що я на тебе дуже схожий. На жаль, я тебе не знав, ти рано помер від поранення, отриманого в роки Великої Вітчизняної війни, але вважаю, що доки живе пам’ять про людину, доти живе і сама людина. Милий прадідусю, бабуся (як називаємо її ми, троє онуків) часто нам розповідала про тебе, а ми, порозкривавши роти, вечорами слухали розповіді про твій бойовий шлях. Ми знаємо про те, що ти був снайпером. Зараз лише можу уявити, що за кожним деревом, за кожним будинком на тебе чекала небезпека. Знаєш, в цей буденний час часто задумуюсь над тим, що б казав ти, якби був живий. Мабуть, твоя душа розривалася б в муках, бо коли після Перемоги ви, солдати, відбудовували державу, ви не думали про те, що ваші онуки її будуть руйнувати. Мій любий прадідусю Мішо! Ти навіть не мріяв про те, щоб твої онуки жили в незалежній Україні. Але сьогодні нам, як і тобі в далекому 1945-му, доведеться відбудовувати державу, відчищати її від моральної спустошеності, байдужості, душевної пустоти, цинічності. Я сподіваюся, що нам це вдасться, бо ми нащадки сильних і відважних, ми ваші онуки. З повагою твій правнук Тарас

Дарія КІПР учениця групи №79 Олександрійського професійного аграрного ліцею Петрівського району

Добрий день, шановний ветеране Великої Вітчизняної війни Мурошніченко Володимире Гавриловичу! Із повагою звертається до Вас Дарія Кіпр. Сьогодні, коли у світі так неспокійно, коли Україна стоїть на порозі нової війни, я все більше звертаюся до подій минулої війни, яку Ви пройшли з честю. Війна… Вона приносила постійні муки, горе та нещастя. У війні немає ні переможених, ні переможців. Адже те, що перемогли в цій жорстокій війні, загубили тисячі, мільйони чистих душ, святих надій… Ви, Володимире Гавриловичу, були серед них. Немало героїв полягло, та крила пам’яті перенесуть ці образи через час, закарбують на обелісках вічності. Обеліски… Ось і в нашому місті є такий. Стою перед ним разом із татком, мов перед матір’ю Божою. На обличчі татка – тиха зажура та невимовна туга. Знаю, вони зараз спілкуються зі своїми друзями – солдатами, що не повернулися додому. Із тими, хто здійснив подвиг. Подвиг – то духовне життя. Воно можливе лише для сильних духом людей.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

43

Солдати: Гризан Михайло Леонідович, Звєрєв Андрій Володимирович, Ковтун Андрій Олександрович були такими. Вони в цьому впевнені. І мене впевнили. Я їм вірю. Стою… Гранітне тепло їх зболеною серця, їх розкраєної душі. Маю надію, що внутрішньою молитвою передали вам, дорогі, вдячність нашого покоління. Дякую вам за те, що я і тисячі моїх однолітків можуть жити, творити красу на цій землі, примножувати трудові здобутки. І якщо знов нависне чорна хмара над Україною, ваші сини і доньки зможуть гідно захистити державу, свій народ заради щасливого життя прийдешніх поколінь. До побачення! З повагою Дарія Кіпр

Вікторія ЖУГАН учениця Балахівської ЗШ І-ІІІ ст. Петрівського району

Доброго дня, Петре!

44

Пише тобі дівчинка з майбутнього, твоя ровесниця Вікторія. Я знаю, що мій лист ніколи не дійде до адресата, але це не має значення. Знайомство з тобою відбулося після прочитання оповідання Володимира Шурапова «Гавроші із Балашівки». Дуже важкі часи випали на твою долю та долю твоїх однолітків – Велика Вітчизняна війна. Наш рідний край – Кіровоградщина – із 1941 по 1944 роки був окупований німецькофашистськими загарбниками. Саме тоді підлітки поряд із дорослими вели підпільну боротьбу з ворогами, щоб наблизити щасливу мить Перемоги. Дитинство того періоду було «обпалене війною». Вас, сільських хлопчаків та дівчаток, недаремно Володимир Шурапов називає гаврошівцями, бо ви були життєрадісними, хоробрими і відчайдушними. Колись багатий і щедрий, наш край був виснажений окупацією. А взимку 1944 року це особливо було відчутно. І ви, гаврошівці, як могли допомагали дорослим. І навіть стали учасниками бою. Ти, Петре, побачивши, що бійцям потрібна допомога, не роздумуючи прийняв рішення підносити снаряди разом із солдатами. Власними очима ви бачили смерть. І це дуже страшно! Я була вражена такою мужністю, силою воїна, витримкою, яку мав ти, Петре, та твої друзі. На мою думку, ці трагічні роки ніколи не зітруться з нашої пам’яті! Петре! Ми завжди пам’ятатимемо про ваш великий подвиг. Я вірю, що наше майбутнє буде прекрасним і гармонійним, що усі народи житимуть у мирі й злагоді. Із найкращими побажаннями щастя, миру, добра Вікторія Жуган

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Ірина БОГАЧУК учениця ЗШ І-ІІІ ст. с. Великі Трояни Ульяновського району

Здрастуй, дорогий мій прадідусю Іване! Нарешті я знову тут, на подвір’ї біля хати, яку ти колись збудував у тяжкі повоєнні роки, у якій прожив з бабусею довге життя. Вас давно вже немає, та хата не стоїть пусткою. Діти, онуки і правнуки часто збираються тут разом, звеселяють хату сміхом та добрим словом. На звичному місці лежить маленький ключик, який відмикає двері і впускає мене у милий, добрий світ тепла, ласки, спокою і тиші. Переступаю поріг, зроблений колись твоїми, дідусю, руками. Здрастуй, хато! Як ти тут була без нас? Сумувала? Із фотографії на стіні дивитеся на мене, дорогі мої прадідусю та прабабусю. Добрий день, рідні! Я знову приїхала до вас. Як би хотілося почути, бабусю, твій голос, який я пам’ятаю з дитинства. А от з тобою, дідусю, я знайома лише з цього фото. Ти тут у військовій формі, а груди твої прикрашені бойовими орденами. Я дуже пишаюся тобою, ти справжній герой! Я знаю, що тобі довелося воювати в роки Великої Вітчизняної війни. Ти брав участь у битві під Сталінградом, визволяв Київ від фашистів, двічі був поранений, але дійшов аж до Берліна і там зустрів Перемогу. Тяжкі то були часи, коли доводилось ховати друзів, закривати грудьми рідну землю від ворога. Пам’ять про той великий всенародний подвиг завжди житиме у наших серцях і слугуватиме прикладом мужності, відданості Батьківщині та рідному народові. Цьогоріч минає сімдесят років з часу визволення України від фашистів. Як би я хотіла обійняти тебе, дідусю, поцілувати і привітати, адже у тому є твоя заслуга та твоїх бойових побратимів. Ви ціною власного життя перемогли страшного ворога. Ваш подвиг – безсмертний, як безсмертні і ви самі. Пройшло багато років з того часу, постаріли вже твої, дідусю, діти, онуки стали дорослі, правнуки торують свій шлях в житті, але стежка до твоєї хати завжди приводить нас на цей святий подвиг. От і сьогодні, коли Україну намагаються роздерти на шматки, посіяти ворожнечу і ненависть між народами, я знову тут. Вдивляюсь у твоє мужнє обличчя і, розмовляючи з тобою, хочу знайти відповідь на болючі питання. Душею і серцем хочу побути з вами, найрідніші мої люди, бо ви змогли пройти крізь усі випробування: голод, війну, розруху, злигодні і зберегли найкращі людські якості. Дякую тобі, дідусю, за твій подвиг, і тобі, бабусю, біла лебідко, щира і привітна, за вашу доброту і людяність. У вас я вчуся любити свою землю, свій

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

45

народ, навколишній світ. Із вдячністю схиляюся перед вами за все, що ви робили для людей. Витираю сльозу і вибігаю на подвір’я. У саду цвітуть блакитні проліски, квіти, посаджені колись моєю мамою, зриваю кілька, несу в кімнату. Це вам, мої рідні, я дарую ці перші весняні квіти. Схиляюсь перед світлим вашим образом з любов’ю, вдячністю і пошаною. Правнучка Оксана

Аліна МАРУХНІЧ учениця Димитрівської ЗШ І-ІІІ ст. Устинівського району

46

Доброго дня, такий далекий і водночас близький, мій знайомий і разом з тим не дуже! Це послання я адресую тобі, мій герою-визволителю! Ти, мабуть, дуже здивуєшся, отримавши цього листа. Спитаєш чому? Та тому, що моє покоління не дуже любить писати листи, тим паче, людині, яку ніколи не бачила в житті, але багато про неї чула. У моїй голові роїться купа запитань до тебе, на які, сподіваюся, ми разом знайдемо відповідь. Моя мама говорить, що іноді мене хвилюють питання, над якими і дорослі не завжди задумуються. Тому й недаремно я вирішила з тобою поспілкуватися, адже тобі, мій земляче, є про що розповісти моєму поколінню. Як правило, воєнне життя ми знаємо з ваших розповідей, кінофільмів, музеїв, уроків історії у школі. А ще… Так, людська пам’ять… Вона нетлінна й вічна. Вона дивиться на нас зі старих фронтових фотографій, із тих речей, які збережені вашим поколінням фронтовиків і не дають згаснути жодній героїчній сторінці історії перемоги над фашизмом. Ось беру до рук одну зі стареньких, вицвілих фотографій, пильно розглядаю обличчя, бачу проникливі погляди. Можливо, саме твої очі зараз дивляться на мене. Тоді слухай, будь ласка, уважно, а я говоритиму. Пам’ятаєш, як 13 березня 1944 року війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала Малиновського почали визволення нашого району. 73-я гвардійська, 223-я і 52-а стрілкові дивізії визволяли моє село Дмитрове. 15 березня з настанням темряви 799-й стрілецький полк з півдня, а 795-й із заходу Димитрового нанесли несподіваний стрімкий удар по ворожій обороні. Противник не чекав таких рішучих дій наших воїнів, не чинив опору, кидаючи вбитих, поранених і бойову техніку кинувся тікати. Перемогу над ворогом було здобуто! Фашистський чобіт більше не топтатиме Димитровської землі. Я горда, що маю таких славних захисників, завдячую їм тим, що сьогодні моє село – одне з

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

найкращих у районі. Дорогий мій герою, може, це саме ти був у складі тих славетних 799-го чи 795-го стрілецьких полків? Чи, може, ти був у числі тих 2600 наших земляків, котрі боронили Устинівку від ворожої навали? Так, я впевнена, ти був серед них, бо тільки сміливі та героїчні люди могли так боронити нашу землю! Скажи мені, звідки ви черпали силу, витримку, чим керувалися у важкі хвилини? Чому, не задумуючись ні на мить, йшли на ворога, хоча знали, що перемога так швидко не прийде? А скільки наших людей у роки війни було силоміць вивезено на примусові роботи до Німеччини! І про це я знаю не зі сторінок історії. Моя прабабуся, Ясніковська Марія Миколаївна (нині покійна), якраз і була серед тих, кого тепер називають остарбайтерами. Вона розповідала, що вночі, коли їхня сім’я спала, до хати вдерся поліцай і наказав їй (а була вона 1926 р. н.) швидко збиратися в дорогу. Якщо втечеш – спалять батьків і хату. Підводами повезли в Устинівку для проходження комісії. Ночували у школі. Їсти не давали. Потім повезли товарняком. У Німеччині важко працювали: возили тачками каміння, цеглу, щебінь. Згадуючи ті події, моя прабабуся увесь час плакала і благала Господа, щоб моє покоління не зазнало такого лиха. Може, ти більше знаєш про все це? Можливо, твоїх братів чи сестер теж спіткала доля моєї прабабусі? Якщо ні, то моїх ветеранів-односельців ти обов’язково зустрічав або є одним із них. Пригадуєш В. Ф. Андрєєва, С. М. Володка, Я. Р. Шевченка, М. С. Хмуренка, В. Ю. Проценка та батьох інших? Ти, мій герою, і вони були живими свідками довгої і запеклої війни. Скільки горя випало на вашу долю! Ваша молодість – обпалена війною. У голоді, у холоді, у війні серед смерті ви здобули нам перемогу. І вистояли, перемогли. За це вам усім доземний уклін. З повагою Аліна Марухніч

Таміла ЗАРЕЦЬКА учениця НВК Олександрійської школи-гімназії ім. Т. Г. Шевченка, ЗНЗ І-ІІ ст. – школа мистецтв» м. Олександрія

Мені хочеться написати листа до свого прадідуся Шевченка Івана Матвійовича 1926 року народження. Його вже немає серед живих. Я його знаю тільки по фотографіях і розповідях моїх рідних: мами, бабусі й прабабусі. Прабабуся вже теж пішла за вічну межу, вона – учасник війни й ветеран праці, а прадідусь – ветеран війни і праці. Він має багато нагород. На свято Перемоги бабуся завжди їх виставляла поруч із фотографіями. Серед усіх його досягнень красується орден Червоної Зірки.

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

47

Дорогий мій прадідусю!

48

Мені зараз 16 років, а ти у свої 16 вже воював, захищаючи Батьківщину. Я тебе не бачила живого, але дуже люблю. Люблю за те, що ти разом з такими ж воїнами-героями здійснив величезний подвиг у Великій Вітчизняній війні. Він не знає собі рівних в історії. Дідусю, твоє фото стоїть на почесному місці. Твої добрі, лагідні очі дивляться на всіх, оберігаючи від лихого. Із бабусиної розповіді я знаю, що ти дуже не любив брехні, часто повторював, що хоч і гірка, але краще правда. Дивлячись на фото, мені соромно говорити неправду – язик не повертається. Ти дуже любив своїх онуків, я впевнена у цьому. Багато їм розповідав, читав книги. А от правнуків уже не діждався. Помер від бойових ран, які мучили тебе після війни. Ти був командиром танкової частини, горів у танку. Ночами, вже в мирний час, ти йшов у бій за рідну Вітчизну й уві сні стояв за Перемогу. Коли на рідну землю напали фашисти, ти не залишився вдома, а, дописавши собі роки, утік на фронт. Дідусю, ви захищали свою вітчизну всі разом: українці, росіяни, білоруси, вірмени, казахи – увесь багатонаціональний люд. Ви всі були дружні, згуртовані, були надійною підтримкою один одному. Ветеранів, дідусю, залишилося зовсім мало. Як би я хотіла, щоб ти теж був живий! Мама й бабуся розповідали, що ти був частим гостем у школах. Під час зустрічей учні із захопленням слухали твої розповіді про бойові дії, які вимагали від солдатів витримки, мужності, майстерності, на які надихала вас велика любов до Батьківщини; про бойових друзів, які були надійною опорою в той нелегкий час. Дідусю, ти зі слізьми на очах згадував, як ви втрачали назавжди своїх побратимів і йшли вперед, звільняючи міста і села від фашистів. Дідусю, ти був дуже скромною людиною. Дякуємо, що хоч діти твої – бабуся та її брат – онуки, знають про твої заслуги перед Батьківщиною. Вони дуже любили, коли ти виймав із шафи свої нагороди й розповідав, коли й за що саме їх отримував. Твій підпис стоїть на Берлінський стіні. Коли тебе тяжко поранили, ти підлікувався й знову повернувся до своєї частини. Ми всі тобою пишаємося, нам так тебе бракує. Прабабуся згадувала, як ти, оплакуючи свого сина, який загинув у автокатастрофі, говорив, що невже ти за це воював, проливав кров, щоб у мирні дні гинули такі молоді люди. Вас з бабусею дуже підкосило це горе, але ви трималися, бо вам треба було піднімати на ноги двох маленьких журавликів – синів вашого сина. Дивлячись на них, ти часто плакав, але щоб ніхто не бачив. Ти знову проявив мужність, адже таке горе не кожен здатен пережити. Дорогий дідусю, ти воював з ворогами за прекрасне життя на землі, щоб ніхто не чув гуркоту гармат, не було стрілянини, щоб яскраво світило сонечко. За безхмарне небо, за спокій, за можливість навчатися, будувати щасливе життя, за здійснення найзаповітніших мрій низький тобі уклін від усіх нас: дітей, онуків, правнуків. У нашій великій родині всі тебе дуже люблять і поважають. Хай завжди буде мир на всій землі, а пам’ять про тебе, мій герою, буде вічною!

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Я дуже тобою пишаюся, моя любов до тебе безмежна. Вклоняюся тобі до ніг, мій дорогий прадідусю. Спасибі тобі за мир, за життя! З любов’ю твоя правнучка Таміла

Анатолій КУЛІНІЧ учень Кіровоградського обласного навчально-виховного комплекску (гімназія-інтернат — школа мистецтв) м. Олександрія

Якось моя бабуся вирішила переїхати із села до міста. Я допомагав складати валізи, мій батько перевозив їх. Перебираючи речі, я знайшов цікаву скриню, в якій лежало багато старих паперів, книжок, газет, документів і листів. Я побачив незвично складений аркуш і зацікавився, ким він написаний і звідки? Я розпитав у бабусі і виявилось, що цей лист писав мій прадід із фронту. Я його скопіював, щоб надіслати на конкурс. У моїй душі він пробудив глибокі почуття, а також спонукав до роздумів над проблемами війни і миру в наш непростий час. Я зберігатиму цей пожовклий трикутник як пам’ять про прадіда, про історичні події того часу. Я хочу творити нову історію села в мирний час, час без воїн. Щоб не було розлуки з рідними, щоб ніхто не гинув під кулями, щоб не було окупованих територій. У серцях людей повинна бути пам’ять не лише про перемогу, а й про ціну, яку за неї довелося заплатити.

Ольга ДАШЕНКО учениця ЗШ І-ІІІ ст. №1 ім. Героя Радянського Союзу І. К. Конька м. Світловодськ

Невідомий мені ветеране! Вас вітає одна із нащадків, що не бачила всі Ваші рани, не була у воєнних лещатах, не сиділа вночі в окопах, не стріляла по танках, не боролась за волю. Щиро Вас поважаю за те пекло, яке там було пережите! Завдяки Вам його я не знаю, завдяки вам нас усіх не убито!

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

49

50

Ви нестерпного болю зазнали… Ви втрачали братів і коханих… Ви, можливо, життя проклинали, щоб для нас зберегти… Ветерани! До землі перед вами вклоняються! За надію і віру у краще, Й за те, що тепер не боюся я фашистсько-німецької пащі. За сім’ю, що мене народила, за країну, тепер незалежну, За щоденне прекрасне диво і за щастя, у миті безмежне. І за мир у просторому небі, і за усмішку сонця над нами, І за те, що сьогодні не треба стояти на смертному зламі. За дитяче життя в кожнім домі, і за сміх, і за сльози у травні! За колись порятовану долю і за кожну усміхнену маму. За майбутнє, що стало щасливим, за відвагу, вогнями здобуту. І за дах, що сховав нас від злив із фашистського чумного бруду. За заслужені там нагороди, за пролиту назем кров братерську, За ту вирвану з м’ясом свободу, що у душах горить, як у піснях. За всі подвиги ваші – СПАСИБІ! Слів подяки не вистачить в мене… А проте ви побачите в сині чи в доньці та врятованій вами країні! І хай ваші рани, і важка перестріляна доля, і минулі оті урагани, І оті тонни, не тривожать нехай вашу душу! І лише щастя хай буде довкола, лиш цього побажати я мушу! Хай вас янгол у серце цілує, тихим дотиком знімає печалі… Знайте: люди вас дуже цінують і не тільки за ваші медалі. Весно, квітом ясним розпустися! Сонце, руки зігрій ветеранам! Знаю: є з кого приклад узяти, якщо битися знов доведеться!

Людмила БІЛОУС учениця ЗШ І-ІІІ ст. №1 ім. Героя Радянського Союзу І. К. Конька м. Світловодськ

Доброго дня, Федоре Григоровичу! Ми вперше зустрілися з Вами, коли у травні минулого року Ви завітали до нашого класу на урок мужності. Я одна із тих учениць, яка сиділа за першою партою й уважно слухала Вас. Вважаю, що ця зустріч, Ваша розповідь про бойовий і життєвий шлях, не були випадковими у моєму житті. Тема війни мені близька і знайома. Нам цікаво було дізнатися, що коли почалася Велика Вітчизняна війна, Ви були нашим ровесником, Вам виповнилося лише 14 років. Покоління Ваших однолітків – хлопчаків з-за шкільної парти, які ще нічого не бачили в житті – вчилося во-

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

ювати. Та війна вчила швидко. І, передусім, стійкості й ненависті до ворога. А у 1945 році Вас призвали до армії. Ці шість з половиною років служби у військовій частині міста Комсомольськ-на-Амурі та інших містах Далекого Сходу далися Вам дуже важко. Багато людей загинуло на війні, багато повернулися інвалідами, а комусь ще треба було охороняти кордони нашої Вітчизни. І ця місія випала на Вашу долю, долю юнаків 1925-1927 років народження. Я не бачила війни, але мій прадід воював під час Великої Вітчизняної. Він живий і нині. Прадідусь, Вадим Серафимович Миронюк, дуже старенький, йому 89 років, пройшов війну з перших її днів, був не один раз поранений. Він має багато бойових нагород. За кожною з них – своя історія. За кожною – героїзм, мужність, витримка, військова кмітливість. Зморшки зорали його обличчя, як дороги болю і втоми. Сивина, як сніг холодних воєнних зим, вибілила його волосся. Довгими зимовими вечорами прадідусь розповідає мені про війну. Я багато прочитала і читаю далі книги про ці події. Важко було нашим прадідусям на цій війні. Взагалі, на війні легко не буває. Звичайно, що вона завжди забирає життя мільйонів людей. Це величезна втрата для всього народу, бо кожна людина – унікальна і неповторна, має власні оригінальні думки. Я горджусь тим, що мій прадід – ветеран Великої Вітчизняної війни. Дідом дуже я горджусь, Дід у мене – ветеран. Діду слава, діду шана, Воював колись дідусь. Маю діда – ветерана Й недаремно ним горджусь.

51

Але, як і все, війна також закінчується і настає… У кожній країні його звуть по-своєму, але знають скрізь, бо те ім’я вивчали напам’ять усі чесні люди планети. Він з’явився на світ, як тільки замовкла канонада, коли ще не встигли охолонути гарматні дула, коли ще пахло порохом і димом згарищ. І тільки зранена земля вперше зітхнула глибоко і спокійно. На його життя не раз робили замахи, убивали, палили, розстрілювали. У нього є вороги. Вони бояться його і ненавидять, розмахують над його головою атомною бомбою, хочуть зіпхнути у прірву небуття. Але ще надійно ходять по землі з металом у тілі посивілі, обпалені вогнем люди з когорти тих, хто горів і тонув, закривав собою амбразури, сходив кров’ю, вмирав від ран, хто першим прийняв на свої чесні й мужні руки і міцно притиснув до пропахлої потом гімнастерки довгожданого первістка. А потім передав сім’ї народів для життя та процвітання. Хто він? Як його ім’я? Його ім’я –МИР!

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Отже, людству потрібен мир. І старі, й молоді замислюються над ціною і сенсом життя, над тим, як зберегти на планеті мир. Є один день, який ніколи не буде стертий з пам’яті поколінь нашого народу. Це – 9 травня 1945 року! Колись, 69 років тому, у визволених селах вогонь обережно несли від хати до хати, щоб ним освітити кімнати, а радістю – душі. Отак і вогонь життя йде від покоління до покоління, в майбутнє. Спасибі ж вам за збережене життя, воїни Великої Перемоги! З найкращими побажаннями Людмила Білоус

Ірина КАРМАЗІНА учениця спеціалізованої ЗШ І-ІІІ ст. №3 м. Світловодськ

52

Шановний ветеране! На світанку 22 червня 1941 року всі по-справжньому збагнули значення чорного слова «війна». Впали перші фашистські бомби на мирні оселі. Чорні крила війни закрили блакитне небо. Котилася війна рідною землею, залишаючи згарища. Із перших днів війни кожен вважав своїм обов’язком захистити рідну землю та домівку. Мені вже 14 років, але жодних визначних вчинків я ще не зробила. А Ви, будучи ненабагато старші від мене, вже захищали нашу Батьківщину від фашистських загарбників, котрі хотіли наших людей перетворити на рабів, щоб наші українські люди працювали на німців. Коли я уявляю ті страшні картини війни, через які Вам довелося пройти, то стає моторошно. Знаю, що Вас було поранено під час форсування Дніпра і контужено в битві на Садомирському напрямку. Виникає питання, як могли Ви у свої 25 років витримати всі тяготи війни? Ваші подвиги держава гідно відзначила медалями: «За бойові заслуги», «За оборону Кавказу», «За визволення Праги», «За перемогу над Німеччиною», орденами Червоної Зірки та Вітчизняної війни ІІ ступеня. Поряд з Вами воювали сотні і навіть тисячі молодих солдатів, яких можна було назвати дітьми, в яких все життя було ще попереду, а війна забрала у них все. Вони віддавали своє життя заради порятунку народу, за сою рідну землю, за мир. Дуже вдячна Вам за те, що можу радісно просинатися вранці і бачити мамину посмішку, чути мамині слова, гратися кожного дня зі своїми друзями. З повагою Ірина Кармазіна

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Олена Калініна учениця Созонівської ЗШ

Шановна Наталю Василівно! Вирішила Вам написати листа, хоч ми і живемо в одному селі. Я навчаюся у 7 класі, ми з нашим класним керівником Валентиною Василівною були у Вас у гостях. Я часто згадую нашу зустріч, Ваші розповіді про участь у Великій Вітчизняній війні. Знайте, Наталю Василівно, я розумію, коли воюють чоловіки, але коли це дівчата, які щойно закінчили школу, як Ви, і стали на захист Батьківщини – це вже подвиг. Ми все Вас запитували, чи не страшно було? А Ви говорили, що, звичайно, страшно у відкритому полі в окопі, де на сімох бійців була одна гвинтівка з мінімальним боєкомплектом. За ревінням літака треба було визначити його тип, висоту польоту, а за нехитрими наземними приладами – напрямок руху. Ці дані передавалися зенітникам. Особливо мене вразила Ваша розповідь про участь у боях за Київ. Можливо, тому, що, дивлячись телевізор, думаю за що гинуть зараз наші люди на Майдані? Тоді була війна, перед Вами був ворог. Там отримували завдання: протиповітряний захист стратегічно важливого мосту Дарниця-Київ. Спостерігали за небом, вночі було світло від прожекторів, які полосували простір над мостом, а з радіолокаційної станції радистка (якою були Ви) передавала сигнали про наявність ворожих літаків у небі ще на підступах до мосту. Оборону забезпечували сили зенітних батарей та авіації. Ми захоплено слухали Вашу розповідь, роздивляючись нагороди: орден Великої Вітчизняної війни ІІ ступеня, медаль «За Перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.» та багато інших. Так за чашечкою чаю та смачним печивом пролетів час. Нам з Вами було цікаво, і ми зрозуміли чому. Адже Ви сорок років пропрацювали вчителем початкових класів. Шановна Наталю Василівно! Низько вклоняюся та висловлюю щиру вдячність Вам за величний бойовий і трудовий подвиг. Бажаю здоров’я ще на довгі і щасливі роки, сімейного затишку й добробуту. А ми будемо пам’ятати минуле, цінувати сьогодення, берегти й будувати світле майбутнє України, бо свобода цієї землі вистраждана багатьма поколіннями українців й іншої Батьківщини у нас не було, немає і ніколи не буде!

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

53

Найкращі побажання Вам від моїх однокласників та Валентини Василівни. Надіємося на скору зустріч з Вами. З повагою Олена Калініна

Ольга КАГАНЮК учениця ЗШ І-ІІІ ст. с. Луполове Ульяновського району

54

Доброго дня, мій вічний Солдате! Зі словами привіту і щирої вдячності звертається до тебе дівчина, що зустрічає свою чотирнадцяту весну з тривогою. Вже стільки літ ти стоїш без відпочинку, не знімаючи шинелі й опершись на автомат. Я вдивлялася у твоє схилене у глибокій скорботі обличчя, і тільки сьогодні наважилася заговорити, правда, через лист. Почуття переповнюють душу: сімдесята річниця визволення рідної Ульяновщини, милої серцю Кіровоградщини! Але у моєму селі її зустрінуть тільки урочистим мітингом. Відболіли вже назавжди рани тих, хто ціною власного життя і власної крові наближав цей світлий день. Жаль, що мої ровесники ніколи не почують на рідних вулицях дзвону медалей, жоден малюнок не примружить очі від їх сяйва. Пішов у вічність і забрав із собою живі спогади останній ветеран Великої Вітчизняної війни Ємелін Іван Олександрович. Але залишилася пам’ять, світла пам’ять про незабутніх героїв. Можна по-різному ставитися до Великої Вітчизняної війни, по різному її називати, але хіба можна забути тих, хто поліг у боях, хто віддав своє щастя для інших? Ти не просто один із тих 606 пам’ятників і 145 обелісків, які з пошаною і вдячністю встановили трудящі Кіровоградщини. Як свідок історії, ти постійно апелюєш до нашої пам’яті, свідомості, знову і знову повертаєш наші думки у минуле, щоб ми мали уроки на майбутнє. Тому, тільки тобі, вічному вартовому миру і спокою, хочу низько вклонитись і висповідатись від імені мого покоління у довічній пошані і вдячності всім, хто приніс весну свободи і життя. Перекажи, що їхні подвиги завжди служитимуть нам взірцем виконання високого громадянського обов’язку, мужності, патріотизму. А полум’я вічного вогню освітлюватиме наші душі. Золотою сторінкою вписані у літопис Великої Вітчизняної війни криваві дні з 1 серпня 1941 по 19 березня 1944 року, коли точилися бої за визволення Кірово-

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

градщини. Полум’яний патріотизм і героїзм виявили тисячі воїнів усіх братніх народів. Понад 400 з них удостоєні високого звання Героя Відянського союзу. Не кожному судилося вижити. Мільйони сплять вічним сном у степах України, містах Білорусі, на берегах Волги й Дніпра. А ти, Солдате, височієш у бронзі на пагорбі Південного Бугу, води якого стали останньою купіллю для вічно молодих старшого лейтенанта Жукова Архипа Федоровича та старшого сержанта Соколова Олексія Пилиповича зі смоленського села Сельонки. Разом із місцевою громадою ти свято бережеш місце їхнього останнього спочинку. Не заростає стежина до меморіальної плити, й шинель твоя не почорніла від десятиліть, бо ми дбаємо, щоб не згас вогонь пам’яті, щоб не пустити зневаги до народного подвигу. Мужньо боролися на всіх фронтах жителі Кіровоградщини, захищаючи чиюсь родину на Луганщині чи під Псковом. Понад 85 тисяч із них удостоєно звання Героя Радянського Союзу, а Маршала Радянського Союзу П. К. Кошового, за розділ кримського угрупування ворога та бої у Східній Прусії, генерала-майора авіації О. Ю. Мазуренка, за вмілі дії в Балтиці, Чорному морі та Півночі, – двічі Героя Радянського Союзу. 27 воїнів уродженців Кіровоградщини – повні кавалери ордена Слави. То те, з чим не зрівняти людські жертви. Про масштаби трагедії свідчить приклад нашого села. На початку війни тут проживало 1530 людей. Кожен дев’ятий був призваний на військову службу (140 осіб). Не повернулось 96, тобто двоє із трьох мобілізованих загинули! В основному це були молоді юнаки. «Похоронки» на багатьох прийшли вже в перші місяці війни. Дехто з воїнів спочив вічним сном у незлічених братських могилах одинадцяти країн Європи. Пошуки бодай найменшої звістки про них тривають і досі. Увесь світ захоплюється мужністю і героїзмом наших солдатів. Нещодавно я впевнилася: величний подвиг в ім’я людства – поза часом, пам’ять – незгасна. 20 січня 2014 року на ім’я сільського голови надійшов лист, який сколихнув громади сіл Кошаро-Олександрівка та Луполове. Майже через сім десятків років словацькі пошуковці із Братислави повідомили нам місце поховання нашого земляка, льотчика-спостерігача Анатолія Івановича Зворського. Із листа стало відомо, що він здійснив 22 успішні бойові вильоти на дальню розвідку, нагороджений 2 орденами Вітчизняної війни. У свої 23 роки не дожив до Дня Перемоги всього декілька днів: загинув 24 квітня 1945 року. Його літак був збитий ворожим винищувачем поблизу міста Брно. Поховано Анатолія Івановича на кладовищі загиблих радянських солдатів як «невідомого». Вражає, якою глибокою вдячністю сповнені серця словацьких дослідників до воїнів, які здобули для них мир. А ще більше захоплює наполегливість, патріотизм, бажання зберегти для сучасних та майбутніх поколінь історичну правду. Я про війну знаю лише зі спогадів ветеранів, фільмів, книжок та уроків історії. Страшно навіть у сні відчути те, що пережили ветерани, діти війни. Хай у нашій пам’яті вічно живуть імена, події, факти, а уста ніколи не зронять це жахливе слово «війна». Донедавна вірила, що мир, який було здобуто у 1945-му такою важкою ціною, буде завжди. Та сьогодні мені страшно – я боюся війни. Я не хочу війни! Я проклинаю її. Невже забули ціну перемоги ті, хто сьогодні цинічно заспівує «Священную войну»?! Звертаюсь через тебе, Солдате, до тисяч твоїх побратимів, що застигли у бронзі чи граніті по всьому світу: допоможіть, щоб мене почув кожен мешканець

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

55

планети Земля. Нагадайте всім, що єдиним щепленням від війни може стати гуманізм та толерантність суспільства. Я хочу, щоб кожен зустрів свою наступну весну у мирі. Ні війні! З повагою і вірою Каганюк Ольга

Марина ЛЕОНТЬЄВА учениця ЗШ І-ІІІ ст. с. Бережинка, Кіровоградського району

Мій любий прадідусю !

56

Я знаю, що на небі є зірок багато. А ще я знаю, що одна із найяскравіших – це твоя. Ти, мій дідусю, боронив наш рідний край, ти захищав мою Вкраїну. Уже із пам’яті змились ті роки, коли я бачила тебе, дідусю, твоє хоробре, втомлене життям обличчя, твій ласкавий погляд. Ти пробач, адже я тоді була зовсім маленькою. Але я не забула, що ти зробив у тій жорстокій борні, як виборов для мене і для усіх нас перемогу. За твій подвиг мало сказати дякую, але ти більшого не просиш, ніколи не просив. Проте не можна мовчати, коли знаєш справжнього героя: В дитинстві хлопчаки про щось геройське мріють, У іграх вояки, що перемоги сіють. Вони бійці, солдати, але того не знають, Як на війні насправді герої помирають. І ось хлоп’я - юнак, іде служить Вітчизні. Він вже боєць, козак, забув слова капризні. Та ось прийшла війна. І той маленький хлопчик, Що ще недавно грав, із військом землю топче. Лежить в окопі він, і серце калатає. А поруч зранений товариш помирає. Пройшов отой юнак усю війну страшенну, Щоб міг комусь сказати, що мріяв недаремно. Дорогий мій прадідусю! Я тобою пишаюся. А тепер і ти можеш пишатися мною, дивлячись на юну поетесу, майбутню вчительку і просто гарну людину. Я дякую тобі, що змогла стати такою, якою є. З повагою та найніжнішими почуттями твоя правнучка Марина

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)

Пам’ять наших сердець

за матеріалами конкурсу

57

Пам’ять наших сердець

(за матеріалами конкурсу)