А. Санченко : Самовчитель графомана

за стандартний експантріантський набір «оустановітьє оузле мегезіна», а по-друге закохався в перекладачку свого власного оповідання, яку йому довелося довго консультувати, хто такі «лісові керни», до яких саме країн тікали ірландські графи у 16 столітті, і що навіть голодомор в ірландців теж був свій, домашній, англійці теж виявилися премилими людьми, як сказав би з такого приводу Хемінгуей, якому з українськими прізвищами пощастило ніяк не менше, ніж Шяймусу Гіні (так для нашого часопису переклав ПІБ нобеліанта Лев Грицюк). Завершилося все справжнім ірландським весіллям посеред Києва, Оуенові вдалося навіть знайти якихось етномузикантів, які грали виключно кельтську музику на екзотичних народних інструментах на кшталт ірландських волинок та флейт, тож з Ірландії йому довелося виписувати лише танцюристів, якими зголосилися бути усі його двоюрідні брати-сестри, дядьки, тітки й небожі на чолі з батьком-матір’ю. Бо від нашого весілля ірландське відрізняється саме тим, що на його початку усі швиденько напиваються ірландським віскі, зовсім не закусюючи, а потім столи зсувають в куток, і дають лиха не лише закаблукам, але й підлозі, стільцям, столам, стінам і навіть стелі і люстрі гостинного ресторану на Андріїівському узвозі, бо іноді здавалося, що зараз уся старовинна будівля ввійде в резонанс з тим ірландським степом, зніметься з якоря й покотиться схилом просто на Поділ.

– Ірландці, звичайно, селюки, але як танцюють, – сказав нам з Нікітіним якийсь англієць з Оуенових київських колег, зрадливо притопуючи своєю городською 120 | Антон Санченко