18 СІЧНЯ 2013 РОКУ № 3 (41)
ЕНЦИКЛОПЕДІЯ
ЗА КОРДОНОМ МЕНЩИНИ
Василь Кирилюк знайшов своїх родичів у Аргентині й відправився до них в гості Мандрівник зі Свердловки Коропського району Василь Кирилюк нещодавно відвідав Південну Америку. Про те, як він туди потрапив, що там побачив і почув читайте далі. Василь Кирилюк. Фото з архіву автора
УСЕ ПОЧАЛОСЯ З РОДОВОГО ДЕРЕВА - Щоб розповісти, з чого все почалося, я мушу повернутися на 15 років назад. Тоді під час чергових відвідин своїх батьків на Західній Україні, я разом з моєю мамою (нині покійною) малював родове дерево нашої великої родини по маминій лінії. Нарахувавши 174 особи, починаючи від її батьків, мама повідомила мені, що в Південній Америці, в Аргентині, живе рідний брат її мами. У 1937 році він разом з дружиною і семирічним сином Сашком виїхав туди в пошуках кращого життя. Мене це дуже зацікавило. Не буду оповідати, яким чином я шукав своїх родичів на далекому континенті, але уже через півроку отримав відповідь на мій лист, де латинськими буквами, але українськими словами дружина того самого тодішнього семирічного Сашка Луїза (Люба) повідомляла, що їм переклали мого листа, що вона дуже рада почути вісточку з України і дуже хотіла б із чоловіком приїхати в гості на свою історичну батьківщину.
ЧЕРЕЗ ТИЖДЕНЬ НІЯКИХ БАР’ЄРІВ У СПІЛКУВАННІ НЕ БУЛО Я відразу ж відправив їм запрошення і через кілька місяців наша родина зустрічала аргентинських гостей. Гостювали вони у нас цілий місяць. Спочатку їм обом було важкувато розмовляти з нами українською, але вже через тиждень ніяких бар’єрів у спілкуванні не було. Наступного літа аргентинські родичі знову завітати до нас у гості. Після чого дядько з тіткою запросили й нас у гості до них. А згодом ще й зробили мені подарунок у вигляді авіаквитків із Києва до Буенос-Айресу – столиці Аргентини.
ЛАТИНОАМЕРИКАНСЬКИЙ ПАРИЖ У середині листопада з рюкзаком за плечима з українськими сувенірами для нашої заморської родини я вилітав літаком до Парижа, а звідти, іншим літаком – до Буенос-Айресу. У Буенос-Айресі мене зустрічали тітка Луїза, її син Хуан (Іван), який живе у Буенос-Айресі й донька молодшого сина Луїзи Ірина.
Головною національною стравою аргентинців є смажена яловичина, яку смажать просто біля будинку Перший день гостювання пройшов у колі родини, за розкішним столом. Головною національною стравою аргентинців, як я потім уже встановив, є смажена яловичина, яку, до речі, смажать просто біля будинку. Наступні кілька днів я знайомився зі столицею Аргентини. Буенос-Айрес (в перекладі з іспанської – «Добрі Вітри») є одним із найкрасивіших міст Південної Америки, завдяки чому його часто називають латиноамериканським Парижем. На відміну від індійської столиці Делі, де мені довелося побувати минулого року, це – повна протилежність. Місто чисте, охайне, з широкими вулицями, масою нових сучасних автомобілів.
ПОТРАПИВ ЯКРАЗ НА АКЦІЮ ПРОТЕСТУ ПРОТИ ПРЕЗИДЕНТА І УРЯДУ Метро в Буенос-Айресі є найстарішим в Південній Америці і потребує модернізації. У час мого перебування в столиці там якраз проходили акції протесту проти президента і уряду, які не хочуть виділяти кошти на модернізацію метрополітену. Більше сотні людей з гаслами в руках били в гучні барабани, щоб привернути увагу жителів і влади до цієї проблеми.
Про Водохреща «Вікіпедія» від 15 січня 2013 року
Хрещення Господнє — третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу, яке православні та греко-католицькі християни відзначають 19 січня, збігається зі святом Богоявлення, однак ці свята слід розрізняти. Народні назви свята — Йордана (або Ордана), Водохреща. Із Хрещенням Господнім пов'язують хрещення на Йордані Христа. Коли Ісус Христос досяг 30-річного віку, він прийняв хрещення в річці Йордан. Вийшов на берег, а з небес почувся голос Бога-Отця, який назвав Ісуса своїм Сином. І на нього зійшов Святий Дух в образі голуба. Звідси ще одна назва — Богоявлення. Православні та греко-католики вважають, що саме це свято засвідчує таїнство Святої Трійці. Адже в цей день, за християнським вченням, з'явився Бог у трьох іпостасях: Бог Отець — в голосі, Син Божий — у плоті, Дух Святий — у вигляді голуба.
ВІРУВАННЯ
Залишається загадкою той факт, що вода з Водохреща не псується Василь Кирилюк (справа) з аргентинськими родичами
Вважається, що на Водохреща, з опівночі до опівночі, вода набуває цілющих властивостей і зберігає їх протягом року, лікуючи тілесні й духовні хвороби. У цей день у всіх містах і селах, де є церкви, святять воду. Віддавна в народі освячену на Водохреще воду вважають своєрідним спасінням від багатьох недуг. Її дають пити тяжкохворим, нею освячують храми, домівки і тварин. Залишається загадкою той факт, що вода з Водохреща не псується, не має запаху і може зберігатися протягом року. Дехто схильний вважати, що цьому сприяє срібло від хреста, який священик занурює в воду під час обряду. Проте ця думка є помилковою, оскільки не завжди у воду занурюють срібний хрест, а використовують дерев'яний чи з будь-якого металу, а вода все одно роками не псується.
ТРАДИЦІЇ
ТАНГО ТА ДІЄГО МАРАДОНА – ГОЛОВНІ АТРИБУТИ РАЙОНУ ЛАБОКА Знайомство зі столицею ми почали з району Ла-Бока. Як стверджують аргентинці, саме тут зародився знаменитий класичний танець танго, творцем якого був Карлос Гардель. В пам’ять про це його гіпсові фігури прикрашають вулиці і балкони. На центральній вулиці Камініто, де розміщується величезна кількість ресторанів, барів, кафе, перед кожним із них танцюють танго. Я теж пройнявся ритмом танго, навіть майстерклас отримав на цій вулиці. Там ноги самі просилися до танцю. Провінція Ла-Бока славиться також стадіоном Дієго Марадони і його клубом «Бока Юніорс». Найбільш знаменитий клуб аргентинського футболу і його зірка Дієго Марадона вийшли саме звідси, з робочих кварталів провінції Ла-Бока.
3
Прямо на столичній вулиці Камініто Василь Денисович отримав майстер-клас із танго
Пощастило мені побувати у вихідний день на екскурсії у резиденції президента Христини Кіршнер, познайомитися з історією цієї будівлі, відвідати її робочий кабінет, залу для прийому поважних гостей... У вихідні дні багато вулиць столиці стають пішохідними і на них, прямо на асфальті, йде жвава торгівля різноманітними товарами, сувенірами. Тут же грають вуличні музиканти, працюють чистильники черевиків, проходять маніфестації. Міська жандармерія, а це переважно молоді дівчата і хлопці, суворо слідкують за порядком на вулицях, тому що тут, як і в кожній країні, вештаються злодії, шахраї і жебраки.
ЄДИНА НЕЗРУЧНІСТЬ Єдина незручність, яку я часто відчував, перебуваючи в Аргентині – це дуже мала
кількість людей, які розмовляють англійською. Як правило, переважна більшість населення Аргентини спілкується на іспанській мові, яка тут є державною. Можна безкінечно розповідати про це красиве старовинне і водночас сучасне місто, в якому проживає понад три мільйони людей, але моє знайомство з Аргентиною було значно ширшим. Через тиждень разом із тіткою Луїзою я подався комфортабельним автобусом на Північ Аргентини за 1000 кілометрів від столиці – в провінцію Місіонес, вірніше в її обласний центр місто Посадас. Там, у власному трьохповерховому будинку, проживали дядько Олександр, тітка Луїза і їх молодша донька Марта... (Продовження у наступному номері газети)
До Водохреща жінки намагалися не полоскати у воді білизни, бо «там чорти сидять і можуть вчепитися». Натомість дівчата у посвячену воду клали калину чи коралі і вмивалися, аби щоки були рум'яними. Загалом до Водохрещі протягом всіх свят жінки не ходили по воду, це мали робити лише чоловіки. Напередодні Водохрещі святкується «Голодна кутя», або другий Святий Вечір. Увесь цей день віруючі люди нічого не їдять — постять. Сідають вечеряти, коли вже засяє вечірня зоря. На вечерю подають пісні страви — смажену рибу, вареники з капустою, гречані млинці на олії, кутю та узвар. Після вечері всі кладуть свої ложки в одну миску, а зверху — хлібину, «щоб хліб родився». На другий день зранку ходять до церкви святити воду. Цією свяченою водою починається трапеза, нею ж кожний господар кропить усіх членів сім'ї, хату, інші будівлі, криниці. За давньою традицією, церемонія освячення води відбувалася просто неба, на берегах річок, струмків, озер. Ще напередодні Йордана, з льоду вирубували великий хрест («йордан») і ставили його поруч з ополонкою. Скульптурне зображення хреста встановлювали вертикально і нерідко обливали буряковим квасом, від чого воно набирало червоного кольору. Було прийнято також прикрашати хрест барвінком і гілками сосни. До радянських часів у день водосвяття в селах і містах влаштовувались багатолюдні хресні ходи до річки. Крім ікон і церковних хорогв учасники цих процесій несли запалені «трійці» — три свічки, перевиті зіллям волошок, чебрецю та інших квіток. Акт водосвяття в багатьох місцевостях супроводжувався стріляниною з рушниць порожніми набоями. Одночасно у небо випускали голубів, попередньо прикрашаючи їх стрічками з кольорового паперу.
Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон Після Водохреща розпочинався новий весільний сезон, який тривав до Великого посту. Це був час веселощів і дозвілля. Молодь збиралась на вечорниці, сім'ї влаштовували складчини та ходили один до одного в гості з метою наблизити весну.
ПРИКМЕТИ Іде лапатий сніг — на врожай. Якщо похмуро — хліба буде вдосталь. Якщо зоряна ніч — вродяться горіхи і ягоди. Коли на Водохреща випав повний місяць — бути великій воді. Удень іде сніг — на врожай гречки: вранці — ранньої, вдень — середньої, а ввечері — пізньої. Якщо вдень осідає іній, то у відповідний день треба сіяти пшеницю. Під час освячення води йде сніг — добре роїтимуться бджоли і колоситимуться хліба.