Ukr mova 11dpa n

14. Увічнити красу Вона мала квітку за живу істоту, вважала очима й окрасою Землі, найпоетичнішим творінням серед рослинного царства. Її леліяла, на неї молилася, за потрібною для картини квіткою йшла хворими ногами за двадцять–тридцять кілометрів у ліс під Пирятин чи в мальовничі куточки під Яготином. Сама ніко� ли не зривала квітів і, якщо бачила, що хтось зривав, не дозволя� ла цього робити: гріх! Не приймала дарованих букетів. Мистецтвознавець Марія Андріївна Кулішова згадує: «Я на� гледіла у вікно автобуса квіткове диво й попросила водія зупи� нитися. Катерина Василівна вийшла із салону й оторопіла від несподіванки: смуга поля понад дорогою аж ген до обрію черво� но палахкотіла цвітом дикого маку. Від захвату Катерина Васи� лівна аж руками сплеснула: — Яка Божа краса!

— Зараз збігаю й нарву вам букет маків, поставите у вазі — це нагадуватиме вам про поїздку до Києва.

— Ой не робіть цього, дорога Маріє Андріївно! — зойкнула художниця. — Квіти, як і люди, — живі, мають душу! Не рвіть, хай цвітуть на радість людям і сонцю. І Катерина Василівна зізналася, що, крім чебрецю, м’яти, пижма та любистку (для запаху на долівці), ніяких квітів не зри� вала.

— А як же ви малюєте квіти, Катерино Василівно?

— Сидячи біля стеблинки з квіткою, з натури. Зірвана квіт� ка — уже не квітка...» Від сусідів�односельців Катерини Білокур доводилося чути й іншу розповідь. Закоханий у юну Катрю хлопець не знав, як привернути її серце. Він зривав квіти, збирав у букет і клав його на гілку дерева при обніжку, яким дівчина бігала на берег. Пер� ший букет її подивував, а вже інші збурили все її єство, вона проклинала шкідника, а коли довідалась, що ті букети їй призначалися, — відшила хлопця, жбурнувши у вічі: «Якщо ти до квітів жорстокий, то на яку ласку мені сподіватися від тебе?» Так це було чи інакше, а можливо, ця історія з букетом зако� ханого й вигадка, однак ніхто не бачив у неї в руках і в хаті зірва� них квітів. На подвір’ї, у квітнику й у саду їх висівала, саджала, 31